5240

Визвольна війна 1648 року.

Реферат

История и СИД

Визвольна війна 1648 року. 1.Напередодні Великого повстання. 2.Богдан Хмельницький 3.Перші перемоги. 4.Бойові дії 1649-1651рр. (Битва під Берестечком 1651р. 18-30 червня) 5. Умови Зборівського і Білоцерківського миру. 6. Причини блискучих пере...

Украинкский

2012-12-05

127.5 KB

8 чел.

Визвольна війна 1648 року.

1.Напередодні Великого повстання.

2.Богдан Хмельницький

 3.Перші перемоги.

4.Бойові дії 1649-1651рр. (Битва під Берестечком 1651р. 18-30 червня)

5. Умови Зборівського і Білоцерківського миру.

6. Причини блискучих перемог, та поразки 1651 p. Козацького війська під Берестечком.

7.Союз з московським царем. Причини. Оцінки.

 8.Завершальна стадія Великого повстання.

9.Політична діяльність та плани Богдана Хмельницького.

1.Напередодні Великого повстання.

Хоча магнати великою мірою спричинилися до освоєння чи, як висловлювалися польські історики XIX ст., «цивілізування» України, вони також були чинником нестабільності й напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства. Керуючись принципом «сильний завжди правий», вони постійно вдавалися до насильства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці егоцентричні, анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у порубіжних землях змусили поляків визнати, що «на Україні править беззаконня». Схильність магнатів до застосування грубої сили найяскравіше проступала в їхньому ставленні до селян. Установивши вільні від повинностей слободи і в такий спосіб заманивши у свої величезні землеволодіння селянство, вони обкладали селян повинностями, як тільки минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали, особливо після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної поразки у 1638 р.

Ще недавно вільних селян змушували відробляти на своїх панів по три-чотири дні щотижня. Додатково вони мали виконувати на користь феодалів різноманітні повинності, водночас продовжуючи сплату в королівську казну податку за хату та худобу. Та цього ще було замало: магнати часто здавали свої володіння в оренду, згідно з якою орендар отримував собі в прибуток усе, що здатен був витиснути з селян понад встановлену кількість. Орендарями часто ставали євреї, які не мали права володіти землею, а лише могли орендувати її. Наприклад, у величезних володіннях роду Острозьких сиділо 4 тис. орендарів-євреїв,а у 1616 р. більше половини українських земель, що належали Короні, орендувалися єврейськими підприємцями. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними гроші за відносно короткий період у два-три роки, вони нещадно визискували селян та виснажували землі, не дбаючи про майбутні наслідки. Нерідко орендар вимагав, щоб селяни працювали на нього по шість-сім днів, виганяючи їх у поле за допомогою магнатських слуг.

Іншою формою оренди стало надання тимчасової монополії на виробництво і продаж горілки та тютюну орендареві, який потім вимагав від селян яку завгодно плату за ці високо ціновані продукти. Немає потреби доводити, що все це не додавало євреям-орендарям популярності серед українського населення. За словами англійського історика Нормана Дейвіса, участь євреїв у жорстокій експлуатації селян шляхетсько-єврейською спілкою «була єдиною найвагомішою причиною тієї страшної відплати, що не один раз упаде на них у майбутньому».

Невдоволення зростало і в інших верствах українського суспільства. Специфіка пограниччя зумовлювала становище, коли багато невеликих щойно заснованих міст були слабо захищені від магнатських зазіхань. На Київщині та Брацлавщині в містах проживало близько половини всього населення, що було втроє більше,ніж будь-де в Речі Посполитій. Хоч вони й мали статус міст, а деякі навіть Магдебурзьке право, більшість їх являли собою лише форти, зведені для захисту від татар своїх мешканців (велика частина яких займалася сільським господарством). Напіваграрна природа міст і те, що розміщувалися вони на землях магнатів, давало олігархам привід ставити під сумнів статус міщан і вимагати від них виконання обтяжливих повинностей і сплати податків. Об'єктом утисків і експропріації з боку магнатів ставала навіть дрібна знать, переважна частина якої все ще була православною. Зростало загальне невдоволення та обурення, але «клапани», що ними в таких випадках виходив їх надлишок, були закритими. З подальшим освоєнням території збіглим селянам ставало все важче відшукати незаймані землі; водночас козацтво, що традиційно приваблювало найбільш невдоволені елементи, після 1638 р. стало жорстоко придушуватися.

На відміну від селян в інших частинах Речі Посполитої та навіть у Західній Україні мешканці Наддніпрянщини не знали тягаря кріпаччини й не бажали приймати її. Незважаючи на те, як їх класифікували магнати, багато з них вважали себе людьми вільними. Серед козацтва своєрідним догматом віри було те, що у 1582 р. король Стефан Баторій начебто дарував козакам привілеї, котрі майже зрівнювали їх у правах із шляхтою. Численні міщани зі свого боку доводили, що вони за самим своїм статусом люди вільні й самостійні. По десятиліттях слобідського життя важко було переконати селянина втому, що він не сам собі господар. І не мало значення, наскільки такі погляди узгоджувалися з правом. А головне, більшість населення порубіжжя вважала, що їй законно належить статус вільного люду, а ця віра значно посилювала готовність боротися з ляхами, як вони називали поляків. Переслідування православ'я польськими католиками викликало ще більший гнів українців.

Готовність до повстання поєднувалася із вправністю в бою, цією властивою рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу звичайно характеризувалися відсутністю організованості та військової науки. З цієї точки зору Україна відрізнялася, від інших країн. Мандрівники-чужоземці часто зауважували, що життя на повному небезпек пограниччі змушувало навіть простих селян та міщан освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. До того ж козаки утворювали в повстанському війську ядро добре організованих і високомайстерних вояків. Навіть недавні поразки поглиблювали досвід українського козацтва у боротьбі з регулярною армією. Відтак із посиленням експлуатації народу магнатами в українському суспільстві пограниччя зростала готовність і здатність боротися проти неї. Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри.

