5438

Суспільно-політичні та соціально-економічні процеси в україні в середині 50-х – першій половині 60хх рр

Реферат

История и СИД

Суспільно-політичні та соціально-економічні процеси в україні в середині 50-х – першій половині 60хх рр. Україна в другій половині 60 х  - 80 х рр. 1. Зростання кризових явищ у політичному житті. 2.Дисидентський рух в Україні. 3.Криза у соціаль...

Украинкский

2014-12-21

67 KB

11 чел.

Суспільно-політичні та соціально-економічні процеси в україні в середині 50-х – першій половині 60хх рр.

Україна в другій половині 60 х  - 80 х рр.

1. Зростання кризових явищ у політичному житті.

2.Дисидентський рух в Україні.

3.Криза у соціально-економічній сфері.

4. Україна на шляху до державного суверенітету і незалежності.

1. Зростання кризових явищ у політичному житті.

У жовтні 1964 р. М.Хрущов був зміщений з посади першого секреаря ЦК КПРС.. Л.Брежнєв, наступний керівник СРСР, мав тісні стосунки із Україною — працював першим секретарем Запорізького, а пізніше Дніпропетровського обкому партії. У 50-х роках був першим секретарем ЦК КП Молдавії та Казахстану. В 1960-1964 роках був Головою Президії Верховної Ради СРСР. Він був обережним, консервативним, не допускав різких поворотів та глибоких змін. Політична лінія реформ, які розпочав М.Хрущов, прийшла у повну невідповідність з існуючою системою, що не допускала серйозних змін. Партійних функціонерів не могли влаштувати плани Хрущова про ротацію (переміщення) й омолодження керівних кадрів у державі. Саме це й причинило усунення Хрущова від влади — його відправили на пенсію.

У липні 1963 р. першим секретарем ЦК КП України став Петро Шелест, який намагався як міг, відстоювати інтереси України в межах СРСР, особливо після зміни керівництва у Москві. Саме у середині 60-х років посилилися автономістські тенденції українців, котрі відображали ті зміни, що сталися у статусі республіки в післявоєнні десятиліття. Шелест досить відверто захищав мовні і культурні інтереси українців. У 1965 р. міністр освіти України О.Даденков працював над реформою освіти, в якій передбачалося поширення української мови у вищих навчальних закладах, заохочення викладачів і студентів, які добре володіють мовою. Мали вийти друком підручники і посібники українською мовою, нею ж мало вестися діловодство. Ці спроби Даденкова підтримував Шелест.
У 1970 р. вийшла книга П.Шелеста “Україна наша Радянська” у якій не тільки були проаналізовані досягнення республіки за радянські часи, але й підкреслювалася історична автономія України. Постанові ЦК КП України про книгу П.Ю.Шелеста “Україна наша Радянська”, що вийшла вже за часи секретарства В.Щербицького, зазначалося, що праця по ряду важливих питань “відходить від партійних, класових, позицій”. В чому ж це проявилося? З точки зору тодішнього партійного керівництва, П.Шелест ідеалізував українське козацтво та Запорізьку Січ, та не зміг вірно оцінити важливість класової боротьби на українських землях після жовтневої революції. Тому Шелест був усунений з посади за звинуваченням у націоналізмі та потуранні економічному “місництву”. Проте багато хто з дослідників вважає, що причини усунення П.Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ та виведення його зі складу членів Політбюро ЦК КПРС слід шукати у характері його стосунків з вищим керівництвом країни. Існує версія, що “норовистого Шелеста,  лідера “від природи”, Л.Брежнєв знешкодив як одного з вірогідних своїх конкурентів. Проте не слід Ідеалізувати П.Шелеста як національне свідомого діяча. Багато що йому можна закинути — починаючи від повного нехтування інтересами західноукраїнських земель до підтримання інтервенції радянських військ у Чехословаччині.
У травні 1972 р. наступником П.Шелеста став В.Щербицький, який, почав свою партійну діяльність у завершальний період сталінської епохи, пройшов через хрущовську “відлигу”, стабільність застою, перехідні часи й перебудову. На відміну від свого попередника, В.Щербицький посилив політику русифікації і підтримував відновлення політики підпорядкування української економіки центру. Прихід В.Щербицького поклав початок масовим “чисткам” у державному і партійному апараті.


