5423

Громадянська війна в Україні

Реферат

История и СИД

Громадянська війна в Україні Заслуги та прорахунки Центральної Ради Заслуги. Центральна Рада, своєрідний український парламент. Вона поновила в Україні державницьку свід...

Украинкский

2014-12-21

202.5 KB

19 чел.

Громадянська війна в Україні

Заслуги  та прорахунки Центральної Ради

Заслуги.

Центральна Рада, своєрідний український парламент, існувала 13,5 місяця (бл. 17. 111. 1917 p. до 29.1У.1918 p. за гі.ст.). Вона «поновила в Україні державницьку свідомість» (Н.Полонська -Василенко), провела українців від декларування вимог національно-територіальної автономії першим Універсалом (10/23.VI) до проголошення самостійності УНР у 4-му Універсалі (22.1). Розпочалося державне будівництво: утворено Генеральний Секретаріат - перший уряд (16/29. VI); прийнято закони - про вибори до Українських Установчих Зборів (16/29.XI), про Генеральний Суд (15/28.ХП), про випуск державних кредитових білетів УНР (24.ХІІ/6.1), про національно-персональну автономію (1/24.1), земельний закон (17/31.Х), про громадянство в УНР (16.11), про нову монетну систему (1.111), про новий територіально-адміністративний поділ України (3-4.111); ухвалено Конституцію УНР та обрано президентом Михайла Грушевського (29.IV). Налаштовувалися дипломатичні стосунки з іншими державами. УНР визнали де-факто Франція (3.1), Великобританія (6.1), Бельгія (1/2.1), де юре - більшовицька Росія (10.1), Австро-Угорщина, Німеччина, Болгарія, Туреччина (12.1), півофіційно -США (9.1), Португалія (1/2.1). Японія (1/2.1), Китай (1/2.1). Ц;Рада організовує Українську Науковопедагогічну Академію (7.XI) та Українську Академію Мистецтв (22. Xt), розпочинає українізацію освіти, піклується про створення нових українських видавництв і пресових органів. На поч. січня з'являються перші українські гроші.

Прорахунки

Ц.Рада зійшла з історичної арени внаслідок перевороту, а не добровільно. Помилки переможених завжди видніші. Серед прорахунків Ц.Ради варто виокремити наступні. Саме влітку 1917 p. Ц.Рада мала найсприятливіші можливості, щоб вивести українців на власний політичний шлях, але не скористалася цим. Натомість позбавила себе політичного маневру невизначеною угодою з Тимчасовим Урядом, що сам швидко наближався до політичної прірви. Було змарновано дорогоцінний історичний час і зволіканням розробки та впровадження необхідних соціально-економічних реформ. Розробляючи закони, Ц.Рада мало дбала про механізми їх виконання. Вона не створила широкої адміністративно-виконавчої мережі на місцях. Ц.Рада самоусунулася від створення власної армії на вигідній хвилі українізації царського війська, відмовилася від військових послуг таких діячів, як М.Міхновський та П.Скоропадський. Серед діячів Ц.Ради було багато політиків теоретичного спрямування і обмаль виконавців, її партіям не вистачало єдності у вирішальні моменти на грунті консолідації в ім'я спільної національної ідеї. В стосунках з більшовиками Ц.Рада не проявила достатнього динамізму, певним чином ішла за подіями (за винятком з'їзду більшовицьких Рад у Києві на початку грудня), а не випееджала їх. Ц.Рада також занадто узалежнила себе від німців. Образно висловлююючись, Ц.Рада не зуміла в політиці намацати ту ланку (чи кілька основних), які б допомогли витягти весь ланцюг. Такою ланкою тоді могли бути рішучі соціально-економічні перетворення на грунті реальної державності, що створювало таку необхідну для кожного політичного органу соціальну базу.Політика Центральної Ради викликала розчарування майже в усіх верствах населення України. Неукраїнці засуджували розрив зв'язків між Україною та Росією, незаможні селяни не отримали очікуваної землі, у заможних селян і великих землевласників націоналізація їхніх володінь викликала лють, а всі разом засуджували Центральну Раду за введення в країну жорстоких німців.

І все ж, як пише Джон Решетар, у кінцевому рахунку поразку Центральної Ради
зумовила нерозвиненість українського національного руху. Центральна Рада фактично була змушена починати будівництво держави ще до завершення процесу формування нації. Через репресивний характер царського режиму та соціально-економічні особливості українського суспільства більшість освічених людей на Україні були або росіянами, або русифікованими. Український рух ще не проникнув у міста, й ці важливі осередки промисловості, комунікацій і кваліфікованих робітників виступали твердинями російської чи інших меншостей, нерідко войовничо настроєних проти українців. Тому відчувався гострий брак компетентних людей для організації та укомплектування армії й адміністративного апарату української держави. Наявні ж люди були молодими й недосвідченими: Винниченкові було 38, Петлюрі —35, Ковалевському (провідникові найбільшої української партії — соціалістів-революціонерів) — 25, Миколі Шрагу (що замінив М. Грушевського на посаді голови Центральної Ради) — 22 роки. Усвідомлюючи нестачу людських і матеріальних ресурсів, член Центральної Ради Сергій Єфремов закликав не брати влади, мотивуючи це тим, що маси чекають чуда, а український уряд, без сумніву, розчарує їх. З огляду на ці, здавалося б, нездоланні труднощі, можна зрозуміти, чому, описуючи зусилля Центральної Ради, Винниченко зауважив: «Воістину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ».

Після більшовицького перевороту революція переросла у громадянську війну. Минули ейфорія, почуття солідарності, масові демонстрації, бурхливі зібрання й гарячі дебати 1917 року. Протягом наступних трьох років у запеклій і безжальній війні, що супроводжувалася масовим терором і звірствами, зчепилися численні претенденти на владу в Україні і в усій колишній імперії, зброєю вирішуючи, хто і яка форма правління заступить старий устрій.

Для багатьох українців поява більшовиків у Росії була не лише початком нового
жорстокого пореволюційного етапу, а й причиною докорінних змін у їхньому політичному мисленні. Диктаторська природа більшовицького режиму на півночі викликала відразу у багатьох українських діячів і змусила їх відмовитися від позиції збереження автономних, федералістських стосунків із Росією. Відтепер незалежність стала їхньою метою. Проте серед українців, як і серед інших народів колишньої імперії, виникало дедалі глибше розмежування щодо ряду цілей і шляхів їх досягнення. До того ж майже кожна сторона, що брала участь у громадянській війні, прагнула підпорядкувати собі Україну з її природними багатствами та стратегічним розташуванням. Тому після певного затишшя, зумовленого німецькою окупацією, Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних подій громадянської війни.

Гетьманат

Політичний портрет гетьмана Павла Скоропадського. (самостійне вивчення)

Передусім треба зазначити, що політичне обличчя Павла Скоропадського (1873-1945) проявилося порівняно пізно - аж весною 1917 p. Він походив із зросійщеного роду українського гетьмана Івана Скоропадського по лінії його брата. Мав відповідне дворянське виховання та освіту. Вчився в престижному Пажському корпусі. Воював у російсько-японській та першій світовій війнах, мав звання генерал-майора. Один із найбільших на Україні землевласників, Скоропадський мав високий статус за царського режиму — служив військовим ад'ютантом Миколи II і під час війни був авторитетним генералом. З початком революції він українізував своє військове з'єднання і, коли Центральна Рада відкинула його послуги, був обраний титулованим командувачем селянського ополчення «вільного козацтва». З приходом до влади цього «малоросійського» аристократа, який раптом згадав про своє «українське коріння», в революції на Україні настав новий етап, що характеризувався намаганнями відновити правопорядок та скасувати «соціалістичні експерименти» Центральної Ради.

Австро-німецькі війська на  1918 року. (Самостійне вивчення)

На оцінку ролі цих військ значний психологічний тиск чинить історична пам'ять про страхіття фашистської окупації періоду 1941-1945рр. Тому на сьогодні щодо цієї проблеми існує дві основних точки зору.

Перша, традиційна, розглядає австро-німецькі війська як окупаційні які запровадили в Україні свій «порядок». В його рамках видавались нормативні акти, творилось власне судочинство. Генерал Ейхгорн чинив насилля над селянами та робітниками, грабував Україну вивозячи з неї хліб, сало, худобу тощо. Каральні загони жорстоко придушували селянські повстання. А тому - роль австро-німецьких військ визнається негативною.

Друга точка зору набуває поширення в наші дні. Її прихильники визнають, що ці негативні явища дійсно мали місце. Але е вони є визначальними при оцінці ролі цього війська. Навпаки. негатив складав лише незначну частину в у діяльності австро-німецьких союзників України. Зокрема, саме їх втручання припинило кривавий більшовицький терор в Україні; відновило територіальну цілісність УНР, придушивши створену більшовик.ом Артемом сепаратистську «Донецько-криворізьку республіки». Жорстокі заходи окупантів змусили селян, під страхом смерті, припинити ініційовану більшовиками боротьбу за землю і провести весняну посівну компанію. Це дозволило Україні в 1918р. отримати добрий урожай, тоді як радянську Росію охопив голод. Німецьке втручання дозволило П. Скоропадському придушити робітничий рух і відбудувати залізничну мережу, оживити промисловість, досягти конвертованості гривні. Певні здобутіки  в сфері економіки дозволили проводити активну гуманітарну політику. Австро-німецьке командування, хоч і неохоче, дозволило П.Скоропадському формування українських Збройних Сил. Таким чином, вважають прихильники цієї точки зору, австро-німецькі війська в 1918 p. виконували в Україні ту ж роль, що й американські після II світової війни в Європі та Азії - роль гаранта державної незалежності, стабілізуючої сили, яка придушивши невдоволення низів дозволила проводити швидкі й ефективні соціально-економічні реформи (як реформи Ерхарда в Німеччині). Однак, листопадова революція в Німеччині та небажання українських соціалістів поступитись своїми ідейними принципами задля побудови української держави не дозволили досягти успіху в 1918р.

