54511

МУЗИКА - ЦЕ ГОЛОС НАШОГО СЕРЦЯ

Конспект урока

Педагогика и дидактика

На фоні музики Маленька нічна серенада Моцарта ведучі ведуть розповідь. 1ий ведучий Я слухаю музику і уявляю собі старовинний Зальцбург батьківщину Моцарта. Ми розповімо вам друзі про життя маленького Моцарта. І якщо хтонебудь скаже що в наших розповідях більше видумки ніж правди я відповім: Що ж а музика Моцарта хіба вона не казкове чудо Про Зальцбург і деякі обставини народження нашого героя 1ий ведучий У ті дні Зальцбург був столицею маленького церковного князівства.

Украинкский

2014-03-16

80 KB

1 чел.

Червонозаводська  загальноосвітня  школа І – ІІІ ступенів № 2  

ВИХОВНИЙ  ЗАХІД  НА  ТЕМУ:

„МУЗИКА  -  ЦЕ  ГОЛОС  НАШОГО  СЕРЦЯ ”

(присвячується творчості В.А.Моцарта)

Учитель  музики

Кибкало    Юрій Анатолійович

2013 рік

І. На фоні музики «Маленька нічна серенада» Моцарта ведучі ведуть розповідь.

1-ий ведучий

        Я слухаю музику і уявляю собі старовинний Зальцбург — батьківщину Моцарта.

        Північ. Тихими вузенькими вуличками йде нічна сторожа. Дзвін її бутафорської зброї лякає запізнілих перехожих.

В темних садах пахне нічними фіалками...

Музика... Напевно, вона колись злетіла із стрільчатих вікон, заблукала у вечірньому садку і назавжди залишилась там.

2-ий ведучий

Я слухаю цю старовинну музику, і, як наяву, встає перед моїми очима і маленький старий будинок, і сам маестрино — веселий хлопчик з тоненькою шийкою, у сріблястій перуці, схожий на вербову гілочку. Прекрасне видіння...

Ми розповімо вам, друзі, про життя маленького Моцарта. І якщо хто-небудь скаже, що в

наших розповідях більше видумки, ніж правди, я відповім: «Що ж, а музика Моцарта, хіба вона не казкове чудо?!»

Про Зальцбург і деякі обставини народження нашого героя

1-ий ведучий

У ті дні Зальцбург був столицею маленького церковного князівства. На карті тодішньої Європи воно виглядало крихітним, не більшим нігтика.

Але тут, у Зальцбурзі, починалися величаві Альпи — найкрасивіші гори Європи. Кожного ранку сонце, неначе величний маршал, обходило стрункі ряди гір і поправляло золотою рукою їх білосніжні шапки.

2-ий ведучий

І ще Зальцбург славився церквами і соборами. Церкви тут були на кожному кроці. І все ж не церквами і соборами прославився Зальцбург. У самій Австрії говорили: «Хіба це місто? Це справжня музична скрипка!» І справді. Як це не казково, але у власному Зальцбурзі кожен другий житель танцював, кожен третій — співав, а кожен четвертий — обов'язково грав на якомусь інструменті.

1-ий ведучий

І ось в один з таких танцювальних днів і народився Вольфганг Амадей Моцарт. Доля, що ліниво гортала сторінки життя Зальцбурга, раптом зупинилась і, промовивши «ах!», ніжно

торкнулася рукою колиски новонародженого: «Знамените музичне містечко буде мати свого знаменитого композитора!»

Ну, звичайно, маленький Моцарт став музикантом! Ми навіть знаємо зараз той щасливий день і час, коли це сталося.

II. На сцені герої: пан День, ведучий, Цвіркун, маленький Моцарт.

    Ведучий: Вельмишановний пане День, а чи не розкажете ви нам більш детально цю історію? Чому маленький Моцарт став так рано музикувати? Можливо, тут є якась казкова таємниця?

    Пан День: У цей вечірній час в домі Моцартів було тихо. Загорнувшись у батьків сюртук, Вольфганг дрімав у кріслі: І раптом! Що б це могло бути? Такий довгий і дивний звук...

