5259

Міжнародний менеджмент. Конспект лекцій

Реферат

Мировая экономика и международное право

Лекція. Введення у міжнародний менеджмент Міжнародний бізнес та міжнародний менеджмент Економічний, правовий та політичний аналіз в контексті задач міжнародного менеджменту Комплексний аналіз культурного середовища та врахування...

Украинкский

2012-12-05

1.16 MB

194 чел.

Лекція 1 Введення у міжнародний менеджмент

1.1. Міжнародний бізнес та міжнародний менеджмент

1.2. Економічний, правовий та політичний аналіз в контексті задач міжнародного менеджменту

1.3. Комплексний аналіз культурного середовища та врахування національних стереотипів поведінки у міжнародному менеджменті

Література: Международный менеджмент. Учебное пособие/ Под редакцией проф. С. Э. Пивоварова. - СПб.: Питер, 2002. – С. 10-38.

1.1. Міжнародний бізнес та міжнародний менеджмент

Міжнародний бізнес –має наступні характеристики:

  1.  Має за головну мету отримання прибутку
  2.  Міжнародний бізнес – це в першу чергу ділова співпраця приватних фірм чи їх підрозділів, які знаходяться у різних країнах.
  3.  Базується на можливості використання переваг міждержавних ділових операцій.

Періодизація розвитку міжнародного бізнесу:

  1.  Комерційна ера (1500-1850 рр.).
  2.  Ера експансії (1850-1914 рр.)
  3.  Ера концесій (1914 –1945 рр.)
  4.  Ера національних держав (1945-1970 рр.)
  5.  Ера глобалізації ( початок 70-х років ХХ століття – теперішній час)

Характерні риси сучасного бізнесу:

  1.  доступність та загальність
  2.  періодичність розвитку
  3.  технологічна глобалізація
  4.  фінансиаризація
  5.  взаємодія національного та інтернаціонального

Міжнародний менеджмент є видом менеджменту, головними цілями якого виступають формування, розвиток та використання конкурентних переваг фірми за рахунок можливостей ведення бізнесу у різних країнах та відповідного використання економічних, соціальних, демографічних, культурних та інших особливостей цих країн та міждержавної взаємодії.

Відмінності в управлінні міжнародним бізнесом від національної моделі:

  •  аналіз зовнішнього та внутрішнього середовища
  •  врахування комунікаційних відмінностей
  •  адаптація управлінської культури до місцевих умов та традицій

Задачі міжнародного менеджменту:

  1.  Комплексне дослідження, аналіз та оцінка зовнішнього середовища міжнародного бізнесу в інтересах пошуку та реалізації джерел конкурентних переваг фірми.
    1.  Поглиблений аналіз та оцінка культурного фону у кожній країні перебування та використання його можливостей (врахування обмежень) при розробці стратегічних, тактичних та оперативних рішень з функціонування та розвитку фірми.
    2.  Оцінка, підбір там практичне використання організаційних форм, в межах яких здійснюються закордонні операції фірми для максимізації ефекту використання економічних та правових переваг країн перебування.
    3.  Формування та розвиток багатонаціонального колективу фірми та її підрозділів у країні перебування та інших країнах з метою максимального використання особистого потенціалу працівників та можливостей колективів.
    4.  Пошук, розвиток та ефективне використання різноманітних можливостей міжнародного бізнес-сервісу у сферах фінансового, технологічного та інформаційного обслуговування економічних операцій.

1.2. Економічний, правовий та політичний аналіз в контексті задач міжнародного менеджменту

Структура основних даних економічного аналізу зовнішнього середовища:

  1.  Місце, що займає країна за показниками ВНП (ВВП), темпи економічного зростання, темпи зростання інвестицій, зовнішньоторговий оборот (сальдо зовнішньоекономічного балансу, структура експорту та імпорту продукції у загальному вигляді), обсяги імпорту товарів та послуг.
  2.  Населення країни в цілому та регіону проникнення зокрема, статева та вікова структура населення у динаміці.
  3.  Структура суспільства та питома вага окремих соціальних груп з характеристиками їх особистого та сімейного доходу, динаміка цих показників.
  4.  Ресурси основних видів, що цікавлять фірму, з ранжуванням за:
    •  наявністю у країні та регіонах;
    •  вартісною оцінкою;
    •  рівнем дефіцитності.
  5.  Основні характеристики можливостей зв’язку (кількість телефонів на тисячу мешканців, різноманітність та ефективність роботи пошти; загальні характеристики комп’ютерно-мережевих послуг).
  6.  Характеристики транспортних комунікацій, що становлять інтерес для фірми. Відповідь на питання: “Як можна привезти?”, “Як можна вивести?”
  7.  Рівні оплати праці у сферах бізнесу, які цікавлять фірму ( по відношенню до основних категорій найманих робітників). Прийняті у даній країні форми оплати праці.
  8.  Загальна оцінка розвиненості та можливостей:
    •  Галузей - можливих конкурентів
    •  Галузей – імовірних постачальників
    •  Галузей – імовірних споживачів
  9.  Основні елементи валютного регулювання в країні. Курс національної валюти по відношенню до гривні та до основних валют (євро та долара США)
  10.  Основні елементи торгівельних та експортно-імпортних обмежень у країні.
  11.  Розвиненість науково-технічної та консультаційної діяльності у країні (напрями, фірми, можливість залучення).
  12.  Рівень основних економічних проблем у країні (інфляція, безробіття, бідність, регіональні чи галузеві депресивні явища).

Міжнародне право є постійним фактором впливу на формування та розвиток міжнародного менеджменту.  У разі, якщо мова йде про стосунки між окремими державами, то ця область правових знань належить до міжнародного публічного права.

Питання правових відносин між окремими організаціями чи громадянами, які виникають у міжнародному житті, відносяться до міжнародного приватного права.

Міжнародне публічне право розглядається як самостійна правова система, у той час як міжнародне приватне право є частиною внутрішньої правової системи кожної держави.

Предметом регулювання у міжнародному приватному праві виступають  міжнародні цивільні відносини, що включають економічні, господарські, науково-технічні, культурні зв’язки.

Задачею міжнародного приватного права є правове регулювання ділових зв’язків організацій та фірм різних країн.

Найважливішими джерелами міжнародного права є міжнародні договори, внутрішнє законодавство держав, судова та арбітражна практика, звичаї.

У ст. 4 Хартії економічних прав та обов’язків держав, що була прийнята Генеральною асамблеєю ООН у 1974 році, сформульований принцип рівності держав-учасниць даного органу: “Кожна держава має право приймати участь у міжнародній торгівлі та інших формах економічного співробітництва, незалежно від якихось відмінностей у політичних, економічних та соціальних системах.” У результаті прийнятих генеральною асамблеєю ООН заходів, спрямованих на прогресивний розвиток приватного права та з метою сприяння розвитку міжнародної торгівлі, була створена Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), до задач якої входить міжнародна купівля та продаж товарів, міжнародні платежі, комерційний арбітраж.

Розробка проектів різного роду угод та конвенцій є сферою діяльності Гаазької конференції з міжнародного приватного права (статут поширюється на 38 країн, створена у 1955 році). Постійну роботу у цій сфері також проводять Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Міжнародний морський комітет (ММК), інші організації.

Відносно невелика кількість законодавчих норм у галузі міжнародного приватного права у деяких країнах світу пов’язано з судовою та арбітражною практиками. У цьому випадку мають на увазі погляди та рішення суддів авторитетних судових та арбітражних органів з конкретних правових питань, які мають провідне значення при вирішенні судами аналогічних питань у майбутньому. Такі норми (система судових прецедентів) широко поширені у Великій Британії та США.

Ще одним з джерел міжнародного приватного права є звичаї, тобто давно прийняті правила, що систематично застосовуються, але ніколи та ніде не були формально зафіксовані. Останні широко застосовуються у міжнародній торгівлі та у торговому мореплавстві.

Структура правового аналізу:

  1.  Загальна оцінка узгодженості системи права в країні з основними положеннями міжнародного права.  Міжнародне публічне та міжнародне приватне право.
  2.  Регулювання експортно-імпортних операцій, що становлять інтерес для фірми (зокрема і питання міжнародних перевезень).
  3.  Регулювання в’їзду та виїзду приватних осіб.
  4.  Захищеність власності та особистих прав.
  5.  Регулювання руху капіталу, експорту прибутку, проведення транскордонних фінансових операцій.
  6.  Оцінка елементів комерційного права
  7.  Регулювання створення та трансформації бізнесу
  8.  Регулювання трудових відносин.
  9.  Регулювання цін.
  10.  Елементи антимонопольного законодавства, які можуть мати стосунок до інтересів фірми.
  11.  Питання оподаткування фірм та приватних осіб ( з порадами експертів).
  12.  Загальна оцінка стабільності правової системи країни (бажаним є прогноз небезпек з цього боку).

Структура даних політичного аналізу зовнішнього середовища:

  1.  Політичний режим в країні та його відносини з Україною
  2.  Міждержавні, міжрегіональні угоди між країною та українським урядом та органами місцевого самоврядування, що можуть зацікавити фірму.
  3.  Участь країни у політичних блоках та міжнародних економічних союзах (потенційний вплив на бізнес).
  4.  Політичні партії та громадські організації в Україні, які  мають тісні контакти з урядовцями, політичними партіями та громадськими організаціями іноземної країни.
  5.  Найбільш відомі політичні діячі (короткі біографічні дані).
  6.  Основні політичні партії та найбільш впливові суспільні організації в країні..
  7.  Коротка характеристика зв’язку “бізнес-політика” (фірми, партії, лідери).
  8.  Найближчі вибори парламенту та президента (або їх аналогів), їх перспективи та можливий вплив на відносини з Україною.
  9.  Роль та вплив регіональної влади.
  10.  Політична ситуація в регіонах проникнення фірми.
  11.  Загальна оцінка політичної стабільності в країні.

1.3. Комплексний аналіз культурного середовища та врахування національних стереотипів поведінки у міжнародному менеджменті

Культура – це:

  •  колективне програмування думок, яке відрізняє одну категорію людей від іншої (Ховстед,1991)
  •  явні чи неявні форми поведінки, що набуваються та передаються за допомогою символів, які утворюють чітко визначений стан груп людей (Сімінгтон, 1983)
  •  історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил та здібностей людини, відображений у типах та формах організації життя та діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних та духовних цінностях
  •  сфера духовного життя людей
  •  предметні результати діяльності людей (машини, споруди, норми моралі тощо, а також людські сили та здібності, які реалізуються у діяльності (знання, навички, рівень морального та естетичного розвитку, світогляд)

Культура, від латинської culturaвиховання, оброблення, розвиток, шанування.

Сучасна епоха глобалізації породила проблему “дивергенції-конвергенції” культур. Конвергентний розвиток призводить до зникнення відмінностей між різними культурами, є результатом взаємопроникнення культур. У той же час очевидними є дивергентні процеси, які проявляються у загострення протиріч між різними культурами.

Концепція Д.Мердока.  Запропонував поняття культурних універсалій, розуміючи під цим ті характеристики культури нації, які:

  •  по окремості показують деяку сторону образу життя;
  •  усі разом надають достатньо повне уявлення про феномен в цілому.

Мердок вирізнив біля 70 культурних констант: від спорту до системи управління державою, від стилів зачісок до торгівлі. Відсутність ранжування запропонованих характеристик та їхня неструктурованість ускладнюють застосування даної концепції в реальному житті. Концепція носить загальнотеоретичний характер.

Підхід на основі системи цінностей. Має особливе значення для менеджменту, оскільки управління окремими працівниками та колективами базується на об’єктивному уявленні про систему цінностей, які лежать у основі поведінки, а що стосується мотивації, то вона повністю побудована на ціннісному базисі. Згідно до досліджень Ситарама та Когделла, індивідуальність, щирість, ефективність, успіх, пунктуальність займають перше місце у західній культурі, у той час як у ісламській культурі індивідуальність як цінність взагалі заперечується, а пунктуальність не вважається цінністю у східній культурі. У той же час мирне співіснування є першочерговою цінністю для східної культури та третьочерговою для західної. При цьому існують й загальновизнані цінності, наприклад, релігія та мужність, повага до ієрархії.

Підхід Дж. Рокіча. У 1973 році Дж.Рокіч сформував дві групи цінностей (у кожній по 18 елементів), визначивши елементи однієї з них як базові (або кінцеві), а іншої – як інструментальні. З точки зору менеджменту людина живе та працює заради деяких кінцевих цінностей, у той час як інструментальні – не більш ніж засіб досягнення кінцевих. Наприклад, рівність жінок є базовою цінністю для західною культури, інструментальною для східної культури, та взагалі не є цінністю для ісламської культури.

Модель Оллпорта, Вернона та Ліндзі. Даний підхід базується на розділенні усіх індивідів на шість груп, залежно від характеру основної цінності, що поділяється людиною:

  •  теоретична людина – головним є істина, система, порядок, знання;
  •  економічна людина – справа, корисність, ефективність, практична значимість;
  •  естетична людина – краса та гармонія;
  •  соціальна людина – суспільна користь, благо для людей, взаємодопомога;
  •  політична людина – лідерство, суперництво, кар’єра, влада;
  •  релігійна людина – віра.

Усі наведені типи зустрічаються у кожній нації, хоча у чистому вигляді дуже рідко. Тим не менш, людина часто співвідносить себе з якимось з наведених тут типів особистостей.

Концепція Гирта Ховстеда.   Г.Ховстед працював у ІВМ у 1967-1973 роках як психолог, задачею якого було проведення досліджень щодо того, як культура впливає на роботу персоналу компанії. На протязі шести років він опитав та протестував більш 100 тисяч людей у понад 40 країнах світу. На основі цих даних Ховстедом було розроблено наступні чотири основні індекси (показники), до яких пізніше був доданий ще один:

  •  Дистанції влади
  •  Індивідуалізму
  •  Маскулинності
  •  Ухилення від невизначеності
  •  Орієнтації на тривалий час (Long-term orientation)

Індекс дистанції влади наскільки нерівномірно розподіляється влада у суспільстві чи в організаціях, та які є відмінності між керівниками та підлеглими.

Індекс індивідуалізму – показує, наскільки вибір людини зумовлений її власними уподобаннями чи уподобаннями інших людей, чи приділяється увага особистим досягненням, або, навпаки, відбувається встановлення чітких норм взаємовідносин між людьми.

Індекс маскулинності – вказує на відмінність ролей, які виконують чоловіки та жінки у суспільстві, на соціальну диференціацію чоловіків та жінок, а також які погляди та уподобання відображають норми та цінності суспільства.

Індекс ухилення від невизначеності вказує на те, наскільки комфортно відчувають себе представники культури в умовах невизначеності, наскільки вони є толерантними до інших ідей та думок, а також яке значення мають у суспільстві формальні процедури та правила.

Індекс орієнтації на тривалий час – характеризує рівень пошани у суспільстві до  традиційних цінностей, зобов’язань; характеризує наскільки швидко можуть відбуватися зміни у суспільстві.

Додаткова інформація:

http://www.cyborlink.com/besite/hofstede.htm#geert_hofstede_countries 

Роль культурного чиннику у міжнародному менеджменті.  У дискусії щодо ролі культурного чиннику у менеджменті намітилися три принципові позиції. Першу представляють т.зв. універсалісти: їхня точка зору полягає у тому, що значення культурного фактору є перебільшеним, а всі люди є більш чи менш однаковими за своєю суттю.

Згідно до другої позиції, країни та нації розрізняються рівнем економічного розвитку, а не культурними традиціями. Це економіко-кластерний підхід.

Третя точка зору поділяється представниками культурно-кластерного підходу, згідно до неї вивчення та практичне використання відповідних результатів підвищує ефективність міжнародного менеджменту.

Декілька сотень національних та регіональних культур світу можуть бути приблизно розподілені на три групи: моноактивні (task-oriented), орієнтовані на задачу та які чітко планують свою діяльність; поліактивні, орієнтовані на людей (people-oriented), багатослівні та емоційні; реактивні (respect-oriented listeners) – інтровертні, орієнтовані на збереження поваги.

У моноактивних культурах час жорстко прив’язаний до годинників та календарю, він розподілений на частини заради нашої зручності, виміру та розпорядження. У поліактивних культурах (арабська, романомовна)  час співвідноситься із людьми та подіями, це суб’єктивна величина, яку можна прилаштовувати під себе, незалежно від годинникової стрілки. У багатьох східних культурах єдиним можливим способом ставлення до часу визнається адаптація людей до нього. В цих культурах час не є лінійним, не прив’язаний до подій чи до людей, а є циклічним. Культури, де поширено циклічне або лінійне уявлення про час розглядають минуле як дещо, що ми лишили позаду, а майбутнє  - як на те, що лежить перед нами. На Мадагаскарі має місце зворотна картина.

                          

ЛЕКЦІЯ 2 ІНТЕГРОВАНІ КОРПОРАТИВНІ СТРУКТУРИ У МІЖНАРОДНОМУ БІЗНЕСІ

2.1 Цілі та основні форми міжнародної корпоративної інтеграції

2.2 Міжнародні стратегічні альянси: їх форми та механізм організації

2.3 Форми багатонаціональних компаній

2.4 Холдингова форма організації ТНК

2.5 Інтегровані банківські структури

Література: Международный менеджмент. Учебное пособие/ Под редакцией

проф. С. Э. Пивоварова. - СПб.: Питер, 2002. – С. 88-149.

Транснаціональні корпорації: навчальний посібник/ В.Рокоча, О.Плотніков, В. Новицький та ін. – К.: Таксон, 2001. – С. 205-218

2.1 Цілі та основні форми міжнародної корпоративної інтеграції

Цілі міжнародної інтеграції:

  •  доступ до нових ринків, подолання державних торгових та інвестиційних бар’єрів;
  •  доступ до нових джерел ресурсів;
  •  досягнення конкурентних переваг;
  •  економія на розширенні масштабів, раціоналізація виробництва, підвищення його ефективності, використання переваг вертикальної інтеграції;
  •  зниження ризиків.

Основні форми міжнародної корпоративної інтеграції:

  •  ліцензійна угода – використання авторського права, товарного знаку, патенту.
  •  спільне виробництво – виготовлення комплексного виробу чи його компонент одним із закордонних партнерів;
  •  контракт-менеджмент – передача одним партнером іншому ноу-хау у царині менеджменту;
  •  франчайзинг –видача ліцензії на певну діяльність з наданням додаткової управлінської, маркетингової та технологічної підтримки;
  •  стратегічний альянс – формальний чи неформальний союз, що створюється з метою об’єднання ресурсів для вирішення задач реорганізації, підвищення ринкової ефективності чи досягнення “ефекту масштабу”;
  •  спільне підприємство – одна з поширених форм стратегічного альянсу, пов’язана зі створенням нової компанії юридично та економічно самостійними підприємствами;
  •  мультинаціональна (транснаціональна) компанія – форма міжнародного співробітництва, заснована на механізмі акціонерної участі чи інших способах корпоративного контролю.

2.2 Міжнародні стратегічні альянси: їх форми та механізм організації

Міжнародний стратегічний альянс (МСА) являє собою відносно тривалу у часі міжорганізаційну угоду зі співробітництва, яка передбачає спільне використання ресурсів чи структур управління двох та більше самостійних організацій, розташованих у двох або більше країнах, для спільного виконання задач, пов’язаних з корпоративною місією кожного з них.

Для МСА є характерними:

  •  походження партнерів – щонайменше з двох різних країн;
  •  стратегічна значимість для кожного партнера.

Стратегічна значимість альянсу для учасників досягається за рахунок між організаційних угод, які:

  •  компенсують слабкі сторони чи створюють конкурентні переваги учасників;
  •  відповідають довгостроковим стратегічним планам партнерів;
  •  цілі учасників співпадають.

Властивості міжнародних міжорганізаційних угод:

  1.  комбінація ресурсів партнерів має бути спрямована на створення цінності, загальна величина якої  перевищувала б цінність, яка створюється при розподіленому використанні ресурсів;
    1.  дві чи більше організацій, об’єднаних  для реалізації узгоджених цілей, зберігають свою незалежність після утворення альянсу;
    2.  фірми-партнери спільно поділяють вигоди від функціонування альянсу та здійснюють спільний контроль;
    3.  організації партнери надають постійну підтримку одному чи декільком стратегічним напрямкам діяльності альянсу.

Форми міжнародних стратегічних альянсів:

  •  альянси горизонтального типу;
  •  альянси вертикального типу;
  •  альянси з дистрибуції;
  •  родинні диверсифіковані альянси;
  •  перспективні диверсифіковані альянси.

Співробітництво партнерів у рамках МСА може носити формальний та неформальний характер.

На контрактному рівні в основі МСА лежать довгострокові функціональні та неформальні угоди.

Функціональні угоди представляють собою формальні угоди без пайової участі партнерів чи створення спільного підприємства.

Неформальні угоди охоплюють асоціації зі співробітництва, які передбачають негласну взаємну домовленість між конкурентами в умовах олігополії (картельна угода).

Ліцензійні угоди не є стратегічними альянсами, якщо вони не передбачають довгострокової передачі технологій, продукції чи досвіду партнерами.

Франчайзинг як правило не розглядається як стратегічний альянс і відноситься до традиційних контрактів. Франчайзинг як форма МСА дозволяє головній організації зростати швидше та з меншими капітальними витратами, ніж при традиційних формах організації бізнесу.

Міжнародні стратегічні альянси з пайовою участю являють собою добровільні відносини між двома фірмами, при яких одна компанія купує частку іншої фірми, значну для ведення спільної діяльності, але таку, що не перевищує величину контрольного пакету. Поширені у автомобілебудуванні та нафтопереробній промисловості.

Спільні підприємства являють собою угоди про участь в активах з утворенням нової організації. СП забезпечують спільну, але не обов’язково рівну, власність та контроль над використанням активів. Спільне підприємство – найскладніша у організаційному відношенні  форма МСА.

До МСА не відносяться організації, які виникли у результаті злиття фірм чи поглинання одною організацією іншої.

Однак, часто між головними компаніями ТНК та асоційованими фірмами існують відносини, що володіють ознаками ринкової угоди та єдиної організації (ієрархії). Такі відносини можуть розглядатися як перехідні форми між ринком та внутрішньо фірмовими угодами в межах МНК та вважаються стратегічними альянсами.

Іншим прикладом перехідних форм альянсів можуть бути союзи ТНК з місцевими фірмами у випадках, коли подібне співробітництво є тактичною відповіддю на вимоги уряду країни-реципієнта чи сформованих культурних традицій.

Однією з найпомітніших тенденцій останнім часом стало формування організаціями альянсових мереж. Альянсові мережа – це об’єднання двох чи більше організацій, пов’язаних між собою формальними та неформальними угодами про співробітництво. Це так звані “багатофірмові альянси” чи “кластери”.

Створення міжнародних альянсових мереж  є результатом взаємодії таких чинників як глобалізація економіки, збільшення витрат на інновації, скорочення життєвого циклу продуктів та взаємопроникнення технологій. Міжнародна альянсова мережа створюється в результаті взаємодії та обміну ресурсів учасників з метою досягнення спільної мети, та характеризується більшою взаємозалежністю учасників та взаємною стратегічною орієнтацією.

Процес підготовки рішення зі створення МСА можна представити у вигляді таких етапів:

  1.  Вибір альтернативи співпраці
  2.  Визначення та аналіз можливих втрат та здобутків від створення альянсу, визначення стійких переваг від співпраці
  3.  Узагальнення пропозицій зі створення МСА, обговорення окремих питань майбутньої співпраці та створення багатофункціональної команди з ведення переговорів
  4.  Проводяться дослідження та обговорення, компанією ініціатором напрацьовуються погодженні уявлення про співпрацю з іноземними партнерами
  5.  Результати, отримані на попередньому етапі, використовуються при підготовці рекомендацій з удосконалення організації та управління МСА

Першою проблемою створення МСА є вибір альтернативи співпраці та обмеження множини альтернатив. При цьому увага концентрується на двох групах проблем: стратегічних – які мають центральне значення для фірми, та оперативних – які є конкретними діями у межах стратегічних проблем.

Всі альтернативи співпраці повинні бути чітко визначені та розподілені на внутрішні складові – компоненти та параметри. Компоненти надають інформацію про область прийняття рішення. Можна визначити наступні компоненти:

  •  Організаційна компонента МСА – визначає сферу діяльності МСА, його організаційні форми та кількість учасників
  •  Ідентифікація партнера – компетенція партнера по альянсу, визначення його сильних та слабких сторін
  •  Компонента господарської діяльності
  •  Правова компонента – юридична підтримка питань, які обговорюються учасниками альянсу

Наступним кроком є визначення параметрів альтернативи співпраці. Кожна компонента має декілька параметрів.

Параметри організаційної компоненти: сфера діяльності МСА, напрям співпраці, кількість учасників.

Параметри ідентифікаційної компоненти – це ті особливості потенційного партнера, які можуть бути описані за допомогою численних параметрів. До них належать такі як: сумісність партнерів, взаємодоповнюваність, відданість прийнятим зобов’язанням.

Параметри господарської компоненти – виробнича програма, технології, позиції на ринку, фінансова ситуація, місцезнаходження, стратегічне планування.

Параметри правової компоненти – юридичне забезпечення переговорів та підготовка необхідних документів для реєстрації МСА.

Для успішного функціонування стратегічного альянсу необхідним є успішне вирішення наступних питань:

  •  узгодження цілей партнерів;
  •  визначення внеску сторін;
  •  вплив міри складності у визначені задач на організацію МСА;
  •  внутрішні взаємозалежності між стратегією, структурою, системами управління та персоналом компаній-учасниць МСА

2.3 Форми багатонаціональних компаній

Фінансово-промисловою групою (ФПГ) у міжнародному менеджменті називають інтегровану корпоративну структуру, що являє собою міжнародне фінансово-промислове об’єднання, до складу якого входить головна компанія фінансового чи виробничого спрямування, та численні дочірні й асоційовані фірми, пов’язані з останньою системою корпоративної участі, розташовані як у країні базування мультинаціональної компанії, так і в інших країнах світу, діяльність яких пов’язана з маркетингом, торгівлею, фінансами, НДДКР тощо.

У США сформувалося два основних типи ТНК у формі фінансово-промислових груп: ТНК, сформовані навколо банків та ТНК, сформовані навколо промислової корпорації. Історично склалося так, що у США високий рівень та темпи розвитку промисловості, наявне конкурентне середовище та загальний доступ великих та дрібних інвесторів до фондових інструментів дозволили корпораціям збільшувати власний капітал шляхом емісії акцій, у той час як банки відігравали допоміжну роль. Сьогодні сформовані декілька сотень найпотужніших ТНК є основою американською економіки, причому 100 провідних компаній США забезпечують до 60% ВНП країни.

Корпорація Exxon являє собою ТНК у формі великої фінансово-промислової групи, підприємства якої розташовані у США та ще більш ніж у 80 країнах. Підприємства побудовані у ієрархічну піраміду (вертикально інтегровану компанію) із головною холдинговою компанією ТНК у Нью-Йорку. Основні підприємства компанії спеціалізуються на різних стадіях циклу нафто- та газопереробки,  розвідці та видобутку сирої нафти та природного газу, оптово-роздрібному продажі продуктів нафтопереробки, міжнародній перевозці нафти та нафтопродуктів, переробці сирої нафти та природного газу, нафтохімії (виробництво полімерів, міндобрив, пластмас, гуми, мастила тощо). Декілька підприємств групи займаються видобутком та переробкою вугілля, урану та горючих сланців.

Група Chase Manhattan Corporation включає провідний американський банк з тією самою назвою (утворений в результаті об’єднання Chase Manhattan Bank та Chemical Bank), дві великі страхові компанії та 21 нефінансову корпорацію, кожна з яких входить до числа 100 найбільших компаній у США. На чолі ієрархічної структури стоїть банківська холдингова компанія. Група Chase є горизонтально інтегрованою, її нефінансова складова включає авіакомпанії, залізниці, авіабудівні підприємства, хімічні підприємства та компанії роздрібної торгівлі.

Особливістю структури німецької економіки є значна роль банків та їх тісні зв’язки з нефінансовим сектором (промисловість, торгівля, послуги, транспорт). Згідно до німецького законодавства приватні інвестори  не мають права доступу на фондові біржі, а купують та продають акції за допомогою посередників, якими переважно є банки. В результаті, провідні банки Німеччини (Deutsche Bank, Dresdner Bank, Commerzbank) на основі власного володіння акціями, довіреностей на право голосування та акцій, що належать своїм дочірнім інвестиційним компаніям, сконцентрували велику частку контролю над провідними акціонерними товариствами ФРН – більш 80% голосів на зборах акціонерів представлені банками. Це дозволяє банкам ФРН обирати членів спостережних рад, призначати керівників підприємств та жорстко контролювати процеси зміни статутів корпорацій.

Навколо цих банків утворені великі горизонтально інтегровані фінансово-промислові об’єднання. На чолі ієрархії  знаходиться банк, з ним пов’язана група великих промислово-торгівельних компаній, навколо яких зосереджують ся численні великі та середні фірми. Особливістю німецької системи побудови ФПГ є взаємна участь компаній у капіталі одна одної (перехресне володіння акціями).

Група Deutsche Bank є прикладом горизонтально інтегрованої міжнародної фінансово-промислової групи. Фінансові підприємства Deutsche Bank можуть бути згруповані за шести основними напрямками:

  •  комерційні банки
  •  заставні банки
  •  інвестиційні компанії
  •  лізингові та факторингові компанії
  •  спеціалізовані та консультаційні фірми
  •  міжнародні фінансові компанії

З фінансовим блоком тісно пов’язана страхова компанія Allianz. Також Deutsche Bank контролює діяльність Даймлер-Бенц, торгового дому Karstadt, металургійного концерну Metallgesellshaft, будівельної компанії Holzmann. За умови глобалізації економічної діяльності у якості основного розглядається американський ринок: після придбання Даймлером корпорації Chrysler створена мультинаціональна компанія DaimlerChrysler, а сам Deutsche Bank придбав у власність американський банк Bankers Trust Corporation.

Окрім трьох найкрупніших банківських ФПГ існують й вертикально інтегровані об’єднання, ядром яким є промисловий концерн. Прикладом такої ФПГ є Tyssen Oppenheim, центром якої є концерн Tyssen, що працює у сталеливарній та вугільній галузях. Група сформована у вигляді двох ієрархічно побудованих холдингових структур, а головним банком виступає приватний банкірський дім Oppenheim.

Основу економіки Японії наразі становлять шість найбільших ФПГ: Mitsubishi, Sumitomo, Mitsui, Fuji, Dai-ichi Kangyo, Sanwa. Їх сукупний обсяг продажів становить до 15% ВНП країни.

Японські ФПГ являють собою неієрархічні структури з широко розповсюдженим перехресним володінням акціями. Ядром групи є один з основних банків, також до її складу входить великий торговий дім, страхове товариство, інвестиційна компанія, декілька вертикально інтегрованих промислових об’єднань. Виробничі підприємства пов’язані взаємною участю у капіталі одна одної, а також фінансуванням з участю головного банку групи („кейрецу-фінансування”).