ЗУНР (самостійне вивчення)

Зазнавши нищівної поразки у війні, в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія
почала розпадатися, майже через 20 місяців післяпадіння Російської. Навіть ще до
того як Габсбурги визнали, що прийшов кінець, підвладні їм народи, в тому-числі
західні українці, розпочали підготовку до створення власних незалежних національ-
них держав. Намагаючися збудувати в Східній Галичині на руїнах імперії українську
державу й долаючи запеклий опір, західні українці опинилися у становищі, подібному
до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході. Проте майже в усіх інших
аспектах намагання західняків створити державу докорінно відрізнялися від спроб
східних українців Як і можна було сподіватися, поляки також претендували на Східну Галичину. Внаслідок виник конфлікт двох народів за територію, а не, як на сході, за «серця й думки «людей». Можливо, завдяки тому, що конституційна практика Австрії навчила поляків і українців цінувати систему управління й брати в ній участь, падіння імперії не призвело до такої бурі, хаосу, анархії та жорстокості, як на сході. Перед українцями й поляками Східної Галичини стояли чітко окреслені завдання: першочергову вагу мало національне питання, а розв'язання соціально-економічних проблем відкладалося на перспективу. Польсько-український конфлікт був запеклим, але не безладним, він переважно точився між регулярними арміями, що вели бої по встановленій лінії фронту, завдаючи порівняно невеликої шкоди цивільному населенню. По суті, це було випробування сили між 3,5 млн українців Східної Галичини та 18 млн поляків, котрі водночас воювали з чехами, німцями й литовцями, які також не хотіли бути включеними до Польської держави.

Проголошення ЗУНР.

Коли стало зрозумілим, що Австрія от-от має впасти, 18 жовтня 1918 р. парламентарії, провідники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Буковини утворили Українську Народну Раду, що мала діяти як представницький орган. Вони також оголосили про намір об'єднати всі західноукраїнські землі в одне ціле, яке мало утримувати певні, ще не обумовлені стосунки з народами колишньої імперії Габсбургів. Тим часом поляки також готувалися захопити Львів і Східну Галичину. Група молодих українських офіцерів на чолі з капітаном січових стрільців Дмитром Вітовським, роздратованих повільним легалістським підходом Народної Ради, взяла справу до своїх рук. Увечері ЗІ жовтня вони поспішно зібрали всіх українських солдатів, що служили в австрійських частинах Львова, й заволоділи містом. Прокинувшись 1 листопада, населення побачило, що на міській ратуші майорить український прапор, усі головні заклади — в руках українців і скрізь висять плакати з повідомленням про те, що тепер вони є громадянами української держави. Щось подібне сталося й в усіх інших містах Східної Галичини. Українське населення із захопленням вітало події 1 листопада. Євреї або визнавали суверенітет українців, або трималися нейтрально. Але, тільки оговтавшись від потрясіння, львівські поляки перейшли до активного опору, й між українськими та польськими загонами вибухнули запеклі бої за кожний будинок. На північному заході, на кордоні між Східною Галичиною і власне Польщею, під ударами поляків упав ключовий залізничний вузол Перемишль. Значну частину Буковини зайняли румунські війська, тоді як у Закарпатті зберігали свою владу мадяри. І все ж велика частина Східної Галичини залишалася в руках українців, які наполегливо продовжували будівництво власної держави. 9 листопада, після того як всі українські партії досягли угоди про співпрацю у формуванні уряду, було призначено тимчасову раду міністрів, або Генеральний секретаріат, на чолі з досвідченим парламентарієм Костем Левицьким. Через чотири дні нову державу було офіційно проголошено Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР).

22 листопада 1918 р.1400 українських солдатів, в основному сільських юнаків, цілком розгублених у 200-тисячному місті, не зуміли придушити повстання поляків, які щойно отримали підкріплення, були змушені залишити Львів. У січні новою резиденцією уряду став Станіслав. Власне тут здійснено перші послідовні спроби створити діючий уряд і ефективну армію. Майже протягом усього свого 8-місячного існування ЗУНР - була державою з 4-мільйонним населенням, 3 млн якого були українцями. На місце тимчасової влади вона швидко поставила цілком сформований урядовий апарат. 22—26 листопада на підконтрольних українцям землях було проведено вибори до Української Народної Ради, куди входило 150 депутатів і яка мала бути представницьким і законодавчим органом. За соціальним походженням делегати переважно складалися із інтелігенції, селян-середняків і духовенства, за поглядами величезна більшість, навіть соціалісти, займала ліберально-національні позиції. За своїм етнічним складом Рада була майже цілком українською,  поляки бойкотували вибори, а євреї з німцями вирішили не брати в них участі, щоб не втягуватися в українсько-польський конфлікт. Президентом республіки автоматично став голова Ради Євген Петрушевич (юрист і колишній член парламенту у Відні) Незважаючи на запеклу війну, яку нав'язали західноукраїнській державі, їй вдалося забезпечувати на своїй території стабільність і порядок.

Заходи уряду ЗУНР.

До важливих законодавчих актів Народної Ради належать гарантії нових виборчих прав усім громадянам держави, широкі гарантії прав меншостей, включаючи надання їм ЗО % місць у майбутньому парламенті. Ці кроки зустріли позитивну реакцію єврейського населення: переживши триденний погром, влаштований поляками у Львові після захоплення міста, євреї стали схилятися на користь українців. У західноукраїнській армії було утворено тисячний загін, що складався виключно з євреїв. Без зволікання розв'язувалося й надзвичайно важливе земельне питання: всі великі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, експропріювалися й розподілялися між малоземельними та безземельними селянами. З самого початку було зрозуміло, що ЗУНР об'єднається зі східноукраїнською державою. 22 січня 1919 р. в Києві було проголошено Акт злуки, за яким ЗУНР гарантувалася цілковита автономність.

Чи не найбільш вражаючим організаторським досягненням західноукраїнського уряду стала Галицька армія. Знову ж таки на відміну від східних українців галичани швидко погодилися в тому,що необхідно створити сильну, ефективну регулярну армію. Оскільки більшість українців, котрі служили в австрійській армії, перебували на італійському фронті й ще не повернулися додому, відчувалася нестача у навчених солдатах. Однак загальна мобілізація дала свої результати, й до весни в армії налічувалося понад 100 тис. чоловік, у тому числі 40 тис. боєздатних. Щоправда, існувала гостра проблема офіцерських кадрів і спорядження. Соціально-економічна відсталість провінції зумовила те, що в австрійській армії було непропорційно мало офіцерів-українців. Так, на 1000 офіцерів припадало лише два українці, але аж 27 поляків. До того ж майже всі українські офіцери були молодші від поляків за рангом. Тому ЗУНР звернулася до східних українців, як, наприклад, до генерала Михайла Омеляновича-Павленка, та до кількох вищих офіцерів колишньої царської армії з пропозицією зайняти посади командувача та членів Генерального штабу. Для укомплектування штабу залучалося також багато безробітних на той час австрійських та німецьких офіцерів. Але більшість офіцерів складали галичани, і знаменно, що в годину хаосу й суспільної напруженості між ними та їхніми бійцями розвинулися надзвичайно приязні стосунки,— ймовірно, тому, що і ті, й інші були або селянами, або ж недавніми вихідцями з цього класу. Військове спорядження в основному бралося в австрійських складах або шляхом роззброєння сотень і тисяч німецьких та австрійських військ колишньої окупаційної армії, котрі текли через Галичину по дорозі додому.

Польсько-українська війна.

Цей конфлікт можна поділити на три етапи. Протягом першого етапу, що закінчився в лютому 1919 р., війна в основному точилася між українською більшістю та польською меншістю Східної Галичини. Швидка й ефективна мобілізація дала змогу українцям здобути велику чисельну перевагу і змусити поляків оборонятися. Проте завдяки майстерному керівництву, ефективній тактиці та заповзятості в бою поляки відбивали в'ялі й позбавлені винахідливості атаки українського командування.

На другому етапі — протягом березня, квітня і травня — війна переросла у сутичку між галицькими українцями та військами власне Польщі. З приходом у Східну Галичину підкріплень із Центральної Польщі поляки отримали вирішальну кількісну перевагу. Переломною для цього періоду подією стало розгортання проти українців армії генерала Йозефа Галлера. Цим сформованим у Франції з польських військовополонених і чудово озброєним 60-тисячним військом командували переважно французькі офіцери. І хоч Антанта направила його до Польщі для боротьби з більшовиками, поляки послали це військо проти українців, аргументуючи, що всі українці — більшовики або щось подібне до них. У квітні й травні поляки розірвали українську облогу Львова й відкинули деморалізовану Галицьку армію до річки Збруч.

Організований 8 червня новим командувачем — генералом Олександром Грековим — несподіваний контрнаступ українців започаткував останній етап війни. Під Чортковом, мобілізувавши останні фізичні, матеріальні та духовні ресурси, галичани кинулися на переважаючі польські сили. Наступ українців трохи не сягнув Львова, але його затримали не стільки підсилені польські війська, скільки брак боєприпасів. Маючи на кожного бійця від 5 до 10 набоїв, сили Грекова були знову змушені відступити, поклавши цим кінець найславетнішим дням в історії Галицької армії. До середини липня поляки вдруге окупували майже всю Східну Галичину, знову притиснувши західноукраїнську армію до Збруча.

16 липня 1919 р. Галицька армія й тисячі цивільних західних українців під обстрілом польської артилерії переправилися через Збруч у Східну Україну. Так закінчилася збройна боротьба за Східну Галичину, що коштувала 15 тис. вбитих для українців і 10 тис. для поляків.

З огляду на історичні умови невдача західних українців у досягненні своїх цілей не була чимось несподіваним. У Східній Галичині, де українці вирізнялися високою організованістю й національною свідомістю, проблема насамперед мала кількісний характер: 3,5 млн галицьких українців просто не могли протистояти полякам, які в шість разів переважали їх чисельно й були розвиненішими у політичному і соціально-економічному відношенні.До того ж за поляками стояли могутні союзники (Франція).

