55235

Історичний шлях розвитку адвокатури в Україні

Курсовая

Педагогика и дидактика

Конституція України кожному гарантує право захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань шляхом оскарження в суді рішень дій чи бездіяльності органів державної влади органів місцевого самоврядування посадових і службових осіб.

Украинкский

2014-03-23

156.5 KB

3 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT 3

Відділ освіти Богодухівської районної

державної адміністрації

Богодухівський ліцей №3

Богодухівської районної ради

Харківської області

Історичний шлях розвитку адвокатури в Україні

2013

                                             Зміст

Зміст ……………………………………………………………………………….3

Вступ……………………………………………………………………………….4

Розділ ׀ Поняття і сутність інституту адвокатури

1.1  Конституційне оформлення правового статусу

адвокатури України ………………………………………………….…………6

1.2 Формування правової держави в Україні і необхідність подальшого реформування адвокатури………………………………………………………7

Висновки до ׀ розділу…………………………………………………………..9

Розділ ׀׀ Організація адвокатури в Харківській області

2.1 Рада присяжних повірених при Харківському окружному суді…………10

Висновки до ׀׀ розділу………………………………………………………….15

Розділ ׀׀׀ Види правової допомоги

3.1 Особливості правової допомоги, що надається професійними адвокатами……………………………………………………………………………………………………….16

Висновки до ІІІ розділу     …………………………………………………….......……………..20

Висновок…………………………………………………………………………21

Список використаних джерел………………………………………………23

Вступ

Актуальність теми. Конституція України кожному гарантує право захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань шляхом оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Стаття 59 Конституції України проголошує наявність в Україні одного з найважливіших правових інститутів — адвокатури, основними завданнями якої є забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги. Значною мірою за станом адвокатури й ставленням до неї держави судять про демократичність самої держави.

Престиж адвоката та ефективність його діяльності безпосередньо залежать від становища людини в суспільстві й державі, від ставлення до фундаментальних принципів демократії, законності, верховенства права.

У будь-якому правовому суспільстві адвокату належить особлива роль. Він має діяти не тільки в інтересах клієнта, а й у інтересах права в цілому. Основні положення про роль адвокатів, прийняті на VIII Конгресі ООН по запобіганню злочинам, що відбувся в серпні 1990 року, вказують на особливість адвокатської діяльності в суспільстві, яку має поважати й гарантувати уряд під час розробки національного законодавства та його застосування як адвокатами, так і суддями, прокурорами, членами законодавчої та виконавчої влади й суспільством у цілому.

Професія адвоката зазнавала різних змін і навіть утисків у ретроспективі, тому сьогодні дуже важливо показати суспільству історію становлення цієї професії, діяльність провідних адвокатів різних періодів. Адвокатура – чи не єдина інституція у судово – правовій системі держави, якій суспільство ще довіряє

Саме тому дослідження питання адвокатури та її завдань є актуальним напрямком сучасної правової науки. Сукупність зазначених чинників й зумовили вибір даної теми дослідження.

Основна мета полягає у визначенні  особливостей діяльності та організації адвокатури в Україні, її завдань.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв’язання таких основних завдань:

1.  проаналізувати історію виникнення адвокатури в Україні та Харківській області; поняття та сутність інституту адвокатури;

2 .   визначити види правової допомоги, які надаються адвокатами;

3 .   узагальнити права та обов’язки адвоката;

4.     проаналізувати принципи діяльності адвокатури.

Об'єкт дослідження - особливість діяльності та організації адвокатури в Україні.

Предмет дослідження -  суспільні відносини, що регулюють діяльність та організацію роботи адвокатури в Україні.

Методологічною основою є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об’єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ політико – правового характеру. В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо регулювання питання діяльності та організації адвокатури в Україні. З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування тощо. У процесі розроблення проблеми використовувалися порівняльно – ретроспективний, формально – логічний, системного підходу, порівняльно – правовий та інші методи дослідження.

    Історичному періоду розвитку адвокатури присвятили свої наукові праці Тетяна Ворфоломєєва, Святоцький О.Д.

Проблемі прав людини присвячені праці таких вчених, як В.Лазарєв, О.Лукашева, А.Малько, Г.Манов, В.Кравченка, М.Малишка, І.Погребного, В.Тація.Заслуговує особливої уваги розгляд ними питань дієвості та значущості захисту прав громадян як необхідної умови становлення громадянського суспільства.

Значний внесок у розроблення адвокатської таємниці зробили такі вчені, як І.Ю. Гловацький, С.В. Гончаренко, В.В. Король, С.М. Логінова.

На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує сьогодні у європейських народів, відсутня. Як справедливо зауважує Є.В.Васьковський, адвокатура, подібно до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає у житті спочатку у вигляді незначного зародку, який може за сприятливих умов сформуватися і досягти певного розквіту . 

Розділ І Поняття і сутність інституту адвокатури

1.1 Конституційне оформлення правового статусу адвокатури України

( 1976 -1985 рр)

Розвиток законодавства про адвокатуру в Україні був зумовлений прийняттям 20 квітня 1978 року Верховною Радою Конституції УРСР, яка закріпила конституційні основи діяльності адвокатури республіки. Зокрема, вона передбачила положення, що для надання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів.

Конституційне оформлення статусу адвокатури зумовило необхідність вироблення нового законодавства про неї.

Нове Положення про адвокатуру УРСР, затверджене Верховною Радою України 1 жовтня 1980 року, більш детально регламентувало діяльність колегій адвокатів республіки та розширило види юридичної допомоги, що надається адвокатами громадянам.