Після повоєнного краху фондового ринку основна роль банків як джерел фінансування стала незаперечною. Для забезпечення відновлення та інвестиційного розвитку потребувалися значні капітальні ресурси. Оскільки фондовий ринок був не в змозі їх надати, їхнім джерелом стало специфічне банківське кредитування (кейрецу-фінансування). „Велика шістка банків” Mitsubishi, Sumitomo, Mitsui, Fuji, Dai-ichi Kangyo, Sanwa та Промисловий банк Японії задовольняли біля 50% попиту на інвестиції з боку залежних компаній, у той час як решта покривалася за рахунок синдикованих кредитів інших банків. Банк Японії надавав основним банкам довгострокові фінансові ресурси під заставу корпоративних облігацій та незабезпечених зобов’язань самих банків. Однак олігополістичний характер економіки сучасної Японії призвів до прояву „ефекту доміно”  під час економічної кризи 1990-х років.

Для Південної Кореї характерним є високий ступінь монополізації економіки, при цьому її основу складають найбільші ФПГ, такі як Samsung, Daewoo, LG, Hyundai. Корейські ФПГ являють собою ієрархічні піраміди, в основі яких лежить сімейний капітал. Корейські ФПГ відрізняються високим рівнем диверсифікації виробництва. Так, група LG розпочала свою діяльність з виробництва пластмас, пере йшла згодом до виробництва електротехнічної та телекомунікаційної продукції, потім до будівництва танкерів та до страхового бізнесу. Діяльність корейських МНК значною мірою є інтернаціоналізованою, а головна холдингова компанія виконує функції центрального торгового дому.

Холдингова форма організації ТНК.

Більшість транснаціональних компаній Європи та Північної Америки організовані за ієрархічним принципом  та мають холдингову форму організації. Холдингова компанія є особливим типом фінансової чи фінансово-промислової компанії, яка створюється для володіння контрольними пакетами акцій (контрольними паями) інших фірм задля ділового контролю над ними та управлінням їхньою діяльністю. Найпоширенішими видами холдингових компаній є фінансові (чисті) та змішані холдинги.

Фінансова холдингова компанія створюється з метою реалізації функцій фінансового контролю та управління. На відміну від інвестиційних фондів, холдингові компанії не обмежуються міжнародними портфельними інвестиціями, а намагаються отримати контроль над акціонерним капіталом та здійснювати функції управління.

Змішана холдингова компанія займається певною підприємницькою діяльністю. Подібні холдинги є типовими у більшості ТНК, створених на основі промислових концернів чи конгломератів.

Якщо міра участі інвестора у особі холдингової компанії у капіталі іншого підприємства достатня для здійснення управління її поточними операціями, то останнє може бути визначене як дочірнє підприємство чи дочірня компанія. Загальноприйнятим вважається, що для контролю над підприємством необхідно володіти більш ніж 50% його звичайних акцій.

Неієрархічні інтегровані структури виникають тоді, коли роль головної компанії ТНК відіграє не одна домінуюча фірма, а ядро з декількох фірм, що діють кожна у своїй галузі та здійснюють функції в групі, при цьому основний банк групи відіграє роль системо утворюючого центру.

2.5 Інтегровані банківські структури

До числа найпомітніших інтегрованих структур відносяться групи утворені міжнародними банками.

Міжнародним банком називають великий банк, який є мультинаціональним підприємством, має банківські підрозділи у багатьох країнах та займається широкою міжнародною діловою активністю, зокрема надаючи фінансові послуги транснаціональним корпораціям та сприяючи їхньому розвитку.

Серед напрямків діяльності міжнародних банків виділяють наступні:

  •  фінансування міжнародних експортно-імпортних операцій;
  •  торгівля іноземною валютою;
  •  операції з іноземними цінними паперами;
  •  залучення позик та надання кредитів на ринках євровалют;
  •  організація та участь у міжнародних синдикованих кредитах;
  •  проектне фінансування;
  •  міжнародні перекази;
  •  кредитно-депозитні операції у місцевих валютах;
  •  консультування власних клієнтів.

Початковим етапом міжнародної діяльності будь-якого банку є встановлення кореспондентських відносин з місцевими банками інших країн, які називають банками-кореспондентами. Це є необхідним для проведення клірингу міжнародних платежів з експорту та імпорту, проведення документарних операцій з міжнародної торгівлі (векселі, акредитиви, інкасо)та надання різноманітної інформації. Наступним кроком стає створення банківського відділку (філіалу) на території поза національного чи офшорного фінансового центру. Через офшорне відділення міжнародний банк приймає внески та надає кредити у євровалютах, веде свій власний облік операцій. Перевагами ведення бізнесу через офшорні центри є простота реєстрації, відсутність резервних вимог при залученні депозитів, пільгове чи нульове оподаткування, висока конфіденційність.

Максимальний рівень міжнародних зобов’язань виникає, коли банк приймає рішення про повноцінну присутність на місцевому фінансовому ринку тієї або іншої країни. При цьому можуть утворюватися представництва, банківські філіали, дочірні чи залежні (асоційовані, афілійовані) банки, а також небанківські фінансові компанії. У сукупності з головним банком ці організації утворюють міжнародну банківську групу.

Представництво банку утворюється у іноземній державі з метою сприяння клієнтам при веденні бізнесу у даній країні чи у суміжних державах. Представництво не є банківським офісом та не може виконувати типові банківські послуги, основною його функцією є збирання та надання інформації, консультування, організація ділових контактів для клієнтів головного банку, а інформування місцевих бізнесменів про послуги свого банку. Важливою задачею представництва є надання головному банку аналітичних оглядів та досліджень економічної, соціальної та політичної ситуації в країні перебування, та оцінка кредитоспроможності місцевих фірм.

Банківська філія з юридичної та операційної точки зору є частиною головного банку, та спирається на його ресурсну базу.  Філіал не є самостійною юридичною особою, тому не має своєї ради директорів, статуту та права емітувати акції. Філія веде власну  бухгалтерську звітність, тим не менш його зобов’язання та активи є складовою частиною зобов’язань та активів головного банку.

Дочірнім банком називається самостійна банківська організація у формі товариства з обмеженою відповідальністю, чи закритого або відкритого акціонерного товариства, де всі 100% чи більша частина акцій чи паїв належить головному міжнародному банку. Такий банк надає повний спектр фінансових послуг, має відповідати усім вимогам місцевого законодавства. Кредитний ліміт дочірнього банку обмежений обсягом його власного капіталу та не пов’язаний з капіталом головного міжнародного банку, що обмежує самостійність дочірнього банку при кредитуванні великих позичальників. Відповідальність головного банку при цьому також обмежена розміром статутного капіталу дочірнього банку.

Асоційований (залежний, афілійований) банк – це самостійна банківська організація, частина акцій чи паїв якої (але не контрольний пакет) належить іноземному банку. Асоційований банк може бути й новоутвореним фінансовим інститутом, й діючим місцевим банком, що увійшов до МСА з пайовою участю великого іноземного банку. Асоційований банк зберігає статус місцевої фінансової інституції з місцевими власниками та менеджментом, підтримуючи постійні зв’язки зі своїм іноземним акціонером, у тому числі й за допомогою залучення додаткових ресурсів.

Особливим типом асоційованого банку є банківський консорціум – банківське СП, яке належить групі з двох чи більше банків з різних країн. До числа специфічних напрямів діяльності консорціуму можна віднести організацію міжнародних банківських синдикатів для надання великих та довгострокових кредитів, розміщення корпоративних цінних паперів на міжнародних ринках, операцій на ринках євровалют, організацію злиття та поглинань великих компаній. Деякі банківські консорціуми працюють як міжнародні інвестиційні банки, здійснюючи проектне фінансування та надаючи послуги з консультування ТНК.

Банківська холдингова компанія – це акціонерне товариство, яке володіє пакетами акцій юридично самостійних банків та небанківських організацій з метою здійснення управлінських, фінансово-кредитних та контрольних функцій по відношенню до них.

ЛЕКЦІЯ 3 ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ

3.1. Системи організаційно-правових форм бізнесу за кордоном

3.2. Господарські товариства Німеччини та Франції

Література:.

Международный менеджмент. Учебное пособие/ Под редакцией проф.С.Э.Пивоварова. - СПб.: Питер, 2002. – С. 88-149.

Транснаціональні корпорації: навчальний посібник/ В.Рокоча, О.Плотніков, В. Новицький та ін. – К.: Таксон, 2001. – С. 205-218

Господарський кодекс України

3.1 Системи організаційно-правових форм бізнесу за кордоном

Система організаційно-правових форм господарської діяльності введена в дію Господарським кодексом України у 2003 році та у своїй основі близька до систем, що діють у багатьох країнах континентальної Європи, Росії та країн Співдружності, та меншою мірою, до систем, що діють у США, Великій Британії та Японії. У ній виділяються комерційні та некомерційні організації, причому до останніх належать господарські товариства, колективні підприємства, приватні підприємства та державні та комунальні унітарні підприємства. Особливе місце займають форми підприємництва, що не передбачають утворення юридичної особи.

До   господарських    товариств    належать:    акціонерні товариства,  товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою   відповідальністю,   повні   товариства,    командитні товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд,  поділений на визначену кількість акцій  однакової номінальної  вартості,  і  несе відповідальність за зобов'язаннями тільки  майном  товариства,  а  акціонери  несуть  ризик  збитків, пов'язаних із діяльністю товариства,  в межах вартості належних їм акцій.

Товариством з обмеженою  відповідальністю  є  господарське товариство,  що  має статутний фонд,  поділений на частки,  розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які  повністю  сплатили  свої  вклади,   несуть   ризик   збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Товариством  з  додатковою відповідальністю є господарське товариство,  статутний фонд якого поділений на  частки  визначених установчими  документами  розмірів  і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном,  а в разі його недостатності учасники    цього    товариства    несуть    додаткову   солідарну відповідальність у визначеному  установчими  документами  однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого  відповідно  до  укладеного  між  ними  договору  здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть  додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один  або  декілька  учасників  здійснюють  від  імені  товариства підприємницьку   діяльність  і  несуть  за   його   зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке  за

законом  може  бути  звернено стягнення (повні учасники),  а  інші учасники   присутні   в   діяльності   товариства   лише    своїми вкладами (вкладники).

Учасниками    повного   товариства,   повними   учасниками командитного товариства можуть бути лише особи,  зареєстровані  як суб'єкти підприємництва. Акціонерні   товариства   можуть   бути   відкритими   або закритими.

Акції   відкритого    акціонерного    товариства    можуть розповсюджуватися  шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства. 

Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками  або серед заздалегідь визначеного  кола  осіб  і  не можуть   розповсюджуватися   шляхом   підписки,   купуватися    та продаватися   на  біржі.  Акціонери  закритого  товариства   мають переважне   право   на  придбання  акцій,  що  продаються   іншими акціонерами товариства. 

Підприємством     колективної     власності     визнається корпоративне  або  унітарне  підприємство,  що   діє   на   основі колективної власності засновника (засновників).     Підприємствами    колективної    власності   є   виробничі кооперативи,  підприємства  споживчої   кооперації,   підприємства громадських   та   релігійних   організацій,   інші  підприємства, передбачені законом.

Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб  без  громадянства  та  його (їх) праці  чи  з  використанням найманої  праці. Приватним є також підприємство, що діє на  основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи

Орендним  підприємством визнається підприємство,  створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного  або  комунального  підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу  (структурної  одиниці)  цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.

Підприємство,  створене відповідно до вимог цього Кодексу, в  статутному  фонді  якого  не менш як десять відсотків становить іноземна  інвестиція,  визнається   підприємством   з   іноземними інвестиціями.   Підприємство   набуває   статусу   підприємства  з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції  на його баланс.

Іноземною   інвестицією   є   цінності,   що   вкладаються іноземними  інвесторами   в   об'єкти   інвестиційної   діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Господарські    об'єднання   утворюються   як   асоціації, корпорації,  консорціуми,  концерни,  інші об'єднання підприємств, передбачені законом.

У ФРН індивідуальні підприємства є поширеними у роздрібній та дрібногуртовій торгівлі, місцевій промисловості; власник такого підприємства відповідає по його зобов’язаннях усім своїм майном. На цю форму власності припадає до 10% від загальної кількості німецьких підприємств.

Просте товариство у Франції не лише не реєструється у якості юридичної особи, але навіть не повинно оприлюднювати власну діяльність. Учасники товариства відповідають за його зобов’язаннями усім своїм майном, що викликане конфіденційним характером подібної угоди.

3.2. Господарські товариства Німеччини та Франції

В усіх країнах ринкової економіки господарські товариства відіграють провідну роль у економіці країн, зокрема, вони є активними учасниками зовнішньоекономічної діяльності, що зумовлює необхідність дослідження даної організаційно-правової форми підприємництва.

У ФРН виділяють такі види товариств: повне, командитне, з обмеженою відповідальністю та акціонерне. Особливими формами є командитне товариство, що включає товариство з обмеженою відповідальністю на правах повного учасника, та командитне товариство на акціях.

Для учасників повного товариства діє заборона на конкуренцію (обмежене право створювати без згоди інших учасників підприємства у тій самій галузі чи приймати участь у їхній діяльності; не можна також виступати у ролі повних учасників в інших товариствах). Учасники мають право доступу до бухгалтерської звітності та здійснюють управління товариством на основі установчого договору. Збитки повного товариства розподіляються рівною мірою між усіма учасниками, прибуток же розподіляється пропорційно до часток у капіталі товариства, але лише у межах  4% рентабельності; все що понад цього, розподіляється порівну.

У командитному товаристві командитисти володіють правом не погоджуватися зі здійсненням товариством нетипових з їх точки зору угод. Вони мають право ознайомитися з річним балансом товариства та його прибутками та збитками, а також здійснювати перевірку за бухгалтерськими книгами та розшифровками. У разі виходу з товариства, командитист повинен попередити про це не пізніше ніж за 6 місяців, такий самий принцип діє й по відношенню до повних учасників. Прибуток до 4% розподіляється між усіма учасниками, пропорційно до долі їх внесків; прибуток понад цієї величини розподіляється у пропорції, що відображає більш високу відповідальність повних учасників перед командитними.

Для товариства з обмеженою відповідальністю орієнтовний розмір статутного капіталу у ФРН та Франції становить біля 50 тисяч євро. Мінімальна величина паю учасника складає близько 500 євро. Не існує обмежень щодо кількості засновників ТОВ. Процедура внесення внесків до статутного капіталу детально регламентується – особливу увагу приділяють внесенню учасниками майнових паїв та відповідності їх оцінки. Учасники зобов’язані внести повний розмір своїх вкладів до статутного капіталу товариства, зменшення плати можливе лише за умови зменшення розміру статутного фонду. Закон ФРН встановлює такі причини для розпуску ТОВ:

  •  закінчення терміну дії установчого договору
  •  рішення засновників
  •  рішення суду
  •  початок публічних торгів у разі банкрутства
  •  вступ у дію рішення реєстрового суду, яким визначається невідповідність установчого договору законодавчим вимогам

У командитного товариства на акціях повинно бути не менше 5 засновників, щонайменше один з яких несе перед кредиторами необмежену відповідальність за його зобов’язаннями, а решта приймає участь у розподіленому на акції статутному капіталі як командитисти. Правові відносини повних учасників між собою та по відношенню до командитистів та третіх осіб регламентуються законодавством про командитні товариства, а урешті випадків за деякими виключеннями – законодавством про акціонерні товариства.

Командитне товариство, що включає товариство з обмеженою відповідальністю на правах повного учасника дозволяє поєднати переваги, що надаються застосуванням необмеженої та обмеженої відповідальності, на дану форму організацій припадає біля 40% від загальної кількості товариств у ФРН.

Для акціонерних товариств у ФРН визначається нижня межа статутного капіталу, а також номінальна вартість іменних акцій та акцій на пред’явника. При формуванні статутного капіталу заборонено внесення майнових внесків у вигляді зобов’язань та послуг. Спостережна рада є обов’язковим елементом структури управління АТ, до її складу входять акціонери, котрі обираються загальними зборами, у окремих випадках до складу спостережних рад входять працівники підприємств. До завдань ради входить контроль оперативного управління АТ та перевірка документації та майна, у разі необхідності вона може виступити ініціатором скликання загальної ради акціонерів.

У Франції прийнята класична система управління акціонерними товариствами – до виконавчого органу (правління) товариства його працівників, у кількості не більше 1/3 від складу правління.

У США поширеними є унітарні ради директорів, де об’єднані функції правління та спостережної ради.

Модель товариства з обмеженою відповідальністю, записного на одного власника (Франція) дозволяє зменшити ризик індивідуального підприємництва, оскільки підприємець відповідає перед кредиторами лише майном, яке внесене у статутний капітал товариства. У якості власника може виступати й фізична, й юридична особа.

Об’єднання за економічними інтересами використовується французькими фірмами для ведення спільної діяльності (найчастіше у сфері наукових досліджень та розробок, маркетингу, управління та перевезень) без втрати незалежності. Хоча об’єднання стає юридичною особою з моменту реєстрації установчого договору, прибуток, що отримується в результаті спільної діяльності, належить не йому, а безпосередньо учасникам. Об’єднання може не мати власного капіталу – у цьому разі солідарну відповідальність за його зобов’язаннями несуть самі учасники.

Некомерційне товариство дозволяє учасникам не вести бухгалтерського обліку та користуватися сприятливим податковим режимом, є поширеними у ріелтерській діяльності, сільському господарстві та вільних професіях. Учасники відповідають за зобов’язаннями своїм власним майном пропорційно до внесків у капітал товариства.

Асоціації являють собою домовленість декількох осіб про постійну спільну діяльність з будь-якою метою, за виключенням розподілу прибутку.

Товариства взаємодопомоги створюються фізичними особами та діють у їхніх інтересах з метою попередження соціальних ризиків та пом’якшення їх наслідків.

Асоціації та товариства належать до некомерційних юридичних осіб.

ЛЕКЦІЯ 4 СТРАТЕГІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ У МІЖНАРОДНІЙ ФІРМІ

4.1. Процедури стратегічного планування у міжнародній фірмі

4.2. Організація стратегічного планування в міжнародній фірмі 

4.3. Передумови формування стратегії ТНК

4.4. Формування маркетингової стратегії

 Література:

Международный менеджмент. Учебное пособие/  Под редакцией проф. С.Э.Пивоварова. - СПб.: Питер, 2002. – С. 182-240.

Транснаціональні корпорації: навчальний посібник/ В.Рокоча, О.Плотніков, В. Новицький та ін. – К.: Таксон, 2001. – С. 168-202

4.1. Процедури стратегічного планування у міжнародній фірмі

Стратегічне планування у міжнародній фірмі – це процес визначення її цілей та розробки стратегій, котрі спрямовані на реалізацію цих цілей.

Стратегічними є ті проблеми, які:

А) безпосередньо пов’язані з глобальними цілями організації;

Б) орієнтовані на прийдешнє;

В) відчувають серйозний вплив численних неконтрольованих зовнішніх чинників.

Орієнтованим на прийдешнє вважається рішення, яке відноситься до елементу фірми не в повному обсязі в момент прийняття рішення. Вплив неконтрольованих зовнішніх чинників визначається просторовими та часовими обставинами реалізації рішення, що розглядається. Таким чином управлінська праця зі стратегічного планування зводиться до розгорнутої на тривалому проміжку часу адаптації прийнятої генеральної цілі (місії) до змін оточення фірми та її внутрішнього стану у кожний конкретний момент.

Міжнародна стратегія фірми є узагальненим описом скоординованих дій з реалізації усього комплексу її міжнародних цілей. Численні цілі допускають різні способи своєї реалізації, а сукупність комбінацій цих способів утворює набір альтернативних стратегій. В основі міжнародної діяльності фірми знаходиться певна сукупність стратегічних рішень, які приймаються менеджерами організацій. До стратегічних рішень дієвими є наступні вимоги:

  •  охоплюють усі ключові моменти, пов’язані із зовнішніми взаємодіями фірми, незалежно від прийнятої у ній структури управління;
  •  забезпечують можливість послідовної реалізації генеральної цілі фірми на рівні поточних планів діяльності та оперативних рішень;
  •  внутрішньо несуперечлива;
  •  зовнішньо несуперечлива;
  •  орієнтована на оцінку тенденцій розвитку ситуації.

Вимога внутрішньої несуперечності означає, що всі дії та рішення, що є необхідними для досягнення однієї цілі, не повинні заважати досягненню інших цілей.

Зовнішня несуперечливість рішень з міжнародної діяльності вимагає порівняння їх передумов та результатів з передумовами та результатами у інших областях діяльності. Зовнішня несуперечливість міжнародних стратегічних рішень має бути забезпеченою за двома напрямками:

  1.  по відношенню до рішень, які регулюють діяльність в межах країни;
  2.  по відношенню до зовнішнього середовища фірми.

Міжнародні та внутрішні стратегічні рішення необхідно узгоджувати між собою: а) за цілями, на реалізацію яких вони спрямовані; б) за термінами виконання; в) за ресурсами (фінансовими, трудовими, матеріально-технічними), необхідними для їх виконання.

Таким чином перші чотири вимоги до стратегічних рішень визначають припустимість рішень, що приймаються, то п’ята вимога дозволяє зробити їх оптимальними. Вкрай важливим стає спосіб використання отримуваних оцінок тенденцій. В сучасних умовах час та інформація є визначальними змінними успіху організації у конкурентному середовищі, тому стратегія фірми повинна розроблятися та впроваджуватися у ситуаційній формі, забезпечуючи адаптивність стратегій до змін умов зовнішнього та внутрішнього середовища.

Комплекс процедур, які відносяться до поняття стратегічного планування, може виконуватися двома альтернативними шляхами:

а) по мірі необхідності;

б) системно.

Другий спосіб пропонує виконання обумовлених процедур у визначені строки, незалежно від наявності чи відсутності суб’єктивних передумов.

Процес стратегічного планування складається з наступних етапів:

  •  визначення місії;
  •  вибір цілей та задач;
  •  аналіз зовнішніх та внутрішніх чинників розвитку фірми.

Реалізація стратегії включає у себе декілька якісно відмінних типів діяльності: розробку програм та планів, їх виконання, контроль, облік, аналіз та оцінку ефективності діяльності. Програми та проекти, розроблені як розвиток обраної стратегії, утворюють основу для формування поточних планів діяльності структурних підрозділів фірми, для чого створюються оперативні плани. Виконання оперативних планів завершує цикл, що розпочинається з вибору місії організації.

Алгоритм стратегічного планування

Блок 1. Визначення основних пріоритетів пов’язане з визначенням місії організації, що передбачає проведення аналізу зовнішнього середовища діяльності фірми та її власного потенціалу. При цьому варто врахувати існуючі у різних країнах стандарти та традиції, міру державного регулювання бізнесу та інвестиційне законодавство країни, що засвоюється, правила оподаткування та антимонопольного регулювання, відношення держави до власного законодавства, загальнополітичну стабільність, проаналізувати трудові ресурси та вмотивованість персоналу.

Блок 2. Зміст та характер задач фірми визначаються співвідношенням внутрішніх та зовнішніх чинників її розвитку, які охоплюють чотири області:

  1.  фінансові ресурси
  2.  трудові ресурси
  3.  виробничі ресурси
  4.  вплив зовнішнього середовища

Фінансові ресурси характеризуються: а) теперішніми та прийдешніми надходженнями коштів та потребою у них; б) можливістю їх переміщення; в) доступністю капіталу; г) цілями у відношенні прибутку та дивідендів.

Трудові ресурси характеризуються: а) загальною чисельністю персоналу; б) рівнем використання персоналу; в) можливістю переміщення працівників з одного підприємства на інше; г) можливістю залучення додаткових ресурсів.

Аналіз наявних виробничих потужностей (ресурсів) необхідний для оцінки доцільності розширення виробництва.

Блок 3. Розробка стратегії починається з аналізу умов кожної з країн, які планується засвоїти. Тут виділяють такі фактори: а) ті, що формують внутрішні можливості; б) фінансові фактори; в) маркетингові фактори; інші фактори.

 

4.2. Організація стратегічного планування в міжнародній фірмі

Стратегічне планування повинно ґрунтуватися на наступних принципах:

  •  стратегічне планування – це робота, яка виконується самими керівниками, а планова служба забезпечує роботу системи планування;
  •  усі менеджери повинні отримувати адекватну інформацію про імовірні можливості  фірми та умови її розвитку  у майбутньому;
  •  впровадження стратегічного планування повинно здійснюватися на основі обміркованої стратегії, яка передбачає поступовий перехід до нових методів та використання усіх переваг культури планування, що склалася на фірмі.

Особливостями інформаційного забезпечення стратегічного планування у міжнародній фірмі є наступні:

  1.  збільшення обсягу робіт;
  2.  вплив репутації країни базування;
  3.  інформаційна прозорість.

4.3. Передумови формування стратегії ТНК

Перед підприємством, що вирішує питання інтернаціоналізації діяльності постає питання про те, якими конкурентними перева гами володіє підприємство для реалізації стратегії виходу на міжнародний ринок.  Допомогти відповісти на це питання може теорія міжнародної конкуренції М.Портера. згідно до неї, конкурентна перевага створюється та утримується у тісній залежності від умов країн базування.

Під країною базування розуміють країну, де розробляється стратегія, основна продукція та технологія, та де є наявною робоча сила з необхідними навичками.

Фірми отримують конкурентну перевагу, якщо у країні базування:

  1.  можливе швидке накопичення спеціалізованих ресурсів та навичок;
  2.  є більш доступна та точна інформація про перспективні та поточні потреби потенційних клієнтів;
  3.  підприємства-постачальники чи суміжники конкурентноздатні на світовому ринку;
  4.  національна підприємницька система сприяє створенню та утриманню конкурентних переваг у даній сфері діяльності.

Перераховані фактори  взаємодіють один з одним, ефект цієї взаємодії відображається у моделі національного ромбу.

Причинами інтернаціоналізації діяльності національних фірм є:

  •  економічні аспекти
  •  гуманітарні аспекти;

Інтернаціоналізація діяльності породжує відповідні проблеми, серед яких:

  1.  стратегія та структура фірм, їх суперництво
    1.  фактори виробництва
    2.  умови попиту
    3.  супутні та підтримуючі галузі
    4.  інші фактори

Умови міжнародної конкуренції у різних галузях суттєво різняться. Існують галузі, де конкуренція обмежується національним ринком та не залежить від того, що відбувається за його межами. Таку форму конкуренції називають мультинаціональною, коли існує набір самостійних національних ринків, а не єдиний глобальний ринок.

Глобальна конкуренція має місце, коли ціни та конкурентні умови національних ринків тісно пов’язані між собою: конкурентна позиція фірми на одному національному ринку суттєво впливає на її позиції на іншому. Саме на стратегічних ринках конкуренція досягає найбільшої гостроти.

Мультинаціональна конкуренція вимагає мультинаціональної корпоративної стратегії, а глобальна конкуренція – глобальної стратегії.

Види міжнародних стратегій:

  1.  передача права на використання власних технологій фірми, на виробництво чи збут її продукції іноземним фірмам
    1.  посилення національного виробництва та вивезення продукції на іноземні ринки із застосуванням власних та інших каналів збуту
    2.  дотримання мультинаціональної стратегії, у межах якої розробляється окрема стратегія для кожної країни, яка відповідає уподобанням споживачів та конкурентним умовам країн. Діяльність фірми у одній країні не залежить від діяльності фірми у іншій країні. Основною метою багатонаціональною стратегії є забезпечення відповідності до місцевих умов кожної країни, де діє фірма
    3.  дотримання глобальної стратегії низьких витрат, за якої фірма орієнтована на низьковитратне виробництво на всіх стратегічно важливих ринках світу. Мета – досягнення низького рівня витрат у порівнянні із конкурентами на світовому ринку
    4.  дотримання глобальної стратегії диференціації, за якої фірма диференціює свій товар за одними й тими ж характеристиками у різних країнах з метою створення постійного іміджу на світовому ринку, проводиться жорстка координація діяльності у всіх країнах
    5.  дотримання глобальної стратегії фокусування, за якої фірма обслуговує ідентичні сектори на кожному стратегічно важливому національному ринку, дії координуються на основі низьких витрат та координації.     

Глобальна стратегія передбачає використання двох методів, завдяки яким фірми можуть досягти конкурентних переваг чи приховати певні недоліки у роботі у якийсь країні: по перше, розташування певних видів діяльності у різних країнах для найкращої роботи на ринку багатьох країн; по друге, координація діяльності розосереджених підрозділів. Обидва методи спрямовані на максимізацію цінності.  Кожний учасник технологічного ланцюгу, що доводить товар до кінцевого споживача, додає деяку цінність. У першому методі збільшення сукупної цінності відбувається за рахунок  використання переваг від діяльності у різних країнах, а у другому – за рахунок кращої організації ТНК.

Модель Омає.  Один з найпомітніших підходів щодо пояснення умов формування та розвитку ТНК – це модель тріади К. Омає. Під тріадою розуміють ринки США, Японії та Європи. Класична модель ТНК повинна бути переглянута в силу глобалізації продуктів та ринків, технічного прогресу та неопротекціонізму. Виникає новий тип МНК – триєдине підприємство, відмінною рисою якого є сильна позиція на ринках тріади.

Подібна ТНК в силу відмінностей ринків вищезгаданих країн та протекціоністських бар’єрів повинна розглядатися у кожному з регіонів як місцева.  Підприємства в країнах тріади концентруються на виробництві високотехнологічних товарів, а розробка найновішої технології стає умовою їх виживання. Наявність потужної інфраструктури та особливий вплив ЗМІ формують глобальний стиль життя.

Особливістю моделі ОМАЄ є розподіл відповідальності тріади за країни третього світу: японці відповідають за тісний контакт з азійськими країнами, американці відповідальні за Латинську Америку, я європейці – за Африку.

Недоліками концепції ОМАЄ:

  •  недооцінка національних відмінностей;
  •  зосередження уваги на високотехнологічній продукції;
  •  неможливість використання цього підходу малими та середніми підприємствами.

4.4. Формування маркетингової стратегії

У процесі розробки стратегії міжнародного маркетингу головна компанія ТНК виконує дві основні функції:

  1.  Сбір та інтерпретація інформації.
  2.  Координація міжнародного маркетингу

При проведенні ТНК міжнародної продуктової політики основна увага зосереджена у наступних галузях: стандартизація, розробка та розвиток продуктів, контроль за безпекою продуктів та їхньою якістю.

Розробка та розвиток продуктів передбачає наступні чотири варіанти:

  •  Національну розробку
  •  Домашню розробку
  •  Послідовну розробку
  •  Мультинаціональну розробку

При розробці власних стандартів найбільші корпорації спираються на стандарти якості, розроблені такими міжнародними організаціями як всесвітня організація зі стандартизації (ISO). Комплекс стандартів ISO серії 9000 охоплює стандартизацію усієї системи управління якістю та застосовується у країнах, які входять до ЄС та є членами ВТО.

В царині міжнародного ціноутворення можливі чотири основних варіанти політики головної компанії ТНК:

  1.  Ціни на національній основі
  2.  Ціноутворення на основі стандартної формули
  3.  Міжнародне стратегічне ціноутворення
  4.  Ціноутворення на основі кривої ефективності

ТНК може дотримуватися міжнародної політики збуту, яка полягає у тому, що штаб-квартири координують політику збуту та дистрибуції у національному масштабі.

Політика головної компанії ТНК у області реклами та просування товарів та послуг завжди має наступні ознаки:

  •  Мінімальні рекламні бюджети дочірніх підприємств
  •  Єдині логотипи та торгівельні марки
  •  Єдині стандарти відкритості та правдивості у рекламних компаніях.

