5415

Культура на українських землях у найдавніші часи

Реферат

Культурология и искусствоведение

Культура на українських землях у найдавніші часи План Культура первісного суспільства як історичний тип. Культурний розвиток первісного суспільства. Культура найдавніших державних утворень на українських землях. ...

Украинкский

2012-12-09

219.5 KB

412 чел.

PAGE  2

Культура на українських землях у найдавніші часи

План

  1.  Культура первісного суспільства як історичний тип.
  2.  Культурний розвиток первісного суспільства.
  3.  Культура найдавніших державних утворень на українських землях.
  4.  Релігійні вірування та народна творчість слов’ян.

Культура первісного суспільства є однією з найвагоміших тем курсу «Історія української культури». Вона започаткувала ту гаму граней матеріальної і духовної культури, яка в наступні епохи лише шліфувалася і поглиблювалася цивілізацією. В процесі еволюції первісна культура сформувала діалектику культурогенезу, що проявляється у двох основних напрямках – перший, як формування культури людства взагалі; другий – як трансформацію і зміну культури одних народів культурою інших. Вивчення витоків та першооснов розвитку цивілізації сприяє осмисленню та розумінню процесу сучасного розвитку української культури й оптимальної можливості прогнозування їх еволюції в майбутньому.

І. Культура первісного суспільства як історичний тип

Першою формою людського співжиття було первісне суспільство. Воно виникло на Землі понад 2 млн. років тому й існувало в окремих районах до V-ІV тис. до н.е.  Це найдовший період часу, що знаменував появу людини та перехід її від некультурного стану до культурного. За цей час відбулося зародження людини сучасного типу (homo sapiens), утвердження екзогамії, перехід від привласнюючого типу господарства до відтворюючого, відокремлення скотарства від землеробства, а поява зародків писемності свідчила про перехід від доісторичних часів розвитку людства до історичних.

Даний розділ присвячений розкриттю основних характеристик і особливостей культури первісного суспільства. Щоб збагнути суть і закономірності розвитку культури первісного суспільства, передусім потрібно засвоїти досить складну його періодизацію. Нині склалися три її види :

  •  археологічна,
  •   культурно-цивілізаційна,
  •   історична (що відповідає становленню та розвитку суспільно-економічних формацій).

І. АРХЕОЛОГІЧНА ПЕРІОДИЗАЦІЯ

Ґрунтується на дослідженнях матеріальних знахідок, ділить цей період на три віки: кам’яний, мідно-бронзовий та залізний.

Кам’яний вік був також розбитий на три періоди:

  •  палеоліт (древній, давній або «нижній» камінь).
  •  мезоліт («середній» камінь),
  •  неоліт (новий або «верхній камінь»),

що характеризувалися певною технікою обробки, формою та призначенням кам’яних знарядь праці. Кожний з цих періодів поділявся на археологічні культури, назва яких відповідала найбільш характерним місцям знахідок. (Недоліки: така періодизація не враховувала досягнень історико-культурного розвитку, зводячи їх лише до матеріалу й техніки обробки знарядь праці, зброї, житла, місця поховання та ін.).

ІІ. КУЛЬТУРНО-ЦИВІЛІЗАЦІЙНА ПЕРІОДИЗАЦІЯ

Відомо, що першу класичну періодизацію первісної історії людства зробив американський історик та етнограф Льюіс Генрі Морган (1818 - 1881), розділивши її на дикість, варварство і цивілізацію. Відстоюючи ідею прогресу та єдності історичного шляху людства, вчений обґрунтував:

- положення про розвиток власності від колективних форм до приватних,

- про еволюцію сім’ї та шлюбу від групових форм до індивідуальних,

- першим показав значення роду як основного осередку первісного суспільства.

У книзі «Стародавнє суспільство» він поділив історію первісного суспільства на два періоди – «дикість» і «варварство», даючи кожному комплексну характеристику матеріальної та духовної культури. Кожен з них поділяється на нижчий, середній і вищий ступені, відповідно до успіхів матеріального виробництва.

Протягом періоду дикості:

  •  людина поступово виділялася з тваринного світу,
  •  почала привласнювати готові продукти природи,
  •  створювала перші знаряддя праці,
  •  добувала вогонь.

- Тут виникли зародки виробничих відносин, які у своєму розвитку пройшли дві стадії (епохи): привласнюючого і відтворюючого господарства. - У цей період зароджуються такі форми людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво, традиції тощо.

ІІІ. Сучасні вчені використовують і третю – ІСТОРИЧНУ ПЕРІОДИЗАЦІЮ, в основі якої покладено вчення про суспільно-економічну формацію, створену на базі відповідного способу виробництва, Це первіснообщинний та рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм, комунізм.

Первісне суспільство – перша в історії довготривала суспільно-економічна стадія, що охоплює епоху від появи людини до становлення ранньофеодальної формації.

Характерні особливості первісного суспільства:

  •  в економічній сфері – занадто низький рівень розвитку виробничих сил, що зумовив майже повну залежність людини від природи;
  •  в соціальній сфері – безсилля людини перед природою (спонукало до групування первісних людей в людські стада, які стали першою суспільною формою об’єднання людей та появи спільної власності на засоби виробництва (зокрема знарядь праці) та рівномірного розподілу продуктів харчування); постійне кочове життя, викликане (за постійного голоду) пошуком нових сприятливих місць проживання; дія природного добору (слабший гине);
  •  в політичній сфері – відсутність експлуатації людини людиною, класів та держав;
  •  в ідеологічній сфері – язичницька віра в богів (богів Вогню, Сонця, Дощу та ін.), тобто тих сил природи, які мали безпосередній вплив на людину.

ІІ. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК ПЕРВІСНОГО  СУСПІЛЬСТВА

Історія людського суспільства бере свій початок із найдавніших часів – від появи людини на Землі.

Сучасна людина, як свідчить археологія, народилася в Африці близько 2,5 – 2 млн. років тому. На території України людина зявилася близько мільйона років тому в епоху палеоліту. Переселенців, які прямували сюди через західні райони Малої Азії та Балкани, приваблювали місцеві природні умови. Хоч залишків кісток цієї людини (пітекантропа) в Україні не знайдено, але саме пітекантропи були найдавнішими людьми на території нашої держави, оскільки до цього часу, близько 1 млн. років тому, належить знайдена стоянка біля села Королеве Виноградівського району в Закарпатті. Археологи знайшли там значну кількість кам’яних знарядь праці: рубила, ножі, скребла тощо. Взагалі, знахідки поблизу села Королеве – найдавніші свідчення про життя і побут прадавньої людини не лише в Україні, а й у всій Східній Європі.

Давня історія людства вченими умовно поділена на періоди залежно від матеріалу, з якого переважно виготовлялися знаряддя праці: І – кам’яний (який в свою чергу поділяється на палеоліт, мезоліт, неоліт); ІІ – мідно-кам’яний (енеоліт), ІІІ – бронзовий; ІV – залізний віки. Кожен із цих періодів відповідає певним змінам у господарстві, суспільному устрої.

ПАЛЕОЛІТ (від 1 млн. р. – до Х тисячоріччя до н.е.).

В епоху раннього палеоліту територія України, на думку вчених, була заселена пітекантропами (архантропами). Клімат був відносно теплий і вологий (проте це був початок доби зледеніння і відчувався подих льодовика). Основним заняттям прадавніх людей було збиральництво – живилися корінцями, ягодами, плодами. Поступово зростала роль полювання. Вживали м'ясо оленів, антилоп, коней, биків, слонів, носорогів.

Первісні люди жили великими гуртами (стадами), освоювали кам’яні, або земляні печери. Вони не будували жител, постійно пересуваючись у пошуках їжі. Вогонь не добували, а підтримували. Основними знаряддями праці були палиця-копачка, кий, ручне рубило, яким можна було копати, різати, рубати, оббивати камінь. Пізніше з’явилися скребла, знаряддя ударної та ударно-різальної дії. Прадавні люди використовували для створення виробів кремінь, яшму, кварцит, обсидіан та інші гірські породи.

Найвідоміші стоянки епохи раннього палеоліту: біля села Королеве (Виноградівського району в Закарпатті), с. Рокосове (Закарпаття), с. Лука-Врублівецька (Кам’янець-Подільського району Хмельницької обл., на Дністрі); Амвросіївка (на Донбасі); Житомирська; біля підніжжя Криму. На сьогодні знайдено близько 30 найдавніших стоянок.

Період середнього палеоліту (150 – 100 тис. років тому) означився появою неандертальців (палеоантропів). Клімат значно похолоднішав, що спонукало неандертальців навчитися самотужки добувати вогонь; виготовляти теплий одяг із шкур тварин. Відбуваються зміни у взаєминах між людьми: на зміну первісному гурту приходить дородова община. Люди розселяються практично по всій території сучасної України, але щільність населення була незначною.

Удосконалюються знаряддя праці: техніка обробки каменю, зменшується у розмірі ручне рубило, виникли кам’яні гостроконечники, які правили за вістря до списів, а також скребки, які виконували роль ножів, з’являються проколки.

