53168

Олесь Гончар – сумління України…

Конспект урока

Педагогика и дидактика

Олесь знав свою маму лише з фотографій. Перед війною Олесь Гончар писав оповідання вони публікувалися. Коли весна смичком струмка заграє Тоді ми з днем народження вітаєм Славетного Олеся Гончара Олесь Гончар сумління України Любов пречиста.

Украинкский

2014-02-23

84.5 KB

0 чел.

                           

Олесь Гончар – сумління України…

Позакласний захід з української літератури або з літератури рідного краю (Дніпропетровська область) для учнів 9 – 11 класів


                                                      
Олесь Гончар - сумління України,

                                                        Любов пречиста.

                                                        Пісня і Зоря.

                                                      Вся Україна славить і вітає

                                                       Свого співця - Олеся Гончара!

Народжений у 1918-му, коли Україна виборола незалежність, сиротою-підлітком звідавши жахливі муки й видива голодомору 33-го року, юнацьким гострим розумом і зором прозрівши у зловісні ночі 37-го, беззастережно підставивши молоді студентські крила під мінометну чергу найбільшої світової війни, у 28 літ ставши живим класиком і перейшовши вогонь, воду й мідні труби слави, перетертий на жорнах заздрісних зубів і постійно конвойований системою, принижуваний улесливими ненависниками, ранимий і вміючий прощати, проникливий. знаючий, точний, уважливий до всього і всіх - він тільки тепер відкривається нам у всій своїй повноті.

"Я належу до тих письменників, котрі майже завжди лишаються невдоволеними своєю роботою. Певно, це природне почуття, що відбиває якусь вічну невідповідність, той майже неминучий розрив, що відділяє художній задум від його втілення,"

Це він напише багато років по тому. Краща, напевне, риса людини-творця— невдоволення собою, одвічний, як кажуть, неспокій. Творчість не любить вдоволеності так само, як і неуважності, поспіху.

Про це серйозно говорив йому перший учитель літератури, який так ласкаво назвав його Олесем. Увесь світ потім узнав його, під цим іменем. А уроки людяності починалися там, в далекому дитинстві, серед своїх ровесників. Переказ книжок закінчувався, починалися казки, а в них завжди перемагало добро...

В наших душах слово правди сіяв,

                              Закликав проснутись ницих сплюх...

                              Не відійде, не позеленіє

                              Його образ, його світлий дух!

                              Буде він собором височіти

                              На далекі і близькі світи,   

                              І нова Вкраїна свіжі квіти

                              Не забуде сину принести.

Він для неї пильнував на чатах.

Гідність боронив її всякчас,

Слово Гончара золотокриле

Надихатиме на творчість нас!

Бачиться робітниче передмістя Дніпропетровська, де минати дитячі роки Олеся Гончара. Ще в ранньому дитинстві майбутній письменник осиротів. Олесь знав свою маму лише з фотографій. На карточці вона стоїть поряд з батьком, георгіївським кавалером, і струнка, і красива, і найкраща з усіх, така, якою може бути лише мама. Не раз письменник згадує з болем, як ця тендітна жінка мусила виконувати грубу, чоловічу роботу, і про те, що, незважаючи на всі незгоди, які випали на долю цієї ніжної, працьовитої жінки, вона була життєрадісною і привітною.

Згасла зоря Гончарева земна –

                              Загорілась небесна!

                              Правдою, совістю світиться нам

                              Людина, щира і чесна.

                              Світло її не дає збадужіть –

                              Будить, окрилює, кличе

                              В праці, красі і гармонії жить...

                              Всміхнене, рідне обличчя.

                              Світиться ніжно і мудро мені –

                              Батька, Учителя, Друга...

                              Сяє Зоря Гончара у вікні,

                              О! – відступається туга

Олеся виховувала бабуся. Це була весела лагідна жінка, яка любила пожартувати і вічно клопоталася по господарству, турбот було багато: нагодувати, одягти, взути, вивести онука в люди. Вона й радила йому - вчитися відмінно, щоб стати справжньою людиною, вона й підказала після школи піти до технікуму. Журналістику він вибрав сам - у розумінні простої селянської жінки це був нелегкий хліб. Коли людині довіряють і ганити, і хвалити, і навіть лаяти прилюдно, - то треба багато і наполегливо вчитися!