2. Дисидентський рух в Україні.


У 60-70-Х роках у Радянському Союзі виникає нове політичне явище, коли невелика кількість людей дозволяла собі критику існуючої системи, цих незгодних з політикою уряду, що вимагали широких громадянських, релігійних і національних прав, стали називати дисидентами.
Український дисидентський рух був породжений внутрішніми причинами, в першу чергу національною політикою керівництва, соціальними умовами життя, розвитком економіки тобто всією системою. Особливостями українського дисидентства були: високий інтелектуальний рівень та немасовість руху. Чисельна обмеженість руху (за підрахунками різних учених від 500 до 1000 осіб) має певні причини, серед них і страх перед системою, і певна інерція, бо національна чи правозахисна ідея для більшості населення, вихованого в тоталітарній державі, не мали пріоритетного значення.

   Українські дисиденти — це, в основному, представники творчої і технічної інтелігенції. Географія дисидентства дає цікаву картину: нйбільшу кількість незгодних давав Київ та Київська область (біля 200), Львів (116), Івано-Франківськ (біля 40), менше — східні області. Цілісної програми дисидентського руху не існувало та й не могло існувати, він поділявся на ряд напрямів, які в чомусь перепліталися, але мали чіткі пріоритети. Треба зауважити, що ніяких організаційних структур, на зразок ОУН, вони не мали.

Основними напрямами українського дисидентства були: релігійне, правозахисне та національне. Релігійне дисидентство боролося за відновлення греко-католицької та автокефальної православних церков, за свободу діяльності протестантських, баптистських та інших сект, проти обмеження релігійної літератури, закриття культових споруд, заборони вивчення релігії у школі тощо. Основними діячами цього напряму були  Василь Романюк, Олекса Тихий, Георгій Вінс (баптистський проповідник, якого згодом разом з іншими дисидентами обміняли на двох радянських шпигунів у США). В 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви з метою допомоги у  її легалізації.
Правозахисне дисидентство виступало проти фарисейства, обману, розходження між деклараціями та соціалістичною практикою, рушення підписаних СРСР міжнародних угод, а також власних законів.

Під час розрядки міжнародної напруженості у 1975 р. відбулася Європейська конференція з питань безпеки і співпраці, на ній було написано Заключний акт, в якому всі країни-учасниці зобов'язувались дотримуватися прав людини. Цей акт підписав і СРСР.

У Москві була створена Група сприяння виконанню Гельсінських угод. 9 листопада така група була утворена і в Україні, її назвали Українська гельсінська група (УГГ). Очолив цю організацію відомий український письменник Микола Руденко. Серед членів групи були Петро Григоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, Вячеслав Чорновіл, Василь Стус та ін. Члени УГГ намагалися офіційно зареєструвати групу, навіть зверталися до Ради Міністрів УРСР, але відповіді не отримали, оскільки політична система тодішнього суспільства мала закритий характер. Програма діяльності УГГ була викладена у Меморандумі №1, що був підписаний 6 грудня 1976 р. Члени групи ставили перед собою такі завдання: сприяти ознайомленню з Декларацією Прав людини української громадськості; активно допомагати виконанню статей про вільні контакти між народами, про вільний обмін інформацією та ідеями; добиватися, щоб Україна, як суверенна європейська держава і член ООН, була представлена окремою делегацією на всіх міжнародних нарадах; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

На Заході УГГ через меморандуми знайомила світову громадськість з розкуркуленням, голодомором 1933 р., репресіями 1937 р., винищенням УПА і мирного населення, ігноруванням національних прав України, розгромом «шестидесятництва». Пропагувалася правомірність виходу України зі складу СРСР. До кінця 1980 р. УГГ оприлюднила 30 таких меморандумів, декларацій, маніфестів та інформаційних бюлетнів. Основним був інформаційний бюлетень “Хроніка поточних подій”, що виходив т. зв. “самвидавом”, суть якого дуже влучно підмітив В.Буковський: “Сам пишу, сам цензурую, друкую й розповсюджую, і тоді сам за це відсиджую строк у в'язниці”. Саме у “самвидаві” вперше побачили світ у 1965 р.— Лист І.Дзюби до ЦК КПУ “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, у 1970 р. “Собор у риштуванні” Є.Сверстюка і “Лихо з розуму” В.Чорновола, “Репортаж із заповідника ім. Берії” В.Мороза та ін.

