5237

Київська Русь. Початки державотворчого процесу

Лекция

История и СИД

Київська Русь. План лекції: Особливості державотворчого процесу в Європі. Теорії походження Київської Русі. Основні етапи становлення і розвитку Давньоруської держави. Період становлення Київської Русі. Політичний та соціальний устрій Київ...

Украинкский

2012-12-16

90 KB

25 чел.

Київська Русь.

План лекції:

1.Особливості державотворчого процесу в Європі
2.Теорії походження Київської Русі.
3. Основні етапи становлення і розвитку Давньоруської держави
3.1. Період становлення Київської Русі.
3.2.Політичний та соціальний устрій Київської держави
3.3. Святослав

4. Період розквіту Київської Русі (кінець X-перша пол.XI ст.)

4.1.Володимир Святославич (Володимир Великий)

4.2 Ярослав Мудрий

4.3.Розвиток ремесел та культури Київської Русі

(самостійне вивчення)

5. Основні концепції походження українського народу

6. Причини роздрібненості Русі.
7. Утворення самостійних феодальних князівств та занепад Київської Русі-України
8.Боротьба з монголо-татарською навалою ізагибель Київської держави.

Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, бужан, волинян. З розпадом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. посилюється процес об'єднання племен та їхніх союзів. Поступово виникають державні утворення — племінні княжіння та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, вже у VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) й Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь).
Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець назвав Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві
. Саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава.

3.3. СВЯТОСЛАВ

"Повість временних літ" датує початок самостійного правління Святослава Ігоревича 964 р. Недовге, але яскраве й насичене подіями, воно було ознаменоване для Русі спочатку блискучими перемогами, а потім гіркими втратами.

Святослав Ігоревич народився у 942-му, за три роки до смерті батька. Малолітній князь символічно взяв участь у битві з древлянами 946 р. Опікуваний годувальником Асмудом, він зміг тільки перекинути спис через голову коня, але для дружини це означало початок бою, який було виграно. У підлітковому віці, в середині 950-х pp., Святослав Ігоревич княжив у Новгороді. Йому допомагали довірені люди княгині Ольги. На півночі, в язичницькому середовищі, формувалися його вдача й переконання. Тут довкола юного Святослава зібралися відважні й войовничі друзі, які стали основою його майбутньої раті.

Те, що Святослав Ігоревич опинився під впливом язичників, непокоїло Ольгу, яка прийняла хрещення, й наприкінці 950-х pp. вона покликала його в Київ готуватися до вступу на престол і вникати в державні справи. Проте релігійні пристрасті зробили матір і сина лідерами протилежних угруповань. Ольга спиралася на родовите, значною мірою християнізоване київське боярство, а за Святославом стояла різноплемінна язичницька дружина.

Святослав Ігоревич багато воював. Молодим він загартувався на півночі, в боротьбі з варягами, й на півдні — з печенігами. У походи не брав обозу, навіть казанів, харчувався з дружинниками печеним на жару м'ясом. Не возив наметів, спав на повстині, поклавши під голову сідло. Ніколи не нападав на противника зненацька, обов'язково попереджав: "Іду на вас".

Про початок походів Святослава відомо з літописної статті 964 p., коли він, досягши 22-річного віку, зібрав численне військо для великої війни на сході. Спочатку він підкорив в'ятичів — слов'ян верхів'їв Дону та Оки, данників хозарського кагана. До складу Хозарії входили Нижнє Поволжя зі столицею каганату, великим торговим містом Ітилем, а також Північний Кавказ, Приазов'я і Східний Крим. Влада кагана поширювалася на буртасів Середнього Поволжя, алано-булгар Подоння, нинішніх земель Донеччини і Харківщини та деякі інші племена.

Війна з Хозарією спалахнула в 965 р. Святослав Ігоревич розбив війська каганату. Підкорив аланів і булгар у басейні Сіверського Дінця й на Дону, підійшов до Волги, заволодів добре укріпленим, побудованим іще візантійцями, містом-фортецею Саркелом, званим на Русі Білою Вежею. Це дало йому змогу розгромити столицю каганату місто Ітиль. Потім князь рушив до гирла Тереку, заволодів хозарським містом Семендером (стара столиця) і, просуваючись Північним Кавказом, переміг ясів та касогів. Заволодівши Кубанню й землями поблизу Керченської протоки, Святослав Ігоревич завершив розгром Хозарії, яка довго була головною суперницею Русі у Східній Європі, й зі славою, багатими трофеями та численними бранцями повернувся до Києва. За свідченням мусульманських авторів, русичі спустошили й Волзьку Булгарію, яка прийняла іслам.