2.Богдан Хмельницький

Народився у 1595 р. в родині українського шляхтича Михайла Хмельницького, котрий служив у польського магната. За свою службу Михайло отримав хутір Суботів. Він послав Богдана до школи єзуїтів у Ярославі, де той дістав добру, як на ті часи, освіту, оволодівши польською та латинською мовами. В 1620 р. трапилася трагедія. У великій битві турків із поляками під Цецорою його батько загинув, а сам Богдан потрапив у полон. Провівши в неволі два роки, Хмельницький повертається до Суботова, записується до реєстрових козаків, одружується й займається розширенням своїх маєтностей. Як заможний і обережний козак, Хмельницький вже уникає будь-якої участі у повстаннях 1625 та 1638 рр. У 1638 р. завдяки добрим взаєминам з урядом він отримує посаду писаря Війська Запорозького і в 1646 р. вирушає у складі козацького посольства до короля Владислава IV. Хмельницький стає сотником Чигиринського козацького полку у 50-річному віці.

Але у 1646 р., коли Хмельницького не було в Суботові, польський шляхтич Даніель Чаплинський за підтримки місцевих магнатів зажадав для себе маєтку Хмельницького, напав на Суботів, убив молодшого сина Хмельницького й викрав жінку, з якою щойно овдовілий козацький сотник мав намір одружитися. Коли численні скарги до суду виявилися марними, розлючений Хмельницький вирішив підняти проти поляків повстання й очолити його. За короткий час він здобуває підтримку запорожців, виганяє із Січі польську залогу й добивається гетьманства. Спочатку заколот, що набирав сили, мав усі ознаки попередніх невдалих повстань: засліплений жадобою помсти, козацький старшина, якого покривдили магнати, втікає на Січ і переконує запорожців встати за свої (і його також) права. Проте у випадку з Хмельницьким винятковий талант організатора, полководця та політика все докорінно змінив.

Більше року до втечі на Січ він планував повстання й заручався підтримкою прибічників. Розуміючи, що великим недоліком козаків у боротьбі з поляками була відсутність кінноти, Хмельницький сміливо розв'язує цю проблему й звертається з пропозицією про союз проти поляків до давнього ворога козаків — кримських татар. Кращої нагоди й бути не могло. Саме тоді, коли його посольство прибуло до Криму, взаємини хана з поляками стали вкрай напруженими, й на допомогу козакам на чолі 4-тисячного загону було послано відомого воєначальника Тугай-бея. Навесні 1648 р. попереджені про дії Хмельницького поляки послали на південь військо, щоб придушити повстання ще в зародку.

 3.Перші перемоги.

 У середині квітня 1648 р. на Жовтих Водах, по дорозі на Січ, впевнений у своїй перевазі 6-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об'єднаними козацько-татарськими 9-тисячними силами. 16 травня після тривалого бою, під час якого на бік повсталих перекинулися кілька тисяч посланих на допомогу полякам реєстрових козаків, польський авангард було розбито. Вражені звісткою про поразку й переконані підісланим козаком у тому, що повстанці значно переважають їх, командувачі 20-тисячних головних сил Марцін Каліновський та Міколай Потоцький залишили вигідні позиції під Корсунем і, маючи за поводиря таємного агента гетьмана, почали відступати, долаючи багато перешкод. 26 травня неподалік від Корсуня поляки наскочили на козацьку засідку (козацькі сили зросли до 15 тис., без врахування татарської кінноти) і знову зазнали поразки. Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80 великих вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів, 41 гармата. Наче полякам ще мало було нещасть, за шість днів до битви під Корсунем помирає король Владислав IV. У той час, коли на півдні збираються юрми повстанців. Річ Посполита раптом втрачає короля, командирів і армію.

Перемоги Хмельницького приголомшили поляків і водночас надихнули українців. Спочатку на Право, а згодом і на Лівобережжі козаки, селяни і міщани створюють полки й або пристають до гетьмана, або ж під проводом місцевих ватажків піднімають власні повстання. Багато селян і козаків скористалися нагодою дати волю довго стримуваній ненависті до гнобителів.За кілька місяців з України було зметено майже всю польську шляхту, урядників, ксьондзів. Особливо нищівного удару зазнали євреї, які становили найчисельніше, але найменш захищене представництво шляхетського режиму. Між 1648 і 1656 рр. повсталі вбили десятки тисяч євреїв (через брак достовірних даних неможливо встановити точніші цифри), і тому євреї й досі вважають повстання Хмельницького однією з найжахливіших подій своєї історії.

Польські магнати й шляхта в свою чергу відповідали на різанину різаниною. Найбільш сумнозвісним прибічником тактики шляхетського терору був найбагатший з магнатів — Ярема Вишневецький. У своїх лівобережних володіннях він мобілізує добре вишколене 6-тисячне військо, збирає, скільки може, переляканої шляхти, ксьондзів та євреїв і починає відступати на захід. Скрізь на своєму шляху жовніри Вишневецького катували козаків, лишаючи за собою страхітливий слід із трупів. Якщо у Польщі «подвигами» Вишневецького захоплювалися, то на Україні вони викликали таке обурення, що повсталі й слухати не хотіли про якісь переговори, поклявшись боротися з Вишневецьким до смерті.

Протягом літа Хмельницький, розташувавшись під Білою Церквою, зосередився на створенні дисциплінованої, добре організованої армії. Ядро її складали 16 випробуваних у боях козацьких полків, очолюваних такими шанованими полководцями, як Філон Джалалій, Максим Нестеренко та Іван Гиря. До того ж полковницькі булави отримали такі обдаровані, досвідчені й талановиті представники української знаті, як Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський, а також вихідці з міщан — Мартин Небаба та Василь Золотаренко. Великим допоміжним загоном легкої кінноти командував затятий ворог Вишневецького й один із найпопулярніших повстанських ватажків Максим Кривоніс. Із добровольців створювалися нові частини, й під кінець літа українські сили налічували від 80 до 100 тис. чоловік. Із них регулярне козацьке військо складало близько 40 тис.