Археологи знайшли пам’ятки середнього палеоліту біля села Молодове на Дністрі, у Криму (Вовчий грот, Тешик-Таш), ін. Всього близько 200 стоянок.

Пізній палеоліт (40-35 тис. років тому). З’являється кроманьйонець – людина, яка має риси сучасного фізичного типу (homo sapiens). Це збіглося з останнім великим зледенінням (клімат). Люди навчаються виготовляти нові знаряддя праці, з’являється дротик. Із ножеподібних пластин виготовляють скребла, різці, свердла. Разом із кам’яними виробами вперше почали застосовувати кістяні та рогові знаряддя – гарпуни, наконечники списів, шила, голки. Будівлі були невеликі, споруджувалися здебільшого з кісток та бивнів мамонта, а верхівка складалася зі сплетених рогів оленів. Каркас укривався шкурами тварин. Поселення кроманьйонців були невеликими.

Основним заняттям було полювання на мамонтів, бізонів, диких коней тощо. Збирання в результаті похолодання скоротилося. З’явилося нове заняття – рибальство. Тоді ж змінюється й форма співіснування – формується родова община із суспільним устроєм матріархатом. Люди оволоділи зв’язним мовленням. Виникає язичницька релігія у формі анімізму, магії, тотемізму, фетишизму, а також палеолітичне мистецтво.  

Основні пам’ятки: стоянки поблизу сіл Мізин на Чернігівщині та Межиріч на Черкащині, Рилівська стоянка. Всього в Україні відомо 500 пізньопалеолітичних пам’яток.

Світосприйняття первісної людини

Творчі здібності людини знайшли вихід у ранніх формах релігії, що ще не складали єдиної системи:

  •  тотемізм – віра в надприродний зв'язок людини з якою-небудь твариною або рослиною (тотемом), що розглядається як предок, «прабатько» всієї спільноти;
  •  анімізм – віра в існування душі як надприродної субстанції, властивої кожному тілу;
  •  фетишизм – віра в надприродні властивості певних предметів, які можуть впливати на певний перебіг подій у житті людини;
  •  магія – віра в надприродні можливості людини впливати на оточуючий світ і певний перебіг подій у ньому.

Табу – система заборон на виконання певних дій (інцест, сублімація, канібалізм).

МЕЗОЛІТ   (Х – VІ тис. до н.е.)

Клімат: На території сучасної України потеплішало, льодовик поступово розтанув, клімат наблизився до сучасного. В післяльодовиковий період почалося освоєння північних територій. Сталися зміни в господарстві – людина винайшла лук та стріли. Змінився і характер кам’яних знарядь. Їх робили дрібними (мікроліти), завтовшки 1 мм, і використовували як наконечники стріл, списів, гарпунів. Але разом із тим були поширені великі знаряддя праці (макроліти) – кремінні сокири, тесла. Особливість мезоліту – поява геометричних форм.   Набувають поширення так звані «вкладишеві» знаряддя з дерева, кісток, кременю (гарпуни, ножі).

Це спонукало людину приручити диких тварин. Великого значення, особливо на півночі сучасної України, набуло рибальство. Важливим також було збиральництво. (Вимерли великі тварини, полювання стало замінюватись рибальством, збиральництвом, прирученням тварин). У період мезоліту виникли перші етнокультурні області.

Сформувались три великих ареали мезолітичних племен:

  1.  південний – у степах Північного Причорномор’я, Приазов’я і Криму;
  2.  лісостеповий – зона Середнього Подніпровя, басейн р. Сіверський Донець;
  3.  лісовий – лісова зона Північної частини України. У цей період зростає кількість населення.

На території України виявлено понад 400 мезолітичних стоянок. Найвідоміші: Фатьма-Коба, Мурза-Коба, Мирне, Білолісся, Городянка, Гребеники.

НЕОЛІТ (VІ – ІV тис. до н.е.)

Епоха неоліту – переломний етап в історії людства. Суть неолітичної революції полягає в переході людства від привласнюючих форм господарювання (збиральництва, мисливства, рибальства) до відтворюючих форм (землеробства і скотарства). Скотарство виникає з мисливства, коли люди навчилися розводити свійських тварин: собак, корів, ін. Землеробство виникає зі збиральництва, коли навчилися вирощувати овес, жито, просо, ячмінь, пшеницю. Врожаї були дуже малими. Землю обробляли мотиками, виготовленими в основному з кістки і рогу або з каменю. З’явилися серпи. Зерно подрібнювалося в кам’яних зернотерках.

Удосконалюється техніка обробки каменю, з’являються такі прийоми, як розпилювання, шліфування, свердління.

При будівлі плотів, човнів, житлових споруд широко використовувалися сокири і тесла з кременю. Виникло гончарство: вперше почали виготовляти кераміку – глиняний посуд, який обпалювали на вогнищі. Кераміка стає головною ознакою кожної культури. З’явилося ткацтво.

Господарським осередком людей епохи неоліту був рід. У цей період завершується формування племені з усіма його рисами (родинні зв’язки, територія, мова, тощо). У неолітичну епоху в Україні мешкали племена, які за характером культурно-господарської діяльності умовно можна поділити на дві зони: південно-західну (землеробсько-скотарську) та північно-східну (мисливсько-рибальську).

Південно-західна (землеробсько-скотарська) зона охоплювала Лісостепове Правобережжя, Західну Волинь, Наддніпрянщину, Закарпаття. Там мешкали племена бузько-дністровської культури, дунайської лінійно-стрічкової кераміки.

Північно-східна (мисливсько-рибальська) охоплювала Наддніпрянщину, Лісостепове Лівобережжя, Полісся. Там мешкали племена сурсько-дніпровської, дніпровсько-донецької культур, культури ямково-гребінцевої кераміки.

Населення цих культурно-господарських зон мало відмінність насамперед у способі ведення господарства, а також суттєву різницю в знаряддях праці, кераміці, житлах, духовній культурі. Населення в цих зонах мало різні антропологічні риси.

Сьогодні відомо близько 500 неолітичних поселень в Україні. В цілому культура племен північно-східних регіонів була набагато примітивнішою за культуру населення Південного Заходу.

 

ЕНЕОЛІТ (ІV – ІІІ тис. до н.е.)

Перехідна епоха від кам’яного до мідного віку пов’язана з докорінною зміною в житті людини – опануванням кольорової металургії. Назва цього періоду свідчить, про зміни, пов’язані насамперед із використанням виробів із міді. Спочатку самородну мідь кували, щоб виготовити які-небудь вироби, пізніше навчилися виплавляти її з руди. Але через те, що виробів із міді було небагато, більшість виробів була із каменю (кременю). Невелика кількість виробів із міді пояснюється насамперед відсутністю великих родовищ міді та незначним ввезенням її з інших територій.

Виникає орне землеробство з використанням тяглової сили – худоби. Завдяки цьому люди почали збирати більший врожай. Це зумовило виникнення надлишків сільськогосподарської продукції, сприяло розшаруванню общини, появі майнової нерівності (виділення знаті, вождів). Мідно-кам’яний вік (енеоліт) характеризується нерівномірністю господарського та суспільного розвитку населення.

У лісостеповій і степовій зонах Правобережної України мешкали землеробсько-скотарські племена трипільської та гуменецької (середина ІV тис. до н.е.) культур, лійчастого посуду /келихів/ (ІІІ тис. до н.е.) та кулястих амфор (кін. ІІ тис. до н.е.).

У лісостеповій і степовій зонах Лівобережжя мешкали скотарські племена середньостогівської (др. пол. ІVсеред. ІІІ тис. до н.е.) та ямної (серед. ІІІ – поч. ІІ тис. до н.е.) культур, скотарсько-землеробські племена кемі-обінської культури (ІІІ – пер. пол. ІІ тис. до н.е.).

На півночі лісостепу Лівобережжя та в Поліссі (ще з епохи неоліту) проживало мисливсько-рибальське населення дніпро-донецької культури (др. пол. Vдр. пол. ІІІ тис. до н.е.) та культура ямково-гребінцевої кераміки (др. пол. ІV – ІІІ тис. до н.е.).

ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА (поч. ІVкінець /середина/ ІІІ тис. до н.е.).

Наприкінці ХІХ ст. (1896 р.) український археолог Вікентій Хвойка відкрив та дослідив пам’ятки цієї культури (рештки життєдіяльності давніх хліборобів) біля с. Трипілля на Київщині. Трипільська культура (назва умовна) – одна з найдавніших археологічних культур епохи енеоліту, племен землеробів та скотарів, які займали територію від Дніпра до Дністра та від Карпат до Північного Причорномор’я. Вона проіснувала на наших землях майже півтори (дві) тисячі років. Ця культура утвердилася на основі поєднання місцевого етносу з народом Південно-Східної Європи, Близького Сходу, що прийшов сюди.

Головне заняття – землеробство (перелогове рільництво, яке передбачало використання ділянок землі доти, доки не вичерпувалась їхня родючість). Землю обробляли мотиками, плугами з рогів оленя. Пізніше почали застосовувати дерев’яне рало з тягловою силою волів. Основні культури – пшениця, ячмінь, бобові. Врожаї збирали серпами з вкладишами із кременю, міді. Зерно розтирали в зернотерках. Було розвинуте тваринництво, розводили волів, кіз, свиней тощо. Велику роль відігравало полювання, рибальство, збиральництво, садівництво (в деяких районах).