У листі “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І.Дзюба намагався переконати керівництво в тому, що воно проводило згубну національну політику, спираючись на фактичний матеріал придушення національно-культурних інтересів українського народу, показав ущемлення його в економічній, політичній, культурній, мовній та інших сферах. Звичайно УГГ постійно переслідувалась. У 1977 р. був заарештований і засуджений на 12 років керівник групи М. Руденко. У таборах загинули В.Стус, В.Марченко, О.Тихий, Ю.Литвин. Змушені були емігрувати за кордон П.Григоренко, Н.Світлична.

Національне дисидентство продовжувало боротьбу за національну державність в Україні. Його можна поділити на декілька самостійних демократичний гечій: інтегральний націоналізм, націонал-комунізм.

З середини 60-х років в СРСР почала діяти нова ідеологічна установка: “побудова комунізму приведе до злиття націй”, тому що  постійно між народами відбувається  зближення внаслідок створення у СРСР спільних політики, економіки та культури, “формується нова сторична спільність — радянський народ”. Тому національно свідома інтелігенція чинила опір русифікації ненасильницькими методами. З 1962 р. у Києві біля пам'ятника Т.Шевченку 22 травня почали проводити неофіційні мітинги з читанням вилучених за радянську добу з “Кобзаря” віршів поета. Після заборони збиратися в цей день кількість учасників мітингів лише збільшувалася. В 1967 р. дійшло до зіткнення учасників зібрання з міліцією, яка розганяла мітинг водою з пожежних машин. У західних областях виникли нелегальні політичні групи, які виступали за самостійну Україну. Під керівництвом Л.Лук'яненка було створено Українську робітничо-селянську спілку (УРСС), що складалася з 8 осіб і яка ставила собі за мету легальну боротьбу мирними, конституційними методами за вихід України з СРСР і створення незалежної самостійної держави.
З кінця 70-х років репресії проти представників української культури загострюються. У 1977 р. заарештовано письменника Гелія Снєгірьова, 1979 р.— сталося загадкове вбивство під Львовом популярного композитора Володимира Івасюка, проведена чергова хвиля арештів. У відповідь починається радикалізація політичних поглядів провідних діячів руху опору. Поширюється у “самвидаві” “Позиції українських політичних в'язнів” за підписом О.Тихого і В.Романюка, в якій подавався короткий аналіз історичного поступу України і обґрунтовувалася необхідність незалежності. Влітку 1979 р. 18 політв'язнів мордовських таборів написали відозву, яка вже була проявом організованого руху, мета якого була чітко значена — вихід України із складу СРСР і створення незалежної демократичної держави. Автори зверталися до ООН з пропозицією реєструвати Україну як російську колонію. В цілому протягом 70-х років кількість учасників правозахисного національного руху зросла, що було реакцією насамперед інтелігенції на посилення консерватизму брежнєвського керівництва.
На початку 80-х років відбулися чергові судові процеси, які прирекли на нові терміни ув'язнення українських патріотів.


3. Криза у соціально-економічній сфері.


Економічна реформа б 60-х років не була доведена до кінця, розбившись об стіну бюрократизму. Міністерства і відомства досить швидко звели нанівець госпрозрахунок, ліквідували самостійність підприємств. У 1970—1985 рр. негативні тенденції в економіці республіки наростали, тривало нарощування виробництва засобів виробництва, продовжувався безпрецедентний процес надіндустріалізації суспільства. Склалася парадоксальна ситуація, коли навіть більш швидке зростання національного доходу неістотно впливало на рівень життя населення, оскільки економіка працювала сама на себе, а не на людину.
Розширення виробництва досягалося передусім завдяки більшим затратам праці, залученню додаткових ресурсів. Тобто економіка розвивалася екстенсивним шляхом. Помітно зросла матеріаломісткість та енергомісткість виробництва, знижувалась рентабельність підприємств.