Про бабусю він згодом напише: "Ця вічна трудівниця, ця темна, неписьменна, але винятково чуйна до чужого горя жінка своєю щирою людяністю стоїть для мене порад з тими, чиї творіння нас захоплюють і кого ми називаємо за їх гуманність справжніми гуманістами. Вона була весела, любила пожартувати, погуляти на чиємусь весіллі - на таких святах вона була бажаною гостею - її вплив на мій розвиток був величезний і потім, у найважчі хвилини життя, я згадував її... Небагато побачила вона за своє життя, що минуло в невтомній праці: далі рідного села не бувала. Та мені вона являлася і серед хмарочосів Нью-Йорка, і під небом Хіросіми, являлася як втілення правди, совісті народної..."

Були ви ніжними і злими,

Як хвилі славного Дніпра,

Прапороносцем одержимим

Святої правди і добра.

                              Любов і віра, й непоборність –

                              Одного кореня й стебла,          

                               І Вашої душі соборність

                               Шевченкового джерела.

                              Сльоту, спекоту й завірюху,

                              Зазнав наш рід з усіх доріг...

                              Собор душі і думки, й духу 

                             Беріг нас вічно – і зберіг!

Коли юнак після технікуму пішов працювати в газету, він шукав себе, шукав слово, своє єдине слово. Потім зрозумів: не вистачає знань, глибоких систематизованих знань. Вступив до Харківського університету. Радіючи тому, що став студентом, він розумів, яку працю треба покласти не для того, щоб стати кращим студентом, а засвоїти усю студентську програму так, як тільки здатна людина, що розуміє важливість цього, розуміє: вчитися треба не формально, а з захопленням з вірою в майбутнє. Тільки повна віддача гарантує майбутній успіх.

Перед війною Олесь Гончар писав оповідання, вони публікувалися. Як він каже сам, деякі речі "були чогось варті". Зокрема, повість про весну 1933 року. Була ще й курсова робота про стилістику Михайла Коцюбинського, дослідження поеми Франка "Мойсей". Але всі ті рукописи разом з чернетками майбутнього роману про українського "мандрівного філософа" Григорія Сковороду були віддані на зберігання коменданту студентського гуртожитку перед тим, як ішов на фронт, і, звичайно ж, вони загубилися.

Коли цвітіння настає пора.

Коли весна смичком струмка заграє,

Тоді ми з днем народження вітаєм

                                         Славетного Олеся Гончара!

Олесь Гончар – сумління України,

Любов пречиста.

Пісня і зоря,

По духу вірний правнук Кобзаря,

                                        Великий син великої родини.

Він наш увесь.

Він твій митець і мій.

Улюбленець вкраїнського народу.

Він – втілення думок його і мрій,

Палкий поборник правди і свободи.

Він порохом важких доріг пропах.

Він – із тривог і болю,

Весь – неспокій!

Його душа – мов Тронка у степах,

Його душа –  Собор надій високих!

Ущух Циклон.

Та вогник – пломенить!

І Бригантина в мандри вирушає,

                                        До Берега Любові завертає.

Де майстер і тривожиться, й не спить!

                                       Бо вже ж цвітіння настає пора.

Бо вже весна на кобзі сонця грає...

Вся Україна славить і вітає

                                      Свого співця – Олеся Гончара!

Слово "війна", вимовлене однією із студенток, почув Олесь Гончар (віг готувався до екзамену) у бібліотеці. Доля людини завжди входить у долю країни. Його війна, війна Олеся Гончара, не відрізнялася від народної, бо він був часткою цього великого народу, який спочатку захищався, віддаючи всі сили фронту, а потім бив ворога в його лігві...

Перше бойове загартування сержант-мінометник Олесь Гончар одержав у боях за Київ, на річці Рось. Там уперше було його і поранено в липні 1941 р., вдруге - восени, між Полтавою і Харковом. Так і пройшов він із гвинтівкою в руці дорогами війни аж до Праги. А міг же, як журналіст, літератор, прилаштуватися десь при штабі... Мав бойові нагороди - три медалі "За відвагу", ордени Слави і Червоної Зірки, медаль "За оборону Києва'7. Олівець і блокнот виймав лише в короткі години перепочинку. Тоді писалися вірші, що їх охоче друкувала фронтова преса, бо були в них дужки й переживання звичайного солдата. Лише через 40 років Олесь Гончар укладе окрему їх книжку під назвою "Фронтові поезії".

                                         Атака

Скрегоче залізом округа.

Смертю повітря фурчить.

Я знаю той ступінь напруги.

Коли вже ніщо не страшить.

                                         Святе божевілля атаки

                                        В тобі поглинає все.

                                        Через яри і байраки

                                         Незнавана сила несе.