Поляки теж не гаяли часу. Щоб затримати повстанців, вони вступили з Хмельницьким у тактичні переговори, що дозволило їм мобілізувати 32 тис. шляхти й 8 тис. німецьких найманців. Коли біля Львова збиралося їхнє військо, споряджене в сліпучі шати, які так полюбляла шляхта, очевидець зауважив, що поляки збираються воювати не залізом, а золотом та сріблом. На чолі нової польської армії стояли три магнати: млявий і закоханий у розкошах Домінік Заславський, освічений вчений-латиніст Міколай Остророг і 19-річний Александр Конєцпольський. Хмельницький саркастично охрестив їх «периною», «латиною» й «дитиною». 23 вересня воюючі армії зустрілися під Пилявцями. Під час бою польським гетьманам зрадили нерви і вони кинулися тікати. Коли про це стало відомо, решта армії вчинила те ж саме. Козаки та їхні союзники татари за кілька годин знищили це нещодавно величне військо майже дощенту. На початку жовтня козацько-селянська армія взяла в облогу Львів і вже б от-от здобула його, та завдяки величезному викупу й небажанню Хмельницького руйнувати чудове місто Львів було врятовано. Через місяць, коли Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти козацтво. До того ж голод і чума вже позначилися на його військах, як і на населенні України в цілому.Та й союзникам гетьмана — кримським татарам — не терпілося повернутися додому. Ці обставини, можливо, й зумовили небажання гетьмана продовжувати військову кампанію взимку.

4.Бойові дії 1649-1651рр. (Битва під Берестечком 1651р. 18-30 червня)

Навесні 1649 р. в наступ пішли поляки. З Волині йшли їхні основні сили 25 тис. на чолі з самим королем Яном Казимиром, а через Галичину під командуванням сумнозвісного Яреми Вишневецького рухалося 15-тисячне військо. Вдавшись до своєї звичайної тактики швидкого обманного маневру, Хмельницький і його союзник хан Іслам Гірей 80-тисячним військом обложили Вишневецького у фортеці Збараж. Коли на допомогу Вишневецькому поспішив польський король, Хмельницький раптовим маневром напав на армію Яна Казимира під Зборовом і оточив її. Але якраз коли поляки от-от мали зазнати поразки й під Збаражем і під Зборовом Хмельницький погоджується на мир.

18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський мир. За ним реєстр установлювався в 40 тис. козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та православній шляхті, а православному митрополитові обіцялося місце в польському сенаті. Хоча всім учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян мали повернутися у кріпацтво. Польській шляхті в свою чергу, навпаки, дозволялося повертатися до своїх володінь. Але оскільки поляки вважали, що поступилися надто великим, а козаки були переконані, що отримали замало, ця угода так і не була повністю виконана.

На сеймі (грудень 1650р.) польський король закликав до збройної боротьби проти Б. Хмельницького. Сейм прийняв рішення про створення 50-тисячної регулярної армії та про скликання ополчення (посполите рушення). Районом зосередження польського війська було обрано спочатку район біля Старокостянтинова, а згодом містечко Сокаль .

У відповідь на ці заходи Б. Хмельницький оголосив збір війська до Білої Церкви. Військовий маневр короля - відрядження на Поділля корпусу М. Калиновського - викликав негативну реакцію Хмельницького, який вислав на зустріч шляхті брацлавського полковника Данила Нечая з 3 тисячами чоловік. 20 лютого 1651р. війська Калиновського несподівано напали на містечко Красне, де під час бою загинуло багато козаків, в тому числі Д. Нечай. Військо Калиновського з боями просувалося вглиб Поділля. 10 березня було обложено у Вінниці місцевого полковника Івана Богуна з 6 тисячами козаків. Після боїв у Вінниці Богун, відступаючи перед переважаючими силами ворога, перейшов на другий берег Південного Бугу і укріпився у православному монастирі, наказавши прорубати у льоді на річці ополонки і прикрити їх сіном. У погоні за Богуном багато шляхтичів потрапило в ополонки, втопилося і загинуло від козацьких куль. Від Білої Церкви, району зосередження української армії, вирушив на допомогу І. Богуну до Вінниці її авангард, який складався з Чигиринського, Брацлавського, Прилуцького, Лубенського полків та загону татар. Удар, що було завдано 12-тисячному війську М. Калиновського, викликав у польському війську паніку, що перевершувала пилявецьку. Опамятавшись біля Бару, М. Калиновський вирушив до Камянець-Подільського. Авангард української армії (І. Богун) переслідував польське військо до цієї фортеці і далі на північний захід до району Сокаля. Основним завданням авангарду було блокувати основні комунікації ворога в районі воєнних дій з метою його ізоляції .

Про розміри, вигляд, укріплення і місце знаходження королівського табору під Сокалем докладні дані відсутні. Згідно повідомлення Б. Сокальського, королівський табір 1651р. знаходився безпосередньо під містом і на полях сусіднього села Бабинці. Більше даних маємо про хід підготовки королівської армії, стан і настрої військ у таборі. Діяльність Яна Казимира у цей час була спрямована на комплектування і впорядкування війська, подолання матеріальних труднощів і здобуття певних інформацій про ворога і його плани. М. Потоцький 12 травня привів у Сокаль 7000 тисяч війська, разом з королем 17 травня прибуло 6000 чоловік. 22-27 травня у Сокалі зєднались з королівськими військами рештки розбитої у поході армії М. Калиновського, що нараховувала вже не більше, ніж 7000 чоловік. Протягом травня - першої половини червня 1651р. кількість регулярних королівських і найманих іноземних військ у таборі під Сокалем постійно зростала і близько 12 червня армія була вже в основному укомплектована. Рівночасно до короля почали прибувати окремі магнати - воєвода руський Ярема Вишневецький з племінниками, коронний хорунжий Олександр Конєцпольський, воєвода Брацлавський Станіслав Лянцкоронський, три брати Любомирські, князі Чарторийські, великий литовський хорунжий Богуслав Радзивілл, калуський староста Ян Замойський, коронний мечник Міхал Зебжидовський та багато інших. Самих лише сенаторів зібралось у Сокалі 20. Усі вони приводили з собою свої приватні війська, які віддавали у розпорядження короля. Ті з панів, які з тих чи інших причин особисто зявитись не могли, присилали свої полки під командуванням досвідчених офіцерів. Окремі шляхтичі, змагаючись один з одним, старались за власний кошт навербувати якомога більше людей і передати своє військо королеві у повному озброєнні та обладнанні. За підрахунками очевидця, близько середини червня у таборі під Сокалем, крім королівської армії, вже знаходилось до 10 тисяч приватних магнатських військ.

