5236

Історія України від найдавніших часів до сьогодні. Конспект лекцій

Конспект

История и СИД

Найдавніша історія України. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України. Початок формування людської цивілізації на території України. Кам'яний вік. Епоха міді-бронзи. Трипільська культура...

Украинкский

2012-12-05

1.18 MB

141 чел.

Вступ . Найдавніша історія України .

Первісне суспільство і перші державні утворення на території України.

План.

  1.  Початок формування людської цивілізації на території України. Кам’яний вік.
  2.  Епоха міді-бронзи. Трипільська культура.
  3.  Залізний вік в історії України. Скіфо-сарматська доба.
  4.  Античні міста-держави Північного Причорномор’я.
  5.  Населення України в 1 тис. н.е. Слов’яни.

Література:

  1.  Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. - К., 1990, – С.9-49.
  2.  Гуржій О.І., Ісаєвич Я.Д., Котляр М.Ф. та ін. Історія України: нове бачення. Т.1. – К., 1995, – С.5-39.
  3.  Толочко П.П., Козак Д.Н., Крижицький С.Д., та ін. Давня історія України. Книга 1 ,- К., 1994.
  4.  Історія України (Під заг. ред. В.А. Смолія. – К., 1997,- С.5-21.
  5.  Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С.5-30.

Першим періодом в історії людства був кам’яний вік. Йому належить особливе місце в історії людської цивілізації. Саме в цей період відбулося виділення людини з тваринного світу, сформувалася примітивна суспільна організація, зародилися першооснови таких форм людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво.

Археологічні знахідки в Ефіопії, Китаї, Танзанії дають змогу зробити припущення про появу людини на Землі понад 3 млн. років тому. У ході тривалої еволюції поступово поглиблювалась відмінність людини від мавпи – пряма хода, розвинутість руки, об’єм мозку досяг 800 см3, започаткувалась членоподільна мова. Ці якісні зміни зумовили появу “Homo sаpiens” (“людини розумної”).

Історію первісного суспільства вчені поділяють на кілька періодів залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці: палеоліт (стародавній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік), неоліт (новий кам’яний вік), енеоліт (мідно-кам’яний вік), бронзовий вік.

Ранній палеоліт ( від появи людини до 150 тис. років тому).

Перша людина на території України з’явилась майже 1 млн. років тому.

Перші люди ( архантропи ) на думку археологів прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Рештки первісних стоянок людини на території України знайдено біля с. Королеве (Закарпаття), м. Амвросіївка (Донбас), с. Лука-Врублівецька (Житомирщина). Всього відомо 30 стоянок доби р. палеоліту.

Господарство первісних людей було привласнюючим (збиральництво – частково полювання).

Основне знаряддя праці – ручне рубило (довжина 20-25 см, 1,5кг.)

Середній палеоліт (150-35 тис. р. тому).

Найбільше похолодання.

З’явились нові представники фауни – мамонти, шерстисті носороги, північні олені, печерні ведмеді та ін. тварини. Це призвело до того, що традиційне для попереднього періоду збиральництво дедалі більше поступається місцем полюванню. Помітно поліпшується технологія виготовлення ручних знарядь праці. З’являються кам’яні гостроконечники, скребла. Внаслідок еволюції на зміну архантропу в мустьєрську епоху приходить неандерталець (Німеччина). Об’єм його мозку становив від 925 до 1800 см3. На території України знайдено 200 мустьєрських стоянок (Кіїк-Коба та Холодний Грот у Криму, Антонівка на Донбасі, Молодово на Дністрі та ін.). Виготовляють одяг зі шкур тварин, будують наземні житла, добувають вогонь.

Зароджуються релігійні вірування, образотворче мистецтво.

Пізній палеоліт ( 35-11 тис. р. тому)

Центральною подією цієї доби стало завершення майже 35 тис. років тому процесу фізичного та розумового формування людини сучасного типу – Homo sаpiens. Цю людину називають кроманьйонцем. Місце першої знахідки її кісток – грот Кро-Маньйон (Франція).

Виготовляють кам’яні різці, ножеподібні пластини, наконечники списів, дротики тощо. Людина оволоділа технікою обробки кісток та рогів, з яких виготовляли гарпуни, шила, голки та ін. Винайшли списометальний пристрій. Інструментарій кроманьйонця – майже 100 типів знарядь праці.

На території України знайдено майже 800 пізньопалеолітичних стоянок (Радомишльська на Житомирщині, Мізинська на Чернігівщині та ін.). Відбулися суттєві зрушення у сфері соціальних відносин. На зміну первісному стаду прийшла родова община, плем’я.

Мезоліт ( 10-6 тис. р. тому).

Початок мезоліту хронологічно збігається із закінченням льодовикового періоду. Клімат м’якшає і стає близьким до сучасного.

На зміну вимерлим  мамонтам і шерстистим носорогам  прийшли кабани, вовки, лисиці, бобри, які були значно дрібнішими і рухливішими. Постає проблема зміни прийомів полювання, винайдення більш ефективної зброї, пошуку альтернативних мисливству джерел харчування.

Людина створює новий інструментарій для обробки дерева – долото, сокиру, тесло, виготовляє вкладишеві знаряддя ( ножі, кинджали, списи ) з крем’яними пластинами. Центральною подією розвитку первісної техніки  у добу мезоліту було винайдення першої “механічної зброї” дистанційної дії – стріли і лука.

Ріст населення, масове винищення дичини внаслідок використання лука і стріл зумовили кризу мисливського господарства. Що зумовило підвищення ролі не тільки рибальства, а й збиральництва.

Людина приручила диких тварин (собаку, потім – свиню).

На території України знайдено майже 1000 відомих нині пам’яток мезоліту (Журавська – на Чернігівщині, Мурзак – Коба та Фатьма – Коба – у Криму та ін.)

Неоліт (VI-IV тис. до н.е.).

Новий кам’яний вік був переломним в історії людства. Відбувся перехід від традиційного привласнюючого господарства до відтворюючого (землеробство і скотарство), який тривав протягом багатьох століть і мав свої особливості в багатьох регіонах. Науковці виділяють в межах України дві культурно-господарські зони: південно-західну (лісостепове Правобережжя, Зах. Волинь, Подністров’я, Закарпаття) – землеробсько-скотарську та північно-східну (лісостепове Лівобережжя, Полісся)- мисливсько-риболовецьку.

Характерні риси неолітичної революції:

  1.  Винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення знарядь праці шляхом шліфування, пиляння, свердління.
  2.  Виникнення нових видів виробництва та виготовлення штучних продуктів. Виробництво керамічного посуду, прядіння, ткацтво (колесо).
  3.  Перехід до осілого способу життя.
  4.  Активне формування стад свійських тварин, використання їх тяглової сили.
  5.  Суттєві зрушення у демографічній сфері. Середній вік тривалості життя людини 30-32 роки. ”Демографічний вибух” в неоліті призвів до зростання населення земної кулі з 5 до 80 млн. осіб.

У період неоліту зародилася селянська (землеробська) цивілізація, яка незабаром стала панівною в Європі.

Енеоліт (IV-III тис. до н.е.).

Мідно-кам’яний вік (енеоліт) був перехідним етапом від кам’яного періоду до епохи металу, часом остаточного утвердження домінуючої ролі відтворюючого господарства. Обробка міді розпочалася на Балканах, Подунав’ї (Трансільванія), Закавказзя, звідки мідна руда та вироби потрапили на територію України. Копальні мідної руди з’явилися згодом на Донбасі. В енеоліті відбувається перший великий суспільний поділ праці, в основі якого лежало виділення пастуших племен.

Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура(IV-III тис. до н.е.). Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис.км2. В Україні знайдено понад 1000 трипільських пам’яток. На сьогодні немає єдиної думки щодо походження трипільців. Одні переконані що трипільська культура має автохтонне походження, сформувалась на грунті буго-дністровської неолітичної культури (В.Даниленко, В.Маркевич). Другі вважають трипільців прафракійцями, що прийшли з Ниж. Подунав’я і Балкан (О. Трубачов, Д. Телегін). Треті схильні до синтезного підходу (І. Черніков).

Трипільська культура багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками є певні досягнення:

  •  в економічній сфері було зернове землеробство, витіснення мотики ралом, приселищний характер тваринництва, поява мідних знарядь праці;
  •  у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об’єднань, формування ієрархічної структури родів, зародження приватної власності;
  •  у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських протоміст (15-20 тис. жителів), міграція поселень через виснаження землі кожні 50-100 років;
  •  у духовній сфері –домінування символів родючості, матеріалізація їх у символи добробуту-жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки тварин.

Трипільська культура за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася.

У добу неоліту територія України стала ареною протидії та взаємодії трьох потужних етнічних потоків: носіїв трипільської культури, скотарсько-землеробських племен, що прийшли з Північно-Західної Європи (культура кулястих амфор) та численних євроазійських скотарських степових племен (середньостогівська, ямна культура).

Скіфо-сарматська доба.

Відкриття та поширення заліза започаткувало нову еру в історії людства-залізну XI-IX ст. до н.е. За доби заліза зброя стала знаряддям праці, а війна -ремеслом. Завдяки появі заліза відбуваються докорінні зміни у суспільстві - завершується розклад первіснообщинного ладу, активізується процес класоутворення. Характерними ознаками суспільного розвитку цієї доби були значні міграції населення, посилення торгових зв’язків, становлення приватної власності, перетворення сім’ї на господарську одиницю, витіснення родової общини територіальною, виділення військової еліти, утворення організованих воєнно-політичних об’єднань та союзів, зародження державності.

Першим етнічним утворенням на території України були кіммерійці (IX – перша половина VII ст. до н.е.), ”уславлені кобилодойці”. Згадують про них античні автори Гомер, Геродот, Каллімах, Страбон. Ассірійські клинописні джерела згадують про цей народ під іменем ”гамірра”. Вони зайняли значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Більшість вчених вважає що кіммерійці є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Вони першими перейшли до кочового скотарства, перші почали виплавляти залізо.

Маючи своїх царів кіммерійці так і не змогли утворити повноцінну державу. У VII ст. до н.е. могутня хвиля скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор’я.

Зростаючий тиск сусідніх кочових племен массагетів примусив скіфів дедалі активніше просуватися на захід у глиб кіммерійських земель. Скіфська навала докотилася до Передньої Азії, до Сірії, захопила Мідію, утворивши державу “Ішкуза”.

Підкоривши більшість місцевого населення причорноморських степів скіфи у II пол. VII ст. до н.е. утворили політично-консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію, що проіснувала до III ст. до н.е. За Геродотом територія цього державного утворення розташовувалась у межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочовики, населяли степові р-ни на схід від Дніпра та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим  Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди поблизу м. Ольвія, скіфи-землероби на Лівобережжі, скіфи-орачі на захід від Дніпра). На думку деяких вчених мігруючі племена мали іранське походження, а осілі з їхньою традиційною хліборобською культурою –належали до праслов’янського кореня.

В кінці V ст. до н.е. у скіфів утворилася рабовласницька держава на чолі з царем (“варварська демократія”).

III ст. до н.е. – період занепаду скіфської держави. Під тиском сарматських племен володіння скіфів значно зменшуються, їм вдалося зберегти лише вузьку смугу Ниж. Подніпров’я та Степовий Крим. Нова держава – Мала Скіфія, столиця м. Неаполь. Припинила своє існування Мала Скіфія на поч.ІІІ ст.  н.е.

Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, як і останні, тривалий час (більш як 600 років) займали широкі простори – від прикаспійських степів до Панонії.

Вони активно впливали на події в античному світі, що поступово відживав, та в ранньослов’янському, що тільки-но народжувався. Тісно контактуючи з землеробськими племенами північнокавказького регіону, зарубинецьким і пізньоскіфським населенням Придніпров’я та Криму, сармати впливали на формування і розвиток їх культур.

Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н.е. сарматські племена язигів, роксоланів, аорсів, а трохи пізніше й аланів хвилями просувались на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори, згадуючи про них, підкреслювали їх агресивність і войовничість.

Масове переселення сарматських племен на територію Північ. Причорномор’я  почалося з кінця ІІ ст. до н.е. На рубежі н.е. вони повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. В середині І ст. до н.е. вони намагаються розселитися ще західніше. Їх постійні набіги і вимоги сплачувати данину зумовили переселення на нові території ранньослов’янського зарубинецького населення Середнього Подніпров’я.

Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н.е. Поступово бідніші прошарки кочового населення осідали у Північно-Західному Причорномор’ї. І вже в ІІІ ст. н.е. якась їх частина ввійшла до черняхівської культури.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від докласових відносин, а господарство в цілому мало риси їх попередників. У військовій справі вони відрізнялись від скіфів. Римський історик Тацит писав, що “коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору”. В бою користувалися арканами, довшими ніж у скіфів мечами, списами.

Античні міста Північного Причорномор’я.

VIII – кінець VI ст. до н.е. – це період “Великої грецької колонізації”, одним з напрямків якої було освоєння Північ. Причорномор’я. Деякі фахівці вважають (Н. Кравченко, І. Черняков), що це було переселення.

Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали кілька теорій, які умовно можна поділити:

  1.  Демографічну.
  2.  Аграрну.
  3.  Торговельну.
  4.  Сировинну.
  5.  Воєнну (натиск лідійців і персів).
  6.  Соціальну.
  7.  Етнічну.

Родоначальниками грецьких міст–держав у Північ. Причорномор’ї були насамперед вихідці з Мілету та Гераклеї Понтійської. У ІІ пол. VII ст. до н.е. на о. Березань греки заснували м. Борисфеніду – перше еллінське поселення у цьому регіоні. Вони заснували м. Тіра на Дністрі, Ольвію на Бузі, Херсонес біля Севастополя, Пантікапей на місці сучасної Керчі, перетворивши їх на центри торгівлі та ремесла. У 480р. до н.е. з об’єднаних грецьких міст на Таманському і Керченському півостровах створено Боспорське царство з центром у Пантікапеї.

Елліни-колоністи принесли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства – поліс.

Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу, виконавчу та судову владу.

Майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації у Північ. Причорномор’ї поділяють на два періоди:

  1.  ”Грецький” (II пол. VII – середина I ст. до н.е.).
  2.  ”Римський” (середина I cт. до н.е. – IV ст. н.е.).

Війни понтійського царя Мітрідата VI Евпатора проти Риму (89-63 р. до н. е.)стали поворотним моментом у житті міст-держав Північ. Причорномор’я, так як з цього рубежу розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Варварська експансія (готів у ІІІ ст. і гунів у IV ст.) завдала смертельного удару грецьким полісам. Вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.

Тисячолітня історія античної цивілізації у Північ. Причорномор’ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий грунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчих традицій на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, активно залучали його до товарно-грошових відносин. По-третє, було зумовлено розгортання процесу урбанізації Причорномор’я. По- четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси  не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Побужжя, Подністров’я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації.

У ІІІ ст. н. е. (на початку) з понад Балтики на територію України прийшли готи, підкоривши собі як тубільців, так і сарматське та рештки скіфського населення. Готи засвоїли скіфо-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство, почали своє письменство (переклад Біблії). Мали вплив на слов’ян, особливо в ділянці військової організації. Під ударами гунів Готська держава в Південній Україні розпалася 375р. Більшість готів перейшло в наддунайські землі, тільки мала частина залишилась в Криму.  

В IV ст. починається велика міграція народів зі Сходу Україною, особливо її степовою полосою, проходять гуни (IV ст.), болгари (V), aвари (VI), хазaри (VII), угри (IX), печеніги (X-XI), половці (XI-XII) і татари (з XIII ст.).

Слов’яни.

У І тис. на історичну арену стрімко виходять слов’яни – одна з основних гілок давньоєвропейського населення. Про їх походження і місце початкового проживання є кілька версій. Перша з них – дунайська – була висловлена ще Нестором літописцем у середньовічні часи. Друга пов’язує перший етап існування цього населення з вісло-одерським межиріччям. За третьою, стародавні слов’яни мешкали на території між Дніпром і Віслою. А за четвертою – між Дніпром і Одером.

Та ймовірніше, на думку В.Барака, Д.Козака, Р. Терпинського, контури праслов’янського масиву з часів виділення його, принаймні у ІІ тис. до н.е., з індоєвропейської спільноти і аж до раннього середньовіччя (коли слов’яни були реально зафіксовані в письмових джерелах, а їх існування підтверджено й археологічними матеріалами) певною мірою змінювались. Становлення слов’янського етносу – досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до рубежу ІІІ-ІІ ст. до н.е. цей процес, розгортався головним чином у межиріччі між Віслою та Одрою, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури ( ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е.) починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Перші згадки у писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І-ІІ ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім  “слов’яни” вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана “Про походження та діяння готів”, або “Гетика” (551р.) і Прокопія Кесарійського “Історія війн” (550-554рр.). Саме “Гетика” і містить надзвичайно важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов’янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що у VIII ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і слов’яни (склавини) (Подунав’я).

Більшість сучасних вчених, які вивчають проблеми етногенезу слов’ян, вважає, що початок формування окремих слов’янських народів, і зокрема, праукраїнського етносу було покладено процесом розселення антів та склавинів.

М.Грушевський вважає антів предками українського народу.

Енергійні анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець і Дон. Але згодом зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов’янські війни (568-635рр.) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602р. анти в історичних джерелах не згадуються, а от склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угрупування, які проживали на території України у VII-IX ст. Саме тому, на думку фахівців, цілком закономірно, що етнонім  ”склавини” трансформувавшись з часом у “слов’ян” дожив до наших днів.

  Вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси ІІІ-VII ст. Українці  прямі етнокультурні нащадки (спадкоємці) склавинів (празька культура) і частково антів (пеньківська культура). Нащадки склавинів у VIII – X ст. між Дніпром, Дністром і Захід. Бугом утворили нові етнічні угрупування, підґрунтям яких була культура Луки-Райковецької.

Отже, в стародавню добу Україну населяло розмаїття народів і племен, що мешкали на теренах ще 1 млн. років тому. Всі вони залишили свій слід в історії населення країни, маючи в давнину власні самоназви та свої (довші  – чи коротші) історії. Скіфи та сармати, греки і кельти, фракійці, германці та балти, а також раніші народи – всі вони на різних етапах впливали на культурні традиції місцевого населення, на певний час або ж назавжди стаючи його частинами.

Починаючи з епохи бронзи, особливо в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя, зароджується праслов’янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях. Основою такої моделі історичного розвитку є автохтонна теорія М.Грушевського, яка, правда, була доповнена і модифікована у зв’язку з новими (особливо археологічними) матеріалами, накопиченими майже за 100 років від часу її створення.

Лекція № 3 .

                                  Утворення і розвиток ранньофеодальної держави

Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу.

План.

  1.  Передумови утворення східнослов’янської держави. Походження назви “Русь”.
  2.  Київська Русь в IX-XI ст.
  3.  Період феодальної роздробленості і занепаду Київської Русі. Термін “Україна”.
  4.  Київська Русь в історичній долі українського народу.

Література.

  1.  Історія України і нове бачення; У 2 т./ Під заг.ред. В.А. Смолія.–Т.1.– К., 1996.–с 53-68.
  2.  Історія України/ Під ред. В.А. Смолія.–К., 1997.–с 22-49.
  3.  Бойко О. Історія України.-К., 1999.- с.31-74.
  4.  Ефименко А.Я. История украинского народа. –К., 1990-с. 27-79.
  5.  Дорошенко Д. Нарис історії України. У2-х т. – Т.1. – К.,1991. –с. 42-96.
  6.  Крип’якевич І. Історія України – Львів, 1992.- с. 33-118.
  7.  Толочко П. Київська Русь. – К., 1996. –366с.

В результаті колонізаційних процесів східнослов’янські племена зайняли значну територію Східної Європи від Причорномор'я до Прибалтики і верхів’я Волги, від Карпатських гір до Поволжжя.

В VI-VII ст. в Серед. Подніпров’ї утворилося політичне об’єднання полян, яке прийняло назву “Русь” або “Рос” – “поляне, аже ныне зовомая Русь”. Питання про походження Русі є одним із спірних питань історичної науки. Поняття “Русь” або “Руська земля” вживалося спочатку щодо порівняно невеликого регіону Наддніпрянщини, а згодом, із зростанням давньоруської держави поширилось на всю Україну і поступово на всю територію розселення східнослов’янських племен.

Перша спроба пояснити походження Київської Русі була зроблена легендарним

літописцем Нестором понад 8 століть тому.

Середньовічні хроністи штучно пов’язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи – скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

Норманісти в XVIII ст. (Г. Байєр, Г. Міллер) посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави.

У 20-х рр. XX ст. значна частина науковців світу почала віддавати перевагу “варязькому фактору” у становленні державності русів на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел.

Хозарська гіпотеза, виводила коріння Київської держави з Хозарського халіфату (О. Пріцек).

Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури. Паросток державності Київської Русі виріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально – економічного та культурного розвитку слов’янського суспільства.

До утворення Давньоруської держави у схід. слов’ян існувало 14 великих племінних об’єднань, VI – VIII ст. – період еволюції союзів слов’янських племен у протидержавні утворення – племінні князівства, серед яких виділяються об’єднання дулібів і полян. Аварська навала помітно ослабила дулібів, що піднесло полян. Значною подією у процесі політичної консолідації полянського міжплемінного союзу стало заснування міста Києва, який завдяки вдалому географічному розташуванні швидко перетворився на політичній центр східних слов’ян. Внаслідок цього у VIII – середині IX ст. у середньому Подніпров’ї сформувалося державне об’єднання – Руська земля.

Важливим етапом у соціально економічному і політичному розвитку давньої Русі – України був період VIII – IX ст. який характеризувався активним процесом феодалізації суспільства, формуванням відповідної соціальної структури, зміцненням державності. Київська Русь досягла значної могутності на середину IX ст. – часи князювання Аскольда, якого чимало дослідників уважають останнім представником династії Кия на київському престолі.

Саме в цей час Русь здійснює ряд успішних походів на Візантію. Чорне море дістає назву “Руського”.

Надзвичайно важливе суспільно-політичне і культурне значення мала перша спроба хрещення Русі і утворення метрополії в Києві. Однак ці поступальні кроки були перервані проязичницькими елементами, спираючись на які у Києві утверджується нова династія Рюриковичів. Візантія розриває укладені з Руссю попередні торгівельні угоди і на якийсь час зупиняє її зовнішньополітичну експансію.

Внутрішня політика нових володарів Київської держави (Олега, Ігоря, Ольги, Святослава) спрямовувалась на поширення влади Київського князя на більшість східнослов’янських племен. Не припинялась при цьому зовнішньополітична діяльність Русі (походи Олега, Ігоря на Візантію, дипломатичні кроки Ольги та ін.).

Найвищої воєнної могутності Русь досягає за часів Святослава, який одержав блискучі воєнні перемоги у Волзькій Болгарії, Хазарії, Болгарії (на Балканах), Візантії, печенізьких степах.

Однак широкий розмах воєнних акцій перших Рюриковичів був надзвичайно виснажливим для населення, швидко вичерпував ресурси і підривав міць новоствореної держави. Зрештою традиційні зв’язки Києва з колонізаційними опорними пунктами в гирлах Дніпра, Дунаю, у Криму неодноразово переривалися й опанувати остаточно узбережжя Чорного моря в цей період не вдалося.

Широка програма реформ, що мала зміцнити давньоруську державу після недалекоглядної політики Святослава, почала здійснюватись при Володимирі Великому (980-1015).

Він поклав край місцевим династіям “Світлих князів” посадивши на їх місце своїх 12 синів. Одночасно було завершено підкорення усіх східнослов’янських племен під владою Києва. Вона поширилась на простори від Ладоги до Таманського півострова і від Закарпаття до приокських земель Поволжжя.

Військова реформа полягає у ліквідації “племінних” військових об’єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав “мужам лучшим” земельні володіння у прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби.

Релігійні реформи 988 р. остаточно утвердили християнство як державну релігію у Київській Русі.

Християнство краще відповідало феодалізованому суспільству, воно сприяло посиленню авторитету великокняжої влади, тісному об’єднанню руських земель навколо Києва, зміцненню його зв’язків з європейським світом, загальнокультурному піднесенню.

Володимир запровадив нове зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем “Уставом земляним”, який надалі ліг в основу “Правди Ярослава” (1016 р.).

Свого найвищого розвитку Київська Русь досягла за часів Ярослава – мудрого (1015-1054). Зріс її міжнародний авторитет, про що свідчать шлюбні зв’язки княжої родини з володарями багатьох держав Європи (Візантія, Німеччина, Франція, Угорщина, Польща, Норвегія тощо.).

Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. У 1030-31 рр. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі (Перемишль, Червень, Белз та ін. міста). Піклувався про безпеку південних рубежів Русі (“змійові вали” з укріпленими фортецями). Тільки вздовж Росі було збудовано 13 міст і фортець на лівому березі, зокрема це Корсунь, Торческ, Юр’єв (Ярослав).

1036 р. Ярослав розгромив печенігів. Запровадив принцип сеньорату – в престолонаслідуванні (влада найстаршого в роді).

Значні досягнення були у духовному житті.

При цьому було кодифіковано давньоруське право (“Руська правда”).

Князювання Володимира і Ярослава утворили цілісну епоху в розвитку Русі, яка характеризувалась припиненням далеких і виснажливих походів і прагненням до внутрішньої консолідації Київської держави, яка стала однією з наймогутніших у тогочасній Європі.

Отже, визначальними рисами періоду кінця X-середини XI ст. були: завершення формування, території держави, перенесення уваги князівської влади з проблем завоювання земель на проблему їх освоєння на втримання під контролем, злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади, заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним, активна реформаторська діяльність великих князів, запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства, поява кодифікованого права, ширше використання дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури.

Політична роздробленість Київської Русі (кінець XI – середина XIII ст.).

Після смерті Ярослава (1054 р.) починається зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово переростає монархію федеративну.

1068 р. поразка руських військ на р. Альті від половців.

1072 р. у Вишгороді прийнято загально-руський кодекс юридичних норм “Правду Ярославичів”.

Протягом 1073 – 1093 р. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло:

1073 – 1076 рр. – Святослав, 1076 – 1078 рр. – Ізяслав, 1078 – 1093 рр. – Всеволод. Всі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101 і 1107 рр.) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею.

Остання спроба відновити колишню велич Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113 – 1125 рр.). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого “Уставу” – своєрідного доповнення до “Руської Правди”), подолання сепаратистських тенденцій, об’єднання ¾ території Русі тимчасово стабілізували становище держави.

Після смерті Володимира його сину Мстиславу (1125 – 1132 рр.) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. У цю добу роздробленість набула рис стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо у XII ст. утворилося 15 князівств (земель) то на поч. XIII ст. їх кількість сягала вже 50.

Причини феодальної роздробленості:

  1.  Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.
  2.  Зростання великого феодального землеволодіння.
  3.  Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.
  4.  Зміна торговельної кон’юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі.
  5.  Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Лише половці у період від 1055 до 1236 р. здійснили 12 великих нападів на Русь.

У той же час половці понад 30 раз брали участь у міжусобних князівських війнах.

Феодальна роздробленість – закономірний етап у розвитку суспільства, це загальноєвропейська тенденція.

Особливостями періоду історії Київської Русі кінця XI – середині XIII ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого – формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов'янської культури.

Походження назви “Україна”

За словами авторитетного українського дослідника Сергія Шелухина “Походження слова “країна”, “вкраїна”, “україна” губиться в темряві античних віків… Всі три назви “Країна – Вкраїна й Україна” ми читаємо в Іпатіївському літопису й маємо у вжитку Українського народу в його живій і писемній мові. В Іпатіївському літописі під 1187 роком читаємо – Україна; від 1189 р. – Україна, а в Єрмолаївському списку – Країна; від 1213 р. – Україна; від 1268 р. – Україняни; від 1280 р. – Вкраїна, а в Єрмолаївському та Хлебниковському списках – Україна; нарешті від 1282 р. – “Вкраїниця”

Отже, перша згадка в літопису назви “Україна” пов’язана зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича, який виявив себе завзятим оборонцем не тільки Переяславщини, а й Київщини, Чернігівщини та українських земель взагалі від нападів половців. Літописне повідомлення про реакцію народу на його смерть має наступний вигляд:

“І плакашеся по нем всі Переяславці, бі бо любя дружину, і злата не збірашеть, імінія не щадяшеть, но даяшеть дружиині, бі бо князь добр і кріпок на раті і мужьством кріпком показася, всякими добродітельми наполнен, о нем же Україна много постона” Таким чином, перша згадка назви “Україна” в Київському літописі відноситься до Південної Русі, тобто до Київщини, Переяславщини й Чернігівщини. В цьому самому літописі під 1189 р. названо “Украйну Галичську”

“В не менш важливому джерелі – Галицько-Волинському літопису (під 1213 р.) зазначається, що тоді галицько-волинський князь Данило Романович зі своїм військом звільнив і приєднав до своєї держави “Берестій, Угровеськ, Верещин, Столпе, Комів і всю Україну”. Україною тут літописець назвав північно – західні землі Галичини й Волині”

Від 1279 р. Галицько–Волинський літопис повідомляє , що галицький князь Лев Данилович, здійснивши поход на Західний Буг, відвоював у Польщі українські землі: “Посем же Лев восхожде себе части в земле людской города на Вкраїні”. Інший випадок застосування назви “Україна” належить до 1285 р.: польські війська вдерлися на Волинь і захопили тоді “село на Україні на ім’я Воінь”. Отже, назва “Україна” застосовується і щодо Волинської землі.

Вважаючи всі три назви (Країна, Вкраїна та Україна) синонімами, що мають одне слов’янське і українське походження, С. Шелухин виділяє їх спільний корінь “кра”. З огляду на те, що київський літописець вніс у початок свої хроніки відомості з грецької хроніки Георгія Амартола в перекладі на стару слов’яно-українську мову, С. Шелухин вважає старослов’янське “кра” перекладом грецького слова  що означає “відрізок”, “шматок”, “відрізаний шматок землі”.

Даний корінь можна зустріти в українських словах “краяти”, “кравець”, в російському “кроить”, словенському krajat, чеському krajeti. Отже, С. Шелухин тлумачить поняття “Україна” як “окрема, відкраяна, тобто відрізана земля”, наголошуючи, що ця назва має бойове походження, тобто свідчить про те, що нашим предкам доводилося відвоювувати рідну землю у ворога – загарбника.

Іншої версії щодо походження назви “Україна” дотримуються І.А. Мішина, Л.М. Жарова та А.А. Міхеєв. Вони тлумачать слово “Україна”. Що згадується близько 1185 р. в Іпатіївському літописі, як позначення “степового порубіжжя”, колишні південні території Київської Русі.

Існують і інакші точки зору на проблему походження назви “Україна”. “Одна з гіпотез твердить, що первісне сонячне значення слова Україна в нашій мовній старовині прочитується як земля предка журавля. Це пов’язано з сонячним світоглядом наших пращурів-хліборобів, буття яких підпорядковувалось Сонцю – джерелу земному. Від прадавньої назви Сонця – Ар, Ра – походить самоназва наших предків: арії, орії – орачів, які орали – осонювали землю, і назва сонячного птаха-тотема круна-журавля, якого також обожнювали, як свого предка покровителя, бо цей птах єднав їхню землю, їхнє буття з життєдайною силою Сонця.

Поширення назви “Україна”.

В різні історичні часи назва “Україна” обіймала дещо різні за змістом поняття. О. Субтельний підкреслює. Що слово “Україна” вперше з’являється в літописах у 1187 р. і спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя.

Тільки у кінці XIII ст. Галицько–Волинське князівство, що стримувало агресивний натиск войовничих сусідів з усіх боків, надає цій назві іншого смислового значення – “країна” або “рідна земля”. У XIV-XV ст., із приєднанням Галицько–Волинського князівства, а опісля і всіх земель Південно-Західної Русі до Польщі, географічне поняття “україна”, запозичене польською мовою, змінює своє смислове значення. Його вживають із негативним забарвленням, розуміючі під “Україною” – окраїну Речі Посполитої, такого собі закутку римсько–католицького світу.

Аналіз письмових та фольклорних джерел дозволяє дійти висновку, що впродовж XV-XVIII ст. одночасно існували два змістовні значення назви “Україна”: польсько-шляхетське та українсько–народне. “У першому випадку “Україною” називалася вся територія Південно-Західної Русі, яка розглядалася як географічне позначення кордону між західною цивілізацією і східним “варварським” Російським православ’ям. У другому цей термін уособлював у собі порубіжні степові простори, які захищали собою корінну рідну землю, яка часто міняла свої обриси через посилення натиску кримського ханства та Османської Туреччини”

Назва “Україна” набула значного поширення в багатьох середньовічних письмових джерелах, зокрема, в Пересопницькому Євангелії (XVI ст.). Про це свідчать наступні уривки з цього документа:

“И переехали до украины Гадаринськои, которая эсть з другой стороны напротив Галилеи”. (Лука, VIII, 26);

“Тогда тым, которыи бы были в земли жидовскои, нехай утекають на горы, а которыи в середині его (Іерусалиму) – нехай выидуть, а которые на украинах – нехай до него не входять”. (Лука, XXI, 21-22) тощо.

Спираючись на ці факти С. Шелухин наполягає: «Вжиток в Пересопнецькому Євангелії 1556р. народного слова «україна» … ясно показує, що слово країна, вкраїна, україна в народному розумінні і вжитку це і не окраїна, і не пограниччя, а країна, область, край з своїми границями, межами, окраїнами, це окрема територія».

Наводячи цитати з народних творів («Пісня про Орла і Сокола», пісні «Ой у лузі та й при березі», «Стоїть явір над водою» та ін.), С. Шелухин наголошує: «В свідомості народу, який склав і співає такі пісні, виразно втілилося і ясно позначилося поняття про Україну, як про свою землю, свою державу, свою окремішність національну, що має і своє національне ім'я – «Україна»

Нарешті, ще один сумлінний дослідник проблеми поширення назви «Україна»

І. Лисяк-Рудницький, аналізуючи її семантичну еволюцію, пише: «… на початку XIX ст. Офіційне вживання терміна Україна стосувалося лише Слобожанщини. Це пояснює, чому тогочасні письменники могли протиставляти Україну (Слобідсько-Українську губернію) Малоросії (Чернігівській та Полтавській губерніям, що відповідали колишній Гетьманщині). Польські джерела XIX ст. регулярно говорять про “Волинь, Поділля й Україну”, під цією останньою розуміючі Київщину. Раніше, у XVII столітті, “Україна” означала землю, що перебувала під козацькою юрисдикцією. Тому ця назва не поширювалася на Галичину, Волинь і Закарпаття. На тих територіях термін “Україна” утвердився переважно лише протягом нинішнього століття, внаслідок сучасного національно-визвольного руху та недавніх політичних змін” (Автор має на увазі окупацію цих земель Радянським Союзом у 1939-1944 роках).

Таким чином, складна і болісна історія національного державотворення українського народу відбилася і на долі власної назви його країни. Маючи в минулі століття різне змістовне наповнення, на наш час поняття “Україна” остаточно набуло значення назви нашої країни, ставши символом незалежності і предметом пошани всіх національно свідомих українців.

Політичній устрій Київської Русі.

Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління.

Етапи становлення державності:

  •  дружинна форма;
  •  централізована монархія;
  •  федеративна монархія.

Соціально – економічний розвиток.

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство у східних слов’ян. Становлення феодальних відносин в Давньоруській державі відбувалося у загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньоріальних (вотчинних).

У XII – XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі з одного боку ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники, з іншого активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Це:

Смерди – більша частина селян, що мали приватне господарство, відносно вільні.

Закупи – люди, що перебували у кабалі у феодала.

Рядовичі – селяни, що уклали з феодалом ряд (договір) і визнавали свою залежність від нього.

Челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, передавали у спадщину.

Холопи – люди, які перебували у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство.

Київська Русь в історичній долі українського народу.

Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії IX – XIII ст. Її внесок до середньовічного, політичного, економічного суспільного й культурного життя був надзвичайно вагомим.

Вийшовши на історичну сцену з походами Аскольда на Константинополь і нажахавши середньовічній світ середини IX ст. Київська Русь поступово перейшла від воєнних сутичок з сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному житті Європи та Близького Сходу. Руські володарі уклали мирні і союзні угоди з Візантією й Германською імперією, Польщею. Угорщиною, Литвою та ятвягами, скріплюючи їх часом, що було нормою відносин середньовіччя, династичними шлюбами. Київська Русь відіграла вагому роль у міждержавних відносинах, її втручання в той чи інший конфлікт бувало досить, щоб стримати його.

Великий міжнародний авторитет і військова міць Давньоруської держави поєднувалися з високим рівнем економічного розвитку. Землеробство і скотарство не тільки були спроможні прогодувати населення країни, а й виробляли продукти харчування й сировину на експорт. Міста, особливо великі, були заселені переважно ремісниками, вироби яких користувалися попитом на Русі й за рубежем. Розвиненими були продуктивні сили держави, а її люди відзначались працьовитістю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві.

Сільське господарство було провіднім у економіці і досягло високого для свого часу рівня розвитку. Воно спиралося на прадавні традиції східних слов’ян, що з незапам’ятних часів були землеробами. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес.

Іншими важливим видом сільськогосподарської діяльності руських людей було скотарство. Великими стадами корів і кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри.

Серед сільських промислів особливо розвинутими були мисливство й рибальство, а також бджільництво. Цінне хутро було однією з головних статей експорту, розходячись у багато країн Європи і Сходу. Мед і віск теж мали попит на Русі та за її межами.

Яскравим свідченням високого рівня розвитку Давньоруської держави була внутрішня і зовнішня торгівля. Між різними землями Русі відбувався економічний обмін , що сприяло забезпеченню продуктами харчування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі села мали ринки.

Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний Грецькій шлях від Візантії, а Залозний – до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля проводилась також з країнами Поволжя. Постійними були торгівельні контакти Русі з Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ.

Головними платіжними засобами торгівлі Русі IX – XI ст. були іноземні монети переважно арабські, у меншій кількості візантійські.

Давньоруська культура представлена багатьма тисячами фольклорних, пісенних та речових пам’яток, що збереглися до нашого часу. Одним із найстаріших фольклорних жанрів є народні перекази. Яскравим зразком родового переказу є історія про Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь і заснування ними Києва. Усна історія – перекази, легенди, билини, дружинні пісні – у всіх народів була попередницею історії писемної, яку в Київській Русі започаткувало літописання. Літописи є також пам’ятками художньої літератури. Слов’янська писемність з’явилася на Русі на межі IX і X ст.

Розвиток літератури й взагалі письменства неможливий без піднесення й поширення освіти, книжності й збирання бібліотек. Уже за Володимира Святославовича започаткували перші школи. При Софійському соборі, інших храмах та монастирях накопичувались бібліотеки, що складалися головним чином з творів іноземних авторів, перекладених на давньоруську мову. Однією з найкращих бібліотек свого часу володів Ярослав Мудрий.

Головною окрасою міст і сіл Київської Русі були церкви. Більшість їх будувалась з дерева, а храми великих міст були кам’яними. Перший оздоблений мозаїками і фресками храм Богородиці збудував у Києві Володимир Святославович 989 – 996 років. Крім величного Софійського собору в Києві, збудованого за Ярослава Мудрого, прекрасні храми зводились і в інших містах Південної Русі.

У Києві, Чернігові, Галичі та інших містах існували іконописні майстерні, їхніми витворами прикрашалися храми. Окрасою монументальних кам’яних церков був фресковий живопис. Найкраще зберігся він у київському Софійському соборі. Високохудожні фрески храмів є цінним джерелом вивчення світогляду, побуту, одягу наших далеких предків.

Прикладне мистецтво у Київській Русі досягло дуже високого рівня. Його масова продукція: недорогі вироби із срібла й міді, скляні намиста й браслети набули великого поширення на Русі й за її межами. Давньоруські ювеліри досконало володіли різними способами обробки дорогоцінних металів. У середньовічній Європі давньоруських ювелірів вважали неперевершеними майстрами своєї справи. Дорогоцінні золоті вироби з перегородчастими емалями та срібні карбовані браслети з черню київського виробництва належать до найвитонченіших зразків мистецтва.

