53306

НІКОПОЛЬЩИНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Конспект урока

Педагогика и дидактика

МЕТА: Проаналізувати події другої світової війни на Нікопольщині, удосконалювати навички самостійної роботи з додатковою літературою, картою, продовжити формувати вміння учнів, аналізувати, узагальнювати історичний матеріал, виховувати учнів у дусі патріотизму, гордості за бойові та ратні подвиги наших земляків.

Украинкский

2014-02-25

133 KB

2 чел.

                                          Урок історії

НІКОПОЛЬЩИНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙН

                                             (11 КЛАС)

 МЕТА: Проаналізувати події другої світової війни на Нікопольщині, удосконалювати навички самостійної роботи з додатковою літературою, картою, продовжити формувати вміння учнів, аналізувати, узагальнювати історичний матеріал, виховувати учнів у дусі патріотизму, гордості за бойові та ратні подвиги наших земляків.

ТИП УРОКУ: Урок вивчення нового матеріалу.

ФОРМА УРОКУ: Урок – семінар.

ОБЛАДНАННЯ: Карта «Великая Отечественная война Советского Союза  1941-1945 г. г.», виставка книг, плакати періоду війни, записи на дошці теми і плану уроку.

                      ПЛАН УРОКУ: 

  1.  Наш край на початку війни.
  2.  Партизанський рух на Нікопольщині.
  3.  Підпільний рух в роки війни.
  4.  Ліквідація Нікопольського плацдарму та визволення Нікопольщини від німецько-фашистських загарбників.
  5.  Герої Радянського Союзу та повні кавалери ордену Слави – уродженці м. Нікополя та Нікопольського району і такі, що на їх території проживали, працювали і навчались у довоєнні та післявоєнні роки.

                        ХІД УРОКУ:

  1.  Ознайомлюю учнів з темою, навчальною метою й формами роботи на уроці, коротко жарактеризую джерелознавчу основу уроку, звертаю увагу учнів на літературу з даної теми, розміщену на виставці.
  2.  Вивчення нового матеріалу.

Учитель повідомляє, що Друга світова війна для жителів Нікопольщини розпочалася з початком радянсько-німецької війни, хоча бойові дії на території краю розгорнулися лише в серпні 1941 року. Пропонує учням висвітлити питання: «Наш край на початку війни».

Виступ 1

Наприкінці 30 – х років Нікопольщина стала розвиненим індустріально-аграрним районом. Зокрема, перед початком війни в місті ритмічно працювали Південнотрубний завод та 23 підприємства різного профілю. На території району (тоді він називався Чкаловським) крім радгоспів і колгоспів було 19 шахт тресту «Нікопольмарганець», де в 1940 році було видобуто марганцевої руди 2,2 мільйона тонн – це 4% від загального видобутку в країні.

Населення Нікопольщини складало близько 58 тисяч чоловік, працювали 28 шкіл, учительський інститут, сільськогосподарський технікум, ремісниче училище та інші учбові заклади. Діяли культурні заклади: бібліотека та краєзнавчий музей. У західній частині Нікополя було завершено будівництво соцміста.

В умовах Другої світової війни в Радянському Союзі спостерігалася мілітарізація суспільства. Ще у 20-х роках ХХ століття в країні було засноване «Товариство сприяння обороні», на базі якого пізніше отримує розвиток Товариство сприяння авіа- і хімічній обороні.

У 30-х роках по всій країні поширюється мережа авіаклубів, планерних станцій. Жодне місто не обходилося без парашютної школи. Нікополь не став винятком.

В 1936 році  місті Нікополі відкрився аероклуб. Було оголошено набір в льотну школу, школу планеристів і парашютистів. Аероклубу виділили сім літаків У-2, п’ять планерів УП-4, сім парашютів та інші засоби. Також в Нікополі було відкрито школу снайперів. А у 10-й школі працював гурток протиповітряної оборони.

Нікопольці брали участь у Другій світовій війні з самого її початку.

У вересні 1939 року в м. Нікополі на базі 123 Нікопольського територіального стрілецького полку, що перебував в Нікополі з 1931 року були створені частини 176-ї стрілецької дивізії. У її складі було багато  вихідців з Нікополя та району. Ця дивізія приймала участь у бойових діях проти Польщі у вересні 1939 року; у війні проти Фінляндії взимку 1939-1940 років; проти Румунії у червні 1940 року під час приєднання Бесарабії і Буковини.

Напад німецьких військ на Радянський Союз 176-а стрілецька дивізія зустріла на річці Прут і протягом 12-ти днів стримувала ворога на державному кордоні.

Потужні удари намагалися стримати радянські прикордонники. Одним з прикладів цієї мужньої боротьби є оборона застави «Юзефатово» 86-го Августовського загону Гродненської прикордонної застави, що оборонялася під командуванням лейтенанта В.М. Усова.

До призову в лави Червоної Армії він мешкав у Нікополі і працював на Південнотрубному заводі. Разом з 30-ма прикордонниками більше шести годин В. Усов відбивав атаки наступаючої німецької піхоти. Під час бою наш земляк отримав пять поранень, але не покинув поле бою і до останнього подиху продовжував боротьбу. Німці захопили сусідні прикордонні застави і просунулися вперед. Застава «Юзефатово» опинилася в оточенні. Прикордонники продовжували бій і несли втрати, розраховуючи на підмогу. Але радянські сили в цьому районі вже були розгромлені. На заставі цього не знали, оскільки звязок зі штабом був втрачений з перших хвилин бою. Бійці трималися на своїх позиціях, доки не отримали розпорядження начальника штабу комендатури відходити в сторону Гродно.

Після війни проводилися розкопки на місці бою прикордонників. В траншеях було знайдено останки В. Усова, який загинув, тримаючи в руках гвинтівку. У 1958 році цій заставі було присвоєне імя В. Усова, а в 1965 році В.М. Усову було посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

22 червня, в перший день війни в Нікополі відбувся мітинг «Мы рабочие, обязуемся все как один стать на защиту социалистической Родины и бороться до последней капли крови. Мы готовы сменить свой инструмент на боевое оружие», - такою була відповідь робітників машинобудівного заводу, яка відображала настрої жителів Нікопольщини.
 Колгоспники артілі «Дніпробуд» звернулися до всіх жителів району та області про прискорене збирання врожаю (не за вісімнадцять, а за десять-дванадцять днів).

