5540

Історія України. Конспект лекцій. Історія України івд найдавніших часів до сьогодення

Конспект

История и СИД

У конспекті лекцій висвітлено історію України від найдавніших часів до сьогодення. На основі джерел та аналізу історіографії авторським колективом лаконічно викладено основні віхи історії України: суспільно-політичні, соціально-економічні та культур...

Украинкский

2012-12-13

784.5 KB

174 чел.

У конспекті лекцій висвітлено історію України від найдавніших часів до сьогодення. На основі джерел та аналізу історіографії авторським колективом лаконічно викладено основні віхи історії України: суспільно-політичні, соціально-економічні та культурні аспекти.

Адресований студентам технічних вузів різних спеціальностей, для глибшого вивчення минувшини та сучасності українського народу.


Зміст

Передмова ………………………………………………………………………

Тема 1. Лекція 1. Вступ. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України ……………………….………………………………….

Тема 2. Лекція 2. Київська Русь ………………………...……………………

Тема 3. Лекція 3. Роздроблення Русі. Галицько-Волинська держава (ХІІ –  перша половина ХІV ст.) ……………………..………………………………

Тема 4. Лекція 4. Українські землі в складі Литви та Польщі ………….….

Тема 5. Лекція 5. Виникнення українського козацтва (ХІV– початок ХVІІ ст.) ……………….…………………………………………….

Тема 6. Лекція 6. Українська національна революція ХVІІ ст. Створення козацької держави  ……………….………………………...…………………

Тема 7. Лекція 7. Українські землі наприкінці ХVІІ – у ХVІІІ ст. Ліквідація козацької державності ………………………………..……………..

Тема 8. Лекція 8. Правобережні і західноукраїнські землі в останній чверті ХVІІ – ХVІІІ ст. Заселення Південної України ………………………..……...

Тема 9. Лекція 9-10. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій (ХІХ ст.) ……………….…………………..…..………

Тема 10. Лекція 11. Соціально-економічне та політичне становище українських земель на початку ХХ ст. (1900-1917 рр.) ……………..………..

Тема 11. Лекція 12-13. Боротьба за відновлення державності України (1917-1920 рр.) ……………….…………………………………………..…….

Тема 12. Лекція 14. Міжвоєнний період в історії українського народу (1921-1939 рр.) ………………………..………………………………………..

Тема 13. Лекція 15. Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.) ..

Тема 14. Лекція 16. Суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток України від другої половини 40-х – до 80-х рр. ХХ ст. …..……..…

Тема 15. Лекція 17. Україна і процес перебудови в СРСР (квітень 1985 – серпень 1991 р.) ………………….…………………………..………….………

Тема 16. Лекція 18. Розвиток незалежної України (від 1991р. – до сучасності) ………………… ………………………….……..………………….

Перелік типових екзаменаційних питань ……………………………..

Передмова

Історія України – дисципліна, яка займає важливе місце в системі освіти. Вона не тільки підвищує інтелектуальний потенціал студентів, що визначається глибокими знаннями, а й формує у молоді високі громадянські та національно-патріотичні якості. Історія України є важливою частиною національного світогляду, складовою культури суспільства та людини.

Метою дисципліни є формування та розвиток гуманістичного світогляду, історичного мислення, толерантності, віротерпимості, виховання національної самосвідомості та гідності, патріотизму. Досягнення мети здійснюється шляхом викладення історії України за проблемно-хронологічним принципом.

Даний конспект-лекцій розроблений колективом викладачів кафедри історії та етнографії України ОНПУ згідно навчальної програми МОН України. Матеріал посібника скомпонований за хронологічним принципом і складається з 16 тем та 18 лекцій, які відповідають певним періодам історії України. Після кожної лекції пропонуються питання для самоперевірки студентів, що підвищить ефективність засвоювання студентами знань з дисципліни, до того ж додається список рекомендованої літератури для поглибленого вивчення кожної теми. В кінці посібника представлений перелік питань до іспиту.

Тема 1. Лекція 1. Вступ. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України (2 год.).

Мета лекції полягає в ознайомленні студентів з основними проблемами, що їх вивчає історія України. Також передбачається висвітлити причини та характер еволюції людського суспільства, етапи історичного розвитку давніх культур на теренах України. Для цього необхідно розглянути такі питання:

  1.   Предмет і завдання курсу історії України.
  2.   Початок формування людської цивілізації на території України.
  3.   Скіфо-сарматська доба та античні міста-держави Північного Причорномор’я.
  4.   Східні слов’яни в І-ІХ ст.: основні теорії етногенезу, розселення, заняття, побут та еволюція суспільного устрою.

1.1. Предмет і завдання курсу історії України.

Від самого початку історії людства на теренах України перетиналися шляхи багатьох племен і народів, як автохтонних, так і прибулих. Історія України – гуманітарна дисципліна, що досліджує проблеми розвитку у часовому та просторовому вимірі культурно. Предметом історії України є  сукупність економічних, суспільних, політичних, культурних та інших процесів, що обумовлювали прогрес людства; особливості та характерні риси протікання цих процесів на теренах України, надзвичайно насичених подіями в усі часи.

Головні завдання вивчення історії України:

  •  дослідити початок формування людської цивілізації на території України та виникнення перших державних утворень;
  •  простежити становлення та еволюцію ранньослов’янської держави Київська Русь;
  •  вивчити особливості розвитку українських земель у складі інших держав, проаналізувати зміни у характері боротьби українського народу за незалежність;
  •  дослідити розвиток української державності на шляху незалежності.

1.2. Початок формування людської цивілізації на території України. “Неолітична революція”. Трипільська культура.

Поділ історії первісного суспільства на кілька періодів ґрунтується на матеріалі і технології виготовлення знарядь праці. Виділяють палеоліт (стародавній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік), неоліт (новий кам’яний вік), енеоліт (мідно-кам’яний вік), бронзовий вік.

Найдавніша людина на землях України з’явилась біля 1 мільйону років тому, за доби раннього палеоліту. На думку археологів, архантропи (найдавніші люди) приходили на територію України з Передньої Азії кількома хвилями протягом багатьох тисячоліть. Відомо понад 30 стоянок цієї доби. Архантропи жили невеличкими кровноспорідненими групами, що утворювали первісне людське стадо; господарство первісних людей було привласнюючим, основне знаряддя праці – кам’яне ручне рубило.

З початком чергового похолодання частина території України опинилась під зледенінням, тож людина змушена біла пристосовуватися до нових умов існування. У середньому палеоліті (150-35 тис. років тому) завдяки полюванню на великих представників льодовикової фауни (мамонтів, шерстистих носорогів, печерних ведмедів та ін.) вдосконалюють та урізноманітнюються знаряддя: з’являються кам’яні вістря для списів, скребла для обробки шкур тварин. Внаслідок фізичної та розумової еволюції людини на зміну архантропам приходять неандертальці: високі, кремезні, з об’ємом мозку до 1800 см3. Вони вже вміли виготовляти одяг зі шкур, заселяли печери, будували штучні наземні жила й добували вогонь, тому були більш захищені від природних умов. У мустьєрську епоху зароджуються релігійні уявлення та вірування, про що свідчать неандертальські поховання в печерах Криму. На деяких стоянках знайдено кістки з різьбленими та мальованими орнаментами, контурами тварин і людей – це були перші кроки мистецтва.

Доба пізнього палеоліту (35-11 тис. років тому) визначається формуванням людини сучасного типу – кроманьйонця (homo sapiens). Процес удосконалення технології пішов дуже швидкими темпами, з’являються складні знаряддя, загальний інструментарій сягає 100 типів. Основним видом занять кроманьйонців стає колективне загінне полювання. На теренах України біля 20-14 тис. років тому доволі чітко виділяються два типа господарства: південно-східні мисливці на бізонів та північно-західні мисливці на мамонтів. Спільне осіле життя та локальне скупчення поселень є також свідченням зрушень у соціальних відносинах. Основою організації був рід – об’єднання кровних родичів за материнською лінією. Поява екзогамії (заборони шлюбів всередині родової групи) сприяла зближенню сусідніх родів, консолідації родів у племена, внаслідок чого складався родовий первіснообщинний лад. Для визначення світобудови та свого місця у дійсності, первісна людина формує початкові типи релігійної свідомості: тотемізм, анімізм, фетишизм, магію.

У мезоліті (10-6 тис. років тому) клімат м’якшає, а фауна дрібнішає. Поява знарядь дистанційної дії – лука та стріл – не лише полегшувала полювання, але й призводила до соціальних змін: тепер людина могла сама себе прохарчувати і менше залежала від колективу, внаслідок чого зростає роль парної сім’ї. Зникнення великих стадних тварин призводить також до розвитку альтернативних засобів існування: рибальства, збиральництв тощо.

Кардинальні зміни господарства у неоліті (VІ-ІV тис. до н.е.) дістали назву “неолітичної революції”. Суть її полягає в переході від привласнюючої економіки (мисливства, збиральництва, рибальства) до відтворюючої (землеробство і скотарство). Цей процес тривав протягом багатьох століть і мав свої особливості в різних регіонах. Проте, всюди він сприяв розвитку нового способу життя, що базувався на стабільності добування їжі та появі харчових запасів. Людина остаточно переходить до осілого способу життя, виникають нові способи виготовлення знарядь праці (шліфування, пиляння, свердління) та нові види виробництва та виготовлення штучних продуктів (виготовлення керамічного посуду, прядіння, ткацтво). Поліпшення умов життя призводить до “демографічного вибуху”: кількість населення помітно збільшилась, як і середня тривалість життя людини. Перехід до землеробства і скотарства суттєво вплинув і на світобачення людини, бо вимагав не лише врахування кліматичних змін та сезонного кругообігу явищ природи, а й вміння їх передбачати.

Мідний, або мідно-кам’яний вік (ІV-ІІІ тис. до н.е.), був перехідним етапом від кам’яного періоду до епохи металу, від мотичного землеробства до ранніх форм орного з використанням тяглової сили бика. Зростання продуктивності праці впливало на пожвавлення примітивного обміну та торгівлі, виникнення майнової диференціації та створення умов для розкладу первіснообщинного ладу.

На теренах України доба енеоліту репрезентована найяскравішою трипільською культурою, що її пам’ятки виявив археолог В.В. Хвойка у 1893 р. біля с. Трипілля на Київщині. Характерними ознаками цієї багатої та самобутньої культури в економічній сфері були зернове землеробство у поєднанні з при селищним тваринництвом. Поява мідних знарядь не виключала застосування традиційних кам’яних та крем’яних. У суспільних відносинах перехід від матріархату до патріархату поєднувався з зародженням міжплемінних об’єднань та формуванням ієрархічної структури родів. Побудова великих глиняних будівель свідчить про збереження великої сім’ї, що складалася з кількох парних сімей та була основною суспільно-економічною ланкою суспільства. Трипільці утворювали гігантські поселення (15-20 тис. мешканців), але кожні 50-100 років змушені були мігрувати через виснаження землі. Пам’ятки трипільської культури чітко виділяються за розписною плоскодонною керамікою з жовто-чорно-червоним орнаментом та характерним жіночим статуеткам. За рівнем свого розвитку трипільська культура наблизилась до перших світових цивілізацій Північною Африки та Малої Азії, але з різних причин (порушення екологічного балансу екстенсивним господарюванням, загальне похолодання, посилення тиску скотарських степових племен та ін.) занепала та не змогла повністю реалізувати свій потенціал. Окремі елементи трипільської культури пережили своїх носіїв та стали органічною часткою української культури.

У бронзовому віці (ІІ-І тис. до н.е.) під впливом зміни кліматичних умов, активізації міграційних процесів та підвищення якості знарядь поглиблюється спеціалізація в господарському житті. Завершується перший великий поділ праці – землеробство відокремлюється від скотарства, з’являються рухливі скотарські племена. Майнова та соціальна диференціація суспільства дедалі більше спливала на історичний процес.

1.3. Скіфо-сарматська доба.

Античні міста-держави Північного Причорномор’я.

Значний прогрес людства почався з відкриттям та поширенням заліза, знаряддя з якого були значно гострішими та міцнішими. Підвищення продуктивності праці призводить до становлення приватної власності та поступової майнової диференціації суспільства. Територіальна сусідська община поступово витісняє родову. Утворюються організовані воєнно-політичні об’єднання та союзи – перші паростки державності.

Південноукраїнські степи приваблюють мігрантів. Першим етнічним утворенням на території України, назва якого дійшла до нас в писемних джерелах, були кіммерійці (Х-VІІ ст. до н.е.). Рухливий спосіб життя та потреба збереження власної худоби та майна визначають характер діяльності скотарських суспільств. Для кочового народу війна стає ремеслом. Кіммерійці ходили походами в Малу Азію, успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. У VІІ ст. до н.е. Кіммерія розпалася під тиском скіфських племен.

Пройшовши слідом за кіммерійцями Передню Азію до самого Єгипту, давньоіранські племена скіфів повертаються у надчорноморські степи, де підкоряють більшість місцевих племен та утворюють політично консолідоване об’єднання – Велику Скіфію, що простяглася від Дунаю до Дону. Скіфське суспільство не було однорідним. Скіфи-кочовики та царські скіфи займалися в основному кочовим скотарством та військом грабіжництвом, тоді як для скіфів-орачів, що мешкали на захід від Дніпра, та скіфів-землеробів головним було зернове землеробство. Панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами. Влада царя обмежувалась радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів, тобто систему управління скіфським суспільством можна визначити як “військову демократію”. Особливий тип зброї, специфічна збруя верхових коней та “звіриний стиль” в образотворчому мистецтві склали так звану “скіфську тріаду”, що репрезентувала самобутню культуру. Найяскравішими археологічними пам’ятками скіфської доби є великі поховання – царські кургани.

У ІІ ст. до н.е. скіфи поступаються територією новому союзу кочових іраномовних племен – сарматам. За культурою сармати були близькі до скіфів, але поступалися досягненням попередників в усьому, окрім військової справи. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин, зберігаючи певні пережитки матріархату. Жінки цього народу відрізнялись войовничим характером та нарівні з чоловіками ходили у військові походи, нагадавши грецькому історику Геродоту легенду про амазонок.

Давні греки добре були обізнані зі скіфо-сарматським світом через Велику колонізацію VІІІ-VІ ст. до н.е., одним з напрямків якої було Північне Причорномор’я. Серед причин еллінської міграції вчені виділяють демографічну, аграрну, торгівельну, сировинну, воєнну, соціальну та етнічну. Основними осередками античної цивілізації в Причорномор’ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-західний Крим, Керченський і Таманський півострови, де було засновано низку поселень (Ольвія, Тіра, Херсонес, Пантікапей, Феодосія, Фанагорія та інші). Серед них були як міста-поліси із рабовласницькими республіками, аристократичними (Ольвія) або демократичними (Херсонес), так і монархії (Боспорське царство). Тісні контакти з високою античною культурою помітно прискорили темпи історичного розвитку місцевого населення.

1.4. Східні слов’яни в І – ІХ ст. Основні теорії етногенезу слов’ян. Розселення і заняття, звичаї, вірування, побут східних слов’ян. Анти. Еволюція суспільного устрою.

Північніше кочовиків, у смузі лісостепу, Важливою для країни історії є питання про походження її народу. Протягом ХІХ-ХХ ст. сформувалося декілька теорій слов’янського етногенезу. Дунайську теорію започаткував ще легендарний літописець Нестор у “Повісті минулих літ”: “...Довго по тому сіли слов’яни по Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Від тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми...”. Вісло-дніпровську теорію на базі повідомлень античних авторів про венедів, що заселяли південні Карпати та верхів’я Вісли, сформували на початку ХХ ст. чеські дослідники Л. Нідерле та П. Шафарик. Погляди цих дослідників підтримали багато вчених, у тому числі і М.С. Грушевський. Мовознавець О.О. Шахматов обґрунтував південно-прибалтійську теорію, за якою з балто-слов’янської спільності під тиском готських племен виділилися власне слов’янські. Дніпро-одерську теорію розробили радянські науковці Б.О. Рибаков, М.І. Артамонов та П.М. Третьяков у 50-60-х рр., через висновок про необхідність значно розширити ареал зародження слов’янського етносу. Сучасні українські археологи В.Д. Баран, Д.Н. Козак, Р.В. Терпиловський виділили в етногенезі слов’ян кілька послідовних етапів, що складаються у Вісло-волинську концепцію.

Слов’янська етнічна спільнота стає самостійним учасником історичного процесу на початку І тис. н.е. Після 451 року розпадається могутня гунська імперія і слов’яни без перешкод починають міграції у візантійські землі, доходячи до Малої Азії та Пелопонесу. Більшість вчених пов’язує початок історії праукраїнського етносу з розселенням антів та склавинів. Відома гіпотеза, що іранська назва “анти” означає “край”, “кінець”. Тоді анти – жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Проте, остаточної відповіді це питання не має.

Господарство слов’ян ґрунтувалося головним чином на землеробстві при допоміжній ролі скотарства та промислів. У VІІ-ІХ ст. поширюються залізні знаряддя, вдосконалюється техніка землеробства, розширюється асортимент культурних рослин. Поширюються ремесла – гончарне, залізоробне, ювелірне та ін. Товарне виробництво сприяло розширенню зовнішньої торгівлі з Візантією, Болгарією, Хазарією та іншими країнами. Звичаї слов’ян спиралися на язичницьку систему вірувань.

Майнове розшарування населення викликало соціальну диференціацію, розклад родово-общинного ладу та формування феодальної системи. З іншого боку, набирає силу процес об’єднання окремих племен. Виникають державні утворення – племінні князівства. Поступово народні збори втрачають силу, на передній план виходить князівська влада, спочатку виборна, а далі – і спадкова. Вже в VІІІ-ІХ ст. існували три осередки східнослов’янської державності: Куявія, Славія та Артанія. Перше з них, на думку фахівців, стало територіальним і політичним ядром, навколо якого зростає Давньоруська держава.

Питання для самоперевірки

1. Виділення періодів історії первісного суспільства ґрунтується на а) характері господарства; б) матеріалі і технології виготовлення знарядь праці; в) змінах суспільного устрою.

2. Назвіть характерні риси Трипільської культури.

3. Панівне становище у Великій Скіфії займали: а) царські скіфи; б) скіфи-орачі;  в) скіфи-землероби; г) скіфи-кочовики.

4. Яка з теорій походження слов’ян є найсучаснішою?

Методичні вказівки до лекції

Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2002. – С. 9-40. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 1996. – С.3-50. Асєєв Ю.С., Баран В.Д., Толочко П.П. та ін. Давня історія України. – В 3-х томах. – К.: Інститут археології НАН України, 2000.

Тема 2. Лекція 2. Київська Русь.

(2 год.)

Мета лекції – проаналізувати особливості виникнення та розвитку Давньоруської держави, головні риси суспільного устрою та способу життя населення, висвітлити історичне значення Київської Русі. Необхідно розглянути такі питання:

  1.  Передумови утворення та теорії походження Київської Русі.
  2.  Основні етапи розвитку Давньоруської держави.
  3.  Політичний та соціальний устрій, економічний розвиток Київської Русі.
  4.  Характерні риси та особливості розвитку культури, хрещення Русі та його історичне значення.

2.1. Передумови утворення та теорії походження Київської Русі.

Напередодні формування Давньоруської держави у східних слов’ян існувало півтора десятка великих племінних об’єднань (поляни, древляни, дуліби, бужани, сіверяни, волиняни та ін.). Ослаблення дулібів після аварської навали надало полянам перевагу, а Київ стає центром політичної консолідації.

У вітчизняній та світовій історіографії проблема виникнення давньоруської державності довгий час залишалася суперечливою та неоднозначною, потрапляючи під вплив політичною кон’юнктури та ідеологічних симпатій дослідників. Об’єктивному підходу заважає й доволі вузька джерельна база.

Питання про походження Київської Русі цікавило ще сучасників її існування: до нього звертається літописець Нестор в “Повісті минулих літ”. У ХVІІІ ст. на основі літописних відомостей про прикликання варягів на Русь німецькі історики Г. Байєр та Г. Міллер сформулювали основні положення норманської теорії, що ґрунтується на тезі скандинавського походження Давньоруської держави. Ця теорія одразу ж отримала рішучого критика в особі М.В. Ломоносова, творця антинорманської, автохтонної теорії. Полеміка набула не стільки наукового, скільки ідеологічного забарвлення, дискусії між прихильниками “варязького фактору” та “державницького патріотизму” точилися не одне століття. Офіційна радянська історіографія визнала норманську теорію політично шкідливою, бо вона ставила під сумнів здатність слов’ян самостійно створити державу. Протистояння спалахнуло знову, захисники та критики теорії висували доволі ґрунтовні аргументи на користь своєї думки.

Абсолютною оригінальністю на цьому фоні виглядає хозарська теорія О. Пріцака, яка шукає коріння Київської держави в Хозарському каганаті. Однак ця версія не підтверджується ані писемними джерелами, ані археологічними дослідженнями.

Тож сьогодні дослідники визнають роль “варязького фактору” у політичному житті Східної Європи, але лише як одного з багатьох елементів, що має силу лише у поєднанні з іншими історичними чинниками. Державність слов’ян зростає на місцевому ґрунті внаслідок тривалого розвитку суспільства.

2.2. Основні етапи розвитку Давньоруської держави. Період виникнення і становлення (кінець ІХ – кінець Х ст.). Піднесення і розквіт Київської Русі (кінець Х – середина ХІ ст.).

Внаслідок суперечок і внутрішніх чвар серед слов’янських правителів північного регіону на князювання було покликано норманського конунга Рюрика, нащадки якого остаточно пов’язали свою долю зі слов’янським миром. У 879 р. престол успадкував малолітній син Рюрика Ігор, а фактичну владу отримав його регент Олег. У 882 р. Олег здійснив похід на Київ та захопив владу в місті, підступно вбивши полянського князя Аскольда. Іноземна династія стала фактором об’єднання Північної та Південної Русі в єдину державу. Все своє правління (882-912 рр.) Олег присвятив збиранню руських земель в централізовану державу навколо Києва та підтримці єдності племен силою меча. Здійснивши у 907 та 911 рр. переможні походи на Константинополь, Олег укладає договір про безмитну торгівлю та пільги руським купцям.

Після смерті Олега основні напрямки політики продовжує Ігор. Під час свого князювання (912-945) він боровся з автономістськими настроями древлян та уличів, здійснив кілька походів на Візантію. Договір, підписаний між державами у 944 р., був менш вигідний, але підтверджував основні торгівельні інтереси Русі. Організація воєнних походів потребувала значних коштів, що спонукало князя збільшити данину. Однак спроба повторного збору данини завершилась повстанням древлян, під час якого Ігоря було вбито.

Державу очолює вдова Ігоря – княгиня Ольга (945-964). Своє правління вона почала з жорстокого придушення повстання і помсти за вбитого чоловіка, але також добре розуміла причини цих подій. Ольга провела певні реформи, регламентувала розміри та місця збору дані. Активна міжнародна діяльність княгині Ольги була лавіруванням між Візантією та германським імператором Отоном І, в тому числі і в питаннях релігії. Ольга прийняла православ’я, але не впровадила його на Русі.

У 964 р. влада переходить до сина Ігоря і Ольги Святослава (964-972). Все його правління пройшло у військових походах та завоюванні молодою державою життєвого простору. Він підкорив в’ятичів, завдав поразки Хозарському каганату, поширив свій вплив на північнокавказькі племена ясів8гп і касогів. Великі перемоги Святослава на Балканах викликали занепокоєння Візантії, яка підштовхнула кочові племена печенігів до агресії проти Русі. У 972 р. у сутичці з печенігами Святослав загинув, не встигши втілити свою ідею великої Дунайсько-Дніпровської держави.

Після гострої боротьби за престол правителем Русі стає молодший син Святослава Володимир (980-1015). Його князювання стало початком етапу піднесення та розквіту Київської Русі. Володимир завершує процес формування території держави, розширюючи її до етнічних рубежів східних слов’ян. Після цього захоплення нових земель поступається захисту кордонів від зазіхань печенігів. Контакти з європейськими державами налагоджувались дипломатичними методами та шляхом традиційної практики династичних шлюбів.

Для укріплення внутрішнього становища країни Володимир провів ряд реформ. Згідно з адміністративною реформою, управління на місцях переходило від племінної верхівки до синів князя та його ставлеників, тобто на зміну родоплемінному поділу прийшов територіальний. Військова реформа передбачала злиття військової системи з системою феодального землеволодіння. Релігійна реформа запровадила християнство як єдину державну релігію, якої потребувала велика поліетнічна держава.

Політику Володимира продовжує його син Ярослав (1019-1054; до 1036 р. – разом з братом Мстиславом). Це час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Остаточна перемога над печенігами дозволила у зовнішньополітичній діяльності зосередитися на дипломатичних методах. За успіхи у “сімейній дипломатії” Ярослава часто називають “тестем Європи”.

Внутрішній розбудові держави сприяло створення першого кодексу законів Київської Русі – “Руської правди”. З метою вивести церкву з-під контролю Візантії Ярослав без відома патріарха призначає митрополитом Іларіона. Багато уваги приділялося розвитку культури та поширенню освіти.

Ярослав Мудрий запропонував спадкоємність княжої влади за принципом старшинства. Кожен син отримував у володіння частину держави, а у разі смерті київського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого сина, що, на думку Ярослава, виключало сімейні чвари, бо кожен мав шанс правити у Києві. Але в системі спадкоємності було закладено коріння майбутніх проблем.

2.3. Політичний та соціальний устрій.

Економічний розвиток Київської Русі.

За політичним устроєм Київська Русь була ранньофеодальною державою з монархічною формою правління. На етапі формування держави зберігалися риси військової демократії, коли князь виступає скоріше воєначальником, ніж державним діячем, а дружина виконує функції радників. Поступово влада все більше зосереджується в руках правлячої особи, на рішення князя впливає вже не вся дружина, а лише частина старих дружинників та бояри (верхівка племінної аристократії). За часів централізації діяли три органи політичної влади – князь, боярська рада та віче (народні збори дорослого чоловічого населення). Влада князя спиралася на військову підтримку дружини та ідеологічний авторитет церкви.

Формування феодальних відносин йшло від державних форм до сеньйоральних. У ІХ ст. князь зі своєю дружиною експлуатує все вільне населення шляхом збирання данини. Зібравши в своїх руках великі земельні фонди, у Х-ХІ ст. князі починають наділяти своїх дружинників та бояр землею за вірну службу. Виникає бенефіціарна форма феодального землеволодіння, що не передбачає передачу землі у спадок. Лише подальше ослаблення князівської влади дозволить поширитися вотчині – спадковому володінню, що могло вільно відчужуватися.

Феодалізація суспільства вела до розшарування як панівної верстви (основні категорії – князі, бояри, дружинники), так і залежного населення, серед якого виділяються окремі верстви: смерди (вільні селяни), закупи (кабала за грошову позику), рядовичі (відробітки за частку продукції), челядь (працювали на феодала), холопи (перебували у повній власності феодала).

Сільське господарство залишалося провідною галуззю економіки Київської Русі. Постійно йшов пошук нових технологій обробки землі, вдосконалювались знаряддя праці. Допоміжну роль відігравали приселене скотарство, бджільництво, мисливство, рибальство.

Серед ремісників були сільські, вотчинні та міські. Найбільш поширеними ремеслами стають залізоробне, ювелірне, гончарне, ткацьке. Розвитку ремісництва сприяло зростання міст та активні торгівельні відносини. Останні впливали також на становлення грошової системи. За часів Володимира Великого почали карбувати перші руські монети – золотники і срібляники.

Розквіт Давньоруської держави яскраво позначився на зростанні кількості міст. Якщо у ІХ-Х ст. літописи згадують 20 міст, то у ХІ ст. налічується вже 32 міста, а ще через століття – понад 100. Тож зрозуміло, чому варяги називали Русь “Гардаріки” – країна міст.

2.4. Характерні риси та особливості розвитку культури. Хрещення Русі та його історичне значення.

Розвиток феодальних відносин та становлення централізованої держави позначились на темпах злету культури Київської Русі. Особливим фактором, що вплинув на культурний розвиток, стало запровадження нової релігії, що визначила історичний шлях держави. Релігійна реформа Володимира Великого мала підвести ідеологічне підґрунтя під інститут централізованої княжої влади. Спроба реорганізації язичництва не задовольняла вимоги часу й не могла замінити монотеїстичну релігію. Вибір на користь християнства візантійського зразка не був випадковим. Політичні зв’язки русі з Візантією були справою традиційною. До того ж, у візантійській церкві держава домінувала над релігією, що влаштовувало князя. Знайомство з віровченням рідною мовою значно полегшувало сприйняття та поширення нової релігії.

Офіційною датою хрещення Русі вважається 988 р., хоча активні події проходили протягом трьох років, а в цілому християнізація Русі тривала декілька століть. Нова віра стала надійною основою для формування могутньої централізованої держави, сприяла остаточному розкладу родового ладу та зміцненню нових феодальних відносин серед східних слов’ян. Завдяки християнізації помітно підвищився міжнародний авторитет держави. Поступово православ’я змінило світобачення та світогляд населення Київської Русі, сприяло розвиткові культури на нових підвалинах. Церква протегувала писемності, літературі, архітектурі та мистецтву.

Християнство сприяло поширенню візантійського впливу і в культурі. Поширюється візантійський стиль у зодчестві, починаючи з техніки кам’яних кладок і закінчуючи створенням фресок та мозаїк. Іконопис повторює притаманну Візантії абстрактність та статичність.

Однак поступово давньоруські культурні традиції знов нагадують про своє існування. З ХІ ст. у живопису зустрічаються світські сюжети, навіть у релігійні композиції проникають зображення реальних людей та національних побутових сцен. Яскравим прикладом цього є фрески Софіївського собору. У літературі з’являється яскраво-патриотичне і пристрасне “Слово про Ігорів Похід”, аналогів якому немає ані у візантійській, ані у європейській традиції.

Серед населення була поширена грамотність, що свідчить про цивілізованість народу. Високий рівень розвитку освіти демонструє також існуюча в той період диференціація навчальних закладів: державна палацова школа, школи “книжного вчення” для священиків та світські школи домашнього навчання.

Накопиченню та поширенню знань сприяли книгописні майстерні бібліотеки, найвідомішою з яких була книгозбірня Ярослава Мудрого. На базі таких бібліотек та монастирів виріс оригінальний літературний жанр – літописання.

Отже культура Київської Русі сформувалась на основі місцевих слов’янських традицій, увібравши в себе риси культур попередніх народів та творчо переосмисливши канони і традиції православної релігії, сплив якої був одним з визначальних факторів піднесення культури.

Питання для самоперевірки.

1. Чим можна пояснити тривалість дискусії прихильників та противників норманської теорії походження слов’янської державності?

2. Хто з київських князів остаточно переміг печенігів: а) Святослав; б) Володимир Великий; в) Ярослав Мудрий.

3. Назвіть категорії залежного населення Київської Русі.

4. Поясніть значення введення християнства.

Методичні вказівки до лекції.

Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Давня історія України. – Т. 3. Слов’яно-руська доба. – К.: Інститут археології НАН України, 2000. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2002. – с.41-57, 66-86. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 1996. – с.58-70. Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996.

Тема 3. Лекція 3. Роздроблення Русі.

Галицько-Волинська держава (ХІІ – перша половина XIV ст.)

(2 год.).

Метою лекції є розглянути розвиток українських земель під час занепаду Київської Русі та в період існування Галицько-Волинської держави, пояснити їхню історичну спадкоємність та з'ясувати значення монголо-татарської навали в історії України. Для досягнення мети необхідно розглянути наступні питання:

  1.  Причини феодальної роздробленості.
  2.  Змагання українських князівств за політичне лідерство.
  3.  Галицько-Волинська держава – спадкоємниця Київської Русі.
  4.  Боротьба Русі проти монголо-татарської навали. Південно-західні руські князівства під ігом Золотої Орди.
    1.  Причини феодальної роздробленості.

Державно-політична структура ранньофеодальної відносно централізованої Київської держави складалася на основі інкорпорованих (приєднаних) до "Руської землі) теренів східнослов'янських. Балтійських, угро-фінських та інших племінних князювань. З виникненням удільних володінь Ярославичів ця структура почала змінюватись відповідно до змін внутрішньородової кон'юнктури, зовнішньополітичних обставин, міграційних та асиміляційних процесів.

Дослідниками (А.В. Назаренко, О.П. Толочко та ін.) з'ясовано, що рушійною силою челнокових переміщень Рюриковичів з одної волості до іншої був феномен "родового сюзеренітету", відомий ще як corpus fratrum. Згаданий принцип передбачав необхідну співучасть усіх братів в управлінні Руссю після смерті батька, що відбивалося у рівномірних територіальних розділах між ними, складанні удільних князівств при збереженні державної єдності. Родовий сюзеренітет базувався на засадах спадкового родинного права: після смерті одного з членів роду його наділ повертався до спільного володіння.

Поруч з збільшенням князівських ліній, система  перестає працювати, оскільки не знаходиться вірного правового рішення головних питань міжкняжих стосунків – спадковості влади, керівництва й підкорення між батьками, дітьми, дядьками, небожами та ін.

Таким чином, одною з причин розпаду Київської держави був брак певних законів престолонасліддя.

Київська Русь доби розквіту була найбільшою в Європі за територією та поліетнічною за складом: до неї входила низка народів, об'єднаних владою спільною династії та Церкви. Великі простори малозаселених земель не сприяли добрим зв'язкам між ними. Отже, другою причиною феодальної роздробленості можна вважати великі розміри держави і слабкі комунікації між її окремими частинами.

Ще одну з причин занепаду Давньоруської держави можна визначити як прагнення князів до поширення своєї влади й до унезалежнення від великого князя київського.

Згадані внутрішньополітичні причини розпаду Київської Русі ускладнювались зовнішньополітичною ситуацією. Наприкінці 50-х років ХІ ст. зі сходу на Русь нападають торки або узи. Після них прийшли численніші та сильніші половці або кумани, боротьба з якими тривала до ХІІІ ст.

Варто підкреслити, що розповсюдженою була ситуація, коли князі руські втягували половців до своїх внутрішніх усобиць, що давало останнім легальний привід втручатися до справ Русі й здійснювати військові напади. Отже, загроза з боку кочовиків була також однією з причин розпаду ранньофеодальної Київської держави.

  1.  Змагання українських князівств за політичне лідерство.

Єдність Київської держави припинила своє існування по смерті Ярослава Мудрого, коли він, внаслідок вищезгаданих причин розподілив державу між своїми синами: Ізяславу дав Київ і Новгород; Святославу – Чернігів; Всеволоду – Переяслав та північний Ростов; Ігорю – Волинь; В'ячеславу – Смоленськ; внукові Ростиславу – Галичину. Прагнення князів до поширення своєї влади й до унезалежнення від великого князя київського зустрічаються з сепаратизмом окремих земель. Показова, в цьому плані історія розвитку Чернігівської землі від смерті Ярослава Мудрого до Любечського з'їзду.

Чернігів згадується у літопису на другому після Києва місці у текстів договорів Русі з греками під 907 та 945 рр. Співвідношення земель племінних союзів (радимичів, в'ятичів, сіверян та ін.) з державною територією Чернігівської землі є важливою частиною загальної проблеми співвідношення племінних та державних теренів, що тісно пов'язана з вивченням феодальної роздробленості Київської Русі. Проблема цього співвідношення викликала низку дискусій у науковій літературі. Однак,  щодо Чернігівської землі у широкому розумінні (з Новгород-Сіверським) більшість дослідників погоджується на її сіверянській приналежності.

Безсумнівна відсутність княжого столу в Чернігові ІІ половини Х – початку ХІ ст. Чернігівський стіл виник внаслідок боротьби між братами Ярославом (Мудрим) та Мстиславом Володимировичами, що призвела до термінового (1024 – 1036) розділу Руської землі по Дніпру. Показово, що після смерті Мстислава у Чернігові не був посаджений князь, а Ярослав став єдиним правителем Русі.

Разом з тим термінове уособлення Лівобережжя сприяло піднесенню Чернігова. Про значні економічні можливості князівства свідчить кам'яне будівництво в Чернігові 1-ої половини ХІ ст. Мстислав заклав близько 1036 р. церкву св. Спаса, побудував кам'яний княжий терем тощо. Літопис відзначає, що Мстислав був "милостивъ, любяше дружину по велику, а имънъя не щадяше", що свідчить про укріплення княжої адміністрації.

У Х – першій половині ХІ ст. на Чернігівщині почали формуватися міста – Чернігів, Сновск, Стародуб, ймовірно Новгород-Сіверський; за цих часів триває й складання територіального й політичного осередку князівства.

Святослав Ярославич, засновник роду чернігівських князів, княжив у Чернігові з 1054 р. (по смерті Ярослава Мудрого) до 22 березня 1073 р., коли за допомогою Всеволода Ярославича вигнав з Києва Ізяслава Ярославича й посів київський стіл. Про приналежність Чернігівського столу 1073-1076 рр. відомостей не збереглося. У 1077-78 рр. Чернігівський стіл був предметом сутичок між онуками Ярослава Мудрого з одного боку та Всеволодом Ярославичем з іншого. 15 липня 1077 р. Всеволод замирився з Ізяславом Ярославичем, який знов зайняв Київський стіл, й почав княжити у Чернігові. 25 серпня 1078 р. Борис та Олег Святославичи, прийшовши з Тмутаракані завдали поразки Всеволоду та увійшли до Чернігова. З жовтня 1078 р. вони у свою чергу були розбиті київськими князями Ізяславом та Всеволодом. В останній битві загинули Ізяслав та Борис. Після цього Всеволод почав княжити в Києві (1078-1093) та "переима власть Руськую всю и посади сына своего Володимира в Черниговъ". У 1094 р. Олег Святославич захопив Чернігів у Володимира Всеволодовича (Мономаха), але у 1096 р. був вигнаний звідти Володимиром та Святополком.

У 1097 р. на Любечському сеймі чернігівські володіння Святослава Ярославича вирішено надати його синам – Давиду, Олегу та Ярославу Святославичам.

Аналогічні князівські переміщення простежуються в цей період й у Переяславській землі. За заповітом Ярослава Мудрого Переяславська земля перейшла до Всеволода. Він княжив до 1093 р., при цьому двічі був князем Київським. З 1093 р. Переяславський стіл отримує його син Ростислав Всеволодович, а після його смерті в тому ж році – Володимир Всеволодович (Мономах), який лишається там до свого походу в Київ 1113 р.

Таким чином, на початковому етапі роздробленості простежується: 1) намагання кожного князя оволодіти Києвом, що свідчить про збереження його провідної ролі; 2) спроби закріпити за собою якомога більше земель з батьківського спадку й оборонити свої права на них від інших претендентів.

Любечський сейм 1097 р. закріпив юридично таке становище.

  1.  Галицько-Волинська держава –

спадкоємниця Київської Русі.

Галицько-Волинська держава виникла внаслідок об'єднання Галицького й Володимиро-Волинського князівств у 1199 р. волинським князем Романом Мстиславичем (1170-1205). Галицько-Волинська держава досить скоро стала могутньою європейською державою. Для цього були об'єктивні економічні й політичні підстави. На цій території було розвинуте оране землеробство й скотарство, великі сольові розробки. Добре розвинуті були також ремесла – обробка заліза, ювелірні вироби, гончарство, будівництво. Виникали й розбудовувались міста. Галицько-Волинська земля розташовувалась на пересіченні водних й сухопутних торговельних шляхів, що давало великі можливості для розвитку торговельних зв'язків.