    Моцарт: Напевно, це тоненький промінчик місяця замерз і зламався, стукнув у вікно...

(Хлопчик встає, щоб подивитись у вікно).

        Та це ж сам запічний Цвіркун зі своєю чарівною скрипочкою!

    Цвіркун (закидає на плече полу оксамитового плаща, низько кланяється хлопчикові):

— Доброго вечора, маленький пане!

— Доброго вечора — (здивовано промовляє хлопчик)

(Цвіркун піднімає свою чарівну скрипочку; злітає смичок — і починає грати).

    Моцарт (слухає прекрасну мелодію скрипки і вигукує):

— Чудово! Яка краса! Ніхто в Зальцбурзі не грає так гарно! Якби мені стати таким музикантом!

    Цвіркун: А що ж вам заважає, маленький пане? По-моєму, у вас є і талант, і слух, і серце.

    Моцарт: Адже я ще такий маленький! (тупає ногою!)

    Цвіркун (теж тупає ногою): Соромно! Я ж менший від вас! Мені всього лиш рік, а вам - чотири. І вже маестрино!

    Моцарт, знітившись: Ви праві. Але ноти. Ах, ці ноти! Я завжди їх забуваю!

    Цвіркун, посміхаючись: Тому я і прийшов! Зараз я заграю одну чарівну мелодію. Запам'ятайте її, і тоді ви будете пам'ятати всі інші! Слухайте. (Цвіркун грає. Замовк останній звук скрипки).

Прощавайте, маестрино. Надіюсь, з часом, коли ви станете знаменитим музикантом, ви згадаєте про мене! (Цвіркун, поклонившись, йде).

2-ий ведучий

Йде час. Маленькому Моцартові вже шість років. Його вітає столиця Австрії — Відень,

Вундеркінд підкоряє віденську-публіку. Він блискуче грає на скрипці, клавесині. Його гра сподобалась імператорові. Сама імператриця за його прекрасну музику подарувала Моцарту  срібну шпагу і плащ принца.

Віднині Моцарт — маленький принц австрійської музики!

Читець 1.

А далі — Італія, Рим. Гордий Римський папа, котрий не визнавав нікого і нічого, крім Бога, себе і музики, схиляється перед талантом хлопчика.

Музика! Папа Римський знав, яку велику владу має вона над серцями людей. Він збирав і купував найпрекраснішу музику. Раз чи два рази в рік ця прекрасна музика звучала в папській церкві. А коли свято закінчувалось, дорогоцінні ноти ховалися в оксамитову темницю — золочену папську скриньку. Там вона і зберігалась до наступного свята. Вдень і вночі два гвардійці стояли на сторожі, оберігаючи прекрасну музику.

І ось що трапилося з цією скринькою в той час, коли в Римі виступав маленький Моцарт. Одного разу, прогулюючись вечірнім Римом, він забрів у папську церкву. Було свято. Урочиста музика лунала в храмі. Співав хор, віруючі молилися. Ніхто і не помітив юного Моцарта. А він прийшов, послухав музику і пішов.

        Наступного дня у папському палаці стався переполох. Всі бігали, хвилювались, ахали:

«Музика! Пропала музика! Прекрасну музику вкрали!»

        Винуватцем переполоху був маленький Моцарт. Однак він і пальцем не торкнувся скриньки з дорогоцінними нотами. Будучи в церкві, він просто запам'ятав цю музику — всю, від початку до кінця.

Читець 2.

Тепер її наспівував увесь Рим! Ах, як гнівався Римський папа! Він навіть звелів заарештувати вуха Моцарта, щоб вони не сміли чути того, що їм заборонено. Римляни сміялися з наказу папи. Сміялась уся Італія. І папа замислився. Він думав день, думав два, а на третій вирішив; «Краще бути добрим, ніж смішним». І маленького Моцарта не тільки вибачили, але і нагородили орденом «Золотої шпори», яким нагороджували тільки найзнаменитіших, найстаріших композиторів! А Моцартові тоді ледь минуло дванадцять років. Радість хлопчика була безмежною. Але ще більше його тішило те, що він подарував людям музику, яку вони любили.