Відповідно до конституційного положення про призначення адвокатури в Положенні про адвокатуру УРСР перш за все визначалося її основне завдання – надання юридичної допомоги громадянам і організаціям. В ньому зазначалося, що адвокатура сприяє охороні прав і законних інтересів громадян і організацій, здійсненню правосуддя, додержанню і зміцненню законності, вихованню громадян у дусі точного і неухильного виконання законів, бережного ставлення до народного добра, додержання дисципліни праці, поваги до прав, честі й гідності інших осіб.

Положення про адвокатуру, визначаючи природу адвокатури, підкреслює її особливий статус – добровільне об’єднання осіб, які займаються адвокатською діяльністю. Саме це Положення залишило без змін структуру органів колегії адвокатів, встановивши, що вищим органом колегії є загальні збори членів колегії, її виконавчим органом _ президія колегії, контрольно – ревізійним – ревізійна комісія.

   

1.2 Формування правової держави в Україні і необхідність подальшого реформування адвокатури.

У 1985 році були зроблені перші кроки до оновлення правової основи державного та суспільного життя України. Виникла потреба в значному підвищенні ролі адвокатури.

13 листопада 1989 році Верховною Радою СРСР були прийняті нові Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій, відповідно до яких значно розширювалася сфера діяльності захисника в кримінальному процесі. Згідно з ст.. 14 Основ підозрюваному, обвинуваченому  й підсудному гарантувалося право на захист, яке забезпечувалося шляхом участі захисника з моменту затримання, арешту чи пред’явлення обвинувачення. Як відомо, раніше захисник допускався до участі в справі лише з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства та пред’явлення йому всіх матеріалів справи для ознайомлення. Щоправда, за постановою прокурора захисник міг бути допущений до участі в справі з моменту пред’явлення обвинувачення. Але дана норма застосовувалася дуже рідко.

Обовязкова участь захисника з моменту пред’явлення обвинувачення передбачалася лише у справах про злочини неповнолітніх та осіб, які через свої фізичні чи психічні вади не могли самі здійснювати своє право на захист.

Захисниками могли бути не тільки адвокати, а й представники професійних спілок та інших громадських організацій, але тепер вони допускалися тільки у справах членів цих організацій. Захисниками могли бути й інші особи, яким таке право надавалося законодавством.

Згідно з діючим законодавством в Україні в цей час до участі в ролі захисників допускалися близькі родичі, законні представники, а також інші особи.

З 1991 року відповідно до закону України «Про підприємництво» допускається здійснення юридичної практики за ліцензією, яка видається Міністерством юстиції особам, котрі мають юридичну освіту.

20 – 22 вересня 1990 року в місті Києві відбувся установчий з’їзд адвокатів республіки, на якому була утворена Спілка адвокатів України – незалежна , самоврядна організація, метою якої відповідно до прийнятого з’їздом статуту було обєднання зусиль адвокатів республіки в напрямі формування демократичної правової держави, підвищення рівня юридичної допомоги, що надається громадянам, установам, організаціям, у тому числі іноземним фізичним і юридичним особам, ролі й авторитету адвокатури в суспільстві й державі; сприяння законодавчому закріпленню індивідуальної, приватної адвокатської діяльності; досягнення адвокатурою повної самостійності та самоврядування; захист професійних прав і соціальних інтересів адвокатів, їхніх честі та гідності; поширення історичних традицій української адвокатури; розвиток і поглиблення міжнародних зв’язків адвокатів.

Було обрано правління Спілки адвокатів України, до складу якого увійшли представники 22 колегій адвокатів. Першим президентом Спілки став член Київської міської колегії адвокатів В.В. Медведчук.

Спілкою було створено фонд соціального захисту адвокатів. Розуміючи гостру потребу реформування адвокатури й необхідність прийняття республіканського Закону про адвокатуру, члени правління Спілки адвокатів України в січні 1992 року детально обговорили запропоновану законопроектною комісією Спілки концепцію закону про адвокатуру України та після тривалої дискусії затвердили його проект, який у порядку законодавчої ініціативи було подано до Верховної Ради України.

В грудні 1991 року була створена група з науковців, адвокатів, працівників Мінюсту України для узгодження цих двох проектів.

19 грудня 1992 року Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про адвокатуру».  

15 серпня 2012 року набрав чинності новий закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» №5076  від 5 липня 2012 року. Саме цим законом передбачено створення Національної асоціації адвокатів України, яка покликана обєднати всіх адвокатів України (станом на початок 2012 року за даними Реєстру адвокатів України – близько 32 тисяч) в єдину організацію.

Висновки до І розділу

Таким чином, підсумовуючи даний період розвитку адвокатури в Україні, слід зазначити, що нове законодавство надало колегіям адвокатів вагомі повноваження у самоврядуванні, вирішенні своїх внутрішньо організаційних питань, здійсненні керівництва і контролю за професійною адвокатською діяльністю. Водночас у ці роки в нашому суспільстві ще нехтувалися демократичні інститути, фактично були відсутні критика й гласність. Конституції як союзна, так і України, незважаючи на закріплені в них прогресивні положення, не змогли забезпечити їх реалізацію, цьому перешкоджали недооцінка і приниження основ демократії і законності, занепад часів застою. Щодо адвокатури це виявилося у фактичному її одержавленні, про що свідчать перелічені вище повноваження органів державної влади та управління стосовно загального керівництва колегіями адвокатів.

