5390

Політологія як наука. Предмет і методи політології. Конспект лекцій

Конспект

Политология и государственное регулирование

Предмет і методи політології. План Політика як суспільне явище. Об'єкт, предмет, структура та функції політології. Категорії політології. Методи політології. Зв'язок політології з суспільними науками. Політика...

Украинкский

2012-12-08

854 KB

157 чел.

Предмет і методи політології.

План

  1.  Політика як суспільне явище.
  2.  Об’єкт, предмет, структура та функції політології. Категорії політології.
  3.  Методи політології.
  4.  Зв’язок політології з суспільними науками.
  5.  Політика як суспільне явище

Вивчення будь-якої науки починається зі з’ясування, що вона досліджує, коли і як виникла та розвивалась, які її найхарактерніші риси та її місця й ролі в пізнанні й розвитку суспільства.

Термін політика в науковий обіг уперше було введено в давньогрецьким філософом Арістотелем, який у своєму трактаті “Політика” сформулював концепцію, що політика – це мистецтво управління державою.

Однак з часом з ускладненням суспільних відносин, розвитком державних інститутів, значення поняття політика еволюціонувало. Нині в політологічній науці існує ряд визначень цього терміну, а дослідження політичної сфери суспільства активізувалось у ХХ столітті. Досліджуючи питання про політику та політиків у вузькому розумінні німецький учений М. Вебер писав, що “Політика, судячи з усього, означає спрямування до участі у владі або здійснення впливу на розподіл влади як між державами, так і в самій державі, між групами людей з яких вона складається”. 

 У сучасній політології визначення терміну політика через владу є найбільш поширеним. Зокрема, в українському політологічному словнику політика визначена як організаційна, регулятивна й контрольна сфера суспільства у межах якої здійснюється соціальна діяльність, яка спрямована на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами для здійснення власних запитів і потреб.

Таким чином, у сучасній політологічній науці політика визначається як діяльність, яка спрямована на задоволення потреб та інтересів щодо управління та керівництва суспільством.

Однак необхідно враховувати, що політика не в повному обсязі охоплює діяльність державних органів, а є прерогативою тих інститутів, які безпосередньо сформовані народом і приймають політичні рішення.

У сучасному світі політика відіграє важливу роль в узгодженні суспільних інтересів різних соціальних груп, підпорядкуванню їх загальнонаціональним та загальнодержавним інтересам тощо.

Тому політика може бути визначена як діяльність з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

 Суб’єктами політики є особи та створені ними установи й організації, які беруть участь у політичному процесі та мають можливість діяти вільно й самостійно.

За характером і місцем, яке посідають суб’єкти політики у суспільній структурі суспільства виокремлюють три групи суб’єктів політики:

  1.  Соціальні суб’єкти політики – це індивіди й різноманітні соціальні спільності.
  2.  Інституціональні суб’єкти політики – це політичні інститути (держава та її структурні елементи).
  3.  Функціональні суб’єкти політики – це такі суспільні інститути, які беруть участь у політиці ситуативно, за певних умов вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. До функціональних суб’єктів політики відносяться: армія, церква, різноманітні громадські організації тощо.

 Об’єктами політики є всі явища і процеси політичного й суспільного життя на які спрямована діяльність суб’єктів політики.

Функції політики – це основні напрями її впливу на суспільство.

Головною функцією політики є керівництво та управління суспільними процесами й забезпечення єдності та цілісності суспільства.

Інші функції політики окреслені метою провідної. До функцій політики належать:

- вираження й задоволення інтересів різних соціальних груп;

- інтеграція суспільства шляхом узгодження соціальних інтересів;

- забезпечення наступництва та інноваційності;

- функція політичної соціалізації особи.

До кола функцій політики відносять і ті, які здійснюють її суб’єкти. Така всеохоплююча роль політики зумовлена її головними властивостями: універсальністю, інклюзивністю й атрибутивністю.

Універсальність політики полягає в її здатності впливати практично на всі сторони й елементи життєдіяльності суспільства.

Інклюзивність політики зумовлена її здатністю проникати в усі сфери суспільного життя.

Атрибутивність політики знаходить свій вияв у її здатності поєднуватися з неполітичними суспільними відносинами й сферами й утворюючи таким чином, інші види суспільних відносин і сфери суспільного життя.

Виділяють наступні види політики:

- за об’єктами: політика держави, політика партії, політика класу тощо;

- за масштабами: світова політика, загальнодержавна політика, міжнародна політика, локальна й регіональна політика;

- за спрямованістю: внутрішня політика, зовнішня політика;

- за сферами соціального життя: економічна політика, соціальна політика, молодіжна політика тощо.

Таким чином, політика є регулятором суспільних відносин, реалізуючись шляхом їх орієнтування, спрямування розвитку в багатьох галузях або в усій їх сукупності.

2. Об’єкт і предмет, структура та функції політології. Категорії політології

 Політологія – це наука про політику, закономірності й випадковості розвитку політичного процесу, про функціонування політичної системи й влади, про сутність, форми і методи діяльності суб’єктів політики, проблеми міжнародних відносин.

Щодо самого терміну “політологія” то він вживається здебільшого науковцями на території колишнього Радянського Союзу. В більшості країн світу дана галузь наукових знань називається – політична наука.

Враховуючи, що політологія є окремою галуззю наукових знань, яка вивчає політичну сферу суспільного життя це передбачає виокремлення предмета й об’єкта політології.

 Об’єктом політології визначають політичну сферу суспільного життя, саму політику й її взаємовідносини з особою й суспільством.

Щодо визначення предмета політології то єдиного підходу в учених немає. Це зумовлено тим, що предметом політології можна вважати владу, демократію, політичну культуру тощо.

Тому узагальнивши наявні точки зору можна виокремити предмет політології.

 Предметом політології як науки є політична система суспільства та її різноманітні підсистеми. Це зумовлено тим, що жодна галузь наукових знань, яка досліджує політичну сферу суспільного життя на робить це в такому повному обсязі як політологія й не визначає предметом свого дослідження політичну систему суспільства.

Головними структурними елементами політичної системи суспільства є політичні інститути й політичні відносини.

 Політичні відносини – це відносини з приводу влади в суспільстві, а політика є діяльністю, яка спрямована на завоювання, використання й утримання влади. Тому політологія може бути визначена як наука про закономірності діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Враховуючи, що політологія є самостійною наукою вона має свою внутрішню структуру основними елементами  якої є:

 Історія політичних учень, яка досліджує зародження, становлення й ґенезу політичних ідей, поглядів, теорій упродовж існування державно організованого суспільства. Основними елементами історії політичних учень є: Стародавній світ та період Античності, епоха Середньовіччя, Ренесанс, Новий та Новітній час.

Головним елементом політології є теорія політики, яка вивчає політику як цілісний предмет, включаючи концепції політики і влади, теорії політичних систем і процесів, моделі політичної участі й політичного лідерства, а також теорії формальних і неформальних інститутів політики тощо. Теорія політики становить основний зміст  політології.

 Прикладна політологія є тією галуззю знань про політику, котра стосується безпосередньо процесу реалізації політики. ЇЇ основний зміст складає: розробка політичних технологій, прийняття політичних рішень, проведення виборчих кампаній, врегулювання політичних конфліктів тощо. Дана галузь політології здійснює також політичні прогнозування й планування, консультування тощо. Тому практична політологія це ступінь теоретичних моделей, методологічних принципів, методів і процедур дослідження, програм і рекомендацій, які орієнтовані на практичне використання й досягнення політичного результату.

Порівняльна політологія проводить порівняльні дослідження політичних процесів різних держав, регіонів та епох.

 Функції політології

Функціями політології є основні напрями її впливу на суспільство.

Узагальнюючи наявні точки зору точки зору можна виокремити п’ять головних функцій політології.

Теоретична функція політології полягає в розробленні нею різних, теорій понять, категорій, гіпотез, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють різноманітні явища і процеси політичного життя суспільства.

Суть методологічної функції політології заключається в тому, що сформульовані цією наукою закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій при дослідження політичних явищ і процесів.

Практична чи прикладна функція політології полягає в її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних завдань і проблем. Ця функція є основною при розробці практичних рекомендацій щодо реалізації політики, проведенні виборчих кампаній тощо.

Виховна функція політології відіграє важливу роль у формуванні світогляду особи, дає їй необхідні знання про політичну сферу суспільства, політичні права й обов’язки, відіграє провідну роль у політичній соціалізації й формуванні навиків політичної поведінки.

Прогностична функція політології полягає в її здатності передбачити й спрогнозувати найближчі й віддалені наслідки прийняття політичних рішень.

 Категорії політології

Будучи самостійною галуззю знань політологія має свої категорії, загальні, фундаментальні поняття, які відображають закономірні взаємозв’язки й відносини реальної дійсності й пізнання, котрі розкривають різноманітні сторони процесу реалізації влади у суспільстві.

Категорії цієї науки перебувають в досконалому й логічному взаємозв’язку між собою. Це зумовлено тим, що одна категорія будучи базовою, в зародку містить й інші категорії. В політології базовою є категорія політична влада. 

 Влада – це вольове відношення між людьми за якого одні здатні й мають можливість нав’язувати свою волю іншим. 

Безпосереднім засобом здійснення влади є політика, яка також виступає однією з ключових категорій політології. Політика як заснована безпосередньо на владі політична діяльність, реалізується у рамках політичної системи суспільства. Політична система суспільства є центральною категорією політології. Саме вона органічно поєднує в собі решту категорій цієї науки. Зокрема, інституціональна підсистема політичної системи суспільства об’єднує політичні інститути якими є держава та її структурні елементи, які також є категоріями політології.

Натомість комунікативна підсистема політичної системи суспільства базується на політичних відносинах, зв’язках з різноманітними соціальними спільностями й їх організаціями, що склалися з приводу влади.

Політична система включає до свого складу категорію “політична культура”, а значить і всі її складові такі як “політична свідомість”, “політична поведінка”, “політичні цінності”, “політичні норми” “політична соціалізація” тощо, які також є одними з ключових категорій політології.

Таким чином, політична культура будучи інтегративною категорією політології органічно поєднує в собі ряд інших категорії цієї науки.

Політична система суспільства не стоїть на місці, вона постійно еволюціонує в просторі й часі завдяки політичному процесу, однієї з ключових категорій політології. Політичними процесами називаються відносно однорідні серії політичних явищ, які взаємопов’язані між собою. Тому “політичне явище” як одна з найбільш загальних категорій політології є сукупністю всіх чинників і явищ пов’язаних із здійсненням політики.

3. Методи політології

Політологія будучи самостійною галуззю знань із своїм предметом дослідження має свої чітко визначені методи.

Метод – це сукупність прийомів та операцій за допомогою яких досліджується дійсність. Але як будь-яка інша наука політологія використовує й загальні методи наукових досліджень. До них належать загальні методи дослідження суспільних наук – соціологічний, історичний, математичний. Загально логічними методами суспільних наук є: аналіз і синтез, індукція і дедукція, поєднання історичного і логічного тощо.

Але основними методами, які використовує політологія як самостійна наука є: системний метод, порівняльний метод, біхевіористичний метод і структурно-функціональний метод.

Системний метод передбачає комплексний аналіз політичних явищ і процесів, механізмів функціонування політичних організацій. Саме системний метод орієнтує дослідження на розкриття цілісності об’єкта й тих механізмів, які її забезпечують, на виявлення багатоманітних зв’язків складного об’єкта й зведення їх в єдину теоретичну конструкцію. Однак системний метод аналізу політики вимагає детального вивчення її складових, структури та функціонування.

Структурно-функціональний метод – це дослідницький прийом суть якого полягає в розчленуванні складного об’єкта на складові, дослідженні зв’язків між ними, визначенні місця та ролі всіх елементів у функціонуванні об’єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії з зовнішнім середовищем.

Порівняльний метод орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах світу, народів та епох. Головна проблема використання цього методу зумовлена необхідністю підбору подібних явищ і процесів, оскільки порівняння можливе лише в межах однорідної політичної структури.

Біхевіористський метод дослідження суспільних явищ полягає у вивченні політичних явищ шляхом аналізу поведінки окремих індивідів і соціальних груп. Використання цього методу при дослідженні політичних процесів передбачає визнання того, що політика як суспільне явище має насамперед особистісний характер, а всі групові форми дій виводяться з аналізу поведінки індивідів, які в своїй сукупності створюють групові зв’язки. Дослідження політичної поведінки особи має своєю метою отримання емпіричної інформації за допомогою або спостереження, або одержання відомостей непрямим шляхом.

4. Зв’язок політології з суспільними науками

Будучи самостійною наукою з своїм специфічним предметом дослідження політологія не може претендувати на вивчення всіх аспектів суспільно-політичної сфери суспільного життя. Тому політологія тісно взаємодіє з рядом суспільних дисциплін, які більшою або меншою мірою досліджують різні аспекти суспільно-політичних явищ і процесів. Насамперед це філософія, соціологія, історія, політична економія, політична і соціальна психологія, право, політична етика, тощо.

 Філософія, формуючи теоретичну основу світогляду людини, виступає також і загальною методологією пізнання, яка спрямована на розкриття найбільш загальних закономірностей розвитку природи, суспільства. Політична філософія досліджує й аналізує найбільш загальні методи пізнання політики, політичних явищ і процесів, взаємозв’язок політики і влади.

Надзвичайно тісним є взаємозв’язок політології й історії. Історія вивчаючи минуле людства у всіх його аспектах, при цьому особливу увагу приділяє об’єктивному дослідженню політичних подій, явищ і процесів минулого опираючись на конкретні факти, події, вивчаючи причини різноманітних подій нагромаджуючи таким чином, значний фактологічний матеріал для здійснення аналізу політичних явищ і процесів.

Дуже тісно взаємопов’язані політологія й соціологія. Політологія широко використовує соціологічні методи вивчення політичного життя, особливо тих явищ і процесів у політиці, котрі проходять за дієвої участі значної кількості людей. Досягнення соціологічної науки великою мірою впливають на теорію пропаганди, методику ведення виборчих кампаній тощо. Однак при цьому існує й ряд принципових розбіжностей між соціологією й політологією. Коли політологія досліджує політику як процес, який має певні закономірності то соціологія основний акцент робить на дослідженні соціального аспекту політичних явищ.

 Політична економія розробляє методи, прийоми та засоби здійснення державної політики щодо функціонування економічної системи суспільства в цілому, формулює основні напрями державного регулювання економічних процесів, розробляє стратегію й тактику економічної політики держави.

Соціальна психологія вивчає закономірності та механізми формування, функціонування і розвитку суспільно-психологічних явищ, процесів та станів, суб’єктами яких виступають різноманітні соціальні спільності та індивіди. Політична психологія предметом дослідження має психологічні фактори політичної поведінки індивідів.

 Тісний взаємозв’язок існує між політологією й правом. З одного боку держава санкціонує систему правових норм, роблячи їх загальнообов’язковими, порушення яких тягне за собою застосування санкцій, а з іншого боку право підтримує механізм функціонування органів держави й саму державу. Одночасно з цим політологія і право досліджують соціально-правові проблеми та явища.

 Політична етика вивчає моральність політичного спілкування.

 Крім вищеназваних дисциплін політологія тісно взаємодіє з рядом інших суспільних наук: політичною демографією, політичною антропологією тощо.

 Отже, як бачимо політологія як наука про політичну сферу суспільного життя тісно взаємодіє з рядом суспільних наук, більшою або меншою мірою вивчають ті чи інші сторони політичного життя суспільства.

Основні категорії та поняття

Влада – це вольове відношення між людьми за якого одні здатні й мають можливість нав’язувати свою волю іншим.

Політика це діяльність з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Політологія – це наука про політику, закономірності й випадковості розвитку політичного процесу, про функціонування політичної системи й влади, про сутність, форми і методи діяльності суб’єктів політики, проблеми міжнародних відносин.

Політичні відносини – це відносини з приводу влади в суспільстві, а політика є діяльністю, яка спрямована на завоювання, використання й утримання влади.

Запитання для перевірки знань

1.Охарактеризуйте сутність поняття політика.

2. Дайте характеристику суб’єктів і об’єктів політики.

3. Проаналізуйте види політики.

4. Чому політика одночасно визначається наукою і мистецтвом.

5. Що є предметом і об’єктом політології.

6.Проаналізуйте структуру політології.

7. Які функції виконує політологія.

8. Назвіть та охарактеризуйте основні методи політології.

9. З якими суспільними науками взаємодіє політологія, чому?

10. Для чого кожна людина повинна володіти знаннями про політику?

Контрольно-тестові завдання

1. Найбільш повно визначенню терміна політика відповідає твердження: а) діяльність з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади:

б) підтримання правопорядку; в) діяльність спрямована на задоволення власних інтересів; г) гарантування прав і свобод громадян держави.

2. Вперше термін політика в науковий обіг було введено в: а) Стародавньому Римі; б) Античній Греції; г) Давній Індії; д) Середньовічній Європі.

3. Інституціональним (вторинним) суб’єктом політики є: а) класи; б) громадяни; в) правоохоронні органи; г) держава.

4. Структуру політології як самостійної галузі наукових знань складають: а) історія політичних учень, теорія політики, прикладна політологія й порівняльна політологія; б) історія політичних учень, теорія політики, прикладна політологія; в) політична історія, порівняльна політологія, теорія політики, політична психологія; г) теорія політики, прикладна політологія й порівняльна політологія;

5. Назвіть із наведених вище функцій власне політологічну: а) прогностична; б) культурна; в) соціальна; г) політична.

6. Який з методів політології полягає у вивченні політичних явищ шляхом аналізу поведінки окремих індивідів і соціальних груп: а) системний; б) порівняльний; в) біхевіористський; г) структурно-функціональний.

7. Психологічні фактори політичної поведінки індивідів вивчає: а) соціологія; б) політична економія; в) політична психологія; г) філософія.

8.Яка з наук досліджує соціальні умови життя у взаємодії з політичною владою? а) політична соціологія; б) політична психологія; в) історія; г) політична демографія.

9. Яке з нижченаведених тверджень найбільш повно відображає роль виховної функції політології? а) виховна функція політології відіграє важливу роль у формуванні світогляду особи, дає їй необхідні знання про політичну сферу суспільства, політичні права й обов’язки, відіграє провідну роль у політичній соціалізації й формуванні навиків політичної поведінки;

б) виховна функція політології відіграє важливу роль у формуванні світогляду особи, дає їй необхідні знання про політичну сферу суспільства, політичні права й обов’язки; г) виховна функція політології відіграє важливу роль у формуванні світогляду особи; д). виховна функція політології відіграє важливу роль у формуванні світогляду особи, дає їй необхідні знання про політичну сферу суспільства.

10. Предметом політології є: а) політична система суспільства та її різноманітні підсистеми; б) політична система суспільства; в) політичні інститути; г) політичні партії.

Рекомендована література

1. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избранные произведения.М.,1990. 

2. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Шемшученка Ю. С., Бабкіна В. Д. – К., 1997..

3. Шляхтун П. П. Політологія. – К., 2002.

4. Аверьянов Ю. С. Политология: Энциклопедический словарь. – М., 1993.

5. Дегтярёв А. А. Прикладная политология // Политические исследования. – 1997. – №3.

6. Політологія: Навчальний посібник для студентів всіх напрямів підготовки НУВГП / Ткаченко Г. І., Новічков Г. В., Циганчук А. С., Когут О. В., Шевчук Т. Є., Давидович С. Н., Цецик Я. П. – Рівне: НУВГП. – 2008.

7. Логвина В. Л. Політологія. – К., 2006.

8. Основи політології / За ред. Ф. Кирилюка. – К., 2005.

9. Політологія / За ред. В. Кременя, М. Горлача. – Харків, 2007.

10. Шульженко Ф. П. Історія політичних і правових вчень: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2007.

11. Рудич Ф. М. Політологія. – К.: 2005.

12. Погорілий Д. Є. Політологія: кредитно-модульний курс. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

13. Горлач М. І., Кремень В. Г. Політологія: наука про політику – К.: Центр учбової літератури, 2009.

14. Юрій М. Ф. Основи політології. – К.: Кондор, 2009.

15. Політологія: лекційний курс і практикум / За ред. Т. В. Гончарук. – Тернопіль: Астон, 2009.

Тема 2.

Історія зародження й розвитку світової політичної думки

План

1. Зародження та розвиток політичних ідей у стародавньому світі.

2. Політичні ідеї епохи Середньовіччя та Відродження.

3. Розвиток політичної науки в період Нового часу.

4. Основні напрями розвитку політичної думки в ХІХ столітті.

  1.  Зародження та розвиток політичних ідей у стародавньому світі

Зародження й розвиток політичних ідей та поглядів розпочалося з моменту утворення державно організованого суспільства. Перші більш-менш чітко виражені ідеї про різноманітні явища політичного життя почали формуватися у країнах Стародавнього Сходу на рубежі І – ІІ тисячоліть до н.е. Проте у той період основним виявом політичних ідей були кодекси законів як, зокрема, кодекс царя Хаммураппі, й релігійно-міфологічні ідеї. Але поступово з розвитком людської цивілізації, вдосконаленням форм державного правління еволюціонували і вчення про державу й суспільство від їх міфологічного сприйняття до більш-менш раціонального.

Домінуючу роль в історії політичної думки стародавнього Китаю відіграло вчення Конфуція (551 – 479). Головна робота вченого – Луньюй (Бесіди та судження). Перебуваючи на платформі визнання божественного й природного походження влади, вчений одночасно з цим сформулював ідеї, котрі повинні були улаштувати життя людей у державі, забезпечивши таким чином, у ній мудрий і справедливий порядок. Це мало бути реалізовано шляхом поділу суспільства на старшихі молодших тобто на правителів і підданих. Такий порядок передбачав п’ять видів відносин у суспільстві: володаря і підлеглого, чоловіка і дружини, батька і сина, старшого і молодшого братів або друзів. У перших чотирьох випадках мало мати місце веління одного і повне підпорядкування іншого. Панувати необхідно справедливо, а підпорядковуватися правдиво і щиро.

Керувати державою повинні шляхетні чоловіки очолювані володарем – сином неба, однак шляхетність вчений визначав не за походженням, а моральними якостями і знаннями.

Інший напрям політичної думки в Стародавньому Китаї – легізм піддавав критиці ідеї конфуціанства. Основоположником легізму був Шан Ян (390 – 336 рр. до н.е.), який вважав моральне виховання людей недостатнім і наполягав на тому, що правління повинно було ґрунтуватися на сурових законах.

Третій напрям політичних поглядів у Китаї пов’язаний з ім’ям філософа Мо Цзи (779 – 400) й дістав назву моїзму. Ним було сформульовано ідею природної рівності людей та обґрунтовано договірну концепцію походження держави в основі якої лежала ідея належності верховної влади народу.

Вершиною розвитку політичної думки у Стародавньому Світі стали філософські вчення філософів Стародавньої Греції. У середині І тисячоліття до н.е. в Греції виник ряд незалежних держав. Незважаючи на те, що незалежні держави, які існували на півострові мали різні форми державного правління у них було багато спільного.

Накопичення великого досвіду політичної боротьби, поєднане з бурхливим розвитком філософії в державах-полісах імпульсувало узагальнення практики реалізації політичної влади і створення наукових праць у яких розглядалося питання виникнення й розвитку держави, піднімалися проблеми пошуку оптимальної форми державного правління.

Вершиною розвитку вчень про державу стали праці давньогрецьких філософів Платона й Арістотеля.

 Платон будучи прихильником аристократії сформулював у трактатах-діалогах Держава,Політик,Закониідеї, які мали величезний вплив на розвиток соціально-політичних учень. Мріючи заснувати ідеальну державу він виклав основні принципи її побудови у трактаті Держава. Основні політичні ідеї Платона полягали у тому, що ідеальна держава повинна відповідати природі людини, яка містить у собі три складові: розум, лють, і ту, що жадає. В ідеальній державі, її розумній частині, мала відповідати верства правителів-філософів. Щоб захистити правителів-філософів від низьких пристрастей, вони не повинні були володіти власністю, не мали права на індивідуальний шлюб й моногамну сім’ю.

Лютій – мала відповідати верства воїнів, для яких також були запропоновані суворі обмеження – вони не повинні були володіти нерухомістю тощо.

Тій, що жадає – мала відповідати верства ремісників та селян. Кожна верства повинна була виконувати покладені на неї функції. Для того, щоб у державі не було неповноцінних дітей, правителі, тих хто мав якісь дефекти повинні були вбивати скидаючи зі скелі в море. Платон вважав, що кожна людина повинна виконувати ті функції, які в неї найкраще виходили й таким чином, він не відкидав можливості громадян держави змінювати свій статус у залежності від особистих здібностей кожного з них.

Платоном було створено не лише вчення про ідеальну державу, а також ним було охарактеризовано інші форми правління. Такі форми політичного правління як тимократія, олігархія й демократія ним вважалися недосконалими. Тимократія – це влада сильних воїнів, а вони схильні до завоювань. Тому така держава постійно буде вести війни. При олігархії вся повнота влади зосереджена в руках найбагатших, які усунуть від влади незаможні верстви населення, що в результаті призведе до розколу суспільства на дві держави, котрі будуть між собою постійно ворогувати. Демократія згідно твердження філософа будучи владою народу, не мала належного управління. Тому демократія – це короткочасно форма державного правління, бо незабаром юрба поступиться владою одноособовому тирану і з крайньої свободи виникне найжорстокіше рабство.

 Арістотель (384 – 322 рр. до н.е.) був учнем Платона, який з часом відійшов від ідей свого вчителя й піддав критиці вчення останнього про державу. Є автором більше двадцяти політико-філософських праць, головною з яких вважається – Політика. Арістотелем було сформульовано основи політики, він висловлював думку про природне походження держави. Людина на його думку – це істота політична, яка могла себе реалізувати лише в суспільстві й через нього. Проаналізувавши відомі йому форми державного правління філософ розробив типологію форм державного устрою.

Існуючі було форми державного правління Арістотель він поділив на правильні й неправильні. До правильних форм державного правління філософ відніс: монархію (правління одного, але на загальне благо), аристократію (правління кращих людей в інтересах всього суспільства), політію (збалансоване правління відібраної на основі цензу більшості заради загального блага). Політію він вважав найкращою формою державного правління.  

Неправильними формами правління згідно твердження Аристотеля були: тиранія (необмежене правління одного в корисливих інтересах), олігархія (правління небагатьох багатих заради власного блага) й демократія (правління незаможної більшості, яке здійснювалося у власних інтересах). При чому найгіршою формою державного правління він вважав – демократію.

Після включення Стародавньої Греції до складу Римської держави політичні вчення давньогрецьких мислителів-філософів справили величезний вплив на формування політико-правових ідей у Стародавньому Римі. Вершиною давньоримської політичної думки є вчення Марка Туллія Цицерона (106 – 43 до н.е.), яке викладене у працях Про державу,Про закони.

Державу Цицерон визначив, як справу надбання народу. Основною причиною походження держави він вважав у вродженій потребі людей жити разом. Ще однією важливою причиною виникнення держави філософ вважав необхідність захищати приватну і державну власність. У своїх працях учений важливу увагу приділяв аналізові різних форм державного правління та можливостям їх еволюції. Залежно від числа правлячих Цицерон розрізняв три простих форми державного правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Причому найкращою формою з вищеназваних він вважав – монархію, а найгіршою – демократію. Однак жодна з цих форм правління не була ідеальною. Тому на думку Цицерона найкращою формою державного правління є змішана форма, яка мала утворитися з рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Головними достоїнствами такої держави стали б її міцність і правова рівність громадян. Тому політичним ідеалом філософа була аристократична сенатська республіка.

В період становлення християнства у Римській імперії значного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелія Августина (354 – 430) – автора трактату “Про град Божий” в якому автор опираючись на положення Біблії розглянув усю історію людства як наслідок гріховності людини.

Людський рід ним було поділено на дві категорії: ті, які живуть за плотськими людськими настановами й ті, котрі живуть за Божими настановами.

Згідно вчення Августина людська спільність може бути народом лише тоді, коли вона ґрунтується на праві, яке поєднане з даною Богом справедливістю. Щодо форм державного правління то їх Августин розрізняв залежно від обов’язків, які покладалися на владу. Головними обов’язками він вважав моральні й релігійні обов’язки, а саме: повагу до Бога й людини.

2. Політичні ідеї епохи Середньовіччя та Відродження

 Падіння Західної Римської імперії (476 р.) призвело до завершення періоду історії Стародавнього Світу й поклало початок історії середніх віків. Середньовіччя характеризується наступними ознаками:

  •  існуванням в Європі великих, але роздроблених монархій в яких домінували васально-ленні відносини;
  •  з часом посилилася роль станово-представницьких монархій.

Головною особливістю розвитку політичних учень в середньовічній Європі було наступне:

  •  римо-католицька церква домінувала в усіх галузях знань;
  •  політичні знання стали галуззю богословської науки, а релігійні догми були введені у ранг законів;
  •  великий вплив на розвиток соціально-політичної думки здійснювали релігійні діячі

Тому в епоху Середньовіччя, філософсько-етичні концепції політики у Західній Європі були витіснені релігійною концепцією. Головним питанням,  політико-правових вчень цього періоду було питання: яка влада мала мати пріоритет духовна чи світська? Ідеологи домінування церковної влади стояли на позиції, що могутність правителів походить від церкви, яка одержала свою владу безпосередньо від Ісуса Христа, тому християнські правителі повинні були підпорядковуватися главі римо-католицької церкви. Варто наголосити й на тому факті, що значна частина християнських правителів Європи оголосили себе васалами Римського папи, а останній, вважаючи себе намісником Бога на землі часто втручався у світські справи. Тих правителів, які намагалися йому протидіяти він міг позбавити верховної влади шляхом відлучення від церкви.

Вершини своєї могутності римо-католицька церква досягла у ХІІІ столітті. Тоді ж і було завершено створення системи схоластики – напряму релігійної філософії, який був спрямований на виправдання постулатів віри раціональними, формально-логічними засобами. Одним з засновників цієї теорії був Фома Аквінський (Аквіант) (1225 – 1274), монах, вчений-богослов. Основні політичні погляди Фоми Аквінського викладені у працях Про панування владик,Сума теології,  Сума проти язичників.

Питання пов’язані з походженням держави філософ розглядав з позицій і в інтересах римо-католицької церкви.

Серед форм державного правління Фома Аквінський виділяв монархію, аристократію й тиранію. Перевагу як формі державного правління він віддавав монархії. Серед форм, якої він виокремлював два види: абсолютну й політичну. Симпатії вченого були на боці політичної монархії в якій влада правителя безпосередньо залежала від закону й не виходила за його межі. Проте остаточне судження про законність походження влади й таким чином, можливість боротьби з нею він віддавав церкві, яка на його думку мала право втручатися у світські справи. Одночасно з цим він обґрунтовував доцільність боротьби проти узурпатора влади, але це могло бути лише у випадку, якщо дії правителя відхилялися від волі Бога, суперечили вимогам моралі й інтересам католицької церкви, лише тоді піддані могли вести боротьбу проти такого правителя.

Важливу роль на формування суспільно-політичних поглядів Середньовіччя мало вплив учення Марсилія Падуанського ( бл. 1270 – 1342), який виступав проти втручання католицької церкви у світські справи.

Згідно позиції вченого, церква мала бути відокремленою від держави, бо в них різна мета й види діяльності. Розмежовуючи людські й божественні закони він вважав, що до церковної компетенції відносилися лише божественні закони, тому християнське духовенство не мало права примушувати до віри, а могло лише проповідувати християнське вчення.

Стосовно джерела влади у суспільстві, то ним М. Падуанський вважав народ, бо саме від нього бере свій початок як світська, так і духовна влада й він є носієм суверенітету й верховної законності. Однак, під народом учений розумів не всіх громадян держави, а лише представників впливових і заможних станів.

Наступний період розвитку Європи ввійшов в історію під назвою Відродження або Ренесансу й припадає на XIVXVI століття. У той час відбувалася криза католицької церкви у ряді країн Західної Європи. Саме упродовж цього періоду багато гуманістів піддавали критиці ортодоксальну релігію, засилля схоластики й розпочалося поступове формування антицерковних учень. Більшість відомих мислителів тогочасної Європи постійно зверталися до духовної спадщини античності, й намагалися їх відродити.

Одним з найяскравіших учених-мислителів епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527) – основоположник світської політичної науки. Його політичні ідеї викладено у працях “Правитель”, “Історія Флоренції”, “Міркування на першу декаду Тита Лівія”, “Мистецтво війни”. Узагальнивши досвід існування й функціонування держав минулого й тогочасних країн, учений довів, що будь-які зміни відбувалися не з волі Бога, а мали насамперед об’єктивний характер. Н. Макіавеллі обґрунтовував позицію, що державу створили люди, а не Бог, виходячи з потреби спільного блага.

Щодо форм державного правління то вчений виокремив правильні форми правління: монархію, аристократію й демократію. Але найкращою формою правління він вважав змішану форму влади в якій би були поєднані найкращі риси кожного з видів влади.

У своїй найвідомішій праці “Правитель” Н. Макіавеллі змалював образ ідеального на його думку володаря й сформулював ряд рекомендацій, які на його думку сприятимуть зміцненню влади. Вчений вважав, що правитель має забезпечити неподільність політичної влади у суспільстві зосередивши її в своїх руках. Заради досягнення блага для держави він може вдаватися до будь-яких засобів, й при цьому не повинен зважати на вимоги моралі включаючи при цьому й знищення своїх ворогів. Одночасно з цим правитель мав бути схожим на лева, якого мали боятися вовки, і на хитрого лиса, який уникатиме пасток. На думку Н. Макіавеллі Політика – це сукупність засобів, необхідних для того, щоб досягти влади, утримати її та плідно реалізувати. Політика – це відносини з владою, що зумовлені обставинами і залежать від народу чи могутності правителя, а також від певних ситуацій.

Така позиція мислителя була зумовлена тим, що у той час Італія була роздробленою на ряд мікродержав, які не лише протиборствували між собою, а й зазнавали утисків від іноземних держав, насамперед Франції та Іспанії, які намагалися підкорити собі Апеннінський півострів. Єдиним способом, який би дав можливість уникнути іноземного поневолення на думку Н. Макіавеллі була наявність сильного правителя, котрий зміг би об’єднати країну, й заради великої й світлої мети не гребував би ніякими засобами. Такого правителя вчений вбачав у тогочасному відомому італійському політичному й військовому діячеві Чезаре Борджіа, який також був відомий й своїми злочинами проти своїх політичних опонентів.

Отже, засуджуючи тиранію як форму державного правління Н. Макіавеллі її виправдовував щодо політичного життя тогочасної Італії.

Важливим елементом політичного вчення філософа було питання взаємовідносин правителя й підданих. Відповідно до позиції вченого правитель мав опікуватися своїми підданими й не вдаватися до їх утисків.

Таким чином, вчення Н. Макіавеллі відіграло важливу роль у розвитку політичної науки, а багато сформульованих ним положень були використані у майбутньому.

Відродження античних традицій у політичних вченнях стимулювало появу творів у яких знайшли логічне продовження ідеї Платона про спільну власність. З часом вони трансформувалися у систему вчень, які дістали назву утопічного соціалізму. Представники цього напряму особливу увагу звертали й на державу, особливо на те, якою має бути держава, котра забезпечить рівність усіх громадян, сприятиме справедливості й покінчить з тиранічними формами державного правління.

Родоначальником утопічного соціалізму як цілісної системи теоретичних уявлень про суспільний устрій в якому пануватиме справедливість став відомий англійський письменник-гуманіст і політичний діяч Томас Мор ( 1478 – 1535), який у своїй праці “Утопія” піддав осуду порядки, що панували в Англії. Головною причиною злиденності, несправедливості й злочинності він вважав приватну власність. Багаті на його думку нав’язували свою волю бідним за допомогою закону, хитрощів й обману. Існуючим порядкам він протиставив свої, які ним були сформульовані в уявній країні – Утопія.

На думку Т. Мора в ідеальній державі мала бути:

  •  майнова рівність громадян;
  •  відсутність експлуатації, а всі повинні працювати;
  •  віротерпимість;
  •  виборність органів влади;
  •  громадяни  повинні були забезпечуватися державою всім необхідним.

Ідеї утопічного соціалізму знайшли своє продовження у праці італійського вченого Томмазо Кампанелли (1568 – 1639). У праці Місто Сонця він стверджував, що причиною всіх негараздів у суспільстві була приватна власність. У зв’язку з цим на думку вченого ідеальний лад, який би найбільше відповідав інтересам простого люду мав базуватися на суспільній власності. Такий устрій панував у місті Сонця, яке найповніше відображало ідеал державного устрою запропонованого вченим. Основні ідеї Т. Кампанелли заключаються у наступному:

  •  мала бути відсутня приватна власність в тому числі й на особисті речі, а праця повинна носити обов’язковий характер;
  •  все мало бути регламентоване в тому числі й особисте життя громадян;
  •  публічна влада повинна була складатися з трьох гілок: військової, наукової й відтворення населення. Кожною з цих гілок влади мав керувати окремий правитель;
  •  верховний правитель мав обиратися причому не по життєво, а лише до того часу поки не з’явиться більш достойний і мудрий, тоді він повинен добровільно відмовитися від влади на його користь;
  •  лише верховний правитель та його помічники не могли бути усунуті з своїх посад з волі народу, а решта посадовців обиралися народом й у випадку неналежного виконання своїх обов’язків могли бути усунуті;

Колективістські принципи суспільної організації, які полягали у запереченні приватної власності, обов’язковості праці для всіх громадян, повній регламентації суспільного й особистого життя громадян, відсутності об’єктивної оцінки прав та свобод індивіда були в подальшому теоретично обґрунтовані й практично реалізовані у країнах, які належали до соціалістичного табору.

 

3. Розвиток політичної науки в період Нового часу

Розвиток ремесла й торгівлі, великі географічні відкриття зумовили вихід на політичну авансцену Європи нової верстви населення – буржуазії. Остання поступово здобувала все більшу економічну могутність, однак у більшості країн вона не мала політичних прав, а політико-правова система багатьох держав стояла на перешкоді розвитку нових економічних відносин. У середині XVIІ століття в Англії розпочалася буржуазна революція, яку вважають початком Нового часу.

Основними рисами політичної думки цього періоду були:

  •  обґрунтування доцільності поділу гілок влади;
  •  формування лібералізму як нової суспільно-політичної доктрини;
  •  обґрунтування концепції особистих прав і свобод людини і громадянина;

Вперше у політичній думці Нового часу теоретично обґрунтував суверенітет французький учений Жан Боден (1530 – 1596), який у своїй праці “Шість книг про республіку” сформулював визначення суверенітету, як найважливішої ознаки держави. Згідно його позиції суверенітет держави означав незалежність і неподільність влади.