Навесні 1941 року в Нікополі та районі формувалася 206-а стрілецька дивізія. 23 червня вона була відправлена на фронт і особливо відзначилася при обороні Києва в липні-вересні 1941 року. В перші дні війни добровольцями на фронт пішло близько 2 тисяч наших земляків.

Згідно з рішенням Нікопольського Міському партії з 2 липня 1941 року проводилася мобілізація нікопольців для створення спеціального загону. Нікопольський комуністичний батальйон через декілька днів був відправлений в Дніпропетровськ, де було створено загін 500 чоловік, який відправили в м. Грізний для підготовки.

Велику допомогу військам Південного фронту надавали жителі нашого краю в будівництві оборонних рубежів навколо населених пунктів. Тисячі й тисячі студентів, учнів старших класів і домогосподарок споруджували лінії оборони – будували протитанкові обєкти, копали окопи. Улітку 1941 року на спорудженні оборонної лінії від села Кринички Криничанського району по річці Базавлук до села Покровського Чкаловського району працювало понад 40 тисяч чоловік. Загалом було збудовано близько 20 тисяч різних обєктів.

На початку серпня 1941 року розпочалася друга мобілізація для створення ІІ комуністичного батальйону 253-ї стрілецької дивізії, в який вступило близько 300 чоловік. Комісаром батальйону став Баранов Микола Васильович. Одразу ж батальйон переправили в район Кривого Рогу, куди вже прорвалися ворожі війська. 14 серпня у кровопролитних боях поблизу села Глієватки батальйон був розгромлений.

Перший Нікопольський комуністичний батальйон був відправлений на Гомільщину. 18 серпня жорстокі бої точилися навпроти села Семенівка і ст. Костюківка, де батальйону загрожувало оточення. Бійці змушені були відступати, втративши багатьох земляків.

Стримували натиск ворога на підступах до Нікополя 18-а Армія під командуванням Смірнова А.К. та 9-а Армія військовоповітряних сил під командуванням Єременко І.Т. Мешканці міста і відступаючі частини радянських військ готувалися до евакуації. Паром і катери ледь встигали переправляти всіх відступаючих. Основне виробниче устаткування Південнотрубного та машинобудівельного заводів було евакуйоване на Урал. Останні ещелони з технікою відходили з Нікополя 16 серпня, а 17 серпня німці увійшли у місто по вул. Антипова. Для мешканців нашого краю настав тяжкий період окупації, який тривав 2,5 роки.

Якою ж була політика окупантів на захоплених землях, в т.ч. і на Нікопольщині. Згідно з расовою доктриною нацистів, усі словяни були людьми другого сорту і їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Україна в планах гітлерівців була обєктом розширення німецького «життєвого простору». Тож мільйони українців зазнавали страшних утисків. Тисячі людей стали заручниками так званих «таборів смерті» - фашистських концтаборів. Найвідоміші з них: Бухенвальд, Освенцім. Через такі випробування пройшли і наші земляки: О.П. Хіліцький, І.П. Приткін.

Коли Нікополь вже був окупований, ще деякий час його обстрілювала радянська артилерія, що знаходилася на лівому березі Дніпра навпроти Нікополя.

Коли стихли бойові дії на території Нікопольського краю, німці почали встановлювати свій окупаційний режим, оскільки для забезпечення життєдіяльності треба було відновлювати інфраструктуру краю. Була створена Нікопольська міська управа на чолі з бургомістром, організована поліція, до якої вступали деякі з місцевих жителів. Переслідувалися євреї і цигани.

На початку жовтня 1941 року в Нікополі відбулися масові розстріли євреїв. В преіод окупації в Нікополі видавалася газета «Промінь» - офіційний друкований орган міської управи. В газеті розміщувалися місцеві новини, оголошення, прославлявся фюрер та німецька армія. На базі товариства «Просвіта» діяв театральний гурток, який ставив українські пєси. Працював кінотеатр. Функцонував і ринок. Зявилися нові гроші – німецькі марки.

Підприємства не працювали. Але для забезпечення своїх потреб німці організували роботу парового депо, ремонтних майстерень тощо. В місті відчинялися приватні перукарні, шевські та швейні майстерні. Восени 1941 року відчинилися школи. Але пропрацювали вони тільки до початку зими і зачинилися через те, що не було чим опалювати приміщення. Недовго працювала і педагогічна школа.

В другій половині 1942 року німці почали відправляти молодь на роботу до Німеччини. Перші партії відїзджали добровільно під звуки духового оркестру. Лише дізнавшись, в яких умовах працювали українці у Німеччині, молодь почала переховуватись. Взагалі на примусові роботи до Німеччини з Нікополя було вивезено 4000, а з району 1035 юнаків та дівчат.

Кількість жертв у Нікополі серед мирного населення за роки німецької окупації остаточно невідома. За даними радянських часів – це 8000 тисяч чоловік у місті Нікополі та 2146 чоловік по Нікопольському району, з них 314 дітей. За даними опитування населення ці цифри значно більші.

Виступ 2

Готуючись до нападу до СРСР гітлерівські воєнні стратеги, враховуючи досвід окупації України у 1918 році, передбачали розгортання партизанського руху. Проте, розмах боротьби проти окупантів значно перевершив усі їхні розрахунки.

Наприкінці червня 1941 року в Чкаловському (так до війни називався Нікопольський) районі райком партії та органи НКВС створили в Капулівці винищувальний батальйон для боротьби з парашютистами та диверсантами. Його очолив голова Капулівської сільради Максим Батиченко. В місті Нікополі за декілька тижнів до окупації створювався партизанський загін, який очолив голова Нікопольської комісії червоних партизан, учасник громадянської війни Федір Тихонович Рижиков, а комісаром загону – голова міськвиконкому А.Г. Резніченко. Партизанську базу розташували у Покровських плавнях, куди звозили продовольство, а органи НКВС передали гвинтівки, пістолети, боєприпаси.