БІЛОГВАРДІЙЦІ (самостійне вивчення)

З Сибіру, Червоній Москві загрожували сили адмірала Олександра Колчака, у Прибалтиці до наступу на Петроград готувався генерал Микола Юденич, але найбільшу загрозу являли армія генерала А.І. Денікіна (  Добровольча Армія*), що насувалися з Дону. Військові з‘єднання Добровольчої Армії мали високі бойові якості, так як на початковому етапі (листопад 1917 – червень 1918р) складались майже виключно з офіцерів та козацьких старшин (3-5 тис.). Пізніше  їх чисельність зросла до 30-35 тис. Ядром Добрармії були іменні, елітні офіцерські  полки: Корніловський, Олексієвський, Марковський та Дроздовський – розгорнуті пізніше в дивізії. Підтримані Антантою, добре озброєні та навчені, дисципліновані  білогвардійські частини повели досить успішний наступ  проти червоних. Проте з літа 1919 року боєздатність Добрармії зменьшується  через великі втрати та включення до її складу мобілізованих селян і навіть полонених червоноармійців. В кінці літа 1919 р. більшовицький режим, здавалося, от-от мав упасти. Катастрофу більшовиків було відвернено силами їх ж противників, які замість того щоб добити ворога почали поборювати один-одного.

30 серпня у щойно покинутий більшовиками Київ увійшли галицькі частини, а Директорія готувалася з тріумфом увійти до міста наступного дня. Проте того ж 30 серпня до міста вступили передові частини армії Денікіна (генерала Брєдова) й зіткнулися там із галичанами. Не знаючи, як реагувати на білих (західноукраїнський уряд часто заявляв про відсутність будь-якого конфлікту між ним і Денікіним), галичани відступили — на превелике розчарування Петлюри та східних українців, які з політичних і символічних міркувань відчайдушне прагнули захопити Київ. Через кілька днів, коли Петлюра нарешті переконав галичан вступити з білими в бій, відвойовувати місто було вже надто пізно. Українські армії, обізлені одна на одну й утягнуті в небажаний конфлікт з білими, відійшли на захід.

Сповнені рішучості відновити старий суспільний лад та «єдину та неподільну Росію», білі, силами яких командували реакціонери-генерали, ненавиділи «соціалістичного авантюриста» Петлюру і східноукраїнських «зрадників-сепаратистів» майже так само, як і більшовиків (однак вони не мали нічого проти галичан, вважаючи їх чужоземцями). Позицію білих в українському питанні прямо висловив їхній провідний ідеолог Василь Шульгін, коли війська Денікіна захопили  Київ: «Південно-Західний край (Шульгін відмовлявся користуватися словом «Україна».) є російським, російським, російським... ми не поступимося ним ні перед зрадниками-українцями, ні перед катами-євреями» (натяк на численних євреїв у складі більшовицького Чека). І на Півдні і на Сході основним гаслом керівництва білих армій було гасло «за велику, єдину і неподільну Росію», якому воно неухильно слідувало   на практиці (хоча це і  ускладнювало їм боротьбу), навіть коли під загрозу ставилася перемога. Коли К. Маннергейм на початку 1919 року запропонував рушити на Петроград 100-тисячну армію (що створювало зовсім нову ситуацію, при якій червоні не могли б його утримати ), Колчак рішуче відмовив йому, оскільки умовою було визнання незалежності Фінляндії (хоча це вже було фактом, що здійснився, на який Колчак і у випадку перемоги навряд чи б міг вплинути, з огляду на позицію союзників).  Тож, коли Добровольча армія вступила на територію України, вона негайно почала  воєнні дії проти Петлюри. Денікін відмовився  навіть розглядати кілька висунутих Петлюрою пропозицій про об'єднання зусиль у боротьбі з більшовиками. Така реакція була одною з найгрубіших помилок Денікіна, тому що він не лише втратив підтримку великої української армії, а й, віддавши своїм військам наказ напасти на українців, створив ситуацію, що була на руку саме більшовикам.  (Більшовики ж, керуючись зовсім іншими принципами, запропонували Петлюрі укласти угоду про спільні дії проти. Добровольчої армії. Такі угоди укладали вони і з Махно.) Ця самогубна негнучкість, яка з очевидністю проступала в реакційній соціальній політиці білих,(осбливо щодо земельного питання) визвала широкий антиденікінський рух на Україні і спричинила поразку Денікіна восени 1919 р. Білі вдавалися також до інших способів підірвати Директорію, — Переконуючи, своїх покровителів з Антанти не визнавати української держави на Паризькій мирній конференції й, що особливо важливо, відмовити українцям в усякій матеріальній допомозі.

Звертає на себе увага те, що наскільки виразно і послідовно визначалася і декларувалася позиція керівництва білих армій по питанню державного положення Росії як великої держави і її територіальної цілісності, настільки ж невизначеною і непослідовною вона була в області внутрішнього пристрою країни. З одного боку, це обумовлювалося надзвичайною строкатістю складу учасників білого руху в широкому змісті цього слова (воно поєднувало в кінцевому рахунку усіх, хто по тим чи іншим причинам протистояв більшовикам — від монархістів до соціалістів), а з іншого боку — «некомпетентністю» у цій області тих елементів, що складали бойове ядро руху і представниками яких були керівники руху.

Дійсно, ні Корнілов, ні Алексєєв, ні Денікін не цікавилися питаннями соціально-економічного ладу, і їх «програма» (якщо можна так назвати ті вислювання , що вони робили час від часу) не передбачала нічого нового, крім того, що було їм відомо і здавалося природним. Самі вони, як і майже всі кадрові і тим більше офіцери воєнного часу, ніякою власністю не володіли,  й особистого інтересу в цій області не мали. Тому особисто їм усе це було достатньо байдуже, тож  вони могли лише виражати думку близьких їм цивільних кіл(тих же поміщиків, фабрикантів, російської інтелігенції). Корнілов, зокрема, вважав за необхідне «відновлення свободи  промисловості і торгівлі, скасування націоналізації приватних фінансових підприємств, відновлення права власності».

Що ж стосується форми державного устрою, то позиція керівників білого руху базувалася на так називаному «непредрешенчестве». З одного боку, ця позиція була однією з головних слабкостей руху, оскільки відсутність чіткої позитивної програми унеможливлювало успішну пропагандистську роботу серед населення. Використання ж однієї «негативної» програми («проти більшовизму») стало можливим лише тоді, коли населення встигло безпосередньо познайомитися з практикою нової влади. (До того панувала думка, що більшовики — лише одна з багатьох партій, що суперничали один з одним протягом 1917 року.) З іншого боку, ця позиція відображала об'єктивну реальність — відсутність єдності з цього  питання в середовищі самих учасників руху і рівною мірою навіть серед його добровольчого ядра, у тому числі і кадрових офіцерах. «Як ви знаєте, — писав А. С. Лукомский А. И. Денікіну в травні 1918 року, — це питання, навіть у рядах армії, служить яблуком розбрату. Мені, як начальника штабу, доводилося часто роз'ясняти , що генерал Корнілов не може впровадити  ніяких форм правління, а тому, як ціль, Добровольча. армія ставить певний порятунок Росії, а що стосується майбутньої форми правління, то єдино, що треба і можна вказувати, це те, що буде в майбутньому скликано Установчі збори, що і вирішать питання». Установчі збори, як єдиний хазяїн землі російської, повинні виробити основні закони російської конституції й остаточно сконструювати державний лад  — конституційну монархію».

Таким чином, навіть серед основних керівників білої армії, представники одного й того ж середовища, не мали єдності з приводу майбутніх форм державного устрою. Відомо, що, наприклад, «лівий» Денікін украй підозріло відносився до Врангеля, якого вважав «правим» і до самої евакуації Новоросійська прагнув всіляко обмежити його вплив в армії. Більш того, політичні протиріччя між лідерами білого руху впливали на рішення воєнно-стратегічних питань. Дії білих армій на Півночі, Заході, Сході і Півдні країни не узгоджувалися один з одним, тільки формально підкоряючись Колчаку; наступ  однієї починався  тоді, коли інша вже потерпіла поразку, що давало можливість перекидати червоні війська на загрозливі напрямки. Цікаво, як сам Денікін оцінював орієнтацію кадрового офіцерства: «Власне офіцерство політикою і класовою боротьбою цікавилося мало. В основній масі своєї воно було елементом чисто служивим, типовим «інтелігентним пролетаріатом». Але, зв'язане з минулим російської  історії, міцними військовими традиціями і представляючи по природі своєї елемент охоронний, воно легше піддавалося впливу правих кіл і свого авторитетного старшинського складу . Чималу роль у цьому зіграло і відношення до офіцерства соціалістичних і ліберальних кіл у найбільш трагічні для офіцерів дні — 1917 року й особливо корніловского виступу».

Цивільне оточення Денікіна було  переважно  кадетським, що, загалом, закономірно. Як писав у 1919 році один з лідерів кадетської партії, князь П. Д. Долгоруков, «після більшовицького перевороту партія із самого початку безупинно керувалася тими ж національними гаслами, в ім'я яких створилася і боролася Добровольча армія, а саме — боротьба з більшовизмом для відтворення державності в єдиній Росії і вірність союзникам». З огляду на весь спектр настроїв серед добровольців, можна думати, що «конституційна монархія, можливо на зразок англійської», була б тим варіантом, що мав найбільші шанси примирити більшість їх. У свій час і сам Денікін на питання графа Ф. А. Келлера: «Скажіть, нарешті, Ваше превосходительство, хто ви і що ви таке?»—відповідав: «Я- конституційний монархіст».