За 1966—1985 рр. зменшились середньорічні темпи приросту основних показників економічного розвитку республіки. Так, валовий суспільний продукт зростав за роки восьмої п'ятирічки на 6,7%, дев'ятої — на 5,6%, десятої — на 3,4%, одинадцятої — на 3,5%. Темпи приросту національного доходу становили відповідно — 6,7%; 4,6; 3,4; 3,7%. Така ж тенденція простежувалась у розвитку соціальної сфери, яка протягом тривалого часу вважалась другорядною і фінансувалася за так званим залишковим принципом. Темпи приросту реальних доходів на душу населення становили у восьмій п'ятирічці — 5,8%, дев'ятій — 3,8, десятій — 3,2, одинадцятій — 2,7%.

Вкрай ускладнила ситуацію і порушила екологічну рівновагу Чорнобильська катастрофа. 26 квітня 1986 р. сталася найбільша в історії людства аварія на атомній електростанції. Влада намагалася засекретити цю трагедію: не було введено надзвичайного стану, не попереджено жителів про небезпеку радіоактивного опромінення. У Києві навіть відбулась першотравнева демонстрація. Відсутність інформації, засобів захисту призвели до масового зараження людей, особливо “ліквідаторів” катастрофи. На 15 серпня 1990 р. надійшло понад сім тисяч повідомлень про смерть рятівників, всього “ліквідаторів” налічується 600 тис. Аварією на ЧАЕС виведено з обороту 5 млн. га землі. Значна частина Полісся стала непридатною для проживання надовго. Тема Чорнобиля стала однією із центральних у протистоянні українських опозиційних сил з московським і київським партійним керівництвом.

Таким чином, у 70—80-х роках економіка України перебувала в кризовому стані. Та криза в економіці — прояв глибокої кризи системи, тієї моделі державного соціалізму, яка базувалася на радянському тоталітаризмі, на всевладді партійно-державних структур. Ця криза показала, що старі методи і принципи господарювання неспроможні забезпечити прогрес суспільства; що без пошуку нових форм економічної діяльності, без конкурентності та вільної ініціативи неможливо досягти позитивних зрушень; що тактика жорстокого диктату центру і відвертого ігнорування інтересів республіки скомпрометована самим життям. Вихід з кризи був один — радикальне реформування суспільства і досягнення реальної суверенності України.


4. Україна на шляху до державного суверенітету і незалежності
.


Наприкінці 80-х років почався новий етап національно-державного відродження України, яке стало реальністю під впливом суцільної кризи тоталітаризму. Спробою подолання кризи була спроба перебудови радянської системи з боку ревізіоністсько-реформаторських сил, які об'єдналися навколо нового генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова. Було проголошено курс на вдосконалення, оновлення соціалізму, надання йому нового імпульсу розвитку. Вони намагалися з допомогою “гласності”, “соціалістичного плюралізму”, “нового політичного мислення” змінити політичну ситуацію в країні.
Проте для України була характерна досить повільна політизація суспільства. До кінця 80-х років перебудова в Україні здійснювалася у консервативній інтерпретації горбачовської політики. Багато хто з сучасних дослідників вважають, що причина цього явища — відсутність на той час власної концепції розвитку і економіки, і політики. Більше того, коли XIX Партійна конференція визнала за необхідне здійснити назрілі заходи для розвитку радянської федерації, зокрема, передати на місця певний обсяг функцій управління, Україна передала управлінські функції у вугільній промисловості та важкій металургії Москві.
Після прийняття у 1988 р. Декларацій про державний суверенітет Верховними Радами Естонії, Латвії та Литви, Верховна Рада України виступила із засудженням рішень Прибалтики, вважаючи, що це завдає шкоди інтересам СРСР як соціалістичної федерації, і не може сприяти зміцненню єдності радянського народу.
У цей час демократична інтелігенція відкрито почала виступати проти багаторічної русифікації. Під час обговорення Закону про мови у жовтні 1988 р. широко підіймалися проблеми відродження національної культури, духовності, аналізувалися причини деформацій у національних відносинах. Поступово виокремилися декілька центральних питань — збереження та розвиток української мови та культури, досягнення економічної самостійності і реального державного суверенітету.
Важливим етапом на шляху до формування нової державності були вибори народних депутатів СРСР (26 березня 1989 р.) і до Верховної Ради України (4 березня 1990 р.). Передвиборча кампанія сприяла піднесенню активності громадськості, поширення ідей демократизму та національного відродження.
8 серпня 1989 р. Верховна Рада УРСР подала на обговорення проект Закону про вибори, згідно з яким КПУ могла претендувати на 150 депутатських місць із 600. Альтернативний проект Закону запропонував Республіканський Демократичний блок. В ньому запроваджувалися альтернативність кандидатів і система прямих пропорційних виборів. 28 жовтня Верховна Рада вимушена була усунути статтю про квоту для громадських організацій. Це була одна з найважливіших перемог.
Невдовзі відбулися зміни у керівництві КПУ: на пленумі ЦК у вересні 1989 р. першим секретарем був обраний В.Івашко, проте загальний курс не змінився, як і його попередник, новообраний секретар був переконаним ортодоксальним комуністом.
У листопаді 1989 р. для проведення виборчої кампанії сформувався Демократичний блок, до складу якого ввійшли 43 громадські організації та групи, зокрема, осередки Народного Руху, “Меморіал”, Українська Гельсінська група, “зелені”, їх виборчий Маніфест містив такі вимоги: досягнення реального політичного і економічного суверенітету України; створення багатопартійної системи; забезпечення рівноправності форм власності; розробка нової Конституції;
національне відродження та реальна свобода віросповідання. Така програма здобула широку підтримку громадян республіки.