17 серпня 1941 року німецькі війська захопили Нікополь. Лінія фронту поройшла по Дніпру та плавнях. Скориставшись добрим знанням місцевості, нікопольські партизани влаштували кілька засідок на дорогах, що йшли до Нікополя та придніпровських сіл понад берегом. 28 серпня 1941 року на дорозі від Капулівки до Покровського під вогонь партизанських кулеметів і гранат потрапила німецька штабна машина з офіцером. Двох німців було вбито, двох поранено (їм вдалося втекти). Через деякий час після нападу партизан, того ж дня, до Капулівки і Покровського приїхали сотні німецьких солдат і оточили села (за даними , отриманими вже через десятиліття під час пошукових робіт, один із загиблих німецьких офіцерів майор Баге мав при собі таємну штабну карту з планом наступу німців через Дніпро. Ця карта була захоплена партизанами і передана в розвідувальний відділ штабу Південного фронту, а звідти – в Генштаб Червоної Армії в Москву). 29 серпня німецькі солдати в Капулівці розпочали масову облаву, під час якої всіх чоловіків віком від 15-16 років і старших зігнали на першу бригаду місцевого колгоспу. Німецький офіцер заявив їм, що треба назвати учасників нападу, інакше чоловіки будуть розстріляні, а село спалене. Серед мешканців села виявилось кілька чоловік, які знали про напад і назвали німцям прізвища. Німці за викуп продуктами, що їх принесли жінки, відпустили затриманих чоловіків по домівках, але оточення села не зняли. Почалися арешти. Були затримані: Ілля Саламаха, Микола Тирса, Григорій Щуренко, Трохим Трофіленко. Вони були вивезені на стан, їм дали лопати і наказали копати яму. Як свідчила одна із мешканок села, що була в той час поряд, коли яму було вже викопано до пояса, Ілля Саламаха сказав: «Хлопці, ви знаєте, що це ми собі яму риємо. Це наша могила». Усі кинули лопати і німці їх тут-же розстріляли.

Партизани продовжували боротьбу. До загону Резніченка приєднався загін майора Михайла Захарова, який нараховував 350 чоловік. Цей загін прибув на Нікопольщину із Донбаса. Керівництво Південного фронту поставило перед ними завдання створити у плавнях велику партизанську базу для боротьби з окупантами. Третій загін на Нікопольщині чисельністю 130 бійців створив військовий лікар болгарин Іван Коростоянов. Крім них у плавнях діяли нечисленні бойові групи: 25 чоловік Харківського НКВС на чолі з Єрмаковим і Зарубіним, 24 міліціонери з Кривого Рогу під командуванням Івана Чорного і Олександра Українця, партизанський загін у місті Марганці на чолі з Клочком М.К. та невеликої групи прикордонників з Молдавії, яку очолював Петро Гаркавченко. У вересні-жовтні 1941 року в районі Капулівки, Покровського, Грушевого Кута діяло партизанське зєднання у складі 850-900 чоловік. Збільшення кількості партизан призвело до виділення окремої групи, командуючими якої стали Куцевол П.Н. і Ступак В.Г. (наш земляк).

Для координації дій партизан була створена Рада, яку очолив Ф.Т. Рижиков. Активні дії партизани розпочали 19 вересня 1941 року. Біля Капулівки партизани вступили в бій з німецькою розвідувальною частиною 44–го окремого охоронного полку. Під час бою ворог зазнав значних втрат (вбито 22 і поранено 16 німецьких солдатів). Для боротьби з партизанами німецьке командування створило спеціальну групу військ, яку очолив генерал фон Рока. Кинувши великі сили проти партизан, карателям вдалося розгромити у плавнях загін херсонських моряків та членів їхніх сімей, який нараховував до 750 чоловік. Після бою 50 полонених було вивезено під Ушкалку і розстріляно. Гітлерівці оточили плавні. Хлопчик із навколишнього села попередив партизан, що німці готуються до активних каральних дій (на жаль, прізвище хлопчика не збереглося, він загинув під час бою). Партизани відбили перший напад ворога. Німці вважали, що в плавнях знаходиться до 7000 партизан. Проти партизан вони кидали частини бригади СС «Герман», частини 444-ї охоронної дивізії, 4-го окремого охоронного полку та загін таємної поліції. Трофейні німецькі документи, що зберігаються в Центральному архіві Радянської армії у місті Подольську (під Москвою) заповнені численними повідомленнями про локальні сутички та запеклі бої німців з нікопольськими партизанами. У ході каральних операцій німці застосовували артилерію, танки та штурмову авіацію, а втрати з обох сторін обчислюються сотнями вбитих та поранених.

Цілий місяць тривали у плавнях бої. У них загинули начальник штабу обєднання майор Михайлов, голова Пратизанської Ради Ф.Т. Рижиков. 27 жовтня 1941 року останню партизанську базу було розгромлено. Враховуючи ситуацію, військова рада Південного фронту дала розпорядження залишити плані партизанами та невеликими групами пробиватися до Чорного лісу на Черкащині. Командир третьої роти Резніченко А.Г. добився дозволу продовжити диверсійні операції. З ним на островах у плавнях залишилось близько 150 партизан. Частині бійців групи Демченка та Українця вдалося вирватись із німецького оточення. Сам Українець потрапив у засідку біля села Олексіївки, але завдяки винахідливості та сміливості вбив начальника поліцейського загону Шербата та шість його підлеглих і вирвався з лап карателів. У Херсоні фашисти схопили і розстріляли А.Г. Резніченка. Загинув у бою і Петро Гаркавченко. Іван Коростоянов уцілів і дожив до пенсійного віку. Долі інших командирів та їхніх груп залишились невідомими.

Так, іскра, яку підпалили партизани Нікопольщини переросла у полумя всенародної боротьби.

Німецький історик Кюнріх, вивчаючи партизанський рух в роки війни, зазначає, що партизани відволікали 1/10 військ Німеччини. А це 500 тисяч солдатів і офіцерів.

Всього за роки війни партизани здійснили 19 рейдів, пройшли з боями 52 тисячі кілометрів. В різні роки війни їх чисельність коливалася від 40 до 180 тисяч. В ході активних воєнних дій партизани знищили близько 468 тисяч німецьких солдатів і офіцерів, підбили 156 танків, знищили 790 гармат, 5 літаків, їхні активні дії (рейкова війна) напередодні Курської битви внесли вагомий вклад в розгром німців на Курській Дузі. Великі втрати були й серед партизан (близько 100 тисяч загинуло і 80 тисяч отримали поранення). За мужність і героїзм 95 і з них нагородженні  Золотою зіркою Героя Радянського Союзу, а 63 тисячі отримали різні нагороди.