Доба феодальної роздробленості настала завдяки соціально – економічному поступові Давньоруської держави та її народності й пов’язані з ним політичній відособленості різних земель і князівств. У XII ст. складаються земельні території, що стало одним з чинників виникнення української, так само як російської й білоруської народності.

У XII ст. у державних рамках Давньої Русі виділялося півтора десятка князівств і земель які незабаром по тому почали об’єднуватись в групи. Це історично об’єктивно закладало підвалини формування територій трьох східнослов'янських народностей, яке почалося з XIII ст. Розвиток процесів соціально – економічної концентрації сприяло тому, що починаючи з XIII ст на основі цих груп земель формується території російської, української та білоруської народностей.

Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Волинська, Галицька, Подільська землі, а також Буковина і Закарпаття стали тією територіальною основою. На якій склалася і розвивалася українська народність. За середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва “Україна”, якою пізніше, з XVII ст., стали позначати етнічну територію українського народу.

Фінальним рубежем києворуського періоду історії були 40-ві роки XIII ст. Монголо – татарська навала завдала Русі, що посідала одне із чільних місць у загальноєвропейському історичному розвої середньовіччя, непоправної шкоди. Упродовж кількох століть вона успішно протистояла кочовим народам степів, боронила себе і країни Центральної та Західної Європи. Свою високу історичну місію – рятівниці європейської цивілізації – Київська Русь виконала і в 40-ві роки XIII ст., але цього разу ціною власного існування. Перестала існувати держава, загинули сотні тисяч людей, у вогні пожеж були знищені міста і села, палаци і храми, книги і ікони. Та руській народ зумів вистояти й відродити життя. Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів. Здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян, білорусів.

Висновок. Понад одинадцять століть тому східні слов’яни створили першу державу. Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвинутіших економічно й політично держав середньовіччя. На величезному обширі від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили витривалі, хоробрі й мужні русичі. Вони вирощували хліб і розводили худобу, мали розвинені ремесла й промисли, а руські купці були відомі на торгах Багдада, Константинополя, Кракова та ін. Могутньою, високорозвинутою й цілісною була матеріальна й духовна культура Київської Русі. Її народ зводив величні кам’яні храми й ошатні дерев’яні житла, створював могутні фортифікаційні споруди своїх великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні вали проти кочовиків причорноморських степів. На весь світ уславились вироби давньоруських майстрів, наприклад дорогоцінні золоті речі й більш скромні срібні прикраси.

Київська Русь багато важила в політичному житті Європи і Близького Сходу. З нею змушені були рахуватися візантійські імператори й хазарські кагани. Протягом п’ятисот років Давньоруська держава закривала собою європейській світ і Візантію від кочовиків. Вона прийняла на себе страшний удар залізного тарана 150-тисячної татаро-монгольської кінноти Батия, ціною життя сотень тисяч своїх воїнів та мирних жителів послабила його і тим врятувала Європу від спустошення й загибелі.

Київська Русь зробила величезний внесок до світової історії IX – XIII ст., тому інтерес до неї не згасає серед учених сучасного світу. В Америці, багатьох країнах Європи, слов’янських і навіть неслов’янських. Навіть у загубленій в океані Австралії й екзотичній Японії плідно працюють над проблемами давньоруської історії десятки вчених.

Лекція № 4

                                                         Галицько-Волинське князівство .

План:

1.Посилення феодальної роздробленості Київської Русі та її наслідки для українських земель. Поневолення давньоруських земель монголо-татарськими завойовниками.

1.1.Роздробленість.

1.2.Галицьке князівство.

1.3.Волинське князівство.

1.4.Монголо-татари.

2.Зародження та розвиток Галицько-Волинського князівства – спадкоємця Київської Русі.

2.1.Об’єднання Волині і Галичини.

2.2.Тимчасовий розпад єдиної держави (1205-1238 рр.).

2.3.Галицько-Волинське князівство за правління Данила Галицького (1238-1264 рр.).

2.4.Стабільність та піднесення (1264-1323 рр.).

2.5.Поступовий занепад (1323-1340 рр.).

3.Значення Галицько-Волинської держави для українського народу.

Література:

  1.  Бойко О.Д. Історія України – К.: Академія, 1999
  2.  Дорошенко Д.І. Нарис Історії України. – Львів: Світ, 1991.
  3.  Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – К.: Наукова думка, 1984.
  4.  Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів: Світ, 1990.
  5.  Субтельний О. Україна Історія. – К: Либідь, 1993.
  6.  Історія України / За ред. В.А.Смолія – К.: Альтернатива, 1997 – 416 с.

Історія Галицько-Волинського князівства – складова частина історії Русі періоду феодальної роздробленості, що була закономірним етапом розвитку країни.

Феодальний спосіб виробництва при натуральному господарстві, слабкості економічних зв’язків призвів до розпаду території Русі на окремі землі і князівства. Серед них були Галицьке і Волинське, які в кінці ХІІ ст. об’єдналися у складі Галицько-Волинського князівства. В південно-західній частині Русі Галицько-Волинське князівство було безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, продовжувачем її традицій. Досліджуваний період характеризується низкою важливих соціально-економічних явищ. Це насамперед зростання феодальної власності за рахунок розвитку сільського господарства шляхом поневолення мас селянства. Спостерігається також процес відокремлення ремесла від землеробства, зростання міст як осередків ремісничого населення та торгівельного обміну, що охоплює широкі області. Загострюються соціальні відносини, розгортається боротьба поневолених трудящих мас проти експлуататорів.

Характерною рисою цього періоду є боротьба князів проти боярства за зміцнення монархічної влади та за стійке об’єднання галицько-волинських земель в одне князівство. Таке «об’єднання більш значних областей у феодальні королівства» протидіяло процесові роздроблення Русі і було, без сумніву, прогресивним явищам. Велике значення мала також боротьба за єдність дій руських князівств, за їх єднання для відсічі агресії іноземних феодалів.

Територія як Волині, так і Галичини розподілялася на окремі землі, або князівства. Волинь до середини ХІІ ст. утворювала одне Володимирське князівство. Пізніше, внаслідок князівських міжусобиць і спадкових поділів володінь почали виникати менші волості, які з часом перетворилися у князівства.

Галицько-Волинське князівство виникло в результаті об’єднання Галицького князівства з Волинським, яке здійснив Роман Мстиславич у 1199 р.

1. Посилення феодальної роздробленості Київської Русі та її наслідки для українських земель. Поневолення давньоруських земель монголо-татарськими завойовниками.

1.1. Роздробленість.

Однією з причин відокремлення від Києва різних князівств стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з’їзді князів у Любечі. Щоб покласти край спустошуючій ворожнечі, на цьому з’їзді князі один за одним визнавали право успадковувати землі, які вони займали у той момент. Київ вважався занадто великою винагородою для будь-якого княжого роду.

Регіоналізм посилювався тим, що бояри все більше стали займатися землеволодінням, занурення у місцеві справи позбавляло їх бажання брати участь у князівських чварах за відділений Київ, а разом з тим і в загальноруських діях. Руським князівствам навіть стало важко дійти згоди про те, хто є їхнім спільним ворогом. Новгород вважав найбільшою для себе загрозою тевтонських лицарів, для Полоцька нею були литовці, для Ростова і Суздаля – волзькі булгари, для Галицько-Волинського князівства – мадяри і поляки, а для Києва – кочові половці. По суті деякі князі підтримували з неруськими сусідами тісніші зв’язки, ніж з іншими віддаленими землями Русі.

Зокрема, старовинний Новгород на півночі був утягнутий в торговельну спілку, засновану на узбережжі Балтійського моря північно-німецькими містами, яку згодом стали називати Ганзою.

В той час як у Києві торгівля занепадала, Новгород процвітав, дедалі виразніше орієнтуючись на Північну Європу.

На неозорих малозалюднених «землях за лісами», у країні, що стала колискою великоросів, молодші члени династії Рюриковичів заснували Ростовське, Суздальське, Володимирське та Московське князівства.

Яскравим прикладом абсолютистських тенденцій, що посилювалися серед північно-східних князів, було правління Андрія Боголюбського із Суздаля. Невдоволений зростаючою опозицією з боку знаті, він переніс свій двір до Володимира, де не було сильної аристократії, яка б стояла йому на заваді. А в 1169 році Андрій Боголюбський зруйнував Київ.

1.2. Галицьке князівство.

Після смерті Ярослава Мудрого на Русі були помітні перші ознаки феодальної роздробленості. Зростання землеробства, відокремлення ремесла, поширення торгівлі, виникнення міст зміцнювало економіку окремих земель, і місцева феодальна знать почала захоплювати управління, намагаючись звільнитися з-під влади Києва. Так поступово з складу Київської Русі і вийшли землі Новгородська, Полоцька, Ростово-Суздальська, Смоленська, Турівська – а далі цей процес охопив також західні землі. Київські князі намагалися протидіяти цим тенденціям, так виник довгий ряд феодальних воєн. Початковий етап створення відокремлених князівств відомий тільки в загальних рисах. В 1084 році з’явилися тут три князі Рюрик, Володар і Василько Ростовичі – і в їх руках опинилися головні міста краю – Перемишль, Звенигород і Теребовль.

Рюрик і Василько перебували у Володимирі при дворі князя Ярополка Ізясловича, під його доглядом, як небезпечні претенденти на княжі землі. Використавши відсутність Ярополка Ростиславичі зайняли Володимир, а далі оволоділи землями над Дністром і Сяном, які входили раніше до Київського князівства.

Після смерті Рюрика (1094 р.) Володар і Василько спільно оволоділи своєю землею і солідарно захищали свої права. Вони розподілили територію так, щоб Перемишль і Звенигород належали Володареві, Теребовль і Галич – Василькові. З діяльності Володаря у Перемишлі знаємо лише те, що він побудував церкву св. Івана, в якій пізніше був похований.

Теребовельська і Галицька волості лежали на краю степів. Василько вживав заходи, щоб заселити пограничні землі кочовиками. Мабуть, в той час з’явилися поселення з назвами Половці, Торки, Торське, Печеніжин та ін. Василько ставив у пограничній смузі також укріплені міста. З його іменем можна зв’язати «град» Василів у Чернівецькій області.

Після смерті Василька і Володаря (1124 р.) землі над Дністром і Сяном були поділені на чотири князівства. Володар залишив 2-х синів: Володимирка та Ростиславича. Перший одержав Звенигород, другий – Перемишль. Васильковими синами були Григорій та Іван, перший князював, мабуть, в Теребовлі, другий – в Галичі. Адже завдяки заходам Володимира Володаровича процес роздроблення затримано і всі волості з’єдналися в одне Галицьке князівство.

Важливим рішенням Володимирка було встановлення нової столиці князівства в Галичі. Всі інші «стольні» міста знаходилися на окраїнах: Перемишль близько польського кордону, Звенигород недалеко від волинського кордону, Теребовль поблизу степів.

Галич був важливим економічним центром, а саме осередком солеварного району. Вже в ХІ ст. згадується «галицька сіль», через Галич проходив чумацький шлях, і місто було, правдоподібно, головним центром експорту солі. Дністер над яким лежав Галич, був судноплавною рікою і служив для торгових зв’язків з Чорним морем. Всі ці обставини піднесли Галич до становища столиці. Володимирко осів у Галичі 1141 р., і цей час слід вважати початком існування об’єднаного Галицького князівства.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла. Його володіння проходили вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту і Дунаю опинилися у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.

1.3. Волинське князівство

Волинь до 1170-х рр. залишалась в залежності від Києва.

Виділення Волині в окреме князівство довершив Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха. Він добився влади в Києві і тричі на короткий час був київським князем (1146-1154). Після смерті Ізяслава (1154) Юрій Мономахович, який в той час остаточно став Київським князем, це раз намагався захопити Волинь для своєї сім’ї, але не мав успіху.

Син Ізяслава, Мстислав, який на короткий час став Київським князем (1167-1170) не зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивається як незалежне князівство. Волинь не уникла процесу роздроблення, який в цей період відбувався на Русі. Після смерті Мстислава Ізясловича (1170) його сини поділили Волинську землю: Роман одержав Володимир, Всеволод – Белз, Святослав – Червен, Володимир – Берестя.

1.4. Монголо-татари.

Початок руху монгольських орд вийшов з басейну ріки Амуру. Десь коло 1000-го року вони почали творити окремі держави, а в середині ХІІ ст. Темуджін об’єднав декілька монгольських племен на північно-східному краю Монголії і в перших роках ХІІІ ст. став її володарем. 1206 року курултай – загальні збори представників племен – проголосив його володарем – і він прийняв ім’я Чингізхана.

Столицею нової могутньої держави став Каракорум. Звідти монголи підкорив Китай з Пекіном і сусідні землі. 1219 року Чингізхан розпочав війну з Ховарезмом (сучасний Туркменістан), а звідти пішов на захід. Найкращі воєначальники Чингізхана, Джебе і Субутай, перейшли південне узбережжя Каспійського моря, північну Персію, південний Кавказ, розбили грузинське військо і з’явилися в степах північного Кавказу. Тут зустріли їх сили половців, ясів, косогів та інших кавказьких народів. На Подонні, в 1222 році, монголи розбили половців при цьому кількох ханів було забито, а старий Котян, тесть Мстислава Галицького, з рештками половців відступив до Дніпра. Котян звернувся до Мстислава Галицького та до інших українських князів, прохаючи допомоги. У Києві відбувся з’їзд князів, на якому вирішено допомогти половцям. Був великий поход. По дорозі прибуло до них кілька посольств від монголів, які просили не втручатися у війну, бо, мовляв, на Русь вони не зазіхають. Князі не послухали. Над р. Калкою відбулася битва, з причини браку дисципліни та порядку в командуванні, з руського війська врятувалася ледве десята частина, – писав сучасник. Після того монголи дійшли до Дніпра й повернулися до Азії.

Минуло 13 років і монголи знову прийшли під проводом хана Батия. В 1239 році татари знову прийшли в Україну, зруйнували Переяславщину, Чернігівщину і 6 грудня 1240 року, після жорстокої облоги, здобули Київ, що його ревно боронив воєвода галицький, князь Дмитро. Місто зруйновано, спустошено, пограбовано. Пишучи про це літописець згадує киян, які рятувалися в Десятинній церкві, на хорах, і загинули під їх руїнами.

З Києва Батий пішов на Волинь, здобув Колодятин, Кам’янець. Данилів та Кременець витримали облогу. Зате Володимир, Галич монголи зруйнували цілковито. Завдяки добрій організації Золота орда мала могутню силу. На її чолі стояв хан з необмеженою владою, оточений родовою організацією, яка забезпечувала мілітарний успіх, і відзначалася високою технікою, утримання величезних мас війська, що при портативності провіанту, дозволяла робити великі переходи. Татарське панування, або «іго», як називали його на Русі, виявлялося головним чином у двох формах. По-перше – татари стали видавати князям «ярлики» – грамоти на князювання. «Ярлик» видавали не рахуючись ані з його правами на престол, ані з бажанням народу. Народ не мав голосу. Таке заміщення князівських столів відкривало широкій простір для доносів, інтриг і всякого роду злочинів. Звичайно, князь, що дістав стіл хана, не потребував підтримки людності і не прислухався до голосу громади. Подорож до орди була часто небезпечною для князя, і декілька їх загинуло (забиті або отруєні). Забитий був князь Чернігівський Михайло, який відмовився поклонитися образам ханів. Це був перший мученик татар. Взагалі від князів вимагали виконання принижуючих обрядів. Князі повинні були негайно з’являтися на виклик хана, виступати з військом на допомогу йому в походах.

Другою формою «іга» була данина, якою обкладено всю людність. Спочатку данину збирали татарські урядовці – баскаки, а згодом наклали відповідальність за сплату її на князів. Таким чином, перетворено Україну на провінцію, яка повинна була забезпечувати татар усім необхідним.

Наслідки завойовницьких походів монголів для слов’янських земель:

1. Руйнація та падіння ролі міст. Із 74 руських міст ХІІ – ХІІІ ст. 49 були розорені, 14 вже не піднялися із руїн, а ще 15 перетворилися на села.

2. Занепад ремесла і торгівлі.

3. Демографічні втрати.

4. Зникнення значної частини феодальної еліти.

Монгольське завоювання помітно вплинуло на історичний розвиток східних слов’ян, якісно змінило характер державних структур, наклало значний відбиток на ментальності народу:

1. Переміщення і своєрідне роздвоєння центру суспільного життя східних слов’ян.

2. Консервація та поглиблення феодальної роздробленості.

3. Поступове витіснення у стосунках між князем і місцевою знаттю принципу васалітету та запровадження системи підданства.

4. Руські землі опинилися під владою різних держав.

2. Зародження та розвиток Галицько-Волинського князівства – спадкоємця Київської Русі.

2.1 Об'єднання Волині і Галичини.

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об’єднання Волині й Галичини в одному князівстві, яке надалі майже впродовж 150 років відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов’ян. Його подальшу історію слід розглядати в контексті формування трьох центрів консолідації, нових державних формувань, що спиралися на моноетнічний грунт – український на півдні, білоруський на північному заході і російський на північному сході.

Виникненню і піднесенню Галицько-Волинської держави сприяло:

1. Вдале географічне положення.

2. Необхідність боротьби (спільної) двох князівств проти агресії з боку Польщі, Угорщини, а згодом і монголо-татарського іга.

3. Енергійно об’єдналась політика князів Романа (1199-1205) та Данила (1238-1264).

4. Існування на території князівства багатих родовищ солі, а це сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався у кілька етапів.

Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 році після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство.

Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Недаремно літописець назвав Романа великим князем, «царем на Русі», «самодержцем всея Русі». Оволодівши значною частиною Київської спадщини. Галицько-Волинське князівство на рубежі ХІІ-ХІІІ ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров’я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається у західному напрямку.

Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич.

З часом Роман стає політичною фігурою на Європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін та прийняття князем католицизму коронувати його. Галицько-Волинське князівство втягується у жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася у тодішній Католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобув собі славу Роман. В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогом. Проте галицько-волинському князю не вдалося об’єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.

2.2. Тимчасовий розпад єдиної держави (1205-1238 рр.)

Зі смертю Романа розпочинається майже 30-ти річний період боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були:

– прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права – оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213-1214 рр.);

– безперервні втручання у внутрішні справи західноєвропейських земель сусідніх держав – Угорщини та Польщі, наслідком і проявом якого було проголошення «королем Галичини» та Володимирії Колмана (Коломана), одруженого з дворічною польською княжною Соломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214 р. до 1219 р.);

– наростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та волинські формування входили до коаліції руських князів);

– енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася у 1238 р.

2.3. Галицько-Волинське князівство за правління Данила Галицького (1238 – 1264).

Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. На весні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином.

Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому, залишає управляти свого воєводу Дмитра.

Відчувши реальність постійної загрози із Заходу і Східу, зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.)

У період монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі.

Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідні землі, де його чекали не тільки значні демографічні втрати, а й чергове зіткнення зі свавіллям галицьких бояр, які запросили на престол Чернігівського княжича Ростислава. Але у 1245 р. Данило одержав перемогу над військами Ростислава.

В тому ж 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару.

Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах із кам’яними стінами і відбувалася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту.

Данило Галицький не зміг реалізувати плани що до створення антиординської коаліції. Скористувавшись скрутним становищем Данила, римський папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золотоординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи.

У 1253 р. у місті Дорогочині відбувається коронація Данила.

Але не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою. Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати у кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева.

У 1258 р. Орда розпочинає новий масовий наступ на чолі з Бурундаєм. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Кременця, Данилова та ін. міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму, де й помирає Данило у 1264 р., після серйозної хвороби.

2.4. Стабільність та піднесення (1264 – 1323 рр.)

Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі було поділено між трьома нащадками князя – Левом, Мстиславом і Шварно.

Найпослідовніше продовжував державницьку політику свого батька Лев Данилович (1264 – 1301 рр.) Хоча він і був змушений визнати свою залежність від Ногая, все ж саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки йому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.

На рубежі XIII – XIVст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева – князя Юрія I (1301 – 1315 рр.). Це був період, коли Золота Орда, яка роздиралася внутрішніми міжусобицями та чварами, поступово втрачала владу над підкореними територіями.

Юрій, як і Данило, прийняв королівський титул. За період його правління стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут.

Наступниками Юрія I стали його сини – Андрій та Лев II (1315 – 1323 рр.). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Трагічно для них закінчилась боротьба з Ордою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули.

2.5. Поступовий занепад (1323 – 1340 рр.)

Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей, урвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до поширення політичної ролі та впливу галицького боярства, зростання чвар та міжусобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні справи галицько-волинських земель. Лише 1325 р. внаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви главою держави було обрано 14–річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія I Львовича. Юний князь проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику.

Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько – Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.

Внаслідок боярської змови у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно.

Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина – у складі Молдавського князівства.

Головним політичним та економічним центром Галицько-Волинської держави був Галич, який був уже орієнтований не на Візантію, як Київ, а на західні держави.

3. Значення Галицько-Волинської держави для українського народу.

Фактично Галицько-Волинська держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної теорії свого часу, фактично в половині XIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминули безслідно для дальшої долі українського народу.

У культурі Галицько-Волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових рис, зумовлених зв’язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. Князівству належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв’язків з культурами інших народів. Протягом століть у важкі часи панування іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти зверталися до спадщини минулих епох, в тому числі і до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українців.

Державницькі традиції доби Київської Русі і Галицько-Волинського князівства мали велике значення для збереження і зміцнення історичної самосвідомості українського народу.

Отже, розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції збереглися в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, літописах та історичних творах. Спадщина Київської Русі була одним з істотних чинників єднання культур східноєвропейських народів.

Висновок: Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицького – Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії:

– зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;

– стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;

– модернізувало давньоруську державну організацію;

– розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу;

– продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга з честю представляло східнослов’янську державність на міжнародній арені.

Лекція № 5.

Українські землі під владою Польщі та Литви .

Початок козаччини (ХІV – поч. XVII ст.)

План:

  1.  Литовська експансія на Українські землі . Литовсько-Руське князівство та його державно-політичний устрій.
  2.  Українські землі у складі Речі Посполитої, Люблінська та Берестейська унії. Наслідки польської експансії.
  3.  Виникнення українського козацтва.

Література:

  1.  Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1990.
  2.  Гурій О.І., Ісаєвич Я.Д., Котляр М.Ф. та ін. Історія України: нове бачення. – Т.1. – К., 1995.
  3.  Історія русів. – К.,1991.
  4.  Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990.
  5.  Полянська-Василенко Н. Історія України. В2 т. – Т.1. – К., 1992.
  6.  Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3 т. – К., 1990 – 1992.
  7.  Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загально-історичному контексті // УІЖ, 1991. – №6.

Паралельно з ослабленням українських державних формацій після навали кочівників у XIIIXIV ст. на Півночі, над Балтикою, оформилась нова державна організація – Литва, яка не тільки об’єднала литовські племена, але й почала наступ на білоруські, а згодом і українські землі.

У середині ХІІІ ст. після утворення литовської держави, литовський князь Міндовг (1230-і рр.) зайняв Чорну Русь (Новгородок) і Полоцьке князівство, що призвело до зіткнення з князем Данилою Галицьким. Але у 1254р. було укладено мир, вони навіть поріднилися. Міжусобна боротьба довела литовську державу до розпаду. Вдруге об’єднав її у 1316р. князь Гедимін (1316 – 1341), здобувши білоруські та українські землі. Він зайняв Менщину (Мінськ), Берестейщину, Волинь, Турово-Пінщину і північну Київщину. Вибрав собі 1323р. столицею Вільно. Гедимін почав себе називати “королем литовським і руським”. Для зміцнення своєї держави Гедимін через подружжя своїх дітей пов’язав родинні зв’язки з українськими і білоруськими князями, сприяв поширенню української культури в Литві. Син Гедиміна – князь Любарт очолював українські сили у битві проти Польщі (к. Казимир ІІІ) і Угорщини (к. Людовіка). Ця битва закінчилася втратою Галичини і Холмщини на користь Польщі (1387р.)

А більшість території Волині приєднується до складу Литовської держави.

В результаті переможної битви на Синіх Водах з татарами (1362р.) великий князь литовський Ольгерд (1345 – 1377) оволодів Київщиною, Переяславщиною і Поділлям, дещо згодом під владою Литви опинилась більша частина Чернігово-Сіверської землі. В результаті цього територія Литовського князівства збільшилась майже вдвічі і за Ольгерда складалася на 90% з українських і білоруських земель.

Руські князі разом із литовськими панами становили провідну верству держави. Руська мова стала державною мовою, українська культура, освіта, право вільно розвивалися і панували в литовській державі. Православна церква була правлячою (10 із 12 синів Ольгерда були православними).

Після Ольгерда внаслідок міжусобної боротьби до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377 – 1392), який в зв’язку із зовнішньою загрозою Великому Литовському князівству з боку Німецького ордену і Московського князівства за Чернігово-Сіверські землі змушений був зблизитись з Польщею і одружився з польською королівною Ядвігою і уклав 1385р. в Крево унійний союз з Польщею. Кревська унія поклала початок соціально-культурному і політичному впливові Польщі на Литву. Коронувавшись Польською короною, великий литовський князь Ягайло зобов’язався зробити католицтво державною релігією у Литві, приєднати її до Польщі, а разом з нею українські та білоруські землі. Однак завдяки енергійній діяльності Вітовта (1392 – 1430) племінника Ольгерда, (який тому віддав Литву) підтриманого українськими і білоруськими феодалами, Велике князівство Литовське збереглося як незалежний державний організм і проіснувало до 1569р.

Соціально-політичний устрій українських та білоруських земель тривалий час зберігав в основному свій попередній зміст. Князі з династії Гедиміновичів лише змінили колишніх Рюриковичів й визнали верховну владу над собою великого князя литовського. Саме цим пояснюється порівняно легке утвердження влади Литви над Україною. Для українців литовське панування було набагато меншим злом, ніж тяжке золотоординське ярмо. До цього слід додати, що литовці досить швидко потрапили під вплив більш культурної Русі, яка сприяла розвитку і могутності Литовського князівства. Однак великокнязівська влада, проводячи курс на утвердження централізованої держави, прагнула не допустити зміцнення місцевих династій на окремих українських землях і позбавити їх місцевої підтримки. Ці намагання викликали незадоволення українських феодалів, яке поглиблювалось також неухильним зростанням суспільних і політичних привілеїв католиків.

1413р. у Городні укладено нову литовсько-польську унію, за якою тільки католики могли брати участь у великокнязівській раді. Відвертий наступ української знаті за утвердження свого пріоритетного становища стався після смерті Вітовта (1430). Тривалий час Литовське князівство було ареною жорстокої битви різних політичних груп.

Вході цієї боротьби були відновлені удільні князівства Київське (1440) і Волинське (1445). При цьому Київське князівство охоплювало не тільки Київську землю, а й Переяславщину і Брацлавщину, що фактично було відновлення української державності на короткий час до 1470р. У подальшій боротьбі українських феодалів проти литовського централізму і переваги польських впливів помітну роль відіграли виступи князів Івана Гольшанського, Михайла Олельковича, Федора Більського (1480), а також повстання Михайла Глинського (1508). Однак повсталим не вдалося підняти широкі верстви населення, в тому числі більшість магнатів і православної шляхти, які в цілому інтегрувалися в політико-адміністративну систему литовської держави і не боялися реставрації удільно-князівського ладу.

В І чверті ХVI ст. Чернігівщина і Новгород-Сіверщина остаточно потрапили під владу Великого князівства Московського.

Щодо соціально-економічного розвитку, в Литовському князівстві тривав процес формування феодального землеволодіння і посилення закріпачення селянства. Відбулося формування фільваркової системи шляхетського господарства, яке було пов’язане із посиленням товарно-грошових відносин.

Найважливішим станом був шляхетський стан – це декілька десятків магнатських родів – великих феодалів, що були нащадками Рюриковичів або Гедиміновичів. Серед них – князі Острозькі, Сангушки, Збаразькі, Вишневецькі, Заславські, Чорторийські, Четвертинські, які займали високі посади у литовській державі, проте опинилися поза її найвпливовішим органом – “пани-рада” в результаті посилення литовсько-католицької партії.

Із зростанням міст їх мешканці сформувалися в окремий стан – міщанство, яке домоглося введення магдебурзького права (міського самоврядування). Його отримали Львів (1356), Кам’янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Київ (1497) та інші.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форми феодальної експлуатації, характеру повинностей його умовно поділяють на три групи:

  1.  Чиншові селяни, або денщики, які сплачували феодалам натуральну і грошову ренту (чинш). Це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. Поступово чиншові селяни зникають у ході формування фільваркової системи.
  2.  Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам.
  3.  Службові селяни – це ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання відбулося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну.

Основою економіки України у XIV – ХVІ ст. були землеробство і традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство, причому останні переважали у господарській діяльності значної частини населення. Правовою базою у державі був “Литовський статут”, що мав три редакції: 1529р. – Старий, 1566р. – Волинський і 1588р. – Новий, в основу яких було покладено традиційні норми місцевого звичаєвого і писаного (“Руська правда”) права.

Цей статут був також головним збірником права на Україні, в тому числі головним джерелом українського права на Гетьманщині; на Правобережжі він діяв аж до 1840р.

Литовський статут узаконював права феодалів на володіння землями й поневолення та закріпачення селян, а також численні привілеї. Так, статут 1566р. остаточно скасував всі обмеження шляхетської земельної власності, закріпив за шляхтою законодавчі права і створив організоване представництво шляхти на загальнодержавних сеймах.

Статутом 1588р. було остаточно закріпачено українське селянство. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися.

2. Боротьба проти Москви і татарської небезпеки, а також Лівонська війна вимагали від Великого Литовського князівства величезних витрат на військові потреби, надзвичайного напруження всіх сил литовської держави. Допомогу їй могла надати Польща, яка головною умовою поставила об’єднання в один державний організм обох країн. Побоюючись втратити своє панівне становище, литовські та українські магнати виступили проти остаточного злиття з Польщею. Натомість шляхта українська і білоруська, прагнучи розширити свої станові привілеї на польський зразок та обмежити владу магнаторії, підтримала ідею об’єднання. Після гострої політичної боротьби завершив свою роботу Люблінський сейм (серпень 1569р.), який об’єднав Литву і Польщу в одну державу – Річ Посполиту з одним спільним сеймом, сенатом і королем. Литва зберігала деякі елементи автономії лише в межах своєї етнічної території й частково Білорусії. Під владою Польщі опинилися майже всі українські землі, які поділялися на воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Підляське, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Берестейське, пізніше – Чернігівське.

Шляхта українська, литовська і польська зрівнялися в правах і отримували право володіння маєтками у межах всієї держави.

Це означало посилення польської експансії, що супроводжувалась зростанням соціального гноблення. Вже в І половині XVI ст. розвиток фільваркової системи, посилений вивіз хліба на ринок, зменшення селянської оранки і збільшення панщини зумовили серйозні зрушення в соціальному житті. Люблінська унія посилила намагання української, литовської шляхти та магнаторії максимально використати свої привілеї, щоб закріпачити селянина. Величезні земельні простори Брацлавщини, Київщини, Лівобережжя опинилися в руках українських, переважно волинських, а також польських магнатів, які створювали тут свої латифундії і намагались утвердити кріпосницькі порядки. Так, на лівому березі Дніпра князь Ієремія Вишневецький володів значною частиною Полтавщини, 56 містечками і селами, 39610 господарствами і 423 млинами.

Утвердження Польщі на українських землях супроводжувалось намаганням польської шляхти і магнаторії денаціоналізувати український народ, змусити його зректися своєї мови і культури. Особлива роль в експансії католицизму на Україні належала єзуїтам (з 1564р.), які стали головним фактором утвердження католицької реакції в Речі Посполитій.

Більшість православних ієрархів прагнучи домогтися рівноправності православ’я з католицизмом в новій державі пішли на визнання зверхності Ватикану. У 1596р. у Бересті було проголошено об’єднання католицької і православної конфесій. Однак унія викликала гострі протести і протидію всіх верств українського населення, в тому числі більшості української знаті і шляхти. В результаті в Речі Посполитій почали функціонувати три церкви: католицька, православна і греко-католицька (уніатська).

Наступ католицизму, обмеження в правах православних, ліквідація традиційних соціальних інститутів призвело до деградації значної частини тогочасної української еліти. Почалася денаціоналізація давніх українських аристократичних родів – Вишневецьких, Синявських, Корецьких, Сангушків, Заславських, Ружинських та інших, які переходили до католицтва, польської мови і зрікались українства. Цей процес не обминув і українську шляхту. Однак основна маса українського населення не піддавалась ополяченню й окатоличенню. Дедалі більшу активність у спротиві національно-релігійному гнобленню відіграють братства, які виникли як станові організації українського міщанства. За зразком Львівського братства (1586р.) вони виникають скрізь по Україні. З часом стали всестановими інституціями, братва відіграли важливу роль у захисті загальнонаціональних інтересів, розвитку української культури і захисту її від полонізації, насадження католицизму.

Активну діяльність на захист православ’я розгорнули і ті нечисленні представники української знаті, які ще залишилися вірними своєму народу. Серед них чільне місце посідає князь Костянтин Острозький, один з найбагатших і найвпливовіших магнатів. З його меценатством пов’язане створення в його резиденції м. Острозі значного культурного осередку, школи, друкарні, діяльність гуртка визначних українських вчених, письменників, які розгорнули боротьбу православ’я проти католицизму та уніатства.

Із 1610-х рр. до оборони православної церкви та інтересів віруючих активно прилучилася нова суспільна верства – козацтво. Історичною подією став вступ 1615р. до Київського Богоявленського братства гетьмана П. Сагайдачного разом із козацьким Військом Запорізьким. Під впливом такого союзництва активізувалося церковне життя. У 1620р. за сприяння Сагайдачного та Київського братства було канонічно відновлено православний єпископат. Єрусалимський патріарх Феофан висвятив митрополита київського Й.Борецького та 5 єпископів.

Але, православний єпископат і всю церкву було легалізовано лише протягом 1632 – 1633 рр., вже після смерті короля Сигізмунда ІІІ, запеклого ворога православ’я, завдяки рішучим діям козацтва й православної шляхти і лише тоді, коли новим митрополитом київським став П.Могила (1632 – 1647рр.).

П.Могила докорінно реформував церковне життя. Він прагнув поліпшити матеріальне і суспільне становище православної церкви, зрівняти її у правах із католицькою. Митрополит запровадив постійний нагляд за дисципліною духовенства, за порядком богослужіння. Створено Духовну консисторію яка чинила слідство і суд над духовенством.

У богослужінні було запроваджено українську мову.

П.Могила разом з групою освічених богословів і письменників систематизував православні догми та обряди й підготував до друку перший православний Катехізис.

Митрополит досить успішно порозумівся з братствами та козацтвом. Він реставрував та відновив багато духовних святинь православ’я (храм святої Софії, Трьохсвятительську церкву, Спас на Бересті, Михайлівський, Видубицький монастирі в Києві та ін.).

Особлива увага приділялася культурно-освітній справі та впорядкуванню богословсько-культової діяльності церкви. П.Могила створив у Києві колегію (Києво-Могилянська академія з 1701р.) 1632р. на кшталт західноєвропейських із викладенням латинською та слов’янською мовами, грецькій мові, яка була популярною у братських школах, не надавалося, вже, великого значення.

У друкарні Києво-Печерської лаври видавалися богослужбові книги, богословські твори та шкільні підручники. Велику цінність мали дуже поширені “Служебник” і “Требник” виправлені та систематизовані Могилою.

12 грудня 1996р. на відзначення 400-річчя від дня народження митрополита київського, галицького і всієї Русі Петра Могилу було канонізовано.

Виникнення українського козацтва.

  1.  Козацтво: виникнення, заняття, військове мистецтво.
  2.  Запорізька Січ – козацька республіка
  3.  Посилення національно-визвольного руху на Україні в кінці XVI на початку XVII ст. і роль в ньому козацтва.

Термін “козак” згадується вперше у Початковій монгольській хроніці (1240р.) (“одинокий” “схильний до завоювання”). Пізніше цей термін зустрічається у 16 ст. у словнику половецької мови “Кодекс Куменікус” (1303) та в одному додатку до грецького збірника житій святих “Синаксаря”. “Страж” “розбійник”.

Польсько-Литовський хроніст М. Стрийковський вважав (XVIІ ст.), що козаки походять від стародавнього ватажка “Козака”, який боровся з татарами.

Версії, щодо походження:

  1.  “Хозарська”.
  2.  “Чорно-клобуцька” – тюркські племена в Пороссі на кордоні із степом.
  3.  “Черкеська” – (“черкеси”) “черкеси” з Тьмутаракані.
  4.  “Татарська” – татарські поселення на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта.
  5.  “Автохтонна” – спадкоємці вічових громад Київської Русі.
  6.  “Болохівська”.
  7.  “Бродницька” (пониззя Дунаю) слов’янське степове населення.
  8.  Уходницька” – громади вільних озброєних людей.
  9.  “Захисна” – з метою відсічі татарській загрозі.
  10.  “Соціальна” – козацтво з’явилося внаслідок посилення економічного, політичного, національного і релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію у нових місцях проживання.

Чинники, що сприяли появі козацтва:

  1.  Існування великого масиву вільних земель зі сприятливими умовами для життя...;
  2.  Досвід освоєння південних територій;
  3.  Природне прагнення людей до міграції у пошуках кращого, до самозабезпечення... .

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

  1.  Зростання великого феодального землеволодіння (з 15 ст.).
  2.  Посилення феодальної експлуатації, прогресуюче закріпачення, наростання релігійного та національного гніту.
  3.  Наростання зовнішньої загрози (захист від турків і татар).

Турки називали козаків буткалами, тобто змішаним народом.

Фактично майже до кінця XVI ст. термін “козацтво” фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять.

1572р. універсал Сигізмунда ІІ Августа – встановив козацький реєстр в 300 чол. – “регулярне військо”. Стефан Баторій вписав в реєстр 500 чол., 1590р. – 1 тис., 1625 – 6 тис., 1630 – 8 тис.

Організаційно реєстрове (городське) козацтво 1625р. складалося з 6 полків: Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський.

“Ординація війська Запорізького реєстрового” (1638р.)обмежила права козаків.

Поява реєстрового війська поклала початок двом важливим суспільним процесам:

а). утворенню реєстрових збройних формувань;

б). легітимізації козацького стану – юридичному визнанню козацтва.

Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками.

Отже, протягом XV – XVI ст. у суспільстві формується нова соціальна верства – козацтво, яке виникло як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу.

Козацтво, як впливовий чинник міжнародного життя.

Тільки влітку 1587р. козаки здійснили штурм Вани, захопили фортецю Усіану, вели бої під Бендерами.

1606р. запорожці взяли турецьку фортецю Варну, яка вважалась неприступною.

1608р. захопили Перекоп.

1609р. напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін.

1614р. зруйнували Синор і Трапезунд (Мала Азія)

1615р. з’явилися під мурами Константинополя, спалили портові споруди.

1616р. під проводом П.Сагайдачного здобули і спалили головний невільницький ринок у Криму – Кафу.

1621р. 40 тис. козацьке військо здобуло перемогу під Хотином в союзі з поляками над турками.

1577 – 1578рр. ведуть боротьбу за Молдавський престол.

У XVIІ ст. козаки активно втручаються у внутрішні справи Московської держави. (1604 – 1605рр.; 1607 – 1610рр. і 1618р.).

Отже, на рубежі XVI – XVIІ ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Але через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутність єдності та інших причин, козацтво так і не перетворилося на самостійну силу міжнародного життя.

ІІ. Перша писемна згадка про Запорізьку Січ з’являється 1551р. у польського історика М.Бєльського (1495 – 1575рр.). у “Всесвітній хроніці”, він повідомляв, що у І половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами.