Важливу роль у розвитку політичних ідей Нового часу відіграло вчення англійського вченого-мислителя Томаса Гоббса (1588 – 1679), який у праці “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та цивільної” обґрунтував концепцію суспільного договору, як підстави влади й суспільного порядку. Держава, згідно вчення Т. Гоббса – це чудовисько Левіафан, а її окремою ланкою є людина, головним мотивам діяльності якої є – егоїзм. Будучи по своїй натурі жадібною істотою, боязливою та честолюбивою вона веде війни всіх проти всіх. Проте страх смерті, а разом з тим й інстинкт самозбереження переважають над її іншими пристрастями. У зв’язку з цим опинившись перед загрозою взаємного знищення люди внаслідок природного розуму шукають миру, укладають суспільний договір про утворення держави. Тому люди добровільно підкоряються монарху, обмежуючи тим самим свою свободу, а в обмін отримують закон, який гарантує їм власну безпеку. Згідно концепції Т. Гоббса, абсолютна влада держави є гарантом миру і реалізації природних законів серед яких він виділяв необхідність рівності всіх громадян перед законом й перебував на платформі захисту приватної власності.

Одночасно з цим Т. Гоббс вважав, що поділ влади призведе до руйнування держави, бо розрізнені гілки влади в боротьбі за владу знищать одна одну. Обґрунтовуючи необмежену владу держави мислитель вважав можливими лише три форми її реалізації: монархію, аристократію й демократію. Найкращою формою влади на його думку була монархія, бо саме вона найоптимальніше могла реалізувати абсолютний характер державної влади.

Компроміс буржуазії і дворянства, а разом з тим встановлення в Англії конституційної монархії знайшли своє теоретичне обґрунтування у політичному вченні відомого англійського мислителя Джона Локка (1632 – 1704). У праці Два трактати про правління він не лише обґрунтував ідеї природного права, суспільного договору, народного суверенітету, невід’ємних прав і свобод особи, законності опору тиранічному правлінню, а й розвинув їх у політичне вчення, яке стало основою класичного лібералізму. Саме Дж. Локк вважається основоположником доктрини класичного лібералізму. Ним уперше було чітко розділено поняття “особистість – суспільство – держава” де особистість стояла на першому місці. Згідно вчення Дж. Локка всі люди народжувалися рівними і вільними у правах на життя, свободу і власність як засіб досягнення свободи. Будучи заснованою в результаті укладання суспільного договору – держава зобов’язана охороняти життя людей, свободу і приватну власність. Основною тріадою прав згідно вчення Дж. Локка було:

  •  право на життя;
  •  право на свободу;
  •  право на приватну власність.

Важливу роль у вченні Дж. Локка відведено ідеї відокремлення влади від держави. Головним носієм верховної влади у державі згідно концепції мислителя був народ, який мав право передавати цю владу законодавчому органу. Коли останній почне діяти всупереч інтересам народу то він повинен бути замінений. Таким чином, народ мав право здійснити революцію, в результаті якої мала бути встановлена нова влада, але ні в якому разі не повинна була ліквідовуватися держава. В цілому діяльність держави мала обмежуватися функцією правосуддя, яке відносилося до її прерогатив, а в інші сфери життя людини вона не повинна втручатися.

Вченим також було висунуто концепцію про поділ державної влади на законодавчу, виконавчу (яка також мала виконувати й судові функції) й федеративну. До функцій останньої було віднесено міждержавні взаємовідносини, що мало запобігти деспотичному використанню влади.

Важливу роль у розвитку суспільно-політичних учень у ХVІІ – ХVІІІ ст. відіграли французькі посвітителі. Найвизначнішим представником французького Просвітництва був Шарль-Луї Монтеск’є (1689 – 1755) видатний філософ, історик, письменник. Основні свої ідеї він сформулював у працях Персидські листи, Роздуми про причини величі і падіння римлян. Його філософські і політичні погляди було викладено головним чином у праці Про дух законів. Головною заслугою вченого вважається детальна розробка теорії поділу влади, ним також було визначено чинники, що визначають образ правління.

Ш.-Л. Монтеск’є виокремив три гілки влади: законодавчу, виконавчу й судову, кожна з яких мала здійснюватися особливими державними органами, які під час виконання своїх функцій повинні були бути незалежними один від одного. Крім цього, здійснення поділу влади повинно реалізовуватися шляхом надання їм спеціальних повноважень з метою обмеження і стримування одна одної, таким чином, щоб одна влада зупиняла іншу. Згідно позиції вченого найоптимальнішим втіленням цього була Англія де законодавча влада належала парламенту, виконавча – королю, а судова присяжним. Визначений ним поділ влади став класичною формулою для конституціоналізму.

Щодо походження держави, то вона з’явилася тоді, коли стан війни, що виник у суспільстві не міг бути припинений без застосування насильства. Але обов’язковою умовою виникнення держави мала бути добровільна згода всіх людей стати її громадянами. Тому суспільний договір, згідно тверджень Ш.-Л. Монтеск’є був не угодою, а лише передачею народом влади правителям, при чому народ лише делегував ним свою владу. Останній міг змінити владу у випадку, коли правителі зловживали нею, що знаходило свій вияв у тиранічному правлінні.

Закономірності форм державного правління й суспільного життя Ш.-Л. Монтеск’є розкрив через поняття загального духу законів. Проблема форми державного правління може вирішитися лише у тісному зв’язку з теорією факторів суспільного розвитку. Саме тому моральні й фізичні фактори в своїй сукупності безпосередньо впливали на природу і принципи різноманітних форм державного правління. При цьому особливої ваги вчений надавав географічним факторам. Зокрема, на півдні де теплий клімат, щоб змусити людей працювати, доцільно підтримувати страх покарання, оскільки такий клімат сприяє розморюванню сил, послабляє мужність людей, то саме там найчастіше формується деспотична форма державного правління тощо.

Якщо Ш.-Л. Монтеск’є був виразником інтересів нової суспільної верстви – буржуазії в її боротьбі проти феодальних порядків й абсолютизму як форми державного правління, то Жан-Жак Руссо (1712 – 1778) став виразником інтересів широких верств населення. Політичні погляди вченого викладено в його праці Про суспільний договір, або Принципи політичного права. Основою його політичної програми стала ідея народного суверенітету як основний принцип республіканського ладу.

Згідно вчення Ж.-Ж. Руссо суверенітет народу не може бути ніким представлений у законодавчій гілці влади, тому закони прийняті у державі мають самоосібно ратифікуватися народом. Тому: по-перше, депутати не були представниками народу, вони були лише його комісарами; по-друге, вони не мали повноважень ухвалювати закони остаточно тому, коли ухвалений закон не був ратифікований народом, він був недійсним. На відміну від своїх попередників він відкидав принцип поділу влади, вважаючи, що в цілому народ – це джерело і носій політичної влади. Будучи послідовником самоврядування народу Ж.-Ж. Руссо вважав, що це можна найоптимальніше реалізувати лише за республіканського устрою. Тріада ліберальної схеми особистість – суспільство – держава ним була сформульована в іншій послідовності суспільство – держава – особистість.

Таким чином, Ж.-Ж. Руссо  заперечувалася самостійна роль особистості й вона повинна була підпорядковуватися інтересам суспільства. Водночас ним не знімалася відповідальність особистості перед суспільством, підпорядкування особистості законам суспільства.

Важливу роль у подальшому формуванні політичних вчень відіграли німецькі вчені-філософи, які розробляли ідеї лібералізму. Іммануїл Кант (1724 – 1804) свої політико-правові погляди виклав у працях “Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору”, “Метафізичні початки вчення про право”.

І. Кант обґрунтував, що людина є абсолютною і самодостатньою цінністю й тому вона не може бути знаряддям здійснення будь-чиїх планів. Людина у своїй діяльності повинна керуватися  велінням морального закону. Цей закон учений назвав категоричним імперативом.

Дотримання вимог категоричного імперативу можливе лише за умови, коли всі індивіди зможуть вільно слідувати голосу практичного розуму. Але на думку І. Канта частина індивідів використовували індивідуальну свободу таким чином, що вона переростала у свавілля. Тому свавілля має бути обмеженим. Сукупність умов, які здатні обмежити свавілля щодо інших через загальний та об’єктивний закон свободи він назвав правом. Саме право було покликане регулювати зовнішню форму поведінки людей у тому числі й їх вчинки, а суб’єктивною стороною – мисленням і почуттями – повинна керувати мораль.

Головною умовою реалізації права є його загальнообов’язковість. Це здійснюється лише тоді, коли право наділене силою примусу, тому будь-яке право повинно виступати як примусове. Дати праву примусовий характер здатна лише держава, яке виступає первинним носієм примусу в суспільстві.

Як і багато філософів того часу І. Кант вважав, що держава прийшла на заміну природному стану, в якому була відсутня будь-яка гарантія законності. Почуття поваги до природного права, наявність морального боргу були тим стимулом, який спонукав людей залишити попередній стан і перейти до життя у громадянському суспільстві. Це відбулося у результаті договору, який уклали між собою морально розвинуті люди, які у державі отримали справжню свободу.

Визнаючи ідею поділу влади філософ виходив з доцільності її поділу. Верховною владою він визначив – законодавчу, яка мала належати суверенній і колективній волі народу. Виконавча влада у свою чергу мала підпорядковуватися законодавчій, а судова повинна була призначатися виконавчою. Таким чином, взаємна згода й субординація гілок влади повинні були убезпечити від деспотизму й гарантувати процвітання держави.

Виходячи з принципу прийняття законів учений виділяв три форми державного правління: автократію, аристократію і демократію, але не надавав цьому поділу принципового значення. Головним на його думку була не форма державного правління, а методи й засоби реалізації державної влади. Виходячи з цього він виділяв республіканську й деспотичну форми державного правління. При першій відбувалося розмежування виконавчої й законодавчої влад, а при другій їх злиття.

Ідеальною формою державного правління вчений вважав конституційну монархію. Одночасно з цим філософ стояв на позиції, що світ повинен припинити ведення кривавих воєн, а в суспільстві має панувати мир.

На противагу І. Канту його співвітчизник Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) стояв на платформі консерватизму. У систематизованому вигляді свої політико-правові погляди він сформулював у праці Філософія права.

Наявність ідеї держави вчений пов’язував лише з розвинутими тогочасними європейськими державами. В цілому погляди філософа зазнали певної еволюції. У молодості його ідеалом був вічний мир то у зрілому віці він обґрунтовував доцільність ведення війни.

Ним уперше було чітко розмежовано поняття громадянського суспільства і правової держави, та детально їх проаналізовано з позиції їх діалектичного взаємозв’язку. Гегель був прибічником спадкової монархії, яку вважав за оптимальну форму державного правління бо саме вона унеможливлювала перехід суспільства до деспотизму. Паралельно з цим мислитель поставив державу над суспільством та індивідом, заперечував самостійну цінність прав і свобод особи.

У першій половині ХІХ ст. паралельно з охарактеризованими вище суспільно-політичними поглядами й на противагу ним набули подальшого розвитку соціалістичні вчення. Розвиток соціалістичної думки того періоду пов’язаний з вченням Клода Анрі де Рувруа (Сен-Сімона) (1760 – 1825), Шарля Фур’є  (1772 – 1837) і Роберта Оуена (1771 – 1858). Спільним у політичних вченнях соціалістів було те, що вони заперечували капіталізм, акцентували свою увагу на критиці його недоліків й як альтернативу йому пропонували проекти ідеального суспільного ладу де всі будуть рівними. Висуваючи різні концепції переходу до соціалістичного ладу А. Сен-Сімон і Ш. Фурє заперечували революційні методи встановлення нового суспільного ладу. Перетворення у суспільстві можна здійснити шляхом реформ. На відміну від своїх однодумців Р. Оуен не звертався по допомогу до відомих державних діячів, а намагався самотужки реалізувати свої ідеї. Вбачаючи причину всіх соціальних бід у приватній власності мислитель розробив власний проект нового суспільства, основним осередком якого мала бути невелика трудова комуна. Проект такої комуни він намагався втілити у практичну площину. Будучи управителем і співвласником великої ткацької фабрики Р. Оуен створив на своєму підприємстві сприятливі умови для праці й відпочинку робітників. Ним було засновано кілька аналогічних колоній в Англії та США. Мислитель був противником насильницької зміни влади й вважав, що єдиним засобом переходу до нового суспільного ладу є сила переконання.

Таким чином, соціалісти-утопісти відкидали можливості досягти зміни суспільного революційним шляхом, а вважали, що це можна зробити шляхом перетворень і реформ. Намагаючись виступати від імені всього суспільства, вони заперечували класовий характер своїх учень.

Особливе місце в розвитку вчень про політику і політичні процеси посідає марксизм. Його основоположники Карл Маркс (1818 – 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 – 1895) відкрито заявляли про захист інтересів робітничого класу й дотримувалися цієї позиції впродовж усього свого життя. На відміну від соціалістів-утопістів марксисти стояли на позиції, що перетворення у буржуазному суспільстві можна здійснити не шляхом реформ, а лише шляхом революційних змін.

Основні ідеї марксистів у сфері політології можна звести до наступного:

  •  політика, політичні відносини є явищами, які надбудовані над економічним базисом держави, тому політика завжди відображає не лише економічний базис, але й активно впливає на його розвиток і формування;
  •  держава є продуктом класових суперечностей і тому завжди обслуговує інтереси економічно панівних класів;
  •   економічно панівний клас завжди панує в суспільстві і не лише політично, а й ідеологічно;
  •  погляди людей у політичній сфері завжди формуються залежно від їх становища у суспільстві, вони також визначають становище особи у суспільстві;
  •  аналіз суспільного становища класів, соціальних верств і груп – це основоположний пункт для об’єктивного розуміння політичного становища мас;
  •  в альтернативному суспільстві (комуністичному) на місце держави прийде комуністичне самоврядування народу, яке охоплюватиме всі сфери суспільства.
  •  Таким чином, у політичній думці нового часу чітко простежувалися різні напрями, які заклали основи для розвитку політології.

Основні категорії та поняття

Даосизм – одна з шести провідних течій стародавньої китайської філософії.

 Олігархія – політичне та економічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група.

 Гуманізм – філософський підхід, який в теоретики-світоглядний спосіб поєднує вчення про людину як визначальну мету і вищу цінність суспільства.

Просвітництво – це ідейно-політична течія періоду переходу суспільства від феодалізму до капіталізму.

Запитання для перевірки знань

  1.  Які фактори вплинули на виникнення політичних вчень у Стародавньому світі?
  2.  Що є спільного у політичних вченнях минулого і сучасного?
  3.  Що є відмінного у політичних вченнях Платона й Аристотеля?
  4.  У чому заклечається суть політичних вчень епохи Середньовіччя?
  5.  Які основні політичні ідеї було сформульовано Ф. Аквінським?
  6.  Охарактеризуйте політичне вчення Н. Макіавеллі?
  7.  Розкрийте основні політичні ідеї Дж. Локка.
  8.  Що відмінного у політичних вченнях Ш.-Л. Монтеск’є і Ж.-Ж. Руссо?
  9.  Охарактеризуйте основні політичні погляди І. Канта й Г.-В. Гегеля?
  10.   Що відмінного у політичних вченнях соціалістів-утопістів і марксистів?

Контрольно-тестові завдання

1. Легізм як напрям політичної думки в Стародавньому Китаї передбачав: а) правління без законів; б) правління на основі суворих законів; в) демократичну форму правління; г) правління на основі природного права;

2) Згідно вчення Платона в ідеальній державі мали правити: а) вчені-філософи; б) монарх; в) вибрані правителі; г) аристократи.

3) Серед форм державного правління Фома Аквінський виділяв: а) політію, аристократію, демократію; б) тиранію, демократію, аристократію; в) охлократію, монархію демократію; в) монархію, аристократію й тиранію.

4. Фундатором політичної теорії Нового часу був: а) Ж. Боден; б) І. Кант;

в) Н. Макіавеллі; г) Дж. Локк.

5) Ідеї класичного лібералізму вперше сформулював: а) Дж. Локк; б) Т. Гоббс; г) Ж.-Ж Руссо; д) Ш.-Л. Монтескє.

6) Основоположником утопічного соціалізму вважається: а) Т. Мор; б) Ф. Аквінський; в) Дж. Локк; г) М. Падуанський.

7. Ж.-Ж. Руссо був виразником інтересів: а) лише селян; б) широких верств населення; в) лише буржуазії; г) представників аристократії.

8) Офіційною доктриною римо-католицької церкви було проголошено вчення: а) М. Падуанського; б) Ф. Аквінського; в) Н. Макіавеллі; г) Дж. Локка.

9) Спільним у вченнях соціалістів-утопістів першої половини ХІХ ст. було те, що вони вважали можливим змінити суспільний лад шляхом: а) революції; б) посиленням влади правителів; в) шляхом реформування суспільства; г) за допомогою церкви.

10) Основоположники марксизму вважали що зміни у суспільстві можливі лише у випадку: а) революції; б) встановлення парламентської республіки;

г) шляхом реформ; д) через пошук компромісу між буржуазією й робітниками.

Рекомендована література

1 Антология мировой политической мысли в 5 т. – М., 1997.

2. Аристотель Политика // Сочинения: –  Т. 4. – М. 1983.

3. Бобик В. М. базові засади політології: Історія, теорія, методологія, практика. – К., 2000.

4. Історія розвитку політичної думки: Курс лекцій. – К., 1996.

5. Основи політичної науки: Курс лекцій. Частина 1. З історії політичної думки від стародавності до наших днів / За ред. Б. Кухти. – Львів, 1996.

6. Скиба В. Й., Гобатенко В. П., Туренко В. В. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки. – К., 1998.

7. Політологія: Навчальний посібник для студентів всіх напрямів підготовки НУВГП / Ткаченко Г. І., Новічков Г. В., Циганчук А. С., Когут О. В., Шевчук Т. Є., Давидович С. Н., Цецик Я. П. – Рівне: НУВГП. – 2008.

8. Логвина В. Л. Політологія. – К., 2006.

9. Рудич Ф. М. Політологія: Курс лекцій. – К., 2000.

10. Рудич Ф. М. Політологія. – К., 2005.

11. Шляхтун П. П. Політологія. – К., 2002.

12. Погорілий Д. Є. Політологія: кредитно-модульний курс. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

13. Горлач М. І., Кремень В. Г. Політологія: наука про політику – К.: Центр учбової літератури, 2009.

14. Юрій М. Ф. Основи політології. – К.: Кондор, 2009.

15. Політологія: лекційний курс і практикум / За ред. Т. В. Гончарук. – Тернопіль: Астон, 2009.

Тема 3.

Зародження і розвиток української політичної думки

План

  1.  Політичні погляди Київської Русі.
  2.  Українська політична думка польсько-литовської і козацько-гетьманської доби.
  3.  Політичні погляди та ідеї в Україні в ХІХ ст.
  4.  Українська політична думка в першій половині ХХ ст.
  5.  Українська політична думка в сучасних умовах.

  1.  Політичні погляди Київської Русі.

Українська суспільно-політична думка зародилася та розвивалася у контексті європейської політичної думки, що мала на неї визначальний вплив. Важливим чинником, що впливав на формування української політичної ідеї були соціально-політичні процеси, що проходили в Україні. При розгляді проблеми розвитку української політичної думки важливим є питання про її початок. Це зумовлено тим, що одні дослідники пов’язують його з існуванням козацько-гетьманської держави, інші – з періодом Київської Русі, деякі дослідники відносять витоки української політичної думки ще до раніших часів. Тому для вирішення цього питання необхідно виходити з джерел, політичні і правові ідеї яких дійшли до наших днів в писаній формі. Такими джерелами є написані в Київській Русі літописи, збірники законодавчих актів та інші твори.

Українська суспільно-політична думка в своєму розвитку пройшла різні стадії, що були тісно пов’язані з історією українського народу, а саме: період державного життя (Київська Русь); литовсько-польська доба; козацько-гетьманська доба; занепад козацької держави та українського життя; українське відродження.

Основними суспільно-політичними ідеями давньоруської держави були погляди на походження держави; влади; взаємовідносини між церквою та державою; проблема об’єднання удільних князівств в єдину державу; самостійність Русі; правове регулювання відносин в державі.

В результаті обєднання східнословянських племен навколо Києва в ІХ – Х століттях було утворено ранньофеодальну державу Київська Русь. На початку існування державності в Русі її політико–правова система опиралась на норми звичаєвого права. Після прийняття князем Володимиром Великим християнської віри, візантійського обряду в 988 р. було створено передумови для розвитку політико-правових ідей Русі. В той час важлива роль відводилась розробці законодавчих актів Київської Русі, які мали регулювати суспільні відносини в державі. Першим писаним словянською мовою кодексом стала Руська Правда” Ярослава Мудрого. Дещо пізніше вона зазнала змін та доповнень, тому її остаточна редакція складається з трьох частин Правда Ярослава”, „Правда Ярославичів”  ( 1073-1076) та широкої редакції Руської правди” поч. ХІІ ст. “Руська правда” регулювала правовідносини у Київській Русі, закріпила майнову та станову диференціацію давньоруського суспільства, за скоєння злочинів можна було відкупитися особливого платою-штрафом. Введені в дію норми “Руської правди” протягом довготривалого часу, регулювали суспільні відносини в давньоруській державі.

Важливу роль у формуванні суспільно-політичної думки Київської Русі відіграло  “Слово про закон і благодать”, автором якого є митрополит Іларіон. Основною проблемою цього твору є співвідношення закону та істини. У традиціях тогочасної релігійної літератури під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною Новий Заповіт. Закон Іларіон трактував як певну зовнішню настанову, що регулювала примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з Божою волею. Для закону неприйнятним є уявлення про вище благо. Він дається Богом людству на ранніх стадіях його розвитку.

Підтримуючи князя Володимира, Іларіон чітко висловлював свої симпатії до монархії як форми державного правління, бо саме при цій формі державного правління влада зосереджена в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності і сили держави. Але влада мала бути зосереджена в руках мудрого правителя, який повинен пам’ятати, що несе відповідальність за підданих перед Богом; здійснювати владу на основі закону і справедливості, а не сваволі, бути милостивим до підданих.

Важливою пам’яткою політичної думки давньоруської держави є літописи, серед яких особливе місце займає “Повість минулих літ”, автором якого є Нестор, а першу редакцію датують 1113 р. Особлива увага в цьому творі приділена обґрунтуванню законності та необхідності князівської влади. На відміну від твору Іларіона, Нестор подав схему колективного володіння Руссю князівським родом Рюриковичів, а ідея єдності давньоруських земель розглядалася насамперед як духовна, яку забезпечувала християнська церква. Стосовно політичної єдності держави – князі-правителі повинні слухатись порад київського князя як старшого серед рівних. Міжусобні війни між князями Нестор трактував як несправедливі, а значить гріховні.

Визначною пам’яткою давньоруської політичної думки є Повчання” Володимира Мономаха (1117 р.). Цей твір написаний у формі – зверненні князя до своїх синів, у якому узагальнено досвід князя в період перебування його на престолі. В “Повчанні” подано ідеалізовану картину державної діяльності Володимира Мономаха та подано ідеалізований образ князя – правителя, який в своїй діяльності повинен керуватися принципами християнської релігії.

Окрім моральних настанов в цьому творі вміщено також і практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правила поведінки під час війни, адже за тодішніми звичаями князь був не лише правителем, а й воєначальником та верховним суддею в державі. У зв’язку з цим Володимиром Мономахом звернено осібну увагу на дотримання його синами закону та принципів справедливості й милосердя.

В обстановці міжусобних воєн та нападів кочових половецьких орд на Русь було створено Слово о полку Ігоревім”(1187р.) в якому основна увага невідомого автора була акцентована на локальному поході Новгород-Сіверського князя Ігоря в 1185 р. в половецький степ та його військову поразку, яка ускладнила зовнішньополітичне становище Русі. Головну причину важкого становища держави автор вбачає в феодальній роздробленості давньоруських земель, а основна провина та причина поразки Ігоря полягає в тому, що він пішов супроти половців не заради інтересів держави, а слави собі шукати”. Основними політичними ідеями, що висуває автор Слова о полку Ігоревім” – це єдність Київської Русі, а стосовно особи правителя, то автор звертає увагу, що для князя мало бути видатним воєначальником, а потрібно перш за все вміти підпорядковувати загальнодержавним інтересам свої особисті.

Існування Київської Русі було припинено загарбанням цих земель монголо – татарами, залишки давньоруської державності зберігалися лише в Галицько – Волинській державі Романовичів, де Данило Галицький та його наступники доклали чимало зусиль для збереження та зміцнення своєї влади ведучи боротьбу з монголо-татарами, та західними сусідами.

  1.  Українська політична думка польсько-литовської і козацько-гетьманської доби

Після припинення існування Галицько–Волинської держави (XIV ст.) українські землі ввійшли до складу Королівства Польського та Великого Князівства Литовського. В 1569 р. внаслідок укладення Люблінської унії було утворено федеративну державу Річ Посполиту. Незважаючи, що тогочасні польські шляхетські кола вели систематичний наступ на українські землі – основною ціллю якого було обмеження прав української православної шляхти, окатоличення та ополячення українського населення. З іншого боку приєднання українських земель до Польщі мало і певні позитивні наслідки. В той час Польща стала своєрідною ланкою, яка сприяла проникненню на українські землі культурних впливів Західної Європи. Значна частина української знаті отримувала освіту в вищих навчальних закладах Європи, після закінчення яких використовували та поширювали набуті знання в Україні.

Одним з найвизначніших мислителів того періоду був Станіслав Оріховський (1513 – 1566), який здобув освіту в кращих університетах Європи. Після повернення на батьківщину написав ряд творів, а саме: Про целібат”, Відступництво Рима”, Напучення польському королю Сигізмунду – Августу” та інших.

У своїх працях С. Оріховський розглянув коло проблем пов’язаних з організацією державної влади. Зокрема, в праці Напучення польському королю Сигізмунду – Августу”. Головним завданням короля є захист вітчизни, тому він повинен більшу частину свого правління проводити не в столиці, а з військом на кордонах держави. Стосовно проблеми формування королівської ради то С. Оріховський вважав, що король повинен обирати собі в радники найкращих з знатних мужів, бо вони несуть відповідальність за честь свого роду і мають певний авторитет. Водночас слід також пам’ятати, що це є нагородою не лише за знатність роду, а і за славу, і доблесть де крім походження важливу роль відіграють і особисті якості. Для того, щоб в країні було більше освічених людей одним з основних завдань короля є підтримка освіти і науки. Окрім цих положень С. Оріховським було висунуто і ряд інших важливих для того часу політичних ідей.

Після укладення Люблінської унії (1569 р.) на українських землях активізувались процеси ополячення та окатоличення українського населення. В результаті пошуку компромісів з римо–католицькою церквою в 1596 р. було укладено Берестейську церковну унію з римським папою, відповідно до якої частина православного духовенства визнавала зверхність Ватикану в обмін на збереження традиційних обрядів та церковної автономії. Між прихильниками та противниками унії розгорнулась дискусія, яка знайшла своє відображення в полемічній літературі найвідомішими представниками якої були Христофор Філалет та Іван Вишенський.

В праці Х. Філалета “Апокрисис”, яка була написана як відповідь на твір єзуїта Петра Скарги “Синод Брестський”, що була спрямована проти православ’я та на захист ідей унії 1596 р., Х. Філалет обстоював ідею рівності людей незалежно від становища, яке вони займали в суспільстві та віросповідання. Обґрунтовуючи свої погляди, Х. Філалет виходив з ідей суспільного договору і природного права та висував ідею щодо обмеження влади монарха законом. Бо монарх не є абсолютно повновладним володарем над своїми підданими. Людина – це єдність душі і тіла, в свою чергу влада монарха не поширюється на душу людини. Відносини між монархом і підданими повинні базуватись на законі і добровільній згоді. Основу відносин між монархом та підданими має складати договір згідно якого піддані присягають королю виконувати свої обов’язки, а король в свою чергу присягає підданим діяти згідно з законом, поважати права і свободи підданих.

Згідно традицій тогочасної суспільно – політичної думки Х. Філалет значну увагу приділяє і співвідношенню світської і духовної влади, держави і церкви. Дотримуючись ідей суспільного договору і природного права, він заперечував абсолютизм не тільки світського монарха, а також і римського папи, та вважав незаконним втручання римського папи в світські справи, його стремління підпорядкувати собі світську владу, одночасно висував ідею, що прості віруючі повинні брати участь в вирішенні важливих церковних справ. Ідеї розроблені Х. Філалетом в майбутньому відіграли важливу роль в розвитку української політичної думки.

Іван Вишенський (1545/1550 – 1620) автор багатьох трактатів спрямованих проти Берестейської унії. Найвідомішим з яких є Писання до єпископів, які втекли від православної віри”, написаним у відповідь на вже згадану працю П. Скарги. Основна ідея творів І. Вишенського – ідея соціальної рівності. Він доводив, що всі люди є рівними від природи, а їхні тіла складаються з єдиної субстанції. Однак, І. Вишенський не закликав до боротьби, бо на його думку перемогти світ зла можна лише молитвами, очищенням від скверни. Цим самим ним було ідеалізовано давньохристиянську євангельську громаду, де всі члени жили в братерстві та злагоді. Ним висувалася також ідея соборності суть, якої полягала обґрунтуванні ідеї соціальної рівності. В цьому контексті піддавалась критиці світська влада, яка була далекою від ідеалів раннього християнства. Як прихильник ідеї соціальної рівності І. Вишенський засуджував поділ суспільства на багатих та бідних, як противник унії заперечував абсолютну владу римських пап.

Значною мірою імпульсувала розвиток української політичної думки ХVII ст. Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького проти Польщі (1648 – 1654). Державотворчі ідеї тогочасної української політичної думки відтворено в “Статтях про устрій Війська Запорізького”, Зборівському 1649 р. та Білоцерківському 1651р. договорах з Польщею. Особливо важливу роль з цих документів відігравав Зборівський договір внаслідок якого Україна отримала автономію. В результаті чого частина держав тогочасної Європи визнала Україну, як державне утворення й підтримувала з нею дипломатичні відносини як з суверенною державою. В січні 1654 р. між Україною та Росією було укладено Переяславську угоду, а після підписання Березневих статей (1654 р.) Україна ввійшла до складу Росії на правах широкої автономії. Після смерті Б. Хмельницького (1657 р.) посилився наступ Росії на Українські землі, що не в останню чергу було зумовлено послабленням позицій українських гетьманів. Частина козацької верхівки виступила проти союзу України з Росією небезпідставно, вбачаючи в ній основного противника української державності, і як альтернативу цьому союзу вони висували ідею об’єднання з Польщею та Литвою. Такої позиції дотримувався і гетьман України Іван Виговський (1657 – 1659 рр.). Після переговорів в м. Гадяч з представниками польського короля 16 вересня 1658 р. ним було заключено знаменитий Гадяцький трактат (Гадяцьку унію), який передбачав перебудову Речі Посполитої в федерацію трьох самостійних держав: Польщі, Литви й України. Першим пунктом цього договору визначалось, що Україна в межах воєводств Київського, Чернігівського й Брацлавського стає вільною й незалежною державою під назвою Великого Князівства Руського. Всі три народи творять три вільні республіки, об’єднані між собою лиш особою короля, всіма трьома ними спільно вибраної, та зобов’язуються спільними силами здобути береги Чорного моря. Але в результаті військових поразок І. Виговський втратив гетьманство, а протягом наступних десятиліть українські землі, що були в складі Росії поступово втрачали свою автономію.

Тогочасна українська політична думка відображала особливості українсько – російських та українсько – польських відносин та політичний устрій тогочасної козацької держави, особливо яскраво це вдалося реалізувати Пилипу Орлику (1672 – 1742), який був генеральним писарем в період гетьманування Івана Мазепи. Після поразки короля Швеції Карла ХІІ та І. Мазепи в Полтавській битві (1709) П. Орлик з частиною козаків емігрували, а після смерті І. Мазепи, П. Орлика 5 травня 1710 р. в м. Бендери було обрано гетьманом. Перу П. Орлика належить ряд творів а саме: “Вивід прав України” в якому було обґрунтовано ідею незалежної Української держави, та “Пакти й конституції вольностей Війська Запорозького”, прийнятій на козацькій раді в м. Бендерах 16 квітня 1710 р. Розроблений групою старшин на чолі з П. Орликом, цей договір ввійшов в історію як “Конституція Пилипа Орлика”, або “Бендерська Конституція”. Конституція починалась з урочистої декларації, що Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування”. В цілому конституція Пилипа Орлика була одним з найліберальніших та найдемократичніших документів того періоду, однак вона так і не набула чинності на Україні, але вона є свідченням того, що українська політична думка розвивалась в руслі передових західноєвропейських традицій. Основними її демократичними принципами є:

  •  обмеження влади гетьмана представницькими органами;
  •  поділ державної влади;
  •  закріплення прав і свобод особи і т.д.

Вагому роль в розвиток політичної думки того часу зробила плеяда випускників Києво – Могилянської академії серед них були і Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода.

Стефан Яворський (1658 – 1722) був відомим церковним діячем, автор праці Камінь віри” (1715) та багатьох проповідей. Тогочасні владні відносини він уявляв в вигляді своєрідної піраміди, на вершині якої стояв імператор, нижче князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними офіцери армії та флоту, нижче них купецтво та духовенство і нижній щабель займав простий люд.

Соціально – політичну структуру суспільства С. Яворський зображав в вигляді колісниці де є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини це аристократія, військові, духовенство і насамкінець це “люди простонародні”. В релігійних питаннях С. Яворський захищаючи церкву обґрунтував її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави щодо обмеження церковного впливу у суспільному житті, підпорядкування церковних справ світській владі. Він доводив, що царі більше панують над тілом, ніж над душами людськими. А духовна влада більше піклується душами, ніж тілами”.

Одним з найвідоміших діячів Києво – Могилянської академії був Феофан Прокопович (1681 – 1736), який по праву вважався одним з найосвіченіших політичних та церковних діячів Російської імперії. Автор політико–теоретичних трактатів, Правда волі монаршої”, Слово про владу і честь царську” (1718), Духовний регламент”(1720) та інших. Найвагомішим його внеском у розвиток тогочасної політичної думки є розробка концепції освіченого абсолютизму. Ф. Прокопович виходячи з того, що існує три форми державного управління: демократія, аристократія та монархія, найкращою з яких на його думку є монархія. Монархія відповідає людській природі, бо так само як батьки піклуються про дітей, так само монарх піклується про своїх підданих. Для охорони добра та інших природних законів потрібна сила, якою і є державна влада, яка виникає в результаті передання народом – шляхом договору своєї волі монарху. А народна воля випливає з волі Бога. Таким чином влада монарха є абсолютною. В свою чергу верховна влада повинна дбати про добробут народу, мир, безпеку держави, внутрішній порядок, правосуддя, освіту. Монарх як носій верховної влади діє лише відповідно до природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами, а всі його дії, що спрямовані на загальнонародну користь виправдовуються.

Підходячи до проблеми вирішення співвідношення світської й духовної влади Ф. Прокопович підтримував Петра І, тому і ним було підтримано ідею підпорядкування духовної влади світській, церкви – державі, активно виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Водночас освіта й розвиток науки ним розглядались як основа історичного прогресу, джерело сили держави й добробуту народу.

В свою чергу видатний український мандрівний філософ – гуманіст Григорій Сковорода (1722 – 1794) в своїй праці Сад божественних пісень” виступав проти монархічної форми державного правління, його ідеалом була республіканська форма державного правління, а основою держави він вважав закон.

Політична думка України в ХVIXVIII ст. розвивалася в контексті тогочасної західноєвропейської політичної ідеї. На Україні в означений період часу значного поширення набули ідеї суспільного договору, природного права, конституціоналізму. Важливу роль в формуванні політичних ідей та поглядів тогочасного українського суспільства відіграли також і вчення про освічений абсолютизм, поширювані діячами Києво – Могилянської академії.

  1.  Політичні погляди та ідеї в Україні в ХІХ ст.

На початок ХІХ ст. Українські землі були поділені між двома імперіями – Російською та Австрійською.

На українських землях, що були в складі самодержавної Російської імперії українська політична ідея переживала період занепаду, а політичні ідеї були присутні лише в програмних документах таємних товариств і творах анонімних авторів, що було спричинено наявністю цензури і переслідуванням інакомислячих з боку царської влади.

Важливою віхою в розвитку української політичної думки того часу стала діяльність Кирило – Мефодіївського братства, яке виникло наприкінці 1845 на початку 1846 років. До складу цього братства входили М. Гулак, М. Костомаров, В. Білозерський, дещо пізніше до них приєднались Т.Шевченко, П.Куліш та інші. Основною метою своєї діяльності братство ставило об’єднання всіх словянських народів в єдину федеративну республіку, обстоювало ідеали свободи рівності і братерства усіх словянських народів, виступало проти самодержавства та кріпосного права.

Автором програмного документу Кирило – Мефодіївського братства під назвою Закон Божий”(Книга буття українського народу) був Микола Костомаров (1817 – 1885). Головною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, згідно з якою Україна має виконувати волю Божу – рятувати слов’янство. Істинний українець повинен любити не царя, не пана, а лише Бога. Тому розпочавши боротьбу за власне визволення й не прагнучи до панування над іншими, він сприятиме звільненню всіх народів від будь – яких форм гноблення і встановлення таких форм співжиття, які будуть базуватися на християнських принципах.

В своїх поглядах на форму державного устрою М. Костомаров виступаючи проти самодержавства одночасно вказував і на недоліки республіканської форми правління. Тому ідеалом його держави є словянська федерація в якій мають бути виборні органи влади. Ним обстоювалась ідея згідно з якою кожна словянська держава має бути самостійною, але в них має існувати спільний виборний орган для вирішення загальнодержавних справ. В суб’єктах федерації мали бути впроваджені однакові закони, єдина грошова система, єдина центральна влада, яка мала керувати збройними силами та вирішувати зовнішньополітичні цілі, але водночас суб’єкти федерації повинні мати повну автономію щодо місцевого управління, освіти, судочинства.

Величезний вплив на формування політичних поглядів членів Кирило – Мефодіївського братства відіграв Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861). Незважаючи, що в творах Т.Шевченка відсутня цілісна політична концепція ним було сформульовано політичні погляди на певні проблеми державності, соціально – економічні відносини, суспільний лад в цілому.