Високого рівня у трипільців досягло гончарство, іноді цю культуру називають культурою мальованої кераміки. Трипільці виготовляли глиняний посуд у спеціальних гончарних печах, а потім розмальовували складними візерунками чорною, брунатною, червоною, рідше білою фарбами. В оздоблювальні орнаменти трипільські гончарі вплітали зображення фігур людей, тварин і птахів. Трапляються там і схематичні знаки, подібні до піктографічних. Це дає підстави припускати, що трипільці впритул наблизилися до винайдення письма. З трипільцями пов’язують виникнення на наших землях металургії.

Трипільці одними з перших почали виготовляти мідні вироби. Але більшість виробів була з кременю. Було виготовлено ручний дриль для свердління, освоєно ткацтво. Трипільські селища розташовувалися на високих місцях поблизу води, мали чітке планування. Будинки розташовувалися колом із загоном для худоби в центрі. Деякі трипільські селища (протоміста) налічували близько 10 – 25 тис. мешканців. Найвідоміші трипільські поселення: Майданецьке на Черкащині(майже 2 тисячі жител), Тальянки, Доброводи, Сушківці.

Основною ланкою суспільства була сімя, кілька сімей об’єднувалися в рід, кілька родів становило плем’я, на чолі якого стояв старійшина.

Причини загибелі культури до кінця не з’ясовані. Існує декілька гіпотез: погіршення кліматичних умов, примітивні знаряддя праці призводили до низьких врожаїв, напади кочових племен. Трипільська культура мала виняткове значення у формуванні багатьох етнічних рис українського народу.

СЕРЕДНЬОСТОГІВСЬКА КУЛЬТУРА (др. пол. ІV- серед. ІІІ тис. до н.е.)

Середньостогівська людність мешкала у степовій зоні одночасно з трипільцями. Природні умови та господарство середньостогівців суттєво відрізнялись від трипільського. Средньостогівська культура існувала від середини ІV до середини ІІІ тисячоліття до н.е. на територіях Степового Придніпров’я, Приазов’я, у басейні Сіверського Дінця та в Нижньому Подонні. Назва походить від урочища Середній Стіг (тепер у межах міста Запоріжжя), де було знайдено пам’ятки цієї культури. Оскільки умови степу придатні для скотарства, саме воно становило основу господарства середньостогівців. Проте знали мешканці степу й рільництво.

ЯМНА КУЛЬТУРА  (серед. ІІІ – поч. ІІ тис. до н.е.)

Ще більше ваги набуло скотарство житті носіїв ямної культури – людності, що мешкала в степу від Уралу до пониззя Дунаю. В Україні залишки цієї культури знайдені в басейні Дніпра, у Приазов’ї та Криму. Своєю назвою ямна культура завдячує особливостям поховального обряду. Небіжчиків ямники-скотарі ховали в ямах, над якими насипали кургани. Кожен курган правив за родову усипальницю. У похованнях ямників археологи знайшли залишки возів. На великих чотириколісних гарбах ямники перевозили, мандруючи за худобою, запас харчів і знаряддя праці. Рухливо-осілий спосіб життя відобразився у світогляді ямників. Не маючи вільного часу навіть узимку (адже худоба потребує догляду впродовж всього року), ямники не залишили досконалих пам’яток: посуд, хатнє начиння прикраси в них навдивовижу прості. За храми їм правили кургани, насипані над могилами. Саме біля них вшановували предків, приносили жертви богам, святкували й радилися. На курганах скотарі часом встановлювали кам’яні брили. Їх трохи обтесували, надаючи вигляду людської постаті. Найбільшим багатством ямників була худоба. Дослідники вважають, що носії цієї культури започаткували вирощування тварин задля молока. Власне, це й сприяло більш рухливому засобу життя. Щоправда, вони не відмовилися цілком від рільництва, вирощували менш вибагливі сорти пшениці, ячмінь, коноплі та просо.

**Отже, за енеоліту в степовій смузі на противагу хліборобському світові (трипільська, гуменецька культура, ін.), формувався світ скотарів. Саме зі степовим скотарським середовищем дослідники пов’язують виникнення праіндоєвропейців – народу, від якого походять численні сучасні народи індоєвропейської сім’ї, в тому числі й українці.**

БРОНЗОВИЙ ВІК (ІІ – І тис. до н.е.)

Дістав назву від нового матеріалу – бронзи, з якої почали виготовляти знаряддя праці, зброю. Бронзові знаряддя праці стали швидко витісняти мідні, оскільки їхня поверхня була твердіша, а температура плавлення нижча. Разом з тим використовувалися знаряддя праці з кременю, оскільки були дешевшими і простішими.

З використанням знарядь праці з бронзи набуло поширення землеробство. Ремесло відокремлюється від землеробства. Зростає кількість видів культурних рослин. Розвиваються садівництво та городництво. У степових регіонах виник колісний транспорт (вози), що дало змогу швидко пересуватися.

Подальшого розвитку набули ремесла – гончарне, каменярське, бронзо плавильне. У бронзовому віці йшов процес розкладу родового ладу. Внаслідок вдосконалення знарядь праці та способів господарювання зростає продуктивність праці. Це призвело до появи надлишків продуктів, які зосереджувалися в окремих груп населення. Як результат цього поглибилася майнова нерівність. Матеріальні багатства стають власністю окремих сімей.

У бронзовому віці на території сучасної України відбувався процес утворення великих груп людей, які розмовляли зрозумілою їм мовою, стародавніх етнічних масивів. Археологи, лінгвісти вважають, що племена, які жили на Волині, Правобережжі, Середньому Подніпров’ї – Тшинецько-Комарівської, білогрудівської, чорноліської культур, належать до праслов’янської етнічної спільноти. На Дністрі й у степовому Правобережжі мешкали фракійські племена – культур станівської та ноа. Племена марянівської та бондарихінської культур відносять до фіно-угорської мовної групи. Племена, які мешкали в степовому регіоні культури багатоваликової кераміки, зрубна, Білозерська були іраномовними. Носії культур шнурової кераміки в етнічному плані належали до індоєвропейської групи.

Бронзовий вік на території України був фактично завершальною стадією первісного ладу.

ВИСНОВОК. Первісна доба була найтривалішою в історії людства. Цей період відокремлення людини від тваринного світу, еволюція, становлення її сучасного типу.

У добу палеоліту з’явилася перша форма організації суспільства – стадо. Прадавні люди (пітекантропи) навчилися не тільки користувалися вогнем, а й видобувати його. Основними заняттями людини до кінця мезоліту були мисливство та збиральництво. За існування неандертальців удосконалилися форми мисливства та збиральництва, змінилася форма суспільних зв’язків, виникла дородова община, рід, плем’я. Упродовж епохи палеоліту повільно, але безупинно з’являлися нові види знарядь праці (кам’яні, кістяні, дерев’яні), вдосконалилася техніка їх виготовлення, з’явилося мистецтво, зародилася примітивна релігія.

У період мезоліту відбулося заселення всієї території України, хоча щільність була незначною. На території України виникли перші археологічні культури (мезолітичні етнокультурні області). Наприкінці мезоліту спостерігається кардинальні цивілізаційні зміни, які називають «неолітичною» революцією.

У добу неоліту люди переходять від привласнюючих форм господарства (мисливство і збиральництво) до відтворюючих (землеробство й тваринництво). Внаслідок цього на території України вперше визначилися культурно-господарські зони, де почали формуватися племена зі спільними рисами матеріальної культури.

У період енеоліту людство опанувало обробку перших металів – міді, золота, виникли нові ремесла. Зявилося орне землеробство з використанням тяглової сили. Відбувалася спеціалізація скотарства. Використання металевих знарядь праці та транспортних засобів, зміни у сільському господарстві спричинили  зростання продуктивності праці, появу надлишків продуктів. Це призвело до створення умов для майнового розшарування та виділення родоплемінної верхівки. Енеоліт – період формування великих міжплеменних об’єднань.

У період бронзового віку з’явився перший штучний метал – бронза. Завершився процес відокремлення землеробських племен від скотарських. Остаточно утвердився патріархат. Удосконалилася зброя, збільшилась кількість військових сутичок. Бронзовий вік – це період «першого великого переселення народів», пов'язаний із міграційними процесами, доба утворення великих мовних груп населення (етносів). Бронзова епоха на території України стала фактично завершальною стадією первісного ладу.

ІІІ. НАЙДАВНІШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

У першому тисячолітті до н.е. на території України з’являються перші залізні знаряддя праці. Тоді територія нашої держави була заселена різним за походженням населенням. Тут жили, зокрема, пращури слов’ян – місцеві землеробські племена. Згодом на українські землі прийшли кочовики.

Із пізнього бронзового віку життя етнічних спільнот Східної Європи відтворюється в писемних джерелах античних авторів, завдяки чому невідомі до цього народи вийшли на арену всесвітньої історії. Першими серед них були кіммерійці.

ЗАЛІЗНИЙ ВІК (І тис. до н.е.)   