Новий закон відводить адвокатурі чільне місце, маючи на меті відновити престиж цієї професії, її історичні традиції, піднести роль у суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод громадян.

Розділ ІІ Організація адвокатури в Харківській області

2.1 Рада присяжних повірених при Харківському окружному суді

19 травня 1874 року розпочала свою роботу Рада присяжних повірених при Харківському окружному суді.

 Вона стала третьою адвокатською організацією в Російській Імперії після Москви і Санкт-Петербурга і першою адвокатською організацією в Україні. За всі роки славної історії структура організації неодноразово змінювалася, незмінним залишалося одне - вона працювала, розвивалась, міцніла. І сьогодні її гідно представляє Харківська обласна колегія адвокатів..

ХОКА - добровільне, професійне громадське об'єднання, покликане, відповідно до Конституції України, сприяти захисту прав, свобод і законних інтересів громадян України, іноземних громадян та юридичних осіб.

 Одне з перших таких об'єднань на Україні - Харківська обласна колегія адвокатів зберегла до сьогоднішнього часу кращі адвокатські традиції. У 2004 році адвокатура Харківщини відсвяткувала своє 130-річчя, в колегії для підвищення кваліфікації адвокатів працює Методична Рада, об'єднуюча 3 секції: кримінально-правову, цивільно-правову, господарсько-правову, "Школа підвищення професійної майстерності адвокатів". При колегії створена Філія Консультативного бюро з прав людини, де досвідчені фахівці надають юридичну допомогу громадянам, які звертаються до Європейського суду з прав людини, членами Харківської обласної колегії адвокатів є понад 500 чоловік.

Структурні підрозділи колегії  - юридичні консультації працюють у кожному районі міста та області.

Адвокати Харківщини - активні учасники міжнародних тренінгів та конференцій, що проводяться в Україні та за її межами.

19 грудня, відповідно до Указу Президента України від 2 грудня 2002 р. в Україні встановлено професійне свято - День Адвокатури, що відзначається щорічно. Свято встановлене в ознаменування тієї важливої ​​ролі, яку відіграє адвокатура в будівництві правової держави, захисті конституційних прав і свобод громадян, великого суспільного значення цієї правозахисної організації в Україні. 19 травня 2004р. адвокатура Харківщини відзначила свій 130-річний ювілей.

Правова незалежна держава Україна, що стала на шлях політичної та економічної самостійності, неможлива без створення гарантій для захисту прав людини, без забезпечення механізму функціонування такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура.

Термін "адвокат" в якості захисника прав сторони на території Російської імперії вперше був ужитий у проекті кодексу українського права - "Права, за якими судиться малоросійський народ" - пам'ятці козацького права 1743. У кодексі говориться: "Адвокат, патрон, пленипотент, прокуратор и поверенный называется тот, который в чужом деле, с поручением чиего, вместо его в суде обстоюет ответствует и расправляется"."Права" вперше передбачали обов'язкову реєстрацію професійних адвокатів у судах, де вони виявляли бажання працювати, і обов'язок приймати присягу. Крім професійних адвокатів «Права» до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (батьків, опікунів, визначених судом, обраних за бажанням сторін). До адвокатів пред'являли великі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумово і фізично сильні, світського стану. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах. Адвокати повинні були "... сприяти ближньому в його потребі і служити справедливості, того заради, яко справа і звання повіреного чесне є, тільки б оного не вживав на зло ...". Праця адвокатів оплачувалася, але передбачалися випадки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безкоштовно.

У 1862 році Державною радою було прийнято рішення:"... ввести у нас учреждение присяжных поверенных, без которых решительно невозможно будет ведение состязания в гражданском и судебных прений в уголовном судопроизводстве с целью раскрытия истины и предоставления полной защиты тяжущимся и обвиняемым перед судом" Кандидат на звання присяжного повіреного при вступі до адвокатури приносив перед членами Ради присягу, текст якої був написаний головуючим Державної ради князем Павлом Гагаріним.

У ній говорилося: "Обіцяю і клянуся всемогутнім богом, перед святим його Євангелієм і Животворящого Хреста Господнього, зберігати вірність його імператорської величності государя імператора, самодержця Всеросійського, чинити таке і по крайньому моєму розумінню закони імперії, не писати і не говорити на суді нічого , що могло б хилитися до ослаблення православної церкви, держави, суспільства, родини і доброї моральності, але чесно і сумлінно виконувати обов'язки прийнятого мною на себе звання, не порушувати поваги до судів і властям і охороняти інтереси моїх довірителів або осіб, справи яких будуть на мене покладено, пам'ятаючи, що я у всьому цьому повинен буду дати відповідь перед законом і перед Богом на страшному суді його. На посвідчення цього цілу слова і хрест спасителя мого. Амінь ". Потім текст підписувався присягаючими. Присяжні повірені не вважалися державними службовцями, не мали права на службові відзнаки, це вільна професія, встановлена ​​в державних інтересах. Присяжні повірені визнавалися незалежними у своїх діях від суду по веденню кримінальних і цивільних справ і підпорядковувалися тільки особливому для них дисциплінарному порядку.

 Вперше Поради присяжних повірених відповідно до Указу "Заснування судових установлень" були створені в Санкт-Петербурзі і Москві в 1866 році.

При Харківської судовій палаті Рада присяжних повірених була створена 19 травня 1874 року.