Немає ні рідних, ні любих. Нема ні жалю, ні тривог. Байдужим стаєш до згуби, Могутнім стаєш, як бог.

Танкіст

Сніги! Не сніги, а ріллі.

Наорані смертю за мить.

І хлопець — одне вугілля –

Біля танка свого лежить.

Руку підняв до неба.

Крик занімів на вустах.

                                        Бо жити б йому ще треба

В незайманих десь містах,

                                       Ще б чути довкола себе

                                       Той гомін прекрасних міст.

                                       Бунтуючи, зняв до неба

                                       Чорний кулак танкіст.

                                       І руки його обгорілі

                                       Не хочуть такого кінця!

                                       І зуби аж сяють білі

                                       На спаленій масці лиця!

                                      Бо то ж недомріяна мрія,

                                      То ж вірність його комусь

                                      Напис на танку біліє:

                                      «Жди – я вернусь!»

                                                     Брати

                                        Свою землю, далеку, святу,

                                        Не забудем до згуби.

                                        Як матроси в чужому порту.

                                        Ми тримаємось купи.

Став і я чомусь ніжний такий

                                          В цім краю невеселім.

І для мене тут всі земляки,

Хто у сірій шинелі.

І для мене усі тут брати,

Із дитинства знайомі

Не єдиний чи ж батько ростив

Нас в єдиному домі?

Не єдина чи ж мати малих,

Як орлиця орлята,

Боронила від бід і від лих.

Доки зможем літати.

Тому й землю, далеку, святу,

Не забудем до згуби.

                                        Як матроси в чужому порту.

Ми тримаємося купи.

                                       Дума про Батьківщину

Здрастуй, мій сонячний краю,

Ти снишся мені і тут,

Серцем щодня я літаю

До тебе, за бистрий Прут.

Як пишуть листи солдати,

Тужливо стає мені.

Кому ж мені написати,

Якій догукнути рідні?

Той – мамі, а той – дружині,

Той – сестрам, а той – братам.

А я напишу – Україні!

Сонцю її і степам,

Сивим, як згадки, могилам,

Що тонуть в імлі голубій.

Шляхам, окутаним пилом,

Якими пішли ми в бій.

Слово, в бою огрубіле,

У тому краю забрини,

Де вишні в убранні білім

Мене виглядають з війни.

Учень-солдат:

Кордон! Ми знову повернулись сюди, і вартовий став на тому самому місці, де він стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нічого, але багато чого навчились. Ми живі, змужніли й досвідчені. А чи живий ти, ворожий авіаторе з залізним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну неділю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу зі свого літака? Чи думав тоді ти, що все так обернеться, що бійці нового, народженого битвами 2-го Українського фронту в своїх зелених безсмертних гімнастерках знову з'являться на берегах цієї ріки і перепливуть її? «Доля!» – сказав би ти. Так! У справедливих армій доля завжди прекрасна.

З теплушки, у якій повертався з фронту, вийшов у Харкові. Їхав туди, звідки йшов на війну. Університет лежить у руїнах. Дівчина-секретарка шукає хоч якісь позначки про те, що він тут навчався. Увечері зустрівся з друзями. Як же їх мало зосталось!

Але був ще робітничий куточок під Дніпропетровськом. До війни там жив батько, молодші Олесеві брати, а в самому місті працювала старша сестра. Одна тільки вона й зосталася – батька й братів забрала війна... "Приїжджай, – кликала сестра у кожному листі, – хоч одігрієшся після окопів".

І він поїхав. Взагалі ж поїхав ще й тому, що у Харкові зоставатися не було ніяких сил. Тоді, до війни, бачилося все по-іншому, тепер, здавалося, щось перевернулося. Розумів – молодість не вертається назад. Але коли вона обпалена війною, коли тобі здасться, що вбито душу тих добрих, веселих студентських днів, то, нічого робити, треба розпрощатися з тим, що минуло, шукати нових доріг. На серці була водночас "гіркота втрат і хміль перемоги".

Навчання завершує в Дніпропетровському університеті, там же спочатку і залишився асистентом на кафедрі. Невдовзі вступає до аспірантури при Інституті літератури імені Т.Шевченка АН УРСР. Кортіло скоріше взятися за перо; почуття, пережиті на війні, побачене там, переповнювало його душу. Уже з першого роману "Прапороносці" читач виносить почуття причетності до всього, що відбувається на землі. Усе нові вияви знаходить це почуття у "Людині і зброї". "Тронці", "Циклоні", в романі "Собор".