Прадавнє населення на території України почало використовувати залізо. Воно було доступніше за бронзу, його легше добувати й обробляти. Залізні вироби міцніші за вироби з міді й бронзи. Застосування заліза спричинило прогрес у всіх сферах виробництва, зумовило появу ремісників-ковалів. У період раннього залізного віку кольорові метали та камінь поступаються місцем залізу. З раннього залізного віку територія сучасної України перебувала під значним впливом племен, які приходили переважно зі сходу.

КІММЕРІЯ (ІХ – VІІ ст. до н.е.)

Кіммерійці – кочовий іраномовний народ, який примандрував із Нижнього Поволжя у Причорноморські степи в ІХ ст. до н.е. й панував тут упродовж двох століть. Це перші з найдавніших жителів сучасної України, назву яких до нас донесли письмові джерела. Стародавні історики: Геродот, Птоломей, Стратон, - свідчать, що кіммерійці жили у Північному Причорномор’ї (від Дону до Дністра) до приходу скіфів. Найдавніша згадка про цей народ міститься в славнозвісній «Одіссеї», а найдокладніша – у праці «батька історії» Геродота. Гомер, зокрема, звав їх дивними доярами кобилиць і молоко їдами, земля яких одвіку хмарами і млою оповита. Самі кіммерійці писемності не мали. Але їх характеристику подають ассирійські та вавилонські джерела, бо народам Близького Сходу довелося пережити їхню навалу. Усі писемні згадки про кіммерійців пов’язані з їхніми військовими походами. Військо кіммерійців складалось з рухливих загонів вершників. Як свідчать археологічні знахідки, кіммерійці були для свого часу неперевершеними майстрами військового спорядження. Головною зброєю кіммерійських воїнів був потужний далекобійний лук. У ближньому бою вони застосовували залізні мечі завдовжки понад метр. Уміли користуватися й списами, але ця зброя не набула значного поширення.

Археологічні данні дають підставу вважати, що кіммерійці походять від племен зрубної культури, з якими змішалися вихідці зі сходу. Це був численний і сильний народ, до складу якого входило кілька племен. У кіммерійців існували патріархальні роди та сім’ї, вони об’єднувалися у племена, які в свою чергу складалися в племінні союзи з вождями-царями на чолі.

Кіммерійці раніше за інші народи (племена), які жили на території сучасної України, оволоділи технікою виготовлення заліза і сталі, ось чому з ними пов'язаний початок залізного віку на наших степових теренах.

Основу їхнього господарства становили кочова та напівкочова форма скотарства. Взагалі скотарство було ненадійним заняттям, оскільки залежало від природних умов. Нестача пасовиськ, посухи, епідемії серед тварин призводили до грабіжництва, воєнних походів, які були єдиним шляхом виживання. Кіммерійці здійснювали походи на Близький Схід (722 – 705 рр.) проти держав: Урарту, Ассирії, Лідії, Фригійського царства. Воювали вони і з північними сусідами.

Кіммерійці не будували жител, а їхнє життя збігало в нескінченій мандрівці степом або верхи на конях, або в кибитках, запряжених волами. То ж господарчою основою їх було конярство, а чого не могли дати коні, кіммерійці завойовували. Археологічні розкопки свідчать, що з далеких воєнних походів воїни-скотарі привозили продукти хліборобства та вироби ремісників.

Із Північного Причорномор’я кіммерійці були витіснені об’єднанням значно могутніших скіфських племен. Однак як етнос кіммерійці зникли не відразу, частина відкочувала на захід, у лісостепові райони, а ті, що залишилися, поступово асимілювалися скіфами.

ТАВРИКА (ІХ – І ст. до н.е.)

Майже одночасно з Кіммерією на півдні Криму існувала держава Таврика.

Давньогрецький вчений Геродот писав, що таври на гірських плато займалися скотарством, у долинах річок землеробством, а на узбережжі Чорного моря – рибальством. Займалися вони також і ремеслами, гончарством, ткацтвом. Обробляли камінь, виробляли з металів різні знаряддя праці.

Влада у Тавриці належала родовій аристократії.

Навколо своїх поселень таври споруджували фортифікаційні укріплення. Спільно із сусідами скіфами воювали проти грецького міста-держави Херсонеса, що намагався захопити землі Таврики.

У ІІ столітті до н.е. держава таврів була підкорена понтійським царем Мітридатом VІ Євпатором, пізніше підпала під владу Риму. У середні віки таври були винищені або асимільовані.

ДЕРЖАВА ВЕЛИКА СКІФІЯ (VІІ – ІІІ ст. до н.е.)

Історія скіфів поділяється на два періоди:

  1.  VІІ – ІІІ ст. до н.е. – період становлення, розквіту, занепаду державності (Велика Скіфія);
  2.  ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. – пізньоскіфський період (Мала Скіфія).

Із глибин Азії (степових районів Передкавказзя) в Північне Причорномор’я вторглися численні іраномовні племена скіфів. Як і кіммерійці, скіфи були кочовиками, основу господарства яких складало конярство. Так само мали вони неабиякий досвід походів на країни Передньої Азії. Як і кіммерійці були іраномовними. То ж підкоривши кіммерійські племена, вони утворили єдину кочову орду, в якій стали швидко одним народом. (За іншою версією - витіснили кіммерійців за межі Причорномор’я). Скіфи займали територію від Дунаю до Дону, на північ до впадіння Прип’яті у Дніпро, а на південь – частину Криму. Кочівники, природно, поселень після себе не залишили, єдиними пам’ятками їх життя є могили-кургани.

 Скіфія являла собою складне політичне об’єднання, до якого входили різні племена – іраномовні скіфи, праслов’яни, фракійське населення. Населення Скіфії поділялося на кілька народів, що різнилися між собою формами господарювання та побутом. Царські скіфи та скіфи-кочовики займали територію причорноморсько-приазовських степів – були скотарями-кочівниками. У нижньому Побужжі мешкали каліпіди (еліно-скіфи), які займалися землеробством, на північ від Побужжя – алазони, у лісостепу Правобережжя – скіфи-орачі, в лісостеповому Лівобережжі – скіфи-землероби (гелони, будини).

Панівну роль у скіфському суспільстві відігравали царські скіфи. Інші скіфські й сусідні племена сплачували їм данину. На чолі Скіфії стояв цар (спочатку три, потім один), влада якого була спадковою. Він спирався на раду старійшин та воєначальників, які очолювали військо. Вищим законодавчим органом влади скіфів були народні збори (рада скіфів), але згодом значення її послабло через посилення влади царя.

У скіфів існували майстерні: збройні, ковальські, ливарні тощо. В окремий вид ремесла відокремилася найважливіша його галузь – обробка заліза.

В 514 році до н.е. відбулося вторгнення у Скіфію перського царя Дарія І з великою армією наймогутнішої на той час держави. Скіфи застосували тактику вимотування сил ворога: спочатку безперервно відступали, знищуючи на своєму шляху джерела й пасовища, а потім завдавали раптових ударів із флангів і тилу. У великі битви скіфи не вступали. Зазнавши великих втрат, перси змушені були залишити країну. Успішне закінчення війни (514 – 513 рр. до н.е.) підвищило авторитет скіфів серед інших народів.

Найбільшої могутності Скіфія набула за царя Атея в ІV ст. до н.е. З грецьких джерел довідуємося, що той цар-воїн підкорив своїй владі всі скіфські землі від Дунаю до Дону, карбував власну монету, провадив активну загарбницьку політику. Про могутність скіфської держави тих часів свідчать казково-розкішні царські кургани, більшість їх відкрита у Нижньому Подніпров’ї. Найвідоміші пам’ятки скіфської культури: кургани Солоха, Гайманова Могила, Чорномлик, Товста Могила, Куль-Оба, Більське городище. Скіфи вірили, що смерть людини означає закінчення її життя земного й початок потойбічного. Могили заможних скіфів облаштовувались як підземні житла. Зверху підземне житло перекривали дошками й насипали над ним курган. Що шанованішим був небіжчик, то вищий курган насипали над його могилою. Бідніших скіфів ховали без значних урочистостей у звичайних ямах.

В кінці ІV – на початку ІІІ ст. до н.е. становище Скіфії різко погіршилося. Поразка 339 року до н.е. від військ Філіпа Македонського стала початком кінця могутності Скіфської держави.

Спочатку скіфський цар Атей  та цар Македонії Філіп були союзниками. Вони разом здобували перемогу у війні з царством ідрисів. Згодом їх стосунки погіршилися, почалася війна. Філіп ІІ у генеральній битві вщент розгромив військо Атея. У битві загинув і 90-річний цар скіфів.

331 року до н.е. намісник Олександра Македонського у Фракії Зопіріон вторгся в Північне Причорномор’я з метою підкорити Скіфію і захопити Ольвію. В битві зі скіфами його 30-тисячне військо було вщент розбито.