У Галицькому князівстві склалися відмінні від інших земель Русі соціальні умови. Міцний стан являло собою боярство, велика кількість представників якого мала власні укріплені замки-фортеці й сильні замкові дружини. Бояри претендували на владу, домагалися права на постійний догляд за справами князя, наполягали на тому, щоб князь не здійснював жодної справи без поради з боярської думи.

Поруч з цим, в містах Галицької Русі рано відокремлюються міські громади, які часто виступали антагоністами проти князів та боярства. Існування значних міських громад було забезпечено розвитком ремесел, зростанням багатства завдяки торговельним стосункам із Західною Європою.

Роман Мстиславич у 1203 р. зайняв Київ, прийняв титул великого князя, відновив руські дипломатичні стосунки з Візантією, домовився про мир з Угорщиною. Опираючись на міське населення, він намагався послабити боярський вплив на політику держави.

Після його загибелі у 1205 р. на землях Галицько-Волинського князівства утворилась низка невеликих феодальних князівств з осередками в Луцьку, Белзі. Турові, Пінську. Боярство відновило свої привілеї. Землі Галицько-Волинської Русі були захоплені Польщею та Угорщиною. Запрошений на князювання Мстислав Удатний за допомогою військ київського князя у 1221 р. вигнав угорців з цієї території. У тому ж 1221 р. до влади на Волині прийшов син Романа Мстиславича Данило Романович. До 1229 р. ним було завершене об'єднання Волині, а у 1238 р. він здобув й батьківську спадщину – Галич. Згодом він, як і його батько Роман, здобув Київ та об'єднав під своєю владою всю Південно-Західну Русь. Період правління Данила Галицького вважається добою найбільшого розвитку Галицько-Волинської держави.

У 1245 р. Данило одержав перемогу під м. Ярославлем над об'єднаними військами Угорщини, Польщі, Ростислава Чернігівського та галицьких бояр. Цим було остаточно завершене об'єднання Галицько-Волинської землі.

У тому ж році Данило був змушений підкоритися владі Золотої Орди. Він дістав від хана підтвердження: “Бисть поручена земля його йому”. Однак Данила не влаштовував такий стан речей; він почав зміцнювати свої сили й засоби оборони для боротьби з монголо-татарами. З цією метою він упорядкував відносини з найближчими сусідами: уклав мирний договір з угорським королем і одружив свого сина Лева з його дочкою.

Одним з найважливіших зовнішньополітичних заходів Данила Галицького була його спроба організації хрестового походу проти монголо-татар за допомогою Папи Римського, від якого він прийняв корону, що дало йому підстави називатися королем Русі.

Ініціативу боротьби з монголами виявив власне папа Інокентій ІV. У 1245 р. було скликано у Ліоні Вселенський собор, на якому йшлося про необхідність боротьби з монголами. Собор ухвалив закликати всіх християн до боротьби: будувати фортеці, засіки, копати рови на шляхах, якими вороги можуть проходити, жертвувати гроші. Організацію оборони взяла на себе папська курія.

Хрестовий похід не був здійснений, однак прийняття корони з рук Папи великою мірою підносило міжнародний авторитет Галицько-Волинського володаря.

Загалом Данило Галицький був мудрим правителем. Він розбудував державу, звів багато міст і фортець, успішно воював з польськими, литовськими й ятвязькими князями, зміцнив західні рубежі, брав участь у боротьбі за австрійську спадщину. Галицько-Волинська держава при його правлінні була рівноправним суб'єктом міжнародної європейської політики.

Брат Данила Галицького, Василько, правив поруч з братом на Волині, яка не потребувала такої великої енергійності, як Галичина, оскільки волинське боярство, на відміну від галицького, було віддано Романовичам.

Протягом 100 років після смерті Данила на Волині та Галичині не відбулося особливо помітних змін. Установлений князями Данилом та Васильком стереотип правління – з енергійним і діяльним князем у Галичині й пасивнішим на Волині – до певної міри унаслідувався їхніми синами, відповідно Левом (1264-1301) та Володимиром (1270-1289).

Лев був постійно втягнутий у політичні конфлікти. Коли в Угорщині помер останній з династії Арпадів, він захопив Закарпатську Русь; активно діяв у Польщі. Що проходила крізь добу міжусобних війн; домагався польського трону в Кракові. Незважаючи на це, наприкінці ХІІІ – на початку ХІV ст. Галичина й Волинь переживали період відносного спокою, оскільки їхні західні сусіди були тимчасово ослаблені.

Князь Володимир Волинський виявився протилежністю свого галицького кузена, й у взаєминах між ними нерідко виникала напруженість. Не бажаючи брати участь у війнах і дипломатичній діяльності, він зосередився на таких мирних справах, як будівництво міст, замків та церков.

Після смерті Лева в Галичині й на Волині князював його син Юрій. Літописи зазначають, що під час його правління ці землі "Цвіли в багатстві й славі". Солідність становища князя Лева давала йому підставу користуватися титулом "король Русі". Про його авторитет свідчить подія, що сталася у 1303 р. У зв'язку з рішенням київського митрополита перенести свою резиденцію до Володимира на північному сході, Юрій отримує згоду Константинополя на заснування в Галичині окремої митрополії.

Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, які разом правили в Галицько-Волинському князівстві. Протягом їх правління починає зростати могутність Литви. Занепокоєні цим, вони вступили в союз із лицарями Тевтонського ордену. Відносно монголо-татар князі проводили незалежну, навіть ворожу політику; існують також підстави вважати, що вони загинули в боротьбі з монголо-татарами.

Коли в 1323 р. помер останній князь місцевої династії, знать обох князівств обрала на стіл польського кузена Романовичів – Болеслава Мазовецького. Змінивши ім'я на Юрій і прийнявши православ'я, новий правитель узявся за продовження політики попередників. Попри своє польське походження він відвойовував землі, раніше захоплені поляками, а також відновив союз із тевтонцями проти литовців. У внутрішній політиці Юрій-Болеслав продовжував підтримувати міста й намагався розширити свою владу. Це, звичайно, призвело до сутички з боярами, які отруїли його у 1340 р. нібито за намагання ввести католицизм і потурання чужоземцям.

Так власна знать позбавила Галичину й Волинь останнього князя. З цього часу західні українці потрапили під владу чужоземних правителів.

Підводячи підсумки короткого огляду історії Галицько-Волинської держави, слід підкреслити деякі аспекти її існування, які свідчать про успадкування нею київських традицій. По-перше, державу добре знали в Європі, вона репрезентувала Україну-Русь. В англійській енциклопедії Бартоломея ХІІІ ст. написано: "Галиція розлога й багата країна, quae nune Rhutenia a pluribus nominatur", тобто Галичину ототожнювали з Руссю. По-друге, велике значення мало висвячення Кирила митрополитом Київським: цим підкреслювалась наступність Галичини від Києва.

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею, що зберігало в українців почуття культурної та політичної ідентичності.

3.4. Боротьба Русі проти монголо-татарської навали.

Південно-західні руські князівства під ігом Золотої Орди.

В середині ХІІ ст. Темуджин об'єднав декілька монгольських племен на північно-східному краю Монголії і в перших роках ХІІ ст. став її володарем. У 1206 році курултай (загальні збори представників племен) проголосив його необмеженим володарем, і він прийняв ім'я Чінгісхана.

Столицею нової держави став Каракорум. Звідти монголи оволоділи Китаєм з Пекіном; у 1219 р. Хорезмом (сучасний Туркестан); перейшли південне узбережжя Каспійського моря, північну Персію, південний Кавказ, розбили грузинське військо. На північному Кавказі монголи зіткнулися з половцями, ясами, касогами та іншими кавказькими народами. На Подонні в 1222 р. монголи розбили половців, при чому кількох ханів було забито, а старий Котян, тесть Мстислава Галицького, з рештками половців відступив до Дніпра.

Котян звернувся до Мстислава Галицького та до інших українських князів по допомогу. У Києві відбувся з'їзд князів, на якому було вирішено допомогти половцям. В битві на річці Калці брали участь князі Київський, Чернігівський, Волинський, Галицький, Смоленський, Половецька орда, "вигонці галицькі" з Галицького Пониззя. Українські сили було розбито. Після того монголи дійшли до Дніпра й повернули до Азії.

Через 13 років монголи знов прийшли під проводом хана Бату (Батия). Вони піднялись Волгою, сплюндрували Волзьку Булгарію, а наступного року спустошили землю Мордви, Рязанську землю, Ростово-Суздальську. Попалили міста та села. Потім Волгою спустилися до Чорноморських степів і два роки добивали половців. У 1239 р. татари знову прийшли в Україну, зруйнували Переяславщину, Чернігівщину і 6 грудня 1240 р. після жорстокої облоги, здобули Київ, який боронив воєвода галицький, намісник Данила Галицького князь Дмитро.

З Києва Бату пішов на Волинь, здобув Колодяжин, Кам'янець. Данилів та Кременець витримали облогу. Володимир, Галич та багато інших міст монголи повністю зруйнували.

На початку 1241 р. татарські орди рушили на Польщу, зруйнували Люблин, Завихост, Сандомир, Краків, Вроцлав. Біля Лігніца в квітні 1241 р. монголами було розбито об'єднане військо поляків, прусських хрестоносців, лицарів Шлезька, Моравії. У 1242 р. татари розбили угорську армію під Сайо, вступили у Хорватію і зруйнували Загреб. Окремими загонами Батиєвого війська були спустошені сербські та болгарські землі.

Метою монгольського руху на захід було прагнення підкорити увесь світ під свою владу. Всі володарі, що визнають владу хана, мусили стати його васалами, інші землі повинні бути знищені.

Рух монгольських орд на захід припинився 1241 р., коли Бату, діставши повідомлення про смерть великого хана Огдая подався до Азії. Але незабаром він повернувся до Європи. Внаслідок смерті Огдая татарська орда розділилася. Внаслідок цього Батий, діставши незалежне становище, заснував Кипчакську, або Золоту орду над долішною Волгою, із столицею в місті Сарай.

Завдяки добрій організації Золота орда мала могутню силу. На її чолі стояв хан з необмеженою владою, оточений родовою аристократією. Держава ця була дуже складною організацією, яка забезпечувала постійний військовий успіх, і відзначалась високою технікою утримання величезних мас війська, що дозволяло робити великі переходи. Десяткова система війська (кожні 10 вояків становили одиницю, десять таких десятків – сотню, десять сотень – тисячу, десять тисяч – "тьму" на чолі з воєводою) забезпечувала службу та відповідальність перед ханом.

Особисто хан більшу частину року знаходився у так званій ставці, що кочувала серед степів. У столиці він перебував лише взимку. Орда мала багаточисленний чиновницький апарат. Задля здійснення керівництва над усіма чиновниками, були впроваджені дві посади – беклярібек (тобто бек над беками) та візир. Беклярібек був головнокомандуючим армії, займався дипломатичними стосунками з іншими державами, мав прерогативу вищої судової інстанції. Візир був головою виконавчої влади, центральний орган якої мав назву "диван". Останній складався з декількох палат на чолі з секретарями, які, у свою чергу, керували фінансовим, податковим, торгівельним, внутрішньополітичним життям держави.

У політичному відношенні Золота Орда не була самостійною державою, вона становила частину єдиної імперії, управління якою здійснювалося каганом з столиці Каракорума. Підкорення імператору складалося з відправки до Каракоруму частини усіх зібраних податків й данини.

Татарське панування, або "іго", як називали його на Русі, виявлялося головним чином у двох формах. Перша полягала в тому, що татари стали видавати князям "ярлики" – грамоти на князювання. Для цього вони викликали князів до Золотої орди і, залежно від довір'я, яке викликав той чи інший князь у хана, від розміру подарунків, видавали "ярлик". Права на престол й бажання народу при цьому не враховувались. Таке заміщення князівських столів відкривало широкий простір для доносів, підкупів, інтриг. Звичайно, князь, що дістав стіл "ласкою" хана, не потребував підтримки людності і не прислухалися до голосу громади. Подорож до орди була часто небезпечною для князя, і кілька їх загинуло. Так, вбитий був князь Чернігівський Михайло, який відмовився поклонитися образам ханів. Крім цього, від князів вимагали виконання принижуючих обрядів. Князі повинні були негайно з'являтися на виклик хана, виступати з військом на допомогу йому в походах.

Другою формою "іга" була данина, якою обкладали людність. Спочатку данину збирали татарські урядовці-баскаки, згодом поклали відповідальність на князів за її сплату. Таким чином Україну було перетворено на провінцію, яка повинна була забезпечувати татар усім необхідним.

Питання про татарську навалу й долю української людності,  на території якої татари простягли своє "іго", є одним з дискусійних в історії України. Довгий час в російській, польській і навіть в українській історіографії панувала версія про повне запустіння України після татарської навали і втечу населення переважно на Суздальщину. Таким чином встановлювалась наступність Суздальщини, а за нею Московщини від Київської Русі (України), оскільки не лише князівська династія, а й людність прийшла з України.

Першу підставу для цього подали літописи. Які описували спустошення України ("Учиниша землю пусту", "в місті не зосталося жодної живої душі", "держава Київська ні во що обратиша"). Не зважаючи на те, що в різних джерелах, як і раніше, згадуються і міста, і людність України, стара польська і російська історіографія прийняли на віру ці гіперболічні вислови літописів. Зокрема, польський історіограф М. Грабовський доводив, що спустошену Україну залюднило польське селянство. М. Максимович подав суттєву критику цієї теорії.

В російській історіографії довгий час панувала теорія запустіння України й міграції людності на північ. В. Ключевський наприкінці ХІХ ст. писав, що "Подніпров'я на довгі часи стало пустелею з бідними рештками давньої людності". Бо основна її маса емігрувала на захід, до Галичини та на північ, до Суздальщини.

З'являються теорії, автори яких намагалися довести, що Україна за великокнязівської доби була залюднена великоросами, які по татарській навалі перейшли на Суздальщину, а подніпрянські землі колонізували українці з Галичини. Цю теорію на початку ХХ ст. відновив академік О. Соболевський.

З іншою точкою зору виступив М. Грушевський. Він не припускав можливості повного спустошення України, а вважав, що людність південної України ще під час половецьких нападів призвичаїлась рятуватись від ворога у лісах, ярах, болотах та печерах і, коли минала небезпека, вертатися додому й продовжувати мирне життя. Виходячи з цього, нема підстав вважати, що людність України тікала на Суздальщину. Інша справа – еміграція боярства: воно мало для цього підстави вже в ХІІ ст. у зв'язку з занепадом державного життя в Україні і розкладом дружинного устрою. Могло емігрувати духовенство, промисловці, купецтво, але сільська маса не мала для цього підстав. Таким чином, дотатарська людність залишалася в лісовій смузі – в полянсько-деревлянському та сіверському Поліссі. Там не було небезпеки і там в народів збереглися діалектологічні прикмети дотатарських часів.

В південній частині України, яка найбільше потерпіла від татар, залишились топографічні назви дотатарських часів, а це свідчить, що зміни населення не було.

Татари, проводячи боротьбу з князями, намагаючись ослабити їх, використовували для цього сільські маси. Багато було випадків. Коли вони переводили сільську людність безпосередньо під свою владу. Доручаючи їй "сіяти пшеницю та просо".

Таким чином постали так звані "татарські села" і "татарські люди". На ґрунті порівняльної забезпеченості "татарських людей" та "татарських сіл" в Україні почався антикнязівський рух: опинившись без князя та його урядовців. Деякі села цілком задовольнялися своїм становищем – залежністю безпосередньо від татар і працею на їхні замовлення. Найсильнішим був цей рух на Західній Україні, зокрема у так званих болоховців: так називали населення між рр. Богом та Случчю. "Татарські люди" творили автономні громади, які нагадували громади докнязівських часів. Татари навіть не призначали до їх сіл своїх постійних урядовців.

Поганим під час іга було становище боярства та купецтва: посол папи Інокентія ІV де Плано Карпіні в 1245-46 рр. писав, що татари "визначних і старших ніколи не милують".

Перебільшено уявлення про повний розгром міст. Плано Карпіні застав у Києві бояр, тисяцького. Звичайно. Місто зазнало великої руйнації, але навіть церкви не всі були знищені.

Той же Плано Карпіні писав, що з ним їхали до Києва купці з Царгороду. Польщі, Австрії, Франції, з Генуї, Пізи, Венеції. З цього видно, що навіть зовнішня торгівля Києва не зовсім припинилась. Не були знищені цілком і інші міста, які дуже потерпіли від татар: Чернігів, Володимир-Волинський, Галич – залишились столицями князівств.

Таким чином, внаслідок монголо-татарської навали та іга в Україні-Русі припинились природні процеси державного розвитку, певною мірою був загальмований культурний та економічний розвиток. Поруч з цим неможливо говорити про повне й остаточне винищення населених пунктів й стовідсоткову еміграцію дотатарської людності на північ.

Питання для самоперевірки

  1.  Назвіть головні причини феодальної роздробленості Київської Русі.
  2.  Охарактеризуйте значення Любечського з'їзду князів.
  3.  Чому Галицько-Волинська держава може вважатися спадкоємницею Київської Русі?
  4.  У яких формах здійснювалось на Русі татаро-монгольське іго?

Методичні вказівки до лекції

Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Котляр М.Ф. Спадок Ярослава Мудрого // УІЖ. – 2000. – №4. – С. 73-82; Котляр М.Ф. Галицько-Волинське князівство // УІЖ. – 2000. – №1. – С.21-32; Зайцев А.К. Черниговское княжество // Древнерусские княжества Х-ХІІІ вв. – М.: Наука, 1975.

Тема 4. Лекція 4. Українські землі у складі Литви та Польщі

(ХІV-XVI ст.) (2 год.).

За словами М. Грушевського, саме в цю добу “пройшли переміни важні, глибокі, які відмінили тутешні обставини глибоко й сильно в порівнянні з ранішнім, досить добре нам звісним, життям київських часів”. Для того щоб краще зрозуміти ці переміни в соціально-економічному, політичному, культурному житті українського народу, пропонується розглянути наступні питання:

1) Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського. Велике князівство як форма поліетнічної держави литовців, українців, білорусів.

2) Польська експансія на українські землі наприкінці ХІV – на початку ХV ст. Зближення Литви і Польщі. Кревська унія 1385 р. Опозиція князя Вітовта.

3) Українські землі у другій третині XV–XVI ст. Люблінська (1569 р.), Берестейська (1596 р.) унії та їх політичні наслідки.

4) Соціально-економічні процеси в XIV-XVI ст.

4.1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського. Велике князівство як форма поліетнічної держави литовців, українців, білорусів.

Роздроблення давньоруської держави, занепад Києва, смерть останніх представників династії Романовичів в Галицько-Волинському князівстві відкрили шлях до прямих втручань в життя українських земель сусідніх держав (Литва, Польща, Московія).

На початку XIV ст. Литва була сильною державою. Ії територія сягала далеко за межі етнічного регіону за рахунок приєднання білоруських і частини руських земель.

Процесу консолідації місцевих литовських племен і їх успішній зовнішній політиці сприяло кілька чинників: потужний зовнішній тиск з боку німецьких рицарів, що потребувало об’єднання зусиль литовців, послаблення давньоруських земель та боротьба за владу в Золотій Орді, якій були підпорядковані ці території.

Литовське проникнення на Русь розпочинається ще у XIII ст., за часів Мендовга (1230-1263 рр.) і продовжується його нащадками – Гедиміном (1316-1341 рр.) та Ольгердом (1345-1377 рр.) – коли до складу Литви увійшли всі західно-руські (білоруські) та майже всі південно-західні (українські) землі. Так утворилося Велике князівство Литовське (ВКЛ), у складі якого руські землі становили 9/10 території.

Майже до кінця XIV ст. ВКЛ було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, в якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Литовські правителі, намагаючись утримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: “старого не змінювати, а нового не впроваджувати.”

Литва попала під великий культурний вплив своїх слов’янських підданих, про що свідчать такі факти: розширення сфери впливу руського православ’я на терени литовської держави, утвердження “Руської правди” державною правовою основою, визнання руської мови офіційною державною мовою, запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації.

4.2. Польська експансія на українські землі наприкінці ХІV – на початку ХV ст. Зближення Литви і Польщі. Кревська унія 1385 р. Опозиція князя Вітовта.

Польська колонізація українських земель почалася майже одночасно з литовською. Початок польського завоювування на українських землях поклав Казимир Великий, приєднавши у 1347 р. Галичину до Польщі. Необхідно зазначити, що у просуванні на схід короля підтримували не лише магнати,  що сподівалися поширити свої володіння в глиб українських земель, а й католицька церква, яка прагнула здобути новонавернених. Крім того поляки уклали угоду з угорським королем Людовіком про спільні дії щодо завоювування українських земель.

Полякам прийшлося в Україні вельми складно. Місцеві бояри під проводом Дмитра Дедька встановили свою владу і Казимир був змушений визнати Дедька фактичним правителем Галичини. Після смерті Казимира, угорський король Людовик призначив намісником Галичини польського князя Владислава Опольського і залишив йому широкі права.

Польське проникнення в Українські землі кардинально відрізнялось від Литовського: Польський уряд із самого початку утвердження у цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав’язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ’я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протистояння місцевого населення.

Наприкінці ХІV ст. зовнішні та внутрішні обставини змусили литовських та польських феодалів почати процес об’єднання двох держав. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством Литва отримала від Польщі пропозицію шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об’єднати сили двох держав. 14 серпня 1385 р було укладено Кревську унію, за умовами якої Ягайло отримував титул короля Польщі й зобов’язувався окатоличити литовців та “навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до корони Польської.”

Однак Ягайло так і не вдалося провести до кінця укладену в Крево угоду, бо в особі Вітовта (двоюрідний брат Ягайла) владно заявила про себе тенденція до збереження політичний самостійності ВКЛ. Початок державному відродженню Литви був покладений Острівською угодою 1392 р., за якою Ягайло мав повернути Вітовту усі батьківські землі (передусім Троцьке князівство) й зробити його своїм намісником у Литві. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних удільних князівств (Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського), де починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.

Вітовт проводив і активну зовнішню політику. Його володіння сягали аж до Чорного моря, на узбережжі якого він збудував декілька фортець. Від політики південної колонізації довелося частково відмовитись після нищівної поразки литовського війська в 1399 р на річці Ворскла в бою з татарськими загонами. Ця поразка похитнула позиції Литви і Вітовта, що змусило його піти на зближення з Польщею. За умовами Віленської унії (1401 р.) литовські князі визнавали васальну залежність Литви від Польщі. Після смерті Вітовта всі руські землі мали перейти під владу польської корони. Щоправда, перемога об’єднаних польсько-литовсько-руських військ над Тевтонським орденом в битві під Грюнвальдом (1410 р.) змусила польського короля піти на значні поступки Вітовту. На сеймі в м. Городлі в 1413 р. було підписано унію, згідно з якою Польща визнавала існування великокнязівського престолу в Литві, але обрання великого князя мав контролювати і затверджувати польський король. Литовські феодали-католики зрівнювались в правах з польськими у вирішенні державних справ, в т.ч. і в питанні обрання великих князівств литовських і королів польських.

Городельська унія значно зміцнила становище Литви на міжнародній арені, надала можливість Вітовту знов вдатися до колонізації Причорномор’я. В той же час, вона посилювала дискримінацію православних аристократів. Забивши клин між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю ВКЛ, унія спричинила в українських землях розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.

4.3. Українські землі у другій третині XV–XVI ст. Люблінська (1569 р.), Берестейська (1596 р.) унії та їх політичні наслідки.

Після смерті Вітовта у жовтні 1430 р. його наступником став молодший брат Ягайла Свидригайло Ольгердович, який був противником польсько-литовської унії. Незабаром за участю польських панів у Литві виникла змова литовських феодалів проти Свидригайла на чолі з молодшим братом Вітовта Сигізмундом. Внаслідок виступу змовників у 1432 р. Свидригайло змушений був утекти до Польщі, а Сигізмунд за відновленою у 1432 р. польсько-литовською унією став довічним князем Литви. Однак перманентна війна тривала до 1440 р., коли від рук змовників, очолюваних волинськими князями Іваном і Олександром Чарторийськими, Сигізмунд загинув.

Великим князем литовським, а з 1444 р. і королем Польщі став син короля Ягайла Казимир (1440-1492 рр.). Бажаючи забезпечити внутрішній спокій, Казимир визнав за Свидригайлом номінальний пожиттєвий титул великого князя, а також відновив удільність київського князівства, до влади в якому повернулася династія Олельковичів.

З часом намагання Казимира ліквідувати автономію українських князівств увінчалася успіхом. Скориставшись зі смерті Свидригайла та Семена Олельковича, він ліквідував Волинське (1452 р.) та Київське (1471 р.) князівства. На українські землі поширюється воєводський устрій.

Остаточна втрата українськими землями в складі Литви автономних прав збігалася в часі з піднесенням Московського князівства, яке, консолідуючи навколо себе прилеглі землі, врешті-решт трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр “збирання земель Русі”.

Початок ХVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно – у 1500-1503, 1507-1508, 1512-1522 рр. Внаслідок Лівонської війни з Московщиною (1558-1583 рр.) ВКЛ опинилося на межі воєнної катастрофи і змушене було піти на поступки Польщі, яка настирливо добивалася приєднання Литви. Це прагнення поляків, на відміну від литовських та українських магнатів, підтримала середня та дрібна шляхта, сподіваючись здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали. Процес зближення Литви і Польщі завершився прийняттям Люблінської унії 1569 р. Литовські, українські, та білоруські магнати, що брали участь у переговорах, намагалися саботувати польський проект унії і таємно залишили Люблин. Однак польський король, спираючись на українську шляхту, яка бажала розширення власних прав, видав кілька універсалів про відокремлення Поділля, Волині, Київщини та Брацлавщини від Литви і включення їх до складу Польщі.

Литовська делегація повернулась на сейм, коли всі українські землі опинилися поза державними кордонами Литви.

1 липня 1569 р. Люблінська унія була підписана. Як результат цієї угоди була створена польсько-литовська держава Річ Посполита, яка мала спільного короля, спільний сейм і сенат, гроші та зовнішню політику. Полька та литовська шляхта отримували право володіти землями у будь-якій частині держави.

ВКЛ частково зберігало свою автономію: печатку, казну, герб, адміністрацію, військо, законодавство. Урядовою залишалася руська мова.

Найдовше виступали проти унії чотири українські магнат – О. Чарторийський, К. Вишневецький, К. Острозький, Б. Корецький. Але під тиском обставин і вони змушені були погодитися з унією.

Наслідки люблінської унії були величезні. Україна була розірвана: більша її частина відійшла до Польщі – Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За ВКЛ зберігалося лише Берестейське воєводство. Частина українських земель перебувала під владою Угорщини та Молдови, а значна частина опинилася під владою Московської держави.

Люблінська унія усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що зберігалися під формами автономії у ВКЛ.

Українські землі Речі Посполитої було поділено на шість воєводств: Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Белзьке. У подальшому національно-політичне життя України зазнало тяжких ударів.

Польська шляхта вороже ставилася до всього чужого. Поступово польське право, мова, католицизм поширилися так само, як у Галичині. Майже негайно після Люблінської унії починається широке роздавання землі польським магнатам, які безжалісно експлуатували природні багатства України. Унія прискорили процеси поляризації тогочасного українського суспільства. Деяка частина української знаті під тиском поляків була згодна прийняти католицьку віру, щоб стати подібними до еліти суспільства. Така позиція дуже негативно сприймалася низами - міщанами, бідною шляхтою, селянами, які не бажали миритися з польським засиллям. Щоб залагодити ситуацію й ослабити соціальне напруження, правляча верхівка Речі Посполитої знайшла інший спосіб прихилити на свій бік православних українців і поступово примирити їх з новою вірою. Католицькі релігійні кола Польщі висунули ідею створення нової уніатської греко-католицької церкви за рахунок штучного об’єднання двох церков – католицької і православної. Уніатство повинно було стати перехідним містком до повного повернення православних в католицьку віру.

Створенню в українському суспільстві умов для поширення ідей церковного об’єднання сприяла криза православної церкви, яка проявлялася в: стрімкому падінні ії престижу серед української шляхти, зубожінні багатьох монастирів і церков, втручанні в церковне життя світської влади. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало очевидно, утворення у 1589 р. Московського патріархату, який одразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпархіями в Речі Посполитій.

Активізацію унійного руху в середині XVI ст. обумовили поширення в Речі Посполитій єзуїтства та розгортання релігійної полеміки, в якій взяли участь талановиті проповідники Венедикт Гербест, Петро Скарга та ін.

Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. в м. Бресті був скликаний церковний собор. Та оскільки на ньому були присутні як прихильники, так і противники унії, собор розділився на два окремих собори: православний і уніатський. Останній 18 жовтня 1596 р. затвердив акт об’єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви,  водночас церковні обряди залишалися православними, а церковнослов’янська мова – мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта на рівні з католицькою могла претендувати на державні посади.

Православний собор не визнав правомірність рішення уніатів. Внаслідок цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування.

4.4. Соціально-економічні процеси в XIV-XVI ст.

За польсько-литовської доби відбулися помітні якісні зрушення, з’явилися нові явища в економічній сфері.

Під впливом кардинальних зрушень у європейській торговельній кон’юнктурі відбулися масштабні зміни не тільки в техніці та технології господарювання (розширення асортименту сільськогосподарських культур – почали вирощувати квасолю, петрушку, пастернак, селетру, салат тощо; поява водяних, а згодом і вітряних млинів), а й у сфері форм земельної власності та організації праці. Концентрація земель у руках феодалів (більша частина  земель була зосереджена  в руках великих магнатів – Острозьких, Чарторийських, Заславських, Потоцьких, Язловецьких та ін.), обезземелення селянства (привласнення общинних земель), посилення його феодальної залежності стали підгрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства (фільварки – багатогалузеві господарчі комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства).

Активна урбанізація зумовила появу нових суспільних явищ та тенденцій: поглиблення спеціалізації ремісництва (якщо в давньоруських містах існувало майже 70 ремісничих спеціальностей, то у XV ст. – 200, а на поч. XVII ст. – до 270), утворення цехів, виникнення перших зародків мануфактурного виробництва, поширення ярмарок, що були першою ознакою становлення внутрішнього ринку (постійні ярмарки існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін.), запровадження у містах Магдебурзького права. Магдебурзьке право – феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодалів. У числі перших його дістали Хуст (1329 р.), Львів (1356 р.), Кам’янець-Подільській (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Житомир (1444 р.), Київ (1494-1497 р.). Магдебурзьке право закріплювало права міщан, порядок виборів і функції органів місцевого самоврядування. Діставши Магдебурзьке право місто переставало бути придатком феодального замку, а його мешканці вважалися формально вільними людьми, отримували ряд пільг і привілеїв.

У польсько-литовську добу відбуваються важливі процеси і в соціальній сфері: формуються шляхетський та міщанський стани, духовенство починає втрачати позиції і активно витісняється католицьким, різні категорії селян (чиншові, тяглі, службові) перетворюються на одну верству – кріпаків (Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр., “Устава на волоки” 1557 р., “артикули” польського короля Генріха Валуа 1573 р.); виникає нова соціальна група – козацтво.

Питання для самоперевірки:

  1.  Яку політику щодо українських земель проводили Литовські князі (до Вітовта)?
  2.  В чому суть змін, запроваджених на українських землях Вітовтом?
  3.  Встановіть відповідність: 1) Городельська унія; 2) Брестська унія; 3)Кревська унія; 4) Люблінська унія. а) 1385 р.; б) 1413 р.; в) 1569 р.; г) 1596.
  4.  Які чинники сприяли поширенню в Україні ідей уніатства?
  5.  Проаналізуйте соціально-економічні процеси, що відбувалися в українських землях в XIV-XVI ст.

Методичні вказівки до лекції

Додаткову інформацію з питань, розглянутих у лекції можна отримати у виданнях: Бойко О.Д. Історія України: Посібник – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001; Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України: Навч. посібник – К.: Знання-Прес, 2002; Світлична В.В. Історія України: Навч. посібник друге вид. – К: “Каравела”, Львів: “Новій світ - 2000”, “Магнолія плюс”, 2003; Історія України: нове бачення / Під ред. В.А.Смолія. – К.: “Альтернативи”, 2000; Історія України: Посібник / За ред. Г.Д.Темка, Л.С.Тупчієнка. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001.

Тема 5. Лекція 5. Виникнення українського козацтва

(ХІV – поч. ХVІІ ст.) (2 год.).

Метою лекції є ознайомлення студентів з процесом виникнення та еволюції українського козацтва, його головними функціями (в т.ч. державотворчою); визначення ролі козацтва в розвитку національно-визвольного руху кінця ХVІ – початку ХVІІ ст.

Для досягнення означеної мети необхідно розглянути такі питання:

  1.  Запорозьке козацтво у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Передумови виникнення та джерела формування козацтва.
  2.  Запорозька Січ. Військовий та адміністративний устрій. Формування органів влади та управління.
  3.  Козацько-селянські повстання наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст.
  4.  Українське козацтво в системі міжнародних відносин ХVІ – ХVІІ ст.
    1.  Запорозьке козацтво у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Передумови виникнення та джерела формування козацтва.

Для вітчизняної історіографії є традиційною увага до проблеми українського козацтва – соціального явища, яке виникнувши у середньовічну епоху, протягом століть залишалося важливим фактором політичного життя України. Стан розробки цього питання по-своєму відбивав інтелектуальний рівень нашого суспільства на різних етапах його розвитку. У двадцяте століття українська історіографія увійшла, маючи у своєму доробку фундаментальні праці з історії козацтва, написані В.Б. Антоновичем, Д.І. Яворницьким, М.І. Костомаровим, М.С. Грушевським, А.О. Скальковським та ін.).

Широким діапазоном творчих інтересів, зіткненням різних думок і напрямів, нажаль, не може похвалитися радянська історіографія. Цю проблематику, по суті, репрезентують лише декілька прізвищ (М.Н. Петровський, К.Г. Гуслистий, В.О. Голобуцький, О.М. Апанович).

Значним є інтерес до історії козацтва зарубіжних дослідників: польських (В. Томкевич, Є. Волинський, В. Серчик, Зб. Вуйцік, А. Вичанський та ін), французьких (П’єр Шевальє, Шевальє Боплан та ін).

Короткий історіографічний огляд був би далеко не повним без урахування творчого доробку ще однієї групи істориків – вчених західних  українознавчих центрів (М. Андрусяк, Г. Гаєцький, В. Баран, Ф. Сисін, Л. Винар).

Важливо наголосити і на помітних диспропорціях у дослідженні проблеми. Одні її аспекти розроблені більш глибоко, добре представлені в підручниках, інші – найбільш дискусійні, потребують особливої уваги.

Враховуючи це, ми зупинимося лише на окремих, концептуальних питаннях даної теми.

Оцінка значення козаччини в історіографії.

Погляди вчених в оцінці значення козаччини розходяться. Так, ряд польських істориків ХІХ ст. розглядали козаччину як явище негативне, підкреслюючи її руйнівній характер (Т. Падалиця), явище, шкідливе для цивілізації (Т. Козак), але підносили заслуги польського елемента в справі колонізації та озброєння краю (М. Грабовський).

Російські історики „державницької” школи (С.М. Солов’єв, Н.Д. Кавелін), ідеалізуючи роль держави в історії Росії, розглядали козацтво в Росії та в Україні виключно як руйнівну антиісторичну силу.

Дореволюційні українські історики, письменники, поети ідеалізували козацтво, розглядаючи його демократизм, прагнення до рівності як втілення суспільного ідеалу українського народу (А.О. Скальковський, М.І, Костомаров, В.Б. Антонович, Д.І. Яворницький).

По-новому підійшов до оцінки козацтва М.С. Грушевський. Розглядаючи цю проблему в історичному розвитку, не заперечуючи демократизму й безкласовості козацтва, він трактував його на першому етапі існування як руйнівну, стихійну силу, і лише згодом, на думку дослідника, воно стало втіленням національних прагнень українського народу, його державницьких змагань.

Проблема походження козацтва.

В історичній літературі викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва. Умовно розділимо їх на дві групи:

Етнічні

Оригінальність козацького побуту, уявна відокремленість козаків від загальної маси народу наводила на думку, що вони походять від якоїсь певної групи:

1) „хозарська” – ототожнює козаків з давніми народами степу „козарами”, або хозарами.

2) „чорно-клобуцька” (М. Стрийковський, М. Карамзін, М. Погодін, Д.М. Бантиш-Каменський) – вбачає в них нащадків „чорних клобуків” – тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі степом Пороссі (деякі історики ототожнюють чорних клобуків з черкесами).

3) „татарська” (М. Костомаров) – виводить козацький родовид з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства – козацтво.

4) „Болохівська” (М. Дашкевич) – пов’язує козаччину в давньоруських автономних громадах т.зв. болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат орди і вийшли з-під влади місцевих князів (погляди вчених щодо етнічної ідентифікації болохівців розходяться: половці, румуни, слов’яни).

5) „Бродницька” (М.Ф. Котляр та ін.) – витлумачує генетичні зв’язки козацтва зі слов’янським степовим населенням періоду Київської Русі – „бродниками”, які жили у пониззі Дунаю. (ймовірна етимологія поняття „бродники” - від роду занять: люди, що долали броди на річках, тобто кормчі.  Сповнене небезпек життя перетворило їх на військових людей. Брали участь у міжкнязівських чварах.

6) „Автохтонна” – доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, яка за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю.

Теорії етнічного походження козаків, без сумніву, розширюють наші уявлення про передісторією козацтва, однак, керуючись лише ними, важко пояснити причину появи його у зв’язку із самим ходом українського народу.

Інші версії

1. „Уходницька” – пов’язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли.

2. „Захисна” пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі.

3. „Соціальна” – факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію у нових місцях проживання.

Аналізуючи версії походження козацтва, слід зазначити, що причини, які зумовили це явище, мали комплексний характер. До них належали економічні, політичні, військово-стратегічні, соціальні чинники. В першу чергу, поява козацтва пояснюється природним прагненням людей до особистої політичної, господарської й духовної свободи та необхідністю захисту краю від татар.

Аналіз структур таких типологічно спільних явищ, як українське та донське козацтво, таборити в Чехії та граничари в Хорватії, наводить на думку про існування певних закономірностей процесу організації вільного населення, не обмеженого жорсткими правовими нормами феодальної держави. В різних районах, але в рамках приблизно того самого хронологічного відрізку (ХV-ХVІ ст.) виникли й активно функціонували соціальні явища, які мали багато спільних рис у внутрішньому устрої, господарських і військових заняттях членів общин і т.ін. Щоправда, в майбутньому кожна з цих суспільних структур пішла різними еволюційними шляхами. На відміну від таборитів та граничар і навіть від донського козацтва, як найбільш типологічно близького українському, останнє еволюціонувало до значно вищих форм своєї організації.

Формування козацтва як стану – процес складний і довготривалий. Лише на рубежі (ХVІ-ХVІІ ст.) українське козацтво переросло в окрему станову групу із своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами (М. Грушевський), але суспільні реалії були такими, що козацтво змогло пройти період свого зародження, становлення і розвитку швидшими темпами, ніж інші стани тогочасного суспільства. На це були свої причини.

Практично вже з самого початку козацтво формувалося як категорія людей, що виходила за вузькі рамки феодальної становості. Козак – воїн існував поряд з козаком-землеробом, військовий елемент природно вживався в елемент землеробський і доповнював його. Козак-землероб був вільним виробником і своє господарство (зимівник) вів за фермерським зразком. Не викликає сумніву той факт, що вже з ХVІ ст. козацькі господарства несли в собі значні потенційні можливості, у яких добре помітні риси буржуазного способу виробництва. Про це свідчить характер виробничих відносин, що склалися у зимівниках – здійснювання у них найманої праці, широкий товарний характер козацьких господарств тощо.