Серед  цих ліричних творів  вирізняється роман "Людина і зброя", який є своєрідним підсумком першого етапу творчості Олеся Гончара. Роман, що по-новому розпочинає художнє дослідження гіркого і героїчного 1941-го року. Його основа – реальна історія добровільного студентського батальйону, сформованого в перші дні війни із студентів Харківського університету. Відповідаючи на листя читачів, письменник підкреслював, що він дбав не про автобіографічність, хоч сам був бійцем цього батальйону, а про те, аби правдиво передати думи, настрої і подвиги свого покоління, яке захищало Вітчизну. Назва твору підкреслює, що зброя і людина –  несумісні: війни знищують цвіт цивілізації. Але коли народові загрожує винищення – він змушений братись до зброї і потребує для захисту зброї кращої, ніж у ворога. А у війні за знищення всіх воєн перемагає той, у кого духовна озброєність вища.

Усі, хто уважно читав твори Гончара, написані протягом 60-70 рр., помітили еволюцію в його поетичному світі. Новий етап у творчості письменника розпочинається. "Тронкою", яка сприймається то як свідоцтво щасливого майбутнього, то як скарга на безглуздя, в яке завела людину її промислова зростаюча з роками потужність, то як тривога за збереження віковічного природного середовища людини, то як чарівна легенда про любов, то як скарбниця українського слова.

"Тронка" — роман у новелах. У ньому немає єдиного сюжету, як у попередніх романах. 12 окремих фабул охоплюють важливі струмені потоку життя в причорноморському степу. Автор відмовився від послідовних зв'язків між епізодами, а вибрав з них найдраматичніші і включив у загальну панораму просторів XX століття, де чабанська ґирлига і ракета в своїй сумісності наче стають символами доби.

Усіх героїв "Тронки" автор "перевіряє" одним питанням: заради чого ти живеш на землі? Це кардинальне питання для визначення особистості, міри її цінності. У кожного з героїв шлях свій: кому бути в полі, кому в морі чи небі, а кому  – всі стихії захищати. Людина мусить бути там, де найповніше розкриваються її здібності, де вона приносить найбільшу користь.

У роману "Собор" Олеся Гончара склалася незвичайна і складна доля. Написаний наприкінці шістдесятих років, був опублікований у журналі "Вітчизна". І почалися митарства У "Дружбі народів" він був набраний у перекладі російською мовою, але далі справа не пішла. Тому що "Собор" зачіпає найважливіші проблеми моралі, правди, чесності і пристосуванства, нарешті екології і ставлення до історії, до тих матеріальних і духовних цінностей, які надбало людство.

Дія роману розгорається в українському робітничому селищі Зачіплянні на околиці крупного індустріального центру. Головні дійові особи – діти і сім'ї Баглаїв, сім'я Ізота Лободи — виписані з завидною індивідуальністю, неповторністю, різними рисами характеру, стану душі і ставлення до життя. Навіть образ відсутнього в романі глави баглаївської династії, який загинув у роки війни, живе на сторінках роману.

Древній дев'ятиглавий собор – шедевр XVIII століття – уособлює і вільний політ натхнення, і високе мистецтво людських рук, і живий зв'язок часів, і навіть породжує свою символіку, свої ритми. Недаремно автор пише про собор як про поему людського козацького зодчества.

В одній із своїх статей Олесь Гончар згадує, за яких обставин він уперше побачив храм, який пізніше опише у своєму романі: "Після першого поранення, після госпіталю на Донбасі, з Маріупольського виздоровбату по тривозі кинуто було нас в район Дніпропетровська на оборону, як нам сказали, дніпровських мостів. Уночі вивантажувались ми з ешелонів у Новомосковську, і вперше тоді в сутіні темряви, як щось фантастично прекрасне, відкрився мені славнозвісний козацький собор. Мовби озвався до бійців самий творчий геній народу, героїчна й багатостраждальна наша історія". Захищаючи безсмертне творіння людських рук, Олесь Гончар стверджує: "Він належить не тільки нації, яка його створила. Він належить всім людям планети" Ті, що будували його, думали про вічність. Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній для себе мету і натхнення. Навряд чи взагалі є щось гідніше, як вдосконалювати свій дух, увічнювати себе в творіннях своїх і дарувати їх нащадкам.

Все він бачить і бачив усе.