НАШ КРАЙ 1917-1923рр. (самостійне вивчення)

 Більшовики

На 1913 рік населення селища Жовта Ріка нараховувало близько 1 300 чол. На прикінці 1914 року на руднику працювало 607 чоловік (1913 році - 930) Видобуток руди падає, багато шахтарів мобілзовано в армію, погіршується економічний стан робітників, поживну базу отримують революційні елменти. Влітку 1917 року більшовики створюють рудничний  партійний осередок і ведуть боротьбу за владу проти представників Центральної Ради та тимчасового уряду. Після жовтневого перевороту в Петрограді місцеві більшовики починають діяти більш рішуче, але  особливої підтримки серед місцевого населення вони не знаходять. До влади вони приходять  лише за допомогою більшовицьких російських інтервентів Антонова-Овсієнко 24 січня 1918 року. Але перемога їх була не довгою вже на кінець березня 1918 року   жовтоводським більшовикам, як і їхнім господарям, російським радянським військам довелося втікати під ударами військ Центральної Ради та її союзників німецьких та австроугорських військ. Жовтоводські більшовики влились до складу Ордо-Васильківського загону червоногвардійців Кривбасу, яким командували П.М.Кращенко та  М. В. Задорожній. В квітні 1918 року цей загін увійшов у склад Кримського (Чорноморського) полку, командиром якого був І.Ф.Федько. Жовтоводські більшовики брали участь у бойових операціях проти білогвардійських військ на Північному Кавказі, воювали проти горян що боролись за державну незалежність своїх країн.

Залишившись в тилу німецько-українських військ більшовики спробували організувати   широкий рух опору. Але марно,  сільське населення (що переважало на той час) вперто не підтримувало їх. На осінь 1918 року  червоний партизанський загін більшовика  Г.В.Потапова нараховував лише 25 чоловік . Реакційна політика  гетьмана Скоропадського репресії німецьких військ, та поміщиків створили сприятливий грунт для роботи більшовистських агітаторів. Чисельність загону зростає до 350 чол., в основному за рахунок селян, що слабо розумілись на політиці, але добре зрозуміли на власній шкірі, що «німців та панів пора бить» По навколишнім селам шириться повстанський рух петлюрівського забарвлення. Селянські «батьки» , «отамани» витісняють гетьманські залоги і німецькі загони в міста і фактично блокують їх. В боротьбі проти гетьманату тимчасовими союзниками стають і українські повстанці і більшовики.(останні намагаються не конфліктувати на місцях з авторитетними селянськими ватажками, намагаючись, проте, захопити владу) Так, жовтоводські шахтарі перебуваючі під впливом більшовиків у листопаді 1918 року виганяють із селища представників німецької окупаційної влади та гетьманців.Проте узурпувати владу більшовикам не вдалося і на цей раз. Їх потіснили петлюрівці. І знов вони рятуються втечею. А повертаються лише за допомогою Червоної Армії 19 січня 1919 року.

Червоний партизанський загін Потапова розгорнув терор проти колишніх союзників, селян – повстанців. За підтримки загонів Червоної Армії ним було розгромлено в бою під Верхньодніпровським (березень 1919) партизан Марусі.

Влітку 1919 року розпочався наступ Денікінської армії і  загін Потапова було включено до складу Червоної Армії.

Анархія

У 1919 р. Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анархістська. Менш ніж за рік Київ п'ять раз переходив із рук у руки. Численні фронти розділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністю порушився зв'язок із зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі  подавалися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часом різні уряди, яким удавалося заволодіти Києвом, скеровували свою увагу та енергію переважно на те, щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але неможливо управляти. Селянин, котрий спостерігав зі свого економічно самостійного села, як падає одна влада за іншою, подумки проклинав усіх міських мешканців зі всіма їхніми урядами. Його насамперед турбувало те, як утриматися на землі й по можливості придбати її собі ще. Селянин був готовий підтримати будь-який уряд, що міг задовольнити ці прагнення. Але як тільки цей уряд виявлявся неспроможним виконати його сподівання, селянин повставав проти нього й переходив на бік суперника. Селянин усвідомлював, що не бажає повернення старого ладу, але водночас не знав, що поставити натоімість. Це робило його важкопередбачуваним елементом протягом усієї громадянської війни. Настрої селянства були надто важливими, оскільки вперше за довгі століття у нього з'явилися бажання і здатність боротися. В період Гетьманщини по всій Україні виникли сотні отаманів з їхніми партизанськими бандами, пройнятими неокозацьким анархізмом. Одні схилялися на бік націоналістів, інші підтримували більшовиків, ще інші не раз перекидалися з боку на бік, і всіх найбільше турбувало те, як оборонити інтереси своїх сіл та околиць. Якщо ж з'являлася нагода пограбувати «класового ворога» чи дати волю бажанню звести рахунки з євреями, то тим краще. Подібно до китайських полководців  деякі отамани глузували зі всякої влади й чинили так, неначе самі собі були законом.

Як вже зазначалося, українські селяни продемонстрували високі можливості самоорганізації: Вільне Козацтво, Холодноярська організація, Степова дивізія, Дніпровська дивізія Зеленого, армія Григор`ва, армія батька Махна, загони Ангела, Бабія, Батрака, Багатія, Вовка, Голого, Гонти, Грозного, Дяченка, Журила, Завгороднього, Келеберди, Кваші, Кинотя, Лиха, Марусі, Мамая, Нагірного, Орлика (точніше Орликів), Підкови, Рубана, Струка, братів Трепетів, Тютюнника, Пилипа Хмари, Цвітковсьмого, Шепеля, Чорта, Яблучка, Яструба... та ще багатьох і багатьох.

Тим часом два наймогутніших партизанських ватажки базувалися в південних степах, де жили найзаможніші, найбільш упевнені в собі селяни. Один із них — отаман і Матвій Григор'єв (уродженець с. Верблюжки Кіровоградської обл.), колишній царський офіцер—очолював сили в 12 тис. чоловік на Херсонщині й підтримував тісні зв'язки з українськими лівими радикалами. Інший—легендарний Нестор Махно(уродженець с. Гуляй-Поле), русифікований український селянин і затятий анархіст. У середині 1919 р. його сили, що базувалися в Гуляйполі, налічували від
35 до 50 тис. і часто ставали вирішальним чинником у боротьбі за Південь України.

Також, теренах нашої та сусідніх областей діяли загони отаманів Гулого-Гуленка, Штиля, Костя Пестушко (Степового, уродженця с.Ганнівка), Чорного Ворона (уродженця Жовтих Вод), Іванова (Тишаніна), Михайла Мелашко, Марусі, Григорія Кондратовича Гниненка, колишнього капітана царської армії (отамана с. Жовтої))  Лютого( Ялисей Черевик,  із Водяної) Гнибіди (колишній поручик царської армії, курінний у військах Петлюри, походив із села Веселі Терни.). У великому козацькому селі Чечеліївка  місцеві повстанці, за підтримки отамана Гнибіди, створили, навіть, самостійну Чечеліївську республікуі не допускали на її територію предсиавників Радянської влади. Військам Армії Будьоного довелось штурмом брати цю «Запорозьку Січ». Загородивши рідне село  рвами та боронами (проти кіноти) на дорогах, селяни з вилами та штилями(довгі дерев`яні держаки з гострими металевими кінцями - сільськогосподарський інструмент призначений для роботи з сіном) атакували будьонівців. Застосувавши артилерію та кулемети більшовики розгромили «республіканців» та спалили село.

Між тим над радянською владою на Україні нависла  небезпека в особі селян-повстанців, реальність її визнавали і самі більшовики про що свідчать слідуючі документи:

"Указание Екатеринославского Губисполкома по реализации решений 5 Губернского сьєзда Советов о борьбе с бандитизмом 8 марта 1921 г.

Организация Советской власти на Екатеринославщине встречает отчаянное вооружонное сопротивление со сторони кулацких злементов деревни, стремящихся к свержению Советской власти с целью упрочнения за собой господствующего положения в деревне.

Организуя бандитские шайки для вооруженного нападения на Советскую власть, вооружая й поддерживая их всеми средствами, кулаки взрывают мосты, разрушают железнодорожное и телеграфное сообщение, убивают советских работников и незаможних селян, срывают продовольственную разверстку, посевную кампанию, увеличивая зтим разруху.., создавая для страны угрозу голода.

б-й губернский съезд Советов, учитивая создавшееся положение, постановил: 1. Об'явить фронт борьби на внутреннем кулацко-бандитском фронте фронтом такой же государственной важности, как й бывший белогвардейский...

2. Во исполнение постановления губисполком, приступая к борьбе на внутреннем фронте ликвидации бандитизма и кулацкого засилья в деревне, объявляет на все время кампании всю территорию Екатеринославсюй губернии на положении фронта со всеми витекающими последствиями .Неисполнение распоряжений, неподчинение приказам губернского военного совещания, а равно всякого рода другие преступлений против Советсиой власти будут караться со всей суровостью фронтових положений... Предгубисполмома Кпименио Секретарь Лапин .

"ЦГАОР УССР, Ф.3204, оп.І, д.27, л.5. Машинопись. Заверенная мопия".

« В целях использования для борьбы с бандитизмом освободившихся от внешнего фронта полевих войск и в связи с реорганизацией войск ВНУС Совнарком и командующий всеми вооруженными силами на Украине.., постановляют: 1. Всю территорию Украини для борьби с бандитизом розделить на следующие основные сили, положив в основу их административное деление и уезды...".

Далі йшов перелік новостворених війсьмових округів: Харківський, Київський... На Катеринославську губернію прийшлася 1-ша Кінна армія, на Херсонську губернію - 6-а армія...

Отже, поки, регулярні війська змагалися за контроль над містами й залізничними комунікаціями, в селі панували партизани і єдиною визнаною по всій Україні владою була  влада зброї.

 «ОТАМАНЩИНА»  нашого краю.