У різні часи Січ розташовувалася на різних островах – Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.

Заснування першої Запорізької Січі, історики, як правило пов’язують з ім’ям козацького ватажка Д.Вишневецького (Байди) (1516 – 1563). Під його керівництвом протягом 1552 – 1556рр. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, що стала не тільки гарантом безпеки, а й стала своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртуванням запорізького козацтва.

З часом на Запоріжжі сформувалась нова українська (козацька) державність, що була прообразом справжньої держави. Для Січі були притаманні усі ознаки держави...

Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців зумовили оригінальний, неповторний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і духовним органом Січі була січова рада. Важливою функцією Ради було обрання уряду Січі – військової старшини, а також органів місцевої влади – паланкової, або полкової старшини. Чисельність козацької старшини інколи доходила і більш як 150 чоловік.

У Січі функціонувало також власне козацьке право, яке не було писаним законом, а “стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом”. Козацьке право фіксувало ті відносини, що склалися у Січі, утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5-8 територіальних паланок) зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних і судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань. Запорожжя мало і свою територію, яка називалася “землями війська Запорізького” (Дніпропетровська, Запорізька, частково Херсонська, Кіровоградська, Донецька, Луганська та Харківська обл.) у XVIІІ ст. її площа була близькою острівній Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася.

Це була своєрідна форма державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної військової небезпеки. М.Костомаров назвав Січ “християнською козацькою республікою” і це визначення стало класичним... .

Відомий дослідник американської демократії Алексіс Токвіль влучно підмітив, що американська цивілізація виросла на двох великих протилежних засадах, які органічно з’єдналися в одне ціле – духу свободи та духу релігії. Це переплетіння, взаємодія та взаємовплив цих двох засад стало своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави.

Козацька форма державності мала свої особливості:

  1.  Вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі (духовна спорідненість).
  2.  Запорізька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери – могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).

Запорізька Січ була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку української державності перерости у нову якість.

3. Наприкінці XVI ст. – на поч.. XVIІ ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків:

І – 1591 – 1596рр.

ІІ - 1625 – 1638рр.

Головна рушійна сила – козацтво.

Причини першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту, енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, зіткнення інтересів шляхетської та козацької верстви, спроби офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво. Повстання К.Косинського (1591 – 1593рр.) це перший великий селянсько-козацький виступ. Повстання охопило Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводство. Серпень 1593р. повстанці терплять поразку під П’яткою на Житомирщині.

Травень 1593р. повстанці почали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К.Косинський. повстанці зазнають поразки. А в 1594 – 1596рр. увесь цей регіон став ареною дій козацьких загонів під проводом Лободи, Шаули та Наливайка. Останній висунув проект улаштування козацтва, що передбачав передачу йому земель між Бугом і Дністром, південніше Брацлава. Масштаб повстання викликав серйозне занепокоєння правлячих кіл Речі Посполитої. Після його придушення вони взяли курс на ліквідацію козацького імунітету. На р. Солониця біля Лубен козаки потерпіли поразку.

Право на власну юрисдикцію визнано було лише за реєстровцями.

Зміцнювалися зв’язки козацтва з православним духовенством. 1620р. за гетьманування П.Скоропадського було задекларовано його позицію включенням всього Запорізького війська до складу Київського братства (40 тис.), відновлено повністю церковну ієрархію. Козаки взяли під свою охорону єрусалимського патріарха Феофана (котрий висвятив київського митрополита Іова Борецького). Що посилило напруженість у міжконфесійних відносинах. Після смерті ревного католика Сигізмунда ІІІ козацтво висловилось рішуче за відродження свободи віросповідання у Речі Посполитій. Королевич Володислав змушений був створити незалежну комісію, яка виробила “Статті для руського народу” затверджені на королівському сеймі 1633р. Цим було легалізовано існування православної церкви та повернуто їй частину маєтностей. Релігійне питання втрачає після цього свою гостроту.

Однак неухильно поглиблювався антагонізм між польсько-шляхетським режимом і козацтвом.

1625р. розпочалося повстання під проводом М.Жмайла. Найбільша битва відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, жодна із сторін не отримала перемоги. За Куруківською угодою козацький реєстр зростав від 3 до 6 тисяч, щорічна плата реєстровців збільшувалась до 60 тисяч злотих. Амністія повсталих Куруківська угода стала компромісом між офіційною польською владою та верхівкою козацтва, але вона зовсім не задовольнила інтересів більшості повсталих, вона прискорила остаточний поділ козацтва на дві групи: заможне реєстрове козацтво (поміркована лінія) і нереєстрове (радикальна лінія) яке організаційно оформилось на Січі 1628р.

В березні 1630р. запорожці на чолі з Тарасом Федоровичем (Трясилом) вирушили з Січі “на волость”. Повстання охопило Полтавщину та значну частину Лівобережжя. Під Переяславом відбулася битва, яка тривала майже три тижні “Тарасова ніч”.

Козацько-старшинська верхівка знову усунула ватажка від керівництва, уклала компромісну угоду, за якою зберігались основні вимоги Куруківської угоди та збільшувався реєстр до 8 тисяч осіб.

1635 гетьман Іван Сулима на чолі загону січовиків знищив кодацький гарнізон та зруйнував фортечні мури Кодаку.

Новим масштабним виступом стало селянсько-козацьке повстання 1637 – 1638рр., яке очолив П.Бут (Павлюк), Д.Гуня, Я. Остряниця.

На козацьких радах у Києві (вересень) та Масловому Ставі в Кнівському повіті (грудень) 1638р. реєстровці змушені були визнати ухвалену сеймом “Ординацію Війська Запорозького реєстрового”. Скасовувалося козацьке самоврядування, реєстр скорочувався до 6 тисяч. Козаки мали право селитися у трьох староствах: Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара.

Повстанці зазнали поразок. Причини цих поразок були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; мало чисельність; тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом; неузгоджені дії реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо.

Отже, перебування українських земель у складі князівства Литовського тривало декілька віків. У XІV ст. (середина) розпочалося м’яке “оксамитове”, але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385р.) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569р.) вони стають складовою частиною Польщі, що призводить до форсованого ополячення та окатоличення українського народу. А це стало підґрунтям виникнення і формування козацтва, як впливового чинника міжнародного життя XVI – XVIІ ст.

Лекція № 6 .

Визвольна війна українського народу середини – 2пол. ХVІІ ст..

Утворення козацької держави.

План.

1. Велике повстання українського народу проти польської шляхти та його підсумки.

2. Держава Б. Хмельницького, її державно-політичний та адміністративний устрій.

Література.

  1.  Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. К., 1990. – С. 296 – 320.
  2.  Гуржій 0.1., Ісаєвич Я.Д. та ін. Історія України: нове бачення. – Т.1. – К., 1995, – С. 152 – 260.
  3.  Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1990. – С. 183 – 257.
  4.  Дорошенко Д. Нарис історії України. – Т.2. – С. З – 267. Субтельний О. Україна: Історія. – С. 115 – 132. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – С. 43 – 58.

1. Після розгрому селянсько-козацьких повстань 1637 – 1638 рр. в Україні протягом десятиліття не було значних народних виступів. Цей період шляхта назвала "золотим спокоєм", він був роками найбільшого піднесення шляхетської Польщі. Всі її сусіди були тією чи іншою мірою ослаблені. Швеція та Німеччина - своєю участю у Тридцятилітній війні, Угорщина перебувала під турецьким гнітом, Росія ще не загоїла своїх ран з часів польсько-шведської інтервенції, Туреччина після невдалої для неї Хотинської компанії зазнавала потрясінь від частих династичних переворотів.

Така міжнародна ситуація сприяла і економічному зміцненню Речі Посполитої. Після 30-літньої війни, яка виснажила Західну Європу, Польща стає одним з головних експортерів хліба. Основний польський порт Гданськ від 1583 до 1648 року у 2,5 рази збільшив відвантаження зерна. Та все ж, незважаючи на піднесення в період так званого "золотого спокою", суспільно-економічний лад Речі Посполитої ховав у собі всі ознаки глибокої кризи. Її причиною було нестримне погіршення становища усіх верств тогочасного суспільства і, насамперед, селянства, яке терпіло від розширення кріпацтва і панщини, намагання польських магнатів і шляхти полонізувати українське населення, насаджувати унію і католицтво. (Розширення фільварково-панщинної системи господарства в південних і східних регіонах України).

У Східній Галичині та на Волині панщина становила 5 – 6 днів на тиждень. Водночас невпинно зростали натуральні та грошові податки. За свідченням очевидця Г. Боплана селянам в Україні у цей час жилося “гірше ніж галерним невільникам”.

Суттєво погіршилося становище козацтва як запорізького, так і реєстрового, котрому загрожувала ліквідація як окремого стану в цілому. Посилення кріпосницького і національного гніту на Україні супроводжувалося небаченими в інших країнах Європи масштабами зростання феодальної анархії, шляхетської сваволі.

У січні 1638 року польський уряд прийняв "ординацію Війська Запорізького реєстрового", яка суттєво обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалась виборність старшин, ліквідувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара, а посади полковників обіймала шляхта, Козацький реєстр скорочувався до 6 тисяч осіб.

Ситуація в українських землях ускладнювалась у XVII сторіччі і критичним становищем у політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіткими симптомами катастрофи, що насувалася.

Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства не тільки помітно гальмували у середині XVII сторіччя суспільний розвиток українського народу, а робили цілком реальною загрозу втрати його національної самобутності, асиміляції та зникнення з історичної арени.

Одними з найголовніших чинників, які сприяли активній національно-визвольній боротьбі, були слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій. У 1629 році 37 найбагатших волинських магнатів володіли 3/4 усіх селянських господарств.

Проявом слабкості королівської влади була і певна втрата контролю над реєстровим козацтвом.

Селянсько-козацькі повстання І половини XVII сторіччя сприяли накопиченню воєнного досвіду, зростанню національної самосвідомості українського народу, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формуванню психологічної готовності боротися до переможного кінця.

Наступними важливими причинами, що робили можливим початок козацького повстання, є посилення та розширення сфери впливу Запорізької Січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов могло стати основою для створення повноцінної держави.

Боротьбі, що почалася протягом 1648 – 1676 років, носила національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.

Отже, антиукраїнська політика польських правлячих кіл призвела до загального незадоволення усіх верств українського суспільства, які і стали рушійними силами національно-визвольної війни. Війна була важкою і тривалою, основне її завдання полягало в поваленні польсько-шляхетського режиму в Україні і утворенні Української національної держави. В реалізації цього завдання було п'ять основних етапів.

Перший етап (лютий – вересень 1648 року) – формується ідея автономії для козацького регіону (центральна і південна частина Київського воєводства) в складі Речі Посполитої.

Очолив визвольну боротьбу українського народу Б. Хмельницький – козацький сотник, талановитий полководець і дипломат, непримиримий ворог магнатсько-шляхетської Польщі.

Після опанування 3апорізькою Січчю Хмельницький уклав угоду з ханом Іслам-Гіреєм, який виділив на допомогу повсталим кількатисячний загін кінноти на чолі з перекопським мурзою Тугейбеєм. Залучив на свій бік реєстрових козаків.

19 квітня 1648 року в урочищі Жовті Води було оточене шляхетське військо на чолі з С. Потоцьким.

До повстанців приєдналися реєстрові козаки на чолі з Ф. Деджалієм.

6 травня біля Жовтих Вод відбувся вирішальний бій. Польські війська зазнали поразки. Блискуча перемога відіграла величезну роль у розгортанні визвольної боротьби.

15 травня під Корсунем почалися бої з головними силами коронного війська. Засідка М. Кривоноса в урочищі Горохова Діброва з кінною артилерією проти відступаючих польських військ призвела до повної поразки поляків. М. Потоцький і М. Калиновський потрапили в полон.

Чигирин став гетьманською резиденцією. Тут В. Хмельницький розгорнув величезну роботу по організації та впорядкуванню козацької армії. На осінь 1648 року під Львовом уже налічувалося 35 полків.

На початку червня 1648 року Хмельницький звернувся з листом до російського царя Олексія Михайловича, де порушив питання про підданство цареві.

Другий етап (вересень 1648 – серпень 1649 рр.) завершується процес розроблення політичної, програми, яка вперше в історії української політичної думки перебрала створення незалежної держави в межах усіх етнографічних земель України; усвідомлюється право на територіально-етнічну спадщину Київської Русі (“по тем границам, как владели благочестивьіе великие князи”) .

Під приводом боротьби з магнатами, які порушували перемир'я, Хмельницький вирушив на Волинь (липень), де у вересні під Пилявцями зустрівся з коронним військом (понад 40 тисяч чоловік та 100 тисяч кованих шляхетських возів). Битва почалася 11 вересня, а завершилася 13 повним розгромом польської армії.

Поразка польського війська під Пилявцями стала новим поштовхом для розвитку визвольної боротьби українського народу на західних землях України.

26 вересня козацька армія взяла в облогу м. Львів. Зі Львову було взято контрибуцію у 200 тисяч злотих для сплати татарам, щоб не дати їм можливості грабувати це місто.

Хмельницький рушив до Замостя.

7 листопада королем Речі Посполитої було обрано Яна-Казимира, а через тиждень Хмельницький отримав звістку про рішення сейму прийняти його мирні пропозиції і зняв облогу Замостя й рушив у Придніпров'я.

Отже, укладене перемир'я під Замостям (листопад 1648 року) було наслідком взаємодії складного комплексу чинників. Найголовніші з них – прогресуюча втрата боєздатності козацького війська, послаблення підтримки з боку татар, реальність поповнення польської армії збройними формуваннями Литви та Австрії, вихід військ повстанців на етнографічні кордони України, захист старшинами власних вузькостанових інтересів, відсутність чіткої програми подальших дій, обстоювання гетьманом та його соратниками ідеї "козацького автономізму", нездатність козацької еліти побачити реальність перспектив створення незалежної української держави.

23 грудня 1648 року Київ радісно зустрічав козацьку армію.

В обстановці зростання міжнародного авторитету повсталої України у лютому 1649 року до Переяслава прибули королівські комісари на чолі з православним магнатом Адамом Кисилем. Всі спроби Кисіля нав'язати Хмельницькому мирні переговори на. основі його заяв під Замостям не мали успіху. Хмельницький рішуче заявив: “Я показав те, про що ніколи не думав, а тепер докажу що надумав. Визволімо з неволі народ руський... Допоможе мені в тому вся чернь по Люблін, по Краків; вона мене не відступить і я її не відступлю. Бо то права рука наша, або ви знищивши хлопів, не вдарили на козаків”.

У травні 1649 року поляки розпочали масовий наступ на українські землі. Річ Посполита готувала комбінований удар, який мали здійснити три потужні збройні формування на чолі з королем Яном Казиміром, Яремою Вишневеньким та литовським гетьманом Янушем Радзивілом.

Липень 1649 року. Облога польської армії під Збаражем.

Третій етап (серпень 1649 – червень 1651 рр.) – крах, внаслідок позиції Кримського ханства, спроб реалізації програми створення незалежної Української держави.

На початку серпня 1649 року Хмельницький оточив королівське військо під Зборовом. Становище поляків було катастрофічним, але підкуплені татари на чолі з ханом Іслам-Гіреем змусили Хмельницького припинити бій і 8 серпня укласти з польським королем мирний договір (Зборівський трактат).

Головними пунктами його було встановлено:

– 40 тисяч козацького реєстру;

– козацька територія обіймала воєводства Київське, Чернігівське і Брацлавське;

– всі учасники повстання підлягали амністії;

київський митрополит діставав місце у сенаті;

– питання про унію повинен був вирішити найближчий сейм;

– основна маса українських селян повинна була повернутися до свого попереднього стану.

Четвертий етап (червень 1651 – березень 1654 рр.) невдачі у боротьбі за збереження автономії козацької України у межах Речі Посполитої і пошук оптимального варіанту шляхом прийняття протекції московського царя чи турецького султана. Укладення Переяславського договору з Москвою про входження Української держави до складу Московського царства в основному на принципах федерації.

Червень 1651 року – битва біля м. Берестечко. Козацькі війська разом з татарами нараховували 150 тис. Чоловік, Польська армія – 150 тис. Чоловік., сильна артилерія і добре навчена кавалерія. Зрада татар призвела до поразки козаків.

18 вересня 1651 року було укладено Білоцерківський трактат. Чисельність реєстрових козаків знижувалася до 20 тисяч, а козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство. Шляхта могла повернутися до своїх маєтків. Білоцерківський договір мав ще більш умовний характер, ніж Зборівський.

У 1652 році (січень) до російського царя послано Івана Іскру.

Сейм не затвердив Білоцерківський договір, що розв’язало руки Хмельницькому. 22 травня 1652 року під Батогом (Поділля) Хмельницький оточив польське військо (20 тис. чоловік) на чолі з М. Калиновським. Сам Калиновський, а також один з кращих воєначальників Польщі Пшіємський та багато інших знатних шляхтичів загинули в бою. Ця битва і перемога в ній Хмельницького порівнюється сучасниками з перемогою Ганнібала над римською армією під Каннами – зразком мужності бійців і таланту полководця.

Нова кам'янецька угода 1653 року була укладена на умовах Зборівського трактату (лише передбачених ним прав і свобод козаків), всі інші аспекти договору ігнорувались. Жванецька компанія виявилась катастрофічною для козаків, завдяки знову ж таки татарам.

1 жовтня 1653 року Земський собор у Москві вирішив прийняти Україну "під високу руку царя" і розпочати війну з Польщею. 8 січня 1654 року відбулася Переяславська рада. Україна вступила у договірні стосунки з Москвою як вільна і незалежна сторона. Його значення:

– договір засвідчував юридичну форму відокремлення й незалежності козацької України від Речі Посполитої;

– він служив правовим визнанням Росією внутрішньополітичного суверенітету Української держави;

– він відкривав перспективу в союзі з Москвою довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити об'єднання земель у кордонах національної держави;

– він виступав у свідомості національно-патріотичної еліти наступних поколінь за визнанням П. Орлика "найсильнішим і иайнепереможнішим аргументом і доказом суверенності України",

Спектр пояснення Переяславо-Московського договору надзвичайно широкий, найпоширенішими е п'ять підходів:

1) (В. Сергієвич) "персональна унія" (незалежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха);

2) (В. М/якотін і М. Ррушевський) "васальна залежність" України від Росії;

3) "автономія" України у складі Росії;

4) "возз’єднання" українського та російського народів;

5) "військовий союз" між Україною та Росією (В. Липинський).

П'ятий етап (березень 1654 – липень 1657 рр.) – боротьба уряду Б. Хмельницького за возз’єднання західного регіону України з козацькою республікою, спочатку (березень 1654 – травень 1656 рр.) в союзі з Москвою, а пізніше (червень 1656 – липень 1657 рр.) в коаліції із Швецією і Трансільванією та її невдача. Блискучі перемоги селянсько-козацького війська у 1648 році привели до повного розгрому польських збройних сил і ліквідації усієї адміністративно-політичної системи Речі Посполитої в Україні. Одним з найважливіших наслідків визвольної війни було масове покозачення селянства і міщанства. “Усе, що живе піднялося в козацтво” – відзначив Самовидець. Кріпосницькі порядки в Україні були істотно підірвані.   2 У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648 – 1657 рр.) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки були чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:

– право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

– незалежність і соборність Української держави;

– генетичний зв'язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького.

З початком визвольної війни почала формуватись українська національна державність. Її основні форми поступово склалися в Запорізькій Січі, а свого дальшого розвитку набули при гетьмані П. Сагайдачному. За часів його гетьманування устрій Запорізької Січі був частково поширений на "волость" або в “городи”, де розміщувалися козацькі полки. У ході війни з Польщею козацький державний устрій поширився на звільнену територію України і став основою нового державного будівництва. Формально найвищим органом була загальна рада всього війська. Однак скликалася вона дедалі рідше і її функції поступово почала виконувати рада старшин, яку венеціанський посол в Україні називав “суворим сенатом” (А. Віміна).

Фактично уся вища адміністративно-політична, військова і судова влада належала гетьману, під час воєнних дій вона була необмеженою.

Керувати усіма справами гетьману допомагала генеральна військова старшина, яка крім вирішення військових завдань виконувала функції центрального апарату управління. До неї входили: писар, обозний, два осавули та два судді, хорунжий, бунчужний, підскарбій. Генеральна старшина фактично виконувала функції міністрів на чолі з генеральним писарем.

Уся звільнена територія України поділялася на полки/ сотні, які були адміністративно-територіальними одиницями. У 1648 році було 40 полків.

Межі козацької держави охоплювали землі трьох воєводств -Київського, Брацлавського і Чернігівського (від р. Случ на заході до російського кордону на сході та від басейну Прип’яті на півночі до степової смуги на півдні). Столиця – м. Чигирин. Офіційна назва держави – Військо Запорізьке.

У квітні 1657 року в Чигирині генеральна рада старшин визначила наступником В. Хмельницького на гетьманстві його сина Юрія, що свідчить про намір гетьмана перетворити цю інституцію у монархічну і зробити її спадковою у своєму роді.

Отже, це був період найбільшого політичного і воєнного піднесення України. Без сумніву, останні державотворчі акти Хмельницького могли зміцнити внутрішнє становище української держави, сконсолідувати навколо особи гетьмана усі стани тогочасного суспільства, які діяли розрізне, ставлячи часом понад усе корпоративні інтереси. Смерть Б. Хмельницького перервала консолідаційний процес і не дала скріпитись українській державності, здобутки якої були втрачені його наступниками на гетьманстві.

Лекція №7.

Соціально – економічний та політичний розвиток України в 2пол. ХVIIXVIII століття .    

   

План.

  1.  Територіальний розподіл України.
  2.  Гетьманський уряд. Українська автономія.
  3.  Соціально-економічне життя України у гетьманський період.

Література:

Грушевський М. Ілюстрована історія України, К., 1990,-с.296-471

Дорошенко Д. Нариси історії України, Львів, 1991,- с.284-495

Яворницький Д. Історія запорізьких козаків, -Т.3.-К., 1991

Гуржій О.У., Ісаєвич Я.Д. та ін. Історія України: нове бачення. – Т.1.-К.,1995,- с.152-260

Крип’якевич І. Історія України, Львів, 1990,- с.183-257

Субтельний О. Україна: Історія. – с.115-182

Син Б. Хмельницького Юрій, якому підводилась важлива політична роль в утвердженні спадкового гетьманства на Україні не був такою яскравою і сильною особистістю, як його батько. Після смерті Б.Хмельницького, який своїм авторитетом і фактично необмеженою владою стримував різні складові нової правлячої верстви, і верхи тогочасного українського суспільства, і нижчі його верстви почали шукати насамперед царської протекції. В результаті влада гетьмана набувала половинчастого характеру і до певної міри зависала в повітрі. Російське самодержавство вміло використовувало відсутність консолідації, розпалювало ворожнечу між окремими верствами суспільства, послаблюючи тим самим новостворену українську державність, крок за кроком поглинаючи Україну, як незалежний політичний організм. У жовтні 1657 р. на козацькій раді було ухвалено передати гетьманську булаву І.Виговському, що означало зміцнення старшинсько-козацької і шляхетської олігархії в українській державі. Цим політичним силам протидіяла група козацької старшини на чолі з полтавським полковником Пушкарем, запорізьким кошовим Барабашем, які спиралися на незадоволені козацькі низи і найбідніші, або декласовані верстви тогочасного українського села (дейнеки, або “люди ніякі”).

Царський уряд удаючи з себе арбітра між обома сторонами, фактично підтримав опозиційних рух проти Виговського, сподіваючись змусити його дати згоду на введення російських гарнізонів в Чернігів, Ніжин, Переяслав тощо, евакуацію козацьких частин з Південної Білорусії і припинення зносин зі Швецією. Ці обставини підштовхнули Виговського до рішучих дій. У травні 1658 р. він розгромив війська Пушкаря і Барабаша під Полтавою. В цій битві загинуло 50 тис. українців. Царські війська відступили за московський кордон. Розрив з Москвою ставав неминучим.

16 вересня 1658 р. у Гадячі було укладено угоду України з Польщею і Литвою, яка дістала назву Гадяцької унії. Згідно з нею Річ Посполита мала перетворитися на федерацію трьох незалежних республік, об’єднаних лише спільно обраним королем. Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств ставала самостійною державою під назвою Князівства Руського. Найвища законодавча влада в ньому мала належати депутатам від усіх земель України. Виконавча влада зосереджувалась в руках виборного гетьмана, якого затверджував король. Велике князівство Руське одержувало свій судовий трибунал, свої фінанси, монету.

Кількість козацької армії мала становити 30 тис., до неї долучалось 10 тис. регулярного найманого війська. Мала бути скасована унія у всіх 3-х державах, православна церква, зрівняна у правах з римо-католицькою, а у спільному сенаті діставали місця православні митрополит і єпископ. Одним з пунктів угоди було заснування на Україні двох університетів, колегіумів, гімназій та інших шкіл. Вводилась свобода друку і слова навіть у справах релігійних.

Весною 1659 р. 100 тис. російська армія вирушила на Україну. Під Конотопом (29.06.1659) вона була повністю розгромлена українським військом.

Однак використати блискучий успіх Виговський не зміг. Проти нього утворилась сильна промосковська партія, яка добилася його усунення від влади і проголошення гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663). Навязані йому силою нові «Переяславські Статті» суттєво урізали автономію козацької держави.

В середовищі козацтва посилився розбрід, виникло ряд угрупувань з різними політичними орієнтаціями. В такій ситуації почалися воєнні дії між Польщею і Росією, що фактично стало боротьбою двох держав за утвердження свого панування на Україні.

Після жорстоких боїв і нової поразки російських військ під Чудновом козацька Україна поділилась фактично на дві частини Правобережну і Лівобережну, кожна з яких мала свого власного гетьмана. Цей поділ був закріплений Андрусівським перемир’ям (1667р.) між Польщею і Росією, яке викликало загальне обурення на Україні. Саме в цей час надзвичайно складний період української історії (період руїни) на арені суспільно-політичного життя зявляється постать правобережного гетьмана Петра Дорошенка (1665-1676) визначного державного діяча. Він ще раз спробував зєднати розірване тіло України в єдину державу. У своїх зносинах з царем Дорошенко висував пропозицію утвердження царського протекторату над всією Україною. Тим часом на Лівобережній Україні зростало незадоволення російським пануванням. Лівобережний гетьман Брюховецький, який ревно служив Москві, сподіваючись утримати свою владу, вирішив очолити антиросійський рух. Невдовзі почалося повстання, яке супроводжувалося розгромом російських залог на Лівобережжі. На початку літа 1668 р. Дорошенко вирушив на Лівобережжя і через якийсь час був проголошений гетьманом України обох боків Дніпра.

Знову Україна відновила свою цілісність і державність. Проте ненадовго...

І Росія і Польща занепокоєні зміцненням козацької державності, активно підтримували суперників Дорошенка. Це спонукало Дорошенка до більш тісних відносин з Туреччиною і сподівань з її допомогою відродити державну незалежність України.

Корсунська генеральна старшинська рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату, хоча і відмовляється від принесення присяги турецькому султанові. На початку 70-х рр. Дорошенко на боці Туреччини проводить воєнні дії з Польщею на території Поділля. Союз з турками не сприяв популярності гетьмана. У вересні 1676 р. покинутий усіма своїми прихильниками, Дорошенко був змушений зректися влади на користь І.Самойловича, гетьмана Лівобережної України. Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції.

Значення революції в історії України:

привела до витворення національної держави;

формувала національно-державну ідею;

була могутнім імпульсом для розвитку національної свідомості;

сформулювала нову політичну еліту, що захищала національні інтереси;

зумовила закріплення за витвореною державою назви «Україна», й започаткувала зміну назви «Руський народ» на «Український народ»;

істотно збагатила й зміцнила традиції боротьби як проти національно-релігійного, так і соціального гніту, пробудила волю народу до самоутвердження й самовираження у формі національної держави;

протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни і міщани продовжували користуватися плодами соціально-економічних завоювань у роки революції;

сприяла розвитку усної народної творчості, історичної науки (літописи), художньої літератури тощо.

Виснажений тривалими і надзвичайно жорстокими безперервними війнами народ був знесилений, як йому здавалося, у безперспективній боротьбі і будь-що хотів спокою. Як наслідок – Україна крок за кроком втрачала рештки своєї політичної автономії, народ переставав бути господарем на своїй землі. В результаті Бахчисарайського миру, миру Москви з Туреччиною (1681) і укладання «Трактату про вічний мир» між Росією та Польщею (1686) Україна виявилась розділеною між сусідніми державами.

Кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. характеризувався загостренням соціальних суперечностей в Україні, дальшим наступом російського царизму на автономію козацької держави. Згідно з Коломацькими статтями (1687р.) новому гетьману – І.Мазепі довелося погодитись на дальше звуження прерогатив своєї влади і політичних прав України. Було обмежено владу гетьмана у розпорядженні військовими землями, усуненні з посад генеральної старшини, обмежено право Війська Запорізького у справі виборів і скинення гетьмана, відхилено домагання надати гетьманській адміністрації права зносин з іноземними державами, фактично підтверджено обов’язок старшини доглядати за діяльністю гетьмана і доносити на нього.

Царське самодержавство ставило відверто асиміляторські завдання щодо українців «народ малоросійський всякими мерами и способами с великороссийским соединять и в неразрывное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением».

Досвід багаторічної боротьби виробив у більшості козацької старшини переконання, що лише політична автономія у складі Російської держави створює реальний грунт для дальшого розвитку України й забезпечення її життєвих інтересів.

В цьому переконувало економічне і культурне піднесення Гетьманщини, яке було наслідком автономії, значною мірою утвердженої зусиллями Многогрішного і Самойловича. В новій гетьманській столиці – Батурині сподівались активною співучастю у воєнних акціях Росії прилучити Правобережжя, а також широкі степові простори над Чорним і Азовським морями.

Соціальна політика Мазепи свідчила про перемогу старшинської олігархії і здачу перед нею позицій гетьманської влади, яка в усьому солідаризувалася з новою українською аристократією. Під час свого перебування у Москві він зажадав від царя дозволу на здійснення перепису козаків з тим, щоб відділити козацький стан від «посполитих» і не допускати переходу селян у козацтво. У 1701 р. гетьманським універсалом офіційно було підтверджено панщинні обов’язки у два дні на тиждень. Однак ця регламентація не стала перешкодою дальшому зростанню класових протиріч.

Уніфікація всіх частин імперії, якої прагнув російський царизм, не залишила в ній місця для автономії України з її традиціями козацького демократизму і прагнення до незалежності.

Ця тенденція посилилася з початком Північної війни, яку почала Росія у 1700 р. прагнучи здобути узбережжя Балтійського моря. Україна виявилась втягнутою у війну, яка була чужою її інтересам і завдавала значних матеріальних і людських втрат. Уніфікафійна політика російського царизму спричинила усвідомлення Мазепою необхідності зміни свого ставлення до російського уряду і його політики щодо України. Гетьман був речником насамперед устремлінь старшинських кіл, які рішуче вимагали захисту інтересів козацького стану, зазіхань з боку російського уряду на політичну автономію України. Керуючись цими загальними інтересами, Мазепа виступив на боці Карла ХІІ.

24 жовтня 1708 р. козацькі полки гетьмана І.Мазепи зєдналися з військом шведського короля Карла ХІІ біля міста Макошина на правому березі Десни. 2 листопада 1708 р. за наказом Петра І царськими військами було зруйновано резиденцію І.Мазепи – місто Батурин. 14 травня 1709 р. царські війська взяли штурмом і зруйнували Запорізьку Січ.

27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва, яка завершилася поразкою шведів та козацьких полків. Перехід І.Мазепи та сторону шведів був використаний царизмом для повної ліквідації державності України.

Після укладання між Росією та Р.Посполитою «Вічного миру» центр політичного та культурного життя українських земель зосередився на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, росіяни Малоросією. Тривалий час тут зберігалися певні елементи державності, створені в ході Української національної революції 1648 – 1676 рр. – виборність гетьмана та старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо тощо.

Початок ХVІІІ ст. став переломним у житті Гетьманщини. Зазнали краху спроби І.Мазепи і П.Орлика зберегти козацьку автономію і відновити українську державність. За цих обставин розпочинається форсований наступ російського царату на права України.

Офіційна російська політика в українському питанні щодо ліквідації української автономії та інкорпорації цих земель до складу імперії пройшла кілька етапів.

І етап – (1708 – 1728 рр.) – форсований наступ на українську автономію.

Суть імперської політики знайшла чітке висловлення у листі князя Галіцина до канцлера Головкіна «Задля нашої безпеки в Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то сподіваюсь, буде приходити з доносами...».

Здійснюється обмежена влада гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесено до Глухова, ближче до російського кордону, біля гетьмана перебував російський резидент-наглядач); експлуатація демографічного потенціалу (1721р. будівництво Ладозького каналу – 10 тис. козаків, 30% загинуло, Дербентський похід – з 6790 козаків загинуло 5183 особи); культурні обмеження (1720р. заборона друкування книг, які різнилися б наріччям). Росіяни отримували на Україні великі землеволодіння.

29 квітня 1722 р. створено Малоросійську колегію, що ставала вищим судовим, контролюючим та наглядаючим органом в Україні.

ІІ етап – (1728 – 1734 рр.) – повернення Україні частини її прав та вільностей.

1727 – 1734 рр. гетьмування Д.Апостола.

1727 р. – «Решительные пункты» (документ, що регулював відносини Гетьманщини з Росією).

ІІІ етап – (1734 – 1750 рр.) – посилення імперського тиску.

Вся повнота влади на Україні передавалась «Правлінню

гетьманського уряду» на чолі з кн. О. Шаховським. Цей орган діяв у відповідності до наказу: «Недремным оком наблюдать за поступками тамошнего малороссийского народа».

Терор «Таємної канцелярії».

Україна стала основною базою для постачання російських військ матеріальними та людськими ресурсами під час російсько-турецької війни (1735 – 1739 рр.). Україна втратила 35 тис. осіб і 1,5 млн. крб. збитків.

ІV етап – ( 1750 – 1764 рр.) – тимчасове уповільнення процесу російської експансії.

1750 – 1764 рр. гетьманування К.Розумовського. 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією. 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління. Як сказав О.Субтельний: «Гетьманщина за Розумовського переживала «золоту осінь» своєї автономії».

V етап – (1764 – 1783 рр.) – остаточна ліквідація української автономії.

Після ліквідації гетьманства 1764 р. Румянцевим.

Взято курс на жорстку централізацію та русифікацію:

1765 р. – знищення полкової системи на Слобожанщині.

1775 р. – ліквідація Запорізької Січі.

1781 р. – ліквідація полкової системи на Гетьманщині, утворено намісництво.

1783 р. – юридично оформлене кріпацтво.

1785 р. – видано «Жалувану грамоту дворянству».

Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.

Соціально-економічний розвиток українських земель.

Стрижнем тогочасної економіки було сільське господарство.

Старшинське землеволодіння існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній.

У 30-х роках ХVІІІ ст. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини вже перебували у приватній власності старшини.

Збільшується земельна власність російських поміщиків: О. Меншиков (20 тис. господарств), Г. Потьомкін (42,2 тис. десятин).

Зявляється мануфактурне виробництво. Ярмарки. Торги. Базари.

Характерними рисами соціально-економічного розвитку українських земель наприкінці ХVII – XVIII ст. були:

зростання великого феодального землеволодіння;

обезземелення селян, їх закріпачення;

розбудова та відокремлення міст від сіл;

поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури;

збільшення товарності виробництва;

зростання паростків капіталістичного укладу в економіці

формування національного ринку.

Так Україна крок за кроком втрачала свої права, незалежність, свій устрій, церковну автокефалію, навіть своє імя, що його офіційно заступило «Малоросія». Хоча , при цьому і збереглася ідея незалежності, суверенності України, ця ідея не згасала і в найтяжчі часи, її успадкували діячі ХІХ ст., вона лягла підвалиною відродження України ХХ ст.

Лекція № 8 .

Українські землі під владою Російської та Австрійської імперії у першій половині 19 ст..

План.

  1.  Україна на початку 19 століття. Наростання кризових явищ у соціально-економічному розвитку і зародження капіталістичних (ринкових) відносин.
  2.  Західноукраїнські землі в першій половині 19 століття. Л.Кобилиця.
  3.  Кирило-Мефодіївське товариство.

Література:

  1.  Історія України: навчальний посібник – С.137-176.
  2.  Історія України: курс лекцій. - Т.1 - С.374-411, 441-513.
  3.  Історія України: нове бачення. – Т.1 – С.274-278, 288-293, 315-322.
  4.  Бойко О.  Історія України. К., 1999. – С. 184-215.
  5.  Крип‘якевич І.П. Історія України. С.253-266.
  6.  Субтельний О. Україна: Історія. С.296-331.
  7.  Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Львів, 1992. – С. 59-70.

Від кінця 18 ст. До 1917 року українці перебували під владою чужих імперій. Східна Україна входила до Росії, а Західна Україна – до Австрії.

З ліквідацією політичної автономії Східної України наприкінці 18 ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях запровадженням державно-імперської політичної системи з її уніфікаційними методами управління, самодержавно-поліцейською владою. Вся українська територія, що входила до складу Росії, була зрештою поділена на три генерал-губернаторства і 9 губерній: Київську, Подільську, Волинську (Київське генерал-губернаторство); Харківську, Полтавську, Чернігівську (Малоросійське генерал-губернаторство); Катеринославську, Херсонську й Таврійську (Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство).

У губерніях, які поділялись на повіти, а повіти на стани, необмежену владу над усім населенням мали губернатори. Повіти очолювали царські справники, а стани – поліцейські пристави. Губернатори, як правило, були генералами. У 1837 році царський “наказ губернатора” проголосив їх повноважними “хазяями” губерній. Губернські правління перетворилися на виконавські канцелярії розпоряджень губернаторів, а самі губернатори одержали право контролю над діяльністю будь-якої установи та підприємства.

Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків, які йшли на зміцнення царського режиму. На початку 20 ст. у всіх губерніях заснували охоронні відділення (так звану охранку) для виявлення і покарання політичних противників царського самодержавства. Жорсткий кріпосницький гніт і національне гноблення ще більше посилилось в період царювання Павла І і Олександра І. Важким тягарем на плечі українського населення лягло утримання 50-тисячної російської армії, розквартированої на Україні. Російську присутність на Україні забезпечували військо та адміністрація. У 1830-х р., за  Миколи І (1825-1855) російська централізована адміністративна система охопила всю Східну Україну. Скасування Магдебурзького права у 1831 р. та “Литовського статуту” у 1840 р. поклало край неросійському судочинству, вибору урядовців та місцевої автономії в Україні. Навіть саму назву Україна практично перестали вживати: Лівобережну Україну називали Малоросією, Правобережну – Юго-Западним краєм, а Південну Україну – Новоросією. Серед української еліти, нащадків козацької старшини, все більше поширювалася малоросійська ментальність. Україна вважалася дещо відмінною, але органічною частиною імперії.

На українських землях, що були під владою Росії, проживало 8,2 млн. чол. Населення України впродовж 19 ст. зросло втричі, до 23,4 млн. чол.; і це відбувалося не лише за рахунок природного приросту, а й міграції сусідніх етносів.

Російський царизм усілякими пільгами й привілеями заохочував заселення українських земель представниками інших національностей, особливо найбільше заохочувалися росіяни, яким прищеплювалось усвідомлення належності до панівної державної нації та почуття нібито історично-правомірної їх зверхності над людьми інших національностей – фактично в‘язнів царської тюрми народів, як називали тоді Російську імперію ті, хто боровся за її повалення.

Про колонізаторську національну політику царизму свідчить структура міського населення України. Наприкінці 19 ст. українці тут становили не більше третини. Найменше українців проживало у великих містах, в Одесі, наприклад, їх налічувалося не більше 6%, у Києві – 22%. Загалом у промисловості, на транспорті й у торгівлі тоді працювало тут лише трохи більше 9% українців. А серед вчених, митців, медичних працівників, церковних служителів їх було 0,5%.