Найскладнішою проблемою при розробці стратегії ТНК є поєднання необхідності глибокого та детального розуміння особливостей, притаманних веденню бізнесу на даній національній території, з умовами однорідності глобальної корпоративної стратегії.

Міжнародна портфельна стратегія корпорації полягає у загальному зниженні ризику ділових операцій за рахунок розподілу наявних ресурсів:

  •  Між альтернативними галузями чи напрямками бізнесу (галузева чи продуктова диверсифікація)
  •  У різних країнах та географічних регіонах (інтернаціоналізація або географічна диверсифікація)

Планування портфельної стратегії включає:

  1.  Визначення стратегічних бізнес-одиниць в структурі ТНК
    1.  Оцінка теперішнього стану портфелю
    2.  Визначення бажаного стану портфелю у майбутньому
    3.  Реалізація

Гібридна стратегія компанії являє собою сполучення конкурентних стратегій та стратегії співробітництва, а у окремих випадках й стратегії опори на власні сили організації з метою оптимізації її становища у галузі.

Співвідношення стратегій конкуренції та співробітництва залежить від характеру інновацій, що можуть бути класифіковані як автономні та системні. Автономні інновації можуть бути досягнуті незалежно від інших інновацій, а системні – лише у поєднанні із пов’язаними з ними додатковими інноваціями. Фірми концентрують свої ресурси на групі основних функцій діяльності, користуючись послугами партнерів у допоміжних функціях.

Схеми стратегічного планування:

Концерн Olivetti: “Наша мета – зберегти незалежність дочірніх компаній під місцевим керівництвом”. Головна компанія приймає рішення з наступних питань:

  •  Відбір та наступне придбання нових фірм, що відповідають довгостроковим інтересам ТНК
  •  Моніторинг фінансового стану діючих дочірніх підприємств

Корпорація Texas Instruments стратегічне планування зосереджено у головній компанії, розташованій у Далласі (Техас). Розроблювана стратегія включає регіональний та глобальний аналіз конкуренції, розробку набору продуктів компанії, глобальну цінову політику, централізацію та координацію НДДКР (науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських робіт).

Структура управління ТНК по типу “Фінансова група” – максимальний акцент на національному рівні стратегії. Структура “фінансової групи” перекладає основну відповідальність за стратегічне планування на національний рівень дочірнього підприємства, менеджер та персонал якого знаходяться у безпосередньому контакті із специфічним зовнішнім середовищем. Головні компанія ТНК відстежує фінансовий стан дочірніх підприємств та контролює розподіл грошових потоків.

Структура управління ТНК по типу “Конгломерат” – головна компанія відіграє активну роль, розробляючи інституційні процедури та надаючи необхідну підтримку, полегшуючи координацію між дочірніми компаніями на міжнародному рівні в процесі розробки ділової стратегії.

Головна компанія у цій структурі:

  •  надає дочірнім компаніям типові планові системи та забезпечує єдиний механізм прийняття рішень
  •  надає менеджерам компаній інформацію про нові продукти та нову технологію виробництва
  •  надає інформацію про тенденції та структурні зрушення у світовій торгівлі
  •  сприяє поширенню ділового досвіду між дочірніми компаніями
  •  надає консалтингову та технічну підтримку.

Перевага: сприяння міжрегіональній координації в межах ТНК з одночасним збереженням незалежності менеджерів фірм щодо планування стратегії.

Структура управління ТНК по типу “Концерн” – є найбільш інтегрованою структурою, де дочірні компанії не оперують як незалежні  підприємства, а їхня діяльність підлягає координації на міжнародному рівні, їх плани розглядаються як частина глобально інтегрованої системи. ТНК отримує можливість відстежувати зовнішнє середовище на глобальному рівні, визначаючи потенційні можливості та загрози для бізнесу, що не може здійснити жодне підприємство окремо.

ЛЕКЦІЯ 5. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ТНК

5.1. Причини перебудови ТНК

5.2. Зміст перебудови ТНК

Література:

Международный менеджмент. Учебное пособие/ Под редакцией проф. С. Э.Пивоварова. - СПб.: Питер, 2002. – С. 518-561.

Транснаціональні корпорації: навчальний посібник/ В.Рокоча, О.Плотніков, В. Новицький та ін. – К.: Таксон, 2001. – С. 52-65

5.1. Причини перебудови ТНК

Джерелом змін для бізнесу є зміни у технічній та технологічній стороні виробництва,  та у виробничих відносинах у самій компанії та у навколишньому середовищі. Серед проблемних сфер, що призводять до організаційних змін ТНК, слід виділити наступні:

  •  Політичну - державна економічна політика може суперечити інтересам ТНК, через високі податки чи надто складні процедури регулювання діяльності, а це, в свою чергу, до перенесення частини своєї діяльності за кордон
  •  Інвестиційну – неузгодженість інтересів власників та менеджменту підприємства
  •  Адміністративну – розглядає конфлікти між менеджментом та трудовими колективами
  •  Технологічну – тут мова йде про спосіб розподілу ресурсів, відповідальності та повноважень між менеджерами та працівниками безпосередньо у виробничому процесі.
  •  Економічну – проблеми пов’язані із зміною кон’юнктури ринку
  •  Суспільну – пов’язана із стосунками “трудові колективи – профспілки” та “топ-менеджмент-організації працедавців”

Суперечливість інтересів  у вище наведених сферах функціонування підприємства виникає не одномоментно, а є результатом певних процесів, що тривають на підприємстві на протязі деякого часу, та призводять до кризи організації. Р. Мартін визначив чотири складових кризового синдрому: проблеми підприємницького бачення, проблеми у процесі прийняття та реалізації рішень, проблеми у механізмі зворотного зв’язку, а також посилення захисних механізмів.

Проблеми підприємницького бачення : Генрі Форд був великим керівником. Він являв собою архетип авторитарного підприємця минулого. Схильний до індивідуалізму, свавілля, завжди наполягаючий на своїй точці зору, він з презирством ставився до теорій та “безглуздого” читання книг, а своїх службовців вважав “помічниками”. Якщо “помічник” намагався заперечити Форду чи самостійно прийняти важливо рішення він зазвичай лишався роботи. На фірмі “Форд Мотор” лише одна людина приймала рішення з будь-якими наслідками. Загальні ж принципи Форда були підсумовані у одному висловлюванні: “Будь-який покупець може придбати автомобіль будь-якого кольору, за його смаком, доки цей колір чорний”. . У 1921 році “Форд Мотор” контролювала 56% ринку легкових автомобілів, та майже весь світовий ринок. . У той час як “Форд” зберігав відданість чорній моделі “Ті”  та традиції, коли бос командує, а решта виконує його накази, фірма “Дженерал Моторс” (GMC) впровадила у практику часте оновлення моделей, пропонуючи широкий асортимент стильових та кольорових оформлень та прийнятні умови кредитування. Частка “Форда” на ринку та рейтинг керівництва стрімко знизилися. У 1927 році фірма була змушена зупинити збиральний конвеєр, аби переоснастити його під випуск дуже запізнілої моделі “А”. Це дозволило “GMC” захопити 43,5% автомобільного ринку, лишивши “Форду” менше 10%.

Слід розрізняти такі явища як зростання компанії та її розвиток. Зростання пов’язане з кількісними змінами – зростання обігу, збільшення числа однорідних підрозділів. Розвиток визначається якісними змінами – зміною стратегії та структури, зміни організаційної культури фірми тощо.

Процес прийняття та реалізації рішень: до механізму прийняття та реалізації рішень включаються правила, стереотипи поведінки та процедури, котрі задіяні у процесі відбору на всіх рівнях організації з усього кола питань. Управлінський механізм конструюється для виконання подвійної задачі: для утримання організації у межах підприємницького бачення та корегування останнього у відповідності до змін підприємницького середовища. Друга задача є більш проблемною (IBM спочатку відмовилася від випуску копіювальних приладів, вважаючи цю нішу неперспективною, через що й втратила конкурентну перевагу на ринку.

Зворотній зв’язок: Фірма DEC зібрала величезний масив інформації про побажання користувачів розроблених нею текстових редакторів, однак не врахувала те, що час її мікрокомп’ютера минув.

Ігнорування ситуації на ринку чи потреб споживачів призводить до порушення адекватного зв’язку та викривлення інформації, а управлінці борються не з причинами, а з наслідками.

Захисний механізм: дві найпоширеніші реакції управлінського персоналу пов’язані із фетишизацією минулого та ігноруванням потреб сьогодення. Перша пов’язана із вірою у комерційну обдарованість засновників фірми (те, що було добре десять років тому, є добрим й зараз). Другий базується на ідеалізації досягнень підприємств компанії, що призводить до втрати підприємством темпів свого розвитку (ми досягли Евересту!).

5.2. Зміст перебудови ТНК

Метою керівництва при перебудові підприємства(стратегія мікроперебудови) є перепроектування ділових процесів для досягнення стрімкого покращення діяльності фірм за рахунок відмови від застарілих норм, структур та відходу від існувавших раніше економічних догм.

Дана стратегія застосовується у випадках:

  •  глибокої кризи фірми
  •  несприятливих прогнозів для розвитку фірми у майбутньому
  •  збільшення відриву від основних конкурентів.

У процесі корінної перебудови фірми виділяють наступні етапи:

  1.  формування жаданого образу організації
    1.  створення моделі реального бізнесу фірми
    2.  розробка моделі нового бізнесу
    3.  запровадження моделі у реальне життя.

Основними провідниками змін у організації є керівник проекту, керуючий процесом, менеджери  проектів, робоча команда.

Керівник проекту – вищий керівник фірми, на якого покладені загальні організаційні обов’язки, ідеологічне обґрунтування проекту, створення відчуття єдиної команди та відповідальності.

Керуючий процесом – здійснює загальне оперативне керівництво та є замісником керівника. Його функції: розробка методик та інструментів перебудови, навчання та координація, сприяння у організації робочих команд.

Менеджери – відповідальні за перебудову конкретних ділових процесів.

Робочі команди – безпосередньо здійснюють процес перебудови, складені зі співробітників фірми та зовнішніх консультантів.

В процесі перебудови організації акцент може робитися на різних аспектах. Якщо причиною перебудови є зовнішні сфери діяльності організації, то зміни можуть стосуватися характеру  та рівня ділової активності, організаційно-правової форми, джерел фінансування, зміни збутової політики тощо. Неузгодженості у адміністративній сфері можуть призвести до зміни елементів організаційної культури фірми, зокрема цінностей, принципів  та методів управління.

В залежності від того, що поставлено за мету перебудови, виділяють такі її типи як: переорієнтація, реструктуризація, реінжиніринг та регенерація.

Якщо в результаті перебудови радикально змінюється структура фірми, то ведуть мову про реструктуризацію, при радикальній зміні пріоритетів – про переорієнтацію; повну перебудову фірми, яка охоплює всі аспекти, називають регенерацією; зміни, пов’язані більшою мірою із внутрішньою трансформацією, відносять до реінжинірингу.

Реструктуризація вимагає формалізованих дій та майже не пов’язана з мотивацією персоналу, переорієнтація вимагає сильною мотивації, а формальна сторона подібного процесу визначена нечітко. Результати перебудови можуть бути оцінені як здатність організації виявляти та вирішувати проблемні ситуації – результативність, та як покращення співвідношення “випуск-витрати” – ефективність.

Умови успіху організаційної перебудови:

  1.  розуміння та сприйняття необхідності змін
  2.  необхідність підвищення гнучкості
  3.  здатність змінювати культуру.

Оцінку вигоди від перебудови доцільно проводити з точки зору зміни конкурентоспроможності фірми (зниження витрат та забезпечення цінностей покупця), формування її ланцюжка цінностей. До подібних цінностей належать:

  •  основна діяльність та після продажне обслуговування
    •  допоміжна діяльність
    •  ланцюжки цінностей постачальників
    •  ланцюжки цінностей каналів збуту.

Типи змін: еволюційні ( природні), революційні (негайна реакція на зовнішні виклики).

Виділяють три типи програм оновлення фірми: 1) раціоналізація та планування організаційних структур управління; 2) зміни людської поведінки; 3) розвиток організації.

Перший тип  базується на економічному підході та спрямований на вирішення таких задач, як структурна реорганізація чи проектування системи управління запасами.

Другий тип програм акцентує увагу на індивідуальному впливі на людину. Типовими об’єктами є цих програм є системи індивідуального  стимулювання, перепланування виробничих операцій, планування службового просування.

У третьому типі програм фірму розглядають як відкриту систему, тобто перебудові підлягають не лише внутрішні, але й зовнішні зв’язки компанії.

У проблемі мікроперебудови чітко виділяють дві області: політика зовнішньої експансії(створення нових підприємств, злиття та поглинання) та розвиток внутрішнього підприємництва.

М.Портер виділив чотири типи конкурентних стратегій у царині злиття та поглинання: портфельне управління, реструктуризацію, передачу технологій та розділену діяльність.

Філософія портфельного управління базується на диверсифікації діяльності з метою підвищення прибутковості бізнесу, що дозволяє менеджменту ТНК виявляти та набувати прав власності над недооціненим бізнесом.

Філософія реструктуризації базується на купуванні недорозвинутих, погано керованих чи таких, що мають слабкі конкурентні позиції, фірм у привабливих галузях.

Передача технологій ефективна, тільки лише тоді, коли веде до отримання конкурентних переваг, для чого необхідно дотримання наступних вимог:

  •  технологічні процеси достатньо подібні для перенесення специфічного досвіду;
  •  передача технології включає діяльність, важливу для формування конкурентних переваг;
  •  знання та навички, що передаються повинні підходити саме даному підприємству та бути достатньо передовими для забезпечення відриву від конкурентів.

Головна ідея розподілу діяльності – збільшення інтенсивності використання наявних ресурсів та зниження вартості продукції компанії. Даний тип стратегії базується на використанні  налагодженої у межах існуючого бізнесу діяльності з метою придбаної бізнес одиниці.

Поділ діяльності вимагає координації зусиль бізнес одиниць та здатності долати їх спротив до співробітництва. Зростання витрат на координацію повинно покриватися перевагами від розподілу діяльності.

У великих міжнародних фірмах створюються спеціальні служби, що відповідають за перспективний розвиток фірми, включаючи такі аспекти, як політика стратегічних альянсів та злиття. При цьому дотримуються жорстких обмежень, аби не допустити перетворення компанії у конгломерат технічно різнорідних виробництв, так як це може призвести до зменшення ефективності діяльності.

ЛЕКЦІЯ 6. ТЕХНОЛОГІЧНА ПОЛІТИКА ТНК

6.1. Цілі та напрямки технологічної політики ТНК

6.2. Міжнародний ринок технологій

6.3. Планування міжнародних НДДКР

6.4. Організація міжнародних НДДКР

Література:

Международный менеджмент. Учебное пособие/ Под редакцией проф.С.Э.Пивоварова. - СПб.: Питер, 2002. – С. С. 447-491.

Транснаціональні корпорації: навчальний посібник/ В.Рокоча, О.Плотніков, В. Новицький та ін. – К.: Таксон, 2001. – С. 52-65, С.159-166

6.1. Цілі та напрямки технологічної політики ТНК

У сучасному міжнародному оточенні здатність компанії до технологічних нововведень стає основним джерелом її конкурентноздатності. Під технологією тут розуміють науково-технічні, виробничі, управлінські та комерційні знання та досвід.

Технологічна політика підприємства чи організації – це набір принципів та дій (спосіб діяльності), на основі якого обираються, розробляються та впроваджуються нові продукти та технологічні процеси. Можна виділити основні задачі технологічної політики фірми:

  •  Моніторинг науково-дослідницьких досягнень у світі та загальних технологічних тенденцій;
  •  Стимулювання постійного підвищення освітнього та кваліфікаційного рівня персоналу компанії;
  •  Визначення факторів, що сприяють інноваціям;
  •  Формування організаційної структури підприємства, що є найсприятливішою для здійснення інноваційного процесу;
  •  Координація та досягнення узгодженості дій різних підрозділів компанії з проведення НДДКР.

Розвиток технологій – основна рушійна сила економічного зростання фірми. У останні роки проявилися такі закономірності технологічного розвитку:

  •  Комплексний характер нових технологій;
  •  Кожна нова зв’язка технологій складається із сукупності базових технологій, що доповнюють основну технологію;
  •  Кожна базова технологія – ядро багатьох прикладних технологій;
  •  Прикладні технології використовуються для модернізації існуючих виробництв.

Передовими компаніями є ті, які здатні відстежувати усі ринкові та технологічні тенденції.

Технологічна політика слугує двоєдиній глобальній меті фірми – знизити ризики та вижити, а, по друге, підвищити ефективність власної діяльності, стати більш прибутковою.

Глобальний характер конкуренції зумовлює необхідність пошуку нових шляхів створення інновацій. Традиційно більшість ТНК застосовувало один з двох класичних типів проведення технологічної політики: політику глобального центру (center-for-global) та політику поліцентризму(local for local).

Політика глобального центру полягає у пошуку нових технологій у країні базування для створення нових продуктів та процесів, використовуючи централізовані ресурси материнської компанії, та поширенні інновацій по світовим відділенням ТНК.

Централізація НДДКР обумовлена наступними причинами:

  •  необхідність контролю з боку менеджменту ТНК над технологією, яка розглядається як довготермінова конкурентна перевага;
  •  необхідність тісної взаємодії між розробкою документації та обладнання, а згодом – між функціями виробництва та розвитку технології;
  •  в умовах конкурентної обстановки, що стрімко змінюється, централізація скорочує час на проведення НДДКР.

Основним ризиком централізованої інноваційної політики є те, що результат інновацій не може точно відображати локальні ринкові потреби, можливі до того ж труднощі із запровадженням нової технології через спротив дочірніх фірм прийняттю централізованих рішень.

Політика поліцентризму передбачає, що дочірні компанії ТНК використовують власні можливості та ресурси для розробки нових технологій, які забезпечують їх власні потреби. Це дозволяє враховувати унікальні потреби різних країн, в яких діють ТНК.

Недоліками політики поліцентризму є:

  •  не завжди обґрунтоване прагнення національних відділень до автономії;
  •  дублювання розробок, коли кожне національне відділення шукає власних шляхів вирішення загальної проблеми;
  •  виникнення додаткових витрат на проведення НДДКР.

При проведенні технологічної політики менеджери ТНК повинні у той самий час підвищувати ефективність централізованих та локальних інновацій, а також створювати умови для пошуку нових форм здійснення транснаціональних інновацій. В останні роки все більшого поширення набувають нові методи здійснення технологічних змін: розподілену систему технологічного розвитку (locally-leveraged) та інтегровану систему технологічного розвитку (globally-linked).

Технологічна політика типу “locally-leveraged” включає використання ресурсів національного відділення з метою створення інновацій не лише для місцевого ринку, але й для поширення їх на глобальному ринку. Це дозволяє менеджменту ТНК об’єднувати інноваційні ресурси усіх дочірніх фірм та використовувати їх для корпорації, за рахунок чого з’являється можливість реагувати на ринкові зміни та використовувати їх для виявлення подібних тенденцій у інших країнах.

Політика типу “globally-linked” передбачає об’єднання ресурсів та можливостей усіх елементів ТНК як на рівні головної компанії, так і на рівні дочірніх фірм для спільного створення та впровадження інновацій. У цьому випадку кожний підрозділ своїми власними унікальними ресурсами сприяє розробці спільних інновацій. Даний тип технологічної політики найкраще підходить тоді, коли потреба у інноваціях не відповідає дослідницьким можливостям певного відділення у країні розташування, або коли об’єднані ресурси та можливості декількох організаційних одиниць можуть сприяти більш ефективній розробці потрібних технологій. Створення гнучких зв’язків дозволяє об’єднати зусилля багатьох підрозділів для досягнення у ТНК ефекту синергії.

6.2. Міжнародний ринок технологій

Істотними перевагами великих корпорацій э економія на масштабах, здатність проведення інтенсивних НДДКР, диверсифікованість виробництва, здатність до максимізації прибутку на вкладений капітал та до здійснення управління міжнародними проектами. Тим не менш, значна частина доводів на користь ТНК у сучасних умовах не є вже актуальними, оскільки такі ресурси як капітал та інформація стають все більш доступними для малих та середніх фірм.  До того ж, великі корпорації недостатньо гнучкі та динамічні для своєчасної розробки нових ідей у царині новітніх технологій; їх структури налаштовані не стільки на пошук нових технологій як на впровадження їх у виробництво, що іноді призводить до втрати лідерства у певних галузях (корпорація Дженерал Електрик не помітила початку комп’ютерної революції).

Все це призводить до зростання ролі  невеликих інноваційних компаній, оскільки вони є більш мобільними формами організації бізнесу та виконують роль генератору нових ідей і визначають пропозицію на сучасному ринку новітніх технологій. Найпоширенішим способом є продаж винаходу промисловій компаній, яка зацікавлена у ньому. Значну роль також відіграють посередницькі фірми у зв’язках між різними учасниками ринку.  Посередницькі фірми (брокери у торгівлі технологіями) створюють базу даних наявних технологій та таких, що розробляються, допомагають знайти партнерів, що зацікавлені у продажу чи придбанні технологій.

Значення посередницьких фірм полягає у тому, що вони:

  •  обслуговувати науково-технічний обмін;
  •  сприяють підвищенню швидкості поширення нововведень у економіці;
  •  сприяє збільшенню віддачі від капіталовкладень в НДДКР.

Трансформація науково-технічного досягнення від початкової ідеї до впровадження у масове виробництво технології здійснюється венчурним бізнесом. Венчурні інвестиції більш небезпечні ніж вкладення у вже працююче та зростаюче підприємство, так як вони пов’язані із такими ризиками:

  •  високий ступінь невизначеності у створенні продукту;
  •  продукт може не відповідати ринковому попиту;
  •  управлінська компанія може не мати кваліфікації чи досвіду.

Сутність ризику подібного виду діяльності виправдовується його високою прибутковістю. Особливістю функціонування венчурного бізнесу є:

  •  об’єктом капіталовкладень є ризиковані проекти;
  •  здійснюється портфельне управління капіталом;
  •  значна частина вкладень інвестується до статутного капіталу інноваційних фірм;
  •  венчурним капіталіст приймає активну участь в управлінні проектом.

Етапи венчурного бізнесу:

  1.  старт (від організації підприємства до випуску дослідної партії продукції у виробництво);
    1.  виведення продукції на ринок (збільшення обігового капіталу);
    2.  завоювання ринку (організація масового виробництва, зростання обігу).

Основними джерелами венчурного капіталу є:

  •  приватні інвестори;
    •  малі інвестиційні компанії;
      •  великі корпорації;
      •  трастові фонди;
      •  спеціальні державні фонди та програми.

Численні великі корпорації, намагаючись подолати власну інертність та низьку мобільність, впроваджують принципи венчурного бізнесу у свої структури, для чого створюються такі форми як внутрішнє підприємництво, команди spin-off та проектні команди. У США високотехнологічні компанії створюють незалежні ділові одиниці, які очолюються здібними підприємцями з числа спеціалістів компаній. Таким підприємствам надаються кошти та потужності для реалізації ідей у галузі найновітніших технологій; такі підприємства дозволяють утримати в компанії найталановитіших спеціалістів.

Більшість європейських ТНК йдуть шляхом створення спільних підприємств із іншими компаніями, які спрямовані на розробку та впровадження на протязі певного часу виробництва нового продукту, та що знаходяться під більш жорстким контролем центрального керівництва.

Міжнародна передача технологій (international technology transfer) – це сукупність економічних взаємовідносин між фірмами різних країн у галузі використання іноземних науково-технічних досягнень.

Згідно до неокласичної теорії поняття технології включає:

  •  власне технологію – набір конструктивних рішень та процесів;
  •  матеріалізовану технологію (embodied technology) – та, що вже втілена у машинах, обладнанні тощо.

Виділяють такі форми трансферту технологій на світовому ринку:

  •  передача, продаж чи надання за ліцензією усіх форм промислової власності, за виключенням товарних та фірмових знаків;
  •  надання ноу-хау та технологічного досвіду;
  •  торгівля високотехнологічною продукцією;
  •  надання технологічних знань;
  •  промислове та технічне співробітництво щодо технічного утримання машин, обладнання тощо;
  •  надання консалтингових послуг та інжиніринг;
  •  передача технології в межах науково-технічної виробничої кооперації;
  •  передача технологій в межах інвестиційного співробітництва.

Процес передачі технологій тісно пов’язаний із теорією життєвого циклу технології, яка була розроблена Д.Фордом та К.Райаном. Ними було виділено п’ять етапів:

  1.  дослідження та розробка
  2.  утилізація
  3.  технологічне зростання
  4.  технологічна зрілість
  5.  технологічний занепад.

Міжнародне науково-технічне співробітництво – це форма відносин, що пропонує взаємодію фірм двох чи декількох країн при проведенні науково-технічної діяльності, найчастіше шляхом створення стратегічних альянсів між фірмами різних країн для спільного вирішення науково-технічних проблем.

6.3. Планування міжнародних НДДКР

При плануванні міжнародних НДДКР основна увага приділяється таким аспектам як:

  1.  вибір моделі розміщення НДДКР;
  2.  вибір форм міжнародного співробітництва;
  3.  вибір способу фінансування міжнародних проектів.

Для вибору місця розташування дослідницьких підрозділів розроблені різні моделі: технологічна крива, матриця технологічного портфелю, модифікована модель конкуренції Портера тощо.

Модель технологічної кривої виходить з того, що кожна технологія має свою природну межу, причому по мірі наближення до неї для покращення параметрів продукту чи процесу необхідні все більші питомі інвестиції. Це відображається S-образною кривою, яку обирають у якості моделі. Зазвичай технології порівнюють за їх результативністю (можливістю досягнення кращих параметрів продукту). Модель ілюструє можливість перенесення НДДКР за кордон для досягнення тих самих результатів за умови менших капіталовкладень  за рахунок більш низької вартості ресурсів за кордоном, а також швидкого зростання результативності за рахунок іншої науково-виробничої культури, впливу супутніх технологій. Перехід великої фірми від зрілої технології до такої, що розвивається є найважливішим моментом у технологічній політиці через вкрай високий ризик їх впровадження. Нова технологія визнається за перспективну лише у разі, якщо вона дозволяє досягнути тих самих або кращих показників, ніж стара.  Але споживача можуть влаштовувати більш низькі значення порівнюваного параметру й нова технологія буде лишатися конкурентноздатною у цьому відношенні. По друге, нова технологія може створювати продукт із новими властивостями чи істотно покращувати параметри, важливі для інших груп споживачів.

Слід розрізняти підтримуючі технології, які модифікують існуюче виробництво, та альтернативні, що змінюють повільний розвиток у бік покращення характеристик кінцевого продукту.

Поряд із моделлю життєвого циклу технологій для обрання напрямів розвитку використовується техніка “технологічної матриці”, яка кожній парі значень показників “технологічна привабливість –ресурсний потенціал” співставляє певну ринкову та фінансову стратегію.

У моделі Герпотта запропонований процес вибору системи розміщення науково-дослідницьких та конструкторських підрозділів ТНК. Вибір політики у технологічній сфері визначається залежно від значень  таких показників як привабливість технології та технологічна позиція підприємства. Процес носить двоступеневий характер: спочатку вирішується питання про те, як буде вестися науково-технологічна діяльність, а потім – питання розміщення центрів НДДКР.

На другому етапі відбувається оцінка місць розташування НДДКР, що базується на аналізі зовнішньої складової - потреб клієнтів та побудована як трирівнева ієрархічна модель.    На першому рівні вирішується питання про те, які конкурентні переваги необхідно розвивати аналізованому підприємству у даній ситуації.  Потім визначається відповідна інформація із зовнішніх джерел, що спричиняє вплив на формування обраних конкурентних переваг. На останньому рівні здійснюється вибір місця розташування науково-дослідного чи конструкторського підрозділу.

На всіх трьох рівнях використовуються аналітичні моделі. Вводиться двовимірний простір, що визначається показниками “привабливість технології” та “значення орієнтації на споживача”, кожний з яких може приймати два значення – низьке та високе. У просторі виділяють чотири домени, що відповідають кожній упорядкованій парі значень показників.  Кожному з доменів співставлень певна дія, яку необхідно виконати для досягнення бажаної мети.

Рівень 1. Центральні моменти при досягненні конкурентних переваг у технологічній сфері.

Рівень 2. Необхідна інформація із зовнішніх джерел

Рівень 3. Місця, придатні для розміщення науково-дослідницьких та конструкторських підрозділів

В основі підходу Персона, Брокхофа та Бемера лежить ромб чинників конкуренції М.Портера.  Модель модифікована наступним чином:

  •  серед чинників виробництва особливе значення надається людським ресурсам
  •  введено поняття “підтримуючих технологій”, де відображається значення технологічної інфраструктури
  •  попит має значення, оскільки він визначає напрям розвитку продукту: орієнтований на запити конкретних клієнтів(demand pull) чи орієнтований на просування технології (technology pull)
  •  фактор конкуренції є менш важливим для обрання місць розташування центрів НДДКР – він впливає лише через зміну рівня інвестиційної активності.

Практика застосування даного підходу в даний час є недостатньою.

Фінансування міжнародних проектів – розрізняють проектно-незалежний, проектно-залежний та комбінований способи складання бюджету.

Проектно-незалежний полягає у зведенні грошових потоків від усіх проектів для досягнення їх глобальної збалансованості. Метою є досягнення оптимального бюджету НДДКР. Характерні риси способу: значна свобода пропозицій підрозділів, контроль центру через інформування та узгодження, можливість оптимізації грошових потоків на загально фірмовому рівні.

Проектно-залежний спосіб полягає у виділенні грошей під конкретні запропоновані проекти.  Фінансові важелі знаходяться в руках менеджерів підрозділів, які повинні самостійно оперативно реагувати на зміни ситуації. Дозволяє точніше визначити потреби кожного проекту, оптимізувати використання фінансових ресурсів, але зменшує можливість маневрування коштів між проектами.

6.4. Організація міжнародних НДДКР  

При проведенні міжнародних НДДКР використовуються такі структури як міжнародні комітети та проекти, міжнародна лінійна та штабна організація.

Міжнародні комітети складаються з менеджерів центрального та національного підрозділів, вони не змінюють наявної ієрархії, жорстко орієнтовані на управління певними проектами та створюються на визначений (обмежений) термін часу. Перевагами їх є покращення комунікацій та збільшення здатності до співробітництва на рівні національних підрозділів за рахунок інтенсифікації контактів менеджерів з НДДКР. Задачі: перевірка виконуваних проектів політиці корпорації, що реалізується в області НДДКР; вирішення стратегічних задач з координації робіт в межах великих проектів; консультування керівних органів організації.

Міжнародне управління проектами також не є елементом фірмової ієрархії. Застосовується для міжнародних проектів, що мають комплексний характер, але обмежені за часом. В цьому випадку виділяється спеціальний менеджер чи команда менеджерів для управління процесом. В залежності від характеру взаємодії розрізняють проектний менеджер через вплив, проектно-матричну організацію управління, управління проектами у чистому вигляді.

Проектний менеджмент через вплив передбачає обмеження ролі проектного менеджера інформаційними та консультативними функціями, а рішення приймаються у відповідності до ієрархічної структури.