Рада присяжних повірених була затверджена у наступному складі: голова ради Михайло Васильович Жученко, товариш голови Сергій Федорович Морошкін, члени: Іван Олексійович Клопов, Федір Михайлович Космачов, Микола Григорович Борсук, Олександр Сергійович Лебедєв і Олександр Миколайович Зайцев. Рада розташовувалася в приміщенні Харківського окружного суду.

Зважаючи на недостатню кількість присяжних повірених, з'явилася "приватна адвокатура" в особі всіляких прохачів, як правило, у цивільних справах. У зв'язку з цим 6 червня 1874р. було затверджено "Правила  про осіб, які мають право бути повіреними у судових справах", які поряд з присяжною адвокатурою вводили інститут приватних повірених. Для того щоб стати приватним повіреним і отримати право на участь у провадженні цивільних справ у мирових і загальних судових установах, необхідно було отримати особливе свідоцтво, що видається тими судами, в окрузі яких приватний повірений здійснював клопотання у справах.

Більш детально правове становище приватних повірених було упорядковано в "Зводі законів" 1892 року.

6 грудня 1874 р. надійшло Найвище повеління про тимчасове призупинення створення Рад присяжних повірених в округах тих судових палат, де вони ще не були відкриті, і передачу функцій Рад окружним судам з огляду на те, що: "засновані Поради присяжних повірених не виправдали покладеної на них задачі нагляду за охороною гідності і моральної чистоти в діях осіб, які належали до цього стану ".

Таке положення зберігалося до 1904 року, коли найвищім повелінням від 21 липня, 10 і 24 листопада знову було дозволено відкрити Ради присяжних повірених при Новочеркаській, Казанської, Одеській, Саратовської, Іркутської та Омській судових палатах.

У зв'язку з такою державною політикою законом від 8 листопада 1889 р  були встановлені обмеження доступу до адвокатури не християн. Прийняття їх у стан було поставлено в залежність від міністра юстиції, чим фактично закривався доступ в присяжні повірені осіб не православного походження.

У "Судових Статутах" вперше в нашій історії особистість отримала певні права перед особою державної влади. На стражі цих прав був поставлений незалежний суд.

У 1910 році на одного присяжного повіреного Харківської Ради доводилося більше 100 кримінальних і цивільних справ, Київського - трохи більше 80 і Одеського - близько 90 справ.

Крім присяжних повірених, існував інститут так званих приватних повірених, якими могли бути громадяни чоловічої статі, що досягли 18 років. Організаційно приватні повірені об'єднані не були.

Якщо в перші роки судової реформи число адвокатів було незначним, то вже до середини 90-х років XIX століття становище помітно змінилося; при Харківській судовій палаті працювало близько 170 присяжних повірених і 53 помічники, при Одеській - більше 120 присяжних повірених і більше 60 помічників, при Київській - близько 500 присяжних повірених і більше 400 помічників Тут же працювала і значна кількість приватних повірених.

До кінця 80-х років XIX століття на одного адвоката Харківського судового округу доводилося обслуговування понад 55 тисяч населення, в Одеському більше 23 тисяч, у Київському більше 32 тисяч. У 1910 році цей показник відповідно становив: близько 27 тисяч, понад 17 тисяч, більше 16 тисяч.

На Україні в цей час в якості адвокатів працювали Александров, М.М. Гродзинський, А.Л. Рівлін, Б.П. Куликов (який в С.-Петербурзі працював разом з Н.П. Корабчевський) і ряд інших..

3 березня 1923 Харківський губернський виконавчий комітет затвердив склад Харківської губернської колегії захисників в кількості близько 100 чоловік.

До складу Харківської колегії захисників ввійшли визначні дореволюційні Харківські адвокати Б.П. Куликов, М.М. Познанський та інші.

Перша президія Харківської колегії була обрана у такому складі: голова - І.М. Сіяк, члени - М.С. Маєвський, Т.А. Новиков, П.П. Куликов, М.М. Познаскій, В.Р. Ерівман і Смирнов.

Переважна більшість колегії захисників складали люди без юридичної і навіть взагалі без будь-якої освіти, зате віддані справі революції.

У 1923-1924 рр.. на території Харківської губернії працювало 113 захисників.

20-40 рр. були періодом жорстокої внутрішньої боротьби з класовими ворогами робітничо-селянської держави. Тому про права і свободи людини, а тим більше їх дотриманні, в той час взагалі не говорили. Основна маса справ "ворогів народу" розглядалась спеціальними позасудовими утвореннями без участі захисту і звинувачення. Міра покарання, як правило, була одна - розстріл або 10 років без права листування, що було рівнозначно.

У зв'язку зі зміною територіально - адміністративного устрою України з 11 вересня 1929 колегії захисників стали знаходитися при окружних судах. Основною формою роботи захисників була колективна - юридична допомога надавалася населенню тільки через юридичні консультації, всі зароблені гроші вносилися в консультацію, а потім розподілялися між захисниками в порядку, встановленому президією колегії шляхом виплати заробітної плати. Такси за надані адвокатами послуги затверджувалися вищим судом і були єдиними для всіх, а за їх порушення була передбачена відповідальність, аж до кримінальної. Заняття приватною практикою було заборонено. Захист та представництво в судах здійснювалось на підставі ордера юридичної консультації. Чисельний склад захисників щорічно затверджувався Народним Комісаріатом Юстиції.

Такий порядок організації адвокатури протримався в Україні до 1992 р. - часу прийняття чинного в даний час закону про адвокатуру.

