52530

Дисидентський рух 60-х – 80-х рр. ХХ ст. в Україні

Конспект урока

Педагогика и дидактика

Мета: розкрити процес зародження дисидентського руху; зясувати мету та основні цілі дисидентів; ознайомити школярів із провідними учасниками дисидентського руху; розглянути причини придушення дисидентства; розвивати вміння синтезувати матеріал; критично оцінювати історичні події; виховувати в учнів почуття патріотизму інтерес та повагу до історичного минулого своєї країни до борців за незалежність України. Оголошення теми та завдань уроку План до уроку Зародження дисидентського руху Мета та основні цілі дисидентів Діяльність...

Украинкский

2014-09-23

1.09 MB

74 чел.

Тема: Дисидентський рух  60-х – 80-х рр. ХХ ст. в Україні

Мета: розкрити процес зародження дисидентського руху; з’ясувати мету та основні цілі дисидентів; ознайомити школярів із провідними учасниками дисидентського руху; розглянути причини придушення дисидентства; розвивати вміння синтезувати матеріал; критично оцінювати історичні події; виховувати в учнів почуття патріотизму, інтерес та повагу до історичного минулого своєї країни, до борців за незалежність України.

Епіграф до уроку: Простіть!  Я богу помолюсь.

Я так її, я так люблю 

Мою Україну убогу,

Що проклену святого бога,

За неї душу погублю.

                     Т. Шевченко

Обладнання: комп’ютер, мультимедійний проектор, презентація.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу

Форма проведення уроку: лекція у супроводі комп’ютерної презентації

Хід уроку

І. Оголошення теми та завдань уроку

План до уроку

  1.  Зародження дисидентського руху
  2.  Мета та основні цілі дисидентів
  3.  Діяльність шестидесятників
  4.  Найвизначніші представники шістдесятників
  5.  Придушення дисидентства

ІІ. Вивчення нового матеріалу

Лекція вчителя

  •  Зародження дисидентського руху

Дисидентсво ( від лат. dissident ) – виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці. Виділяють 3 основні напрямки течії дисидентсва: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне включення у сферу своєї діяльності національного фактора.

У 60 – 70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові?

Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини".

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров.

Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо визначення умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства на Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив на Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.

Отже, дисидентський рух зародився у 60-х рр. у Радянському Союзі як форма виступу проти існуючого державного ладу та політичного режиму в країні. Його поява була певною мірою викликана десталіназацією та новою політикою Хрущова. Розвивалось дисидентство трьома напрямами: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу.

  •  Мета та основні цілі дисидентів

Як і в кожній групі інтелектуалів, у дисидентів існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду».

Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР.

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-хна початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.

Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму.

Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючись, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом.

Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію. Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст і відданий комуніст В'ячеслав Чорновіл написав «Записки Чорновола» – збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям. У палкій промові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелесту й Щербицькому свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» – тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації на Україні. Після свого арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз написав «Репортаж із заповідника ім. Берії», емоційна й викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого індивіда й цілих народів. Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис «Український вісник». Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів на Україні, йому не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей замішання й переляк.

Отже, як бачимо, у дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми.

  •  Діяльність шестидесятників

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» – нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба.

 Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Євген Сверстюк писав у 1993 році:

"...Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає.  ...Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції.... Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді – за шукання істини – замість ідеї спущеної зверху для оспівування.

Як третю ознаку я б виділів неприйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм."

На останній хвилі відлиги встигло розквітнути багато талантів, які потім страждали за це.

У 1962 році побачила світ перша поетична збірка Василя Симоненка, одного з найяскравіших поетів "українського відродження". 1965 та 1973 років у Мюнхені були опубліковані інші його твори, але автор цих видань не побачив. У 1963 році невідомі злочинці жорстоко побили його і того ж року він помер.

Однією з найобдарованіших представниць шестидесятників стала Ліна Костенко. У своїй творчості вона звертається до історичного минулого, одвічних проблем духовності українського народу.

Характеризуючи найяскравіших представників літератури того часу Є.Сверстюк писав, що незважаючи на спільні риси, кожен з них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю: "Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні та незрозумілі так, наче його й не вчили, про що і як треба писати. Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна." Зовсім не те і не так, як навчали в інституті, малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха.

Отже, шестидесятники – нове плідне покоління письменників, до якого належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Походили вони з різних куточків України, хоча діяли переважно в Києві та Львові. Вони активно виявляли себе не лише під час хрущовської відлиги, а й значно пізніше, хоч це й було набагато безпечнішим. Багато шістдесятників у 90-х рр. стали депутатами Верховної Ради незалежної України.

  •  

Найвизначніші представники шестидесятників

Шістдесятництво безсумнівно вважається одним з найцікавіших явищ української літератури середини XX ст. Розглянемо короткі біографічні дані та основні твори найбільш відомих шістдесятників.

Ліна Костенко  народилася 19 березня 1930 р. в містечку Ржищеві на Київщині в учительській сім'ї. З 1936 р. жила в Києві, де й закінчила середню школу. Потім навчалася в Київському педагогічному інституті. В 1956 р. закінчила Московський літературний інститут.

В літературу Ліна Костенко приходить у післякультівську добу на хвилі «хрущовської відлиги» разом з такими поетами-«шестидесятниками», як І. Драч, Б.Олійник, Т. Коломієць, В. Симоненко, М. Вінграновський.

Ліна Костенко належала до покоління дітей війни. Вона мало розповіда про сво дитинство, і лише в поезіях проскакують рядки про «балетну школу» замінованого поля та «дитинство, вбите на війні». Схоже, ця печать війни лишилася на душі й долі Ліни Костенко на все життя.