Українська нація формувалася і розвивалася переважно як селянська. За даними перепису 1897 р. 84% населення України під владою російської імперії становили селяни.

Все населення України в 19 ст. поділялося за становою ознакою: дворянство, духовенство, міщани і селяни.

Наприкінці 19 ст. в результаті переселенських рухів в Україну і з України частка українців на їх рідній землі зменшилася з 90% до 80%.

Найбільший природний приріст серед національних меншин спостерігався у євреїв. Наприкінці 19 ст. євреї становили 8% від усього населення і 33% - міського населення України. На Правобережній Україні ці показники були ще вищими: відповідно 12,5 і 80%, тут була “смуга осілості євреїв”.

У першій половині 19 ст. в Україні відбувався складний процес розкладу феодально-кріпосницького ладу та розвитку капіталістичних відносин, що гальмувалися існуючою тоді в Росії та Австро – Угорщині  кріпосницькою системою.

Так як сільське господарство було основним сектором економіки, то стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. В аграрній сфері перебувало ядро феодально-кріпосницької системи.

Розвиток сільського господарства в 19 ст. визначала низка тенденцій.

У першій половині 19 ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В під-російських землях воно становило майже 75% усієї землі. Поміщицькі господарства деградували і занепадали, про що свідчить посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій, зниження прибутків тощо. Це підтверджує також і зростання заборгованості поміщиків державі, яка у першій половині 19 ст. становила понад 83 млн. крб.

Наприкінці 50-х рр. кожен четвертий поміщицький маєток був оформлений під заставу.

Основними групами населення на селі в дореформений період були поміщицькі та державні селяни (крім них існували ще незначна кількість удільних селян). Велику групу становили селяни і козаки, перетворені на військових поселенців. Безземельних і розорених селян поміщики переводили у розряд дворових, які постійно працювали на панському дворі. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні, Правобережній, а державні – на Лівобережній та Півдні України. Відробіткова, грошова та натуральна ренти були основними формами експлуатації. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона становила 4-6 днів на тиждень.

Крім того селяни повинні були відробляти і додаткові повинності (будівельні дні) та сплачувати натуральний і грошовий оброки.

Державні селяни вважалися вільними. Вони поділялись на дві групи щодо своїх повинностей: ті, що платили оброк, і ті, що залишалися на, так званому, господарському становищі.

На сплату державних податків йшло майже 40% селянських прибутків. Основна маса селян не в змозі була сплачувати такі суми. Державні селяни розорялися, продавали своє майно, ставали наймитами.

У 1837 р. було створено міністерство державних маєтностей. Воно мало управляти державними селянами і підвищити їх податкову платоспроможність.

У 1839 р. був виданий закон про управління державними маєтностями. Він ліквідував оренду державних маєтків і переводив селян на грошовий оброк.

У 1847-1848 рр. царський уряд провів на Правобережжі інвентарну реформу. Вона обмежила панське свавілля і впорядкувала селянські повинності. Царський уряд хотів цим кроком привернути селянство на свій бік у боротьбі з польськими поміщиками, які брали участь у польському визвольному русі.

Селяни страждали ще й від прогресуючого процесу обезземелення, який підривав їхні господарства.

На ефективність сільськогосподарського виробництва суттєво впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства (у 1838 р. на 100 ревізьких душ припадало 2 плуги, система обробітку землі – трипілля, перелогова і комбінована).

Падіння врожайності. Ситуацію у сільському господарстві ускладнювали ще й неврожайні роки: від 1799 до 1856 у Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв.

Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуального господарства призвели до стихійних та організованих переселень селян у Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Новоросійський край. У 1838 – 1852 рр. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб.

Перша половина 19 ст. – це час визрівання ринкових відносин в економіці України.

Про це свідчать такі процеси:

  1.  зростання товарності сільського господарства;
    1.  поглиблення спеціалізації окремих районів в сільськогосподарському виробництві;
    2.  розшарування поміщицьких господарств, які поступово почали набувати ринкового характеру (приклад, вівчарні заводи та ін. підприємства)

Деякі поміщики намагалися запровадити у своїх маєтках поліпшені засоби обробітку земель, застосовувати удосконалені плуги, молотарки та віялки. Значні ділянки земель відводились під посіви технічних культур і буряків, коноплі, тютюну та льону. Це вимагало поліпшеного обробітку землі та застосування добрив. Застосовується вільнонаймана праця.

Перші вільнонаймані сільськогосподарські робітники з‘явилися на Півдні України.

На Україні дуже часто поміщики віддавали свої землі в оренду купцям, міщанам і заможним селянам. Такі господарства ставали високоприбутковими за рахунок використання найманої робочої сили та новітнього реманенту.

Пануюче на селах лихварство прискорювало процес розшарування селянства, вело до повного розорення бідняків.

У середині 30-х рр. 19 ст. в Україні відбувається промисловий переворот, який приводить до утворення фабрично-заводського виробництва. Мануфактури занепадають. На заводах широко запроваджується машинне обладнання. Провідне місце зайняла цукрова промисловість та інші переробні галузі. У той час в Україні було 160 суконних фабрик. Розвивається військова, металургійна, машинобудівна, вугільна галузі промисловості. У 1789 р. заснований ливарний завод у Херсоні, який відливав гармати та ядра для флоту. В Миколаєві та Херсоні були споруджені суднобудівні заводи.

Кількість промислових підприємств без винокурень в Україні зросла з 200 у 1793 р. до 649 у 1830 р. Збільшується і кількість зайнятих у промисловості робітників та обсяги виробленої продукції.

Підприємства з вільнонайманою працею у 1828 р. становили 46,2% усіх підприємств, на яких працювало 25,6% робітників.

Характерною рисою цього етапу був уповільнений промисловий розвиток, причиною чого було збереження феодально-кріпосницької системи.

Незважаючи на це, процес кількісного зростання промислових підприємств продовжувався. Від 1825 до 1861 року їхня кількість (без ґуралень) зросла в 3,6 рази.

В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягала в заміні ручної праці машинною (паровий двигун та ін.).

Нові машини та технології вимагали якісно нової робочої сили.

Частка вільнонайманої праці продовжує неухильно зростати: якщо у 1825 р. вона становила 25%, то у 1861 р. – вже майже 74%.

Підприємства переважно будуються у містах, а їх власниками вже стають купці, міщани та багаті селяни. Поступово формується спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції.

Вироблену продукцію продавали на ярмарках і базарах.

Мережа транспортних шляхів в Україні була погано розвинута. Основну роль відігравав чумацький промисел.

Найбільшим портом України була Одеса. З 1817 в Одеському порту встановили вільну безмитну торгівлю.

Отже, розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії у першій половині 19 ст. визначали такі тенденції:

  •  домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало у кризовому стані;
  •  посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація;
  •  застосовування застарілих способів і засобів ведення господарства;
  •  поява в аграрному секторі надлишків робочої сили;
  •  поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва.

Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначаються сумарною дією низки процесів:

  •  бурхливе зростання кількості промислових підприємств;
  •  промисловим переворотом, запровадженням нової техніки та технології;
  •  поступовим витісненням кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою;
  •  збільшенням ролі вільнонайманої праці;
  •  виникненням нових галузей промисловості;
  •  поступовим переміщенням промислових підприємств з сіл у міста;
  •  формування спеціалізації районів на виробництві певної промислової продукції.

Суспільні рухи.

Перша половина 19 ст. це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі.

Ця криза викликала виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутного становища.

Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи викликало протидію у пригнічених народних мас. Залежно від обставин ця протидія набувала різних пасивних і активних форм.

У 1803 р. на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл і містечок Черкаського повіту Київської губернії. За неповними даними, в Україні від 1795 до 1825 року відбулося понад 100 виступів кріпосних селян.

Вони всі були приречені на поразку через незначну кількість учасників, неорганізованість, стихійність, локальність дій та ін.

У 1829 році розпочалося повстання у Шебелинській слободі на Слобожанщині. Селяни виступили проти надв’язуваного їм статусу військових поселенців.

В 1830-1831 рр. у зв‘язку з польським повстанням відбулись виступи селян на Київщині.

1832-1833 рр. - селянські заворушення на Харківщині, Херсонщині, Чернігівщині були викликані голодом.

Під час Кримської війни виникає нова форма селянського руху – “Київська козаччина”. Приводом до його появи став царський маніфест 29 січня 1855 року про створення державного ополчення. “Київська козаччина” стала наймасовішим селянським рухом першої половини 19 ст. Він охопив понад 400 сіл, 180 тис. осіб.

У 1856 році розгортається новий масовий рух - “Похід у Таврію за волею” селян Катеринославщини та Херсонщини. В ньому взяли участь 75 тис. осіб.

Головним центром селянського руху проти кріпосницьких порядків та національного гніту у 20-30 роки стало Поділля, де протягом 23 років активно діяли повстанські загони під проводом У.Кармелюка.

Протягом 1826-1847 рр. відбулося 250 селянських виступів, а в 1849-1854 рр. – 104.

У 19 ст. починає зароджуватись в Україні організована політична опозиція проти російського самодержавства. Свідченням тому є виникнення в українських землях масонських лож, членами їх були ліберальна еліта. Перша масонська організація на Україні виникла в 1742 році у селі Вишнівці на Волині. Широкому розповсюдженню масонства на Україні посприяли Велика Французька революція, поширення ідей просвітництва та європейського стилю життя, війна 1812 року тощо.

Наприкінці 18 - на початку 19 ст. масонські “майстерні” існували в Києві, Львові, Одесі, Житомирі, Харкові, Полтаві, Дубно та інших містах.

В 1817 р. у Харкові з‘являється майстерня “Вмираючий сфінкс”, у 1818 р. в Одесі починає діяти “Понт Евксінський”, у Києві – “З‘єднання слов‘ян”, у Полтаві – “Любов до істини”.

Царський уряд 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож. Хоча це рішення не припинило діяльність масонського руху. Загалом масонський рух в Україні був значно слабшим, ніж у Європі. Він не став консолідуючим центром.

Незабаром у Росії з‘являються декабристські організації: 1816р. – “Союз порятунку” (Петербург), 1818р. – “Союз благоденства” (Москва). Їх метою було введення конституційного представницького правління, ліквідація самодержавства, скасування кріпосного права, підготовка військового перевороту. Київ був центром зустрічей “Союзу благоденства”. В 1821 р. “Союз благоденства”, в результаті боротьби між поміркованими та радикальними членами, саморозпускається.

Члени Тульчинської управи “Союз благоденства” на своєму засіданні в березні 1821р. вирішили утворити нову таємну організацію – “Південне товариство”. Її лідером став П. Пестель, а до її складу ввійшли В. Волконський, О. Борятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та ін. Невдовзі восени 1822 р. у Петербурзі виникло “Північне товариство” на чолі з Микитою Муравйовим, який написав програмний документ “Конституція”. Програмний документ “Південного товариства” – “Руська правда”.

“Південне товариство” було радикальнішим за своєю програмою: кріпосне право скасовувалось. Встановлювалась республіка з однопалатним парламентом. Зберігалась приватна власність на землю, але половина її вважалась громадською. Всі громадяни отримували особисту свободу та право рівності перед законом. Загальне виборче право для чоловіків (з 20 р.). “Південне товариство” мало три управи (Тульчинську, Васильківську, Камянецьку) і налічувало у своїх лавах 101 особу.

У 1823 р. в Новограді – Волинському було створено третє таємне товариство під назвою “Товариство об’єднаних Слов’ян”. Його очолили брати А. і П. Борисови та Ю.Люблінський. До цього товариства входили переважно молоді старшини місцевих полків і нараховувало воно близько 60 осіб. Активними членами були І.Горбачовський, Я.Драгоманов, О.Тютчев та ін. Основними програмними документами були “Правила об’єднаних слов’ян” та “Книга об’єднаних слов’ян”. В них пропагувалась ідея боротьби за визволення. Члени товариства відзначались своїм демократизмом. Їх мета: встановити федерацію всіх слов’янських республік від Білого до Адріатичного моря і від Балтійського до Чорного. У 1825 р. товариство увійшло до складу “Південного товариства”.

Декабристи були обмежені у поглядах на національні проблеми Російської імперії. Їх діяльність не мала українського національного характеру.

Вирішення українського питання декабристи бачили по-різному. Так, Муравйов передбачав створити на території України дві автономії: Українську (столиця Харків) і Чорноморську (столиця Київ). Пестель стояв на позиціях єдиної і неподільної  централізованої держави з можливим встановленням  диктатури. Брати Борисови мріяли про федерацію слов’янських республік.

Невдача петербурзького повстання (1(14) грудня 1825 р.) примусила керівництво декабристського руху в Україні прискорити свій виступ, до якого вони також були не готові.13 грудня було заарештовано Пестеля, керівництво перейшло до Муравйова-Апостола. З 29 грудня по 3 січня 1826 р. тривало повстання Чернігівського полку. Помилкою повстанців було те, що вони не пішли відразу на Київ, а вичікували 3 дні, шукаючи спільників, і не знайшли їх. Повсталі захопили м. Васильків, але потім були розгромлені регулярними частинами біля селища Устинівка та Ковалівка Васильківського повіту.

Головні причини невдачі декабристського руху в Україні: вузькість, замкнутість, ізольованість Це була організація в основному дворянської верхівки. Широкі народні маси були ізольовані від їхнього руху, пропаганда серед мас не велася.

Повстання декабристів мало, однак, велике значення для подальшого руху, пробудження наступних поколінь українців для боротьби проти національного гніту і кріпосництва.

Повстання декабристів знаменувало собою початок відкритої збройної боротьби в Україні проти російського царизму. Т.Шевченко високо оцінив подвиг декабристів в Україні.

У листопаді 1830 р.  українські землі знову опинились в центрі революційних подій – спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Вересень 1831 р. – царські війська під командуванням генерала Паскевича взяли Варшаву і придушили повстання.

Отже, суспільний рух в першій половині 19 ст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення.

2. Західноукраїнські землі в першій половині 19 ст. Л.Кобилиця.

Наприкінці 18 ст. після трьох поділів Польщі, відповідно до геополітичних інтересів великих держав, під владою Австро –Угорської імперії опинились Східна Галичина, Північні Буковина і Закарпаття – західноукраїнські землі, які займали територію 70 тис. км кв., де проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями.

Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край “Королівство Галіції і Лодомерії” (Володимирії) з центром у Львові.

Королівство ділилось на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів (до 1777 р.), пізніше їх кількість зменшено до 19.

1780 – 1786 рр.. – запроваджено  новий адміністративний поділ – створено 18 округів, з них 12 становили українську частину краю – Східну Галичину. З 1867 р. закріпився поділ Галичини на 74 повіти, який тримався до 1918 р., 50 (на початку 20 ст.).

Буковина з центром у Чернівцях з 1787 р. по 1849 р. на правах окремого 19 округу входили до складу Галичини, а з 1849 р. по 1918 р. мала статус окремого коронного краю.

Округами керували австрійські чиновники – окружні старости. В містах були створені магістрати на чолі з бургомістром та радниками, їх призначав уряд. Закарпаття входило до складу Піжонського (Братиславського) намісництва, становлячи його 4 комітети (жупи).

В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше намісник, на Буковині після 1849 р. – президент крайового управління. На місцях адміністративні і судово-поліцейські функції виконували дідичі, або призначувані старостами мандат ори (до 1866 р.), а пізніше – громадські уряди. Органами крайового самоуправління були Становий Сейм (1775 – 1845), у Галичині, й Крайові Сейми в Галичині і Буковині (1861-1914).

Чисельність українців на західноукраїнських землях: у Східній Галичині 1773 р. – 71%, 1910 р. – 62,8%; у Північній Буковині 1857 р. – 58,5%, 1910 р. – 38,4%; в Закарпатті 1857 р. – 69,7%.

Поляки у Східній Галичині становили 1900 р. – 22,7%; румуни на Буковині 1900 р. – 31,4%; угорці наприкінці 19 ст. нараховували 26%. Відносна кількість українців невпинно зменшувалась.

Соціально – демографічна структура краю була відсталою. Абсолютна більшість населення в Галичині на початку 20 ст. - 88, 45%, у Закарпатті наприкінці 19 ст. – 85% мешкали в селах, і лише незначна частина в не чисельних містах (у Закарпатті наприкінці 19 ст. – 7%).

Професійна структура населення: більшість населення було зайнято в сільському господарстві (в Галичині у 1900 р. – понад 80%, на Буковині – 71%, у Закарпатті – 85%). Українці – понад 90% - мешкали в селах і займалися сільським господарством. Українська шляхта тут була полонізована ще у 16 – 17 ст. Важливу роль у західноукраїнському суспільстві відігравало греко-католицьке духовенство, середні і нижчі верстви якого були тісно пов’язані з масами і користувалися в народному середовищі великим впливом і авторитетом (2000 родин).

В Галичині переважали польські поміщики, на Буковині – румунські, на Закарпатті – мадярські. Всі вони намагалися асимілювати українське населення, ліквідувати українську мову і українську культуру, розірвати зв’язок населення Західної України з Україною Наддніпрянською. В цьому полягала колоніальна політика австрійського уряду.

У 20 – 30 рр.. 20 ст. в австрійській імперії починається розпад феодально-кріпосницької системи. Починають запроваджуватися нові капіталістичні відносини. Поширеним явищем було зародження мануфактур, які поступово переходили до фабричного виробництва. В 30 – 40-х рр.. в західноукраїнських землях активно функціонувало майже 250 мануфактур. Проте жодна з них не мала парових двигунів і лише незначна частина використовувала у виробничому процесі водяну енергію.

У зв’язку з поширенням товарного виробництва починає розвиватися торгівля. Форми торгівлі: ярмарки, базари.

Місто Броди стало торгівельним центром, так як через нього пролягав торгівельний шлях. З Галичини вивозили деревину і полотно, а ввозили з Наддніпрянщини худобу, промислові вироби. Пожвавлення торгівлі не сприяло економічному піднесенню краю. Капітал концентрувався у руках торговців, поширювалось лихварство. За даними 1846 р. у краї було 56 міст і 130 містечок. Промисловість у них була слаборозвинута, більшість з них мали аграрний характер. Мануфактурна промисловість розвивалася повільно, тому міська буржуазія була нечисленною і економічно слабкою. Адміністративним, промисловим і торгівельним центром було місто Львів.

Сільське господарство також залишалося на низькому рівні. Земля належала великим землевласникам: це були магнати, шляхта, держава і церква (приклад, графам Потоцьким належало 170 населених пунктів).  61% селянських господарств користувалися земельними наділами, що за своїми розмірами були менше 10 моргів. До середини 19ст. 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб забезпечити засоби існування своєї сім’ї. В цей час на західноукраїнських землях відбувається подальше посилення поміщицького гніту. У 1802 – 1803рр.. австрійський уряд дозволив поміщикам застосовувати тілесні покарання щодо своїх селян. Збільшувалася панщина, вводились додаткові повинності. Поміщики намагалися за всяку ціну відібрати у селян землю. Погіршували становище селян і стихійні лиха. Кріпосництво та колоніальна політика Австрійської імперії стримували і гальмували економічний розвиток західноукраїнських земель. Посилення експлуатації селян, нестримне свавілля поміщиків зумовлювали посилення селянської боротьби проти соціального гніту.

Формами антикріпосницького протесту були втечі селян, потрави панських лук та посівів, вирубування лісів, розправи над селянською старшиною, підпали панських садиб і ін. Селяни відмовлялися сплачувати державні податки, ухилялися від рекрутчини. Продовжується рух опришків 1810  - 1825 рр.. Його лідерами у Східній Галичині були Ю. Ожинюк, Д. Якимчук, П. Мельничук, М. Штоля,  а на Закарпатті – С. Товта, І. Кокоша та ін.

Найбільше повстання на Закарпатті відбулося у 1831 р. – “Холерні бунти”. У північній Буковині найбільшим був виступ під проводом Л. Кобилиці (1812 – 1851 рр..), які в 1843 – 1844 рр.. очолював селян 22 громад. Повстанці категорично відмовлялись від панщини, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимогу вільного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття українських шкіл.

Лише за допомогою військ австрійському урядові вдалося придушити цей виступ.

У 19 ст. починає пробуджуватись національне життя в західноукраїнських землях. Ідея національної свідомості стає панівною.  Починає набирати значення  національна мова, історія, література і фольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книгу. Західноукраїнську інтелігенцію представляло духовенство. Центром духовного життя була метрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 рр.. вийшло 43 книги, написані українською мовою, 40 з них написали священики. Центром зацікавлення національною проблемою стало місто Перемишль, це був і греко-католицький центр.

Найвидатнішим представником старшого покоління національної інтелігенції був І.Могильницький. Цей освітній і церковний діяч заснував у Перемишлі д’яковчительський інститут, написав 5 підручників. В своїх працях “Розвідка про руську мову” 1829 р. доводив самостійність української мови. У 1816 р. І.Могильницький разом з М.Левицьким створюють “Клерикальне товариство”. Мета товариства: поширювати серед селян соціально підготовлені нескладні релігійні тексти українською мовою. Цим вони досягали й іншої мети: зберегти селян від навернення їх до римо-католицької церкви і ополячення. І.Могильницький (1822 р.), Й.Лозинський (1833 р.), Й.Левицький (1834 р.) видали перші граматики українською мовою.

М.Левицький – церковний і громадський діяч, був першим кардиналом серед українців. В 1816 році став галицьким митрополитом.

Активними учасниками українського відродження були і Й.Лозинський, А.Добрянський, І.Лаврівський.

Займалися створенням початкових шкіл для місцевого населення. Написали граматики українською мовою. Збирали і видавали український фольклор.

У 30-х рр.. 19 ст.  центр діяльності, спрямований на пробудження національної свідомості, переміщується до Львова. Тут створюється гурток під назвою “Руська трійця”. Засновники: М.Шашкевич (1811 – 1843 рр..), І.Вагилевич (1811 – 1866 рр..), Я.Головацький (1814 – 1888 рр..). Всі вони – вихованці львівської семінарії. Мета гуртка: перетворення народної мови на літературну.

У 1843 році гуртківці підготували історико-літературний збірник “Зоря” (матеріали про Б.Хмельницького, С.Наливайка та рух опричників). Віденська поліція заборонила друкувати збірник.

Наприкінці 1836 р. у Будапешті був виданий літературно-науковий альманах “Русалка Дністрова”. Він започаткував нову українську літературу у Східній Галичині. В 1837 році Львівська цензура заборонила збірку.

“Русалка Дністрова” написана живою народною мовою, фонетичним правописом, “гражданським” шрифтом. ЇЇ зміст визначали три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав; позитивне становлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності.

У 1836 р. М. Шашкевич підготував підручник для молодших школярів “Читанку”, написаний живою розмовною українською мовою (термін “читанка” належить самому М. Шашкевичу).

17 березня 1848 р. в Австрійській імперії перемогла революція. Був створений новий уряд, який пообіцяв демократичні свободи і конституцію. 22 квітня в Галичині оголошено циркуляр губернського управління про те, що з 15 травня 1848 р. панщина ліквідується.

7 червня 1848 р. Австрійський парламент (рейхстаг) ухвалив скасувати феодальні повинності за викуп.

Щорічні селянські платежі за “визволення” у Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі.

Після розподілу землі, в руках поміщиків на Східній Галичині опинилося 44% земної площі, на Буковині - 54%, на Закарпатті - 70%.

Реформа проводилася в інтересах поміщиків і сприяла розвиткові нових відносин у сільському господарстві. 2 травня 1848 р. У Львові була заснована Головна Руська Рада. Головою її обрали єпископа Г. Яхимовича, а згодом М. Куземського.

Організація мала свій друкований орган - газету “Зоря Галицька”. Почала виходити з 15 травня 1848 р. (редактор А. Павецький) українською мовою. Головна Руська Рада видала маніфест, в якому проголошувала основні ідеї своєї національної програми. Маніфест закінчувався лаконічним патріотичним гаслом: “Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом”.

У 1848 р. У Львові було засновано товариство для просвітньої та літературно-видавничої справи під назвою “Галицько-руська матиця”. У той же час було створено у Львівському університеті кафедру української мови та літератури. Українська мова ставала мовою навчання в народних школах і як навчальний предмет у гімназіях.

1848р. - у Львові було відкрито Народний Дім з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом.

Українці в ході революційних подій в Австрійській імперії здобули й перший досвід парламентаризму.

У скликаному в липні 1848 р. Австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них - селяни).

Наприкінці І пол. 19 ст.. революційна хвиля, досягнувши свого піку, поступово пішла на спад. Наступає період реакції. Вже в березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент. Невдовзі відмінено конституцію. 1851 р. - розпущено Головну Руську Раду.

Революційні події в Австрійській імперії 1848-1849 рр. мали позитивний вплив на життя західноукраїнських земель, активізували суспільну діяльність населення, особливо у культурній сфері. Але поразка революції і наступ реакції перекреслили більшість революційних завоювань західних українців.

3. Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство. Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним (збирання спадщини) (1780-1840рр.); 2-й: культурно-просвітницьким (організаційний етап) (1840-1900рр.); 3-й: політичний (з середини 1890-х рр.. - початку 1900-х років).

Перший етап почався з шукання українського історичного минулого, інтересу до проблеми автономії Гетьманщини, до питань етнографії України. Йшов процес становлення нової української літератури.

Змістом другого культурницького етапу є розвиток наукових історичних і філологічних досліджень, пошук і видання історичних документів і матеріалів, поява наукових періодичних видань (“Основа”, “Киевская старина”), культурно-просвітніх організацій (громад). Царська політика що до українства в цей період коливалася між періодами толерантності (1850 - 1863 рр.,1880-ті і 1890-ті рр..) і періодами обмежень та репресій (1863 - 1870-ті рр..).

Третій політичний етап характеризується тим, що в цей період була сформована ідея української нації, створена цілісна наукова схема історії України, в цей час зароджуються українські організації і, зокрема, політичні партії, які ставили за мету культурну й політичну автономію України у складі федеративної Російської держави.

Наприкінці 18 ст. - початку 19 ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після його занепаду.

Переломним моментом у розвиткові української мови та літератури була публікація у 1798 році поеми “Енеїда” І. Котляревського написаною звичайною на той час народною мовою. Ця подія започаткувала народження нової (сучасної) класичної літератури.

Велике значення для пробудження національної самосвідомості мали наукові праці Михайла Максимовича та Ізмаїла Срезневського, професорів Київського та Харківського університетів. Незважаючи на свої досягнення у національній літературі та науці, українська інтелігенція початку 19 ст. далі розглядала Україну та український народ з регіональної точки зору, будучи переконана, що українськими сюжетами збагачує загальноросійську культуру. Однак, відомі й винятки, наприклад, написана у 10-х рр..19 ст. “Історія Русів”, що була пройнята глибоким патріотизмом і прагненням до державної самостійності українського народу. “Історія Русів” вийшла друком у 1846 р. (Бодянський), а до цього поширювалась в рукописі.

Сприяла національному відродженню і 4-ри томна праця Д. Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії” (1822р. Москва). На початку 19 ст. з'явилася і перша ластівка українського мовознавства - друкована граматика української мови – “Грамматика малорусского наречия” (1818р.) О. Павловського.

1823 р. вийшов у світ словник української мови, складений І. Войцеховичем.

У 1840 р. було видано збірку поезій Т. Шевченка “Кобзар”, яка продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови.

Російський царизм посилює антиукраїнську політику. Російська мова стає пануючою на Україні. Посилюється політичний нагляд за Україною з боку Третього відділу власної його Імператорської Величності Канцелярії та Корпусу жандармів. Царизм вдається до насильницьких методів щодо церковних громад інших християнських віросповідань, у 1839 р. уніатів проголосили православними.

В економіці і торгівлі України панівне місце займають росіяни. Власниками заводів і фабрик в Україні було 44,6% росіян, 28,7% - українців, 17,4% - євреїв.

Міністром народної освіти Російської імперії графом С. Уваровим в 30-х рр. була висунута ідея про те, що процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ - самодержавства, православ'я, народності. А гасло “народність” означало не що інше як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин.

У середині 19 ст. Київ, замість офіційно визначеної йому ролі центру русифікаторської політики царизму, став центром загальнополітичного українського національного руху.

На початку 40-х рр.. у Києві група студентів та молодих професорів створили таємний гурток. Основна мета: боротьба проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Серед членів гуртка були історик М. Костомаров (професор Київського університету), П. Куліш (талановитий етнограф, видатний письменник), М. Гулак-Артемовський (займався історією права), М. Маркевич (етнограф), В. Білозерський (вчитель). Моральним авторитетом цього гуртка став Т. Шевченко, який у 1847р.дістав посаду викладача малювання при Київському університеті.

Наприкінці 1845р. гурток київської молоді оформився в таємне товариство - братство святого Кирила та Мефодія. Його мета - об'єднання слов'янських народів в одну федеративну державу на принципах добровільності та виборності. Для цього треба скасувати кріпосне право і ввести республіку. Кількість постійних членів - 12 осіб. Керівники - М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. Інші члени: П. Куліш, О. Маркевич, Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав Т. Шевченко.

Програмні документи склали М. Костомаров та В. Білозерський. Вони мали назви: “Статут Слов'янського Суспільства св. Кирила та Мефодія”, “Книга буття українського народу” (“Закон божий”), “Записки”.

Братство ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнства і прагнуло ліквідації кріпацтва, поширення освіти й об'єднання всіх слов'янських народів в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою внутрішню свободу. Україна мала мати провідну роль зі столицею у Києві.

Братчики виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, суттєво розходились у питаннях про шляхи їх реалізації. Розбіжності у поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) - до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

Основна діяльність братчиків - просвітницька. Вони видавали книги та журнали, створювали у селах школи для народу, збирали гроші на культурні потреби. На початку квітня 1847 р. за доносом провокатора студента О. Петрова товариство було викрите і розгромлене.

Значення Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що то була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.

Отже, соціально-економічних розвиток українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій в першій половині 19 ст. позначався двома суперечливими, але взаємопов'язаними суспільними явищами, кризи занепаду, проте все ж певного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмували розвиток суспільства, і зародження, становлення та формування у межах феодалізму нових капіталістичних відносин.

Наприкінці 18 - на початку 19 ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. Кардинальні зрушення в історичній науці, літературі, розвитку мови стали своєрідним підґрунтям пробудження у народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності і необхідності відстоювати свої права.

Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства поклало початок політичному етапу боротьби за національний розвиток України. Кирило-мефодіївці зуміли сформулювати основні постулати українського національного відродження, визначити форми і методи досягнення поставленої мети.

          

Лекція № 9 .

Українські землі в другій половині 19-ст.

План.

1. Скасування кріпосного права та буржуазні реформи 60-70-х років.

2. Суспільно – політичне життя в Україні в 2 половині 19-ст.

3. Західноукраїнські землі в 2 половині 19-ст.

4. Україна на рубежі 19-20 –ст. Революційні події 1905-1907 рр.

Література :

  1.  Історія України: Навчальний посібник. – С.137-176.
  2.  Історія України: Курс лекцій – Т.1.-С.374,411,441-513.
  3.  Історія України: нове бачення. –Т.1. –С.274-278,288-293,315-322.
  4.  Бойко О. Історія України – С.216-237,248-273.
  5.  Крип’якевич І. Історія України.-С.253-266.
  6.  Субтельний О. Україна :історія,-С.296-331.
  7.  Жуковський О., Субтельний О.Історія України.-Львів,1992.-С.59-70.

Нові капіталістичні відносини, що зародились в кінці XVIII – I-й половині XIX ст. наполегливо вимагали ліквідації кріпосного прав, яке стало гальмом дальшого економічного розвитку.

Ще більш поглибила ці протиріччя Кримська війна (1853-1856рр), яку Росія програла, незважаючи на гігантські людські і матеріальні ресурси імперії, не змогла подолати новітню техніку та технології передових європейських держав Англії та Франції. Це змусило передову частину російських правлячих кіл замислитись над розробкою та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави.

У світовій практиці відомі 3 типи модернізації: 1)піонерська; 2)органічна; 3) наздоганяюча.

Російська модернізація була модернізацією третього типу. Характерними рисами наздоганяючої модернізації економіки були:

поява нових прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції “знизу”, а силовій модернізації – “революції згори”,

вибіркове, а не системне запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва;

пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформації економічної структури держави;

збереження на тривалий час багатоукладності, паралельне існування нового набираючого силу укладу та попередніх укладів, що досягли піку свого розвитку та повністю не вичерпали свої можливості;

– порушення однорідності економічного простору, ускладнення політичних та соціальних проблем, зростання соціального напруження в суспільстві.

Принциповою особливістю наздоганяючої модернізації є різке зростання ролі держави, що виявляється у встановленні державного контролю за всіма сферами економіки. Наздоганяюча модернізація не створює власну гармонійну економічну модель, а повторює окремі елементи вже визнаних зразків.

З січня 1861 року цар Олександр II видав маніфест про скасування кріпосного права та “Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності”. За цими документами селяни ставали особисто вільними.але за поміщиками залишалося право власності на землю. В ході аграрної реформи територія України ділилася на регіони за специфікою проведення:

1. Общинне землеволодіння (губернії Новоросійського краю) ;

2. Подвірне землекористування (Лівобережна Україна);

Велике поміщицьке землеволодіння зберігалося.

Селяни отримали економічні права: купувати нерухомість, займатися торгівлею і промислами, заводити фабрики.

Однак селянство залишалось нижчим станом у державі з обмеженим правом пересування.

Внаслідок реформи селяни на півдні і сході втратили до 30% своїх наділів. На Правобережжі уряд збільшив селянські наділи на 20% з метою привернути селян на свою сторону.

220 тис. українських селян взагалі залишились без землі, а близько 100 тис. мали наділ до 1 десятини і 1600 тис. – від однієї до трьох десятин. В цілому ж 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше 5 десятин, що було нижче норми середнього прожиткового мінімуму.

Протягом 49 років селяни повинні були виплатити викупні платежі.. На Правобережжі викупну плату зменшили до 20%. Селяни України мали сплатити 382 млн. карбованців викупних платежів, тоді як ринкова вартість цієї землі становила 128 млн. карбованців

Впроваджувалась система селянського управління: сільські громади об’єднувались у волості, встановлювалась кругова порука за сплату податків.

Наслідки реформ:

1. Відбулись корінні зміни у розподілі земельної власності;

2. Товарно-грошові відносини ставали домінуючими у господарствах поміщиків та заможних селян;

3. Чіткішою стає спеціалізація окремих районів України;

4. Застосовуються різні методи використання землі: оренду, ведення власного господарства;

5. Підвищується врожайність сільськогосподарських культур внаслідок використання машин, вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів.

Серйозні зміни в економічному житті поставили на порядок денний проблему реформування адміністративного управління. У 1864 р було створено виборні органи влади у масштабах губерній та повітів – земські установи. На Лівобережній Україні створено 6 губернських і 60 повітових земських управ. На Правобережжі земське самоврядування було запроваджено у 1911 р. Органи самоврядування у земських управах: губернські земські збори. Виконавчі органи – губернські та повітові земські управи. Вибори відбувалися за майновим цензом по трьох куріях на три роки.

Земства займалися питаннями господарського та культурного характеру, в тому числі будівництвом шляхів місцевого значення, охорони здоров’я, освіти, збирали статистичні дані тощо.

Контроль за діяльністю земств здійснювали губернатор і міністр внутрішніх справ, які мали право вето на будь-яке рішення земств.

За судовою реформою 1864р. проголошувалася незалежність суду від адміністрації: суддів призначав уряд, і зняти їх з посади міг тільки суд. Запроваджувався загальностановий суд, тобто єдиний для всього населення. На судові засідання допускались представники преси і публіки. Утверджувалась змагальна система: обвинувачення підтримував прокурор, захист – адвокат (присяжний повірений). Встановлено кілька судових інстанцій: мировий суд, окружний суд, судова палата (Київська, Одеська, Харківська). Касаційні функції виконував сенат.

Військова реформа (1864-1883 рр.), яка здійснювалась 19 років, мала на меті створити сучасне боєздатне військо. Рекрутчина замінювалася загальн6ою військовою повинністю з 21 року,термін військової служби скорочувався до 6-7 років. Заборонені тілесні покарання тощо. Дворянство, духовенство звільнялось від служби.

У 1864 році почали реформу освіти. За “Положенням про початкові народні училища” запроваджено єдину систему початкової освіти. Створювались класичні чоловічі і жіночі гімназії. Право вступати до університету мали лише випускники класичних гімназій. Випускники реальних училищ мали право вступу до вищої технічної школи. Випускники жіночої гімназії прав на вступ не мали. Та все ж освіта,в тому числі університетська, зробилася доступнішою. Для дорослих відкривалися курси по неділях (недільні школи).

1860-1864 рр. було реформовано фінансову систему. Управління грошовим господарством стало централізованим.

1865 р. здійснено реформу цензури. Створено спеціальні органи цензури.

У 1870р проведена міська реформа. В усіх містах України створювались міські думи. Вибори проводились по майновому цензу. Виконавчий орган думи – міська управа на чолі якої стояв голова. Міські управи відали господарством міста.

Реформи 60-70 – рр. були обмеженими.непослідовними і половинчастими.

Провівши реформи,російський царизм тим самим заклав основи громадянського суспільства, але при цьому не зробив останнього кроку – не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови – не проголосив конституції і не скликав парламенту.

Та все ж реформи прискорили перебудову життя Російської імперії на нових капіталістичних засадах. Внаслідок їх відбулися суттєві зміни і в економічному, політичному та культурному розвитку України. Розвивалася промисловість, торгівля, зростали міста і міське населення,сільське населення залучалось у промисловість.

Темпи розвитку капіталізму на Україні у пореформений період були надзвичайно високими. Держава відігравала надзвичайно важливу роль у проведенні індустріалізації,оскільки внутрішній ринок імперії був надто вузьким, буржуазія слабкою і не вистачало приватного капіталу для її здійснення. Швидким темпами йшло будівництво залізниць, яке досягло на Україні у 1900 р. 8417 км (у 1865 – 19км). Перша залізниця прокладена у 1866-1871 рр між Одесою та Балтою для вивозу зерна. Це сприяло втягненню різних регіонів у ринковий обіг, зростанню промисловості, рухомості населення, розширенню внутрішнього ринку.

Реформа 1861р. дала сильний поштовх розвитку капіталізму в сільському господарстві, який руйнував становий характер землеволодіння й перетворював землю на товар. З 1863 по 1902р. у ринковий обіг увійшло понад 25 млн. десятин приватновласницької землі, насамперед дворянської. І все ж поміщицьке землеволодіння залишалося суттєвим фактором в аграрних відносинах. Відбулись суттєві соціальні зрушення в українському селі, поглиблення соціальної деформації в середовищі селянства зростання сільської буржуазії з одного боку, і з другого – сільськогосподарського пролетаріату (на 1900р. – близько 1млн чол.).

Для України були характерними два типи капіталістичного розвитку сільського господарства – прусський і американський (південь).

З розвитком капіталізму пов’язане утворення важливих промислових районів України загальноімперського значення – Донецького вугільнорудного, Криворізького залізорудного, Нікопольського марганцевого, загальноімперське значення мало виробництво цукру (Правобережжя). З часу реформи 1861р. видобуток кам’яного вугілля в Україні зріс більше ніж у 115 разів і становив 1900р. 691, 5 млн. пудів (майже 70% усього видобутку Російської імперії), залізної руди відповідно – в 158 разів і 210 млн. пудів(більша половина загальноімперського видобутку). Наприкінці 90-х років Україна давала понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн. пудів) і трохи менше половини заліза і сталі (59 млн. пудів), цукру – 23 млн. пудів (84% загальноімперськ.).

У Херсонській та Катеринославських губерніях за останні два десятиріччя XIX століття виникли 17 великих металургійних заводів.

Капіталістам-іноземцям на початку XX ст. в Україні належало близько 90% акціонерного капіталу монополістичних об’єднань, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон.