Рішенням ВУЦВК від 9 лютого 1931р. територія УРСР була поділена на п'ять областей: Київську, Харківську, Вінницьку, Дніпропетровську та Одеську у зв'язку з чим рішенням НКЮ колегії захисників були створені при обласних судах. 4 липня 1934 Вищий суд затвердив Положення про форми роботи юридичних консультацій відповідно до якого юридичні консультації були переведені на повний господарський розрахунок.

16 серпня 1939 Рада Народних Комісарів СРСР затвердила "Положення про адвокатуру СРСР" і ввела нові терміни: адвокат, адвокатура, колегія адвокатів. Здійснювати адвокатську діяльність могли тільки особи, які перебувають членами колегії адвокатів.

Висновки до ІІ розділу

Таким чином, дослідивши історичний шлях розвитку адвокатури в Харківській області, ми дійшли висновку, що вперше в радянський час було закріплено, що адвокатом може бути особа з вищою юридичною освітою або закінчивши  юридичну школу, яка має стаж роботи не менше одного року або пройшовши відповідне стажування в колегії адвокатів.

З 25 вересня 1962 року при президії Харківської обласної колегії адвокатів почали працювати, перші в колишньому СРСР дві школи підвищення кваліфікації адвокатів - школа молодих адвокатів і школа судової мови, навчання в яких тривало протягом п'яти років. Керівником школи молодих адвокатів був Невельський Георгій Маркович. Школою судової промови керував Дунаєвський Аркадій Самойлович, якого потім змінив Городецький Григорій Маркович.

Ці школи пройшли практично всі адвокати, які прийшли в Харківську адвокатуру з 62 до 90-х років. Постійно видавався журнал Харківської обласної колегії адвокатів "Бюлетень", видання якого було перервано на початку 90-х років і знову відновлено президією Харківської обласної колегії адвокатів в 2003 р.

Багато зусиль виданню "Бюлетеня" і роботі в школах приділяли метри харківської адвокатури Самарська С.А., Веткин С.К. , Брон М.І., Гугель І.Г, Бєлкін Д.А., Іцков Е.Л.

Розділ ІІІ Види правової допомоги

3.1 Особливості правової допомоги, що надається професійними адвокатами

Види правової допомоги, що надаються професійними адвокатами, визначені ЗУ «Про адвокатуру». Адвокати дають консультації та роз'яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; засвідчують копії документів у справах, вони ведуть; здійснюють представництво в суді, в інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами; надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності ромадян і юридичних осіб, виконують свої обов'язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства.

Адвокат може здійснювати й інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством.

Консультаційна робота адвоката. В ряді видів діяльності адвокатури, перерахованих у Законі, консультаційна робота являє собою найбільш об'ємний і в такій же мірі важливий сектор діяльності адвокатури. Це основний вид роботи юридичних консультацій в загальному діапазоні з надання юридичної допомоги населенню. З консультативної роботи починаються всі інші види юридичної практики: надання порад, довідок, складення юридичних паперів та документів, досягнення згоди про подальшу співпраць: укладення угод про провадження тих чи інших справ у суді тощо.

Уявлення відвідувача про рівень професіоналізму адвоката, про його вміння та бажання працювати зацікавлено та ефективно складається саме на стадії знайомства з останнім  : першій зустрічі в процесі отримання юридичної консультації. Враження, яке залишилося клієнта під час першої бесіди, вирішує долю подальших відносин з адвокатом.

Візит до адвоката - це завжди вимушена дія. Людина, що прийняла рішення про відвідування юридичної консультації, зважила всі свої можливості і, як правило, приготувалася до певних витрат часу і коштів, а головне, до вигідного для себе викладення питання, що стало причиною звернення до послуг адвоката.

Найбезнадійніша для відвідувача та найбезперспективніша, з точки зору адвоката, справа може бути роз'яснена таким чином, що людина, не зважаючи на негативний для себе результат, вийде вдячною і задоволеною від спілкування з адвокатом. І можна не сумніватися, що при нагоді вона знову звернеться саме до цього адвоката. Головне — бути з клієнтом чесним, уважним до його проблеми, не створювати собі імідж плутаними та безкінечними роз'ясненнями типу: справа у вас безнадійна, але тут можна ще поміркувати, може щось і вийде, та на це підуть певні витрати, правда, нічого пообіцяти не можу, але варто спробувати, тощо.

Усі ці обставини має враховувати адвокат. Головна специфіка адвокатської діяльності полягає в тому, що адвокат під час роботи завжди опікується інтересами інших людей. Він мусить виконувати свою роботу грамотно, сумлінно й ефективно, тому що, як правило, дана робота оплачується. Перспектива подальших відносин цілком залежить від першої зустрічі. Зовнішній вигляд адвоката, сконцентрованість уваги до розповіді візитера, його щира професійна зацікавленість, постановка доречних та цілеспрямованих питань — ніщо не помине прискіпливого погляду останнього . І, навпаки, неодноразове відволікання під час розповіді до телефонних розмов, переговори з колегами, недотепні жарти, тощо, спрацюють не на користь адвоката, і через якийсь час стане відомо, що клієнт звернувся до іншого. Деонтологічний кодекс у розділі «Відносини з клієнтами» встановлює, що: «Адвокат консультує і захищає свого клієнта швидко, доброякісно і старанно. Він бере на себе відповідальність за виконання функцій, які йому доручили». Це означає, що консультуючи відвідувача, адвокат приймає на себе відповідальність за правильність наданої консультації та за наслідки у разі, коли консультація виявилась невірною, що призвело до необгрунтованих витрат часу та коштів. 