Проектно-матрична організація управління – менеджер наділяється повноваженнями надавати розпорядження кому, коли та що робити, але адміністративно-дисциплінарні повноваження йому не делегуються, а ресурси лишаються у розпорядженні лінійних менеджерів організації. Виникає принцип подвійного підпорядкування виконавців, а функції менеджера з проекту можуть стати дорадчими.

Управління проектами у чистому вигляді характеризується наділеннями менеджерів владними повноваженнями у повному обсязі, виділенням організацією необхідних ресурсів для реалізації проекту. Проблемою є узгодження проектної структури з організаційною структурою  та ієрархією ТНК.

Міжнародна лінійна організація  характерна для ТНК з сильною науково-технологічною спрямованістю для забезпечення єдиної науково-технічної політики. Підвищується значення персональної компетенції центрального керівництва ТНК та надання йому достовірної інформації.

Міжнародна штабна організація – передбачає погодження міжнародної науково-технічної політики не через адміністративні повноваження, а через владу експертів. Їх головною задачею є експертиза та координація НДДКР.

Організація процесу виконання НДДКР.

При централізованому управлінні НДДКР місцеві підрозділи розглядаються як прості виконавці, а всі важливі рішення приймалися в штаб-квартирі ТНК.

Децентралізоване управління НДДКР передбачає передачу повноважень з прийняття управлінських рішень місцевим підрозділам.

Гнучка інтеграція застосовується на принципі, коли  дочірнім підрозділам, які наділені певною самостійністю, так надаються повноваження, що забезпечується узгодження та координація робіт у міжнародному вимірі. Керівництво ТНК здійснює керівництво за відхиленнями, тобто втручається в процес вирішення конфліктів лише у крайніх випадках.

ЛЕКЦІЯ 7 ТЕОРІЇ ПРЯМОГО ІНОЗЕМНОГО ІНВЕСТУВАННЯ ТА ТНК

7.1 Суть та умови прямого іноземного інвестування. OLI – підхід

7.2 Альтернативні пояснення суті та причин прямого іноземного інвестування

7.3 Пряме іноземне інвестування як спосіб ухилення від сплати податків

7.4 Нематеріальні активи у прямому іноземному інвестуванні

Література:. Транснаціональні корпорації: навчальний посібник/ В.Рокоча, О.Плотніков, В. Новицький та ін. – К.: Таксон, 2001. – С. 84-108

7.1 Суть та умови прямого іноземного інвестування. OLI – підхід

Прямі іноземні інвестиції – це інвестиції, які:

а) забезпечують володіння та/або контроль за закордонною діяльністю господарської одиниці;

б) реалізуються в отриманні прибутку від ведення основного бізнесу;

в) є довгостроковими.

Оскільки при здійсненні компанією прямого іноземного інвестування виникають вагомі додаткові витрати, її входження в іноземне господарське середовище можливо лише за умови існування переваг, які ці витрати компенсуватимуть. Один із підходів виявлення таких переваг запропонований американським вченим  Д. Даннігом. Його методика стала відомою під назвою “OLI-підхід”.

За Даннігом для здійснення іноземного інвестування необхідні три умови:

  1.  Фірма повинна мати перевагу власності ( ownership advantage, O). Перевага власності дає фірмі достатньо ринкової влади, щоб компенсувати втрати від закордонного виробництва. Дана перевага може мати матеріальний та нематеріальний характер. До переваг матеріального характеру відносять продукти чи виробничі процеси, до яких фірма не мала доступу на власному ринку (патенти, креслення, торгівельна таємниця). Переваги нематеріального характеру: торгівельна марка, репутація якості, кредитний рейтинг.
  2.  Перевага місцезнаходження (location advantage, L)  - означає, що виробництво в іноземній країні є вигіднішим, ніж виробництво вдома та експорт продукції чи послуг.
  3.  Перевага від інтернаціоналізації ( internalization advantage, I) – продукт краще виробляється, а виробничий процес краще використовується всередині фірми, ніж іншими учасниками ринку. Дану перевагу можна з’ясувати, розглядаючи  альтернативи прямому інвестуванню. Виникнення переваги від інтернаціоналізації пов’язане з наявністю у фірми перших двох умов.

Прямі іноземні інвестиції є формою реалізації транснаціональної діяльності фірми, а прийняття компанією рішення про пряме іноземне інвестування залежить від того, чи зможуть переваги інвестування компенсувати недоліки, що супроводжують перенесення виробництва за кордон.

7.2 Альтернативні пояснення суті та причин прямого іноземного інвестування

При багатофакторному аналізі причин міжнародного інвестування використовуються й інші тлумачення суті прямих іноземних інвестицій. Найбільш поширеними є пояснення прямих іноземних інвестицій як наслідку поліпольної конкуренції, та фінансове трактування.

У підході поліпольної конкуренції інвестиції постають як дія суто об’єктивних сил –сил ринку. За межами даного визначення залишається суб’єкт процесу – компанія, що приймає рішення про інвестування. Прийняття рішення мультинаціональною компанією про вихід на нові іноземні ринки базується на свідомому аналізі власних потенцій та обґрунтуванні майбутнього ефекту від виходу на новий ринок інвестицій. Такий процес є об’єктивно зумовленим, а не об’єктивним.

Фінансовий підхід пояснює, що прямі іноземні інвестиції – це форма міжнародних потоків капіталу, які базуються на відмінностях у ставках доходу різних країн. Недоліком підходу є ігнорування того, що пряме іноземне інвестування пов’язане з встановленням управлінського контролю над іноземними підприємствами.

Існує ряд альтернативних пояснень причин прямого іноземного інвестування. Найвідоміші з них – підхід С.Хімера та теорія привласнення.

Головна ідея Стівена Хімера полягає у тому, що прямим іноземним інвестором є монополіст чи олігополіст на товарних ринках. Причина інвестування в іноземні підприємства – послаблення конкуренції та захист своєї ринкової влади. Даний підхід пояснює поширену серед МНК стратегію “захисного інвестування”. С. Хімер розглядає її як олігополістичну поведінку, що втілюється у короткострокову конкуренцію між невеликою кількістю господарюючих суб’єктів для завоювання ринкової влади.

Проблеми, які породжує “захисне інвестування”:

  •  знищення конкуренції на місцевих товарних ринках;
  •  спричиняє ТНК певні додаткові витрати.

Вихідним у теорії привласнення є положення, що компанія має здійснювати інвестування для розвитку досконалого управління, отримання якісної інформації про покупців, використання нових технологій і створення кращих продуктів. Головна проблема компанії у цьому випадку – отримання відповідного прибутку на інвестиції та продовження інвестування для постійного поглиблення специфічних для цієї фірми переваг. Кожна фірма намагається створити й використати власні специфічні переваги. Їх реалізація є ядром даної теорії.

7.3 Пряме іноземне інвестування як спосіб ухилення від сплати податків

Специфічною причиною прямого іноземного інвестування є прагнення компанії обійти існуючі у країні базування правові норми, що регулюють сплату податків. Компанії прагнуть знайти легальні та напівлегальні шляхи уникнути оподаткування.

Поширеним  легальним шляхом є перенесення виробничої бази компанії до країни з найменшою ставкою оподаткування. Ухилення від податків можливе при цьому за рахунок:

а) прямого інвестування

б) механізму трансфертного ціноутворення.

Деякі американські штати (Аляска, Айдахо, Монтана та Північна Дакота) для боротьби з механізмом трансфертного ціноутворення використовують метод єдиного оподаткування.

Метод єдиного оподаткування полягає у тому, що податок нараховується з певного відсотку всього світового прибутку компанії. Він змушує компанію сплачувати податок на частку її світового прибутку, яка відповідає середній частці світових активів, заробітної плати і продажів ТНК у даному штаті.

7.4 Нематеріальні активи у прямому іноземному інвестуванні

Інвестиційна діяльність ТНК істотно залежить від конкретної галузі. Ступінь транс націоналізації галузі значною мірою визначають такі змінні: науково-дослідницькі та дослідно-конструкторські роботи, витрати на маркетингові дослідження, кількість наукових та технічних працівників, новизна та складність продукції, її диференціація.

Ці змінні покладено в основу  концепції іноземної інвестиційної активності компанії, що базується на специфічних нематеріальних активах FSA (firm-specific assets). Це власні активи фірми, які втілюються у гуманному капіталі, представленому найманими працівниками; патентах чи інших ексклюзивних технічних знаннях; авторських правах; торгівельних марках, управлінських навичках, репутації компанії.

Властивості FSA:

  1.  мобільність;
  2.  значною мірою базуються на знаннях, які мають характер суспільного блага.

Мобільність НМА та суспільний характер їх певних категорій покладено в основу концепції “економіки мультизаводського виробництва” (economy of multiplant production). Одна фірма з двома виробничими підрозділами є більш ефективною, ніж дві незалежні фірми з одним виробничим підрозділом кожна. Фірма з декількома виробничими підрозділами може заощаджувати на інвестуванні у науково-дослідні та дослідницько-конструкторські розробки, уникаючи повторення FSA. Принцип мінімізації витрат вимагає створення ТНК у галузях, де FSA відіграють істотну роль.

ТНК виступають експортерами послуг FSA.

Чому ТНК прагне використовувати свої активи за кордоном, замість того, аби продавати права чи ліцензії на використання цих активів іноземній фірмі?

ЛЕКЦІЯ 8. ВПЛИВ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ НА РОЗВИТОК ІНОЗЕМНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА

  1.  Розширення можливостей ТНК шляхом міжнародної економічної інтеграції країн світу
  2.  Можливості міжнародних компаній в умовах Європейського Союзу
  3.  Можливості міжнародних компаній у NAFTA
  4.  Можливості міжнародних компаній у ACEAN
  5.  Можливості міжнародних компаній у МЕРКОСУР

Література:. Білорусів А.А. Міжнародний менеджмент. – М. -2000

8.1. Розширення можливостей ТНК шляхом міжнародної економічної інтеграції країн світу

Результати функціонування найбільших інтеграційних об’єднань ЄС, Північноамериканської угоди про вільну торгівлю НАФТА (США, КАНАДА та Мексика), Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) у складі Брунею, Індонезії, Лаосу, Малайзії, Мьянми, Бірми, Філіпін, Сінгапура, Таїланду, В’єтнаму; МЕРКОСУР – у складі Бразилії, Аргентини, Парагваю та Уругваю свідчать про певну послідовність інтеграційних процесів, що складалися в інтересах транснаціональних компаній.

Інтенсивність розвитку економічних зв'язків в інтеграційних об’єднаннях міжнародний менеджер може простежити декількома способами в залежності від наявних в його розпорядженні статистичних даних.

Досить розповсюдженим показником є частка у відсотках від сумарного валового національного продукту, що приходиться на міждержавний товарообмін.

Наступний показник — частка загального обсягу товарообігу у відсотках, що приходиться на міждержавний обмін держав — учасників інтеграційного об’єднання в порівнянні з їхнім товарообігом з іншими країнами світу.

Динаміку інтеграційних процесів можна простежити за темпами зростання взаємного товарообігу країн-учасниць за визначений проміжок часу. Так, темпи річного зростання зовнішньоторговельного обороту між країнами — членами ЄС у 1980 р. складали 9%, а до кінця 90-х років — близько 20%.

Характерним показником може служити обсяг взаємних прямих іноземних інвестицій (ПІІ) всередині інтеграційного об’єднання порівняно з ПІІ країн — учасниць об'єднань в інші регіони світу. Зокрема, у ЄС взаємні ПІІ держав — членів Співтовариства в 1980 р. складали 25% від потоку загальних інвестицій на території ЄС, а до кінця 90-х років цей показник наблизився до 50%.

Наочним свідченням прогресу в інтеграції може бути порівняння кількості об'єднань компаній (поглинань, взаємної участі в капіталі) всередині інтеграційного об’єднання  з кількістю процесів злиття компаній і утворення спільних підприємств із фірмами інших країн світу.

До основних факторів, що сприяють об'єднанню фірм у рамках економічної інтеграції, відносяться:

• ефект масштабу виробництва;

• взаємний обмін технологіями;

• використання переваг місця розташування підприємств (у Північній і Центральній Європі налагоджене виробництво складних компонентів, у Південнійзборка, здійснювана дешевою робочою силою);

розширення асортименту продукції для більш повного задоволення попиту місцевих споживачів;

• можливості збільшення витрат на НДДКР;

           • концентрація каналів збуту;

8.2 Можливості міжнародних компаній в умовах Європейського Союзу

Регулювання експорту в країнах ЄС здійснюється на основі єдиного митного тарифу, що застосовується в торгових взаєминах учасників ЄС з третіми країнами, причому розміри ставок мита встановлюються залежно від міри обробки сировини. Згідно до правил, які діють в ЄС, жодна з країн учасниць не може самостійно (без консультацій з іншими учасниками) вести торгові переговори та підписувати з ними торгові домовленості.

Ставки тарифу (ЄМТ) складали (%): бавовна-сирець — 0; бавовняна пряжа — 10; бавовняні тканини — 17; неопрацьовані шкіри і шкіра — 0; вироблена шкіра — 7; взуттєва шкіра — 16 тощо.

Загальна система преференцій (ЗСП) застосовується переважно у відносинах із країнами, що розвиваються. Вона прийнята в односторонньому порядку на невзаємній основі відповідно до рішень ЮНКТАД. У 1993 р. Євросоюз поширив загальну систему преференцій на Україну і країни СНД. Тепер більшість промислових товарів може ввозитися з України в держави ЄС безмитно. Тарифні преференції не поширюються тільки на текстильну, рибну продукцію, а також на товари номенклатури ЕОВС (Європейського об'єднання вугілля і стали, створеного в 1951 р. ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом з метою централізації, планування, контролю за обсягом і асортиментом продукції підприємств чорної металургії).

Загальна система преференцій функціонує на основі схем, що щорічно переглядаються та затверджуються Радою ЄС. Основною метою контролю за дією ЗСП є забезпечення ввезення товарів на пільгових умовах тільки з тих країн, яким наданий преференційний режим, а також тільки тих товарів, на які цей режим поширюється. Так, за правилами встановлення країни походження товар вважається експортованим з даної держави, якщо він цілком зроблений у цій країні або зроблений у ній з використанням імпортних матеріалів, що підверглися істотній обробці. Країна-експортер засвідчує факт походження свого товару, надаючи відповідний документ — сертифікат, що видається виключно митною владою.

Контингентування і контроль над імпортом використовуються в ЄС з метою обмеження або припинення ввозу товарів, що конкурують із продукцією країн — членів ЄС. Роль контингентування виявляється в окремих секторах торгівлі (наприклад, текстиль, чорні і кольорові метали). Для надходження таких товарів у використання на території Євросоюзу потрібен дозвіл на імпорт або подібний документ, виданий компетентними органами відповідних країн-учасниць у межах установлених квот.

Зокрема, Євросоюз свого часу вводив в дію обмеження на ввезення металу з України, причину яких Комісія Європейського Союзу (КЕС) мотивувала тим, що наші підприємства користуються величезною перевагою у виді штучно занижених цін на енергію і набагато менш суворих екологічних норм.

Угоди про «добровільне» обмеження експорту формально є результатом домовленості між імпортером і експортером фактично вони нав'язуються експортеру під загрозою застосування більш жорстких обмежувальних заходів. Найбільш яскравим прикладом «добровільного» обмеження експорту служить серія угод ЄС з основними постачальниками текстильних виробів і чорних металів.

Антидемпінгові процедури відносяться до числа нетарифних бар'єрів, активно використовуваних Євросоюзом для стримування імпорту з третіх країн. Комісія ЄС, що здійснює антидемпінгову політику Євросоюзу, проводить порівняння фактичних експортних і внутрішніх цін у країні-експортері, а величина демпінгу визначається розміром перевищення внутрішньої ціни даного товару над експортною.

Антидемпінгове законодавство ЄС пропонує введення захисних мір одночасно на території всіх країн — членів Євросоюзу незалежно від того, в яку з цих країн направляється товар, що став об'єктом звинувачення в демпінгу.

Технічні бар'єри відносяться до заходів нетарифного характеру. Це норми і стандарти на промислову продукцію, що виробляються всередині об’єднання і ввозяться ззовні, — якісні характеристики, дозування компонентів тощо. Поряд із процесом гармонізації національних норм і розробки для всіх країн — членів ЄС єдиних стандартів на промислову продукцію з 1985 р. у Євросоюзі діє спрощений порядок: єдині норми встановлюються для великих товарних груп (автомобілі, електротехнічне устаткування), а не для окремих товарів,  і тільки за основними параметрами, що має значення з погляду охорони навколишнього середовища і захисту інтересів споживачів.

Регулювання експорту — експортний контроль і обмеження вивозу — поширюється в ЄС на невелику групу товарів з метою національної безпеки країн — членів Євросоюзу, збереження національних багатств, захисту інтелектуальної власності, охорони життя і здоров'я населення, зовнішнього середовища. При виникненні погрози дефіциту яких-небудь товарів у ЄС передбачене введення глобальних контингентів на експорт за межі Євросоюзу. Так було з постачаннями в колишні країни Ради Економічної Взаємодопомоги (СРСР +соціалістичні країни Європи) брухту і відходів міді і нікелю.

У Євросоюзі зберігається самостійність країн-членів у застосуванні багатьох важливих інструментів зовнішньоекономічної експансії — державне субсидування експорту, експортні кредити, різні податкові, адміністративні та інші методи надання допомоги експортерам.

В даний час регулювання експорту промислової продукції в Євросоюзу здійснюється головним чином  за допомогою механізму координації політики країн-членів. Особлива увага приділяється узгодженню умов надання експортних кредитів. З цією метою створений спеціальний орган — Група з координації політики в області страхування, гарантій і фінансових кредитів, до якої входять представники всіх країн Євросоюзу, а також Комісії ЄС.

Інші інструменти регулювання експорту переважно адміністративні:

кількісні обмеження (нафта і продукти її переробки);

пряма заборона експорту;

ліцензування (хімічні продукти, радіоактивні речовини).

До особливостей регулювання вивезення сільськогосподарської продукції відноситься субсидування експорту. Загальна сума витрат Сільськогосподарського фонду ЄС (складова частина єдиного бюджету Євросоюзу) досягає 20—40% усіх витрат на проведення єдиної аграрної політики. У більшості випадків субсидії значно перевищують світові ціни на відповідні товари (зернові, молочні продукти). Рівень субсидій визначається КЄС у кожнім конкретному випадку.

Узгодження умов надання експортних кредитів. З цією метою створений спеціальний орган — Група по координації політики в області страхування, гарантій і фінансових кредитів, до якої входять представники всіх країн Євросоюзу, а також Комісії ЄС.

Інші інструменти регулювання експорту переважно адміністративні:

кількісні обмеження (нафта і продукти її перегонки);

прямій заборона експорту;

ліцензування (хімічні продукти, радіоактивні речовини).

До особливостей регулювання вивозу сільськогосподарської продукції відноситься субсидування експорту. Загальна сума витрат Сільськогосподарського фонду ЄС (складова частина єдиного бюджету Євросоюзу) досягає 20—40% усіх витрат на проведення єдиної аграрної політики. У більшості випадків субсидії значно перевищують світові ціни на відповідні товари (зернові, молочні продукти). Рівень субсидій визначається КЄС у кожному конкретному випадку.

8.3 Можливості міжнародних компаній у NAFTA

12 серпня 1992 долі уряди Мексики, Канади та США підписали угоду про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА). У цей момент виник величезний спільний ринок, який нараховує більш як 363 млн. споживачів, а потенціал новоствореного економічного блоку дорівнював 7 трильйонам доларів США. Угода набула чинності 1 січня 1994 року

Вирішальна роль у розвитку північноамериканської інтеграції в рамках НАФТА належить транснаціональним корпораціям США.

Ділові кола і керівники США пов'язують з НАФТА великі надії. Зокрема, очікувалося значне розширення американського експорту і збільшення числа робочих місць. Перенесення трудомістких, матеріаломістких і екологічно дорогих виробництв зі США в Мексику призведе буде знижений рівень витрат виробництва і з'явиться можливість підвищити конкурентноздатність деяких галузей американської промисловості. Наприклад, завод Форда в Хермосилло (Мексика) випускає автомобілі, на 3/4 зібрані з деталей американського виробництва. За якістю вони не поступаються машинам, зібраним у США, Канаді або Японії. Передбачається, що всі три американських автогіганти — «Форд», «Крайслер» і «Дженерал моторз» — у найближчі роки зможуть таким шляхом розширити виробництво і збут і підвищити свої прибутки на 4—10%.

Канадські ТНК розраховують за допомогою НАФТА підвищити прибуток початківців процвітати високотехнологічних галузей (виробництво вимірювальних приладів, комп'ютерів, засобів зв'язку і т.п.) від збуту ноу-хау, підвищення рентабельності виробництва і розширення ринку. Правда, при цьому підсилиться втеча канадського капіталу на південь, що спричинить за собою скорочення робочих місць. Але, з іншого боку, формування величезного лібералізованого ринкового простору континентальних масштабів буде стимулювати приплив у Канаду прямих і портфельних інвестицій із третіх країн, головним чином з ЄС та Японії.

На відміну від ЄС, де менш розвитим регіонам і країнам (Греції, Ірландії, Португалії) надається фінансова допомога зі спільних бюджетних фондів, НАФТА залишає Мексику без такої підтримки. Їй має бути поодинці адаптуватися до нової обстановки. Проте передбачається, що за допомогою НАФТА Мексика зможе скоротити період реформування своєї економіки і прилучення до клуба промислово розвитих країн з півстоліття до 10—15 років. Правда, для цього повинний початися активний процес лібералізації товарообміну двох північних країн з Мексикою, оскільки в канадо-американській торгівлі торговельні бар'єри вже усунуті. Найбільше рішуче звільняється від обмежень обмін готовими виробами: вже на 65% знижені мита у взаємній торгівлі промисловими і продовольчими товарами, а більшість видів мита, що залишилися,   будуть усунуті до 2003 р. У відношенні ринків енергоресурсів, сільгосптоварів, автомобілів і текстилю передбачена повільна лібералізація. По сільськогосподарських продуктах Мексика сподівається укласти двосторонні угоди з кожним з північних партнерів окремо. Щоб відкрити доступ високотехнологічною продукції США і Канади на свій ринок, Мексика цілком скасувала свою колишнє 20%-ве мито на комп'ютери американського і канадського виробництва, тоді як мито на аналогічну продукцію з третіх країн буде поступово знижена до 3,9%. Так, північним партнерам надається можливість витиснути з мексиканського ринку дешеву японську і південнокорейську техніку.

Протягом 10 років Мексика повинна скасувати більшість обмежень на імпорт автомобілів, що обіцяє американським експортерам розширення їхнього збуту. Крім того, у середині 90-х років у Мексиці введений закон, що розширює можливості іноземних інвесторів. У багатьох галузях промисловості і сільського господарства дозволяється вкладати капітали «у будь-яких пропорціях». Правда, іноземцям забороняється поки інвестувати кошти в розвідку і видобуток енергоносіїв і радіоактивних руд, транспортну і комунікаційну інфраструктуру. Пізніше пайова участь у тих сферах, де інвестування обмежене, намічається розширити: з 2001 г.-до 51%, а з2004 р. — до 100%

8.4 Можливості міжнародних компаній у ACEAN

Створена в 1967 р. з метою координації економічного, соціального і культурного співробітництва регіональне інтеграційне угрупування країн, що розвиваються, Південно-Східної Азії за тридцять років функціонування продемонструвала уміння знаходити згода між різко відрізняються по економічному розвитку, релігійним переконанням, етнічним особливостям країнами і до кінця 90-х років зайняла четверте місце у світі по товарообігу після США, ЄС і Японії. Країни АСЕАН енергійно нарощують виробництво складних і наукомістких виробів, включаючи електронні системи і компоненти, у співробітництві з міжнародними корпораціями, у першу чергу — Японії і США.

Сприяння розвиткові кооперації національних і іноземних підприємств у рамках АСЕАН виражається в пільгах, наданих компаніям, що випускають продукцію з маркіруванням «Зроблене в АСЕАН». Право на таке маркування одержують підприємства, що випускають вироби, у яких частка компонентів, виготовлених у країнах АСЕАН, повинна бути не менш 40%.

Транснаціональні корпорації Японії, ставлячи метою формування як партнерів ефективних, заснованих на сучасній технології промислових структур, інтегрованих з японською індустрією, координують виробництво своїх азіатських філій і місцевих субпостачальників у регіональному масштабі з розподілом між ними виробничих операцій. Прикладом може служити кооперація у виробництві автомобілів фірми «Тойота» у чотирьох країнах АСЕАН .

З метою розширення співробітництва з міжнародними компаніями в АСЕАН на початку XXI в. передбачається дозволити стовідсоткову іноземну власність на землю і на підприємства в ряді галузей промисловості, створити зону вільних інвестицій (іноземні компанії будуть зрівняні в правах з місцевими інвесторами), запровадити тверді обмеження проти валютних спекулянтів, знизити митні тарифи на більшість товарів у рамках регіону.

8.5 Можливості міжнародних компаній у МЕРКОСУР

МЕРКОСУРнайбільший і найбільш динамічний торгово-політичний союз країн Латинської Америки: Аргентини, Бразилії, Парагваю й Уругваю з 200 млн. населення і більш 1 трлн. дол. ВНП. У цих країнах зосереджено 45% населення цього континенту, понад 50% сукупного ВВП, 40% прямих іноземних інвестицій, більш 60% сукупного обсягу товарообігу і 33% обсягу зовнішньої торгівлі країн Латинської Америки.

Договором про створення МЕРКОСУР, ув'язненим у 1991 р., у перспективі передбачалися скасування усього мита і тарифних обмежень у взаємній торгівлі між чотирма країнами, установлення єдиного митного тарифу у відношенні третіх країн, вільний рух капіталу і робочої сили, координація політики в області промисловості, сільського господарства, транспорту і зв'язку, узгодження стратегії у валютно-фінансовій сфері. Договір МЕРКОСУР передбачає також до 2000 р. скасування нетарифних обмежень на переважну більшість товарів (за винятком торгівлі озброєнням і бойовою технікою, радіоактивними матеріалами, дорогоцінними металами, предметами національного культурного надбання).

Для керівництва процесом інтеграції були створені національні органи керуванняРада загального ринку в складі міністрів закордонних справ; виконавчий орган — Група загального ринку, що функціонує постійно, зі штаб-квартирою в Монтевідео, а також 10 технічних комісій, що підкоряються Групі загального ринку, у функції яких входять питання зовнішньої торгівлі, митного регулювання, наземного і морського транспорту, промислових технологій, сільського господарства й енергетики, а також технічні норми, валютно-фінансова і макроекономічна політика. Починаються заходи для створення спеціального органа для дозволу торговельних конфліктів між країнами-учасницями.

Підсумки функціонування МЕРКОСУР свідчать про визначені успіхи інтеграційного об’єднання , незважаючи на те що становлення цього митного союзу ще не довершено. Обсяг внутрішнього блокового експорту в 1991—1998 р. збільшився майже в чотири рази, у той час як сумарний експорт держав — учасників інтеграційного об’єднання в треті країни за цей період зріс тільки деяким більш ніж на 30%. При цьому частка внутрішнього блокового експорту в загальному обсязі вивозу товарів з МЕРКОСУР за цей же період зросла з 9 до 20%. Розширення взаємних зовнішньоекономічних зв'язків у рамках МЕРКОСУР поширюється і на іноземні інвестиції з третіх країн. Наприклад, японська корпорація «Тоета моторі», що вклав у спорудження автомобільного заводу в Аргентині близько 100 млн дол., має намір випускати в цій країні 20 тис. легких вантажівок-пікапів у рік. Половину цих автомобілів намічено вивозити в Бразилію в обмін на комплектуючі вироби виробництва бразильських підприємств.

Інтеграційні процеси в МЕРКОСУР розвиваються не без труднощів і протиріч між країнами-учасницями. Так, не удалося погодити у встановлений термін єдині зовнішні тарифи на імпорт товарів із третіх країн. Аргентина і Бразилія, на частку яких приходиться 90% загального ВНП країн — членів МЕРКОСУР, приділяють особливу увагу захистові від іноземних конкурентів своїх створюваних високотехнологічних галузей промисловості — виробництва комп'ютерів і телекомунікаційного устаткування. Зокрема, у середині 90-х років Бразилія виступала за введення імпортного мита у торгівлі з третіми країнами на продукцію електронної, нафтохімічної промисловості і важкого машинобудування на рівні 35%, Аргентина— 12%, а Уругвай і Парагвай, що побоюються технологічної залежності від Бразилії й Аргентини, — за мінімальні мита.

Приведені приклади розвитку інтеграційних процесів у ЄС, НАФТА, АСЕАН і МЕРКОСУР свідчать про те, що міжнародна економічна інтеграція розширює стратегічні можливості міжнародних компаній у наступних напрямках:

  1.  перехід від експорту до прямих іноземних інвестицій
     (ПИИ) з організацією випуску імпортозамінною продукції;
  2.  підвищення ефективності ПІІ в зв'язку з вільним переміщенням капіталів і товарів;
  3.  збільшення обсягу виробництва і наданих послуг у зв'язку з ростом ПІІ;

   4)розширення можливостей для об'єднання компаній

ЛЕКЦІЯ 9. ФІНАНСОВІ ТА ІНВЕСТИЦІЙНІ РІШЕННЯ В МІЖНАРОДНОМУ МЕНЕДЖМЕНТІ

9.1. Особливості валютно-фінансового середовища міжнародного менеджменту

9.2. Світова валютна система на сучасному етапі розвитку світового господарства

9.3. Інструменти термінового ринку

9.4. Основні концепції міжнародних фінансів

Література:

Международный менеджмент. Учебное пособие/ Под редакцией проф.С.Э.Пивоварова. - СПб.: Питер, 2002. – С. 267-345.

Транснаціональні корпорації: навчальний посібник/ В.Рокоча, О.Плотніков, В. Новицький та ін. – К.: Таксон, 2001. – С. 52-65, С.246-249, С.254-257

9.1. ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВЕ СЕРЕДОВИЩЕ МІЖНАРОДНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

Міжнародний фінансовий менеджмент – система економічних рішень, які виникають з приводу реалізації фінансового менеджменту в умовах інтернаціоналізації комерційної діяльності фірми. При цьому фірма має виходити з постулату про те, що діяльність на закордонних ринках принесе прямо чи опосередковано більший прибуток, ніж на національному ринку.

Сутність діяльності фінансового менеджера полягає у пошуку відповіді на три основних питання:

  •  де знайти джерела фінансування для фірми (банку);
  •  куди спрямувати фінансові потоки для максимізації прибутку;
  •  як нейтралізувати ризики, які виникають при проведенні операцій.

Особливостями сучасного валютно-фінансового середовища, що впливають на ріст невизначеності при прийнятті рішень міжнародним менеджером, є:

  1.  Різноманіття валют.
  2.  Валютний ризик. /
  3.  Політичний ризик.
  4.  Розмаїтість економічних і юридичних систем.
  5.  Функціонування євровалютного ринку.
  6.  Роль державних органів.

Національні грошові одиниці, які опосередкують міжнародні економічні відносини, називаються валютою. У широкому змісті під валютою розуміють банкноти, монети, що є законним платіжним засобом на території даної держави, а також вимоги, виражені у валюті в ідеї банківських вкладів, векселів і чеків.

Крім національних валют, на міжнародному фінансовому ринку використовуються фідуціарні грошові одиниці, емітовані міжнародними організаціями, що виконують роль міжнародних грошей, наприклад, СДР.