Причини рабського становища українського народу поет вбачав не лише в впливі зовнішніх сил та наявності внутрішніх протиріч в українському суспільстві, а і в невідповідності української правлячої еліти – гетьманів та старшини тим завданням, що стояли перед нею на конкретному історичному етапі розвитку України. Таке ставлення поета до цієї верстви українського суспільства зумовлено тим, що вони не шукаючи опори в власному українському народові шукали зовнішніх покровителів. Неоднозначно поет ставився і до Б. Хмельницького, віддаючи належне його державотворчій діяльності, він засуджував гетьмана за його союз з Росією. Виступаючи проти кріпаччини, самодержавної форми правління, проповідуючи ідею соціального визволення Т. Г. Шевченко закликав до повалення самодержавства шляхом революційного повстання. Віддаючи перевагу буржуазній республіці, поет, однак не розглядав її як ідеальну форму державного правління, бо в ній також існує соціальна нерівність. Тому політичним ідеалом Т. Г. Шевченка була демократична республіка в якій реально буде існувати самоврядування народу, колегіальна реалізація влади. Вирішальну роль в такому суспільстві мали відіграти селяни – трудівники.

Демократичні традиції Кирило – Мефодіївського братства продовжив та розвинув Михайло Драгоманов (1841 – 1895). На формування політичних поглядів М.Драгоманова вплинули поширені в тогочасній Європі ліберальні та соціалістичні ідеї. Однак ним не поділялась марксистська теза про визначальну роль матеріального виробництва. М. Драгоманов вважав, що економічна діяльність задовольняє лише одну з потреб людини, тоді як існують і інші не менш важливі потреби. Люди прагнуть до спілкування та обєднання, основними формами яких є громада й товариство. Поняття Громада” стало провідним в політичних поглядах М. Драгоманова. Громада є первинною ланкою організації суспільного життя. Взаємовідносини між громадами мають формуватись на федеративних засадах, які можливі лише в результаті децентралізації влади. В той же час громади як вільні й самостійні утворення створюють федерацію низхідним шляхом, а ж до всесвітньої федерації. М. Драгоманов обґрунтовував необхідність наявності сильних обласних органів влади, які повинні мати незалежність від центральних органів держави. Посадові особи мали бути підзвітними за свою діяльність органам місцевого самоврядування.

Основну причину поділу суспільства на багатих та бідних М. Драгоманов вбачав в наявності приватної власності, тому покінчити з злиденністю та гнобленням можна лише за умови колективної власності громади на знаряддя праці та землю, але цього досягати потрібно шляхом проведення реформ , а мне революційними методами. Підтримуючи лібералізм за відстоювання ним прав і свобод громадян М. Драгоманов водночас вважав, що саме лібералізм має служити засобом боротьби за соціалізм, тому що наявність поділу влади, парламентаризм, широкі демократичні права і свободи, які притаманні лібералізму повинні бути і притаманні соціалізму.

Принцип федералізму був визначальним в поглядах М. Драгоманова на національне питання. Ним заперечувалась ідея національної державності, а політичною формою організації суспільного життя має бути федерація, що складається із самоврядних громад.

Значний внесок в формування суспільно – політичних ідей України зробив і Іван Франко (1856 – 1916). Політичні погляди І. Франка еволюціонували від громадівського соціалізму і захопленням ідеями марксизму до позиції націонал-демократії й критики марксизму. Соціалістичне суспільство І. Франко уявляв як співдружність людей праці, яка заснована на господарській рівності, повній громадянській і політичній свободі, несумісній з державою. Суть політичної свободи полягала в тому, що має бути відсутнім тиск з боку держави як органу примусу. Головними осередками влади мали бути громади, які виконуватимуть функції управління суспільством. Віддаючи перевагу безпосередній демократії І. Франко не заперечував і діяльності органів представницької демократії. Щодо шляхів переходу до соціалізму, то І. Франко не мав щодо цього питання єдиної точки зору. В одних працях він обстоював необхідність застосування трудящими радикальних засобів боротьби, щоб добитись звільнення від експлуатації і здобути свободу, в інших – схиляється до мирних форм політичної боротьби. На відміну від марксистів – рушійною силою цієї боротьби мали бути різні категорії трудівників, а не лише пролетаріат. На відміну від марксистів І. Франко прагнув, щоб соціалізм опирався на загальнолюдські, а не на класові цінності, тобто це мав бути самоврядний, недержавний соціалізм.

Важливу увагу І. Франко приділяв вирішенню соціального питання, закликаючи інтелігенцію сприяти формуванню української нації. Але незалежність на його думку не передбачала обов’язкового відокремлення всіх націй від Російської імперії тому, що формою політичної незалежності може бути також і демократична автономія в складі федерації.

4. Українська політична думка в першій половині ХХ ст.

У першій половині ХХ століття в українській політичній думці сформувалися і чітко виявилися різні її напрямки, основними з яких є соціалізм, націонал-комунізм, націоналізм, консерватизм. Розглянемо кожен з цих напрямків детальніше.

 СОЦІАЛІЗМ. На початку ХХ ст. в Україні значного поширення набула соціалістична ідея. Найвідомішими представниками цієї політичної течії в першій половині ХХ ст. були Михайло Сергійович Грушевський (18661934) та Володимир Кирилович Винниченко (18801951), які за своїми поглядами були близькими до соціал-демократів.

М. Грушевський, видатний український історик, який в своїх працях детально дослідив історію України, відмовився від її розгляду як історії класової боротьби, а подав її як історію української державницької ідеї. Вчений виходив з того, що існують дві руських” народності – україно-руська і великоруська. Теза, що Київська Русь була першою формою української державності, слугувала обґрунтуванню боротьби українського народу за власну державність, як такого, що її мав здавна. При розгляді історії українського народу вчений виокремлював такі її періоди:

1. Період, що передував утворенню Київської держави;

2.. Епоха державного життя ( Київська Русь) ;

3. Литовсько-Польська епоха;

4. Козацька епоха;

5. Занепад козацтва та українського життя;

6. Українське відродження.

Всім цим періодам була притаманна сформульована М. Грушевським українська ідея, пов’язана насамперед з ідеєю національної свободи українського народу. У питанні про форму української державності, то погляди вченого в цьому напрямку зазнали певної еволюції – від ідеї федеративної форми організації державного життя до ідеї національної незалежності України. Спочатку М. Грушевський був прихильником автономії України в складі федеративної Російської республіки, що було можливим шляхом реалізації принципу національно-територіальної та обласної автономії в поєднанні з забезпеченням національних прав усіх народів.

Жовтнева революція 1917 р. та діяльність більшовицького уряду вплинули на зміну поглядів М. С. Грушевського, який став на позиції ідеї національної незалежності й суверенітету України. Наслідком цього стало проголошення Українською Центральною Радою 9 (22) січня 1918 р. IV універсалу, згідно якого Україна проголошувалась самостійною, незалежною народною республікою.

Важливе місце в українському соціалістичному русі посідає Володимир Кирилович Винниченко, який в період визвольних змагань українського народу в 1917 – 1920 роках був заступником голови Української Центральної Ради, першим головою Генерального Секретаріату, Головою Директорії УНР.

Сповідуючи соціалістичну ідею, водночас В. Винниченко різко негативно ставився до соціалізму в його радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що соціалізм можна побудувати поступово, шляхом проведення реформ, а не революційним шляхом. У зв’язку з цим В. Винниченком було запропоновано свій варіант переходу від капіталістичного ладу до соціалістичного, який він назвав колєктократією”. Його суть заключалася в тому, що необхідно мирним шляхом розпочати перехід від приватної власності на засоби виробництва, на колективну власність, а не на державну. Саме колективізація – це не націоналізація, а соціалізація (колєкторизація) – організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів – приведе до соціалізму.

Погляди В. Винниченка з українського національного питання еволюціонували від прихильника культурно-національної автономії України в складі Російської федерації до визнання необхідності відродження самостійності української державності, що і було відображено в його праці “Відродження нації” (1920), в якій автор вказуючи на нерівність у відносинах між українською та російськими націями визнає, що найкращою формою розвитку кожної нації є повна державна незалежність на принципах рівності відносин і добровільного тісного союзу з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії. На Україні найповніше відродженню української нації сприятиме встановлення режиму національної української радянської соціалістичної республіки.

У своїй останній праці “Заповіт борцям за визволення” (1949) високо оцінюючи сам факт існування УРСР, В. Винниченко наголошує, що в боротьбі за власне національне визволення потрібно орієнтуватися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні – на які орієнтувалася більшість тодішньої української еміграції.

 НАЦІОНАЛ-КОМУНІЗМ.

Після поразки української революції (1917 – 1920 рр.) українська суспільно-політична думка не припинила свого розвитку, одним з її напрямів був націонал-комунізм. Ця політична течія почала розвиватись з початку революції та встановлення радянської влади на Україні. В 1918 р. було опубліковано брошуру Сергія Мазлаха та Василя Шахрая під назвою “До хвилі (що діється на Вкраїні та з Україною?)” На думку її авторів революція на Україні має не лише соціальний, а й національний характер, а перемогу соціалістичного ладу в державі може забезпечити лише цілком незалежна українська радянська республіка.

Не заперечуючи союзу з Росією, автори вважали, що перебороти залишену російським самодержавством спадщину національного гніту можна лише шляхом беззаперечного відокремлення України від Росії і перетворення комуністичної партії більшовиків України з регіонального відділу компартії на самостійну політичну організацію.

Впродовж 20-х років ХХ ст. в Україні виникла низка націонал-комуністичних політичних течій, спрямованих на пошук можливих шляхів національного самоутвердження України. Ними було ініційовано після 12 з’їзду РКП (б) проведення політики українізації, що призвело до послаблення протистояння московських більшовиків і українських націонал-комуністів. Провідну роль в українізації відігравав народний комісаріат освіти очолюваний О. Шумським (1890 – 1946), а потім М. Скрипником (1872 – 1933). Основними здобутками українізації було:

Сприяння розвитку української мови на всіх рівнях, в тому числі і в середині партійно-державного апарату;

Вирішення проблеми легітимності національної самодіяльності українських комуністів і орієнтація національно-культурного процесу як засобу боротьби проти будь-яких проявів великоросійського шовінізму та українського націоналізму;

Створення розгалуженої сітки осередків функціонування української мови та культури.

Яскравим свідченням орієнтації націонал-комуністичної течії на втілення в життя національної ідеї стали політико-публіцистичні виступи Миколи Хвильового (1893 – 1933).

Заперечуючи імперську тенденцію до злиття націй через посередництво пролетарського інтернаціоналізму М. Хвильовий проповідував ідею української незалежної держави, яка мала слугувати дороговказом для українського патріота.

На початку 1930-х років на Україні поступово згорталися процеси українізації, а масові репресії та фізичне знищення більшовицькою владою цвіту української інтелігенції на кілька десятиліть унеможливили будь-які спроби вільного висловлювання своїх думок, переконань. Переважна більшість прихильників націонал-комунізму в 1930-х рр. були безпідставно репресовані та загинули в сталінських концентраційних таборах.

КОНСЕРВАТИЗМ.

Помітне місце в історії української політичної думки посідають ідеї консерватизму. На формування світогляду представників цієї течії вплинуло існування в 1918 році гетьманату Павла Скоропадського, що імпульсувало необхідність обґрунтування політико – правових підстав легітимності влади гетьмана та теоретичного доведення наступництва монархічно – гетьманських традицій.

Найвідомішим представником цього напрямку української політичної думки був В’ячеслав Липинський (1882 – 1931), який є автором понад 200 наукових праць, основними з яких є “Листів до братів хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму” (1926), “Релігія і церква в історії України” (1925).

В. Липинський послідовно обґрунтовував ідею незалежної української державності. Він вважав, що лише власна держава, збудована українською нацією на своїй території здатна врятувати націю від економічного колапсу та анархії. На перший план ним висувався демократичний характер держави, бо лише демократія може стати опорою державності. Однак пізніше, аналізуючи причини поразки української революції 1917 – 1920  років, В. Липинський прийшов до висновку, що українська еліта, яка розуміла демократію як всевладдя народу виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому ідеал державної форми правління В. Липинський шукав поза демократією, більшовицькою диктатурою чи націоналізмом. За його схемою існують три типи державного устрою: “демократія”, “охлократія” та “класократія”. Даючи характеристику демократії, В. Липинський зауважував, що при існуванні такого державного ладу влада опиняється в руках “багатіїв - плутократів”, або ж найнятих ними політиків – професіоналів з поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям не народних, а приватних інтересів окремих осіб, чи угрупувань. Розмежування політичних партій в умовах демократії позбавляє їх відчуття політичної відповідальності.

До охлократії В. Липинський відносив революційні диктатури, фашизм, більшовизм. Для такої системи правління характерним є зосередження всієї повноти влади в одних руках, як політичної так і духовної (ідеологічної). За такого державного устрою панує монолітна  військово – бюрократична ланка, яка легко маніпулює натовпом.

Для України найсприятливішою формою державного правління за визначенням В. Липинського є класократія, при якій мав бути встановлений паритет між владою та свободою. В основу цього ладу мало бути покладено правову, конституційну монархію. Ідея монархії повинна виступати консолідуючим чинником українського суспільства, бо лише вона відповідає державницьким традиціям українського народу, започаткованим ще Б. Хмельницьким.

Основними підвалинами на яких мала засновуватися українська монархія, вчений називав аристократію, класократію, територіальний патріотизм, український консерватизм і релігійний епос. Гетьман як спадковий монарх повинен репрезентувати державу, уособлювати її авторитет. Спільно з гетьманом управління державою здійснює аристократія. До складу якої входять найкращі представники нації, незалежно від їх соціального походження. Аристократія має постійно поновлюватися шляхом інтеграції з іншими соціальними верствами, що населяють державу. Такі особливості формування аристократії забезпечують можливість представництва в її рядах всіх класів та суспільних станів, що населяють державу. В результаті аристократія виступає як класократія, влада найкращих представників всіх суспільних класів і станів. Саме така форма державного правління забезпечить єдність нації водночас, заперечуючи буржуазний парламентаризм, соціалізм та націоналізм.

В той же час націю В. Липинський  визначав не як національну, а як політичну спільність людей, що включає до свого складу всіх громадян держави незалежно від їх етнічної приналежності. Тому територіальний патріотизм сприяє єдності нації, усвідомлення нею своєї території, любові до своєї землі, почуття єдності та співпраці з усіма її постійними мешканцями незалежно від їх походження, соціально – класової чи етнічної приналежності, віросповідання.

Важливу роль у побудові держави В.Липинський відводив її релігійній єдності. Лише християнська етика здатна створити такий моральний клімат в суспільстві, який необхідний для державного будівництва. Водночас В. Липинський висловлював також і застереження проти тої церкви,  яка пристосовується до політичної коньюктури, акцентуючи увагу на тому, що піднести священний прапор боротьби за волю може лише та церква, яка не служить політиці.

Відстоюючи незалежну українську державність В. Липинський зазначав, що географічне положення, спільні історичні традиції та економічні інтереси України вимагають тісної військово-економічної співпраці у формі союзу суверенної української держави з Росією та Білоруссю. Окрім В. Липинського на розвиток та генезу українського консерватизму у 1920 – 1930-х роках певний вплив мали також і праці Стефана Томашівського (1885 – 1930) та Василя Кучабського (1895 – 1945).

Націоналізм.

Ідеологи українського націоналізму вважали своїм обов’язком формувати національну свідомість українського народу, сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежності та утворення власної держави.

Вперше в Україні сформулював націоналістичну концепцію Микола Міхновський (1873 – 1924) у 1900 році в промові “Самостійна Україна”, яка незабаром була видана окремою брошурою у Львові і стала програмним документом РУП. М. Міхновський вважав, що всебічний духовний розвиток людини можливий лише в однонаціональній державі, а кожна нація прагне до свого самовиявлення у формі незалежної самостійної держави.

“Державна самостійність – це головна умова існування нації, а державна незалежність це національний ідеал” – писав М. Міхновський. Автор “Самостійної України” показав негативну роль Російської імперії в поневоленні українців та перетворенні їх на рабів, приреченні нації на політичну та культурну смерть, нищенні української мови, культури та зневажанні ряду природних прав українців. Виходячи з цього М. Міхновським було висунуто ряд гасел націоналістичного спрямування:

  1.  Україна для українців, і доки хоч один ворог є на нашій території ми не маємо права покласти зброю.
  2.  Одна, єдина, нероздільна, самостійна Україна від Карпат до Кавказу і т. ін.

Поставлені перед нацією завдання в справі боротьби за визволення з – під іноземного поневолення повинна вирішувати національна інтелігенція, застосовуючи при цьому як мирні так і збройні методи боротьби.

Відповідно до ідей, висловлених М. Міхновським, Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом. Революція на Україні мала бути національною, а не соціальною тому, що хоч би якими значними не були завдання соціальної революції, вона ніколи на думку М. Міхновського не принесе повного визволення поневоленій нації. Якщо М. Міхновський був засновником українського націоналістичного руху, то ідеологом українського націоналізму, став публіцист і громадсько – політичний діяч Дмитро Донцов (1883 – 1970), автор праць “Підстави нашої політики” (1921), “Дух нашої давнини” (1944), “Хрест проти диявола” (1948) та інших.

Свою концепцію “інтегрального націоналізму” або “чинного націоналізму” Д. Донцов сформулював в праці “Націоналізм” (1926), де ним заперечувався традиційний для ХІХ століття націоналізм за його раціоналізм, лібералізм і соціалізм присутність у ньому федералістичних та автономістичних ідей. З цього приводу в передмові до першого видання “Націоналізму” Д. Донцов писав: “Як певний світогляд протиставляю своє поняття націоналізму дотеперішньому нашому націоналізму ХІХ століття, націоналізму уладку або провансальства”. Згідно ідей висунутих Д. Донцовим боротьба за формування нації і державну незалежність повинні ґрунтуватись на романтизмі, фанатизмі та аморальності. Головною ознакою нації є ідеал політичного владарювання, державної незалежності. Романтизм є догматичним, отже релігійним за своєю суттю. Фанатизм є аморальним, бо він суперечить буденній моралі, оскільки більшість людей в своїх діях керуються не загальнонаціональними, а власними інтересами, що виправдовує існуюча в політиці мораль. Тому аморальність в політиці означає використання будь – яких засобів задля досягнення певних політичних цілей.

Необхідною умовою національного поступу, який сприятиме перетворенню маси в націю Д. Донцов вважав формування національної еліти, яку він називав по різному ініціативною меншістю, провідною верствою. Тому першочерговим завданням українського націоналізму є формування саме цієї провідної верстви. Ця провідна верства – це аристократи духу, для яких земля – насамперед арена боротьби і захисту інтересів всього суспільства – аристократ б’ється за землю і віддає за неї своє життя, а межі своєї землі він встановлює мечем, а не плугом. Методом реалізації провідною верствою (ініціативною меншістю) ідейних настанов “інтегрального націоналізму” за Д. Донцовим мало бути “творче насильство”, що означало використання силових методів в процесі боротьби за державну незалежність України.

Враховуючи, що Д. Донцов справив величезний вплив на молоде покоління українців та формування ідеології ОУН (Організації українських націоналістів), то деякі дослідники визначають ідеологію українських націоналістів як донцовський “чинний націоналізм”. Однак спорідненість “чинного націоналізму” та “організованого націоналізму” (ідеологія і рух ОУН) не є ідентичними явищами. Між ними існують серйозні розбіжності. “Чинний націоналізм” Д. Донцова був зразком тотальної критики і відбувався на публіцистичних посилках – надзвичайно яскравих і привабливих за своєю формою, але позбавлених реального змісту. Натомість “організований націоналізм” ОУН пропонував певну конструктивну програму і мав риси систематизованого світогляду. Окрім Д. Донцова значний внесок в розвиток націоналістичної ідеології зробили один з найвизначніших лідерів ОУН Микола Сціборський (1987 – 1941), автор праць “ОУН і селянство”, “Робітництво і ОУН”, “Націократія” та інші ідеологи доктрини “організованого націогналізму”.

5. Українська політична думка в сучасних умовах

Після смерті Й. Сталіна (1953) на Україні поступово зароджується дисидентський рух. Саме дисиденти першими порушили національне питання в СРСР, зокрема і в Україні, та розпочали боротьбу на право українського народу за незалежне існування на своїй землі. Однією з основних форм організованого протесту в 1960 – 1980 роках було створення та діяльність різноманітних політичних організацій і груп. Іншою формою інакомислення в той період був так званий самвидав, основним завданням якого було поширення заборонених радянською владою творів. В той же час українська політична думка, репрезентована дисидентським рухом мала і ряд вад, насамперед вона була в своїй більшості „письменницькою” та емоційною. Натомість офіційна ідеологія, яка домінувала в той період призвела до того, що українська політична думка практично не просувалася вперед.

Лише з проголошенням державної незалежності України 1991 р. розпочався політологічний ренесанс. Було реформовано старі та створено нові кафедри політології в вузах України. Протягом 90-х рр. ХХ ст. також заявили про себе і вітчизняні політологічні центри як новостворені, так і ті, що активізували свою діяльність на базі існуючих вже установ. До них, зокрема належить інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Головними напрямами наукових досліджень цієї установи є дослідження теоретичних та прикладних проблем формування України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави і історії розвитку політико-правових інститутів в Україні, політологічних аспектів державно-правового характеру в країні та ряду інших актуальних проблем.

Українська асоціація політологів, яку було утворено в березні 1991 року. Основною метою її діяльності є сприяння розвитку політичних наук в Україні, підготовка наукових кадрів, вироблення рекомендацій для поліпшення соціально-політичної ситуації в країні, підтримки зв’язків та обміну досвідом з соціологічними центрами зарубіжних країн і міжнародних організацій і т.н.

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України – академічна науково-дослідна установа, головним напрямком діяльності якої є дослідження закономірностей політичного розвитку та етнонаціональних процесів.

Українська академія політичних наук (УАПН). Добровільна громадська організація, яка об’єднує науковців, викладачів навчальних закладів, працівників органів влади та управління. Основною метою діяльності цієї організації є сприяння розвитку політичної науки, науковим дослідженням в галузі історії політичної думки, методології та теорії політики, прикладної політології.

В той же час перед сучасною українською політологічною наукою стоїть ряд завдань, а саме:

  •  окреслення кола першочергових проблем на яких має зосередитись вітчизняна політична наука;
  •  розвиток прикладної політології;
  •  підготовка і перепідготовка політологів-викладачів, науковців;
  •  налагодження та підтримка зв’язків зі світовими політологічними центрами і школами;
  •  формування в людей високого рівня політичної та правової культури.

Запитання для перевірки знань

1. Охарактеризуйте основні політичні ідеї Київської Русі.

2. Яка провідна політична ідея Слова о полку Ігоревім”.

3. Проаналізуйте основні політичні ідеї С. Оріховського.

4. На яких засадах було збудовано державно-політичний устрій України під час гетьманування Б. Хмельницького?

5. Яка роль Києво – Могилянської академії у розвитку української політичної думки?

6. У чому полягав суспільно-політичний ідеал Т. Г. Шевченка.

7. Які політичні ідеї сформулював М. Драгоманов.

8 . У чому суть політичних поглядів М. С. Грушевського та В. К. Винниченка.

9. Яка основна ідея націоналізму?

10. Охарактеризуйте сучасний стан української політичної науки.

Контрольно-тестові завдання

1. Перше зведення норм давньоруського права називається: а) Повість минулих літ; б) Руська правда; в) Правда Ярославовичів; г) Повчання В. Мономаха.

2. Берестейська церковна унія 1596 р.: а) стимулювала розвиток політичних ідей в Україні; б) ніяк не вплинула на розвиток української політичної думки; в) пригальмувала розвиток української політичної думки; д) лише стимулювала розвиток полемічної літератури.

3. Конституція П. Орлика була ухвалена в: а) 1690 р.; б) 1710 р.; в) 1711 р.;

г) 1715 р.

4. Ф. Прокопович пропагував ідею: а) освіченого абсолютизму; б) незалежної української держави; в) ідею договірної держави; г) слов’янської федерації.

5. Одним із основоположників політичної науки в Україні був: а) Т. Шевченко; б) М. Драгоманов; в) І. Вишенський; г) М. Костомаров.

6. Хто з названих українських вчених був прихильником соціалістичної ідеї? а) Д. Донцов; б) В. Липинський; в) М. Грушевський; Г) В. Кучабський.

7) Прихильники українського монархізму вважали, що оптимальної формою правління має бути: а)спадкова монархія на чолі з гетьманом; б) абсолютна монархія; в) парламентська монархія; г) теократична монархія.

8) Представники націонал-комунізму перебували на платформі, що в Україні можна побудувати комунізм: а) незалежно від Росії; б) лише спільно з СРСР; в) тільки об’єднавши зусилля всіх українських національних сил; г) шляхом проведення політики коренізації.

9) Ідеологом українського інтегрального націоналізму вважається:

а) М. Міхновський; б) М. Сціборський; в) Ю. Вассиян;  г) Д. Донцов.

10) Асоціацію українських політологів було утворено в: а) березні 1991 р; в) квітні 1991 р; г) червні 1992 р; д) травні 1991 р.

Література

  1.  Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. – Львів, 2001.
    1.  Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К.: Либідь., 1999.
    2.  Кухта Б. З історії української політичної думки. – К., 1996.
    3.  Потульницький В. Історія української політології. – К., 1992.
    4.  Політологія / За ред. Семківа О.І. – Львів, 1994.
    5.  Політологія. Хрестоматія / За ред. Семківа О.І. – Львів, 1996.
    6.  Політологія / За ред О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка – К., 2006.
    7.  Шляхтун П.П. Політологія. – К., 2002.
    8.  Політологія: Навчальний посібник для студентів всіх напрямів підготовки НУВГП / Ткаченко Г. І., Новічков Г. В., Циганчук А. С., Когут О. В., Шевчук Т. Є., Давидович С. Н., Цецик Я. П. – Рівне: НУВГП. – 2008.

10. Погорілий Д. Є. Політологія: кредитно-модульний курс. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

11. Горлач М. І., Кремень В. Г. Політологія: наука про політику – К.: Центр учбової літератури, 2009.

12. Юрій М. Ф. Основи політології. – К.: Кондор, 2009.

13. Політологія: лекційний курс і практикум / За ред. Т. В. Гончарук. – Тернопіль: Астон, 2009.

Тема 4

Ресурси й легітимність політичної влади

План

  1.  Сутність і види влади.
  2.  Політична влада.
  3.  Ресурси та легітимність політичної влади. 

4. Ознаки легітимності політичної влади. Поняття та причини делегітимізації політичної влади.

5. Типи легітимності політичної влади.

1. Сутність і види влади

Влада є складним за сутністю й багатоманітним за формами вияву явищем суспільного життя. Специфічною ознакою влади як суспільного відношення виступає домінування владної волі, а не простого впливу.  У політології влада визначається як  вольове відношення між людьми за якого одні здатні й мають можливість нав’язувати свою волю іншим. 

Як вольове відношення влада існує в потенціальній і реальній формах. Потенціальною є влада, що не виявила себе. Вона не менш істотна, ніж реалізована влада. Усвідомлення наявної, хоча й нереалізованої влади, справляє на її потенціальні об’єкти сильний дисциплінуючий та організуючий вплив, іноді не менш сильний, ніж реально діюча влада.

Нав’язування одними людьми своєї волі іншим може здійснюватись із використанням різних засобів примусу, права, авторитету тощо. Залежно від способів здійснення влади розрізняють різні її види – економічна, соціальна, політична, духовно-інформаційна, сімейна тощо.

 Економічна влада – це об’єктивно зумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїй волі – волю інших учасників процесу виробництва. Засобами такого підпорядкування можуть бути як безпосереднє володіння власністю, так і контроль над нею.

Якщо економічна влада передбачає розподіл матеріальних благ, то соціальна влада означає розподіл благ соціальних. Вона пов’язана з визначенням статусу різних груп у структурі суспільства, посад, прав та обов’язків, забезпечення житлом тощо, а також розподілом доходів, різноманітних пільг і привілеїв.

Духовно-інформаційна влада – це організація духовного виробництва в усіх його формах і здійснення інформаційного та ідеологічного впливу. Ця влада реалізується за допомогою засобів духовно-інформаційного впливу на людей. Такими засобами можуть бути мораль, релігія, ідеологія, мистецтво, інформація про поточні події суспільного і політичного життя тощо.

Одним із різновидів влади у суспільстві є сімейна влада – побудований на силі авторитету вплив одного або декількох членів сім’ї на її життєдіяльність. Цей авторитет, як і будь-який авторитет узагалі, не можна створити за допомогою права чи примусу. Він є виявом поваги одних членів сім’ї до інших.

2. Політична влада.

 Політична влада – це реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм.

Конкретизуючи характеристику політичної влади, можна виокремити такі її особливості: верховенство, публічність, моноцентричність, легальність, різноманіття ресурсів.

Верховенство політичної влади полягає в обов’язковості її рішень для інших видів влади, суспільства в цілому. Вона може обмежити вплив інших видів влади, наприклад економічної чи духовно-інформаційної, або взагалі припинити існування окремих її суб’єктів.

Публічність політичної влади означає її суспільний, безособовий і відкритий характер. На відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади, наприклад сімейної, політична влада реалізується від імені і в межах усього суспільства і звертається за допомогою права до всіх його членів.

Моноцентричність політичної влади проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. На відміну від політичної влади інші види влади є поліцентричними, вони здійснюються багатьма незалежними один від одного центрами – підприємствами, соціальними фондами ЗМІ тощо.

Легальність політичної влади означає її законність, зокрема, й щодо існування самої влади та застосування нею примусу.

Ще однією особливістю політичної влади є різноманіття її ресурсів, тобто засобів здійснення. Політична влада використовує не тільки примус, а й економічні, соціальні, духовно-інформаційні засоби. Однак при цьому найважливішими засобами її здійснення є правові й політичні норми.

3. Ресурси та легітимність політичної влади.

 Найважливішою соціальною причиною підпорядкування одних людей іншим є нерівномірний розподіл ресурсів влади. Під ресурсами влади нерідко розуміють засоби її здійснення. Але вищеназваний термін має досить широке значення. Це зумовлене тим, що ним означено не лише задіяні але й потенціальні засоби здійснення влади, іншими словами й такі, які можуть бути використані, але не використовуються суб’єктами влади або використовуються не у повному обсязі. Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних ресурсів владарювання є потенціалом влади. Саме тому врахування ресурсів владарювання і ресурсів спротиву владній волі дає можливість визначити силу влади.

Ресурсами влади можуть бути наявні у розпорядженні її суб’єкта і важливі для об’єкта цінності, зокрема, кошти, засоби споживання тощо, здатні вплинути на внутрішній світ та мотиви поведінки об’єкта – преса радіо, телебачення тощо, або знаряддя за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей – каральні органи тощо.

Різноманітні ресурси влади можна класифікувати за різними ознаками. Так, за характером вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні.

 Утилітарні ресурси – це матеріальні й соціальні блага, пов’язані з задоволенням повсякденних потреб та інтересів людини. Насамперед це кошти, промислові та продовольчі товари, різноманітні послуги. За їх допомогою влада, особливо державна, може залучити на свій бік не лише окремих осіб, а й цілі верстви населення. Наприклад, загальним правилом є привілейований соціальний статус військовослужбовців офіцерського складу, особливо вищого, працівників каральних органів, провідних ідеологів тощо, які слугують опорою політичного режиму.

Примусові (силові) ресурси влади – це заходи адміністративного і кримінального впливу. Вони передбачають встановлення державою в законодавчому порядку адміністративної і кримінальної відповідальності. У першому випадку мова йде про юридичну відповідальність за адміністративне правопорушення – винну дію або бездіяльність, яка порушує громадський порядок тощо. Заходами адміністративного покарання можуть бути попередження, штраф, адміністративний арешт тощо. Кримінальна відповідальність означає, що особа, яка здійснила злочин, зобов’язана відповідати за свою дію. Заходи покарання у цьому випадку визначаються вироком суду.

Силові ресурси політичної влади виконують функцію забезпечення оборони країни, безпеки державної влади, охорони внутрішнього правопорядку. Такими ресурсами є армія, спецслужба, поліція, прокуратура, суд, а також належні їм засоби. Силові ресурси є найбільш дієвими, оскільки їх використання призводить до позбавлення людей права власності, волі. Політична влада використовує силові ресурси тією чи іншою мірою досить часто. Найчастіше вона вдається до них тоді, коли її вплив на суспільство за допомогою інших засобів значно послаблюється, зокрема, в періоди економічних та політичних криз. Переважання силових ресурсів у здійсненні влади буває у поліцейській державі.

Примусові ресурси включають у себе силові, але не зводяться до них. Примус може бути як фізичним, спрямованим на пошкодження органів людини, так і психологічним, вістря якого спрямоване на пошкодження психічної природи людини, чи моральним, спрямованим на досягнення бажаної поведінки всупереч внутрішнім моральним переконанням індивіда. У примусі слід розрізняти використання сили й насилля. Використання сили – це примус, орієнтація на страх, які передбачені й допускаються законом. Насилля – це використання сили, примусу стороною, якій таке право не надане законом. Використання сили є інституціоналізованим примусом, насилля стоїть поза законом.

Нормативні ресурси влади – це різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини. Найважливішими з них у здійсненні політичної влади є правові й політичні норми, про які йшлося вище. Політична у тому числі й державна влада, може здійснюватись і на основі таких норм, які не мають формалізованого характеру, наприклад, звичаї, суспільна мораль тощо.

Розмежування утилітарних, примусових і нормативних ресурсів політичної влади є досить умовним. Так, використання утилітарних і примусових ресурсів здебільшого теж регулюється відповідними нормами. Дія нормативних правових ресурсів спирається на силу державного примусу й може підкріплюватися утилітарними ресурсами. Відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства виокремлюються економічні, соціальні й духовно-інформаційні ресурси влади.

Специфічним – демографічним – ресурсом політичної влади є сама людина. Люди виступають універсальним ресурсом влади вже тому, що створюють інші ресурси. Велике значення має також кадровий потенціал політичної влади, який складають наділені владними повноваженнями особи. Використання ресурсів влади перетворює її з можливої на дійсну, яка може виявлятися у таких формах, як панування, керівництво, управління, контроль.

Панування є таким механізмом здійснення влади, який набуває форми соціальних інститутів і передбачає поділ соціальних груп на пануючі й підлеглі, ієрархію і соціальну дистанцію між ними, виокремлення та відокремлення особливого апарату управління. Панування нерозривно пов’язане з владою, є формою її суспільної організації. Воно проявляється в економічній, політичній та ідеологічній формах. Економічне панування виступає як контроль над засобами виробництва, самим виробником та розподілом його продуктів. Політичне панування полягає в контролі над використанням державної влади у суспільстві, а ідеологічне проявляється у монопольному становищі у суспільстві тієї системи ідей і поглядів, яка обґрунтовує справедливість існуючих економічних соціальних і політичних порядків.

Керівництво на рівні суспільства – це діяльність щодо визначення основних цілей соціальних систем та інститутів, а також шляхів їх досягнення, стратегії суспільного розвитку. У вузькому розумінні керівництво – це робота керівника з підлеглими в безпосередньому контакті щодо вирішення службових завдань. Керівництво здійснюється на основі вертикальних зв’язків, відносин субординації і вимагає безумовного підкорення виконавця керівникові. Воно виступає насамперед як відношення між різними статусами, рівнями адміністративної структури, що має під собою правову основу і проявляється у вигляду однобічної залежності одного працівника від інших. Політичне керівництво – це здатність класу, групи чи індивіда або партії здійснювати свою політичну лінію шляхом впливу різними методами й засобами влади на суспільство в цілому та його різноманітні складові.

Управління – це використання повноважень влади у формуванні цілеспрямованої поведінки об’єктів. Для забезпечення політичного управління відповідно до потреб суспільства важливо не тільки мати владу, а й уміти скористатися нею. Це вміння полягає, зокрема, у приведенні політичних відносин у відповідність до дії об’єктивних закономірностей суспільного розвитку. Держава має цілу систему органів, основною функцією яких є контроль за дотриманням правових норм. Це силові структури. Функцію контролю виконують також партії, громадські організації, органи місцевого самоврядування. За допомогою контролю забезпечується певна організація суспільного життя, реалізується принцип зворотного зв’язку об’єктів і суб’єктів влади.

Контроль – це здатність суб’єктів влади постійно стежити за тим як реалізуються настанови влади – закони, укази тощо.

Процес здійснення влади у зазначених формах упорядковується й регулюється за допомогою спеціального механізму влади – системи організацій та норм їх влаштування й діяльності. щодо суспільства механізмом влади виступають державні органи, право, політична система в цілому. Кожний із інститутів цієї системи притаманними йому засобами у відповідних формах бере участь у здійсненні політичної влади, прийнятті рішень з питань внутрішньої та зовнішньої політики.

Владні, а особливо політико-владні відносини, у суспільстві є виявом існуючої у ньому нерівності, що надає цим відносинам у буденній свідомості певного негативного відтінку. Прагнення людини до влади, виконання владних функцій викликає у багатьох людей негативну реакцію також і через силові методи й засоби управління та діяльності бюрократичних структур і посадових осіб, які частіше реалізують власні інтереси, ніж інтереси народу, хоча видають себе за піклувальників про загальне благо. Примусовий характер політичної влади, негативний відтинок у сприйнятті її суспільною свідомістю породжують проблему легітимності влади.

Термін легітимний – означає законний. Однак значення цього терміна є дещо іншим. Поняття легітимності й легітимізму влади у цьому значенні виникли ще на початку ХІХ століття у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля, як єдину й законну на відміну від влади Наполеона, якого називали узурпатором. Тоді ж легітимізм набув і іншого значення – визнання даної державної влади і на певній території й на міжнародному рівні.

Вимога легітимності влади виникла як реакція проти насильницької зміни влади й насильницького перегляду державних кордонів. Але потреба в легітимності влади формувалася задовго до ХVIII століття. Поступово склалося розуміння легітимності політичної влади як переконання підвладних і світового співтовариства в її правомірності, як визнання існуючої влади. Об’єктами легітимності є органи державної влади, управлінські структури, вищі посадові особи, політичні еліти в цілому, правові норми.

Нині легітимність вважається обов’язковою ознакою цивілізованої влади, визнання громадянським суспільством у кожній країні та світовим співтовариством її правомірності. Звичайно, легітимність зовсім не означає, що всі громадяни сприймають дану владу. В будь-якому суспільстві є опозиція здійснюваному політичному курсові, а також різного роду правопорушники та анархісти, що не ладнають із законом та владою. Легітимність влади означає прийняття її основною частиною суспільства. Такий стан передбачає визнання права суб’єктів влади встановлювати загальнообов’язкові правила поведінки, приймати закони та видавати розпорядження, а також високу правову культуру громадян.