Слід зазначити, що далеко не всі адвокати полюбляють і схильні до такого роду діяльності, як консультативна робота. Комусь більше до вподоби мобільна манера діяльності — візити до слідчого, робота в судовому засіданні і т.д. Але слід знати, що саме повсякденна рутинна консультаційна робота надає адвокатові широку можливість кожен день стикатися з новими життєвими ситуаціями в різних сферах діяльності. А необхідність надання компетентної консультації спонукає до систематичного ознайомлення з десятками законодавчих та урядових актів і робить адвоката максимально досвідченим і поінформованим у багатьох галузях права.

Консультаційна робота вимагає від адвоката уміння відповісти на будь-яке запитання і у будь-якій галузі права. Але зовсім не означає, що адвокат це така собі жива енциклопедія і носить в пам'яті всі кодекси та закони. Головне достоїнство адвоката-консультанта - знати де шукати відповідь на те чи інше запитання. Сьогодні, за наявності комп'ютерної техніки та безлічі пошукових правових систем, відшукати будь-який законодавчий акт — це справа секунд. Але для цього потрібна повсякденна практика .

Саме в процесі юридичної консультації виникають цивільні, трудові, кримінальні чи адміністративні справи. У свою чергу, виникнення обґрунтованої необхідності у започаткуванні судової справи, тягне за собою потребу в тих чи інших паперах, витребування яких приймає на себе адвокат.

Нерідко, процес надання адвокатом юридичної консультації завершується проханням клієнта дати згоду на участь у тій чи іншій справі. Найчастіше справа, яку пропонують адвокату, за своїми вимогами відповідає правовим і моральним критеріям. Така справа вимагає від адвоката лише достатнього запасу знань з конкретної галузі права і досвіду ведення справ даної специфіки. Стандарти звертають увагу на те, що: «Адвокат не погоджується брати на себе ведення справи, коли він знав чи повинен був знати, що не має необхідної компетентності, щоб вести її; в меншій мірі він повинен співпрацювати з адвокатом, який має таку компетентність. Адвокат може не приймати справу, коли він не має можливості вести її швидко, приймаючи до уваги інші зобов'язання».

Візьмемо категорію справ, що виникають через дорожньо-транспортні пригоди. Тут, крім знання норм цивільного та кримінального права, необхідно бути добре освіченим у специфіці справи, тобто, добре орієнтуватися у механізмах ДТП, тонкощах розслідування справ, уміти перевіряти розрахунки експертів. Якщо дані вимоги у компетенції адвоката, а претензії клієнта справедливі і обґрунтовані, тоді робота над справою буде, скоріше за все, ефективною.

Але навіть у такій справі можуть бути нюанси, які суперечать совісті адвоката і його власним життєвим принципам. Не виключаються обставини, коли клієнт виявився головним винуватцем дорожньо-транспортної пригоди, що спричинила за собою тяжкі наслідки - людські жертви і значні матеріальні втрати для потерпілих. Але, скориставшись тяжким становищем потерпілих, він зумів знайти «спільну мову» з інспекторами ДАІ та слідчим і прагне через суд, із допомогою адвоката, домогтися стягнення з потерпілих власних збитків. Про всі позаправові нюанси клієнт поділився з адвокатом. Для адвоката виникає ситуація морального вибору, яка вирішується ним залежно від його життєвих принципів та конкретних обставин. У даній ситуації адвокат змушений діяти відповідно до своїх моральних принципів, не порушуючи при цьому етично-правових вимог. Дізнавшись про істинні обставини справи, адвокат :

а) погоджується взятися за справу, що свідомо є несправедливою, з огляду на відверте зізнання клієнта про свої «закулісні» справи з інспекторами ДАІ і слідчим;

б) відмовляється від участі у справі (до укладення угоди) на стороні даного клієнта, посилаючись на якісь надумані обставини (наприклад, зайнятість).

Щоб діяти за п. (б), адвокат має бути впевненим, що його клієнт є єдиним і незаперечним винуватцем ДТП. Відмова можлива за умов, коли адвокат, через свої принципи, не може допомагати у досягненні несправедливої, хоча, з формальної точки зору, і обгрунтовано: мети. Природно, останній варіант с прийнятним далеко не для кожного адвоката, а лише для такого, що може дозволити собі «розкіш» відмовлятися від заробітку, посилаючись на свої моральні принципи.

Не виключається і таке, коли клієнт після укладення договору зізнається адвокатові про істинні обставини справи. За таких умов, у адвоката не залишається вибору - він зобов'язаний сумлінно виконувати свій обов'язок, хай і без емоційного пафосу, і без великої поваги до власного клієнта. Є ще одна можливість вирішити останню ситуацію, відмовитись від уже укладеного договору, пославшись на нещиру поведінку клієнта, але тут слід ураховувати наступні обставини:

а) закон забороняє відмовлятися за ініціативою адвоката від виконання укладеного договору;

б) адвокат уже володіє конфіденційною інформацією довірителя.

Одностороння відмова від угоди за таких умов може мати негативні наслідки для адвоката.

У перші роки існування радянської держави навіть робилися спроби теоретично обгрунтувати право адвоката на відмову від захисту інтересів звинувачуваного, підсудного (вже прийнятої справи) за мотивами «соцбридливості», однак, як показав подальший розвиток подій, ані законодавство, ані адвокатська практика не пішли цим шляхом. Закон України про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу (21.06.2001 р.) пішов шляхом зміцнення статусу захисника на попередньому слідстві й встановив, що усунення адвоката в цей період ведення справи здійснюється за рішенням суду.