Отаман Степовий

Отаман Костянтин Юрович Пестушко (Степовий). Народився він 10 лютого 1898 року в заможній селянській родині у с. Ганнівка на Катеринославщині, закінчив чотири класи церковно-приходської школи; закінчивши школу  поступив до Олександрівського  механіко-технічного училища, але навчаннія не закінчив, бо у 1915 році добровольцем іде на фронт Першої Світової війни.  Воював хоробро на турецькому фронті, про що свідчать кілька Георгієвських хрестів, які на той час були вищим знаком мужньості у війську.Був поранений, потім попав до офіцерської школи і закінчив її вже офіцером. Потім був направлений на західний фронт, де його і застала Лютнева революція 1917 року, на заклик тимчасового уряду вступив в ряди «батальону смерті». Після Жовтневого перевороту почалася анархія на фронті і в країні, починаються розправи солдат над офіцерами. Костя від цих розправ рятують його ж солдати і він повертається у рідне село. Потім воює у військах С.Петлюри. Але 20-й рік застав його дома, де він проголошується главою Волосного Революційного Комітету і Комісаром Волості села Ганнівки. На цій посаді він перебував три місяці, до 10 травня 1920 року. У травні 1920 року оголошується мобілізація до Червоної Армії і Кость разом з новобранцями їде до призовного участку в м. Кривий Ріг, але на той час селяни уже знають що таке продразверстка, військовий комунізм, знають також, що українців у лавах Червоної Армії посилають вмирати за чужу землю на фронтах Росії. Кость підмовляє новобранців на бунт і 12 травня 1920 року вони повертають зброю проти більшовиків, створюють Степову дивізію, яку очолює Кость Пестушко. Повстанці беруть Криворізьке ЧК, захоплюють місто, над містом піднімаються жовто-блакитні прапори. Створена дивізія починає боронити рідну землю від чевоних, проголошують свободу і братерство. Формуються бойові одиниці  дивізії, було захоплено багато зброї: кулемети, рушниці, але їх не вистачає на всіх. З усіх сел Криворіжжя до Костя йдуть люди, несуть зброю, вступають у лави дивізії.  Зформувавши перші загони повстанці вирушають на захід, де на шляху з Чечеліївки до них приєднується отаман Гнибіда, колишній поручик царської армії, курінний у військах Петлюри, а з ним дві сотні гарно озброєних вершників. Гарна допомога підійшла і від Ялисея Лютого, уроженця с. Водяне.  Дивізія йде далі зупиняється у Водянських хуторах. Але стає відомим, що в Петрові зосередився загін ЧК на чолі з Донченком. Було вирішено  розбити загін. Повстанці підтянулися до села і вночі з різних боків напали на ЧКістів, які були розгромлені. Це була перша значна перемога Степової дивізії, були захоплені кулемети та чотири гармати. Після цього була остаточно сформована дивізія Степовиків, яка складалаяь з: I кінний полк Лютого, II кінний полк Гнибіди, III піхотний полк Тишаніна, IV запасний Штиля і окремо ударно розвідувальний загін Чорного Ворона (Микола Скляр, народився у Жовтих Водах, колишній сотник Н. Махна), який складався з 150 вершників та 20 тачанок, цей загін охораняв Дивізію на марші проводив розвідку, крім того дивізія мала свою артилерію : чотири гармати. Разом у Степовій дивізії налічувалось 18 тис. чоловік. Червоні, побачивши, що Дивізія є могутньою силою, стягують сили по містах, тому Дивізія продовжує свій марш. А в цей час об'єднувались загороджувальні загони повітових ЧК Херсонщини та Катеринославщини, щоб завдати удару повстанцям. Біля с. Верблюжівка відбувається битва, де отряди ЧК зазнають повної поразки. А дивізія захоплює багато трофеїв, зброї та амуниції. Далі Дивізія просувається до м. Херсон, де тонким маневром виманює сили Червоних з міста і заводить їх до засідки, отже, Червоних розбито, а місто занімають повстанці. Відсвіткувавши перемогу Степова Дивізія йде далі на захід, на допомогу повстанням півночі маршрутом Кам'янка -Єградівка – Ружичів - Чигирин. Дивізія доходить до Холодного Яру с. Медведівка, де об'єднується з повстанцями Хмари. А Кость Степовий Блакитний оголошується головним отаманом Холодного Яру. Об'єднавшись з Холодноярською бригадою повстанців, Степова Дивізія налічує вже 30 тис. вояків. Занявши велике село Мошин, штаб об'єднання починає вирішувати питання про надання допомоги українсько-польськму війську, яке тіснить Червоних, вони вже стягують сили до Києва, підготовляючи його оборону. Нарада вирішає, що доцільніше зостатися на місті та чекати підходу військ Польщі і Петлюри. Повстанське військо хоч і було чисельне, але озброєне було ще замало. Зоставшись на місті вони проводять рейди, розбивають червоних заготовувачів. Саме в цей час з Херсонщини приходить сумна звістка, Червоні палять і грабують села рідні для Степовиків. Серед Дивізії поширюється ця новина і Степовий  вже невзмозі стримувати селян, які прагнуть повернення для захисту рідних домівок. Отаман складає з себе обов'язки командира об'єднання і разом з Дивізією розпочинає вимарш до рідних земель. Який став початком трагічного кінця Степовиків. Першим гине у нерівному бою, оточений у лісі, Чорний Ворон зі своїм загіном, який прикривав вимарш Степовиків. Саме в цей час більшовики змирюються з поляками і перекидають значні сили на фронти з повстанцями. Це ускладнює становище Дивізії. Сили Червоних з заходу перекидаються проти Врангеля, у південні степи України. Все частіше і частіше Червоні стикаються з Дивізією, починається часткова демобілізація Степовиків. чисельність їх падає, але мобільність зростає. Мобільна частина Дивізії прибуває під с. Ганнівка, яке на той час займає резерв II-ої кінної армії більшовиків, їх було до трьох тисяч чоловік. Степовий вирішує атакувати Червоних. Складається план, за яким сили степовиків напали одночасно на Червоних з чотирьох сторін, підпалили село з з чотирьох сторін і будівлі у центрі села. Загін резервів Червоних було знищено повністю. А Дивізія повернулася у район зосередження Верблюжки - Варварівки - Турівки - Водяної. На другий день починається рішення про повну демобілізацію Дивізії і перехід її на консперацію до слушного моменту. Дивізія демобілізована.  А 28 грудня 1920 року Совнарком УССР приймає постанову «О разделении Украины на военные округа для борьбы с бандитизмом». З зовнішнього фронту були зняті польові війська 1 - кінна армія, 6 - армія, загони ЧК. Проти села була почата справжня війна регулярного війська червоних загарбників, це свідчить про те, що на захист рідної землі масово став український народ.  Зимою 1921 року села було окуповано Червоними, точилися репресії над «бандитами», Костя зраджують. Більшовики оточують Ганнівку,  Степовий робить спробу прорватися, але гине. Це трапилося 29 квітня 1921року.

Чорний Ворон

Справжнє прізвище Микола Скляр. Народився  у Жовтих Водах. Навчався у Катеринославському гірничому інституті . У травні – липні  1919 р. учасник повстання отамана  Григор’єва  проти ”комуни і черєзвичайок”. Від  серпня  1919 р. Сотник Повстанської Армії  Нестора  Махна Невдовзі стає другим помічником  командуючого Кримського корпусу  Повстанської армії, згодом – командир  кавалерійського полку . „ Называл себя анархистом, но в организации не состоял... Петлюровец” , - таку оцінку Чорному Ворону дав начальник штабу Постанської армії (махнівців) В. Бєлаш. З середини 1920 р. Чорний Ворон – командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Кості Степового-Блакитного. Загін складався з 150-250 кінних і 20 тачанок з кулеметами. „Цей загін був найрухливіший у Дивізії і мав вирішувати найвідповідальніші завдання : вести розвідку, охороняти Дивізію на марші, сковувати сили противника в бою. Загін Чорного Ворона складався переважно з колишніх махнівців, які покинули чорні прапори і перейшли під свої рідні – жовто-блакитні.  Воронівці мали добрий досвід партизанської боротьби , вони не раз показували яскраві приклади партизанської війни. Це були бойові, хоробрі  хлопці, тільки не досить дисципліновані. На кожному їхньому кроці відчувалась розхристаність, від них віяло широким Херсонським степом, а пахло неосяжною Таврією”. У вересні 1920 року Чорний Ворон зі своїм загоном у складі Степової дивізії прибув до Холодного Яру. В Медведівці повстанці Холодного Яру об’єдналися зі Степовиками, Юрій Горліс-Горський, який саме у Медведівці вперше побачив воронівців, так описував свої враження: „Найбільш сподобався нам загін Чорного Ворона – 300 чоловік виключно на конях і тачанках з кулеметами. Коні під верхівцями і в тачанках – „змії”! Ситі, вичищені, з позаплітаними в гриви кольоровими стяжками . Масті переважно воронові. Козаки майже всі в чорних козацьких шапках і бурках.” А їхнього отамана Горліс-Горський запам’ятав таким :”Меткий їздець і вояк, він був одночасно якийсь повільний, нерухливий. Коли згинав руку, здавалося, що гне штабу заліза. Зате його рухи мали в собі щось гіпнотизуюче... Але що Ворон мав дійсно особливе – це очі: темні, тверді, непорушні. Він зовсім не моргав повіками, а зміняючи напрямок погляду, повертав не очима, лише всією головою.” В Медведівці, де колись почалась Коліївщина, наприкінці вересня 1920 року відбулася нарада отаманів. На ній слово мав і Чорний Ворон. Він наполягав, щоб повстанці, які зібрали силу в 30 000 бійців, йшли на Київ :” Але отамани Степовий та Деркач прийняли рішення лишатися в тилу  ворога і громити його кумунікації. У Холодному Яру Чорний Ворон був недовго та встиг повоювати. В жовтні 1920 року, коли степова дивізія поверталася з Холодного Яру на Катеринославщину, її шлях перетнувся з маршрутом Кінної армії, яка поспішала на Врангелівський фронт. Чорний Ворон першим виявивши ворога в районі Сентового, не став чекати, поки будьонівці помітять степовиків і атакують їх на марші. Він першим накинувся на червоних. Будьонівці зпершу сприйняли воронівців за своїх. Тому й отаман зумів впритул підвести тачанки, які, різко розвернувшись залили вогнем будьоннівську частину, викосивши кулеметами кілька сот червоних. Привернувши увагу близька двох тисяч вершників, Чорний Ворон повів їх у протилежний від Степової Дивізії  бік, ближче до Лебединського лісу... „Розгорнувшись лавою, червоні оточили ліс, де сховався Чорний Ворон зі своєю кіннотою. Зав’язався тяжкий, нерівний бій. Чорний Ворон не знав добре місцевості і вивести частину не міг непомітно. Повстанці відважно боронились, переходили в контракти і бились у відкритому полі, але прорватись їм не щастило і вони з втратами повертались у ліс. Тоді червоні почали обстрілювати ліс гарматами. Три години,  гармати, руйнували  останній захист степових вершників... Ніхто з козаків Чорного Ворона й на думці не мав, щоб здаватися”. Коли будьоннівці увійшли в лісок, поранені воронівці „самі себе добивали на очах у ворога”. Загинув і Чорний Ворон.