Виступ 3

Боротьба з гітлерівцями йшла і в самому місті Нікополі. Багато трагічних сторінок в історії Нікопольського підпілля.

У жовтні 1941 року була створена перша підпільна організація «Правда». В ній були задіяні учні педагогічної шкрли. Очолив її Микола Олександрович Хілінський. Учасники групи змогли дістати радіоприймач і друкарський шрифт, за допомогою яких вони друкували і поширювали листівки зі зведеннями Радінформбюро про події на фронті. Проіснувало це підпілля до лютого 1942 року і було розпущене через те, що за членами організації німці встановили спостереження.

У березні 1942 року була створена нова підпільна організація «За Радянську Батьківщину». На засіданні організація обрала свій керівний орган – комітет, до складу якого увійшли: Микола Хілінський (перший секретар), Лілія Назаренко, Семен Резников, Василь Лома, Микола Шпак, Валентина Слєпєнцова. Всього група налічувала 39 чоловік. Учасники групи поширювали листівки, розклеювали по місту антигітлерівські карикатури, зривали мобілізацію молоді на роботу до Німеччини. Підпільники передавали продукти харчування та одяг радянським військовополоненим, а також збирала зброю для ведення відкритої боротьби з ворогом у майбутньому. На жаль, німцям вдалося натрапити на слід підпільників. Організація « За Радянську Батьківщину» була розкрита за допомогою агентів німецької служби безпеки: колишнього військовослужбовця ЧА Рябих Тимофія і Книр Максима. Рябих Т., перебуваючи влітку 1942 року в Нікополі, зупинився на квартирі у своїх племінниць Слєпєнцових – учасниць організації, від них довідався про існування у місті підпілля. Слєпєнцови, не підозрюючи про справжню діяльність агентів, познайомили їх з іншими підпільниками, і з  самим Хілінським. У жовтні 1942 року Рябих вдруге прибув до Нікополя з іншим агентом Книрем М., якого представляв як керівника молодіжного підпілля в місті Дніпропетровську на прізвище «Зорін». Начебто для спільної співпраці Зоріну був наданий повний список учасників  групи зі всіма даними та перелік зброї, якою володіла організація. Після цього Рябих і Книр більше не зявлялися. А 17 грудня 1942 року всі активні учасники підпільної організації були заарештовані німцями. Підпільникам довелося  перенести допити, катування, знущання. 7 січня 1943 року підпільників повезли на розстріл. По дорозі на місце страти заарештованим вдалося розвязати одне одному руки. Вони напали на охоронця, завязалася бійка, арештовані почали вистрибувати з машини. Німці відкрили вогонь по втікачах. Більшість підпільників було вбито або поранено на місці. І лише трьом вдалося втекти: Олександру Шведову, Петру Орлову, Лілії Назаренко. Пізніше, вже в лютому німці розстріляли М. Хілінського, сестер Слєпєнцових та В. Кулика.

Після короткого затишшя, коли німці вже заспокоїлися, в районі станції Нікополь і Новопавлівки з’явились листівки, в яких повідомлялося про перемогу Радянських військ під курськом і Орлом. В Нікополі почало діяти нове підпілля – група «Месник». Організатором і керівником його був відомий у місті спортсмен Лев Федорович Хлястіков. На початку війни він пішов на фронт і служив у морській піхоті. В боях під севастополем був поранений і потрапив у полон, але по дорозі до Німеччини втік і незабаром зявився у Нікополі. Тут він самовіддано поринув у підпільну діяльність. У квітні 1943 року в місті розгорнула діяльність ще одна підпільна організація А.Я. Кардашова. У липні цього ж року групи Хлястікова Л.Ф. і Кардашова А.Я. встановили між собою зв’язок і вийшли на підпільні організації Нікопольського району. Разом вони вели активну діяльність по підготовці збройного повстання в тилу ворога, збирали зброю та переправляли десятки людей до партизанської бази загону імені Сталіна, який діяв у Покровських плавнях.

У серпні 1943 року був створений партизанський загін і у місті Марганці у складі 80 чоловік на чолі зі Шкондою Г.А. Ризикуючи життям, підпільники здійснювали задумане.

У вересні 1943 року учасник групи А.Я. Кардашова П. Бояринов, який працював на ст. Нікополь, спрямував у тупик німецький ешелон з технікою. В результаті головний шлях був закритий на довгий час. Учасники групи М.П. Золотухін та О.І. Сапіга під час польоту радянської авіації подали сигнал льотчикам – запалили вогонь на поворотному колі депо, внаслідок чого були пошкоджені кілька ворожих потягів і саме поворотне коло.

Існує багато прикладів боротьби підпільників проти гітлерівців, коли влаштовувалися сміливі диверсійні заходи.

У Нікополі також діяло і націоналістичне підпілля. Його заснували українські інтегральні націоналісти, які поставили собі за мету, скориставшись війною, поширити свій вплив по всій Україні.

30 червня 1941 року українські націоналісти у Львові спробували відродити Українську Державу. Початок діяльності націоналістів в нашому краї пов’язаний з прибуттям до Нікополя восени 1941 року представників похідної групи ОУН на чолі з У. Тимченко. Вони брали участь у створенні місцевого управління особисто і залучали до нього місцевих жителів. Осередок ОУН розгорнув роботу з пропаганди ідеї відродження самостійної Української держави, створив легальну організацію «Просвіта», через яку вів виховну роботу з дітьми та підлітками, запобігаючи їхньому онімечуванню. Спочатку німці не чіпали активістів ОУН, оскільки в перші дні війни її керівництво заявило про намір організувати боротьбу з комуністичною диктатурою. Проте, отримавши дані, що українські націоналісти в підпільній пропагандистській роботі закликають населення до антифашистської боротьби, гітлерівці заборонили «Просвіту» й почали переслідувати оунівців. У. Тимченко була заарештована і вислана до Німеччини.  Але нелегальна діяльність ОУН тривала: створювалися підпільні осередки в Нікополі, Марганці, селах Нікопольського і Томаківського районів, розповсюджувалися антифашистські листівки, роз’яснювалися завдання національного руху. Одним із видних провідників ОУН – бандерівців у Нікополі був Ф.І. Вовк – «Тиміш», який працював до війни директором школи № 9, а під час окупації - головним агрономом району і мав широкі зв’язки з місцевим населенням.  У Нікопольській окружній організації ОУН було на той час до 100 чоловік.