Причинами її занепаду дослідники вважають зміну кліматичних умов – висихання степів, збіднення ресурсів лісостепів, зменшення трав’яного покриття внаслідок тривалого витолочування стадами худоби, погіршення господарського життя Лісостепу через жорстоке використання його ресурсів. Причинами занепаду також стали виснажливі війни та внутрішні суперечки. Кінець пануванню скіфів у Північному Причорномор’ї поклали у ІІІ ст. до н.е. сармати. Частина скіфів була витіснена у Крим, частина залишилася на нижньому Дніпрі, частина відійшла за Дунай. Вони не зникли з історичної арени: на півдні вони створили дві Малі Скіфії. Перша – у Нижньому Подніпров’ї, Нижньому  Подунав’ї та в Північному Криму; друга – у Степовому та Передгірному Криму зі столицею Неаполем Скіфським (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.). ІІ – ІІІ ст. н.е. – період занепаду держави через внутрішні суперечності, натиск сарматів та постійні війни з античними містами-державами. У ІІІ ст. державу було знищено племенами готів.

РАННЬОДЕРЖАВНЕ УТВОРЕННЯ САРМАТІВ (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.)

У ІІІ ст. до н.е. скіфів у Причорноморських степах заступили сармати. Ці споріднені зі скіфами іраномовні кочовики походили з Приуральсько-Поволзьких степів. Йменням «сармати» їх нарекли греки та римляни. Вчені припускають, що ця назва походить від давньоіранського слова «саоромант», що означало «оперезаний мечем». Сармати жили племенами, кожне з яких мало свою назву, як от: язиги, роксолани, сіраки, аорси, алани тощо. На близькість сарматів і скіфів вказують й інші джерела. Подібними були їх життя і побут – вони були скотарями-кочовиками, часто перебували в воєнних походах.

Володарювання  сарматів у Причорноморських степах тривало майже 600 років. Історія сарматів на території України поділяється на три періоди:

  1.  ранньосарматський – ІІІ – ІІ ст. до н.е.;
  2.  середньосарматський – ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е.;
  3.  пізньосарматський – ІІ – ІІІ ст. н.е.

Головним політичним центром Сарматії було місто Танаїс, розташоване у гирлі Дону. Сарматія була рабовласницькою державою, очолюваною царем. Сарматські царі вели постійні завойовницькі війни і тримали в покорі сусідні племена. Сарматське суспільство зберігало родоплемінний устрій зі значними пережитками матріархату. Основним господарством було кочове скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, овець. Важливу роль відігравали промисли, ремесла, торгівля.  

Володарюванню сарматів поклали край германські племена готів (ІІІ ст.) і (у другій половині ІV ст.) навала нових кочовиків – тюркомовних гунів. Пам’ятки сарматської культури: Соколова Могила, Усть-Камянка та ін.

АНТИЧНА ЕПОХА В ПРИЧОРНОМОР’Ї (VІІ ст. до н.е. – ІV ст. н.е.)

Антична епоха в Причорномор’ї пов’язана насамперед із Великою грецькою колонізацією, спричиненою перенаселеністю Греції, відсутністю вільних земельних наділів, розвитком торгівлі. Зокрема греків спонукало до переселення:

  •  прагнення до збагачення через розвиток торгівлі. На нових землях переселенці сподівалися закладати міста – своєрідні торгівельні бази, через які прагнули збувати у віддалені землі вироби грецьких майстрів;
  •  пошук джерел сировини для ремісничої діяльності греків, адже Греція – гірська країна, в ній мало орної землі, корисних копалин, інших природних багатств;
  •  втеча від злиднів на батьківщині.

Історія міст-держав у Північному Причорномор’ї поділяється на два періоди:

  1.  Еллінський (грецький): 2 пол. VІІ – середина І  ст. до н.е. – виникнення і становлення античних міст-держав, зародження ремесел, розвиток торгівлі, встановлення контактів із навколишніми племенами; початок Vдруга пол. ІV ст. до н.е. – занепад – поглиблення економічної кризи, погіршення відносин із сусідніми племенами, втрата незалежності.
  2.  Римський: І ст. до н.е. – 70-ті роки ІV ст. (або до ІІІ ст. н.е.) – грецькі міста-держави потрапляють у залежність від Римської імперії, після виводу римських військ із Північного Причорномор’я для захисту кордонів імперії грецькі міста зазнали нападів готів, а в 70-ті роки ІV ст. під ударами гунів міста-держави остаточно припиняють існування, залишилися тільки Херсонес і Пантікапей, які згодом увійшли до складу Візантії.

В колонізації Північного Причорномор’я та Криму велику роль відіграло грецьке місто Мілет, розташоване в західній частині Малої Азії, - більшість колоній на північному узбережжі Чорного моря засновано вихідцями саме з нього.

Першим грецьким поселенням на півдні сучасної України було Борисфеніда на о. Березань. У VІ ст. греки заснували Ольвію, Херсонес, Тіру, Феодосію, Нікиній, Керкінітиду.

Тіра – біля гирла р. Тірас (Дністер) (на місті сучасного Білгород-Дністровського);

Ольвія – на правому березі Бузького (Буго-Дністровського) лиману (біля сучасного с. Парутине Миколаївської обл.);

Пантікапей – на Керченському півострові (на місці нинішньої Керчі);

Херсонес Таврійський – в околицях сучасного Севастополя;

Керкінітида – вздовж Каламитської затоки Чорного моря (на місці сучасної Євпаторії).

Як і в Греції, усі великі міста були оточені міцними оборонними мурами з вежами та мали укріплені гавані. Всередині вони поділялися на квартали. В центрі міста розташовувалася головна площа – агора, поряд з нею – священне місце з храмами, капищами, жертовниками – теменос. Навколо агори будували важливі громадські споруди. У деяких містах їх розташовували на укріпленому пагорбі – акрополі. Будинки зводили з каменю, стіни тинькували, дах накривали черепицею. Місцевою особливістю північно-чорноморських міст були підвальні житлові приміщення. Вулиці планувалися прямими. Вони перетиналися під прямим кутом, або розходилися променями. Їх забруковували каменем або череп’ям. Уздовж вулиць прокладали каналізаційні труби. Були в грецьких містах і водогони. Кожне місто мало сільськогосподарську округу – хору. Хори складалися з невеличких поселень, або й містечок, мешканці яких жили з городництва та садівництва, вирощуючи сільськогосподарську продукцію на продаж.  

Колонії виникали як організовано, так і стихійно.

Північно-причорноморські міста-держави (поліси), за винятком Боспору, були державами-республіками (демократичними або аристократичними). Вищим органом влади в містах-державах були народні збори, в яких брали участь тільки повноправні громадяни, яким виповнилося 25 років. Раби, чужоземці, жінки позбавлялися можливості брати участь в управлінні. Значну роль в управлінні відігравала також Рада міста, яка обиралася народними зборами, а також магістратура.

Самостійне існування грецьких полісів Північного Причорномор’я ґрунтувалося на тому, що кожен із низ сам себе забезпечував усім необхідним для життя. Основою господарства міст-держав було виробництво зерна – пшениці, ячменю, проса, жита. Значного розвитку набули садівництво і виноградарство. Важливу роль відігравало тваринництво й промисли, головним чином рибальство, солевидобування тощо. Високого рівня досягли ремесла – ткацтво, гончарство, обробка металів, виготовлення виробів із скла, дерева, кістки. Великої слави зажили грецькі майстри-ювеліри: це вони виготовляли дивовижні прикраси на замовлення скіфських вельмож, зокрема й славнозвісну пектораль скіфського царя. У кожному грецькому місті-колонії карбували власну монету. Грецькі міста-держави були центрами торгівлі Причорномор’я. Основними товарами, що вивозили до Греції були збіжжя, худоба, шкури, хутра, солона риба, сіль, раби. Купували міста-колонії металеві вироби, зброю, тканини, коштовні прикраси, посуд, прянощі, оливкову олію та вина.

На нові місця греки переселялися разом зі своїми богами. З часом дедалі більшого значення набували місцеві особливості в значенні окремих культів. Найшановнішим із божеств був Аполлон, вважалося, що саме він був заступником колоністів. Культи відправлялись у капищах, храмах, на вівтарях та й просто у житлових будинках. Про неабияку освіченість колоністів свідчить велика кількість знахідок із різноманітними написами на речах – посвятами, побажаннями, іменами і навіть шкільними вправами, а також листів, вирізьблених на свинцевих пластинках.

Боспорське царство (480 р. до н.е. – ІV ст. н.е.)

Одним із центрів грецької колонізації в Північному Причорномор’ї був Керченський півострів. Обабіч Керченської протоки, яку греки називали Боспором Кіммерійським, від VІІ ст. до н.е. існувало багато держав-полісів.  Античні міста Боспору були засновані в основному вихідцями з іонійських міст у VІ ст. до н.е. Частина боспорських міст (Пантікапей, Феодосія, Німфей, Гермонасса, Тірітака, Мірмекій, Фанагорія, Патрей – більш як 20 грецьких міст) були об’єднані під владою Археанактідів. Столиця – місто Пантікапей. У VІІІ ст. до н.е. Керченський півострів ввійшов до складу держави. Були підкорені племена скіфів – ментів, синдів, які повинні були сплачувати данину та брати участь у воєнних діях. З-поміж причин, що спонукали міста-поліси до об’єднання, дослідники називають передусім загрозу завоювання скіфами.