СДР (Special Drawing Rights) — “Спеціальні Права Запозичення” емітує Міжнародний валютний фонд (МВФ). Валютна допомога МВФ часто виражається в СДР, також у СДР ведеться статистика цього фонду. СДР є середньозваженою комбінацією декількох найбільш стійких світових валют, що складають його кошик. В даний час кошик СДР будується на базі долара США, євро, японської ієни, англійського фунта стерлінгів. . Щоденні котирування СДР у доларах США дає Лондонська біржа. СДР існує у виді записів на рахунках країн-учасниць МВФ у цьому фонді.

На території Європи з 1 січня 1999 р. обертається нова регіональна грошова одиниця — євро. Її емітує Європейський Центральний банк. Євро -  грошова одиниця країн, що входять у Європейський валютний союз  

Валютний ризик

При здійсненні операцій, зв'язаних з декількома валютами суб'єкту господарювання необхідно знати вартість обміну валют — валютний курс, що міняється в часі, що утрудняє процес прийняття рішень для міжнародного менеджера.

Валютний курс може бути фіксованим і плаваючим. Фіксований курс національної валюти припускає її прив'язку до іншої валюти або визначеної комбінації валют. Основою фіксованого курсу є офіційно встановлене співвідношення грошових одиниць різних країн При змінному валютному курсі курс національної валюти визначається грою попиту та пропозиції на міжнародному валютному ринку

Валютно-курсовий ризик – це імовірність втрат або недоодержання прибутку в порівнянні з планованими величинами, зв'язаних з коливанням валютного курсу.

Валютно-курсовий ризик може як негативно, так і позитивно відбитися  на нетто-вартості фірми (банку) і є одним з основних параметрів, що враховуються при прийнятті ділових рішень.

Потоки готівки, що генеруються філіями і дочірніми компаніями головної фірми ТНК, повинні бути конвертовані у валюту країн походження материнської компанії, і, таким чином, вони також піддані змінам валютних курсів.

Так, вартість німецького дочірнього підприємства General Motors буде залежати від курсу обміну євро на долар. Для менеджера важливо, скільки буде коштувати 1 млн євро сьогодні і через рік.

Зміна курсу валюти може привести до погіршення експортно-імпортних  позицій фірми і держави в цілому.

Валютний ризик існує і при твердій фіксації валютного курсу. Зміни й економічному становищі країни у світі, політичні зміни приводять до необхідності офіційної зміни валютного курсу убік його збільшення (ревальвації) або зменшення (девальвації). Ці зміни можуть істотно вплинути на фінансове становище компанії, що здійснює експортно-імпортну діяльність.

Фінансовий менеджер повинний вміти ідентифікувати виникаючі валютні ризики, прогнозувати їхню величину і вибирати оптимальну стратегію хеджування.

Хеджування — будь-яка процедура, за допомогою якої усувається або зменшується нестабільність грошових надходжень компанії в майбутньому.

І цілому, існування валютного ризику вносить додатковий елемент невизначеності і фінансове планування компанії і робить процес ухвалення рішення більш складним.

В міру посилення фактора валютного ризику, поряд із традиційними інструментами, що дозволяють нейтралізувати валютний ризик, з'являються нові. В основному це інструменти термінового валютного ринку, що надаються банками і біржами. До них відносяться валютні форварди та свопи, опціони і ф'ючерси, а також численні комбінації фінансово-валютних інструментів на їхній основі.

Політичний ризик

Політичний ризик зв'язаний з будь-якими діями уряду приймаючої < грани, що зменшують вартість інвестицій компанії, Як крайність вони включають експропріацію активів компанії без виплати компенсації. Але і такі дії, як підвищення податків, валютний контроль або контроль за репатріацією прибутку, обмеження на зміни цін і процентні ставки зменшують цінність інвестицій материнської компанії в дочірнє відділення за кордоном.

Приклади експропріації активів компаній зустрічаються доволі часто. Так, були націоналізовані активи американських компаній Gulf Oil у Болівії, Occidental Petroleum у Лівії, Enron Corporation у Перу, активи багатьох компаній н Ірану Іраку і на Кубі

Різноманіття економічних і юридичних систем

Кожна країна має свої неповторні політичні й економічні інститути, і інституціональні розходження між країнами можуть створити визначені труднощі при координації операцій дочірніх компаній по усім світі Приміром, розходження в податковому законодавстві між країнами можуть привести до того, що економічна угода буде мати зовсім неоднакові економічні результати після сплати податків у залежності від того, де ця угода відбулася.

Так, податковий тягар як міра економічних обмежень, створюваних відрахуванням засобів на сплату податків, у закордонних країнах варіюється від 52% у Швеції, 30% у США, Туреччині і Японії, до 5% у Непалу.

Податки стягуються як у країні-джерелі капіталу, так і в країні реципієнті (одержувачі платежу). При цьому чистий ефект оподатковування залежить від того, податкові органи якої країни стягують податок першими і як реагують податкові органи другої країни на факт вилучення податку. За загальним правилом першим податок стягується в країні-реципієнті. Країна-джерело капіталу потім може удатися до однієї з наступних стратегій:

  •    звільнити від податків доход по закордонних інвестиціях, податок на який був сплачений за кордоном. Така політика держави реалізується в міжнародних договорах про запобігання подвійного оподатковування;
  •    податковий кредит: країна-донор може обкладати доход інвестора по закордонному проекті по ставці податку для внутрішніх проектів, надаючи при цьому кредит у розмірі сплачених за кордоном податків, тобто оподатковувана база платника формується з урахуванням доходів, одержанні границею, а потім з розрахованої суми податків віднімаються податки, сплачені за кордоном;

  •    відрахування податків або податкова знижка: податкові органи країни-джерела капіталу розглядають податки, сплачені інвестором на приріст свого капіталу за кордоном у якості витратою, що віднімаються з доходів, що підлягають оподатковуванню усередині країни. Тут інвестований за кордон капітал підпадає під подвійне оподатковування, а сукупна податкова ставка складає величину

де t і t  -    ставки податку в країні реципієнті й у джерелі капіталу відповідно

Розходження м юридичних системах приймаючих країн (наприклад, система загального права у Великобританії і Цивільний кодекс у Франції) припускають різночитання багатьох дій, починаючи з записів про висновок контракту, до ролі, що грає суд у дозволі споровши. У підсумку такі розходження можуть обмежити гнучкість ТНК у розміщенні ресурсів по її розсуду і привести до незаконності процедур, виконуваних одною частиною такої компанії для іншої її частини. Ці розходження можуть створити утруднення для виконавців, навчених в одній країні, при здійсненні операцій в іншій країні.

Функціонування євровалютного ринку

Держава і великі компанії активно використовують у своїй кредитній і інвестиційній діяльності євровалюти.

Євровалюта — це національна валюта, переведена на рахунки в іноземні банки і використовувана ними для операцій у всіх країнах, крім країни-емітента цієї валюти.

Наприклад, долар США, розміщений на рахунках CreditAgricole Mutuel (Франція), буде євродоларом.

Історично першими з'явилися ринки євродоларів у Європі в 1960-х рр., і з тих пір ринок євровалют активно розвивається в усім світі. Найбільші центри євровалютної торгівлі — Лондон, Нью-Йорк, Токіо, Сінгапур, столиці європейських  держав. Особливістю операцій з євровалютами є те, що вони не підлягають контролеві і регламентації з боку національних валютних органів країни-емітента даної валюти. Тому ресурси на ринку євровалют надаються під більш низьку процентну ставку, чим середньоринкова. Разом з тим, велика прибутковість операцій на євроринку сполучена з високою їхньою ризикованістю.

Найбільш широко поширені операції з євродоларами. Використовуються також єврофунти, євроієни й інші євровалюти.

Поява євровалютного ринку призвела до того, що держава і великі фірми можуть одержати більш дешеве фінансування на євроринку, якщо іноземне або внутрішнє кредитування виявляється неможливим за якимись причинами.

Роль державних органів

Основні грошові потоки від іноземних відділень ТНК — дивіденди і роялті звичайно обкладаються податками як іноземними урядами, так і місцевими урядами. Крім того, іноземний уряд може обмежити розмір грошових доходів, які можна репатріювати в країну походження материнської компанії ТНК. Наприклад, може бути встановлений межа, виражена у відсотках від чистої вартості власного капіталу дочірньої компанії, на розмір виплат готівкою дивідендів, що може виплатити дочірня компанія своєї материнської компанії. Звичайно  ці обмеження націлені на те, щоб змусити ТНК реінвестувати доходи в іноземній державі, але іноді вони нав'язуються для запобігання відтоку великих капіталів, що може вплинути на курс національної валюти.

Уряд може вітати приплив іноземних капіталів у країну або стримувати його, створюючи несприятливий інвестиційний клімат. Можуть регламентуватися імпортні надходження в країну, що повинно враховуватися міжнародним менеджером при прийнятті фінансових рішень.

9.2. СВІТОВА ВАЛЮТНА СИСТЕМА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

Усі суб'єкти світового господарства працюють у рамках міжнародної валютної системи (МВС). Особливості визначеного етапу функціонування світової валютної системи повинні враховуватися міжнародним фінансовим менеджером у повсякденній діяльності, тому що накладають обмеження на багато хто його рішення.

Світова валютна система — історично сформована форма організації валютних відносин країн, закріплена міжурядовими домовленостями.

Основними конструктивними елементами валютної системи є:

  •  міра вартості вивезеного з країни багатства;
  •  спосіб установлення валютного курсу;
  •  валютні ринки;
  •  міжнародні  організації, що   регулюють  валютну  діяльність країн.

Діюча світова валютна система була організаційно оформлена на Ямайці в 1976 р. і зветься Ямайською.

Ямайська валютна система є поліцентричною. У ній роль ведучої валюти не закріплена ні за одною національною валютою світу. Мірою вартості  вивезеного з країни багатства може виступати будь-яка вільно конвертована валюта, євро або міжнародна платіжна одиниця СДР.

Сучасна валютна система побудована на базі плаваючих валютних курсів. Центральні банки країн не зобов'язані втручатися в роботу валютних ринків для зміни курсу своїх валют. Однак таке втручання і не заборонене, МВФ дозволив країнам-учасницям обирати режим встановлення валютного курсу самостійно. В даний час використовуються три таких режими: плаваючий, фіксований і змішаний.

Змішаний валютний курс звичайно вибирають розвинуті країни. Валюти цих країн є вільно конвертованими, і їх курсоутворення визначається грою попиту та пропозиції на валютному ринку. У вільному плаванні знаходяться валюти США, Канади, Австралії, Японії, Швейцарії й інших країн. Однак поширеними є випадки участі центральних банків у роботі валютних ринків. Центральні банки проводять валютні інтервенції для підтримки курсу своїх валют, для досягнення цілей диверсифікованості валютних резервів. Тому часто говорять про «брудне» або «кероване» плавання деяких валют.

Валютна інтервенція – покупка-продаж центральним банком іноземної валюти за національну на валютному ринку даної держави.

До твердої фіксації валютних курсів частіше прибігають країни, що розвиваються. Фіксація курсу здійснюється стосовно вільно конвертованих валют, СДР, євро, спеціально сконструйованим кошикам валют. Важливою особливістю світової валютної системи в сьогодення нремя є скасування всіх монетарних функцій золота. Країни не мають права фіксувати курс своїх валют до золота, золото перестало виконувати також і роль світових грошей.

Змішане плавання було характерно до початку 1999 р. для валют країн, що входять і Європейську валютну систему. Курси валют цих країн фіксувалися стосовно ЕКЮ, і через цей еквівалент здійснювалася фіксація курсів друг стосовно друга. Межі припустимих коливань установлювалися на рівні ±15% стосовно фіксованого паритету. На практиці дотримувались більш тверді обмеження на коливання валютних курсів. Неформальна прив'язка курсів здійснювалася на рівні ±2,25% стосовно фіксованого паритету. Валюти країн ЄВС спільно вільно плавають стосовно валют країн, що не входять у це угруповання. Сьогодні на території цих країн у ходінні знаходиться єдина європейська валюта  - євро.

У кінці XX в. в умовах глобальної економічної кризи почали розглядатися варіанти взаємної прив'язки долара США, євро, ієни і юаню, а також спільного регулювання їхніх коливань.

Роль регулюючого валютного органа в Ямайській валютній системі виконує Міжнародний валютний фонд (МВФ). Основне його призначення — спостереження за валютною політикою держав і надання допомоги країнам, що мають труднощам із платіжним балансом. Він покликаний сприяти міжнародної кооперації, забезпечуючи механізм співробітництва держав у рішенні міжнародних фінансових проблем. У його задачі входять також підтримка правил обміну валютами і нагляд за валютними курсами, створення багатонаціональної системи платежів по валютних операціях, боротьба з національними валютними обмеженнями.

Крім МВФ, значне місце у валютному фінансуванні держав і великих фірм належить Міжнародному банкові реконструкції і розвитку (МБРР), що надає дешеві валютні кредити на структурну перебудову економіки; для центральних банків країн істотну роль грає Міжнародний банк розрахунків у Базелю.

Таким чином, сучасна Ямайська валютна система є системою плаваючих валютних курсів, багатовалютним стандартом. Всі операції суб’єктів господарювання на міжнародному ринку піддаються валютно-курсовим ризикам. Мінливість валют і процентних ставок зростає з часом, що значно утрудняє процес прийняття рішень для міжнародного менеджера.

9.3. ІНСТРУМЕНТИ ТЕРМІНОВОГО РИНКУ

Будь-який господарюючий суб'єкт, що займається зовнішньоекономічною діяльністю, має валютну позицію.

Валютна позиція - співвідношення вимог і зобов'язань господарюючого суб'єкта у визначеній валюті.

Валютна позиція може бути як відкритою, так і закритою. При збігу вимог і зобов'язань у даній валюті валютна поліція є закритою, у противному випадку говорять про відкриту валютну позицію. Відкрита валютна позиція розділяється на довгу та коротку позиції. Довга валютна позиція припускає; що зобов'язання суб'єкта господарювання у валюті менші, ніж вимоги в ній. Коротка валютна позиція виникає, коли зобов'язання у валюті більше вимог у ній на конкретну дату,

Суб'єкт господарювання, що має відкриту валютну позицію, підданий валютному ризикові. Міжнародний менеджер повинний оцінити розміри відкритої валютної позиції, величину валютного ризику і прийнятні способи покриття даного ризику. Для нівелювання валютного ризику часто використовуються термінові контракти, що обертаються на міжнародних біржах або торгуються міжнародними банками. До такого роду специфічних інструментів відносяться форварди, свопи (банківські контракти), а також ф'ючерси й опціони (в основному біржові контракти).

Форвардні валютні контракти

Форвардний валютообмінний контракт — це обов'язкова для виконання  угода між банком і клієнтом з купівлі або продажу у визначений день у майбутньому визначеної суми іноземної валюти.

У цьому контракті валюта, сума, обмінний курс і дата платежу фіксуються в момент висновку угоди. Валютний курс здійснюваної форвардної угоди називається форвардним курсом. Він є терміновим.

Курс угоди, зв'язаної з постачанням валюти на поточному (касовому, наявному, негайному) ринку називається спот-курсом. При цьому стандартна спот-дата валютування (дата, коли валютні кошти безпосередньо надходять у розпорядження сторін за угодою) складає два робочі дня після укладання контракту. Існують і нестандартні спот-дати, наприклад, tod і tom, що скорочують термін  постачання валюти до поточного дня й одного робочого дня відповідно з моменту укладання контракту.

Інші дати валютування (більш двох днів з моменту укладання контракту) називаються терміновими і припускають коректування загальної суми валюти, що поставляється на термін, на розмір процентних ставок по депозитах у відповідній валюті.

Терміни форвардних угод коливаються від 3 днів до 5 років, однак найбільш розповсюдженими з них є 1, 3, 6 і 9 місяців з дня укладання угоди.

Форвардний контракт є банківським контрактом, тому він не стандартизований і може бути підібраний під конкретного клієнта, Форвардний ринок угод до 6 місяців в основних валютах досить стабільний, на термін же більш 6 місяців – хитливий, при цьому окремі операції можуть викликати сильні коливання обмінних курсів.

Форвардний курс (FR) і курс спот (SR) тісно пов'язані між собою. Якщо FR>SR,  то говорять, що валюта котирується з «премією», якщо FR<SR, те валюта котирується з «дисконтом».

Розмір дисконту або премії по валюті визначається в такий спосіб:

де FR(Pm/Dis) — форвардна премія або дисконт; FR — форвардний курс; SR — курс спот; t — термін форвардного контракту.

Премії та дисконти по валюті виражаються у відсотках річних, щоб можна було порівняти прибутковість від вкладення валюти у форвардну угоду з прибутковістю від вкладення у векселі й інші інструменти фінансового ринку.

Щодня провідні фінансові газети світу (наприклад, The Wall Street Journal) і Інтернет друкують поточний курс (spot rate) та форвардний курс (forward rate) основних валют.  На форвардному ринку банки також котирують курси покупки (Bid rate — BR) і продажу валюти (Ask rate — AR) і, відповідно, розраховують крос-курси. При цьому маржа між AR і BR більше при форвардних операціях і складає 1/8-1/4 % річних від курсу спот у перерахуванні на термін угоди.

Крос-курс — курс обміну між двома валютами, отриманий з їхнього відношення до третьої валюти. Як третя валюта звичайно виступає долар США.

Існують два основних методи котирування форвардного курсу: метод аутрайт та метод своп-ставок. При котируванні методом аутрайт банки вказують як повний спот-курс, так і повний форвардний курс, а також термін і суму постачання валюти. Однак у більшості випадків форвардний курс котирується за допомогою своп-ставок. Своп-ставки виражаються в абсолютних частках відповідної валюти стосовно долара США.

При котируванні курсу форвардної угоди методом своп-ставок визначаються тільки премія або дисконт, що при прямому котируванню відповідно додаються до курсу спот або віднімаються з нього. При зворотному котируванні валют дисконт додається, а премія віднімається з курсу спот.

Пряме котирування — вираження вартості одиниці іноземної валюти в одиницях національної.

Зворотне котирування — вираження вартості одиниці національної валюти у визначеній кількості іноземної.

Найбільше широко у світі застосовується пряме котирування. Наприклад, 5 гривень за один долар США  -  пряме котирування долара США на українському ринку. Традиційно назад котирується англійський фунт стерлінгів.

Розмір ставки своп визначається винятково різним рівнем процентних ставок країн, що беруть участь, і розраховується в такий спосіб:

де SRo- спот-курс; rh – процентні ставки по національній валюті; rf – процентні ставки по іноземній валюті; t – термін виконання контракту.

Валютний ризик при здійсненні форвардних операцій, особливо довгострокових, значно зростає, тому що зростає імовірність непередбаченої зміни курсу валюти на дату постачання і ризик неплатоспроможності партнера.

Основне призначення форвардних операцій полягає в хеджуванні валютного ризику. За допомогою форвардних контрактів основна частка промислових клієнтів прагне закрити відкриту валютну позицію. Фіксуючи для себе визначений рівень обмінного курсу валюти на визначену дату, такий клієнт перекладає на контрагента (банк) ризик несприятливої зміни валютного курсу понад фіксовану в контракті величини і розглядає вартість даного контракту як своєрідну плату за «страхування».

Ф'ючерсні валютні контракти

Ф'ючерсні операції по своїй сутності схожі з форвардними угодами. Ф'ючерсні операції також сполучені з постачанням валюти на термін більш 3 днів  із дня укладання угоди, при цьому ціна виконання контракту в майбутньому визначається в день укладання угоди. Однак, при наявності подібних моментів маються й істотні відмінності ф'ючерсних операцій від форвардних.

По-перше, ф'ючерсні операції здійснюються в основному на біржовому ринку, а форвардні — на міжбанківському. Це приводить до того, що терміни виконання ф'ючерсних контрактів прив'язані до визначених дат (наприклад, третьому середовищу кожного місяця) і стандартизовані по термінах, обсягах, умовах постачання. У випадку ж форвардних контрактів термін і обсяг угоди визначаються за взаємною домовленістю сторін.

По-друге, ф'ючерсні операції відбуваються з обмеженим колом валют: долар США, євро, японська ієна, фунт стерлінгів і деякі інші. При формуванні форвардного контракту коло валют істотно ширше.

По-третє, ф'ючерсний ринок доступний як для великих інвесторів, так і для індивідуальних дрібних  інституційних інвесторів. Доступ на форвардні ринки для невеликих фірм обмежений, тому що в основному форвардні операції здійснюються на великі суми.

По-четверте, ф'ючерсні операції на 95% закінчуються висновком офсетної (зворотної) угоди: при цьому реального постачання валюти не здійснюється, а учасники даної операції одержують лише різницю між первісною ціною висновку контракту й існуючої в день здійснення зворотної угоди. При форвардах до 95% всіх угод закінчуються постачанням валюти за контрактом.

По-п'яте, стандартизація контрактів означає, що ф'ючерсні угоди можуть відбуватися більш дешево, чим, що  укладаються індивідуально між клієнтом і банком форвардні угоди. Тому форвардні угоди звичайно дорожче, тобто вони супроводжуються великим спредом (різницею в курсах) на покупку-продаж. Це може привести до великих витрат для клієнта при закритті позицій.

Ф’ючерси мають і низку істотних недоліків у порівнянні з форвардами. Так, якщо стандартна форма ф'ючерсного контракту не дорівнює сумі, яку потрібно прохеджувати, то різниця повинна бути або незакритою, або прохеджованою на форвардному ринку.

Якщо бажаний період хеджування не збігається з періодом звертання ф'ючерса, то працюючий з ф'ючерсами суб'єкт валютного ринку (ф'ючерсний оператор) несе базисний ризик

Основні розходження між форвардами і ф'ючерсами представлені в таблиці 9.1.

При ф'ючерсній угоді партнером клієнта виступає розрахункова (клірингова) палата відповідної ф'ючерсної біржі. Самі ф'ючерсні біржі розрізняються по розмірах контрактів, що звертаються на них, і правилам здійснення угод. Головні біржі, на яких звертаються валютні ф'ючерсні контракти Чикагська товарна біржа (СМЕ), Філадельфійська торговельна палата (РВО) і Сінгапурська міжнародна валютна біржа (SIMEX).

Таким чином, валютообмінні ф'ючерси являють собою стандартизовані контракти, що звертаються на біржах. Банки і брокери не є сторонами угод, вони грають лише роль посередників між клієнтами і розрахунковому палатою ф'ючерсної біржі.

Клієнт повинний депонувати в розрахунковій палаті вихідну маржу. Розмір маржі встановлюється розрахунковою палатою виходячи з денних відхилень активу, що спостерігаються, лежачого в основі контракту, за минулі періоди часу. Розрахункова палата також установлює мінімальний нижній рівень маржі.. Це означає, що сума грошей на маржовому рахунку клієнта не повинна опускатися нижче даного рівня. Часто нижній рівень маржі складає 75% від суми початкової маржі.

Розрахункова палата щодня переоцінює контракти відповідно до поточних ринкових цін. Якщо за контрактом йде збиток, то виставляються вимоги для внесення додаткового забезпечення, щоб маржа була не менше необхідної суми (мінімального рівня маржі). Якщо ж на маржовому  рахунку інвестора накопичується сума, що більше нижнього рівня маржі, то він може скористатися даним надлишком, знявши його з рахунку.

По кожному виду контракту біржа встановлює ліміт відхилення ф'ючерсної ціни поточного дня від котирувальної ціни попереднього дня. Якщо ф'ючерсна ціна виходить за дану межу, то біржа зупиняє торгівлю контрактом, що відіграє велику роль з погляду зниження великих втрат і запобігання банкрутств. Така ситуація триває доти, поки  ф'ючерсна ціна не ввійде в лімітний інтервал. Для обмеження спекулятивної активності біржа також установлює визначений позиційний ліміт, тобто обмежує число контрактів у розбивці за часом їхнього вирахування, що може тримати відкритими один інвестор.

У цілому, правила біржової торгівлі істотно розрізняються па різних біржах. Однак механізм реалізації ф'ючерсних угод скрізь однаковий.

Опціонний контракт

Опціонні угоди принципово відрізняються від форвардних і ф'ючерсних операцій. Основною характеристикою опціонів є те, що власникові опціону надається вибір: реалізувати опціон по заздалегідь фіксованій ціні або відмовитися від його виконання; у власника опціону є право, а не зобов'язання зробити визначена дія.

Таким чином, в опціонній угоді бере участь продавець опціону (надписувач опціону) і його покупець (власник опціону). Власник опціону здобуває право (але не зобов'язання) купити або продати визначений актив у майбутньому за ціною, фіксованої в момент висновку угоди. Надписувач опціону приймає на себе зобов'язання продати, (або купити) актив, що лежить в основі опціонної угоди по заздалегідь обговореній ціні. Тому що ризик утрат надписувач опціону, зв'язаний зі зміною валютного курсу, значно вище, ніж у власника опціону, то як плату за ризик власник опціону в момент його висновку виплачує надписувач премії.

Визначення розміру премії — складна задача. Премія повинна бути досить високої, щоб переконати продавця опціону взяти на себе ризик збитку і досить низкою, щоб зацікавити покупця в гарних шансах дістати прибуток. Розмір премії визначається дією таких факторів, як:

  •  внутрішня цінність опціону — той прибуток, що міг би одержати його власник при негайному виконанні;
  •  термін опціону -     термін, па який укладений опціонний контракт;
  •  мінливість валют -  розмір коливань розглянутих валют у минулому і майбутньому;
  •  процентні витрати -   зміна процентних ставок по тій валюті, у якій повинна бути виплачена премія;
  •  взаємозв'язок між ціною виконання опціону і ціною спот базисного активу.

Валютні опціони в основному звертаються на біржах. При цьому для даного сегмента біржового ринку характерні постійні зміни і розходження в способах здійснення угод.

Однак усі ринки опціонів мають і загальні риси: стандартизація контрактів і наявність системи опціонів, що пропонують великі комерційні банки, наприклад, своїм клієнтам. Опціонний контракт полягає на основі спеціальної домовленості між клієнтом і банком, при цьому клієнти можуть у процесі переговорів одержати нестандартні умови з відповідною зміною ціни виконання опціону і премії.

Опціони підрозділяються на опціони покупця або call-опціони й опціони продавця пли put-опціони.

Call (колл)-опціон надає право його власникові купити визначений актив у майбутньому за ціною, фіксованої в даний момент часу.

Put (пут)-опціон надає право на продаж за тих самих умов.

Розрізняють також європейські опціони, що можуть бути виконані тільки в день завершення дії контракту, і американські опціони, що надають право купити або продати базисний актив у будь-який час до дня завершення дії контракту. Тому у випадку американських опціонів продавець несе більш високий ризик, та за них звичайно платиться більш висока премія, ніж за європейські. У європейських країнах використовуються в основному європейські опціони.

При роботі з опціоном його учасник може виступити як у ролі надписувача опціону продавця або опціону покупця, так і в ролі власника визначеного типу опціону. У будь-якому випадку основна ідея даної угоди — отримати прибуток з коливань валютних курсів. При цьому на зростання курсу базисного активу розраховує як надписувач  опціону продавця, так і власник опціону покупця; у зниженні курсу базисного активу до моменту реалізації контракту зацікавлені, відповідно, надписувач  опціону покупця і власник опціону продавця.

На відміну від форвардних і ф'ючерсних контрактів, валютні опціони надають можливість обмежити ризик, пов'язаний з несприятливим розвитком курсів валют, зберігаючи при цьому шанси на одержання прибутку у випадку сприятливого розвитку курсу. Саме тому опціони, хоча і є відносно новим інструментом валютного ринку, одержали широке поширення на всіх біржових майданчиках.

Своп-контракти

Своп (swap) - операції відносяться до групи операцій, які реалізуються на міжбанківському ринку і являють собою комбінацію зі спот- і форвардних угод. Часто валютні своп-операції визначаються як валютний бартер.

Своп-операція - валютна операція, що поєднує купівлю-продаж двох валют на умовах негайного постачання з одночасної контругодою (угодою протилежної спрямованості) на певний строк з тими ж валютами.

Своп-угода - це одночасне укладання двох окремих контрактів з валютного обміну в той самий час.  Контракти при цьому мають протилежну спрямованість і різні дати розрахунків. За операціями своп наявна угода здійснюється за курсом спот, що у контругоді корегується з урахуванням премії або дисконту, у залежності від тенденцій зміни валютного курсу.

У даному типі угоди клієнт заощаджує на маржі — різниці між курсами продавця і покупця по наявній угоді. Для банків дані операції також мають визначені переваги. Основне полягає в тім, що своп-угоди не створюють відкритої валютної позиції і тимчасово забезпечують валютою без ризику, зв'язаного зі зміною се курсу.

Угоди своп звичайно здійснюються на термін від 1 дня до 6 місяців. Рідше зустрічаються своп-угоди з терміном виконання до 5 років. Своп-операції здійснюються як між комерційними банками, так і між комерційними банками і центральним банком країни, а також безпосередньо між центральними банками. В останньому випадку вони являють собою угоди про взаємне кредитування в національних валютах. З 1969 р. діє багатостороння система взаємного обміну валют через Банк Міжнародних Розрахунків у Базелі на основі використання операцій своп. Такі двосторонні акції використовуються центральними банками країн для здійснення ефективних валютних інтервенцій, існує безліч шляхів застосування свопів. Так, вони можуть бути використані як інструмент придбання іноземної валюти на обмежений період по фіксованому обмінному курсі, для швидкого реагування на зміни в очікуваних вхідних і вихідних валютних потоках шляхом укорочування або подовження термінів своп-контрактів, що вже були укладені, і для інших цілей. Своп-угода може являти собою й одночасне надання кредитів у двох валютах, а також обмін борговими зобов'язаннями, вираженими в одній валюті, на зобов'язання, виражені й іншої .

В даний час одержали поширення, крім своп операцій з валютою,  своп-комбінації з процентною ставкою, опціоном, золотом, цінними паперами, кредитами і депозитами.

9.4. ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ МІЖНАРОДНИХ ФІНАНСІВ

У своїй роботі міжнародний фінансовий менеджер повинний спиратися на теорії, що дозволяють йому вибудовувати сценарії розвитку подій і прогнозувати наслідку прийнятих рішень. До них відносяться теорії, що описують основні умови паритетів валютного ринку:

  1.  Теорія паритету купівельної спроможності валюти (РРР-     Purchase
    Power Parity);

Теорія паритету процентних ставок (IRP — Interest Rate Parity);

«Ефект Фішера» (Fisher Effect);

«Міжнародний ефект Фішера» (International Fisher Effect);

Теорія незміщеного форвардного курсу (Unbiased Forward Rate)

Винайдення умов паритету розробляється за допомогою економіко-математичного апарату і необхідно для виявлення взаємозв'язку між основними  
індикаторами валютного ринки для пошуку найбільш оптимальних шляхів інвестування капіталу.

Усі теорії паритетів є похідними від закону єдиної ціни, за яким ціни (доходи) фінансових активів з однаковим ризиком, скореговані на валютне перерахування, з урахуванням операційних витрат вирівнюються на усіх світових ринках, механізмом вирівнювання виступає міжнародний арбітраж.

Арбітраж - операція, пов'язана з покупкою активу на дешевому ринку і продажем його на більш дорогому.

Теорія паритету купівельної спроможності валюти (РРР - Purchase Power Parity)

Розрізняють теорії абсолютного і відносного паритету купівельної спроможності валюти. Вони показують взаємозв'язок між рівнем цін у країнах (рівнем інфляції) та їхнім валютним курсом.