Якщо королівські і магнатські війська прибували у Сокаль більш-менш своєчасно. То посполите рушення не поспішало на війну. Один із шляхтичів писав до королевича Кароля 19 травня з під Сокаля: “Воєводства, навіть близькі, дуже поволі прибувають. Наші браття того не розуміють, що вже повинно дійти до битви, а їх допомога, не дай Боже, може надійти вже після війни. Говорили, що трави ще для коней немає. Вже й трава є, а воєводство Бєлзьке ще сеймікує. Ще не видно ані панів князів з воєводств Краківського, Руського, Замойських, Вишневецьких та інших. А слід було б бігти як до вогню”. Автор листа від 29 травня пише до невідомої особи з Сокаля: “Посполите рушення не видно й не чути. Подякуйте їм, прошу, за їх охоту, бо або на перемогу, або, не дай Боже, на наш похорон прибудуть”.

Невирішеним остаточно питанням залишається підрахунок кількості військ, що знаходились у розпорядженні короля під Сокалем і Берестечком. Загалом чисельність війська коливається від 20 до 150 тисяч чоловік на кінець травня. Основу королівської армії становила оплачувана королем кіннота. В ній служила шляхта, яка з погордою ставилася до піхоти, як до війська, що складалось з селян і представників бідніших шарів міського населення. Кавалерія ділилась на хоругви під командуванням ротмістрів і їх заступників - поручників, але кількість кавалеристів в окремих хоругвах була різною, вона залежала від того, скільки людей окремі ротмістри могли завербувати у свої хоругви.

Найбільш привілейованою частиною кінноти була гусарія, введена у склад польської королівської армії за угорським зразком на початку XVI століття. Інший вид кавалерії складали панцирні хоругви, що відрізнялись від гусарських спрощеною захисною зброєю і типом озброєння. Легка кіннота, що складала найбільш чисельну частину кавалерії, залежно від типу озброєння ділилась на козацькі, татарські та волоські хоругви, в яких служили бідніші польські шляхтичі. Крім цих видів кавалерії польського типу, в королівській армії існували також полки, сформовані за західноєвропейськими зразками. Король Владислав IV впровадив до польського війська рейтарів і драгунів, які згодом стали відносно невеликою частиною королівської армії. Ними командували переважно іноземні офіцери, озброєння і тактика також були західноєвропейськими. За підрахунками Я. Віммера наприкінці травня 1651р. у Сокальському таборі знаходилось близько 14000 чоловік кавалерії польського типу, 2300 рейтарів та 1700 драгунів.

У зібраних під Сокалем військах піхота складала одну пяту частину усієї армії. Вона ділилась на польську, угорську та іноземну. Польські піхотинці обєднувались у хоругви, “іноземні” - в регіменти (полки). Польська піхота мала гірше озброєння та була менш маневреною, але потребувала менших затрат. За шведським зразком регіменти ділились на мушкетерів (2/3) та пікінерів (1/3). Команди подавалися на німецькій мові. Мали краще озброєння, але були більш дорожчі. Драгуни, які віддавали коней спеціальним коневодам також ставали таким чином різновидом піхоти. Таким чином на травень 1651р. під Сокалем було 3800 чоловік піхоти польського типу, 5540 “іноземців”, 1700 драгунів. При чому 10000 чоловік піхотинців та 3000 чоловік драгунів були німецькими ветеранами 30-літньої війни. Про кількість гармат і артилерійської обслуги у таборі під Сокалем докладних даних немає.

Регулярна армія Речі Посполитої ділилась на коронне і польське війська. Король вважався головнокомандуючим усією армію, а на чолі обох її частин стояли два гетьмани - великі коронний і литовський. Фінансовою підставою утримання королівської армії була так звана кварта, тобто четверта частина прибутків від королівських маєтків, що йшла на утримання війська. Ще іншою військовою силою були приватні війська магнатів, в тому числі і самого короля, що також складались з кінноти й піхоти. У зібраних в Сокальському таборі військах король намагався запровадити лад на зразок західноєвропейських армій, хоч польсько-шляхетське командування було дуже незадоволене з нових порядків. Ян Казимир поділив все військо на 10 частин, званих полками або дивізіями, керівництво яких доручив визначним шляхтичам: великому гетьману коронному Миколаю Потоцькому (24 хоругви), воєводі брестському Шимону Шавинському (10 хоругв), воєводі руському Яремі Вишневецькому (8 хоругв), воєводі подільському Станіславу Потоцькому (11 хоругв), воєводі брацлавському Станіславу Лянцкоронському (10 хоругв), великому коронному маршалу Юрію Любомирському (11 хоругв), воєводі вітебському Павлу Сапезі (5 хоругв), коронному хорунжому Олександру Конєцпольському (12 хоругв). Окремі полки мали від 2 до 4 тисяч особового складу. Першим “полком”, що нараховував разом з озброєною челяддю близько 13 тисяч чоловік, командував сам король, який включав у нього всю піхоту, драгунів, артилерію і свою гвардію. Одними з найбільших проблем були слабка розвідка та недостатнє харчове постачання.

У своєму поході на захід Б. Хмельницький затримався на лінії Зборів-Збараж на Тернопільщині, а згодом зібрав свої війська під селище Колодне поблизу Вишнивця, де чекав на поповнення своєї армії та на прихід кримського хана Іслам-Гірея III. За даними І. М. Каманіна у похід під Берестечко до Хмельницького прибуло 15 козацьких полків: Чигиринський (полковник Іван Криса), Черкаський (Яків Вороненко), Канівський (Семен Савич), Корсунський (Іван Гуляницький), Білоцерківський (Іван Нечай), Вінницький або ж Кальницький (Іван Богун), Київський (Іван Жданович), Переяславський (Федір Лобода), Кропив’янський (Філон Джаджалій), Миргородський (Матвій Гладкий), Полтавський (Мартин Пушкар), Прилуцький (Тимофій Носач). Два полки - Чернігівський (Мартин Небаба) та Ніжинський (Іван Золотаренко) були залишені Хмельницьким для охорони Київського воєводства. Однак Канівський полк Семена Савича не брав участі в битві, про що Савич у вересні 1651р. розповів у Посольському приказі в Москві. Видається, що й Київський полк Ждановича залишився для оборони Києва від наступу Великого гетьмана литовського Януша Радзивілла, проти якого Хмельницький вислав ще 3 полки на чолі зі своїм сином Тимошем. Полк козацької піхоти (2000) ділився на 4 роти по 500 козаків кожна. Роти ділились на сотні, сотні - на курені або ряди по 10 чоловік (ІСв ст.72-87). Загальна чисельність козацького війська була у межах 60-70 тисяч чоловік, при 100-130 гарматах. У складі українського війська було близько 170 тисяч повстанців, не менше 40 тисяч татар та 5 тисяч турецьких воїнів.