Для зміцнення східних позицій держави Святослав Ігоревич мав закріпитися в середній течії та дельті Волги, на Тереку, Дону і в Приазов'ї. Проте довгий час під владою Києва залишалися тільки Біла Вежа і Тмутаракань із Керченським півостровом, Таманню й пониззям Кубані. Молодий князь не подбав про закріплення своєї влади на Волзі й Тереку, вдовольнившись пограбуванням і знищенням Хозарії. Не врахував він і загрози від печенігів, які кочували у степах Північного Причорномор'я. Це можна пояснити не лише недосвідченістю й недалекоглядністю Святослава, а й причинами об'єктивними: Русі бракувало людей, щоб швидко заселити й освоїти величезні території до Волги, Каспію і Кавказу, тому влада її над степом виявилася неміцною і нетривалою.

У 968 р. Святослав Ігоревич звернув увагу на Дунай і Балкани. Візантія, зазнаючи арабського натиску в Сирії та німецького в Італії, вела тоді війну ще й із Болгарським царством. На трьох ворогів їй не вистачало сили, тож греки попросили допомоги у Святослава. Навесні 967 р. він розбив болгарське військо і, як написано в "Повісті временних літ", узявши вісімдесят міст на Дунаї, швидко заволодів більшою частиною Болгарського царства.

Візантія явно не розраховувала на такий величезний успіх, а безпосереднє сусідство з Руссю і зовсім не входило в її плани. Проте Святослав Ігоревич, завоювавши багаті землі, не збирався їх залишати. У нього визрів план створення величезної, на давньорусько-болгарській основі, держави — від Чорного моря й Балкан до Балтики, Волги й Каспію зі столицею в Переяславці, в дельті Дунаю, де сходилися найважливіші торгові шляхи, які зв'язували Русь із Візантією, країнами Центральної Європи та Причорномор'я. Князь твердив, що там середина його землі. Зрештою, в Києві реальна влада перебувала в руках Ольги та бояр. Святослав Ігоревич почувався там невпевнено, тож і не спішив туди повертатися.

Греки, не зумівши відтіснити Святослава від кордонів імперії власними силами (війни з арабами й німцями тривали), багатими подарунками схилили до нападу на Русь печенігів. Кочовики, скориставшись відсутністю в Наддніпрянщині основних військ русичів, навесні 968 р. прорвалися до Києва і взяли його в облогу. Кияни на чолі з уже літньою Ольгою, яка опікувалася онуками, опинилися в критичному становищі, адже Святослав Ігоревич не знав про небезпеку, яка нависла над містом. На щастя, в Києві знайшовся відважний юнак, який знав печенізьку мову. Він пробрався крізь ворожий стан і сповістив князя про небезпеку. Святослав Ігоревич з основними силами рушив на Київ. Печеніги відступили у степ. На якийсь час небезпека минула. Князеві довелося вислухати гіркі дорікання матері, бояр і старійшин. Вони казали: "Ти, князю, шукаєш чужої землі й береш її, а до своєї тобі й діла немає; нас мало не взяли печеніги, разом із твоєю матір'ю та дітьми".

Ольга була проти війни з Візантією, яку задумав син, розуміючи, що шанси на перемогу невеликі. До того ж похід на греків звів би нанівець її багатолітні старання зблизитися з християнським світом. Та Святослав Ігоревич був непохитний. Улітку 969-го, вже по смерті матері, він повів 60-тисячне військо на Балкани. У Києві він посадив на князівство свого старшого сина Ярополка; другого сина, Олега, залишив правити древлянською землею. Тоді ж позашлюбного Святославового сина від ключниці Малуші Володимира вирішено було послати в Новгород.

Повернення Святослава на Балкани не було для греків несподіванкою. Вони швидко переманили на свій бік болгарських бояр. Проте у самій Візантії почалася міжусобиця до того ж активізувалися на кордонах араби та німці. Імператор Никифор II Фока подарунками та обіцянками переманив на свій бік майже всіх впливових бояр, які не бажали опинитися під владою язичника. Але несподіване сталося в самому Константинополі. Зміщений імператором з усіх посад за зв'язок із його молодою дружиною, красунею Феофано, уславлений полководець Іоанн Цімісхій, за сприяння своєї коханки, 11 грудня 969 р. здійснив державний переворот. Никифора було вбито, і трон дістався Іоанну, проти якого виступив племінник Никифора, Вард Фока. Іоанн розгромив його, але мав терміново вирушити в Сирію, де араби обложили Антіохію. Водночас на півдні Італії активізувалися німці.