А ще – на початку 60-х була активна участь у роботі Клубу творчої молоді, навколо якого гуртувалися Дзюба, Сверстюк, Світличний, Горська, Танюк, Симоненко та багато інших молодих митців. Уже перші акції КТМ - постановки вистав за творами напівзаборонених Миколи Куліша та Бертольда Брехта, вечори молодої поезії, вечори пам’яті Леся Курбаса та Василя Симоненка, поетичні акції біля памятника Шевченкові одразу потрапили «на олівець» до «компетентних органів». 8 квітня 1963 року на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології Скаба відкрито дав сигнал до погрому молодих: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів: Вінграновського, Драча, Костенко».

Нову поетичну книжку Ліни Костенко «Зоряний інтеграл», яка мала побачити світ 1963 року, було розсипано. Така ж доля спіткала через десять років і збірку «Княжа гора»: авторка не погодилася змінити там ані слова. Це не дивно, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути надрукованими. Поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977 р., до появи збірки "Над берегами вічної ріки". Через 2 роки вийшов роман у віршах "Маруся Чурай", далі збірки "Неповторність". За них поетеса отримала у 1987 році Державну премію України імені Т.Г. Шевченка.

За книжку "Інкрустації", видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки. 1998-го р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко своєю найвищою відзнакою – медаллю Святого Володимира. 2000-го року вона стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги. Також її було нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992) й Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року.

На сьогодні Л. Костенко авторка близько десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989) тощо.

Василь Стус (1938 - 1985 рр.) – видатний український поет, правозахисник. Народився у с. Рахнівці Гайсинського району на Вінниччині в селянській родині. В 1940 році сім'я переїхала до м. Сталіне (тепер Донецьк), де батько завербувався на один із хімічних заводів. У 1944-54рр. навчався у міській середній школі № 150. Після закінчення школи вступив на історико-філологічний факультет педінституту. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці. У студентські роки Стус разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання "Обрій". Почав друкуватися з 1959 року. У 1961 працював учителем української мови й літератури в Таужнянській школі на Кіровоградщині. Протягом двох років служив в армії на Уралі. З березня 1963 - літературний редактор газети "Социалистический Донбасс".

Того ж року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР із спеціальності "Теорія літератури". За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів "Круговерть", написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.

У 1965 під час прем'єри кінофільму "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури. Працював у Центральному державному історичному архіві, згодом - на шахті, залізниці, будові, в метро. З 1966-72 - старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.

У цей період життя підготував другу збірку віршів "Зимові дерева", яку, однак, як і збірку "Круговерть", у вітчизняних видавництвах надрукувати не

вдалося. У 1970 у Брюсселі виходить книжка віршів поета "Веселий цвинтар". Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України.

Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.

На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в "антирадянській агітації й пропаганді" та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Після звільнення повернувся до Києва, працював на київських заводах, вступив до Української гельсінської групи, продовжував правозахисну діяльність, зокрема, виступав на захист репресованих членів УГГ. У травні 1980 заарештований вдруге, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений до 10 років таборів особливого суворого режиму та 5 років заслання.

Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршами. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями кілька разів оголошував голодовки. У січні 1983 за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. У 1985 Г. Бьолль висунув творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури.

28 серпня 1985 року Стус оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 серпня у карцері, куди потрапив за те, що читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. Похований у с. Борисово. У листопаді 1990 прах Стуса разом з прахом О.Тихого і Ю.Литвина перепоховано на Байковому кладовищі у Києві. Після смерті поета в Україні видано збірки "Поезії" (1990), "Вікна в позапростір" (1992), три томи "Творів" (1994-95; ред. Д. Стус і М.Коцюбинська) та спогади "Не відлюбив свою тривогу ранню...". Державна премія ім. Т. Шевченка 1993 (посмертно). 28 листопада 2005 року Василю Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

Отже, розглядаючи творчий спадок шістдесятників, можна визначити Василя Стуса та Ліну Костенко одними з найвидатніших представників дисидентського руху в українській літературі. Обидва письменники брали активну участь в громадському житті країни, вступали до гуртків та організацій, що відкрито боролися за визнання громадянських прав та національних свобод свого народу. Крім того, видатними діячами доби можна назвати також Дмитра Павличка, Івана Світличного, Григіра Тютюнника, Івана Драча та багатьох інших письменник, чий внесок у дисидентський рух є без сумніву значним. Багато з них належали до Української Гельсінської групи - першої сформованої організації українських дисидентів.

  •  Придушення дисидентства

В Україні дисидентський рух було практично розгромлено на початку 80-х рр. Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки в Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення: робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі. Маючи в своєму розпорядженні сотні тисяч офіцерів, агентів у цивільному, донощиків, КДБ, здавалося, був усюдисущим і всезнаючим у своєму прагненні не допустити поза наглядом уряду будь-якої громадської діяльності. Але на відміну від сталінських часів таємна поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності в Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так званої «парасолі гласності», як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив в Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських «в'язнів совісті».

Однак завдяки самовідданій боротьбі дисидентів у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до "великого брата", що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків.

Отже, уже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентсва країною прокотилася хвиля арештів. Переслідувань з політичних мотивів зазнали сотні діячів українського культури. Численні арешти викликали протести, однак це не спинило маховика репресій: у 1966 році відбулися політичні процеси над 20 заарештованими. Проте у 1970 р. починається нова хвиля репресій, яка набирає особливої сили у 1972 р., коли були заарештовані І.Світличний, В. Стус, І. Дзюба. Остаточно дисидентський рух на Україні було розгромлено на початку 80-х рр.