"Ярмарки вирували круг нього, яскраво гомоніли, сміялись червоним, сивіли шапками, саньми красувались... Чи так уже воно й вищезло?.. Чи береже він усе у собі: і відгомін життя невмирущого, і мигтіння списів запорозьких, і різноголосся ярмаркового люду, і жарти циганські, і іржання коней продано-вкрадених, і ніжні нічні шепоти закоханих, і зоряні обійми й зачаття... Повен, повен всього! Темрявою ночі окутаний, зірок дістає. А сталь у печах заводів клекоче, і коли плавку дають і шлак за Дніпром виливають, усе небо виповнюється загравною повінню, так що вершечки садків світяться і видні до кожного листочка, - в такий час од світла багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров'ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусно-повний і чистин, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душ своїх мудрих і дужих майстрів."

А закінчимо ми, мабуть, словами, які 10 квітня 86 року Олесь Гончар сказав перед студентами та викладачами Київського університету. Ця промова, по суті, стала девізом всієї творчості письменника. Ось вона:

"Всім нам треба навчитися дорожити тим, що нам даровано від колиски. Дорожити лісами, водами і повітрям. Дорожити історією та мовою. Потреба оберігання миру, духовних цінностей та природного середовища повинна бути в кожному з нас такою ж сильною, як інстинкт самозбереження. Робити все для того, щоб зберегти мир, щоб оберегти від зруйнування планету – цю прекрасну квітку життя, що як диво із див лежить серед чорних холодних колісничних безвістей, – зберегти її і передати в усій красі потомкам – для цього варто жити".

Мабуть, великий письменник мав рацію. І праві ті, хто каже, що нині, як ще ніколи раніше в історії, кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі й тривоги. І що треба бути пружним каменем у будинку людської цивілізації, щоб тримати на своїх плечах його споруду. Але, думається, "сенс життя по-гончарівськи" прийнятний лише для нормального і здорового суспільства. Уже багато років говорять про те, що всі ми прагнемо збудувати таке суспільство у рамках своєї держави. На жаль, не всі.

І, знов-таки, на жаль, усі ці прагнення частіше лише слова. Але ми повинні оберігати свою землю. Якщо не для себе, то для своїх дітей.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

9891. Принцип максимума Понтрягина. 84 KB
  Принцип максимума Понтрягина Предложен Л.С. Понтрягиным в 1956 г. Рассмотрим процесс, описываемый системой ОДУ: x - n-мерный вектор состояния (фазовые координаты) u - r-мерный вектор управляющих воздейств...
9892. Классические методы безусловной оптимизации 101 KB
  Классические методы безусловной оптимизации Классический подход к задаче определения локальных и глобальных минимумов состоит в использовании методов математического анализа для поиска уравнений, которым должны удовлетворять эти точки, и для решения...
9893. Итерационные методы оптимизации функций одной переменной 124 KB
  Итерационные методы оптимизации функций одной переменной Методы деления интервала С помощью численных (итерационных) методов можно, например, определять минимум функции в некотором интервале , в котором, как предполагается, лежит точка минимума. При...
9894. Оптимизация функций многих переменных 127 KB
  Оптимизация функций многих переменных Разнообразные методы многомерной оптимизации различают обычно по виду информации, которая необходима им в процессе работы: - методы прямого поиска (методы нулевого порядка), которым нужны только значения целевой...
9895. Градиентные методы 87.5 KB
  Градиентные методы Градиентные методы безусловной оптимизации используют только первые производные целевой функции и являются методами линейной аппроксимации на каждом шаге, т.е. целевая функция на каждом шаге заменяется касательной гиперплоскостью ...
9896. Примеры простейших задач вариационного исчисления 214.5 KB
  Примеры простейших задач вариационного исчисления Исторически первой задачей, известной в глубокой древности и отнесенной впоследствии к задачам вариационного исчисления, явилась так называемая задача Дидо. Легенда говорит, что Дидо - царица од...
9897. Вариация функционала 278.5 KB
  Вариация функционала Вариация одно из центральных понятий при изучении нелинейных функционалов, оно играет ту же роль, что понятие дифференциала при изучении нелинейных функций. Дифференциал нелинейной функции равен главной линейно...
9898. Вторая вариация и достаточные условия экстремума 178 KB
  Вторая вариация и достаточные условия экстремума Вспоминая о глубокой аналогии между дифференциальным и вариационным исчислениями, естественно ожидать, что при переходе к достаточным условиям экстремума функционалов будет введено понятие, иг...
9899. Классификация задач оптимизации 70 KB
  Классификация задач оптимизации оптимизируемая функция (целевая функция, целевой функционал, критерий качества и т.п.), численно выражает степень достижения целей функционирования оптимизиру...