Святослав Ігоревич швидко відновив владу над Болгарією і контроль над балканськими перевалами, безпосередньо загрожуючи Константинополю. Навесні 970 р. Іоанн відтіснив арабів, але в той самий час київський князь спустошив Фракію і підійшов до Адріанополя, що прикривав Константинополь із боку Європи. В результаті переговорів було укладено угоду, за якою Святослав Ігоревич залишав Фракію, зберігаючи за собою територію Болгарського царства. Кордон проліг по Балканському хребту.

Як виявилося, Святослав Ігоревич учинив необачно, довірившись візантійцям. Іоанну потрібен був короткий перепочинок, який він використав для закріплення перемоги над арабами і втихомирення німців у Італії. У березні 971 р. імператор на чолі військ, що повернулися з Сирії, несподівано заволодів перевалами через Великий Балканський хребет і вже 14 квітня зайняв столицю Преславу. Водночас його флот увійшов у гирло Дунаю, відрізавши Святослава, який перебував з основними силами на південному березі ріки, від Русі.

Князь, розосередивши на зиму війська в болгарських містах, перед переважаючими силами противника мусив терміново стягувати загони в добре укріплений Доростол на Дунаї. Невдовзі місто блокували з суші й кораблями з боку ріки. Почалася тримісячна облога, під час якої русичі робили сміливі вилазки, знищуючи облогові машини противника. Та припаси в місті швидко вичерпувалися: нависла загроза голоду.

Наприкінці липня 971-го сторони погодилися на переговори. На відміну від Іоанна, який прибув на зустріч із пишним почтом у золотих обладунках, Святослав Ігоревич приплив на човні, гребучи, як і решта воїнів; крім чистішого одягу, він нічим від них не відрізнявся. Присутній на переговорах візантійський історик Лев Диякон описав князя: "Ось яка була його зовнішність: помірного росту, не дуже високого й не дуже низького, з кудлатими бровами і світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, із густим, занадто довгим волоссям над верхньою губою. Голова у нього була зовсім гола, але з одного боку звисало пасмо волосся — ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди і всі інші частини тіла цілком розмірні... В одне вухо в нього була вдіта золота сережка".

Особиста зустріч Іоанна зі Святославом скріпила мирний договір, за яким київський князь зобов'язався залишити Болгарію і ніколи більше не зазіхати ні на цю країну, ні на візантійські володіння у Криму. Імператор пообіцяв забезпечити всім необхідним для повернення додому 22-тисячне військо, яке залишилось у Святослава, і "як до друзів" ставитися до русичів, прибулих до Царгорода в торговельних справах.

Основна частина війська на чолі з відомим іще за Ігоря воєводою Свенельдом вирушила до Києва суходолом, а Святослав Ігоревич із малою дружиною — по Дніпру. Літній, досвідчений Свенельд попереджав князя, що на порогах можуть чатувати печеніги, пропонував об'їхати небезпечне місце верхи, але той не прислухався. Перезимувавши на Білобережжі, в гирлі Дніпра, з початком весни 972 р. князь вирушив додому.Зазнавши тяжкої поразки, втративши дві третини війська й усі завоювання на Балканах, не маючи вже змоги контролювати більшу частину номінально підвладних йому територій розгромленої Хозарії, князь планував почати масові гоніння проти християн. Тому цілком імовірно, що "переяславцями", які повідомили печенігів про його маршрут і сили, були християни з Переяслава, які боялися князя. Попереджений про маршрут київського князя, печенізький хан Куря влаштував на порогах засідку. Святослав Ігоревич загинув у березні 972 р. Святкуючи перемогу, хан наказав зробити з черепа великого воїна оздоблений золотом келих із написом: "Чужого бажаючи, своє згубив". Історична роль Святослава досить неоднозначна. На вершині могутності він володів величезними територіями від Балкан до Середньої Волги й від Балтики до Каспію та Кавказу. Але утримати їх не вдалося. Майже всі завоювання було втрачено. Війни Святослава виснажили Русь, а налагоджені за Ольги дипломатичні стосунки з провідними християнськими державами розпалися. Нове піднесення Русі забезпечила діяльність Святославового позашлюбного сина — Володимира.