ІІІ. Підсумок уроку

Висновки

Дисидентський рух зародився у 60-х рр. у Радянському Союзі як форма виступу проти існуючого державного ладу та політичного режиму в країні. Його поява була певною мірою викликана десталіназацією та новою політикою Хрущова. Розвивалось дисидентство трьома напрямами: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу.

У дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми.

Шестидесятники – нове плідне покоління письменників, до якого належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Походили вони з різних куточків України, хоча діяли переважно в Києві та Львові. Вони активно виявляли себе не лише під час хрущовської відлиги, а й значно пізніше, хоч це й було набагато безпечнішим. Багато шістдесятників у 90-х рр. стали депутатами Верховної Ради незалежної України.

Розглядаючи творчий спадок шістдесятників, можна визначити Василя Стуса та Ліну Костенко одними з найвидатніших представників дисидентського руху в українській літературі. Обидва письменники брали активну участь в громадському житті країни, вступали до гуртків та організацій, що відкрито боролися за визнання громадянських прав та національних свобод свого народу. Крім того, видатними діячами доби можна назвати також Дмитра Павличка, Івана Світличного, Григіра Тютюнника, Івана Драча та багатьох інших письменник, чий внесок у дисидентський рух є без сумніву значним. Багато з них належали до Української Гельсінської групи - першої сформованої організації українських дисидентів.

Уже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентсва країною прокотилася хвиля арештів. Переслідувань з політичних мотивів зазнали сотні діячів українського культури. Численні арешти викликали протести, однак це не спинило маховика репресій: у 1966 році відбулися політичні процеси над 20 заарештованими. Проте у 1970 р. починається нова хвиля репресій, яка набирає особливої сили у 1972 р., коли були заарештовані І.Світличний, В. Стус, І. Дзюба. Остаточно дисидентський рух на Україні було розгромлено на початку 80-х рр.

ІV. Домашнє завдання.  Опрацювати §§ 23, 28 підручника; написати статтю-роздум «Хто ж переміг: влада чи дисиденти?»

Жох Т.О., вчитель історії Смілянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №10 Черкаської області


Додатки

Провідні учасники дисидентського руху

В'ячеслав Чорновіл (24.12.37-25.03.1999) – шістдесятник, видатний діяч правозахисного і національно-визвольного руху 60-90-х років, член Української Громадської Групи сприяння виконанню Ґельсінкських угод (УГГ), політичний діяч.

Чорновіл народився в родині сільських учителів на Черкащині. У 1955 році закінчив середню школу із золотою медаллю і вступив до Київського університету на факультет журналістики. Закінчив його з відзнакою в 1960 році.

Ще в університеті Чорновіл мав неприємності за свої погляди, з чим пов'язана майже річна перерва в навчанні в 1958 р. Три роки В.Чорновіл працював редактором молодіжних передач на Львівській студії телебачення. У травні 1963 р. переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури.Чорновіл брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ),

Заарештований під час чергової хвилі репресій в Україні 12 січня 1972 року.

На початку 1978 р. Чорновіл відправлений етапом на заслання в село Чаппанда (Якутія). Там написав брошуру про боротьбу за статус політв'язня в таборах. У 1978 р. прийнятий до міжнародного ПЕН-клубу. 22 травня 1979 р. Чорновіл став членом Української Гельсінської Групи.

У квітні 1980 р. В. Чорновіл заарештований за сфабрикованим звинуваченням у «спробі зґвалтування». У травні 1985 р. Чорновіл повернувся в Україну.

В.Чорновіл активний політичний діяч незалежної України 90-х років. 1991 р. був кандидатом в Президенти України (23,27 % голосів, друге місце). У 1992 р. обраний співголовою та головою НРУ. У 1994 і 1998 рр. знову обраний народним депутатом України. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка 1996 р. в галузі публіцистики (в тому числі за книги, раніше інкриміновані як антирадянські).

25 березня 1999 р., за півроку до президентських виборів, В. Чорновіл загинув в автомобільній катастрофі. Не стало національного лідера, першорядного політика. Загинув національний герой. Влада до цього дня не розслідувала обставин його загибелі і вперто твердить, що це була дорожньо-транспортна пригода. Десятки фактів, навпаки, стверджують, що це було заплановане вбивство. На могилі В. Чорновола завжди є живі квіти.

Микола Руденко. Талановитий письменник, поет і публіцист. Написав романи «Вітер в обличчя», «Остання шабля» та ін. XX з'їзд КПРС став поворотним у його житті. Повірив у «відлигу», «лібералізацію» радянської дійсності, виступив з гострою критикою радянського способу життя. Наприкінці 60-х років вийшли три його збірки, які були заборонені, а автора було виключено з партії, зі Спілки письменників України, заарештовано і поміщено до психіатричної лікарні (там він написав цикл віршів «Я вільний»).

У 1976 р. очолив утворену в Києві Українську Гельсінську спілку, за що у 1977 р. був засуджений до 12 років позбавлення волі; відбував покарання в мордовських таборах. У1988 р. під тиском громадськості був звільнений та емігрував за кордон. У 1992 р. повернувся в Україну. Помер в 2004 році.

Петро Григоренко (1907-1987). Народився в селянській сім'ї на Запоріжжі. Працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паровоза. Був активістом комсомольського руху, вступив у Комуністичну партію, закінчив робітфак, вчився на інженерно-будівельному факультеті Технологічного інституту в Харкові. З 1931 р. – фаховий військовий. Закінчив Військово-інженерну академію ім. Куйбишева. Служив на командних посадах, був слухачем академії Генерального штабу, учасник боїв на Халхин-Голі. Воював на фронтах Великої Вітчизняної війни, двічі поранений. Закінчив війну в званні полковника. У грудні 1945 — вересні 1961 рр. — на викладацькій і науковій роботі у Військовій академії ім. М.В.Фрунзе. Кандидат військових наук (1948 р), генерал-майор, захистив докторську дисертацію.