За теорією абсолютного паритету купівельної спроможності валютний курс визначається співвідношенням цін у різних країнах:

де Ph – рівень цін у своїй країні, Pf – рівень цін в іноземній державі, SR – валютний курс.

За законом єдиної ціни,  ціни в одній країні дорівнюють цінам на товари в іншій країні з урахуванням курсу валют:

Однак дана теорія недостатньо точно відбиває реальну дійсність, тому що реалізації закону єдиної ціни заважають:

  •  Тарифні і нетарифні бар'єри
  •  Розходження в структурі виробництва і споживання порівнюваних країн
  •  Розходження у витратах при виробництві аналогічних товарів
  •  Інші фактори.

Більш точно, з позицій складання  прогнозу величини валютного курсу є теорія відносного паритету купівельної спроможності валют. Вона вказує не співвідношення абсолютних рівнів між країнами, а їхня  зміна за визначений інтервал часу:

де ΔР — зміна цін; SRo — курс рівноваги минулого періоду.

Зміна курсів валют залежить від зміни темпів інфляції між розглянутими країнами. Більш високий ріст цін усередині країни, у  порівнянні з ростом цін в іноземній державі, приведе до знецінювання національної валюти.

Теорія паритету процентних ставок (IRP)

Дана теорія зв'язує між собою величину форвардного курсу і рівень процентних ставок по депозитах у країні. Залежність між цими величинами виглядає в такий спосіб:

де FR — терміновий курс валюти, SR — спот-курс валюти; rh— процентні ставки по депозитах національні; гf — процентні ставки по депозитах за рубежем.

Відповідно до цієї теорії, високі (низькі) процентні ставок й умовах рівноваги повинні покриватися форвардним дисконтом (премією) по валюті.

Ефект Фішера» (Fisher Effect)

Даний ефект пов'язує процентні ставки з інфляцією в розглянутих
країнах.

Згідно простий (ординарної) теорії Фішера, номінальна ставка процентна ставка відсотка r у країні залежить від реальної процентної ставки R і темна інфляції р

де r — номінальні процентні ставки; R — реальні процентні ставки, р - темп інфляції.

До двох і більш країн застосовується загальний (генерализованный) ефект Фишера, відповідно до якого різниця в ставках відсотка в порівнюваних країнах є функцією різниці їхніх темпів інфляції. Валюти з більш високим темпом інфляції повинні мати більш високу процентну ставку, чим валюти з більш низьким темпом інфляції.

«Міжнародний ефект Фішера» (International Fisher Effect)

За допомогою даного ефекту здійснюється перехід від процентних ставок до валютних курсів. Згідно «міжнародного ефекту Фішера», різниця процентних ставок є неупередженою оцінкою наступних змін наявних валютних курсів. Таким чином, очікувані доходи від інвестування (у національній валюті) в іноземну або національну економіку повинні вирівнюватися, курсовий диференціал повинний бути дорівнює процентному диференціалові між відповідними країнами:

де SR1 - спот-курс прогнозованого періоду; SR0 — спот-курс базового періоду; rh - процентні ставки по національній валюті; rf— процентні ставки по іноземній       валюті.

Теорія незміщеного форвардного курсу (Unbiased forward rate)

Відповідно до даної теорії, ніхто не дасть більш точного прогнозу майбутнього                    спот-курса, чим сам валютний ринок. Тому форвардний курс, що котирується банками
або ф'ючерсний курс, що котируєтьсявалютними біржами і є кращий прогноз очікуваного спот-курса:

ЛЕКЦІЯ 10. ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ МІЖНАРОДНОЇ ФІРМИ

10.1. Короткострокове фінансування міжнародної фірми

10.2. Джерела довгострокового фінансування компанії

10.3. Валютний ризик та стратегії його хеджування

Література:

Международный менеджмент. Учебное пособие/ Под редакцией проф.С.Э.Пивоварова. - СПб.: Питер, 2002. – С. 267-345.

Транснаціональні корпорації: навчальний посібник/ В.Рокоча, О.Плотніков, В. Новицький та ін. – К.: Таксон, 2001. – С. 52-65, С.246-249, С.254-257

10.1. Короткострокове фінансування міжнародної фірми

До завдань фінансового менеджменту відносяться:

  •  фінансовий аналіз і система прийняття рішень;
  •  планування використання короткострокових фінансових ресурсів;
  •  планування використання довгострокових фінансових ресурсів;
  •  аналіз можливого ризику;
  •  контроль і звіт про виконання рішень.

До  специфічних завдань міжнародного фінансового менеджменту відносяться:

  •  оцінка зовнішнього положення країни на основі аналізу її платіжного балансу;
  •  планування фінансових операцій ТНК із можливістю використання в міжнародних розрахунках різних валют;
  •  кредитування експортної діяльності;
  •  міжнародне бюджетування капіталу, мотивація проведення прямих
    інвестицій і портфельних інвестицій;
  •  операції на євровалютному, єврокредитному і єврооблігаційному ринках.

Головне завдання міжнародного фінансового менеджменту полягає у оцінці короткострокових, довгострокових активів і зобов'язань ТНК у часовому  і просторовому вимірі міжнародних ринків. Фінансування фірми, залежно від цілей, підрозділяється на короткострокове і довгострокове.

Метою короткострокового фінансування фірми є поповнення оборотного капіталу, виконання поточних зобов'язань.  

Метою середньо- і довгострокового фінансування фірми є одержання коштів для фінансування довгострокових інвестиційних і інших проектів фірми, формування доходного довгострокового портфеля цінних паперів, що призведе до збільшення оціночної вартості компанії в майбутньому і зростання акціонерного капіталу.

Джерела короткострокового фінансування міжнародної фірми підрозділяються на дві основні групи:

  •     внутрішні джерела фінансування;
  •  зовнішні джерела фінансування.

Різновидами внутрішнього фінансування є самофінансування і внутрифірмові кредити. Також внутрішніми джерелами фінансування фірми є нерозподілений прибуток і амортизація, що перерозподіляються всередині фірми за допомогою внутрифірмових міжнародних позик. Зовнішніми джерелами фінансування фірми або її підрозділів служать банківське фінансування (національне, іноземне і євровалютне) і одержання коштів за допомогою ринку цінних паперів.

Внутрифірмове короткострокове фінансування являє собою взаємне надання позик різним підрозділам компанії, а також надання кредитів материнською фірмою своїм дочірнім компаніям і навпаки.

Такі позики надаються у виді:

  •  прямого міжнародного фірмового кредиту;
  •  компенсаційного внутрифірмового кредиту;
  •  паралельного внутрифірмового кредиту.     

При використанні прямого міжнародного внутрифірмового фінансування головна компанія МНК надає тимчасово вільні грошові кошти своїй дочірній компанії. Надані кредити оформлюються простим векселем і надаються за ставкою відсотка, близькою до ринкової, або трохи нижче її. Перевага даної схеми фінансування полягає у простоті її оформлення. Однак цей спосіб не є розповсюдженим у міжнародній практиці тому що:    

1) часто невигідний для фірми з погляду податкового планування;

2)  великі розміри валютно-курсових ризиків;

3) є присутнім ризик заблокування (утримання) валютних фондів за кордоном.

Рис. – Пряме внутрифірмове фінансування

При використанні компенсаційного внутрифірмового кредиту материнська фірма кладе цільові фонди на терміновий депозит в банк своєї країни з умовою передачі даних коштів дочірній компанії. Банк використовує свою філію за кордоном для перекредитування отриманих від головної компанії коштів дочірній компанії в іншій країні.  

Перевагами даного джерела фінансування є:

  1.  захист фірми від ризику несприятливої зміни валютного курсу (даний вид ризику приймає банк-посередник);
  2.  звільнення заблокованих коштів і обхід валютних обмежень (країна, що забороняє або обмежує міжфірмові валютні перекази за кордон, часто дозволяє валютні платежі в порядку повернення кредиту великому іноземному банку, уникаючи тим самим погрози втратити
    суверенний кредитний рейтинг);
  3.  можливість одержання більш дешевих коштів для фінансування підрозділів, розташованих у країнах з більш високими ставками відсотка і з недостатньо розвитим ринком кредитних ресурсів (зокрема, у ситуації, коли одержання фінансування на місцевому або міжнародному ринках невигідно з погляду рентабельності).

Рис. – Компенсаційний внутрифірмовий кредит

При паралельному внутрифірмовому кредитуванні угоди , пов'язані з кредитуванням, проводяться поза рамками міжнародного валютного ринку.

Обидві позики однакові з погляду перерахунку за поточним курсом і мають рівні терміни погашення. По закінченні терміну договору компанії повертають кредит за дійсним обмінним курсом.

Рис. – Паралельне внутрифірмове фінансування: 1 – прямий кредит в британських фунтах стерлінгах, 2 – прямий кредит в євро, 3 і 4 – перехресне кредитування

Тимчасові (спонтанні) джерела фінансування

До джерел спонтанного фінансування фірми відноситься торгівельний кредит. Його виникнення пов'язане з вчиненими фірмою угодами. Так, при закупівлі в інших фірм товарів або сировини у фірми виникає борг, що враховується у вигляді «кредиторської заборгованості» (торгівельного кредиту). Чим довшим є період погашення кредиторської заборгованості і більшим обсяг реалізації закупівель, тим значніше додаткове фінансування для фірми

Торгівельний кредит (рахунки до оплати) — грошові кошти, що компанії повинна повернути постачальникам.

Торгівельний кредит є найпростішою і найменш дорогою формою фінансування товарно-матеріальних запасів.

Урядове фінансування

Великий інтерес представляє для фірми одержання урядового фінансування, що є найбільш дешевим. Для цього фірма повинна взяти участь у реалізації визначеної державної програми. У цьому  випадку фінансові ресурси звичайно надаються їй під відсоток істотно нижчий середньоринкового і часто на тривалі терміни.

Банківське фінансування

Банківське фінансування може здійснюватися в таких основних видах: 

  •  кредитна лінія;
  •  револьверний кредит;
  •  термінова позика;
  •  овердрафт.

1) Кредитна лінія — договір між банком і його клієнтом, що містить обіцянку банку надати клієнту визначену суму грошей до деякого ліміту протягом визначеного терміну. Кредитна лінія звичайно оформляється у вигляді письмової кредитної угоди клієнта з банком і відкривається під регулярне використання. Розрізняють обумовлену (зв'язану)  і необумовлену кредитні лінії. При відкритті зв'язаної кредитної лінії банк надає можливість фірмі використовувати кошти тільки під визначені цілі. У випадку необумовленої кредитної лінії фірма може використовувати отриманий кредит на будь-які потреби.

2) Револьверний кредит – поновлювані протягом тривалого періоду часу кредитні лінії, юридично формалізовані контракти. Якщо фінансове становище фірми не змінюється, то раніше надана їй кредитна лінія буде пролонгована на фіксований термін (звичайно на рік), При перегляді кредиту уточнюються наступні параметри кредиту: розмір кредитної лінії, процентна ставка за кредитом й інші умови. Розмір процентної ставки — особливо важлива категорія для банку, тому що в даний час мінливість процентних ставок у часі різко зростає.

Револьверна кредитна лінія найчастіше є забезпеченою, коли банк вимагає внесення застави для її відкриття.

3) Термінова позика — короткостроковий кредит (найчастіше на 90 днів), звичайно оформлюваний у вигляді простого векселя, підписаного позичальником. Грошові кошти за терміновою позикою надаються одноразово в повній сумі і повертаються з відсотками в повній сумі позики одночасно.

Запозичення коштів таким способом фірма здійснює, коли виникають несподівані, позапланові потреби в грошових фондах. При наданні незапланованих раніше грошових сум банк також може різко змінити свою валютну позицію (співвідношення між зобов’язаннями і вимогами банку). Тому термінові позики мають високу вартість, пов'язану з великими адміністративними витратами по оформленню і виконанню договорів такого типу.

4) Овердрафт — це допущення дебетового залишку на рахунку клієнта. У багатьох країнах клієнтські овердрафти заборонені законодавчо (однак вони активно використовуються, наприклад, у Великій Британії). Овердрафт розглядається як своєрідна позика клієнту, що повинна бути погашена в короткий термін і за процентною ставкою, що перевищує середньоринкову.

Банківське фінансування може здійснюватися в національній і іноземній валютах. Відповідно  розрізняють національне, іноземне і євровалютне (офшорне) банківське фінансування, що може бути реалізоване у всіх чотирьох раніше наведених формах.

Якщо фірма одержує кредитування від національного банку в іноземній валюті, мова йде про внутрішнє валютне фінансування. (Укрексімбанк надав кредит українській фірмі в доларах США) Якщо фірма одержала фінансування від іноземного банку в його національній валюті, то мова  йде про іноземне кредитування: приміром, українська фірма одержала кредит від німецького банку в євро.  Якщо фірма одержує фінансування від іноземного джерела в валюті третьої країни, то мова йде про євровалютне фінансування, наприклад, компанія з України одержує кредит від австрійського банку в доларах США.

Рис. – Структура валютно-фінансових ринків

Загалом, іноземне банківське фінансування зустрічається вкрай рідко та має надто високу вартість. Біль дешевим та поширеним сьогодні способом являється євровалютне фінансування. Широкого розповсюдження у світі набули євровалютні кредити.  

 Єврокредити – це короткострокові чи середньострокові банківські кредити у євровалюті, що надаються на базі корегованих плаваючих  (roll over – роловерних) відсоткових ставок за межами країни, у валюті якої відкритий кредит.

Сума кредитів зазвичай коливається у розмірах від 100 до 500 млн. долларів США при перерахунку на валюту позики, хоча сума позики може дуже сильно різнитися. Найчастіше кредити надаються у доларах США, японських ієнах, євро, англійських фунтах стерлінгів, швейцарських франках та інших вільно конвертованих валютах. Ставка відсотку за позикою залежить від провідної ставки євроринку (по доллару США використовують ставку ЛІБОР), кредитного рейтингу компании-позичальника, характера позики, ситуації на ринку країни та інших чинників.

Єврокредити надаються у вигляді синдикованих єврокредитів та у вигляді кредитів із обумовленням про валютний опціон. При наданні синдикованого кредиту обирається керуючий банк, який формує банківський синдикат та визначає умови кредиту разом з позичальником. Члени синдикату беруть зобов’язання з надання позичальнику частин кредиту, при цьому кредитні ризики для кожного банку зменшуються.

При використанні єврокредитів з обумовленням про валютний опціон, позичальнику при настанні терміну платежу надається право обрання валюти (чи валют) покриття боргу.  

Фінансування із використанням інструментів грошового ринку включає в себе випуск комерційних паперів, які представляють собою прості векселя компанії.  

Даний спосіб залучення грошових коштів доступний лише для великих компаній, які мають високий кредитний рейтинг як у своїй країні, так і у світі. Отримання такого рейтингу є звичайною справою при роботі на фінансовому ринку. Кредитний рейтинг можуть надавати комерційні банки, але загальновизнаними (першокласними) вважаються рейтинги надані найбільшими рейтинговими агенціями: Moodys Investor Service, Standard and Poors, Fitch.

Розрізняють іноземні, євровалютні комерційні цінні папери та євроноти.

Іноземні комерційні цінні папери деноміновані у валюті країни розміщення, а євровалютні цінні папери та євроноти випускаються у обіг поза межами країни, у валюті якої вони деноміновані.

Різниця між євронотами та єврокомерційними паперами полягає у відсутності у євронот кредитної лінії, що забезпечує їх випуск, та гарантованого розміщення за наперед визначеною ціною. Термін обігу євронот більш тривалий, для них існує розвинутий вторинний ринок, а також допускається присутність на ринках непершокласних позичальників (тих, кому кредитний рейтинг надають не провідні міжнародні агенції, а комерційні банки – найбільші покупці цих паперів).

Відсоткова ставка для комерційних паперів є нижчою, ніж ставка, що надається за кредитами для першокласних позичальників.

Комерційні папери – високономінальні. Найнижчий номінал в США становить 100 тис. доларів США, найрозповсюджений – 1 млн. доларів США.

10.2. Джерела довгострокового фінансування компанії

Довгострокове фінансування міжнародної компанії здійснюється у двох основних видах:

  •  від інвесторів (через купівлю акцій та облігацій);
  •  від кредиторів (у формі банківського кредиту або розміщення довгострокових цінних паперів – облігацій).

Міжнародне фінансування поділяться на іноземне та євровалютне, а за джерелами фінансування – на внутрішнє та зовнішнє.

Внутрішніми джерелами довгострокового фінансування компанії є накопичені чисті грошові потоки (net cash flow), які виникають при здійсненні міжнародних операцій. Основою нетто-грошових потоків є нерозподілений прибуток та накопичена амортизація.

Зовнішніми джерелами довгострокового фінансування фірми виступають банківське фінансування у вигляді банківського кредиту та залучення коштів за рахунок емісії акцій та облігацій на відкритому ринку.

Структура довгострокового фінансування:

  •  самофінансування;
  •  банківське фінансування;
  •  небанківське фінансування – передбачає використання іноземних облігацій, єврооблігацій та євроакцій.

Єврооблігація – цей термін позначає будь-яку облігацію, що продається у іншій країні, ніж та, у валюті якої вона відображена. Єврооблігації являють собою середньострокові позики, які випускаються міжнародними банківськими консорціумами. Розповсюдження єврооблігацій здійснюється за допомогою андеррайтерів – синдикатів з їх гарантованого розміщення.

Перевагами єврооблігацій у порівнянні з національними облігаціями є:

  1.  значно нижчий рівень вимог до розкриття інформації;
  2.  більш низькі сукупні витрати на угоди з єврооблігаціями за рахунок виключення фінансових посередників;
  3.  мають форму на пред’явника, що дозволяє інвесторам зберігати анонімність через особисті причини або з метою уникнення оподаткування;
  4.  більшість урядів не оподатковують доход по єврооблігаціях;
  5.  швидкість отримання коштів

Довгострокове фінансування може бути отримано і за допомогою емісії євроакцій. Емісії євроакцій - це емісії, розміщені одночасно на декількох ринках міжнародним синдикатом фінансових установ. Однак ця операція представляється ризикованою через можливість втрати контрольного пакету акцій компанії. Проте, вона вигідна для фірм, що планують експорт на іноземні ринки і розвиток закордонного підприємництва, тому що ім'я компанії в цьому випадку стає широко відомим за кордоном, що сприяє просуванню її продукції на цьому ринку. При випуску євроакцій часто поліпшується кредитна репутація фірми емітента, полегшується його доступ до інших ресурсів. Випуск євроакцій є додатковою  рекламою компанії за кордоном. Такі компанії, як Nestle, Volvo розмістили випуск своїх акцій на міжнародному ринку, щоб скористатися тенденцією інституціональних інвесторів різних країн до покупки акцій іноземних підприємств. Міжнародні акції активно продаються у Лондоні. Акції, що продаються на місцевих ринках резидентам, мають спеціальні найменування в багатьох ведучих країнах: наприклад, акції «янкі» -  у США, «самурай»  - у Японії, «бульдог» — у Великобританії

10.3. Валютний ризик та стратегії його хеджування

Валютний ризик – це імовірність втрат чи недоотримання прибутку у порівнянні з запланованими значеннями в результаті несприятливої зміни величини валютного курсу.

Хеджування – це будь-яка процедура, за допомогою якої зменшується або унеможливлюється нестабільність грошових надходжень компанії у майбутньому.

Види валютного ризику:

  1.  Еккаунтинговий (валютний) – виникає через те, що зміни валютного курсу можуть негативно позначитися на нетто-вартості фірми при трансляції фінансової звітності за зовнішньоекономічними операціями з іноземної валюту у вітчизняну.
  2.  Валютно-економічний – зміна вартості фірми, що обумовлена невизначеністю змін валютного курсу..
  3.  Політичний ризик – характеризує нестабільність політичного середовища всередині країни (частоту зміни урядів).
  4.  Валютного контролю – пов’язаний з імовірністю заборони здійснення валютних переказів за кордон (введення валютного мораторію).

Валютно-економічний ризик поділяється на два підвиди: транзакційний та конкурентний.

Транзакційний валютний ризик – це імовірність збитків, пов’язаних із зміною валютного курсу за вже укладеним контрактом, платіж за яким повинен наступити через визначений період часу у майбутньому.

Конкурентний ризик виникає тому, що зміни валютного курсу можуть змінити майбутні доходи та витрати компанії, тобто загальні грошові потоки, не пов’язані з окремими угодами.

Для елімінації транзакційного (контрактного) валютного ризику можуть бути застосовані контрактні методи страхування та інструменти термінового ринку.

Контрактні методи страхування полягають у обранні валюти ціни та валюти платежу, а також у валютних обумовленостях.

Валютна обумовленість – це умова у міжнародній торговій, кредитовій або іншій угоді, що зумовлює перегляд суми платежу пропорційно зміні курсу валюти обумовлення з метою страхування сторін за контрактом від ризику зміни валютного курсу.

Інструменти валютного ринку – це страхування за допомогою форвардних контрактів, своп-контрактів, ф’ючерсних контрактів та опціонних контрактів.

Мінімізація валютних ризиків:

  1.  Стратегія випереджень та затримок (“leads&lags”) – передбачає свободу обрання дати платежу. Найефективніше дана стратегія діє, коли материнська компанія має повний контроль над дочірніми компаніями та філіями, оскільки розтягування строків платежу може призвести до помітного погіршення фінансового стану однієї з фірм- учасниць угоди, але не на шкоду загальному стану справ усієї корпорації. Дочірня компанія несе збитки та скорочує свою базу оподаткування, у той час як материнська фірма отримує прибуток.
  2.  Стратегія розподілу ризиків – це угода між компаніями, яка укладена у формі договору, в якому покупець та продавець погоджуються взяти на себе певну частину збитків, викликаних коливанням валютних курсів, незалежно від того які втрати компанії понесли насправді.
  3.  Реінвойсингові центри – це окремі філіали ТНК, котрі централізовано займаються усіма валютними ризиками, які виникають у ході міжнародної торгівлі. Звичайно ціною перепродажу є ціна виробника, переведена у валюту за форвардним курсом на день поставки реальних товарів.
  4.  Хеджування валютних ризиків методом структурування зустрічних валютних потоків – зміст стратегії полягає у тому, аби валютні зобов’язання або вимоги компанії були покриті. Для будь-якого грошового потоку має існувати зустрічний поток у тій самій валюті, що закриває відкриту валютну позицію компанії.

ЛЕКЦІЯ 11. ЛІЗИНГ, ФАКТОРИНГ ТА ФОРФЕЙТИНГ ЯК СПОСОБИ ФІНАНСУВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

  1.  Фінансування експорту
    1.  Міжнародний лізинг
    2.  Факторинг та форфейтинг

Література: Международный менеджмент. Учебное пособие/ Под редакцией проф.С.Э.Пивоварова. - СПб.: Питер, 2002. – С. 350-399.

Транснаціональні корпорації: навчальний посібник/ В.Рокоча, О.Плотніков, В. Новицький та ін. – К.: Таксон, 2001. – С. 52-65, С.246-249, С.254-257

11.1 Фінансування експорту

Експортне фінансування – це залучення, забезпечення та використання фінансових коштів з метою здійснення експортної угоди.

Форми фінансування експорту:

  •  Кредитне фінансування
  •  Передача вимог

Кредитне фінансування включає грошовий кредит та відкриття кредитної лінії, а передача вимог включає форфейтинг та факторинг.

Основні способи фінансування експорту

Види фінансування

Традиційні методи

Нетрадиційні методи

Короткострокове (обіговий капітал)

  1.  Незабезпечений овердрафт у національній  або іноземній валюті
    1.  Аванси під інкассо
    2.  Облік або купівля векселів/чеків банком
    3.  Акцептні кредитні лінії
    4.  Аванси покупця
  1.  Експортний факторинг
    1.  Кредити експортних посередників
    2.  Фінансування через комісійні фірми

Середньострокове

2.1 Позика у національній валюті

2.2 Позика у іноземній валюті

2.3 Кредит спеціальної установи

2.1 Форфейтинг

2.2 Лізинг

2.3 Міжнародні кредитні союзи

2.4 Зустрічна торгівля

Довгострокове

3.1 Випуск єврооблігацій

3.2 Кредит покупцю

3.3 Проектне фінансування

3.1 Випуск акцій

Фінансування обігового капіталу шляхом врахування векселів або чеків можливо у випадку, якщо експортер продає свої товари на умовах відкритого рахунку, інкасо або документарного акредитиву з акцептом трат.

Експортер, який регулярно продає товари за кордон, може отримати облікову кредитну лінію з відновлювальним лімітом, тобто банк буде враховувати усі векселі експортера включно до максимального кредиту ліміту на будь-який визначений договором час. Перевагою тут є відносно низька вартість у порівнянні з індивідуальним інкасо.

Аванси під інкасо банк надає експортеру, коли останній просить банк провести інкасо від його імені. Максимальний розмір авансу визначається у кожному конкретному випадку в залежності від оцінки банком величини кредитного ризику та звичайно не перевищує 80-85% суми трати.

Акцептні кредитні лінії являють собою угоду, у відповідності до якого банк згоден акцептувати векселі, виписані експортером, під забезпечення у вигляді торгового векселю. Строк оплати торгового векселю повинен бути більш раннім чи співпадати із терміном погашення позикокого векселю, акцептованого банком. Експортний контракт при цьому повинен покриватися страхуванням експортного кредиту.

До переваг акцептних кредитів відносяться можливості обліку векселя за більш низькою обліковою ставкою, ніж ставка, що застосовується для обліку торгових векселів. До недоліків даного способу фінансування відноситься значимість суми акцептного кредиту, а також право регресу до експортеру з боку банку.

Аванси покупця мають місце, коли експортер погоджується оплатити частину вартості товару, а іноді всі 100%, до його фактичного відвантаження.

До нетрадиційних методів фінансування відносяться:

  •  Зустрічні угоди;
  •  Міжнародний лізинг;
  •  Факторинг;
  •  Форфейтинг.

Зустрічні угоди – це зовнішньоторговельні операції, при здійсненні яких в документах фіксуються тверді зобов’язання експортерів і імпортерів здійснити повний чи частково збалансований обмяні товарами. Експерти ООН виділяють три основні види міжнародних зустрічних угод: бартер, торгові компенсаційні угоди, промислові компенсаційні угоди.

Промислова кооперація – здійснюється переважно самими експортерами при великого обсягу угодах на мультинаціональному Зустрічна торгівля – це зовнішньоторговельні операції, при здійсненні яких у документах фіксуються тверді зобов’язання експортерів та імпортерів здійснити повний або частково збалансований обмін товарами.

Основні форми міжнародних зустрічних угод:

Бартер –передбачає прямий обмін товарами між експортером і імпортером, без оплати товару грошима, а вартісна оцінка товарів в контракті не передбачається. В окремих бартерних операціях надлишки, що утворилися при розрахунках вартості експортованих товарів і вартості еквівалентів, компенсуються грошима.

Клірингова угода – укладається між державами та передбачає обмін товарами  між ними на протязі певного терміну. Оплата товарів здійснюється не у іноземній валюті, а у національній валюті держави на рахунок відповідного центрального банку. Національний центробанк проводить розрахунки з центральним банком країни-партнера у «клірингових валютах» (найчастіше – клірингових доларах. Центробанк країни-партнера, у свою чергу, виплачує експортеру відповідну суму у валюті країни-експортера.

Паралельні угоди – передбачають підписання двох договорів, які виконуються абсолютно незалежно один від одного. При цьому у контракті передбачена грошова оцінка вартості товару, що постачається.

Попередня закупка – передбачає, що зустрічна угода та еквівалентна поставка погоджуються двома окремими контрактами. Спочатку відбувається купівля товарів-еквівалентів з країни – імпортеру експортером, причому закупівельна ціна часто вноситься на спеціальний (фідуціарний) рахунок (escrow account). Експортер, що бере участь в угоді, зобов’язується купити товари імпортера на суму, що являє певний, попередньо обумовлений процент від його власних поставок. При цьому в початковому експортному контракті фіксуються терміни і сума закупки. Платежі за контрактом здійснюються одночасно.

Зворотна покупка – оплата експортованих інвестиційних товарів відбувається за рахунок імпорту товарів, що виготовляються на устаткуванні, що була предметом початкової експортної угоди.

11.2 Міжнародний лізинг

Лізинг – це комплекс майнових та економічних відносин, що виникають у зв’язку з набуттям у власність майна та наступній передачі його у тимчасове користування та володіння за обумовлену плату.

Класичний лізинг передбачає участь трьох сторін: лізингодавця, лізингоотримувача та продавця (постачальника) майна. Суб’єктами лізингу є:

  •  Власник майна (лізингодавець) – особа, яка спеціально набуває майно для передачі його у тимчасове користування.
  •  Користувач майна (лізингоотримувач) – особа, яка отримує майно у тимчасове користування.
  •  Продавець (постачальник, виробник) майна – особа, що продає майно та є суб’єктом лізингу.

Потенціальний лізингоотримувач, у якого немає вільних коштів, звертається до лізингової компанії з пропозицією про укладання лізингової угоди. Відповідно до неї, лізингоотримувач обирає продавця, який володіє потрібним майном, а лізингодавець отримує його у власність та передає його лізингоотримувачу у тимчасове володіння та користування за обумовлену у договорі лізингу платню. По закінченні терміну договору в залежності від його умов майно повертається лізингодавцю або переходить у повну власність лізингоотримувача.

Лізингодавцем може бути юридична особа, яка здійснює лізингову діяльність, тобто передачу у лізинг за договором спеціально придбаного для цього майна, або громадянин, який займається підприємницькою діяльністю без утворення юридичної особи та зареєстрований у якості індивідуального підприємця.

Лізинг становить до  20% інвестицій у промислове обладнання у розвинутих країнах світу ( а у США –30%). Лідером лізингових операцій у Європі є Франція.

За економічною природою лізинг подібний до кредитних відносин та інвестицій. Кредитні відносини базуються на трьох принципах: строковості (кредит надається на визначений час), поверненні (повертається у визначений термін) та платності (за надані послуги береться плата).

Лізинг класифікують як товарний кредит у основні фонди, а за формою він подібний до інвестиційного фінансування.

Етапи лізингового процесу:

  1.  Виробник обладнання та майбутній лізингодавець укладають договір купівлі - продажу. Користувач майна юридично не приймає у договорі купівлі-продажу, хоч і є активним учасником цієї угоди, обираючи обладнання та конкретного постачальника.
  2.  Покупець майна передає його у тимчасове користування та виступає як лізингодавець. Продавець (виробник) несе відповідальність за якість майна перед лізингоотримувачем (користувачем).

Види лізинговиїх платежів:

  •  Амортизація фінансованого активу;
  •  Витрати лізингодавця:
  •  відсотки за кредитом;
  •  операційні витрати, пов’язані з укладанням та управлінням лізинговим контрактом.
  •  Прибуток лізингодавця.

Виплати можуть здійснюватися:

  1.  На протязі усього терміну дії контракту рівними частками за наперед фіксованою у контракті ставкою відсотку.
  2.  Із застосуванням змінної ставки, яка змінюється у часі на протязі усього терміну контракту в залежності від розвитку грошового або облігаційного ринку, а саме відсоткової ставки, яка обумовлювала контракт (напр., тримісячної міжбанківської ставки LIBOR), та лишається фіксованою до моменту її нової зміни.