ОТАМАН ГРИГОР‘ЄВ

За одніею з версій Матвій Григор’єв народився 1878 року на Херсонщині у родині заможніх селян із великого села Верблюжки. Проте з деяких джерел виходить, що батьківщиною Григор’єва був Ушинський повіт Подільської губернії і що народився він не в 1878 а десь близько 1885 року. В початковій двокласній школі, яку він закінчив, найулюбленішим предметом була історія, і насамперед історія Запорозької Січі. Бойовий шлях Григор’єв почав у Манжурії під час японо-російської війни. Служив у кавалерійському полку. Відзначився хоробрістю. Після закінчення війни демобілізувався у чині прапорщика і майже 10 років перебував на державній службі. У 1914 року, з початком 1-ої світової війни Григор’єв знову добровольцем пішов на фронт. У боях він виявив особисту хоробрість, був поранений, за що нагороджений  Георгієвським хрестом, здобув чин штабс-капітана. На початку 1917 року Григор’єв починає втягуватись в політику. У той час майбутній отаман був близьким за своїм світоглядом до українських есерів і соціал-демократів. Він стає чином одного із ревкомів Південо-Західного фронту, стає популярним серед солдатів та офіцерів Бердичівського гарнізону. У жовтні 1917 року Григор’єв стає на бік Центральної Ради і брав участь у боротьбі проти червоних загонів. Коли у травні 1918 року німці розігнали Центральну Раду і поставили Гетьмана Скоропадського Григор’єв пішов до нього на службу. Але вже в серпні отаман покидає службу у гетьмана і приїджае до села Верблюжки. За наказом Петлюри Григор’єв формує тут свій перший повстанський відділ, чисельністю 120 чоловік, озброєних рушницями, револьверами, сокирами, ціпами та вилами. Подібні загони Григор’єв створює і в інших селах. На кінець року Григор’єв об’єднав навколо себе до 5 тис. повстанців У жовтні 1918 року загін отамана Григор’єва напав на залізничну станцію Куцівка, де зупинився австрійський ешелон з набоями та зброєю. З Олександрії для наведеня порядку був висланий німецький загін. Отаман Григор’єв не побоявся дати бій. В результаті вдалої операції григорівцям вдалося захопити німецьку артилерію. На початку грудня 1918 року отаман розпочав наступ на Олександрію і без особливих ускладнень звільнив місто від військ Гетьмана Скоропадського. З пульманівських вагонів зробив бронепотяги які почали курсувати на П’ятихатки-Крюків та до Знам’янки. Григор’єв повідомляе Петлюру про створення 117 невеликих загонів. Загони отамана отримали назву Херсонської дивізії та ішли складовою частиною Південного фронту Армії УНР. Отаман Григор’єв отримує наказ звільнити Миколаїв і Херсон. 10 грудня 1918 року Херсонська дивізія входить переможно до Миколаїва. Згодом перемагає білогвардійців біля херсонського села Олешки. Поступово Григор’єв опановує херсонщину і частину Катеренославщини. На визволених територіях оголошується влада Директорії. Але Директорія не виправдала довіри отамана Григор’єва. В серпні-грудні 1918 року до Одеси почали прибувати окупаційні війська Антанти. На вимоги Антанти українські частини залишили Одесу. В січні 1919 року, коли на південній Україні вже перебувало 70 тис військ Антанти, Директорії нахабно “запропонували” відвести українські війська на лінію Бірзула-Вознесенськ-Миколаїв-Херсон. Директорія погодилась. Директорія,яка рішуче скинула Гетьмана П. Скоропадського і тим самим розчистила дорогу більшовикам, білогвардійцям та Антанті, на цей раз рішучості не виявила. Ганебна відмова Директорії розпочати бойові дій проти окупантів на півдні України глибоко вразила Григор’єва. Він посилае Директорії ультимативну телеграму і пропонуе їй відновити бойові дії проти загарбників, зрозуміло що згоди він не отримав. В цей час повстали селян, які не згодились з аграрною політикою Директорії, і вона кинула каральне військо на їх придушення. Це не споодобалось частині петлюровських командирів, близьких до селянських мас,  вони повернули свої загони проти Директорії. До них і приєднався Григор’єв. Розпочинався  новий епізод жахливої, кривавової, братовбичої драми назва якій – громадянська війна.  27 січня 1919 року загони Григор’єва несподівано атакували петлюровські війська, завдали їм сильного удару з тилу. У ході жорстиоких боїв було вщент розгромлено частини петлюровського полковника Котика, який залишався вірним Директорії. До рук отамана Григор’єва потрапило чимало полонених і великі трофеї. М. Григор’єв  починає шукати союзників і находить їх… серед ворогів України. Він їде до Харькова де 18 лютого 1919 року розпочалась нарада командирів Красної Арьмії. Григор’єв зустрічається з головой “українського уряду” Христіаном Раковським та командувачим більшовицьким фронтом Володимиром Антоновим-Овсієнко. В той час розхвилювалось українське море і селяни тисячами пішли в армію Григор’єва. Але як одягти, взути, озброїти їх ?! Григор’єв сподівався це зробити за рахунок Красної Армії. Не порозумівшись з Директоріею, Григор’єв запропонував більшовикам “скинути Антанту в море”. Але ті теж не вірили у можливість того. Все ж 23 лютого 1919 року Григор’єв видае наказ про переформування своїх повстанських загонів у Задніпровську Радянську  бригаду. “Комбриг” вирішує діяти самотужки: його бронепотяги та кіннота рушила зі станції Долинська на Миколаїв. Друга група взловж р. Інгулець почала наступ на Херсон. Григор’євськими військами заповнились усі станції від Долинської до Баштанки. Повстанська бригада розвивала наступ: частина під кирівництвом Юрка Тютюнника розбила греків коло станції Копані, а загін під беспосереднім керівництвом Григор’єва завдав нищівного удару по Антанті біля станції  Водопій. На станції  Водопій був скликаний мітинг, на якому Юрко Тютюнник піднесенно проголосив М. Григор’єва Головним Отаманом Херсонщини і Таврії… 2 (10) березня після тяжких боїв Григор’єв звільняє Херсон, а 12 березня - без бою – Миколаїв. Звільненя Миколаїва було дипломатичною перемогою Григор’єва. Німецька залога Миколаїва не бажаючи проливати кров за інтереси своїх ворогів – французів, віддала повстанцям всю зброю, добившись від них обіцянки не чинити опір їхньому поверненю до Німеччини. Перемога червоного комбрига Григор’єва відкрила шлях на Одесу. 18 березня григор’євці завдали нищівної поразки французьким інтервентам і білогвардійцям, загони яких сконцентрувались на станції Березівка. До початку рішучої битви за Одесу залишались лічені дні. Загальна кількість контреволюційних військ наближалась до 40 тис чоловік. Їм протистояло близько 15 тис червоноармійців отамана Григор’єва. 18 березня починається наступ Григор’єва на Одесу. Захоплені станції Сербка, Березівка, Кремидівка. 3 квітня командуючий військами Антанти віддає наказ про евакуацію Одеси. 6 квітня Григор’єв в Одесі! Слідом за ним увійшли до Одеси більшовицька влада з її черезвичайками. Григор’єв після взяття Одеси стає все більш популярним не тільки серед населення а й серед бійців Червоної Армії. Григор’єв щедро роздає їм мануфактуру захоплену в Одесі. Військова сила та підтримка населення робила все біільш небезпечним Григор’єва для комуністичної влади. І більшовицьким командуванням було вирішенно відправити отамана Григор’єва воювати з Румуією. Давши згоду “іти на румунських бояр”, Григор’єв несподівано 14 квітня, без дозволу червоного командування наказав вирушити в Олександрію на відпочинок. Фактично цей день і слід вважати початком повстання проти комуністичної влади. 17 квітня григорівці розброїли червону залізничну охорону на станціях Долинській, Казанці, Новому Бузі та ін. Декількох червоноармійців, які висловлювали обурення, було застрелено. На кінець квітня Олександрійський, Криворізький, Херсонський та Елисаветський повіти були заповнені полками Григор’єва. Почалися масові вбивства членів “воеєнопродовольственной комисии”. Також в зайнятих містах почалися масові погроми євреїв. Офіційно повстання проти радянської влади було проголошено 7 травня 1919 року, в цей день в Елисаветграді був проголошений Універсал отамана Григор’єва “До українського народу”. В цьому Універсалі Григор’єв закликав український народ повстати проти комуни, за свою волю і прово. Мета повстаня “скинути комуністичну диктатуру”. Слова Універсалу з ділом не розійшлися: відразу були заарештовані політпрацівники - комуністи дивізії, розтріляна вища військово-політична інстанція на чолі зі Скитальцем, а 9 травня начальник штабу Ю.Тютюнник на чолі двох полків виїхав до Катеринослава і після бою звільнив місто. Також звільняються і інші міста Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, ст. Бобренець, Знам’янку та ін. За наказом Григор’єва у визволених містах скликались з’їзд рад, які своїм рішенням закріплювали нову владу. 10 травня після телефонної розмови між Григор’євим та Антоновим-Овсієнко, Рада Оборони оголосила отамана Григор’єва поза законом. 11 травня головні сили Григор’єва посунули на Олександрію. В Елесаветграді отаман залишив один батальон. Користуючись  цим більшовики(переважно місцева єврейська молодь) швидко обезброїли його і оголосили в місті відновлення Радянської  Влади. Однак 15 травня загони Григор’єва знову атакували місто і захопивши його, влаштували єврейський погром.  Для боротьби з григор’євськими військами було створено 3 спеціальні групи військ: Київська, Харьківська й Одеська. Також проти  Григор’єва повстали й багато селян. З сільської бідноти формувались цілі загони. Чому? Тому, що селянство було обурене самим характером повстання, вбивствами,  грабунками. Григор’єв знову шукає підтримки. Класова орінтація та надмірна самовпевненість недала можливості отаману Григор’єву шукати союзників в Армії УНР. Координація трьох сил - григорівці, махновці та Армія УНР - безперечно дала б потужній ефект.. Врешті Григор’єв був “збитий із залізниці”, вибитий з міст. Його загони пішли сільськими шляхами і знайшли прихисток у лісах. До 26 травня загони отамана Григор’єва були вибиті з рідних районів.  Більшовиками захоплені штабний потяг Григор’єва, більшість бронепотягів, гармати, майно. Армія Григор’єва розбилась на дрібні загони і перейшла до партизанської боротьби. Григор‘євський рух помітно послабився. Частина командирів виступала за припинення воєнних дій. Але Григор‘єв бажав битися з комуністами до останьої краплі крові. У червні він надсилає лист до штабу Петлюри і просить про допомогу. Та допомогти Петлюра не міг. Григор‘євські загони діяли у глибокому радянському тилу. Та без союзників отаман  Григор‘єв не залишився. У червні 1919 року розірвав стосунки з радянською владою Н. Махно. Обидва отамани зустрілись у Херсонському селі Петрове десь у першій половині липня. Основне питання полягало в тому проти кого насамперед будуть воювати. В основу домовленості було покладено рішення про те, що Григор‘єв призначається командувачем обєднаних військ, а  Махно буде виконувати обов’язки голови реввійськради. Ввечері на засіданні штабу було вирішенно: Григор‘єв з переважною частиною військ вирушить у напрямку Плетенного Ташлика, щоб затримати деніківців, які прорвались на Правобережжя. Махно ж з порівняно невеликим загоном у 120 чоловік проведе рейд-розвідку у напрямку “Рівне – Новоукраїнськ – Піщаний Брід – Гладоси - Добровеличківка”. Через 10 днів після того, як отамани розійшлись в різні боки , вони знову зустрілись. Сталось це у селі Сентовому, неподалік від Олександрії, 26 липня. Одразу виявилось, що отаман  Григор‘єв від боїв з денікінцями ухилявся. Також було затримано махновцями двоє білогвардійських офіцерів, які мали завдання встановити зв’язки з Григор‘євим. Рішення ліквідувати отамана  Григор‘єва було підтримано всім штабом  Махна. Після мітингу, на якому звинуватили Григор‘єва як зрадника, в одній із селянській хаті сталася трагедія. Не відомо хто саме вбив отамана, одні вважають що це зробив Чубенко, інші – сам Махно. Після цього був перебитий весь штаб Григор‘єва. Вбивство Григор‘єва викликало велечезний резонанс як серед червоних так і серед білих. За наказом Махна з найблищої залізничної станцій телеграфом передали таке повідомлення: “Всім...  Всім... Всім... Копія – Москва, Кремль. Нами вбито відомого отамана Григор’єва. Підпис: Махно. Начальник оперативної частини Чучко”. Після самосуду над отаманом його загін остаточно розпався. Частина перейшла під командування Махна, частина під керівництвом Ю. Тютюнника перейшла до Армії УНР, інша розбіглась по дрібним бандам. Григор’єв – видатний український воєначальник, харизматична постать всеукраїнського маштабу. Його можна зачислити до нечисельної кагорти українських політичних діячів, які мали божественне вміння вести за собою тисячі. І ті йшли на смерть з радістю. Шкода тільки що його геніальний талант полководця пропав марно.