Восени 1943 року німецька поліція розгромила її головну конспіративну квартиру в Нікополі по вулиці Шевченка, 73. Але регіональному керівнику «Тимошу» разом з іншими підпільниками вдалося втекти. Частина членів ОУН за наказом керівництва виїхала на захід, ті ж учасники підпілля, які залишилися на Нікопольщині, у 1944-1945 роках були викриті і репресовані органами НКВС.

Для посилення організації антифашистського опору на території Нікополь-Марганецького басейну, в червні 1942 року в районі с. Шолохового таємно було скинуто з літака зв’язкових ЦК КП(б)У Ф. Наумова і Н.Т. Гурову. Їм вдалося закріпитися у с. Червоногригорівці і створити підпільну антифашистську групу. Її учасниками стали: М.І. Колондьонок, М.І. Писаревич, А.Д. Писаревич, Ю.М. Писаревич, В.Я. Стегнієнко. Підпільники вели агітаційну роботу, сприяли втечам радянських військовополонених, яких потім переправляли у Марганецький партизанський загін, здійснювали саботаж заходів окупаційної адміністрації.  

Виступ 4

До осені 1943 року радянські війська визволили Донбас, майже всю Лівобережну Україну. Восени 1943 року війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р.Я. Малиновського розпочали активні бойові дії з форсування Дніпра та розгрому німецьких військ на території правобережної частини Дніпропетровської області. 25 жовтня 1943 року ворг залишив Дніпропетровськ. Бої точилися на Криворізькому та Нікопольському напрямках. Головною силою, що вела бойові дії з розгрому Нікопольського угрупування німців у листопаді 1943 року була 8-ма гвардійська армія генерала-полковника В.І. Чуйкова за підтримки частин 17-ї повітряної армії генерала-лейтенанта В.О. Судця. Німецькі генерали пропонували Гітлеру відвести війська з-під Нікополя внаслідок невигідної стратегічної позиції, але це було ним відхилено, оскільки він розраховував якнайдовше зберегти за собою родовище Криворізького залізорудного та Нікопольського марганцевого басейнів для промисловості Німеччини та через зовнішньополітичні причини.

В листопаді 1943 року на південь від Нікополя на лівому березі Дніпра утворився плацдарм німецьких військ проти військ 4-го Українського фронту. Відхід німців від Марганця і Нікополя означав і ліквідацію Нікопольського плацдарму, разом з тим і кінець надіям на деблокаду Кримського угрупування німецько-румунських військ та остаточного падіння авторитета Гітлера в Румунії та Болгарії.

У спогадах генерала Вальтера Варлимонта є такий епізод: « 27 грудня 1943 року у ставці Гітлера. «Прочитайте ось тут, Йодль», - сказав фюрер, простягаючи телеграму Манштейна, з якої стало зрозумілим, що Нікополь та Кривий Ріг будуть втрачені. Для підсилення військ на Нікопольському плацдармі з групи армій «Північ» було перекинуто 12 дивізій. Щоб підняти бойовий дух солдатів та офіцерів, Гітлер встановив для захисників Нікопольського плацдарму подвійну оплату та додаткові відпустки. В свою чергу командування Червоної армії зосередило на Нікопольському плацдармі десятки дивізій.

5 грудня 1943 року після важких кровопролитних боїв частини 4-го гвардійського стрілецького корпусу під командуванням генерал-лейтенанта В.О. Глазунова вступили на територію сучасного Нікопольського району і звільнили с. Менделєєвку. На шляху наступаючих став опорний пункт німецької оборони – висота 167,3 або так звана Нечаєва Могила. Атаки 57-ї гвардійської стрілецької дивізії на цей 17-ти метровий скіфський курган захлинулися кров’ю. Наступний штурм Нечаєвої Могили розпочав 19 грудня 1943 року 4-й гвардійський стрілецький корпус. Протягом кількох днів йшли жорстокі кровопролитні бої за цю висоту, під час яких були вбиті, поранені і пропали безвісти кілька тисяч бійців та командирів Червоної Армії. Проте добитися рішучого успіху радянським військам не вдалося: Нечаєва Могила залишалася за противником.

Внаслідок цих боїв німецьке командування 29 грудня 1943 року відвело частину своїх військ з правобережної частини м. Запоріжжя і закріпилося на рубежі Томаківка – Біленьке. Війська 8-ї гвардійської армії швидко просунулися вперед. На правий берег Дніпра почали переправлятися частини 6-ї армії генерал-лейтенанта І.Т. Шльоміна. Сталін наказав посилити наступ і добитися 8-й гвардійській армії успіху на Апостоловському напрямку. Але німецькі війська чинили тут запеклий опір і тому бої 29 та 31 грудня 1943 року не привели до значних наслідків, хоча після багатоденних боїв радянські війська зайняли с. Островку. 3 січня 1944 року Сталін наказує командуванню 3-го та 4-го Українських Фронтів провести підготовку до нового наступу на 10-12 січня 1944 року. У призначені дні український степ здригнувся від важких артилерійських та мінометних залпів. Під прикриттям вогневого валу в атаку пішли дивізії 8-ї гвардійської армії та 46-ї армії в районі с. Новомиколаївки (в 6-ти км на північ від села Лошкарівки). А проти Нікопольського плацдарму німців – 28-а, 5-а ударна, 3-я гвардійська армії 4-го Українського Фронту. Кровопролитні бої йшли кілька днів. Радянські війська зуміли лише вклинитися в оборону німців на 6-7 км, але прорвати її не змогли. Відсутність необхідної кількості танків не давала розвинути перші успіхи. Тому 17 січня 1944 року наступ радянських військ припинився. 3-й та 4-й Українські Фронти почали підготовку до нового наступу: війська поповнилися живою силою, бойовою технікою, боєприпасами. Під Новомиколаївку був перекинутий з лівобережжя 4-й гвардійський механізований корпус. На той час лінія фронту 8-ї гвардійської армії, у складі якої були 9 стрілецьких дивізій, 1 танкова бригада, 2 танкові полки, 3 артилерійські дивізії, 1 протитанкова бригада, 13 окремих артилерійських та мінометних полків, проходила по рубежу с. Ново-Ковно – с. Межуєвка – с. Головкове – с. Іванівка – с. Дружба; 6-ї армії у складі якої було 4 стрілецькі дивізії, 7 артилерійських та мінометних полків, по рубежу с. Дружба - с. Охотниче – Могила Нечаєва – с. Миролюбівка – с. Сергіївка – с. Виводово – с. Біленьке. Проти них оборонялися частини 6-ти німецьких дивізій 17-го та 30-го армійських корпусів. На південь від Нікополя проти 3-ї гвардійської армії, що мала 10 стрілецьких дивізій, гвардійську мотострілецьку бригаду, танковий полк, 3 артилерійські дивізії, 12 окремих артилерійських та мінометних полків оборонявся 4-й німецький армійський корпус у складі 4-х піхотних дивізій.