Іншим важливим фактором, що забезпечив українському козацтву швидку й відносно безболісну еволюцію, було те, що воно розвивалося на широкій соціальній базі, яка постійно оновлювалася і динамічно змінювалась. Суспільні процеси значною мірою впливали на джерела формування українського козацтва. Спочатку козакували переважно вихідні з міст і містечок, що пов’язувалося з розвитком уходництва та боротьбою проти татарської агресії. Соціально-економічні й політичні зміни другої половини ХVІ ст. зумовили перехід у козацтво значної частини колишніх бояр та слуг. Польська експансія в Україну створювала сприятливі умови для поповнення його лав представниками шляхти, як польського, так і українського походження. Водночас посилення соціального й національного гноблення викликало покозачення широких верств селянства та міщанства.

Важливим елементом становлення козацтва як феодального стану було створення реєстрового війська (універсал польського короля Сигізмунда Августа від 5 червня 1572 р. про утворення найманого козацького формування з 300 козаків; універсал польського корля Стефана Баторія (вересень 1578 р.) про утворення реєстрового полку чисельністю 500 чол.). Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками. За свою службу вони звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет.

Хоча реформа мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах держави, вона поклала початок легітимізації козацького стану – юридичному визнанню прав, привілеїв та обов’язків козацтва як соціальної верстви.

Господарське та суспільне конституювання козацтва супроводжувалося втягненням його у соціально-визвольний рух, що розгортався на українських землях протягом ХV-ХVІІІ ст. Ці два соціальні явища були діалектично взаємозв’язані. З одного боку, козацтво і, зокрема, Запорозька Січ, поставляли широким масам повстанців кадри вмілих організаторів й керівників загонів (К. Косинський, Т. Федорович, П. Бут (Павлюк), Я. Острянин), а з іншого – сам визвольний рух, його масштаби та широка соціальна периферія (в т.ч. українська шляхта, міщанство, православне духовенство) сприятливо позначалися на формуванні суспільної, зокрема політичної, свідомості козацтва, прилучали до державницьких устремлінь частину політичних та релігійних кіл України. Участь у визвольному русі, незалежно від часу та обставин, дала можливість козакам висунутися в авангард численних народних повстань і виступів, завоювати їм заслужений авторитет серед широких народних мас.

Аналізуючи суспільно-політичні функції козацтва, слід звернути увагу на такі важливі аспекти:

– роль козацького ідеалу в розвитку соціальної активності селянства. Протягом кількох століть він залишався одним з важливих важелів, здатних приводити у постійний рух цю інертну, консервативну масу. З кінця ХVІ ст. прагнення до здобуття козацького імунітету стало загальноукраїнським явищем;

– державотворча функція козацтва. В конкретно-історичних умовах середини ХVІ ст. саме вони перехопили естафету державної традиції, яка перервалася після  сходження з політичної арени Галицько-Волинського та Київського князівства (др.пол. ХV ст.). Феномен цього явища у тому, що вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до рук представників народу.

Таким чином, козацтво наклало глибокий відбиток на всі сторони житття українського народу, справило відповідний вплив не лише на зміни в соціальній структурі населення, а й на економічний розвиток (формування паростків капіталістичного укладу), політичну ситуацію (створення зародку держави), етнокультурні процеси (конституювання народності і переростання її у націю) в Україні. Фактом свого існування козацтво дало помітний імпульс розвитку суспільної свідомості селянських мас. Ототожнення в очах зовнішнього світу термінів “українець” і “козак” також свідчило про велику репрезентативну роль останнього в історії України та її народу.

5.2. Запорозька Січ. Військовий та адміністративний устрій. Формування органів влади та управління.

Потужним імпульсом консолідації українського козацтва, формування його самосвідомості та утвердження організаційної структури стала Запорозька Січ. Питання про час і місце її виникнення внаслідок відсутності прямих свідчень залишається дискусійним.

Так, за твердженням М.С. Грушевського, Запорозька Січ стала у 80-х роках, а В.О. Голобуцький датував її виникнення 30-50-ми роками ХVІ ст.

Серед найважливіших причин появи Запорозької Січі слід відмітити: потребу організації козацтва у зв’язку із зростанням його чисельності на середину ХVІ ст., необхідність захисту українських земель від дедалі зростаючої татарської агресії. Формування козацької общини в умовах безпосередніх контактів з кочовиками вплинуло на військову організацію і виявилося в мові, одязі та зовнішньому вигляді запорожців.

Заснування першої Запорозької Січі (Хортиці) історики, як правило, пов’язують з ім’ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького – Байди (1516-1563).

З часом на Запоріжжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку фахівці називають прообразом, зародком справжньої держави. Головними ознаками держави є: існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади, право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Для Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності.

Вищим органом влади на  Січі була рада, брати участь в якій мали право всі без винятку козаки. Інколи ради проводилися і на репрезентативній основі депутації від куренів або ж винятково старшинські. До компетенції загальної ради входило обговорення  всіх найважливіших справ життєдіяльності козацького товариства: встановлення військового устрою, вирішення питань війни й миру, ведення переговорів з представниками інших країн, нерідко козацька рада виступала і як вища судова інстанція. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі – військової старшини, а також органів місцевої влади – паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 чоловік. До цієї групи козацтва входили: військові начальники: кошовий отаман, військовий суддя, писар, осавул, курінні отамани (військова старшина); військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін; похідні та паланкові начальники: полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Виконавча влада належала кошовому отаману. В мирний час його влада обмежувалась трьома умовами: термін (щорічні перевибори отаманів), звіт та рада.

Крім власних органів управління, у Січі  функціонувало також власне козацьке право, яке не було писаним законом, а “стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом”. Козацьке право фіксувало ті відносини, що склались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5-8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладення договорів, визначало види злочинів та покарань.

Запорожжя мало і свою територію, яка називалася “землями Війська Запорозького”. М. Костомаров назвав Січ “християнською козацькою республікою”.

Дійсно, члени запорозької общини виробили своєрідний внутрішній суспільний устрій, який засвоївши попередні общинні традиції і, збагатившись новими елементами, мав вигляд справжньої політичної аномалії на тлі безмежного панування феодальних відносин. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва. Проста, але життєздатна система законодавчих і виконавчих органів влади ґрунтувалася на демократичних традиціях.  Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у вирішенні практично всіх господарських та суспільних питань перетворила Запорозьку Січ на стійкій політичний організм. Висока виживаність Січі забезпечувалася також внутрішньою демократією, рівністю всіх членів громади перед давньовічними звичаями та правами. В той же час, своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави є переплетіння, взаємодія та взаємовплив волелюбних і національно-релігійних засад.

Для Запорозької Січі протягом багатьох десятиліть її функціонування характерний якнайширший спектр діяльності. На українських землях не було практично жодної сфери життя, яка б залишилися поза увагою Коша Війська Запорозького. Він матеріально підтримував діяльність братств та навчальних закладів, фінансував просвітницьку роботу церков і монастирів.

Розвивалися на Січі і різні форми господарства: землеробство, тваринництво, ремісниче виробництво, рибальство. Основною формою організації господарства у Січі став так званий зимівник – багатогалузевий комплекс.

Існування Запорозької Січі, як цілком самостійної політичної сили, було визнано в міжнародному світі. Кіш Війська Запорозького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн.

Водночас, слід застерегти від ідеалізації Запорозької Січі. Вона з самого початку являла собою складний і суперечливий організм, де поєднувалися відносний демократизм суспільних відносин і зростаюча корозія класової диференціації. Інакше й не могло бути, адже цей регіон, незважаючи на специфіку, був невід’ємною частиною всіх українських земель, де з року в рік посилювалося соціальне гноблення мас, наростав процес обезземелення безпосередніх виробників, поглиблювалися соціальні суперечності. Запорожжя розвивалося в межах феодальної системи господарства і за об`єктивними законами її еволюції. Майнова нерівність, а згодом і соціальна диференціація неминуче зумовлювали наростання конфронтаційних настроїв у запорозькому середовищі, які час від часу виливалися у прямі сутички між козацькою сіромою і власниками зимівників та старшиною.

Підводячи підсумки, хотілося б зазначити, що козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).

Отже, Запорозька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки перехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку української державності перерости у нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

5.3. Козацько-селянські повстання наприкінці ХVІ-на початку ХVІІ ст.

Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591-1596) була порівняно короткою в часі, друга (1625-1638) тривалішою. Головною рушійною силою народних  виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були: посилення кріпосницького та національного гніту (“артикули” польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані “уходниками” та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

У кінці ХVІ ст. надзвичайно широкого розмаху набуло два козацько-селянських повстання: повстання 1591-1593 рр. під проводом гетьмана  реєстрових козаків Криштофа Косинського (охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь) та повстання 1594-1596 рр. під проводом сотника надвірних козаків князя К. Острозького – Северина Наливайка (охопило майже всі українські землі). Це повстання поставило під загрозу існування польської влади  в Україні. Придушивши повстання, польський сейм у 1597 р. проголосив козаків ворогами держави і прийняв рішення “винищити їх до останку”.

Після поразки повстань кінця ХVІ ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку ХVІІ ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків і тому мусила змінити гнів на милість, а репресії на привілеї. Невдачі попередніх виступів та поява нових акцентів у політиці польського уряду призвели до розколу козацтва і виникнення в його середовищі двох течій: радикальної, що об`єднувала незаможних козаків, які прагнули шляхом повстання домогтися перерозподілу шляхетських земель та майна і цим покращити свій життєвий рівень, та поміркованої, до якої належали заможні козаки, схильні до компромісів й мирного легітимного розширення козацьких прав і вольностей шляхом договорів з польським урядом.

З 1596 до 1625 р. домінувала поміркована течія, найяскравішими представниками якої були гетьмани Самійло Кішка (1600-1602) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616-1622).

Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довести його чисельність до 40 тис; трансформувати козацтво із суто воєнного в активний воєнно-політичний чинник суспільного життя, здатний вирішувати державні проблеми; шляхом вступу всього Війська Запорозького до Київського братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.

На початку 20-х років ХVІІ ст. загострюються стосунки козацтва з польськими властями. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, в якій Польща отримала перемогу, козацтво зазнало поразки. За умовами миру, укладеного 1621 р., йому заборонялося судноплавство по Дніпру та вихід у Чорне море. Крім того, польський уряд не виплатив зароблених козаками грошей та скоротив реєстр. Утворилася значна невідповідність між силою, авторитетом, впливом козацтва та його реальними правами й привілеями. Посилення тиску з  боку польського уряду викликало нову хвилю козацько-селянських повстань. Назвемо найбільш відомі з них.

Повстання 1625 р. під проводом гетьмана Марка Жмайла – закінчилося підписанням Куруківської мирної угоди 1625 р. Згідно з нею всі повстанці були амністовані, козацький реєстр зростав з 3 до 6 тис., а плата реєстровцям збільшувалася до 60 тис. злотих. Водночас козакам заборонялося втручатися у релігійні справи, здійснювати морські походи та мати відносини з іноземними державами.

Куруківська угода була компромісом між офіційною польською владою та верхівкою козацтва, але вона зовсім не задовольняла інтересів більшості повсталих, які мусили повертатися у кріпацтво і поглибила розкол між поміркованим реєстровим і радикальним нереєстровим козацтвом.

Повстання 1630 р. під проводом гетьмана Тараса Федоровича (Трясила). Підсумком повстання стало укладання 8 червня 1630 р. ще однієї  компромісної угоди – Переяславської, суть якої полягала в збереженні основних вимог Куруківської угоди та збільшенні реєстру до 8 тис. осіб.

Новим масштабним виступом народних мас стало повстання 1637-1638 рр., яке очолили гетьмани Павло Бут (Павлюк), Яков Острянин, Дмитро Гуня. Придушивши повстання, Польща вжила жорстокі заходи проти запорожців. У 1638 р. польський сейм схвалив “Ординацію Війська Запорозького реєстрового”, за якою скасовувалося козацьке самоврядування, число реєстрових козаків обмежувалося 6 тис. осіб. Козаки мали право селитися в трьох староствах – Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану посполитих.

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стикістність, неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; малочисельність лав повсталих; тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців. Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та  авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

5.4. Українське козацтво в системі міжнародних відносин.

На рубежі ХVІ – ХVІІ ст. козацтво дедалі більше заявляє про себе, як про впливову силу не тільки у Речі Посполитій, а й на міжнародній арені. Насамперед це виявилося у тому, що козацтво, міцно завоювавши позиції лідера національно-визвольного руху, водночас стає основною перешкодою турецько-татарській агресії в українські землі. Але в боротьбі з агресорами козаки не обмежувалися тільки обороною, а й застосовували активну наступаючу тактику.

Так, влітку 1567 р. козаки здійснили штурм Варни, захопили фортецю Усіану, вели бої під Бендерами. В 1606 р. запорожці взяли турецьку фортецю Варна, яка до того вважалася неприступною; у 1608 р. захопили хитрістю  Перекоп, 1609 р. напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін. Перепливши Чорне Море, 1614 р. козаки висадилися на турецькому узбережжі Малої Азії, та  зруйнували Синоп і Трапезунд. Навесні 1615 р. запорожці з`явилися під мурами турецької столиці – Константинополю. Нарешті, 1616 р. козаки під проводом Сагайдачного здійснили похід на Крим, під час якого здобули й спалили головний невільничий ринок регіону – Кафу – та визволили полонених.

Запорожці майже завжди координували свої великі воєнні акції проти Кримського ханства й султанської Туреччини з донськими козаками, з якими зберігали традиційні добросусідські відносини і військовий союз.

Боротьба українського козацтва проти турецько-татарської агресії пов’язана з такими уславленими іменами, як: Іван Підкова, Богдан Ружинський, Самійло Кішка, Михайло Найманович, Петро Сагайдачний, Іван Сірко та ін.

Водночас слід диференційовано підходити до оцінки того чи іншого походу козаків проти турок і татар. Оскільки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина козацьких походів зводилися до пограбування турецьких берегів. Але, в цілому, активна протидія  туркам і татарам з боку запорожців сприяла руйнуванню турецької імперії та визволенню підкорених народів, блокувала та стримувала  розгортання турецько-татарсьскої агресії вглиб українських земель, захищала національний генофонд від знищення.

Особливо виявило себе козацтво як впливовий чинник міжнародного життя під час Хотинської війни, виступивши на допомогу полякам проти, турок. Втративши майже 80 тис. осіб, турки в жовтні 1621 р. були змушені піти на укладення миру з поляками. Ця перемога внесла відчутні зміни в міждержавні стосунки. Позиції Польщі на міжнародній арені зміцніли. Туреччина вступила в період затяжної кризи.

Відігріваючи провідну роль в боротьбі проти турок і татар, Запорізька Січ, в той же час, втручалася в непрості відносини між Кримом і Туреччиною (підтримка Шагін-Гірея в 1623-1628 рр. під час міжусобної боротьби за ханський престол).

Про активний вихід козаків наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. на міжнародну арену свідчить їхнє залучення до боротьби за престол Молдавії (Іван Підкова), Росії та інших країн. У ході цих баталій вони здобувають не тільки військовий, а й політичний досвід, розширюють своє світобачення, стають спроможними вирішувати державні проблеми.

У ХVІІ ст. козацтво активно втручається у внутрішні справи Московської держави (1604-1605 рр. – участь у поході Лжедмитрія І на Москву, 1607-1610 рр. – приєднання до загонів Лжедмитрія ІІ, 1618 р. – похід П. Сагайдачного з 20-тисячним козацьким військом на Москву з метою визволити з Пушинської облоги королевича Владислава.

Приблизно з початку ХVІІ ст. встановлюються сталі міждержавні зв’язки Запорозької Січі із Західною Грузією, які базувалися на спільних економічних інтересах і боротьбі проти султанської Туреччини.

Через грузинських правителів Кіш Запорозький у 1616 р. встановив дипломатичні відносини з шахом Персії Аббасом.

Активну участь українське козацтво взяло в тридцятилітній війні (1618-1648), яка втягнула в свою орбіту майже всі європейські держави. Віддаючи належне військовий майстерності козаків, їх запрошували до себе на службу правителі Росії, Австрії, Франції, Швеції.

В Італії, Німеччини, Франції та Англії у цей час виходить понад десяток творів, присвячених військовому мистецтву запорожців.

Отже, на рубежі ХVІ-ХVІІ ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Водночас, через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутність єдності та інші причини козацтво, ставши впливовою силою, не перетворилося на самостійну силу міжнародного життя; воно не вирішувало, а лише допомагало вирішувати тій чи іншій державі її проблеми.

Питання для самоперевірки

  1.  Як оцінюється значення козацтва у вітчизняній та зарубіжній історіографії?
  2.  Охарактеризуйте поширені в історичній літературі версії походження козацтва.
  3.  Чому Запорозьку  Січ називають козацькою республікою?
  4.  Проаналізуйте еволюцію визвольного руху українського народу наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст.
  5.  Яке місце займало українське козацтво в системі міжнародних відносин?

Методичні вказівки до лекції.

Додаткову інформацію з питань, розглянутих у лекції, можна отримати у виданнях: Бойко О.Д. Історія України: Посібник – К., 2001. Борисенко В.Й. Курс української історії з найдавніших часів до ХХ століття. – К., 1996; Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994; Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. Репринтне відтворення видання 1913 р. – К., 1990; Історія України: Нове бачення: Навч.посібник видання 2-е, доповнене й перероблене. -К., 2000. Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького. – К., 1991; Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3-х т. – К., 1990. – Т.1,2.

Тема 6. Лекція 6. Українська національна революція XVII ст. Створення козацької держави (2 год.).

Метою лекції є ознайомлення студентів з політичними подіями на українських землях в другій половині XVII ст. Для досягнення означеної мети необхідно розглянути такі питання:

  1.  Причини, характер, рушійні сили, періодизація війни.
  2.  Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648 – серпень 1657 рр.)
  3.  Утворення української гетьманської держави
  4.  Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства (вересень 1657 – червень 1663 рр.)
  5.  Боротьба за возз’єднання Української держави (вересень 1663 – вересень 1676 рр.). Петро Дорошенко.

6.1. Причини, характер, рушійні сили, періодизація війни.

У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з такою силою, що не тільки кардинально змінив хід національної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний розвиток усієї Європи. Ця подія була глибоко закономірним явищем. Спрацював комплекс чинників, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Перша група чинників спонукала, підштовхувала до вияву активності; друга робила цю активність можливою – створювала грунт для її розгортання.

Які ж причини робили необхідним початок національно-визвольної боротьби в 1648 році?

– Здійснення польською шляхтою щодо України політики соціального, національного та релігійного гноблення, курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану.

– Критичне становище у політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіткими симптомами катастрофи, що насувалася.

Серед чинників, які сприяли активній національно-визвольній боротьбі були:

– слабкість королівської влади;

– накопичення воєнного досвіду, зростання національної самосвідомості українського народу в ході козацько-селянських повстань першої половини XVII ст.;

– посилення та розширення сфери впливу Запорозької Січі.

На жаль, серед істориків досі немає одностайності стосовно питань типології, хронологічних меж та періодизації боротьби, що розпочалася 1648 р. У науковій та навчальній літературі найчастіше вживають три терміни: „повстання”, „війна”, та „революція”. Така розбіжність у термінології відносна, оскільки між цими поняттями у контексті подій XVII ст. існує не протиріччя, а глибинний зв’язок. Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію.

З огляду на це „національна революція” є саме тим узагальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми цієї доби.

Визначаючи характер революції, слід відмітити, що тут мало місце переплетіння національно-визвольних та соціальних мотивів. Значну роль відігравало і релігійне протистояння, оскільки вимоги та мета окремих суспільних сил приховувалися під релігійною оболонкою.

Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, нижче православне духівництво, частина дрібної української шляхти.

Нині залишається відкритим питання про хронологічні межі революції. В радянській історіографії 50-80-х років XX ст. вони визначалися 1648-1654 рр. (1654 р. – Переяславська Рада), а в 90-х роках в українській історичній науці набуло поширення їх датування 1648-1657рр. (1657р. – смерть Б. Хмельницького). На думку деяких сучасних істориків це дещо механічне трактування, оскільки визвольні змагання українського народу після смерті Б. Хмельницького не припинилися, а лише змінили свій характер: стали менш масштабними і локальними. Обгрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова про те, що революція закінчилася після падіння гетьмана П. Дорошенка 1676 р.

Українська національна революція пройшла у своєму розвитку кілька етапів:

I етап (лютий 1648 – серпень 1657 р.) – найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби.

II етап (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.

III етап (червень 1663 – вересень 1676р.) – боротьба за возз’єднання Української держави.

Деякі історики пропонують виділення п’яти періодів в межах національної революції: I-й (лютий 1648 – червень 1652 р.); II-й (червень 1652 – серпень 1657 рр.); III-й (вересень 1657 – червень 1663 рр.); IV-й (липень 1663 – червень 1668 рр.); V-й (липень 1668 вересень 1676 рр.)

Ми будемо притримуватися періодизації, яку пропонує О.Д. Бойко (три періоди). Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648 – серпень 1657 рр.).

На першому етапі Української національної революції народну боротьбу очолив чигиринський козацький сотник Б. Хмельницький (1595-1657). Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину.

Не знайшовши справедливості в офіційних властей, чигиринський сотник дедалі більше схиляється до думки про повстання. Незабаром він тікає на Січ, під його керівництвом козаки в січні 1648 р. вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорозька Січ стала центром збирання повстанських сил, базою для розгортання визвольного руху.

Намагаючись придушити козацьке свавілля, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648 р. отримали блискучі перемоги: у битві під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень).

Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються організаційними кроками гетьмана: формуванням власних збройних сил і залученням на свій бік реєстрових козаків; залученням до боротьби широких верств українського суспільства (звертання Б. Хмельницького з універсалами до населення); укладенням військово-політичного союзу з Кримським ханством (березень 1648 р.), що давало змогу забезпечити власний тил і посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській.

Блискучі перемоги повстанців під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. У короткий час вона охопила майже всю територію України.

Однак восени 1648р. Б.Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію і захопити столицю, 21 листопада 1648р. під Замостям укладає перемир’я з новообраним польським королем Яном Казимиром, погодившись відвести українське військо від західних рубежів і в ході подальших переговорів вирішити українську проблему. Такий крок Хмельницького, як гадають історики був наслідком взаємодії комплексу чинників. Найголовніші з них – прогресуюча втрата боєздатності козацького війська, послаблення підтримки з боку татар, реальність поповнення польської армії збройними формуваннями Литви та Австрії, вихід військ повстанців на етнографічні кордони України, захист старшиною власних вузькостанових інтересів, відсутність чіткої програми подальших дій, обстоювання гетьманом та його прибічниками ідеї „козацького автономізму”, нездатність козацької еліти побачити реальність перспектив створення незалежної української держави.

Між тим, польська сторона, використавши умови перемир’я не для конструктивного діалогу з українцями, а для збирання сил, вже в травні 1649р. розпочала масований наступ на українські землі. Військові дії Б.Хмельницького поставили шляхетське військо в катастрофічне становище – назрівала подвійна поразка Речі Посполитої – під Зборовом і під Збаражем. Лише зрада татар, які побоювалися зміцнення українців, врятувала поляків від остаточного розгрому. Кримський хан Іслам-Гірей пішов на переговори з

Яном Казимиром, змусивши Б.Хмельницького припинити воєнні дії і приступити до переговорів.

8 серпня 1649р. між сторонами було укладено Зборівський договір. Відповідно до його умов козацький реєстр зростав до 40 тис. осіб, а козацька територія охоплювала Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. На цих землях влада належала гетьманові та його адміністрації. Київський митрополит одержав місце в сенаті. Всім учасникам повстання проголошувалася амністія. Водночас магнати і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків; для більшості селян відновлювалося кріпацтво.

Зборівська угода не зняла суперечностей між Україною та Польщею, і боротьба спалахнула з новою силою. Вирішальним моментом нового раунду протистояння стала битва під Берестечком (червень 1651р.), в якій українці зазнали найтяжчої за всю війну поразки. Татари у вирішальний момент битви залишили поле бою і силою затримали при собі Б.Хмельницького. Українське військо потрапило в оточення і понесло величезні людські втрати.

Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козацької держави. Відповідно до умов укладеного 18 вересня 1651р. Білоцерківського договору козацький реєстр обмежувався до 20 тис. осіб, влада гетьмана поширювалася лише на Київське воєводство, йому заборонялися зовнішні зносини.

Події 1651р. серйозно вплинули на оцінку Хмельницьким перспектив існування української держави. Він остаточно переконався, що Польща і Крим не допустять існування незалежної України і зрозумів, що реальна ситуація поставила його перед необхідністю шукати союзника більш надійного – Турецького султана або московського царя. Цей крок давав змогу зберегти автономію козацької України.

Оскільки договір не влаштовував жодну з сторін, в 1652р. відбувся новий спалах боротьби. У травні 1652р. козаки оточили і розгромили 20-тисячне польське військо біля гори Батіг на Поділлі. Перемога викликала масове антипольське повстання населення України, в результаті на всій території у червні 1652р. відновлюється влада гетьмансько-старшинської адміністрації.

Б.Хмельницький зробив спробу переконати польський уряд у необхідності визнати право на існування незалежної України. Але його пропозиція була відхилена. Уряд Речі Посполитої готувався до нового наступу.

У березні 1653р. перейшло у наступ 8-тисячне польське військо. Влітку оформилася антиукраїнська коаліція у складі Польщі, Молдавії, Валахії і Трансільванії (спроба залучити в союзниці Молдавію за допомогою одруження сина Б.Хмельницького Тимофія, з донькою правителя В. Лупула Розандою виявилася невдалою). Польський уряд категорично відмовився від переговорів. Ускладнилося  внутрішнє становище України. 21 жовтня

1653 р. розпочалися воєнні дії біля м. Жванець. Вкотре козаків зрадили  татари, що уклали з поляками сепаратний мир у вирішальний момент бою.

Перед гетьманом гостро постала проблема пошуку військово-політичної допомоги ззовні. Б.Хмельницький пропонує московському цареві союз. Внаслідок тривалих переговорів 11 жовтня 1653р. Земський собор ухвалив рішення прийняти Військо Запорозьке під протекторат московського царя. Юридично цей факт оформлено під час російсько-українських переговорів у січні-березні 1654р. У Переяславі (січень 1654р.) було узгоджено принципові засади майбутнього договору (антипольський військовий союз України та Росії, протекторат московського царя над Україною, збереження основних прав і вольностей Війська Запорозького) і здійснено усний акт присяги.

У березні 1654 р. у Москві козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, спрямованих на збереження української автономії. Після двотижневих переговорів сторони дійшли компромісу, який увійшов у історію під назвою „Березневих статей”. Згідно із цим документом Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики. Водночас окремі статті обмежували її суверенітет; збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом.

Серед істориків немає згоди в оцінці характеру Переяславсько-Московського договору. Справа ускладнюється тим, що оригінальні документи втрачено, зберігалися лише неточні копії. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно широкий, але найпоширенішими є п’ять підходів: „персональна унія ” (незалежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха); „васальна залежність” України від Росії; „автономія” України у складі Росії; „возз’єднання” українського та російського народів; „військовий союз” між Україною та Росією.

Як би не оцінювався українсько-російський договір 1654р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вільності; Чигирин же прагнув, використавши Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудувати власну незалежну державу.

Польща почала реагувати на союз України з Москвою об’єднанням своїх сил з татарами. Воєнні дії ввійшли в нову фазу. У 1654р., тоді, коли українсько-московські війська успішно наступали у Білорусі, поляки, а особливо татари, спустошили Правобережну Україну. Роком пізніше Польща вже сама зазнала нападів шведів, що скористалися її ослабленням у війні з Україною. У серпні-жовтні 1656р. за спиною Б.Хмельницького російський цар уклав Віленський мир з поляками (українську делегацію, на вимогу московської сторони, не було допущено до вироблення умов перемир’я). За умовами миру припинялися бойові дії між Росією і Польщею, досягнуто домовленості про спільні дії проти Швеції та Прусії.

Це ускладнило українсько-російські відносини. Гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Проте трагічне закінчення об’єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б.Хмельницького розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657р. помирає, так і не здійснивши своїх задумів (похований в Суботові, у збудованій ним Іллінській церкві, де вже покоїлося тіло старшого сина Тимоша).

6.3. Утворення Української гетьманської держави.

У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648-1657) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чітко сформульовано фундаментальні основи національної державної ідеї:

– право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

– незалежність і соборність Української держави;

– генетичний зв’язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б.Хмельницького. Специфічні засади внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед Запорозької Січі та складного геополітичного становища. Обидва чинники визначили напіввійськовий характер української держави, про що свідчить і її назва – Військо Запорозьке.

Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км.2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та степу.

 Адміністративно-територіальний устрій. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні.

 Система органів публічної влади відповідала військово-сотенному територіально-адміністративному поділу. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та ін. питання (не була постійно діючою, з часом вся повнота влада в державі перейшла до старшинської ради).

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, видавав універсали. Система органів публічної влади мала три рівні – генеральний, полковий і сотенний. Реальна влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. На місцях управляли полкові та сотенні уряди.

У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих – отаманами.

 Судова система – на українських територіях діяло козацьке звичаєве право, зберігали силу норми Литовських статутів, Магдебурзьке право. З’явилося нове джерело права – гетьманські універсали. Найвищою судовою інстанцією був військовий суд, на місцях діяли козацькі суди, які мали значення загальностанових судів.

 Збройні сили. Бойове ядро української армії становили запорожці і реєстрові козаки. Полк складався із 1-2 тис. записаних у реєстр козаків, але до них могли приєднуватися багато тисяч добровольців. Чисельність армії доходила до 100-150 тис. чоловік.

 Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було введено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці.

  Поповнення державної скарбниці здійснювали з чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

 Соціально-економічна політика Б.Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. Боротьба за соціальне визволення вже влітку 1648р. тісно переплелася з національно-визвольною і фактично переросла в Селянську війну. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю.

В той же час, Б.Хмельницький, намагаючись гасити виникнення нових соціальних конфліктів, гальмував зростання великого землеволодіння козацької старшини.

Українська держава активно діяла і на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та ін. державами.

Українська держава доби Хмельницького сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали міх собою в протиріччя – демократії та авторитаризму.

На початковій фазі національно-визвольних змагань переважали демократичні засади, про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм: функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мало все військо; виборність всіх посадових осіб; відсутність жорстких міжстанових розмежувань.

З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію. Безпосередніми виявами цього процесу були: поступове обмеження впливу „чорних рад” та витіснення їх старшинською радою; зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана; домінування командних методів управління; встановлення спадкового гетьманату.

6.4. Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства (вересень 1657-червень 1663р.)

Після смерті Б.Хмельницького становище України ускладнилося. Прагнучи заснувати спадковий гетьманат як форму правління, Б.Хмельницький хотів передати булаву своєму синові Юрію. Квітнева Корсунська рада 1657р. проголосила 16-річного Юрія гетьманом. Але нова форма правління не мала серйозної ні соціальної, ні політичної опори в суспільстві; вона трималася на титанічній постаті Б. Хмельницького та вузького кола його однодумців. Більшість старшини не поділяла монархічних ідей й прагнула утвердження республікансько-олігархічної форми правління. Почалася боротьба за владу, в якій найбільш успішно діяв генеральний писар Іван Виговський. 27 жовтня 1657р. Корсунська розширена старшинська рада передала йому булаву, мотивуючи це рішення неспроможністю 16-річного юнака керувати державою.

Реальними ж причинами цих дій були: погіршення геополітичного становища держави, посилення соціального протистояння в суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слабка підтримка ідеї спадкової монархії. Подальша гра амбіцій та численні помилки лідерів, втрата українською державою підтримки народу, посилення агресивних втручань з боку сусідніх держав призвели до катастрофи – поразки Української національної революції.

Після обрання гетьманом, І.Виговський розгорнув активну державну діяльність. В зовнішній політиці – він укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозуміння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагався шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Української держави, а головне втриматися при владі.

Порівняно з добою Хмельницького значних змін зазнала внутрішня політика держави. Відкинувши ідею спадкоємного гетьманату (монархічну),

І.Виговський в основу свого державного курсу поклав принципи олігархічної республіки. В своїй внутрішній політиці Виговський робить ставку на шляхетство та козацьку старшину, які намагалися сконцентрувати в своїх руках велике землеволодіння та підштовхували гетьмана до відновлення старої моделі соціально-економічних відносин, насамперед кріпацтва.

Наприкінці 1657р. проти політики І.Виговського активно виступили народні маси. Збройний виступ очолив полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи Виговського в пропольській орієнтації. І.Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирішальній битві під Полтавою (травень 1658р.), але в братовбивчій війні загинуло майже 50 тис. українців.

Розуміючи, що зіткнення з Москвою неминуче, гетьман йде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами Україна як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське на рівних правах з Польщею та Литвою входила до Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське, Чернігівське, воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та затверджувався королем. Українська армія мала нараховувати 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.

Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648р.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на міжнародні відносини.

Москва розцінила Гадяцьку угоду як початок війни і послала в Україну 150-тисячну армію, яка була розбита під Конотопом об’єднаними польсько-українсько-татарськими військами. Але скористатися результатами перемоги І.Виговський не зміг. Його політика викликала незадоволення, повстало багато козацьких полковників, зокрема Іван Богун, Іван Сірко, Іван Беспалий. За таких обставин, І.Виговський у жовтні 1659р. зрікається булави та виїжджає до Польщі.

Сподіваючись, що ім’я Хмельницького допоможе припинити внутрішні конфлікти, козацька старшина обрала гетьманом 18-річного Ю.Хмельницького (1659-1663). Москва, що направила в Україну нове військо, змусила молодого гетьмана переглянути статті Переяславської угоди. Новий Переяславський договір, ухвалений 27 жовтня 1659р. суттєво обмежував автономні права України: переобрання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя; обмежувалися прерогативи гетьмана; український уряд позбавлявся права на зовнішню політику; київська митрополія підпорядковувалася московському патріархатові; на українських землях збільшувалася кількість російських гарнізонів. Розчарований Ю.Хмельницький під час нового раунду російсько-польського протистояння у жовтні 1660 р. виступив на боці Польщі, допоміг розбити московські війська під Чудновом й уклав з Річчю Посполитою новий договір. 18 жовтня 1660 р. сторони підписали Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах (відновлювалися умови Гадяцького договору без статті про утворення Руського князівства). Але лівобережні полки під командуванням Якима Сомка залишилися вірними Москві й виступили проти Хмельницького. Неспроможний опанувати ситуацію і покласти край внутрішнім конфліктам, він на початку 1663р. зрікся влади і постригся в ченці.

6.5. Боротьба за возз’єднання Української держави

(червень 1663-вересень 1676р.)

Слободищенський трактат відкрив новий етап боротьби за гетьманську булаву. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється та відмежовується від Правобережжя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції.

Україна поділилася на два гетьманства – Правобережне і Лівобережне. Починається період перманентної спустошливої війни – Руїни.

Гетьманом Лівобережної України став Іван Брюховецький (1663-1668), Правобережної – Павло Тетеря (1663-1665).

Обидва вони зажили собі недобру славу чужинських поплічників. Тетеря, що тримався пропольської орієнтації, у 1664р. спільно з поляками вдерся на Лівобережну Україну і спробував підняти козаків у похід на Москву, але невдало. Дещо пізніше переслідування Тетерею учасників антипольських повстань викликало настільки сильне незадоволення, що Тетеря зрікся гетьманства і втік до Польщі.

 Іван Брюховецький, що правив на Лівобережжі, проводив промосковську політику. Він став першим українським гетьманом, що їздив до Москви, де віддав Україну під безпосередню владу царя, за що отримав боярство, численні помістя та дочку князя Долгорукого за дружину. Брюховецький підписав у Москві угоди, які значно посилили російський контроль над Україною (Батуринські 1663р. та Московські 1665р.). 13 січня 1667 р. Москва таємно, без погодження з українцями, уклала з Польщею Андрусівське перемир’я на 13,5 років.

Згідно з договором Росії повернуто Смоленськ і Сіверську землю. Лівобережна Україна і Київ залишалися у складі Російської держави, а Правобережжя – під владою Польщі.  Офіційне право управління Запорожжям зберігалося за Росією і Польщею. Насправді Запорожжя визнавало управління лише з боку Росії.

Ця угода глибоко обурила українське суспільство. У відповідь вибухнуло повстання проти Брюховецького та московських гарнізонів. У червні 1668 р. Брюховецький був убитий розгніваним натовпом.

Фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався. Боротьбу національно-патріотичних сил за об’єднання України очолив гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1665-1676).

Починати реалізацію своїх планів гетьманові довелося в дуже складних умовах: Правобережжя того часу справді являло собою руїну, втрати населення сягали 65-70%; на гетьманську булаву претендували ще двоє – В. Дрозденко і С.Опара; поглиблювався розкол суспільства, ускладнювалася геополітична ситуація.

Спочатку, заручившись нейтралітетом Польщі, П.Дорошенко зміцнив свої внутрішні позиції й переміг своїх суперників у боротьбі за владу. Проте вже того часу відносини з Польщею були досить своєрідними: декларуючи свою прихильність, гетьман водночас відмовляв у розміщенні польських залог на його території, вимагав скасування унії, зменшення податного тягаря та ін.

П.Дорошенко здійснив кілька реформаційних кроків: починає систематично скликати військову раду, щоб заручитися народною підтримкою, створює постійне наймане військо, т.зв. сердюцькі полки, забезпечуючи цим незалежність від козацької старшини. На кордоні проводить нову митну лінію, розпочинає випускати власну монету, енергійно заселяє спустошені окраїни Правобережжя.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка. Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги в реалізації його плану об’єднання України, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Московщиною про протекцію царя за умови об’єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі.

Після вбивства І.Брюховецького, 1668р. Петра Дорошенка проголошено гетьманом усієї України.

Відкрилася перспектива відродження возз’єднаної Української держави. Проте вкрай несприятливою була геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала і відсутність єдності в діях українських сил.

Для організації опору Польщі П.Дорошенко рушив на Правобережжя, а на Лівобережжі для боротьби з московськими військами залишив наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного, який, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Московщини і при її підтримці був обраний гетьманом Лівобережної України (1668-1672)

Українська держава знову розкололася на два гетьманства.

За таких обставин П.Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. В 1669 р. Корсунська старшинська рада погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату. Влітку 1672р. Оттоманська Порта розпочала воєнні дії проти Польщі, Правобережна Україна знову стала театром воєнних дій, а П.Дорошенко змушений був виступити на турецькому боці. Від перемоги Туреччини гетьман майже нічого не виграв, адже відповідно до Бучацького мирного договору (18 жовтня 1672р.) Порта отримала Подільське воєводство, а за ним визнавалася територія „у старих кордонах” – Брацлавське та Київське воєводства. Більше того, Туреччина дедалі наполегливіше прагне перетворити Україну на безправного васала. Наприкінці 1672 р. Порта вимагає від гетьмана руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення.