Завершення Громадянської війни на Україні

Українці Кубані в боротьбі за незалежність. (самостійне вивчення)

Особливий стан населення Царської Росії – козацтво, на 1917 рік нараховувало 11 козацьких військ: Донське (рік заснування 1570), Терське (1577), Сибірське (1808),Уральське (1591), Астраханське (1750), Оренбургське (1755), Забайкальське (1851), Амурське (1858),Кубанське (1860), Семеріченське (1867), Уссурійське (1889), все  козацьке населення нараховувало  4 500 000 . Козаки  з 18 років на протязі 18 років несли військову службу в царській армії, до якої з‘являлись з власною зброєю, конем і військовим спорядженням встановленного зразка. На 1917 рік на службі знаходилось  164 кінних полки (десь приблизно 70% кавалерії Росії), 54 батареї, 30 пластунівських (піших) баталйонів, 179 окремих сотен, 78 півсотен, 9 піших і кінних дивізіонів, 63 запасних сотні і т.д. – всього 285 професійних, хоробрих вояків.  Козацькі Війська мали певні права автономного управління(військові козацькі кола , ради і т.д. , свою старшину). За військову службу кожне козацьке військо отримувало від царського уряду земельні наділи , що розподілялась по станицям на правах громадського землеволодіння; «пай» козака що досяг 17 років, - 30 десятин. В більшості своїй «корінні» козаки до радянської влади поставились вороже, активно брали участь в боях з більшовиками.  

Українці на 1917 років у козацьких військах були представленні головним чином Кубанським Козацтвом (хоча український компонент відіграв значну роль при створенні переважної більшості Козацьких Військ, а особливо Донського та  Терського). Але найяскравіше виявили свою «українськість» під час 1917-1923рр. кубанці.  

Після зруйнування Запорізької Січі  В 1784 p. на території між бугом і Дністром П. Румянцевим було створене Бужське козацтво під командуванням Сидора Білого. В 1791 p. під командуванням полковника Антона Головатого воно відзначилось під час російсько-турецької війни в боях за Очаків за що в 1792 p. було перейменоване у «військо, вірних, чорноморських козаків». Воно відіграло значну роль у взятті Суворовим Ізмаїла.В 90-х роках ХУ111 ст. воно було переселене на Кубань для охорони Кавказької укріпленої лінії. Для збільшення чисельності чорноморців, за наказом Миколи І на Кубань було переселено кілька тисяч дівчат .переважно з Чернігівщини та Полтавщини. В 1860 p. Чорноморське козацтво було реорганізовано в Кубанське Козацьке Військо з певною автономією. Козаки. які тікали до Туреччини,з дозволу султана створили Задунайську Січ у Добруджі.  Російський уряд постійно намагався переконати задунайців повернутись назад. У 1828 p., під час російсько-турецької війни. кошовий отаман Осип Гладкий із 500 козаками, захопивши запорозькі клейноди перейшов на бік Росії.У відповідь турки вирізали кілька тисяч козаків і їх сім'ї. Козаки О.Гладкого після війни були переселені  в Приазов'я. Там з них було сформовано Азовське Козацьке Військо, яке проіснувало до 1865 року, коли було переселене на Кубань. Кубанські козаки складались із 2 національних компонентів – українського(кубанці-чорноморці  що «почали заселяти Кубань принісши туди згусток войовничої запеклості, господарської мудрості, працьовитості та нестерпного болю за втраченою батьківщиною»О.С.Стрижак До етногенезу та етномовної історії кубанців-чорноморців»//Українськ. Стор. Журнал 2000 №1)  та російського (кубанці-лінійці). Нащадки запорожців не забули кривд царату рідному краю.

У квітні 1917 року кубанцями було створено краєву військову раду  до якої увійшли «чорноморці»(М.С.Рябовол , Кулабухів , Бич, та інші авторитетні козацькі старшини) Кубанці задекларували своє ставлення до Радянської влади та Денікіна як негативне і проголосили автономію Кубані а згодом(16 лютого 1918р.) «Самостійну Кубанську Народну Республіку»(Кубанська Українська рада) Пізніше Законодавча Рада Кубані прийняла резолюцію про приєднання її на федеративних засадах до самостійної України. Рябовол вітаючи представників Українського уряду  сказав «Царі робили все щоб вибити з наших голов, з наших душ пам‘ять про Україну й любов до Матері.., хотіли, щоб ми , коли прийде той слушний час, визволення України, своїми руками задавили ту волю…(голоси з місць: «не діждали б !…») .. Прийшла воля, і ми ожили…і, як вірні сини своєї Матері ідемо тим шляхом, який указала вона»     

Досить значна частина представників Кубані брали активну участь у боротьбі за укр. державність. В Армії Української Народної Республіки декілька відділів (отаман Юркевич) повністю складалися з кубанських козаків. Кубанський козак ген.-хорунжий В.Павленко був командуючим авіацією Армії УНР, кубанський козак ген.-хорунжий К.Смовський командував бригадою Окремої кінної дивізії Армії УНР. Кубанський козак А.Чорнота відзначився як один з лідерів Холодноярської республіки

Проти «Самостійників-чорноморців» виступили «лінійці» – переважно росіяни та зросійщені нащадки українських козаків(Скобцов , Філімонов, Шкуро, Науменко)  Лінійці за підтримки денікінців у 1919 році розправились з чорноморцями. Партизанські загони кубанців-чорноморців продовжували боротьбу з білогвардійськими та червоними окупантами до 1925 року. Після загибелі  Рябовола – командира Кубанської Повстанської армії повстанський рух пішов на спад.

На Кубані також, незалежно (від СКНР)  діяла об‘єднана партійна Кубанська Українська Національна Рада, яка мала свого представника в Українській Центральній Раді (Т.О.Левицький розстріляний більшовикамив 1921році).

Причини поразки українців у визвольних змаганнях 1917-1921рр. (самостійне вивчення)

Чому ж у період, коли розпалися імперії й майже всі нації Східної Європи, включаючи й такі невеликі, підвладні царям народи, як фінни, естонці, латиші та литовці, завоювали незалежність, а 30-мільйонним українцям не вдалося зробити цього? Це питання тим доречніше, що українці боролися й заплатили за свою незалежність більшим числом життів, ніж, напевно, будь-яка інша східноєвропейська нація.