Для характеристики політичної влади використовується також термін ,,легальний,,, що означає  ,,законний,,. Легальна влада – це влада, що встановлена законом і діє відповідно до нього.

Якщо легальність є формально-юридичною, то легітимність – соціокультурною характеристикою влади. Це означає, що легітимність може оцінюватися, навіть вимірюватися, наприклад шляхом соціологічних опитувань, але не піддається повній формалізації.

4. Ознаки легітимності політичної влади. Поняття та причини делегітимізації політичної влади

Щодо головної ознаки, критерію легітимності у політології існує дві основні точки зору. Відповідно до ліберально-демократичної позиції легітимною потрібно визнавати тільки ту владу, яка сформувалася в результаті демократичних процедур. Влада встановлена насильницьким шляхом, не визнається легітимною. Згідно з позицією політичного реалізму легітимність політичної влади полягає не стільки у законності й демократизмі її встановлення, скільки в здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтримувати в суспільстві стабільність. А це означає, що встановлена незаконним шляхом, наприклад, у результаті революції чи воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з часом може бути визнана громадянами та світовим співтовариством правомірною, тобто стати легітимною. Так було у ряді країн світу, де владу захопили військові у результаті військового перевороту, але з часом ними було наведено порядок у країні та забезпечено політичну та соціальну стабільність у суспільстві, економічний прогрес і піднесення добробуту населення. Й навпаки, встановлена демократичним шляхом державна влада з часом може втратити підтримку громадян, наприклад у випадку проведення згубних для суспільства ,,реформ,, чи тотальної корумпованості можновладців і стати нелегітимною.

Основними причинами делегітимізації влади можуть бути:

  •  суперечність між пануючими у суспільстві універсальними цінностями та егоїстичними інтересами правлячої еліти;
  •  суперечність між популярною в суспільстві ідеєю демократії й недемократичною соціально-політичною практикою;
  •  відсутність у політичній системі механізмів реального захисту інтересів народних мас та їх впливу на владу;
  •  бюрократизація і корумпованість державного апарату;
  •  націоналізм та етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, які проявляються в запереченні центральної влади;
  •  дезінтеграція правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади;
  •  нездатність влади вирішити існуючі в суспільстві нагальні соціально-економічні проблеми тощо.

Правомірність підходу до проблеми легітимності влади з позиції політичного реалізму виявляється як у середині тієї чи іншої країни, так і в міжнародних відносинах. Стабільна та ефективна влада в кінцевому підсумку визнається і світовим співтовариством незалежно від способу її встановлення. Так, встановлену в СРСР насильницьким шляхом радянську владу врешті-решт визнали всі провідні країни світу, оскільки вона виявилася спроможною забезпечити політичну стабільність у країні. Стабільність соціально-економічної і політичної системи є важливою ознакою легітимності влади.

Саме тому висновок про легітимність влади, тобто наявність у громадян переконання в її правомірності, можна зробити на основі вільного вираження громадянами своєї волі щодо влади – на виборах чи референдумах. Хоча зв’язок між участю у виборах і легітимністю державної влади не є прямим та однозначним у всіх випадках, загалом правомірним буде твердження, що чим менше громадян бере участь у виборах, тим нижчий рівень її легітимності. Тому державна влада яка формується 15-20-тю % виборців викликає сумніви у своїй легітимності. Водночас висока участь громадян у виборах чи референдумах не є гарантією легітимності влади, оскільки така участь може бути відверто чи приховано примусовою. Авторитарні політичні режими для підтвердження своєї легітимності нерідко вдаються до проведення референдумів, створюючи умови для вияву їх підтримки населенням.

Крім виборів і референдуму, показниками легітимності влади можуть бути і рівень примусу, який застосовується у здійсненні влади, наявність \ відсутність спроб скинення уряду чи лідера, вияви громадської непокори, масовість демонстрацій на підтримку чи проти влади тощо.

  1.  Типи легітимності політичної влади

Знання про легітимність політичної влади істотно поглиблює її типологія, яка передбачає виокремлення і з’ясування різних типів легітимності. Найвідомішою в політології є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основні типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний.

Традиційний тип легітимності влади ґрунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі і вірять у непорушність і святенність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї.

Харизматичний тип легітимності політичного панування ґрунтується на вірі підданих у незвичайні якості і здібності правителя, його винятковість. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає й у розвинених демократичних державах у кризові моменти їх розвитку, коли відчувається нагальна потреба в об’єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи.

Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За такого типу керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, тому правлять не видатні особистості , а закони. Це основний тип легітимності політичної влади у сучасних демократичних державах. Оскільки він ґрунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним, на відміну від персоналізованого типу легітимності пов’язаного з довірою до керівників. Вищеназвані типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось одного. Здійснюючи типологізацію легітимності політичної влади  М. Вебер використав розроблену ним методологію так званого чистого, або ідеального типу, яка у подальшому стала використовуватися в політології при класифікації різноманітних політичних явищ та процесів.

В політології виокремлюють також ідеологічний структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.

Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути класовою або етнічною, залежно від того хто є її суб’єктом, до кого вона звернена, на яких ідеях чи цінностях вона ґрунтується. Наприклад, ліберальна ідеологія, що ґрунтується на ідеї індивідуальної свободи робить легітимною ту владу, яка надає людині гарантії індивідуальної свободи, на втручається в її особисті справи.

Одним з різновидів ідеологічної легітимності влади є етнічна легітимність, яка проявляється у формуванні владних структур, політичної еліти за національною ознакою. Етнічна легітимність розвивається за високої активності осіб корінної національності, маніпуляції ідеєю національної держави, неспротиві осіб некорінної національностей і веде до утвердження етнократії – влади націоналістично налаштованої етнічної еліти.

Етнічна легітимність не має історичної перспективи, бо провідною тенденцією світового розвитку є утвердження світового раціонально-легального типу легітимності. На відміну від раціонально-легальної легітимності, розрахованої на свідомість, розум людей, ідеологічна легітимність ґрунтується на впливі не тільки на свідомість, а й на підсвідомість людей за допомогою методів переконання й навіювання. Вона є результатом односпрямованого процесу впливу влади на маси, який не передбачає зворотних зв’язків, активної участі мас у розробці тієї ж ідеології.

Структурна легітимність пов’язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де заведений порядок формування владних структур став звичним. Вони переконані у правомірності наявної політичної системи. Довіра до системи автоматично поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в ній керівні посади.

Персоналізована легітимність ґрунтується на довірі до конкретної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї. Проте, якщо харизматичного лідера ідеалізують, то щодо лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок. Персоналізована легітимність підкріплюється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як харизма може протиставити себе ідеологічним стереотипам та існуючим владним структурам.

Є й інші типи легітимності політичної влади.

Так, за джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу.

Перша ґрунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними справами, що створює обстановку їх причетності до політики, дає змогу громадянам відчувати відповідальність за її проведення і результати.

Технократична легітимність ґрунтується на високій ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими фахівцями.

Легітимність через примус виявляється в силовому примушуванні громадян до визнання й виконання настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність. Чим сильніший примус, тим нижчий рівень легітимності.

Легітимність влади проявляється не лише в загальнодержавному масштабі, а й на регіональному та місцевому рівнях. Визнаючи центральні органи влади, люди можуть не довіряти окремим органам публічної влади на місцях, де нерідко правлять за допомогою методів, далеких від демократії.

З легітимністю політичної влади тісно пов’язана її ефективність як ступінь здійснення владою тих функцій та очікувань, які покладає на неї більшість населення. Головним об’єктивним виявом ефективності державної влади є ступінь забезпечення нею прав і свобод громадян. Чим ефективніша влада, тим більшу підтримку населення вона має. Легітимність влади, підтримка її населенням, у свою чергу сприяє підвищенню ефективності влади. Влада як забезпечення прав людини тим ефективніша, чим вищий її авторитет і чим більшими ресурсами вона володіє.

Здатність влади забезпечити підкорення владі є її силою. Сила влади може ґрунтуватись на страхові або інтересі. Сила влади, заснованої на боязні покарання за непідкорення нестійка й нетривала. Такій владі притаманна тенденція до ослаблення внаслідок природного прагнення людей позбутися постійного відчуття страху. Особиста заінтересованість людей у владі спонукає їх до добровільного виконання владних розпоряджень. Така влада стабільна й довготривала.

Влада є засобом здійснення політики. Боротьба за оволодіння владою, її утримання й використання є найважливішим аспектом і змістом політики. Політичні сили, що приходять до влади, формують її різноманітні конкретні матеріалізовані структури – парламент, уряд, главу держави тощо. Ці структури починають здійснювати власну політику, яка стає вже засобом даної влади.

Таким чином, влада виявляється наслідком політики, а політика наслідком влади. Це дає підстави вважати, що політика і влада пов’язані причинно-наслідковою взаємозалежністю.

Основні категорії та поняття

Специфічною ознакою влади як суспільного відношення виступає домінування владної волі, а не простого впливу. У політології влада визначається як  вольове відношення між людьми за якого одні здатні й мають можливість нав’язувати свою волю іншим.

Політична влада – це реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм.

 Економічна влада – це об’єктивно зумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїй волі – волю інших учасників процесу виробництва.

 Утилітарні ресурси влади – це матеріальні й соціальні блага, пов’язані з задоволенням повсякденних потреб та інтересів людини.

Легітимність влади означає прийняття її основною частиною суспільства.

Запитання для перевірки знань

1. Що Ви розумієте під делегітимізацією влади?

2. Охарактеризуйте види влади? Що в них спільного, що відмінного?

3. Які риси притаманні політичній владі.

4. Які форми прояву влади Вам відомі, охарактеризуйте їх?

5. Чому луди виступають специфічним демографічним ресурсом влади?

6. В якій державі переважають силові ресурси влади? Аргументуйте свою відповідь.

7. Які критерії легітимності влади Вам відомі, охарактеризуйте їх.

8. Чим характеризуються утилітарні ресурси влади.

9. Що Ви розумієте під поняттям легальна влада?

10. В чому знаходять свій вияв ресурси влади?

Контрольно-тестові завдання

1. В якому столітті в науковий обіг було введено термін легітимність влади: а) 18 ст.; б) 19 ст.; в) 20 ст.; г) 21 ст.

2. Специфічною ознакою влади як суспільного відношення виступає: а) домінування владної волі, а не простого впливу; б) переважання впливу; в) переважання соціального впливу; г) домінуванням правового впливу.

3. Ключовим критерієм визначення ефективності влади є: а) байдуже ставлення до неї з боку населення; б) критичне ставлення до неї з боку населення; г) високим рівнем підтримки її населенням; д) підтримкою її з боку міжнародних організацій.

4. На відміну від інших видів влади політичній владі притаманні: а) верховенство, публічність, моноцентричність, легальність, різноманіття ресурсів; б) верховенство, легальність публічність; в) публічність та моноцентричність; г) верховенство, публічність, моноцентричність, різноманіття ресурсів;

5. Моноцентричність політичної влади проявляється: а) в відсутності єдиного центру прийняття політичних рішень; б) у наявності економічних важелів впливу на суспільство; в) в тому, що рішення політичної влади не стосуються всього суспільства; г) у наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства.

6. Яке з нижченаведених тверджень найбільш повно відображає причини делегітимізації влади: а) суперечність між пануючими у суспільстві універсальними цінностями та егоїстичними інтересами правлячої еліти; суперечність між популярною в суспільстві ідеєю демократії й недемократичної соціально-політичною практикою; відсутність у політичній системі механізмів реального захисту інтересів народних мас та їх впливу на владу; бюрократизація і корумпованість державного апарату;націоналізм та етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, які проявляються в запереченні центральної влади;дезінтеграція правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади; нездатність влади вирішити існуючі в суспільстві нагальні соціально-економічні проблеми; б) суперечність між пануючими у суспільстві універсальними цінностями та егоїстичними інтересами правлячої еліти; бюрократизація і корумпованість державного апарату; націоналізм та етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, які проявляються в запереченні центральної влади; дезінтеграція правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади; нездатність влади вирішити існуючі в суспільстві нагальні соціально-економічні проблеми; в) суперечність між пануючими у суспільстві універсальними цінностями та егоїстичними інтересами правлячої еліти; бюрократизація і корумпованість державного апарату; націоналізм та етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, які проявляються в запереченні центральної влади; дезінтеграція правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади; г) суперечність між пануючими у суспільстві універсальними цінностями та егоїстичними інтересами правлячої еліти; бюрократизація і корумпованість державного апарату; дезінтеграція правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади;нездатність влади вирішити існуючі в суспільстві нагальні соціально-економічні проблеми.

7. Публічність політичної влади означає: а) її суспільний, безособовий і відкритий характер; б) її особовий і закритий характер; в) вплив на неї міжнародних чинників; г) її етнічний характер.

8. Утилітарні ресурси політичної влади – це: а) матеріальні блага пов’язані із задоволенням  повсякденних потреб та інтересів людини; б) матеріальні й соціальні блага, пов’язані із задоволенням  повсякденних потреб та інтересів людини; г) соціальні блага, пов’язані із задоволенням  повсякденних потреб та інтересів людини; д) всі наявні ресурси влади.

9. Примусові (силові) ресурси влади – це: а) заходи адміністративного впливу; б) заходи кримінального впливу; в) заходи адміністративного і кримінального впливу; г) заходи економічного впливу.

10. Розмежування утилітарних, примусових і нормативних ресурсів політичної влади є: а) чітким; б) воно відсутнє; г) досить умовним; д) залежить від рівня розвитку суспільства.

Рекомендована література

1. Політологія: Підручник / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К.: Академія, 2006.

2. Шляхтун П. П. Політологія. – К., 2002.

3. Політологія: Навчальний посібник для студентів всіх напрямів підготовки НУВГП / Ткаченко Г. І., Новічков Г. В., Циганчук А. С., Когут О. В., Шевчук Т. Є., Давидович С. Н., Цецик Я. П. – Рівне: НУВГП. – 2008.

4. Шанько В. І., Чорна  Н. В. та ін. Політологія. – К., 2007.

5. Логвина В. Л. Політологія. – К., 2006.

6. Основи політології / За ред. Ф. Кирилюка. – К., 2005.

7. Погорілий Д. Є. Політологія: кредитно-модульний курс. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

8. Горлач М. І., Кремень В. Г. Політологія: наука про політику – К.: Центр учбової літератури, 2009.

9. Юрій М. Ф. Основи політології. – К.: Кондор, 2009.

10. Політологія: лекційний курс і практикум / За ред. Т. В. Гончарук. – Тернопіль: Астон, 2009.

Тема 5.

Політична система суспільства

План

  1.  Сутність структура і функції політичної системи суспільства.
  2.  Типологія політичних систем.
  3.  Політична система сучасної України.

Політична система, як економічна, правова, духовна чи соціально-класова системи є підсистемою суспільства. Коли головною ознакою економічної системи є власність, правової – норми права, духовної – формування цінностей, відтворення особистості, адекватного сприйняття ними цінностей, то головна ознака політичної системи заключається у формуванні та здійсненні політичної, державної влади. Саме політико-владні відносини характеризують політичну систему. На відміну від інших соціальних систем, особливості політичної системи суспільства полягають у тому, що вона:

По-перше, володіє монопольним правом на владу в межах усього суспільства.

По-друге, визначає стратегію і тактику суспільного розвитку, включаючи й зовнішню політику.

По-третє, визначає й представляє інтереси як провідних соціальних груп, так і всього суспільства на державному рівні.

По-четверте, забезпечує політичне та адміністративне управління суспільно-політичними процесами.

По-п’яте сприяє стабілізації чи дестабілізації суспільства.

По-шосте, формує правову систему й функціонує в її рамках, а в окремих випадках виходить за межі правового поля.

Щодо поняття “політична система” то в сучасній політичній науці немає єдиної точки зору. Це зумовлено тим, що одні вчені ототожнюють поняття “політична система” з політичним режимом даної системи, інші – з політичною організацією суспільства, треті значно розширюють обсяг і зміст поняття “політична система”, включаючи до її структури й елементи, які не можна вважати власне політичними.

 Політична система суспільства – це сукупність інститутів, які формують і розподіляють державну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідного типу політичної культури.

Політична система суспільства має свою структуру. У політичній системі суспільства як правило виокремлюють чотири основних групи елементів: політичні інститути; політичні відносини; політичні норми; політичну свідомість і політичну культуру.

Відповідно до названих елементів виділяються такі структурні рівні політичної системи суспільства: інституціональна (організаційно-інституціональна), регулятивна, функціональна і комунікативна.

Інституціональну підсистему політичної системи суспільства складають політичні інститути – формалізовані явища і процеси політичного життя суспільства, до яких належать як самі політичні установи – держава та її структурні елементи, так і процеси їх упорядкованого функціонування.

Інституціональна підсистема є основоположною, як щодо політичної системи суспільства в цілому, так і відносно її окремих елементів. У своїй сукупності та взаємозв’язках політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, яка виступає організаційною основою будь-якої політичної системи.

До політичної системи як структурні елементи входять не всі наявні в суспільстві громадські організації, а лише ті, що безпосередньо пов’язані з функціонуванням політичної влади.

Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства, надаючи політичній системі цілісності, стійкості та організованості, орієнтуючи її на вирішення найважливіших суспільних цілей.

Важливим структурним елементом політичної системи суспільства є її регулятивна (нормативна підсистема). Її утворює сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Основу цієї системи складають норми національного права, які встановлені або санкціоновані державою і спрямовані на регулювання суспільних відносин. Вони є загальнообов’язковими для всіх громадян і юридичних осіб. Хто порушує ці норми, той притягується до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Функціональна підсистема політичної системи суспільства знаходить свій вияв у політичному процесі й політичному режимі.

 Політичний процес є практичною діяльністю, метою якої визначається досягнення певного політичного результату. Найважливішим елементом політичного процесу є прийняття політичних рішень і практична реалізація політико-управлінських рішень, що передбачає здійснення таких дій, як збирання й систематизація необхідної інформації, розробка на цій основі відповідних пропозицій і рішень, їх формалізація, тобто надання їм обов’язкового характеру, втілення їх у практику й контроль за їх виконанням.

Під політичним режимом розуміють сукупність методів і засобів здійснення політичної влади.

Комунікативна підсистема політичної системи містить політичні відносини, тобто ті зв’язки між людьми та їх різноманітними спільностями, які склалися у процесі реалізації політичної влади або з її приводу.

До числа елементів політичної системи суспільства належать також політична свідомість і політична культура, які у комплексі складають духовно-ідеологічну підсистему політичної системи.

 Політична система суспільства виконує ряд функцій: владно-політичну, національної інтеграції, стабілізації суспільно-політичного життя, соціально-політичної модернізації суспільства, управління, правову, політичної соціалізації, мобілізаційну , дистрибутивну, легітимізаційну та інші.

Суть владно-політичної функції зводиться до механізму формування, використання і підтримки влади відповідно до рівня політичної культури та інтересів суб’єктів політичного процесу.

Механізм розподілу влади у політичній системі залежить від типу політичного режиму, змісту форм взаємодії суб’єктів політичного процесу, а також від ступеня цивілізованості інших систем суспільства, геополітичного становища, тенденцій світового політичного розвитку.

З точки зору механізму формування політичної влади, політична система може характеризуватися:

1) рівновагою жорсткої конкуренції і конструктивної співпраці у здобутті та використанні влади;

2) дисбалансом розподілу влади між офіційними державними чинниками та прихованими інтересами владних груп;

3) малорозвинутими формами конкуренції та співпраці;

4) відсутністю рівних умов для реалізації інтересів групових суб’єктів політики при здобутті й утриманні державної влади;

5) пернаментною насильницькою боротьбою за владу, відсутністю консенсусу між політичними елітами.

Таким чином, політична система більшості розвинутих суспільств функціонує на засадах балансу жорсткої конкуренції і конструктивної співпраці у сфері розподілу влади або з домінуванням механізмів консенсусу над механізмами противаг. Політичним системам інших суспільств притаманні недорозвинуті форми конкуренції та співпраці або руйнівна боротьба за політичну владу.

Функція національної інтеграції політичної системи забезпечує інтеграцію племен у народність, а народностей у націю. При цьому політична система реалізує національну інтеграцію в рамках держави. Однак, ця інтеграція відбувається по різному в залежності від того яким є устрій держави. В рамках імперії-держави політична система суспільства здійснює національну інтеграцію шляхом примусу й насильства, часто проводиться політика державної асиміляції етнічних меншин титульною нацією. При цьому народ метрополії мав певні привілеї, а народи колоній були позбавлені права на вираження своєї національної ідентичності.

В межах національної держави  політична система здійснює національну інтеграцію кількома шляхами.

1) насильницьким шляхом об’єднуючи етнічно споріднені території (як це було в  ХІХ ст. у кайзерівській Німеччині, в період канцлерства О. фон Бісмарка) навколо центральної влади.

2) поступово формує нову політичну націю етнічно-строкатого населення колишньої колонії шляхом консолідації всіх етнічних груп на принципах громадянства й взаємодії;

3) формує націю на основі корінного етносу, позбавляючи некорінні етноси будь-яких громадянських прав;

4) формує націю на основі корінного етносу й намагається приєднати до нього споріднені етнічні групи.

Отже, національна інтеграція нині можлива лише за умови врахування політичними чинниками специфіки різноманітних інтересів (релігійних, соціально-класових, етнічних, ідеологічних) і створення владного механізму шляхом консолідації соціально-політичних сил, подолання партикуляризму і клановості.

Функція стабілізації суспільно-політичного життя полягає в тому, що політична система повинна з’ясовувати причини різноманітних конфліктів (класових, групових, міжетнічних, міжпартійних і міждержавних), попереджати їх поглиблення й знаходити вихід з будь-яких конфліктних ситуацій, шляхом досягнення компромісу, становлення консенсусу.

Закономірністю політичної системи суспільства, за твердженням Д. Істона, є прагнення до рівноваги, тобто забезпечення врівноваженості підсистем. Така рівновага може бути забезпечена двома шляхами. Або шляхом жорсткого контролю суспільного життя за допомогою політичних інститутів, або шляхом узгодження різноманітних соціальних інтересів.

Ще однією закономірністю політичної системи з закономірність маятника. Її суть полягає в тому, що система, виведена з оптимальної рівноваги  в сторону домінування авторитаризму чи демократії, завжди спочатку переходить у свою протилежність і амплітуда коливань за часом нібито рівнозначна. Коли, наприклад, період диктатури тривав кілька поколінь, то перехід до демократії триватиме стільки ж часу.

Отже, перехід від однієї політичної системи до іншої буде завжди супроводжуватися дестабілізаційними процесами.

Для того, щоб політична система суспільства була стабільною та ефективною потрібні наступні умови:

1) наявність механізмів досягнення і збереження постійної рівноваги суспільно-політичного життя;

2) своєчасне випередження і витіснення у політичній системі елементів, що перешкоджають її нормальному функціонуванню;

3) постійне оновлення внутрішніх структур системи;

4) зв’язок внутрішньополітичних елементів із світовим політичним життям;

5) посилення універсальної й глобальної адаптивності політичної системи.

Суть функції соціально-політичної модернізації зводиться до того, що політична система повинна реформувати всі сторони суспільного життя. Коли політична еліта не наділена відповідним реформістським потенціалом, то перехід від однієї системи до іншої супроводжується тривалими катаклізмами, стагнаційними процесами, постійним відтворенням старих структур, способів мислення і поведінки. Вибір шляхів модернізації суспільного життя, пошук оптимальних варіантів розвитку залежать від того наскільки інститути політичної системи виявляють здатність до самооновлення, рішуче поривають з віджилими традиціями.

 Функція управління. Ця функція передбачає формування системи органів, які складають апарат управління суспільством. Однак у політичній системи перехідного типу він має свої особливості. Зокрема, бюрократичний апарат дедалі більше професіоналізуючись та спеціалізуючись з часом може переродитись у самостійну політичну силу, яка буде протистояти обраним народом або політичними партіями політичним органам. У зв’язку з цим американський політолог Ж. Лапаломбара зазначив, що перехід від однієї політичної системи до іншої можна полегшити, якщо дослідити механізм формування бюрократичного апарату. Кожне перехідне суспільство неодмінно стикається з проблемою формування та використанні адміністративних кадрів, вироблення ефективного політичного контролю за їхньою діяльністю. Без відповідного правового й політичного контролю, без спеціальної адміністративної підготовки кадрів, без звуження розподільчої сфери державних органів управлінський апарат буде паразитувати у суспільстві.

 Правова функція. Політична система формує право і функціонує у його рамках. Правотворча функція політичної системи залежить не лише від законодавчого органу держави, а й від здатності всіх суб’єктів політичного процесу досягти згоди щодо вироблення таких правових норм, які б сприяли стабілізації суспільства, гармонізації інтересів соціальних груп.

Якщо суб’єкти політичного процесу нехтують правом, віддають перевагу груповим інтересам, у такому суспільстві панує дезінтеграція і дезорганізація, з’являється спокуса стабілізувати суспільні відносини тоталітарними методами. У зв’язку з цим без високої правотворчості суб’єктів політичного процесу політична система перестає діяти в рамках правового поля, стає засобом бюрократичного свавілля і беззаконня.

 Функція політичної соціалізації підтримує існуючу політичну систему. Вона означає процес набуття людиною політичних знань, переконань, вірувань, цінностей, емоцій і традицій, що притаманні даному суспільству. Крім того залучення громадян до загальноприйнятих стандартів політичної поведінки забезпечує лояльне ставлення до інститутів влади і загалом – до збереження діючої моделі політичної системи. 

Отримані ресурси необхідно розподілити таким чином, щоб забезпечити згоду та інтеграцію інтересів різних соціальних груп. Мобілізаційна функція, забезпечує максимальне використання ресурсів суспільства відповідно до цілей і потреб суспільного розвитку. Тому дистрибутивна функція політичної системи, націлена на розподіл матеріальних і духовних благ, послуг, статусів і привілеїв.

  1.  Типологія політичних систем.

Оскільки на процес формування і функціонування політики впливає багато чинників – історичні традиції, геополітичні фактори, рівень політичної культури, система права, економічний стан суспільства тощо у сучасному світі склалося певне різноманіття політичних систем. У зв’язку з цим типологію політичних систем здійснюють на основі різних критеріїв.

Якщо за базову ознаку взяти характер взаємовідносин політичної системи з зовнішнім середовищем то можна виокремити відкриті і закриті політичні системи.

Політичні системи закритого типу мають обмежені зв’язки з зовнішнім середовищем є самодостатніми та не сприймають цінностей чужих систем та культур.

Відкриті політичні системи будучи рухливими, здатними до самогенерування, успішно опановують цінності та політичні досягнення інших політичних систем, ведуть активний обмін ресурсами розвитку з зовнішнім світом.

Загальновизнаною у політичній науці є типологія запропонована Г. Алмонодом, в основу якої покладено комплексний критерій – тип політичної культури та виокремлення політичних ролей. Відповідно до цієї типології виділяють такі політичні системи:

1. Англо-американську;

2. Континентально-європейську;

3. Доіндустріальну або частково індустріальну;

4. Тоталітарну.

Класифікацію політичних систем можна здійснити й за принципом класового підходу. Відповідно до неї виокремлюють: рабовласницьку, феодальну, капіталістичну й комуністичну (соціалістичну) політичні системи.

За культурологічною класифікацією політичні системи поділяють на західну, східноправославну, латиноамериканську, китайську, японську, мусульманську, африканську й індуську. Відповідно до теорії трьох стадій розвитку суспільства виділяють політичні системи аграрного, індустріального та постіндустріального суспільства.

Дана типологізація ґрунтується на визначенні типу політичної системи, виходячи з аналізу певного типу суспільства і культури в їх генетичному і структурно-функціональному розвитку. Мова йде про те, що за допомогою цього аналізу створена можливість простежити не лише нинішній стан суспільного розвитку, а й його історію, на основі якої виникали і функціонували політичні системи.

Інший підхід щодо типологізації політичних систем за основу взяв спосіб і масштаб їх впливу на суспільство, а також характер здійснення своїх основних функцій. Згідно цього підходу виділяють три типи політичних систем: адміністративно-командну, змагальну, соціопримирливу й перехідну.

Адміністративно-командна політична система характеризується тим, що об’єднання суспільних структур відбувається не завдяки природному процесу боротьби і співпраці суспільно-політичних сил, а завдяки бюрократичній централізації, запереченню політичного плюралізму та адмініструванню при вирішенні всіх політичних проблем. Така політична система має наступні особливості:

- ліквідовуються автономні центри прийняття політичних рішень;

- виняткова роль політичного лідера знаходить своє вираження у формуванні культу його особи;

- нівелійовано громадянський статус людини, обмежено її політичні права і свободи;

- для боротьби з інакомислячими система використовує насильство;

- влада знаходиться в руках партійно-бюрократичного апарату, який сформований ієрархічно й користується рядом привілеїв;

- силові структури мають значні повноваження.

Командна політична система пройшла тривалий історичний шлях розвитку. Її прототипи існували ще у Стародавньому світі. Нині вона знаходить свій вияв у тоталітарних і авторитарних політичних режимах. Але практика історичного розвитку суспільства довела, що хоча на певних етапах суспільного розвитку цим політичним системам вдавалося досягти певного успіху, але у результаті вони ставали гальмом суспільного прогресу.

Характерними ознаками змагальної політичної системи є:

- політичний плюралізм;

- вплив на державну владу різних соціальних сил;

- жорстка конкуренція політичних сил в боротьбі за владу;

- наявність різних центрів прийняття політичних рішень;

- дотримання конституційних гарантій прав і свобод особи;

Нині така політична система існує у багатьох країнах Європи (Італія, Греція). Однак дана система будучи відкритою в останні десятиліття у ряді країн поступово почала еволюціонувати в бік соціопримирливої політичної системи.

Соціопримирливій політичній системі притаманні такі ознаки:

- пріоритет розв’язання соціальних проблем перед політичними завданнями;

- заміна політичної конкуренції політичною співпрацею;

- розподіл політико-владних повноважень шляхом колегіальності і консенсусу;

- врахуванні більшістю потреб меншості;

- переважання рішень прийнятих шляхом прямої демократії над представницькою;

- прагнення владних структур до утвердження соціального миру, соціальної справедливості.

Такі політичні системи утвердилися і Ісландії, Швейцарії та ряді інших держав.

Перехідний тип політичної системи характерний для трансформаційних суспільств, що здійснюють радикальні реформи, крокуючи до постіндустріального суспільства, чи від тоталітарного або авторитарного політичного режиму до демократії. Такі типи політичних систем характерні для більшості незалежних держав, які утворилися не терені колишнього Радянського Союзу.

3. Політична система сучасної України.

Політична система сучасної України перебуває на перехідному етапі свого розвитку, від адміністративно-командної до плюралістично-демократичної, змагальної. Позитивними здобутками цього процесу стало утвердження парламентсько-президентської форми державного правління, політичного плюралізму, пропорційної виборчої системи, вільних, демократичних виборів, поділу влади, ринкового статусу економіки, прогресивних зрушень у зовнішній політиці.

Таким чином, більшість українських вчених з упевненістю стверджують, що етап становлення незалежної української держави завершився. Ті політичні реформи, які проводяться в нашій державі повинні були закріпити здобутки демократії й прискорити реформування політичної системи України. Але при всіх позитивних зрушеннях, які відбулися в останні роки існує ряд проблем, котрі істотно гальмують реформування політичної системи нашої держави.

Це зумовлено тим, що істотною ознакою владно-політичної функції політичної системи України є недостатня розвинутість форм політичної конкуренції і конструктивної співпраці внаслідок збереження рецидивів тоталітарної політичної культури, незрілих елементів громадянського суспільства, яке нині перебуває лише на стадії формування, недосконалого розподілу ресурсів на базі державного монополізму в економіці.

Незважаючи на складнощі в якій нині перебуває політична система України вона здатна забезпечити проведення реформування всіх сфер суспільного життя. Це підсилюється й тією обставиною, що на реформістській платформі нині перебуває як більшість політичної еліти, так і представники великого капіталу, які вбачають у випадку відсутності реформ загрозу своєму існуванню.

Однак процес комплексного реформування суспільства ще не завершений у зв’язку з тим, що:

- Україна ще остаточно не сформувала власної моделі національної економіки, яка є базою для всіх реформ;

- остаточно ще не сформований середній клас, як суб’єкт модерних національних пріоритетів;

- не створено політичний механізм консолідації національних цінностей;

- не освоєні в повному обсязі сучасні процедури культуротворчості у всіх сферах суспільного життя.

Негативною тенденцією розвитку сучасної політичної системи України є наявність дестабілізаційних процесів, що знаходять свій вияв через конфлікти між гілками влади, політичними партіями і блоками (особливо парламентськими), центром і регіонами, а також через різку майнову диференціацію суспільства є свідченням про недостатню стабілізаційну спроможність політичної системи.

Політична система України визначається низькою здатністю до соціальних інновацій, і як наслідок цього, реформи в державі проходять повільно, незбалансовано і супроводжуються невиправданими соціальними втратами. Органи державної влади та політичні структури неодноразово ставали заручниками реалізації власних інтересів потужних номенклатурних угруповань, які звикли до соціального паразитизму.

Одночасно з цим політична система може забезпечити вільний розвиток суспільства й особи, проведення ефективних реформ лише тоді, коли її інститути функціонують у межах правової системи. До недоліків правової системи України відносять:

- повільне і суперечливе втілення Конституції в законодавчі акти;

- повільний процес реформування судової влади як основного механізму захисту конституційних прав громадян;

- відсутність чіткої субординації між правовими актами, законами і підзаконними актами;

- відсутність цілісної концепції реформування правової системи;

- надмірне поширення відомчих підзаконних актів, як джерел права, причому значна частина з них носять суперечливий характер;

- нерівномірна урегульованість законодавством різних сфер суспільного життя; - введення в дію реформаторських законодавчих актів без урахування національних особливостей соціального розвитку ряду сфер суспільного життя країни;

- недосконалість і незавершеність конституційної реформи, яка великою мірою розбалансувала діяльність органів влади і управління тощо.

Однією з важливих причин недосконалості політичної системи України є те, що політичні сили, які знаходяться у парламенті часто керуються у своїй діяльності не нормами права, а власними інтересами. Коли будь-яка політична структура у своїй діяльності порушує свої ж програмні засади, відходить від своїх принципів, то вона не може на державному рівні твердо дотримуватися правових процедур.

Паралельно з новими демократичними елементами у нашій політичній системі присутні також і залишки старої командно-адміністративної системи, що знайшло свій вияв у наступному:

- було збережено структуру і функції старого адміністративного апарату;

- пристосування ряду форм і процедур старої системи права до ринкових умов;

- модифікація ряду ознак тоталітарної політичної культури, що знайшло свій вияв у догматизмі, наявності подвійних стандартів щодо прихильників влади й її опонентів, політичної нетерпимості до ідеологічних противників тощо.

До ознак нової демократичної політичної системи слід віднести:

- конституційні принципи формування і функціонування органів влади та управління;

- створення дієвого механізму стримувань і противаг;

- розвиток громадських і політичних громадських організацій;

- становлення пропорційної виборчої системи;

- наявність механізму правового забезпечення можливості судового захисту прав громадян.

З погляду масштабу і характеру реалізації основних функцій у суспільстві політична система України є перехідною, яка поєднує елементи змагальної і соціопримирливої систем. Конституція України закріпила принципи соціопримирливої політичної системи, але на практиці це за нинішніх умов реалізувати надзвичайно складно, оскільки затягнувся процес ринкових трансформацій.

 

Основні категорії та поняття

Політична система суспільства – це сукупність інститутів, які формують і розподіляють державну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідного типу політичної культури.

 Політична поведінка – практична взаємодія людини з політичним середовищем, що проявляється у політичній участі.

 Політичні інститути – формалізовані явища і процеси політичного життя суспільства, до яких належать як самі політичні установи – держава та її структурні елементи, так і процеси їх упорядкованого функціонування.

 Політичні відносини – це зв’язки між соціальними спільностями (класами, націями тощо) політичними інститутами, державами, громадянами з приводу влади та вироблення і реалізації політичних рішень.

 Політичний процес – це практична діяльністю, метою якої визначається досягнення певного політичного результату. Найважливішим елементом політичного процесу є прийняття політичних рішень і практична реалізація політико-управлінських рішень, що передбачає здійснення таких дій, як збирання й систематизація необхідної інформації, розробка на цій основі відповідних пропозицій і рішень, їх формалізація, тобто надання їм обов’язкового характеру, втілення їх у практику й контроль за їх виконанням.

Запитання для перевірки знань.

1. Чому політична влада є системоутворюючим чинником політичної системи?

2. Охарактеризуйте структуру політичної системи.

3. З’ясуйте у чому полягає суть владно-політичної функції політичної системи суспільства?

4. Які чинники впливають на стабільність політичної системи?

5. Яку роль відіграє функція національної інтеграції?

6. Чому політична влада є системо утворюючим чинником політичної системи?

7. Охарактеризуйте командно-адміністративну політичну систему?

8. Що спільного і, що відмінного у змагальній і соціопримирливій політичних системах?

9. Який тип політичної системи притаманний політичній системі сучасної України?

10. Що позитивного і, що негативного присутнє у сучасній політичній системі України?

Контрольно-тестові завдання

1. Обов’язковою умовою реалізації влади є: а) здатність впливати на розвиток суспільно-політичних процесів; б) здатність і можливість справляти вольовий вплив на об’єкт влади; в) можливість керувати політичними силами; г) визначати пріоритети розвитку суспільства.

2. Політична система виконує рід функцій. Суть якої з них зводиться до того, що політична система повинна з’ясовувати причини різноманітних конфліктів (класових, групових, міжетнічних, міжпартійних і міждержавних), попереджати їх поглиблення й знаходити вихід з будь-яких конфліктних ситуацій, шляхом досягнення компромісу, становлення консенсусу: а) владно-політичної інтеграції; б) правої; в) стабілізації суспільно-політичного життя; г) дистрибутивної.

3. Яка з функцій політичної системи націлена на розподіл матеріальних і духовних благ, послуг, статусів і привілеїв: а) дистрибутивна; б) владно-політичної інтеграції; в) мобілізаційна; г) соціально-політичної модернізації.