Ширилися чутки, що кримський хан до Колодного не прибуде, тому Б. Хмельницький збирається вирушити назад. На Наддніпрянщину. Ця дезінформація з боку Б. Хмельницького поширювалася навмисне, щоб змусити короля зрушити з місця. Але памятаючи Зборівський варіант і події під Жовтими Водами польське військо з 15 по 20 червня обережно просунулось на 60 км на схід від Берестечка.

Між табором українського війська (Колодне) та табором польської армії (Берестечко) відстань 80 км. Для її подолання Б. Хмельницькому необхідно було не менше 2-х діб. Розрахунки свідчать, що Б. Хмельницький та Іслам-Гірей III вирушили від Колодного вранці 27 червня за маршрутом Колодне-Вишневець (переправа через Горинь) - Кременець (переправа через Ікву) - Козин (переправа через Пляшівку) і наприкінці дня 28 червня вийшли на рубіж Лешнів-Редьків-Острів. Ці події припали на мусульманські релігійні свята, в які було заборонено вбивати. Битва припала на один з чотирьох священних місяців - Раджаб. Це місяць малої прощі до Мекки. В цей місяць забороняється вести війни. Останнє дає підстави зробити висновок, що дні, які визначені були для проведення Берестецької битви, не влаштовували воїнів кримсько-татарського війська, тому що з боку командування відчувалося свідоме порушення релігійних заборон. До того ж під час однієї з розвідок 28 червня було вбито деяких татарських воєначальників, серед яких був і друг Хмельницького Тугай-бей, що посіяло серед татар паніку і страх перед покараннями Аллаха. Отже Б. Хмельницький намагався розташувати війська так, щоб якомога менше задіяти татар. Тому вранці 30 червня 1651 року Б. Хмельницький зявився на горизонті, рухаючись 10-рядним возовим табором, паралельно польським порядкам. Хмельницький командував центральним табором з гарматами. На правому фланзі знаходився авангард Богуна (15000), зліва - арєргард Іслам-Гірея з двома гарматами. На лівому фланзі поляків був арєргард Я. Вишневецького, на правому - авангард С. Лянцкоронського. Головні сили очолив Ян Казимир. Іслам-Гірей, який розташувався на пагорбі, докоряв Хмельницькому занадто близькому наближенню до польського табору, що сковувало маневри козацького війська. 30 червня польські гармати почали обстрілювати татарську кінноту. На цей обстріл відповідали всього 2 гармати, але 4 постріли пролетіли біля Яна Казимира, один з них поранив короля в коліно. Але це не зупинило панічну втечу татар, що знаходились під впливом релігійних обмежень. Хмельницький намагався догнати і зупинити татар. За однією з версій він потрапив в полон до Іслама-Гірея, за іншою - Хмельницький сам ініціював цей полон, бо вирішив не повертатися на програну битву і зібрати нове військо під Білою Церквою. До Берестечка ж відправив І. Лукянова з наказом про відступ (ІСт ст. 238-254). Оборону козацького табору очолював Ф. Джаджалій, потім - М. Гладкий. Поляки, які мали проблеми з посполитим рушенням, не наважувалися нападати на добре укріплений козацький табір. До того ж козаки постійно робили вилазки і таким чином постійно докучали полякам. Вони застосовували також психічні засоби. Так, однієї ночі били в котли, радісно кричали, тупотіли ногами, створюючи враження, що до них прибула підмога. Гідно оборонялися козаки, так, один козацький загін з 300 чоловік засів на одному острівку й одчайдушно боронився. У відповідь на обіцянку Потоцького дарувати їм життя козаки на знак зневаги до життя і багатства на очах у шляхти викинули у воду зі своїх гаманців гроші. Їх було розбито, але вони поодинці боронилися серед боліт, поки їх усіх не було забито. І таких прикладів було безліч. Відходом війська з табору командував І. Богун. Через недовіру козаків до черні в таборі, останньої, почалася паніка поляки скористались цим вирізали близько 3 тисяч повстанців (за іншими джерелами до 30 тис.) та захопили 18 гармат.

Але не можна сказати, що це був розгром. Ця поразка тільки загартувала українські війська і ще більш розпалила багаття визвольного вогню. В котрий раз ця битва показала дисципліноване і боєздатне українське військо, яке польські пани та й деякі сучасні іноземні історики (див. фільм Єжи Гофмана “Вогнем і мечем”) вважали просто неорганізованим збіговиськом випадкових людей. Це була регулярна армія борців за волю і державність.

5. Умови Зборівського і Білоцерківського миру.

Зборівський (1649 p.) і Білоцерківський (1651р.) мир укладалися в ході визвольної війни. За Зборівським миром українські землі в складі 3-х воєводств (Брацлавського, Київського, Чернігівського) отримали фактично політичну автономію в складі Польщі. На цих землях урядові посади мали право займати тільки православні, їх призначення було остаточним і не потребувало ніякого затвердження з боку Польщі; польське військо без запрошення козацького керівництва не мало права входити на територію воєводств, тут не мали права проживати євреї (реакція народу на ту роль, яку вони зіграли в якості орендарів і управителів шляхетських маєтків) та єзуїти. Зборівська угода була укладена після вітчутних поразок Польщі, яка змушена була піти на такі поступки.

В 1651 p., після Берестецької битви, де полякам вдалося здобути перемогу, вони відмовилися від Зборівської угоди і .нав'язали нову, що за місцем підписання названа Білоцерківською. Козацькі землі обмежувалися одним Київським воєводством, козацький реєстр зменшувався в 2 рази - з 40 до 20 тис. чол., польські війська мали право вільно проходити через Київське воєводство, урядові посади в нім затверджувались польською адміністрацією, відновлювалась церковна унія і право євреїв єзуїтів проживати де їм заманеться. Це ті відмінності, що кидаються в очі при порівнянні цих угод. Але є між ними і ніби спільне, яке при більш уважному розгляді виявляє себе як відмінне. Обидві угоди передбачали відновлення права польської шляхти на маєтки, повернення селян до своїх панів і відбування попередніх (як і до 1648 p.) повинностей. Але за умовами Зборівської угоди шляхті довелось би повертатись на землі, де не було польського війська, а влада фактично належала козацькій адміністрації. А за умовами Білоцерківськго - під захистом польського війська і державних органів влади. І коли після Зборівського миру Б.Хмельницький мав можливості для маневру, оголосивши, що до реєстру в 40 тис., добавляється по 2-3 помічники на кожного козака (з числа селян, що були в війську) і що земля буде повернута всім шляхтичам, за винятком тих, хто жорстоко ставився до своїх підданих (а таких було немало), то в 1651 p..він подібним чином діяти вже не міг.