У перших вільних виборах 4 березня 1990 р. взяло участь 84,9% виборців. Робота Верховної Ради розпочалася в умовах гострого протистояння різних політичних сил. Організаційну підготовку до першої сесії вів колишній апарат, внаслідок чого більшість пропозицій про персональний склад керівних органів — Робочої Президії та Мандатної комісії були спрямовані на забезпечення партапаратному блоку панівного становища. Значно посилилися позиції цього блоку після обрання на посаду Голови Верховної Ради В.Івашка. Пізніше у зв'язку з переходом його на посаду заступника Генерального Секретаря ЦК КПРС, Головою Верховної Ради України обрали Л. Кравчука, 6 червня 1990 р. була створена опозиція в парламенті — “Народна Рада”, до складу якої увійшло 125 осіб. Головою опозиції обрали І.Юхновського.
Оформлення опозиції викликало створення протилежної організаційної структури — “За Радянську суверенну Україну” чисельністю понад 300 депутатів. Очолив парламентську більшість Олександр Мороз. За таких умов прискорити роботу парламенту можна було лише завдяки компромісам. Представники різних фракцій дійшли згоди, що 7 із 23 постійних комісій будуть очолювати депутати від опозиції.
Саме при такому розподілі політичних сил Верховна Рада 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Не зважаючи на різні погляди і політичні платформи, за Декларацію проголосували 355 депутатів, проти — 4, утримався — 1. Основні положення Декларації: народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей; закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади у Республіці в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх стосунках; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову; виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством; самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої та внутрішньої безпеки, міжнародних відносин; миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет; визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими; гарантія права на вільний національно-культурний розвиток всіх національностей, що проживають на території України; необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами України. Проте Декларація не отримала статусу конституційного акта.
Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що суверенітет визнано офіційно необхідною умовою дальшого розвитку української нації; визначені основні напрями діяльності по досягненню реального суверенітету; нарешті, ще в часи перебування України у складі СРСР закладено основи майбутньої незалежності нашої держави, зроблено перший крок на шляху до неї.