Читець 3.

Маленький Моцарт у Парижі. Він грає сонати, менуети, пише прекрасну музику. Весь Париж говорить про нього.

А коли настав Новий рік і у королівському палаці запалили золоті свічки, Його Величність король Франції запросив хлопчика на новорічну вечерю.

У цей святковий вечір Вольфганг Амадей Моцарт був у ролі пажа Його Велтичності. І король запитував у свого юного пажа: «Скажіть, мій друже, що ви думаєте про музику?» І маленький Моцарт з поклоном відповідав: «Музика, Ваша Величносте, — це голос нашого серця!»

Читець 2.

Вранці, коли Моцарт виходив з палацу, придворні і вельможі вклонялися йому. Люди на вулиці скидали капелюхи і з великим захопленням дивлячись на хлопчика, шептались: «Дивіться, дивіться. Це Вольфганг Моцарт, паж Його Величності!»

Новорічна ніч була казковою. Моцарт йшов і від щастя тихо наспівував. Але раптом мелодія увірвалася, хлопчик зупинився. На набережній Сени біля мосту стояв хлопчик-жебрак. Він був у лахмітті, простягав до Моцарта посинілу від холоду руку. Хлопчик став шукати в своїх кишенях, хоч прекрасно знав, що нічого там не знайде. І тоді рішуче скинув з себе плащ пажа і накинув на плечі маленького жебрака. А потім побіг.

Йому було нестерпно боляче, соромно! Чого був вартий його успіх, його блиск, коли на світі стільки горя!

Читець 1.

«Музика — це голос нашого серця!» — сказав королю Моцарт. Набагато пізніше, згадуючи Париж, маленького жебрака на набережній Сени, Моцарт написав колискову пісню-втілення любові і ніжності. В ній були радість і смуток, печаль і надія.

(Виконується «Колискова» Моцарта).

Ш.

Читець 2.

Осяяне блискучим успіхом життя Моцарта було схоже на казку. Але дитинство скінчилось. Казковий принц подорослішав, казка теж скінчилась.

З блискучого світу концертних залів і сяючих апартаментів вельмож він відразу потрапив в лакейську. Так вчинив з ним його господар-архієпископ Зальцбурга. Інакше бути і не могло. Доки Моцарт був маленьким дивом, цікавою іграшкою знатних вельмож, його любили. Але дорослий він не міг переступити порогу аристократичного салону. Там цінували не талант, а титул.

Щоразу пихатий мажордом, стукаючи в підлогу жезлом, урочисто проголошував: «Його величність граф!» А що він міг сказати про Моцарта? Внук палітурника, бідняк із Зальцбурга. Та хто ж буде йому вклонятися? Хто стане поважати?

Правда, обурений юнак писав пізніше, що честі і гідності в ньому набагато більше, ніж у будь-якого графа.

Але яка користь у цих високих словах?

Коли вперше гордий музикант захотів сказати про це вголос, секретар архієпископа зіпхнув його зі сходів. І поки він падав, кожна сходинка відгукувалась жорстоким сміхом секретаря:

Безродний

му-

зи-

кан-

тиш-

ко

                                              ха-

                                                   ха-

                                                         ха.

Читець 3.

Отже, скінчилось дитинство Моцарта. Скінчилась і казка... Почалося інше, не подібне на казку, доросле життя.

Воно почалось тоді, коли юний Моцарт востаннє попрощався із Зальцбургом і назавжди поїхав у Відень.

А незабаром поштова карета привезла з австрійської столиці листа. У ньому урочисто повідомлялось: «Вольфганг Амадей Моцарт став першим незалежним музикантом ХVШ століття!» Тепер він підкорявся одній музиці. І лише їй!

Читець 1.

Минула безтурботна юність, прийшла зрілість. І Моцарт зрозумів, що життя — складна, нелегка боротьба людини за свої ідеали.