Сподівання гетьмана на турецьку протекцію не виправдалися. Авторитет гетьмана слабшає, він втрачає підтримку мас, соратників, навіть сердюцьких збройних формувань. Петро Дорошенко робить відчайдушні спроби домовитися з Москвою (1673р. – згода на протекторат за умови збереження цілісності козацької України, її прав і вольностей), з Польщею (1674р. – на основі статей Гадяцького договору), але безрезультатно. Перебуваючи у безвихідному становищі, П.Дорошенко у вересені 1676р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатися Росії. Зречення його від влади збіглося з ліквідацією тут державних інституцій, що й ознаменувало поразку національної революції. Центр політичного життя перемістився в Лівобережне гетьманство.

У ході тривалих війн за панування в українських землях між Московщиною, Річчю Посполитою, Туреччиною і Кримом, Україна виявилася роздробленою: Слобожанщина, Лівобережжя, Київ і Запорожжя перебували під владою Московщини; Правобережжя – під владою Речі Посполитої і частково Туреччини (Поділля). У складі Польщі залишилася Волинь і Галичина.

Розчленування українських земель було закріплено системою договорів між цими державами. Єдиний народ був розколотий і опинився в сферах впливу різних держав.

Питання для самоперевірки

  1.  Назвіть існуючі в історичній літературі точки зору на хронологічні межі та періодизацію Національної революції середини XVII ст.
  2.  Зробіть порівняльний аналіз Зборівської та Білоцерківської мирних угод.
  3.  Охарактеризуйте систему органів публічної влади козацької держави.
  4.  В чому, на Ваш погляд, полягає суть періоду Руїни?
  5.  Проаналізуйте на конкретних прикладах основні напрямки зовнішньополітичної орієнтації українських гетьманів після смерті Б.Хмельницького.

Методичні вказівки до лекції

Додаткову інформацію з питань, розглянутих у лекції можна отримати у виданнях: Бойко О.Д. Історія України: Посібник – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001; Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України: Навч. посібник – К.: Знання-Прес, 2002; Світлична В.В. Історія України: Навч. посібник друге вид. – К: “Каравела”, Львів: “Новій світ - 2000”, “Магнолія плюс”, 2003; Історія України: нове бачення / Під ред. В.А. Смолія. – К.: “Альтернативи”, 2000; Історія України: Посібник / За ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001.

Тема 7. Лекція 7. Українські землі наприкінці XVII – у XVIII ст. Ліквідація козацької державності (2 год.).

У даній лекції будуть розглянуті події бурхливого XVIII ст. щодо України. Зокрема, колоніальна політика Росії у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї, новий адміністративний поділ України після російсько-турецьких війн та поділів Польщі, наступ царської влади на автономні права України, а також доля її останніх гетьманів та кошових отаманів.

Зміст лекції буде розкритий у таких питаннях:

  1.  Українська державність наприкінці XVII – на початку XVIII ст. І. Самойлович, І. Мазепа, П. Орлик.
  2.  Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст. Скасування Гетьманщини.
  3.  Запоріжжя у складі Російської держави. Ліквідація Запорозької Січі.

7.1. Українська державність наприкінці XVII – на початку XVIII ст. І. Самойлович, І. Мазепа, П. Орлик.

Після Андрусівського перемир’я 1667 р. Лівобережна Україна, що опинилася під російським пануванням, була поділена на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський та Чернігівський. Полкова старшина – полковник, обозний, суддя, писар, осавул та хорунжий – представляла собою середню ланку державного управління. Нижньою ланкою була сотенна старшина – сотник, осавул, писар та хорунжий. На 1774 р. в Лівобережній Україні існувало 164 сотні.

Верхньою ланкою державного управління в Лівобережній Україні була Генеральна військова канцелярія, до якої, окрім гетьмана, входили обозний, два судді, підскарбій, писар, два осавули, хорунжий та бунчужний.

З російської сторони в управління Україною втручався царський воєвода (з 1672 р. – Г. Ромадановський), підпорядкований Малоросійському приказу, який у 1772 р. був перетворений у Малоросійську Колегію.

Договори (статті), що їх укладали з царською владою гетьмани Лівобережної України (Батуринські 1663 р. та Московські 1665 р. І. Брюховецького, Глухівські 1669 р. Д. Многогрішного, Конотопські 1672 р. І. Самойловича, Коломацькі 1687 р. І. Мазепи), поступово обмежували права адміністративно-державної автономії України, водночас забезпечували розширення прав та привілеїв старшини.

Тривалий час гетьманська булава належала І. Самойловичу (1672-1687 рр.), але цьому хитрому та вдалому правителю Лівобережної України було далеко за своїми здібностями до його наступника – І. Мазепи. Доля вела І. Мазепу через постійні небезпеки: від придворного короля Яна Казимира  до помічника гетьмана П. Дорошенка, від полоненого у отамана І. Сірка до писаря у гетьмана І. Самойловича. Коли у 1687 р. закінчився невдачею перший Кримський похід, І. Мазепа звинуватив у цьому перед царівною Софією не її фаворита князя В. Голіцина, а І. Самойловича. Того було скинуто з гетьманства та заслано до Сибіру (Тобольськ), де він і помер. Під час козацької  ради 25 липня 1687 р. на р. Коломак гетьманом було обрано І. Мазепу.

При участі І. Мазепи був здійснений другий Кримський похід 1689 р., більш вдалий, ніж перший. Однак у тому ж році в Москві відбувся державний переворот, до влади прийшов молодий цар Петро І, який відправив царівну Софію до Новодевічого монастиря, а покровителя І. Мазепи В. Голіцина заслав до Сибіру. Вдалому гетьману вдалося справити добре враження на молодого царя. Він стає довіреною особою Петра І завдяки боротьбі з інтригами Петрика Іваненка, що у 1691-1693 рр. намагався силами турків та татар (з надіями на допомогу запорожців) визволити Україну з під московського ярма, та брав участь у організації Азовських походів 1695 і 1696 рр. Константинопольський мир 1700 р. залишав Азов за Росією, також припинялася виплата данини Кримському ханству.

У 1700 р. спалахнула Північна війна, у якій Росія швидко втратила союзників (Данію та Саксонію), а завдяки тому, що Август ІІ Саксонський був одночасно польським королем (та поляки обрали собі ще й альтернативного короля – Станіслава Лещинського), воєнні дії наблизилися до української землі. Яскравою сторінкою війни була оборона Львова від шведських військ у вересні 1704 р., коли осадженим на виручку прийшло 10-тисячне військо полковника І. Мировича. У грудні 1706 – квітні 1707 р. у Жовклі біля Львову за участю Петра І був схвалений загальний стратегічний план, що ставив за мету поступове знесилення шведської армії на шляху її просування.

Іван Мазепа на цей час увійшов у таємні стосунки з королем Швеції Карлом ХІІ та Станіславом Лещинським. Свої дії він пояснив у промові  перед козаками, з якими перейшов до Карла ХІІ 24 жовтня 1708 р. (замість обіцяних 50 тис. йому вдалося привести з собою близько 2 тис. козаків). В промові І. Мазепа яскраво змалював долю України у випадку перемоги кожної зі сторін та пояснив свій вибір шведської сторони гарантіями суверенітету України. Невдовзі російські війська О. Меншикова захопили Батурин та знищили всі припаси, що обіцяв Карлові ХІІ І. Мазепа. У генеральній битві 27 червня 1709 р. під Полтавою російсько-українські війська Петра І завдали нищівної поразки шведсько-українським військам Карла ХІІ. Сам король разом зі старим гетьманом перейшли Дніпро та через деякий час опинилися у Бендерах, де І. Мазепа помер 22 вересня 1709 р.

На нараді у Бендерах у квітні 1710 р. гетьманом України “у вигнанні” було обрано колишнього генерального писаря П. Орлика (кошти покійного гетьмана дісталися його племіннику А. Войнаровському). П. Орлик підписав Бендерські статті, у яких проголошувався протекторат Швеції над Україною і союз України з Кримським ханством. У цьому документі були ретельно виписані права і привілеї козацької старшини, тому він мав назву “Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького”. У наш час він вважається першою у світі демократичною конституцією, хоча ніколи й не був впроваджений у життя.

  1.  Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст. Скасування гетьманщини.

Колоніальна політика Росії у XVIII ст. була спрямована на приєднання до імперії нових володінь. Після невдачі Прутського походу Петра І до Молдавії у 1711 р. Росія за Прутським договором втрачала Азов та повинна була зруйнувати фортеці на Азовському морі та Дніпрі.

У 1735-1739 рр. за часів правління Анни Іоанівни російська армія здобула кілька перемог у Криму та Молдавії. За Белградським трактатом 1739 р. Росія здобула незначні територіальні поступки з боку Туреччини.

Вирішальні події пов’язані з правлінням Катерини ІІ, коли шляхом колоніальних воєн Росія опанувала Північне Причорномор’я, Приазов’я та Крим. Під час війни 1768-1774 рр. російські війська здобули перемоги над турками під Хотином, Яссами, Ларгою та Кагулом, а флот – у Чесми. За Кючук-Кайнарджийським миром 1774 р. Росія (крім земель на Кавказі) одержувала територію між Бугом і Дніпром. Кримське ханство оголошувалося незалежним. У 1783 р. воно “добровільно” приєдналось до Росії. Під час війни 1789-1791 рр. російські війська О. Суворова здобули перемоги над турками під  Очаковим, Бендерами, Фокштаком, на р. Римнік і здобули найміцнішу фортецю Ізмаїл. За Ясським миром 1791 р. до Росії були приєднані землі між Бугом і Дністром. Туреччина визнавала приєднання Криму до Росії.

В другій половині XVIII ст. зазнала втрат, а згодом і національної трагедії, Польща. У 1763 р. відбувся її перший поділ, що торкнувся українських земель – до Австрійської імперії відійшла Галичина (у 1775 р. – Буковина). За другим розділом Польщі (1793 р.) до Росії відійшли Київщина, Брацлавщина та Східна Волинь, за третім (1795 р.) – Західна Волинь. Так українці знов опинилися поділеними у межах двох держав. У Галичині, Буковині та Закарпатті в кінці XVIII ст. мешкало 1,8 млн. українців. У Російській імперії – 8,6 млн. українців: 3,2 млн. на Лівобережжі, 3,4 млн. – на Правобережжі, 1 млн. – у Слобідській Україні і ще 1 млн. – на Півдні, що швидко залюднювався. Але відбулося це виключно під тиском російської адміністрації (Г. Потьомкін), бо гетьманська влада в Україні наказала довго жити. Сталося це так.

За правління І. Скоропадського (1708-1722 рр.) влада гетьмана обмежується утворенням Київської і Азовської губерній на чолі з генерал-губернатором М. Леонтьєвим.  Після смерті І. Скоропадського гетьмана не обирають, а призначають. Наказний гетьман П. Полуботок (1722-1727 рр.) закінчує своє життя у казематі Петропавловської фортеці. До 1727 р. Україною управляє Малоросійська Колегія на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Гетьман Д. Апостол (1728-1734 рр.) змушений був керувати Україною через Генеральну військову канцелярію і царського резидента. Після смерті Д. Апостола царський уряд не дозволив обирати нового гетьмана, а передав управління Україною Правлінню гетьманського уряду на чолі з князем О. Шаховським та генеральним обозним Я. Лизогубом.

Відновлення гетьманату відбулося при Єлизаветі Петрівні у 1750 р. у Глухові. Гетьманом стає К. Розумовський, брат фаворита цариці. Він здійснює судову реформу в Україні, прагне до адміністративно-територіальних перетворень. Проте, Катерина ІІ 10 листопада 1764 р. видає маніфест про ліквідацію гетьманату в Україні. Управління покладається на Другу Малоросійську колегію (1764-1786 рр.). Потім на Україну розповсюджується загальноросійський губернський устрій.

  1.  Запоріжжя у складі Російської держави.

Ліквідація Запорозької Січі.

Після переходу отамана К. Гордієнка до Карла ХІІ царські війська 14 травня 1709 р. зайняли Січ, зруйнували її, вивезли артилерію та січовий скарб. Частина запорожців відійшла на південь і заснувала Січ на р. Кам’янка. Однак,  царський уряд примусив їх залишити це місце і з дозволу кримського хану козаки отаборились в урочищі Олешки біля Дніпра.

Після Прутського миру гетьман І. Скоропадський дозволив козакам повернутись до рідних місць. Проте лише у 1733 р. була заснована Нова Січ на р. Підпільна. З відновленням гетьманства у 1750 р. влада над Запоріжжям фактично поділялася між київським генерал-губернатором і гетьманом.

Після підписання Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р. Січ втрачає своє стратегічне значення як форпост проти турецько-татарської агресії. До того ж царська влада вбачає в ній каталізатор антифеодальних рухів. Тому у травні 1775 р. царські війська генерала Т. Текеллія розпочали наступ на Січ. 5 червня гарнізон Січі капітулював. 3 серпня 1775 р. з’явився царський маніфест про ліквідацію Січі. Останній кошовий отаман П. Калнишевський був ув’язнений та  засланий на Соловецькі острови, де перебував 25 років, після чого  прожив ще 3 роки і помер у віці 113 років.

П. Калнишевський зазнав тортур за те, що більшість запорожців встигли перейти до турецької території, заснували там Задунайську Січ (1775-1828 рр.). Ще частину запорожців царський уряд використав під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр., створивши Чорноморське козацьке військо (9,7 тис. піхоти та 2,8 тис. у кавалерії). У 1792 р. уряд переселив Чорноморське козацьке військо на р. Кубань. Наприкінці XVIII ст. тут проживало 25 тис. козаків, що заснували 40 курінних селищ. Так завершилася козацька доба в Україні.

Питання для самоперевірки:

1. Яким був адміністративно-територіальний поділ України у складі Росії наприкінці XVII – на початку XVIII ст.

2. Якою була державна діяльність гетьмана І. Мазепи? Дайте її оцінку.

3. Які території і внаслідок чого здобула Російська імперія у другій половині XVIII ст.

4. Яким чином Україна втрачала свою автономію у складі Російської імперії?

5. За яких обставин була ліквідована Запорозька Січ?

Методичні рекомендації

Додаткову інформацію з питань розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Брайчевський М. Конспект історії України. – К.: Знання,1993. – 204 с.; Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України: Навч. посібник. – К.: Знання-Прес, 2002. – С. 197-280; Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – К.: Либідь, 1995. – С. 261-278; Путро А.И. Левобережная Украина в составе Российского государства во 2-й половине XVIII в. – К.: Вища школа, 1988. – 142 с.; Смолій В.А. Возз’єднання Правобережної України з Росією. – К.: Наукова думка, 1978. – 191 с.; Сушинський Б. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV – XIX століть: Історичні есе. – Одеса: “Альфа-Омега”, ОКФА, 1998. – 682 с.

Тема 8. Лекція 8. Правобережні й західноукраїнські землі в останній чверті ХVІІ – ХVІІІ ст.

Заселення Південної України (2 год.).

Метою лекції є по-перше, розглянути розвиток українських земель у складі Туреччини та Речі Посполитої; по-друге, визначити місце України у становленні Російської імперії наприкінці ХУІІІ ст.

Для досягнення означеної мети необхідно розглянути питання: 1) Соціально-економічне та політичне становище правобережних та західноукраїнських земель. Бахчисарайський та Карловицький мир. Правобережжя в роки Північної війни. Відновлення влади Речі Посполитої.

2) Нова доба козацько-селянських війн: Гайдамаччина.

3) Поділи Речі Посполитої та їх наслідки для українських земель.

4) Заселення і економічне освоєння Півдня України. Заснування нових міст.

8.1. Соціально-економічне та політичне становище правобережних та західноукраїнських земель. Бахчисарайський та Карловицький мир. Правобережжя в роки Північної війни. Відновлення влади Речі Посполитої.

Підґрунтям економіки означених часів було сільське господарство. Земельна власність продовжувала залишатись  для правлячих верств економічною основою їхнього панування, виступала гарантом незалежності та умовою для надання привілеїв. Наприкінці ХУІІ – у ХУІІІ ст. розвиток аграрного сектору визначали рутинний стан технік та екстенсивний метод господарювання. Водночас існували й позитивні зрушення (підвищення родючості ґрунтів шляхом підживлення та різних форм сівозміни; збільшення асортименту сільськогосподарських культур; зростання товаризації сільського господарства).

Згідно з умовами Бахчисарайського договору 1681 р. територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Проте спочатку Туреччина, а згодом Польща порушують Бахчисарайську угоду і розпочинають активне заселення пустуючих земель. Новий колонізаційний рух стає особливо масовим після того, як польський король Ян Собеський видав 1684 р. універсал, що дозволяв козацькі поселення на південь від Росі. У 1685 р. польський сейм ухвалив  поновлення на цій території козацьких вольностей.

Після завершення війни між Польщею та Туреччиною й укладенням Карловицького договору (1699 р.) потреба у козацтві відпала й сейм прийняв рішення про його ліквідацію. Спроба впровадити в життя це рішення призвела до повстання С.Палія. Палій очолював козацькі повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині. В 1704 р. на Правобережжя вступили лівобережні козацькі полки під проводом І.Мазепи і повстання були придушені.

І. Мазепа, скориставшись ситуацією, приєднав до Гетьманщини правобережні полки. Але після поразки його у Північній війні система міжнародних договорів 1711-1714 рр. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобережжям.

Починається активне відновлення польської влади на Правобережжі. Землі регіону знов були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. Магнати почали створювати в межах своїх володінь "слободи", у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Проте закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, нерівноправність православних викликали значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якого стали козацько-селянські війни, передусім гайдамаччина.

8.2. Нова доба козацько-селянських війн: гайдамаччина.

Гайдамацький рух виник у першій половині ХУІІІ ст. на Волині та Західному Поділлі, але незабаром охопив Київщину та Брацлавщину.

Причинами його були посилення соціального напруження; протистояння між православними та уніатами. Крім того, близькість Запорожжя підсилювала віру місцевого населення у власні сили.

У своєму розвитку рух пройшов три хвилі піднесення: 1734 – 1738 рр., 1750 р. та 1768 р. (Коліївщина). Каталізатором першого гайдамацького повстання став вступ на територію Правобережжя російських військ, щодо яких були поширені чутки, що вони прийшли на допомогу українським селянам. Повстанців очолив Верлан, проголошений гайдамаками полковником. У 1738 р. повстання було придушене російськими та польськими збройними формуваннями.

У 1750 р. повстанці, очолювані О.Письменним, М.Сухим, П. Тараном, протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля.

Піком гайдамацького руху стало селянсько-козацьке повстання 1768 р., що отримало назву Коліївщина. Польща звернулась по допомогу до Росії й навесні 1769 р. повстання було придушене.

8.3. Поділи Речі Посполитої та їх наслідки для українських земель.

У 1772 р. Росія, Прусія та Австро-Угорщина здійснили перший поділ Речі Посполитої, за яким Галичина разом з частиною Малої Польщі була захоплена Австрією, до Прусії відійшло Помор’я (без Гданська й Торуня) та частина Куявії та Великої Польщі, до Росії – Східна Білорусія та Латгалія. Сейм 1773-1775 рр. погодився з цим розподілом. Росія й Прусія вмотивовували свої дії турботою про права дисидентів – відповідно православних та лютеран. Австрія свої права на Галичину пояснювала в спеціальному меморіалі укладеному в 1771 році під назвою “Вивід прав Угорської корони до Червоної Русі і до Поділля, так само як Чеської корони – до князівств Освецима й Затора”. У цьому меморіалі Австрія доводила свої права на всі землі, які належали Угорщині або Чехії, бо Угорщина та Чехія належали Габсбургам.

На українських землях, які увійшли до складу Австро-Угорської імперії була проведена адміністративна реорганізація. До 1786 р. польські закони на цих землях були замінені австрійськими, шляхетські асамблеї ліквідовані. В імперії була впроваджена так звана Асамблея станів, до якої входили шляхта й духовенство. Цей орган мав право звертатися з петиціями до імператора.

Галичина була поділена адміністративно на 18 регіонів, прилучена Буковина утворила 19-й. Ці регіони очолювались урядниками, які мали власну канцелярію. Усі справи в канцеляріях проводились німецькою мовою. Правління в регіонах було підпорядковане губернатору, якого призначав імператор. Осередком адміністрації та судочинства Галичини став Львів (Лемберг).

Поділ і напівзалежне становище Речі Посполитої змусило багатьох замислитись над їх причинами та над заходами для зміцнення країни. Це  залучало до політичного життя широкі верстви населення. 1791-го року так званий Чотирирічний сейм затвердив “Конституцію 3 травня”, за якою Польща ставала спадковою конституційною монархією, ліквідувалося “liberum veto”, буржуазія одержувала представництво у сеймі та інше.  У відповідь виникла Тарговицька конфедерація, яку спровокувала Катерина ІІ. Конфедерація стала приводом до другого поділу Польщі, що відбувся у 1793 р. За цим актом Росія загарбала Правобережну Україну та Білорусію, Прусія забрала частину Великої Польщі, міста Торунь й Гданськ.

Поруч з згаданими обставинами, приводом для втручання у польські справи для Росії були утиски православної віри. В царському маніфесті від 27 березня 1793 р. говорилося про утиски православних, засуджувалися реформи в Польщі та Конституція 3 травня 1791 р. Маніфест оголошував возз’єднання Правобережної України з Росією і був обнародуваний в містах і селах Правобережжя.

Протягом декількох днів (до 5 квітня 1793 р.) присягу на вірність російському царату склали представники більшості магнатських родин Правобережної України (Потоцькі, Ржевуські, Сангушки та ін.), а також вищі ієрархи католицької церкви. На середину квітня 1793 р. польські гарнізони міст Правобережної України, за винятком Кам’янець-Подільського також склали присягу на вірність Росії. Кам’янець-Подільський було взято 21 квітня 1793 р. без бою. На цьому закінчилося загарбання Росією Правобережної України.

24 березня 1794 р. розпочалось Краківське повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Під впливом підготовки повстання власно у Польщі, почались зворушення й на Правобережній Україні. Зокрема, сюда доходили універсали Костюшка, в яких проголошувалася свобода селян, перехід землі у їх приватне володіння, свобода релігійних переконань.

Природно, що феодальні уряди Росії, Прусії та Австро-Угорщини непокоїли останні події відразу у двох напрямках: 1) розповсюдження революційних течій з Франції повз територію Польщі; 2) загроза втрати щойно захоплених земель.

23 грудня 1794 р. представники Катерини ІІ без відома Прусії уклали угоду з Австрійським урядом про новий поділ Польщі. У жовтні 1795 р. Прусія змушена була приєднатися до австро-російської угоди. Був здійснений третій поділ Речі Посполитої. Австрія загарбала територію Малої Польщі (міста Люблін та Краків з прилеглими районами), Прусія – Велику Польщу, Росія – Західну Волинь, Західну Білорусію, Литву та Курляндію.

Таким чином, Річ Посполита як держава припинила своє існування. Більша частина українських земель внаслідок цього опинилась наприкінці ХУІІІ ст. у складі Російської імперії; значно менша частина (Галичина, Буковина) потрапила до складу Австро-Угорщини.

  1.  Заселення і економічне освоєння Півдня України.

Заснування нових міст.

Після ліквідації Запорозької Січі її територія разом із Новоросійською губернією та знов придбаними внаслідок російсько-турецьких війн територіями були поділені на дві губернії: Новоросійську – на правому березі Дніпра та Азовську – на лівому. У 1782 р. вони були об’єднані у Катеринославське намісництво, керував яким генерал-губернатор Потьомкін. Одним з вагомих заходів Потьомкіна щодо колонізації краю був наказ “втікачів не повертати”, внаслідок чого до Південної України  приходила велика кількість збіглих селян з усіх частин України.

Традиційно колонізація Південної України кінця ХVІІІ ст. поділяється на три різновиди: поміщицьку, селянську та міську.

Поміщицька колонізація. Поміщикам давали від 1500 десятин землі (з вимогою оселити на цій землі 25 селянських дворів) до 12000 десятин (на них необхідно було оселити 2000 дворів). При цьому половину селян необхідно було заселити протягом 5-ти років, а решту – протягом 10. Серед поміщиків, що отримували землі Південної України були  українські й російські військові та урядовці, запорізькі старшини, що залишились; представників аристократії було небагато. Оскільки знайти селян було важко, поміщики, що отримували тут землі, приймали селян-втікачів, переводили на свої землі кріпаків, куплених “без землі” переважно з російських губерній.

Селянська колонізація. Велику кількість сільського населення регіону становили державні селяни, серед яких були й колишні запорожці. Вони заселили значну частину державних сіл, одержуючи по 60 десятин на двір. Керівництво скарбових сіл, так само як і поміщики, намагалось залучити до себе селян у будь-який спосіб, тому велику кількість серед них становили втікачі.

Починає з’являтись така категорія селян як десятинники. Це були особисто вільні хлібороби, здебільшого з міщанського стану, які за користування поміщицькою або державною землею сплачували регулярний податок – чинш.

За етнічним складом населення державних та приватних сіл було здебільшого українським. Незначну кількість його становили росіяни (старовіри, однодворці, солдати). Серед інших народів, що заселяли Південну Україну наприкінці ХVІІІ ст. були греки, вірмени, німці.

Міська колонізація. Оскільки на території Запорізьких Вольностей майже не було міст, їх довелося будувати. Передусім будувалися міста для усіх повітів (у Катеринославському намісництві було 15 міст). По містах оселялися купці, ремісники, засновувалися цехи. Деякі з міст швидко залюднювались (наприклад, Маріуполь, Нахічевань, Херсон та ін.), інші, навпаки, майже не розвивалися і населення їх мало відрізнялось від сільського. Міське населення за етнічним складом було більш різнобарвним, ніж сільське.

14 вересня 1789 р., під час другої російсько-турецької війни російські війська та загін козаків Чорноморського війська оволоділи турецькою фортецею Хаджибей. Ясський мир 1791 р. остаточно закріпив за Росією Очаківську область, до якої входив і район Хаджибея. У 1794 р. почались роботи по розбудові міста. У 1795 р. Хаджибей перейменовано на Одесу.

Окрема роль у заселенні Південної України наприкінці ХVІІІ ст. належала козакам. Частина з них (переважно сірома) після 1775 р. вирушили на Тілігул, діставши “білети” на рибну ловлю, але до меж Росії не повернулись, оселившись під Туреччиною, за Дунаєм. Але досить велика кількість запорожців, що мешкали в Січі, паланках, слободах, зимівниках залишилась. Старшина зберегла свої зимівники, певна кількість її здобула землі – від 1500 до 12000 десятин. Багато представників старшини отримали російські ранги, посади в державному управлінні.

Рядових козаків, що залишились на землях Вільностей, було приписано до скарбових (державних) селян. У 1776 р. зимівники було знищено, а запорожців переселено до великих слобод як військових поселян.

Крім того, у 1783 р. за ініціативою Потьомкіна було створено “Військо чорноморських козаків”, яке брало участь у російсько-турецькій війні. Воно було зорганізоване на зразок Запорізького війська, але старшина не обиралась а призначалась безпосередньо Потьомкіним.

Таким чином, наприкінці ХVІІІ ст. Російська імперія суттєво розширила межі своїх володінь  у тому числі за рахунок Правобережної та Південної України. Українську автономію було остаточно знищено. Проте позитивним для України було те, що більшість її земель опинилась у складі одної держави.

Питання для самоперевірки.

1. Охарактеризуйте причини гайдамацького руху.

2. Охарактеризуйте ставлення російських правлячих кіл до гайдамацького руху.

3. Яким чином Росія обґрунтовувала свою участь у розділах Речі Посполитої?

4. Які наслідки для українських земель мали поділи Речі Посполитої?

5. Oхарактеризуйте різновиди колонізації Південної України.

Методичні вказівки до лекції.

Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Брайчевський М. Конспект історії України. – К.: Знання, 1993. – 204 с.; Бачинський А.Д., Бачинська О.А. Козацтво на Півдні України 1775-1869. – Одеса: “Маяк”, 1995. – 56 с.; Гончарук Т.Г История Хаджибея (Одессы) 1415-1795. – Одесса: Астропринт, 1997. – 87 с.; Костомаров Н.И. Старый спор. Последние годы Речи Посполитой. – М.: Смядынь, 1994. – 764 с.; Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т.2 – К.: Либідь, 1995. – С. 106-339; Путро А.И. Левобережная Украина в составе Российского государства во 2-й половине ХУІІІ в. – К.: Вища школа, 1988. – 142 с.; Смолій В.А. Возз’єднання Правобережної України з Росією. – К.: Наукова думка, 1978. – 191 с.

Тема 9. Лекція 9-10. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій (ХІХ ст.) (4 год.).

Мета лекції – проаналізувати особливості розвитку українських земель у XIХ ст. в складі Російської та Австрійської імперій, головні риси суспільно-політичного життя, висвітлити історичне значення українського національного відродження та реформ 60-70 років XIХ ст. Для досягнення мети необхідно розглянути наступні питання:

1). Становище українських земель у першій половині XIХ ст.

2) Активізація суспільно-політичного життя у Наддніпрянщині.

3) Початок українського національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство.

4) Скасування кріпацтва та демократичні реформи другої половини  XIХ ст.

5) Суспільно-політичні рухи в Наддніпрянській Україні другої половини XIХ ст. (питання виноситься на самостійне вивчення студентами).

6) Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії.

9.1. Становище українських земель у першій половині XIХ ст.

На початок ХІХ ст. практично всі українські землі були розподілені між двома імперіями – Габсбургів (Австрійською) та Російською. Козацька державність, що існувала у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. була ліквідована і Україна переживала бездержавний період своєї історії.

Останні залишки української автономії – магдебурзьке право Києва та дію Литовського статуту, як чинного кодексу законів, скасував цар Микола І у другій половині 1830-х рр. (в зв’язку із польським повстанням). Частина колишніх запорожців – „задунайські козаки” –мали у володіннях Османської імперії свою Січ (у 1814–1828 рр. на р. Дунавець у сучасній Румунії).

На початок ХІХ ст. переважна більшість українських земель (так звана, „Наддніпрянщина” або „Велика Україна”) опинилася під владою Росії. У складі цієї держави території розподілялися на губернії, які, в свою чергу, поділялися на повіти („уєзди”). Наприклад, у 1803 р. Одеса була містом Тираспольського повіту Херсонської губернії. Для зручності управління прикордонними теренами, губернії об’єднувалися у генерал-губернаторства, які очолювали впливові царські сановники. Так, на Україні були створені: Київське генерал-губернаторство, що складалося з Київської, Волинської (центр – Житомир) та Подільської (центр – Кам’янець-Подільський) губерній; Малоросійське генерал-губернаторство – з Полтавської, Харківської та Чернігівської губерній та Новоросійське генерал-губернаторство – з Катеринославської, Херсонської і Таврійської (центр – Сімферополь) губерній. У 1812 р. після чергової російсько-турецької війни до складу Російської імперії відійшла територія між ріками Дністер і Прут, тут утворили Бессарабську область, північні та південні повіти якої (Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський), були заселені українцями, решта території – переважно молдаванами.

Впродовж  XIХ ст. населення України під владою Російської імперії зросло втричі (з 7,7 до 23,4 млн.), щоправда, за рахунок не лише природного приросту, а й міграції сусідніх етносів. Російський уряд усілякими пільгами й привілеями заохочував заселення українських земель представниками інших національностей, передусім сербами, німцями, греками, болгарами тощо.  

Перша половина ХІХ ст. була періодом кризи феодально-кріпосницької системи. Переважну більшість населення складали залежні селяни – поміщицькі, державні та удільні (ті, що належали царській родині). Використовуючи безкоштовну працю кріпаків, поміщики експортували зерно та інші сільськогосподарські вироби за кордон. Це штовхало феодалів до збільшення панщини (вона становила 4–6 днів на тиждень) і значно погіршувало становище селянства. Одночасно на Півдні України створювалися господарства іноземних переселенців (німців, болгар, сербів та ін.), що базувалися на вільнонайманій праці. Зростала кількість промислових підприємств. В 30–40 рр. ХІХ ст. на Україні розпочався промисловий переворот (перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури – до фабрики). Виникають нові галузі виробництва (наприклад, цукрова промисловість, головними провідниками якої на Україні стають колишні кріпаки брати Яхненки та Симиренки). Розвиток промисловості стримувала нестача капіталів та конкуренція з боку промисловості Центральної Росії. Поміщицька мануфактура занепадала, а розвиток купецької стримували феодальні пережитки. Розвивалася внутрішня торгівля. Активно діяла мережа ярмарків та базарів. Розвивається зовнішня торгівля.

9.2. Активізація суспільно-політичного життя у Наддніпрянщини.

З кінця  XVIII ст. в Україні спостерігається значне                                                                                                                                                         духовно-культурне піднесення. Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві захисну реакцію, що проявилося в комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння інтелігенцією і поширення у масах національної свідомості, про активізацію національного руху у всіх його формах, як культурницьких, так і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.

У першій половині XIХ ст. посилюється невдоволення кризою феодально-кріпосницької системи та зростає опозиційність до самодержавної влади. Одним з показників цього процесу стало виникнення в українських землях масонських лож, які були організаційними формами об'єднання опозиційно налаштованої ліберальної еліти. „Масонство” – загальноєвропейських рух, який брав свої початки від середньовічних цехових організацій, мав чітку ієрархічну структуру, метою масонів був вплив на суспільство та владні установи, таким чином сприяючи самовдосконаленню людини та загальнолюдському прогресу. Масонство прийшло на Україну через Польщу, Росію та Чорне море. До масонів належали представники багатьох знатних українських старшинських родів (навіть гетьман К. Розумовський та його брат О. Розумовський свого часу були членами варшавської масонської ложі „Три брати”). Найбільш відомими масонськими ложами на Україні були „Любов до істини”, заснована в Полтаві 1818 р. (серед її членів були видатний поет І. Котляревський, М. Новіков, С. Кочубей, Г. Тарновський та ін.), ложа „Вмираючий сфінкс” – у Харкові, „Три царства природи” та „Понт Евксинський” – в Одесі (відомим масоном тут був генерал-губернатор Олександр Ланжерон). Типовою рисою українського масонства було переважання в їхній діяльності інтернаціонального над національним. Це пов'язано з тим, що більшість масонів була з середовища польської шляхти, чи західноєвропейські емігранти. Однією з характерних рис українського масонства було пропагування ідеї визволення слов'янських народів від національного та політичного гноблення , та їхнє об'єднання в єдину слов'янську федерацію під егідою України. У 1822 р. діяльність масонських лож була заборонена царським указом. Після цього значна кількість їх членів вийшла з організацій, решта – перейшла у підпілля або до організацій декабристів.

Після війни з Наполеоном в Російській імперії виникли надії на звільнення селянства в подяку за його участь у партизанському русі, окрім того маси російських офіцерів та солдатів, ознайомившись з життям у Європі мріяли про зміну суспільно-політичного ладу. Політична опозиційність еліти російському самодержавству, яка відчувалася  в ідеології масонства, певною мірою виявила себе у декабристському русі. Так, у Кам'янець-Подільському  група офіцерів утворила таємну організацію під назвою "Залізні персні" (1815-1816). Лідером цього гуртка був В. Раєвський.

Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором – війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, ознайомила з соціально-політичним укладом Європи та показала відсталість Росії. Це призвело до зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значимості, появи прагнення перетворень.

У 1816–1818 рр. в Петербурзі існувала декабристська організація „Союз порятунку” (Союз спасения), яка ставила собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили 30 осіб, серед яких брати Муравйови, С. Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та інші. Проте єдності між членами організації не було, що і призвело до її розпаду.

На уламках "Союзу порятунку" виникла нова таємна організація – „Союз благоденства” (1818–1821 рр.), яка нараховувала у своїх лавах близько 200 осіб. Союз мав своє відділення („управу”) на Україні в м. Тульчині, яку очолював Павло Пестель. Після його саморозпуску Пестель та його товариші створюють "Південне товариство" (Южное общество) яке мало свої управи у Тульчині, Кам’янці та Василькові. На початку 1825 р. до "Південного товариства" приєдналося „Общество объединенных славян” з Новоград-Волинського на правах окремої управи. "Південне товариство" планувало (програму під назвою „Руська правда” написав П.Пестель) скасування кріпацтва та перетворення Росії на унітарну республіку. Жодної автономії для України не передбачалося. Водночас "Північне товариство" (програму „Конституція” написав М.Муравйов) створене у Петербурзі планувало перетворення Росії на федеративну конституційну монархію поділену на автономні „держави” дві з яких планувалося зробити на українських теренах („Українську” з центром в Харкові та „Чорноморську” з центром в Києві). Постання у грудні 1825 р. закінчилося невдачею. На Київщині в районі м. Василькова офіцери Південного товариства підняли Чернігівський піхотний полк, який був розгромлений царськими військами біля с. Триліси.

На теренах Правобережної України мав місце і польський визвольний рух, що охоплював переважно представників польської шляхти яка мріяла про відродження Речі Посполитої в кордонах до 1772 р. (гасло Польща „від моря до моря”). Після придушення повстання царизм покарав його учасників, конфісковував їхні маєтки (в тому числі Софіївський парк гр. Потоцького в Умані; палац Потоцького, магазини Сабанського та ін. споруди в Одесі тощо), закрив Кременецький ліцей на Волині, замість польських шкіл відривали російські. У 1839 р. царизмом було санкціоновано „возз’єднання” уніатської церкви на теренах Російської імперії з російською православною (до останньої тоді влилося близько 1, 5 млн. греко-католиків).

9.3 Початок українського національного відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство.

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, літературним (або культурницьким) та політичним. На першому, фольклорно-етнографічному етапі невеличкі групи вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирають та вивчають історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. Змістом другого, літературного, або ж культурницького, етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та освіті. Третій, політичний, етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їхніх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення. Національно-культурні процеси в Україні вписуються до цієї триетапної схеми.

Наприкінці XVIII — початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Відродження пов'язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національне значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя – від культури до політики.

Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII — початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. Історик Іван Лисяк-Рудницький писав: “туга за безповоротно втраченим славним козацьким минулим служила поштовхом до розгортання жвавого руху на полі історично-антикварного дилетантизму”. Історичні студії другої половини XVIII ст. хибували певним дилетантизмом, оскільки базувалися на аматорському збиранні, колекціонуванні, осмисленні та описі історичних старожитностей. Характерними рисами історичних творів цієї доби (“Зібрання історичного” (1770) С. Лукомського, “Короткого літопису Малої Росії” (1777) В. Рубана, “Літописного повіствування про Малу Росію” (1785-1786) О. Рігельмана) були описовість, компілятивність, некритичне ставлення до джерел тощо. Мотивом написання історичних творів були не тільки своєрідне аматорське хобі, що базувалося на любові до рідного краю, нерідко стимулом виступав і прагматичний інтерес. Річ у тім, що 1790 р. Імперська геральдична канцелярія стала вимагати від частини нащадків старшини беззаперечних юридичних документальних доказів права на дворянство, незважаючи на заслуги предків на козацькій службі в минулому. Намагаючись відстояти свої права, Р. Маркевич, В. Черниш, А. Чепа, В. Полетика та інші почали активно збирати документи про свій родовід. На ґрунті накопичених джерел та матеріалів з'явилося багато історичних творів (статей, записок, мемуарів, листування), присвячених діяльності української національної еліти.

Попри всі вади названих історичних творів (описовість, компілятивність, фрагментарність тощо), ці праці свідчили про появу двох важливих прогресивних тенденцій – розширення джерельної бази та початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії, у ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру. Копітка праця істориків-аматорів другої половини XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за ідеологічною основою творів, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу та позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про “Історію Русів” анонімного автора та працю Д. Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії”.

“Історія Русів” — твір, що з'явився на рубежі сторіч, тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її “політичним памфлетом”, написаним у традиціях козацьких літописів. Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба – це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею “як вільний з вільним і рівний з рівним”; Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького це справедлива боротьба пригніченого народу за своє “буття, свободу, власність”.