4) Основу якої з підсистем політичної системи суспільства становлять політичний процес і політичний режим? а) інституціональної; б) регулятивної; в) функціональної; д) комунікативної.

5. Згідно типології політичних систем запропонованої Г. Алмонодом виділяють такі політичні системи: а) англо-американську, континентально-європейську, доіндустріальну або частково індустріальну, тоталітарну; б) англо-американську, континентально-європейську, змагальну, тоталітарну; в) англо-американську, континентально-європейську, соціопримирливу, тоталітарну; г) англо-американську, континентально-європейську, змагальну, тоталітарну, соціопримирливу;

6. Який тип політичної системи характеризується наявністю політичного плюралізму, впливу на державну владу різних соціальних сил, жорсткою конкуренцією політичних сил в боротьбі за владу,  наявністю різних центрів прийняття політичних рішень,  дотриманням конституційних гарантій прав і свобод особи: а) соціопримирлива; б) адміністративно-командна; в) змагальна; г) англо-американська.

7. Якій політичній системі притаманні такі риси як пріоритет розв’язання соціальних проблем перед політичними завданнями, заміна політичної конкуренції політичною співпрацею, розподіл політико-владних повноважень шляхом колегіальності і консенсусу, врахуванні більшістю потреб меншості, переважання рішень прийнятих шляхом прямої демократії над представницькою, - прагнення владних структур до утвердження соціального миру, соціальної справедливості: а)  соціопримирливій політичній системі; б) змагальній політичній системі; в) адміністративно-командній політичній системі; г) доіндустріальній або частково індустріальній політичній системі.

8. У будь-якій політичній системі центральна роль належить: а) політичним партіям; б) громадським організаціям; в) державі; г) профспілковим організаціям.

9. Сучасна політична система України є: а) перехідною, змагальною з елементами соціопримирливої; б) адміністративно-командною; в) змагальною; г) соціопримирливою.

10. Дестабілізаційні процеси, які відбуваються у політичній системі України зумовлені наявністю: а) низького рівня політичної культури громадян; б) виникненням конфліктів між гілками влади, політичними партіями і блоками (особливо парламентськими), центром і регіонами, а також через різку майнову диференціацію суспільства, що є свідченням про недостатню стабілізаційну спроможність політичної системи; в) міжконфесійними суперечностями; г) недосконалою правовою культурою громадян.

Рекомендована література

1. Політологія: Навчальний посібник для студентів всіх напрямів підготовки НУВГП / Ткаченко Г. І., Новічков Г. В., Циганчук А. С., Когут О. В., Шевчук Т. Є., Давидович С. Н., Цецик Я. П. – Рівне: НУВГП. – 2008.

2. Політологія: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / М. І. Панов, Л. М. Герасіна, В. С. Журавський. – К.:, 2008.

3. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи: інституційний вимір. – Львів, 2004.

4. Демократія: Антологія / Упорядник О. Проценко. – К: Смолоскип, 2005.

5. Шанько В. І., Чорна Н. В. та ін.. Політологія. – К, 2008.

6. Логвина В. Л. Політологія. – К., 2006.

7. Основи політології / За ред. Ф. Кирилюка. – К., 2005.

8. Політологія / За ред. В. Кременя, М. Горлача. – Харків, 2007.

9. Погорілий Д. Є. Політологія: кредитно-модульний курс. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

10. Горлач М. І., Кремень В. Г. Політологія: наука про політику – К.: Центр учбової літератури, 2009.

11. Юрій М. Ф. Основи політології. – К.: Кондор, 2009.

12. Політологія: лекційний курс і практикум / За ред. Т. В. Гончарук. – Тернопіль: Астон, 2009.

13. Дегтярёв А. А. Прикладная политология // Политические исследования. – 1997. – 3. – С. 169-176.

Тема 6

Політичні режими

  1.  Поняття політичного режиму. Структура політичного режиму.
  2.  Типологія політичних режимів.

3. Трансформація політичних режимів.

  1.  Поняття політичного режиму. Структура політичного режиму.

 Політичний режим є одним з базисних понять політології. Порівняно з іншими категоріями, які розкривають форми держави, –форма державного правління і форма державного устрою – поняття політичний режим є найменш визначеним. Це пов’язано з тим, що одні й ті самі явища і процеси політичного життя щодо чогось одного можуть характеризуватись як форма державного правління, а стосовно іншого – як політичний режим.

Якщо виходити з того, що форма правління визначається відносинами між центральними органами держави, то поняттям політичний режим доцільно позначати характер цих відносин, здійснення державної влади в цілому, насамперед в аспекті демократизму цього процесу.

 Тому політичний режим визначається як система методів і засобів здійснення політичної (державної) влади. 

Поряд із поняттям політичний режим використовується також поняття державний режим, як узагальнена характеристика форм і методів здійснення державної влади в тій чи іншій країні. Хоча політичний режим і державний режим часто визначаються практично однаково, між ними існує певна відмінність. Вона полягає у тому, що політичний режим виходить за межі держави як інституту і охоплює також інші політичні інститути. Тому він не може бути зведений до методів діяльності державних органів, а стосується й діяльності політичних партій, масових громадських об’єднань, і суспільних рухів, функціонування ЗМІ тощо. У цьому значення політичний режим виступає як функціональний аспект політичної системи суспільства в цілому, тоді як державний режим у точному його розумінні характеризує лише функціонування держави.

Оскільки політичний режим виступає функціональним аспектом політичної системи суспільства, його структуру складають ті самі елементи, що й структуру політичної системи.

На основі структурних елементів політичного режиму виокремлюють його основні ознаки: спосіб формування органів влади, співвідношення виконавчої, законодавчої і судової влади, центрального уряду та органів місцевого самоврядування, становище й роль громадських організацій і партій, правовий статус особи, встановлена законодавча система, зміст і співвідношення дозволеної і забороненої політичної діяльності, рівень господарко-економічного розвитку, політична стабільність/нестабільність суспільства, порядок функціонування правоохоронних та каральних органів, історичні й культурні традиції, моральні звичаї народу в ставленні до влади.

Найважливішими ознаками політичного режиму є вживані процедури та способи організації установ влади та врядування, стиль прийняття публічних тобто загальних і обов’язкових для всіх рішень, характер взаємовідносин між державою та громадянами.

Важливою характеристикою політичного режиму є його легітимність. За прямого значення цього терміна легітимним є той політичний режим, який встановлений законним шляхом і спирається на закони. Проте на законах у їх формально-правовому значенні можуть ґрунтуватися й тиранічні, диктаторські режими, засновані на гнобленні мас. Тому існує інше розуміння легітимності політичного режиму – як визнання його масами, яке спирається на їхнє переконання в тому, що саме такий режим є найкращим з усіх можливих і найбільшою мірою відповідає їхнім інтересам. Таке розуміння легітимності політичного режиму стосується не самого режиму, а його сприйняття (визнання) масами. При цьому відповідне переконання шляхом ідеологічної обробки може бути сформоване будь-яким режимом.

 

2. Типологія політичних режимів.

Типологію політичних режимів залежно від ступеня їх демократизму започаткував один з основоположників теорії еліти Г. Моска.

Згідно типології вченого політичні режими поділяються на:

Автократичний та  ліберальний режими.

Дещо пізніше дана типологія була доповнена й виділяли чотири типи політичних режимів:

  1.  Аристократично-автократичний (абсолютна монархія).
  2.  Аристократично-ліберальний (парламентська або конституційна монархія).
  3.  Демократично-автократичний (президентська республіка).
  4.  Демократично-ліберальний (парламентська республіка).

Однак з плином часу політичні режими зазнали еволюції, а разом з тим була й вдосконалена їх класифікація. Нині у політології при класифікації політичних режимів використовується тричленна їх класифікація. Згідно її виокремлюють:

  1.  Тоталітарний політичний режим.
  2.  Авторитарний політичний режим;
  3.  Демократичний політичний режим;

У межах цієї класифікації як політичні режими перехідного суспільства можуть бути:

а) тоталітарно-авторитарний політичний режим;

б) авторитарно-демократичний політичний режим.

Тепер розглянемо основні риси політичних режимів.

Тоталітаризм. Термін тоталітарний вживається для позначення державного ладу, який здійснює всеосяжний (повний, тотальний) контроль над усіма сферами суспільного життя та особистим життям громадян, спираючись при цьому на систематичне використання насильства. Вперше цей термін на початку 1920-х рр. увели до наукового обігу італійські критики режиму Беніто Муссоліні, та незабаром останній перехопив це слово й увів його до політичного лексикону, проголосивши метою своєї діяльності створення тоталітарної держави.

 Однак, сама теорія тоталітаризму сформувалася лише у 1950-х рр, як наукове осмислення нацизму й сталінізму.

Першою спробою систематизувати ознаки тоталітарного режиму було зроблено американським ученим К. Фрідріхом у праці Унікальний характер тоталітарного суспільства (1954), в якій ним було сформульовано п’ять ознак цього режиму:

  •  наявність офіційної ідеології, якої всі повинні дотримуватися і яка закликає до деякого кінцевого ідеалу суспільного устрою для всього людства;
  •  наявність єдиної масової партії, очолюваної як правило вождем, і організованої суворо ієрархічно;
  •  повний контроль партії і бюрократії над збройними силами та громадськими організаціями;
  •  повний контроль над засобами комунікацій та ЗМІ;
  •  наявність системи тероризуючого поліцейського контролю з використанням фізичного й психологічного впливу.

У 1956 р. у спільній праці К. Фрідріха та З. Бжезінського  Тоталітарна диктатура і автократія до вищеназваних ознак було додано ще одну:

- централізоване управління всією економікою.

У наступні роки концепція тоталітаризму продовжувала розроблятися здебільшого політологами Західної Європи та США. Було, зокрема визнано, що головною ознакою тоталітарного політичного режиму є всеосяжний контроль держави над суспільством, який спирається на систематичне використання насильства. Це режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю громадян, їхніх об’єднань, соціальних груп та інститутів. У ньому поширена практика надмірного одержавлення суспільного життя, яке у свою чергу ґрунтується на адмініструванні, примусі й заборонах, на бюрократизмі суспільного управління. Тоталітарними режимами вважаються комунізм і фашизм, а класичними тоталітарними державами були Німеччина у 1930-х – 1945 рр. та СРСР, особливо у період сталінського правління.

Основною відмінністю між цими режимами було те, що фашизм припускав і допускав існування недержавного сектора економіки, який хоча й перебував під жорстким контролем держави, але ґрунтувався на приватній власності, натомість комунізм приватну власність на засоби виробництва заперечував принципово.

Авторитаризм. Авторитаризмом називається політичний режим, який характеризується зосередженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі. 

Авторитарним політичним режимам притаманні такі ознаки:

  1.  Скасування або значне звуження політичних прав і свобод громадян.
  2.  Обмеження діяльності політичних партій та громадсько-політичних організацій, особливо опозиційних.
  3.  Відсутність поділу влади, зосередження державної влади у виконавчій гілці, наділення її функціями нормотворчості.
  4.  Звуження сфер гласності й виборності державних органів, сувора регламентація їх діяльності.
  5.  Рекрутування політичної еліти шляхом призначення її згори.
  6.  Застосування політичних репресій.

Авторитаризм є режимом жорсткого примушування до дотримання законів та виконання непопулярних, але легальних вимог. Саме тому головною опорою авторитарних режимів є армія, силові структури.

Авторитаризм властивий політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. Нейтралізувати цю тенденцію може лише спротив громадянського суспільства, наявність у нього реальних важелів впливу на державу.

Причинами встановлення авторитарних політичних режимів можуть бути риси загальнонаціонального харизматичного політичного лідера як авторитарної особистості, надзвичайні обставини – соціальні конфлікти, стан війни, стихійні лиха тощо. Об’єктивні підстави встановлення авторитаризму можуть бути пов’язані також з активною перетворюючою діяльністю влади, особливо в умовах переходу від одного суспільного ладу до іншого. Авторитарні режими вважаються природними або виправданими в умовах зламу старих суспільних структур у процесі переходу від традиційного до індустріального стану суспільства, або від тоталітаризму до демократії. Це пов’язано із здатністю авторитарного правління, особливо в екстремальних ситуаціях, швидко здійснити реорганізацію суспільних структур, сконцентрувати зусилля й ресурси на вирішенні актуальних і конкретних завдань.

На відміну від тоталітаризму авторитарним формам влади притаманні певні елементи демократизму:

- автономія особи й суспільства в неполітичних сферах;

- відмова від тотального контролю над суспільством;

- відсутність єдиної загальнообов’язкової ідеології.

Але при авторитарному режимі зберігається недержавний сектор економіки, а держава безпосередньо не втручається в економічні процеси. Пом’якшені варіанти авторитаризму допускають поділ влади, багатопартійність, діяльність громадсько-політичних організацій, проведення виборів до представницьких органів влади на альтернативній основі. Однак при цьому домінує виконавча влада, а апарат правлячої партії зрощується з державним апаратом, силові методи правління переважають.

Демократичний політичний режим. Поняття “демократія” є багатогранним: в широкому розумінні – це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації, а в вузькому розумінні воно має тільки політичну спрямованість і означає владу народу. Розуміння демократії як народовладдя ґрунтується на визнанні народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві, суб’єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосовно яких державна влада відіграє обслуговуючу роль.

Важливими складовими процесу демократичного здійснення влади в суспільстві є універсальні демократичні процедури, які характеризують сучасну демократію і полягають у наступному:

  •  вищий політичний законодавчий орган влади повинен бути обраний народом;
  •  поряд з ним повинні існувати виборні органи влади та управління менш високих рівнів, аж до самоврядування;
  •  виборці повинні бути рівними у правах, а виборче право – загальним;
  •  всі виборці повинні мати загальне право голосу;
  •  голосування повинне бути вільним;
  •  вибори повинні здійснюватися на всіх рівнях більшістю голосів, хоча таке значення цієї більшості може визначатися різним чином;
  •  рішення більшості обмежує права меншості;
  •  взаємовідносини суспільства та обраних ним органів влади повинні бути взаємними й симетричними з гарантованою законом і реакцією виборців відповідальністю носіїв влади;
  •  демократія існує під неперервним і пильним громадським контролем;
  •  держава й суспільство напрацьовують дієві механізми упередження й усунення конфліктів на всіх соціальних і політичних рівнях: між поділеними владами, між більшістю і меншістю тощо.

Забезпечення вищеназваних демократичних процедур передбачає конституціоналізм, тобто наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади та управління, механізми їх формування, визначає правовий статус особи та принципи рівності перед законом і поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову з чітким визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Важливою складовою демократичного політичного режиму є багатопартійність, вільна діяльність політичних і громадських  організацій, захист прав опозиційних політичних сил.

Демократія дає кожній окремій особі певну міру свободи, право діяти на власний розсуд в особистому житті свободу вибору та обрання представників влади, свободу слова, зборів тощо. Вона означає заперечення таких порядків, які б обмежували законні права громадян. Проте демократія – це не вседозволеність, не анархія і не охлократія (влада натовпу). Ознакою демократичного режиму є чітке визначення всіх процедур і процесів прийняття політичних рішень. Демократія вимагає жорсткої системи державної субординації з чітким розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, а й через силові структури верховних органів, обраних народом і підтримуваних ним.

Демократія передбачає процедури прийняття державних рішень відповідно до волі більшості, але з визнанням і поважанням прав меншості. Вона вимагає культури дотримання закону й конституційного порядку, толерантного ставлення до інших думок, поглядів політичних переконань, готовності до компромісу при вирішення спірних питань

Демократичний політичний режим найповніше проявляється за республіканської форми державного правління парламентського чи президентського.

 3. Трансформація політичних режимів

Трансформація, тобто перетворення, політичних режимів може відбуватися як у напрямі переходу від тоталітаризму, авторитаризму до демократії, так і у зворотному напрямі. Навіть країни з розвиненими механізмами здійснення державної влади, високим рівнем політичної культури населення, з давніми демократичними традиціями не застраховані від проявів авторитаризму. Авторитаризм пернаментно притаманний будь-якій політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. Найчіткіше ця тенденція проявляється у діях виконавчої влади, в розпорядженні якої перебувають матеріальні, фінансові, силові та інформаційні засоби владного впливу на суспільство. Президентська і змішана (президентсько-парламентська) форми правління взагалі тяжіють до авторитаризму, обраного на загальних виборах глави держави, в руках якого зосереджують значні повноваження, особливо у сфері виконавчої влади. Навіть у республіках з парламентарною формою правління, але позапарламентською системою обрання президента його роль є досить вагомою і потенційно може зростати аж до перетворення в особисту диктатуру, прикладом чого можуть слугувати деякі президенти Фінляндії.

Демократія не дається раз і назавжди. Громадянське суспільство має постійно бути на сторожі, захищатися від зазіхань держави на його інтереси і боронитися за контроль над нею.

Провідною тенденцією світового політичного розвитку в другій половині ХХ ст., особливо в останні десятиліття є перехід від тоталітаризму та авторитаризму до демократії. Про це наочно свідчить крах фашистських режимів у Португалії та Іспанії, військових диктатур у ряді країн, перехід у минулому соціалістичних держав від тоталітаризму до демократії. Вивчення та аналіз цих процесів дало можливість зробити певні узагальнюючі висновки щодо демократичної трансформації політичних режимів. Так польський вчений Є. В’ятр, узагальнюючи досвід еволюції авторитарних режимів до демократії на прикладах ряду країн, дійшов висновку, що перехід до демократії є найбільш ймовірним в умовах мирних змін і відбувається у трьох формах: реформа згори, швидкий розпад, реформа узгоджена між владою та опозицією.

Отже, реформа згори відбувається тоді, коли автократичні правителі з власної волі, а не в результаті тиску з боку опозиції, вирішують змінити політичну систему, про що свідчить досвід ряду країн.

Проте такі реформи рідко закінчуються швидким успіхом. Вони проводяться надто довго, нерішуче й непослідовно, оскільки реформатори намагаються демократизувати систему, залишаючись при владі. До того ж, нерідко вони опиняються між двох вогнів. З одного боку на них впливає частина правлячої, консервативно налаштованої верхівки, яка контролює значну частину старої державної машини, у тому числі й найбільш консервативно налаштовані силові структури. З другого боку на них тиснуть розбуджені перетвореннями і радикально налаштовані маси. У результаті перед реформаторами постає альтернатива: або згортання реформ, або залишення політичної арени.

Проте такий шлях демократичних перетворень має й безумовні переваги порівняно з іншими, тому що є поступовим і найменш радикальним.

Швидкий розпад влади або абдикація, означає крах авторитарного чи тоталітарного режиму в історично короткий проміжок часу. Здебільшого це відбувається під впливом зовнішніх чинників, якими можуть бути події в сусідніх державах, участь і поразка у військовому конфлікті тощо. Наприклад перебудова у СРСР сприяла краху упродовж 1989 – 1990 років комуністичних режимів у ряді країн Східної Європи.

Третя форма демократичної трансформації авторитарного режиму – це поступова реформа узгоджена між владою та опозицією. Вона ґрунтується на компромісі в інтересах країни, народу між правлячими та опозиційними політичними силами. Такий компроміс означає, що влада та опозиція можуть дійти згоди, незважаючи на тиск соціальних сил які стоять за ними. Вони намагаються уникати взаємних звинувачень і спекуляцій щодо минулого та у зв’язку з неминучим погіршенням соціально-економічного становища у країні, відмовляються від радикальних позицій і методів боротьби. Така форма дає можливість в історично короткий проміжок часу і з мінімальними суспільними втратами досягти значних успіхів на шляху демократичних перетворень, як це було, наприклад, в Іспанії. Прикладом компромісної моделі політичної трансформації суспільства може слугувати Польща.

Перехід від тоталітаризму до демократії має свої особливості. Якщо перехід від авторитаризму до демократії – це головним чином зміна політичного режиму, то демократична трансформація тоталітаризму вимагає перетворень у всіх сферах суспільного життя, зміни соціально-економічного ладу. Перехід до демократії істотно полегшується за сприятливого стану економіки й утруднюється в умовах її кризи. Найсприятливішою для переходу до демократичного політичного режиму є децентралізована економіка з обмеженим державним контролем. Відповідно найменш сприятливі умови складаються за жорсткої системи державного управління економікою.

На думку частини політологів, насамперед російських, глибокі суспільні перетворення на шляху від тоталітаризму до демократії можна зробити лише за умов авторитарного політичного режиму, тобто перейти від тоталітаризму до демократії можна тільки через авторитаризм, який дає можливість, зокрема цілеспрямовано проводити реформи, мобілізувати необхідні для цього ресурси, підтримувати суспільний порядок.

З вищевикладеною тезою можна погодитися у тому, що перехід від тоталітаризму до демократії відбувається не відразу. Він потребує тривалого часу, впродовж якого зберігатимуться елементи авторитаризму з поступовим розширенням обсягів методів і засобів демократичного правління. Такі елементи виявляються, зокрема у діях виконавчої влади і глави держави. Однак елементи авторитаризму в контексті демократичних перетворень та авторитаризм як панування однієї людини чи групи осіб – це різні речі. Таке панування мало чим відрізняється від тоталітарного. Тому дана точка зору не може бути виправданням авторитарного правління, де б воно не здійснювалося.

Основні категорії та поняття

Політичний режим - це система методів і засобів здійснення політичної (державної) влади.

 Тоталітаризм – це державний лад, який здійснює всеосяжний (повний, тотальний) контроль над усіма сферами суспільного життя та особистим життям громадян, спираючись при цьому на систематичне використання насильства.

 Авторитаризмом називається політичний режим, який характеризується зосередженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі.

 Демократія – влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом та верховним носієм, ґрунтується на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при розв’язанні проблем і питань суспільного врядування.

 Абдикція – це швидкий розпад влади, означає крах тоталітарного чи авторитарного режиму.

Питання для перевірки знань.

1. Що є спільного, а що відмінного в поняттях політичний режим і державний режим.

2. Охарактеризуйте структуру політичного режиму.

3. Які риси притаманні тоталітарному політичному режиму.

4. Які особливості притаманні авторитарному політичному режиму.

5. Охарактеризуйте основні риси демократичного політичного режиму.

6. Які спільні й які відмінні риси мають тоталітарний і авторитарний політичні режими.

7. Який взаємозв’язок між демократичним політичним режимом і громадянським суспільством.

8. Які чинники впливають на становлення політичного режиму.

9. Що Ви розумієте під поняттям трансформація політичного режиму.

10. Які фактори зумовлюють трансформацію політичних режимів.

Контрольно-тестові завдання.

1. Політичний режим – це: а) механізм формування органів влади; б) система методів і засобів здійснення політичної (державної) влади;в) визначення пріоритетних завдань влади; г) система методів здійснення державної влади.

2. Вперше термін тоталітаризм у науковий обіг було введено в: а) Німеччині; б) СРСР; г) Іспанії; д) Італії.

3. Трансформація, тобто,  перетворення, політичних режимів може відбуватися: а) лише у напрямі переходу від тоталітаризму, авторитаризму до демократії; б) лише у напрямі переходу від демократії до авторитаризму; в) лише в напрямі переходу від авторитаризму до демократії; г) як у напрямі переходу від тоталітаризму, авторитаризму до демократії, так і у зворотному напрямі.

4. Вперше зробив спробу систематизувати ознаки тоталітарного режиму:

а) У. Черчілль; б) З. Бжезінський; в) К. Фрідріх; г) Б. Муссоліні.

5. Абдикція – це: а) швидкий розпад влади, що призводить до швидкої трансформації політичного режиму; б) повільна трансформація влади; в) вплив зовнішніх чинників на діяльність влади; г) фактор, який не впливає на трансформацію політичного режиму.

6. Який політичний режим має такі ознаки як: наявність офіційної ідеології, якої всі повинні дотримуватися і яка закликає до деякого кінцевого ідеалу суспільного устрою для всього людства; наявність єдиної масової партії, очолюваної як правило вождем, і організованої суворо ієрархічно; повний контроль партії і бюрократії над збройними силами та громадськими організаціями; повний контроль над засобами комунікацій; наявність системи тероризую чого поліцейського контролю з використанням фізичного й психологічного впливу; централізоване управління всією економікою. а) демократичний; б) тоталітарний; в) авторитарний; в) авторитарно-демократичний.

7. При якому політичному режимі існує політичний плюралізм, верховенство права, держава й суспільство напрацьовують дієві механізми упередження й усунення конфліктів на всіх соціальних і політичних рівнях тощо: а) тоталітарному; б) авторитарному; б) демократичному; в) авторитарно-тоталітарному.

8. Яка з наведених нижче рис відрізняє авторитарний політичний режим від тоталітарного: а) обмежений політичний плюралізм; б) централізація державної влади; в) обмеження прав і свобод громадян; д) адміністративно-командний метод керівництва.

9. Найповніше демократичний політичний режим проявляється при: а) республіканській формі державного правління; б) абсолютній монархії; в) дуалістичній монархії; г) теократичній монархії.

10. До однієї з головних ознак тоталітарного режиму відносять: а) командний стиль прийняття рішень; б) централізацію влади; в) мілітаризацію економіки; г) всеосяжний контроль держави над суспільством, який спирається на систематичне використання насильства

Рекомендована література

1. Рудич Ф. М. Політологія. – К., 2005.

2. Політологія: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / М. І. Панов, Л. М. Герасіна, В. С. Журавський. – К.:, 2008.

3. Політологія: Навчальний посібник для студентів всіх напрямів підготовки НУВГП / Ткаченко Г. І., Новічков Г. В., Циганчук А. С., Когут О. В., Шевчук Т. Є., Давидович С. Н., Цецик Я. П. – Рівне: НУВГП. – 2008.

4. Кіндратець О. Сутісні ознаки соціальної держави // Людина і політика. – 2003. – № 6.

5. Демократія: Антологія / Упорядник О. Проценко. – К: Смолоскип, 2005.

6. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи: інституційний вимір. – Львів, 2004.

7.Шляхтун П. П. Політологія. – К., 2002.

8 Політологія: Підручник / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К.: Академія, 2006.

9. Основи політології / За ред. Ф. Кирилюка. – К., 2005.

10. Політологія / За ред. В. Кременя, М. Горлача. – Харків, 2007.

Тема 7

Держава – головний інститут політичної системи

План

1. Сутність, та основні ознаки.

2. Теорії походження держави.

3. Функції держави.

4. Форми державного правління та державного устрою.

5. Правова та соціальна держава. Громадянське суспільство та його взаємозв’язок з державою.

  1.  Сутність та основні ознаки держави

 В політологічному розумінні держава – це організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм і на певній території здійснює управління  і гарантує безпеку особи і суспільства від імені народу.

До основних ознак держави відносяться.

 Територія – це просторова ознака держави. Територією є та частина суші, земних надр, повітряного простору і територіальних вод на, яку поширюється влада даної держави. Межі території держави визначаються її кордонами, встановленими здебільшого формально-договірним шляхом.

Другим складовим елементом держави є її населення, тобто людська спільнота, яка проживає на її території і підпорядковується державній владі. Населення держави може бути однонаціональним або  багатонаціональним.

Наступною ознакою держави є політична влада, як відносини панування та підкорення, керівництва й підпорядкування, які існують між органами державної влади та наділеними владними повноваженнями посадовими особами з одного боку і рештою суспільства з іншого.

 Четвертою ознакою держави є наявність державного апарату – системи органів влади, які реалізують функції держави. Наявність державного апарату є однією з головних ознак держави.

Однією з найважливіших характеристик держави є її суверенітет. Суверенітет держави – це верховенство влади всередині країни та її незалежність у зовнішніх зносинах.

Держава також має монопольне право на видання законів. Окрім цього держава має право застосовувати примус.

Держава не може існувати без системи права, а право встановлюється, охороняється та забезпечується державою.

 Право – це система встановлених або санкціонованих державою і спрямованих на регулювання суспільних відносин загальнообов’язкових норм, дотримання й виконання яких забезпечується шляхом переконання й державного примусу.

Держава має монопольне право на встановлення і стягнення податків.

  1.  Теорії походження держави

Основними концепціями (теоріями) походження держави є:

  •  Теологічна, що була найвпливовішою в середньовічній Європі (А. Августин, Ф. Аквінський). Дана теорія доводила, що влада і держава мають надприродне походження, а саме походять від Бога. Нині дана теорія підтримується лише прибічниками кліру, насамперед католиками та ісламістами.
  •  Патріархальна, ідеї якої почали розроблятися ще у стародавні часи (Конфуцій), та знайшли своє продовження у працях середньовічних філософів (Р.Філмер). Згідно цієї теорії сім’я поступово розросталася до меж держави й тому порядки у них подібні, а саме: влада як і батько турбується про всіх, разом з тим існує сувора ієрархія – менші за віком і статусом повинні підкорятися старшим.
  •  Суспільного договору (угоди) (Ж. Ж. Руссо Дж. Локк). Її автори стверджували, що володарі і підвладні мають один перед одним зобов’язання, що виникають тоді, коли незалежний народ добровільно створює владу, укладає з нею договір, згідно якого частину своїх прав він передає володарям.
  •  Підкорення (насильства) (Є. Дюрінг та Л. Гумплович) – держави виникли внаслідок завоювання слабших народів сильнішими.
  •  Класова (К. Маркс, Ф. Енгельс). Згідно цієї теорії утворення держави – це природно-історичний, об’єктивний процес. Вона виникає ще на стадії общинно-племінного ладу, у результаті виникнення майнової нерівності.
  •  Психологічна (З. Фрейд).Основна причина виникнення держави полягає у психіці людини. Доводиться, що існує частина людей, яка схильна до влади, а інша делегує їм частину своїх повноважень.

  1.  Функції держави

Головне призначення держави полягає в тому, що вона надає організованості суспільству, управляє його справами, забезпечує цілісність, узгоджує багатоманітні соціальні інтереси. Це загальне призначення держави конкретизується в її багатоманітних функціях як основних напрямах діяльності держави, її впливу на суспільство всередині країни та на інші держави. Найпоширенішим у науковій літературі є поділ функцій держави на внутрішні й зовнішні.

Основні внутрішні функції держави, у свою чергу розрізняються від сфер суспільного життя. Такими функціями є:

  •  економічна;
  •  соціальна;
  •  політична;
  •  культурно-виховна;

    -    правова.

 Розглянемо їх детальніше. Економічна, господарсько-організаційна функція полягає в організації й регулюванні державою економічної діяльності. вона реалізується через визначення державою стратегії економічного розвитку, його планування чи програмування, видання законодавчих актів з регулювання економічної діяльності, вироблення й проведення податкової політики тощо. Розпоряджаючись загальнонаціональною власністю держава виступає і як підприємець. У різних суспільствах економічна функція держави здійснюється в неоднаковому обсязі.

Соціальна функція держави полягає передусім в узгодження багатоманітних соціальних інтересів – класових демографічних, етнічних, професійних тощо. Держава вирішує також комплекс завдань щодо задоволення різноманітних потреб громадян у сфері праці, освіти культури тощо.

Враховуючи ту обставину, що держава є політичним інститутом, то кожна з її функцій більшою чи меншою мірою має й політичний характер. Але держава виконує й суто політичну функцію, пов’язану з здійсненням політичної влади. Ця функція містить визначення програмно-стратегічних цілей і завдань розвитку суспільства, забезпечення функціонування політичної системи, політичної стабільності, підтримання відносин з політичними партіями, громадсько-політичними організаціями тощо.

Культурно-виховна функція держави спрямована на створення умов для задоволення культурно-освітніх запитів і потреб громадян, формування особистості. Реалізується вона через державне фінансування культурно-освітніх закладів, законодавче встановлення вимог до освітньої підготовки тощо.

Головним засобом здійснення державою її функцій є право. За допомогою права держава регулює суспільні відносини й забезпечує елементарний порядок у суспільстві дотримання правових норм контролюється й забезпечується спеціальною системою правоохоронних органів. Саме тому, правова, а конкретніше правотворча й правоохоронна функція є однією з найважливіших функцій держави.

Зовнішні функції держави реалізуються в стосунках з іншими державами й міжнародними організаціями й спрямовані на охорону національних інтересів на міжнародній арені.

Основними зовнішніми функціями держави є:

Оборонна функція, суть якої полягає у захисті її безпеки, суверенітету й територіальної цілісності від зовнішніх посягань.

Дипломатична функція передбачає встановлення, підтримку і розвиток відносин з іншими державами та міжнародними організаціями.

Функція співробітництва реалізується через здійснення зовнішньої торгівлі, координацію економічної діяльності з іншими державами, участь у міжнародних економічних об’єднаннях. Зовнішні функції держави тісно взаємопов’язані між собою та доповнюють одна одну.

  1.  Форми державного правління та державного устрою.

Будь-яка держава має свої особливості щодо організації державної влади, однак є й спільні ознаки, які дають змогу їх класифікувати.

В основі класифікації держав за формами правління є відмінності в організації та функціонуванні вищих органів державної влади. На основі даного критерію держави поділяються на монархії та республіки.

 Монархія – це така форма державного правління за якої вища державна влада зосереджена повністю або частково в руках однієї особи – монарха, й передається по спадковості в порядку престолонаслідування.  Монархія має наступні ознаки:

- влада монарха є безстроковою;

- отримання верховної влади по спадковості.

- представництво монарха від імені держави не за дорученням, а за власним правом.

- не підпорядкованість влади монарха будь-яким іншим суб’єктам влади.

Монархії існують в 44 країнах світу в тому числі й 11 європейських.

Монархії поділяються на дві групи: обмежені та необмежені.

Необмеженими є такі монархії в яких влада монарха необмежена законами, тобто монарх править на власний розсуд, видає закони, має право самостійно оголошувати війну та укладати мир, призначає уряд, який ним же й контролюється. Різновидом необмеженої монархії є абсолютна монархія. При якій монарх має необмежену владу, має право на власний розсуд видавати закони, укладати мир чи оголошувати війну. При такій формі правління уряд призначається монархом, виконує його волю. Нині абсолютні монархії існують у ряді країн: Катар, Саудівська Аравія тощо.

Обмежена монархія, часто називається конституційною, оскільки в ній влада монарха обмежена конституцією. У таких державах діють окрім виконавчих також і представницькі органи влади.

Обмежені монархії є двох видів:

- дуалістична;

- парламентська.

У дуалістичній монархії існує двовладдя: парламент виконує законодавчу владу, монарх керує діяльністю уряду, який ним же й призначається і відповідальний перед монархом. Монарх має право вето, яке парламент подолати не може, може розпустити парламент та призначити дострокові парламентські вибори, призначає на власний розсуд верхню палату парламенту. Такий тип монархій існував у Європі на рубежі ХІХ – ХХ століть. Нині такі монархії існують у деяких країнах Азії та Африки.

Парламентська монархія – це така монархія при якій влада монарха обмежена парламентом у всіх сферах здійснення державної влади. За монархом збережено статус глави держави, але лише з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом та підзвітний йому. Більшість сучасних монархій є конституційними.

Окрім вищеназваних монархій існує також і теократична монархія – монархом є духовна особа яка обирається на цю посаду пожиттєво й не може передати свою владу ні кому.

Наступною формою державного правління є республіка.

 Республіка – це така форма державного правління, за якої вищі державні органи влади обираються населенням або формуються загальнонаціональним представницьким органом.

Республіки є:

- президентська;

- парламентська;

- змішана: президентсько-парламентська і парламентсько-президентська.

Основними рисами президентської республіки є:

Державу очолює президент, посада прем’єр-міністра може бути відсутня, а якщо існує то на цю посаду особа призначається особисто президентом.

  •  уряд формується непарламентським шляхом – президент призначає його членів без погодження з парламентом (лише в окремих державах схвалюються парламентом);
  •  міністри відповідальні за свою діяльність перед президентом;
  •  президент має право відкликати закони, або накласти на них вето, яке подолати дуже складно;
  •  президент обирається народом;
  •  парламент може усунути президента з посади в порядку імпічменту, а президент не може достроково припинити повноваження парламенту (США), що унеможливлює узурпацію влади однією особою.

Парламентські республіки існують у багатьох країнах світу (ФРН, Італія тощо)

Уряд очолює прем’єр-міністр, який на цю посаду обирається або призначається парламентом. У таких республіках може існувати посада президента, але останній не має повноважень у сфері виконавчої влади, а здійснює лише представницькі функції. На свою посаду президент обирається парламентом, а не шляхом народного голосування.

Уряд формується на парламентській основі, тобто з представників партій або коаліції партій, які перемогли на парламентських виборах і становлять у парламенті більшість. Якщо президент призначає уряд то лише дотримуючись цього правила.

Діяльність уряду контролює парламент.

Недовіря уряду з боку парламенту тягне за собою відставку прем’єр-міністра і уряду.

Президентсько-парламентські республіки (Франція, Польща).

  •  президент – глава держави з широкими повноваженнями;
  •  уряд очолює прем’єр-міністр, який має можливість проводити свою політику;
  •  президент призначає прем’єр-міністра і міністрів за поданням прем’єр-міністра, тобто саме президент формує склад уряду в деяких країнах потрібне схвалення парламенту;
  •   уряд відповідальний перед президентом, підконтрольний і підзвітний парламенту;
  •  президент має право вето, право розпуску парламенту;
  •  парламент може достроково припинити повноваження президента.

Парламентсько-президентська республіка (після конституційної реформи 2004 р. до них відноситься й Україна).

Президент – глава держави.

Уряд очолює прем’єр-міністр, який має широкі повноваження, і який призначається на свою посаду за поданням парламенту президентом. Процедура звільнення аналогічна.

Уряд формується парламентом. Міністри, які призначаються по квоті президента мають бути затверджені парламентом.

Президент має право розпустити парламент, накласти вето на закони прийняті парламентом.

Парламент у свою чергу може подолати вето президента, усунути його з посади у порядку передбаченому процедурою імпічменту.

Класифікація держав здійснюється також і за формами державного устрою. В основі такої класифікації лежить принцип політико-адміністративної або адміністративно територіальної організації держави. На основі цього критерію держави поділяються на:

унітарні;

федеративні;

конфедерації.

Унітарні держави – це прості держави (Україна, Польща Чехія тощо). Держава вважається унітарною якщо жодна з її частин немає державного утворення. В такій державі існує єдина Конституція, одне громадянство, одна система вищих державних органів влади. У ряді унітарних держав існують автономії. Автономія відрізняється від звичайних одиниць адміністративно-територіального поділу більшою широтою повноважень А саме:

- діють регіональні закони;

- існує парламент і уряд автономії.

Але такі автономії мають лише територіальну автономію, а не політичну. У таких державах діє єдина судова система, спільні силові структури, єдині збройні сили. Автономії не є суб’єктами міжнародних відносин.