1961 р. Григоренко виступив на партконференції Ленінського району м. Москви із закликом «підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями». За це він негайно був усунутий від викладання в Академії, одержав сувору догану по партійній лінії і був переведений на службу в Далекосхідний військовий округ.

Восени 1963 р., перебуваючи у відпустці в Москві, організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму».

01.02.1964 р. Григоренко затримали органи КДБ в аеропорту Хабаровська і доставили до Москви у внутрішню в'язницю КДБ.

На першому допиті він відхилив пропозицію голови КГБ В. Семичастного «покаятися», щоб уникнути арешту і суду, після чого був звинувачений («антирадянська агітація і пропаганда»), а потім направлений на судово-психіатричну експертизу в Інститут ім. Сербського. Експертиза визнала його неосудним (19.04.1964 р.) із діагнозом: «Паранойяльний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру».

17.07.1964 р. Григоренко був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню, а 29.08.1964 р. постановою Ради Міністрів СРСР розжалуваний урядом.

Незабаром, після звільнення з керівних посад М. Хрущова, Григоренка звільнили з лікарні (22.04.1965 р.) як такого, що одужав. Працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні.

Навесні 1966 р. Григоренко ввійшов в коло московських дисидентів. Від них Григоренко став одержувати самвидав. Дізнавшись про проблему репресованих за Сталіна народів, активно включився в боротьбу кримських татар за повернення на історичну батьківщину.

1967 – 1968 рр. Григоренко – один з організаторів і активний учасник петиційної кампанії навколо процесу С. Гінзбурґа.

У період «празької весни» Григоренко підтримав демократичні перетворення в Чехословаччині.

Наприкінці 1968 р. написав працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)».

Починаючи з 1968 р. Григоренко ініціював дискусії про необхідність надати дисидентському рухові, що виникав, організаційної форми. Був гарячим прихильником створення правозахисного комітету.

Постійно допомагав кримським татарам, став неформальним лідером їхнього руху за повернення в Крим. Влітку 1968 р. збирав дані про порушення прав кримських татар, які намагалися повернутися в Крим із місць заслання, підготував інформацію про це для західних кореспондентів.

Влада намагалась припинити контакти Григоренка з кримськотатарським рухом. У московській квартирі Григоренка був проведений багатогодинний обшук, під час якого був вилучений весь його архів.

1969 р. Григоренко заарештований у Ташкенті. Йому було пред'явлене обвинувачення в антирадянській агітації та пропаганді. Судово-психіатричною експертизою в Ташкенті Григоренко був визнаний осудним. Це рішення не влаштовувало владу, і в жовтні 1969 р. він був етапований у Москву, де психіатри Інституту ім. Сербського визнали результати попередньої експертизи помилковими. Ухвалою суду від 27.02.1970 р. Григоренко був спрямованим на примусове лікування в Черняхівську спецпсихлікарню (Калінінградська обл.).

Кримські татари пікетували Ташкентську в'язницю. Вимога звільнення Григоренка була одним із гасел демонстрації кримських татар у Москві. 1973 р. Григоренко був переведений у психіатричну лікарню загального типу в Підмосков'ї. Але напередодні візиту президента США Ричарда Ніксона в СРСР Московський міський суд виніс ухвалу про припинення примусового лікування, і Григоренко був звільнений і незабаром відновив правозахисну діяльність.

Приїздив у Київ до Миколи Руденка в серпні 1976 р., був ініціатором і брав участь у створенні Української Гельсінської групи (УҐГ), увійшов у число її членів-засновників. У лютому 1977 р. склав брошуру «Наші будні» про боротьбу КДБ проти Гельсінського руху в СРСР.

У листопаді 1977 р. Григоренко одержав дозвіл на піврічну поїздку у США для лікування. 13.02.1978 р. був позбавлений радянського громадянства. Дізнавшись про це, дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це найсумніший день у його житті: «Мене позбавили права померти на Батьківщині». В еміграції остаточно відмовився від комуністичних поглядів, став членом української общини у США, православним віруючим.

Петро Григоренко помер 21 лютого 1987 р. і був похований на українському цвинтарі містечка Баунд-Брук неподалік Нью-Йорка. Указом Президента Російської Федерації в 1993 р. Петро Григоренко посмертно відновлений у званні генерал-майора. У 1997 р. Григоренко нагороджений (посмертно) відзнакою Президента України – орденом «За мужність» І ступеня, а 1999 р. Меджліс кримськотатарського народу встановив йому пам'ятник у Сімферополі.

Семен Фішелевич Глузман (нар. 1946 р.). Психіатр, відомий правозахисник, автор заочної експертизи генерала П. Григоренка, директор Українсько-Американського бюро захисту прав людини, відповідальний секретар Асоціації психіатрів України.

Був неодноразово ув'язнений як ворог народу.

Поет і публіцист, інтелектуал, який належав до когорти тих, кого він назвав пізніше «гнилісними бактеріями совєтського режиму» і кого інші називали дисидентами. Це людина, яка знає про життя за ґратами не з розповідей інших.

Валентин Мороз. Народився на Волині в селянській родині. Після закінчення середньої школи вступив на історичний факультет Львівського університету. Після закінчення інституту вчителював у рідному районі. У1964 році перейшов на викладацьку роботу в Луцький, а згодом Івано-Франківський педінститут.