Про гірку правду життя, про жорстоку боротьбу з життєвими незгодами і тривогами розповідає знаменита Симфонія соль мінор (№ 40).

З перших тактів цієї симфонії ми чуємо трепетну схвильовану мелодію скрипок. У ній переважають інтонації-зітхання, гіркі запитання і печальні, покірні відповіді.

Головна тема нагадує схвильовану мову людини, яка страждає. І раптово різким поривом злітає мелодія. Поривчаста, сильна, вона провіщає напружену боротьбу.

З відкритим серцем, прямий і чистий, як прекрасні мелодії його симфонії, вступає Моцарт в поєдинок з життєвими негараздами.

(Звучить Симфонія №40, соль мінор. Частина І. Експозиція. На фоні музики декламуються вірші В.Федорова, Якова Полонського, Олександра Чуркіна).

Читець 2.

Музыка

Моя душа,                              И в свежести,

Иссохшая в гордыне,            И в солнечности всходной,

Горячих звуков                      И в чувстве убывающей тоски,

Впитывает дрожь,                 Моя душа,

Как влагу                                Как влажные пески,

Опаленная пустыня,             Становится живой

Когда над ней шумит           И плодородной.

Спаситель дождь.

Читець 3.

Музыка

И плывут, и плывут эти чудные звуки,

Захватила меня их волна...

Поднялась, подняла и неведомой муки,

И блаженства полна...

И божественний лик, на мгновенье,

Неуловимой блеснув красотой,

Всплыл, как живое виденье,

Над этой воздушной кристальной волной.

И отразился,

И покачнулся,

Не то улыбнулся,

Не то прослезился.

                               Яков Полонский.

Читець 4.

Музыка

Ал.Чуркин

Она лилась концертным залом,

Как льются воды в водоем,

И трогательно рассказала,

        Как мы творим и как живем.

Она сейчас смычками пела

О близком нам, о дорогом,

И этот вечер в зале белом

Согрет её живим теплом.

Читець 5.                            ...

Чим сміливіше і глибше проникала музична думка Моцарта в життя людини, тим менше розуміли його сучасники. Важкий шлях незалежного музиканта обірвався трагічно рано. Існує легенда, що Моцарта отруїв віденський придворний композитор Сальєрі.

Невідомо, чи справді це було так. Але О.С.Пушкін на основі цієї легенди створив маленьку трагедію «Моцарт і Сальєрі».

        (Інсценізація другої сцени маленької трагедії О.Пушкіна «Моцарт і Сальєрі»).

 Читець 6. Декламація.

Олександр Ліванов.

       1791

День гаснет,

И от кирхи бурой

Всё глубже тень над мостовой,

И ветер, словно партитурой,

Шуршит пожухлою травой.

Клавир открыв, за клавесином

Маэстро, строгий, как чернец,

Воссел — и с откровенной миной

Коснулся клавиш наконец.

Педант, рождённый для карьеры,

Фанатик с черствою душой,

Терзает клавиши Сальери,

 Порабощая звуков рой.

Он ноте в такт не покачнется,

И сух и беден строй рулад:

Сердцам корыстным не даётся

Гармонии высокий лад...

Но вот его сменяет Моцарт!

Он сердцем здесь, в гостях, озяб,

И он, пожалуй, развлечется —

Импровизацией хотя б...

И клавесин — влюблённой девы,

И звуки — сами льнут к нему!

О, эти дивные напевы —

Не сам ли Бог внушил ему?

Как пляшет блик на ручке двери,

Свеча — жива, и песнь — жива...

И шепчет сумрачный Сальери:

«Не надо людям божества!»

И он уходит в сумрак комнат,

И глыбой тьмы твердеет сам.

И кружевной платочек скомкан

И брошен к собственным ногам.

Как жить ему в самообмане?

Да, Моцарт гений, а не он!

И руку, холодит в кармане

С надёжным ядом медальон.

Читець 7.

Юрий Воронов

           Моцарт

Ветер выл, срывая с петель двери,

Бил по окнам, дождиком косил...

Моцарт был доволен, что Сальери

В эту непогоду рядом с ним.