 Федеративні держави – це складні держави, які складаються з державних утворень, або суб’єктів федерації.

Суб’єкти федерації можуть мати:

  •  власну конституцію;
  •  мати власне громадянство;
  •  приймати закони в межах своєї компетенції;
  •  поряд з федеральними можуть мати свої законодавчі, виконавчі і судові органи.

Однак слід враховувати, що суб’єкти федерації не володіють всією повнотою суверенітету тому вони не можуть проводити власну внутрішню і зовнішню політику, а в випадку порушення загальнодержавної конституції центральна влада вправі застосувати примус. У більшості держав також відсутній механізм виходу суб’єктів федерації з складу федерації.

Конфедеративна форма державного утворення – це союз держав які зберігають незалежне існування й об’єднуються для спільного вирішення певних важливих завдань зовнішньоекономічних, зовнішньополітичних. У таких державах відсутня спільна Конституція, а вони існують на основі Союзного договору.

  1.  Правова та соціальна держава. Громадянське суспільство та його взаємозв’язок з державою.

Основні концептуальні та теоретичні основи правової держави були розроблені ще у ХVІІІ столітті (І. Кант, Ж-Ж. Руссо, Ш-Л. Монтескє)

Основними ознаками правової держави є:

  •  верховенство права;
  •  панування закону у всіх сферах суспільного життя;
  •  максимальна гарантія прав і свобод людини;
  •  пріоритет прав людини над правами держави;
  •  рівність усіх громадян перед законом;
  •  взаємна відповідальність людини і держави;
  •  механізм захисту особи;
  •  парламентаризм;
  •  розвинена виборча система, суверенітет народу;
  •  політичний плюралізм;
  •  розвинена правова культура;
  •  поділ влади на законодавчу виконавчу і судову.

З категорією правова держава тісно пов’язана категорія соціальна держава – це правова держава, що проводить активну соціальну політику, спрямовану на забезпечення прав і свобод людини, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення.

Соціальна держава повинна забезпечувати:

  •  утвердження в суспільстві соціальної справедливості;
  •  зменшення соціальної нерівності;
  •  боротьбу з безробіттям;
  •  збереження миру і консенсусу в суспільстві;
  •  формування сприятливого для людини життєвого середовища;
  •  розвиток ринкових законів, щоб захистити громадян від негараздів, забезпечити економічну стабільність суспільства;
  •  перерозподілити доходи між різними соціальними верствами, шляхом встановлення прийнятної системи оподаткування, фінансування соціальних програм тощо.

 Теорія і практика соціальної держави знайшли своє відображення у розвинутих країнах Західної Європи упродовж 1970-х – 2000-х рр.

 Громадянське суспільство це недержавна форма суспільства, сукупність відносин і інститутів громадян, де здійснюються індивідуальні та колективні приватні інтереси. Вперше теоретично розділив державу і громадянське суспільство у ХІХ ст. Гегель. Він вважав, що воно виникає там де є приватна власність. Таким чином, для існування громадянського суспільства потрібні певні умови:

  •  наявність правової держави, що забезпечує права і свободи громадян, створює умови для розвитку вільної самоврядної особистості;
  •  економічний і політичний плюралізм, наявність приватної власності та ринкових відносин;
  •  незалежна громадська думка.

Інститутами громадянського суспільства є:

  •  сімя;
  •  церква;
  •  добровільні об’єднання громадян;
  •  політичні партії;
  •  приватні підприємства;
  •  ЗМІ тощо.

Існує тісний взаємозв’язок між правовою державою і громадянським суспільством. Вони взаємно обумовлюють розвиток один одного. Закони правової держави регулюють відносини у громадянському суспільстві, але при цьому втручання держави у справи громадянського суспільства повинно бути мінімальним.

В сучасній Україні відбувається процес поступового становлення громадянського суспільства. Однак не сформованість середнього класу, поляризація суспільства, люмпенізація численних прошарків населення суттєво сповільнюють цей процес. Тому лише після проведення економічних і політичних реформ на теренах нашої держави стане можливим формування розвинутого громадянського суспільства.

Основні категорії та поняття

Держава – це організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм і на певній території здійснює управління  і гарантує безпеку особи і суспільства від імені народу.

Суверенітет держави – це верховенство влади всередині країни та її незалежність у зовнішніх зносинах.

Право – це система встановлених або санкціонованих державою і спрямованих на регулювання суспільних відносин загальнообов’язкових норм, дотримання й виконання яких забезпечується шляхом переконання й державного примусу.

Монархія – це така форма державного правління за якої вища державна влада зосереджена повністю або частково в руках однієї особи – монарха, й передається по спадковості в порядку престолонаслідування.

 Республіка – це така форма державного правління, за якої вищі державні органи влади обираються населенням або формуються загальнонаціональним представницьким органом.

 Федеративна держава – це складна держава, яка складається з державних утворень, або суб’єктів федерації.

 Конфедерація – це союз держав які зберігають незалежне існування й об’єднуються для спільного вирішення певних важливих завдань зовнішньоекономічних, зовнішньополітичних.

 Соціальна держава – це правова держава, що проводить активну соціальну політику, спрямовану на забезпечення прав і свобод людини, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення.

 Громадянське суспільство – це недержавна форма суспільства, сукупність відносин і інститутів громадян, де здійснюються індивідуальні та колективні приватні інтереси.

Завдання для перевірки знань.

1. Охарактеризуйте ознаки держави.

2. Які теорії походження держави Вам відомі.

3. Проаналізуйте внутрішні функції держави.

4. Які особливості притаманні монархічній формі державного правління.

5. Які форми республіканського правління Вам відомі. Що у них спільного, що відмінного?

6. Що являє собою форма державного устрою.

7. Які відмінні риси мають унітарна й федеративна держави.

8. Назвіть ознаки правової держави.

9. Що відноситься до інститутів громадянського суспільства.

10. Що Ви розумієте під поняттям соціальна держава.

Контрольно-тестові завдання.

1. Основоположником психологічної теорії походження держави є: а) Л. Гумплович; б) К. Маркс; в) З. Фрейд; г) Дж. Локк.

 2.  До основних внутрішніх функцій держави відносять: а) соціальну, політичну, культурно-виховну,  правову та економічну; б) соціальну, оборонну, економічну, політичну; в) правоохоронну, оборонну, економічну; г) співробітництва з міжнародними організаціями, охоронну, економічну, соціальну.

3. Нині монархії існують у: а) 44 країнах; б) 22 країнах; в) 45 країнах; г) 43 країнах.

4. Якому типу монархії відповідає вислів Держава – це я: а) теократичній;

б) абсолютній; в) дуалістичній; г) парламентській.

5. Особливістю теократичної монархії є те, що: а) монархом є духовна особа, яка може передати владу по спадковості; б) монархом є світська особа, яка не може передати владу по спадковості; в) монархом є духовна особа, яка обирається на цю посаду пожиттєво й не може передати владу по спадковості; г) монархом може бути як духовна, так і світська особа.

6. Після конституційної реформи 2004 р. Україна стала: а) президентською республікою; б) парламентською республікою; в) парламентсько-президентською республікою; г) президентсько-парламентською республікою.

7. У парламентській республіці діяльність уряду контролюється:  а) президентом; б) парламентом; в) монархом; г) верховним судом.

8) У дуалістичній монархії монарх має право: а) достроково припинити повноваження парламенту і уряду; б) достроково припинити повноваження тільки уряду; в) достроково припинити повноваження тільки парламенту; г) не має права достроково припинити повноваження парламенту й уряду.

9. Концепцію громадянського суспільства вперше було сформульовано: а) Дж. Локком; б) Г. В.-Ф. Гегелем; г) Р. Оуеном; в) Т. Гоббсом.

10. Суб’єкти федерації не можуть мати: а) власні збройні сили; б) власну конституцію; в) парламент; г) власне громадянство.

Рекомендована література

.1 Банчук М. Громадянське суспільство в Україні: поняття і реальність // Людина і політика. – 2003. – № 1.

2. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія. – Львів: Магнолія плюс, 2004.

3. Політологія: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / М. І. Панов, Л. М. Герасіна, В. С. Журавський. – К.:, 2008.

4. Політологія: Навчальний посібник для студентів всіх напрямів підготовки НУВГП / Ткаченко Г. І., Новічков Г. В., Циганчук А. С., Когут О. В., Шевчук Т. Є., Давидович С. Н., Цецик Я. П. – Рівне: НУВГП. – 2008.

5 Кіндратець О. Сутісні ознаки соціальної держави // Людина і політика. – 2003. – № 6.

6. Демократія: Антологія / Упорядник О. Проценко. – К: Смолоскип, 2005.

7.Шляхтун П. П. Політологія. – К., 2002.

8 Політологія: Підручник / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К.: Академія, 2006.

9. Основи політології / За ред. Ф. Кирилюка. – К., 2005.

10. Політологія / За ред. В. Кременя, М. Горлача. – Харків, 2007.

Тема 8

Політичні партії та їх роль у політичній системі суспільства

План

  1.  Сутність, генеза та функції політичних партій
  2.  Сутність та типи партійних систем
  3.  Партійна система в сучасній Україні

1. Сутність, генеза та функції політичних партій

Політична партія – це добровільне та організаційно оформлене об’єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

Політичні партії пройшли тривалий шлях формування і розвитку. Вони є продуктом соціально-економічних і суспільно-політичних процесів. Зародки політичних партій у вигляді станових угруповань, які виражали інтереси різних груп пануючого класу і боролися між собою за оволодіння державною владою або за вплив на неї, склалися ще в рабовласницькому і феодальному суспільстві. Політичні партії в сучасному їх розумінні (як масові організації) виникли лише у другій половині XIX ст.

У розвитку партій як суб'єктів політичної діяльності М. Вебер розрізняв три стадії: аристократичної котерії (угруповання), політичного клубу і масової партії. Щоправда, всі три стадії пройшли насправді лише дві англійські партії — вігів і торі. В Англії міжпартійна боротьба в сучасних її формах бере свій початок з другої половини XVII ст. У центрі цієї боротьби було поняття про розширення повноважень парламенту, за рахунок обмеження повноважень королівської влади. Поступово аристократичні роди, які протиборствували з цього питання, оформились у більш-менш згуртовані партійні угрупування, що дістали назву вігів і торі (пізніше їх стали називати лібералами і консерваторами). Руйнування традиційних структур влади аристократії і поступове становлення представницької форми правління, ознаменували вступ на політичну арену буржуазії, різко посилили ідейне й політичне протистояння у суспільстві. Це дало поштовх формуванню нового типу об’єднань – політичних клубів, які відрізнялись від аристократичних угрупувань наявністю ідеологічної доктрини й розвинутої організаційної структури. Клуби виникали й діяли як центри формування і пропаганди, здебільшого буржуазної ідеології.

У Франції найвідомішими були Якобінський клуб і клуб Кордельєрів, які виникли під час Великої Французької революції XVIII ст. й відіграли, особливо Якобінський, значну роль у політичному житті країни. Більшість сучасних політичних партій сформувались одразу як масові партії.

Поняття політична партія виникло лише в XIX ст. разом із формуванням представницьких інститутів і поширенням виборчого права. Під політичною партією малась на увазі організація, що прагнула до завоювання посад у державних органах у конкурентній боротьбі за голоси виборців.

Введення загального виборчого права, яке ознаменувало залучення до політики широких верств населення, поклало початок формуванню сучасних масових політичних партій. Перші з них з'явились в основному в результаті злиття в єдині організації місцевих виборчих комітетів, що забезпечували підтримку депутатам. Однак, на відміну від політичних клубів, політичні партії вже не обмежувались забезпеченням підтримки кандидатам з боку впливових кіл суспільства та збиранням необхідних для виборчої кампанії коштів, а чимраз більше орієнтувались на вплив на маси, завоювання виборців, залучення до своїх лав якомога більшої кількості членів.

Появі масових політичних партій сприяв і розвиток робітничого руху. Робітничий клас створював політичні партії для захисту своїх інтересів. До кінця ХІХ ст. масові партії виникли в Англії (ліберали й консерватори) та в ряді країн Європи (соціал-демократи). Першою масовою партією вважається засноване в 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії. В 1863 р. виникла перша масова робітнича партія – Всезагальна німецька робітнича спілка.

Американський політолог Дж. Лапаломбара узагальнивши підходи виокремлює чотири основні елементи, які характеризують політичну партію:

  •  по-перше, будь-яка партія, є носієм ідеології, або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу й людини;
  •  по-друге, партія – це організація, тобто відносно тривале в часі об’єднання людей, це інститут політичної системи суспільства;
  •  по-третє, метою діяльності партії є задоволення і здійснення влади;
  •  по-четверте, кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу, аж до членства, або активної участі в ній.

Основними шляхами виникнення сучасних партій є: 1) шлях знизу — партія виникає з певних об'єднань; 2) шлях зверху— партія виникає внаслідок об'єднанням навколо лідерів.

Розрізняють декілька критеріїв класифікації політичних партій:

З огляду на соціальну базу:

  •  буржуазні;
  •  дрібнобуржуазні;
  •  селянські;
  •  пролетарські тощо.

За ідеологічною ознакою політичні партії поділяються на ідейно-політичні, прагматичні та харизматично-вождистські.

Ідейно-політичними є партії більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські, християнські, ісламські тощо.

Прагматичні — це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше виборців. Це ті самі інтеркласові партії, або партії виборців.

Харизматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діють як групи його підтримки. Ці партії також мають певну ідеологічну спрямованість, але вона визначається не стільки їхньою соціальною базою, скільки лідерами.

Ідеологічна спрямованість політичних партій значною мірою визначає їх основні, загальні цілі й характер діяльності, за якими партії поділяються на революційні, реформістські та консервативні. Революційні партії відкидають існуючий суспільний лад і прагнуть замінити його іншим. Реформістські орієнтуються на значні перетворення існуючого ладу, але зі збереженням його основ. Революційними проявили себе комуністичні партії, реформістськими — соціал-демократичні. Консервативні партії прагнуть зберегти існуючий лад, допускаючи лише найнеобхідніші його зміни.

З класифікацією політичних партій за соціальною основою, ідеологічною ознакою, основними цілями та характером діяльності тісно пов'язаний їх поділ на ліві, центристські і праві. Такий поділ був започаткований ще у часи Великої французької революції XVIII ст., коли в залі засідань Національної асамблеї — парламенту Франції — праворуч від головуючого розташовувалися консерватори (прихильники монархії), ліворуч — радикали, які обстоювали ідеї загальної рівності, а помірковані займали місця в центрі зали — посередині між консерваторами і радикалами. Відтоді правими стали називати прихильників збереження існуючого ладу, а лівими — прихильників радикальних змін. Соціальною базою лівих партій (комуністичних, соціалістичних, соціал-демократичних) є здебільшого наймані працівники, правих (ліберальних, консервативних, націоналістичних, фашистських тощо) — власники.

На сучасному етапі розвитку суспільства такий поділ є відносним. Основні цінності та орієнтації правих і лівих, особливо в останні десятиліття, часто перетинаються. Так, у 1980-ті роки соціал-демократичні партії багато чого запозичили в лібералів, наприклад орієнтацію на приватну власність і ринкове регулювання економіки. Зі свого боку, ліберали й навіть консерватори за прикладом соціал-демократів стали приділяти значну увагу проблемам соціального забезпечення, боротьбі з безробіттям тощо.

Ядром типології партій є типологія, розроблена в середині XX ст. М. Дюверже:

1. Кадрові партії (організаційно неоформлені) — характеризуються відсутністю інституції офіційного членства, жорсткого організаційного зв'язку пересічних партійців та керівництва. В цих партіях відсутнє фіксоване членство, не платяться членські внески тощо. Головне в діяльності таких партій — виборча боротьба або полювання за голосами виборців, а головна мета – це перемога на виборах. Основною силою у здійсненні політики партії є професійні партійні чиновники. Класичний зразок — республіканська і демократична партії США, консервативна партія Великобританії.

2. Масові партії (організаційно сформовані)— характеризуються наявністю централізованого партійного апарату, який формується з функціонерів, що професійно займаються політичною діяльністю, чіткою організаційною структурою і наявністю організованого зв'язку керівних органів з низовими організаціями, оформленим членством, партійними внесками, обов'язковістю статутних вимог та партійною дисципліною. Класичний приклад — лейбористи в Англії.

Пізніше цю класифікацію доповнили француз Ж. Шарло та американець Дж. Сарторі.

3. Універсальні партії (партії виборців)— виникають навколо одного загальнонаціонального лідера, здатного об'єднати різні прошарки населення, що мають неспівпадаючі, але близькі інтереси. До таких партій найбільш тяжіють соціал-демократичні.

Конкретизувати загальне призначення політичних партій можна шляхом визначення їх функцій, тобто тих завдань, які вони виконують у політичній системі. Основними функціями політичної партії в сучасному суспільстві є політичне представництво соціальних інтересів частини суспільства; соціальна інтеграція — узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій; розробка ідеології, політичних доктрин і програм, і боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні; участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату; участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави; політична соціалізація — сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної системи; формування громадської думки; політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців; підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.

2. Сутність та типи партійних систем

Партійна система — це сукупність партій (правлячих та опозиційних), які тісно пов'язані між собою та з державою і які беруть участь у здійсненні державної влади. 

Під терміном партійна система розуміють:

  •  право партій на формування власної системи правління;
  •  сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в ньому;
  •  сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у суспільній боротьбі або суперництві за владу в суспільстві;
  •  сукупність політичних партій, що існують у країні незалежно від форм діяльності та ступеня інституціоналізації, згідно з чинним законодавством.

Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії — кількості партій, які реально борються за владу або здійснюють вплив на неї. Відповідно вирізняють: однопартійну, двопартійну та багатопартійну системи. Ця типологія належить М. Дюверже, який виокремлює також «систему двох з половиною партій» — коли в країні є дві найвпливовіші партії, а поряд з ними і третя, яка примикаючи до однієї з них, забезпечує їй парламентську більшість і право формування уряду.

Типологія партійних систем Дж. Сарторі базується на якісних критеріях і охоплює:

1. Однопартійну систему, що має такі ознаки:

  •  існування тільки однієї легальної партії та заборона утворення інших;
  •  зрощення партійного апарату з державним;
  •  тоталітарний політичний режим.

2. Систему з гегемоністською партією — існує декілька партій, але одна є постійним політичним гегемоном.

3. Систему домінуючої партії— домінуюча партія демократично співіснує з іншими партіями.

4. Двопартійну систему, яка характеризується такими рисами:

  •  наявністю кількох політичних партій;
  •  існуванням двох партій, значно впливовіших за інші;
  •  формуванням складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах;
  •  впливовою опозиційною партією, яка програла вибори;
  •  демократичним політичним режимом.

5. Систему поміркованого (обмеженого) плюралізму:

  •  наявність у країні багатьох політичних партій;
  •  репрезентація в парламенті лише кількох партій;
  •  репрезентація в уряді деяких із представлених у парламенті партій;
  •  відсутність позасистемної опозиції;
  •  демократичний політичний устрій.

Залежно від механізму формування уряду вирізняють декілька варіантів системи обмеженого плюралізму:

  •  однопартійне правління — уряд формується партією, яка дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах;
  •  двоблокова коаліція — уряд формується одним із двох блоків, що перемогли на виборах;
  •  мультипартійна коаліція — уряд формується з представників декількох партій на основі їх пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів.

6. Систему крайнього (поляризованого) плюралізму:

  •  наявність багатьох політичних партій;
  •  гострота ідеологічного розмежування між ними;
  •  присутність серед опозиційних партій позасистемних;
  •  формування уряду партіями центру;
  •  наявність двосторонньої деструктивної опозиції;
  •  демократичний політичний режим.

7. Атомізовану партійну систему:

  •  наявність і незначна впливовість усіх партій;
  •  присутність серед опозиційних партій позасистемних;
  •  формування уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції;
  •  демократичний або авторитарний політичний режим. Існують два різновиди атомізованої системи:
  •  система крайнього плюралізму — уряд формується або на широкій коаліційній основі, або за позапартійними критеріями;
  •  авторитарна псевдопартійність — багато партій ведуть боротьбу, але реальна влада і контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки.

В свою чергу польський політолог Єжи Вятр розділив партійні системи на альтернативні й неальтернативні. Альтернативною є така система, в якій хоча б один альтернативний колектив політиків організований у вигляді політичної партії або політичних партій і має реальні шанси замінити колектив, що є правлячим у даний момент. У межах цієї системи можуть бути:

система багатопартійної роздрібненості, в якій жодна партія або група партій не має очевидного переважання, а влада здійснюється коаліціями, що змінюються за складом;

двоблокова система, в якій існують декілька політичних партій, що поділяються на два політичних блоки, між якими ведеться постійне суперництво за владу;

двопартійна система, де хоча й існують дрібніші партії, але справжнє суперництво за владу відбувається між двома найбільшими партіями системи.

В неальтернативній системі конституційні принципи або фактичне співвідношення сил приводять до того, що немає справжнього суперництва між політичними партіями за владу. Різновидами цієї системи можуть бути:

система кооперації партій, яка характеризується блокуванням головних політичних партій і фактичним зникненням дієвої опозиції;

система партій національної згоди (або домінуючої партії), в якій існують численні політичні партії й ведеться боротьба за владу на виборах, але одна партія постійно домінує над усією політичною системою й неподільно здійснює владу, а інші партії діють або як критики уряду, або як представники окремих груп інтересів, маючи чітко обмежену і, як правило, локалізовану базу впливу;

обмежені партійні системи, в яких існують різні політичні партії і між ними здійснюється суперництво за політичний вплив, але влада перебуває в руках однієї політичної сили — найчастіше армії, котра заявляє, що вона незалежна від партій і стоїть над ними;

однопартійна система, яка виключає існування інших політичних партій, крім правлячої.

3. Партійна система в сучасній Україні

У Конституції України (ст. 36) зазначено, що громадяни України мають право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Становлення багатопартійності в сучасній Україні пройшло декілька етапів. Основними рисами першого, допартійного етапу були такі:

  •  політичні об'єднання мають позапартійний характер і організаційно прямують від суто неформальних угруповань до масового руху;
  •  ідейна платформа більшості політичних об'єднань еволюціонує від гасел загальноперебудовних і духовного відродження до державного суверенітету України і антикомунізму;
  •  методи й засоби діяльності нових організацій еволюціонують від нечисленних зборів до масових мітингів, від теоретичних дискусій у вузькому колі до боротьби за депутатські мандати;
  •  нові політичні об'єднання перебувають у стані різкої конфронтації з номенклатурою компартії, що утримує монополію на владу.

У цей період починає активно діяти Українська Гельсинська спілка (УГС) 1988 р. У 1987 р. створюється Український культурологічний клуб і Товариство Лева, основною ідеєю для яких стає ідея духовного відродження України. Ці об'єднання стали базою для виникнення Народного Руху України за перебудову.

Наступний другий етап — вибори до Верховної Ради, 1990 р. Було створено блок демократичних сил, який опирався на структури Руху. Цей блок отримав чверть депутатських мандатів, а в Галичині — переконливу перемогу. Керівництво Руху обрало нову політичну лінію, а сама організація заявила про себе як про антикомуністичну – цей етап проходив на межі 1989 – 1990 рр. і закінчився в 1991 р. крахом СРСР. Він ознаменований прийняттям Закону про громадські об'єднання, що означало кінець монополії КПРС на владу і можливість формування інших політичних партій.

Третій, посткомуністичний етап розпочався після проголошення Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність України. Аналізуючи сучасні політичні партії, можна визначити чотири спрямування:

1. Національно-радикальне— Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України», Конгрес українських націоналістів, Українські консервативна партія, Українська республіканська партія, Організація українських націоналістів, — які обстоюють пріоритет прав та інтересів нації.

2. Національно-демократичне — Народний Рух України, Українська Республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), — в основу яких покладено принципи єдності національних і особистих інтересів.

3. Центристське— Ліберальна партія України, Народно-демократична партія, Аграрна партія України, — яке зосереджує увагу на проблемах соціально-економічного розвитку.

4. Соціал-комуністичне — Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України, — пріоритетом для якого є колективні форми власності та господарювання.

Партійна система України була автомізована потім трансформувалася в систему поляризованого плюралізму. Серед головних причин цього явища слід назвати:

1. Наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває в стані незавершеного розпаду, коли нові соціальні прошарки ще остаточно не викристалізувалися через недостатні економічні мотиви і стимули їх консолідації.

2. Повна зневіра багатьох громадян у демократичних інститутах як наслідок стрімкого зниження рівня життя і зумовленого цим зубожіння більшості населення.

3. Відсутність у суспільстві сталих політичних традицій функціонування механізмів плюралістичної демократії.

Взаємини між партіями характеризуються нетерпимістю, непримиренністю, ворожнечою партій навіть одного табору. Поза тим жодна з партій не може реалізувати себе без союзу з іншими партіями.

На Україні останнє десятиріччя спостерігаються тенденції до збільшення кількості партій. Коли в 1993 р. було зареєстровано 15 партій, в 1996 р. – 37 партій, то в 2005 р. – більше 120, а станом на середину липня 2009 р. в Україні функціонувало 172 партії. Коли в березні 1998 р. із наявної на кінець 1997 р. 51 партії брало участь у виборах до Верховної Ради України 30 партій і блоків, з яких 4% бар’єр подолали лише 8, то під час виборів 2006 р. до Верховної Ради України їх учасниками були вже 52 партії і виборчих блоки, з яких лише п’ять, а саме Партія регіонів, БЮТ, НСНУ, СПУ та КПУ змогли подолати 3% бар’єр. Під час виборів 2007 р. виборчий бар’єр подолали також п’ять політичних партій і блоків – це Партія регіонів, Блок Литвина, КПУ, БЮТ, та виборчий блок Наша Україна – Народна самооборона.

Україна не зможе минути загальної тенденції поступового «угрупування» партій. Це триватиме до того часу, поки не сформується зріле громадянське суспільство, в якому домінуватимуть дві основні партії або два блоки партій. Іншими словами, поки не складеться могутній середній клас, а місце нинішньої конфронтаційної свідомості не займе консенсусна свідомість.

Основні категорії та поняття

Політична партія – це добровільне та організаційно оформлене об’єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

Партійна система — це сукупність партій (правлячих та опозиційних), які тісно пов'язані між собою та з державою і які беруть участь у здійсненні державної влади.

Однопартійна система – неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників або членів однієї політичної партії.

Багатопартійна система – цілісне утворення, що формується всередині політичної системи суспільства на основі усталених зв’язків між політичними партіями, які різняться між собою програмними настановами, тактикою, внутрішньою структурою.

Біпартизм – партійна система, в якій ключову роль відіграють дві політичні партії, які постійно перемагаючи на виборах, змінюють одна одну при владі.

Питання для перевірки знань

1. Дайте визначення поняття політична партія. Які ознаки відрізняють політичну партію від інших об’єднань?

2. За якими критеріями типологізують політичні партії?

3. Яка різниця між кадровими й масовими партіями.

4. Що сприяло появі масових політичних партій.

5. Які функції виконує політична партія?

6. Які є типи політичних партій.

7. Чому політичні партії є носієм певної ідеології?

8. Назвіть критерії типології партійних систем?

9. Які чинники впливають на формування партійних систем?

10.У чому особливості формування багатопартійної системи в Україні?

Контрольно-тестові завдання

1. Яка з нижче перерахованих ознак – є ознакою політичної партії? а) наявність збройних формувань; б) наявність філіалів у іноземних країнах; в) головне завдання – завоювання влади; г) відсутність будь-якої ідеології.

2. Коли в Україні було створено юридичні умови для формування багатопартійності? а) восени 1990 р.; б) навесні 1990 р.; в) в грудні 1991 р.; г) взимку 1992 р.

3. Яку з нижченаведених стадій розвитку партій називав М. Вебер? а) інтеркласова партія; б) кадрова партія; в) партія виборців; г) масова партія.

4. В якому році на території України було утворено першу політичну партію? а) 1990 р.; б) 1890 р.; в) 1989 р.; г) 1900 р.

5. Ідеологія харизматично-вождистської партії формується: а) лідером; б) рядовими членами партії; в) громадянами держави в якій діє ця партія; г) у цих партій ідеологія взагалі відсутня.

6. Поділ партій на масові та кадрові був зроблений: а) М. Вебером; б) М. Дюверже; в) Г. Моска; г) В. Парето.

7. Яка з наведених нижче ознак не є ознакою масових партій? а) наявність фіксованого членства; б) відсутність фіксованого членства; в) чітка організаційна структура;г) наявність партійної дисципліни.

8. З-поміж наведених функцій не є функцією політичної партії: а) захист інтересів певного класу, соціальної групи; б) ідеологічна; в) правозахисна; г) інтеграційна.

9. Який тип партійної системи існує при тоталітарному політичному режимі: а) однопартійна; б) двопартійна; в) атомізованого плюралізму; г) поляризованого плюралізму.

10. В якій країні існує двопартійна система? а) Україна; б) Китай; в) США; г) Куба.

Рекомендована література

1. Конституція України. – К., 2006.

2. Закон України Про політичні партії в Україні від 5 квітня 2001 р. // Відомості Вреховної Ради України. – 2001. - № 23.

3. Шведа Ю. Теорія політичних партій і партійних систем – Львів: Тріада плюс, 2004.

4. Барановський Ф. Партійна система України: необхідність оптимальності // Віче. – 2004. – № 6.

5. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник – довідник для студентів / За ред. В. П. Пічі, Н. В. Хоми. – Львів, новий світ, 2004.

6. Примуш М., Нагорняк Т. Конституалізація політичних партій // Людина і політика. – 2008. – № 2.

7. Примуш М. Партійне будівництво міфологія і генезис – // Віче. – 2004. – №3.

8. Політологія: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / М. І. Панов, Л. М. Герасіна, В. С. Журавський. – К.:, 2008.

9. Політологія: Навчальний посібник для студентів всіх напрямів підготовки НУВГП / Ткаченко Г. І., Новічков Г. В., Циганчук А. С., Когут О. В., Шевчук Т. Є., Давидович С. Н., Цецик Я. П. – Рівне: НУВГП. – 2008.

Тема 9

Типи сучасних виборчих систем

План

1. Поняття та сутність виборів. Основні принципи виборчого права.

2. Типи виборчих систем.

3. Виборча система сучасної України.

4. Референдум та плебісцит.

1. Поняття та сутність виборів. Основні принципи виборчого права.

У більшості сучасних країн світу в тому числі й демократичних вибори до органів влади складають серцевину демократичного політичного процесу й є закономірним результатом пошуку суспільством кращої моделі формування і функціонування органів державної влади. Шляхом виборів здійснюється формування органів влади, вони є головною формою вияву суверенітету народу, його політичної ролі як джерела влади. Вибори є стрижневим механізмом представлення в органах державної влади інтересів різних соціальних верств населення.

Загальні вибори, які нині регулярно відбуваються у демократичних країнах передбачають право участі в них кожного громадянина. Вибори дають змогу громадянам реально впливати на політичне життя країни, а саме: зберігати чи змінювати конфігурацію парламентів, впливати на формування політичного курсу держави тощо.

 Вибори – це процедура безпосереднього обрання або висунення певних осіб шляхом відкритого чи закритого (таємного) голосування для виконання громадських функцій, один з найпоширеніших у сучасному світі способів інституювання державної влади, найпоширеніший механізм формування органів державної влади.

Щодо класифікації виборів, то виділяють вибори до законодавчих, виконавчих та судових органів влади.

Відповідно до територіального представництва виокремлюють вибори:

- до загальнодержавних органів влади;

- до регіональних органів влади;

- до місцевих (муніципальних) органів влади.

З огляду на причини проведення виборів вони бувають:

- черговими, проводяться у зв’язку з закінченням строку повноважень виборного органу влади;

- позачерговими, проводяться у зв’язку з достроковим припиненням повноважень виборного органу влади;

- додатковими проводяться для поповнення складу представницького органу влади.

Таким чином, у сучасному світі шляхом виборів формується більшість органів державної влади, а громадяни мають загальне виборче право.

 Загальне виборче право – це право безпосередньої участі всіх громадян, які мають право голосу в виборах до представницьких органів влади.

У свою чергу виборче право поділяється на:

1. Активне виборче право – встановлене законом право громадянина брати участь у  виборах в органи державної влади.

2. Пасивне виборче право – означає право громадянам балотуватися на виборні посади в органи державної влади.

Демократичні принципи виборчого права включають:

1. Загальність тобто всі громадяни незалежно від віку, статі, професії мають активне й пасивне право на участь у виборах. Однак загальність обмежується невеликою кількістю цензів, тобто умов допуску громадян до участі у виборах:

- віковий ценз, який означає, що громадяни отримують активне виборче право з досягненням повноліття, а пасивне з досягненням певного віку. Наприклад, у Франції активне виборче право громадяни мають з 18 років, а пасивне з 23, в Японії відповідно 20 років і 25 років. До верхньої палати парламенту віковий ценз вищий. В Японії 30 р., Франції – 25 р. Загалом встановлення вікового цензу регулюється нормами національного права. В Україні громадяни мають право брати участь у виборах як виборець з досягненням повноліття, й як кандидат до парламенту з 21 р.;

- ценз недієздатності, обмежує виборчі права психічнохворих, що має бути підтверджено рішенням суду;

- моральний ценз існує у деяких країнах, обмежує виборчі права осіб, які відбувають покарання за скоєння кримінальних злочинів;

- ценз осілості, означає, що виборець повинен проживати у даній місцевості впродовж певного часу, наприклад, у США – 1 місяць, Австралії, Німеччині – 3 місяці, Канаді та Фінляндії – 12 місяців. У деяких країнах також встановлено строк проживання на території виборчого округу, зокрема, у Норвегії та Ісландії – 5 років;

- статевий ценз, обмежує виборчі права жінок, нині існує лише в деяких ісламських країнах;

- майновий ценз, обмежував виборчу активність незаможних верств населення. Нині він у абсолютній більшості країн – відмінений.

2. Рівність – означає, що кожен виборець, має один голос.

3. Безпосередність виборів (пряме голосування) – означає, що виборці самі обирають членів парламенту, президента тощо. Але у деяких державах збережено принцип непрямого виборчого права, який на практиці означає, що між виборцями і тими кого обирають є посередник, якому довірено вирішити результати виборів. Непряме виборче право існує у вигляді:

а) непрямих виборів у ході яких виборці формують комісію виборщиків як це відбувається під час виборів президента у США;

б) багатоступеневих виборів за яких громадяни обирають лише нижній ступінь представницьких органів місцевого самоврядування. Члени вищих органів обираються їхніми колегами, які знаходяться рангом нижче.

4. Таємниця голосування означає, що рішення виборця не повинно бути нікому відомим.

До головних принципів демократичної організації виборів відносять :

1. Свобода проведення виборів і добровільна участь у них громадян. Але у деяких країнах законодавством передбачено застосування до громадян штрафних санкцій за неучасть у голосуванні (Австралія, Бельгія, Нідерланди). В Австрії, Греції та Філіппінах передбачено кримінальну відповідальність за неучасть у виборах. Таким чином, уряди ряду держав борються з абсентеїзмом – свідомою відмовою громадян від участі у виборах

2. Змагальність і конкурентність виборів.

3. Наявність альтернативних кандидатів.

4. Регулярність проведення виборів.

5. Рівність можливостей у передвиборчій боротьбі.

6. Наявність громадського контролю за проведенням виборів.

До основних функцій виборів належать:

- легітимізація і стабілізація політичної системи суспільства, а також легітимізація конкретних інститутів влади: парламенту, уряду, президента;

- створення дієвої представницької системи органів влади;

- рекрутування політичної еліти;

- забезпечення представництва в органах державної влади інтересів рісних верств населення;

- вирішення політичних суперечностей інституціональним шляхом;

- політична соціалізація громадян, розвиток їх політичної свідомості й участі;

- генерування суспільства за допомогою конкурентної боротьби альтернативних політичних програм;

- мобілізація виборчого корпусу на вирішення актуальних суспільних завдань;

- здійснення контролю за діяльність інститутів влади тощо.

Таким чином у сучасному світі вибори відіграють основоположну роль у трансформації політичної системи суспільства та пошуку оптимального для держави політичного курсу. Одночасно з цим у демократичних країнах, вибори є ефективним механізмом контролю з боку суспільства за діяльністю органів влади.

2. Типи виборчих систем.

 Виборча система – це сукупність правил і прийомів, які забезпечують участь громадян у виборах.

 У сучасному світі існують три основних типи виборчих систем за якими проводяться вибори до представницьких органів влади, а саме:

1. Мажоритарна виборча система.

2. Пропорційна виборча система.

3. Змішана виборча система.

Суть мажоритарної виборчої системи полягає в тому, що депутатські місця в кожному виборчому окрузі дістаються тому кандидатові, який отримав встановлену більшість голосів виборців, а інші кандидати залишаються не репрезентованими у виборних органах влади. Залежно від того, якої більшості для обрання депутатів вимагає закон, мажоритарна виборча система буває трьох видів.

1. Абсолютної більшості. При цій виборчій системі для того, щоб перемогти на виборах кандидат у депутати повинен отримати 50% плюс 1 голос від загальної

кількості поданих голосів. Якщо цього не сталося то проводиться другий тур виборів у якому беруть участь два кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів.

2. Відносної більшості. Для перемоги у виборах потрібно лише випередити своїх конкурентів. Але у ряді країн існує нижня межа поданих голосів, тобто кандидатові потрібно не лише випередити опонентів, а й зібрати встановлену кількість голосів, яка встановлена виборчим законодавством 12 – 25% поданих по округу голосів. Дана система застосовується під час парламентських виборів у Канаді, Франції, Японії та деяких інших державах.

3. Кваліфікованої більшості. Для перемоги у виборах кандидат повинен отримати 2/3 чи  3/4 від загального числа поданих по виборчому округу голосів.

Кожна з існуючих виборчих систем має свої переваги й недоліки. До істотних переваг мажоритарної виборчої системи відносять:

1. Порівняну легкість формування уряду після парламентських виборів.

2. Формування досить стійких взаємозв’язків між виборцями й депутатами.

Але поряд з перевагами цієї виборчої системи вона містить й ряд суттєвих вад, найбільшою з яких є можливість спотворення реальної картини переваг і волі виборців, що у наслідку сприятиме відсутності реальної картини впливів політичних структур у суспільстві. Це зумовлено тим, що партія, яка користується значно меншою підтримкою в електорату, може отримати більшість над партією, котра має більшу підтримку. Це може бути досягнуто за рахунок різного рівня концентрації виборців у виборчих округах.