Заарештований наприкінці серпня 1965 року і засуджений на 5 років таборів суворого режиму за звинуваченням в антирадянській пропаганді й агітації.

У 1966 р. знову разом із М. Горинем, Л. Лук'яненком був засуджений на 6 місяців табірної в'язниці. У 1974 р. В. Мороз почав п'ятимісячне голодування, яке мало великий резонанс на Заході. На його захист виступили І. Дзюба, В. Чорновіл, подружжя Ігоря та Ірини Калинець, В. Стус, папа римський, президент США. Громадська організація «Міжнародна амністія проводила численні заходи під гаслом «Звільніть Мороза!» У 1979 р. його і ще чотирьох дисидентів обміняли на двох радянських шпигунів, викритих у США.

У 1982 р. у Вільному українському університеті в Мюнхені захистив докторську дисертацію, дістав визнання як науковець.

Гелій Іванович Снєгірьов. Народився в родині українського письменника драматурга Івана Тимофійовича Снєгірьова.

Закінчив харківський театральний інститут, працював у харківському академічному театрі і там викладав.

У 1966 р. Снєгірьов зняв документальний фільм про траурний мітинг у Бабиному яру в день 25-річчя трагедії. На цьому мітингу виступали Дзюба, Некрасов, Войнович, який приїхав з Москви. Плівка була вилучена наступного дня, Снєгірьова було «розжалувано» у рядові режисери. Знімати кіно йому практично не давали, але він друкувався.

У 1970 р. розпочинає роботу над твором «Набої для розстрілу». Ця книга побудована на фактах і свідченнях очевидців.

Снєгірьов з великими труднощами передає рукопис до Парижа Некрасову. За проханням автора Некрасов друкує твір у журналі «Континент».

У передмові до книги Снєгірьов пише: «Візьми в руки книжку цю, брате мій, зарубіжний українцю, і знай: тут, на батьківщині твоїх предків, на рідній землі твоїй, дуже погано. Дуже». Березень, 1977 р.

За Снєгірьовим розпочинається цілодобове стеження. На прес-конференції перед камерами Гелій зачитав відкриті листи Картеру та Брежнєву. (Заклеюючи другого листа, він вклав у конверт свій паспорт, заявивши про відмову від радянського громадянства.) «Уся ваша конституція — брехня, повна брехня», — пише він Брежнєву.

Кінець був неминучий. 22 вересня 1977 р. його було заарештовано. На допитах Гелій із слідчим поводився різко. Оголосив голодування. Гуляючи в тюремному дворику 7 листопада, Снєгірьов закричав на всю тюрму: «Відзначимо свято жовтня голодуванням! Приєднуйтесь до мене!» До карцеру не кинули, але наглядачі скрутили його і нагодували силоміць на 9 день голодування м'ясним бульйоном через зонд.

Упродовж усього ув'язнення слідчий пропонував підписати «чистосердечне розкаяння», але Гелій лише посміхався.

В катівнях КДБ Снєгірьова жорстоко мордували, в результаті чого стан здоров'я в'язня погіршився, і він змушений був підписати покаяння. Паралізованого Гелія винесли із моторошної будівлі на ношах.

У тюремному щоденнику він пише: «Я читав і підписував ідіотське покаяння. "Соромлюсь і засуджую" – ледве читав, не бачив нічого від болю, зливалося...»

Чи маємо ми право засуджувати таке покаяння? І чи вправі взагалі ми судити? Ці жорстокі умови не кожна людина зможе витримати, тому я вважаю, що ми не маємо права дорікати їм за це.

Снєгірьов, уже будучи на порозі смерті, у свої 51 років дуже тішився тим, що на Заході він був зарахований до п'ятірки радянських дисидентів.

Гелій Снєгірьов помер проти ночі 28 грудня 1978 року на лікарняній койці.

Всупереч волі померлого тіло було кремоване без розтину. Під час процедури київський крематорій був оточений посиленим нарядом кадебістів – і мертвого вони його боялися.

Похований на центральній алеї Байкового цвинтаря у Києві.

Алла Горська (нар. 18.09.1926, м. Ленінград — п. 28.11.1970, м. Київ). Видатна художниця, одна з найвідоміших шістдесятників.

Постать Алли Горської – яскравіша від легенди. Алла Горська напрочуд обдарована людина, художник широких творчих обріїв, живописець, монументаліст, театральний художник, графік. Горіла в житті, як смолоскип, притягувала до себе друзів, як магніт, бо була невимовно жертовна. Вона сама українка, але народилась в Ленінграді, і всі у них в сім'ї розмовляли російською мовою. Вчитися вона поїхала до Києва, в художній інститут, де організувала клуб творчої молоді.

Одного разу в Алли та її однодумця, художника Опанаса Заливахи виникла ідея створити незвичайний, монументально-декоративний вітраж у вестибюлі Київського університету. На вітражі був зображений Тарас Шевченко у вигляді Прометея. Вийшло дуже красиво! Але одразу після встановлення, вночі 1964 року вітраж був розбитий...

Алла була виключена із Союзу художників України за «ідейно шкідливий» витвір. У своїй творчості не визнавала ідеологічного замовлення, офіціозу. Вона – душа шістдесятників, рушійна сила усіх зачинань проти сваволі та тотального залякування. У Жовтневому палаці культури, в кімнаті № 13, засідав клуб творчої молоді. Року 62– 63-го там виникла комісія, яка стала перевіряти чутки про сталінські поховання закатованих людей. Перепитувати свідків, шукали слідів, які згодом привели до страшних місць. Так вийшли на Биківню. Дістались туди втрьох – Горська, Симоненко, Танюк. Місце, як місце, хлопчаки грають у футбол.