Только тот ему тревожил душу:

Пятна по лицу, смятенный взгляд-

Моцарт сел играть, Сальери слушал,

Но смотрел и думал невпопад.

А когда поспешною рукою

Он в бокалы разливал вино,

Показалось Моцарту такое,

Что в камине стало вдруг темно.

Может быть, бокал — в одно из окон

Или ненароком уронить?

Моцарт залпом выпил.

Разве мог он дружбу

Подозреньем осквернить?

Читецъ 8.

У скромній квартирі на одній з непримітних вулиць Відня важкохворий Моцарт поспішав закінчити своє передсмертне творіння — «Реквієм».

Урочиста музика, яку він творив, примусила забути про злиденне життя останніх років і гірке передчуття смерті. «Реквієм» — останній твір композитора, один із найнатхненніших і глибоких витворів людського генія XVIII століття.

Моцарт писав заупокійну месу на замовлення таємничого незнайомця. Йому здавалось, що він пише музику для самого себе, що це його «лебедина» пісня. Моцарт чув скорботні голоси солістів і трагічні мольби хору, величні і урочисті сигнали труб, дзвінкий трепет литавр. Похоронна музика звучала, як повість про мужність людини, що страждає, як утвердження не смерті, а людського творіння. Радість творчості не полишала Моцарта, опановувала його душею навіть у передсмертний час.

Геній композитора возвисився над церковними канонами. Не заупокійну месу, а безцінний пам'ятник своєї епохи, епохи великих філософів і музикантів творив Моцарт.

(Звучить «Лакрімоза», VII частина «Реквієму» Моцарта).

Читецъ 9.

Любов до життя, до мистецтва — джерело невичерпного оптимізму Моцарта. I його оптимізм передавався всім, з ким він спілкувався. Його музика має величезну владу над людьми: повертає їм пам'ять, робить зрячими, полегшує передсмертні муки, як свята сповідь, допомагає жиги і вірити в майбутнє.

Читецъ 10.

Оповідання В.Крутікова «Старі ноти»

«1954рік. Осінь, мирна і спокійна.

        Молодий офіцер, військовий льотчик — здоровий, щасливий, повертався з полігону. Годину тому успішно завершилось випробування нового літака. Він йшов осінніми вулицями Москви додому. По дорозі зайшов у магазин «Ноти». Піднявся на другий поверх. У фортепіанному відділі старий продавець перебирав ноти. «Чи немає у вас «Реквієму» Моцарта?» — запитав молодий офіцер. І ось «Реквієм» у нього в руках.

У кутку титульного листка чиєюсь рукою на пожовклих від часу нотах сентиментальний напис: «Моїй маленькій ніжній подрузі в наш день. Андрій».

Хто був цей Андрій? Хто вона? На якому кладовищі, під яким хрестом покояться вони? Я перегортаю сторінки: «Реквієм», «Дієс і ре», «Туба мірум»... і під номером сім — вона, «Лакрімоза». Я підійшов до рояля. Хтось поклав мені руки на плечі. Це був дуже старий чоловік. Він сів за інструмент і заграв божественну тему Моцарта. (Звучить «Лакрімоза»).

Я слухав, і мені хотілось тихо сказати: «Чуєте? Це музика не для вмерлих. Це для нас усіх, що пережили війну, перемогли смерть, грає цей старий музикант».

Я слухав і згадував 1944 рік.

Маленьке польське містечко, гостроверхий костел, що впирається в похмуре небо. Двері

відкриті. Я входжу в приміщення. Тиша. Напружена тиша стояла в костелі. Я навіть чув глухі удари свого серця. Раптом, десь наді мною, пролунало протяжне глухе зітхання, а вслід – багатоголосий  акорд розлився під склепіннями костела і звідти впав вниз, могутній і урочистий.

Резонанс множив велич музики. Вона була прекрасна. Здавалося, що прозорі, напоєні сонячним

світлом небеса розмовляють з красунею землею, з вічно нестаріючим життям.

«Музика, чия це музика?» — запитав я у ксьондза.