Але якщо повсталих не задовольняли умови Зборівского миру (який, до речі, був покладений в основу Гадяцького трактату 1658 p., де права України були дещо розширені і майже повністю повторені в Слобдищенському договорі Ю.Хмельницького з Польщею в 1660р.), то, звичайно, Білоцерківський мир розглядався Б.Хмельницьким і його сподвижниками як вимушена жертва. що дозволяла зберегти дуже куцу і контрольовану поляками козацьку станову автономію, а головне - виграти час і зберегти сили для подальшої боротьби .

6. Причини блискучих перемог, та поразки 1651 p. Козацького війська під Берестечком.

Безпосередніми факторами поразки під Берестечком (18 -30 червня 1651 p.) були: перевага польської артилерії, відхід з поля бою кримських татар, що захопили з собою Б.Хмельницького та І.Виговського, деякі тактичні прорахунки гетьмана. Але існували й глибші причини історичного характеру

1. В перший рік війни Річ Посполита ще недооцінювала козацькі сили і недостатньо відмобілізувала свої ресурси. Лише після облоги Львова магнати і шляхта повністю усвідомили існуючу загрозу.

2. В багатьох дослідженнях показано, що Б.Хмельницький підняв козацтво Запорозької Січі не маючи політичної програми дій: вважав, що воює зі шляхтою і панством, а не державою і королем. А з 1649 p. ідея визволення спрямовувалася переважно на досягнення автономного статусу козацького державного утворення в складі Речі Посполитої (аж до кінця 1653р.). За тодішніми уявленнями особа нецарської крові не могла самовладне правити без Божого благословіння. Б.Хмельницький гарячкого шукав шляхів для ровз'язання цього питання (молдавська, турецька, московська орієнтація). Недостатня політична визначеність вела до затягування війни після перших блискучих перемог, з новими важкими втратами (полковники М. Кривоніс, Д.Нечай та ін.), проявами незадоволення, особливо з боку селянства (повстання козаків і селян Київського полку в серпні-вересні 1650 p.).

3. Європейські католицькі й абсолютистські держави підтримували в цій війні уряд Речі Посполитої, бо їх відлякував революційний характер війни і перспектива розпаду сильної Речі Посполитої перед наростаючою турецькою агресією.

Незважаючи на позірну згоду, Хмельницький не збирався приймати принизливі умови, й у квітні 1652 р. в його резиденції в Чигирині зібралася таємна рада провідних козацьких ватажків, на якій вирішили зібрати нове військо й відновити воєнні дії проти поляків. Через кілька тижнів війська Хмельницького напали на 30-тисячну польську армію, що розмістилася під Батогом, на кордоні Поділля з Молдавією, і 1 травня розгромили її. У помсту за поразку під Берестечком козаки вбили усіх полонених поляків.

Коли розлетілася звістка про перемогу, знову спалахнули повстання проти польської шляхти, й козацькі війська зайняли більшу частину території, яку вони контролювали до поразки під Берестечком. Але тепер ставало очевидним, що роки страшного кровопролиття та руйнації починають даватися взнаки. Ні поляки, ні українці вже не мали такого бойового запалу, військові дії точилися мляво, а обидві сторони були, як виснажені боксери, що обійнялися, не в змозі завдати вирішального удару.

Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка іззовні. Козаки хоч і завдавали полякам тяжких поразок, однак не могли постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував надійної підтримки великої чужоземної держави. Звичайною платою за таку допомогу була згода на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав.

 

7.Союз з московським царем. Причини. Оцінки.

Союзницькі відносини Війська Запорізького та Московського царства протягом Визвольної війни не були однозначними. Наприклад, жоден документ не фіксує будь-якої допомоги з боку Війська Донського повстанню Хмельницького. Весною 1649 року дончаки не тільки заборонили добровольцям (“охочим”) покидати Дон, але й навіть не пустили на свої землі запорозьких послів. Натомість донські козаки протягом 1648-1650рр Визвольної війни постійно нападали на Кримське ханство, користуючись тим, що кримсько-татарське військо перебувало на Україні, надаючи повсталим козакам допомогу. Про це, зокрема, свідчить І.С. Стороженко “Іслам–Гірей ІІI не встигав вирушити на допомогу Б. Хмельницькому із-за нападів донських козаків на Крим і в багатьох випадках стояв перед дилемою: чи йти походом на Дон, чи рушити на Україну для виконання союзних обов`язків”.

На 1654 p. Богдан Хмельницький вже мав тривалі контакти з московським царем, прагнучи не допустити його втручання у війну на боці короля Речі Посполитої, нейтралізувати або й, наскільки можливо, добитися допомоги повсталому українському народові. В 1653 p. Україна переживала велику економічну та політичну кризу. Шестирічна війна виснажила сили. Хмельницькому не вдалося закріпитися в Молдавії, де він втратив Тимоша, на якого покладав великі надії як на свого наступника. Кримський хан, єдиний союзник, під Жванцем укладає мир з Яном Казиміром. Здійснюється масове переселення українців на схід - землі, які московські царі намагаються поставити під свою юрисдикцію. Все це і примушувало Хмельницького активізувати зусилля в напрямку одержання протекції від московського царя, щоб з його допомогою довести війну до переможного кінця. Українсько-московським домовленостям 1654 p. дається різна історико-правова оцінка. Російський історик державного права В.Сергієвич називав їх персональною унією, тобто об'єднанням двох держав в особі спільного монарха. Інші дослідники (М.Грушевський, М.Слабченко) вбачють ознаки васалітету - встановлення васальної залежності Русі-України від Москви. Вчений Б.Нольде вважав, що Україна прилучилася до Москви на основі автономії, історик Д.Яковлів вважав домовленості лише номінальною васальною залежністю, бо де - факто вони так і не були реалізовані. ВЛипинський, І.Креп'якевич та інші вважали цю спілку звичайним військовим союзом, подібним до тих, які раніше укладав Хмельницький.