За пропорційної виборчої системи вибори проводяться за партійними списками, а розподіл депутатських мандатів відбувається між партіями відповідно до набраної кожною з них кількості голосів на виборах у межах виборчого округу. Головною перевагою цієї виборчої системи – є представництво партій у виборних органах влади відповідно до їх реальної популярності серед виборців.

Усі пропорційні виборчі системи передбачають проведення виборів у багатомандатних виборчих округах. Процес розподілу мандатів починається з вирахування квоти, тобто мінімального числа голосів, одержання, яких гарантує партії хоча б одне депутатське місце. Кількість депутатських місць дорівнює числу одержаних партією квот.

,

де Х означає кількість поданих по округу голосів, а Y, кількість депутатів, які обираються від округу.

При пропорційній виборчій системі виборці голосують як за певних кандидатів, які знаходяться у виборчому списку партії, так і за конкретні політичні програми. При пропорційній виборчій системі існує три основних види списків для голосування.

 З твердими списками, коли виборці голосують за партію в цілому і кандидати одержують депутатські мандати в тій послідовності в які вони представлені у партійних сприсках. Такі виборчі системи існують у Португалії, Іспанії, Україні й ряді інших країн.

 Напівтверді списками, при застосуванні цієї модифікації пропорційної виборчої системи, обов’язково одержує мандат той кандидат, який очолює партійний список, а розподіл інших мандатів, які партія одержала відбувається відповідно від кількості голосів отриманих кожним кандидатом. За цією модифікацією пропорційної системи вибори відбуваються, наприклад, в Австрії, Італії, Швейцарії.

 Вільні списки, даний тип пропорційної виборчої системи передбачає розподіл усіх депутатських місць відповідно до преференцій (уподобань) виборців до кожного кандидата незалежно від його номера у виборчому списку, як це відбувається під час парламентських виборів у Фінляндії. При такій модифікації пропорційної виборчої системи громадяни голосують як за партійні програми, так і за конкретних осіб.

Таким чином, пропорційна виборча система на відміну від мажоритарної:

- краще враховує відповідність між кількістю набраних голосів і кількістю одержаних депутатських мандатів;

- виборець голосує як за політичні програми, так і за конкретних політичних діячів.

Одночасно з цим пропорційна виборча система має ряд суттєвих недоліків до яких відносять:

- відносно меншу стабільність уряду;

- безпосередня залежність висування депутатів від позиції партійного проводу.

Для того, щоб не допустити надмірного дроблення парламенту, обмежити можливість проникнення до його складу представників малочисельних радикальних політичних угруповань більшість сучасних країн використовують загороджувальний бар’єр, який встановлює необхідний для одержання депутатських мандатів мінімум голосів.

У випадку, коли партія не подолає цей бар’єр, вона не одержить жодного депутатського мандата. В різних країнах ці бар’єри різні, наприклад, у Нідерландах – 0,6 %, Ізраїлі – 1%, Німеччині та Російській Федерації – 5%, Туреччині – 10%, Греції – 17% в Україні – 3%.

У сучасному світі багато країн прагнучи максимально використати переваги пропорційної й мажоритарної виборчих систем, застосовують змішані системи виборів, які поєднують елементи обох розглянутих вище виборчих систем. При цьому пропорційна й мажоритарна виборчі системи можуть мати різні величини. Так, у Німеччині, Грузії, Литві й Російській Федерації використовується змішана виборча система паралельного типу. Тобто 50% парламенту обирається за пропорційною виборчою системою, а 50% за мажоритарною. В Угорщині 2/3 і 1/3 від загальної кількості депутатських місць.

Існують також варіанти, коли нижня палата парламенту обирається за пропорційною системою, а верхня за мажоритарною або навпаки.

Таким чином, у сучасному світі існують різні типи виборчих систем, що зумовлено багатьма факторами. На функціонування виборчої системи у тій чи іншій країні впливають різні фактори, а саме: тип політичного режиму, тип партійної системи, історичний розвиток суспільства, етнічна структура населення тощо.

 3. Виборча система сучасної України.

Після проголошення незалежності України гостро постала проблема реформування всіх сфер суспільно-політичного життя та створення дієвих органів влади. Впродовж двох останніх десятиліть виборча система нашої держави зазнала суттєвих змін.

У статті 71 Конституції України зазначено, що вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права, шляхом таємного голосування.

Таким чином, українським виборцям гарантовано право на вільне волевиявлення. Принципи вільних виборів є загальновизнаними у світі й відповідають міжнародним стандартам та класичним ознакам демократичного політичного режиму.

 Виборча система України еволюціонувала від мажоритарної виборчої системи до змішаної, а згодом й пропорційної з закритими списками. За висхідну точку візьмемо вибори 1994 р., коли відбулися перші парламентські вибори після проголошення незалежності України. В 1994 р. вибори до Верховної Ради України було проведено у 450 виборчих округах із використанням мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості. Їх результати наочно підтвердили необхідність реформування виборчої системи України. Це було зумовлено тим, що в результаті існування 50% електорального порогу під час першого туру було обрано лише 49 депутатів, у другому турі – 354 депутати, а 47 депутатських мандатів упродовж певного періоду залишалися вакантними, що негативно відобразилося на діяльності ВРУ, яка функціонувала неефективно. У результаті внесення змін до виборчого законодавства України в 1998 та 2002 рр. було застосовано змішану виборчу систему паралельного типу – 225 депутатів ВРУ було обрано за мажоритарною, 225 – за пропорційною виборчою системою.

Ще однією тенденцією, яка спостерігалася в нашій державі була кількість втрачених голосів – голосів поданих за політичні партії, які не потрапили до парламенту в зв’язку з існуванням 4% електорального бар’єру. Так, коли у 1998 р. цей показник становив – 26% то у 2002 р. він зменшився до 7,5%. Але існуюча змішана виборча система незабаром була реформована.

Нині в Україні існує пропорційна виборча система з закритими партійними списками. Нормативну базу виборчої системи нашої держави складають такі законодавчі акти: Конституція України, Закон України “Про вибори народних депутатів України” із змінами й доповненнями внесеними у 2007 р., Закон України “Про вибори Президента України”, з змінами й доповненнями внесеними у лютому 2010 р. та Закон України “Про вибори депутатів Верховної ради АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”.

Отже, як бачимо в останні кілька років до виборчого законодавства України внесено ряд суттєвих змін, а виборча система була докорінно змінена.

Нині парламентські вибори в нашій державі відбуваються за пропорційною виборчою системою з закритими списками й у загальнонаціональному виборчому окрузі.

Система загальнонаціонального виборчого округу не була новою для українського виборця тому, що саме за цією системою відбувалися й відбуваються вибори президента України. Але наявність закритих партійних списків викликало й викликає у нашому суспільстві гострі дискусії як з боку вчених, так і з боку представників політичних партій. Це зумовлено тим, що ні виборець, ні рядові члени партій не можуть впливати на розподіл депутатських мандатів усередині партійного списку, а партійна еліта, яка формує партійні виборчі списки може відірватися від рядових членів партії, керівників місцевих партійних структур, які часто знаходяться далеко не на перших місцях у виборчих списках. Так само зменшилося й представництво представників регіонів у парламенті, що аж ніяк не сприяє стабілізації політичного життя країни, а навпаки така диспропорційність зумовила виникнення конфліктних ситуацій між керівництвом партій та низовими партійними структурами.

В умовах суспільства, яке перебуває в стані трансформації, застосування закритих партійних списків може призвести до того, що керівники політичних партій зможуть авторитарно впливати на розподіл мандатів у своїй партії, оскільки досить часто кількість голосів поданих за той або інший партійний список залежить від авторитету лідера з іменем якого й асоціюється політичне об’єднання. Натомість прихильники застосування закритих списків обстоюють позицію, що саме це сприятиме посиленню партійної дисципліни й є однією з найпростіших моделей проведення виборів.

Щодо пониження виборчого бар’єру, то Україна понизивши його з 4% до 3% випала з загальнорегіональної тенденції щодо підвищення прохідного порогу. Такий крок вчені розглядають як поступку для невеликих й невпливових партій, які очолюють впливові політичні діячі, котрі вже не мають змоги провести до парламенту ні діячів своїх партій, ні потрапити самим через мажоритарні виборчі округи.

Однак як свідчать результати двох останніх виборів, в Україні існування пропорційної виборчої системи призвело до того, що кількість партій і блоків, які представлені у парламенті зменшилася з 8 у 1998 р. до п’яти у 2007 р. З іншого боку саме ця виборча система стимулювала посилення ролі найвпливовіших політичних угруповань на політичне життя країни, а їх домінування на виборах стало очевидним.

Важливу роль при аналізі виборчої системи України відіграє проблема виборів президента України. Вибори президента України були проведені у 1991, 1994, 1999, 2004 та 2010 рр. Лише у 1991 р. був один тур президентських виборів, а під час інших виборів був проведений другий тур. У 2004 р. згідно рішення Верховного Суду України було проведено переголосування другого туру президентських виборів.

Згідно з чинним законодавством суб’єктами висунення кандидатів у Президенти України є партії й виборчі блоки, які налічують не менш ніж 1000 членів, а також збори виборців, за умови якщо в них беруть участь не менше 500 осіб. Висунутою вважається особа, якщо за неї проголосувало не менш ніж 2/3 учасників зборів.

Вимоги до кандидата у Президента України чітко зазначені в Конституції України.

Претендент може бути зареєстрований як кандидат у президенти України, якщо його кандидатуру підтримують своїми підписами не менше ніж 100 тис. громадян України, які мають право голосу в тому числі не менше як 1,5 тис. громадян у кожному з двох третин виборчих округів України.

Вибори Президента України вважаються такими, що відбулися, коли в них взяли участь більше 50% виборців, які мають право голосу. Обраним у першому турі вважається той кандидат, який отримав більше 50% поданих голосів. При повторному голосуванні обраним вважається той кандидат, який одержав на виборах більшу кількість голосів ніж його опонент. Другий тур виборів відбувається через три тижні після першого туру за умови, якщо в ньому не визначено переможця. У другому турі президентських виборів беруть участь два кандидати, які отримали найбільше голосів у першому турі.

Таким чином, сучасна виборча система України в останні роки зазнала значних змін, які й зумовили її еволюцію.

 

 4. Референдум та плебісцит.

Референдум – це всенародне голосування, яке проводиться з метою виявлення громадської думки для прийняття остаточного рішення щодо державних законів та інших питань загальносуспільного значення; одна з найважливіших і найпоширеніших форм громадського волевиявлення у ХХ ст., що має подібну з виборами процедуру подання голосів громадянами й подібне до виборів організаційне забезпечення.

 Вперше референдум було проведено в 1449 р. у Швейцарії в кантоні Берн.

Рішення прийняті на референдумах мають різні юридичні наслідки. У зв’язку з цим розрізняють імперативний, консультативний (плебісцит), конституційний і законодавчий референдуми.

Так, рішення прийняте в результаті проведення консультаційного референдуму не має жодної юридичної сили, а рішення прийняте на імперативному референдумі навпаки, має загальнообов’язкове значення, як наприклад у 1991 р., було населенням визначено незалежність України.

Конституційним називається референдум в результаті, якого громадянами приймається рішення щодо прийняття чи відхилення запропонованої конституції, а законодавчим називається референдум в результаті, котрого приймаються або відхиляються закони.

У більшості сучасних країн світу механізм проведення референдуму визначений в конституції та відповідних нормативно-правових актах.

Щодо України то відповідно до ст. 73 Конституції України, зміни території нашої країни можна вирішити лише шляхом проведення всеукраїнського референдуму.

Відповідно до Закону України “Про всеукраїнський та місцевий референдуми” від 3 липня 1991 р. виокремлюють всеукраїнський референдум, а також місцеві референдуми. Останні можуть проводитися в Автономній Республіці Крим, та місцевих територіальних громадах, але на відміну від всеукраїнського референдуму на розгляд територіальних громад можуть лише виноситися питання місцевого значення й проводитися такі референдуми можуть з питань, які чітко визначені законодавством України.

В останні десятиліття референдуми проводилися не лише в Україні, а й ряді європейських країн. Саме таким чином, намагаючись визначити думку своїх громадян демократичні уряди приймають найважливіші політичні рішення, які великою мірою впливають на подальший розвиток держави. Так, у 2003 р. в Угорщині було проведено референдум за вступ країни до НАТО, аналогічні референдуми відбулися й у країнах Балтії, Словаччині, Чехії та деяких інших постсоціалістичних країнах.

 Плебісцит – це узагальнене опитування громадян з метою виявити  їхню думку, волю і позицію щодо якогось значущого питання; один з видів загальнонародного волевиявлення.

Плебісцит проводиться шляхом опитування громадян.

На відміну від референдуму плебісцит не має юридичної сили, а рішення прийняті на ньому носять консультативний, дорадчий характер. Плебісцит проводиться як по зовнішньополітичним, так і по внутрішньополітичним проблемам.

Основні категорії та поняття

Вибори – це процедура безпосереднього обрання або висунення певних осіб шляхом відкритого чи закритого (таємного) голосування для виконання громадських функцій, один з найпоширеніших у сучасному світі способів інституювання державної влади, найпоширеніший механізм формування органів державної влади.

Основні категорії та поняття

Загальне виборче право – це право безпосередньої участі всіх громадян, які мають право голосу в виборах до представницьких органів влади.

Активне виборче право – встановлене законом право громадянина брати участь у  виборах в органи державної влади.

Пасивне виборче право – означає право громадянам балотуватися на виборні посади в органи державної влади.

 Абсентеїзм – свідома відмова громадян від участі у виборах.

 Виборча система – це сукупність правил і прийомів, які забезпечують участь громадян у виборах.

 Референдум – це всенародне голосування, яке проводиться з метою виявлення громадської думки для прийняття остаточного рішення щодо державних законів та інших питань загальносуспільного значення; одна з найважливіших і найпоширеніших форм громадського волевиявлення у ХХ ст., що має подібну з виборами процедуру подання голосів громадянами й подібне до виборів організаційне забезпечення.

 Плебісцит – це узагальнене опитування громадян з метою виявити  їхню думку, волю і позицію щодо якогось значущого питання; один з видів загальнонародного волевиявлення.

Запитання для перевірки знань

1. Охарактеризуйте основні принципи виборчого права?

2. Яка різниця між активним і пасивним виборчим правом?

3. Що на вашу думку призвело до появи абсентеїзму й як можна подолати це явище?

4. Що відноситься до основних функцій виборів?

5. Охарактеризуйте пропорційну виборчу систему?

6. Охарактеризуйте змішану виборчу систему?

7. Охарактеризуйте мажоритарну виборчу систему?

8. Проаналізуйте сучасну виборчу систему України? Чи вона відповідає потребам нашої держави? Які б зміни Ви внесли до її?

9. Що таке референдум?

10. Яка різниця між референдумом та плебісцитом.

Контрольно-тестові завдання

1. В якій країні вперше було проведено референдум: а) Німеччині; б) Швейцарії; в) Голландії; г) Франції.

2. Яка виборча система існує в Україні? а) змішана; б) пропорційна; в) мажоритарна абсолютної більшості; г) куріальна.

3. Абсентеїзм це: а) свідома відмова громадян від участі у виборах; б) заборона певним категоріям громадян брати участь у виборах; в) право окремих громадян голосувати вдома; г) заборона агітувати напередодні виборів.

4) Для того, щоб потрапити до парламенту України політична партія повинна отримати на виборах певний відсоток голосів виборців, який становить: а) 4%; б) 5%; в) 3%; г) 7%.

5. При якій виборчій системі застосовується загоджувальний бар’єр: а) куріальній; б) пропорційній; в) мажоритарній системі абсолютної більшості; г) мажоритарній системі відносної більшості;

6) Всеукраїнський референдум на якому було підтверджено Акт проголошення незалежності України було проведено: а) 2 грудня 1991 р.;

б) 1 грудня 1991 р.; в) 10 грудня 1991 р.; г) 20 грудня 1991 р.;

7. В якій виборчій системі має місце формування виборчих блоків до складу яких входять політичні партії? а) пропорційній; б) консенсусній; в) мажоритарній відносної більшості; г) мажоритарній абсолютної більшості;

8. Пасивне виборче право – це право громадян: а) бути обраними; б) брати участь у голосуванні; в) бути спостерігачем на виборах; г) право займатися передвиборчою агітацією.

9. Вибори Президента України вважаються такими, що відбулися, коли в них взяли участь: а) 49 % громадян, які мають право голосу; б) 51% громадян, які мають право голосу; в) більше 50 % громадян, які мають право голосу; г) 50% громадян, які мають право голосу;

10. Відповідно до Конституції України зміни території нашої країни можна вирішити лише шляхом проведення: а) плебісциту; б) референдуму; в) Постановою Верховної ради України; г) указом Президента України.

Рекомендована література

1. Конституція України. – К., 2009.

2. Закон України Про вибори народних депутатів України.

3. Закон України “Про вибори Президента України 

4. Шляхтун П. П. Політологія. – К., 2002.

5. Логвина В. Л. Політологія. – К., 2006.

6. Основи політології / За ред. Ф. Кирилюка. – К., 2005.

7. Політологія / За ред. В. Кременя, М. Горлача. – Харків, 2007.

8. Політологія: Навчальний посібник для студентів всіх напрямів підготовки НУВГП / Ткаченко Г. І., Новічков Г. В., Циганчук А. С., Когут О. В., Шевчук Т. Є., Давидович С. Н., Цецик Я. П. – Рівне: НУВГП. – 2008.

Тема 10

Громадсько-політичні об’єднання та рухи

План

  1.  Поняття, права та функції громадських об’єднань.
  2.  Класифікація громадсько-політичних об’єднань.

  1.  Поняття, права та функції громадських об’єднань

 Будучи основою громадянського суспільства громадські об’єднання і рухи функціонують нарівні з політичними партіями й великою мірою впливають на політичне життя країн. У більшості демократичних країн світу право громадян на об’єднання є невід’ємним правом, яке закріплене у більшості сучасних конституцій у тому числі й України. Так, у статті 36 Конституції України проголошено, що: Громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації. Окремо зазначено, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян.

Громадські об’єднання створюються з метою розвитку суспільно-політичної активності та самодіяльності громадян, їх участі в управлінні державними та суспільними справами, захисту громадянських, соціально-економічних, політичних, культурних прав і свобод людей, задоволення їх професійних та законних інтересів.

При аналізі діяльності громадських об’єднань нам насамперед доцільно визначити співвідношення понять: “громадські об’єднання”, “громадські організації” та “громадські рухи”. Найширшим з означених понять – є поняття “громадські об’єднання”. Воно фіксує формування громадян на тлі їх вільного і свідомого волевиявлення та спільних інтересів. Інші споріднені поняття вужчі за обсягом і фіксують різновиди громадських об’єднань.  

Громадські об’єднання – це добровільні формування громадян, які виникають у результаті вільного волевиявлення громадян об’єднаних на основі спільності інтересів.

 Згідно законодавства України об’єднання громадян можуть використовувати власну символіку, яка затверджується відповідно до статуту організації, мати фіксоване членство або його не мати. Щодо членства в громадських об’єднаннях то їх членами крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років. Натомість членами політичних партій можуть бути громадяни України, які досягли 18 років.

Об’єднання громадян діють на основі статуту, або положення структура якого визначена Законом України Про об’єднання громадян. Статут громадських об’єднань не може суперечити діючому законодавству країни.

Легалізація (офіційне визнання) громадських об’єднань є обов’язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Діяльність об’єднань громадян, які не легалізовані, або розпущені владою є протизаконною. Після реєстрації в органах влади об’єднання набуває статусу юридичної особи. Ліквідація об’єднання громадян здійснюється на підставі статуту або рішення суду.

Для реалізації цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані об’єднання громадян користуються такими правами:

- виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнових і немайнових прав;

- представляти і захищати власні законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах;

- брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо);

- ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші об’єднання громадян, надавати допомогу в їх створенні;

- створювати установи та організації;

- одержувати від органів державної влади й управління та органів місцевого самоврядування інформацію, потрібну для реалізації статутних цілей і завдань;

- вносити пропозиції до органів влади та управління;

- поширювати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;

- засновувати засоби масової інформації.

За порушення чинно діючого законодавства до громадських об’єднань можуть бути застосовані такі стягнення:

- попередження;

- штраф;

- тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності;

- тимчасова заборона (зупинення) діяльності;

- примусовий розпуск (ліквідація).

Про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян реєструючий орган протягом п’ятнадцяти діб після набрання рішенням суду законної сили повідомляє у засобах масової інформації.

Рішення про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних громадських об’єднань на території України приймається судом.

Засновниками громадських об’єднань можуть бути особи, які досягли 18 років, а дитячих та молодіжних, які досягли 15 років.

Громадські об’єднання мають право засновувати підприємства, необхідні для виконання статутних цілей.

Громадські об’єднання та їх спілки, які діють в Україні відповідно до своїх статутів можуть засновувати або вступати в міжнародні неурядові громадські організації, утворювати міжнародні спілки об’єднань громадян, підтримувати прямі міжнародні контакти і зв’язки, укладати відповідні угоди про співпрацю, а також брати участь у заходах, що не суперечать міжнародним зобов’язанням України.

Міжнародні громадські об’єднання, філії, відділення, представництва, інші структурні осередки громадських (неурядових) організацій іноземних держав діють на території України відповідно до Закону України “Про об’єднання громадян” та інших законодавчих актів України, які регулюють діяльність цих структур.

На основі законодавчо визначених прав громадські об’єднання виконують ряд функцій. До основних функцій, які виконують громадські об’єднання більшість учених відносять: опозиційну, захисну, виховну, інформаційну та кадрову функції.

Роль опозиційної функції полягає в запобіганні надмірній централізації й посилення влади держави або якогось одного її органу, що сприяє прогресивному розвитку громадянського суспільства. Для досягнення поставленої мети громадські об’єднання можуть використовувати різні засоби: підтримка чи незгода з рішеннями прийнятими органами державної влади, висування альтернативних програм розвитку суспільства чи окремих його сфер, апеляція до громадської думки, контролю за виконанням взятих владою на себе зобов’язань тощо. У наслідку виконання управлінських рішень органів влади потрапляють не лише під державний контроль, а й під контроль громадськості, що значною мірою стимулює владу до більш ефективної роботи.

 Захисна функція. Вона спрямована на задоволення та захист законних прав, потреб та інтересів членів громадських організацій. Ця функція знаходить свій вияв через право громадських об’єднань звертатися до уряду, з вимогами, заявами, зверненнями, а законодавчу ініціативу, контроль за виконанням своїх рішень і угод з державними органами. Важливе місце в діяльності громадських об’єднань відведено допомозі (матеріальній або моральній) своїм членам, піклуванню про дотримання державних стандартів щодо умов праці робітників та службовців, проведенню ними дозвілля тощо. У своїй діяльності громадські об’єднання можуть використовувати й радикальні методи тиску на органи влади чи керівництво підприємств, з метою задоволення своїх законних вимог. До таких методів тиску відносять: страйки, голодування, акти громадянської непокори, маніфестації, мітинги, пікети тощо.

Суть виховної функції полягає в тому, що громадські об’єднання формують у своїх членів моральну, політичну, управлінську та правову культуру, національну самосвідомість, відповідальність за свою поведінку, свідому трудову дисципліну тощо. Серед методів, які використовують громадські об’єднання найвагомішу роль відіграють переконання, залучення до просвітницької діяльності, матеріальне й моральне стимулювання працівників.

Важливою функцією громадських об’єднань є інформаційна функція, яка полягає в тому, що вони доводять до органів влади інформацію про стан громадської думки, щодо тієї або іншої проблеми суспільного життя. Використання цієї інформації управлінськими структурами помітно полегшує підготовку й практичне застосування законодавчих актів, істотно підвищує ефективність управлінської діяльності. Саме об’єктивне володіння  інформацією дає можливість адміністративним органам знаходити оптимальні відповіді на актуальні питання суспільного й економічного розвитку.

 Кадрова функція громадських об’єднань заключається у тому, що вони готують кваліфікованих кадрів для державних та громадських організацій Допомагає їм у цьому розгалужена система відповідних навчальних закладів, семінарів, курсів. Паралельно з цим громадські об’єднання підтримують тих або інших політиків під час виборів до представницьких органів державної влади, впливають на їхню діяльність у владних структурах тощо.

У своїй повсякденній діяльності громадські об’єднання виконують й інші функції, а саме: паблік рілейшнз (зв’язки, з громадськістю), інтегративну тощо.

Таким чином у сучасних демократичних країнах роль громадських об’єднань у житті суспільства постійно зростає, в їх вплив на суспільно-політичне життя стає все вагомішим. Наявність у них ряду управлінських функцій створює умови для ефективного контролю з їх боку над діяльність органів влади, дає їм можливість ефективно відстоювати законні інтереси своїх членів, боротися з бюрократизацією державного апарату.

  1.  Класифікація громадсько-політичних об’єднань.

Громадські об’єднання по своїй суті є далеко неоднорідними. Їх діяльність охоплює практично всі сфери суспільного, економічного й політичного життя країни, а вони мають свою структуру. Загалом структура громадських об’єднань є наступною: громадські організації, громадські органи, політичні та суспільні рухи.

Кожен вид має свої особливості.

 Громадські організації – це об’єднання громадян створені для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів.

Масові громадські організації – це добровільні організаційно оформлені об’єднання громадян, які метою своєї діяльності мають задоволення і захист інтересів своїх членів, діють згідно статуту та на основі принципів самоврядування.

До них належать профспілкові, молодіжні, жіночі, творчі товариства, благодійні, релігійні та інші організації.

Найбільшими й найвпливовішими й найдавнішими з них є профспілкові організації.

 Професійні спілки – це масові громадські організації найманих працівників, які засновані на спільності їхніх інтересів у процесі праці й мають за мету поліпшення умов життя й праці своїх членів.

На рубежі ХХ – ХХІ ст.  за різними оцінками профспілковий рух налічував близько 550 – 600 млн. осіб. Нині у світі існує Всесвітня федерація профспілок (70 країн, близько 250 млн. членів), Всесвітня конфедерація праці. Значного розвитку набули незалежні профспілкові організації за галузями виробництва. Так, в Україні діють Незалежна профспілка гірників Донбасу, Вільні профспілки залізничників та ряд інших профспілкових організацій.

У сучасному світі профспілкові організації виконують ряд функцій, а саме: здійснюють захист економічних та матеріальних інтересів своїх членів, виконують низку соціальних та суспільно-політичних функцій, контролюють виконання колективного договору між власниками підприємства та роботодавцем, захищають законні інтереси працівників щодо організації виробництва, умов праці, відпусток, фінансової політики тощо. У більшості сучасних країн світу в тому числі й в Україні профспілки користуються правом законодавчої ініціативи.

Для захисту інтересів працюючих профспілкові організації використовують різноманітні засоби боротьби від ведення переговорів з адміністрацією чи представниками органів влади до радикальних (організація й проведення мітингів, пікетів, страйків тощо). Часто профспілки домагаються вагомих результатів, що сприяє росту їх авторитету серед працівників.

Молодіжні організації. Основною метою їх діяльності є захист різноманітних потреб та інтересів молоді.

У сучасному світі молодіжний рух має великий вплив на суспільно-політичне життя країн, а молодь відіграє все більшу роль у житті демократичних країн.

Нині існує Всесвітня федерація демократичної молоді, яка була утворена в 1945 р., а до її складу входить 250 молодіжних організацій із 100 країн світу. Значним авторитетом серед молоді користується Міжнародна спілка студентів, яка була утворена в 1946 р. й об’єднує 110 студентських спілок.

Але молодіжний рух є неоднорідним у зв’язку з цим виокремлюють два його рівні.

Перший рівень становлять молодіжні організації предметом діяльності яких є вирішення соціально-економічних та політичних проблем молоді. До них відносяться молодіжні суспільно-політичні клуби, економічні організації тощо. Дані молодіжні організації виникли після Другої світової війни у країнах Західної Європи та США. Так, у США діють ряд молодіжних організацій, як, зокрема Молоді демократи Америки, Асоціація молодих християн тощо.

Другий рівень молодіжних організацій – це молодіжні об’єднання дозвільного характеру. Найбільша їх кількість функціонує у культурній сфері, різноманітні театральні та літературні об’єднання молоді, джаз-клуби тощо.

Паралельно з цими у світі діють й інші молодіжні самодіяльні об’єднання, зокрема, епатажної самодіяльності (металісти), альтернативні або контркультурні течії (хіппі, рокери тощо).

Таким чином, у молодіжному русі виокремлюють формальні й неформальні молодіжні об’єднання.

 Розвиток й активізація молодіжного руху не оминули й Україну. Наприкінці 1990-х рр. у нашій державі розпочався процес оновлення й організаційного оформлення дитячих та молодіжних організацій. Відновлення молодіжного руху проходило в нових суспільно-політичних умовах, але з урахуванням досвіду попередніх поколінь. Українські вчені, які досліджують цю проблему виокремлюють три етапи становлення молодіжного руху в Україні:

- з початку 1980-х рр. до кінця 1989 р;

- з кінця 1989 р. до кінця 1991 р.;

- з кінця 1991 р. й до наших днів.

Перший період характеризувався появою неформальних молодіжних об’єднань дозвільного характеру. Саме у 1980-х рр. в Україні розпочали свою діяльність панки,хіппі,рокери тощо, які об’єднувались на основі спільних інтересів. Це була одна з форм протесту на формалізм і заідеологізованість в роботі комсомолу.

Другий період становлення молодіжного руху в Україні характеризувався його політизацією, що знайшло свій вияв під час виборів до Верховної Ради України навесні 1990 р. Саме у грудні 1989 р. було проведено установчий з’їзд Української студентської спілки, на якому було затверджено програмні цієї молодіжної організації, в травні 1990 р. у Івано-Франківську відбувся перший Всеукраїнський установчий з’їзд Спілки української молоді. У квітні 1991 р. відбувся установчий з’їзд молодіжної організації “Пласт”, яка відновила свою діяльність в нашій державі.

Третій етап молодіжного руху пов’язаний з вирішенням нагальних питань молоді, більш активним її залученням до політичного життя нашої країни та її участі в роботі молодіжних міжнародних організаціях. Нині в Україні діє  Український національний комітет молодіжних організацій (УНКМО), який об’єднав більшість молодіжних організацій, також на загальнодержавному рівні функціонує “Молодіжний парламент”.

 Жіночий рух – це певна організація суспільної діяльності жінок і чоловіків, яка спрямована проти дискримінації жінок, за утвердження рівноправ’я та рівності чоловіків і жінок в усіх сферах життєдіяльності суспільства, за емансипацію та гуманізацію суспільства.

Для захисту та задоволення своїх законних прав жіночі організації ведуть послідовну боротьбу. Перші жіночі організації виникли у ХІХ ст. й метою своєї діяльності ставили здобуття жінками рівних з чоловіками політичних прав, насамперед права голосувати. Після часткового занепаду цього руху у 1920-х рр. жіночий рух відродився у ряді країн у 1960-х рр. й здобув значний вплив у багатьох сферах суспільно-політичного й економічного життя. Так, лише Міжнародна демократична федерація жінок об’єднує 135 жіночих організацій із 117 країн світу. У багатьох країнах світу  функціонують національні жіночі організації.

В Україні впродовж 1990-х – 2000-х рр. виник ряд жіночих організацій, а жіночі об’єднання почали брати активну участь у політичному житті нашої держави. Це зумовлено рядом об’єктивних причин:

1. Наявністю протиріч між правом жінок на рівність у суспільстві, на роботі, в сім’ї та його реалізацією.

2. Ігноруванням інтересів жіноцтва як з боку держави, так і з боку впливових політичних угруповань.

3. Усвідомленням жінками свого становища, що призвело до зміни поглядів багатьох жінок на свою роль у суспільстві.

Діяльність українських жіночих організацій різноманітна: необхідність відродження національної культури, соціальна реабілітація жінок, їх професійна перепідготовка, допомога людям похилого віку, встановлення взаємодії з міжнародними жіночими організаціями тощо.

Нині в нашій державі функціонує ряд жіночих організацій, які представляють організовані інтереси жіноцтва у різних сферах життя. Найбільш впливовими серед них вважаються: Союз українок, Спілка жінок України, Жіноча громада тощо.

 Творчі об’єднання – це добровільні союзи, які об’єднують людей творчих професій (Спілка художників, Спілка письменників, Спілка журналістів тощо).

Їх роль у різні періоди суспільного розвитку неоднакова. Але у перехідних суспільствах вплив цих організацій стає помітним.

У сучасній Україні творчі спілки діють на основі статуту, який приймається на загальних зборах (з’їзді, конференції) Статут творчої спілки не повинен суперечити законодавству України, в ньому має бути також визначено:

- назва, місцезнаходження, статус творчої спілки, професійна спрямованість;

- цілі, завдання та основні напрями діяльності творчої спілки;

- умови прийому до членів творчої спілки та вибуття з неї;

- права й обов’язки членів спілки;

- територіальні осередки;

- структура, порядок створення та компетенція виборних органів творчої спілки, термін та механізм здійснення їх повноважень;

- джерела формування майна та коштів творчої спілки і порядок їх використання;

- порядок реорганізації та припинення діяльності творчої спілки.

Творчі спілки України можуть мати всеукраїнський та регіональний (місцевий) статуси.

 Благодійні організації – це недержавні організації, головною метою яких є благодійна діяльність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб.

Благодійна діяльність здійснюється у таки напрямах:

- сприяння практичному здійсненню загальнодержавних, регіональних, місцевих та міжнародних програм, що спрямовані на поліпшення соціально-економічного становища;  

- поліпшення матеріального становища набувачів благодійної допомоги, сприяння соціальній реабілітації інвалідів, малозабезпечених, безробітних тощо; надання допомоги громадянам, які постраждали внаслідок стихійного лиха, екологічної чи техногенної катастрофи, біженцям тощо;

- сприяння розвитку освіти й науки, реалізації науково-освітніх програм, надання допомоги вчителям, ученим, студентам, учням;

- сприяння розвитку культури, у тому числі реалізації програм національно-культурного розвитку, доступові всіх верств населення до культурних цінностей та художньої творчості;

- надання допомоги талановитій, творчій молоді;

- сприяння охороні і збереженню культурної спадщини;

- сприяння розвитку охорони здоровя, фізичної культури і спорту, туризму тощо;

- сприяння захисту материнства і дитинства, надання допомоги багатодітним і малозабезпеченим сім’ям тощо.

Конкретні напрями благодійництва та благодійної діяльності визначаються благодійниками і статутами благодійних організацій.

Релігійні організації є важливим елементом політичної системи суспільства. І хоча у більшості сучасних країн церква відокремлена від держави, але релігійні організації здійснюють великий вплив на суспільно-політичне життя більшості країн світу. Як суб’єкт суспільного життя церква може підтримувати певні державні ініціативи або виступати проти них, впливати на масову свідомість своїх прихожан. Паралельно з цим релігійні діячі мають конституційне право як громадяни держави брати участь у політичному житті, балотуватися на виборні посади тощо. У світі існує ряд міжнародних релігійних організацій (Християнська мирна конфесія, Всесвітній ісламський союз тощо), які відіграють важливу роль у спілкуванні та взаємодії різних народів. У їх полі зору знаходяться не лише релігійні проблеми, а  й також питання гуманізації суспільства, збереження миру тощо.

В сучасній Україні роль релігійних організацій у суспільному житті зросла. Це зумовлено тим, що за останні 20 років число віруючих в нашій державі збільшилося майже в 3 рази, а кількість релігійних громад у порівнянні з 1989 р. зросла майже у 8 разів. Діяльність релігійних організацій в Україні регламентується низкою нормативно правових актів.

 Громадські рухи – це масові політичні й неполітичні формування громадян, пов’язані систематичним співробітництвом заради досягнення певної мети на грунті спільних соціально-політичних інтересів.

В хронологічному аспекті виокремлюють такі громадські рухи:

- антифашистські – діяли у ряді країн Європи у 1920-х – 1930-х рр., основною метою їх діяльності була боротьба з фашизмом;

- національно-визвольні рухи країн Африки, Азії та Латинської Америки, які виникли в період визвольної боротьби народів проти колоніалізму;

- нові громадські рухи, які сформувалися у 1970-х – 1980-х рр. в ряді розвинутих країн Західної Європи та США (екологічний рух, антиглобалістський рух тощо).

- молодіжний та жіночий рухи;

- регіональні рухи (діяльність місцевого населення окремих регіонів чи націй, яка спрямована на збереження своєї культури, національної самобутності, виникли як протест проти нав’язування чужих цінностей).

Серед громадських рухів виокремлюють політичні або громадсько-політичні рухи – це структурно не оформлені масові об’єднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність, яких як правило має тимчасовий характер і спрямована на виконання певних часткових завдань, після вирішення яких вони або розпадаються, або об’єднуються у нові політичні партії чи громадські організації.

 Діяльність громадсько-політичних рухів спрямована на поліпшення чи усунення існуючих соціально-політичних та економічних умов життя через вплив на владні структури, їх вдосконалення або заміну.

У західній політології всі громадські організації та рухи називають групами тиску, бо на відміну від політичних партій вони не ставлять своєю метою здобути владу й таким чином, здійснювати керівництво державою, а лише здійснюють на неї певний тиск, який спрямований на задоволення інтересів певних груп громадян. у ряді країн існують так звані групи тиску – лоббі, основною метою яких є здійснення впливу на членів парламенту чи державних діячів, з метою прийняття ними рішень в інтересах певних кіл.

Отже, розвиток громадських об’єднань, це шлях до подальшого розвитку громадянського суспільства, демократизації всіх сфер суспільно-політичного життя, сприяє зміцненню прав і свобод людини та створення дієвих механізмів їх захищеності.

Основні категорії та поняття

 Громадські об’єднання – це добровільні формування громадян, які виникають у результаті вільного волевиявлення громадян об’єднаних на основі спільності інтересів.

 Громадські організації – це об’єднання громадян створені для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів.

Масові громадські організації – це добровільні організаційно оформлені об’єднання громадян, які метою своєї діяльності мають задоволення і захист інтересів своїх членів, діють згідно статуту та на основі принципів самоврядування.

 Професійні спілки – це масові громадські організації найманих працівників, які засновані на спільності їхніх інтересів у процесі праці й мають за мету поліпшення умов життя й праці своїх членів.

 Жіночий рух – це певна організація суспільної діяльності жінок і чоловіків, яка спрямована проти дискримінації жінок, за утвердження рівноправ’я та рівності чоловіків і жінок в усіх сферах життєдіяльності суспільства, за емансипацію та гуманізацію суспільства.