Раптом Василь: « А ви подивіться, чим вони грають!» Маленьким дитячим черепом, простреленим двічі... Алла підійшла, розплакалась, слів не було. Але і мовчати про це не було сили! Подали Меморандум № 2 до міськради, а там його, за звичкою, справно і поховали. Але відтоді почалися активні переслідування Горської: погрози по телефону, її роботи не приймали або навіть знищували. Намагалися ізолювати, радили чоловікові розлучитися... А вона про себе не думала. Відчувала: гине Україна.

У 1965 році підписала колективного листа на ім'я Брежнєва з проханням переглянути антиконституційні рішення судів, захистити безневинно засуджених, зокрема В'ячеслава Чорновола. Очевидно тоді в дію був запущений план, як розправитися із Горською...

Озвався із Василькова батько Зарецького (чоловіка): самотньо, важко, нікому в хаті прибратися. Алла зранку швиденько зібралася й... не повернулася. Занепокоєний Віктор приїхав туди – хата зачинена, жодних ознак біди. Та в льосі знайшли Аллу: головою донизу, зі слідами боротьби на обличчі і

пробитим черепом. Вбили Аллу Горську 28 листопада.

Слідство встановило, що свекор убив її, а сам кинувся під електричку... Але пізніше стало зрозуміло, що до загибелі Алли причетні органи КДБ.

Коли хоронили Аллу, 5 грудня 1970 р., вдень сталінської Конституції, стихійно виникла акція протесту, виступали різні люди, що знали її. Над могилою Горської Василь Стус прочитав вірші, а потім виступив український хор  «Гомін».

Хор зразу ж був розпущений...

Василь Стус заарештований...

А щодо художника Опанаса Заливахи – він ще в березні 1966 р. був засуджений до п'яти років суворого режиму.

Протягом свого життя Алла Горська відстоювала права людини, і водночас зробила вагомий внесок у розвиток української культури.


Олекса Миколайович Гірник
(нар. 28.03.1912 р. — помер 21.01.1978 р.). У

морозяну ніч 21 січня 1978 р. спалахнула полум'ям людина на вершині Чернечої гори в Каневі біля самої Шевченкової могили. Цього яскравого спалаху не помітив ніхто, окрім мовчазної гробниці. Але перед тим, як піти у вічність, Олекса Гірник розсіяв перед Шевченковою могилою на оглядовому майданчику і по схилах Тарасової гори тисячі листівок проти духовної смерті українського народу. «Протест проти

російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе самостійна соборна Українська держава! Радянська та не російська. Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійності України Центральною Радою. 22 січня 1918 – 22 січня 1978 р. На знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!»

Василь Стус (1938-1985). Життя Василя Стуса схоже на спалах – коротке та яскраве. Родився на Вінниччині, навчався у школі, а пізніше у вузі на Донеччині.

Після закінчення педінституту вчителював, служив в армії, працював у газеті. На початку 60-х років з'явилась перша публікація. Навчався в аспірантурі Київського педінституту ім. Т. Г. Шевченка.

Брав участь у хвилі протестів проти арештів у середовищі українських шістдесятників. У серпні 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» С.Параджанова у кінотеатрі «Україна» запропонував присутнім підвестись і в такий спосіб виразити протест проти несправедливих політичних арештів української інтелігенції. За це Василя Стуса відрахували з аспірантури. На цьому нормальне життя закінчилось. У 1970 році Стус промовив останнє слово над могилою по-звірячому вбитої талановитої художниці А. Горської. Таких правдивих звинувачень на адресу системи, звичайно, пробачити не змогли. Продовжується активне цілеспрямоване цькування Стуса.

1972 рік – Стуса заарештовано і засуджено. «Судові процеси 1972–73 рр. на Україні – це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу», – писав Стус у своєму публіцистичному листі «Я обвинувачую».

У 1976 р. тюремна адміністрація знищила 600 його поезій, написаних в ув'язненні. Відсидівши тюремний термін, повернувся до Києва. У 1979 році, рішенням суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом і знову ув'язнений в Мордовії. З 1982 по 1983 рр. просидів у камері-одиночці.

Помер В. Стус у холодному карцері спецтабору для політв'язнів на Уралі 4 вересня 1985 року. 16 листопада 1989 року прах Стуса було перенесено на Батьківщину. Його перепоховали на Байковому цвинтарі.

У 1989 р. посмертно реабілітований. Його смерть безсила доти, доки Василь житиме в пам'яті народній. Поезія Стуса – живий нерв України. Його вірші сповнені інтелектуального напруження, своєрідного світобачення і світорозуміння, наскрізь перейняті українським духом. У 1993 р. творчість відзначена Державною премією ім. Т. Шевченка. У. 1994 р. вийшла збірка творів В. Сгуса у 6 томах, 9 книгах, підготовлена редакційною колегією на чолі з Михайлиною Коцюбинською та сином поета Дмитром Стусом.


Олекса Тихий
(1927-1984). Сільський учитель і письменник. Неодноразово виступав із критикою радянської колгоспно-радгоспної системи. У 1976 р. став одним зі співзасновників Української Гельсінської Спілки, за що і був заарештований. Помер у в'язниці у травні 1984 р. У 1989 р. перепохований на Байковому цвинтарі.

Валерій Марченко (1947-1984). Літератор, перекладач. Досліджував причини занепаду української національної культури, написав на цю тематику низку статей. Боровся за відродження української мови, національної культури.

На самвидавському плакаті написав: «Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору – свідомість, що ярмо нестерпне».

За «антирадянську націоналістичну діяльність» засуджений до 6 років таборів суворого режиму. Помер В. Марченко 7 жовтня 1984 р. у ленінградській в'язниці.