— То Моцарт. Пан органіста гра «Реквієм» Вольфганга Амадеуса Моцарта. Яка страшна війна... А пан органіста гра і гра... Гра рано, вдень і ввечері...

        Я повертався додому. А в душі звучала музика Моцарта. І тоді я вперше подумав:

«Реквієм» не для мертвих. Він не потрібен тим, хто його вже не чує. «Реквієм» потрібен живим». Мені здавалось, що звуки танули, бриніли не тільки в мені, а там, далеко за горизонтом, де ще йшла війна.

Завмер останній акорд «Лакрімози». І здався він мені незавершеним, нестійким, як запитання: «За цим акордом не буде продовження? І ніколи не буде кінця?»

Ні. Життя нагороджує безсмертям того, хто після смерті своєї залишається в пам'яті живих навічно».

Читець 11.

«Вічне сонячне світло в музиці. Ім'я тобі — Моцарт»,— так сказав про композитора    А-Рубінштейн.

«Яка глибина! Яка сміливість і витонченість!» — сказав про музику Моцарта О.Пушкін.

Мистецтво Моцарта світле і натхненне, радісне і прекрасне, як саме життя, — вічно молоде.

(Звучить «Рондо» з «Маленької нічної серенади» Моцарта. На фоні музики декламація

вірша Булата Окуджави «Моцарт на скрипке играет»).

Читець 12.

Моцарт на старенькой скрипке играет,

Моцарт играет, а скрипка поет,

Моцарт отечества не выбирает —

Просто играет всю жизнь напролет.

Ах, ничего, что всегда, как известно,

Наша судьба — то гульба, то пальба.

Не оставляйте стараний, маэстро,

Не убирайте ладони со лба.

Где-нибудь на остановке конечной

Скажем спасибо и этой судьбе.

Но из грехов своей родины вечной

Не сотворить бы кумира себе!

Ах, ничего, что всегда, как на кострах,

Наша судьба — то гульба, то пальба.

Не расставайтесь с надеждой, маэстро,

Не убирайте ладони со лба.

Коротки наши лета молодые:

Миг — и развеются, как на кострах,

Красный камзол, башмаки золотые,

Белый парик, рукава в кружевах.

Ах, ничего, что всегда, как известно,

Наша судьба — то гульба, то пальба...

Не обращайте вниманья, маэстро,

Не убирайте ладони со лба.

(Звучить музика Моцарта).

(Звучить музика Моцарта)


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

23925. Лягушки 13.32 KB
  Бог Дионис решил спуститься в царство мертвых за своим любимцем Еврипидом т. Здесь описся путешествия Диониса. Но потом он дал Дионису львиную шкуру палицу свою. Дионис со своим рабом Кеамтием отпр в путь.
23929. Основы производственной санитарии и гигиены труда в отрасли 126 KB
  Физиологичные особенности различных видов деятельности. Понятие гигиены труда и медицины труда. Основные положения законодательных актов в области гигиены труда. Факторы, влияющие на условия труда. Критерии и показатели условий труда (Гигиеническая классификация труда).
23931. Историческое развитие мифологии 18.94 KB
  Бытование мифологии в произведениях искусства.
23932. Стиль гомеровских поэм. Образы. Язык. Метрика 24 KB
  В поэмах Гомера сочетаются черты древнего и нового эпических стилей. Древний эпический стиль: отсутствие авторского начала все черты содержания определяются традиционностью: 1 Формульность. В нем проявляются черты будущего монарха. Новый эпический стиль Особенности: зачатки романа зачатки жанровой дифференциации зачатки повести основа для ораторского красноречия элементы лирики черты моралистических рассуждений зачатки драмы комедии и трагедии.
23933. Гомеровский вопрос 29 KB
  7 городов оспаривали место жительства Гомера. К ним относили Гомера. рапсоды – поэты – декламаторы Уже в древности исследователи замечали противоречия в поэмах Гомера: культурносоциальные мифологические языковые Но в античности не высказывали сомнений в авторстве Гомера. Классицизм – не любил Гомера.