 Творчі об’єднання – це добровільні союзи, які об’єднують людей творчих професій.

 Благодійні організації – це недержавні організації, головною метою яких є благодійна діяльність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб.

 Громадські рухи – це масові політичні й неполітичні формування громадян, пов’язані систематичним співробітництвом заради досягнення певної мети на грунті спільних соціально-політичних інтересів.

 Громадсько-політичні рухи – це структурно не оформлені масові об’єднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність, яких як правило має тимчасовий характер і спрямована на виконання певних часткових завдань, після вирішення яких вони або розпадаються, або об’єднуються у нові політичні партії чи громадські організації.

Запитання для перевірки знань

1. Які права в Україні мають громадські об’єднання?

2. Охарактеризуйте види громадських рухів.

3.У чому полягають особливості масових громадських рухів?

4. Які функції виконують громадські об’єднання?

5. Яка роль громадських об’єднань у демократичному суспільстві?

6. Як на вашу думку чи при тоталітарному політичному режимі існуючі громадські об’єднання виконують у повному обсязі покладені на них функції?

7. Яку роль в сучасній Україні відіграють жіночі громадські організації?

8. Чим зумовлена поява в Україні благодійних організацій?

9. Яку роль у сучасному світі відіграють профспілкові організації? Які Ви знаєте їх функції.

10. Що Ви розумієте під поняттям громадсько-політичні рухи?

Контрольно-тестові завдання

1. Яке з наведених нижче понять ширше за змістом: а) масові громадські рухи; б) громадські організації; в) громадські об’єднання; г) громадські самодіяльні органи.

2) З якого віку в Україні її громадяни мають право вступати до громадських об’єднань? а) 14 р.; б) 16 р; в) 17 р.; г) 18 р.

3. До Міжнародної демократичної федерації жінок входить: а) 135 жіночих організацій; б) 140 жіночих організацій; в) 145 жіночих організацій; г) 125 жіночих організацій.

4. Міжнародна спілка студентів об’єднує: а) 110 студентських спілок; б) 100 студентських спілок; в) 120 студентських спілок; г) 115 студентських спілок.

5. Яка риса не характерна масовим громадським рухам? а) вони не борються за владу; б) вони представляють інтереси лише одного класу; в) їх члени мають різні ідеологічні погляди; г) вони об’єднані однією метою.

6. Діяльність громадських об’єднань в Україні може бути заборонена: а) у судовому порядку; б) постановою Кабінету Міністрів; в) органами місцевої влади; г) прокуратурою.

7. Громадські об’єднання в України не мають права: а) вступати до міжнародних організацій; б) захищати інтереси своїх членів; в) мати воєнізованих формувань; г) організовувати та проводити мітинги.

8. Напрями благодійництва та благодійної діяльності в Україні визначаються: а) благодійниками і статутами благодійних організацій; б) органами місцевої влади; в) Кабінетом Міністрів України; г) Верховною Радою України.

9. Яка з нижченазваних функції громадських об’єднань сприяє запобіганню надцентралізації влади, бюрократизації державного апарату: а) виховна; б) інтегративна; в) опозиційна; г) виховна.

10. Яка з нижченазваних функцій не є функцією профспілкових організацій: а) захист економічних та матеріальних інтересів своїх членів; б) контроль за виконанням колективного договору між власниками підприємства та роботодавцем; в) участь у виборах до парламенту; г) захист законних інтересів працівників щодо організації виробництва.

Рекомендована література

1. Конституція України. – К, 2006.

2. Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – Вересень.

3. Закон України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” від 8 вересня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – Вересень.

4. Білоус А. Політичні об’єднання в Україні. – К., 1993.- 137 с.

5. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Шемшученка Ю. С., Бабкіна В. Д. – К., 1997. – С. 258.

6. Логвина В. Л. Політологія. – К., 2006.

7. Основи політології / За ред. Ф. Кирилюка. – К., 2005.

8. Політологія / За ред. В. Кременя, М. Горлача. – Харків, 2007.

9. Рудич Ф. М. Політологія. – К.: 2005.

10. Рудич Ф. М. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку. – К.: – Парламентське видавництво, 2006. – 412 с.

11. Громадські об’єднання в Україні: Навчальний посібник / За ред. В. М. Бесчастного. – К.: Знання, 2007. – 415 с.

12. Політологія: Навчальний посібник для студентів всіх напрямів підготовки НУВГП / Ткаченко Г. І., Новічков Г. В., Циганчук А. С., Когут О. В., Шевчук Т. Є., Давидович С. Н., Цецик Я. П. – Рівне: НУВГП. – 2008.

13.  Шляхтун П. П. Політологія. – К., 2002. – С. 154.

Тема 11

Сучасні світові суспільно-політичні течії

 

План

  1.  Лібералізм і неолібералізм.
  2.  Консерватизм і неоконсерватизм.

3. Основні ідейно-політичні течії в робітничому русі.

4. Політичний екстремізм та його різновиди.

1. Лібералізм і неолібералізм

У сучасному світі простежується тісний взаємозв’язок між політикою, як практичною  діяльністю й ідеологією. Це зумовлено тим, що політика як цілеспрямована діяльність, спрямована на здобуття, утримання та використання влади завжди має ідеологічне обґрунтування й таким чином, здійснюється під впливом певної сукупності ідей та поглядів, що виражають інтереси тих або інших груп людей, насамперед класів.

Але різні за своїм ідеологічним спрямуванням політичні сили пропонують відмінні одна від одної моделі розвитку суспільства. Відповідно до таких відмінностей можна виокремити чотири основних ідейно-політичних доктрини сучасності:

-  лібералізм;

- консерватизм;

- комунізм;

- соціал-демократизм.

 Політична течія – це життєдіяльність певних політичних сил, які об’єднані в організаційні структури (партії, рухи) і мають систему вироблених ідейно-політичних поглядів, або певну доктрину суспільного розвитку.

 Ідейно-політична доктрина – це ідейно-політична система, яка базується на своєрідних світоглядних і політичних принципах та орієнтує на розбудову певного суспільного ладу.

 Лібералізм (від лат. liberalis – вільний) зародився як ідеологія буржуазії у XVIII ст. і остаточно сформувався як ідейно-політична доктрина до середини XIX ст.

В основу лібералізму як суспільно-політичної доктрини покладено ідеї мислителів епохи Просвітництва: Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Б. Констана, А. Сміта, Ш.-Л. Монтеск”є та інших.

Основні принципи класичного лібералізму знайшли своє відображення у Декларації прав людини і громадянина (1789) та Конституції Франції (1791), Декларації про незалежність США (1776), Конституції США.

Однак дише у середині ХІХ ст. доктрина класичного лібералізму стала пануючою в тогочасній європейській і північноамериканській політичній думках, а ліберальні партії висунулися на провідні позиції в політичному житті ряду країн.

Представники ліберального напряму в суспільно-політичній думці проголосили віджилими всі форми спадкової влади й привілеїв, а на перше місце поставили свободу та природні права індивіда. Щодо державної влади то вони вимагали її поділу на три відносно самостійних гілки – законодавчу, виконавчу та судову.

В економічному плані прибічники доктрини класичного лібералізму обґрунтовували доцільність ліквідації цехової регламентації, проголосивши тим самим повну свободу підприємницької діяльності, яка мала базуватись на приватній власності й вільній конкуренції та нерегульованому ринку. Таким чином, держава не мала втручатися в економіку, а її функції зводилися лише до охорони миру й спокою громадян.

У результаті перемоги ліберальної доктрини у ряді країн Західної Європи та США було створено передумови для економічного розвитку, формування демократичних суспільств, парламентаризму, побудові правової держави та громадянського суспільства.

Але держава, яка створила рівні можливості та права самоусунулась від втручання в економіку, що призвело до різкої диференціації суспільства і як наслідок посилило класову боротьбу. У поєднанні з світовими економічними кризами, які стали особливо яскраво помітними наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ ст. це зумовило кризу класичного лібералізму. У ситуації, яка склалася ідеологи цієї суспільно-політичної течії виступили з пропозиціями про перегляд ряду положень класичного лібералізму й проведення реформ, які мали обмежити права монополій та надати право державі регулювати економіку. Все це призвело до трансформації лібералізму в неолібералізм – сучасну політичну течію, яка є різновидом традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувалась як відображення трансформації суспільства, від вільного підприємництва до державного регулювання економіки, інституціалізації нових форм державного втручання у суспільне життя зі збереженням класичних принципів демократії, вільної конкуренції та приватного підприємництва.

На практиці вперше ідеологію неолібералізму було реалізовано у США в 1930-х рр. Ф. Д. Рузвельтом в політиці його нового курсу. В економіці цей курс дістав назву кейсіанство.

Основними рисами сучасного неолібералізму є:

  •  збільшення регулюючої функції держави в суспільстві;
  •  держава гарантує громадянам не лише політичні, а й соціальні права;
  •  ринок регулюється відповідними органами держави, а останньою ведеться боротьба проти монополізації ринку;
  •  визнається доцільність партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх її рівнях.

Нині ідеологія неолібералізму має багато прихильників. У світі функціонує 110 ліберальних партій, 60 з яких об’єднані в ліберальний інтернаціонал.  Проте в останні десятиліття позиції лібералів послабилися, у більшості країн Західної Європи їх витіснили консерватори та соціал-демократи. У США в наслідок зближення лібералів з соціал-реформаторами ця політична течія залишилася однією з найвпливовіших.

Таким чином, у результаті еволюції ідеології лібералізму ця суспільно-політична доктрина зазнала значної трансформації, однак її основоположні політичні принципи залишаються незмінними.

  1.  Консерватизм і неоконсерватизм.

 Термін консерватизм походить від латинського слова concervare, що означає охороняти,зберігати. Як суспільно-політична доктрина консерватизм характеризується схильністю до збереження усталених суспільних порядків, політичною стабільністю, стриманістю щодо проведення соціальних реформ.

Консерватори перебувають на платформі поступового розвитку суспільства й таким чином, щоб майбутнє не знищувало минулого.

Як суспільно-політична доктрина консерватизм бере свій початок, ще у XVIII ст. як відповідь феодально-аристократичних кіл на соціальні зміни, які були зумовлені буржуазними революціями, що покликало загрозу існуючим у тогочасній Європі порядкам.

У загальний обіг термін консерватизм було введено лише у першій третині ХІХ ст., коли відомий французький представник аристократичних кіл Франсуа де Шатобріан у 1818 р. почав видавати журнал Консерватор.

Родоначальником консерватизму як суспільно-політичної доктрини вважається відомий англійський політичний діяч, філософ та публіцист Едмунд Берк, який  у ряді своїх робіт піддав осуду Французьку революцію.

Незважаючи на певні відмінності, які існують у різних напрямах цієї суспільно-політичної доктрини основою консерватизму стало визнання й обґрунтування природної та соціальної нерівності людей.

Крім вищеназваної основні ідеї консерваторів заключаються в наступному:

  •  заперечення договірної теорії походження держави;
  •  ототожнювали політичну свободу громадян з обмеженням державної влади;
  •  були прихильниками соціальної стабільності, виступали проти проведення реформ вважаючи, що нема гарантій, що нові відносини будуть кращими за попередні;
  •  заперечували проти втручання держави в економіку й соціальні відносини;

Загалом, коли для лібералів – держава виконувала функцію “нічного сторожа”, була надкласовим арбітром-примирювачем, то відповідно до концепції консерваторів держава мала бути поліцейським, який твердо стояв на сторожі інтересів капіталу, нав’язуючи його волю трудящим, а в разі необхідності він повинен був застосовувати жорсткі заходи.

Після Другої світової війни консерватори втратили на деякий час свої позиції в Європі, а їх основним центром стали США, де відбулося їх зближення з лібералами й досягнення між ними консенсусу, що призвело до появи неоконсерватизму, який акумулював ідеї консерваторів і лібералів.

Упродовж 1970-х – 1980-х рр. у ряді країн Європи ідеї неоконсерватизму відродилися, а сама течія знову стала однією з найвпливовіших. Змінилася й соціальна база на яку спираються консерватори, нині вони мають значний вплив серед буржуазії. Дещо пізніше неоконсерватори стали на платформу необхідності вирішення існуючих проблем в освіті, медицині, соціальній сфері.

Сучасний неоконсерватизм характеризується наступними ознаками:

- заміна реформістської моделі розвитку економіки – монетаристською, яка передбачає звільнення приватного підприємництва від надмірного державного втручання, заохочення подальшого розвитку ринкових відносин, приватного підприємництва;

- у політичній сфері консерватори стоять на позиції посилення елітарних тенденцій, підтримують принципи конституціоналізму, поділу влади, загального виборчого права, виступають за демократизацію політики й соціальних відносин;

- у соціальній сфері вони перебувають на платформі жорсткої економіки, виступають за скорочення соціальних витрат.

Отже сучасний неоконсерватизм – це синтез ідей і поглядів неолібералізму й класичних консервативних цінностей.

У сучасному світі ідеї консерваторів знаходять значну підтримку в суспільстві. У ряді провідних держав світу представники цієї політичної доктрини перемагають на виборах й таким чином, неоконсерватори перебувають при владі. Найвідомішими представниками цього напряму серед політичних діячів сучасності є: Н. Саркозі, С. Берлусконі, Дж. Буш, М. Течер, Г. Коль та інші.

3. Основні ідейно-політичні течії в робітничому русі.

Головними сучасними ідейно-політичними доктринами, які відображають інтереси як робітників, так і інших категорій найманих працівників є комунізм та соціал-демократизм, як різновид соціалізму. На відміну від лібералізму та консерватизму, головною ідеєю, яку обґрунтовували теоретики комунізму й соціалізму стала ідея соціальної рівності громадян у суспільстві.

Комунізм як суспільно-політична доктрина.

Ідеї соціальної рівності, справедливості відомі з найдавніших часів. Вперше ці погляди, які виражали протестні настрої проти капіталістичного ладу було систематизовано в Англії, де виник утопічний соціалізм, основоположником якого був Т. Мор, який у своїй праці “Утопія” змоделював республіку в котрій всі будуть рівними й не матимуть особистої власності.

Подібні комуністичні ідеї висловлювали й інші представники раннього утопічного соціалізму – Т. Кампанелла, Г. Маблі та інші.

Наступним етапом розвитку утопічного соціалізму став критичний утопічний соціалізм ХІХ ст. представники якого А. де Сен-Сімон, Ш. Фур’є та Р. Оуен виражаючи інтереси робітничого класу до кінці так і не усвідомили класового змісту свого вчення.

Ключовим етапом розвитку соціалістичних та комуністичних ідей стало вчення К. Маркса та Ф. Енгельса, які сформулювали та обґрунтували свою концепцію соціалізму, яка полягала у наступному:

  •  соціалізм розглядався марксистами як перша фаза комунізму, яка наступить після соціалістичної революції у результаті котрої цей лад змінить капіталістичний.
  •  у результаті революції буде повністю ліквідовано приватну власність та експлуатацію класів;
  •  буде встановлено суспільну власність на засоби виробництва;
  •  у суспільстві провідну роль відіграватиме робітничий клас;
  •  буде реалізовано принцип від кожного за здібностями, кожному за працею;
  •  держава у формі диктатури пролетаріату зберігатиметься лише на нижчій фазі комунізму, а на вищій вона відімре;
  •  необхідністю створення умов для всебічного й гармонійного розвитку особистості.

Відповідно до поглядів марксистів, комунізм – це суспільно-політична течія, яка ставила своєю метою встановлення суспільства, заснованого на єдиній загальнонародній власності на засоби виробництва його планомірному розвиткові, розподілі за потребами, забороні приватної власності.

Комунізм обстоював утвердження планування як регламентації з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції, здійснення самоврядування, досягнення рівноправ’я, розподілу матеріальних і соціальних благ “за потребами”.

 Різновидами комуністичної доктрини є: ортодоксальний марксизм, ленінізм, сталінізм, маоїзм, троцькізм, неомарксизм.

Ідеї висунуті теоретиками комунізму були реалізовані на практиці у ряді країн. Але як показала практика побудови комуністичного суспільства, цей суспільний лад здійснювався через застосування насильства, повну заборону приватної власності на засоби виробництва, ліквідацію демократичних прав і свобод громадян, знищення інститутів громадянського суспільства, політичної та духовної опозиції, створення командно-адміністративної моделі управління тощо.

Як показала практика головна комуністична ідея – ідея соціальної рівності – виявилась не тільки недосяжною, а й утопічною. Намагання реалізувати цю ідею призвело до того, що жертвами ідеологів комунізму стали цілі покоління.

Криза комуністичних ідей у результаті призвела до його політичної кризи, у наслідку якої у більшості країн де панував комуністичний режим він припинив своє існування, або був реформований. Ті країни, де й до нині при владі знаходяться комуністи перебувають у глибокій кризі. Зменшилась і кількість комуністичних партій у світі, також значно послабився й їх вплив. Нині більшість комуністичних партій вже не висувають ідей будівництва комунізму, а поступово переходять на соціал-демократичні позиції. Як показала практика політичного життя саме соціал-демократизм виявився значно міцнішим за комунізм.

На початку ХХ ст. у робітничому русі відбувся розкол. Революційне, радикально налаштоване комуністичне крило відмежувалося від реформістського напряму соціал-демократії, що зумовило значне протистояння у цьому суспільно-політичному русі, але з часом соціал-демократи здобули значний вплив у багатьох розвинутих країнах Європи. На відміну від комуністів соціал-демократи сформулювали власну концепцію розвитку суспільства, в якій було передбачено дієвий механізм захисту економічних, політичних, культурних прав незаможних верств суспільства. Основні ідеї соціал-демократів полягають у тому, що:

- побудувати соціалізм можна не революційним шляхом, а шляхом поступового реформування суспільства в якому має бути збережена приватна власність, створено умови для росту середнього класу, досягненням високого рівня соціального партнерства й соціальної рівності.

Одним з перших сформулював та обґрунтував ці ідеї Е. Бернштейн, який вважав, що перехід від капіталізму до соціалізму буде довготривалим процесом поступового переростання старого суспільства в нове. Віддаючи перевагу еволюційному шляху переходу від капіталізму до соціалізму над революційним він вважав, що робітничий клас впродовж певного часу повинен ділити владу в державі з буржуазією, а усуспільнення власності на засоби виробництва має відбуватися поступово, з збереженням змішаних форм власності. Провідною тезою соціал-демократичної доктрини Е. Бернштейна є:Рух – це все, кінцева мета ніщо. На практиці це означало, що соціал-демократи не бачили соціалізм у вигляді якоїсь сформованої мети. Адже мета, яку ставили перед собою соціал-демократи не могла бути досягнена в один стрибок, вона була безперервною, й упродовж розвитку суспільства вона буде наповнюватися новим змістом. У соціал-демократичній доктрині він:

- заперечував вчення К. Маркса про революцію, класову боротьбу й диктатуру пролетаріату;

- сформулював програму проведення реформ, у результаті яких капіталізм мав поступово трансформуватися в соціалізм.

Як сучасна суспільно-політична доктрина соціал-демократія має багато різновидів. Соціал-демократичні й соціалістичні партії об’єднані в Соціалістичний Інтернаціонал, який відновив свою роботу в 1951 р. Основними програмними документами цього міжнародного об’єднання є: “Цілі і завдання міжнародного соціалізму” (1951), “Декларація принципів” (1989), в якій було переглянуто деякі попередні погляди на окремі методи економічної діяльності, які раніше вважалися незаперечними. У цьому документі наголошено, що:

- націоналізація підприємств не є панацеєю від усіх соціальних хвороб суспільства;

- ні державна, ні приватна власність на засоби виробництва не є гарантією економічної ефективності чи соціальної справедливості;

- не можна абсолютизувати економічне піднесення, оскільки воно завдає шкоди екології тощо.

Нині демократичний соціалізм визначений як міжнародний політичний рух, який веде боротьбу за соціальну справедливість і солідарність. Основною метою сучасної соціал-демократії проголошено сприяння побудови такого суспільного устрою за якого можна буде зміцнити соціальні цінності, а кожна людина отримає можливість розвивати свої здібності, користуючись гарантіями своїх прав у демократичному суспільстві.

Соціал-демократи були й є однією з найвпливовіших суспільно політичних течій світу. Наприкінці 1990-х на початку 2000-х рр. у світі існує більше 80 соціал-демократичних партій, з яких близько 30 були при владі самостійно або в коаліції з іншими політичними структурами. Більше 70 партій об’єднані в Соціалістичному Інтернаціоналі. Україна в ньому нині представлена Соціалістичною партією України, а до складу попереднього Соціалістичного Інтернаціоналу з початку 1930-х рр. входила Українська соціалістично-радикальна партія, яка функціонувала у Західній Україні, а її чільні діячі М. Стахів та І. Макух входили й до керівництва цієї міжнародної організації.

Таким чином, у сучасному світі ідеї соціал-демократії мають значну кількість прихильників у світі, а ця суспільно-політична течія є однією з найвпливовіших.

4. Політичний екстремізм та його різновиди.

Екстремізм – це складне соціально-політичне та ідейно-психологічне явище. Найбільш часто він виникає в середовищі тих верств чи класів, економічне й політичне значення яких у суспільстві знижується й вони відчувають загрозу своєму соціальному статусу.

 Політичний екстремізм – це схильність до використання силових методів у політиці (часто радикальних).

До особливостей політичного екстремізму відносять:

- ігнорування об’єктивного аналізу політичної ситуації;

- прагнення будь-яким чином прискорити політичні події;

- правовий нігілізм, руйнування державних і політичних структур, що сформувалися у процесі історичного розвитку держави;

- домінування силових методів при вирішенні політичних завдань;

- нерозуміння об’єктивних законів виходу країни з кризи у тому числі й політичної.

Щодо ідеолого-політичного обґрунтування політичного екстремізму то його ідеологічною особливістю є вибіркове користування тими поглядами й цінностями, які присутні в основних ідейно-політичних доктринах сучасності.

Таким чином, ті екстремістські рухи, які адресують свою ідеологію робітничому класу, а метою своєї діяльності проголошують звільнення робітників від панування буржуазії, заперечують експлуатацію найманих працівників й виступають за повну ліквідацію експлуататорських класів, стоять на платформі соціальної рівності, використовують елементи марксистської ідеології  вони визначаються як ліві екстремістські рухи. Ті ж екстремістські угруповання, які орієнтуються на приватну власність, соціальну нерівність, обстоюють позицію збереження панівного становища буржуазії тощо визначаються як праві екстремістські рухи. Ще однією особливістю правих екстремістських угруповань є те, що у своїй ідеологічній доктрині й обґрунтуванні методів політичної діяльності вони важливе місце відводять національному питанню, обстоюючи пріоритет, а то й “вищість” своєї нації. Саме об’єктивний аналіз ідейних засад екстремістських рухів дає можливість зрозуміти політичні процеси, особливо у суспільствах перехідного типу, нестабільний розвиток яких є сприятливим підґрунтям для появи й активізації політичного екстремізму в його різноманітних формах.

Отже, політичний екстремізм є далеко неоднорідною політичною течією, яка має різноманітні напрями, часто в ідеологічному плані діаметрально протилежні.

Головними різновидами правого екстремізму є фашизм і неофашизм, а лівого анархізм, та його різновиди: анархо-комунізм, анархо-синдикалізм і анархо-індивідуалізм.

Найбільш крайнім виявом політичного екстремізму є політичний тероризм.

 Тероризм – це політична практика, одна з форм вирішення політичних завдань в основу якої покладено систему залякувань, провокацій, дестабілізації політичної ситуації в суспільстві шляхом застосування насильства.

 Фашизм (походить від лат. fasio, італійського   fascismo – зв’язка, об’єднання) – це правоекстремістський політичний рух, який виник у Західній Європі після Першої світової війни. Основною соціальною базою на яку опиралися лідери фашистів – були ветерани війни, декласовані елементи, які в результаті воєнних дій втратили свій колишній соціальний статус. На етапі свого зародження й початку функціонування фашисти вдало використовували деякі соціалістичні гасла, які ними поєднувалися з націоналізмом, що сприяло росту їх популярності у тогочасному західноєвропейському суспільстві, однак пізніше вони стали на захист інтересів великих промисловців. Першу фашистську організацію під назвою “Фаші ді комбаттіменто” (“Союз боротьби”) було створено в Італії у 1919 р. Беніто Муссоліні. Впродовж 1920-х – 1930-х рр. фашистські організації почали діяти у Німеччині, де лідер німецьких нацистів Адольф Гітлер вдало спекулював на вражених Версальським мирним договором національних почуттях німців, ускладненням економічної ситуації у Веймарській республіці. Важливу роль у посиленні німецького нацизму відіграли й реваншистські настрої в тогочасному середовищі військовиків, значна частина яких поділяла погляди фашистів щодо відродження військового потенціалу країни.

Ідеологія фашизму – це антидемократизм, расизм й антикомунізм. ЇЇ концептуальне обґрунтування базується на теорії нації як вищої й вічної реальності, яка ґрунтується на спільності крові. Одним з своїх провідних завдань німецькі фашисти поставили збереження чистоти німецької крові й нації. Щодо інших націй то ідеологи фашизму обґрунтували національну й расову теорію, згідно якої одні раси й нації ними вважались “вищими”, другі “нижчими”, й повинні були служити “вищій” нації, а “треті” взагалі підлягали тотальному знищенню, метою якого було створення “життєвого простору” для представників “арійської раси”.

Політичною формою фашистської держави став тоталітаризм, а держава була визначена відповідальною за долю нації як фізично, так і духовно.

Фашизм відіграв вирішальну роль у розв’язання Другої світової війни, в якій зазнав повної поразки від країн антигітлерівської коаліції. Однак поразка у війні остаточно не зупинила розвитку фашизму. У ряді країн Західної Європи, а пізніше й Центральної та Східної виникли й почали свою діяльність неофашистські організації, які проповідують ті ж самі погляди що й їх попередники фашисти, спираються на ту ж саму соціальну базу. У джерел відродження фашистських організацій, особливо у Німеччині, Італії та Австрії стали відомі діячі фашистського руху 1920-х – 1930-х років.

 Анархізм (походить від грецьк. anarchia – безвладдя) – це ідейно-політична течія, яка проголосила своєю метою знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади вільною й добровільною асоціацією громадян.

 Окремі ідеї анархізму присутні у працях античних і середньовічних філософів, але як політична течія він почав формуватися лише у 1840-х – 1870-х рр. в Європі. По своїй суті анархізм не є однотипною ідейно-політичною течією. Відповідно до базових відмінностей щодо питання досягнення задекларованих цілей у ньому виокремлюють три основних напрями: анархо-індивідуалізм, анархо-синдикалізм й анархо-комунізм.

В основу анархо-синдикалізму покладено вчення німецького мислителя М. Штірнера, про абсолютну свободу індивіда, який у своїх діях не повинен бути пов’язаний ні з нормами права, ні з нормами моралі, ні релігійними догмами. Виступаючи проти існування держави М. Штірнер обґрунтовував теорію, що основу соціальної організації суспільства становить спілка егоїстів, метою якої має бути налагодження постійного й ефективного обміну між товаровиробникам. Близьким по поглядах до М. Штірнера був й французький теоретик анархо-індивідуалізм П. Ж. Прудон.

У зв’язку з загостренням класової боротьби та поширенням революційних настроїв серед робітників ідеї анархо-індивідуалізму були поступово витіснені концепцією анархо-комунізму ідеологами, якої стали російські революціонери М. О. Бакунін та П. О. Кропоткін.  В узагальненому вигляді їх ідеї можна звести до наступного:

- держава у будь-якій своїй формі є знаряддям гноблення широких верств суспільства тому її потрібно ліквідувати;

- заперечувалася диктатура пролетаріату. Це ними обґрунтовувалося тим, що всі робітники не зможуть ні за ніяких умов бути диктатором, у зв’язку з цим диктатура пролетаріату поступово перетвориться у диктатуру меншості, яка буде відстоювати не загальнодержавні інтереси, а свої власні.

- робітники не повинні ні за яких умов брати участі як у парламентських виборах, так і в діяльності будь-яких представницьких органів, бо тим самим визнають владу буржуазії.

Анархо-синдикалізм ставить за мету знищення капіталістичного ладу за допомогою революційної боротьби професійних спілок. Враховуючи ту обставину, що провідною функцією держави є захист інтересів привілейованих верств суспільства, анархо-синдикалізм розглядав боротьбу з нею як головну складову процесу руйнування капіталістичного ладу, рушійною силою, якого мали бути економічні організації робітників – професійні спілки, а не політичні – партії.

Таким чином, анархізм є далеко неоднорідною політичною течією, яка використовує різні ідеологічні підходи, що й знайшло свій вияв у різних його напрямах.

Основні категорії та поняття

Політична течія – це життєдіяльність певних політичних сил, які об’єднані в організаційні структури (партії, рухи) і мають систему вироблених ідейно-політичних поглядів, або певну доктрину суспільного розвитку.

 Ідейно-політична доктрина – це ідейно-політична система, яка базується на своєрідних світоглядних і політичних принципах та орієнтує на розбудову певного суспільного ладу.

 Лібералізм – традиційна політична течія, яка відстоює необмежену свободу підприємництва й торгівлі, парламентський державний устрій, плюралістичну демократію, широкі свободи для індивідів у політичній, економічній та інших сферах суспільства.

Неолібералізм – сучасна політична течію, яка є різновидом традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувалась як відображення трансформації суспільства, від вільного підприємництва до державного регулювання економіки, інституціалізації нових форм державного втручання у суспільне життя зі збереженням класичних принципів демократії, вільної конкуренції та приватного підприємництва.

 Консерватизм – політична ідеологія, що орієнтується на збереження, підтримання існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей.

 Комунізм – це суспільно-політична течія, яка ставила своєю метою встановлення суспільства, заснованого на єдиній загальнонародній власності на засоби виробництва його планомірному розвиткові, розподілі за потребами, забороні приватної власності.

 Політичний екстремізм – це схильність до використання силових методів у політиці (часто радикальних).

 Тероризм – це політична практика, одна з форм вирішення політичних завдань в основу якої покладено систему залякувань, провокацій, дестабілізації політичної ситуації в суспільстві шляхом застосування насильства.

 Анархізм– це ідейно-політична течія, яка проголосила своєю метою знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади вільною й добровільною асоціацією громадян.

 Запитання для перевірки знань

1. Що вплинуло на появу ідеологічного обґрунтування політики? Як це відображено в різних державах?

2. Охарактеризуйте лібералізм і неолібералізм? Що в них спільного, що відмінного?

3. Чому після Другої світової війни відбулося зближення між лібералами й консерваторами?

4. Яка різниця між неолібералізмом і неоконсерватизмом?

5. Проаналізуйте основні ідейно-політичні доктрини в робітничому русі на сучасному етапі?

6. В чому полягає різниця між комунізмом і соціал-демократизмом?

7. Що являє собою політичний екстремізм?

8. Чому нині тероризм є глобальною проблемою людства і як на Вашу думку можна подолати це явище?

9. Проаналізуйте основні ідеї політичні анархізму?

10. Чому фашизм і неофашизм є реакційними політичними ідеологіями?

Контрольно-тестові завдання

1. Яка соціально-політична доктрина обстоює вільне підприємництво, невтручання держави в економіку, визнає пріоритет прав людини, демократичні принципи формування державної влади? а) фашизм; б) неофашизм; в) комунізм; г) лібералізм.

2. Фундатором лібералізму вважається: а) Е. Берк; б) Дж. Локк; в) Т. Кампанелла; г) Т. Гобс.

3. Термін консерватизм в обіг ввів: а) Е. Берк; б) К. Меттерніх; в) Ф. де Шатобріан; г) Л. де Бональд.

4. Яка сучасна ідейно-політична доктрина має наступні ознаки: заміна реформістської моделі розвитку економіки – монетаристською, передбачає звільнення приватного підприємництва від надмірного державного втручання, заохочення подальшого розвитку ринкових відносин, приватного підприємництва; політичній сфері стоять на позиції посилення елітарних тенденцій, підтримують принципи конституціоналізму, поділу влади, загального виборчого права, виступають за демократизацію політики й соціальних відносин; в соціальній сфері вони перебувають на платформі “жорсткої економіки”, виступають за скорочення соціальних витрат: а) неолібералізм; б) комунізм; в) неоконсерватизм; г) соціал-демократизм.

5. Яка ідейно-політична доктрина сучасності характеризується наступними ознаками: збільшення регулюючої функції держави в суспільстві; держава гарантує громадянам не лише політичні, а й соціальні права; ринок регулюється органами держави, ведеться боротьба проти монополізації ринку;визнається доцільність партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх її рівнях: а) неолібералізм; б) неоконсерватизм; в) соціал-демократизм; г) неофашизм.

6. Яка з сучасних суспільно-політичних течій заперечує існування держави й виступає за її знищення? а) комунізм; б) анархізм; в) соціал-демократизм; г) клерикалізм.

7. Як показала політична практика головна комуністична ідея – ідея соціальної рівності: а) була у повному обсязі реалізована; б) була частково реалізована; в) не була реалізована через зовнішньополітичну ситуацію в світі;

г) виявилась не тільки недосяжною, а й утопічною.

8. Який політичний режим встановлюється після приходу фашистів до влади? а) демократичний; б) перехідний авторитарно-демократичний; в) авторитарний; г) тоталітарний.

9. Яка українська політична партія входить до Соціалістичного Інтернаціоналу на сучасному етапі? а) Соціалістична партія України; б) Комуністична партія України; в) жодна з діючих в Україні політичних партій; г) Народно-демократична партія України.

10) Одним з основоположників, якої сучасної ідейно-політичної доктрини був: Е. Бернштейн? а) комунізму; б) соціал-демократизму; в) лібералізму; г) консерватизму.

Рекомендована література

1. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Шемшученка Ю. С., Бабкіна В. Д. – К., 1997. – С. 258.

2. Шляхтун П. П. Політологія. – К., 2002.

3. Україна у міжнародних відносинах ХХ ст.: Навчальний посібник / За ред. Я. Й. Малика. – Львів, 2007.

4. Логвина В. Л. Політологія. – К., 2006.

5. Основи політології / За ред. Ф. Кирилюка. – К., 2005.

6. Політологія / За ред. В. Кременя, М. Горлача. – Харків, 2007.

7. Шульженко Ф. П. Історія політичних і правових вчень: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2007.

8. Рудич Ф. М. Політологія. – К.: 2005.

9. Рудич Ф. М. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку. – К.: – Парламентське видавництво, 2006.

10. Політологія: Навчальний посібник для студентів всіх напрямів підготовки НУВГП / Ткаченко Г. І., Новічков Г. В., Циганчук А. С., Когут О. В., Шевчук Т. Є., Давидович С. Н., Цецик Я. П. – Рівне: НУВГП. – 2008.

11. Будкін В. Тероризм – одна з глобальних проблем сучасності // Політика і час. – 2004. – № 9.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

78591. Рідний край, де ми живемо, Україною зовемо 78 KB
  Обладнання: карта України державні символи України картки для роботи в парах зошит Я і Україна кросворд ілюстрації з краєвидами Києва різнокольорові паперові квітки недомальовані смайлики. Люби шануй оберігай Усе що зветься Україна.
78592. Зовнішня будова рослин. Рослини - живі організми. Рослини - джерело поживних речовин і кисню на Землі 97.5 KB
  Поглибити поняття органів рослин; сформувати уявлення про значення кожного органу (кореня, стебла, листків, квіток, плодів з насінням) для рослини, про особливості живлення і дихання рослин; уміння розрізняти органи рослин, називати їх; розвиток пізнавальних інтересів учнів...
78593. Кругообіг води в природі. Вода має бути чистою 155 KB
  Продовжити формувати поняття вода уявлення про умови перетворення води з одного стану в інший про кругообіг води в природі про необхідність бережного використання її. Обладнання: склянки з водою кусочки льоду скляна пляшка з замороженою водою; таблиця Кругообіг води в природі...
78594. ПІДСУМКОВИЙ УРОК ПО ТЕМІ «ТВАРИНИ» 44 KB
  Мета: Узагальнити і систематизувати знання учнів про найбільші групи тварин, розвивати вміння порівнювати варини,класифікувати їх за суттєвими ознаками, встановлювати взаємозв’язки з неживою природою; розвивати спостережливість,вміння аналізувати, робити висновки; виховувати шанобливе ставлення до тварин.
78595. Значення ґрунту в природі і для людей. Охорона ґрунту 3.69 MB
  Мета: формувати уявлення про значення ґрунтів в природі та значення його для людей про шляхи забруднення і руйнування ґрунту про охорону і збереження ґрунту розвивати логічне мислення виховувати бережливе ставлення до природних багатств.
78596. Формы финансовой поддержки малых предприятий 30 KB
  Государственная поддержка малого предпринимательства реализуется по следующим направлениям: формирование инфраструктуры поддержки и развития малого предпринимательства; создание льготных условий использования государственных финансовых материальнотехнических и информационных ресурсов научнотехнических разработок и технологий; учреждение порядка регистрации субъектов малого предпринимательства лицензирования их деятельности сертификации их продукции предоставления статистической и бухгалтерской отчетности; поддержка...
78597. Современные тенденции развития малого предпринимательства в регионах 48.5 KB
  Современные тенденции развития малого предпринимательства в регионах. В современных условиях роль малого бизнеса в рыночной экономике растет. Функции малого бизнеса: Экономические функции малого бизнеса: Придает рыночной системе необходимую гибкость активизация структурных сдвигов процессов разгосударствления и приватизации. Социальные функции малого бизнеса: Обеспечивает рост занятости.
78598. Взаимодействие малых и крупных компаний 56 KB
  Ford Motor США Mitsui Япония Mitsubishi Япония Itochu Япония Функции крупного бизнеса. Именно благодаря большим предприятиям идет развитие бизнеса в основе которого лежат механизмы снижения издержек производства. С наибольшей наглядностью эти свойства крупного бизнеса проявились в деятельности современных транснациональных корпораций ТНК. Эти особенности крупных фирм создают возможности для устойчивого развития бизнеса в средних и мелких размерах.
78599. Развитие предпринимательства на основе лизинга 35 KB
  Развитие предпринимательства на основе лизинга. ЛИЗИНГ англ. Лизинг осуществляется на основе долгосрочного договора между лизинговой компанией лизингодателем приобретающей оборудование за свой счет и сдающей его в аренду на несколько лет и фирмойарендатором лизингополучателем которая постепенно вносит арендную плату за использование лизингового имущества. После истечения срока действия договора арендатор либо возвращает имущество лизинговой компании либо продлевает срок действия договора заключает новый договор либо выкупает...