Зросла роль України в експорті сільськогосподарської продукції за кордон. Її частина в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. На Україні збирали 43% світового врожаю ячменю,20% – пшениці, 10% – кукурудзи. Частка України в експорті Російської імперії становила понад 25%, а щодо вивозу зернових – і того більше: понад 40%, 250-300 млн. пудів щорічно.

Розвиток промисловості, проникнення капіталізму на село зумовили зростання міського населення на Україні, яке у 1897р. досягло 3400 тис чол., або13,6 % загальної кількості, які проживали у 113 центрах, що мали статус міста.

Незважаючи на колоніальне становище України, ряд галузей її економіки був високорозвинутим і мав загальноімперське значення. На початку XX століття високого рівня розвитку досягли вугільна, металургійна, цукрова, паровозобудівна, суднобудівна промисловість, сільськогосподарське машинобудування, залізничний транспорт. Бурхливий розвиток промисловості супроводжувався створенням монополій, які стали пануючими в основних галузях промисловості. У 1910-1916рр. на Україні почалось утвердження комбінованих об’єднань – трестів і концернів, за прямою участю банків,що вело до виникнення фінансового капіталу.

Однак фактичний колоніальний статус України не давав їй розвинути збалансовану економіку. У 1913р. Україна займала 24, 3% у загальному промисловому виробництві Росії, однак на її частку припадало лише 15% від усього обсягу обробної промисловості і 70% видобувної. В структурі фабрично-заводської промисловості України у 1912р. обробка металів і виробництво машин становило 10,4%. Вона залишалася імперським сировинним придатком, ринком збуту виробів російської промисловості.

Швидкі темпи розвитку промисловості висували перед Росією потребу адекватного розширення капіталістичної системи у сільському господарстві. Цьому завданню сприяла реформа аграрних відносин, запроваджена П. Столипіним. відповідними актами селянам надавалось право закріплення надільної землі у приватну власність і виходу з общини. З 1907 по 1911 рік на Україні вийшли на хутори і відруби 226520 селянських господарств. Поряд з зростанням заможного селянства відбувалось розорення дрібних господарств, посилювалась аграрне перенаселення в ряді регіонів України міграція сільського населення. Протягом 1906-1912рр. з українських губерній до Сибіру і на Далекий Схід виїхало близько 1млн переселенців, або майже половина їх загальної кількості в європейському регіоні імперії. Аграрна реформа прискорила розвиток капіталізму в сільському господарстві і сприяла зростанню його продуктивності, хоча ще зберігалася поміщицьке землеволодіння, відробіткова система, малоземелля та інші кріпосницькі пережитки.

Характерним аспектом бурхливого капіталістичного розвитку України були зрушення у соціальній структурі населення України. Швидко зростав робітничий клас України, який у 1917р. досяг приблизно 3,6 млн. чоловік. Найчисельнішим був сільськогосподарський пролетаріат – 1,2 млн. чоловік, промисловий – 893 тис чоловік. Особливість класової структури селянства України порівняно з іншими регіонами полягала у більш високій питомій вазі середняцьких господарств (30% на 1917 рік порівняно з 20% в Росії) економічно сильним був прошарок заможного селянства, що щорічно нагромаджувало 240 млн. пудів хлібних лишків. В цілому 3 млн. 977 тис селянських дворів на Україні поділялися на 2 млн. 293тис. бідняцьких, 1 млн. 197 тис. середняцьких та 487 тис. заможних господарств. Дедалі більшу політичну і економічну роль відігравала буржуазія. Всеросійський перепис 1897 р зафіксував на Україні 40 650 українців, які жили за рахунок прибутків з капіталів та нерухомого майна, а 203, 7 тис постійно користувалися найманою працею.

Серед українських капіталістів було чимало мільйонерів, таких як Терещенки, Харитоненки, Симиренки, Алчевські, Тутченки та ін. Чимало з них брали участь в українському національному русі, підтримували українську пресу, культурницькі заходи української інтелігенції тощо.

Отже, у II-й половині XIX століття під впливом буржуазних реформ в Україні відбулися значні зміни у соціально-економічній сфері. Україна перетворилась на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції не тільки імперський, а й світового значення. У 60-80 роки завершився промисловий переворот. Розвиваючись у руслі загальноімперських тенденцій, українська промисловість водночас через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила та ін.) мала і свої особливості: у пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імперії; українська промисловість розвивалася більш швидкими темпами порівняно із загальноімперським темпами розвитку; високий рівень концентрації виробництва; значний вплив іноземного капіталу; структурна та територіальна диспропорційність, побудова промислових об’єктів на принципах незавершеності тощо.

Наслідком буржуазних реформ і завершеного промислового перевороту було ускладнення соціальної структури суспільства: активно тривав процес диференціації серед дворянства і селян, крім того, виникли нові класи – буржуазія та пролетаріат, і дедалі помітнішу роль почала відігравати інтелігенція.

II. Буржуазні реформи в Росії стали стимулом піднесення суспільного руху. Але хвиля контрреформ, що прокотилася імперією у 80-90-і роки, значно ускладнила ситуацію. Суть контрреформ полягала, як відмічалось в тогочасній офіційній пресі, у “виправленні фатальних помилок 60-х років”. Це “виправлення” виявилося у консервації, згортанні, а подекуди і ліквідації тих позитивних зрушень та змін, які були досягнуті реформами 60-70-х років. Розпочалося відновлення феодальних порядків у всіх сферах життя, тривав наступ реакції.

Визрівало масове невдоволення всіх верств населення.

Суспільна думка цього періоду не тільки висувала чисельні моделі майбутнього суспільного розвитку, а й пропонувала різні шляхи досягнення поставленої мети.

Найвпливовішими політичними силами в Україні у II половині XIX століття були загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів та український національний рух.

Народницький рух

У 60-х роках XIX століття формується нова течія революційного руху під назвою народники. До неї входять передова молодь та представники різночинської інтелігенції. Після Валуєвського указу 1863 року частина молодої української інтелігенції (Стефанович, С. Перовська та інші) вступили у російські революційні організації народників. Їм була властива віра в самобутній розвиток Росії, оскільки вона найближча, на їх думку, до соціалістичного суспільства. Основу нового суспільства вони вбачали у сільській общині.

Відомі три етапи народницького руху:

1. (1859-1861рр.) – проходив під гаслом “ходіння в народ”;

2. (1870-і роки) – пропагандистська робота серед населення, масове “ходіння в народ” (з 1874р.);

3. (1880-і роки) – політична боротьба з елементами терору.

Восени 1873 року у Києві виникає народницький рух бунтарського напрямку під назвою “Київська комуна”. Народницькі угруповання існували також і в інших містах (Одеса, Харків, Житомир, Чернігів, Полтава, Миколаїв).

Своєї мети ходінням в народ народники не досягли. Їм не вдалось зрозуміти потреби селян. Розпочалися арешти і на кінець 1874 року “Київська комуна” перестала існувати.

Поступово народники відходять від бунтарсько-анархічних поглядів і переходять на позиції політичної боротьби з самодержавством. Наприкінці 70-х років народницький рух розколовся на дві течії – помірковану і радикальну. Уособленням поміркованої течії став “Чорний переділ” – народницька організація, яка займалась пропагандою і робила ставку на мирне вростання народників у народну масу. Радикальний напрям представляли у цей час “Народна воля”, яка робила ставку на терор.

У 80-х роках відбувається занепад народницького руху.

Соціал-демократичний рух.

Розчарування частини народників у ставці на революційній потенціал селянства призводить наприкінці XIX століття до поширення ідеології марксизму, що стала базою формування соціал-демократичної течії суспільно-політичного руху. Марксизм у Росії здобув набагато більшу популярність, ніж на Заході. Причиною цього було те, що марксизм певною мірою продовжував ідеї народницького соціалізму і традиційну тактику народників.

Першими пропагандистами нового вчення в українських землях ще на початку 70-х років стали економіст М.Зібер та С.Подолинський. незабаром у 80-90-х роках у Катеринославі, Києві, Одесі та Харкові виникають нелегальні марксистські гуртки, які займаються агітацією та пропагандою серед робітників.

1897р. – створено “Союз боротьби за визволення робітничого класу” у Києві та Катеринославі, а пізніше і в інших містах.

У 1898р. у Мінську відбувся I з’їзд Російської соціал-демократичної партії. Серед дев’яти його делегатів четверо (Н. Вигдорчик, Б. Ейдельман, К. Петрусевич, П. Тучапський) представляли соціал-демократів України.

Ліберальний рух.

Формування ліберального руху в Україні відбувалося на рубежі 70-80-х років, на основі земської ліберальної опозиції.

В основу суспільного розвитку ліберали покладали ідею побудови економіки за законами вільного ринку, конкуренції. Ідеальною формою державного правління ліберали вважали конституційну монархію. В основу своїх форм і методів боротьби вони поклали тактику пошуку компромісу з урядом.

Опорю ліберального руху були земства. Найвпливовішою була група земців Чернігівщини – І. Петрункевич, І. Шраг, О. Ліндфорс.

Ліберальний рух завдяки вузькій соціальній базі так і не зміг перетворитися на потужну опозиційну силу.

Національний рух.

Лібералізація політичного режиму в Російській імперії після смерті Миколи I в 1955 році призвела до активізації українського національного руху. У Петербурзі (1859р.) та Києві (1860-1861рр.) нова генерація українських активістів, здебільшого студентів та колишніх братчиків, організували культурно-освітні товариства, так звані “громади”. Їх метою було сприяння розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості.

Петербурзька громада на чолі з В. Білозерським, П. Кулішем, М. Костомаровим та Т. Шевченком у 1861-1862 роках видавала перший в імперії український часопис “Основа”. Наприкінці 60-х років громади виникли у Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі. За народницьку позицію та орієнтацію на національні традиції членів громад називали “українофілами”.

Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції – В.Антонович, Т.Рильський, А.Свидницький, П.Житецький. вони вирішили зблизитися з селянством, щоб відстоювати його соціальні інтереси і виховувати свідомі патріотичні почуття.

Головним ідеологом Київської громади був В.Антонович – випускник медичного, а потім – і історико-філологічного факультетів Київського університету, археолог, етнограф, археограф. З його іменем пов’язані створення і діяльність не лише громади, де гуртувались українські патріотичні сили, а й часопису “Киевская старина”, історичного товариства Нестора-літописця і газети української інтелігенції “Труд”. Він доклав зусиль і до становлення української археології як науки; плідно працював як дослідник українсько-польських відносин, козацтва (“Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 (1863)), соціальних стосунків в Україні (“Дослідження про гайдамацтво за актами 1700-1788” (1876), “Монографії з історії Західної і Південно-західної Росії” (1885) та ні.).

В 1863-1880 рр. працював головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. Особисто підготував 9 томів “Архива Юго-Западной России”, де опублікував понад 2 тис першоджерел.

З 1878 року – професор руської історії Київського університету.

Після поразки польського повстання 1863-1864 років Російською імперією прокотилася хвиля репресій проти українського національного руху. Про що свідчить сумнозвісний циркуляр міністра Валуєва в 1863 році, що заборонив видання українською мовою шкільних та релігійних видань (заборона не стосувалась лише творів художньої літератури).

Діяльність громад було призупинено, деякі з українських діячів потрапили під арешт. Але через 10років національно-визвольний рух знову відродився. Активними учасниками його в 70-х роках були такі прогресивні діячі української культури як композитор М. Лисенко, драматург М. Старицький, письменник І. Рудченко, вчений М. Драгоманов та багато інших.

Український рух знову очолює В. Антонович. у Києві було засновано Стару Громаду. Вона розвинула свою культурну діяльність і в 1873 році взяла під свою опіку “Південно-Західний відділ Російського географічного товариства”, який опублікував низку важливих українознавчих матеріалів.

У 1875 році громада придбала газету “Київський телеграф” і перетворила її у свій друкований орган.

Характерним для київських громадівців було поєднання національної та соціальної ідеї.

Про них говорили, що вони носять в одній кишені “Кобзар” Шевченка, а в іншій – “Капітал” Маркса. Найпослідовніше намагався поєднати соціалізм зі справою українського національного визволення один з лідерів Київської громади М. Драгоманов (1841-1895рр.).

Громадівці у 1873 році сформували свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.

Проте розгортанню діяльності громад перешкоджали постійні переслідування царської влади. У 1875 році змушені були виїхати за кордон Драгоманов, Зібер, Подолинський. Підписаний Олександром II у 1876 році Емський указ заборонив видання будь-яких книг українською мовою, а також завезення української літератури з-за кордону. Південно-Західний відділ Російського географічного товариства було закрито, припинився вихід газети “Київський телеграф”. У подальшому громади діяли нелегально.

Після виїзду провідних діячів Київської громади за кордон, у 1878-1882 роках М.Драгоманов у журналі “ Громада”, який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернатив лежали: демократизм, федералізм, європеїзм, культурництво, еволюційність.

Отже, представники різних суспільно-політичних течій та рухів у II-й половині XIX століття висунули широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та виробили різні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерним є те, що загальноросійський рух був орієнтований на боротьбу за соціальне визволення, а український головний акцент робив на національне визволення. Незважаючи на те, що різні групи і організації різних політичних спрямувань були малочисельні, неорганізовані, слабо зв’язані з масами, вони все ж відіграли помітну роль у житті суспільства, оскільки були осередком майбутніх масових рухів.

III. Середина XIX ст. для імперії Габсбургів була часом випробувань. Вистоявши перед революційною хвилею 1848 р, вона невдовзі зазнала дошкульних поразок на міжнародній арені: 1859 р – програла франко-італо-австрійську війну,1866 – зазнає поразки в протистоянні із Прусією. Наслідком цих поразок стала глибока політична криза в державі. З метою збереження політичної стабільності австрійський уряд погоджується на перетворення Австрійської імперії на дуалістичну Австро-Угорську імперію, в 1867 р.

У 50-х роках XIX ст. у Галичині і на Буковині провели селянську реформу. Селяни повинні були заплатити великий викуп за землю і втратили право користуватися сервітутами (лісами і пасовищами). Багато тисяч селянських господарств продали з молотка.

У сільському господарстві утвердилися нові капіталістичні відносини. Але гальмом стає малоземелля селян після реформи та аграрне перенаселення західноукраїнського регіону. Розвиток капіталізму в аграрному секторі йшов прусським шляхом, тобто шляхом поступового вростання поміщицьких господарств у капіталізм.

Великі землевласники (у Східній Галичині їх було 2 тисячі) після реформи зберегли за собою понад 40% земельних угідь краю, хоча з часом почали їх втрачати.

Буржуазні відносини суттєво трансформували не тільки поміщицьке, а й селянське землеволодіння. На селі посилився процес майнового розшарування селянства. Кількість селянських господарств внаслідок їх дроблення постійно зростала, а їх земельні володіння неухильно зменшувалися. На рубежі XIX-XX століття у краї було від 4,5 до 5% економічно міцних заможних селянських господарств і близько 90% – малоземельних та безземельних господарств. Вони володіли відповідно понад 27% і близько 40% землі. Значна частина дрібних господарств, що розорювались, йшла на продаж.

На цьому ґрунті гостро постала проблема аграрного перенаселення в західноукраїнських землях. У пошуках кращих умов життя значна частина селян Закарпаття уже з 70-х рр., а Східної Галичини і Буковини – з 90-х рр XIX століття емігрували в інші країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну та на Балкани. До Першої світової війни з цих земель виїхало і поселилося за океаном близько одного мільйона чоловік.

Проте ні постійна, ні сезонна еміграція не змогли істотно поправити ситуацію в західноукраїнському селі. Там зростала армія безробітних, жебраків, бродяг. Сільське населення дедалі більше пролетаризувалося.

Сільське господарство західноукраїнських земель у II половині XIX ст. – на початку XX ст., незважаючи на залишки кріпосництва, поступово переходило на капіталістичні рейки (використовується вільнонаймана праця, зростає товарність сільського господарства, поліпшуються знаряддя праці, поширюється практика використання прогресивних раціональних сівозмін, розширюються посівні площі тощо).

Загалом сільське господарство краю залишалось екстенсивним, низькопродуктивним, втрачало свої експортні можливості. Підтвердженням цього є те, що протягом II половини XIX ст.. продукція землеробства Галичини, Буковини та Закарпаття збільшилась майже у 1,5 рази, а населення – в 1,8 рази.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що особливо було помітно у сфері промисловості.

Особливості колоніального характеру промисловості західноукраїнських земель.

1. Гальмування промислового розвитку земель Галичини, Буковини і Закарпаття. Це робилося з допомогою високих податків в цих землях, відсутності фінансової підтримки, протекціоністської політики щодо австрійських підприємців, що суттєво підривало конкурентоспроможність західноукраїнської промисловості. Деякі галузі промисловості не витримували конкуренції з дешевими австрійськими товарами і занепадали. Це такі як: цукрова, текстильна, шкіряна, машинобудівна, паперова, скляна.

2. Консервація кустарно-ремісничого характеру західноукраїнської промисловості. Переважна більшість промислових підприємств була дрібною, недостатньо механізованою, розташовувалася в селах та невеликих місцях. В 1902 р. понад 94% промислових підприємств Галичини налічувало до п’яти робітників. Великих капіталістичних підприємств у західноукраїнських землях налічувалося лише 220 і на них працювали тільки ¼ частина робітників.

3. Орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, деформована структура промислового потенціалу. Активно розвивалися та прогресували галузі, які мали сировинний характер – нафтоозокеритова, лісопильна, борошномельна, солеварна, спиртогорілчана та тютюнова. Найшвидше зростала нафтова.

4. Залежність промислового розвитку від іноземного потенціалу.

5. Хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель.

6. Фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської промисловості. В Галичині діяло лише 5,5% парових двигунів, що функціонували в Австро-Угорщині, а на Буковині а в Закарпатті цей відсоток був ще нижчим.

7. Перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту. Напередодні І світової війни сировина становила понад 90% всього експорту із західноукраїнських земель в інші країни.

Досить складною була ситуація у суспільно-політичному житті краю. У 1867 р. Австрія перетворилася в Австро-Угорську монархію. Стосовно Галичини австро-угорський компроміс доповнювався австро-польським, який розширив політичні права поляків за рахунок українців. За цих обставин соціальне напруження “українсько-польське протистояння” в західноукраїнських землях наростало. На початку XX ст. один з польських дослідників писав: “Те що селянин став синонімом русина, а поляк – синонімом пана, стало фатальним для нас…”.

Відповіддю на посилення польського впливу в західноукраїнських землях стало виникнення москвофільної та народовської суспільно-політичних течій.

Москвофільська (староруська або русофільська) течія виникла ще в 1848 р., а в 50-ті рр. набуває більш чітких, окреслених форм.

Основними передумовами виникнення москвофільства були: втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення роздрібленість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної самосвідомості. Москвофіли – реакційна суспільно-політична течія. У своїй політиці вони орієнтувалися на російський царизм. Зміст їхньої політики: утвердження недоторканості існуючого ладу з усіма його залишками кріпосництва, неприйняття багатьох сторін капіталізму країн Заходу. Москвофіли об’єднували консервативну інтелігенцію, духовенство та сільську буржуазію.

Ідеологи москвофілів: Д. Зубрицький, В. Дідицький, М. Малиновський, Д. Добрянський та ін. Вони видавали російською мовою газету “Слово” та журнали “Галичина”, “Лада” та ін. Організовували культурно-освітні товариства “Общество русских женщин в Буковине”, “Общество студентов Карпат”, “Народний дім” та ін. Москвофіли запевняли, що українського народу і української мови не існує, а є тільки єдиний російський народ і єдина російська мова (редактор “Газети церковної” І. Раковський).

Ідеї культури і освіти народних мас рідною мовою намагалися втілити в життя народовці. При цьому масовий визвольний рух вони спрямовували лише в русло культурно-освітньої діяльності. Народовці – суспільно-політична течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції виникла в 60-ті рр. XIX ст. у Галичині. Народовський рух з’явився на грунті ідей національного відродження, започаткованих “Руською Трійцею” та Кирило-Мефодівським Братством і сформувався під впливом творчості Т.Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Народовці виступали за єдність усіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки.

Біля витоків народовства стояли В. Шашкевич(син Маркіяна), К. Климович, Ф. Заревич та ін., які на початку 60-х рр. заснували у Львові студентську громаду – один з перших осередків українофільства в краї.

Більшість серед народовців становили світські особи – адвокати, вчителі, лікарі тощо.

Національну освіченість народних мас народовці підносили з допомогою Шевченкового “Кобзаря”, у містах і селах засновували народні бібліотеки, організовували гуртки художньої самодіяльності, влаштовували концерти і творчі виставки. За ініціативою народовців у Львові в 1868 р. засновано товариство “Просвіта”, метою якого згідно зі статутом було навчати і освічувати народ, а в 1873 р. – засновано Товариство ім. Шевченка, його мета – сприяти розвитку української мови і літератури.

У Львові народовці відкрили друкарню. Галичина стала центром українського друкованого слова. У народовських газетах і журналах (найдовговічнішими і найпопулярнішими були “Правда” і ”Діло”), а також окремими книжковими виданнями друкували свої твори й українські письменники.

Народовці створили у Галичині політичну організацію під назвою “Народна Рада”. Основна її ідея – національний розвиток Галичини, встановлення демократії та федералізму.

Лідери Руху (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левицький та ін.) виступали проти революційних форм боротьби і стояли на платформі толерантного ставлення щодо Австро-Угорської монархії. Наприкінці 80-х рр. завдяки енергійним діям народовці змогли відвоювати у москвофілів передові позиції і відтіснили їх на другий план.

У середині 70-х рр. у Галичині з’являється молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність обох руських течій та пропонувала надати українському рухові європейського характеру. Під впливом М. Драгоманова молоді політичні діячі І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький схилялися до соціалізму. Так в українському таборі виникла ще одна радикальна течія. Через свої часописи “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, “Світ” радикали прагнули залучити до політичної діяльності широкі народні маси Галичини та Буковини. Незабаром вони створили першу політичну партію на українських землях – Русько-українську радикальну партію (1890р.).

У лоні цієї партії вперше в історії української політичної думки був сформульований постулат – політичної самостійності України. (В. Будзиковський, та Ю. Бачинський, 1890-1895рр.)

Починаючи з 90-х рр. XX ст. суспільний рух в західноукраїнських землях вступає у політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізації їхніх програм та активною боротьбою за вплив на маси.

Селянський рух також набуває політичного характеру (страйки, віче, передвиборча боротьба).

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. пожвавлюється національний рух на західних землях. Засноване народовцями у 1868 р. для освіти селян товариство “Просвіти” на початку ХХ ст. значно розширило свою діяльність. На 1914р. “Просвіта” мала 3000 читалень і налічувала близько 37 тисяч членів. У 1894 р. засновано спортивне товариство “Сокіл”, у 1900 р. – товариство “Січ”. В них налічувалося 50 тис. членів у 1914 р. У 1913 р. виходило 80 українських періодичних видань(66 – у Галичині, 8 – на Буковині, 4 – на Закарпатті, 4 – у Відні та Будапешті).

Виникають нові політичні партії: УНДП(1899), УСДП(1899), Католицький Русько-Народний Союз(1896) перетворений у 1911 р. в Християнсько-Суспільну партію. Русофіли у 1900 р. створили Руську Народну Партію.

У 1894 р. до Львова переїхав М. Грушевський.

Великі заслуги в організації і піднесенні національного життя належала А. Шептицькому, митрополитові (з 1901 р.) Греко-Католицької Церкви.

Лекція № 10 .

Україна на початку ХХ ст.

План.

1. Україна на рубежі 19-20 –ст. Революційні події 1905-1907 рр.

2 Революційні події 1905-1907 рр.

Література :

  1.  Історія України: Навчальний посібник. – С.137-176.
    1.  Історія України: Курс лекцій – Т.1.-С.374,411,441-513.                 
      1.   Історія України: нове бачення. –Т.1. –С.274-278,288-293,315-322
  2.  Бойко О. Історія України – С.216-237,248-273.
  3.  Крип’якевич І. Історія України.-С.253-266.
  4.  Субтельний О. Україна :історія,-С.296-331.
  5.  Жуковський О., Субтельний О.Історія України.-Львів,1992.-С.59-70.

Рубіж ХІХ – ХХ ст. характерний в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації. Українська промисловість формувалась як частина загальноімперського економічного комплексу. На початок ХХ ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях посідала одне з перших місць у світі. П’ять найбільших південних металургійних заводів продукували майже 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру – рафінаду Російської імперії.

Концентрації промислового виробництва сприяла процесу монополізації. Крім цього промисловому розвитку Наддніпрянській Україні на поч. ХХ ст. були притаманні також: спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку (в 1900-1910рр. частка промисловості України у загальному обсязі продукції усього народного господарства становила 48,2%, загальноімперський показник становив лише 40%), перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії(у 1913р. в Україні вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 57% прокату, 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії). Незважаючи на величезний промисловий потенціал Україна залишалась сільськогосподарським регіоном імперії, у якому в селах проживало 80% населення. В 1913р. на українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів російської імперії, що свідчить про підпорядкованість української промисловості імперському центру.

В аграрному секторі України у цей період зберігали свої позиції великі поміщицькі латифундії, перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянства(в цілому в українських землях поміщики до початку І російської революції продали понад 1/3 своїх земель; відбувалась катастрофічна поляризація, нерівномірне розшарування селян, в 1917 р. відсоток безземельних і малоземельних селян становив 80,5%); посилилася експлуатація народних мас; загострилися проблеми аграрного перенаселення. Не кращими були умови і в робітників України, робочий день офіційно тривав майже 11 годин на добу. 1904 р. майже32% робітників Російської імперії було оштрафовано. Низька заробітна плата, жахливі умови праці, погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод, поглиблювали катастрофічне становище трудящих мас в Україні. Вибух народного гніву назрівав.

Кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст. характеризувався піднесенням політичного життя в Росії, формуванням політичних партій  та організацій, зростанням їх впливу на суспільний розвиток. Плідна культурницька робота українського громадянства в попередній період сприяла формуванню нової генерації українців, яка прагнула послідовно виборювати всю повноту політичних і національних прав українського народу. З’являються перші спроби творення незалежних українських організацій. У 1891р. повстало “Братерство тарасівців” – об’єднання молодих українських патріотів, які вже не задовольнялись культурницьким українофільством старшого покоління і ставали на шлях національного радикалізму. У 1896р. в Києві було утворено українське таємне товариство “Молода Україна”, – метою якого, за свідченням Київського жандармського управління, була “пропаганда соціалізму і політичного сепаратизму на українській основі”. 1897р. на нелегальному з’їзді представників громад у Києві виникла Всеукраїнська загальна організація.

Поява цієї організації була заключним акордом громадського руху, спробою організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил. Її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху, особливо молоді.

Зазначені політичні групи, а також українські студентські громади стали основою, на якій у Харкові в лютому 1900р. виникла перша українська політична партія – “Революційна українська партія”(РУП). До її складу увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мецієвич, М. Русов. Для початків діяльності РУП був характерним радикально-національний напрям роботи, душею якого був М. Міхновський. Він же підготував прогресивний документ цієї організації брошуру ”Самостійна Україна”. Принципами цього твору були патріотизм, радикалізм та безкомпромісність.

Недоліки: не дає відповіді на питання про основні напрями діяльності, соціальну базу тощо. Однак, цей документ містить низку принципово важливих орієнтирів:

1. Визначає мету партії – створення політично незалежної української держави.

2. Вказує на нового лідера національного руху – інтелігенцію третьої хвилі, яка на відміну від першої та другої служить своєму народові.

3. Розкриває спосіб досягнення поставленої мети – “боротьба кривава і безпощадна” та ін.

Під впливом загальноросійського соціал-демократичного руху з ІІ-й половини 1902 р. РУП почала пройматися марксисткою ідеологією, що спричинило розкол партії і створення ряду нових політичних партій: Української народної партії(УНР) на чолі з М. Міхновським(1902р.), яка відстоювала ідею нової української державної самостійності; Української соціалістичної партії на чолі з Б. Ярошевським (1903р.). Частина рупівців в 1904р. разом з бундівцями утворили Українську соціал-демократичну партію (“Спілку”), яка увійшла до РСДРП на правах автономної частини меншовицької організації. Більшість рупівців, яка гуртувалась навколо М. Порша, В. Винниченка, Д. Антоновича, С. Петлюри, М. Ткаченка проголосили утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) 1905р. УСДРП прийняла соціал-демократичну програму західноєвропейського зразка, висунула гасло автономії замість самостійної України.

Наростання революційної кризи, інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до активності та політичної самоорганізації помірковані кола українського національного руху. У 1904р. із Всеукраїнської загальної організації з ініціативи Е. Чикаленка виділяється група, яка утворює Українську демократичну партію (УДП). З якої виділяється група на чолі з Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевичем, яка створює Українську радикальну партію(УРП). У 1905 р. УДП і УРП об’єднуються в одну організацію – УДРП.

Отже, на рубежі ХІХ – ХХ ст. помітно активізується діяльність українського національного руху. Напередодні революції політична палітра охоплювала широкий спектр національно політичних партій. Характерною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямків.

УСДРП та УРДП були головними виразниками суспільно-політичних поглядів організованого українського руху.

Збереження поміщицького землеволодіння, самодержавства, станових привілеїв, а також національного гніту, що панували в Російській імперії на початку ХХ ст., залишалися для країни серйозною перешкодою на шляху подальшого прогресу. Становище ускладнювалось ще й економічною кризою початку ХХ ст. та поразкою Росії в російсько-японській війні 1904-1905 рр. Все це призвело до стихійного вибуху народного незадоволення – першої російської революції.

Можливість реального революційного виступу була обумовлена лише завдяки появі та зміцненню наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. широкого кола політичних партій, посиленню їх впливу на маси, втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв’язку з поразкою у російсько-японській війні 1904-1905рр.

Початком революції стала мирна 150 тисячна демонстрація робітників, які намагалися передати цареві петицію про свої потреби 9 січня 1905 р. в Петербурзі, а у відповідь отримали кулі. Загинуло 1200 чоловік і 5 тисяч було поранено, це викликало бурю незадоволення.

У своєму розвитку перша російська революція пройшла кілька фаз (етапів), – яким відповідали кардинальні зміни та зрушення у суспільному житті.

1 фаза – “піднесення”(січень-жовтень 1905 р.);

2 фаза – “кульмінація ”(жовтень-грудень 1905 р.);

3 фаза – “спад ”(січень 1906 р. – червень 1907 р.).

Специфічними особливостями суспільно-політичного життя доби революції були:

– Переплетення та взаємовплив робітничого, селянського і національно-визвольних рухів;

– Виникнення широкомасштабних народних виступів.(Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу близько 2 млн. чоловік Російської імперії, з яких в Україні 120 тисяч. Червневі виступи селян України 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами український селянський рух займав одне з перших місць у Російській імперії. Повстання на броненосці “Потёмкин” (червень 1905 р.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (листопад 1905 р.), у Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдат і матросів;

– Посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії;

– Суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту 17 жовтня 1905р. меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення. У 1905р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії українська газета “Хлібороб”. Незабаром газети та журнали українською мовою почали виходити у Києві, Катеринославі, Полтаві, Одесі і інших містах. Всього протягом 1905-1907рр. виходило 24 україномовних видання. У 1906р. М. Грушевський перевіз зі Львова до Києва видання “Літературно-наукового вісника”. Вперше вийшло повне видання “Кобзаря” Шевченка. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові та інших містах виникають Культурно – освітні організації – “Просвіти”. До середини 1907р. їх налічувалося 35. “Просвіти” вели активну культурницьку роботу – засновували бібліотеки, читальні видавали українською мовою літературу, проводили літературні і музичні вечори. Учителі багатьох шкіл самовільно переходили на викладання українською мовою. В Київському, Харківському та Одеському університетах запроваджувався курс української літератури.

– Активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо). Під впливом революційних подій у грудні 1905р. з частини Революційної української партії (РУП), що перейшла на марксистську платформу утворюється Українська соціал–демократична робітнича партія (УСДРП). У 1907р. виникає Українська партія соціалістів – революціонерів (УПСР).

З’являється нова альтернативна модель організації влади – Ради робітничих депутатів (протягом грудня – жовтня 1905р. Ради виникли у 50 містах Російської імперії).

Наприкінці 1905р. в Україні існувало майже 80 профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно – Західної залізниці.

Виникають місцеві організації Всеросійської селянської спілки (всього в українських землях було створено 12 повітових і 7 губернських комітетів).

Розгортається кооперативний рух (так, якщо в Київській губернії 1904р. було лише 3 кооперативи, то 1907р. – вже 193);

– Поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу думської трибуни. У І Державній думі від України було обрано 102 депутати, 44 з них об’єдналися в українську парламентську громаду, головою якої обрали адвоката з Чернігова І. Шрага. громада випускала свій орган “Украинский вестник”.

Основну увагу українська громада приділяла національному та аграрному питанням. 8 липня 1906р. I Державну думу було розпущено. Українські депутати не встигли виголосити підготовлену ними декларацію про політичну автономію України, а також законопроект про рідну мову в школі.

У II Державній думі українські депутати знов утворили думську громаду, яка складалася з 47 осіб. В основу її діяльності було покладено програму УРДП. У Декларації української фракції зазначалося, що вона вестиме боротьбу за перебудову Росії у “правову й демократичну державу”, домагатиметься забезпечення кожному народові права на автономію, в тому числі і для українців.

З червня 1907 року царський уряд розпустив II Державну думу і видав новий виборчий закон, згідно з яким 80% населення Російської імперії позбавлялися виборчих прав. Це був державний переворот, який відкрив новий період – період реакції.

Революція 1905-1907 рр. була придушена, однак вона сприяла пробудженню національної свідомості українців, а українські партії набули необхідного досвіду політичної боротьби в умовах революції.

Отже, економічному розвитку українських земель в складе Російської та Австро-Угорської імперій в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. були притаманні : залежність промислового розвитку від іноземного капіталу; хижацька експлуатація природних ресурсів; орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, деформування структури промислового потенціалу; перетворення українських земель на ринок збуту й ін.

В сільському господарстві України в цій період зберігали свої позиції великі поміщицькі латифундії ;перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянства; посилюється експлуатація народних мас; загострюється проблема аграрного перенаселення тощо. Всі ці фактори посилювали соціальну напругу, вели до загострення соціальних протиріч.

Наприкінці XIX століття суспільний рух на Україні вступає в політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізацією їх програм та активною боротьбою за вплив на маси. Характерною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил.

Революція 1905-1907 років в Російській імперії була придушена, однак вона сприяла пробудженню національної свідомості українців.

Лекція 11.

Україна в роки першої світової війни. (1914-1918рр.)

План.

1. Україна в планах воюючих сторін.

2. Основні воєнні події першої світової війни на території України.

Література:

1. Бойко О. Історія України. –К., 1999-с.273-277.

2. Історія України : Курс лекцій.-К., 1992.-Т.2.-с. 68-78, 115-196.

3. Історія України : Навчальний посібник, -К., 1997.-с.147-243.

4. Полонська-Василенко Н. Історія України. –Т.2.-с. 441-455.

5. Субтельний О. Україна : історія.-К.-1991.-с.296-300.

6. Історія Українського війська.-5-е вид. – К., 1995.-Т.2.

7. Гунчак Т. Україна : перша половина ХХ ст. :Нарис політичної історії.-К., 1993.-с. 63-78.

1. Жодна із війн у світовій історії не обходилась без жертв і розрух. Перша світова війна стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення військових дій. Про катастрофічні масштаби цього конфлікту свідчать хоча б окремо взяті статистичні дані: 38 з 59 держав світу, ѕ населення земної кулі, які раніше чи пізніше взяли участь у війні мобілізували 65 млн. солдат, з яких 10 млн. загинуло 20 млн. було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж. Війна набрала не лише масового характеру, але й тотального.

З метою перерозподілу світу оформились два угруповання Четверний (спочатку троїстий) союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) та Антанта ( Англія, Франція, Росія до яких пізніше приєднались Італія, США, Японія та деякі інші держави).

Серед основних суперечностей, що викликали перманенту напругу та конфлікти, були стосунки між Росією та Австро-Угорщиною, Росією та Німеччиною. І вже через своє особливе геополітичне становище Україна з неминучістю потрапляла у сферу першочергових інтересів у ворогуючих коаліцій, ставала одним із епіцентрів майбутнього військового протиборства.

На момент вибуху світової війни українські землі продовжували бути поділеними між двома найбільшими імперіями Російською та Австро-Угорською. І обидві імперії не приховували своїх давніх задумів – територіального розширення, передусім за рахунок українських земель.

Росія планувала силою зброї довести »споконвічність» своїх прав на Галичину і Прикарпатську Україну. Австро-Угорщина, природно, не збиралася не лише поступатися жодною із етнічних українських територій – Східна Галичина, Буковина, Закарпаття ( Карпатська Русь) але і мріяла про те щоб захопити всі західноукраїнські землі. Не відходили в минуле, висунуті, ще наприкінці 19 ст. плани реалізації під зверхністю Німеччини Германського союзу, згідно яких в сфері життєвих інтересів останнього потрапляла Україна. Навіть сили, що лише розраховували на відродження в ході війни польської державності, й ті, без застереження включали до майбутнього утворення галицькі та західноукраїнські землі як «історично польські».

На приєднання до себе українських земель Бессарабії й частини Буковини за сприятливого розвитку військового конфлікту сподівалася Румунія. Після вступу у війну Туреччини розроблявся план захоплення Північного Причорномор’я і встановлення турецького контролю за акваторією всього Чорного моря.

Посилена увага до українського питання пояснювалася не лише далекосяжними планами територіальних надбань, але й стратегічними розрахунками на ближчу перспективу – майбутні військові суперники прагнули підірвати потенціал, могутність противної сторони через свідоме провокування у її стані сепаратистських рухів.

Як виявиться врешті-решт, український фактор, українське питання стануть вагомою причиною розвалу в ході війни обох імперій Романових і Габсбургів, приведуть до логічної появи на геополітичній карті світу української держави.

19 липня (1 серпня) 1914 р. державний кордон між Росією і Австро-Угорщиною перетворився на лінію фронту. А розкраяна навпіл Україна мала стати не просто одним із плацдармів кровопролитних спустошливих боїв, але й місцем, де реалізовувались стратегічні напрямки світового конфлікту. І так уже судилося долею, що реалізовувались значною мірою за участю українців, які змушені були стріляти один одного, нищити своїх етнічних братів, їх добро за чужі анексіоністські інтереси. Трагізм ситуації примножувався тим, що питома вага українського «гарматного м’яса» у російській та австрійській арміях була дуже значною. Так, в Росії на 1917 р. з 15,5 млн. чол. мобілізованих на війну, 4,5 млн. складали українці, у австрійців – 250 тис.

На підтримку віденському уряду з перших днів війни висловився «Український січовий союз», заснований ще в 1912 р.

Ним було сформовано вперше в новітній історії українські військові частини – добровільний легіон (полк) Українських січових стрільців, у кількості 2500 вояків, хоча бажаючих було набагато більше (28 тис.).

Спочатку командиром призначено ректора приватної гімназії з Рогатина М. Галущинського, а потім командиром було призначено Г. Коссака.

Політична еліта українства розбилась на 3 основні табори.

Більшість діячів українських партій і організацій виступили на підтримку воєнних зусиль царського уряду «за російську орієнтацію». Лідери Товариства Українських Поступовців (ТУП), ліберали Д. Дорошенко, А. Вязков, А. Ніковський, увійшли до створених повсюдно відділень Всеросійського Союзу земств і міст. Так чинили і інші члени УСДРП та «Спілки». Всеросійський Союз земств і міст створювався з метою посилення оборонного потенціалу Російської імперії. С. Петлюра закликав українців виконати «свій обов’язок громадян Росії».

Значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції під гаслами «Геть війну! Хай живе автономія України!».

Виявилася орієнтація і на «німецький штик», вона знаходилась у латентному стані. Розраховувалось на те, що німецький імперіалізм – експлуататор культурний і розумний.