30 січня 1944 року дивізії 8-ї гвардійської армії розпочали розвідку боєм. Це дало можливість радянським військам виявити вогневу оборону противника в напрямку головного удару. Вранці 31.01. після 50-хвилинної артилерійської підготовки в рішучий наступ перейшли частини 29-го та 4-го гвардійських стрілецьких корпусів. Успішними виявилися дії підрозділів 47-ї гв. стрілецької дивізії та 57-ї гв. стрілецької дивізії, які оволоділи опорним пунктом в с. Сорочиному. Після жорстокого нічного бою полки 57-ї гв. стрілецької дивізії у взаємодії з бійцями 88-ї гв. стрілецької дивізії (генерал-майор Б.М. Панов) оволоділи с. Лошкарівкою. Зустрівши запеклий опір противника під хутором Звєзда, командування 47-ї гв. стрілецької дивізії відмовилося від фронтальних атак. Обхідним маневром гвардійці напівоточили позиції німців. Рішучою атакою цей населений пункт був зайнятий.

Наслідком пешого дня наступу 8-ї гв. армії було її вклинення у ворожу оборону вглиб до 4-х км. Вранці 1 лютого 1944 року після 15-ти хвилинної артпідготовки наступ радянських військ відновився з новою силою. В бій були введені додаткові резерви. Особливо жорстоко німці оборонялися під с. Приют. Кілька фронтальних атак успіху не мали. Село переходило із рук в руки. Тоді новий командир 74-ї гв. стрілецької дивізії полковник Д.Є. Баканов прийняв рішення відбити опорний пункт противника. Користуючись низовинами, батальйони почали обходити позиції ворога, незважаючи на його сильний артилерійський та мінометний обстріл. О 7-й годині ранку почалася загальна атака. Гвардійці увірвалися в село і після рукопашної сутички опір німців був зламаний. Частини27-ї гв.  стрілецької дивізії з боєм зайняли с. Красноє; а 35-та гв. стрілецька дивізія – хутір Петровський, де було знищено до 100 німецьких солдатів і офіцерів. До кінця дня війська 8-ї гвардійської армії зайняли з боєм ще кілька населених пунктів, у т.ч. дуже важливу в системі оборони противника залізничну станцію Павлопілля і розширили прорив до 14 км вглиб. Частини німецької 16-ї моторизованої, 123-ї та 46-ї піхотних дивізій понесли тяжкі втрати і були деморалізовані. Щоб закріпити успіх, командування 3-го Українського фронту ввело в бій 4-й гв. механізований корпус генерала Т.О. Танасчишина, що мав 120 танків і самохідних гармат. Маючи броньовану підтримку, дивізії 8-ї гв. армії наступного дня оволоділи 22 населеними пунктами, серед яких с. Марин-Дар, хутір Семенівський, с. Христофорівка, с. Петрівка, хутори Зелений та Головко, с. Войково, селище Будьонівське. Ці наступальні дії відбувалися у важких умовах раннього потепління і бездоріжжя.

Танки 36-ї гв. танкової бригади під командіванням майора Івлева з десантом піхоти увірвалися в с. Миронівку і до кінця дня досягли північної околиці с. Шолохового та с. Кам’янки.

З виходом радянських військ до цих населених пунктів німецькі війська під Нікополем та Марганцем потрапили під загрозу повного оточення, тому Гітлер був змушений віддати наказ зруйнувати райони видобутку марганцю, вивезти всіх спеціалістів, а командуванню 6-ї німецької польової армії зайняти військами рубежі по р. Кам’янці та р. Солоній. Безперечно, успішні дії військ 8-ї гв. армії та 4-го гв. механізованого корпусу 2 лютого 1944 року стали вирішальними у боях за Нікополь і Нікопольський район.