4.3.Розвиток ремесел та культури Київської Русі (самостійне вивчення)

Київська Русь характеризувалася високим рівнем культурного розвитку, що було зумовлене розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін.
Тісні контакти Київської Русі з передовими країнами Європи, особливо з Візантією, безумовно, вплинули на її культурний розвиток, але роль цього впливу не була вирішальною. Давньоруська культура є своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу.
Сліди культурних традицій, які сягають глибини віків, чітко простежуються в житловому і фортифікаційному будівництві, прикладному мистецтві, літературі, музиці. Невід'ємною їх складовою були язичницькі пісні, танці, фольклор, весільні та похоронні обряди, епічні легенди.
Запровадження християнства сприяло поширенню писемності, яку слов'янські племена знали раніше. Однак наприкінці X ст. про розвиток писемності почала турбуватися князівська влада. Літописець повідомляє, що Володимир Святославович велів представникам феодальної верхівки віддавати своїх дітей «в ученіє кніжноє». Ярослав Мудрий наказував ченцям у Києві та Новгороді вчити людей.
У поширенні писемності та освіти велику роль відігравали бібліотеки, зокрема перша, заснована в 1037 р. Ярославом Мудрим при Софійському соборі. Ярослав зібрав

багато писарів і наказав їм перекладати грецькі книги на слов'янське письмо. Пізніше в Києві виникають інші бібліотеки, серед яких найвідомішою була колекція книг Печерського монастиря. Археологічні джерела, зокрема берестяні грамоти з Новгорода та Смоленська, свідчать про те, що писемність в давній Русі не була привілеєм духівництва та вищих феодальних верств. Знайдено чимало горщиків, прясел, ливарних форм, на яких є написи, зроблені ремісниками.
В архітектурі Київської Русі багато видатних споруд. Серед них Десятинна церква в Києві (X ст.), Спасо-Преображенський собор у Чернігові (XI ст.), Кирилівська, Василівська церкви в Києві (XI ст.). Найвражаючішою з них є Софійський собор (1037), величні архітектурні форми якого втілюють досягнення візантійської культури та слов'янські традиції.
У господарському розвитку Київської Русі набирало все більшої ваги ремісництво, найважливішими галузями якого були металургія та металообробка. Давньоруські ковалі володіли всіма відомими на той час прийомами обробки заліза: куванням, загартуванням, зварюванням стальних лез, інкрустацією кольоровими металами. Асортимент виробів нараховував до 150 назв, від найпростіших цвяхів до сільськогосподарського реманенту та замків. Особливо розвивалося зброярство.
А складна техніка виготовлення різноманітних ювелірних виробів — діадем, барм, колтів, намиста, браслетів — свідчить про те, що майстерність давньоруських ремісників не поступалась європейським зразкам. Тогочасний Київ був найзначнішим центром виробництва перегородчастої емалі. Розвивалися також гончарство, теслярство, чимбарство. Поширеними вже тоді були глиняні плитки для підлоги, оздоблювання стін. Не дивиною була різьба по дереву. Користувалися давньоруські майстри токарними верстатами, про що свідчать знайдені круглі фігурки шашок та шахів.
За Володимира Великого та Ярослава Мудрого Русь почала карбувати власні гроші — срібники та златники; з XI ст. в торговельних операціях вживаються гривні — срібні зливки вагою 160—197 грамів.
Хрещення Русі та його історичне значення
Велике значення для утвердження феодальної держави мало запровадження Володимиром християнства на Русі як Державної релігії (988—989), яке змінило язичницьку (поганську) релігію слов'ян, що виникла в період первісного суспільства. Язичництво вже не відповідало соціальним та політичним вимогам класу феодалів, що невпинно зростав. Потрібні були інші, дієвіші форми ідеологічного забезпечення його панування.
Очолював церкву київський митрополит. У великих містах знаходились єпископи, що відали всіма церковними справами єпархій. Митрополит і єпископи володіли землями, селами і містами. Церква мала своє військо, власний суд і законодавство. Християнська релігія сприяла поширенню писемності, розвитку культури й докорінно змінила світосприйняття населення Київської Русі, зблизила давньоруську державу з країнами Європи. Взявши під свій контроль родинне право, церква зміцнювала сім'ю і шлюб. Моральні норми поведінки людей, декларовані церквою, засуджували «сребролюбие, пияцтво, обьядение, скупость, срамословие» тощо, Як наслідок за період правління Володимира Київська Русь стала найпотужнішою європейською державою, яка значно впливала на міжнародні відносини.