Третій табір політично-активного українства дотримувався своєї власної орієнтації, з опорою на власну націю, на власний народ. Таких поглядів, за оцінкою В. Винниченка, дотримувались переважно соціалістичні течії, однак, до певної міри.

Частина членів УСДРП на чолі з А. Жуком та В. Дорошенком, блокуючись із колишніми «спілчанами» М. Меленевським (Баском) та О. Скоропис-Йолтуховським обрала пронімецьку орієнтацію. Разом з Д. Донцовим, М. Залізняком та іншими діячами українського руху вони створили 14 серпня 1914 р. у Львові «Союз визволення України» (СВУ) як позапартійне об’єднання. СВУ виступав за перемогу у війні кайзерівської Німеччини.

В результаті розгрому Росії СВУ сподівався домогтися державної самостійності України у формі конституційної монархії з демократичним політичним внутрішнім устроєм, однопалатною законодавчою системою, громадянськими мовними і релігійними свободами, самостійною українською церквою.

Союз не виключав можливості залишення у складі Австро-Угорщини частини етнічних українських територій на правах автономного краю (коронного краю).

В аналогічних тонах було витримано і Маніфест Головної Української Ради, утвореної з представників всіх політичних партій Галичини 3 серпня 1914 р.

СВУ самочинно взяв на себе репрезентацію інтересів Великої України перед зарубіжним світом. «Послами» відбули: до Берліна – О. Скоропис-Йолтуховський, Стамбула - М. Меленевський, Софії – М. Ганкевич, Риму - Семенів, Швеції та Норвегії – О. Назарук, Швейцарії – П. Чикаленко.

Робота серед військовополонених українців була одним з найважливіших завдань СВУ. Йому вдалося з часом сконцентрувати значні маси українців у окремих таборах Фрайштадт і Дуна-Сердетель (Австро-Угорщина), біля 30 тис., а також Раштадт, Зальцведель, Вецляр (Німеччина) – більше 50 тис.

До діяльності СВУ явно неприхильно поставились лідери національно-визвольного руху у Великій Україні, зокрема М. Грушевський. Не виправдались і надії на серйозну державну підтримку у країнах Четверного союзу. Уряди Австро-Угорщини і Німеччини зрештою публічно відмежувались від СВУ. Відень схилився до пропольської орієнтації.

Невелика група членів УСДРП на чолі з Л. Юркевичем (Рибалка) з початку імперіалістичної війни зайняла осібну (центристську) позицію, спробували відмежуватись від русофілів із «Украинской жизни», так і від германофілів із СВУ. Вони започаткували у Женеві видання газети «Боротьба», відстоювали ідею «інтернаціонального соціалізму».

2. Початок війни на українських теренах для російської армії був вдалим. Вона зайняла частину Буковини, захопила Східну Галичину, вступила в Карпати. На початку березня 1915 р. було взято фортецю Перемишль («Зрада українців»). Із завойованих територій Галичини і Буковини було створено 4 губернії (Львівська, Перемишльська, Тернопільська, Чернівецька), їх об’єднали у військове генерал-губернаторство на чолі з чорносотенцем графом О. Бобринським, який заходився «розпеченим залізом» викорінювати «мазепинство», обертати місцеве населення на «настоящих русских».

Спираючись на москвофільські елементи, створений у Києві «Карпато-русский освободительный комитет» здійснював рішучі дії щодо явних і удаваних австрофілів, а відтак і українства в цілому. «Карпато-русский освободительный комитет» 29 липня 1914 р. видав відозву, в якій закликав галицьких українців зустрічали російську армію з церковними процесіями, а тих, що служать в австрійській армії – переходити до російської.

Ще раніше штаб верховного головнокомандуючого видав брошуру 14 липня 1914 р. капітана Наркевича для російських старшин під заголовком «Современная Галичина, Этнографическое и культурно-политическое состояние єї, в связи с национально-общественными настроениями». Ця брошура представляла український рух як нікчемну штучну інтригу української інтелігенції, яку підтримувала Австрійська влада. Російські офіцери отримували дану брошуру йдучи на галицький фронт, щоб вони могли відрізнити «мазепинців» від «русских». При чому було зазначено, що брошура ця є секретним документом.

Сьогодні брошура – бібліографічна рідкість. На щастя, вона не загубилася, а виринула у Канаді аж 1963 р. в праці Д. Солов’я «Винищення українства – основна мета Росії у війні 1914 р.».

Наслідків кампанії з таким ідеологічним забезпеченням чекати довго не довелося.

У перші ж дні війни царською адміністрацією були закриті газета «Рада», місячники «Літературно-науковий вісник» і «Українська хата» та популярний тижневик «Село». Редактора «Української хати» Павла Богацького було вислано до Східного Сибіру. Погром українського культурного життя був невипадковим. Доказом може слугувати такий факт, коли українська делегація на початку війни звернулася до міністра закордонних справ С. Сазонова зі скаргою з приводу заборони української преси, той відповів, що саме тепер настав слушний час покласти кінець українському рухові.

Після розправи із пресою російських українців російські націоналісти пішли у наступ на українське політичне і національне життя в Галичині. На захоплених територіях оперативно почали закривати українські часописи, книгарні, школи, костьоли, установи. Замість них відкривались російські видання, установи, учбові заклади, навіть православні церкви. Українських діячів, які не встигли втекти у глиб Австрії, силоміць вивозили до Росії. Особливу увагу було звернено на Українську греко-католицьку церкву, яка вважалася осередком «мазепинства». Уже в перші дня після захоплення Галичини було вислано 34 греко-католицьких священики, серед них і митрополит А. Шептицького. Згодом їх кількість досягла сотень. В той же час російське духовенство під проводом фанатичних єпископів Антонія та Євлогія заходилося силоміць навертати населення у православ’я.

Почалася масова депортація підозрюваних у будь-яких «гріхах» місцевих жителів. Лише через Київ протягом кількох тижнів «прослідували» на схід понад 12 тис. галичан і інших жителів з прифронтової смуги.

Російський націоналізм святкував свій тріумф у Галичині (Д. Дорошенко). Після падіння Перемишля (взято в полон 117 тис. вояків) російська армія заволоділа значною частиною Карпат і йшла на Краків. Кінцевою метою було заволодіння Угорщиною, відділити її від Австрії.

Становище Росії в Галичині здавалось настільки твердим, що на початку квітня 1915 р. приїхав до Львова Микола ІІ, якого урочисто там зустрічали.

Але успіхи Росії в 1914 р. та на початку 1915р. надто дорого коштували їй. За перший рік війни вона втратила 82% старшин – убитих і поранених, і 64% солдатів. Не вистачало рушниць, гармат, набоїв. Так, замість потрібних 7 тис. набоїв на кожну гармату було виготовлено 900 тобто у 18 разів менше.

В результаті контрнаступу австро-німецьких військ, розпочатого між Горлицею та Тарновим 18 квітня 1915 р. більша частина втраченої у 1914 р території вже в травні – червні була повернута, а в липні – вся Галичина, і значна частина Волині перейшла до їх рук. Німецька армія під час контрнаступу вперше застосувала так званий «гураганний вогонь» На російський фронт німці стягнули 200 важких гармат, проти яких російська армія могла поставити тільки 4. На «гураганний вогонь» – 700 тис. набоїв за кілька годин вона відповідала 5-10 пострілами з кожної гармати.

Ця поразка мала величезне значення для подальшого перебігу війни і для України. Вона викликала деморалізацію в російській армії – перший сигнал майбутньої революції.

Відхід російської армії від Карпат ніс нову катастрофу для населення Галичини. Зокрема було зруйновано і пограбовано ряд українських установ, серед них Наукове товариство ім. Шевченка у Львові і Музей Народного Дому, з якого вивезли найцінніші речі. Відступаючи, російські війська взяли заручниками 700 провідних українських діячів. З ними евакуювались в глиб Росії і тисячі русофілів та тих, хто протягом кількох останніх місяців з різних причин співпрацював з російською адміністрацією, і кому могли інкримінувати анти-австрійські настрої і дії.

Приклади масового терору, який чинили росіяни, ми знаходимо у Н. Полонської-Василенко, яка подає таку жахливу картину тих днів. «У зв’язку з відступом російського війська на схід, виселяли людей з Холмщини, Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном, гнали худобу, для якої не було фуражу, і вона дохла на дорозі. Коли валка доходила до залізничної станції, людей напхом садовили до вагону і днями-тижнями везли за Урал, до Пермі тощо. Коли нарешті відкривали вагон, то були випадки, що знаходили там самі трупи. Так, у 20 ст.. Україна зазнала того ж лиха, що перенесла у 1670-х рр. під час «великого згону». До жаху руїни приєдналися нашестя тифу, червінки, які косили «виселенців».

Новий прихід в Галичину і інші західноукраїнські землі австрійців, німців, поновлення польської адміністрації, їх прагнення якомога швидше викоренити все, пов’язане із російськими впливами, вилилось у нові репресії проти українства.

На початку травня 1915р. Головна Українська Рада у Відні реорганізувалась у Загальну Українську Раду, завданням якої було стати найвищою репрезентацією українського народу під час війни. Головою президії Загальної Української Ради обрали К. Левицького.

Загальна Українська Рада 12 травня 1915р. видала програмну декларацію, якою спробувала декларувати необхідність завоювання незалежності «російською Україною» і запровадження автономії для Східної Галичини та Буковини. Але Рада незабаром саморозпустилася на знак протесту проти схилення офіційного Відня у бік поляків. Надалі інтереси українства відстоювала українська парламентська репрезентація (український клуб віденського парламенту) на чолі з Е. Петрушевичем.

Після відчутних невдач і величезних територіальних втрат саме українських земель у 1915 р. самовпевненість царського уряду дещо згасла.

З осені 1915р. почалася евакуація міст Правобережної України, що стало причиною поширення паніки серед населення. Нечуваний розгром російської армії значно вплинув на внутрішню ситуацію в Росії. Зокрема, знову стала можливою спокійна розмова з російськими політичними діячами. Дійшло до того, що російська поміркована преса почала писати про ганебну політику уряду в Галичині, а П. Мілюков, провідний член Російської конституційно-демократичної партії, з думської трибуни назвав цю політику «Європейським скандалом».

Війна затягувалася. Фронти стояли майже без змін. У травні 1916р. знову на вимогу союзників, російські війська південно-західного фронту під проводом генерала А. Брусилова, завдали австрійцям тяжких поразок і зайняли широку смугу Галичини та Волині. Цей наступ для російського фронту дав небагато.

Два роки війни коштували Російській імперії дуже дорого: убитих було 1,5 млн. чоловік, поранених біля 4 млн., полонених понад 2 млн..

Незважаючи на зріст військового постачання, армія втратила дух.

Йде постійне зростання цін, пересічно у 2 рази.

Поволі економіка почала занепадати. Залізниці не справлялися з перевезеннями, у промислових центрах не вистачало продуктів, знизилась продуктивність праці, бо кваліфікованих робітників замінили жінки, підлітки, військовополонені. Почалися перебої у праці цукроварень, млинів.

У сільському господарстві не вистачало чоловіків, коней, реманенту.

1916-й рік позначився рядом страйків та заворушень, що відбувалися під гаслом «Геть з війною».

Кривава війна, без перспектив, із фронтами які стояли непорушно, втомила всіх. Непопулярний вищій провід викликав незадоволення у Державній Думі, серед війська, у запіллі. Постійна зміна міністрів підривала до них довір’я. Всевладдя при царському дворі Г. Распутіна, людини з темним минулим компрометувало монархію.

Отже: війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 1,5тис. промислових споруд, 40% господарських та житлових будинків. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів’я коней та свиней зменшилася на 60%, овець – на 47%. Не набагато краща була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо в 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. – лише 2849. На 1917р. з 4 млн. селянських господарств 1,8млн. дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Зросла залежність господарства від іноземного капіталу. В 1916 - 1917 рр. 74% іноземних вкладів у розвиток кам’яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено у підприємства Донбасу.

Війна перетворила українські землі на об’єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів – на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси у суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.

Тогочасна українська еліта, яка групувалася в товаристві українських поступовців (ТУП) і навколо нього, все дедалі гучніше подавала свій голос проти війни, що принесла стільки нещастя українському народу, за корінний переустрій Росії, розв’язання в ній національного питання «Ми українські поступовці – говорилося у декларації Ради ТУП «Наша платформа» (грудень 1916 р.) - ... боролись ми і боротимемось за демократичну автономію України, гарантовану також й федерацією рівноправних народів...». Подібні погляди поділяли і поширювали шляхом пропаганди й інші українські організації. Разом з цими організаціями виникали і осередки, що відстоювали принципи незалежності України (Катеринославський Ініціативний комітет Українського самостійного союзу(1915 р.)).

Національно-визвольний рух в Україні поєднувався з іншими проявами суспільного протесту, що неухильно зростали на фоні поглиблення економічної кризи, зростання бідувань народних мас.

З року в рік піднімалася хвиля непокори, заворушень, страйків ( у 1915 р. відбулася в Україні 113 страйків, в яких взяло участь 48 тис. робітників, в 1916 р. відповідно – 280 і 193 тис. робітників).

Посилюється антивоєнні, антиурядові настрої і в солдатському середовищі, в тому числі і серед військовослужбовців Південно-західного та Румунського фронтів і залог, дислокованих в Україні.

Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні могутнім потоком влився в єдине русло загальноросійської боротьби проти самодержавства. Боротьба ця віщувала невідворотні грандіозні потрясіння уже в недалекому майбутньому.

 

 

Лекція 12.

Українське національно - державне відродження 1917 – 1920 рр.

План.

1. Україна після лютневої революції. Виникнення органі влади.

2. Діяльність Центральної Ради (весна 1917-лютий 1918рр.)

3. Брестський мир і Україна. Українська держава за гетьмана П. Скоропадського.

4. Національно-визвольний рух в Західній Україні. Утворення ЗУНР.

5. Директорія та її політика. Акт злуки.

6. Боротьба українського народу проти денікінщини. Встановлення радянської влади.

7. Радянсько-польська війна. Розгром Врангеля.

Література:

  1.  Бойко О. Історія України. – с.280-324.
  2.  Історія України: Курс лекцій. – К., 1992.- Т.2.-с.68-78Ю, 115-196.
  3.  Історія України: Навчальний посібник. – К.,1997.- с.147-243.
  4.  Субтельний О. Україна: Історія. – К.,1991.-с.310-332.
  5.  Історія українського війська – 5-те вид. – К.,1995.-Т.ІІ.

Терміни та поняття.

Автономія – самоврядування певної частини держави, що здійснюється в межах передбачених загальнодержавним законом (Конституцією).

Революція – докорінна якісна зміна, різкий стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового, докорінний переворот у житті суспільства, який приводить до ліквідації віджилого суспільного ладу й утвердження нового.

Універсал – урочисте звернення ЦР до населення, що виконувало функції основних тимчасових документів конституційного характеру.

УНР – форма відродженої української державності на початку 20 століття, що існувало з 7.11.1917р. до 19.12.1919р.(з перервою з квітня по грудень 1918р.)

Українська Держава – офіційна назва України, державний устрій якої мав форму спадкового гетьманату (спадкової монархії)

“Воєнний комунізм” – система заходів, запроваджених більшовиками у 1918-1920рр. спрямованих на впровадження прямого керування економікою з боку держави.

ЗУНР – форма держави в Західній Україні, що існувала з листопада 1918р. ЗУНР перестала існувати юридично 22.01.1919р. після Злуки (обєднання) з УНР, фактично – з початку листопада 1919 р.

Директорія УНР – тимчасовий орган влади, метою якого було відновлення УНР, виконував функції законодавчого та виконавчого органу УНР у грудні 1918 – грудні 1919 року.

Персоналії.

Михайло Грушевський – історик, лідер Товариства українських поступовців (ТУП) голова Української Центральної Ради виступив за надання Східній Україні автономних прав у складі Росії, яка повинна була стати демократичною федеративною республікою.

Микола Міхновський – юрист, лідер Української народної партії (УНП) виступав за утворення самостійної української республіки, яка б об’єднала у своєму складі всі українські землі (соборність).

Володимир Винниченко – письменник, лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), автор трьох універсалів ЦР, голова першого українського уряду – Генерального секретаріату, голова Директорії УНР.

Павло Скоропадський – гетьман Української Держави у квітні – грудні 1918 р., колишній генерал-лейтенант російської армії, нащадок давнього гетьманського роду.

Юхим Медвєдєв – перший голова українського радянського законодавчого органу влади (ЦВК).

Микола Скрипник – перший офіційний голова радянського уряду (Народного Секретаріату).

Християн Раковський – голова українського радянського уряду (РНК) у 1919-1923 рр.

Євген Петрушевич – юрист, голова УНРади та Президент ЗУНР.

Симон Петлюра – голова Директорії УНР у лютому-грудні 1919р., Головний Отаман війська УНР, перший Президент УНР у вигнанні (в екзилі).

Дати:

3-4 березня 1917р. – утворення Української Центральної Ради (УЦР), початок Української національно-демократичної революції.

1917-1921рр. – Українська національно-демократична революція.

10 червня 1917р. – прийняття І Універсалу УЦР, проголошення автономії України.

15 червня 1917р. – утворення Генерального секретаріату, першого українського уряду.

3 липня 1917р. – ІІ Універсал УЦР.

Липень 1917р. – збройний виступ полуботківців.

Серпень 1917р. – Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду, яка суттєво обмежувала права України.

7(20) листопада 1917р. – прийняття ІІІ Універсалу ЦР, проголошення УНР.

Листопад 1917-грудень 1919р. – період існування УНР.

3 грудня 1917р. – Маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до ЦР.

12 грудня 1917р. – Проголошення радянської влади в Україні на Всеукраїнському зїзді Рад в Харкові.

5 грудня 1917р. – Початок наступу радянських військ на Київ.

9(22) січня 1918р. – ІV Універсал ЦР.

26 січня 1918р. – Підписання мирного договору між УНР і Німеччиною та її союзниками. Вступ до Києва радянських військ на чолі з Муравйовим.

18 лютого 1918р. – Початок наступу німецьких військ на територію України.

29 квітня 1918 р. – Проголошення ЦР Конституції УНР. Проголошення на Всеукраїнському хліборобському з’їзді П.Скоропадського гетьманом України. Здійснення державного перевороту.

1 листопада 1918р. – Проголошення ЗУНР.

13 листопада 1918р. – утворення Директорії.

14 грудня 1918р. – вступ до Києва збройних формувань Директорії. Зречення гетьманом П.Скоропадським влади.

22 січня 1919р. – Акт злуки УНР з ЗУНР.

6 січня 1919р. – проголошення УСРР декретом Тимчасового робітничо-селянського Уряду України.

Липень 1919р. – окупація Криму та майже всього Лівобережжя, за винятком Чернігівщини, військами Денікіна.

3 грудня 1919р. – затверджено резолюцію ЦК РКП(б) “Про радянську владу на Україні” VІІІ Всеросійська конференція РКП(б).

11 грудня 1919р. – Створено ВУРК на чолі з Г.Петровським.

16 грудня 1919р. – Вступ збройних формувань Червоної армії до Києва.

24 квітня 1920р. – Підписання Варшавського договору між УНР та Польщею.

25 квітня 1920р. – Початок радянсько-польської війни.

6 травня 1920р. – Вступ польсько-українських військ до Києва.

26 травня 1920р. – Початок Київської наступальної операції. Контрнаступ радянських військ.

12 жовтня 1920р. – Підписання угоди про перемир’я та попередні умови миру між РСФРР та УСРР з одного боку та Польщею з іншого.

1920р, листопад – Остаточний розгром армії Врангеля у Криму. Ліквідація Південного фронту.

18 березня 1921р. – Підписання Ризького мирного договору між Польщею і РСФРР та УСРР.

Лютнева революція звела з історичної арени російське самодержавство. В Росії утворилося переплетіння двох влад. Одну з них уособлював Тимчасовий уряд, сформований з ліберальних депутатів Державної думи. Політичним суперником була Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, обрана революційними робітниками і солдатами. 1 березня Петроградська Рада видала наказ № 1, який запроваджував виборні комітети у військових частинах, що стали всевладними у вирішенні всіх політичних і повсякденних питань в армії.

На місцях владу Тимчасового уряду представляли губернські, повітові і міські комісари, а також виборні об’єднані комітети громадських організацій. Поряд з ними повсюди виникали Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, в яких були представлені соціалістичні партії.

В Україні на звістку про повалення самодержавства розпочався могутній український національний рух 3-4(17) березня 1917р. за ініціативою ТУП було засновано загальноукраїнську громадсько-політичну організацію – Центральну раду, до якої з часом влилися представники численних українських політичних партій, різних гуртків, громад тощо. Головою ЦР було обрано М.Грушевського.

ЦР стала єдиним представницьким органом парламентського типу, навколо якого відбувалось згуртування всіх українців різних ідейних переконань. 19-21.04.1917р. відбувся Український Національний конгрес, який поповнив ЦР. Було створено Виконавчий комітет ради (згодом – Мала Рада) на чолі з М.Грушевським, заступники – С.Єфремов та В.Винниченко, який став своєрідним урядом на Україні. Головною політичною вимогою Конгресу була боротьба за досягнення автономії України у складі федеративної демократичної Росії (на цьому стояла більшість).

Процес національного відродження охопив також армію. Перший український полк був сформований на початку 1917р., а вже на жовтень були створені десятки українських частин (бл.3 млн. чоловік). Ініціатором українського військового руху був М.Міхновський.

18.05. та 10.06.1917р. проходили І і ІІ українські військові з’їзди, які посилили процес творення українських військових частин і виявились могутньою підтримкою політичній діяльності ЦР.

10(23) червня 1917р. ЦР видала свій І Універсал, який фактично проголошував самочинне втілення в життя автономії України – “однині самі будемо творити наше життя”. Було створено уряд – Генеральний секретаріат 15(29) червня на чолі з Винниченком.

Після переговорів з урядовою делегацією Росії і шаленої кампанії тиску ЦР фактично відступила від свого наміру негайно здійснити автономію, про що сповістила у своєму ІІ Універсалі (3(16) липня 1917р.). Тимчасовий уряд визнавав юрисдикцію Генерального секретаріату лише в межах Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської і Полтавської губернії. Це було початком зневіри народних мас у ЦР, від якої чекали більш рішучих кроків у здійсненні автономії і інших питань.

Основними політичними партіями, які діяли на Україні між лютим і жовтнем 1917 р. були: УСДРП – лідери В. Винниченко, Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра; УПСР – лідери М. Ковалевський, М. Грушевський, П. Христюк, В. Залізняк, М. Шраг; УРДП, з червня – УПСФ – лідери С. Єфремов, А. Ніковський, Д. Дорошенко, О. Лотоцький; УПСС – П. Макаренко, М. Андрієвський, І. Луценко – ставила завдання утворення незалежної Української республіки; УПХД, що стояла на позиції українського монархізму.

На Україні після липневих подій сформувалися три основні політичні сили:

1. Сили Тимчасового уряду.

2. Центральна рада.

3. Радикальні елементи Рад на чолі з більшовиками.

Важливою підтримкою національно-визвольної боротьби було утворення вільного козацтва на Україні. На осінь 1917р. нараховувалось 60 тис. козаків.

4-5 липня у Києві відбувся збройний виступ полку ім. Полуботка. Згідно з домовленостями ЦР вводила до складу Ради і Генерального Секретаріату 30% представників національних меншин, а 16.06.1917р. приймає “Статут вищого управління України”. Фактично це була основа конституції. Тимчасовий уряд не затвердив цього документу, а сам 4 серпня 1917 р. видав “Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату”, яка суттєво обмежувала права України.

1. Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду.

2. ЦР позбавлявся законодавчих прав.

3. До ЦР входили не 14, а лише 7 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками меншин.

4. Українська територія звужувалась до 5 губерній(Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської). ЦР прийняла резолюцію, яка не ухвалювала, але й не відкидала “Інструкцію”, а “брала її до відома”.

25.10 (7 листопада) 1917 р. більшовики повалили владу Тимчасового уряду і проголосили владу Рад на всій території колишньої Російської імперії.

В ході тривалих боїв у Києві (27-29 жовтня 1917р.) урядові війська під натиском більшовиків і окремих українізованих частин були змушені залишити Київ. ЦР не допустила переходу влади до рук більшовиків і через деякий час оголосила себе верховною владою на Україні. У своєму ІІІ Універсалі 7 листопада 1917р. ЦР заявила про: утворення УНР, скасування приватної власності на землю, 8-годинний робочий день, державний контроль над виробництвом. Проголошувалась свобода совісті, слова, друку, зборів профспілок, встановлювались межі Української Республіки, які крім визначених Тимчасовим урядом 5 губерній, поширювались також на Харківщину, Катеринославщину, Херсонщину, Таврію. Разом з тим лідери ЦР не наважились на проголошення самостійності України. ІІІ Універсал залишив її федеративний зв’язок з Росією.

Федеративний зв’язок України з Росією, який був проголошений ІІІ Універсалом не давав ясності, з якою Росією – більшовицькою, якої ЦР не визнавала, чи Росією Керенського, якої вже не існувало. Така суперечність була результатом утвердження у політичній свідомості переважної більшості українських політичних діячів багатьох поколінь федералістсько-автономістичної концепції, відсутність у них послідовного державницького світогляду. І все ж це була грандіозна програма перебудови всього суспільного життя на Україні, здійснення якої могло перетворити її у демократичну і економічно розвинену країну. Формально ЦР визнали вищим крайовим органом переважна більшість неукраїнських політичних і громадських організацій, партій, в тому числі Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Усі вони сподівалися, що УНР стане стабілізуючим фактором і покладе край анархії, що дедалі більше поширювалась. Однак на місцях фактично не було повновладдя ЦР. У противагу її органам на владу претендували як Ради, так і органи місцевого самоуправління, обрані влітку 1917 р., на основі прямого, таємного і загального виборчого права. В цих умовах більшовицькі організації вели інтенсивну агітацію проти ЦР, намагаючись дискредитувати її в очах робітників і селян звинуваченням в буржуазності і зрештою захопити владу в свої руки.

Наприкінці 1917р. український національний рух ще йшов по висхідній лінії, про що свідчать результати виборів до Всеросійських установчих зборів (листопад 1917р.) в Україні за більшовиків проголосувало лише 10% виборців, а за українські партії – майже 75%. Однак, більшовицькі організації на Україні все більше зміцнювали свої політичні позиції.

Цьому сприяла нерішучість ЦР:

– у справі аграрної політики;

– питанні укладання миру;

– у військовому питанні.

Спроба ЦР ввести норму 40 десятин на кожне господарство, яке мало не підлягати відчуженню в ході соціалізації землі, викликало незадоволення значної частини селянства України.

Водночас більшовики в своєму декреті про землю проголошували скасування земельної власності без всяких обмежень, що сприяло зростанню їх впливу на селі. Під впливом більшовицьких агітаторів на Україні, всупереч закликам Генерального секретаріату берегти національне багатство, розпочалися масові погроми поміщицьких господарств, нищення запасів хліба, худоби, підпали лісів, садів тощо.

Анархія стала повсюдною в армійських частинах, які масово залишали фронт і вертались додому ділити землю. Швидко розкладались українські частини, чому сприяла недолуга воєнна політика ЦР.

Усі спроби приступити до створення дисциплінованих українських формувань без комітетів викликали протидію Генерального секретаріату, який боявся постійної армії як “буржуазної інституції”.

Драматична доля спіткала 1-й Український корпус П.Скоропадського, який в листопадові дні 1917 р. захистив Київ від наступу збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу. Завдяки П.Скоропадському Київ було врятовано від більшовиків. Однак, Генеральний секретаріат фактично довів до відставки Скоропадського і розкладу цього зразкового корпусу.

Незважаючи на невдачу на Всеукраїнському з’їзді Рад у Києві (4 грудня 1917 р.), який був скликаний з метою ліквідації ЦР, його більшовицькі учасники (127 осіб) переїхали до Харкова і разом з делегатами І з’їзду Рад Донецько-Криворізького регіону провели І Всеукраїнський з’їзд Рад (11-12 грудня 1917р). З’Їзд проголосив Україну Республікою Рад, анулював всі акти і розпорядження ЦР, яка звинувачувалась в антинародній буржуазній політиці і націоналізмі. Було утворено уряд – “Народний секретаріат”, який розпочав організацію наступу більшовицьких військ на Київ з метою ліквідації ЦР.

Незважаючи на те, що на харківському з’їзді було лише 200 делегатів, які представляли 89 рад ( з понад 300 існуючих в Україні) та військово-революційних комітетів, його рішення дуже швидко були визнані правочинними Радянською Росією.

Своєрідним каталізатором подій наприкінці 1917р. став Маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до ЦР, який надійшов до Києва 3 грудня. У цьому документі, з одного боку визнавалася УНР, а з іншого – робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Ультиматум містив чотири вимоги до ЦР:

1. відмовитись від дезорганізації фронту (йдеться про утворення Українського фронту);

2. не пропускати через Україну козаче формування з фронту на Дон;

3. пропустити більшовицькі війська на Південний фронт;

4. припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців.

На роздуми відводилося 48 годин, в разі відхилення ультимативних вимог РНК оголошував ЦР “в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні”. Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 р. ЦР перебувала у стані війни з Раднаркомом Росії.

Відсутність надійних військових частин у розпорядженні УНР, що було результатом згаданої вище позиції лідерів ЦР, призвели до її воєнної і політичної катастрофи.

Вирішальні події розпочалися 25 грудня коли В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ 30-тисячному радянському війську проти УНР. Просуваючись прискореними темпами, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами, перед ними відкрився шлях на Київ. На початку 1918р. ЦР втрачає позицію за позицією – в середині січня радянську владу було встановлено у Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України.

Нерішучість та непослідовність ЦР призвела до того, що у вирішальний момент 16.01.1918р. у бою під Крутами (станція між Ніжином та Бахмачем), де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинула у нерівному бою. Ситуація стала критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного “Арсеналу”. І хоча це повстання було придушено (4.02), втримати Київ все ж не вдалося.

Переважаючі сили загонів червоноармійців на чолі з Муравйовим витіснили нечисленні українські частини з Києва. ЦР евакуювалась до Житомира, а невдовзі – до Сарн.

В умовах, коли українське селянство займало вичікувальну позицію, а більшість українізованих частин остаточно розклалася і рушила на село, єдиним порятунком від утвердження більшовизму на Україні було укладання миру з Центральними державами і отримання від них військової і політичної підтримки. Ведення повноправних переговорів і укладання миру потребувало незалежного статусу України. В ході запеклих боїв за Київ ЦР провела ряд заходів, в тому числі радикальний закон про ліквідацію права власності на землю, а 22 січня проголосила своїм ІV Універсалом самостійність і незалежність України. В Брест-Литовську українська делегація (голова В. Голубович) 26 січня 1918р. підписала мир між УНР та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією. Центральні держави визнали УНР як самостійну державу, встановили з нею дипломатичні відносини, а також зобов’язались здійснювати взаємний обмін товарами. Для України це означало постачання мільйонів пудів сільськогосподарської продукції Німеччині та її союзникам. Додатковими умовами Берестейського договору були організація збройної допомоги УНР у боротьбі з більшовиками і надання їй мільярдної позики.

Оцінюючи результати Брест-Литовського переговорного процесу, член уряду, міністр УНР М.Ткаченко зазначав: “Умовами угоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти”. Річ у тім, що мирний договір між УНР і країнами німецького блоку було підписано 26 січня 1918р., тобто саме того дня, коли війська М.Муравйова захопили Київ, що суттєво вплинуло на повноваження членів української делегації.

Не знайшовши формули компромісного рішення з більшовиками, німці 18.02.1918р. розпочали широкомасштабний наступ. До них приєднались також українські загони.

Під тиском 450-тисячної армади німецького блоку більшовики змушені були на початку березня залишити Київ. До травня німецько-австрійське військо зайняло майже всю Україну і Крим. Проте для ЦР це була “піррова перемога”. 2 березня 1918р. український уряд повернувся до Києва. Його становище було надзвичайно тяжким. Він не мав реальної сили (за німецькими даними військо УНР нараховувало всього 2 тис. чоловік) щоб протидіяти німцям, які часто поводили себе як окупанти, втручались в управління, самовільно заарештовували, судили і розстрілювали громадян України. Посилилась суперечність між різними політичними групами у ЦР, значною мірою спричинені її аграрним законом. Значна кількість незаможних селян не отримала очікуваної землі. Польські та російські поміщики Волині і Поділля зверталися безпосередньо до австрійського командування з проханням відновлення поміщицького землеволодіння, ліквідації селянських організацій. Заможне селянство Лівобережжя вимагало відновлення приватної власності на землю. Однак ЦР й надалі прагнула проводити “соціалістичний” курс, незважаючи на глибоке розчарування двомісячним соціалістичним експериментом більшовиків. З другого боку, німецьке командування все більше переконувалося, що уряд УНР не в змозі виконати взяті економічні зобов’язання, оскільки практично не мав відповідного адміністративного апарату. ЦР зависає у повітрі, втрачаючи рештки соціальної опори у всіх верствах населення України.

В такій ситуації на авансцену політичного життя України, дедалі активніше виходили консервативні політичні сили. Серед них – Українська народна громада, партія Українських хліборобів-демократів, Союз земельних власників. Ці сили прагнули припинення, “соціалістичних експериментів” ЦР, відновлення усіх прав приватної власності, в тому числі на землю, і утворення міцної державної влади, яка спиралась би на історичну українську традицію. Забезпечивши собі підтримку німецького командування, консервативні лідери скликали Хліборобський Конгрес, який представляв в основному середніх і дрібних земельних власників.

29.04.1918 р. на ньому було проголошено гетьманом України П.Скоропадського. Прихильники гетьмана захопили всі державні установи. ЦР була розігнана німецьким загоном. Скасовувались всі закони ЦР, замість УНР проголошувалась Українська Держава. Закон про тимчасовий державний устрій України віддавав гетьману повноту законодавчої і виконавчої влади, поновлював право приватної власності і оголошував про вибори до Українського сейму.

Гетьманська влада викликала опозицію більшості українських політичних партій, які не погоджуючись з її соціальною політикою, основними принципами державного будівництва, утворили опозиційний центр – Український Національно-державний союз (травень 1918р.). Незважаючи на протидію як українських соціалістів, так і багатьох російських політичних організацій і партій, які вбачали в Українській Державі лише плацдарм для відбудови “єдиної неділимої Росії” гетьманський уряд здійснив ряд важливих державотворчих кроків. За кілька місяців було створено розгалужений державно-адміністративний апарат. Було встановлено дипломатичні відносини на рівні послів з 12 державами. Було введено конвертовану національну валюту, забезпечену в основному українським цукром та іншими природними багатствами України, створено її державний бюджет. За часів Української Держави було засновано 150 нових українських гімназій, відкрито 2 українських університети, засновано Українську Академію наук, Національну Галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську Національну бібліотеку та ін. Розпочалося будівництво постійної армії, створенню якої, однак, протидіяли німці. Здійснювалось поновлення організації козацтва як окремого стану, що мало створити соціальну опору для української держави та її армії. Україні були переданні судна Чорноморського флоту, захоплені німцями.

Однак режим Скоропадського виявився нестабільним з огляду на цілий ряд внутрішніх і зовнішньополітичних причин. Насамперед в очах широких верств населення його компрометувала залежність від німецького командування. Скоропадському ставились у провину численні каральні експедиції проти селян, які часто ініціювалися місцевими поміщиками і німецькими частинами без відома уряду. Українське селянство, яке прагнуло безоплатної передачі поміщицької землі та ліквідації поміщицьких господарств, не могло задовольнитись гетьманськими аграрними законопроектами. Невдовзі Україна сповнилася селянськими повстанськими загонами, як українського політичного спрямування, так і просто анархістськими або більшовизованими. В адміністративному апараті в зв’язку з опозицією більшості української інтелігенції чиновницькі посади були зайняті в основному росіянами з дореволюційного чиновництва, які не приховували свого ворожого ставлення до України. До цього слід додати активну підривну діяльність більшовицьких організацій, лідери яких підштовхували соціалістичних діячів Українського незалежного союзу до організації загального повстання проти Української Держави.

Гетьманат мав не тільки вузьку соціальну базу, але він ще й не відповідав проголошеному П.Скоропадським курсу на розбудову національної державності. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовила таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу. Спроба повернути поміщикам землю, обов’язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків (за участь у страйках ув’язнення до двох років, великі штрафи) сприяли формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. У липні – серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тис. залізничників). У цей час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб.

13 листопада на таємному засіданні УНС в Білій Церкві розглядалося питання про збройний виступ проти П.Скоропадського. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР – Директорію у складі В.Винниченка (голова), С.Петлюри, Ф.Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з не більшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибували до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила – формування Січових стрільців і переходять до активних бойових дій.

Після розгрому під Мотовилівкою (18.11.1918р.) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України.

Основними причинами падіння гетьманату були:

– залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань;

– відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії;

– реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя;

– посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл;

– вузька соціальна база;

– підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;

– наростання соціальної напруги та формування організованої опозиції.

Через півтора місяця Директорія змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії розпочинається період політичної нестабільності, жорстокої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки; нескінченних переїздів (Вінниця – Проскурів – Рівне – Станіслав – Кам’янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів і очолювався по черзі В. Чехівським, С. Остапенком, Б. Мартосом, І. Мазепою, В. Пилипенком) та кардинальних змін офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С. Петлюрою. Наприкінці 1920р. Директорія остаточно втрачає контроль над територією України і С. Петлюра емігрує за кордон.

Чому ж Директорії не вдалося надовго втримати владу?

Перед новою владою стояли складні проблеми організації, зміцнення української державності, якій загрожували війська Антанти з півдня, більшовицькі частини з півночі. До цього слід додати швидке формування білогвардійської армії Денікіна, створення польського фронту на північному заході, загроза румунського наступу з-за Дністра. В цих умовах відбувся Трудовий конгрес (23-28.01.1919р.) який до утворення парламенту передав всю законодавчу і верховну владу Директорії. Конгрес затвердив акт обєднання УНР і ЗУНР, проголошений у Києві 22.01.1919р.

Щодо організації влади в середовищі українських політичних партій існували суперечності. Частина виступала за радянську платформу, союз з більшовиками проти Антанти (В. Винниченко, В. Чехівський, М. Грушевський), частина (С. Петлюра) – за спільні дії з Антантою проти більшовиків. Ці суперечності були вирішені наступом червоних частин, які швидко оволоділи Лівобережжям. Боєздатність військ Директорії виявилася на такому самому рівні, як і рік тому, за ЦР. Армія УНР яка складалась з малодисциплінованих селянських повстанських загонів і налічувала понад 100 тис. чол. швидко розкладалась під впливом більшовицької пропаганди. Цьому сприяли прорадянські тенденції лідерів Директорії, їх невміння і небажання створити дисципліновану постійну українську армію. Під тиском переважаючих сил ворога українські війська, керовані С. Петлюрою, а також уряд УНР 5 лютого 1919р. були змушені залишити Київ. На більшій частині території України було відновлено Радянську владу. Скликаний у Києві 6-10 березня 1919р. ІІІ Всеукраїнській з’їзд Рад прийняв Конституцію УСРР як “незалежної і суверенної держави”. Однак, ця “державність” була фактично прикриттям неподільного панування більшовицької Росії на Україні. Намагання будь-якими засобами викачувати сільськогосподарську продукцію, не допускати переходу до рук селянства більшості поміщицьких господарств, які залишалися у розпорядженні держави, викликали гостре незадоволення українського села політикою Радянської влади в цілому.

Весною – влітку 1919р. воно перейшло до відкритої збройної боротьби з більшовицьким режимом. За офіційними радянськими даними в червні-липні 1919р. було 328 повстань на Україні. Найбільшими з них були повстання Григорєва і Зеленого, виступ Махно. Наявність значного “внутрішнього” протибільшовицького фронту дало можливість Директорії зміцнити свої позиції. У травні-червні було проведено реорганізацію в українській армії, яка стала регулярною, розпочала наступ.

Отже, приходу до влади Директорії сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б відповідала реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабіюча армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.

4, Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали факторами, які кардинально змінили співвідношення міжнародних сил та геополітичне обличчя світу. Західноукраїнські землі до закінчення І світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. Напередодні її поразки національно-визвольний рух пригнічених народів посилився. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави. 18 жовтня 1918 р. у Львові було створено Українську Національну Раду (УНР), цей день вважається днем проголошення на західноукраїнських землях держави, що пізніше (13.11.1918р.) дістала назву Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Наміри українських політиків суперечили планам поляків, котрі вели підготовку до утворення Польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918р. українські військові з’єднання 1,5 тис. вояків на чолі із сотником Вітовським, що були в складі Австро-Угорської армії, взяли під контроль Львів, наступного дня – інші міста Галичини.

Керівниками нової влади були Євген Петрушевич (президент Української Національної Ради) та Кость Левицький (голова Державного секретаріату) – діячі поміркованого, ліберально-демократичного спрямування, які прагнули до демократичних реформ із збереженням класового миру в суспільстві. Було запроваджено 8-годинний робочий день, оголошено про початок аграрної реформи. Національні меншини дістали широкі права, їх представникам у майбутньому парламенті було обіцяно 30% депутатських місць.

Йдучи назустріч загальнонародному прагненню до возз’єднання всіх українських земель у межах незалежної держави, керівники ЗУНР і УНР пішли на переговори про створення єдиної держави.

22 січня 1919р. в Києві було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західної області УНР (ЗОУНР) і одержала повну автономію.

Як і УНР, ЗУНР формувалась в надзвичайно несприятливій зовнішній обстановці. З перших днів свого існування вона опинилася в стані війни з Польщею, яка прагнула захопити західноукраїнські землі.

21 листопада після тритижневих боїв, українські війська залишили Львів. Столицю ЗУНР перенесли до Тернополя, а потім до Станіслава. Одночасно йшла організація регулярного війська ЗУНР, яке дістало назву Українська Галицька Армія (УГА), командир генерал М.Омелянович-Павленко. Деякий час УГА стримувала наступ поляків. Але сили були нерівними, ЗУНР опинилася у міжнародній ізоляції. Антанта погоджувалася на передачу Галичини Польщі, щедро допомагаючи її озброєнням і спорядженням, перекидаючи в Західну Україну найбоєздатніші польські війська. В 1919р. УГА була проведена блискуча наступальна операція, що ввійшла в історію як Чортківська офензива (7-28.06.1919р.) 25 тис. українських солдатів і офіцерів примусили відступити 100-тисячну польську армію. Проте наприкінці червня українські війська відступили до Збруча де зєдналися з частинами армії УНР.

16-18.07.1919р. УГА форсувала р. Збруч і Східна Галичина опинилася під польською окупацією.

ЗУНР увійшла до історії як героїчний епізод у боротьбі українського народу за незалежність, вільний, демократичний розвиток.

1919р. увійшов в історію України встановленням радянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви держави – УНР. З 6 січня 1919р. держава, що стверджувалася в Україні радянськими політиками, одержала нову назву – УСРР.

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з переїздом до Харкова стає постійним, його очолює за рекомендацією В. Леніна Х. Раковський і називається уряд вже РНК.

Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919р. коли ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу “диктатури пролетаріату”. Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначав здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття.

У першій половині 1919 р. прискорено йшла інтеграція радянських республік, які намагалися вистояти в жорстоких умовах громадянської війни. 1 червня утворюється “воєнно-політичний союз” формально незалежних України, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федерації з метою мобілізації та централізації сил радянських республік для відстоювання радянської влади.

У 1919-1921 рр. більшовики спробували реалізувати і на Україні програмні положення своєї партійної програми із заміни ринкової економіки комуністичним виробництвом.

Політика “воєнного комунізму” включала:

– проведення повної націоналізації всіх підприємств;

– заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;

– мілітаризація праці;

– широкий централізм;

– введення продовольчої розкладки.

“Воєнний комунізм” – це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. Своєрідним стрижнем політики “воєнного комунізму” була продрозкладка запроваджена 11 січня 1919р. та Декрет про порядок націоналізації підприємств.

За продрозкладкою з селянських господарств збирали 85% їх врожаю. На практиці це перетворилося на звичайну реквізицію. У 1919р. на українське село було направлено продрозверстку у розмірі 140 млн. пудів.

Проведення політики “воєнного комунізму” на селі означало ще і колективізацію селянських господарств: поміщицькі господарства перетворювались на радгоспи та комуни.

У відповідь на таку політику більшовиків піднялася могутня хвиля селянського руху в середині березні 1919 р. здійснив повстання отаман Зелений (Д. Терпило), найбільш масштабним став виступ отамана Григор’єва, який командував Задніпровською дивізією, а також повстання під проводом Соколовського, Гончара (Батрака), Орловського та ін. Хвиля народного гніву наростала: якщо у квітні відбулося 98 антибільшовицьких виступів, то в червні-липні – вже 328.

При проведенні політики “воєнного комунізму” на селі радянська влада спиралася на частину середняків-незаможників, колишніх бідняків, що були вдячні їй за набуте майно та землю, та бідняків, створивши комітети незаможних селян (КНС), які починають діяти в Україні з травня 1920р.

Згідно з Декретом про порядок націоналізації підприємств (січень 1919р.) за кілька місяців 1919р. були одержавлені підприємства цукрової промисловості, усі великі шахти, металургійні та машинобудівні заводи. Керівництво націоналізацією здійснювали Укрраднаргосп. У 1920р. більшовики розпочали мілітаризацію української промисловості. Було створено Українську трудову армію та орган по управлінню нею – Українську раду трудової армії.

На весні 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні, що стало особливо помітним на тлі посилення Добровольчої армії А.Денікіна. “Білий рух” у цей час перебував на піднесенні. Наприкінці липня денікінці встановили свій контроль над Кримом та майже над всім Лівобережжям, за винятком Чернігівщини. Активізація дій збройних формувань денікінців, енергійні виступи повстанців під керівництвом М. Григор’єва, Н.Махна та інших у тилу Червоної армії, загальне послаблення позицій радянської влади давали реальний шанс українським військам під керівництвом С.Петлюри на проведення успішного контрнаступу на Правобережжі. У травні-червні було проведено реорганізацію в українській армії, яка стала регулярною, розпочала наступ і витіснила більшовицькі частини з південно-західного Поділля. На початку серпня 1919р. почався спільний похід армії УНР та Української Галицької Армії одночасно на Київ та Одесу. З півдня на Київ вела наступ білогвардійська армія Денікіна. 31 серпня українські і денікінські частини одночасно увійшли в Київ. 3 вересня українська армія розпочала воєнні дії з Денікіним, який стрімко наближався до Москви. На осінь 1919р. ситуація в українській армії, яка опинилася у “трикутнику смерті” між трьома ворожими силами – Радянською Росією, Польщею і Денікіним, стала катастрофічною. Виснажена тривалими боями, хворобами, голодом, нестачею зброї, амуніції армія УНР була змушена відступити з боями по ворожим тилам і опинилася на території Польщі (так званий 1-й Зимовий похід), який тривав від грудня 1919р. до травня 1920р. У ході Зимового походу подолано 2500км, проведено понад 50 боїв. Рейд армії УНР завершився 6 травня 1920р., проривом через фронт 14 радянської армії у райони зайняті поляками.

Однак невдовзі армія Денікіна під натиском Червоної армії і повстанської боротьби українського селянства була змушена залишити Україну. Єдинонеділимська, антиукраїнська політика денікінського режиму, відновлення ним поміщицького землеволодіння була однією з причин його падіння. Небажання Радянської влади віддати поміщицьку землю повністю у зрівняльне користування у 1919р., а також реакційна аграрна політика Денікіна виявились фатальними для обох режимів. Це було враховано більшовиками у 1920р., які були змушені передати у селянське одноосібне користування майже всю колишню поміщицьку землю. Незважаючи на жорстоку економічну політику радянської влади у 1920р. (націоналізація більшості промислових підприємств, згортання торгівлі, продрозверстка), масштаби селянської боротьби стали набагато меншими, ніж у 1917р. Що дало можливість більшовикам зміцнити свої позиції.

Становлення Радянської влади в Україні.

Після капітуляції Німеччини для Радянської Росії відкрилась можливість анулювати Брестський договір, 13 листопада 1918р. про це офіційно заявив ЦВК РСФРР. Було опубліковано циркуляр, з якого випливало, що Раднарком більше не розглядає Україну як самостійну державу.

20 листопада 1918р. почалась нова агресія військ Радянської Росії проти України з метою встановлення влади (перша була в грудні 1917р.-березні 1918р.).

Через два тижні після організації Директорії, 28 листопада 1918р. в м. Суджа, Курської губернії було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

3 січня 1919р. радянські війська зайняли Харків, а з ними прибув Тимчасовий уряд України. В місті була відновлена Радянська влада.

За місяць стратегічна обстановка у північних районах України різко змінилася. Причини крилися не стільки у масовому наступі Червоної Армії, скільки у розкладі військ Директорії.

Зміна державного устрою у завойованій Україні почалася з термінології. 6 січня 1919р. Тимчасовий уряд відмовився від запровадженої ЦР назви держави – УНР і, за аналогією з Радянською Росією, встановив іншу – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР0. Такий порядок слів залишився до прийняття Конституції 1936 р., коли абревіатура змінилася на УРСР.

29 січня 1919р. було реорганізовано Тимчасовий робітничо-селянський уряд України в Раду народних комісарів (РНК). Голова РНК – Х. Раковський.

Радянська державність створювалася “з голови”, тобто через Раднарком УСРР і персонально майже співпадаючий з ним ЦК КП(б)У. Ради існували здебільшого в губернських центрах. У переважній більшості міст і на селі було створено ревкоми, які офіційно проголошувалися органами диктатури пролетаріату. Насправді вони здійснювали диктатуру більшовицької партії, позбавленої власних коренів в українському суспільстві. Ревкоми проводили так зване “радянське будівництво”, відбір кандидатів у депутати Рад, проведення виборів, створення апарату. Суперників у Радах більшовики викорінювали з допомогою – ЧК.

До селян-власників державна партія ставилася недоброзичливо, хоча на VІІІ з’їзді РКП(б) Ленін заявив, що вона обирає лінію на союз із середнім селянством.

ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові (6-10 березня 1919р.) остаточно сформував радянську форму державності України – УСРР. Вся влада фактично належала РКП(б) – КП(б)У, формально ж вищим в Україні законодавчим органом влади був Всеукраїнський з’їзд Рад, а між з’їздами – Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Головою ВУЦВК став Г.Петровський.

Хоч радянізована Україна на словах зберігала державну самостійність, московський центр поступово опановував найголовніші сфери українського життя. Інакше й бути не могло: владні функції міцно контролювались унітарною за своєю побудовою більшовицькою партією.

Навесні 1919р. дислоковані в Україні війська було зведено у три армії, які підпорядковувалися Реввійськраді Росії. На Україні поширювалася російська грошова система, вона не мала права на власний бюджет. Фінансування з Москви доказувало повсякчасну залежність українських наркоматів від російського центру.

Протягом 1918-1921рр. в Україні впроваджувалась так звана політика “воєнного комунізму”. Політика “воєнного комунізму”, інтервенція та громадянська війна призвели до господарської катастрофи й глибокої політичної кризи і змусило партію пізніше навесні 1921 р. перейти до економічної політики, яка ґрунтувалась на реаліях ринку.

Становлення Радянської влади в Україні відбулось в умовах запеклої громадянської війни та інтервенції.

Лише на кінець 1920р. в Україні утвердилась політична диктатура РКП)б)У в формі Радянської влади. Хоч антибільшовицький опір тривав до кінця 1921р. з боку озброєних загонів під командуванням Н.Махна та петлюрівських отаманів, які були зв’язані з українським еміграційним урядом у Польщі.

Радянсько-польська війна на Україні.

21 квітня 1920р. голова дипломатичної місії УНР А. Левицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський з метою створення єдиного антибільшовицького фронту підписали політичну та торговельно-економічну конвенції. До цього кроку С. Петлюру підштовхнув перехід УГА на бік А. Денікіна, що суттєво ослабив українське військо крім того, продовження боротьби за відновлення в Україні влади УНР вимагало значних запасів зброї, боєприпасів, амуніції та бодай тимчасових союзників; союз з Польщею відкривав перспективи співпраці з Антантою. В свою чергу главу польського уряду Ю. Пілсудського до підписання вищезгаданих конвенцій спонукала спроба відновити Польщу “від моря до моря”.

С. Петлюра, як голова УНР, офіційно погодився на анексію Польщею західноукраїнських земель (Галичина, Західна Волинь, частина Полісся, Лемківщина, Підляшшя, Посяння і Холмщина)

24 квітня 1920р. між Польщею та УНР було укладено військову конвенцію з метою об’єднання сил для боротьби з більшовиками. Польща мусила забезпечити петлюрівців озброєнням та боєприпасами, а УНР польські формування – продовольством, фуражем тощо.

Підписані конвенції між УНР та Польщею у своїй сукупності утворили Варшавський договір, який став приводом до початку радянсько-польської війни.

25 квітня 1920р. об’єднанні польсько-українські війська (20 тис. польських і 15 тис. українських воїнів) перейшли Збруч і почали активні бойові дії. Завдяки раптовості удару, кращому озброєнню та потрійній перевазі у силах вже 6 травня польсько-українське військо вступило до Києва. Проте збройним формуванням Пілсудського та Петлюри не вдалося реалізувати своїх планів.

Більшовики перегрупували свої сили, сконцентрували їх на вирішальних напрямках 14 травня розпочали контрнаступ. 26 травня Південно-Західний фронт (40 тис. бійців) розпочав Київську наступальну операцію, в результаті якої було визволено Київ, Вінницю та Коростень, розпочато наступ на Львів. Західний фронт відновив радянську владу в Білорусії, що відкрило дорогу на Варшаву.

Польський уряд був змушений звернутися по допомогу до міжнародної конференції країн Антанти, яка проходила у бельгійському містечку Спа, західні держави відреагували негайно.

Розв’язання польсько-радянського конфлікту базувалося на компромісному варіанті, на визнанні протидіючими сторонами так званої “лінії Керзона” (визначений ще у грудні 1919р. Найвищою радою держав Атланти, східний кордон Польщі залишав під контролем Варшави значну частину західноукраїнських земель Посяння, Підляшшя, Холмщину та Лемківщину). Підтримана Францією, Польща швидко провела мобілізацію та знову отримала перевагу воєнних сил. Створили шестикратну перевагу на напрямку головного удару, польські війська перейшли у наступ. Стабілізувати фронт більшовикам вдалося лише на лінії Коростень – Житомир-Бердичів. І тут вже ні у польської, ні у радянської сторони не було сил для нанесення вирішального удару. У жовтні (12) 1920р. між Польщею та радянською Росією було укладено перемир’я, яке примусило 35-тисячне військо УНР вести боротьбу самостійно.

18 березня 1921 р. у Ризі було підписано Ризький мирний договір між Польщею і РСФРР та УСРР. Польща визнавала існування УСРР. До Польської держави відходили Підляшшя, Холмщина, Західна Волинь та Західне Полісся.

У листопаді 1920р. ціною величезних втрат радянські війська вибили Врангеля з Криму та розгромили основні сили махновських повстанських загонів, після цього громадянська війна в Україні фактично завершилася.

Завершення громадянської війни засвідчило не тільки перемогу радянської влади на теренах колишньої Російської імперії, а й поразку національно-патріотичних сил та болючий територіальний розкол українських земель.

Причини поразки визвольних змагань 1917-1921р.:

1. Недостатній рівень свідомості українського громадянства в цілому.

2. Нерішучість української інтелігенції в питанні будівництва самостійної української держави, надання нею пріоритету соціальним проблемам на шкоду національно-державним.

3. Політична дезорієнтація селянства, яке з потенційного прихильника і учасника визвольної боротьби нерідко ставало її байдужим спостерігачем, виявилось неспроможним оволодіти ідеєю національної незалежності. Це вело до звуження соціальної бази українського руху.

4. Створенню української незалежної держави протидіяли зовнішні фактори. Головним з них була Росія, насамперед більшовицька. Це також неприхильна позиція Антанти, яка орієнтувалася в основному на відбудові єдиної незалежної Росії. Та все ж український визвольний рух незважаючи на поразку не припинився. Він знайшов своє продовження в інших формах боротьби.

 

Лекція № 13.

Українська РСР  в умовах нової економічної політики.

План.

1. Основні заходи нової економічної політики.

2. Індустріалізація: успіхи і труднощі.

3. Примусова колективізація та її наслідки.

Література:

  1.  Бойко О. Історія України. К.,1999. – С.325-350.
  2.  Історія України: нове бачення: У2т./ Під ред. В.А.Смолія. – К.,1996. –
  3.  Т.2. – С.173-255.
  4.  Історія України. / Під ред. В.А.Смолія – К.,1997. – С.262-296.
  5.  Субтельний О. Україна: історія. – К., 1992. – С.332-368.

Терміни та поняття.

Нова економічна політика (НЕП) – система заходів, запроваджених більшовиками у 20-ті рр. з метою відродження економіки Росії; НЕП включав елементи ринкової економіки і був тимчасовим відступом від “старої економічної політики” – воєнного комунізму.

Індустріалізація – процес побудови великого машинного виробництва в усіх галузях народного господарства.

Колективізація – примусове насильницьке об’єднання індивідуальних селянських господарств у колективні (колгоспи, радгоспи, артілі тощо).

Дати.

1921-1929 рр. – запровадження НЕПу.

1921-1923 рр. – голод в Україні.

1932-1933 рр. – голод в Україні.

1922 р., 30 грудня – затвердження І з’їздом СРСР декларації про утворення союзу РСР і союзного договору.

1923 р., 20 вересня – остаточна ліквідація Наркомату закордонних справ УРСР.

1925 р., грудень – Проголошення ХІV з’їздом РКП(б) курсу на індустріалізацію.

1928 р. – початок індустріалізації.

1928 – 1932 рр. – перший п’ятирічний план розвитку господарства радянської України.

1929 р., грудень – перехід до політики прискореної (форсованої) індустріалізації та суцільної колективізації.

Персоналії.

Йосип Сталін – керівник ВКП(б) та Радянського Союзу у 20-х – на початку 50-рр. Привласнив собі диктаторські повноваження. Навколо нього сформувався горезвісний “культ особи”.

Х. Раковський – голова уряду (РНК) України.

Показати на карті.

– територію радянської України у 20-30- ті рр.;

– найбільші промислові центри 30-х років (Київ, Дніпропетровськ, Одеса, Харків, Запоріжжя, Кривий Ріг;

– територію УРСР з найбільшою кількістю колгоспів (Харківщина, Черкащина, Одещина);

– території найбільш уражені голодомором (Житомирщина, Київщина, Черкащина, Полтавщина, Харківщина).

1. У грудні 1919 р. остаточно встановилася більшовицька влада на Наддніпрянській Україні у формі так званої УСРР. В історії УСРР цього часу під оглядом вияву національних форм можна виділити три характерні періоди: 1917-1922, 1922-1932, 1933-1939 рр.

За першого періоду – 1917-1922 рр. – велася ще завзята збройна боротьба між політичними утвореннями, які виникли внаслідок волевиявлення українського народу: УНР Українською державою, Директорією УНР і російськими окупантами (більшовиками і білогвардійцями). Цей період збігається у радянському масштабі з періодом так званого “воєнного комунізму”.

Після закінчення громадянської війни на території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П’ять з них, були дійсно самостійними (країни Балтії, Польща і Фінляндія). В усіх інших, у тому числі в Україні, утвердилася радянська форма державності. Україна мала формальний статус самостійної держави, яка виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

Діяльність української радянської дипломатії на початку 20-х рр. можна умовно поділити на два суттєво відмінні етапи: 1-й (кінець 1920- квітень-травень 1922р.) – рішучий дипломатичний пропив, вихід із ізоляції; 2-й (червень 1922- серпень 1923 р.) – поступове згортання зовнішньополітичної діяльності.

14.02.1921р. Ф.Коком та Ю.Коцюбинським було підписано першу мирну угоду УСРР з Литвою.

18 березня Росія і Україна уклали Ризький мирний договір з Польщею. Незабаром Україна встановила дипломатичні стосунки з Латвією та Естонією. На початку 1922 р. було підписано договір між Україною і Туреччиною, зміст якого відповідав Російсько-турецькому договору, укладеному в березні 1921 р. і мав надзвичайно важливе значення для становлення і активізації зовнішньої торгівлі республіки, адже у ІІ пол. 20-рр. 45% усього обігу зовнішньої торгівлі УСРР припадало на Туреччину.

На цьому етапі плідно йшла розбудова дипломатичних структур. Усією роботою керував наркомат закордонних справ УСРР і який очолював голова РНК України Х. Раковський. Для налагодження ефективного економічного співробітництва було утворено НКЗТ. Наприкінці 1921 р. Україна мала власний експортний фонд, який становив 60 млн. крб. золотом.

У квітні 1921 р. в Берліні було підписано угоду між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами – радянська Україна визнавалася Німеччиною де-факто. А ще через рік – у квітні 1922 р. – під час роботи конференції глав європейських держав, що проходила в Генуї, скориставшись суперечностями, російська делегація, до складу якої входив Х. Раковський, у містечку Рапалло уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. У листопаді 1922 р. дія цієї угоди була поширена на Україну.

Отже, на початку 20-х рр. Україна вийшла з міжнародної ізоляції. Радянській уряд України уклав 48 власних міжнародних угод. Складалося враження, що УСРР в цей час справді була самостійною і незалежною державою в зовнішніх зносинах, яку Москва підтримувала. Але ця самостійність була формальною, оскільки зовнішньополітичну лінію УСРР визначали рішення Політбюро ЦК КП(б)У, що керувався настановами з Москви. Контролювалася центром. По-друге, “самостійна” зовнішня політика створювала ілюзію справжньої української державності, що давало змогу, з одного боку, нейтралізувати активність учасників національно-визвольного руху, які боролися за відродження незалежної української держави, з іншого – використовувати УСРР, як додатковий інструмент для здійснення про-радянської політики на міжнародній арені.

На жаль, не зважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на міжнародній арені, у 1921-1922 рр., все чіткіше вимальовується тенденція обмеження дипломатичної активності республіки. Під тиском центру на початку квітня 1922 р. УСРР змушена була ліквідувати свою дипломатичну місію  у країнах Балтії, лише тимчасово було залишено представництво у Литві, Москва взяла курс на витіснення української дипломатії з міжнародної арени.

Тенденція до обмеження дипломатичної активності української дипломатії у ІІ половині 1922 р. почала переростати у процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР. 18.10.1922 р. ЦК КП(б)У приймає постанову “Про згортання апарату НКЗС”, а вже у серпні 1923 р. консулати та дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. Нарешті, 20.09.1923 р. остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР.

Внутрішнє становище УСРР на початку 20-х рр. характеризується глибокою кризою, яку визначали:

1. Економічна розруха.

Збитки України після закінчення громадянської війни оцінювалися у 10 млрд. крб. золотом із загальної суми збитків нанесених усім республікам (39 млрд. крб.). виробництво промислової продукції знизилося до 1\10 довоєнного рівня. З 11 тис. підприємств 1921 р. діяло понад 2,5 тис., переважно дрібних. Валовий збір зерна в Україні 1920 р. становив майже 38,5% від рівня 1913 р.

Резолюція V конференції КП(б)У (листопад 1920р.) констатувала: “господарський розпад ніде не досягав такого величезного розміру, як на Україні”.

2. Політична нестабільність, яка була наслідком невдоволення селян продрозверсткою. Примусове здійснення продрозкладки наштовхнулось на збройний опір селянства. Повстанський рух охопив майже всю територію України, особливо Лівобережжя і Південь. Розглядався владою як політичний бандитизм.

За офіційними даними, наприкінці 1920- на початку 1921 рр. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. На боротьбу з повстанцями було кинуто 2/3 регулярних частин Червоної Армії, які діяли проти Врангеля.

З часом соціальна суть селянського руху поступово змінювалася. Він ставав своєрідною професійною діяльністю декласованих елементів міста і села, які були розбещені війною і політичною нестабільністю суспільства. Боротьба набувала характеру взаємовинищення. Питання про ліквідацію продрозкладки перетворилося з проблеми економічної у політичну з тенденцією переростання у воєнну.

3. Голод 1921- 1923 рр.

В 1921 р. Україна зібрала лише 30% врожаю 1916 р. Епіцентром лиха стала Запорізька губернія.

Особливо важким був 1922 р. Кількість голодуючих в Україні становила 5,6 млн. чоловік, 25% населення УСРР.

1921р. партія більшовиків відмовилася від основних принципів “воєнного комунізму” і перейшла до НЕПу.

Причини її запровадження:

– повна руйнація економіки внаслідок запровадження “воєнного комунізму”;

– велика хвиля антибільшовицьких повстань у країні; головними вимогами повсталих стало усунення більшовиків від влади;

– спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату.

Головною особливістю запровадження НЕПу в Україні було те, що ці реформи пройшли на рік пізніше, ніж у Росії – з 1922р. через голод 1921-1922рр..

Суть Непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної відсталості країни.

НЕП – це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав:

– заміну на селі продрозкладки продподатком. Селяни продавали державі за низькими цінами частину продукції, а решту мали право продати на ринку;

– відновлення під контролем держави товарно-грошових відносин формування ринку;

– денаціоналізація (приватизація) середніх і дрібних підприємств; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості в результатах праці, кооперування трудящих; “командні висоти” в економіці – важка промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля – залишалися в руках держави; визнавалися такі форми власності як приватна, орендна, кооперативна;

– введення у промисловості продажу надпланової продукції за ринковими цінами;

– введення стійкої грошової одиниці – червінця замість знецінених радянських грошових знаків.

Головним наслідком НЕПу було швидке відродження економіки. У 1928-1929 рр. в Україні вироблено електроенергії на 138% більше ніж 1913 р., кам’яного вугілля – на 119,3%, сталі – на 117%.

Сільське господарство також виходило з кризи і обсягом валової продукції вже 1927-1928 рр. дещо перевищило рівень виробництва 1913 р. Водночас сільське господарство помітно відставало від промисловості. Так, в 1927-1928 рр. обсяг промислової продукції, в порівнянні з попереднім роком виріс на 19,5%, а сільськогосподарської – лише на 6%.

НЕП на практиці довів свою життєздатність. Конкуренція між державним сектором (займав 86,4% потужностей), кооперативним (7%) та приватним (5,7%) забезпечила високу ефективність виробництва. Дрібна промисловість майже вся була приватною.

При Непі було досягнуто найвищих темпів розвитку країни за всі 70 років Радянської влади.

Однак  НЕП не міг бути довговічним, оскільки базувався на двох несумісних основах: в економіці панували ринкові відносини, а в політиці – адміністративно-командна система, яка звикла підпорядковувати економіку своїм політичним цілям. Реформи в економіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежними власниками було важко управляти. Тому на початку 1928 р., під час кризи Непу (криза хлібозаготівель) від цієї політики сталінське керівництво відмовилось.

20-рр. ХХ століття – період мирного розвитку, відродження економіки в Україні, мистецького піднесення пов’язаних із запровадженням НЕПу.

Одним з важливих політичних завдань більшовицького режиму була подальша інтеграція радянських республік, які формально залишилися самостійними. 30 грудня 1922 р. 1-й Всесоюзний з’їзд Рад проголосив створення єдиної союзної держави – СРСР, до складу якої увійшли Росія, Україна, Білорусія, Грузія, Вірменія та Азербайджан. Цей новоутвір був фактично модифікацією старої імперської системи, що прикривала колоніальну політику російського центру в нових умовах національного пробудження народів. Утворення СРСР передувала дискусія у партійних колах щодо принципів об’єднання. Леніну і прихильникам більш гнучкої і поміркованої лінії в національній політиці довелося долати прямолінійну сталінську концепцію “автономізації”. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу СРСР, який умовно можна поділити на кілька етапів:

І етап (червень 1919-грудень 1920) – утворення “воєнно-політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави.

Червень 1919 р. ВЦВК прийняв постанову “Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії” “на час соціалістичної оборонної війни”

ІІ етап (грудень 1920 – грудень 1922) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету.

28.12.1920 р. між Росією і Україною було підписано угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. Створюються загально федеральні трести під контролем центру ВРНГ.

Центром керуються 7 наркоматів. З ініціативи української делегації на ІV сесії ВЦВК у жовтні 1922 р. Земельний, Цивільний та ін. кодекси  РСФРР поширено було на всі радянські республіки.

ІІІ етап ( грудень 1922 – травень 1925) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності.

Процес ліквідації суверенітету України вступає в свою завершальну стадію, 26.01.1924р. відбувся ІІ з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію СРСР.

Травень 1925р. – ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад прийняв Конституцію УСРР.

Після смерті Леніна 1924р. до влади пришли найбрутальніші форми більшовицького тоталітаризму на чолі з Й. Сталіним. Однак енергія Непу ще тривала.

Продовжувались позитивні зрушення в сільському господарстві. Звільнена від жорстокого адміністрування, бурхливо розвивалася кооперація. Долалась інфляція. Зміцнювалась грошова система. Зв’язок державної промисловості з селянським виробником здійснювався шляхом посилення ролі ринку, товарно-грошових відносин. Зростала мережа бірж, ярмарків, відкривалися банки. Було здійснено грошову реформу, випущено в обіг червінець.

Торговий обіг почав будуватися на основі твердої валюти. За кілька років виробничий потенціал колишньої імперії досяг довоєнного рівня. Пожвавлення спостерігалось в усіх сферах суспільно-політичного і культурного життя.

ІІ. Так, як господарство СРСР в цілому перебувало на до індустріальній стадії розвитку ХІV з’їзд ВКП(б) ( грудень 1925р.) проголосив курс на індустріалізацію. Будучи логічним продовженням плану ГОЄЛРО, офіційний цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і с/г; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.

Важливе місце у здійсненні наміченого курсу на індустріалізацію відводилося Україні. На ІХ з’їзді КП(б)У (грудень 1925р.) вказувалось на принципово важливу роль важкої промисловості республіки для процесу  модернізації та реконструкції країни.

В листопаді 1929р. в “Правді” з’явилася стаття Сталіна “Рік великого перелому” в якій був проголошений курс на різке форсування індустріалізації. У 1931р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. – майже 50%.

Джерелами фінансування цих закупок та індустріалізації були:

1. Перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість.

2. Податки з населення.

3. Внутрішні позики.

4. Випуск паперових грошей, не забезпечених золотом.

5. Форсоване розширення продажу горілки.

6. Збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба.

7. Режим економії.

8. Небаченого рівня досягла експлуатація населення, в’язнів ГУЛАГу.

Процес індустріалізації в Україні крім загальносоюзних тенденцій, мав і  свої особливості.

Особливості процесу індустріалізації в Україні:

1. Великі капіталовкладення в промисловість республіки, особливо у початковий період. За роки першої п’ятирічки (1928-1933) на Україну припадало 20% (269,4 млн. крб.) загальносоюзних капіталовкладень.

2. Побудова і реконструкція в Україні на початку індустріалізації великих об’єктів.

3. Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки (1-а п’ятирічка – з 1500 підприємств на Україну перепадало – 400; 2-а п’ятирічка – з 4500 – 1000; 3-а п’ятирічка – з 3000 – 600).

4. Поява у республіканському промисловому комплексі нових галузей (у харчовій промисловості: маргаринова, молочна, хлібопекарська).

5. Модернізація легкої та харчової промисловості значно відставала від важкої індустрії. Капіталовкладення у важку індустрію в роки першої п’ятирічки становили 67,5% асигнованих коштів, а в легку і харчову – лише 12,5%.

6. Витіснення приватного сектору в економіці України йшло вищими темпами, ніж в СРСР в цілому. 1921 на приватний сектор припадало – 25% виробництва промислової продукції, 1928 р. – 12% (по СРСР 17%).

Модернізація промислового потенціалу України дала змогу республіці випередити за рівнем розвитку індустрії кілька західних країн. Вона посіла  2-е місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-е місце – за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-е місце в світі за видобутком вугілля. Модернізація сприяла посиленню процесу урбанізації.

1925р. – кожен 5-й проживав в місті, 1939р – кожен 3-й. Формується український національний робітничий клас та інтелігенція.

Недоліки:

1. До кінця 1930 р. 40% капіталовкладень у промисловість СРСР було заморожено у незавершених проектах.

2. Привілейоване, домінуюче становище виробництва засобів виробництва.

3. Побудова і реконструкція підприємств монополістів.

4. Диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу республіки.

5. Наростаюча централізація економічного життя (1927-1928 рр.) – важка промисловість України (група “А”) на 89% була у загальносоюзному підпорядкуванні, а група “Б” – на 50%.  

6. Повернення до командних методів управління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.

На початку 1933 року країна була поставлена на межу економічної катастрофи. Тому в 1933 р. політика “надіндустріалізації” стрибкоподібного нарощування темпів розвитку промисловості припинилася...

Внаслідок проведення політики індустріалізації УРСР перетворилася в індустріально-аграрну республіку.

ІІІ. Рішення ХУ з’їзду ВКП(б) (1927р.) передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації (нагадаймо, що кооперація може бути декількох видів: виробнича, житлова, кредитна, споживча тощо).

Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Прискорена модернізація промислового потенціалу країни зіткнулась з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Все це  можна було одержати від селянства, що становило більшість населення. В зв’язку з цим відбувається прискорена трансформація кооперації у колективізацію, швидко йде процес згортання кооперації.

У листопаді 1929 р. постановою пленуму ЦК ВКП(б) був офіційно проголошений перехід до суцільної колективізації, про здійснення в найкоротший термін колективізації в Україні.

Щоб зламати опір суцільній колективізації, за постановою пленуму ЦК ВКП(б) “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” (від 30.01.1930 р.) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але бажаних наслідків це не дало.

Розкуркулення і примусова колективізація викликали на Україні стихійний опір селянства. Лише з січня по червень 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади.

За деякими підрахунками, 1930 року в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис. чол. Для придушення опору селянства партія вислала на село 30 тис. активістів.

2 березня 1930 року у “Правді” Сталін опублікував статтю “Запаморочення від успіхів”, в якій у “перегинах ” процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Це стало поштовхом до масового виходу селян із колгоспів. За 100 днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше 1/3 селянських дворів (переважно незаможники).

Відступ тривав недовго – вже у вересні 1930 року ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа “Про колективізацію”. Україна мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 року в основному завершити суцільну колективізацію вирішальних с/г районів.

У 1932 році колгоспи об’єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. 1937 р. в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об’єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.

За привабливим фасадом колгоспного ладу на початку 30-х рр.. назрівала трагедія – спустошливий голод.

Причини голоду в Україні 1932-1933рр.

Західні історики, такі як, Дж. Мейс, Р. Конквест вважають, що цей голод був штучним з метою знищення українського селянства як свідомої національної верстви. Національно-політичний чинник.

Д. Соловей підкреслює “що голод 1932-1933рр. планово підготовлений і здійснений”. Такий підхід є характерним для праць і вітчизняних публіцистів.

Група російських, українських і західних істориків ( В. Данилов, Н. Іваницький, В. Марочко, Н. Верт та інші ) вважають, основні причини голоду зумовлені дією соціально-економічних чинників, насамперед “насильницькою хлібозаготівлею”.

Однак , найбільш обґрунтованою є позиція авторського колективу монографії “Сталінізм на Україні: 20-30-ті рр..” (В. Даниленко, Г. Касьянов, С. Кульчицький ) які зійшлися на синтетичній концепції. Цієї ж позиції притримується і В.Савельєв “...саме економіко-політичні чинники стали в кінцевому підсумку причиною голоду”.

Загальна кількість жертв голодомору 1932-1933 рр. в Україні досі не відома. Дані коливаються від 3 до 7 млн. чоловік.

Наслідки суцільної колективізації.

Форсовані темпи і переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків – дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х рр.. його невпинного вповзання у кризу. Про це переконливо свідчить статистика: за період 1929-1932 рр. в Україні поголів’я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней – на 33,3%, свиней – на 62,3%, овець – 74%. Річний валовий збір зернових культур СРСР 1933 і 1934 рр. становив пересічно 680 млн. ц. (найнижчі показники після голодного 1921 р.).

В 1933 р. Сталін відмовляється від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозверстки.

У 1935 р. в містах було скасовано введену 1928 р. карткову систему.

Наприкінці 30-х рр.. с/г України вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації.

Отже, у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора полягала в “обслуговуванні” процесу індустріалізації і в збереженні в країні стабільної ситуації з продовольства. Головним наслідком колективізації став здійснений індустріальний стрибок за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, тривалою деградацією та дезорганізацією аграрного сектору.

Лекція № 14 -15.

Українська РСР в умовах радянської модернізації 1928-1939 рр Західноукраїнські землі в 20-30-ті роки ХХ ст.

План.

  1.  Утвердження адміністративно-командної системи управління.
  2.  Західноукраїнські землі між двома світовими війнами. Утворення ОУН.
  3.  Політика українізації та її здобутки і втрати.

Література :

  1.  Бойко О. Історія України. – К. ,1999.-С. 350-379.
  2.  Історія Украіни : нове бачення : У 2т. /Під ряд. В.А. Смолія. – К.,1996 –Т.2. –С. 214-285.
  3.  Історія України : Навч. посіб. – С. 263-306.
  4.  Історія України Під. ряд. В.А. Смолія .- К., 1997- С. 262-309.
  5.  Субтельний О. Україна : Історія. – К., 1992. – с.351-391.

Терміни та поняття.

Репресіїпереслідування осіб, групи осіб, нації з боку держави.

Культурна революція – одна з трьох складових розробленого В.Леніним плану побудови соціалізму в СРСР (індустріалізація, колективізація, культурна революція). Суть її складали перетворення в галузі культури, передусім, в народній освіті для перетворення СРСР на “країну загальної писемності”, для кадрового забезпечення індустріалізації. Мала на меті формування “нової соціалістичної культури”. Супроводжувалася руйнуванням “старої буржуазної культури” : знищення культурних цінностей, що не відповідали здійсненню завдань пролетаріату, насадженням атеїзму, руйнуванням храмів, винищенням духовенства, буржуазної інтелігенції тощо.

Українізація – політика більшовиків в галузі культури в 20-ті рр. спрямована на поширення української мови в різних сферах суспільного життя.

“Розтрілене Відродження” – період знищення української інтелігенції (письменників, поетів тощо ) в 30-ті роки.

Інтегральний націоналізм – тоталітарна форма націоналізму, обгрунтована у працях Д. Донцова. Майбутня українська держава, на його думку, повинна бути тоталітарною, а не демократичною. Цією ідеологією керувалася Організація українських націоналістів (ОУН).

Тоталітаризм – політичний режим і система державної влади з використанням насильницьких засобів у процесі управлення суспільством , з відсутністю політичного плюралізму й демократичних свобод , обмеженням політичних прав усього населення.

Персоналії.

Й. Сталін – партійний і державний діяч СРСР, Генеральний секретар ВКП (б) , одноосібний диктатор в СРСР з 1929 до 1953 р.

М. Хвильовий (Фітільов) – український письменник – романтик, лідер модерної української літератури 20-х років.

М. Скрипник – народний комісар освіти УСРР у 1927-1933 рр., один з головних прихильників українізації серед більшовицького керівництва, виступав за розширення прав УСРР в складі СРСР.

Евген Коновалець – полковник Українських січових стрільців , засновник ОУН.

Степан Бендера – голова ОУН – революційної (бендерівці) у 1940 – 1959рр.

Дати.