Не слід забувати, що філософія судового захисту полягає не в тому, щоб допомогти злочинцеві уникнути покарання чи допомогти йому домогтися пом'якшення покарання. Не на першому місці тут і юридична допомога у цивільній справі тому, хто її потребує. Найперше і найголовніше, що виправдовує існування інституту адвокатури - це максимальна можливість недопущення судової помилки, ціна якої - засудження та покарання невинного, це надання народу впевненості, що людина може розраховувати на допомогу від свавілля будь-кого, у тому числі, і держави. Все інше - прикладне .

Висновки доІІІ розділу

Наведені роздуми мають створити розуміння того, що згода адвоката на ведення справи — це відповідальний крок, продумане та зважене рішення, прийняте з урахуванням усіх обставин стосовно своїх фактичних та професійних можливостей щодо її якісного та безперешкодного провадження справи. Таке рішення передує укладенню угоди про надання правової допомоги. Та згода ще не породжує якихось обов'язків у адвоката. На даному етапі він вільний в остаточному вирішенні питання щодо укладення угоди, але після юридичного оформлення останньої, адвокат позбавляється права на відмову від домовленостей за рідкісними винятками, передбачених Законом.

Принципи діяльності адвокатури - це не те саме, що принципи роботи адвоката. В Законі України «Про адвокатуру» принципи роботи адвоката подаються у вигляді обов'язків. «При здійсненні своїх професійних обов'язків, - говориться в Законі, - адвокат зобов'язаний неухильно дотримуватись вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, та відмовитись від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного».

Адвокат, за вимогами наведеного розділу Стандартів, мас діяти вільно, чесно та безстрашно, згідно з законними інтересами клієнта.

Для успішного виконання окресленого законом завдання - надання доступної та якісної правової допомоги, Закон України «Про адвокатуру» формулює обов'язки адвоката та забезпечує його достатньо вичерпним комплексом прав.

                                       Висновок

У результаті дослідження проблеми історія розвитку адвокатури в Україні було з’ясовано, що  розбудова правової держави є неможливою без створення гарантій захисту прав людини, без забезпечення механізму функціонування такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура.

Досліджено, що адвокатура України пройшла певний шлях свого реформування та пошуків найефективніших форм і методів надання юридичної допомоги громадянам і організаціям.

Сьогоденна адвокатура – це понад 500 адвокатських обєднань різних форм і типів, більше тисячі адвокатських бюро, майже 30 тисяч адвокатів.

В наш час українці не дуже довіряють адвокатам. Більшість громадян, потрапивши в якусь халепу, не наймають адвокатів, так як ця послуга дорого коштує.

Завершальним етапом в сучасній історії української адвокатури стало прийняття 15.08.2012 року Верховною Радою України Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Новий закон відводить адвокатурі чільне місце, маючи на меті встановити престиж цієї професії, піднести роль у суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних пра і свобод громадян. адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням юристів, покликаним сприяти захисти прав, свобод і законних інтересів громадян України, іноземців, осіб без громадянства і юридичних осіб шляхом надання їм різноманітної юридичної допомоги.

Її конституційне призначення полягає в забезпеченні кожному права на захист від обвинувачення і наданні правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ч. 2 ст. 59 Конституції України). Діяльність адвокатури України здійснюється у відповідності з Законом “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р. Конституційно та законодавчо закріплені завдання адвокатура виконує через адвокатів, тобто осіб, що мають вищу юридичну освіту, стаж роботи зі спеціальності юриста не менше двох років, склали кваліфікаційні іспити та одержали свідоцтво на право займатися адвокатською діяльністю.

При цьому особи, які одержали свідоцтво на право займатись адвокатською діяльністю, мають право практикувати індивідуально, відкривати своє адвокатське бюро чи об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, що діють на підставі Закону “Про адвокатуру” і своїх статутів.

Законом України «Про адвокатуру» передбачено, що адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за фахом юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Без допомоги адвоката чи фахівця в галузі права заслухати складну справу в суді досить важко. Адже тягар доказування в цивільних справах, захист у кримінальному судочинстві покладено на самі сторони, на їхніх представників і захисників, функції яких найчастіше здійснюють адвокати. Щоб це відбулося на високому професійному рівні, Законом України «Про адвокатуру» та Правилами адвокатської етики (схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 року) чітко регламентовано права й обов'язки адвоката.

Наприклад, адвокат має право: представляти й захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їхнім дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить розв'язання відповідних питань; збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема запитувати й отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій та об'єднань, а від громадян — за їхньою згодою, ознайомлюватися на підприємствах, в установах.

Отже, адвокатура у власному розумінні слова являє собою правозаступництво, право на захист, тобто іншими словами – юридичну допомогу, що надається тим, хто в ній має потребу, спеціалістами – правознавцями.

Адвокатура – важливий інструмент дійсної демократії. Адже за своєю природою вона є громадського, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію – захист прав і законних інтересів громадян та організацій.

                                      Список використаних джерел

1. Академія адвокатури України. – К.: Юрінком Інтер. – 2003. – 432 с.

2. Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 15.08.2012р. №5076  від 5 липня 2012 року.

3. Закон України “Про прокуратуру” від 05.11.1991. // ВВРУ. – 1991. - №53. – ст. 793.

4.Зейкан Я.П. Право на захист у кримінальному процесі: Практичний посібник. – К.: Юридична практика, 2004. – 288 с.