“Історію Русів” історики трактують, як першу політичну історію України. Цей твір характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ, числа загиблих тощо). На думку Дмитра Дорошенко, цей твір “прислужився дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допоміг пробудженню національної думки”.

Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д. Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії”, яка побачила світ 1822 р. в Москві. Хоча їй притаманні зайва деталізація, некритичне ставлення до джерел, описовість, відвертий консерватизм суджень тощо, однак, незважаючи на ці вади, твір Д. Бантиш-Каменського став кроком вперед у розвитку української історіографії. “Історія Малої Росії” – фактично перша узагальнююча праця з історії України. Вона написана із широким використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів.

Поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики та мовознавства із загального масиву історичних знань. На початку XIX ст. з'явилася перша друкована граматика української мови — “Грамматика малорусского наречия” (1818) О. Павловського. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, укладеного І. Войцеховичем.

Своєрідним національним вибухом стала творчість не тільки родоначальника української літератури І. Котляревського, а й відомих байкарів П. Гулака-Артемовського та Є. Гребінки, талановитого прозаїка Г. Квітки-Основ’яненка, геніального поета Т. Шевченка та інших, які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т. Шевченко.

Вже перша збірка його поезій “Кобзар” (1840) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови. У своїй творчості Шевченко синтезував українські діалекти різних регіонів, говірки міста та села, чим збагачував арсенал української літературної мови, суттєво сприяв національній консолідації народу України.

У 30-х роках змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ: “самодержавства – православ'я – народності”. Поява пропагандистського гасла “народності” означала не що інше, як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин. Історики вважають, що ця обставина і спричинила появу в 1846 р. у Києві першої української політичної організації – Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Це об'єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого – закономірним виявом загальноєвропейських процесів. Таємна організація виникла під впливом загострення протистояння в Європі між силами абсолютизму і демократії; стала своєрідною реакцією українського народу на посилення наступу царату на його права.

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у “Книзі буття українського народу” і “Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія”. Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, в них чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства.

Програма товариства “Книга буття українського народу” — це синтезна модель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники. Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіжності в поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) — до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.

Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене, усі члени організації без усякого суду потрапили у заслання.

Отже, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. На цьому ґрунті робилися перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесові сприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка українська література, яка не тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення.

Центром українського національного руху першої чверті ХІХ ст. був Харків. Там, у 1805 р. за ініціативою місцевого дворянина визначного вченого-енциклопедиста, громадського й політичного діяча Василя Назаровича Каразина було засновано перший на Наддніпрянщині університет, ректором якого тривалий час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський. В Харкові на початку ХІХ ст. виходили часописи “Украинский вестник” та “Украинский журнал”, у цьому місті писав свої повісті Григорій Квітка-Основ’яненко, видавав у 1832 – 1838 рр. історичну збірку  “Запорожская старина” Ізмаїл Срезневський, починали свою діяльність М.Костомаров, Метлинський та ін. відомі діячі. 

9.4. Скасування кріпацтва та демократичні реформи

ІІ половини  XIХ ст.

Середина ХІХ ст. була добою докорінних соціально-економічних зрушень в Російській імперії. Так звана „Велика реформа” була викликана важкою кризою, яка в свою чергу спричинила економічну відсталість та поразку Росії у Кримській війні (1853–1856 рр.). Причиною поразки імперії у протистоянні з передовими країнами Заходу (тоді на допомогу відсталій Османській імперії виступили Англія, Франція та Сардинське королівство) була відсутність нових технічних засобів (нарізних рушниць, військових пароплавів, залізничного сполучення тощо). Тому після поразки на головному театрі військових дій – в Криму й особливо здачі Севастополя (на інших театрах військових дій – Балтійському та білому морях, на Камчатці, Кавказі, під час оборони Одеси – 10 та 20 квітня 1854 р. – тощо дії Росії були більш успішними), а також підписання принизливого для імперії миру (згідно з ним Росія втрачала вихід до Дунаю, не мала права мати військовий флот на Чорному морі та військові бази на його берегах тощо) в державі усвідомили необхідність негайного реформування. До того царській уряд підштовхували і масові селянські рухи середини ХІХ ст., зокрема, „Київська козаччина” 1855 р. (коли тисячі селян прагнули записатися у козаки для участі у війні та отримати таким чином волю) та „Похід в Таврію за волею” 1856 р. (намагання мас селянства отримати землю і волю після війни в Криму), що були придушені за допомогою військ.

Головною реформою стала селянська, а саме маніфест 19 лютого 1861 р. про скасування кріпацтва. Селяни ставали особисто вільними, проте за свої наділи землі вони мусили заплатити поміщикам.

Росії модернізація була конче необхідна бо, як вважають сучасні історики, якби не було скасовано кріпосне право, вона б проіснувала ще 50—70 років  і зазнала б голодного краху. Характерними рисами наздоганяючої модернізації російської економіки були:

— поява нових прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції “знизу”, а силовій модернізації — “революції згори”;

— вибіркове, а не системне запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва;

— пріоритетність окремих галузей, що в перспективі веде до деформацій економічної структури держави;

— збереження на тривалий час багатоукладності, паралельне існування нового, набираючого силу укладу та попередніх укладів, що не досягли піку свого розвитку та повністю не вичерпали свої можливості;

— порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціального напруження в суспільстві.

Принциповою особливістю модернізації було різке зростання ролі держави, що виявлялося у встановленні державного контролю за всіма сферами економіки, активному втручанні державних структур у хід реформ. Реалізація такого сценарію на практиці веде до зростання авторитарності влади, посилення централізму, збільшення ролі чиновництва, бюрократизації управління.

Як вже зазначалося, каталізатором реформаційного процесу в Росії стала Кримська війна. Вона ще рельєфніше показала занепад господарства, кризу організації праці, наростання соціальної напруженості. Спираючись на прагматично настроєну частину імперської бюрократії, Олександр II вирішив перейти до радикальних реформ. Першим його кроком було підписання 19 лютого 1861 р. маніфесту про скасування кріпосного права. Принципові риси російської моделі селянської реформи нагадують австрійську: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю земельного розмежування до реформи, поміщики Російської імперії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали в селян чимало їхньої: від 14% у Херсонській губернії до 37% — у Катеринославській. Тому після проведення реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. — від однієї до трьох десятин. У цілому ж у пореформений період майже 94% селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство.

Реформа 1861 р. зберігала селянську общину, яка перетворювалася в найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної сплати селянами платежів та податків і виконання ними повинностей. Характерною особливістю українських земель була незначна поширеність селянських общин. Так, якщо в Росії общиною жили понад 95% селян, то на Лівобережній Україні — 30%, а на Правобережній — лише 20%. Таке переважання індивідуальних господарств зумовило в перспективі більший потяг українських селян до приватної власності, ніж у селян російських.

Селянські реформи в Австрійській імперії (1848) та Російській (1861) мали спільні причини (гальмівна роль феодальних відносин, криза господарства, зростання соціального напруження), мету (зміцнення монархічної влади при збереженні домінування на селі поміщика), форму проведення (реформа ініціювалася верхами та здійснювалася під їхнім керівництвом та контролем). Крім того, в обох імперіях у пореформений період залишилося чимало пережитків феодальної системи господарювання (поміщицьке землеволодіння, тотальне безземелля селян, селянська община тощо). Юридично вільне селянство не мало справжньої громадянської рівності з іншими верствами суспільства. Воно так і залишалося нижчим станом — селяни отримували паспорт лише на рік, виконували рекрутську повинність, перебували в залежності від поміщика до того часу, доки не викуплять у власність землі, зберігалися тілесні покарання різками.

Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили і, сплатити поміщику викуп. Формально цей викуп призначався за землю, а по суті, він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу виплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступила держава. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам надала позичку на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку.

Скасування кріпосного права стало початковим кроком, своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень у інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати ситуацію.

У комплексі реформ Олександра II після скасування кріпосного права провідне місце належить земській, судовій та військовій. Земська реформа (1864) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління — земств. Цей крок самодержавства пояснюється його бажанням компенсувати дворянам їхні економічні втрати шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівні; блокувати опозиційність лібералів, спрямувати їхню енергію на вирішення конкретних державних справ; створити орган, здатний ефективно вирішувати проблеми провінції. Діяльність земств суворо регламентувалася законом. Вони контролювали місцеве господарство, народну освіту, медичне обслуговування, благоустрій, шляхи сполучення тощо. Уряд пильно стежив за діяльністю земств, не допускаючи обговорення на їхніх засіданнях політичних питань, забороняючи будь-які контакти губернських земських установ між собою, боячись організованої опозиції та висування єдиних вимог.

Судова реформа (1864) базувалася на запровадженні низки прогресивних принципів: безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з'явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Крім того, було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню в народі громадянської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави.

Військова реформа, що здійснювалася п'ятнадцять років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила термін військової служби до 6-7 років, заборонила тілесні покарання тощо.

Реформи в Росії відрізнялися від реформ у Австрії. По-перше, вони проводилися пізніше. По-друге, їхнім могутнім каталізатором став міжнародний фактор – участь і поразка в Кримській війні. По-третє, вони були обмеженими, непослідовними і незавершеними. Якщо в Австрійській імперії (з 1867 р. Австро-Угорській) буржуазні реформи діяли вже 1848 р. (опубліковано конституцію, скликано парламент), то в Росії через низку причин (віддаленість від основних центрів європейського життя, традиційно високий авторитет монархії, міцний адміністративно-репресивний апарат, сила консервативного табору, слабкість та неорганізованість опозиційних сил тощо) реформи залишилися незавершеними. Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку – не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови – не проголосив конституції і не скликав парламент. Саме тому модернізація у Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва.

Отже, російські реформи 60-70-х років здійснювалися за моделлю наздоганяючої модернізації, якій притаманні ініціювання реформ “згори”, вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, поглиблення суспільних протиріч та посилення соціального напруження. Скасування кріпосного права і пов'язані з ним перетворення в українських землях – складовій Російської імперії – спричинили низку суперечливих тенденцій та процесів: з одного боку, вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію їхніх маєтків, обезземелення та розшарування -селянства, аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання протиріч між всестановою виборністю до земств і авторитарним режимом, між самодержавством і створюваною ним правовою державою тощо, з іншого боку – формували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, розширювали сферу функціонування ринкових відносин, створювали передумови для становлення громадянського суспільства.

9.5. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

З кінця XVIII ст. почався новий період у житті західноукраїнських земель. У цей час карта Європи була знову переділена відповідно до геополітичних інтересів великих держав. Унаслідок цього до складу багатонаціональної Австрійської імперії після першого (1772) та третього (1795) поділів Польщі відійшла Галичина, а після укладення австро-турецької Константинопольської конвенції (1775) під владою австрійського імператора опинилася Буковина. Крім того, з XVII ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало ще й Закарпаття. Отже, “клаптикова” імперія Габсбургів наприкінці XVIII ст. стала володаркою значної частини України — на зламі століть західноукраїнські землі займали територію 70 тис. км2, де проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями.

Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії збіглася у часі з першою хвилею модернізаційних реформ у цій державі. Ці реформи запроваджувалися в життя в 70-80-х роках XVIII ст. Марією-Терезою та Йосифом II. Вони базувалися на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами суспільного життя.

У 1779 р. Марія-Тереза видала патент (імператорський наказ), у якому вимагала від поміщиків поводити себе з селянами “по-людськи”. Йосиф II у 1782 р. видав патент, яким було скасовано особисту залежність селян від дідичів та надано їм певні права обирати професію без згоди пана, одружуватися, переселятися, передавати майно в спадщину тощо; 1784 р. сільським громадам були надані права самоврядування; 1786 р. запроваджено триденну панщину. Ці реформаційні кроки, спрямовані на скасування кріпацтва, робилися саме тоді, коли в українських землях, підвладних Російській імперії, це кріпацтво було юридично оформлене.

Серйозні зрушення зумовили імперські реформи у сфері релігії: по-перше, церква підпорядковувалася державі; по-друге, змінився статус священиків — вони стали державними службовцями; по-третє, 1773 р. було ліквідовано орден єзуїтів, який до цього мав значний вплив на суспільне життя імперії; по-четверте, цісарським патентом 1781 р. покладено край дискримінації некатолицьких конфесій і зрівняно в правах католицьку, протестантську та греко-католицьку церкви. У 1784 р. на місці закритої єзуїтської академії відкрили Львівський університет; дозволили початковій школі користуватися рідною мовою.

Після смерті Йосифа II (1790) відбулася різка зміна офіційного курсу, відмова від політики реформ, що призвело до того, що феодали розпочали поступове відновлення втрачених позицій у аграрному секторі. Посилення експлуатації кріпацької праці спричинило деградацію та розорення селянських господарств. Дійшло до того, що власне господарство практично не гарантувало селянинові забезпечення мінімальних потреб його сім'ї.

Це посилило напруження на селі. Розгортанню селянського руху, як і в Росії, значною мірою сприяли чутки (про скорочення панщини; створення на окремих територіях вільних слобід, жителі яких на 10 років позбавлялися панщини та податків тощо), що разом з посиленням експлуатації стали каталізаторами масових селянських виступів на Чортківщині (1809), Комарнівщині (1819—1822) та інших районах Східної Галичини.

У Північній Буковині найбільшим був виступ під проводом Л. Кобилиці (1812-1851), який 1843-1844 рр. очолив селян 22 громад. Повстанці категорично відмовилися від панщини, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимогу вільного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття українських шкіл. Лише за допомогою військ австрійському урядові вдалося придушити цей виступ.

У Закарпатті активність селянського руху особливо зросла у зв'язку з повстанням у Східній Словаччині. Стихійні “холерні бунти” прокотилися краєм 1831 р. Масові заворушення охопили селян Ужанської та Березької жуп. Всього протягом першої половини XIX ст. відбулося 15 виступів, більшість з яких припинилася лише після втручання каральних загонів.

Реформи Марії-Терези та Йосифа II сприяли пробудженню національного життя в західноукраїнських землях. Специфіка національного відродження у цьому регіоні полягала в тому, що основним носієм української національної ідеї було духовенство. У 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького в Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація — “Товариство священиків”, навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення в початкову школу української мови. З-під пера його учасників вийшли перші граматики української мови — І. Могильницького (1822), Й. Лозинського (1833), Й. Левицького (1834).

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання “Руська трійця”. Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Головацький (1814-1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін “руська” для галичан означав українська).

Члени “Руської трійці” своє головне завдання вбачали в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні “підняти дух народний, просвітити народ”, максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записниками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували в багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Наслідком цього своєрідного “ходіння в народ” стали не тільки численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського народу під іноземним гнітом. “Руська трійця” не стояла за революційні перетворення, а зосередила свої зусилля на культурницько-просвітницькій діяльності.

Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних поезій та перекладів під назвою “Син Русі” (1833), у якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком “Руської трійці” став підготовлений до друку збірник “Зоря” (1834), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Слід зазначити, що видання цієї книжки було заборонене і віденською, і львівською цензурою. Для авторів забороненої “Зорі” розпочався період переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень у неблагонадійності.

Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ “Русалка Дністрова”. І хоча ідеї визволення прозвучали в ній не так гучно, як у “Зорі”, лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, решту було конфісковано. Твір написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, “гражданським” шрифтом. Все це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і зрозумілою широким народним верствам. Зміст “Русалки Дністрової” визначають основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків — борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у політичну сферу.

“Русалка Дністрова” стала підсумком ідейних шукань та своєрідним піком діяльності “Руської трійці”. Незабаром це об'єднання розпадається. Переслідуваний світською і церковною владою, на 32-му році життя помирає М. Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич, який починає проповідувати ідею польсько-українського союзу під верховенством Польщі. Довше від інших обстоював ідеї “Руської трійці” Я. Головацький. Проте й він під впливом М. Погодіна приєднується до москвофілів і 1867 р. емігрує до Росії.

Наприкінці першої половини XIX ст. Австрійська імперія знову повернулася до ідей та політики радикального реформування. Повстання проти шляхти селян Галичини (1846), численні виступи буковинських та закарпатських селян, що були частиною могутньої революційної хвилі, яка піднімалася в імперії, змусили правлячі кола піти на поступки. Намагаючись не допустити загострення революційної кризи та прагнучи відокремити селян від революційного табору, офіційна влада йде на скасування кріпосного права. У Галичині воно було скасоване у квітні 1848 р., тобто майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії. Суть селянської реформи зводилася до трьох положень; ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей.

Революційна хвиля 1848—1849 рр., що охопила Європу, зумовила кардинальні зрушення не тільки в аграрній сфері Австрійської імперії. Під її потужним впливом зазнала змін вся суспільна організація держави. Імператор Фердінанд змушений був декларувати буржуазно-демократичні свободи та проголосити конституцію. Ці радикальні зрушення сприяли пожвавленню суспільного руху в західноукраїнських землях. Першими виявили активність польські буржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 р. проголосили утворення у Львові Центральної ради народової. Головна мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кордонах 1772 р. та наданні їй статусу автономної провінції у складі Австрійської імперії. Таке рішення позбавляло прав українське населення Правобережжя та Західної України на вільний самостійний національний розвиток.

Пожвавлення революційного руху, пробудження національної свідомості, непоступливість у національному питанні діячів Центральної ради народової прискорили процес консолідації українських патріотичних сил, і вже в травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-українська організація — Головна Руська рада, на чолі якої став спочатку Г. Яхимович, а згодом М. Куземський.

Це патріотичне об'єднання видало маніфест, у якому було сформульовано політичну платформу організації. Маніфест закінчувався лаконічним патріотичним гаслом: “Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом”. Рішучі вимоги українців зустріли активну протидію з польської сторони. Поляки на противагу українській організації ініціювали створення полонофільского комітету — Руського собору. Що ж стосується офіційних властей, то вони відкинули політичні вимоги українців, але пішли на значні поступки в культурній сфері. Відчувши послаблення, українська громада активізує свою діяльність. Виявами цієї активності були видання першої у Львові газети українською мовою — “Зорі Галицької” (1848—1852); скликання з'їзду діячів науки та культури — “Собор руських учених” (1848); заснування культурно-освітнього товариства — “Галицько-Руська матиця” з метою видання книжок для народу (1848); відкриття у Львові Народного дому з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом (1848); створення у Львівському університеті кафедри української мови (1849).

У середині XIX ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному в липні 1848 р. австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, розглядали різні аспекти національних відносин (зокрема, подали петицію, підписану 15 тис. осіб, що містила вимогу поділу Галичини на польську та українську частини).

Наприкінці першої половини XIX ст. революційна хвиля, досягнувши свого піку, поступово пішла на спад. За цих обставин абсолютно логічним був наступ реакції – консервативно-охоронницькі сили імперії одну за одною почали відвойовувати втрачені позиції. Вже в березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент, невдовзі відмінено конституцію. У нових умовах, коли абсолютизм відновив свої права, Головна Руська Рада виходила за межі жорстко централізованої системи імперії і 1851 р. була розпущена.

Отже, характерною рисою розвитку західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII – першій половині XIX ст. було чергування періодів реформ з періодами реакції. Тогочасне суспільне життя функціонувало в режимі “вперед — стоп — назад”. Тривалий період реакції, що надовго запанував у Австрійській державі, для західноукраїнських земель характеризується поступовим відновленням феодалами втрачених позицій в аграрному секторі, посиленням експлуатації селян, гальмуванням промислового розвитку, перетворенням краю на колоніальну провінцію, поглибленням суспільної кризи. Реакцією народу на ці процеси було посилення соціального та національного руху. Яскравим та самобутнім явищем була діяльність громадсько-культурного об'єднання “Руська трійця”. Члени цієї організації визначили та оприлюднили основне ядро ідей національного відродження, своєю різнобічною діяльністю здійснили перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, робили перші спроби спрямувати вирішення національних проблем у політичну площину.

Західна Україна в другій половині ХІХ ст. продовжувала залишатися переважно аграрною територією. Маси українського селянства тут страждали від нестачі землі (зберігалося поміщицьке землеволодіння, переважно польське) та коштів. Внаслідок цього сотні тисяч західних українців емігрували до Канади, США, Аргентини, Бразилії тощо. Промисловість (переважно легка) розвивалася у великих містах, одночасно розпочався видобуток нафти на покладах Борислава та Дрогобича.

Певні зрушення відбулися і в українському визвольному русі. Те, що поляки та угорці отримали внаслідок революційних подій 1848 р. більше прав ніж західні українці було розцінено частиною останніх як поразка. В українському визвольному русі Галичини почалася апатія внаслідок чого поширилися ідея москвофілів (вони стверджували, що західні українці були частиною великого російського народу). Рух москвофілів фінансувався та підтримувався російським урядом. Як антитеза москвофільському руху виник рух народовців, які стверджували що західні українці були частиною великого українського народу. Оскільки старі українські організації були вже опановані москвофілами, народовці створювали нові установи, видавали свої часописи (так на противагу москвофільському журналу „Слово”, вони видавали свій журнал „Діло”). Зокрема у 1861 р. вони заснували товариство „Руська бесіда”, у 1868 р. – товариство „Просвіта”, у 1873 р. Літературне товариство імені Т.Шевченка, яке через десять років було перейменоване на Наукове товариство імені Т.Шевченка і стало фактично неофіційною українською академією наук (значною мірою завдяки діяльності молодого вченого з Наддніпрянщини, майбутнього першого українського президента М. Грушевського). Народовцями були створені і перші українські політичні партії: у 1890 р. – Русько-українська радикальна партія, у 1899 р. – Українська національно-демократична партія, яка стала найпопулярнішою серед українського населення. В Західній Україні пізніше були створені політичні партії: Русько-український християнський союз (1896 р.) та Українська соціал-демократична партія (1899 р.). На відміну від політичних організацій Наддніпрянщини партії в Західній Україні могли діяти легально.

Питання для самоперевірки:

  1.  Яку політику щодо України здійснювали уряди Росії та Австро-Угорщини?
    1.  Коли було скасовано кріпосне право в Австрійській і Російській імперіях?

3. Які особливості економічного розвитку Наддніпрянської України у складі Російської імперії?

  1.  Чим відрізнялось бачення місця і ролі України в документах Кирило-Мефодіївського братства та декабристів?
  2.  Доведіть, що XIХ ст. стало періодом справжнього національного відродження України.
  3.  Охарактеризуйте реформи 60-70-х років у підросійській України та визначить їх наслідки?

Методичні вказівки до лекції

Додаткову інформацію з питань, розглянутих у лекції, можна отримати у виданнях: Бойко О.Д. Історія України: Посібник – К., 2001; Борисенко В.Й. Курс української історії з найдавніших часів до ХХ століття. – К., 1996; Грушевський М.С. Ілюстрована історія України.  Репринтне відтворення видання 1913 р. – К., 1990; Деревянкін Т.І. Промисловий переворот на Україні. – К., 1975; Історія України: Нове бачення: Навч. посібник видання 2-е, доповнене й перероблене. -К., 2000; Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. – К., 1980; Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху ( XIХ ст. – 1939 р.). – Івано-Франківськ, 1993; Сергієнко Г.Я. Кирило-Мефодіївське товариство: утвердження ідеї національного відродження України в слов’янському світі // Український історичний журнал. – 1996. – № 1. – С. 14-28; Шип Н.А. Культурно-національне питання на Україні у  XIХ ст. // Український історичний журнал. – 1991. – № 3. – С. 25-34.

Тема 11. Лекція 11. Соціально-економічне та політичне становище українських земель на початку ХХ ст. (1900-1917 рр.)

(2 год.).

В даній лекції будуть розглянуті питання розвитку економіки та соціальних відносин на початку ХХ століття як у Наддніпрянській Україні, так і у західноукраїнських землях; розкрито причини загострення політичної кризи у Російської імперії, що призвела до революції 1905-1907 років; на фоні історичних подій показане зростання національно-визвольного руху; визначена трагедія українського народу, під час І світової війни змушеного воювати за чужі інтереси по обидва боки фронту.

Зміст лекції розкривають наступні питання:

  1.  Соціально-економічний розвиток.
  2.  Україна в роки першої російської революції 1905-1907 рр. Піднесення українського національного руху.
  3.   Україна в роки Третьочервневої монархії (червень 1907 – липень 1914 рр.). Столипінська аграрна реформа.
  4.   Західноукраїнські землі на початку ХХ ст. Соціально-економічний розвиток. Культурно-просвітницький рух.
  5.   Українські землі в роки першої світової війни. Національно-визвольний рух в умовах війни.

10.1. Соціально-економічний розвиток.

Україна на початку ХХ ст. представляла собою один з найбільш розвинутих у промисловому відношенні районів Російської імперії. Тут було сконцентровано 20,9% промислових підприємств країни. Доля України у виробництві чавуну складала 69%, сталі – 57%, прокату – 58%. Тут випускалося понад 50% сільськогосподарських машин, 40% паровозів, цукрові заводи давали 81% загальноросійського виробництва цукру.

Промислова продукція України складала 48% (проти 40% у Росії в цілому) у її валовому продукті, тобто вона перетворилася в країну із середнім розвитком капіталізму. На початку ХХ ст. значно збільшилися іноземні інвестиції у промисловість України, за їх участю створюються монополістичні об’єднання – синдикати “Продуголь”, “Продамет”, “Продруда”, “Продвагон” тощо. За ступенем концентрації виробництва та монополізації капіталу Україна займала одне з перших місць у світі.

За переписом 1897 р. у промисловості України було зайнято 387 тис. робітників, у 1910 р. їх кількість становила 475 тис., а у 1917 р. зросла до 893 тис. У 1913 р. на 280 найбільших підприємствах України (понад 500 робітників) зосереджувалось 63,8% загальної кількості промислових робітників. Найбільшими центрами концентрації пролетаріату були Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Луганськ, Юзівка, Маріуполь.

Становище робітників було вкрай тяжким. Підприємці порушували закон від 2 червня 1897 р. про 11,5-годинний робочий день, доводячи його до 12-13 годин на добу. Заробітна плата була низькою, вона не забезпечувала (особливо у легкій та харчовій промисловості) прожиткового мінімуму. Ще гіршим робило становище пролетаріату широке застосування підприємцями штрафів. У 1904 р. було оштрафовано понад третину всіх робітників України. Вкрай незадовільними була техніка безпеки (у Донбасі у 1913 р. потерпіло від нещасних випадків 15,7% шахтарів) та житлові умови робітників.

На початку ХХ ст. близько 70% промислових робітників в країні були українцями.

  1.  Україна в роки першої російської революції 1905-1907 рр.

Піднесення українського національного руху.

Напередодні першої російської революції в умовах загального суспільного піднесення в Україні посилюється національний рух, спрямований проти шовіністичної великодержавної політики царського уряду, за вільний розвиток мови і культури. Важливими подіями у національно-культурному житті стали відкриття влітку 1903 р. в Полтаві пам’ятника І.П. Котляревському та відзначення в грудні 1903 р. в Києві 35-річчя діяльності композитора М.В. Лисенка.

Пожвавлення національного руху сприяло виникненню перших політичних партій. 29 січня 1900 р. у Харкові було засновано Революційну українську партію (РУП), першим програмним документом якої стала брошура М. Міхновського “Самостійна Україна”. Лідери РУП Д. Антонович, М. Русов та ін. відмежовувалися від неї через її “націоналістичні тенденції”, тому М. Міхновський у 1902 р. створює свою Українську народну партію.

Поступово керівництво РУП (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) переходять на позиції соціал-демократії. Посилюються тенденції зближення з РСДРП. У грудні 1904 р. на ІІ з'їзді РУП у Львові стався розкол, внаслідок якого прихильники об'єднання з РСДРП (М. Меленевський та ін.) виділилися у окрему Українську соціал-демократичну спілку (“Спілку”). РУП на з'їзді у грудні 1905 р. прийняла назву Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) й висловилася за “право націй на культурне і політичне самовизначення”, за “автономію України з окремим сеймом”.

Поряд з політичними партіями в цей час виникають і культурно-просвітницькі організації – “Просвіти”. Протягом 1905-1907 рр. вони засновуються у Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині, Камיянець-Подільському та інших містах. Вони відкривали бібліотеки, організовували літературні та музичні вечори, лекції, видавали українською мовою газети та альманахи.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі, де за наказом уряду була розстріляна мирна демонстрація робітників, які разом з сім’ями йшли до Зимового палацу з метою передати цареві петицію про свою нужду.

З перших днів революції соціал-демократичні організації України розгорнули агітаційну роботу в масах. Під її впливом робітничий клас України активно включився у революційний рух. Страйки охопили підприємства Донбасу, інших промислових районів. За даними того часу у перші три місяці страйкувало понад 128 тис. чоловік. На селі відбулося в той же час близько 140 селянських виступів.

Нові поразки царизму у російсько-японській війні (під Мунденом, у Цусімській протоці) справили революціонізуючий вплив на армію і флот. Першими в червні 1905 р. повстали матроси на броненосці “Потьомкін” на чолі з Г. Вакуленчуком та А. Матюшенко

У жовтні 1905 р. спалахнув всеросійський політичний страйк, під час якого в Україні страйкувало понад 120 тис. чоловік. Страйк змусив царя видати XVII жовтня Маніфест про “громадські свободи” і скликання законодавчої Думи.

Після жовтневого страйку соціал-демократичні організації активізували пропагандистську роботу у військових частинах. Під її впливом у листопаді 1905 р. відбулися повстання матросів у Севастополі під проводом лейтенанта П. Шмідта та солдатів саперної бригади у Києві на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським.

На грудень 1905 р. робітники готували збройне повстання. Провідну роль у цьому процесі відігравали Ради робітничих депутатів, створені у жовтні. Основним центром збройної боротьби в Україні стала Катеринославська губернія. Кульмінаційною подією був бій в Горлівці 16-18 грудня між робочими дружинами ряду донецьких міст (близько 4 тис. чоловік) та царськими військами. Донецьке збройне повстання було жорстоко придушене.

У 1906-1907 рр. Відбувається повільний спад революційного руху, у страйковій боротьбі на Україні прийняло участь у 1906 р. більше 90 тис. робітників, а у 1907 р. – лише 55 тис. на спад йде і селянський рух: 2 835 селянських виступів (в 1,4 рази менше, ніж у 1905 р.).

10.3. Україна у роки третьочервневої монархії (червень 1907 – липень 1914 р.). Столипінська аграрна реформа.

До І та ІІ Державних дум потрапило понад 40 депутатів-українців, що об’єдналися в Українську думську громаду. Вона виступила з вимогою надати Україні політичну автономію і запровадити українську мову у школах, судах та місцевих адміністративних органах. Щоб допомогти УДГ, до Петербургу переїхав М. Грушевський.

3 червня 1907 р. було опубліковано царський маніфест про розпуск ІІ Державної думи. Згідно з законом про вибори до ІІІ Думи 80%населення Росії позбавлялося виборчих прав, тому національно-демократичні партії України не змогли провести своїх представників до ІІІ Держдуми.

В країні розпочався період так званої столипінської реакції (1907-1909 рр.). У містах і селах лютували каральні військові команди. Тисячі робітників і селян були страчені без суду і слідства, десятки тисяч заслані на каторжні роботи.

Одночасно  прем’єр П. Столипін намагався створити масову соціальну опору царському режиму у вигляді сільської буржуазії-куркулів. Царським указом від 9 листопада 1906 р. селянам дозволялося виходити з сільської общини на хутори та відруби, брати кредити в Селянському поземельному банку для заведення власного фермерського господарства. В Україні протягом 1906-1915 рр. З общини вийшли від 20,5 до 48% селянських дворів. Одночасно з України до Сибіру було переселено близько 1 млн. селян. Та незабаром 70% з них повернулися назад.

В результаті столипінської реформи значно поглибився процес диференціації селянства. На 1917 р. в Україні налічувалось 4 221 тис. селянських господарств, з них бідняцьких – 2 431 тис. (57,1%), середняцьких – 1 273 тис. (29,9%), заможних – 517 тис. (12,2%).

Провал столипінської реформи зумовив фізичне знищення самого П. Столипіна, яке сталося під час вистави у Київському міському театрі 1911 р.

Важливим елементом політики царизму в період реакції було насадження ідеології великодержавного шовінізму й посилення національного гніту. На Україні влада закривала українські школи, клуби “Просвіти”, газети та журнали. Українцям, як і іншим “інородцям”, заборонялося співати пісні та читати вірші рідною мовою. Радикально настроєні в 1908 р. об’єдналися у “Товариство українських поступовців” (ТУП), що пропагувало ідею національної автономії України у межах майбутньої конституції Росії.

10.4. Західноукраїнські землі на початку ХХ ст. Соціально-економічний розвиток. Культурно-просвітницький рух.

В західноукраїнських землях, які на початку ХХ ст. перебували в складі Австро-Угорщини, промисловість займалася добуванням та первісною переробкою сировини, належала вона переважно австрійському, німецькому та французькому капіталу. Найбільш інтенсивно розвивалася нафтова промисловість (Беріслав). Західноукраїнські землі залишалися одним з основних постачальників лісу до європейських країн. У Галичині на початку ХХ ст. налічувалося 170 тис. робітників, на Буковині – 72 тис., в Закарпатті – 14 тис. найманих робітників. Заробітна плата в них була в 2-3 рази меншала за ту, що отримували робітники у Австрії. Галичина залишалася відсталим аграрним регіоном Австро-Угорської імперії.

В той же час західноукраїнські народовці, користуючись певною політичною свободою, оголосили “нову еру”, на основі “австрійської конституції, вірності католицької релігії і австрійській державі” ставили мету створення “українського П’ємонту”.

В середині утвореної в 1890 р. за ініціативою М. Драгоманова “Українсько-руської радикальної партії Галичини” згодом виділилося три угруповання: соціал-демократичне (І. Франко, М.  Павлика), власне радикальне та націонал-демократичне (В. Будзиновський, С. Данилович).

На початку ХХ ст. основною політичною силою у Галичині була націонал-демократична партія (з 1899 р.), якою керували М. Грушевський, К. Левицький, Ю. Романчук та Д. Савчук. Вона діяла в руслі народовської ідеї “українського Пיємонту”, який був розрахований на перетворення Галичини в плацдарм боротьби з “російським імперіалізмом”. На таких же позиціях стояла радикальна партія Буковини (С. Смаль-Стоцький, М. Василько). “Русько-католицький союз” (О. Барвінський, А. Шептицький) разом з греко-католицькою церквою відстоював інтереси австрійської монархії.

Не менш реакційною силою була партія “москвофілів” – “Руська народна партія” (О. Мончаловський), що об’єднувала великих землевласників та чиновництво, також заперечувала існування самого окремого українського народу.

Під впливом першої російської революції загострилася боротьба в краї за політичні свободи. Однак новий виборчий закон 1907 р. забезпечував панівне становище австро-угорських та польських буржуїв та поміщиків. Нарешті в лютому 1914 р. крайовий сейм схвалив новий виборчий закон, за яким українським партіям у парламенті краю відводилось 27,2% місць.

10.5. Українські землі в роки Першої світової війни. Національно-визвольний рух в умовах війни.

1 серпня 1914 р. вибухнула Перша світова війна. Її розпочали два імперіалістичні угруповання держав: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) і Антанта (Англія, Франція, Росія). Метою війни була анексія чужих територій, здобуття ринків збуту та джерел сировини, розорення конкуруючої нації. Водночас уряди воюючих країн намагалися на хвилі шовінізму відвернути увагу народних мас від внутрішніх проблем.

Україні судилося у повній мірі пережити трагедію цієї війни: її сини гинули по обидва боки фронту, територія Галичини перетворилася на театр воєнних дій і чотири рази переходила з рук в руки. В вересні 1914 р. російські війська проводять вдалий наступ у Галичині, захопивши фортецю Перемишль та більшість краю. У квітні 1915 р. німецькі армії генерала Макензена відбили Перемишль та розвили наступ на Львів. У червні 1916 р. російські війська під командуванням генерала О. Брусилова провели операцію прориву, внаслідок якої знов зайняли Галичину та Буковину. В липні 1917 р. внаслідок потужного наступу австро-німецьких військ вони знов здобули Галичину. Всі ці військові операції супроводжувалися численними жертвами, в тому числі серед мирного населення.

Воєнні дії супроводжувалися репресіями щодо місцевого населення з боку військових адміністрацій. Австрійська влада звинувачувала у своїх провалах “зрадників-москвофілів”. Вона пам’ятала, що напередодні війни секретні плани австрійського генштабу видав Росії полковник А. Редль, русин за походженням. Десятки тисяч галичан були кинуті в концтабори, страшніший з яких Телергоф був в 1916 р. закритий через втручання міжнародного Червоного хреста. Не відставали і союзники з Антанти. В Канаді в концтаборах було ув’язнено близько 25 тис. юнаків – вихідців з Галичини. Російська військова адміністрація проводила в західноукраїнських землях насильницьку русифікацію. Десятки уніатських священників (зокрема митрополит А. Шептицький) були увיязнені в монастирях на півночі Росії.

В своїх діях російська влада опиралась на “Карпато-русский освободительный комитет”, утворений галицькими москвофілами (В. Дудневич) в Києві на початку війни.

В свою чергу, австрійська влада мала підтримку в організації “Союз визволення України”, що була створена у Відні членами УСДРП А. Жуком, В. Дорошенко та лідерами “Спілки” М. Меленевський, О. Скоропис та ін. на боці австрійської армії виявила бажання воювати значна частина галицької молоді, вихована у військово-спортивних, пожежних та юнацьких організаціях “Сокіл”, “Січ” та “Пласт”. З 16 тис. добровольців було сформовано 2-тисячний легіон Українських січових стрільців (УСС). Погано озброєні, без належного командного складу (у чині сотника тут числився Василь Вишиваний – Вільгельм Габсбург, претендент на український трон), січові стрільці обороняли від царських військ Тужицький перевал у Карпатах, гору Маківку. Великих втрат вони зазнали під час боїв з українцями з Кубанського козачого корпусу. Потрапивши в російський полон, січові стрільці згодом відіграли значну роль у подіях 1918-1920 рр. в Україні. Подібну роль відігравали також сформовані в Австрії та Німеччині з військовополонених українців Синьожупанна та Сірожупанна дивізії.

Питання для самоперевірки:

  1.  Які факти свідчать про відносно високий розвиток економіки України на початку ХХ ст.?
  2.  Дайте характеристику розвитку революційного процесу у 1905 р. та у 1906-1907 рр.
  3.  Яку мету переслідував П. Столипін селянською реформою та чи досяг він її?
  4.  Який зміст вкладається в поняття “український Пיємонт”?
  5.  У чому полягає трагедія українського народу під час Першої світової війни?

Методичні рекомендації

Додаткову інформацію з питань розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст. Навч. посібник. – К.: Либідь, 1998. – 615 с.; Брайчевський М. Конспект історії України. – К.: Знання,1993. – 204 с.; Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України: Навч. посібник. – К.: Знання-Прес, 2002. – С. 394-418, 431-436; Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусев, В.М. Литвин та ін. – К.: Вища школа, 2002. – 719 с.; Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Танцюри. – К.: “Академія”, 2001. – 488 с.; Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – К.: Либідь, 1995. – С. 405-457.

Тема 11. Лекція 11.  Боротьба за відновлення державності України(1917-1920 рр.). (2 год.).

Метою лекції є ознайомлення студентів з процесом  консолідації українського національного руху у зв’язку з розпадом російської імперії та створення нових представницьких органів влади в Україні. Для досягнення мети необхідно розглянути такі питання: 1) Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну.