Справа Володимира Великого була продовжена його нащадками. Після смерті Володимира у 1015 р. розпочалася боротьба між його 12 синами, головним героєм якої став Ярослав.
Під час правління Ярослава (1019—1054), прозваного за свою освіченість та любов до книг Мудрим, Київська Русь досягла зеніту свого розквіту. Ярослав був продовжувачем політики Володимира Великого. Об'єднавши всю Русь, він уникав загарбницьких війн, а основну увагу зосередив на внутрішньополітичному розвитку країни. Метою його воєнних походів було забезпечення цілісності державних кордонів Русі. У 1030—1031 pp. він відвоював у Польщі червенські міста. У 1036 р. Ярослав здобув блискучу перемогу над печенігами. Печеніги були розгромлені вщент, а на місці того бойовища, як сповіщають стародавні перекази, незабаром засяяли золоті куполи Софійського собору.
У 1038—1040 pp. Ярослав здійснив походи на ятвягів та Литву, примусив ці народи платити данину. На знак перемоги було засновано місто Юр'єв над Чудським озером (ім'я при хрещенні Ярослава — Юрій).
Дипломатичних представників київського князя радо приймали у європейських столицях. Королівські роди багатьох країн шукали можливості поріднитися з домом Ярослава. Використовуючи в зовнішній політиці «шлюбну дипломатію», Ярослав Мудрий поріднився з багатьма могутніми дворами тодішньої Європи, видавши заміж своїх дочок за європейських монархів.
Велику увагу Ярослав приділяв організації внутріполітичного життя. Управління країною він здійснював через своїх синів-намісників. Красномовним доказом його прагнень до державного благоустрою є збірник законів «Руська правда». Давньоруське право стояло на сторожі інтересів феодалів, а також обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення (закупів, рядовичів, холопів та ін.). Разом з тим «Руська правда» утверджувала в судовій системі більш цивілізовані відносини, обмежуючи кровну помсту, а в більш пізніх редакціях взагалі її забороняла. Цей законодавчий документ вважається одним з найцінніших джерел вивчення феодальних відносин в Київській Русі.
За часів Ярослава зріс рівень культури й освіти в Київській державі. Київ перетворився на одну з впливових столиць Європи, суперничав з Константинополем. Оборонні споруди «міста Ярослава» — грандіозні земляні вали — були вершиною тогочасного фортифікаційного мистецтва. Вони сягали 14 м заввишки, а їх товщина в основі була ЗО м. Визначною пам'яткою архітектури були Золоті ворота з невеликою церквою Благовіщення.
Таким чином, князювання Володимира і Ярослава завершують цілу епоху історії Київської Русі X—XI ст. Оцінюючи її, слід наголосити, що в цей період утворилась одна з наймогутніших держав тодішньої Європи, держава, яка відповідала найвищим зразкам тогочасної цивілізації. Славу Володимиру і Ярославу принесла не експансія на чужі землі, а оборона своїх, турбота про свій народ, встановлення державного порядку в своїй країні. Вони запровадили нову адміністративну організацію, нове державне право, сприяли розвитку культури й писемності серед населення.


(д.з. схематично відобразити «феодальну драбинку» Київської Русі.)

(д.з. підготувати таблицю

«Найголовніші відмінності між основними князівствами Київської Русі»)

Назва

Політична організація

Економіка

Культура

Новгородське

Галицьке

Суздальське



 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

35974. Молодые Платформы 47 KB
  имеют складчатое основание палеозойского и частично позднедокембрийского возраста. В некоторых из них главная складчатость происходила в середине палеозоя эту складчатость называют КАЛЕДОНСКОЙ по старинному названию части Шотландии Каледонии где она проявилась очень отчетливо перед девоном а созданные ею складчатые структуры и пояса называют КАЛЕДОНИДАМИ. Наряду с ними есть еще более молодые складчатые области геосинклинальное развитие которых продолжалось не только в палеозое но и в течение большей части мезозоя и завершилось лишь...
35976. Экономическая классификация природных ресурсов 46 KB
  Классификация природных ресурсов по происхождению. При строгом контроле за соблюдением этих норм истощения лесных ресурсов не происходит. Каждый ландшафт или природнотерриториальный комплекс обладает определенным набором разнообразных видов природных ресурсов.