Найчастіше лізингові платежі здійснюються авансом – платіж за наступний період відбувається на самому його початку та без зволікань.

Види лізингу

В залежності від кількості учасників:

  •  Двосторонні лізингові угоди (прямий лізинг)
  •  Багатосторонні лізингові угоди (опосередкований лізинг)

За типом майна розрізняють:

  •  Лізинг рухомого майна;
  •  Лізинг нерухомого майна.

В залежності від сектора ринку:

  •  Внутрішній лізинг (всі учасники представляють одну країну);
  •  Міжнародний лізинг.

Міжнародний лізинг поділяється на:

  •  Експортний – для лізингодавця;
  •  Імпортний – для лізингоотримувача.

В залежності від форми лізингових платежів розрізняють:

  •  Лізинг з грошовим платежем – виплати відбуваються у грошовій формі;
  •  Лізинг з компенсаційним платежем (компенсаційний лізинг) – розрахунок з лізингодавцем відбувається товарами або шляхом надання зустрічних послуг;
  •  Лізинг із змішаним платежем.

За обсягом обслуговування поділяється на:

  •  Чистий лізинг (net leasing) – відносини, за яких все обслуговування майна бере на себе лізингоотримувач. Характерний для фінансового лізингу та є класичним.
  •  Лізинг з додатковим обслуговуванням (Wet leasing) передбачає обов’язкове технічне обслуговування обладнання.

Оперативний (операційний) лізинг (operating lease) – являє собою передачу у лізинг майна на термін, який менший за нормативний строк служби майна. Лізингові платежі за одним договором не покривають повної вартості майна, а для лізингодавця зростає ризик з компенсації залишкової вартості майна у разі відсутності попиту.

Фінансовий лізинг (finance lease)  - являє собою операцію зі спеціального придбання майна у власність та наступній передачі його у тимчасове користування та володіння на термін, що наближається до строку його експлуатації та амортизації всієї або більшої частини вартості майна. На протязі дії договору лізингодавець повертає собі всю вартість майна та отримує прибуток від лізингової угоди.

До особливих видів лізингу відносяться:

  •  Зворотний лізинг – підприємство (майбутній лізингоотримувач) володіє обладнанням, але йому не вистачає коштів для виробничої діяльності. Воно знаходить лізингову компанію та продає їй своє майно, а остання, у свою чергу, здає його в лізинг цьому ж підприємству. Контракт укладається так, аби по закінченні терміну його дії підприємство мало право викупу обладнання та поновлення прав власності на нього.
  •  Розподілений лізинг – лізинг, що частково фінансується лізингодавцем – лізингодавець, купуючи обладнання, оплачує із своїх коштів не всю його суму, а лише деяку частину. Решту він бере в борг у одного або декількох кредиторів. Лізингодавець не відповідає перед кредиторами за повернення позики, вона погашається за рахунок лізингових платежів. Лізингодавець оформлює на користь кредиторів заставу на обладнання та передає їм права на отримання лізингових платежів за рахунок погашення позики.

  1.   Факторинг та форфейтинг

Факторингові операції вперше почали застосовуватися американськими банками.

Факторинг – різновид посередницьких операцій, які проводяться банками та спеціальними компаніями та являють  купівлю грошових вимог експортера до імпортера та їх інкасацію.

Компанія, що купує грошові вимогти називається фактор-фірмою чи факторинговою компанією. При цій операції експортер негайно отримує готівкою 70-90% номінальної вартості рахунків-фактур. Решту в 10-30% від номінальної вартості рахунків-фактур після вирахування відсоткові за кредит та комісії за послуги зараховується на заблокований рахунок експортеру. таким чином фактор фірма страхується від ризику неплатежеві імпортеру. Якщо імпортер сплачує свої зобов'язання вчасно, те факторингова компанія розблоковує рахунок та повертає залишок коштів клієнту експортеру

Рисунок  – Організація факторингу

За допомогою факторингу рефінансуються вимоги експортера терміном не більше 360 днів. Факторингове кредитування відрізняється від комерційного кредитування експортеру. У разі факторингових операцій експортер отримує за проданий товар платіж готівкою, а у випадку комерційного кредиту – вексель, який згодом обліковується у банку, де обслуговується експортер. При цьому сума, отримана експортером при обліку векселів, буде меншою, ніж при продажеві рахунку-фактури.

Розрізняють два види факторингу: прихований та відкритий.

При відкритому факторингу фактор фірма при купівлі вимог застосовує відкриту цесію, тобто повідомляє покупця (імпортера) про передачу вимог експортером. У разі застосування прихованого факторингу, покупець не інформується про продаж зобов’язань фактор-фірмі, не повідомляється також жодному з контрагентів експортера про кредитування його продажів факторною компанією.

Найчастіше факторингові компанії пропонують регрес вимог на експортера у випадку несплати імпортером власних зобов’язань, але у даний час дедалі частіше зустрічаються випадки безоборотного факторингу, коли спеціалізована компанія бере на себе кредитні ризики, звільнюючи від них експортера. При цьому зростає вартість факторингових послуг. Але у разі неплатоспроможності покупця, затримання платежу, викликаного діями уряду, при падінні курсу валюти платежу всі ризики несе фактор-фірма, яка, у свою чергу може висунути претензії до експортеру.

Вартість факторингу є високою через комплексний характер послуг фактор-фірми та підвищених ризиків у випадку безоборотного лізингу. Вона складається з:

  •  відсотку за користування кредитом (вище ринкової ставки за кредитами відповідного терміну на 2-3 процентних пункти);
  •  плати за обслуговування (бухгалтерія, інкасування боргу, інші послуги): береться як відсоток від суми рахунку-фактури. в межах 0,5-3% від суми переданих рахунків;
  •  при безоборотному факторингу – спеціальної надбавки за ризик у розмірі 0,2-0,5% від суми кредитування.

Найбільш ефективне використання факторингу для невеликих та середніх підприємств, що розширюють обсяги продажів чи виходять на нові ринки, а також для новостворених компаній, що відчувають нестачу грошових коштів через несвоєчасність надходження платежів від дебіторів, наявності надмірних запасів продукції, труднощів у організації виробничого процесу.

Експортний факторинг будується на широких взаємних зв’язках факторингових компаній, наприклад міжнародних групувань International Factors та  Factors Chain International. Використання факторингу забезпечує експортерові майже повну безпеку платежу.

Необхідність проведення операцій, аналогічних факторингу, для зобов’язань з більш тривалими термінами погашення призвела до виникнення форфейтингових компаній. Перша спеціалізована форфейтингова компанія – Finanz AG - виникла у 1965 році у Цюриху (Швейцарія).

Форфейтинг – купівля середньострокових векселів, інших боргових та платіжних документів, що виникають з товарних поставок, спеціальним кредитним інститутом (форфейтером) за готівку без прав регресу на експортера при наданні останнім достатнього забезпечення.

Компанія, яка здійснює купівлю боргових зобов’язань без регресу на експортера, носить назву форфейтера або форфейтингової компанії.

Форфейтер бере на себе усі види ризиків. Експортер відповідає за забезпечення правових аспектів вимог. Найчастіше форфейтинг застосовується при продажу машин та обладнання, тому мінімальна сума форфейтинг становить 250 тисяч доларів США, середня сума контрактів становить 1-2 млн доларів США.

Форфейтуванню належать вимоги до імпортерів не всіх країн через існуючі політичні ризики.

Форфейтинг надає такі переваги експортеру:

  •  негайне отримання фірмою готівки покращує її позиції з точки зору ліквідності;
  •  експортер звільняється від валютних, кредитних, процентних ризиків;;
  •  зменшуються довгострокові вимоги у балансі фірми та зростає її кредитоспроможність;
  •  зникає необхідність контролю за погашенням кредиту та роботи з інкасації платежів;
  •  форфейтинг не впливає на ліміти експортера з овердрафту чи на інший кредит, що надається банком.

Недоліками форфейтингу є:

  •  висока вартість, оскільки облікова ставка може досягти 10% та більше.
  •  труднощі пошуку  для експортеру банку, що бажає діяти у якості форфейтера

Порівняльна характеристика факторингу та форфейтингу

Критерій порівняння

Факторинг

Форфейтинг

За термінами

Приймаються вимоги терміном до 1 року

Приймаються довгострокові векселі (термін більше 1 року)

За сумою

Не обмежена

Суми, починаючи з 500 тисяч доларів США

За сферою обігу

Переважно на внутрішньому ринку

Переважно у міжнародних операціях

За врахуванням ризиків

Можливий регрес вимог га покупця

Без регресу на експортера

За валютою

Широке коло валют

Лише вільно конвертовані

Додаткові гарантії

Потрібні не завжди

Обов’язковий банківський аваль

1 - імпорт     5,7 – вексель до обліку

2 –вексель в оплату імпорту   6,8 – облік векселю  

3 – авалювання векселя    9  - вексель до сплати

4 - оплата за гарантію (аваль)   10 – оплата векселя

Рис. 2 - Форфейтингове кредитування українських імпортерів

ЛЕКЦІЯ 12. СИСТЕМИ ФІНАНСУВАННЯ ТА СТРАХУВАННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ТОРГІВЛІ У РОЗВИНУТИХ КРАЇНАХ СВІТУ

  1.  Державне страхування експорту
    1.  Способи фінансування імпорту.

Література: Международный менеджмент. Учебное пособие/ Под редакцией проф.С.Э.Пивоварова. - СПб.: Питер, 2002. – С. 350-399.

Транснаціональні корпорації: навчальний посібник/ В.Рокоча, О.Плотніков, В. Новицький та ін. – К.: Таксон, 2001. – С. 52-65, С.246-249, С.254-257

12.1.Державне страхування експорту

Існування таких форм страхування пояснюється тим, що приватні страхові товариства не здатні прийняти політичні й економічні ризики на довгий період. Страхування експортного договору залежить від укладеної експортної угоди, платоспроможності імпортера і його гаранта (банка або уряду).

У такому випадку експортер може застрахувати ризик неплатежу за допомогою державного страхування на 85-95% суми вимог.

Гарантії видаються при виконанні наступних умов:

  •  заявник — резидент країни-експортера;
  •  товари і послуги мають походження країни-експортера;
  •  імпортер згодний здійснити аванс у розмірі 15-20% від суми постачання;
  •  графік погашення заборгованості по середньострокових і довгострокових кредитах передбачає кілька дат погашення протягом терміну дії кредиту;
  •  учасники угоди зобов'язуються вчасно надавати інформацію про несвоєчасне погашення кредиту і про можливі збитки.

Дія гарантії починається після сплати збору, стягнутого  страховою організацією.

Послуги по державному страхуванню експортних кредитів надаються практично у всіх розвинутих країнах, але найбільш активно вони представлені у Швейцарії, Німеччині, США, Франції, де існують спеціальні інститути, коштами яких керує держава.

У США такими операціями займаються експортно-імпортний банк (Eximbank), що є державним фінансовим інститутом, і Приватна експортна корпорація (Private Export Funding Corporation).

У Франції гарантування експортних кредитів здійснюється за сприяння трьох інститутів: Центрального банку Франції, експортного комерційного банку і визначеного кола комерційних банків, підтримуваних урядом.

 

Державні органи, які займаються страхуванням експорту

Країна

Назва організації

скорочена

        повна

Франція

COFACE

Compagnie francaise d'Assurance pour le Commerce exterieur

Німеччина

Hermes

Hermes Kreditvereicherungs

Бельгія

OND

Office national du Ducroire                         

Канада

EDC

Export Development Corporation

Данія

EKR

Eksport Kredit/radet

Іспанія

CESCE

Compania Espanola de Seguros de credito a la exportation

США

Eximbank

Export Import Bank

Італія

SACE

Sezione speciale per 1'Assicurazionedel Credito all 'Esportazione               

Японія

MITI

Ministry of International Trade and Industry

Нідерланди

NCM

Nederlandsche Credietverzekering Maatschappij

Португалія

COSEC

Compania de Seguros de Greditos

Велика Британія

ECGD

Exports Credits Guarantee Department

Швейцарія

GRE

Garantie contre les risques a l'exportation

В Італії створені спеціальні банки середньо- і довгострокового фінансування, підтримка експорту здійснюється також по ліній Mediocredito Centrale.

У Великобританії фінансуванням і страхуванням експортних угод займається спеціальний відділ Міністерства торгівлі Великобританії — ECGD (Export Credits and Guarantee Department).

У Німеччині дані операції проводяться за допомогою федеральної страхової компанії зі страхування економічних і політичних ризиків експортних угод «Hermes», а також Консорціуму 55 німецьких комерційних банків «Експорт-кредит» (АКА) і Кредитної установи для відновлення (Kf) — фінансової установи суспільного права, 80% капіталу якого належить Федерації, а 20% — федеральним землям.

Японія має експортно-імпортний банк, підпорядкований Міністерству фінансів; активна участь у просуванні японських товарів належить також комерційним банкам і торговим домам.

Цими організаціями страхуються звичайно наступні види ризиків:

  •  зовнішньополітичний ризик;
  •  ризик запровадження заборони на переведення коштів, включаючи ризик мораторію;
  •  кредитний ризик, якщо замовник або боржник є державною установою (кредитні ризики приватних замовників не страхуються).

Послуги державного страхування експорту

Страхове товариство

Ризики, що страхуються

(в % від загальної суми угоди

політичні

валютні

економічні

Австралія AUSTRADE/EFIC

100

-

90

Німеччина

HERMES

90

90

85

Франція COFAGE

90

-

90

Велика Британія ECGD

90

-

90

Канада EDC

90

-

90

США EXIMBANK/FCIA

100

-

90

Японія EDI/MITI

95

-

90

Страхування експортних кредитів здійснюється при тісній взаємодії банків і інститутів зі страхування експорту. Банки при цьому надають лише кредити, застраховані на випадок неплатежу. Для експортерів істотно знижується ризик і значно полегшується рефінансування фірмового кредиту.

Розглянемо схему подібного виду фінансування на наступному прикладі. Українська компанія зацікавлена в одержанні американських інвестиційних  товарів на суму 2 млн. доларів США з оплатою протягом п'яти років. Американський експортер готовий поставити товари лише проти відкриття українським імпортером документарного підтвердженого акредитива з оплатою при наданні документів у банку, де він обслуговується. Однак американський банк не приймає ризику української фірми. У свою чергу, український банк готовий кредитувати в межах даної суми українську фірму, але американський банк не приймає ризику українського банку. Для того щоб угода усе-таки відбулася, необхідне залучення в угоду Експортно-імпортного банку США, який не приймає ризик української фірми, але готовий прийняти ризик українського банку. При цьому мова повинна йти про зв'язаний кредит. Ексімбанк бере на себе 85% ризику при внесенні українським банком 15% готівкою у вигляді початкового внеску. Український банк приймає на себе ризик української фірми і вносить 15% готівкою на страховий депозит. Далі експортер і імпортер укладають договір про постачання, український та американський банки — договір про кредитування під гарантії Ексімбанку, українська фірма та український банк — договір про кредитування імпортного постачання.

Таким чином, джерелами коштів для даного кредиту можуть бути:

  •  акредитив з відстрочкою, виплати з якого виробляються одержувачу платежу (бенефіциару) по пред'явленні документів, але відшкодування американський банк одержує в майбутньому на дату, погоджену з українським банком;
  •  середньостроковий кредит на термін до 5 років;
  •  форфейтирована тратта, гарантована українським банком, термін визначається ринковим попитом від 181 дня до 5 років;
  •  80-денне фінансування по банківському акцепту, виставленому на американський банк і акцептованому цим банком.

Схема розрахунків за контрактом  з використанням гарантій Експортно-імпортного банку США представлена на рисунку.

СИСТЕМИ ФІНАНСУВАННЯ ЕКСПОРТУ РОЗВИНУТИХ КРАЇН

Сполучені Штати Америки

У США фінансуванням експорту крім комерційних банків займаються Eximbank (схожий з японським державний фінансовий інститут) і Private Export Funding Corporation (PEFCO). PEFCO був заснований у 1970 році з ініціативи комерційних банків за підтримкою Eximbank і Міністерства фінансів. Йому належить сьогодні пайова участь у більш ніж 60 банках і промислових компаніях, а також власне інвестиційне суспільство. Метою PEFCO є створення для американських фірм додаткового джерела фінансування експортних угод (мал. 7.10).

Усі кредити PEFCO видаються під гарантію Eximbank, що дозволяє рефінансувати ці кредити на ринку довгострокових позичкових капіталів. Тому PEFCO у стані видавати кредити по фіксованих ставках навіть у часи напруги на ринку капіталу.

Eximbank і PEFCO пропонують наступні програми для середньо- і довго
 термінового фінансування експорту:

  1.   - контракт на постачання інвестиційних товарів зі США
  2.  -   договір про середньострокове кредитування
  3.  -   гарантія оплати Ексім-банка США
  4.  -   гарантія оплати українського банку, внесення 15% страхового депозиту

на рахунок Ексім-банка США

  1.  -  відвантаження товару
  2.  -  представлення документів у банк
  3.  -  оплата документів - ,
  4.  -   кредитування українського банку американським
  5.  -   кредитування української фірми українським банком на суму контракту

з американською фірмою

  1.  -  платежі по кредиту української фірми

11 -  платежі по кредиту українським банком

Рисунок - Страхування експортних кредитів Експортно-імпортним банком США

  •  за довгостроковими експортними угодами надаються прямі кредити іноземним банкам (банкам імпортера) і фінансується до 61% суми контракту. Якщо у фінансуванні приймає участь сам експортер, то квота фінансування може бути збільшена на 10%;
  •  в межах спеціальної програми із середньострокового фінансування Eximbank може виплачувати субвенцію експортеру, якщо іноземним конкурентам також пропонується субвенційне фінансування; для невеликих підприємств такі субвенції виплачуються і без наявної пропозиції зі сторони іноземних конкурентів.

Приватні банки можуть одержати від Eximbank гарантію (вартість — 0,5% річних) по виданому експортному кредиті. Частина кредиту, видана комерційним банком, повертається в першу чергу, тому участь у фінансуванні експортера практично позбавлено ризику.

Франція

Французьке фінансування експорту здійснюється при сприянні трьох інститутів: Banque de France — французьким Центральним банком, Banque Francaise du Commerce Exterieur (BFCE) і комерційними банками (рисунок)

Короткострокові кредити надаються банками відповідно до умов ринку. За допомогою середньострокових кредитів (від 2 до 7 років), наданих банками на умовах, що відповідають угодам ОЕСР (Організація економічного співробітництва і розвитку), фінансуються кредити постачальникам (експортерам) і підрядчикам (імпортерам). Відсотки за кредитом дорівнюють мінімальній процентній ставці, визначеній в угоді ОЕСР. Французькі банки за згодою BFCE можуть рефінансувати від 60 до 90% у Центрального банку за ставкою облікового відсотка. Довгострокові експортні угоди (понад 7 років) фінансуються через кредити BFCE підрядчику або рефінансуванням кредиту постачальника в BFCE. BFCE рефінансує себе за допомогою випуску цінних паперів, різниця між ставкою рефінансування і відсотками за виданими кредитами покривається із коштів державного бюджету. Довгострокові кредити можуть надаватися в іноземній валюті й у євро. Згідно статистичним даним, 20% усіх довгострокових експортних кредитів надається в іноземній валюті, причому більша частина — у доларах США.

Змішані програми фінансування французького уряду є засобом сприяння експорту національними підприємствами. Кредити в межах цієї програми надаються на термін до 25 років, процентні ставки за ними мінімальні за рахунок субвенцій уряду. Ці міри пом'якшують умови конкуренції французьких експортерів в області великих експортних проектів

Велика Британія

У Великобританії уряд проводить політику підтримки британських експортних кредитів через ECGD: різницю між відсотком по виданому кредиті і ставкою рефінансування банк одержує через субвенції, що виплачує ECGD. Ставка рефінансування визначається як сума ЛІБОР і маржі 1,25%. Якщо ЛІБОР менше, ніж відсотки по кредиту, то банк зобов'язаний сплатить цю різницю ECGD. Ці правила поширюються на кредити постачальникові і кредити підрядчикові терміном понад 5 років.

На час виробництва експортного продукту ECGD не надає фінансової підтримки, лише у виняткових випадках, коли цей період більше одного року і сума контракту перевищує мільйон фунтів стерлінгів. ECGD надає також гарантії комерційним банкам, що видають експортні кредити.

Італія

В Італії фінансуванням експортних угод терміном понад 18 місяців займаються спеціальні банки середньо- і довгострокового фінансування, а також спеціальні відділи великих комерційних банків. Державна підтримка виявляється через Mediocredito Centrale — державний кредитний інститут. Схема пропонованого Mediocredito фінансування експорту представлена на малюнку. Поряд з коштами державного фонду по експорту в обсязі 1,35 мільярда італійських лір Mediocredito щорічно одержує додаткові державні дотації для покриття виникаючих збитків. Додатково до цього Mediocredito має можливість одержувати кредити на ринку позикових капіталів під гарантію італійського уряду.

Форма підтримки, надана Mediocredito, залежить від виду експортного кредиту і наявності коштів у самого банку. Кредити видаються під досить низький відсоток. Якщо коштів для фінансування експортної угоди недостатньо, додатково виплачується державна субвенція.

Кредити в іноземній валюті можуть бути надані тільки за рахунок процентної субвенції. Звичайно ці кредити надаються у формі кредитної лінії іноземному банку. Валютна структура італійського фінансування експорту характеризувалася великою часткою кредитів в іноземній валюті: 40% кредитів надається в доларах США, 25% у євро, 15% у німецьких марках. Mediocredito фінансує також період виробництва експортного товару терміном понад 1 рік за такими ж низькими процентними ставками.

Японія

Японське фінансування експорту узгоджене із загальною стратегією японського експорту машин і устаткування. Експорт дорогих технологій і виробничих комплексів здійснюється через великі японські торгові дома, що безпосередньо пов'язані з виробниками. Типове для японської економіки тісне співробітництво між промисловістю, торговельними мережами і державними установами простежується також і у фінансуванні експорту. Цим тут займаються торгові доми, комерційні банки і Ексімбанк — фінансовий інститут японського уряду, що підпорядковується Міністерству фінансів. Для рефінансування експортних кредитів використовується власний капітал Ексімбанку, що складається з державного експортного фонду, державних дотацій і коштів від іншої діяльності банку, що повинна бути погоджена з Міністерством фінансів. Звичайно Ексімбанк фінансує 60-70% величини кредиту за пільговою ставкою відсотку, іншу суму надають комерційні банки на умовах, що залежать від ситуації на ринку. Експортні кредити надаються, як правило, тільки в японських ієнах.

Німеччина

Крім приватних комерційних банків, що здійснюють велику частину експортного фінансування, у Німеччині існують два спеціальних фінансових інститути для експортного фінансування: АКА і Kf

АКА - Ausfuhrkredit GmbH/Frankfurt am Main - є найбільш значним серед інститутів, що займаються середньо- і довгостроковим фінансуванням. АКА фінансує тільки німецькі експортні угоди на основі кредитів у німецьких марках із трьох своїх кредитних ліній — фондів А, В и С. Політичні й економічні ризики, зв'язані з фінансованими угодами, а також можливі виробничі ризики повинні бути забезпечені при тривалості кредиту більш ніж 24 місяця гарантією або поручительством Федерації. Посередником для їхнього одержання є «Germes» — федеральна страхова компанія зі страхування економічних і політичних ризиків експортних угод.

Фонд А (2 млрд німецьких марок) був створений без державної підтримки. Квота самофінансування експортера при кредиті постачальника повинна складати 10—15% .

Кредити цього фонду можуть бути надані тільки через банки-учасники консорціуму за наступною схемою:

1 - договір експорту

   2 -  забезпечення через кордон;

  1.  -  федеральна страховка;
  2.  -  кредитний договір, забезпечення;
  3.  - рефінансування 75% суми через банк експортера;  

 6  - рефінансування 25% суми через інших членів АКА.

Розміри фонду В (2,25 млрд німецьких марок) визначають максимальну сумку фінансових векселів АКА, що Німецький федеральний банк враховує за більш низькою ставкою (у даний час — на 0,75% менше нормальної ставки облікового відсотка). Такі векселі можуть виставлятися на основі експортної угоди за посередництвом будь-якого німецького банку. У даному випадку держава за допомогою зміни ставки облікового відсотка може впливати на вигідність такого кредиту і, отже, має можливість проводити необхідну в даний момент зовнішньоторговельну політику; схема фінансування тут наступна:

  1.  - експортний договір;
  2.  - забезпечення через кордон;
  3.  - федеральна страховка;
  4.  - підтвердження кредиту АКА від імені банку-експортера;
  5.  - договір про кредит;
  6.  - рефінансування (облік векселів експортера);
  7.  - можливість переобліку векселів при Федеральному банку.

З фонду С (понад 12 млн. німецькіх марок) надаються кредити замовникам поставок, але виплачуються вони безпосередньо експортеру. Ці кредити повинні бути забезпечені федеральними гарантіями і можуть надаватися тільки через банки-учасники консорціуму. Практично весь німецький експорт у країни Східної Європи фінансується за допомогою фонду АКА. Для одержання кредиту з фонду С повинна бути виконана наступна схема:

  1.  — експортний договір;
  2.  — забезпечення через кордон ;
  3.  — федеральна страховка;
  4.  — резервування кредитних коштів для експортера (гарантія експортера);
  5.  — виплата погашенні кредиту експортеру;
  6.  — федеральне страхування по фінансовому кредиту;
  7.  — рефінансування 75% суми через банк експортера;
  8.  — рефінансування 25% суми через інших членів АКА.

Величина кредиту, наданого АКА, залежить від вартості експортного контракту, що покривається страховкою «Germes», величини авансових платежів імпортера і квоти самофінансування експортера, що визначається в страховці «Germes».

Kreditanstalt fuer Wiederaufbau (KfW) створений після Другої світової війни за планом Маршалла для відновлення народного господарства Німеччини. КfWявляется фінансовою установою публічного права. Займається фінансуванням експорту німецьких продуктів довгострокового інвестування (споруди, обладнання, машини), телекомунікацій, продуктів авіа- і суднобудування, а також надає пов'язані із цим послуги інженерів і фінансові консультації. Обов'язковою умовою є наявність федеральної гарантії. Кредит може бути наданий лише на 85% суми договору  постачання або банку замовника.

Одна з основних сторін діяльності KfW — фінансування експортних угод із країнами, що розвиваються, країнами Східної Європи і СНД. При першокласних ризиках KfW може дати кредит і без страхування «Germes».

KfW видає в основному кредити підряднику, фінансовані з власних коштів. Хоча в страховці «Germes» і обумовлено 5% самофінансування імпортера, KfW готовий надати кошти і на більш вигідних умовах. Кредити постачальнику KfW надає через банк-експортер. У випадку фінансування в межах кредитних ліній  схема модифікується у такий спосіб: відсутня кредитна угода KfW (пункт 2), а замість неї в схему включаються :

7— кредитна лінія KfW і банку в країні імпортера

8 — індивідуальна кредитна угода в межах  7

Ризики

Способи страхування

Фабрикаційний ризик

• Страховка спеціального страхового товариства • Безвідзивний підтверджений акредитив • Аванс замовника

Ризик неплатежу

• Страховка спеціального страхового товариства • Безвідзивний підтверджений акредитив • Банківська гарантія/аваль

• Форфейтинг

Ризик обмінного курсу валют

• Термінова валютна операція • Валютний опціон • Одержання кредиту в іноземній валюті • Страховка спеціального страхового товаприства • Форфейтинг

• Внутривиробнича компенсація заборгованості та вимог в іноземній валюті

Ризик зростаючих витрат при виробництві товару

• Застереження про зміну ціни в експортному контракті

• Перенос додаткових витрат на постачальників

• Процентна своп-операция

Ризик зміни процентних ставок

• Перенос додаткових витрат на постачальників

• Процентна своп-операція

• Фінансування з плаваючими відсотковими ставками

12.2 Способи фінансування імпорту 

Джерела фінансування імпорту схожі з джерелами фінансування експорту. Це обумовлено тим, що надання кредиту експортеру дозволяє йому розширити торговельний кредит імпортера (наприклад, коли банк готовий надати експортеру аванс під інкасо, експортер має можливість погодитися на оплату товару за допомогою термінової тратти), а також тим, що надання кредиту імпортеру дозволяє експортеру одержувати оплату негайно (використовуючи, наприклад, лізингові або форфейтингові операції). Способи фінансування імпортерів включають: банківський овердрафт у національній або іноземній валюті; позику в національній або іноземній валюті; торгівлю по відкритому рахунку; фінансування за допомогою комісійної фірми; розрахунки за допомогою акцептного акредитиву й акредитива з відстрочкою платежу; лізинг; форфейтинг; фінансування покупця; зустрічну торгівлю; банківський акцепт; позику під продукцію.

ЛЕКЦІЯ 13. ТЕХНОЛОГІЇ МІЖНАРОДНИХ ІНВЕСТИЦІЙ

13.1. Місце та роль цінних паперів у міжнародному інвестиційному процесі

13.2. Теорії інвестиційного портфелю.

Література: Международный менеджмент. Учебное пособие/ Под редакцией проф.С.Э.Пивоварова. - СПб.: Питер, 2002. – С. 401-442.

11.1. Місце та роль цінних паперів у міжнародному інвестиційному процесі

Міжнародні інвестиції — процес руху і поєднання матеріальних і фінансових ресурсів з метою зростання і розвитку економіки. Міжнародними інвестиціями називають форму руху міжнародного фінансового капіталу. Вільні міжнародні капітали спрямовуються в першу чергу в ті галузі і регіони світу, де їхнє застосування обіцяє найвищу віддачу.

Кейнс визначає інвестиції як заощадження. Розглядаючи проблему інвестицій, У. Шарп відзначає, що інвестиції — це «відмовлення від визначеної цінності в даний момент за (можливо, невизначену) цінність у майбутньому». Гітмай і М. Джонк визначають інвестиції як «спосіб розміщення капіталу,  який повинен забезпечити збереження або зростання вартості капіталу чи принести позитивну величину доходу».  К. Дикенсон використовує термін «міжнародні інвестиції для позначення інвестицій у цінні папери, що котируються на внутрішньому фондовому ринку однієї країни інвесторами, що знаходяться в іншій країні».

Таким чином, під міжнародними інвестиціями звичайно розуміють  вкладення вільних у даний момент коштів, що залишилися після задоволення необхідних потреб учасників інвестиційного процесу, в іноземні цінні папери або інші майнові цінності з метою одержання доходу в майбутньому. Основні  учасники інвестиційного процесу — це держава в особі органів виконавчої влади, корпорації і приватні особи.  

З економічної точки зору міжнародні інвестиції являють собою купівлю-продаж товарів особливої властивості - міжнародних інвестиційних товарів. Особливості міжнародних інвестиційних товарів полягають у виконуваній ними ролі і місці, що вони займають у структурі товарних ринків. Міжнародні інвестиційні товари приносять доход, який можна використовувати в прийдешньому для задоволення будь-яких потреб або відкласти їхнє задоволення ще на деякий термін.