2) Створення Української Центральної Ради.

3) Перші універсали та їх вплив на українське національне відродження.

4) Історичне значення Центральної Ради.

11.1. Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну

Хід першої світової війни та положення всередині Російської імперії на кінець лютого 1917 р. стає для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) Влади; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд — система Рад); втягнення в революційну діяльності народних мас; активний вихід армії на сцену внутріполітичної боротьби; силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій та активізація національних рухів. Ці процеси позначилися на розвитку України протягом усього 1917-1918 рр. Водночас місцеві чинники зумовили власну специфіку та особливості. Після Лютневої революції влада формально належала Тимчасовому уряду Державної думи. У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади – Ради депутатів як наслідок політичної активності частини трудящих. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. Представники Тимчасового уряду визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Що не відповідало рівню національного руху, а й зумовило появу в Україні альтернативного центру влади — Центральної Ради — громадсько-політичного об'єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. Важливу роль у її створенні відіграли: Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська соціал-демократична робітнича партія та Українська партія соціалістів-федералістів. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського. Зростанню авторитету цього органу влади сприяло те, що він обстоював ідеї національно-територіальної автономії та соціалізму. А також принцип формування Центральної Ради, з трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з'їзди, скликані в травні 1917 р.

Таким чином, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України була паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку.

11.2. Проголошення автономії України

Добу Центральної Ради фахівці поділяють на два етапи: автономістичний (березень 1917 р. — січень 1918 р.) та самостійницький (січень-квітень 1918 р.) Скликаний через місяць після утворення Центральної Ради Всеукраїнський національний конгрес визначив базовий принцип державотворення: “тільки національно-територіальна автономія України у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі”. Спираючись на рішення Всеукраїнського національного конгресу та виражаючи інтереси українського народу, Центральна Рада вимагає визнання і схвалення Тимчасовим урядом автономії України. З цією метою в травні 1917 р. до Петрограда виїхала представницька делегація, очолювана В. Винниченком, М. Ковалевським та С. Єфремовим. Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії, мотивуючи свої дії тим, що, по-перше, оскільки Центральна Рада не обрана шляхом всенародного голосування, вона не може висловлювати волю усього народу українських земель; по-друге, проголошення автономії може спричинити низку територіальних непорозумінь; по-третє, питання про устрій Російської федеративної республіки мають вирішувати Установчі збори. Таке рішення загострило українсько-російські відносини. За цих умов потрібне було нестандартне рішення, яке дало б змогу підняти національно-визвольні змагання на вищий щабель. 23 червня 1917 р. Центральна Рад приймає І Універсал, у якому проголошує автономію України та створює Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Тимчасовий уряд не міг діяти силовими методами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати українські частини та населення. Тому 28 червня 1917 р. для переговорів до Києва прибуває делегація в складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі, яка мусила визнати автономні права України. Її зміст став основою II Універсалу Центральної Ради, від 3 липня 1917 р. Вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, Центральна Рада перетвориться на єдиний найвищий орган України. Генеральний секретаріат стане виконавчою владою в Україні.

Центральна Рада вводить до складу Ради і Генерального секретаріату 30% представників національних меншин, а 16 липня 1917 р. приймає “Статут вищого управління України”, в якому визначає обов'язки, права та межі компетенції Генерального секретаріату. Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 4 серпня 1917 р. видав “Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату”, яка суттєво обмежувала права України: 1) Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду; 2) Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав; 3) Українська територія звужувалась до 5 губерній.

Таким чином, проголошення автономії, відповідало вимогам часу і було логічним кроком у розвитку української національно-демократичної революції.

11.3. Проголошення УНР. Війна Радянської Росії проти УНР. Четвертий Універсал Центральної Ради.

Жовтневе більшовицьке повстання радикально вирішувало частину проблем, але породило нові. Центральна Рада вже в день петроградського перевороту утворює “Крайовий комітету охорони революції в Україні” У жовтні 1917 р. в Україні розгорнулася боротьба між трьома політичними силами — прибічниками Тимчасового уряду, опорною точкою яких був штаб Київського військового округу (КВО); більшовиками, що гуртувалися навколо Центральної Ради. Їхня спроба повстання в Києві зустріла опір. Протягом 29 — 31 жовтня тривали жорстокі бої. Радівці уклали угоду з більшовиками і примусили штаб Київського військового округу 31 жовтня погодитися на умови, запропоновані Радою. 7 листопада 1917 р., вона ухвалює III Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев'яти українських губерній. Він накреслював програму: скасування поміщицького землеволодіння; запровадження 8-годинного робочого дня; встановлення державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам “національно-персональної" автономії; забезпечення демократичних прав і свобод; скасування смертної кари, амністію політв'язням; скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих зборів. Універсал окресливши Україну як незалежну державу, залишив федеративний зв'язок із Росією. Більшовицькі організації України вирішили завоювати маси. Була розгорнута широка агітаційно-пропагандистська кампанія. Дестабілізуючим чинником став зовнішньополітичний тиск, який набуває характеру воєнної загрози. Дії більшовиків були спрямовані на захоплення влади в Україні та встановлення більшовицького режиму. Їх дії мали забезпечити більшість серед делегатів Всеукраїнського з'їзду рад. Але цей план більшовикам реалізувати не вдалося. Прискорювачем подій наприкінці 1917 р. став Маніфест РНК з ультимативними вимогами до Центральної Ради, від 3 грудня. У ньому, з одного боку, визнавалася УНР, а з іншого — робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Ультиматум містив чотири вимоги: відмовитися від дезорганізації фронту, не пропускати через Україну козачі формування, пропустити більшовицькі війська на Південний фронт, припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців. У цей час 4 грудня у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з'їзд рад, на якому більшовики планували захопити владу демократичним шляхом, але сил виявилося замало. Серед 2,5 тис.;. делегатів вони становили незначний відсоток. Всеукраїнський з'їзд рад ухвалив резолюцію про підтримку Центральної Ради та кваліфікував ультиматум РНК, як замах проти УНР, як чинник, здатний “розірвати федеративні зв'язки”. Більшовики разом з лівими есерами, деякими українськими соціал-демократами та кількома безпартійними (всього 127 осіб) залишили Всеукраїнській з'їзд рад і перебралися до Харкова. 11-12 грудня 1917 р. відбувся альтернативний з'їзд Рад, що проголосив встановлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України. Його рішення були визнані правочинними Радянською Росією. З 5 грудня 1917 р., Центральна Рада перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. Захопивши Харків, більшовицькі війська в середині грудня оволоділи залізничними вузлами — Лозовою, Павлоградом, Синельниковим. Діями радянських військ керував харківський центр, до складу якого входили В. Антонов-Овсієнко, М. Муравйов та С. Орджонікідзе. У Києві 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Петлюра). Опорою Центральної Ради були підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) та добровольчі формування. Основну силу більшовиків становили частини регулярної російської армії, що перейшли на їх бік. 25 грудня В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ проти УНР. Радянські війська (30 тис.), очолювані М, Муравйовим, оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами. За цих обставин для Центральної Ради головними стали завдання: мобілізувати український народ; відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для переговорів з Німеччиною. Спробою їх реалізації став IV Універсал, від 11 січня 1918 р. Який декларував низку положень: 1) проголошувалася незалежність, суверенність УНР; 2) на уряд покладалося завдання довести до кінця переговори з Центральними державами; 3) гарантувалася передача землі селянам; 4) констатувалася націоналізація лісів, вод та підземних багатств краю; 5) взято курс на запровадження монополії на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами і встановлення державного контролю над банками; 5)ставилося завдання скликати Українські Установчі збори. На початку 1918 р. Центральна Рада втрачає позицію за позицією. Нерішучість Центральної Ради призвели до того, що у вирішальний момент 16 січня 1918 р. у бою під Крутами, де вирішувалася доля Києва, вона, могла розраховувати лише на 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинула. Більшовицькі війська М. Муравйова 26 січня 1918 р. увійшли до столиці УНР. Потерпівши поразку на теренах України, Центральна Рада спробувала взяти реванш у зовнішньополітичній сфері. Вже 2 грудня 1917 р. між країнами Австро-Німецького союзу та Радянською Росією було підписано угоду про перемир'я, а через тиждень у Брест-Литовську розпочалися мирні переговори. Генеральний секретаріат Центральної Ради 12 грудня 1917 р. звернувся з нотою до всіх воюючих сторін. Про те, що будь-яка угода, підписана Росією, не буде правочинною в Україні. 29 грудня було офіційно визнано учасником процесу делегацію України, на чолі з В. Голубовичем. Мирний договір між УНР і країнами німецького блоку було підписано 26 січня 1918 р. Він передбачав: 1) встановлення кордонів; 2) відмову від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною; 3) взаємний обмін військовополоненими; 4) взаємний обмін надлишками промислових та сільськогосподарських товарів; 5) встановлення взаємних митних пільг; 6) налагодження дипломатичних відносин.

18 лютого 1918 р. німці розпочали наступ. Під тиском 450-тисячної армії більшовики на початку березня залишили Київ. До травня німецько-австрійське військо зайняло майже всю Україну і Крим. Фактично було встановлено окупаційний режим. 

Таким чином, проголошення Української Народної Республіки стало реакцією на жовтневе більшовицьке повстання в Петрограді. Під тиском переважаючих сил радянських військ Центральна Рада втрачає територію, вплив, владу. Брестська мирна угода давала їй шанс для політичної самореалізації, але її демократизм не стикувалися з консерватизмом керівництва німецького блоку. І встановлення авторитарного правління в Україні було лише питанням часу.

11.4. Українська держава часів гетьмана П. Скоропадського.

Навесні 1918 р. Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних політичних подій. Що підштовхнули до консолідації та активізації несоціалістичних сил, лідером яких став генерал П. Скоропадський. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок державного перевороту виникло нове державне утворення — гетьманат “Українська держава”. Суть перевороту полягала в зміні парламентської форми правління на авторитарну створити нову модель української Держави, яка була б здатною зупинити дезорганізацію суспільства. Очоливши гетьманат, П. Скоропадський зосередив усю повноту влади. Він призначав отамана (голову) Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави. Було налагоджено грошову систему, створено державний бюджет, відроджено промислові підприємства та біржі. Помітними були зрушення в галузі культури: створено 150 українських гімназій; вийшло кілька мільйонів українських підручників; відкрито два державних університети в Києві та Кам'янці-Подільському; засновано: Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Українська національна бібліотека, Українську Академію Наук. Також утворено влітку 1918 р. Українська автокефальна православна церква. У зовнішній політиці підтримувались дипломатичні зносини з 15 закордонними державами. П. Скоропадському не вдалося втримати владу. Його успіхи пов'язані зі стабільністю держави, а гарантом була зовнішня сила — війська Німеччини та Австро-Угорщини. Німеччина прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. ЇЇ метою був вивіз продовольства і сировини, та встановлення контролю економікою. Німецька сторона створювала перешкоди для формування української армії. Плани гетьмана (8 корпусів і 4 дивізії) не були реалізованими. Не дала ефекту спроба поновити українське козацтво, як резерв національної армії. Реставрація старих порядків (законодавство гетьманату повторювало Основні закони Російської імперії) та відродження архаїчних форм організації суспільного життя не додавали Українській державі авторитету. З іншого боку, ці чинники перетворювали Україну на осередок реакційних сил Російської імперії Опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, яких цікавила стабільність. До національної ідеї вони ставилися байдуже. Гетьманат мав вузьку соціальну базу, що не відповідала курсу на розбудову національної державності. Спроби повернути поміщикам землю фактично ревізія “стихійної аграрної реформи”, збільшення тривалості робочого дня в промисловості до 12 годин, заборона страйків сприяли формуванню опозиції. У липні-серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху, активізуються повстанські загони селян (40 тис. осіб). Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу гаранта стабільності. Спроби гетьмана змінити орієнтири (проголошення федеративного союзу з не більшовицькою Росією) не могли врятувати ситуацію. 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва і П. Скоропадський був змушений зректися влади і незабаром виїхав за кордон.

Отже, спроба консервативних політичних сил шляхом встановлення авторитарної форми правління стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі.

Питання для самоперевірки 

  1.  Коли центральна Рада стає легітимним українським парламентом
  2.  В чому полягає значення Універсалів Центральної Ради
  3.  Які прорахунки привели до поразки Центральної Ради під час війни з Радянською Росією
  4.  В чому полягає значення створення Української Держави.
  5.  Назвіть основні внутрішньо та зовнішньополітичні прорахунки гетьмана П. Скоропадського.

Методичні вказівки до лекції.

Додаткову інформацію з питань, що були розглянуті в лекції можна знайти у таких виданнях: Бойко О.Д. Історія України, Посібник. – Київ “Академвидав”, 2004; Борисенко В. Курс української історії. – К., 1997; Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. – К., - 1995; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея. – К., 1997; Українська державність у ХХ столітті. – К.,1996.

Лекція 13. Відновлення УНР.

Боротьба за владу в Україні у 1919-1920 рр. (2 год.).

Метою лекції є ознайомлення студентів з основними процесами творення української державності в складних умовах зовнішньої загрози. Та виявити основні причини недовершеності процесу творення національної держави.

Для досягнення мети необхідно розглянути такі питання:

  1.  Українська Народна республіка за доби Директорії. Акт злуки УНР та ЗУНР.
  2.   Проголошення ЗУНР. Окупація Північної Буковини, Бессарабії та Закарпаття іноземними військами.
  3.   Боротьба за владу в Україні в 19919-1920 рр. проголошення УРСР. Запровадження політики "воєнного комунізму". Боротьба проти Денікінщини.
  4.   Україна в 1919-1920 рр. встановлення радянського режиму.
  5.  Радянсько-польська війна та Україна.
    1.  Українська Народна республіка за доби Директорії.

Акт злуки УНР та ЗУНР.

У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз). Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР – Директорію – у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Члени Директорії прибувають до Білої Церкви і переходять до активних бойових дій. Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 р.) сил гетьмана питання? На початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. Нейтралізувавши німців, перетягнувши на свій бік частину гетьманських військ, проголосивши гасла (радикальна аграрна реформа, відновлення 8-годинного робочого дня та ін.), Директорія забезпечила собі перемогу. Це дало змогу зібрати численну армію (100 тис. осіб). Опозиція складалася з політичних угруповань, що мали різні інтереси. Цим пояснюються нечіткість програмних засад, суперечливість внутрішньої політики Директорії. 8 січня 1919 р. було проголошено ліквідацію приватної власності на землю, але в руках заможних селян перебували ділянки площею до 15 десятин землі. Відсутність визначених строків аграрного реформування, брак адміністративного апарату посилювали соціальне напруження. Директорія залишилася без підтримки селян і національних меншин та допомоги кваліфікованих кадрів, її влада послаблювалася відсутністю моделі державотворення. З трьох форм: парламентська республіка, республіка Рад та військова диктатура, Директорія обрала військову диктатуру. Грудневий 1918 р. Трудовий конгрес віддав усю повноту влади Директорії, яка перетворилася на диктатуру С. Петлюри. Протистояння лідерів, відсутність єдності щодо завдань та політичної орієнтації. Так, якщо В. Винниченко та його прибічники обстоювали “радянську платформу”, виступали за союз з більшовицькою Росією проти Антанти та пріоритетне вирішення соціальних проблем, то С. Петлюра зі своїми соратниками схилявся до зближення з Антантою, а першочерговим завданням вважав зміцнення держави через посилення армії та її адміністративних органів.

У цих умовах урядом Радянської Росії було обрано модель війни з використанням маріонеткового уряду. Наприкінці листопада 1918 р. у Курську утворився Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим. Наступним кроком стала публікація 24 грудня 1918 р. в газеті “Известия” – органі ВЦВК – циркуляра Наркомату закордонних справ РСФРР про те, що внаслідок анулювання Брестського мирного договору РНК РСФРР більше не визнає Україну як самостійну державу. Радянські війська дедалі більше заглиблювалися в українську територію, ведучи наступ на Полтаву, Катеринослав і Донбас. Крім того в січні 1919 р. два отамани Григор'єв і Зелений оголосили про перехід на радянські позиції (50 тис.). Катеринославська губернія була центром діяльності формувань Махна, який не визнавав уряду Директорії. Характерними ознаками цього періоду були параліч влади; безлад; єврейські погроми; зростання отаманщини. Директорія намагалася низкою дипломатичних кроків (спроби налагодження контактів з Антантою, проголошення Акта возз'єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) тощо) вивести державу з політичної ізоляції. Проте ці кроки були безуспішними. Безперспективним виявився курс на союз з Антантою, яка робила ставку на підтримку Добровольчої армії. Не виправдав сподівань і акт возз'єднання, як УНР, так і ЗУНР не мали реальних сил, щоб посилити інтеграцію та  державність, між республіками існували розбіжності в політичних позиціях та орієнтації на міжнародній арені.

Сили  директорії катастрофічно танули наприкінці січня 1919 р., залишилось 21 тис. бійців. Армія страждала від нестачі матеріального постачання та озброєння, незадовільного санітарного стану. Після того, як радянські війська 12 січня захопили Чернігів, 19 січня – Полтаву, а 27 січня – Катеринослав, поразка Директорії стала очевидною. 5 лютого 1919 р. війська УНР залишають Київ, а навесні радянська влада була встановлена майже на всій території України.

Таким чином, приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери. Проте суперечлива внутрішня політика; протистояння політичних лідерів; слаба армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй утвердити незалежну УНР.

13.2. Проголошення Зунр. Окупація Північної Буковини, Бессарабії та Закарпаття іноземними військами.

Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали чинниками, які кардинально змінили співвідношення міжнародних сил. Багатовікові імперії захиталися під потужним тиском революційних вітрів. Австрійський цісар Карл 16 жовтня 1918 р. видає маніфест, суть якого полягала в пропозиції народам, що входили до складу Австро-Угорської імперії, створити власні сейми, які б представляли новостворені держави. Українські парламентарі, депутати галицького й буковинського сеймів 18 жовтня 1918 р. утворили у Львові Українську Національну Раду. Яка поставила питання проголошення Української держави. Така позиція вступила в протиріччя з намірами поляків, які вже 28 жовтня в Кракові створили польську ліквідаційну комісію, завдання якої передача влади польській адміністрації (1 листопада 1918 р.) Українські офіцери, які ще у вересні 1918 р. утворили Центральний військовий комітет, вирішили взяти владу. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1,5 тисячі українських вояків на чолі з сотником УСС Д. Вітовським оволоділи Львовом. Українська Національна Рада згодом поширила свій вплив на значну територію. 11 листопада було утворено Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким, а  через два дні було затверджено конституційні основи Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). 21 листопада збройні формування поляків захопили Львів. Уряд Західноукраїнської Народної Республіки змушений був переїхати до Тернополя, а потім до Станіслава. ЗУНР енергійно шукала підтримки на міжнародній арені і відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині. Але світове співтовариство визнавати ЗУНР не поспішали. За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії, намагаючись зміцнити свої позиції, 1 грудня 1918 р. у Фастові укладають попередню угоду про об'єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Проголошення Акта з'єднання відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. Ця подія мала символічний характер і до справжнього об'єднання справа не дійшла. Водночас зближення дало практичні наслідки під час реорганізації Української Галицької Армії (УГА) значну роль відіграли офіцери, рекомендовані урядом УНР, насамперед генерал М. Омелянович-Павленко, який став командувачем  УГА.  Реорганізована УГА, у середині січня 1919 р., методично витісняла поляків з Галичини. Збройні формування ЗУНР розпочали в середині лютого 1919 р. Вовчухівську операцію. Успішний початок операції був перерваний втручанням представників Антанти. Західні держави направили 22 лютого 1919 р. до Галичини місію яка намагалася переконати керівництво ЗУНР у необхідності припинення протистояння та перенесення питання про належність Галичини на розгляд Паризької мирної конференції. Час, який було втрачено на переговори, поляки використали для зміцнення своєї армії. Польські збройні формування відтіснили УГА від Львова та поновили залізничне сполучення з Перемишлем. Стратегічна ініціатива знову вислизнула з рук української сторони. Нова спроба замирення закінчилася невдачею.  У травні 1919 р. польський уряд направив на український фронт 80-тисячну армію генерала Й. Геллера. Вже на початку червня 1919 р. польські війська контролювали майже всю Галичину. Вся повнота влади перейшла до диктатора ЗУНР Є. Петрушевича. 7-28 червня 1919 р. УГА провело Чортківську офензиву, що мала на меті стабілізувати ситуацію. Ця операція розгорталася успішно, але хронічна нестача зброї та боєприпасів, посилення міжнародного тиску стали основними причинами поразок, які розпочалися після 27 червня 1919 р. 16-18 липня формування УГА перейшли річку Збруч і Східна Галичина опинилася під польською окупацією.

Таким чином, зумовлені Першою світовою війною революційні процеси, призвели до падіння Австро-Угорської імперії. Однією з новостворених держав стала Західноукраїнська Народна Республіка. З моменту її виникнення вона зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі сусідніх держав, особливо Польщі; збройною агресією на територію ЗУНР; міжнародним невизнанням тощо.

13.3. Боротьба за владу в Україні в 1919-1920 рр. Проголошення УРСР. Запровадження політики „воєнного комунізму”. Боротьба проти Денікінщини.

1919 р. увійшов у історію України встановленням радянської форми державності. Першим кроком стала відмова більшовиків від попередньої назви Держави – Українська Народна Республіка. З 6 січня 1919 р. держава, що стверджувалася радянськими силами, одержала нову назву – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з переїздом до Харкова зазнав значних змін. По-перше, на чолі уряду, за рекомендацією В. Леніна, став X. Раковський. По-друге, український уряд, став називатися Радою народних комісарів (РНК), а його підрозділи – народними комісаріатами. Юридичне оформлення радянської державності відбулося 10 березня 1919 р., коли III Всеукраїнський з'їзд рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР Прокламувалися скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з'їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питання. Модель соціальне-економічної політики РНК України “воєнний комунізм”. Його складові: націоналізація підприємств; заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів; мілітаризація, встановлення державного контролю за виробництвом, загальна трудова повинність; продовольча розкладка. Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що включала монополію на утримання твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі. Така політика не подобалася українському селу. Навесні 1919 р. піднялася хвиля селянського руху. Очолювані отаманами Зеленим (Д. Терпило), Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими селяни почали повстання. У квітні відбулося 98 виступів, а в червні-липні — вже 328. Піком антибільшовицьких повстань став виступ збройних формувань М. Григор'єва. Григор'євцям швидко вдалося захопити Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Проте Григор'єва не підтримали інші лідери повстанців – Н. Махно, Зелений; Радянські війська придушили виступ М. Григор'єва. Внутрішній фронт поглинав все більше сил та ресурсів УСРР, роблячи крах більшовицького режиму неминучим.

Таким чином, 1919 р. на теренах України мала місце чергова спроба утвердження більшовицького режиму. Проявами цього процесу стали організація радянської державної структури; прийняття першої Конституції УСРР.  Економічним підґрунтям реалізації більшовиками своїх планів була політика “воєнного комунізму”, наслідками якої став розрив економічних зв'язків між містом і селом, зростання соціального напруження. Відповіддю українського народу на продрозкладку став повстанський рух, який розхитував пануючий режим зсередини, суттєво ослаблюючи його.

13.4. Україна  в 1919-1920 рр. Вставлення радянського режиму.

Межа 1919-1920 рр. характеризується безладом і анархією на території України. Наприкінці весни 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні, що стало помітним на тлі посилення Добровольчої армії А. Денікіна. Вже 4 травня денікінці оволоділи Луганськом, згодом їм підкорилися Маріуполь, Харків, Катеринослав. А. Денікін 3 липня 1919 р. підписує “Московську директиву” – наказ про наступ на Москву, складовою якого було оволодіння Україною. Наприкінці липня денікінці встановили свій контроль над Кримом та майже над усім Лівобережжям. Послаблення радянської влади давали шанс українським військам під керівництвом С. Петлюри на проведення контрнаступу на Правобережжі. Об'єднана українська армія налічувала майже 80 тис. осіб. 11 серпня 1919 р. було утворено Штаб Головного отамана. Протиріччя виявилися одразу: якщо лідер ЗУНР Є. Петрушевич для боротьби з Польщею та радянською Росією ладен був укласти угоду з Денікіним, то С. Петлюра саме в Денікіні бачив основного ворога, для перемоги над яким не виключав союзу з радянською стороною. Спільний похід військ УНР і ЗУНР, що розпочався наприкінці липня 1919 р., спочатку розгортався досить успішно – протягом серпня вони захопили Вінницю, Житомир, Бердичів та ін. ЗО серпня частини УГА вступили до столиці і розпочали підготовку до параду, який мав відбутися наступного дня. Проте вже вдосвіта 31 серпня кіннота Добровольчої армії через міст, на якому українське військо не виставило охорони, вдерлася до міста, встановили контроль над значною територією Києва. Українські частини невдовзі залишили Київ. І потрапили у своєрідний “трикутник смерті”: між радянськими військами, білогвардійською армією та збройними формуваннями Польщі. Восени 1919 р. поширилася епідемія тифу, яка поглинула майже 3/4 особового складу українського війська. За цих обставин командуючий УГА М. Тарнавський, розпочав переговори з денікінцями. Укладена 6 листопада 1919 р. угода переводила збройні формування УГА під командування білих. Отже, збройні формування ЗУНР та УНР через виявилися переможеними під час жорсткої боротьби в другій половині 1919 р. за контроль над Україною. Переможцем вийшла білогвардійська Добровольча армія. Вона поділила землі на три області — Харківську, Київську та Новоросійську. На чолі  з губернаторами. Характерними рисами окупаційного режиму були: 1) встановлення терористичної диктатури; 2) застосування репресій; 3) обстоювання гасла “единой й неделимой России”; 4) відновлення поміщицької влади; 5)  відродження свободи торгівлі; 6) ліквідація 8-годинного робочого дня;  7) обіцяння аграрної реформи; 8) обмеження вжитку української мови; 9) посилення шовінізму, національної ворожнечі. Така політика викликала обурення та протест народних мас. Стихійна хвиля народного невдоволення посилила партизанський рух (100 тис.). Найпотужнішою течією повстансько-партизанського руху була махновська. 5 серпня 1919 р. Н. Махно видав наказ про утворення Революційної повстанської армії України (махновців). 20 вересня 1919 р. на ст. Жмеринка між махновцями та петлюрівцями була укладена угода про боротьбу з Денікіним. Одержавши від Петлюри зброю та боєприпаси, Махно взяв під контроль територію від Перекопа до Бердянська і від Каховки до Синельникового. Денікін направив проти них армійський та кінний корпус. Н. Махно змушений був залишити Північну Таврію та відійти до Катеринослава. Слабкістю білогвардійців скористалися більшовики. Їх жовтневий наступ призвів до втрати А. Денікіним стратегічної ініціативи, а вже в березні 1920 р. більшовики володіли майже всіма великими містами України. Втретє прийшовши в Україну, радянська влада намагалася врахувати свої помилки. Ленін розробив проект резолюції “Про радянську владу в Україні”. Суть цього документа полягає у формальному визнанні самостійності України; запровадженні повільніших темпів націоналізації; зменшенні обсягів продрозкладки; залученню до керівництва українців. Але на практиці мало місце утвердження централізму через систему ревкомів та комітетів незаможних селян. Почалося відновлення політики “воєнного комунізму” та хвилею червоного терору.

Таким чином, у середині 1919 р. більшовицький режим в Україні, поступився місцем терористичній диктатурі денікінців. Проте реакційна та консервативна модель управління та соціально-економічні перетворення не задовольнили народних мас. Свою роль в ослабленні денікінського режиму відіграла об'єднана армія УНР та ЗУНР. Скориставшись слабкістю свого ворога, більшовики втретє встановили свій контроль на Україні. Незважаючи на те, що значна частина проголошених положень була невиконана, пропагандистської компанії було достатньо, щоб забезпечити радянському режиму стабільну соціальну базу та підтримку.

13.5. Радянсько-польська війна та Україна

21 квітня 1920 р. голова дипломатичної місії УНР А. Левицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський підписали політичну та торговельно-економічну конвенції. Підписана угода стосувалися таких питань: 1) Польща визнавала незалежність УНР; 2) українському населенню в Польщі, як і польському в Україні гарантувалися національно-культурні права; 3) УНР погоджувалася на анексію Польщею західноукраїнських земель. 24 квітня 1920 р. між Польщею та УНР було укладено військову конвенцію, суть якої в об'єднанні сил для боротьби з більшовиками. Вже 25 квітня 1920 р. об'єднані польсько-українські військові почали бойові дії. Раптовість удару, краще озброєння та потрійна перевага в силах принесли успіх. 6 травня польсько-українське військо увійшло до Києва. Після форсування Дніпра польські та українські частини були зупинені на лінії Вишгород — Бориспіль. Червона армія перегрупувала сили і вже 14 травня розпочала контрнаступ. 26 травня було не тільки визволено Київ, Вінницю та Коростень, а й розпочато наступ на Львів. Поступово польсько-радянська війна для більшовиків перетворювалася на наступальну. Але проблеми в радянських військ наростали. Відрив від тилів, швидкі темпи просування та значні втрати знесилили Червону армію. Створивши шестикратну перевагу польські війська перейшли в наступ. У жовтні 1920 р. між Польщею та радянською Росією було укладено перемир'я, яке примусило 35-тисячне військо УНР вести боротьбу самостійно. 18 березня 1921 р. між протидіючими сторонами було укладено Ризький мирний договір, суть якого полягала у визнанні Польщею існування УСРР та переході під контроль польської держави Підляшшя, Холмщини, Західної Волині та Західного Полісся.

Після того, як у листопаді 1920 р. радянські війська вибили Врангеля з Криму та розгромили основні сили махновських повстанських загонів, громадянська війна в Україні фактично завершилася.

Таким чином, укладена Польщею та УНР Варшавська угода не дала змоги реалізувати плани С. Петлюри. Відповіддю на швидкий наступ польсько-українського війська став Потужний контрнаступ більшовицьких сил. Завершення громадянської війни засвідчувало не тільки перемогу радянської влади на теренах колишньої Російської імперії, а й поразку національно-патріотичних вил та болючий територіальний розкол українських земель.

Питання для самоперевірки

  1.  Які причини зумовили поразку Директорії УНР?
  2.  В чому полягає значення проголошення ЗУНР?
  3.  Від позиції якої соціальної групи українського суспільства залежала доля Української незалежності?

Методичні рекомендації

Додаткову інформацію з питань, що були розглянуті в лекції можна знайти у таких виданнях: Бойко О.Д. Історія України. Посібник. – Київ: “Академвидав”, 2004; Борисенко В. Курс української історії. –  К., 1997; Павленко Ю., Храмов Ю.  Українська державність у 1917-1919 рр. – К.,  1995; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея. – К., 1997; Українська державність у ХХ столітті. – К.,1996.

Тема 12. Лекція 14. Міжвоєнний період в історії українського народу (1921 – 1939 рр.) (2 год.).

Метою лекції є  показати студентам трагічність періоду між двома світовими війнами для української землі, поділеної між чотирма країнами.

Для досягнення означеної мети необхідно розглянути такі основні питання:

  1.  УСРР на початку 20-х років. Міжнародне і внутрішнє становище. НЕП. Створення СРСР.
  2.  Соціально-економічні перетворення. Індустріалізація. Колективізація. Голод 1932-1933 рр. Процес формування тоталітарного режиму в СРСР.
  3.  Національно-культурне будівництво. Політика коренізації.
  4.  Західноукраїнські землі у 20 – 30-ті роки. Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини.
    1.  УСРР на початку 20-х років. Міжнародне і внутрішнє становище. НЕП. Створення СРСР.

Радянські республіки на початку 20-х років формально були самостійними. Фактично ж вони утворювали одну державу без назви завдяки панівній у кожній із них єдиній Комуністичній партії. Воєнні дії, що точилися майже безперервно протягом семи років завдали величезної шкоди народному господарству України. Чисельність промислових робітників скоротилася наполовину. Продовольство в селян держава вилучала методом продрозкладки, тобто примусово. Від початку 1921 р. селянські повстання охопили майже всю Україну. Селяни виступали проти продовольчої та посівної розкладки, за вільну торгівлю.

З метою подолання кризи більшовики вдалися до політичних методів. Вимушеною реакцією став відхід від спроб замінити ринковий механізм директивним управлінням. Була впроваджена так звана “нова економічна політика” (НЕП), яка охоплювала період з 1921 до 1928 рр.

НЕП передбачав систему заходів, спрямованих на використання “в інтересах будівництва соціалізму” товарного виробництва, ринкових відносин, економічних методів господарювання. Найважливішими з них були: зміна продрозкладки на продподаток; денаціоналізація частини промислових підприємств, насамперед дрібних; допуск приватного капіталу, заохочення іноземних концесій; відмова від натуралізації господарських відносин та запровадження вільної торгівлі (на території України діяло біля 75 тис. приватних торгових закладів); нормалізація фінансової системи (відновлено у повному обсязі грошовий обіг, банки, кредитні установи, проведено грошову реформу 1922 – 1924 рр., яка зупинила інфляцію); децентралізація керівництва промисловістю.

Поруч з впровадженням непу у 1921-1923 рр. тривав голод. Викликано це було посухою, скороченням виробництва продовольства внаслідок господарської руїни та непомірні реквізиції часів військового комунізму.

НЕП поширювався не тільки на одноосібні селянські господарства, але й на радгоспи. Селянство повністю освоїло конфісковану в поміщиків землю й перевищило дореволюційний рівень виробництва сільськогосподарської продукції.

26 вересня 1922 р. Ленін надіслав листа до Політбюро ЦК РКП (б), в якому висунув і обґрунтував нову форму державного союзу Радянських республік. Пропонувалося, щоб Російська і Закавказька федерації, Україна і Білорусія утворили новий союз федерацій.

10 грудня 1922 р. УІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив Декларацію про утворення Союзу РСР.

30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Остаточні тексти цих документів, з урахуванням зауважень і пропозицій союзних республік мав затвердити наступний з'їзд Рад.

Договір про утворення СРСР був пройнятий централізмом. В ст. 13 Договору записано: "Декрети і постанови РНК СРСР обов'язкові для всіх союзних республік і беруться до виконання безпосередньо на всій території Союзу". У компетенції республіки залишається тільки те, що знаходиться поза межами радянської автономії: внутрішні справи, юстиція, освіта, землеробство, охорона здоров'я, соціальне забезпечення.

26 січня 1924 р. відкрився ІІ з'їзд Рад СРСР. Він остаточно затвердив першу Конституцію СРСР. Конституційне оформлення Союзу завершилося.

ІХ Всеукраїнський з'їзд Рад у травні 1925 р. затвердив новий текст Конституції УРСР. У ній законодавчо затверджувалось входження УРСР до складу СРСР, визначалися компетенція і функції республіканських органів влади і управління.

  1.  Соціально-економічні перетворення. Індустріалізація. Колективізація. Голод 1932-1933 рр. Процес формування тоталітарного режиму в СРСР.

На ХІV з'їзді ВКП(б) у грудні 1925 р. тривала дискусія "про можливість побудови соціалізму в одній країні". Сталін говорив про індустріалізацію як генеральну лінію. Було сформульоване головне завдання індустріалізації: перетворення СРСР з країни, яка ввозить машини і обладнання в країну, яка їх буде виробляти, щоб СРСР став економічно самостійною державою.

Необхідно було розв'язати питання про кошти для індустріалізації.

У грудні 1927 р. відбувся ХV з'їзд ВКП (б). Було затверджено директиви першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства, розрахованого на 1928/29 – 1932/33 господарські роки. У них висувалися три взаємозв'язані завдання: прискорений розвиток воєнної промисловості, розгортання часткової колективізації сільського господарства і підвищення добробуту народу.

Взимку 1927-1928 рр. спалахнула хлібозаготівельна криза. Скориставшись цим, Сталін розпочав "стрибок в індустріалізацію" за рахунок вилучення коштів з сільського господарства. Нова економічна політика замінювалася на політику воєнно-комуністичного штурму з продрозкладкою, забороною торгівлі, картковою системою, інфляційним випуском паперових грошей, розоренням заможних селян.

У січні 1932 р. утворено наркомат важкої промисловості. Підприємства легкої і лісової промисловості увійшли до відповідних нових наркоматів. На всіх рівнях запанували адміністративно-директивні методи управління.

Проте індустріалізація мала певні успіхи: на Україні розташовувалось 12 підприємств – 7 новобудов та 5 докорінно реконструйованих старих підприємств. До новобудов належали 3 металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпрогес, Дніпроалюмінбуд, Краммашбуд, ХТЗ. Гігантами серед реконструйованих об'єктів були Луганський паровозобудівничий завод і 4 металургійні заводи. Розвивалась електроенергетика. У харчовій промисловості виникли нові галузі – маргаринова, молочна, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська.

Складовим елементом "стрибка в індустріалізацію" стала суцільна колективізація сільського господарства, механізм якої було запущено на листопадовому (1929 р.) Пленумі ЦК ВКП(б). Створена комісія під керівництвом наркома землеробства СРСР Я.А Яковлева визначила терміни суцільної колективізації в основних зерновиробних районах. В Україні планувалося закінчити колективізацію восени 1931 або навесні 1932 р.

Усуспільнювалися не тільки засоби виробництва, але й продуктивна худоба та птиця. У відповідь на насильство селяни відповіли масовим невдоволенням, відкритим протестом аж до антирадянських збройних виступів. Знищення худоби набрало масового характеру.

21 лютого 1930 р. у Москві відбулася нарада партійних керівників Російської федерації і України, яка виробила заходи щодо виправлення становища. 2 березня газета "Правда" надрукувала статтю Сталіна "запаморочення від успіхів", у якій засуджувалися "перегини", відповідальність за які Сталін цілком переклав на місцевих працівників.

Проводилася політика "ліквідація куркуля як класу".

У 1932 р. ситуація  в сільському господарстві була катастрофічною. Певною мірою це призвело до голодомору 1932-1933 рр. Голод був наслідком спроби здійснити соціалістичні перетворення воєнно-комуністичними методами.

Примусова колективізація і продрозкладка, вислання за межі України найкращих трудівників, штучний голодомор призвели до глибокої деградації сільськогосподарського виробництва.

Після вбивства С. Кірова 1 грудня 1934 р. розпочалася масова кампанія репресій Жертвами її стали партійні та державні діячі, члени ЦК, а також залишки інтелігенції – Коцюбинський, Затонський. В СРСР  встановлювався тоталітарний режим.   

Сталін орієнтувався на високі темпи розвитку господарства, для цього йому була потрібна мобільна адміністративна система, яка тримала б апарат під постійним тиском не тільки зверху, але й знизу. Викривленою формою такого "контролю" стали в 30-ті рр. постійні заклики до мас виявляти "дворушників", "троцькістів" у середовищі керівників. Парадокс полягав у тому, що Сталін неодноразово закликав до більшої демократизації внутріпартійного життя. Реально під таким гаслом йому було легше замінити керівників на місцях новими, більш слухняними.

Тоталітарний режим, сформований у СРСР у 20-30-ті рр характеризувався тотальним відчуженням народу від власності й політичної влади, всеосяжним контролем компартійної верхівки над усіма сферами життя суспільства. Домінуючою рисою його була монополія на владу Комуністичної партії. Зрощування партійного і державного апаратів, монополізація політичної влади призвела до утвердження режиму беззаконня і політичного терору. Номенклатурний принцип (призначення та переміщення керівних кадрів з волі вождя) – головний антидемократичний стрижень командно-адміністративної системи управління, який забезпечував особисту залежність кадрів від вищих керівних органів, їх повну не підзвітність народу.