PAGE  5


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

40100. Обеспечение стабильной работы ftp и http сервера 4.11 MB
  Спецификация защищаемого объекта В сети Internet имеется закрытый ftpсервер доступ к которому предоставляется через открытую http страницу в глобальной сети Интернет. ftpсервер предоставляет доступ к файлам различных музыкальных форматов. Сервер функционирует на базе операционной системы Windows Xp. Сервер территориально располагается в пределах одной комнаты имеет выход в глобальную сеть Интернет через сторонний сервер компании предоставляющей услуги доступа.
40101. Разработка системы защиты выбранного объекта 98.5 KB
  Объект представляет собой локальную сеть с выделенным сервером и 4 рабочих станции. Сеть находится в одном адресном пространстве с корпоративной сетью другого учреждения в дальнейшем СЕТЬ построенной по принципу internet. Кроме того имеется подключение к сети интернет через модемное соединение и через локальную сеть. Подключение к internet через локальную сеть происходит через проксисервер расположенный в СЕТИ.
40102. Математическая модель маятника на каретке 1.46 MB
  В качестве обобщенных координат для рассматриваемой системы с двумя степенями свободы выберем t угол отклонения маятника и xt положение каретки. Для записи уравнений динамики механической системы воспользуемся уравнениями Лагранжа второго рода 1.1 получим математическую модель рассматриваемого объекта в виде системы двух дифференциальных уравнений второго порядка 1. Дифференциальные уравнения в форме Коши Для записи системы дифференциальных уравнений в форме...
40103. СИНТЕЗ СИСТЕМ АВТОМАТИЧЕСКОЙ СТАБИЛИЗАЦИИ МЕХАНИЧЕСКОГО ОБЪЕКТА 13.61 MB
  Построение компьютерной модели с целью имитации движений, а также применение методов теории управления упрощается, если исходные уравнения привести к форме Коши. Для этого разрешим исходные уравнения относительно старших производных. Заметим, что старшие производные входят в уравнение линейно, что позволяет представить уравнения в матричной форме
40104. Синтез алгоритмов управления нестабильным объектом 449.5 KB
  Для достижения цели проекта необходимо решить следующие задачи: 1 – составить нелинейную математическую модель объекта и провести анализ методом компьютерного моделирования; 2 – провести анализ устойчивости управляемости и наблюдаемости объекта по линеаризованной модели; 3 – синтезировать регулятор состояния методом размещения собственных значений [2]; 4 – синтезировать наблюдатель состояний и динамический регулятор; 5 – оценить размеры области притяжения положения равновесия нелинейной системы с непрерывным регулятором; 6 – построить...
40105. Двойственный симплекс-метод, основные принципы, алгоритм. Случаи, когда удобно применять двойственный симплексный метод 178 KB
  ДСМ ДСМ как и СМ называется методом последовательного улучшения оценок и применяется для решения задачи: исходным пунктом этого метода является выбор такого базиса . Таким образом основные принципы ДСМ заключаются в том чтобы: каждый раз выполнялось 2 значения целевой функции убывало. Для этого воспользуемся 2м принципом ДСМ. Чтобы обеспечить это надо выбрать так что: 6 Алгоритм ДСМ формулируется так: Выбираем базис и строим I симплекстаблицу Если все то решение оптимально иначе переход к 3.
40106. Задача максимизации прибыли при заданных ценах на продукцию и ресурсы. Анализ оптимальных решений с помощью множителей Лагранжа 34.5 KB
  Требуется решить задачу максимизации прибыли при заданных P0 и p: mx P0fx – p x 1 x  0 2 Исследование задачи будем проводить с помощью функции Лагранжа: – балансовое соотношение В оптимальном плане x для любых используемых ресурсов отношение цены к предельной эффективности постоянно. Для этих же ресурсов показали что соотношение предельных эффективностей равно соотношению цен. Наибольшая отдача будет от тех ресурсов которые имеют самую большую предельную эффективность в текущей точке.
40107. Теорема о необходимых и достаточных условиях оптимальности смешанных стратегий 167.5 KB
  Пусть игра определена матрицей и ценой игры V. – оптимальная стратегия 1 игрока х является первой координатой некоторой седловой точки фции выигрыша Мх у. СЛЕДСТВИЕ: Если для смешанных стратегий и числа V одновременно выполняются 1 и 2 то будут оптимальными стратегиями игроков а V– цена игры. Докво: умножим 1 на y и просуммируем: умножим 2 на x и просуммируем: Получаем Тогда по следствию Т о седловой точке точка – седловая и –...