Юрій Литвин (1934-1984). Талановитий поет, письменник, журналіст. Виступив проти місцевої колгоспної влади, за що у 1953 р. був уперше заарештований. Член Гельсінської групи і співавтор її «Інформаційного бюлетеня». 20 років відсидів у таборах. У серпні 1984 року покінчив життя самогубством. Перепохований на Байковому цвинтарі.

  1.  


 

Василь Стус

Їй-богу, добрий вітер!

Весна пливе у гомінких струмках,

Блищить і день, і ніч, і капелюх, і дах.

Усе всміхається, підноситься, радіє...

Блажен, проживши вік, хто так і не уміє

Читати мудрості скрижалі по складах.

Не любити тебе – не можна.

Володіти тобою жаль.

І хвилина діяння кожна

Випромінює нам печаль.

Бути разом... в однім цілунку.

Злить уста і серця свої.

Тільки в хвилі нема порятунку...

Плачуть вночі лишень солов'ї...

Ти в хвилину чуттєвої бурі

Не віддайся мені, дивись,

Бачиш вечора крила похмурі?

То над нами вони зійшлись.

Хай нам кажуть: любити можна

Тільки раз. Того разу й жаль,

І щаслива хвилина кожна

Випромінює нам печаль.

Не ховайся в зволоженім зорі,

Бо розгойдані береги

Поглинаючих фантасмагорій

Будуть завжди нам дорогі.

Ні! Знайти і в чуттєвих бурях

Не перейдену нами грань,

Щоб не відати днів похмурих,

Щоб не знати про гнів прощань.

Не любити тебе — не можна,

та й любитись з тобою — жаль,

бо хвилина кохання кожна

випромінює нам печаль.

Вже вересень згубив останні пелюстки,

Останнє листя по степах розвіяв,

Ледь-ледь пройдеться берегом ріки,

Додолу опустивши довгі вії,

Кохана осінь. Вірна, ніби смерть,

Печальна, ніби тінь повечорова, —

І в холоді зітха сумна діброва,

І невпізнанна бродить круговерть.

Моя пораднице на життьовім розпутті,

Остання хмарка з літньої грози,

Берізки, в жовті чобітки узуті,

Згубили чар своєї бірюзи.

Ставок затих, і бродять довгі тіні —

Густі тумани чорних чагарів.

І на воді гусиний крик. Години

Дождати годі. Ти також згорів.

12.10.1961 р.

Осінь крилами в груди б'є.

О Вкраїно моя осіння!

Чом забракло мені уміння

Звеселити серце твоє?!

Як страшно бути тільки злим,

Як страшно бути тільки добрим,

Прямим тюремним коридором,

До кретинічності прямим.

Як важко простувати лезом,

Як важко все життя по лезу

Іти. Попробуй — призабудь,

Як забуття спиняє путь,

Одною прямотою чесне.

Пам’яті   А. Г. *

     Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
     У білій стужі сонце Украіни.
     А ти шукай
червону тінь калини
     на чорних водах
тінь її шукай,
     де жменька нас. Малесенька шопта
     лише для молитов і сподівання.
     Усім нам смерть судилася зарання,
     бо калинова кров
така ж крута,
     вона така ж терпка, як в наших жилах.
     У сивій завірюсі голосінь
     ці грона болю, що падуть в глибінь,
     безсмертною бідою окошились.
     ------
     * Вірш пам’яті художниці Алли Горськоі, по-звірячому
       вбитою при загадкових обставинах 1970 р.

 

Мов жертва щирості – життя,
     мов молодечих крил
     пружнавий тріск,  як небуттям
     укрився суходіл.
     Ти ще на кінчику пера
     возносишся увись.
     а вже пора? Давно пора.
     Спадаючи,  молись.
     Як жертва щирості,  як кат
     оговтаних бажань,
     переминай за гранню грань,
     чекаючи розплат –
     за те,  що марнував свій вік,
     надміру неба праг,
     що був людині чоловік,
     і друг,  і брат,  і враг.
     і я найперше помолюсь
     і вдруге помолюсь
     і втретє помолюсь.
     і в смерть
     з землею поріднюсь.


   Василь Симоненко

УКРАЇНІ

Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім'ям радію
І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім'ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім'ям вмираю
І в твоєму імені живу!

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє

Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

Земле рідна! Мозок мій світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої сподіванки і мрії
У життя вливаються моє.

Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду.

Хто тебе любов'ю обікраде,
Хто твої турботи обмине,
Хай того земне тяжіння зрадить
І з прокляттям безвість проковтне!

Ти знаєш, що ти людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя
єдина,
Мука твоя
єдина,
Очі твої
одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди

Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе

Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба

Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі
людина,
І хочеш того чи ні -
Усмішка твоя
єдина,
Мука твоя
єдина,
Очі твої
одні.

ГРУДОЧКА ЗЕМЛІ

Ще в дитинстві я ходив у трави,
В гомінливі трепетні ліси,
Де дуби мовчали величаво
У краплинках ранньої роси.

Бігла стежка в далеч і губилась,
А мені у безтурботні дні
Назавжди, навіки полюбились
Ніжні і замріяні пісні.

В них дзвеніло щастя непочате,
Радість невимовна і жива,

Коли їх виводили дівчата,
Як ішли у поле на жнива.

Ті пісні мене найперше вчили
Поважати труд людський і піт.
Шанувать Вітчизну мою милу,
Бо вона одна на цілий світ.

Бо вона одна за всіх нас дбає,
Нам дає і мрії, і слова,
Силою своєю напуває,
Ласкою своєю зігріва.