Радянському тоталітарному режиму було властиве широке використання єдиної ідеології, намагання пояснити кожен аспект соціального життя. Соціальні цілі, зразки поведінки, ворогів він характеризував спрощення, іноді в перекрученій формі. Тоталітарна ідеологія стала об'єктом фанатичної віри, неприступним для критики. Ідеологічна монополія тісно була пов'язана з монополією на інформацією. Ще одною рисою радянського тоталітаризму був контроль над економікою. Режим контролював усі галузі економіки через державне соціально-економічне планування, на підставі якого визначались завдання для кожного підприємства.

14.3. Національно-культурне будівництво. Політика коренізації.

Після ХІІ з'їзду РКП(б) (квітень 1923) почали розгортати політику коренізації. На з'їзді було засуджено великоросійський шовінізм і колонізаторство. В Україні реформа почалася проголошенням ЦК КП(б)У в червні 1923 р. політики українізації. Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського життя (українська мова – мова публічних виступів, державного і партійного діловодства, зовнішніх проявів влади – написів, вивісок, печаток), до обов'язкового вживання української мови в установах, особливо при контактах із сільським населенням, до переведення судочинства на українську, до зміцнення позицій української школи, культури, науки.  

Ставлення Сталіна до політики українізації було негативним. В кінці 20-х рр. розпочалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції, викриття т.зв. "національного ухилу" в КП(б)У, розгром міфічних "Українського національного центру", "Польської організації військової", "Блоку українських націоналістичних партій" та ін.

Особливий склад Верховного суду УРСР 19 квітня 1930 р. виніс вирок у справі Спілки визволення України (СВУ), трактованої як контрреволюційна організація. Цей вирок був остаточний і оскарженню не підлягав: 45 діячів української культури (академіки Сергій Єфремов, Михайло Слабченко, професори: Й. Гермайзе, В. Ганцов та ін, письменники: Л. Старицька, Івченко та ін., науковці ВУАН, викладачі вузів, вчителі тощо) було репресовано.  Процес українізації припинився раптово на початку 1933 р. після прибуття на Україну особистого представника Сталіна, озброєного диктаторськими повноваженнями П. Постишева, секретаря ЦК ВКП(б). Упродовж 1933 р. з Росії на Україну переведено багатьох відповідальних працівників неукраїнської національності. Спільними зусиллями вони потопили українізацію в крові.

14.4. Західноукраїнські землі у 20 – 30-ті роки. Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини.

14 березня 1923 р. Рада послів Антанти прийняла постанову про довічне включення Галичини і Західної Волині до складу Польщі.

З листопада 1918 р. на народному вічі в Чернівцях мешканці Буковини проголосили себе частиною України. Але 11 листопада 1918 р. Чернівці зайняли румунські війська. Два десятиліття там проводилася політика румунізації.

12 січня 1919 р. Чехословаччина ввела війська в Ужгород. Решту Закарпатських земель окупувала Угорщина комуністичного уряду Бела Куна. За згодою Антанти 5 серпня 1919 р. чехословацьке військо повністю підкорило Закарпаття. Рада послів згодом офіційно віддала землі Буковини та Закарпаття відповідно Румунії та Чехословаччини.

Польська влада намагалась різними способами послабити український національно-визвольний рух. До Східної Галичини було приєднано 6 повітів Західної Галичини. Це було зроблено для послаблення позицій українського електорату на виборах. Провокувались міжконфесійні конфлікти. Польський уряд почав проводити політику інкорпорації, яка передбачала створення мононаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. З цією метою, незважаючи на аграрне перенаселення Східної Галичини сюди спрямовувалися польські колоністи – "осадники" (200 тис.), яким надавалися кращі землі, фінансова допомога. Це також загострювало міжнаціональні відносини й земельну проблему.

З приходом до влади Ю. Пілсудського була висунута доктрина польського "прометеїзму", яка означала, що історична місія Польщі – допомогти звільненню східноукраїнських земель від влади Москви та об'єднати їх з Польщею на федеративних засадах. Тому передбачалося замінити курс на етнічну асиміляцію курсом на державну асиміляцію, тобто зробити українців свідомими патріотами Польщі.

У 1930 р. відносини між українським селянством і польськими осадниками різко загострилися. Було зареєстровано 2200 підпалів майна польських колоністів та інших дій проти них. У відповідь уряд вдався до політики "пацифікації" (заспокоєння), яка охопила 500 сіл. У 1934 р. в Березі Картузькій на Поліссі було влаштовано концтабір, в якому утримували 2 тис. політв'язнів, переважно українців. Того ж року Польща відмовилась від свого зобов'язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншин.

Суспільно-політичний рух на Західній Україні мав 3 течії: 1) легальні партії; 2) націоналістична (підпільна); 3) комуністична.

Легальні партії. Найвпливовішою легальною партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО, з 1925 р.). Її програма передбачала автономію українських земель у складі Польщі і нормалізацію українсько-польських відносин. По суті це була ліберальна партія. Другою впливовою серед легальних партій була Українська соціалістично-радикальна партія (з 1926 р.). Серед вимог – обмеження приватної власності, незалежність України. Ще одна легальна партія – Українська соціал-демократична партія, заснована у 1900 р. відновила свою діяльність з 1929 р. У 1930 р. була створена Українська національна католицька партія.

У 1925 р. українці мали 12 політичних партій і досягли певного представництва у сеймі.

Націоналістична течія. Окрім Української Військової Організації (УВО) у середині 20-х рр. утворилися інші націоналістичні групи, здебільшого створені студентською молоддю. Представники цих груп і УВО зібралися 29 січня 1929 р. на з'їзд у Відні і вирішили утворити єдину підпільну революційну організацію – ОУН. Головою Проводу ОУН став Євген Коновалець. Ідеологія ОУН базувалась на "інтегральному націоналізмі", розробленому Д. Донцовим. Згідно з нею українська нація є абсолютною цінністю, незалежність України – найвищою метою. У практичній діяльності ОУН застосовувала тактику "перманентної революції", що передбачала постійні збройні акції проти польської влади. Вони особливо посилились, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став Степан Бандера.

Найвідоміша акція ОУН – вбивство у 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію. Процес над учасниками теракту відбувся з 18 листопада 1935 р. до 13 січня 1936 р. у Варшаві, завершившись трьома вироками до страти, які потім були замінені на довічне ув'язнення (у т.ч. С. Бандера). Варшавський процес дав можливість польській громадськості дізнатися про боротьбу українців.

Комуністична течія. Нелегально діяла у Польщі також комуністична партія Західної України (КПЗУ). Її робота була прикрита легальними газетами, журналами, організаціями. Ліві партії контролювалися Комінтерном, а останній – ВКП(б). Таким чином, КПЗУ виконувала і схвалювала всі вказівки Сталіна та радянського уряду. Вона заперечувала голодомор 1932-1933 рр., схвалювала насильницьку сталінську колективізацію та масові репресії 30-х рр. в СРСР. Рядові члени вірили в ідеали світової революції. КПЗУ виникла в 1919 р. і, звинувачена Комінтерном у буржуазному націоналізмі, була розпущена у 1938 р. У 1926 р. було створено Українське селянське робітниче соціалістичне об'єднання (Сільроб), яке діяло під керівництвом КПЗУ.

Відновила свою діяльність "Просвіта". По містах і селах відкривалися її читальні. У 1938 р. товариству "Просвіта" підпорядковувалися 84 філії (повітові осередки), читальні, театральні гуртки, хори, духові оркестри тощо.

НТШ в 1920 р. закликало молодь відвідувати спеціальні академічні курси. Уряд їх закрив. Тоді українська професура відкрила ряд підпільних факультетів університету, політехніки, медінституту.

Економічна сфера: з кожним роком рентабельнішою ставала українська кооперація. Вона охопила всі села і міста краю. Запрацювали банки, страхові та акціонерні товариства.

Суттєвим чинником суспільно-політичного життя у Західній Україні була греко-католицька церква (4,4 млн. віруючих). Значний вплив мала діяльність її митрополита Андрія Шептицького, який протестував проти політики пацифікації. Православна церква налічувала 2 млн. віруючих. У 1924 р. під тиском польського уряду вона розірвала зв'язки з Московським патріархатом і проголосила автокефалію.

Варто відзначити, що у Польщі виходило 83 українські газети, 21 з них – політична. Незважаючи на сувору цензуру, українська політична думка могла бути оприлюднена.

Питання для самоперевірки

  1.  Якими причинами було обумовлене впровадження політики НЕПу?
  2.  У якому документі законодавчо затверджувалось входження УРСР до складу СРСР?
  3.  Які фактори сприяли встановленню тоталітарного режиму в СРСР?
  4.  У чому полягала політика коренізації? Які наслідки вона мала для України?
  5.  Назвіть основні течії суспільно-політичного руху на Західній Україні.

Методичні вказівки до лекції

Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Бойко О.Д. Історія України. – К.: "Академія", 2002. – 655 с.; Новітня історія України. – К.: "Вища школа", 2002. – 720 с.; Політична історія України / за ред. В.І. Танцюри. – К.: "Академія", 2001. – 488 с.  

Тема 13. Лекція 15. Україна в роки Другої світової війни

(1939-1945 рр.) (2 год.).

Друга світова війна була найтрагічнішим періодом в історії людства. Повною мірою це стосується й України. Війна залишила глибокий слід в історичній долі України, понівечивши долі мільйонів людей, завдавши величезних матеріальних збитків. Метою лекції є вивчення основних подій Другої світової війни на території України, їх характеристика та з’ясування значення цього періоду в історії України. Для досягнення означеної мети необхідно розглянути такі питання:

1) Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Пакт Молотова-Ріббентропа. Входження західноукраїнських земель до складу СРСР. Радянізація західноукраїнських територій.

2) Напад фашистської Німеччини на СРСР. Оборонні бої на території України у 1941-1942 рр. Причини поразок Червоної армії на початку війни.

  1.  Окупаційний режим в Україні (1941-1944 рр.). Політичні та економічні плани нацистів щодо України та методи їх реалізації.
  2.  Рух опору проти німецько-фашистського режиму на території України. Радянський партизанський рух. Збройна боротьба формувань ОУН-УПА.
  3.  Завершення Другої світової війни. Внесок народу України в перемогу над фашизмом.

15.1. Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Пакт Молотова-Ріббентропа. Входження західноукраїнських земель до складу СРСР. Радянізація західноукраїнських територій.

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску Німеччини, почала розвалюватися. За цих умов українське питання стало важливим чинником у міжнародній політиці. Напередодні війни виявилися три групи країн, які були зацікавлені у вирішенні українського питання:

  1.  СРСР, Польща, Румунія, Чехо-Словаччина намагалися утримати вже підвладні їм землі й за можливості приєднати нові.
  2.  Англія, Франція і США - намагалися у цей спосіб задовольнити свої геополітичні інтереси;
  3.  Німеччина, яка боролася за світовий простір і претендувала на українські землі, та Угорщина, що була незадоволена умовами Тріанонського миру 1920 р. і активно домагалася повернення Закарпаття.

Самі ж українці не могли вирішити власні проблеми.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Вже в березні-травні 1933 р. рейхсляйтер Розенберг здійснив напівофіційні візити до Лондона і Локарно, де обґрунтував план поділу СРСР шляхом відриву від неї України.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29-30 вересня 1938 р.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Окрім Німеччини, зацікавленість у Закарпатській України виявили Польща та Угорщина.

6 березня 1939 р. німецькі війська окупували Богемію і Моравію. Гітлер дав дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України. Цими діями Німеччина поширювала свій вплив на Схід. Радянський Союз за цих умов пішов на зближення з гітлерівською Німеччиною.

23 серпня 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років, в якому заявлялося, що обидві сторони хочуть зміцнити справу миру: зобовязувалися не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної; не підтримувати жодної третьої сторони, яка розвязувала б війну проти однієї з них; не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, вирішувати конфлікти лише шляхом дружнього обміну думками. Водночас було підписано і таємний пакт до нього, який складався з трьох основних статей: ст.1. вносила до російської зони впливу Фінляндію, Естонію, Латвію; ст.2. визначала межу зон впливу в Польщі по лінії річок Нарев - Вісла - Сян”; ст.3. відзначала “інтереси СРСР щодо Бессарабії”. Ці документи приводили до поділу світу на сферу впливу двох тоталітарних держав - СРСР та Німеччини.

Результатом Мюнхенської згоди і пакту “Молотова - Ріббентропа” стало розвязання Другої світової війни нападом фашистських військ на Польщу 1 вересня 1939 р. У воєнному плані Польща чинила опір недовго. Німецький наступ був нищівний, проведений з великою перевагою в силі та з використанням новітньої тактики, де провідна роль відводилася танкам і авіації. 17 вересня у Польщу зі Сходу увійшли радянські війська.

28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний союз був підтверджений Договором про дружбу і кордон, який формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу Радянського Союзу. У Західній Україні було інспіровано “відновлення” радянської влади - 22 жовтня  організовано вибори і робота Народних Зборів у Львові, які звернулись із проханням про входження до СРСР (в декларації Народних Зборів йшлося про воззєднання з Радянської Україною).

У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся з ультимативними вимогами до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Північну Буковину і Бессарабію. Таким чином, вперше українці обєдналися в межах однієї держави.

Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки були націоналізовані та передані в державну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, ліквідована поміщицька та церковна власність на землю, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоровя, що, безперечно, поліпшувало життєвий рівень населення. Водночас почалося механічне перенесення на цю територію “казармового” соціалізму. Йшов процес руйнування створених західними українцями соціально-політичної та культурної інфраструктури: депортовані на схід відомі українські політичні лідери, ліквідовані численні кооперативи, припинили діяльність товариства “Просвіти” тощо. Із політичних організацій залишилася більш-менш дієздатна підпільна мережа ОУН.

Навесні 1940 р. розпочалися масштабні репресії, головними жертвами яких стали колишні державні урядовці, офіцери, поміщики та політичні лідери. Протягом 1939-41 рр. з західних земель на схід було депортовано близько 550 тис. осіб.

15.2. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Оборонні бої на території України у 1941-1942 рр. Причини поразок Червоної армії на початку війни.

22 червня 1941 р. Німеччина раптово напала на СРСР. Український напрямок для Гітлера був одним з головних, і це виявлялося в процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтує наступ на Ленінград та Київ. Така зміна була зумовлена декількома чинниками: економічними - захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і  забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни; воєнними - окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу “нейтралізувати” Крим, який Гітлер називав “радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках”; морально-політичними - взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, вселити впевненість у фашистські війська і зневіру в перемогу Червоної армії.

На території України групі німецьких армій “Південь”, якою командував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. У середині липня 1941 р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої. Більше двох місяців (липень-вересень) тривала облога Києва. Велике стратегічне значення мала оборона Одеси, яка тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці  вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку.

Причини поразок на початковому етапі війни були наступні: некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, репресії в армії, багато тактичних прорахунків та ін. Незважаючи на те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіцерів; окупації України; звуження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.

15.3. Окупаційний режим в Україні (1941-1944 рр.). Політичні та економічні плани нацистів щодо України та методи їх реалізації

З усіх східних територій, захоплених третім рейхом, найважливішою була Україна з її багатими корисними копалинами, родючими землями, робочою силою.

Концентровано політика “освоєння” східного простору була викладена у плані “Ост”, який був розрахований на 30 років та побудований на “теорії” расової винятковості німецької нації: народи, що населяли СРСР передбачалося піддати масовому знищенню й відселенню на інші території.

Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області були включені до складу Румунії. Їй також була віддана “Трансністрія” - землі між Бугом і Дністром. У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей було створено дистрикт “Галичина”, що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця на окупованій території УРСР був створений рейхскомісаріат “Україна”, на чолі якого став Еріх Кох. Чернігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловоградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнних властей.

За українцями не визнавали права на будь-яке державне існування, а територію України розглядали як “німецький простір”. Українська нація була оголошена “неповноцінною”. Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Діяла комендантська година, за порушення якої мирних людей розстрілювали на місці. Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури.

Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, в яких примушували працювати селян під суворим контролем з ранку до пізнього вечора.

Тяжке політичне і економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби.

Німці планували щорічно знищувати 10 млн. не арійців. Спеціальні частини СС знищили 900 тис. євреїв в Україні. Тільки за пять днів вересня 1941 р. в Києві у Бабиному яру розстріляли понад 50 тис. мирного населення - євреїв, українців, росіян. Крім Києва найбільшими “фабриками знищення” були табори смерті у Дніпропетровську, Львові, Умані та інших містах України. Таких таборів нараховувалося на території України понад 250. Також фашисти організовували масове винищення військовополонених, нищили сотні населених пунктів.

За останніми даними, замордували та стратили на українській землі 5264 тис. осіб.

15.4. Рух опору проти німецько-фашистського режиму на території України. Радянський партизанський рух. Збройна боротьба формувань ОУН-УПА.

У німецькому тилу розгорнувся рух опору, форми якого були різноманітними: збройна боротьба у партизанських загонах, підпільна боротьба, саботаж і диверсії на підприємствах та на транспорті тощо.

30 травня 1942 р. при Верховному командуванні було створено Центральний штаб партизанського руху, головнокомандувачем призначено маршала К.Ворошилова, а пізніше - Український штаб на чолі з генералом Т.Строкачем. Протягом 1943 - 1944 рр. партизанські зєднання Ковпака, Сабурова, Федорова, Бегми розгорнули т.зв. рейкову війну, безпосередньо підтримували фронтові операції. Через партизанські загони за роки війни пройшло більше 220 тис. чоловік.

Однак слід відзначити, що партизанський рух в Україні зазнавав величезних втрат через некомпетентні установки вищого керівництва СРСР, особливо в перші місяці війни, коли на окуповану територію перекидали цілком непідготовлені, слабо озброєні партизанські загони та диверсійні групи, навіть без засобів звязку; часто вони керувалися непродуманими наказами.

Складовою руху опору стала діяльність Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).

З початком війни у проводі ОУН виникли гострі суперечності, які загострилися ще більше після вбивства Коновальця у 1938 р. Прибічники Коновальця хотіли обрати на голову проводу його заступника - Андрія Мельника. Молоді члени ОУН хотіли бачити на цьому місці радикально налаштованого Степана Бандеру. В результаті цих суперечок виникли дві організації ОУН-м (мельниківці) та ОУН-б (бандерівці). Після нападу німців на СРСР, українські націоналісти припустилися помилки, вважаючи, що німці допоможуть їм сформувати незалежну українську державу. Німці ж бажали використати національний рух у власних інтересах - для підриву могутності СРСР. В результаті співпраці між німцями та ОУН було створено військове формування - легіон українських націоналістів, яке складалося із двох підрозділів під кодовими назвами “Роланд” та “Нахтігаль”. Бандерівці плекали надію, що це угруповання стане серцевиною майбутньої української армії. 30 червня 1941 р. ОУН-б при підтримці “Нахтігалю” без попередньої згоди з німецькою адміністрацією проголосили встановлення української держави у Львові. Премєр-міністром було обрано Ярослава Стецько. Цей акт було підтримано греко-католицькою церквою. Через кілька днів німці заарештували С. Бандеру та його прибічників.

Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині. У 1941 р. Тарас Бульба-Боровець став на чолі нерегулярної частини “Поліська Січ”, яка згодом увійшла до складу УПА, що була сформована із націоналістичних сил мельниківців та бандерівців у 1942 р. Головнокомандуючим став Роман Шухевич - член проводу ОУН-б. За час існування УПА й підпілля в ОУН перейшло понад 400 тис. чол.

На відміну від радянського партизанського руху, який знаходився на повному утриманні центру (Москви), УПА мала черпати сили лише з власних резервів українського народу.

15.5. Завершення Другої світової війни. Внесок народу України в перемогу над фашизмом.

Сталінградська битва (17 липня 1942 р. - 2 лютого 1943 р.) стала не лише початком корінного перелому в Другій світовій війні, а й початком визволення території України.

Успішний наступ Червоної армії на широкому фронті подовжувався аж до лютого 1943 р. за цей час було визволено значну частину Донбасу і Харківщини. Завдяки операції “Зірка” радянські війська оволоділи Харковом, однак 16 березня його знову було захоплено.

Влітку 1943 р. Німеччина вирішила взяти реванш за Сталінград наступом на Курськ. Битва на Курській дузі, що почалася 5 липня 1943 р., тривала майже 2 місяці. Ініціатива була вирвана з рук фашистів.

Протягом літа - осені 1943 р., долаючи впертий опір ворога, радянські війська здійснили Білгород-Харківську операцію, визволили Харків, Донбас, Мелітополь, Керч, а 7 листопада - Київ (з невиправдано великими людськими втратами).

24 грудня 1943 р. почався загальний наступ радянської армії на правобережній Україні, в якому взяли участь найбільші фронти - Білоруський, 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські. Бойові дії походили на 1400-кілометровій смузі - від Полісся до Чорного моря. У ході наступальних операцій протягом зими 1943 та всього 1944 рр. було повністю визволено територію України. Радянські війська розпочали свій визвольний похід на захід, який закінчився перемогою у травні 1945 р.

Українці наближували день перемоги не тільки відданою боротьбою на полях війни, а й у тилу. Героїчною працею в тилу вони зміцнювала обороноздатність країни, створили нові галузі виробництва - авіаційну, танкову, тракторну, електротехнічну, хімічну, шкіроновзуттєву, швейну промисловість тощо. Народ України дав Збройним силам СРСР 6 млн. бійців. 2072 українця були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Питання для самоперевірки

  1.  Дайте визначення поняття “мюнхенська змова”.
  2.  Охарактеризуйте пакт Молотова-Ріббентропа та таємний протокол до нього.
  3.  Визначіть причини поразок Червоної армії на початку війни.
  4.  Дайте характеристику окупаційного режиму в Україні.
  5.  Дайте оцінку боротьби формувань ОУН-УПА.
  6.  Яка подія стала початком визволення території України від німецьких загарбників?

Методичні вказівки до лекції

Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Львів, 1993; Роєнко В. Друга світова війна. 1939 - 1945. – К., 1994; Трубайчук А.Ф. Друга світова війна. Коротка історія. – К., 1995.

Тема 14. Лекція 16. Суспільно-політичний, соціально-економічний розвиток України від другої половини 40-х - до початку 80-х років ХХ століття (2 год.).

Мета лекції - розглянути особливості суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку українських земель протягом другої половини 40-х - початку 80-х рр. ХХ ст. Для цього необхідно зясувати наступні питання:

  1.  Україна в повоєнне десятиріччя (1945 - 1955 рр.). Повоєнні адміністративно-територіальні зміни. Зовнішньополітична діяльність УРСР. Особливості відбудови народного господарства. Радянізація західних областей республіки. Рух опору. Операція “Вісла”. Культурно-ідеологічні процеси в Україні.
  2.  Соціально-економічний розвиток України (1956 - 1985 рр.). Проблеми розвитку народного господарства. Економічні реформи 60-х рр. та причини їх згортання. Посилення застійних явищ в соціально-економічному житті республіки.
  3.  Суспільно-політичне життя в Україні (1956 - 1985 рр.). Хрущовська “відлига”. Наростання кризи в суспільно-політичному житті. Дисидентський рух.

16.1. Україна в повоєнне десятиріччя (1945-1955 рр.). Повоєнні адміністративно-територіальні зміни. Зовнішньополітична діяльність УРСР. Особливості відбудови народного господарства. Радянізація західних областей республіки. Рух опору. Операція “Вісла”. Культурно-ідеологічні процеси в Україні.

У надзвичайно важких і несприятливих умовах відбувався процес повернення республіки до мирного життя.

В результаті Ялтинської конференції (лютий 1945 р.) Польща змушена була поступитися своїми претензіями на Галичину та Волинь. Урегулювання територіального питання з Польщею передбачало і обмін населенням. Чехословаччина і Румунія відмовилися від Закарпаття та Буковини. У січні 1946 р. в складі УРСР було створено Закарпатську область. Окрім неї, до західних областей входили: Волинська, Львівська, Ровенська, Тернопільська, Дрогобицька (у 1959 р. обєднана із Львівською), Станіславська (у 1962 р. перейменована на Івано-Франківську), Чернівецька, Ізмаїльська (існувала у 1940 - 1954 рр., увійшла до складу Одеської області). На кінець 1945 р. територія України збільшилася до 580 тис. кв. км.

Зростає міжнародний авторитет України. В березні 1944 р. було відновлено право зовнішнього представництва УРСР - утворено народний комісаріат закордонних справ України на чолі з Мануїльським. В числі 51 країни світу Україна була одним із засновників і перших членів ООН. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1945 р. УРСР було обрано членом Економічної й соціальної ради. У 1948-1949 рр. Україна була постійним членом головного органу ООН - Ради Безпеки. Однак Україна була введена до ООН певною мірою штучно, за тактичних міркувань Й.Сталіна - для помякшення негативного резонансу, що викликала серед міжнародної громадськості війна на Західній Україні. Делегація УРСР брала участь у роботі Паризької мирної конференції 1946 р. та Дунайської конференції 1948 р., де Україна приєдналася до Конвенції про режим судноплавства на Дунаї.

З другого боку, на рубежі 40-50-х років проводилася галаслива і жорстока за своїми наслідками кампанія боротьби з “космополітами”, “низькопоклонниками”, “переродженцями” в історії, філософії, літературі й мистецтві.

Щодо соціально-економічного розвитку республіки, то завдання відбудови господарства були визначені у четвертому пятирічному плані (1946 - 1950 рр.).

Основними принципами, на яких проводилася відбудова народного господарства України, були: єдиний загальносоюзний план, що базувався на ідеї зміцнення воєнної могутності Радянського Союзу; пріоритетний розвиток галузей важкої промисловості; відношення до України як до сировинної бази.

Четверта пятирічка дала неоднозначні результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості (куди пішло 85 % капіталовкладень), принесли нечувані успіхи. До 1950 р. промислове виробництво в Україні на 15 % перевищувало рівень 1940 р. на Західній Україні, де до війни важкої промисловості майже не було, до 1950 р. промислове виробництво зросло на 230 %. У 50-х роках Україна стала однією з провідних індустріальних країн Європи.

Проте ці вражаючі результати не привели до зростання рівня життя населення. Легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня. Масштабна інфляція, різниця цін на товари промисловості та сільського господарства, високі ціни і мала зарплата, наявність в обігу великої обезціненої грошової маси та фальшивих купюр призвели до необхідності грошової реформи, яка відбулася у 1947 р. Внаслідок цієї реформи було девальвовано карбованець і знищено особисті заощадження громадян.

В 1946-1947 рр. Україну охопив черговий голод. Причини голоду: обєктивні - посуха 1946 р., викликані війною скорочення посівних площ, ослаблення матеріально-технічної бази сільського господарства, нестача робочої сили; субєктивні -  недооцінка сільськогосподарського сектора економіки, командно-адміністративні методи господарства, надмірно високі плани хлібозаготівель, великий обсяг експорту хліба.

Україна фактично стає сільськогосподарською лабораторією Радянського Союзу. У 1947 р. М.Хрущов розпочинає у республіці гучний проект, спрямований на “розвязання” аграрних проблем, який передбачав обєднання колгоспів у гігантські “агроміста”, ліквідацію присадибних ділянок, суворий контроль за сільським населенням. Врешті-решт після протестів народу від цього проекту відмовилися.

В західний областях УРСР протягом 1944 - 1950 рр. відбувалася прискорена радянізація. Швидкими темпами велася індустріалізація, запроваджувалися нові галузі виробництва - машинобудівна, видобуток вугілля тощо. Колективізація розгорнулася наприкінці 1948 р. і завершилася у 1950-1951 рр. Головним методом проведення політики колективізації було насильство.

Жертвою насильства стала і греко-католицька церква. 8 березня 1946 р. Львівський собор проголосив про скасування Берестейської унії 1596 р., що значило скасування уніатської церкви в Україні.

Це викликало обурення і опір місцевого населення. Рух опору тоталітарній системі очолювала ОУН-УПА. З другої половини 1945 р. за рішенням Центрального проводу ОУН великі підрозділи повстанців були реформовані в малі, добре згуртовані і озброєні загони, що дислокувалися в лісах. Виникла мережа підпільних “боївок” у сільській місцевості. Загони УПА контролювали територію площею до 150 тис. кв.км. Вони намагалися утвердити нелегальні національно-державні структури. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло не менше  як 30 тис. представників комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів. Головні завдання вояки УПА вбачали у боротьбі проти сталінського режиму, за створення незалежної української держави. У свою чергу, сталінське керівництво протидіяло ОУН-УПА, перетворивши боротьбу проти неї на справжній театр воєнних дій. У 1945-1946 рр. боротьба органів МВС-МДБ, армії, винищувальних загонів з ОУН-УПА досягла апогею. Здійснювалися прочісування величезних територій, арешти й депортації корінного населення, масові розстріли, провокації. За офіційними даними, на західноукраїнських землях у 1944-1953 рр. було заарештовано майже 104 тис. “бандитів” - учасників ОУН, а також “бандпосібників”, під якими розумілися всі, хто підозрювався у звязках з ОУН-УПА. За цей час було виселено на Схід понад 65 тис. родин.

Між 1944-1947 рр. ОУН-УПА користувалася сильною підтримкою і мала більше 2 тис. бійців на території Польщі. У 1947 р. один із загонів УПА вбив заступника міністра оборони Польщі генерала К.Сверчевського. У квітні 1947 р. польський уряд за погодженням з урядом СРСР провів операцію під кодовою назвою “Вісла”. 30 тис. польських солдатів оточили бази УПА і в запеклих боях знищили або захопили багато з них. Майже всіх лемків (близько 150 тис. чоловік) було депортовано у Західні районі Польщі. Фактично відбулася полонізація Холмщини, Підляшшя та Посяння - етнічних українських земель.

Боротьба на західноукраїнських землях по суті набула характеру громадянської війни і призвела до великих жертв серед українського народу. До 1952 р. ОУН-УПА, як масова організація, перестала існувати. Надії керівництва ОУН-УПА на радянсько-американський конфлікт, який, як вони сподівались, міг би дозволити відродити державність України, не виправдалися.

Щодо культурно-ідеологічноих процесів, то в країні почалася чергова кампанія морально-політичного тиску на суспільство, т.зв. “ждановщина”, яка проходила в декілька етапів:

І - проходив під гаслом боротьби проти “націоналізму”. Звинувачуються як письменники (М.Рилський, Ю.Яновський, О.Довженко та ін.), так і науковці (співробітники Інституту історії України АН УРСР - С.Білоусов, М.Супруненко, Л.Славін, Ф.Ястребов та ін.).

ІІ - боротьба проти “низькопоклонства” перед Заходом, а згодом - і “космополітизму” (О.Борщагівський, А.Гозенпуда та ін.).

Прикладом диктату в науці стала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (серпень 1948 р.), яка піддала нищівній критиці генетику. В україні жертвами “лисенківщини” стали М. Гришко, С. Гершензон, І. Поляков та ін.

З 1946 по 1951 р. було прийнято 12 партпостанов з ідеологічних питань.

16.2. Соціально-економічний розвиток України (1956-1985 рр.). Проблеми розвитку народного господарства. Економічні реформи

60-х рр. та причини їх згортання. Посилення застійних явищ в соціально-економічному житті республіки.

На ці часи припадає спроба змінити методи керівництва економікою. У 50-х рр. існувало 30 всесоюзних і 21 союзно-республіканське міністерство, що породжувало надмірну централізацію управління. З 1953 р. поступово скорочується кількість всесоюзних міністерств і частина економічної влади передається республіканському керівництву. Якщо у 1950 р. в Україні 65 % всього виробництва було підпорядковано центру, то у 1956 р. ця частка зменшилася до 24 %. Решту контролювали республіканські міністерства. У 1957 р. М. Хрущов замість старої т.зв. міністерсько-вертикальної системи ввів нову - територіально-горизонтальну, яка засновувалася на радах народного господарства. Новоутворені органи управління господарством в окремих економічно-адміністративних районах перебрали на себе функції, які раніше належали союзним міністерствам. Ця реформа стала однією з найрадикальніших організаційних змін у радянській економіці. При цьому виходили з того, що в попередній період у керівництві промисловістю і будівництвом переважали відомчі інтереси, а це порушувало нормальні територіальні звязки між підприємствами різних галузей промисловості, розташованих в одному економічному районі, часто не давало змоги оперативно вирішувати господарські питання, раціонально використовувати ресурси.

IV сесія Верховної Ради УРСР у червні 1957 р. прийняла Закон про створення у республіці 11 економічно-адміністративних районів на чолі з раднаргоспами, які провели певну роботу по мобілізації виробничих резервів, поглибленню спеціалізації й кооперації підприємств в межах економічних районів, активізації використання місцевих ресурсів.

Таким чином під кінець 1957 р. раднаргосп контролював 97 % заводів в країні. Це надало можливість українським економістам почати проводити власну економічну політику.

У вересні 1965 р. була проголошена економічна реформа, суть якої полягала в розширенні самостійності підприємств, посиленні прямих договірних звязків між підприємствами; встановленні економічно обгрунтованих цін; матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів їхньої праці; оцінці діяльності підприємств такими “капіталістичними” показниками, як рентабельність і прибуток.

Основне протиріччя реформи 1965 р. полягає в намаганні владних структур водночас інтенсифікувати два взаємовиключні процеси: посилити централізм в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори.

Економічна реформа 60-х рр. не була доведена до кінця. Міністерства і відомства досить швидко звели нанівець госпрозрахунок, ліквідували самостійність підприємств. У 1970-1985 рр. негативні тенденції в економіці республіки наростали, тривало нарощування виробництва засобів виробництва, продовжувався безпрецедентний процес надіндустріалізації суспільства. Розширення виробництва досягалося передусім завдяки більшим затратам праці, залученню додаткових ресурсів. Тобто економіка розвивалася екстенсивним шляхом.

За 1966-85 рр. зменшились середньорічні темпи приросту основних показників економічного розвитку республіки. Така ж тенденція спостерігалася і в соціальній сфері, яка протягом тривалого часу вважалась другорядною і фінансувалася за так званим залишковим принципом.

Вкрай ускладнила ситуацію і порушила екологічну рівновагу Чорнобильська катастрофа, яка сталася 26 квітня 1986 р. Влада намагалася засекретити цю трагедію: не було введено надзвичайного стану, не попереджено жителів про небезпеку радіоактивного опромінення. Аварією на ЧАЕС виведено з обороту 5 млн. га землі.

Таким чином, у 70-80-х роках економіка України перебувала в кризовому стані, причиною якого був прояв глибокої кризи державного соціалізму, що базувався на радянському тоталітаризмі, на всевладді партійно-державних структур. Ця криза показала що старі методи і принципи господарювання неспроможні забезпечити прогрес суспільства; що без пошуку нових форм економічної діяльності, без конкурентності і вільної ініціативи неможливо досягти позитивних зрушень; що тактика жорстокого диктату центру і відвертого ігнорування інтересів республіки скомпрометована самим життям. Вихід з кризи був один - радикальне реформування суспільства і досягнення реальної суверенності України.

16.3. Суспільно-політичне життя в Україні (1956 - 1985 рр.). Хрущовська “відлига”. Наростання кризи в суспільно-політичному житті. Дисидентський рух.

Після смерті Сталіна до влади в партії і державі стала група найближчих його соратників. Так зване колективне керівництво очолив М.Хрущов. Саме з його діяльністю повязані перші спроби демократизації суспільства, що дістали назву хрущовської “відлиги”.

На початку 1956 р. відбувся ХХ зїзд КПРС, на закритому засіданні якого М.Хрущов виступив з критикою культу особи Сталіна. Однак ця критика не торкалася системних засад і фундаментальних причин режиму особистої влади. Зїзд не обговорював доповідь, лише прийняв колективну постанову, проте ця критика справила значний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. Після зїзду почався глибокий і болісний переворот в суспільній свідомості, перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого. В липні 1956 р. було опубліковано відому постанову ЦК КПРС “про подолання культу особи і його наслідків”. Засудження беззаконь, скоєних у сталінську епоху, і початок нового політичного курсу було схвально зустрінуто в Україні. Вже 3 липня постанову зачитали  на деяких підприємствах Києва - “Ленінська кузня” та “Червоний екскаватор”. Перший мітинг на підтримку політики десталінізації відбувся у Київському педагогічному інституті.

Після початку десталінізації почали відбуватися відчутні зміни у житті країни: було послаблено ідеологічний тиск, що стало початком відлиги у культурному житті, потроху послаблювалася політика самоізоляції, більш складеною стала політика русифікації, почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці.

З початку 60-х рр. в Україні зявляється нове покоління молодих літераторів і митців - т.зв. шестидесятників, до яких належали Діна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Алла Горська, Вячеслав Чорновіл, Іван Світличний та ін. Рух шестидесятників хоча і складав опозицію системі, але опозицію в рамках системи, відповідно до тих правил гри, які диктувалися “зверху”.

У жовтні 1964 р. М. Хрущов був зміщений з посади першого секретаря ЦК КПРС. Існує кілька версій щодо ініціаторів тихого перевороту - Л. Брежнєв, М. Суслов, С. Шелепін. Політична лінія реформ, які розпочав М. Хрущов, прийшла у повну невідповідність з існуючою системою, що не допускала серйозних змін. Партійних функціонерів не могли влаштовувати плани М. Хрущова про ротацію (переміщення) й омолодження керівних кадрів у державі, що й спричинило його усунення від влади - відправили на пенсію.

У липні 1963 р. першим секретарем ЦК КП України став Петро Шелест, який намагався як міг, відстоювати інтереси України в межах СРСР, особливо після зміни керівництва у Москві. Саме у сер. 60-х рр. посилилися автономістські тенденції українців, котрі відображали ті зміни, що сталися у статусі республіки в післявоєнні десятиліття. П. Шелест досить відверто захищав мовні і культурні інтереси українців. У 1965 р. міністр освіти України Ю. Діденков працював над реформою освіти, в якій передбачалося поширення української мови у ВНЗ, заохочення викладачів і студентів, які добре володіють мовою. Шелест підтримав це. Врешті-решт, Шелеста усунули від посади.

Його наступником став В. Щербицький, який посилив політику русифікації і підтримував політику підпорядкування української економіки центру. Прихід В. Щербицького поклав початок масовим “чисткам” у державному і партійному апараті.

З середини 60-х рр. в СРСР почала діяти нова ідеологічна установка: “побудова комунізму приведе до злиття націй”, “формується нова історична спільність - радянський народ”. Національно свідома інтелігенція чинила опір русифікації ненасильницькими методами.

З кінця 70-х рр. репресії проти представників української культури загострюються. У відповідь починається радикалізація політичних поглядів провідних діячів руху опору. У “самвидаві” поширюються “Позиції українських політичних вязнів” за підписом О. Тихого і В. Романюка, де подавався короткий аналіз історичного поступу України і обґрунтовувалася необхідність незалежності.

Влітку 1979 р. 18 політвязнів написали відозву, в якій зверталися до ООН з пропозицією зареєструвати Україну як російську колонію.

На початку 80-х рр. відбулися чергові судові процеси, які прирекли на нові терміни увязнення українських патріотів.

У 60-70-х рр. у Радянському Союзі виникає нове політичне явище, коли невелика кількість людей дозволяла собі критику існуючої системи, цих незгодною з політикою уряду, котрі вимагали широких громадянських, релігійних і національних прав, стали називати дисидентами.

Український дисидентський рух був породжений внутрішніми причинами, в першу чергу національною політикою керівництва, соціальними умовами життя, розвитком економіки тобто всією системою. Особливостями українського дисидентства були: високий інтелектуальний рівень та немасовість руху.