Розглядаючи загальні причини поразки українців, необхідно розрізняти внутрішні та зовнішні чинники, а також становище східних і західних українців. Із точки зору внутрішніх чинників головна дилема українців (і насамперед східних) полягала в тому, що вони були змушені починати створення держави, ще не завершивши формування нації. Відставання й нерозвинутість процесу національного будівництва були наслідком гніту царату й слабкої соціальної бази, що на неї спиралося формування нації. З усіх соціальних груп і класів на Україні найдіяльнішою в національному русі та зусиллях у будівництві держави виявляла себе інтелігенція. Проте вона складала лише 2—3 % усього населення, й тільки невелика її частина підтримувала українську справу. Для багатьох її представників, однаково тісно пов'язаних із російською та українською культурою, було психологічно важко розірвати зв'язки з Росією. Цим і пояснювалися їхня нерішучістю у питанні про незалежність і схиляння до автономії чи федералізму. Нарешті, навіть під час революції та громадянської війни багато українських інтелігентів ніяк не могли вирішити, яка мета важливіша: соціальні зміни чи національне визволення. Тому в Східній Україні на роль вождів революція висунула ідеалістичних, патріотично настроєних, але недосвідчених інтелігентів, змусивши їх діяти, перш ніж ті зрозуміли, чого вони прагнуть і як ці прагнення реалізувати. Очолюючу змагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала на допомогу селянства. Проте цей величезний загін потенційних прибічників не виправдав її сподівань. Неосвічений, забитий і політичне незрілий селянин знав, чого він не хоче, але не міг з упевненістю сказати, за що він бореться. Селянин розумів, що він трудівник, якого експлуатують. З цим і пов'язані перші успіхи більшовицької пропаганди. Проте селянинові важко було осягнути складнішу ідею національної незалежності, й лише під кінець громадянської війни багато більш-менш освічених селян стали схилятися на її бік. Але на той момент найкраща можливість завоювання незалежності була втрачена. Навіть коли селяниц прагнув підтримати справу незалежності, організувати його для такої підтримки було надзвичайно складно. На відміну від невеликих компактних груп робітників, зосереджених у кількох найбільших містах і тому легкодоступних для більшовиків, селяни були розпорошені по тисячах сіл. Переконати їх у необхідності співпраці становило собою проблему, розв'язати яку недосвідченій інтелігенції виявилося не під силу. І якщо підтримка українських націоналістів інтелігенцією та селянством була питанням проблематичним, то відсутність цієї підтримки в містах (це стосується насамперед Галичини) мала вирішальне значення. Не в змозі розраховувати на робітників, міську буржуазію, чиновництво, службовців, технічний персонал, українські армії з великими труднощами утримувалися в містах — цих осередках комунікацій, транспорту й управління. Таким чином, слабкість соціальної бази українського руху 1917—1920 рр. стала стратегічним недоліком, що справив великий вплив на результати боротьби.

За всією серйозністю внутрішніх недоліків українського національного руху вирішальними в його поразці стали зовнішні чинники Що стосується західних українців, котрі за силою національного руху не поступалися іншим східноєвропейським країнам, які завоювали незалежність, то їхня поразка пояснювалася переважаючою силою поляків. На Східній ж Україні шлях до незалежності перетяла більшовицька Росія, а не українські більшовики. Наприкінці 1920 р. командувач Червоної армії Лев Троцький відкрито визнавав: «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії». Своєю перемогою партія Леніна завдячувала не лише блискучому керівництву й прекрасній організації, а також наявності в її розпорядженні величезних фінансових, адміністративних, промислових і людських ресурсів Росії. Більшовики могли розраховувати на підтримку росіян і русифікованих робітників у містах України, що давало їм змогу у вирішальний момент мобілізувати прибічників. Східні українці мали іншого запеклого ворога — білих. Щоб перемогти таких ворогів, потребувалося більше сил, ніж. могли зібрати національні рухи, що народжувалися. Воюючи з набагато могутнішими ворогами, східні й західні українці не спромоглися добитися визнання й допомоги переможної Антанти. До причин, через які Антанта (а вона з готовністю надавала збройну й дипломатичну допомогу антибільшовицькій Білій армії та численним новоствореним у Східній Європі національним державам) відвернулася від українців, належали: незнання реального становища на Україні; енергійна й ефективна антиукраїнська пропаганда поляків і білих; зносини Центральної Ради й Гетьманщини з німцями та ліві («більшовицькі») тенденції Директорії. Нарешті, встановленню національного Уряду великою мірою заважав хаос, що панував на Україні в 1917—1921 рр. Але поряд із втратами революція й громадянська війна принесли українцям і здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. З одного боку, селянин, що продемонстрував здатність валити уряди й боротися за свої інтереси, здобув упевненість у власних силах і почуття самоцінності. А за цим прийшло прагнення того, щоб до його мови та культури вигівлялося більше поваги й визнання. З іншого боку, поява українських урядів привчала селян вважати себе українцями. Тому за якихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед У цьому розумінні події 1917—1921 рр. були революцією не лише соціальнокономічною, а й національною.

Якщо змагання за національне самовизначення зумовили специфічні риси української революції, то соціально-економічні перетворення пов'язали її зі всеросійською революцією. На Україні, як і скрізь у колишній царській Росії, зник старий лад, і селяни розподілили між собою значну частину конфіскованих земель. Тому, хоч мрії про незалежність лишилися нездійсненими, багато українців мали підставивважати, що революція не покинула їх з порожніми руками. Все залежало від того, чи дозволить радянський уряд українцям консолідуватися й скористатися здобутками революції.  


Рекомендована література для написання рефератів.

1.О.Субтельний «Історія України»К,1993.

2. «Україна 1917-1992 рр.» (довідник) К,1992.

3 «Великий українець» (матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського .) К,1992

4.В.Винниченко «Заповіт борцям за визволення»К,1992.

5.П.Скоропадський «Спомини» К,1992.

6.С.Петлюра «Статті»К,1993.

7.С.Волков «На углях великого пожара»М,1992.

8.«Великая Октябрьская социалистическая революция» ЭНЦИКЛОПЕДИЯ Москва,1977 (Кубанська Рада, козацтво під час Громадянської війни с.224,282.)

9.В.Сергійчук. «Уся правда про єврейські погроми. Мовою невідомих документів і матеріалів» К,1996.

10 В.Волковинський «Нестор Махно – легенди і реальність»К,1994.

11.Ю.Степовий «В Херсонських степах».К-1999.

12. Ю. Горліс-Горський «Холодний Яр». Львів 1994.

13.А. В. Белаш, В. Ф. Белаш, „Дороги Нестора Махно”, Київ, 1993.

14.С.Семенов. “ Под черным знаменем” М-1990.

15.“Махно і Махновський рух” (збірка документів) Дніпропетровськ 1991.

   16.Р.Коваль «Отамани Гайдамацького краю» К-1998.

   17.Ю.Дмитренко. «Махно і Григор‘єв” Кіровоград-1993.

   18.Н.В.Герасименко “Батько Махно” Дніпропетровськ 1990.

   20.Ю.Тютюнник “З поляками проти України”Харків 1920.

21.О.С.Стрижак «До етногенезу та етномовної історії кубанців чорноморців»//Український  історичний журнал 2000 №1)

22. “История городов и сел Украинской ССР» (Днепропетровская область)  Киев – 1977.

23.Василь Верига «Листопадовий рейд» Київ 1995.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

18422. Технология проектирования автоматизированных систем 76 KB
  Лекция 7. Технология проектирования автоматизированных систем. Предпроектной стадия создания АСУ. Предпроектной стадии предшествует ознакомление организацииразработчика с объектом автоматизации и создание организационных предпосылок для начала работ по создан...
18423. Техническое обеспечение автоматизированных систем. Государственная система приборов и средств автоматизации (ГСП). Состав и структура ГСП, характеристика элементов ГСП 185.5 KB
  Лекция 8. Техническое обеспечение автоматизированных систем. Государственная система приборов и средств автоматизации ГСП. Состав и структура ГСП характеристика элементов ГСП. Техническое обеспечение автоматизированных систем. Техническое обеспечение АСУ опре...
18424. Классификация и общая характеристика средств получения информации 36.5 KB
  Лекция 9. Классификация и общая характеристика средств получения информации. Надежная и эффективная работа систем автоматизации в первую очередь определяется достоверностью получаемой об объекте управления информации. Получение в АСУТП точной своевременной полн...
18425. Измерительные преобразователи (датчики) 80 KB
  Лекция 10. Измерительные преобразователи датчики. Как Вам уже известно техническое средство для измерения той или иной величины включающее в себя конструктивную совокупность ряда измерительных преобразователей и размещенное непосредственно у объекта измерения...
18426. Классификация средств измерения давления. Общепромышленные измерительные преобразователи давления 116 KB
  Лекция 11. Классификация средств измерения давления. Общепромышленные измерительные преобразователи давления. Классификация средств измерения давления. Для прямого измерения давления жидкой или газообразной среды с отображением его значения непосредственно н...
18427. Автоматическое измерение расхода жидких и газообразных продуктов и сыпучих сред 237 KB
  Лекция 12. Автоматическое измерение расхода жидких и газообразных продуктов и сыпучих сред. Расход вещества характеризуется количеством вещества объемным или массовым проходящим через определенное сечение канала трубопровода потока водослива и т. д. в единицу вре
18429. Методы и средства автоматического измерения уровня жидких и сыпучих материалов в технологических процессах горного производства 145.5 KB
  Лекция 13. Методы и средства автоматического измерения уровня жидких и сыпучих материалов в технологических процессах горного производства Уровень как физическая величина измеряется в единицах длины системы СИ в метрах m международное обозначение м русское обоз...
18430. Средства передачи информации. Линии связи 44.5 KB
  Лекция 14. Средства передачи информации. Линии связи. Контроль и управление объектами в АСУТП происходит путем передачи на определенные расстояния измерительной и командной информации. Передача информации на место ее потребления должна быть осуществлена с минимал...