На початковому етапі всі міста, які входили до Боспорської держави, зберігали місцеве самоврядування, певну самостійність. Під контролем голови держави знаходилася військова справа, відносини з іншими державами. Але пізніше автономія та полісні форми правління було ліквідовано, вся влада зосередилася в руках царя. Царські намісники правили областями, на чолі міст стояли політархи. Народні збори, магістратура втратили реальне значення. За часів найвищого піднесення Боспору (ІV ст. до н.е.) її територія обіймала Керченський і Таманський півострови, Східне Приазов’я, пониззя Кубані, а також дельту Дону. Основу його економіки становило землеробство, були розвинуті садівництво, виноградарство. Важливу роль відігравало скотарство, рибальство, різноманітні ремесла. Широко розвинена була внутрішня та зовнішня торгівля. Головним торгівельним партнером боспоритян стали Афіни. За часів розквіту Боспорське царство було основним постачальником хліба в міста Причорномор’я та Середземномор’я.

У ІІІ столітті до н.е. Боспорське царство починає поступово занепадати в результаті боротьби за престол, поглиблення економічної кризи тощо. У ІІ ст. до н.е. зростає загроза з боку скіфської держави у Криму. Непевний у своїх силах, боспорський цар Перісад V близько 107 року до н.е. передав владу понтійському цареві Мітрідату VІ Євпатору. Під час переговорів про передачу влади на Боспорі спалахнуло повстання скіфів під проводом Савмака. Повстанці вбили Пересада, проголосивши царем свого ватажка. Та через рік, покаравши заколотників, Мітрідат VІ Євпатор приєднав Боспорське царство до своїх володінь. Потім воно потрапило у залежність від Римської імперії. Згодом Боспор був захоплений готами. Завершального удару Боспорському царству завдали гуни.

ГОТСЬКА ДЕРЖАВА ГЕТИКА (РЕЙХГОТЛАНД) – ІІІ – ІV ст. н.е.

У І ст. до н.е. зі Скандинавії у басейн р. Вісла переселився державний союз племен готів. Просуваючись на північний схід, у ІІІ ст. Готи вторглися у Північне Причорномор’я. Витіснивши сарматів за Дог, зруйнувавши Ольвію і Тіру, підкоривши своїй владі населення Криму, вони стали повновладними господарями цієї території. Готська держава – королівство Рейхготланд – займало значну територію від Дністра до Приазов’я. Столицею держави було так зване «Дніпрове місто» (поблизу сучасного села Башмачка Запорізької обл.).

Готи займалися кочовим скотарством, землеробством, мисливством та рибальством. Із сусідами вели торгівлю. У ІV cт. Готи прийняли християнство у формі аріанства.

Закріпившись у Північному Причорномор’ї, готи почали здійснювати свою військову експансію на Балкани і в Малу Азію. Найбільшої могутності готська держава досягла в середині ІVст. н.е. За правління короля Германаріха (350-375), який выв постыйны выйни.Йому вдалося підкорити племена – естів, мері, мордви. Підь кінець його правління почалався невдала для готів війна з антами.Його спадкоємець король Вінітарій продовжив ійну з антами, завдав йм поразкт. Та цей успіх виявився короткочасним і не приніс певної перемого готам.

У 375 р. на боці антів виступили сильні племена гунів, готи були розгромлені. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала.

Частина готів (вестготи) – відступила під захист Римської імперії, інші частково осіли у Криму, а частина разом із гунами рушила в завойовницькі походи.

НАШЕСТЯ ГУНІВ (370 – 376 р. н.е.)

Наприкінці ІV ст. в Північне Причорномор’я з території Монголії та Китаю вдерлися кочові племена гунів. Розгромивши готів, вони завдали удару грецьким містам-державам. Внаслідок цього майже всі поліси припинили своє існування. Територія Північного Причорномор’я ввійшла до складу держави гунів під назвою Припонтійська Скіфія. Звідси гуни продовжили рух на захід, вторглися на територію Римської імперії.

ВИСНОВОК

Розглянутий період тривав понад тисячу років та був насичений знаменними подіями. На початку І тис. до н.е. на території сучасної України закінчується бронзовий вік і починається залізний. В цей час швидко розвивається всі види ремесел, землеробство. Спочатку залізного віку життя Півдня України почало відображатися в писемних античних джерелах.

З початком залізного віку степи північного Причорномор’я були охоплені процесом переходу від комплексного (землеробсько-скотарського) господарства до кочового скотарства. У лісостепу та в пониззі великих річок продовжувало традиційно розвиватися орне землеробство та скотарство.

З самого початку залізного віку розгорнулося так зване «Велике переселення народів», коли цілі племінні союзи знімалися з місць перебування і вирушали на пошуки кращих умов життя. Безперервні міграції – типова особливість цього періоду, - ймовірно, відбувалися через перенаселеність степів на північ від Каспію. Сильніші племена витісняли слабші. Так, хвилями одна за одною накочувалися на територію Півдня України племена кочівників-скотарів – кіммерійці, скіфи, сармати, гуни. Але міграція населення ішла не тільки зі сходу; з півночі прийшли готи, з півдня (Греції) почалася грецька колонізація.

Держави Кіммерія, Таврика, Скіфія, Сарматія, грецькі міста-держави, Боспорське царство, а також Гетика були першими державними утвореннями на території сучасної України. Хоча ці держави не були українськими, але значною мірою вони вплинули на процеси зародження, формування і розвитку слов’янства, майбутньої української держави – Київської Русі, на матеріальну та духовну культуру українців.  

ІV. СХІДНІ СЛОВЯНИ

Питання походження слов’ян на сьогодні є недостатньо вивченим. В історичній науці існує декілька версій щодо території та часу формування слов’янського етносу.

Найпоширенішою є версія, згідно з якою слов’яни – автохтонне (корінне) населення і перший етап формування слов’янства належить до другої пол. ІІ – початку І тис. до н.е., коли в Центральній, Східній Європі сформувалося декілька споріднених археологічних культур, ознаки яких пізніше стали характерними для словян (знаряддя праці, кераміка, прикраси, поховальні обряди).

Особливості речових пам’яток давніх слов'ян:

  •  Поселення давніх слов'ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на південних схилах річок.
  •  За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від V ст. – з кам’яною піччю на долівці.
  •  Померлих одноплемінників праслов’яни та слов’яни здебільшого спалювали.
  •  Керамічні вироби ліпили руками, без допомогою гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками.
  •  Своєрідними були також знаряддя праці слов'ян та їх прикраси.

Щодо території – праслов’яни (стародавні слов’яни) мешкали між Дніпром та Віслою. До прасловян належать тшинецько-комарівська культура (15 – 11 ст. до н.е.), на її основі в лісостеповому правобережжі України сформувалася білогрудівська культура (12 – 9 ст. до н.е.). У свою чергу її змінюють племена чорнолісської культури (11 – пер. пол. 8 ст. до н.е.). У 8 – 4 ст. до н.е. праслов’янські племена опинилися у сфері впливу скіфської культури, у складі держав під назвою Скіфія, де вони були представлені землеробними племенами на території сучасної Правобережної України.

Наступний етап формування слов’янського етносу (ІІІ ст. до н.е. – перші століття н.е.) характеризується тим, що в ньому простежуються виразні археологічні культури давніх словян. Цей етап насамперед пов'язаний з античними джерелами римських авторів: Тацита, Птоломея, Плінія Старшого, в яких є згадки про слов’ян-венедів, які займали територію між Дніпром і Віслою, на півночі їхня територія сягала Балтійського моря.

Існування венедів на території Східної Європи збігається у часі х виникненням на території від Прикарпаття до Подесен’я племен зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) та пшеворської культури (ІІ ст. до н.е. – ІV ст. н.е.) у верхній течії Вісли. Основну роль у формуванні зарубинецької культури відіграло землеробне населення лісостепу скіфського періоду.

Наприкінці І – на початку ІІ ст. н.е. племена зарубинецької культури стали основою для утворення та розвитку інших археологічних культур – черняхівської та київської.

Найвищого рівня розвитку досягла черняхівська культура (ІІ – V ст.). Цьому сприяло проживання їх у лісостеповій зоні з родючим ґрунтом, придатним д землеробства. Ця культура включала до свого складу представників різних етносів, але її ядром була заселена слов’янами територія між Дністром та Дніпром.

Внаслідок навали гунів черняхівська культура занепадає.

Ні її основі в північному регіоні виникає корчаківська культура (Полісся, Волинь, Північне Поділля, Галичина). ЇЇ племена входили до складу Склавинського союзу племен і називалися склавинами. Південна частина київської культури й південна частина черняхівської культури лягли в основу становлення пеньківської культури, що займала територію від Сіверського Дінця до Дністра й Пруту. Її носіями виступали племена антів. У Північній Наддніпрянщині утворилася колочинська культура.

Писемні джерела про давніх слов'ян.