Зовсім відірвано від історичної істини трактувала цей договір офіційна російська та радянська історіографія, послуговуючись дивним стосовно народів терміном - «возз'єднання». Більшість істориків сходяться на тому, що обидві сторони по різному розуміли суть і характер стосунків між собою. «Москва протягом 6 літ приглядалася з нерухомою цікавістю, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовим і Берестечком, хилилася до упадку, як Україна пустошилася союзниками - татарами і люто-нелюдською усобицею, і коли Україна вже знищилася до решти, її прийняли під свою високу руку, щоб правлячі українські верстви з бунтарів проти Польщі повернути на підданих Москві» - писав російський історик В.Ключевський.

Між тим при підписанні договору з Московським царством - «Березневих статей» - головна вимога козацтва зводилась до того, щоб не було ніякого втручання з боку Москви у внутрішні порядки їх держави. А союз з Московським царством був для неї умовою продовження боротьби з Польщею, а повне звільнення українських земель і головним обов'язком Москви була військова допомога в цьому Тобто можливим і бажаним результатом Переяславської ради мало бути повне звільнення всіх українських земель, - в дійсності ж вдалося втримати, козацькій державі менше; частина звільнених на момент Переяславської ради земель. А московські царі спочатку на 13,5 роки-Андрусівське перемир'я 1667 р, а згодом і зовсім (Вічний мир і686 р.) погодились на те, що колиска козацтва, більш економічно і культурно розвинута на середину XVII , всі території Правобережної України відійдуть до Польщі.

 Договір з Москвою гарантував невтручання у внутрішні справи козацької держави. І якщо при житті Б.Хмельницького (помер в 1657 р.) були тільки спроби вручання, а не воно саме, то після того, як Москві вдалось роздути до громадянської війни конфлікт між Виговським і Пушкарем, це втручання стало явним, а новий договір між Москвою і новим гетьманом Ю.Хмельницьким в 1659 р. надав їм законний» характер Сто з лишнім років, поступового; а інколи і різкого обмеження автономії козацької держави невідворотньо вели до її повної ліквідації. До того ж на протязі всього XVIII ст. козацька держава була культурним донором Російської імперії.

На той же час і за тих обставин розрахунок Б.Хмельницького на збереження рівноправних відносин, а в перспективі, можливо, і головну роль козацької держави в союзі з Московським царством був досить тверезим. (Ще до нього такий союз пропонували предтечі Б.Хмельницького гетьман П.Сагайдачний і митрополит П.Могила, розраховуючи, що ослаблене «Смутним временем» Московське царство буде кероване людьми з берегів Дніпра, як в часи Київської Русі). Навіть якщо б цей союз був укладений, як домагався Б.Хмельницький, в 1649 p., в час найбільших успіхів у війні з Польщею, тоді позиції козацької сторони були б міцніші, ніж в 1654 p., і в Б.Хмельницького було б значно більше часу, щоб укріпити його правові основи. А в 1654 p. зійшлися на умовах військово-політичного союзу, хоча Б.Хмельницький пропонував Москві також варіант договору, згідно якого козацька держава могла платити фіксовану данину в обмін на покровительство і військову допомогу (модель взаємин Отаманської імперії і християнських держав Подунав'я, Молдови, Валахії). Але Москва демагогічно (як брати данину з єдиновірних братів) відмовилась і Б.Хмельницький не дуже наполягав. Присяга ж московському цареві мала свідчити про те ,що землі козацької держави не належать більше польському королеві, бо тогочасне, міжнародне право визнавало законною тільки владу монарха. Обидві договірні сторони (а не тільки Москва, як часто стверджується в українській національній історіографії) спеціально допускали розпливчастості формулювань, сподіваючись в майбутньому посилити свої позиції і змінити умови договору на свою користь.

Кращі шанси спочатку були в козацькій державі, але з 1659-63 pp. співвідношення почало докорінно мінятися на користь Москви.

 8.Завершальна стадія Великого повстання.

Одним із перших наслідків Переяславської угоди стала радикальна зміна політичних союзів у регіоні. У відповідь на договір Хмельницького з царем поляки й татари об'єднали сили, почавши новий етап війни. Навесні 1654 р. московське військо, підтримане 20 тис. козаків на чолі з Василем Золотаренком, вступило до Білорусії, відбивши у поляків значну частину території. Пізніше, восени, бої перемістилися у Південно-Західну Україну. Не зв'язані тепер ніякими зобов'язаннями перед українцями, татари нещадно спустошували край.

Під час воєнних дій стався випадок, що характеризує всю гостроту конфлікту. В жовтні 1654 р. переважаючі сили поляків узяли в облогу козацьку фортецю Бушу, винищили більшу частину залоги й от-от мали оволодіти замком. У цю мить удова вбитого козацького ватажка Завісного підпалила пороховий погріб, висадивши в повітря себе, залишки залоги й чимало атакуючих поляків. Унаслідок жорстоких боїв на Правобережжі сплюндрованими й фактично безлюдними лежали ті недавно колонізовані землі, що досягли значного розвитку.

Нещастя та розруха охопили й Польщу. Влітку 1655 р., скориставшись війною, яку вели поляки на півдні та сході, шведи напали з півночі, окупувавши велику частину Польщі. Захоплена шведами, росіянами та українцями Річ Посполита от от мала розвалитися. Польські історики часто називають цей період Потопом. Зате для Хмельницького вступ до конфлікту шведів був наче як Божий перст, що надавав йому нові дипломатичні та військові можливості.

Незабаром шведські та українські дипломати вже обговорювали проведення спільних походів проти поляків, а шведи пообіцяли допомогти Хмельницькому у створенні Київського князівства. У 1656 р., відчуваючи неминуче падіння Речі Посполитої, інший сусід — Георгі Ракоці Семигородський — також звернувся до гетьмана. Разом вони вчинили спільний похід на Польщу з метою її поділу. Спираючись на таку могутню підтримку, Хмельницький зайняв безкомпромісну позицію щодо поляків, наполягаючи на тому, щоб під його владу перейшли всі українські землі, включаючи Галичину та Волинь.