Українське дисидентство поділялося на декілька напрямів: релігійний, правозахисний та національний.

Релігійне дисидентство боролося за відновлення греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських, зокрема баптистських, та інших конфесій, проти обмеження релігійної літератури, закриття культових споруд, заборони вивчення релігії у школі тощо. Основними діячами цього напряму були Іван Гель, Василь Романюк, Олекса Тихий, Георгій Вінс. В 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви з метою допомогти її легалізації.

Правозахисне дисидентство виступало проти фарисейства, обману, розходження між деклараціями та соціалістичною практикою, порушення підписаних СРСР міжнародних угод, а також власних законів.

9 листопада 1975 р. була створена Українська Гельсинська група, яку очолив письменник Микола Руденко, серед її членів були Петро Григоренко, Левко Лукяненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, Василь Стус та ін. Члени групи ставили перед собою наступні завдання: сприяти ознайомленню української громадськості з Декларацією Прав людини; активно допомагати виконанню статей про вільні контакти між народами, про вільний обмін інформацією та ідеями; добиватися, щоб Україна, як суверенна європейська держава і член ООН, була представлена окремою делегацією на всіх міжнародних нарадах; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

УГГ постійно переслідувалась. У 1977 р. був заарештований та засуджений на 12 років М. Руденко. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин. змушені емігрувати за кордон П. Григоренко, Н. Світлична та Н. Строката.

Національне дисидентство продовжувало боротьбу за національну державність в Україні. Його можна поділити на декілька самостійних течій: інтегральний націоналізм, націонал-комунізм і демократичний націоналізм.

Питання для самоперевірки

  1.  Розкрийте особливості відбудови народного господарства.
  2.  Розкрийте сутність економічних реформ 60-х років та визначіть причини їх згортання.
  3.  Поясніть поняття “хрущовська “відлига”.
  4.  Що таке “дисидентство”, охарактеризуйте напрямки українського дисидентства.
  5.  Порівняйте політичні портрети П.Шелеста та В. Щербицького.

Методичні вказівки до лекції:

Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Новітня історія України (1900 - 2000). – К., 2002; Сторінки історії України ХХ ст. – К., 1992; Українська суспільно-політична думка ХХ століття. – Мюнхен, 1989. – Т.2; В. Баран, В. Даниленко. Україна в умовах системної кризи (1946 - 1980 р.). – К., 1999.

Тема 15. Лекція 17. Україна і процес перебудови в СРСР

(квітень 1985 – серпень 1991 р.) (2 год.).

Мета лекції – розглянути становище України в період перебудови в СРСР та визначити вплив політичних перетворень на її розвиток. Для здійснення означеної мети необхідно розкрити наступні питання:

  1.  Головні чинники, що зумовили процес перебудови; проведення економічних та політичних реформ.
  2.  Піднесення національно-визвольного руху; формування багатопартійності в Україні.
  3.  Суверенізація УРСР; народження незалежної України.

17.1. Головні чинники, що зумовили процес перебудови. Проведення економічних та політичних реформ.

У першій половині 80-х р.р. адміністративно-командна система   управління народним господарством, тоталітарний режим в СРСР привів країну до глибокої соціально-економічної та суспільно-політичної кризи. Це засвідчила зростаюча науково-технічна відсталість порівняно з передовими західними країнами, уповільнення темпів економічного розвитку, низька якість більшості вітчизняних промислових товарів, неспроможність колгоспно-радгоспної системи забезпечити країну сільськогосподарською продукцією, вражаюча безгосподарність, нездатність режиму створити гідний рівень життя, нещадне переслідування владою інакомислення та опозиції, всевладдя партноменклатури, поширення корупції та інші негаразди.

Партійно-радянське керівництво знало про кризові явища, але ретельно приховувало цю інформацію від громадськості. У верхніх ешелонах влади не було єдності щодо шляхів розвитку країни. Одна група керівників вважала, що потрібно посилити адміністративно-командні методи, навести дисципліну; інша твердила, що ніяких істотних змін не потрібно і можна проіснувати в “застої” ще багато років; третя схилялася до необхідності проведення реформ. У березні 1985 р. новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова, з ініціативи якого в СРСР почалася перебудова суспільства.

Розпочинаючи реформування країні, М. Горбачов та його однодумці не мали на меті докорінну зміну соціально-економічних відносин. Йшлося про вдосконалення, зміцнення існуючої системи, поліпшення управління господарським механізмом.

Проведення економічних реформ.

Квітень 1985 р. – програма прискорення соціально-економічного розвитку країни, яка передбачала:

до 2000 року створити виробничий потенціал, що дорівнював би вже створенному за 70 років родянської влади;

вирішити традиційні соціальні проблеми – продовольчу, житлову, забезпечення населення товарами повсякденного вжитку.

У результаті: програма виявилася утопічною і свідчила про нерозуміння керівництвом глибини соціально-економічної кризи. Перш ніж проводити прискорення, необхідно було здійснити глибоку перебудову всього господарського механізму.

Замість очікуваного прискорення темпів економічного розвитку, продовжувалося їх падіння, загострювалися соціальні проблеми.

Червень 1987 р. – реформа М. Рижкова – Л. Абалкіна.

Сутність реформи виражена в трьох “С” – самостійність, самоокупність, самофінансування.

Були прийняті: “Закон про державне підприємство (об’єднання)”, “Закон про кооперацію” та інші, які передбачали:

переведення підприємства на госпрозрахунок;

утворення кооперативного сектора;

тісний зв’язок заробітної плати з результатами господарської діяльності;

сприяння запровадженню досягнень науково-технічного прогресу та ін.

У результаті: реформа була непослідовною, половинчатою, проводилася невпевнено і зазнала провалу. У 1990 р. вперше за багато років почалося скорочення обсягів суспільного виробництва. Національний дохід України скоротився на 1,5%.

Непродумана фінансова політика призвела до сплеску інфляції в країні.

Стало зрозуміло, що тільки перехід до ринкової економіки зможе вивести країну з глибокої економічної кризи.

Червень 1990 р. – Верховна Рада СРСР прийняла програму переходу до регульованої ринкової економіки, яка з самого початку виявилася нежиттєздатною.

Інфляція, розбалансованість економіки, дефіцит бюджету зростали. Безсистемна перебудова вела до розвалу народного господарства.

Реформа політичної системи.

ХІХ партійна конференція (червень 1988 р.) прийняла рішення про кардинальне реформування політичної системи, закріпила курс на гласність.

Проведення реформи політичної системи сприяло демократизації суспільства, політика гласності прискорила процеси десталінізації, реабілітацію жертв репресій. Ліквідація ст.6 Конституції свідчила про відмову від керівної ролі КПРС. Підривалися основи тоталітарного режиму.

Перебудовчі процеси спряли зростанню політичної активності, відродженню національної свідомості українського народу.

Величезний вплив на події в Україні мала аварія на Чорнобильській АЕС в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р., яка призвела до небаченого забруднення біосфери, радіоактивного опромінювання тисяч людей, появі на території України мертвої 30-кілометрової зони. Аварія на ЧАЕС була справжнім потрясінням для республіки, вона обумовила активізацію суспільного руху проти існуючого режиму, проти Компартії України, яка дала згоду на будівництво ЧАЕС, замовчувала страшні масштаби і наслідки катастрофи.

17.2. Піднесення національно-визвольного руху. Формування багатопартійності в Україні.

Бурхливі зміни  в суспільстві сприяли відродженню національно-визвольних процесів. Суспільно-політичний рух, що відбувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний і національно-визвольний характер.

З 1985 по 1988 рр. суспільно-політичний рух проявлявся , в основному, в критиці існуючого ладу, у відродженні української історії та культури.

Із забуття почали повертатися твори М. Грушевського, М. Костомарова, В. Винниченка та інших, здійснювалися спроби заповнити “білі плями історії” (голодомор 1933 р., сталінські репресії, ОУН-УПА, Центральна Рада…). Відбувалася реабілітація жертв сталінських репресій.

Неформальні організації, що почали виникати в Україні (Товариство Лева, Український культурологічний клуб та інші), вимагали оновлення соціалізму, гарантування прав людини, суверенітетуУкраїни на основі нового союзного договору.

У 1988 р. населення України переходить від критики до активних політичних дій, відбувається радикалізація суспільно-політичного руху.

У продовж 1988-1989 рр. масово виникають неформальні організації, які очолюють демократичний, національно-визвольний рух: Українська Гельсинська Спілка (сформувалася на базі відомої Української Гельсинської Групи), Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, екологічна організація “Зелений світ”, антисталінське товариство “Меморіал”, студентське об’єднання “Громада” та інші.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України та інституту літератури АН УРСР була створена масова суспільно-політична організація “Народний рух України за перебудову “ (Рух) на чолі з І. Драчем. Рух швидко еволюціонував від поміркованої організації, яка прагнула співпрацювати з владою з метою встановлення справжньої демократії, в антикомуністичну організацію. Із назви Руху було вилучено слова “за перебудову”, а головною метою оголошено вихід України з СРСР, відновлення української державності, усунення комуністичної партії від влади. Рух відіграв надзвичайно велику роль у процесах перебудови в Україні: сприяв активізації національно-визвольного руху, визначенню його цілей, консолідації демократичних, національно свідомих сил.

Важливими чинниками суспільно-політичного життя стали страйки, демонстрації, мітинги, збори, політичні дискусії.

Розгортався національний церковний рух за відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

Значними завоюваннями національно-демократичних сил стало прийняття у жовтні 1989 р. закону “Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) Української СРСР” (йшлося, зокрема, про демократизацію виборчої системи, про зміни щодо розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими органами, про зміни у статусі Верховної Ради), а також закону “Про мови в УРСР”, який проголосив державний статус української мови.

Комуністична партія виявилася неспроможною ефективно діяти в нових умовах і швидко втрачала контроль над процесами перебудови. Партійне керівництво ігнорувало вимоги опозиційних сил, процеси демократизації. Все це призвело до послаблення позицій КПРС (КПУ) у суспільстві, викликало глибоку кризу партії. Почався масовий вихід комуністів з її рядів. Критично мислячі комуністи у березні 1990р. з метою демократизації партії утворили Демократичну платформу в КПУ. Їх вимогою став вихід КПУ із складу КПРС, проведення політики в інтересах українського народу. Однак, керівництво КПУ не пішло шляхом демократизації і продовжувало орієнтуватися на Москву.

У 1990 р., після ліквідації статті 6 Конституції СРСР та прийняття Верховною Радою України постанови “Про порядок реєстрації громадських об’єднань “ починається формування багатопартійної системи. Першою була створена Українська республіканська партія – УРП (на базі Української Гельсинської Спілки). Всього ж у 1990-1991 рр. виникло майже 20 опозиційних партій. Серед них – Демократична партія України, Партія зелених України, партія Демократичного Відродження України (виникла на базі Демократичної платформи КПУ), Ліберально-Демократична партія та інші. Переважна більшість новостворених партій виступала за суверенітет і незалежність України.

Зрозуміло, що нові партії були слабкі організаційно та матеріально, не мали чітко визначеної ідеології та соціальної бази. Та все ж таки, їх поява і діяльність, безумовно, прискорювали політизацію суспільної свідомості, створювали передумови для завоювання суверенітету і незалежності України.

17.3. Суверенізація УРСР. Народження незалежної України.

Значний вплив на досягнення Україною суверенітету справили і події у країнах Східної Європи, падіння в них тоталітарних режимів, розпуск Організації Варшавського договору, послаблення міжнародного впливу СРСР.

Важливою віхою на шляху до нової державності стали вибори у березні 1990 р. до Верховної Ради України та місцевих рад.

Демократичний блок, очолюваний Рухом, (до блоку увійшли 43 громадські організації та групи) домігся значного успіху. Він здобув ¼ мандатів в українському парламенті, переміг на виборах до місцевих рад у західних областях України. Монополія КПУ на владу похитнулася.

Демократичні сили у Верховній Раді створили парламентську опозицію –Народну Раду (125 чол.) на чолі з І. Юхновським. Народній Раді протистояла прокомуністична більшість (300 депутатів), яку очолив О. Мороз.

Та саме при такому розкладі політичних сил 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларація проголосила невід’ємне право українського народу на самовизначення, верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території.

Історичне значення Декларації полягало в тому, що вона поклала початок мирному процесу відродження незалежності України.

Демократизація суспільного життя, наміри реформувати Радянський Союз (йшла робота над розробкою нового союзного договору) викликали опір консервативних сил владних структур, які 19-21 серпня 1991 р. здійснили спробу державного перевороту. Був утворений Державний комітет з надзвичайного стану на чолі з віце-президентом Г.Янаєвим. Своєю головною метою заколотники проголосили “врятування єдиної держави”.

Із усіх політичних сил України лише керівництво КПУ стало на бік заколотників. Вже 19 серпня ЦК КПУ розіслав на місця директиву про необхідність активної підтримки заколоту.

Провал перевороту обернувся поразкою сил реакції, які прагнули зберегти імперський характер СРСР і тоталітарний політичний режим у ньому.

У цих умовах Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. прийяла історичний документ – “Акт проголошення незалежності України”. Таким чином припинилося існування УРСР і з’явилася незалежна держава – Україна. 30 серпня Постановою Президії Верховної Ради КПУ була заборонена.

1 грудня 1991 р. відбувся референдум і вибори Президента України. 90,3% громадян, які взяли участь у референдумі, підтвердили Акт проголошення незалежності України. Вибори президента проходили на альтернативній основі (претенденти – М. Гриньов, Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, Л Табурянський, І. Юхновський, Л. Кравчук). Президентом України став кандидат держапарату, колишній ідеолог КПУ М. Кравчук, за якого віддали свої голоси 61,6% виборців, що прийшли на виборчі дільниці.

Проголошення незалежності України стало подією всесвітньо-історичного значення. Визначальну роль у створенні незалежної української держави відіграв народ України.

Питання для самоперевірки

1. Чим була зумовлена спроба реформувати суспільство в СРСР шляхом перебудови?

2. Визначте основні напрямки політичних реформ М.Горбачова.

3. За яких умов та яких форм набувала політизація суспільства наприкінці 80-х – на початку 90-х рр.?

4. Які обставини викликали прийняття Декларації про державний суверенітет України?

5. Обґрунтуйте історичне значення Акта проголошення незалежності України.

Методичні вказівки до лекції

Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Алексєєв Ю.М., Вертегел А.Г., Даниленко В.М. Історія України. – К., 1994; Акт проголошення незалежності України. – К., 1991; Декларація про державний суверенітет України. – К., 1990; Політична історія України: Посібник / За ред. В.І.Танцюри. – К., 2001; Україна ХХ ст. Проблеми національного відродження. – К., 1993.

Тема 16. Лекція 18. Розвиток незалежної України

(від 1991 р. – до сучасності) (2 год.).

1991 р. став епохальним в історії українського народу, який нарешті здобув свою державність. В незалежній Україні розпочався складний процес розвитку політичної системи, опанування народом нової політичної культури, налагодження і розвиток різноманітних відносин країни на міжнародній арені. Тому метою лекції є розгляд цих процесів, що відбувалися в Україні в 90-х рр. ХХ ст. та на початку ХХІ ст. Виходячи з означеної мети, необхідно розкрити наступні питання:

  1.  Утвердження національної державності; стартові умови розгортання державотворчого процесу; становлення владних структур.
  2.  Формування політичної системи; конституційний процес; сучасне політичне життя в Україні.
  3.  Проблеми реформування економіки.
  4.  Формування концепції зовнішньополітичного курсу; альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України; західний напрям зовнішньої політики; Україна та держави СНД.
  5.  Розвиток культурної сфери; шляхи духовного відродження народу.

18.1. Утвердження національної державності. Стартові умови розгортання державотворчого процесу. Становлення владних структур.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла історичний документ виняткового значення для долі українського народу – Акт проголошення незалежності України. Проголошення незалежності України радикально змінило умови її історичного розвитку і поставило перед українським суспільством нові завдання: 1) будівництво правової демократичної України; 2) трансформація адміністративно-командної економіки в багатоукладну ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей; 3) національне відродження і консолідація суспільства; 4) встановлення рівноправних відносин з країнами світу, утвердження на міжнародній арені.

Першочерговим завданням незалежної України стало державне будівництво. Необхідно відразу підкреслити, що державотворчі процеси надзвичайно ускладнювалися тривалою відсутністю нової Конституції. Саме вона мала визначити принципи формування і здійснення державної влади, засади суспільного і державного устрою країни, форми правління, створити юридичну базу для розробки і прийняття нових законів та інших державних нормативних актів. Діючою ж залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок. Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції, що підривало принципи законності.

    Зупинимося далі на вузлових подіях державотворення в Україні.

Законом від 17 вересня 1991р. назва “Українська Радянська Соціалістична Республіка” була замінена на назву держави – “Україна”.

Законом від 8 жовтня 1991 р. “Про громадянство України” визначено правовий статус її населення. Громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави.

У листопаді 1991р. прийнято закон “Про Державний кордон України”, яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину.

Відразу ж після проголошення незалежності почалося створення законодавчої бази міжнаціональних відносин. У прийнятій Верховною Радою 1 листопада 1991 р. “Декларації прав національностей України” підкреслювалося, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права.

Закон “Про національні меншини в Україні” зафіксував право кожного народу на культурно-національну автономію.

Будівництво власних Збройних сил на основі закону “Про збройні сили України” від 6 грудня 1991р. і прийнятої 19 жовтня 1993 р. воєнної доктрини України. Воєнна доктрина базується на без’ядерному і позаблоковому статусі України.

Створення правоохоронного органу – Служби безпеки України (СБУ), компетенція якого полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності та інше.

У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила державну символіку України: Державний герб (тризуб), Державний прапор (синьо-жовтий), Державний гімн.

Створено такі інститути, як Національний банк України, посольства та консульства, експортно-імпортні організації, Українська фондова біржа.

Надзвичайно складним і тривалим виявився процес формування трьох гілок влади – законодавчої, виконавчої і судової. Незавершеність розподілу функцій, неузгодженість дій між гілками влади спричинили протистояння між ними. Особливо гострого характеру набули відносини між Президентом і Верховною Радою. Верховна Рада 12-го скликання (1990-1994) всіляко намагалася обмежити вплив Президента Л. Кравчука на внутрішні справи в країні.

У березні-квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради ІІ скликання (1994-1998 рр.) було обрано лідера Соціалістичної партії України О. Мороза. Майже третину мандатів у парламенті контролювало ліве крило.

У червні-липні 1994 р. відбулися вибори Президента України. Перемогу здобув Л. Кучма.

Однак, стосунки між гілками влади в результаті оновлення вищих органів влади суттєво не поліпшилися. Відсутність ефективної системи влади призводила до падіння авторитету влади, до втрати нею контролю над суспільними процесами.

18.2. Формування політичної системи. Конституційний процес. Сучасне політичне життя в Україні.

До серпня 1991р. політичні партії та організації в Україні умовно поділялися на дві групи: комуністичну й антикомуністичну. Після перемоги сил демократії, проголошення незалежності України і розпаду СРСР блок антикомуністичних сил розпався, оскільки спільна мета, що їх об'єднувала, була досягнута, на передній план виступили вузькопартійні інтереси та завдання.

Наприкінці 2000 р. в Україні було зареєстровано більше 100 політичних партій та організацій. Їх кількість непостійна: активно відбуваються інтеграційні й дезінтеграційні процеси. виникнення та розпаду партій і політичних груп. Розмаїття партій та організацій зумовлене незавершеністю процесу структуризації українського суспільства, гострою боротьбою всередині партій за лідерство, що часто призводить до розколів, виникнення регіональних партій тощо.

Політична ситуація в Україні у перші роки незалежності залишалася напруженою. Нова влада проголосила програмні орієнтири своєї політики, однак ейфорія щодо оперативного і кардинального вирішення суспільно-економічних проблем швидко минула. Передусім не було вироблено чіткої концепції державотворення, що сконцентрувало б зусилля широких народних мас. За грудень 1991 – квітень 1994р. Верховна Рада України прийняла кількасот законів, але за відсутності концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися нежиттєздатними.

Верховна Рада претендувала на всю повноту влади в країні, але із запровадженням посади Президента розпочався непростий, а почасти – болісний процес розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

З метою оптимізації структури влади у червні 1991р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес затягнувся на п’ять років.

Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежності України й стало закономірним та логічним завершенням тривалого і складного конституційного процесу, який відбувався у два етапи. Перший етап: 1990-1993 рр. Головним на цьому етапі було опрацювання на основі чинних конституційних положень легітимного, що відповідав би сподіванням громадян, логічного та юридично завершеного проекту Конституції. Другий етап: 1994-1996 рр. Основним на цьому етапі було вироблення логічно і юридично завершеного документа, що узгоджував би позиції різних політичних сил.

28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України. В Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, за державним устроєм – унітарною, тобто єдиною державою. З прийняттям Конституції завершилося остаточне формування законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. Главою держави є Президент, який виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав та свобод людини та громадянина. У цілому Конституція визначає всі основні засади та напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави, орієнтири реформування нашого суспільства. Вона є першоосновою подальшої розбудови України як демократичної, соціальної і правової держави.

З часу прийняття нової Конституції політичне життя в Україні розвивалося швидкими темпами: 1) у березні 1998 р. парламентські вибори; 2) у жовтні-листопаді 1999 р. вибори Президента України; 3) протистояння у парламенті у 2000 р. між лівою меншістю та правоцентристською більшістю; 4) протистояння між опозицією та владою у березні 2001 р.; уряд В. Ющенка; 5) створення у Верховній Раді ІІІ скликання парламентської більшості; 6) вибори до Верховної Ради 2002 р.; 7) у грудні 2001 р. створено коаліційний уряд на чолі з В. Януковичем.

18.3. Проблеми реформування економіки.

Утвердження реальної політичної незалежності неможливе без утворення стабільної високоефективної національної економіки.

На економіку України руйнівний вплив мала загальна економічна криза, що охопила СРСР, розпад загальносоюзного економічного комплексу. В момент проголошення незалежності Україна виявилася немічною і деформованою в економічному відношенні. Те, що сталося з економікою України, не має історичних аналогів: з 1990 по 1994 рік валовий національний продукт скоротився на 44%, обсяг промислової продукції – на 41%, національний доход – на 54%. Криза охопила промисловість і сільське господарство. Верховна Рада 12-го скликання за час своєї діяльності змінила чотири уряди, розглянула сім програм виходу із кризи. Але жодна з них реально не була втілена в життя. Основні причини цього полягали в нерішучості й половинчатості програм, у затягуванні формування твердої виконавчої влади, блокуванні рішень уряду консервативною більшістю Верховної Ради та іншому.

За даними Світового банку у другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищим у світі і перевищував показники світових війн. Ця ситуація потребувала рішучих заходів, які б органічно поєднували невідкладні антикризові дії з реалізацією нової соціально-економічної стратегії. Вони були викладені у Посланні Президента України Л. Кучми до Верховної Ради “Шляхом радикальних економічних реформ” у 1994 р.

18.4. Формування концепції зовнішньополітичного курсу. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України. Західний напрям зовнішньої політики. Україна та держави СНД.  

Після проголошення Акта про державну незалежність Україна вперше стала рівноправним суб’єктом у міжнародних відносинах.

5 грудня 1991 р. Верховна Рада звернулася з Заявою до парламентів і народів світу, у якій наголошувалося, що Україна у повній відповідності з цілями і принципами ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі.

Основні пріоритетні напрямки зовнішньої політики України.

Західний напрямок. Розвиток всебічних відносин з європейськими країнами. У 1992 р. президент України підписав Заключний Акт наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), що сприяло інтеграції України у європейські структури. На саміті НБСЄ у листопаді 1999 р. Л.Кучма підписав Хартію Європейської безпеки на ХХІ ст.

9 листопада 1995 р. Україна стала 37 членом Ради Європи. У 1996 р. Україна приєдналася до об’єднання держав Центр Європейських ініціатив. Підписано угоди, в яких закріплено відсутність будь-яких територіальних претензій, з усіма європейськими сусідами України.

Стрижнем стратегії економічного та соціального розвиту на найближчі десять років має стати створення реальних передумов вступу України до Європейського союзу. У 1998 р. набрала чинності Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським союзом. У 2000 р. Указами Президента України затверджено Стратегічну програму інтеграції України в ЄС. Важливе значення для стану відносин між нашою державою та Євросоюзом мало схвалення Європейською Радою у грудні 1999 р. спільної стратегії ЄС та України. Принциповим кроком у зміцненні та розвитку стратегічного партнерства стали п’ятий самміт Україна – ЄС (Ялта, вересень 2000 р.).

Україна і СНД. Уряд Б.Єльцина сподівався зберегти за Москвою становище керівного центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму Співдружності незалежних держав. Статус СНД не конкретизувався, щоб у зручний час перетворити цей консультативний орган на конфедеративну або навіть федеративну державу. Україна виступає проти перетворення СНД на наддержавну структуру. У 1994 р. Україна приєдналася на правах асоційованого члена до економічного союзу у рамках СНД. У той же час, вона не підписала Статут СНД, угоди про створення об’єднаних збройних сил, про сили спільного призначення та інші документи, які передбачали надання інститутам СНД державних функцій. Керівництво України робить наголос на економічній складовій у діяльності СНД, прагне до розширення співробітництва між країнами СНД на двосторонній основі.

Особливе значення для України має розвиток відносин з Росією, які тривалий час залишалися складними і суперечливими. 31 травня 1997 р. президенти України і Росії Л.Кучма і Б.Єльцин підписали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською федерацією. Загалом на початок 2003 р. укладено 280 обопільних угод щодо розвитку й удосконалення співробітництва країн у всіх сферах.

18.5. Розвиток культурної сфери. Шляхи духовного відродження народу.

У Радянському Союзі на момент його розпаду накопичилося багато негараздів в освіті, науці, літературно-художній творчості. На стані культури негативно позначилися залишковий принцип її фінансування, відсутність демократії, заідеологізованість, партійно-державний диктат. У глухому куті перебували національні культури.

З проголошенням незалежності України відродження національної культури стало державною справою. Для українців чи не вперше відкрилася перспектива вільного розвитку і набуття престижності своєї мови і культури. У жовтні 1989 р. було прийнято “Закон про мови в Українській РСР”. Конституція України затверджує за українською мовою статус державної мови, а також гарантує вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Для забезпечення духовного і соціально-економічного розвитку держави реформується система освіти. Реорганізується вся структура вищої і середньої спеціальної освіти. Здійснюється перехід на чотириступеневу освіту: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Поряд з державними створюються навчальні заклади інших форм власності. Нова модель освіти передбачає переорієнтацію всієї її сфери на пріоритетний розвиток особистості.

Недостатнє фінансування обумовило кризові явища в науці: відтік кваліфікованих вчених із наукової сфери в інші структури і за кордон, втрата провідних позицій з ряду фундаментальних досліджень, відставання від Заходу за рівнем наукових розробок. При цьому понад 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Відродженню української науки покликані сприяти Українська наукова асоціація, Національна академія наук.

Позитивні і негативні риси переплелися й у сфері художньої культури. Поступово створюються умови, які заохочують громадян України до української мови і української культури. Створено цілий ряд державних програм. Однак, збереження залишкового принципу фінансування вкрай негативно позначається на культурних процесах, обумовлює руйнівні наслідки у сфері духовності. Художня культура опинилася в жорстоких лещатах фінансової залежності. Тільки здійснення широкої програми заходів, спрямованих на забезпечення відповідної матеріальної бази, посилення уваги всього суспільства зможуть забезпечити збереження і подальший розвиток національної культури.

Будівництво незалежної Української держави, стрімкі зміни в суспільстві сприяли активізації релігійного життя.

У кінці 80-х рр. була легалізована заборонена комуністами в 1946 р. Українська греко-католицька церква. Українська православна церква в процесі своєї перебудови виявилася розколотою на: Українську автокефальну православну церкву; Українську православну церкву – Київського патріархату; Українську православну церкву – Московського патріархату. Між цими церквами склалися напружені, ворожі стосунки. Разом з тим, серед віруючих і частини духовенства посилюється прагнення до створення єдиної православної церкви в Україні. Серед населення України поширюється вплив протестантизму, іудаїзму, ісламу.

Свобода совісті стала важливим елементом життя незалежної України. Сотні тисяч людей повертаються до релігії, здобуваючи завдяки їй риси духовності і моралі.

Питання для самоперевірки

1. Розкрийте вузлові події державотворення в Україні.

2. Які причини зумовили прийняття нової Конституції України?

3. Охарактеризуйте стан економіки в Україні за перше десятиріччя її незалежності.

4. Які атрибути незалежної держави має Україна?

5. Назвіть основні принципи і завдання внутрішньої та зовнішньої політики України.

Методичні вказівки до лекції

Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Алексєєв Ю.М., Кульчицький С.В., Слюсаренко А.Г. Україна на переломі. – К., 2000; Конституція України. – К., 1996; Литвин В. Політична арена України. – К., 1994; Політична історія України: Посібник / За редакцією В.І.Танцюри. – К., 2001; Юхновський І. Україна – незалежна держава. – Львів, 1994.


Перелік типових екзаменаційних питань

  1.  Початок формування людської цивілізації на території України. Неолітична революція . Трипільська культура.
    1.  Населення доби раннього залізного віку на території України. Кіммерійці, скіфи, сармати.
      1.  Античні міста – держави Північного Причорномор’я.
        1.  Східні слов’яни в VI-IХ ст.
        2.  Теорії походження Київської Русі.
        3.  Виникнення і становлення давньоруської держави  (кінець IХ – кінець Х ст.)
        4.  Піднесення і розквіт Київської Русі (кінець Х – середина ХІ ст.).
        5.  Політична роздробленість Київської Русі (кінець ХІ – середина ХІІІ ст.).
        6.  Боротьба Русі проти монголо-татарської навали.

10. Галицько-Волинська держава – спадкоємиця Київської Русі.

  1.  Українські землі  у складі Литви та Польщі (ХІV-ХVІ ст.) Польсько-литовські унії та їх наслідки.
  2.   Причини виникнення та джерела формування українського козацтва.
  3.   Заснування Запорізької Січі. Формування органів влади та управління.
  4.  Козацько-селянські повстання наприкінці  ХVI – на початку ХVIІ cт.
  5.  Українська національна революція середини  ХVII ст.: причини, характер, рушійні сили, періодизація.
  6.  Розгортання національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького (1648-1657 рр.).
  7.  Утворення української гетьманської держави. Внутрішня та зовнішня політика  Богдана Хмельницького.
  8.  Переяславсько-Московський договір 1654 р., його оцінка в історіографії.
  9.  Гетьманщина після смерті Богдана Хмельницького, Іван Виговський, Юрій Хмельницький.
  10.  Україна в політичних планах Росії, Польщі, Туреччини в другій половині ХVII ст. Руїна. Петро Дорошенко.
  11.  Українська державність наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. Іван Мазепа, Пилип Орлик.
  12.  Колоніальна політика російської імперії щодо України у ХVІІІ ст. Скасування Гетьманщини.
  13.  Запорожжя у складі Російської держави. Ліквідація Запорозької Січі.
  14.  Правобережні й західноукраїнські землі в останній чверті  ХVІІ-ХVІІІ ст. Нова доба козацько-селянських війн.
  15.  Заселення і економічне освоєння Півдня України. Заснування нових міст.
  16.  Адміністративно-територіальний устрій та соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії  в першій половині ХVIII ст.
  17.  Українські землі під владою Російської імперії в першій половині ХІХ ст. Суспільні рухи й початок національного відродження.
  18.  Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії у першій половині ХІХ ст. соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток.
  19.  Революція 1848-1849 рр. та її вплив на західноукраїнські землі.
  20.  Буржуазні реформи 60-70х рр. в Російській імперії та їх значення.
  21.  Національний та соціально-політичні рухи в Наддніпрянській Україні в другій половині  ХІХ ст.
  22.  Західноукраїнські землі в другій половині ХІХ ст.
  23.  Україна в роки першої російської революції 1905-1907 рр. Піднесення українського національного руху.
  24.  Україна в роки третьочервневої монархії (серпень 1907 – липень 1914 р.) Земельна реформа Столипіна та її вплив на Україну.
  25.  Західноукраїнські землі на початку ХХ ст. Соціально-економічний розвиток . Культурно-просвітницький рух.
  26.  Українські землі в роки Першої Світової війни. Національно-визвольний рух в умовах війни.
  27.  Лютнева революція 1917р. та її вплив на Україну. Створення Української Центральної Ради. І, ІІ Універсали.
  28.   Проголошення Центральною радою УНР. Війна Радянської Росії проти УНР. Четвертий Універсал Центральної Ради.
  29.  Українська гетьманська держава Павла Скоропадського.
  30.  Директорія: суть політичного режиму, причини краху.
  31.  Революційні події 1918 р. на західноукраїнських землях. Проголошення ЗУНР. Акт злуки УНР і ЗУНР та його історичне значення.
  32.  Боротьба за владу в Україні  в 1919-1920 рр. Утворення УРСР.
  33.  УРСР на початку 20-х років. Міжнародне і внутрішнє становище. НЕП. Створення СРСР.
  34.  Україна у складі СРСР в міжвоєнний період. Національно-культурне будівництво. Політика коренізації.
  35.  Сталінська індустріалізація в УРСР: завдання, труднощі, характерні риси, особливості, наслідки.
  36.  Колективізація сільського господарства Радянської України. Голодомор 1932-1933 рр.
  37.  Тоталітарний режим і українське суспільство наприкінці 1920-х у 1930-х роках.
  38.  Західноукраїнські землі у 20-30-ті роки  ХХ ст.
  39.  Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої Світової війни.
  40.  Входження західноукраїнських земель до СРСР. Політика “радянізації”.
  41.  Початок Другої Світової війни, її причини, характер та періодизація.
  42.  Напад фашистської Німеччини на СРСР. Оборонні бої на території України 1941-1942 рр.
  43.  Окупаційний режим в Україні ( 1941-1944 рр.)
  44.  Радянський партизанський рух на окупованій території України.
  45.  Збройна боротьба формувань ОУН-УПА 1941-1944 рр.
  46.  Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Внесок народу України в перемогу над фашизмом.
  47.  Україна в повоєнне десятиріччя (1945-1964 рр.)
  48.  Політика Радянської влади в Західній Україні після Другої Світової війни. Рух опору.
  49.  Суспільно-політичне життя в УРСР (1965-1964 рр.)
  50.  Реформи М.С. Хрущова: суть та значення.
  51.  Економічні реформи 60-х років ХХ ст. та причини їх згортання.
  52.  Дисиденти в Україні. Зародження руху “шістдесятників”, їх роль в національно-культурному житті.
  53.  Поглиблення кризи в суспільно-політичному житті України в період “застою”.
  54.  Духовний розвиток суспільства в період “застою”. Розгортання правозахисного і дисидентського руху.
  55.  Етапи перебудови та її наслідки для України.
  56.  Україна на шляху незалежності. Стартові умови розгортання державотворчого процесу.
  57.  Україна на шляху незалежності. Становлення владних структур. Конституційний процес.
  58.  Формування багатопартійності в сучасній Україні.
  59.  Проблеми реформування економіки сучасної України.
  60.  Формування концепції зовнішньополітичного курсу сучасної України.
  61.  Україна та держави СНД.
  62.  Українська національно-державна символіка: історія і сучасність.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

35035. ADEM как важное звено CALS-технологий 152 KB
  Обычно понимание главной цели происходит не сразу, а в результате кропотливой работы, которая может занимать годы. Даже если задача сформулирована правильно, то для её решения необходимы ресурсы и инструменты, которых может и не существовать на данный момент времени
35036. САПР ElectriCS и UG/Wiring Технологии разработки бортовых электрифицированных систем в авиационно-космической отрасли 282 KB
  Цепочка проектирования ElectriCS и UG Wiring Укрупненная блоксхема цепочки проектирования отображенная на рис. Рис. Порядок разработки принципиальной схемы Э3: внесение в проект электрических устройств из базы электрических устройств рис. 2; определение буквеннопозиционных обозначений электрических устройств; разработка принципиальной схемы с использованием редактора схем utoCD рис.
35037. SCS и SchematiCS 57 KB
  Реферат по презентации программ SCS и SchemtiCS Преподаватель: Сенько В. Использование SchemtiCS4 2. Использование SchemtiCS. Приложение SchemtiCS работает на платформе utoCD и применяется для автоматизации создания и оцифровки схем любой сложности.
35038. Программное обеспечение Solid Edge 67 KB
  Solid Edge — среднеуровневая трехмерная твердотельная CAD-система, предназначенная для проектирования моделей деталей, создания сборок с сохранением ассоциативных связей и выпуска чертежной документации на базе созданных моделей. Интегрирована с системой высокого уровня Unigraphics и системой управления проектом iMAN
35039. Проектирование распределительной сети собственных нужд на основе компьютерной модели с использованием программы ElectriCA 91 KB
  Проектирование низковольтной распределительной сети собственных нужд ТЭС связано со значительными трудозатратами что объясняется с одной стороны большой размерностью задачи а с другой – большим количеством разноплановых расчетов. По существующей технологии проектирования сети собственных нужд ТЭС весь комплекс проектных работ разбивается на следующие этапы: Анализ состава потребителей электрической энергии и их ориентировочное распределение по возможным источникам питания. Расчеты отклонений напряжения выполняются для наиболее критичных...
35040. Адміністративна відповідальність. Притягнення до адміністративної відповідальності 493.5 KB
  В посібнику розкриваються поняття, правові та фактичні підстави адміністративної відповідальності, види та загальні правила накладення адміністративних стягнень, розглядаються питання підвідомчості справ про адміністративні правопорушення, провадження у справах про них: порядок порушення та розгляду справи, оскарження постанови і перегляду справи, а також виконання постанов про накладення адміністративних стягнень
35041. Использование PlanTracer и RasterDesk при проектировании структурированных кабельных сетей 219.5 KB
  Идеален случай когда при строительстве или реконструкции организациягенпроектировщик создает в CDприложениях поэтажные планы с детальной прорисовкой элементов здания и всех видов коммуникаций вентиляции и кондиционирования. Вариант первый: сканирование позволяющее использовать полученное растровое изображение в качестве подложки рис. К тому же при низком качестве исходного материала синька часто используемые планы этот способ применять нельзя рис. Второй вариант – перерисовка.
35042. Project Studiocs Электрика 3.0 254.5 KB
  15 Введение Разработка компании Consistent Softwre – САПР Project Studiocs Электрика – хорошо знакома специалистам. До августа 2004 года основное внимание разработчиков было направлено на развитие существующих тогда самостоятельных модулей пакета Project Studiocs Электрика: Project Studiocs Освещение создание проектов внутреннего электрического освещения и Project Studiocs Сила создание силовой части проектов электроснабжения зданий и сооружений. В декабре 2004 года компания Consistent Softwre объявила о выходе новой версии САПР Project...
35043. CAD/CAM системы среднего уровня на примере систем Cimatron, MasterCam, Solid Edge 585.5 KB
  Реферат по САПР на тему: CD CM системы среднего уровня на примере систем Cimtron MsterCm Solid Edge.5 MsterCm. На рынке программных продуктов широко используются два типа твердотельного геометрического ядра: Prsolid CIS К наиболее известным CD CM системам среднего уровня построенным на основе ядра CIS относятся: DEM Cimtron MsterCm utoCD 2000 Powermill CDdy Brvo К наиболее известным CD CM системам среднего уровня построенным на основе ядра Prsolid относятся: ...