Мешкаючи на віддалених од виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов’яни досить пізно потрапили на сторінки книжок. Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам І – ІІ ст. Плінію Старшому («Природнича історія», 77 р. н.е.), Тациту й олександрійському географу Птоломею (ІІ ст.). Всі троє називали слов'ян венедами і розповідали про них як про окремий народ, що мешкав на схід од Вісли, в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їх слов’янській частині. Птоломей серед венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву «слов’яни». Докладніше розповідають про слов'ян джерела 6 ст. й наступних. Велику увагу їм, зокрема, приділяв автор історії готів Йордан у книзі «Про походження та діяння гетів» (інша назва цієї книги «Гетика») 551 року. «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавинів…» - говорив Йордан про слов'ян.

Поділ венедів на антів і склавинів  (ІV ст.) був пов’язаний із наступом із пониззя Вісли германців (готів, вандалів, гепідів та ін.), які згодом утворили Готське королівство.

АНТСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНИЙ СОЮЗ (ІVпоч. VІІ ст.)

Анти займали території від Дністра до Сіверського Дінця. Основою господарства було землеробство. Землю обробляли сохою із залізним наконечником та плугом із залізним лемешем і череслом. Врожай збирали серпами та косами; зерно мололи кам’яними жорнами. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо тощо. Вони займались також скотарством – розводили велику та дрібну рогату худобу, коней, свиней. Певну роль у господарстві відігравали мисливство, бортництво, рибальство. Значного розвитку набули як ремесла (ливарне, ковальське, ювелірне, склоробне), так і торгівля.

Формою правління у антів була військова демократія. Великий вплив мали старійшини, князі, але верховна влада належала народним зборам. Усі справи вирішувалися спільно. Проте в момент загальної небезпеки вони обирали царя (вождя), авторитет якого визнавав увесь народ. Релігія – язичницька.

У ІV ст. вели війни з готами.

З початку VІ ст. анти разом зі склавинами починають широкий наступ на балканські володіння Візантії. Антський військово-політичний союз започаткував історію українського державотворення.

ЗАСНУВАННЯ КИЄВА (VІ – VІІ ст.)

Згідно з літописом «Повість минулих літ» князь Кий разом із братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю заснував Київ, який з часом став важливим політичним і культурним центром полян.

ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН (поч. VІ – VІІІ ст.)

Анти й склавини починають наступ на Балканські володіння Візантії. Ці війни дістали назву Балканських. Причинами воєнних походів слов'ян стали: бажання племінної знаті збагатитися, посилити свою владу, потреба в освоєнні нових земель через збільшення кількості населення.

За декілька десятиліть північ Балканського півострова словянизується. Слов’янські колонії з’являються навіть на Пелопоннесі, в Малій Азії. В результаті Балканських війн відбувалося збагачення племінної знаті, що прискорило диференціацію слов’янського суспільства, а найголовніше було започатковано південну гілку слов'ян (серби, хорвати тощо).

У цей час частина склавинів, рухаючись проти течії Дунаю, досягла річок Одера та Лаби, започаткувала західнослов’янську гілку.

Під час Балканських війн і в наступний період слов’яни Східної Європи розселилися не тільки в південно-західному, західному напрямках, а й на північ, північний схід. З Верхнього Подніпровя східні слов’яни розселилися до Волго-Окського межиріччя в північно-східному напрямі, а в північному напрямі вони досягли Ільменського озера.

СЛОВЯНО-АВАРСЬКІ ВІЙНИ (558 – 602 рр.)

Наприкінці 50-х років VІ ст. у Північне Причорномор’я вторглися кочові орди аварів. Спочатку вони напали на народи Приазов’я, а потім на антів, розпочалася тривала війна. Союзником антів у цій війні стала Візантія. В результаті війни склавини – союзники антів – потрапили під владу аварів, а антське об’єднання не витримало ворожого натиску і розпалося. Тому саме ім’я антів зникло зі сторінок античних джерел.

АВАРСЬКИЙ КАГАНАТ (др. пол. VІ – пер. пол. VІІ ст.)

Авари – тюркомовні племена, які вторглися в Північне Причорномор’я з території Центральної Азії. Наприкінці 50 – на початку 60 –х рр. VІ ст. аварські орди спустошили землі антів, розгромили племена гепітів, захопили їх землі в колишній Римській провінції Паннонії.

В 60-х рр.. VІ ст. вони заснували державу Аварський каганат на чолі з ханом Баяном. Авари вели постійні війни зі слов’янами, франками, лонгобардами, Візантією. Основним заняттям аварів було скотарство, пограбування підкорених ними племен. В середині VІ ст. авари були повністю витіснені з Північного Причорномор’я. В Кінці VІІІ ст. вони були розгромлені франками. Остаточно Аварська держава розпалася під ударами угорців (кін. ІХ ст.).

ВИНИКНЕННЯ ПЛЕМІННИХ СОЮЗІВ СЛОВ'ЯН (VІ – VІІ ст.)

Найбільш ранніми племінними союзами вважаються полянський із центром у Києві та дулібсько-волинський. Із давньоруського літопису «Повість минулих літ» відомо, що напередодні утворення Київської Русі існувало 14 союзів племен, які можна поділити на такі етнічні групи:

  •  південно-західна – українська група (8 державних союзів) – деревляни, поляни, сіверяни, тиверці, уличі, волиняни (бужани), дуліби, білі хорвати;
  •  західна – білоруська (два державних союзи) – полочани і дреговичі;
  •  північно-східна – російська (4 союзи) – словени, кривичі, радимичі, в’ятичі.

ХОЗАРСЬКИЙ КАГАНАТ (сер. VІІ ст. – 60-ті рр. Х ст.)

В середині VІІ ст. в Північному Причорномор’ї утвердився хозарський каганат, який виник після розпаду тюркського каганату. Столиця – Ітіль – розташовувалась в гирлі Волги. Джерелом збагачення хозарської верхівки були грабіжницькі напади на сусідні народи, а також податки на товари, які переміщувалися по Волзькому торговому шляху.

Хозари намагалися підкорити східнослов’янські племінні союзи. Хозарам платили данину поляни, сіверяни, в’ятичі, радимичі. Східні слов’яни вели з Каганатом тривалу боротьбу, яку продовжили перші руські князі. А завершив її князь Святослав, розгромивши хозарів у 965 р.

ОБЄДНАННЯ СОЮЗІВ ПЛЕМЕН У ВЕЛИКІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ (VІІ – ІХ ст.)

В арабських джерелах згадується про існування в цей період 3 великих політичних центрів:

Куявії – державне об’єднання у Середньому Подніпров’ї з центром у Києві;

Славії – в Приільменні з центром у Новгороді;

Артанії – Ростово-Суздальська земля (або Причорномор’я).

У вітчизняних літописах політичне об’єднання навколо Києва відоме під назвою «Русь». До цього політичного об’єднання входили кілька племінних союзів полян, сіверян та уличів. Існували й інші великі об’єднання Союзів східнослов’янських племен – дулібо-волинське.

ВИСНОВОК.

Важливою подією давньої історії була поява на історичній арені праслов’янства. Археологічні, лінгвістичні дослідження дають змогу встановити, що найдавніший період в історії праслов’янства належить до бронзового й раннього залізного віків. Рання історія слов’янства – це постійна боротьба за виживання. Насамперед із кочовими племенами. На початку І тис. н.е. вони витримали сарматську експансію, готські походи, навалу аварів, інші випробування і залишилися на своїй батьківщині. У східнослов’янських племен відбувався розклад первісного ладу. Поступово формується економіка, політичний та соціальний лад, поглиблюється диференціація серед населення. Формується верхівка суспільства.

У VІ – VІІ ст. в результаті Великого розселення слов'ян відбувається їх поділ на східних, західних, південних. Слов’янські племена об’єднуються в племінні союзи, які переросли у племінні князівства.

ІV.  Релігійні вірування та народна творчість слов’ян.

У східнослов’янській релігії яскраво відображені дві риси, найбільш характерні для землеробських племен раннього Середньовіччя: обожнювання сил природи у різноманітних формах і культ роду.

Ранньою дохристиянською релігією в українців були язичницький анімізм (від лат. anima, animas – душа, живе) і політеїзм, або багатобожжя, що являв собою нашарування різних вірувань дослов’янських епох.  Люди свято вірили, що все навколо живе, почуває, розуміє їх, а тому уявно населяли природу численними фантастичними божествами – русалками, берегинями, лісовиками, водяниками та ін. Рослини уявлялись як живі істоти, що можуть розмовляти між собою, переходити з місця на місце, наділяти власника цвіту чи листя чарівними властивостями.

У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувались народна фантазія та знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що виявився у правилах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі сили (боги)мали людську подобу, але були наділені більшою силою, більшими вміннями, можливостями і розумом. Поряд з позитивними живуть герої негативні. Вони доповнюють перших, відтіняючи їх найкращі риси. Кожне плем’я поклонялось своєму богові, а з часом поступово складається пантеон язичеських богів і формується він на базі матеріалістичних уявлень.

На першому місці стояв:       ВСЕДЕРЖИТЕЛЬ

(узагальнюючий бог, батько природи, Владика всесвіту, що своєю волею тримає долю всіх і всього).

- СВАРОГ (бог світла) та його син  ДАЖБОГ

Особливо шанований на Русі Симаргл, Хорс (боги іранського походження), чи Сонце (життєдайна сила всього живого на Землі).