З нею я ділити завжди буду
Радощі, турботи і жалі,
Бо у мене стукотить у грудях
Грудочка любимої землі.


Ліна Костенко

Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.
Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.
Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!
В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивс
я, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.


Здається з нами щось уже не те...
І навіть люди, місто й камні,
Щось прошепоче – Те усе святе
У що ти вірив - згинуло з віками
.

Пройшло скрізь пальці,
Як вода, зачерпнута відкритою рукою,
А на лодоні лиш краплинки сну,
У сяйві марив, як в полоні.

І вічність та тяжка завіса,
Що ми не здатні піднести,
Роздавить вас, навіщо йти
Навіщо тратити надію,
У те усе, що нам святе,
Скажи мені і я повірю,
Та все ж із нами щось не те....


Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.

Яка різниця - хто куди пішов?
Хто що сказав, і рима вже готова.
Поезія - це свято, як любов.
О, то не є розмовка побутова!

І то не є дзвінкий асортимент
метафор, слів, - на користь чи в догоду.
А що, не знаю. Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу.

У світі злому і холодному...

У світі злому і холодному, 

де щастя зіткане з прощань, 

чи ми пробачим одне одному 

цю несподівану печаль? 

 

Чи будем вік себе картати? 

Але за віщо, Боже мій! 

За те, що серце калатати 

посміло в ніжності німій?! 

 

За ті передані привіти? 

За тихий погляд, що п'янить? 

Нехай це сонечко посвітить. 

Нехай ця туга продзвенить.

 


Бібліографія

  1.  Андронік О.Й. Опозиційний рух України в кінці 50-х – на початку 80-х рр.. ХХ ст..//  Історія та правознавство. – 2010. – №15. – С. 13 – 20.
  2.  Андронік О.Й. Опозиційний рух України в кінці 50-х – на початку 80-х рр.. ХХ ст..//  Історія та правознавство. – 2010. – №8. – С. 8 – 21.
  3.  Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. – Вильнюс-Москва: Весть, 1992.
  4.  Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників – Балтимор-Торонто: Смолоскип, 1987.
  5.  Данилюк Юрій, Бажан Олег. Опозиція в Україні (друга половина 50-х — 80-і рр. XX ст.). — К.: Рідний край, 2000.
  6.  Дзюба Т. Інтернаціоналізм чи русифікація? – Мюнхен, 1968.
  7.  Галєгова О.В., Гужва Н.С. Історія України (друга половина ХVІІІ ст.. – ХІХ ст..): Книжка для вчителя: календарне планування та розробки уроків. 9 клас. – К.: Грамота, 2009.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

11260. Пути введения лекарственных веществ в организм. Основные механизмы всасывания лекарственных веществ 175 KB
  Общая фармакология ОФ изучает общие закономерности фармакокинетики и фармакодинамики лекарственных средств независимо от того какой фармакологический эффект они оказывают. Все ЛС подчиняются общим правилам. Освоение вопросов общей фармакологии создает базу для...
11261. Средства, влияющие на афферентную нервную систему 76.5 KB
  ЧАСТНАЯ ФАРМАКОЛОГИЯ В данном разделе Частная фармакология будут рассмотрены группы лекарственных средств в зависимости от того на какую систему организма они оказывают преимущественное влияние. Средства влияющие на афферентную нервную систему Афферентн
11262. ХОЛИНОЛИТИКИ (ХОЛИНОБЛОКАТОРЫ) 82.5 KB
  I. ХОЛИНОЛИТИКИ ХОЛИНОБЛОКАТОРЫ Холинолитики холиноблокаторы антихолинергические средства: ослабляют или предотвращают взаимодействие АХ с холинорецепторами. Все эти вещества являются средствами прямого типа действия. Они не влияют на синтез высвобождение и г
11263. АНТИАДРЕНЕНГИЧЕСКИЕ СРЕДСТВА 81 KB
  Введение. Блокировать передачу нервного импульса в области адренергического синапса можно двумя путями: на пресинаптическом уровне и на постсинаптичес ком уровне. Исходя из этого антиадренергические средства делят на две группы:
11264. ОБЩИЕ АНЕСТЕТИКИ (НАРКОЗ) 99 KB
  Наркоз от греческого слова narke – оцепенение состояние характеризующееся обратимым угнетением ЦНС которое сопровождается: 1 утратой сознания 2 подавлением чувствительности прежде всего болевой 3 угнетением рефлектор
11265. Снотворные средства. Барбитураты 64.5 KB
  ВВЕДЕНИЕ Сон – жизненно необходимый физиологический процесс состояние противоположное бодрствованию во время которого происходит рост организма и все восстановительные процессы СГГ. По современным представлениям сон – это активный физиологический процесс...
11266. Противосудорожные препараты (средства) 100 KB
  ВВЕДЕНИЕ. В регуляции двигательной функции принимают участие пирамидные и экстрапирамидные пути. Пирамидные пути начинаются в коре головного мозга. Первый нейрон проходит по всему стволу мозга через продолговатый мозг к мотонейронам пер...
11267. Психотропные препараты. Антипсихотропные средства (нейролептики). 69 KB
  Психотропные препараты Психотропные препараты – это вещества которые оказывают влияние на психические функции эмоциональное состояние и поведение. Они применяются при психических невротических неврозоподобных расстройствах и других нарушениях в работе ЦНС сопров...
11268. Определение моментов инерции твёрдых тел с помощью крутильных колебаний 7.74 MB
  Определение моментов инерции твёрдых тел с помощью крутильных колебаний Методические указания предназначены для выполнения лабораторной работы студентами всех форм обучения в лабораторном практикуме по физике раздел Механика. Печатается по решению методич