5. Зейкан Я.П. Захист у кримінальній справі: наук.-практ. Посіб. – К.: Виша

6.  Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії ВРУ 28.06.96 р. // . – 1996. - №30. – ст.141.

7.  Кримінально-процесуальний кодекс України. – К., 2001.

8. Кримінальний кодекс України. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

9. Львова Е.Ю. Защита по уголовному делу. – М. – 2000. – 178 с.

10. Муравин А.Б. Уголовный процесс. – Х. – “Одиссей”. – 2000. – 256 с.

11. Никоненко М. Деякі питання презумпції невинуватості і права особи на захист у кримінальному процесі // Право України. – 1999. - №4. – с. 39-42.

12. . Омельяненко Г. Захисник як суб'єкт оскарження вироку, що не набрав законної сили // Право України. – 1999. - №7. – с.64-67.

13. Організація судових та правоохоронних органів / за ред. Г.Є.Марочкіна, Н.В.Сибільова, О.М. Толочко. - Харків: "Право", 2000. -269 с.

 14. Савицкий В.М. Право на зашиту и нормативное віражение презумпции невиновности // Адвокатура и современность. – М. – 1987. – 234 с.

15 . Святоцький О.Д., Михеєнко М.М. Адвокатура в Україні. – К.: “Ін Юре”, 1997. – 224 с

16. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навч. посібник / відп. Редактор Я. Кондратьєв. -К.: Юрінком Інтер, 2002. -320с.

17.  Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність. - К: Атіка, 2000.

18. Судебные и правоохранительные органы Украины: Учебное пособие / Васильєв А.С., Иванов В.В..- X.: "Одиссей", 2005.

19.  Тертишник В.М. Кримінально – процесуальне право. – К. – 2003. – 1120 с


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

69112. Одномірні масиви. Поняття масиву та його властивості. Базові операції обробки одновимірних масивів 214.5 KB
  Характерною ознакою простих типів даних є те, що вони атомарні, тобто не містять як складові елементи дані інших типів. Типи даних, що не эадовольняють зазначеній властивості, називаються структурованими. У мові Раsсаl означено такі структуровані типии: масиви, рядки, множини, записи та файли.
69113. Багатовимірні масиви. Оголошення багатовимірних масивів. Доступ до елементів. Базові операції їх обробки двовимірних масивів. Двовимірні масиви в задачах 96.5 KB
  Як було зазначено вище, одновимірні масиви застосовуються для зберігання послідовностей. Проте для багатьох структур даних зображення у вигляді послідовності є неприйнятним. Наприклад, результати матчів футбольного чемпіонату найзручніше подавати у вигляді квадратної таблиці.
69114. Рядки. Поняття рядка та оголошення змінних рядкового типу. Операції над рядками та рядкові вирази. Процедури та функції обробки рядків 79 KB
  Один з різновидів одновимірних масивів — масив символів, або рядок, — посідає особливе місце у багатьох мовах програмування. І це не випадково, адже алгоритми перетворення рядків застосовуються для вирішення вкрай широкого кола задач: редагування та перекладу текстів, алгебричних перетворень формул...
69115. Записи. Запис та його оголошення. Доступ до компонентів та операцій над записами. Масиви записів. Записи з варіантами 100 KB
  Визначальною характеристикою масиву є однорідність, тобто однотипність його елементів. Проте реальний світ насичений неоднорідними структурами даних. Прикладами таких структур можуть стати: календарна дата, що скла-дається з номера дня, номера року та назви місяця...
69116. Множини. Поняття множин та множинного типу даних. Оголошення змінних множинного типу. Операції над множинами 96.5 KB
  Математичне поняття множини широко використовується в задачах, для яких існує ефективне програмне розв’язання. Так, у багатьох комбінаторних задач серед усіх підмножин деякої множини необхідно знайти ті, які задовольняють певну умову. При розв’язанні задач на графах користуються поняттями...
69117. Фізичний і логічний файли. Технологія роботи з файлами. Тинпи файлів і оголошення файлових змінних. Установка відповідності між фізичним і логічним файлами. Системні операції з файлами 141 KB
  Дані, що використовувались у задачах із попередніх розділів, існували протягом одного сеансу роботи певної програми. Такі дані зберігаються в оперативній пам’яті комп’ютера. Проте бльшість програм оперує із даними, що залишаються доступними як після завершення роботи програми, так і після перевантаження...
69118. Буферізація даних. Натипізовані файли 56 KB
  При зчитувані даних із файла зна чення його чергового компонента копіюється в поточний елемент буфера. У відповідь на цей запит операційна система виділяє буфер із буферного пула і в нього зчитується певна кількість блоків даних із фізичного файла.
69119. Динамічні змінні та динамічна пам’ять. Розподіл оперативної пам’яті. Поняття покажчика та його оголошення. Стандартні функції для роботи з адресами 93.5 KB
  Змінні величини, що розглядались у попередніх розділах, були статичними. Статичні змінні характеризуються тим, що їх значення зберігаютъся в ділянках оперативної пам’яті, які визначаються на етапі компіляції программ і не змінюються під час її виконання.
69120. Спискові структури даних. Визначення лінійного списку та його різновидів. Робота зі стеком, з чергою та лінійним списком 111 KB
  Визначення лінійного списку та його різновидів. Визначення лінійного списку та його різновидів 3. Визначення лінійного списку та його різновидів Як приклад розглянемо таку задачу. Кожен компонент списку крім останнього містить покажчик на наступний або на наступний попередній компонент.