- ПЕРУН (бог грому і блискавки). Зі старослов’янської його ім’я означає «грім», з грецької - «вогонь». Про його необмежену силу свідчать вирази «Перун вбив», «Перунова стріла».

- Добро й зло уособлювали дві сили БІЛОБОГ (народжений світлом, творець) й ЧОРНОБОГ (народжений пітьмою, руйнівник).

- Особливо шановані жіночі божества. Словянські богині, починаючи від Матері-Землі (МОКОШ), набули популярності у віруваннях і відображали природну першість усього живого на землі. Поряд з чоловічим Ладом-Живом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля, повний колос, дивоквітка, виноград або яблуко.

Основний пантеон супроводила ціла низка малих божеств: Лель, Діванія, русалії, домові, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем роду діяльності, роду, сімї.

  •  Обожнювання духів і сил природи (сонце, місяць, зірки, повітря, вітер).
    •  Особливо шанувались дерева. З цих часів веде відлік свято Зеленої неділі, коли кожну оселю прикрашали зеленню як символ чистоти, сили духу, єднання з природою. Кожне дерево символізувало той чи інший рід, плем’я і свято оберігалось: дуб (символ мудрості), клен і липа (символ подружжя), береза (символ чистоти).
      •  Священними вважали також птахів і тварин. Зозуля (провісниця майбутнього), голуб (символ кохання), ластівка (доля людини), сова (символ смерті і пітьми). З тварин священними були віл і кінь, а з комах – бджола і сонечко. Асоціативний ряд зрозумілий і сьогодні.
      •  Поряд з матеріалізованими уособленнями божої сутності східні слов’яни вірили у присутність божої суті – душі, яка, за їх поняттям, продовжувала існувала після смерті людини і залежно від його чеснот ставала або рабом, або добрим духом.
      •  Культ роду зумовлював все життя людини того часу. На кожному кроці відчувалась присутність предків, «дідів», зокрема під час народження, весілля, смерті.

Важливою рисою вірувань праукраїнців дохристиянської доби була життєствердність. У світогляді давніх словян домінувало добро. Пантеон не мав надто суворих та жорстоких богів. Релігійно-міфічні дії здійснювали й підтримували жерці – волхви. Ритуальні дії відбувалися на язичницьких каплицях – жертовниках.

 

НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ СЛОВЯН

Усна поезія з давніх часів користувалась у наших предків широкою популярністю, вона була невід’ємною частиною духовного життя трудового народу. Нею виражали труднощі боротьби з силами природи, свої погляди на світ, своє горе і радощі. З широкого загалу виходили співці й музиканти, майстри різних видів ужиткового мистецтва, оповідачі билин, різних переказів, казок, загадок тощо.

Фольклор відбивав трудовий процес, характер землеробського заняття, побут, слугував засобом передачі інформації наступним поколінням, виконував ритуально-магічні функції тощо. Ці явища знайшли своє відображення у календарній і обрядовій поезії, яку можна й сьогодні дослідити і вивчити на підставі архаїчних залишків у побуті українців.

До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості, пов’язаної зі зміною пори календарного року – весни, літа, осені, зими. До обрядової поезії належить усна народна творчість пов’язана з обрядами, в основному весільними й поховальними. В обох з них відображені язичницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували співіснувати поряд з християнськими. Виконання фольклорних творів супроводжувалось танком, співом, мало урочистий характер. Таким чином задовольнялись естетичні й моральні запити громади.

У календарній народній поезії найбільш відображені анімістичні вірування, одухотворення природи, віра в магічні сили, її явища тощо. До такої поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимової пори, веснянки, русальні, купальні, обжинкові та інші пісні весни і літа. Переважна більшість з них пов’язана з народженням, смертю і воскресінням природи. Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднувалися з християнськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа.

Поступово більша частина обрядової поезії втратила культове значення, і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під Новий рік та Водохрещу) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій.

Дуже часто в календарній і обрядовій поезії відображались трудові процеси в різні пори року, радість молодості, кохання та ін. Зразками такої поезії залишились в українському селі веснянки й шумки, обжинкові пісні.

Висновок. Народні ідеали і сподівання знайшли своє відображення в казках, легендах, переказах. Образність та художня символіка фольклору створили своєрідний, багатий, неповторний поетичний фон українського народу. Як більш рання порівняно з писемністю народна творчість не була поглинута нею. Навпаки, вона зберігалась та існувала разом з літературою і була джерелом для численних літературних творінь.

Література

           1.   Даниленко В.М. Камяна могила. – К., 1985.

  1.  Даниленко В.Н. Неолит Украины. – К., 1974.
  2.  Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. Вып. 1: От древнейших времен по ХVІ век. Очерки. – 3-е узд., доп. – М.: Искусство, 1985. – 319 с., ил.
  3.  Дюличев В.П. Крым: история в очерках. – Симферополь: «Рубин», 2008. – 494 с.
  4.  Історія світової та української культури: Підручник для вищ. закл. освіти / В.А. Греченко, І.В. Чорний, В.А. Кушнерук, В.А. Режко. – К.: Літера ЛТД, 2005. – 464 с.
  5.  Культурологія. Навчальний посібник / За ред. Т.Б. Гриценко. – К.: Центр навчальної літератури, 2007. – 392 с.
  6.  Малина В. Камяні хрести Півдня України / Образотворче мистецтво. – 1991. - № 4. – С. 13-15.
  7.   Малина В.Оздоблення кам’яних хрестів / Родовід. – 2002. - № 1-2. – С. 90-107.

Питання та завдання для самоконтролю.

  1.  Охарактеризувати періодизацію розвитку культури первісного суспільства.
  2.  Розкрити характерні особливості первісного суспільства.
  3.  Скласти таблицю «Культурний розвиток первісного суспільства» за наступними розділами:

- хронологічний період;

- етапи розвитку первісного суспільства;

- клімат;

- події / характерні риси;

- економіка;

- соціальна сфера;

- політика/ ідеологія;

- основні стоянки.

4. Скласти коротке оповідання про найдавніші державні утворення на українських землях (1 – за вибором);

5. Назвати характерні риси трипільської культури.

6. Зробити міні-альбом ксерокопій наступної тематики:

- еволюція первісної людини;

- первісне мистецтво;

- еволюція знарядь праці.

7. Охарактеризувати релігійні вірування слов'ян.

8. Народна творчість слов'ян.

9. Зробити доповідь про релігійний культ.

10. Скласти термінологічний словничок до теми.

  


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

5079. Бортовые радио-электронные системы. Конспект лекций 307 KB
  Классификация радиоэлектронного оборудования. Определение места и скорость ВС, предупреждение столкновений с другими ВС и наземными припятствиями, обнаружение опасных гидро-метеообразований, обеспечение внутренней связи на ВС и обеспечение решения з...
5080. Музей-заповедник Книжи 413 KB
  Архитектура - (лат. architectura, от греч. architekthon строитель) (зодчество), искусство проектировать и строить здания и др. сооружения (также их комплексы), создающие материально организованную среду, необходимую людям для их жизни и дея...
5081. Образ былинного богатыря отечественного искусства 19 в 257.5 KB
  История мировой живописи знает немного картин, созданию которых художник посвящал бы значительную часть своей творческой жизни. В числе таких картин Богатыри Виктора Михайловича Васнецова. Много лет работал замечательный художник над этим знаменит...
5082. Влияние распределения прибыли на общее финансовое состояние предприятия на примере ДОАО ННН - нефть 1.58 MB
  Постепенный переход России от централизованно-плановой системы хозяйствования к рыночной по-новому ставит вопрос о методах ведения экономики предприятия. Традиционные структуры и уклады меняются. В этих условиях руководство предприятий, изу...
5083. Социология. Курс лекций. Объект и предмет социологии 322.5 KB
  Социология как наука Объект и предмет социологии. Структура социологии. Функции социологии как науки. Методы социологии. Институционализация социологии. Объект и предмет социологии Объект любой науки – это...
5084. Разработка теплотехнологии производства стекла заданного состава 163.81 KB
  За последние десятилетия научно-техническая революция во всех областях науки и техники привела к громадным сдвигам в науке о стекле, и в технологии стекла. Характерной чертой развития технологии стекла является резкое повышение производите...
5085. Проектирование и применение червячной передачи в машиностроении 1.48 MB
  Современное машиностроение отличается интенсивным расширением многообразия выпускаемой продукции. Одновременно происходит сокращение продолжительности цикла выпуска изделий одного вида. Объем выпуска продукции, как и прежде, изменяются в ши...
5086. Инженерное оборудование жилых зданий 564 KB
  Инженерное оборудование жилых зданий Исходные данные: План жилого дома приведен на рис.1 Район строительства г. Пенза Высота этажа 3 м Ориентация фасада - южная Источник теплоснабжения - котельная в подвале здания...
5087. Проектирование телефонной сети по заданному числу АТС 668 KB
  Составить структурную схему телефонной сети по заданному числу АТС, при наличии на сети автоматической междугородной телефонной станции (АМТС) и узла специальных служб (УСС). Разработать функциональную схему проектируемой АТСКУ...