На інших ділянках фронту також точилися жорстокі бої. Протягом 30 січня – 2 лютого 1944 року частини радянської 6-ї армії вели наступ у районі сіл Красендорф – Сергіївка. Ворог неодноразово переходив у контратаки піхоти за підтримки танків і стримував просування радянських військ. Активно вели наступ на Нікопольському плацдармі війська 28-ї, 5-ї ударної, 3-ї гв. армії 4-го Українського фронту. В деяких місцях майже 120-ти км фронту вони вклинилися в оборону німецької оперативної групи «Шернер». Командування 8-ї гв. армії, отримавши повідомлення розвідки, що ворог відступає в західному та південно західному напрямках, почало нарощувати силу ударів на південь, щоб досягнути Дніпра та оточити і знищити Нікопольське угрупування противника. 3 лютого 1944 року бій вели вже всі 9 стрілецьких дивізій армії та її артилерія. З великими труднощами 57-а гв. стрілецька дивізія вибила гітлерівців із с. Олександрівки та Рудничого селища, 4-й гв. механізований корпус намагався пробитися вздовж залізничої колії Олександрівка – Чортомлик на Нікополь. Протягом ночі та наступного дня, долаючи опір противника та вогонь його важкої артилерії, радянські солдати увірвалися в с. Перевізькі Хутори, з боєм зайняли Богданівку, Ольгоіванівку, хутір Хмельницький та інші населені пункти. Жорстокі бої продовжувалися в районі сіл Олександропіль та Криничувате, селища Дружба і Могили Нечаєвої. Проте ворог тут почав відступати. Прикриваючись шаленим артилерійським вогнем,  частини 125-ї та 294-ї німецьких піхотних дивізій відходили на Марганець. Набагато складнішим було становище у смузі наступу 4-го гв. стрілецького корпусу. Противник, перекидаючи свої частини з Нікопольського плацдарму через Нікополь, вводив у бій все нові сили. Контратаки німецької піхоти за підтримки танків йшли одна за одною в районі Перевізькхуторів та ст. Чортомлик. Долаючи опір противника, чатини радянських військ зайняли села Олександрівку, Марїне, Катерино-Михайлівку. Переслідуючи відступаючого противника, частини 6-ї армії генерала Шльоміна, повільно рухалися вперед. 60-та гв. стрілецька дивізія зайняла села Охотниче, Томаківське, Лебедине, Могилу Нечаєву, Миролюбівку, Пахар, хутір Орлов. Розвиваючи наступ, бійці 203-ї  стрілецької дивізії з боєм зайняли с. Борисівку, де захопили у полон 50 гітлерівців та 15 автомашин. Полки 203-ї та 333-ї стрілецьких дивізій розгорнули бої за м. Марганець. Сильні бої відбулися за с. Миколаївку та хутори Максимові, поки на їхній території не були знищені повністю арєргарди противника. 6 лютого 1944 року накал боїв не вщухав. Ось про що свідчать оперативні документи штабу 8-ї гв. армії: «57-я гв. с. д. встретив ожесточенное сопротивление противника и отбив (с 6.00 до 16.30) одиннадцать контратак противника из напрпавления хутора Перевизские и ст. Чертомлык, силой от роты до батальйона пехоты и 5 танков каждая, успеха не имела». «39-я гв. с. д. (с 9.00 до 14.30) отбила четыре контратаки противника и овладела с. Шевченково и хутором Покровским». «79-я с. д. Встретила сильное сопротивление противника и овладела хутором Новоселовка».

Цього дня внаслідок успішних боїв, що часом переходили в рукопашні сутички, полки 203-ї та 333-ї стрілецьких дивізій вибили німців із м. Марганця. Повільно просуваючись під вогнем противника, частини 60-ї гв. стрілецької дивізії зайняли села Ново-Українку, Ново-Іванівку, Високе. Під тиском військ 4-го Українського фронту німецькі війська залишили плацдарм на лівобережжі. 7 лютого останні піхотні і танкові частини німців переправилися до Нікополя і підірвали мости через Дніпро. Командувач 3-ї гв. армії генерал Д. Лелюшенко віддав наказ командирам дивізій якнайшвидше підготуватися бійцям до форсування Дніпра та висадки у Нікополі та селах Капулівці і Покровському. Того ж дня війська 6-ї армії вперто просувалися в Нікопольському напрямі. Бійці 244-ї стрілецької дивізії генерала Афанасьєва вибили німців із с. Дмитрівки, полки 203-ї та 333-ї стрілецьких дивізій зайняли Червоногригорівку, роз’їзд Пиролюзит, підійшли до північної околиці Нікополя і с. Новопавлівки. Тут противник на кілька годин сильним вогнем зупинив атаки радянських частин. О 23.00 7 лютого 1944 року раптовою атакою бійці 203-ї та 333-ї стрілецьких дивізій оволоділи ст. Нікополь, де захопили полонених та трофеї. Після цього передові загони радянських солдатів завязали бой з відступаючими гітлерівцями і вийшли на 2.30 8 лютого 1944 року на південну околицю міста. Назустріч їм просувалися через Дніпро і плавні підрозділи 5-ї гв. мотострілецької бригади, 266-ї стрілецької дивізії, які висадилися в Нікополі і захопили плацдарм для голвних сил. У цьому їм допомагали місцеві жителі, які на човнах переправляли солдатів та їхнє озброєння. У нічному бої в Нікополі зіткнулися бойові порядки 6-ї армії 3-го Українського фронту та 3-ї гв. ариії 4-го Українського фронту. Під ранок бої вже точилися на західній околиці міста, де відступаючі гітлерівці намагалися стримувати просування радянських військ. У тойже день значного успіху добилася 39-а гв. стр. дивізія, яка зайняла районний центр с. Чкалове. Але в районі Перевізьких Хуторів 74-а, 47-а та 35-а гв. стр. дивізії продовжували вести кровопролитні бої. Певний перелом намітився 9 лютого, коли частини 8-ї гв. армії з боєм зайняли с. Кисличувате, Січове, колонію Катеринівку. Ворог відступав, залишаючи майже всю свою автотехніку та гармати.

Через Дніпровські плавні до старовинних козацьких сіл Покровського та Капулівки пробивалися бійці 243-ї стр. дивізії. За допомогою місцевого населення радянські солдати переправилися через протоки на правий берег і раптовим ударом вибили німців із с. Покровського.

Зранку 10 лютого 1944 року відновилися бої за Перевізькі хутори і ст. Чортомлик. Фронтальні атаки військ 6-ї армії вогнем противника були відбиті і успіху не мали. Просування військ 8-ї гвардійської армії німці відбивали контратаками своїх батальйонів. Населені пункти переходили з рук в руки. Лише 11 лютого 1944 року дивізії 4-го гв. стр. корпусу зломили опір німців до 9-ї години ранку і зайняли з боєм Перевізькі хутори, с. Перевізьку Балку та ст. Чортомлик. Німецькі підрозділи відійшли на лівий берег Базавлука, де підготували собі заздалегідь оборонний рубіж. Війна повільно відкочувалася на захід.