  •  1923 р. – початок політики українізації;
  •  1923 р. березень – остаточне визнання Східної Галичини частиною Польщі Радою послів великих держав у Парижі;
  •  1925 березень – саморозпуск УКП;
  •  1925 – 1928 рр. – літературне дискусія, розпочата М.Хвильовим;
  •  1928 р. – “Шахтинська справа”;
  •  1919 – 1939 рр. – входження Східної Галичини ,Західної Волині та Полісся й Закерзоння до складу Польщі;
  •  1918 – 1940 рр. – входження Північної Буковини, Північної та Південної Бессарабії до складу Румунії;
  •  1918 – 1945 рр. входження Закарпаття до складу Чехословаччини;
  •  1929 р. – створення у Відні Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка ставила за мету побудову незалежної Соборної української держави;
  •  1930 р. – компанія “нацифікації” у західноукраїнських землях;
  •  1932 р., жовтень – пуск Дніпрогесу;
  •  1933 р. – відновлення університетів в Україні ; самогубство М. Хвильового;
  •  1937- 1938 рр. – пік репресій в Україні;
  •  1937 р., січень – ухвалення нової Конституції УРСР Надзвичайним ХІV зїздом Рад України;
  •  1938 р. 11 жовтня – здобуття Закарпаттям автономії;
  •  1939 р. 15 березня – проголошення самостійності Карпатської України.

Показати на карті.

  •  територію УСРР у 20-30-ті рр.;
  •  міста де було відновлено університети (Київ, Харьків, Дніпропетровськ, Одеса);
  •  територію Західної України у складі Польщі (Східна Гаичина, Західна Волинь та Полісся..)
  •  територію Західної України у складі Румунії (Північна Буковина, Північна Бессарабія (Хотинщина), Південна Бессарабія (Придунайські землі);
  •  територію Західної України у складі Чехословаччини (Закарпаття).

1. “Великий перелом” 20-х рр. посилив процес відчуження виробника від засобів виробництва, висунув на перший план позаекономічний примус , призвів до різкого падіння життєвого рівня народу (ціни у 30-і рр. зросли у 6,4 рази), що зумовило зростання психологічної напруги у суспільстві. крім цього, прискорена індустріалізація , суцільна колективізація і протиріччя, що виникли при їх здійсненні, суттєво дестабілізували внутрішній розвиток СРСР.

В умовах перманентної “надзвичайної ситуації в країні” для політичного керівництва все чіткішою ставала потреба міцної державної влади, здатної не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси. Це завдання міг виконати тоталітарний режим , що сформувався в СРСР у 30-х рр.

Термін “тоталітаризм” (з італійської “охоплюючий все в цілому”).

Він виникає тоді коли надмонополізація економіки, виробництва веде до одержавлення всіх сфер життя країни.

Для тоталітарного режиму характерне піднесення ідеології в ранг найважливішого державного інституту. Щоб монопольно управляти , ідеологізується все господарське життя, політика, наука, міжнародні відносини, культура і всі сфери духовного життя. Причинами встановлення тоталітарного режиму в СРСР були : відсутність традицій демократії, низький рівень політичної культури населення , поступове зростання партійного та державного апарату , диктатура ВКП (б) в політичній сфері, командно-адміністративна система управління державною економікою.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20 – 30-х рр. свідчать такі тенденції на процеси:

  1.  Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (1930 р. ліквідовано УАКПЦ), ідеологічне протистояння із “зміновіхівською” інтелігенцією, (1924 р. – процес над т.зв. “Центром дій”), завоювання “Просвіт” (1929-1930 рр.. були закриті всі “Просвіти”),боротьба проти ухилів у партії. Монополію на істину мали забезпечити органи цензури створені на початку 20-х рр.
  2.  Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії : КП (б)У як філіал РКП (б) ; Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів, які з березня 1920 р. самоліквідувались і влилися до КП (б)У ; УКП – утворилися з лівого крила УСДРП на початку 1920 р., проіснувала до 1925 р. На ХУІ з’їзду ВКП (б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено : “Наша партія є хребет пролетарської диктатури . Наша партія керує усіма організаціями пролетаріату й усіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, свинарства…” До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії у політичній системі.
  3.  Зрощення правлячої партії з державним апаратом . У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. В 1934 р. серед керівників і спеціалістів важкої промисловості України комуністи становили ¼; серед директорів підприємств – майже 70%.
  4.  Встановлення жорстокого контролю держави над суспільним життям.
  5.  Встановлення монопольного контролю з боку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Утворюється командно-адміністративна система , як певна форма організації суспільства (і відповідного типу управління). Особливо важливим елементом адмін.команд. системи був апарат – звязуюча ланка між “верхами” і “низами”. Управлінський апарат в Україні був досить громіздким : 1928 р. в народному господарстві було 1 млн.942 тис. робітників і службовців, з яких 242 тис. складали апарат органів державного і господарського управління, і ін. Управлінцем був кожен восьмий . На жаль кількість не переходила у якість. Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. ЇЇ основним стержнем була “надзвичайна система” суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату та владу. Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля. Підтвердженням цього можуть бути слова Сталіна сказані на ХУІ з’їзді ВКП (б) “Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу …..” У довоєнний період Україною прокотилося три хвилі масових репресій (починаючи з 1929 р.); І – (1929-1931 рр.) – розкуркулення , депортація; ІІ – (1932-1934 рр.) – штучний голод, постишевський терор, репресії після вбивства С.Кірова; ІІІ – (1936 – 1938 рр.) – доба “Великого терору”.

Головним завданням масових репресій були:

  1.  Ліквідували організовану опозицію та інакомислення;
  2.  Забеспечили державу через систему ГУЛАГУ безплатною робочою силою;
  3.  Тримали під жорстким контролем хід суспільних процесів.

Перші кроки до масового терору – це боротьба із “шкідниками”, яка розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала “Шахтинська справа” (1928 р.) (Харківський центр”).

Після цієї справи розпочалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. “Звинувачення” і “викриття” наростали, як снігова лавина. Були сфабриковані такі справи, як : процес над “Спілкою визволення України” (1930 р.); “Українським національним центром”, “Українською військовою організацією”, справа про “контрреволюційну” організацію на селі тощо. Репресії на обійшли і владні структури. Згідно з рішенням ХУІ конференції ВКП(б) і ІІ Всеукраїнської конференції КП(б)У протягом 1929-1930 рр., в Україні була проведена “чистка” в 61 823 установах радянського державного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили “чистку” звільнено майже 40 тис. (11%).

Репресії на початку 30-х рр. відповідно до настанов Сталіна застосовувались проти :

  1.  “шкідництва”;
  2.  “переродженців і дворушників” у самій партії;
  3.  “рештків ворожих класів”;
  4.  “рештків старих контрреволюційних партій”.

“Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна – з відвертістю і цинізмом говорив один із слідчих у справі “СВУ” Брук. – Це наше завдання, і воно буде виконане, кого не поставимо – перестріляємо”.

Після геноциду, застосованого до українського селянства в 1932-1933 рр., почався наступ на українську культуру. В 1933 р. наркомом освіти призначено В. Затонського. У січні 1933 р. секретарем ЦК КП(б)У було призначено П.Постишева, наділеного необмеженими диктаторськими повноваженнями. З його приходом починається період (1933-1939 рр.) розгортання терористичного більшовицького наступу проти української культури. За трагічними наслідками весь дотеперішній етап культурного розвою протягом 1920-х рр. названо “розстріляним відродженням”. Це був період ліквідації “українізації” (офіційно припинено постановою ЦК КП(б)У 22.11.1933 р.) та проведена русифікації усіх сфер українського життя.

За постановою ЦК ВКП(б) у 1933 р. проведено чистку партії. З КП(б)У виключено 51 тис. членів. Чистка в КП(б)У продовжувалась і пізніше : з 468 793 членів у 1933 р. залишилось в 1938 р. тільки 306 527, водночас із 115 членів ЦК КП(б)У тільки один був переобраний в 1938 р. У ІІ пол.1937 р. ліквідовано весь склад ЦК КП(б)У.

У грудні 1934 р. у зв’язку з вбивством С.Кірова на Україні засуджено до розстрілу, за фальшивим звинуваченням у приналежності до “білогвардійської організації”, діячів української культури: Г. Косинку, К. Буревія, Д. Фальківського, О. Близька, І. Крушельницького та ін. з так званої групи “28”. 

З початку 1930-х рр. проходить цілковита реорганізація і чистка в Українській Академії Наук, репресовано 250 осіб. Найбільших втрат зазнали українські письменники : 89 було ліквідовано, 212 примушено замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

У січні 1934 р. столицю України перенесено з Харкова до Києва.

Для знищення тоталітарного режиму важливо не тільки знищити будь яку опозицію, не тільки прищепити суспільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу взаємної недовіри, взаємної підозри. Для цього ХІІІ з’їздом КП(б)У було висунуто гасло “До кінця викорчовувати залишки ідіотської хвороби – політичної безпечності, підняти революційну пильність. Що викликало потік наклепів та доносів.

Атмосфера в суспільстві була гнітюча. (“Жити стало краще, жити стало веселіше”).

Громадсько-політичне життя в Україні у 30-ті рр. характеризувалося встановленням та посиленням одноосібної диктатури Сталіна. Саме в цей час була встановлена комуністична тоталітарна диктатура, наслідки якої ми пожинаємо до сьогоднішнього дня. Всі опозиційні диктатурі сили, які існували чи могли існувати, були придушені.

Українські землі під Польщею.

Внаслідок воєнних дій України з Польщею і більшовицькою Росією, з 1919 р. під польською окупацією опинилися Галичина, Холмщина , Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Посяння, Лемківщина. З метою денаціоналізації українців поляками був встановлений між Галичиною і північно-західними українськ. землями так званий “Сокальський кордон”. На Волинь, Полісся і Підляшшя не допускалася преса з Галичини.

У політичній історії українців під Польщею розрізняють три періоди.

Період повоєнної “невизначеності” стабілізації (1919-1923 рр.) . Він тривав до рішення Ради Амбасадорів (14.03.1923 р.) про приєднання Галичини до Польщі. На Паризькій мирній конференції (28.06.1919 р.) Польща зобов’язувалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню культурну автономію. Закон від 26.09.1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам – Львівському, Станіславському і Тернопільському. Всі ці гарантії і закони ніколи не були здійснені. Польський уряд проводив у Галичині щодо українців політику терору, масових арештів, ув’язнень. Поляки скасували 20.01.1920 р. автономні права і самоврядування Галичини.

Українське політичне життя було репрезентоване 4-ма партіями: Трудовою, Радикальною, Соціал-Демократичною і Христянсько-Суспільною. Координацію між ними здійснювала Міжпартійна Рада під головуванням К. Студинського. Усі українські партії своєю декларацією 14 лютого 1920р. заявили, що вони стоять за державну самостійність Галичини, Півн.Буковини і Закарпаття.

У відповідь на польський терор у серпні 1920 р. засновано революційну формацію – Українську Військову Організацію (УВО), яку з липня 1921 р.очолює полковник Е. Коновалець.

На північно-західних землях (Волинь, Полісся, Підляшшя) українці взяли участь у парламентських виборах у листопаді 1922р., на яких обрано 20 українських послів і 5 сенаторів.

ІІ єтап – “тиску” (1923-1926 рр.) Період реорганізації політичних формацій.

Ліквідовано уряд ЗУНР Е. Петрушевича (15.03.1923 р.)

Різні фракції Трудової Партії об’єдн. 11 липня 1925 р. в Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО) під проводом Д.Левицького. Вона стала провідною політичною силою.

Радикальна партія обєдналась з соціалістами – революціонерами з Волині, створили УСРП на чолі з Л.Бачинським, з 1930р. – І. Макухом. Менший вплив мала УСДП під проводом М. Ганкевича. 1930 р. – УКНП.

Радянофільські тенденції відстоювала Українська Партія Праці (1927-1930 рр.) і Українсько Селянсько-Робітниче Соціалістичне об’єднання (Сель.-Роб), створене у 1926 р. – з ініціативи КПЗУ.

Для застосування більш радикальних форм б-би в січні 1929 р. у Відні створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН), революційно-політичну формацію, яка грунтувалася на націоналістичній ідеології й діяла на всіх українських землях. ЇЇ провідником став Е. Коновалець. Вона вдавалась до революційно-саботажних акцій, які були реакцією на антиукраїнські заходи польського уряду (прийняття закону про усунення української мови з польських державних і самоуправних установ Західної України, 31 липня 1924р. ; нищення українського шкільництва, колонізації українських земель польськими елементами, внаслідок якої наплинуло близько 200 тис. поляків до сіл і близько 100 тис. до міст Західної України).

Українські партії взяли участь у березні 1928 р. у других польських парламентських виборах, обрали до сейму 56 послів і 11 сенаторів.

За наказом польського уряду у вересні-листопаді 1930 р. в Галичині проведено “пацифікацію” – гострі репресії проти українського населення силами війська і поліції. В наслідок терору і виборчих зловживань українці здобули тільки 27 мандатів до сейму і 5- до сенату.

ІІІ етап “пошуку компромісу” (1926-1937 рр.). 1930- ті роки , це роки боротьба між політикою “нормалізації” і революційною дією. У 1930-х рр. посилилась антиукраїнська спрямованість польської політики. Декретом президента Польщі 18 червня 1934 р. створено концентраційний табір у Березі-Картузькій, який заповнено переважно українцями. Нова конституція (з 1935 р.) обмежила права парламенту. Було також розпущено сейм і сенат. Польща стала авторитарною державою. З 1938 р. почалися погроми українського населення й установ польськими шовіністичними колами. Особливо постраждала Православна Церква на Холмщині, де внаслідок терористичних акцій у 1938 р. знищено 189 церков, а 149 передано римо-католикам. З 1938 р. в УНДО оформлюється опозиція, яка засновує нову партію – Фронт Національної Єдності (ФНЄ) на чолі з Д. Палієвим. Стоячи на націоналістичній платформі ФНЄ відмовляється від терористичних акцій. В опозиції до політики “нормалізації” УНДО стала також редакція часопису “Діло”.

ОУН стає провідним чинником української політики. У боротьбі проти польського шовінізму гине провідник ОУН Юліан Головінський.

(30.09.1930 р.).Поляки страчують бойовиків ОУН В. Біласа й Д.Данилишина (23.12.1932 р.) .1930-і рр. – це період постійних політичних процесів проти членів ОУН, які відважно виступали проти польської політики.

Українські землі під Румунією.

З середини листопада 1918 р. Румунія окупувала Буковину, ще раніше – Бесарабію, частину Мармарощини – Сигітщину. У складі Румунії перебувало близько 1 млн. 300 тис. українців. Національно-культурну діяльність українці проводили тільки на Буковині.

Для залякування населення румуни тримали на Буковині до 1928 р. стан облоги. Для румунізації шкільництва запроваджено закон від 26 липня 1924 р., за яким українців трактували як румунів, що “забули свою рідну мову”. Цілковита румунізація всіх видів шкільництва була завершена в 1927 р.

В 1927 р. засновано Україн.національну партію (УНП) під проводом В.Залозецького, що була до 1940 р., єдиною легальною українською партією в Румунії. Діяла тільки на Буковині.

У 30-х рр. постає національний рух (спортивна тов-во “Мазепа”, студентське тов-во “Залізняк”).

Українські землі під Чехословаччиною (Закарпаття).

Якщо Румунія своєю нетерпимістю до українців перевершувала Польщу, то закарпатські українці в складі Чехословаччини мали максимум можливостей для організаціїї культурного життя.

Загальноукраїнське значення мали відкритий у Празі Український вільний університет , Українська сільгосподарська академія у Подебрадах, Український Вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова.

Офіційно вважалося, що Закарпаття добровільно увійшло до складу Чехословаччини і йому формально забеспечувано внутрішню автономію.

Офіційною назвою окремого адміністративного краю до 1928 р. було “Підкарпатська Русь”. На чолі краю стояв губернатор. На Закарпатті йшла боротьба між народовцями і русофілами. Перший очолювали А. Волошин та брати М. і Ю. Бращейки.

11 жовтня 1938 р. після Мюнхельського договору Закарпаття отримало самоврядування. Уряд на чолі з А. Волошиним розпочав дії спрямовані на творення автономної української держави. Однак через якийсь час угорські війська зайняли більшу частину Закарпаття й уряд Волошина переніс столицю з Ужгорода до Хуста. Створення українського уряду справило сильний вплав на гальцьких українців, які прагнули надати йому всіляку підтримку. Однак за таємною домовленістю з Угорщіною Гітлер дав згоду на захоплення нею усього Закарпаття .14 березня 1939 р. угорські війська розпочали наступ. 15 березня уряд Волошина проголосив незалежну Республіку Карпато-Україну, однак в той же день був змушений емігрувати.Уся Закарпатська Україна була захоплена Угорщіною.

3. Політика українізації.

Відбувались і певні зміни, у підході до національного питання. ХІІ з’їзду РКП(б) (17-25 квітня 1923 р.) поклав початок т.зв.політиці коренізації, яка мала сприяти зростанню в республіках неросійських , місцевих радянських і партійних кадрів , запровадження національних мов у сфері освіти і культури, і навіть армії. На Україні такий процес дістав назву “украінізації”. ЇЇ активні прихильники займали все більше місця в більшовицькій адміністрації України, серед них – О. Шумський, М. Скрипник, В. Чубар, В. Затонський та ін.

Було офіційно засуджено т.зв. тіорію боротьбі двох культур обстоювану секретарем ЦК КП(б)У Л. Лебедем, згідно з якою прогресивна російська пролетарська культура на Україні обов’язково мала перемогти відсталу українську, пов’язану з селом. Вже у 1927 р. українською мовою велося 70% всіх урядових справ. Партійні та радянські чиновники у масових масштабах мали пройти курси української мови. Зросла кількість українців в урядових установах і партії. До 1926-1927 рр. їх частка становила відповідно 54 і 52%. Почалася українізація і в військових частинах, яку підтримали М.Фрунзе і Якір.

В жовтні 1921 р. на Церковному соборі у Київі було утворено Українську Автокефальну Православну Церкву, яку очолив митрополит

В. Липківський. У 1924 р. вона мала вже 30 єпископів, 1500 священників, понад 1100 парафій та мільйони віруючих. Запровадження УАПЦ української мови в богослужінні сприяло піднесенню свідомості сотень тисяч віруючих.

Політика індустріалізації, яка була оголошена партією більшовиків викликала масовий приплив селянського населення до українських міст , що суттєво змінило етнічний склад міського населення і зумовила перевагу українців, які вже не русифікувалися у таких масштабах, як раніше. З посиленням українізації набувала дедалі більшого впливу в суспільному житті націонал-комуністична течія. ЇЇ представники щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найбільш яскравими представниками націонал-комунізму на Україні були М.Хвильовий та О. Шумський. М. Хвильовий виступав з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному питанні, а також викриттям партійних бюрократів як носіїв російського шовінізму. Висунуте ним гасло “Геть від Москви” орієнтувало українське національне відродження на культурні здобутки заходу і подолання провінціалізму української культури. Позиція М.Хвильового була підтримана наркомом освіти О. Шумським. В такому ж контексті слід розглядати публікації М. Волобуєва в журналі “Більшовик України” які засуджували колоніальну економічну політику Москви щодо України. Волобуєв доводив, що економіка СРСР не є єдиним однорідним цілим, а складається з різних своєрідних компонентів, одним з яких є Україна.

Період послаблення тоталітарного контролю партії над політичним і економічним життям України був дуже швидко ліквідований партією одночасно з непом.

Перехід до непу не призвів до подолання “воєнно-комуністичних” уявлень про методи господарювання і шляхи суспільного розвитку. “Вольові”, надзвичайні заходи примусового адміністрування часів громадянської війни продовжували застосовуватись і в середині 20-х рр., неодноразово спостерігався і відхід від принципів непу, репресії. Особи які використовували найману працю, позбавлялись виборчих прав. Обмеження приватної торгівлі вело до суттєвого порушення товарообміну , розриву нормальних зв’язків між містом і селом.

Успіхи та наслідки українізації:

  •  на кінець 1929 р., понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вищих навчальних закладів вели навчання українською мовою;
  •  переживала піднесення й українська преса. Якщо у 1922 р. видання книжок українською мовою становило 27 % усіх надрукованих в Україні , то у 1927 р. – 50%;
  •  українська мова була запроваджена в державних і партійних установах, в армії , 1/3 діловодства велася українською мовою.

З метою утримання та посилення своєї влади російські комуністи розпочали політику українізації (на засадах і принципах марксизму). Але , головним наслідком цієї політики стало культурне відродження України, її мови та літератури. Найбільші успіхи були в освіті. З встановленням в СРСР одноосібного правління Сталіна наприкінці 20-х рр. українізація була припинена, хоча офіційних документів про це не існує. Правляча партія повернулася до традиційної для російської політичної еліти, політики русифікації та знищення будь-яких національних особливостей.

Лекція 16.

Україна в роки другої світової війни .

Початок другої світової війни. Возз’єднання українських земель.

План

1. Причини, характер та цілі другої світової війни. Україна в планах військово-політичного керівництва фашистської Німеччини.

2. Радянсько-німецький альянс і возз’єднання українських земель у складі Радянського Союзу.

3. Наростання загрози фашистської агресії. Стан обороноздатності СРСР.

Література:

  1.  Історія України: нове бачення: У 2т. / Під ред. В.А. Смолія: - Т2 – К., 1996. с. 281-298.
  2.  Історія України. / Під ред. В.А. Смолія – К., 1997 р. – с. 307-313.
  3.  Бойко О. Історія України. – К., 1999. с. 380-394.
  4.  Кучма Л.Д. “Уклін Вам, хто боронив Вітчизну і творив перемогу”: Доповідь Президента України на урочистому засіданні присвяченому 54-й річниці Перемоги. // Урядовий кур’єр. – 1999. – 12 травня.
  5.  Голованов Н. Житомирськое Краснознаменное имени Ленинского комсомола. – М., 1977. – с. 53-127.
  6.  Золотые звезды Полесья. –К.,1978.

Терміни та поняття:

1. “Пакт Ріббентропа-Молотова” договір про ненапад між СРСР та Німеччиною від 23.08.1939р.

2. Радянізація – насильницьке насаджування у Західній Україні норм економічного, суспільно-політичного, культурного життя, характерних для тоталітарного Радянського Союзу.

3. Фашизм – крайня, антидемократична, радикально-екстремістська політична течія, в основі якої лежить синтез концепції нації як вищої та одвічної реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості, різновид тоталітаризму.

Персоналії:

Іоахім Фон Ріббентроп – міністр закордонних справ Німеччини (1938-1945 рр.)

В’ячеслав Молотов – народний комісар закордонних справ СРСР  (1939-1949рр. та 1953-1957рр.).

Дати:

23 серпня 1939 р. – підписання договору між СРСР і Німеччиною про ненапад, а також таємної угоди про розмежування сфер інтересів у Східній Європі.

1 вересня 1939 р. – напад Німеччини на Польщу, початок Другої світової війни.

17 вересня 1939 р. – вторгнення СРСР на польську територію, початок радянізації Західної України.

1939р., вересень – підписання радянсько-німецького договору про дружбу та кордон.

28-30 червня 1940 р. – загарбання СРСР території Бессарабії та північної Буковини.

Показати на карті:

- територію УРСР до 1939 р.;

- територію Закарпаття, що належала Угорщині;

- територію, що 1939 р. перейшла до УРСР від Польщі (Східна Галичина, Західні Полісся та Волинь, частина Закерзоння), та області, утворені на цій території (Львівська, Волинська, Рівненська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Хмельницька);

- території, що 1940 р. перейшли до УРСР від Румунії (Північна Буковина, Північна Бессарабія (Хотинщина), Південна Бессарабія (Придунайські землі) та області, утворені на цій території (Чернівецька, Аккерманська – пізніше перейменована в Ізмаїльську);

- територію УРСР станом на 1941 р.

Згідно з Сталінською економічною концепцією під час “соціалістичного будівництва” перевагу було дано індустріалізації, насамперед, великій, видобувній та паливній галузям. З огляду на пріоритетну роль воєнного фактору у сталінській зовнішній політиці інтенсивно розвивалося також машинобудування і хімічна промисловість. Продуктивні можливості економіки України були великі і неухильно зростали, посідаючи найбільшу питому вагу серед інших республік (крім РРСФР).

В 1940 році продукція всієї промисловості України зросла в 7,3 рази  порівняно з 1913 р., а крупної – майже у 10 разів. За розвитком великої промисловості республіка посідала друге місце в СРСР після Росії. В Україні було збудовано 25 доменних печей, з них 4 найпотужніші і на той час найбільші в світі. Було введено мартенівські печі та потужні прокатні стани.

Освоєно багато нових марок сталі. У загальносоюзному видобутку коксуючих та енергетичних вуглів частка України становила 75 %.

На кінець 30-х на початку 40-х рр. остаточно виявилось призначення щойно збудованої “матеріально-технічної бази соціалізму” як, по суті, потужного воєнно-промислового комплексу. Причому українська промислова база являла собою її наріжний камінь. Новозбудовані підприємства кольорової металургії, такі, як Костянтинівський цинковий завод, Дніпропетровський алюмінієвий комбінат, ртутний комбінат у Донбасі та інші, мали вирішальне значення у виробництві сучасного озброєння.

Витвір сталінських партапаратників – “соціалістичне змагання” у кінці 30-х рр. хибувало на заформалізованість, псевдо патріотизм, вело до виснажливої, низькооплачуваної праці, реально не підкріпленої широко рекламованими “соціальними перевагами”.

Жахливі наслідки терору продовжували справляти свій згубний вплив на суспільство, зокрема економіку. Практично на будь-якому підприємстві (великому) відчувалося гостра нестача технічних спеціалістів і керівників промисловості. На Макіївському металургійному заводі, наприклад, залишилося лише двоє дипломованих інженерів і 31 технік. Обстановка в промисловості нагадувала міноване поле.

Адміністративно-репресивні методи керівництва економікою, нескінченні підхльостування ставали на кінець 30-х рр. перешкодою у нормальному функціонуванні потужної  промисловості.

На 1941 р. асигнування на оборону становили 43,4 % держбюджету. Приріст продукції оборонної промисловості за 1939 – І пол. 1941 р. втроє перевищив загальний приріст продукції в країні.

Українська економіка досягла, зрештою, найвищого рівня свого розвитку. На кінець 1940 р. Україна видобувала 50,5 % загальносоюзного видобутку вугілля, виробляла 64,7% - чавуну, 48,8 – сталі, 67,6 – залізної руди, 25,7 % - електроенергії, 20 % виробництва товарного хліба, 73 % - цукру, 20% - м’яса та ін.

Суспільно-політичне і культурне життя українського народу цього періоду характеризувалось подальшим утвердженням сталінської тиранічної диктатури, проникненням в уми й душі мільйонів людей тоталітарної ідеології й моралі.

Впровадження т.зв. “культурної революції” означало по суті, втягнення найширших мас населення в орбіту комуністичної ідеології в її сталінському варіанті. Коштів на це не шкодувалося. В 1940-1941 рр. у республіці працювало 32 тис. шкіл, близько 700 технікумів, 173  вузи, а кількість молоді, яка навчалась, збільшилось в тричі порівняно з 1913 р. Особлива увага приділяється Академії наук, тематика якої була максимально наближена до народногосподарських потреб. В ній працювали такі видатні вчені, як О. Богомолець., М. Боголюбов., І. Курчатов., М.Кирилов., М.Лаврентьєв., Е. Патон та ін. Завдяки їм були зроблені вагомі досягнення в розщепленні атомного ядра, отриманні рідких газів, винаході автоматичного дугового електрозварювання тощо.

З’явилось, також багато нових літературних, образотворчих, музичних творів, театральних вистав, кінофільмів. Переважна більшість з них були позначені талантом, щирою вірою у нові ідеали, але з домінуванням політичного підґрунтя.

В обстановці неймовірного нагнітання культу особи Сталіна, штучного роздмухування класової боротьби, невтомного вишукування “ворогів народу”, силового утвердження “соціалістичного реалізу” весь досить вагомий культурницький потенціал використовувався не за призначенням і був цілковито підпорядкований завданням агітаторської роботи комуністичної партії.

Причини, характер та періодизація ІІ світової війни. Людські та матеріальні втрати України у війні.

Питання про причини ІІ світової війни залишається в історичній літературі досить дискусійним та неоднозначним. Але більшість науковців сходяться на таких:

1. Фашистські і мілітаристські держави на чолі з Німеччиною, Італією і Японією були невдоволені Версальською системою і прагнули до нового перерозподілу світу, до захоплення колоній, джерел сировини і ринків збуту, які тоді знаходилися переважно під контролем Великої Британії, Франції та США.

2. Загострення суперечностей між великими державами в результаті глибокої економічної кризи. З якої кожна держава виходила своїм шляхом.

3. До розв’язання воєнного конфлікту призвела політика потурання агресорам, яку проводили Велика Британія і Франція. З іншого боку, це – безпосередня підтримка Німеччини керівництвом СРСР шляхом підписання пакту Ріббентропа–Молотова (серпень 1939 р.)

Характер війни: загарбницький для країн “Антикомінтернівського пакту”, а для країн антигітлерівської коаліції та народів світу вона мала справедливий визвольний характер.

ІІ світова війна поділяється на такі періоди:

І п.  – 1.09.1939р.  - 22.06.1941р.

ІІ п.  – 22.06.1941р. - 19.11.1942р.

ІІІ п.  – 19.11.1942р. - 06.06.1944р.

ІV п.  – 06.06.1944р.  - 08.05.1945р.

V п. – 8.05.1945р. - 02.09.1945р.

У ІІ світовій війні була задіяна 61 держава, на території яких проживало 80% населення Землі, її жертвами стало до 70 млн. чол.

Загальна кількість втрат українців (цивільних і військових) становила 7 млн. чол. (16,7% втрат відносно всього населення України). Повністю або частково знищено 714 міст та 28 тис. сіл, 2 млн. будинків. Без житла залишилося 10 млн. чоловік, було знищено 16 150 промислових підприємств. Матеріальні втрати України становили майже 1,2 трл. крб.

Українське питання у міжнародній політиці напередодні ІІ світової війни.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні ІІ світової війни стала Німеччина. Українські землі знаходилися у складі чотирьох держав – СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини, які мали різний соціально – політичний устрій. Це було важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило Українське питання клубком серйозних суперечностей, а “українську карту” – серйозним козирем у великій дипломатичній грі.

У березні – травні 1933 р. під час таємних нарад Розенберг у Локарно і Лондоні з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтував план поділу Росії шляхом відриву від “Рад України”.

В червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України “для раціонального використання цієї родючої території” (голова німецької делегації Гугенберг).

1936 р. українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. Гітлер виступаючи на з’їзді нацистської партії заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то “кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим”.

Українське питання активно застосовувалось для заспокоєння західних держав. Так, у розмові  з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні у травні 1936р. Геринг підкреслив: “Ми вам гарантуємо, що … ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв’яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною”.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, уряд Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29 - 30.09.1938 р.), що поклало початок руйнації Чехословацької держави.

У кінці 30-х рр. обстановка в Європі характеризувалася наявністю двох протилежних полюсів. На заході це була нацистська Німеччина, що очолила так званий антикомінтернівський пакт, до якого входили  ще й Японія та Італія. На сході – СРСР. Суперечності, що розділяли Німеччину і СРСР, були, здавалося,  нездоланними.

Але лідерами “першої в світі країни перемігшого соціалізму” і “третього рейху” – Сталін і Гітлер багата в чому були схожими: соціальним походженням, освітою, точніше самоосвітою, ненавистю до демократії, безмежною жорстокістю, єзуїтською підступністю. Обидва – і “вождь” і “фюрер” своїми діями тримали Європу буквально у трепеті і душевному сум’ятті. Та все ж Німеччина і СРСР, Гітлер і Сталін – антиподи, так само, як несумісні їхні політичні цілі та ідеологічні доктрини. Кожний вважав один одного “ворогом №1”.

Але, сталося неймовірне, 23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про ненапад, який доповнювався таємними протоколами, де йшлося про задоволення територіальних апетитів обох держав. Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР трохи не до кордонів 1913 р. Саме територіальний виграш, розподіл сфер впливу, поширення сталінської диктатури на нові території і було основною метою радянсько-німецького пакту. Для Гітлера це був тимчасовий “союз для війни”. Безпосереднім результатом пакту “Ріббентроп-Молотов” був початок 1 вересня 1939 р. агресії Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники Англія і Франція. Так вибухнула 2-а світова війна.

17 вересня 1939 р. сталінський уряд дав наказ військам вступити на територію Західної України та Захід. Білорусії аби, як говорилося у його ноті “взяти під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії”.

21 вересня капітулював польський гарнізон м. Львова. 22 вересня о 14.00 год. частині 2-го кавалерійського корпусу Червоної армії почали входити до Львова. Того ж дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської компанії відбувся парад радянських та німецьких військ.

28 вересня радянсько-німецький політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі, був підтверджений новим договором – про дружбу і кордон, який став державною таємницею. Він також, створив умови для вирішення проблеми Бессарабії і Буковини, споконвічних українських територій. Після пред’явлення ультиматуму про повернення цих земель Румунія у червні 1940 р. задовольнила радянську вимогу.

Одним з найсерйозніших випробувань для населення Волині, Галичини, Буковини і Бессарабії було запровадження нових радянських порядків на цих територіях. На 1 червня 1941 року на селі було вже 2,6 тисяч колгоспів із 143 селянських господарств. Серед абітурієнтів, прийнятих у 1940 р. на перші курси університету та політехнічного інституту Львова, українці становили 50 %, тобто їхня кількість зросла в 4 рази.

Повсюдно запроваджувалася українська мова, а також український репертуар в театрах. Збільшилась кількість українських шкіл (до 6,5 тис.) з одночасним скороченням польських. Прерогативою радянської влади було збільшення заробітної плати працівникам освіти та охорони здоров’я. Преса і видавництва переводились на українську мову, пропагувався український фольклор. Це була своєрідна українська культурна революція у західноукраїнському регіоні, здійснена за лічені тижні.

На експропрійованих підприємствах владу брали так звані робітничі комітети, запроваджуючи контроль за виробництвом, 8 – год. (замість 13-14 год.) робочий день, повертаючи на підприємства усіх безробітних.

Запроваджено безплатне медичне обслуговування й освіту, безплатні дитячі садки й ясла для трудящих.

Але все це було “показухою” і фальшивою українізацією. Більшовики утверджуючи українські радянські цінності, нещадно руйнували й без того слабкі культурницькі осередки й громадські центри, місцеві традиції українців, з якими змушені були рахуватися навіть польські колонізатори.

Ліквідовано НТШ, а ряд його активних  діячів репресували. На базі НТШ засновано філіал Академії наук УРСР, провідне становище у ньому фактично посіли надіслані з Києва “надійні кадри”.

Та це ще були квіточки. Ягідки почалися , тоді коли у краї під час проведення “соціалістичних перетворень в обстановці загострення класових суперечностей” почалися масові репресії проти “соціально ворожих елементів”. З осені 1939 по осінь 1940 р. у Західній Україні було репресовано за політичними ознаками і депортовані до Сибіру без суду і слідства, близько 10 % населення. Всього вислано 312 тис. сімей, або 1173 тис. чоловік.

Договір 28 вересня 1939 року між СРСР і Німеччиною установив кордон вздовж  Сяну і Бугу. На західних землях колишньої польської держави німці створили Генеральну Губернію, до складу якої ввійшли Лемківщина, Посяння, Холмщина й Підляшшя (близько 16.000 км.2 з 1.2 млн. чол.). Центром українського життя став Краків, осідок генерала-губернатора Ганса Франка. Для координації праці новоутворених місцевих громадських комітетів у листопаді 1939 р. з ініціативи ОУН створено центр у Кракові під назвою Українського Національного Об’єднання (УНО), яке остаточно оформлено 13-15 квітня 1940 р. У червні 1940 року оформлено Український Центральний Комітет (УЦК), як центр місцевих українських допомогових комітетів (УДК). Єдиною політичною формою, що продовжувала свою діяльність, була ОУН очолювана Романом Сушко. Німці не визнавали ОУН.

Великий вплив на українське політичне життя мав розкол в ОУН, який стався у лютому 1940 року. В результаті чого утворилося дві фракції ОУН. Перша керована А. Мельником становила її помірковане крило і не виключала можливості співпраці з Німеччиною у боротьбі за українську державність, друга, революційна, керована С.Бандерою, була готова боротися з будь-якою політичною силою, що заперечувала українську державність.

Після захоплення Західної Волині та Галичини більшовики організували тут 22 жовтня 1939 року вибори до Установчих Народних Зборів Західної України.

За офіційними даними, 84% виборців голосували за наперед визначений список кандидатів, які 27 жовтня 1939 року ухвалили включити Західну Україну до УРСР. Це рішення затвердили Верховні Ради СРСР (01.11.1939 р.) і УРСР (14.11.1939 р.).

Встановлено новий адміністративний поділ: утворено 6 областей (Волинську, Рівненську, Львівську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську).

Отже, наприкінці 30-х на початку 40-х років. було здійснено етнічне возз’єднання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, фактично ж на практиці відбулася інкорпорація цих територій, тобто, їх входження до складу СРСР. Незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики Сталінського режиму, об’єднання більшості українських, територій у межах однієї держави було визначною подією, важливим кроком у розв’язанні українського питання.

Після Мюнхенської змови (29-30.09.1938 р.) яка поклала початок руйнації Чехословацької держави, чехословацький уряд змушений був піти на поступки у питанні словацької та української автономії. У вечері 10.10.1938 р. радіо “Прага” повідомило, що Чехословаччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. 11.10. уряд Праги офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України. Прем’єр-міністром став А. Бродій, а до складу уряду увійшли Е. Бачинський, С Фенцик, А.Волошин, Ю. Ревай та І. П’єщак.

У цей період в Німеччині активно вивчається питання про створення “Великої України”.

26.10.1938 року за рекомендацією Берліна уряд Чехословаччини усунув з посади прем’єр-міністра Бродія, який виступав за приєднання Закарпаття до Угорщини. Його замінив доктор теології А. Вольшин, прибічник німецької орієнтації. 15 березня 1939 року. став президентом Карпатської України.

Після того, як 02.10.1938 року за рішенням німецько-італьйського арбітражу було віддано частину території Карпатській Україні (1856 км2 з населенням 180 тис. чоловік, два міста Ужгород та Мукачів) Угорщині, столицею Карпатської України стало м. Хуст. Незважаючи на існування таких атрибутів влади, як армія, державність Карпатської України була, як казав Гітлер “Нежиттєздатною”, бо вона спиралась не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі.

Отже, через низку обставин “українське питання” напередодні ІІ світової війни займало одне з центральних місць у міжнародній політиці. В тому, чи іншому варіанті у його вирішенні були зацікавлені три групи країн: ті які володіли українськими землями, які бажали володіти і які задовольняли свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на “українській карті”.

Наростання загрози нацистської агресії. Стан обороноздатності СРСР.

18 грудня 1940 р. генеральним штабом збройних сил Німеччини було остаточно завершено особливе завдання фюрера, розроблено так звану директиву №21 (план “Барбаросса”). Це був план віроломного нападу на Радянський Союз та його розгрому шляхом “блискавичної війни”.

Україна, як одна із найбагатших частин СРСР була предметом особливого інтересу для німців. Давню мету королів і кайзерів про Україну як “німецьку Індію”, тобто багату колонію, “фюрер” підкріпив антибільшовизмом і расистською ідеологією.

В інструктивному додатку до плану “Барбаросса” гранично відверто говорилося щодо характеру війни: “Війна проти Росії – один з найважливіших етапів боротьби за існування німецького народу. Це ... оборона проти європейського більшовизму. Мета цієї війни – розгром сьогоднішньої Росії, тому вона повинна вестися з небувалою жорстокістю”.

Термін нападу умовно призначався на травень 1941 року. Компанія мала тривати від кількох тижнів до кількох місяців і завершитися виходом німецьких військ на лінію “два А” – Архангельськ – Астрахань...

Чому на початковому періоді війни (1941-1942 роки) радянський народ і його армія терпіли невдачі незважаючи на те, що в міжвоєнний період, а це не менше 20 років, народ готувався до можливої війни, всіляко посилював обороноздатність, спираючись на великі потужності воєнно-економічного потенціалу, створеного в роки “побудови соціалізму”?

Причини невдач СРСР у 1941-1942 роках. Незва