Міжнародний інвестиційний товар характеризується масовим характером, ліквідністю, вільним обертанням. Міжнародні інвестиційні товари відносяться до групи так званих біржових товарів. Ця група товарів відповідає потребам інвестора — вільному руху капіталів від одного виду товарів до іншого, швидкому вивільненню грошових ресурсів. Отже, ці товари повинні бути ліквідними, тобто обмінюватися на гроші. На такі товари повинний зберігатися стійкий підвищений попит. Для інвестора, як уже було зазначено вище, інвестиційний процес тільки тоді має сенс, коли він приносить доход

Фінансовими інвестиціями називаються вкладення коштів у цінні папери. На практиці це виражається в купівлі-продажу цінних паперів.  У самому широкому сенсі під  терміном «цінний папір» прийнято розуміти «законодавчо визнане свідчення права на одержання очікуваних у майбутньому доходів за конкретних умов»

Цінні папери - інвестиційні інструменти, що підтверджують боргові зобов'язання або пайову участь у капіталі на правах власника, законне право продати або купити визначену частку участі.

Двоїста природа цінних паперів виявляється в тім, що можна говорити про права на цінний папір і права, що виникають внаслідок володіння цінним папером. Право на цінний папір — це право власності або інше речове право, а право, що випливає з володіння цінним папером - це частіше право зобов'язальне. Між правами на цінний папір і  правами, що випливають  з володіння цінним папером, існує  тісний і нерозривний зв'язок. Для того щоб здійснити права, втілені в цінному папері, необхідно використовувати сам цінний папір.

Інструменти інвестиційного процесу

  •  Акції  -  це цінні папери без установленого строку обігу, що засвідчують часткову участь у статутному фонді АТ, підтверджують членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, надають право їх власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації АТ.
  •  Облігації -  з позиції міжнародних інвестицій являють собою формальне юридичне свідчення кредиту і посвідчення відносин позики між кредитором і боржником. Таким чином, облігація не підтверджує права на частку участі в дійсному капіталі, а лише юридично забезпечує позику
  •  Вкладення коштів на банківський рахунок.

Історично і логічно інвестиційний процес розвивався послідовно від прямих інвестицій у реальні активи або цінні папери до непрямих інвестицій у портфель майнових цінностей або цінних паперів.. Таким чином, інвестиційний процес, опосередкований цінними паперами, можна назвати простою формою інвестиційного процесу

Рисунок -  Проста форма інвестиційного процесу

Цінному паперові властиві всі якості інвестиційного товару: масовість, стандартність, взаємозамінність, невизначеність і непередбачуваність зміни ціни. Цінний папір доводить ці якості до високого ступеня універсальності і по суті заміщає собою будь-який інший інвестиційний товар. Інвесторові досить вкласти свої кошти у цінний папір, не вдаючись у подробиці розвитку виробництва, кон'юнктури товарних ринків

Проста акція як цінний папір виділяється з всіх інших видів цінних паперів тим, що вона опосередковує відносини співволодіння майновими цінностями. Проста акція виступає титулом, свідченням власності на реальний капітал, свідченням участі в капіталі фірми. Розрізняють поняття: категорія акції (прості, привілейовані), тип акції (іменні, на пред’явника), форма випуску ( документарні та бездокументарні). Категорія акції визначає обсяг корпоративних прав, що випливають з акції. Привілейовані акції дають їх власникові право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна товариства у випадку його ліквідації. Виплата дивідендів по привілейованих акціях провадиться у розмірі, зазначеному на акції, незалежно від розміру одержаного товариством прибутку у відповідному році (в разі збитків дивіденди виплачуються за рахунок коштів резервного фонду).  

Прості акції дають право акціонеру брати участь в управлінні справами товариства; брати участь у розподілі чистого прибутку після виплати дивідендів по привілейованих акціях; при ліквідації товариства брати участь у розподілі майна, що залишилося після розрахунків з кредиторами та власниками привілейованих акцій.

Суть економічної демократії полягає в тому, що реалізувати своє право акціонер може лише за наявності великого пакета акцій. У цьому аспекті якості акцій реалізуються при концентрації їх у визначеній кількості. Одна окрема акція надає право участі лише формально.

Причини ускладнень при доступі до інвестиційних товарів:

  1.  нестача коштів для забезпечення необхідного рівня диверсифікованості.
  2.  купуючи акції неповними лотами збільшуються витрати унаслідок високих комісійних.
  3.  недолік часу в дрібного інвестора і відсутність необхідних професійних знань.

Для задоволення цих потреб на міжнародному ринку капіталу з'явилася величезна кількість різних форм колективного інвестування.

Колективне інвестування - процес мобілізації приватних заощаджень у різного роду колективних інвестиційних схемах з одночасним зменшенням числа внесків на депозитних рахунках комерційних банків. Найбільш розповсюдженою і перспективною формою колективного інвестування в усім світі стали інвестиційні компанії.

Інвестиційна компанія — це спеціально організована форма фінансового посередника. Вона залучає кошти інвесторів і здобуває на них фінансові активи. У свою чергу, інвестори дістають визначені права стосовно придбаних компанією фінансових активів і одержуваного від них прибутку Таким чином, інвестиційні компанії поєднують капітали багатьох інвесторів, що ставлять перед собою однакові інвестиційні цілі. У західній практиці  під інвестиційною компанією розуміють тільки тих фінансових посередників, що не залучають кошти на депозит.

Ці інвестиційні компанії звичайно існують в одній з організаційних форм: відкриті інвестиційні компанії, або взаємні фонди, і закриті інвестиційні фонди.

Таким чином, грошові кошти громадян, фінансові ресурси (інвестиційний потенціал) населення, що направляються у виробництво, проходять ще  одну стадію опосередкування. Форма інвестиційного процесу, яку можна назвати фондової, прийме наступний вид (рис. 2).

Рис.2 – Фондова форма інвестиційного процесу

13.2. Теорії інвестиційного портфелю.

Кожен інвестор при прийнятті рішення про те, чи хоче він мати даний вигляд цінних паперів у своєму портфелі, повинен мати визначені критерії для порівняння. Кожний актив має свою поточну ринкову ціну (це єдине, що відомо напевно), передбачуваний потік майбутніх платежів (дивідендів, купонних платежів), що має свою індивідуальну тривалість (наприклад, в облігації це термін погашення; у звичайної акції цей період, як правило, нормативно не визначений; у ф'ючерса це термін виконання контракту тощо), невідому нам майбутню ціну продажу на кожен момент часу в майбутньому. Найпростіший вид прибутковості — це прибутковість активу за період обігу. Припустимо, що початкова ціна активу — Ро. Виплати за період (дивіденди, процентні платежі) склали D,, ціна активу наприкінці періоду склала Pt. Тоді прибутковість за період обігу визначається формулою

                                              (1)

Тут буквою R позначена прибутковість. Прибутковість визначається або в долях одиниці, або у відсотках. Однак ясно, що прибутковість за період обігу — недосконалий показник. Скажемо, одна облігація пропонує 10% за місяць, а друга — 10% за рік.  

Стандартний підхід полягає в застосуванні формули складних відсотків, що приводить усі прибутковості до річної прибутковості (наприклад, у рекламі   інвестиційно-фінансових інструментів за законодавством США про захист прав споживача обов'язково повинна бути зазначена прибутковість у відсотках річних). А саме, якщо R — прибутковість за період Т, вимірюваний у долях цілого року (скажемо, якщо період дорівнює одному кварталові, те Т = 0,25), те річна прибутковість Re{e — ефективна прибутковість) визначається за формулою:

(2)

Формула (2), виходячи з логіки нарощування складних відсотків, припускає можливість одержання тієї ж прибутковості R від даного фінансового активу в кожний з періодів тривалості Т, що укладаються в один рік. У випадку ризикових активів це зовсім не так, тому що прибутковість істотно коливається від одного проміжку часу до іншого. Формула (2) часто дає завищену оцінку прибутковості.

Проте ми будемо вважати більш логічним використання при розрахунках відсотків річних, тому що фінансові формули на відміну від бухгалтерських не є вірними або невірними безумовно — усе залежить від задачі аналізу і від об'єктів, до яких ми аналіз застосовуємо.

Інвестор виступає на ринку як хеджер — сторона, що бажає застрахуватися від ризику несподіваної зміни ціни. Тому інвестора влаштовує схема, при якій не працюючий зараз у реальному секторі капітал приносив би доход на рівні середнього.

Джерела ризику, зв'язані з вкладеннями в цінні папери, різноманітні. Ризик зв'язаний з тим, що ми одержимо прибутковість менше, ніж очікували, або збиток.

Причини ризику, типові для звичайних акцій:

1) невідома величина дивідендів D, (вона залежить від загальної продуктивності фірми, від рішень по вкладеннях у розширення виробництва і т.п.),

2) невідома ціна Р, наприкінці року, що залежить від репутації і політики компанії, загальної кон'юнктури на фондовому ринку, політичної обстановки (наприклад, ціна може сильно змінитися в умовах прийдешньої націоналізації корпорації). Сказане дозволяє інтерпретувати прибутковість як випадкову величину, що приймає конкретні значення в різноманітних станах реального світу.

У випадку привілейованої акції немає (або майже немає) невизначеності по дивідендах, але ціна Р{ як і раніше невідома.

Власники облігацій корпорації повинні одержати заздалегідь обумовлені платежі, тому тут немає невизначеності по Dl і Pv Однак у всіх випадках є небезпека, що справи корпорації підуть погано і вона стане неплатоспроможною або збанкрутує.

Перейдемо до формальних визначень прибутковості і ризику. Якщо визначення прибутковості не викликає особливих суперечок і добре зрозуміло інтуїтивно, то із визначенням ризику справа обстоїть значно складніше.

Нехай R — прибутковість фінансового активу. Вище вже було сказано, що R є випадковою величиною. Очікуваною прибутковістю називається величина E(R) — математичне очікування випадкової величини R. Це визначення відповідає стандартній інтерпретації математичного очікування як середнього значення величини з урахуванням розподілу її імовірностей.

Якщо вважати, що світ може знаходитися в кінцевому числі станів, то випадкова величина R дискретна. Якщо її закон розподілу задається рівностями P(R = R{) = Pj, (i = 1,2,...,n), де R. — будь-які значення, що приймає R, то

                                                           (3)

Однак реальна кількість істотно відмінних станів світу настільки велике, що природно вважати розподіл імовірностей R безперервним (хоча насправді ціна цінного папера не приймає довільні речовинні значення — є мінімальна нормативна величина зміни ціни). Тому

                                                                (4)

де /(%) — щільність розподілу імовірностей випадкової величини R. Теорія портфеля Г. Марковича припускає, що прибутковості цінних паперів діють за нормальним законом, що є одним з найбільш вивчених.

Величина E(R) виражається в тих же одиницях виміру, що і R — у частках одиниці або відсотках. Зміст ясний: при очікуваній прибутковості м = E(R) ми розраховуємо одержати 1+м доларів з кожного долара капіталовкладень.

Ризик для нас — це ризик помилитися в цьому прогнозі. Математичною мірою відхилення навколо середнього значення є дисперсія, називана в теорії фінансів варіацією: а = yJD(R) .

Поняття ризику, прийняте при побудові сучасної теорії портфеля Г. Марковица і САРМ (Capital Asset Pricing Model - модель ціноутворення на капітальні активи), визначається як стандартне відхилення. Однак можна показати, що це визначення є більш-менш  адекватним   інтуїтивному розумінню тільки у випадку нормально розподілених випадкових величин. З іншого боку, теорія стохастического домінування, що здається більш адекватної по теоретичній постановці, не стала ще скільки-небудь могутнім аналітичним апаратом. Дисперсія однаково «карає» за відхилення від середнього в меншу сторону і за відхилення у більшу сторону. Якщо ми обмежуємося розглядом нормального розподілу, що симетрично щодо середнього, то ми як би перебільшуємо помилку вдвічі. Однак уже відзначалося, що абсолютна величина ризику не має наочної інтерпретації — для мінімізації ж величини ризику байдуже, мінімізувати дану величину або вдвічі меншу.

Для несиметричних розподілів сказане вище вже несправедливо. Для них зараз прийнято розглядати нижній ризик (down-side risk), що враховує тільки відхилення униз від середнього, обумовлений як корінь з напівваріації (semi-variation)

   (11.5)                                       

   

                                                                                                                                                                                                                                                        

Тут через індекс «-» позначена негативна частина числа. Аналог теорії портфеля Г. Марковица, побудований з використанням напівваріації, називається постсучасною теорією портфеля. Інтерес до використання напівваріації проявився лише наприкінці 1980-х рр. у зв'язку з тим, що в портфелі інвестора значну роль стали грати не окремі види цінних паперів, а вкладення у взаємні й інші інвестиційні фонди. Останні складають свої портфелі з використанням похідних інструментів (ф'ючерси, опціони), хеджуючи з їх допомогою ризики. Тим самим по таких активах є нижня межа прибутковості, дуже близька до максимуму функції щільності розподілу імовірностей прибутковості   цього активу. Потім графік щільності поволі спадає, як у нормального розподілу. Хоча докладних публікацій ще не було, але аналітика постсучасної теорії портфеля досить зрозуміла.

Якщо всі постійно користуються тією самою методикою для визначення міри довіри, то в прийнятих рішеннях утвориться «датчик», що оцінює вже абсолютні значення величини. Тут наука робить безпосередній, нормативний вплив на інвестиційну практику: ми не моделюємо розуміння агентами ризику, а пропонуємо стандартні моделі прийняття рішень, у які вже убудоване визначене розуміння ризику. Тому методика прийняття рішень у всіх інвесторів стає однакової, різниця лише в поінформованості. Це дозволяє кваліфікованим інвесторам упевнено триматися на рівні середніх результатів ринку.

У рамках аналізу «ризик-прибутковість» ми представляємо кожен фінансовий актив зображеним крапкою на координатній площині (g,E(R) ). Собою зрозуміло, що різні за конкретикою активи можуть зображуватися однією і тією ж крапкою. При цьому вони можуть виявитися і незалежними друг від друга, і коррелированными один з одним. Цей зв'язок виражається коваріацією і враховується в рамках теорії портфеля.

Диверсифікованість зменшує ризик. Це головна перевага інвестування в інвестиційні фонди. Але все-таки існує небезпека, що весь ринок цінних паперів буде показувати погані результати. Цей ризик високий для інвесторів, що обмежують себе інвестиціями тільки у  власні національні цінні папери. Розподіляючи активи серед різних ринків цінних паперів, можна зменшити ризик, не тільки не жертвуючи доходами, але і протягом тривалих періодів одержувати більш високі доходи. Це і є суть міжнародної диверсифікованості.

Сучасні комунікації відкривають для інвесторів великі можливості за межами національних кордонів. Незважаючи на те що США залишаються найбільшим фінансовим ринком у світі, значення їхнього потенціалу зменшилося на світовому ринку цінних паперів. Так, на початку 70-х рр. близько 70% вартості ринку цінних паперів у світі були американськими, але вже до 1980 р. ця частка зменшилася до ледве більше 50%, а до 1992 р. стала близько 40%. На додаток до цього відповідно зросла пропорція ВНП, виробленого в інших країнах. Чудові можливості росту можна знайти на більш ніж 40 ринках цінних паперів у світі, особливо на ринках країн, що розвиваються. Багато великих і успішних компаній світу розташовуються за межами США. Так, якщо гіпотетичний задався метою сформувати чисто американський портфель цінних паперів,  то в цей гіпотетичний портфель не були б включені акції: 7 з 10 найбільших у світі страхових компаній, 8 з 10 хімічних компаній, 8 з 10 найбільших виробників електроніки, 7 з 10 найбільших виробників машинобудування, 9 з 10 провідних компаній комунальних послуг, 24 найбільших банків.

Для індивідуальних інвесторів цінних паперів інвестування в іноземні ринки ризикованіше, ніж інвестування усередині країни. Складніше одержати значиму і своєчасну інформацію про іноземні компанії аналізувати фінансові повідомлення й інші дані. Існує велике різноманіття
іноземних ринків. Так, ринки в країнах, що розвиваються, більш мінливі,   менш ліквідні,  ніж ринки США, Японії й Англії. Витрати за угодами на таких ринках можуть бути дуже високими, до того ж багато хто з цих ринків значно менш піддані регулюванню. Інвестиційні фонди пропонують
 ідеальний спосіб інвестування в іноземні цінні папери, тому що вони
 керуються досвідченими портфельними менеджерами. Менеджери міжнародних фондів значно полегшують роботу, відвідуючи компанії, зустрічаючись з провідними менеджерами, клієнтами, банкірами, бухгалтерами. Проведення досліджень на місцях є дуже важливим фактором для ухвалення розумного рішення, коли друкована інформація неадекватна. Тому легко зрозуміти, чому 
  комісійні збори за управління можуть бути вище в міжнародних    фондах. .         : . :

Дерегулювання фінансових ринків, що почалося в США в 70-і рр., перейшло і на інші країни, включаючи Велику Британію, Німеччину і Японію. Дерегулювання робить іноземні цінні папери більш доступними для глобальних інвесторів. Протягом 80-х рр. міжнародне інвестування набуло широкої популярності, особливо серед пенсійних фондів і серед  зростаючого числа індивідуальних інвесторів. Інвестиційний бізнес відреагував на це створенням десятків нових міжнародних інвестиційних портфелів. За даними служби Lipper Analytical Service, за цей проміжок часу тільки в США до вже існуючих більш ніж 40 фондів додалися 56 глобальних, 9 глобальних фондів дрібних компаній, 107 міжнародних, 27 європейського регіону, 23 тихоокеанського регіону, 3 латиноамериканських, 6 японських і 3 канадських фонди.

Глобальні інвестори можуть одержати більше доходу на даний рівень ризику. На додаток до цього певні ринки пропонують  кращі ціни, ніж інші, даючи іноземним покупцям широкі можливості для пошуку необхідних угод і ефективної цінової політики. З іншого боку, оскільки економіки США, Англії і Японії більш зрілі, чим інші, то можна  чекати, що вони будуть зростати з меншою швидкістю, ніж економіки в країнах, що розвиваються. Отже, можна  чекати зменшення ризику при вкладенні в економіки з різними рівнями розвитку, оскільки різні ринки цінних паперів не рухаються в одному напрямку. Ступінь взаємозв'язку цінових прямувань між міжнародними ринками може бути досить низкою, особливо між ринками таких країн, що розвиваються, як Чилі, Греція, Індонезія, Мексика, Філіппіни, Таїланд

ЛЕКЦІЯ 14. ТЕХНОЛОГІЇ МІЖНАРОДНИХ ІНВЕСТИЦІЙ

14.1. Міжнародний ринок інвестицій

14.2. Класифікація міжнародних інвестиційних ризиків

14.3. Міжнародні інвестиційні компанії

Література: Международный менеджмент. Учебное пособие/ Под редакцией проф.С.Э.Пивоварова. - СПб.: Питер, 2002. – С. 401-442.

14.1. Міжнародний ринок інвестицій

Основні проблеми, з рішенням яких доведеться зустрітися в міжнародному інвестиційному процесі, це:

а) розподіл активів (які класи активів включати в портфель і в якому середньому обсязі);

б) активна зміна обсягів різних класів активів;

в) вибір тих або інших конкретних видів цінних паперів;

г) пошук компетентного керівника інвестиційної програми. Порівняльна ефективність різних портфелів звичайно залежить від  їхньої структури розподілу активів.

В міру розширення ринку інвестицій приймати рішення по розподілу активів стає усе складніше , тому що тепер доводиться не тільки вибирати між місцевими і іноземними активами, але і брати до уваги ризик, пов'язаний із іноземною валютою. Глобальні ринки активів пропонують широкі можливості і підвищити доходи, і знизити ризик, але домагатися цього протягом тривалого часу можна тільки завдяки постійній пильній увазі до змін на ринку, оцінці інвестиційних якостей і розміщенню активів.

Значення розподілу активів стає усе більш і більш очевидним у міру того, як перед інвесторами розширюються обрії і вони можуть розглядати усе більш широке різноманіття активів, особливо на ринках іноземних держав. Хоча інвестори деяких країнах, наприклад Великій Британії і Нідерландах, вже давно тримають за кордоном значну частину своїх фондів, інвестори більшості інших країн лише недавно додали до своїх портфелів значні обсяги інвестицій за кордоном.

У табл. 1 наводяться оцінки обсягу і структури ринку капіталу, вільного для інвестицій наприкінці 1996 р. Користуючись сьогоднішніми практичними термінами, скажемо, що це оцінка ринкового портфеля. Дані свідчать про те, що міжнародний ринок величезний і різноманітний. Хоча активи таких країн, як Сполучені Штати і Японія, займають істотне місце на ринку, вони там не домінують.

Приймаючи до уваги збільшення різноманіття класів активів, світовий портфель повинен або давати в довгостроковій перспективі більш високий доход, ніж портфель з місцевих активів, при тім же об'ємі ризику, або давати такий же доход, але при зниженому ступені ризику.

Характеризуючи міжнародні інвестиційні активи, неважко помітити, що найменш ризикованим класом активів є готівка, що, однак, приносить досить незначний сукупний доход. Хоча нерухомість також може показувати незначну ризикованість, це, швидше за все, зв'язане з тим, яким образом повідомляються ціни на нерухомість. Типові покажчики цін на нерухомість наводять її оцінну вартість, що звичайно коливається набагато менше, ніж ціни, що мають місце під час реальних угод на ринку.

На іншому кінці спектра знаходиться спекулятивний капітал, що звичайно демонструє як найбільшу ризикованість, так і найбільші доходи. Акції знаходяться на другому місці як з точки зору доходу, так і з погляду міри ризикованості. Облігації знаходяться між акціями і готівкою як з погляду ризикованості, так і з погляду доходу.

Помітимо, що доходи без хеджування відбивають як зміни на різних ринках акцій, так і зміни, пов'язані зі зміною курсу долара. Доходи при хеджуванні, з іншого боку, є в чистому вигляді ринковими доходами, що може одержати інвестор, що уклав свої кошти в іноземні акції.

Табл. 2 показує, що американські акції були істотно прибутковіші за неамериканські акції з хеджуванням протягом усього періоду. Варто зазначити також, що мінливість (коливання в ціні) неамериканських акцій з хеджуванням виявилася трохи нижчою, ніж мінливість неамериканських акцій без хеджування. Ця різниця відображає мінливість курсів обміну.

Розходження в доходах від облігацій США без хеджування більше, ніж таке ж розходження в доходах від акцій. Слід також зазначити, що хеджовані неамериканські облігації показують як більш низькі доходи, так і більш низьку мінливість у порівнянні з нехеджованими неамериканськими облігаціями. Поводження хеджованих облігацій більшою мірою збігається з поводженням облігацій США, ніж поводження нехеджованих облігацій, що, однак, виявляють значні розходження в структурах доходу. В міру розвитку фінансових ринків в інших країнах доля США на світовому ринку капіталу істотно скоротилася. У табл. 3 представлений ринок капіталу, вільного для інвестицій, таким, яким він був  на початку 70-х рр. Частка американських активів на світовому ринку скоротилася з 70% у той період до менш 50% у середині 90-х рр.

Скорочення частки США на цьому ринку відображає в першу чергу зростання ринків в інших частинах земної кулі, а не різницю в нормі прибутку.

Сучасне розуміння інвестиційного процесу вимагає, щоб у ринковий портфель включалися й активи, пов'язані з ризиком. Таким чином, на ринку повинне бути присутнім усе, що може принести доход: акції, облігації, нерухомість, приватний капітал. Зрозуміло, деякі інвестори зіштовхуються зі значними обмеженнями в характері інвестицій, що вони можуть здійснювати. Наприклад, японські пенсійні фонди за законом можуть вкладати не більш 30% своїх активів в іноземні (неяпонські) акції, а багато організацій повинні тримати як мінімум 50% своїх активів у японських державних облігаціях. Точно так само канадські пенсійні фонди можуть вкладати в іноземні активи не більш 20% свого капіталу. А південнокорейський уряд у даний час обмежує іноземну участь у корейських акціонерних компаніях 23%.

Обмеження (такого типу, як у Японії) на дозволені капіталовкладення звужують потенційне поле діяльності інвесторів. Природно, що ці інвестори оцінюють наявні в їхньому розпорядженні інвестиційні альтернативи на основі більш вузького ринкового портфеля. Виходячи з обмежень, що накладаються на ринок, оцінка реальних можливостей інвестиційного портфеля може бути досить відмінної від гіпотетичних можливостей ринку.

14.2. Класифікація міжнародних інвестиційних ризиків

Міжнародні інвестиційні ризики можуть бути згруповані в три широкі категорії.

Ризик країни

Цей ризик виникає при збереженні активів в іншій країні і зв'язаний з політичними, правовими, економічними змінами і з проблемами контролю, а також культурно-язиковими особливостями і географічним місцезнаходженням. Страновой ризик відносно малий у США й Англії, але дуже високий у таких країнах, як Югославія й Албанія з їхніми національно-етнічними проблемами. Інвестори, що концентрують свої засоби тільки на одному ринку, підсилюють свою схильність страновому ризикові.

Ризик ринку цінних паперів

Багато іноземних ринків не такі розвинуті й ефективні, не так добре регулюються і, звичайно, не користуються таки захистом регулювальних органів, як ринки США, Англії і Японії. Багато цінних паперів країн, що розвиваються, менш ліквідні і більш ризиковані, ніж цінні папери розвинутих країн. На багатьох ринках існують серйозні інфраструктурні ризики, що пояснюються нерозвиненістю інформаційно-технічної бази і непрозорістю ринку, а також низьким рівнем послуги конкуренції з боку компаній, що здійснюють інфраструктурну діяльність.

Ризик країни і ризик ринку цінних паперів часто взаємозалежні, особливо в що розвиваються і виникають ринках. Ризик країни та ризик ринку цінних паперів можуть бути значними. Щоб одержати переваги від міжнародної диверсифікованості, необхідно інвестувати принаймні в десяток країн, що і робить типовий іноземний інвестиційний фонд. Але той же підхід не зменшує валютного ризику

Валютний ризик

Якщо національна валюта оцінюється високо стосовно валюти, у якій іноземне інвестування деноміноване, то доходи від інвестицій упадуть, і навпаки, спадна національна валюта збільшить вартість іноземних власників акцій, включаючи міжнародні інвестиційні фонди.

Коли виникає необхідність приймати рішення по розміщенню інвестиційних активів портфеля не тільки на місцевому ринку, але і на світовому, інвесторам доводиться зштовхнутися з феноменом курсу іноземних валют. Відмінність рішення по валютах від рішення по розподілі активів на ринку дозволяє інвесторам визначити доход від іноземних активів і ризик, зв'язаний з ними, так само, як і доход від місцевих активів і ризик, пов'язаний з ними. Розміщення активів на ринку має на увазі премію за ризик, а така премія не відображає впливи з боку курсів іноземних валют.

Коливання валюти мають велике значення для міжнародних інвестицій, тому що в остаточному підсумку інвестори споживають отриманий доход у своїй національній або базовій валюті. Наприклад, пенсійний фонд, яким користуються і будуть користуватися особи, що проживають винятково у Великій Британії, несе відповідальність перед ними тільки в британських фунтах. Здійснюючи виплати особам, що користується цим фондом, його адміністративні працівники повинні звертатися, наприклад, до доходів в ієнах, отриманих на ринку Токіо, і переводити їх у британські фунти. Зміни курсу обміну вплинуть на ту суму  в британських фунтах, що може бути зароблена за допомогою інвестицій у японських ієнах. Зниження курсу британського фунта стосовно японської ієни призведе до того, що кожну зароблену ієну можна буде обміняти на більшу кількість британських фунтів, у результаті чого доход фонду підвищиться. Підвищення ж курсу британського фунта зробить негативний вплив на доходи даного фонду.Для американського інвестора вплив хеджування інвестицій за рубежем дорівнює величині відносних короткострокових процентних ставок у США й у країні, куди вкладаються кошти:

k = C(i)-C($)                           (1)

де к — вплив хеджування, С — курс наявної валюти або короткострокова процентна ставка, i — країна, у яку вкладаються кошти або її валюта, $ — базова валюта інвестора. 

У цьому випадку хеджований доход з іноземного активу в доларах США
 складе:

(2)

де R(h) — хеджований доход, R(i) — доход від активу в місцевій валюті.

Це вираз можна спростити в такий спосіб:

(4)

Тому що САРМ (модель ціноутворення на капітальні активи) вимагає, щоб ринкове рішення розглядалося в перспективі відносних премій за ризик, премія за хеджований доход розраховується за допомогою відрахування ставки без обліку ризику, що дорівнює місцевому курсові валюти інвестора, що ми вважаємо в нашому прикладі доларом США (С($)). Позначивши премію за хеджований доход через RP(і), одержимо:

(3)

                                                                                                                                              

що дорівнює премії за ризик, пов'язаній з різницею між курсом місцевої валюти і курсом  іноземної валюти. Іншими словами, це доход від активу в місцевій валюті мінус зв'язаний з цим доход у місцевій готівці. Через те, що базова валюта інвестора не бере участь у даному аналізі активу, премії за ризик будуть однаковими для всіх інвесторів незалежно від того, де вони живуть, де вони здійснюють свою діяльність, а також незалежно від того, яка валюта є законним засобом платежу в них на батьківщині.

Хоча вкладення коштів у масштабі міжнародних ринків зв'язано з ризиком, що виникає через коливання валютних курсів, аналіз суто ринкового прибутку від активів за кордоном протікає  в такий же спосіб, як і аналіз прибутку від місцевих активів. Важливою універсальною змінною в даному випадку є премія за ризик на кожнім конкретному ринку, так само як і у випадку з американськими активами. Таким чином, аналіз не залежить від тих або інших конкретних валют.

Виключенням з цього правила є ті географічні області, на ринках яких не існує ефективно діючої системи термінових контрактів (тобто ті області, де угоди не можна хеджувати). У даному випадку, як це часто буває в, тих країнах, де ринок знаходиться в процесі становлення, ринкові ефекти й ефекти, зв'язані з коливаннями валютних курсів, нероздільні. Вкладення коштів на таких ринках завжди враховує наявність ризику, викликаного  коливаннями валютних курсів. У цих випадках необхідно оцінювати загальний ризик (ринковий ризик плюс ризик, зв'язаний з коливаннями курсів валют), а також можливий прибуток.

У табл. 6 наводяться доходи на ринку акцій і облігацій у декількох країнах за період, що закінчився 30 червня 1997 року. У кожній з цих країн прибуток у наявних коштах являє собою значну частину місцевого валютного прибутку.

У табл. 7-9 наводиться ця ж інформація. Відмінність від колишніх таблиць полягає у тім, що тут ринки розміщені в залежності від місцевого валютного прибутку. З табл. 8, 7 видно, що в США й у Великій Британії протягом аналізованого десятилітнього періоду виявилися найвищі місцеві валютні доходи на ринках акцій. Якщо при розрахунку премій, отриманих на цих ринках, брати до уваги прибуток у готівці, вийде, що ринок США як і раніше залишається на першому місці, а от ринок Великої Британії поступиться ринкові Німеччини. В Австралії прибуток за готівкою перевищує прибуток на ринку акцій, у результаті чого має місце негативна різниця й австралійський ринок поступається канадському.

У табл. 8 наведені доходи на ринку облігацій. Там очевидні схожі результати. Хоча японський ринок облігацій продемонстрував найнижчий прибуток у місцевій валюті, доходи на ньому понад готівкових виявилися вище, ніж на ринках Великої Британії, Німеччини і США Доходи по облігаціях Великої Британії знаходяться на третьому місці серед проаналізованих шести ринків з погляду місцевої валюти, але надприбуток на ринку облігацій Великої Британії виявилася самою низкою.