Виступ 5

Втрати радянських бійців, які загинули в боях за визволення Нікопольщини в 1943-1944 роках і поховані в братських могилах:

Менделєєвка  118 осіб

Острівка   450 осіб

Лошкарівка  159

Павлопілля   288

Головкове   54

Криничувате  181

Лебедине (Нечаєва Могила) більше 2000

Високе   39

Красіне   108

Веселе (Орлова Могила)  1673

Лукіївка   34

Кірове   104

Новоіванівка  118

Новософіївка  41

Шевченкове  76

Таврійське   162

Дмитрівка   19

Борисівка   235

Чкалове   70

Хмельницьке  66

Миронівка   14

Шолохове   134

Катеринівка  147

Менжинське  10

Червоногригорівка 507

Олексіївка   70

Капулівка   101

Відгриміли бої  на Нікопольській землі. Мирні жителі вийшли на поля, щоб поховати загиблих воїнів. Із спогадів О.К. Чередниченко, бригадира першої бригади поховання: «...Бригада поховання складалася із дівчат 16-18 років і чоловіків похилого віку. Мені тоді був 21 рік. Коли ми прийшли до Нечаєвої Могили, то побачили, що підступи до неї густо вкриті тілами наших бійців. Було там і кілька загиблих медсестер. Тіло одного із бійців лежало біля амбразури дзота. Стояло 23 розбитих радянських танка. Загиблих бійців ховали в окопах, траншеях, бліндажах. Майже всі бійці були з документами, тобто з червоноармійськими книжечками. З медальйонами було дуже мало. Книжки ми забирали, але лише в тих, хто лежав на поверхні. У тих, хто був напівзасипаний, або лежав на дні окопу, ми їх не брали, а просто засипали тіла землею.У деяких бійців у документах були записки з проханням до тих, хто знайде їх після загибелі, відіслати документи рідним за вказаною адресою і написати, де загинув. З нами працювали 5 армійських саперів, які розміновували нам шлях. Моя бригада зібрала 748 червоноармійських книжок. Ми працювали майже два місяці. На похованні було дві бригади. Скільки зібрала друга бригада – я не знаю. Червоноармійські книжечки здали у військово-обліковий стіл сільської ради. Останні свої жертви Могила Нечая забрала 22 серпня 1944 року, коли при розмінуванні біля її підніжжя загинули сержант Спиридонов, рядовий Амосов, Майя Романовська, Федір Бойко, Василь Москаленко».

Можна стверджувати, що поле перед Могилою Нечая – величезна братська могила. Архіви Нікопольського військкомату за 1944-1946 років не збереглися. Якщо враховувати, що загиблих ховали прямо на полях, то можна стверджувати, що втрати радянських військ значно більші, ніж та кількість, що похована в братських могилах.

Інформаційний список

«Герої Радянського Союзу та Повні кавалери ордена Слави – уродженці м. Нікополя та Нікопольського району і такі, що на їх території проживали, працювали і навчались у довоєнні та післявоєнні роки»

І. Двічі Герой Радянського Союзу.

1. Таран Павло Андрійович

ІІ. Герої Радянського Союзу.

  1.  Бабак Іван Ілліч
  2.  Баранов Микола Васильович
  3.  Бриль Микола Харлампійович
  4.  Борзенько Сергій Олександрович
  5.  Гончар Іван Олексійович
  6.  Гудзь Порфирій Мартинович
  7.  Доліна Марія Іванівна
  8.  Карамушко Петро Григорович
  9.  Кисиленко Петро Євдокимович
  10.  Концевой Зіновій Абрамович
  11.  Малка Іван Трохимович
  12.  Матюк Арсеній Васильович
  13.  Маханьов Максим Гнатович
  14.  Мелешко Олег Іванович
  15.  Муравйов Михайло Васильович
  16.  Носаль Євдокія Іванівна
  17.  Путько Микола Савович
  18.  Піддубний Микола Іванович
  19.  Рижий Леонід Кирилович
  20.  Усов Віктор Михайлович
  21.  Чалий Микола Полікарпович
  22.  Шульгін Олександр Іванович
  23.  Яловий Іван Павлович

ІІІ. Повні кавалери ордена Слави.

  1.  Бумагін Федір Олександрович
  2.  Казимир Іван Максимович
  3.  Каїрський Микола Миколайович
  4.  Насєкін Федір Федорович
  5.  Щуренко Роман Іванович

Підсумок уроку.

PAGE  1


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

5782. Поняття регіону. Галузева та функціональна структури регіону 142 KB
  Поняття регіону, територіального та регіонального управління Структура регіону. Галузева та функціональна структури регіону Соціальна інфраструктура регіону Поняття регіону, територіального та регіонального управління Термін...
5783. Статья. О структурном синтезе передаточных механизмов 820 KB
  О структурном синтезе передаточных механизмов Настоящая статья является продолжением работы. Рассматривается метод образования структуры пространственных передаточных механизмов с использованием схем плоских механизмов. Метод основан на построен...
5784. Определение жесткости токарного станка производственным методом 546.5 KB
  Определение жесткости токарного станка производственным методом Цель работы Ознакомиться с производственным методом определения жесткости. Определить суммарную жесткость передней бабки и суппорта, задней бабки и суппорта, построить диаграмму...
5785. Расчет ленточного конвейера и цилиндрического косозубого редуктора 3.47 MB
  Создание машин, отвечающих потребностям народного хозяйства, должно предусматривать их наибольший экономический эффект и высокие тактико-технические и эксплуатационные показатели. Основные требования, предъявляемые к создаваемой машине: выс...
5786. Расчет механической частоты вращения электродвигателя 748.5 KB
  Ведение Электрический привод (ЭП) представляет собой электромеханическую систему, обеспечивающую реализацию различных технологических и производственных процессов в промышленности, сельском хозяйстве, на транспорте, коммунальном хозяйстве и в быту с...
5787. Действительный одноступенчатый поршневой компрессор 1015 KB
  Действительный одноступенчатый поршневой компрессор Цель: Изучить процессы, протекающие в действительном поршневом компрессоре, и их влияние на основные технические характеристики, такие как производительность, работа, мощность, температурный режим,...
5788. Многоступенчатое сжатие в поршневых компрессорах 760.5 KB
  Многоступенчатое сжатие в поршневых компрессорах Цель: Изучить закономерности сжатия воздуха в многоступенчатом поршневом компрессоре. Выяснить условия наивыгоднейшей работы его и проанализировать случаи работы двухступенчато...
5789. Идеальный поршневой компрессор 355.5 KB
  Идеальный поршневой компрессор Цель: На примере идеального поршневого компрессора проследить характер протекания основных процессов в поршневом компрессоре, используя основные зависимости термодинамики. Уметь определять главные техническ...
5790. Термодинамические основы сжатия газов 151.5 KB
  Термодинамические основы сжатия газов Цель: На примерах термодинамических процессов, протекающих в элементах пневмоэнергетических систем, усвоить применение основных законов термодинамики и гидромеханики для анализа явлений, имеющих место в компресс...