Проте поряд із новими можливостями шведи створювали для гетьмана й ускладнення. Прагнучи звести давні рахунки, вони розпочали війну з Московією. Хмельницький опинився у делікатній ситуації, коли його сюзерен воює з його ж новим союзником. Напруження у стосунках між українцями і московитами стало вириватися назовні. Розміщення у Києві та інших українських містах московських залог, а також втручання царських чиновників у фінансові справи українців викликали занепокоєння козаків. Ворожнеча між союзниками також виникла у щойно завойованій Білорусії, де населення нерідко воліло мати козацьку систему правління, а не московську, й присягало на вірність гетьманові, а не цареві. Змагання однієї Русі (українців) із другою (московитами) за владу над третьою (білорусами) трохи не спричинилося до відкритої війни, і перш ніж московитам удалося витіснити козаків із цього краю, минув деякий час.

Найбільшу лють української старшини викликало укладення у Вільнюсі в 1656 р. миру між московським царем і поляками без усякої на те згоди українців; більше того, спеціально послану українську делегацію навіть не допустили до переговорів. Побоюючися, що московити принесуть у жертву українські інтереси, гетьман і козацькі полковники відкрито звинуватили царя у зраді й порушенні Переяславської угоди.У роздратованому листі до царя Хмельницький порівнював поведінку московитів з поведінкою шведів: «Шведи — люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримуються слова. Проте цар, уклавши перемир'я з поляками і маючи намір повернути нас в їхні руки, вчинив з нами безсердечно». Слідом за цим розчаруванням прийшли інші. Об'єднаний українсько-семигородський похід на Польщу закінчився катастрофічним провалом, а незадоволене козацтво вчинило заколот, звинувативши у поразці гетьмана(не обійшлося без руки московитів). 4 вересня 1657 р., уражений звісткою про поразку, тяжко хворий Хмельницький помирає в Чигирині.

9.Політична діяльність та плани Богдана Хмельницького.

Поза історичним контекстом об'єктивна оцінка діяльності провідника національно-визвольної війни українського народу в 1648-1657 pp. Богдана Хмельницького неможлива. А історичні обставини не сприяли Україні. Масові козацькі визвольні рухи кінця XVI ст.-ЗОх pp. XVII ст. були спрямовані на здобуття українцями автономних прав у складі Речі Посполитої, але закінчилися поразкою. Повне ж політичне самовизначення України з огляду на відсутність в цей час характерної для середньовіччя династичної традиції, виразний антифеодальний характер війни, наявність сусідів - країн з відсталими режимами, які ласо поглядали на Україну, - було справою майже нездійсненною Тому першочерговим завданням Б.Хмельницького ще перед революцією був пошук союзників. Він укладає спілку з кримським ханом, пізніше шукає зв'язків з Молдавією, Валахією, Семиграддям. Туреччиною, Швецією, Бранденбургом, Московією та ін. Здобувши низку блискучих перемог 1648 p., поставивши Річ Посполиту перед катастрофою, Хмельницький ще сподівався на розуміння після виборів нового короля Яна Казиміра. Проте, вже в лютому 1649 p. гетьман починає тримати курс на створення самостійної козацької держави, заявивши польським комісарам: «Правда, що я лихий, малий чоловік, але мені Бог дав, що я є єдиновладцем і самодержавцем руським... Не зістане у мене і нога жодного князя й шляхетки тут, на Україні». Щоб утвердити законність новопосталої держави перед світом, Хмельницький хотів заснувати свою династію і передати владу своїм синам. В боротьбі за неї він спирався на козацтво, українську шляхту та міщанський стан. Його надії на рівноправну спілку з московським царем виявились примарними, і перед смертю він виношував плани створення нової антипольської коаліції, формально ще не пориваючи з Москвою.

Діяльність Б.Хмельницького не позбавлена суперечностей, прорахунків та помилок, але більшість істориків поціновують його як блискучого полководця і видатного організатора і політика.

PAGE  25


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

47003. Причины первой мировой войны 43.5 KB
  Покровский Стремившийся доказать что царская Россия есть главная виновница войны Покровский в то же время признавал что в основе международных противоречий вызвавших империалистическую войну лежал англогерманский конфликт за которым по значению следовал германофранцузский. Гуч в книге Накануне войны вышедшей в 1938 г. предпринял попытку доказать что возникновение войны в 1914 г.
47006. ТЕОРИЯ ПОДОБИЯ В ПРИМЕНЕНИИ К ДИФФЕРЕНЦИАЛЬНОМУ УРАВНЕНИЮ ТЕПЛОПРОВОДНОСТИ 43.9 KB
  Считаем также что начальная температура тела одинакова и не зависит от координат т.4 где α – коэффициент теплоотдачи от тела к омывающей среде Tw температура стенки тела . С другой стороны плотность теплового потока у стенки тела равна: ∂T ∂ϑ qw = −λ = −λ 4.5 ∂n ∂n w w где λ коэффициент теплопроводности тела ∂T производная температуры в теле по нормали к поверхности.
47009. СКРЫТЫЕ (УСЛОВНЫЕ) БАЗЫ 44.26 KB
  Применение условных скрытых баз при проектировании тем более удобно что позволяет исключить из расчетов неизбежные погрешности реальных поверхностей снижающие точность базирования. При базировании деталей собираемых узлов и обрабатываемых заготовок в подавляющем большинстве случаев используются материальные поверхности явные базы по ГОСТ 21495 76 однако и в этом случае для повышения точности базирования иногда применяются условные скрытые базы материализуемые различными устройствами отвесы коллиматоры центрирующие...
47010. Эластичность спроса и предложения. Финансовая устойчивость страховых компаний и ее составляющие 45.47 KB
  Эластичность - степень реакции одной экономической величины на изменение другой. Эластичность показывает, на сколько процентов изменяется одна переменная экономическая величина при изменении другой...
47011. Морфологическая категория лица и числа глагола 44.5 KB
  Формы лица выражают отнесенность действия к говорящему формы 1 лица к собеседнику формы 2 лица или к лицу которое не является ни говорящим ни собеседником а также к неодушевленному предмету формы 3 лица. Формы 1 и 2 л. В качестве производителя действия равно выступает как лицо формы 1 2 3 л. так и предмет формы 3 л.