56024

Синергетичний підхід до викладання предметів суспільно-політичних наук

Научная статья

Педагогика и дидактика

Водночас духовне відродження суспільства вимагає конкретних змін у діяльності загальноосвітніх шкіл які викликані необхідністю формування суспільно активної творчої особистості що на відміну від людинивиконавця здатна самостійно мислити генерувати нові ідеї приймати сміливі нестандарті рішення. Відомо що реформа освіти одним із завдань має формування творчо мислячої особистості а не стисненої рамками приписів циркулярів наказів тощо. Існує протиріччя між обсягом інформації та можливістю особистості її засвоїти. І тому головною...

Украинкский

2014-04-02

123.5 KB

1 чел.

Синергетичний підхід до викладання ПРЕдметів суспільно-політичних наук

                                                                

                                                                  «Не можна будь-чого навчити  

                                                                         людину, можна лише допомогти           

                                                                        їй виявити  це всередині себе ».

                                                                                                             Г.Галілей

 

Мій педагогічний стаж складає 7 років. Всі ці роки я працюю в Коротичанському ліцеї Харківської районної ради Харківської області. Атестувався на  вищу  категорію у 2008 році. На курсах підвищення кваліфікації навчався у 2007році. У  2009/2010 роках  працюю в  11-ому класі,  9-х класах та  7-х класах. Викладаю курси «Історія України», «Всесвітня історія», «Права людини»,  «Громадянська освіта», «Людина і світ», «Основи релігієзнавства»,  «Правознавство». Виходячи з проблеми над якою працює район «Розвиток професійної компетентності педагогічних працівників в умовах безперервної освіти » та ліцею «Особистісно-спрямований розвиток ліцеїста – один із аспектів його інтелектуального розвитку », я  вже декілька років працюю над проблемою «Синергетичний підхід до викладання суспільно-політичних наук». На початку ХХІ століття світ не просто змінився, його змінність перетворилася у константу історичного процесу. Водночас духовне відродження суспільства вимагає конкретних змін у діяльності загальноосвітніх шкіл, які викликані необхідністю формування суспільно активної, творчої особистості, що, на відміну від людини-виконавця, здатна самостійно мислити, генерувати нові ідеї, приймати сміливі, нестандарті рішення. Реалії сьогодення свідчать, що така особистість, реалізуючі свій творчий потенціал, зможе досягти успіхів у навчанні й роботі. У цьому контексті стає очевидним, що цінність отриманих знань, здобутих учнями в стінах ліцею, полягає не так у теоретичному їх засвоєнні, як у формуванні їх практичного застосування.

Відомо, що реформа освіти одним із завдань має формування творчо мислячої особистості, а не стисненої рамками приписів, циркулярів, наказів тощо. Адже, як творити не накажеш, бо тоді не буде творіння, а жорстке слідування букві закону, забуваючи про головне, те, що написано між рядками – дух закону.

Зрозуміло, що освіта, значення якої було суттєво піднесено в індустріальному суспільстві, не могла не зазнати технологічних змін. Ще засновник дидактичної науки Ян  Коменський у середині ХУІІ ст. мріяв про створення чітко організованої системі навчання. «Мистецтво навчання не потребує нічого іншого, крім умілого розподілу часу, предметів і методів…».

Змінився статус учителя, змінюється суспільство. Вчитель виступає в ролі управлінця. Треба вивести дитину на самокеровану систему. Знання розглядаються з точки зору накопичення досвіду. Вільні знання – засіб для існування в суспільстві. Не кожна тема, урок забезпечує 12-бальний рівень. Дитина повинна мати уявлення про свій рівень. За висновком ЮНЕСКО нашим учням не вистачає критичного і логічного мислення у засвоєнні знань, толерантності, технологічності у доведенні своєї думки,  вмінь працювати з інформацією. Рівень компетенції – це знання, які дають можливості існувати в суспільстві. Слід розгортати знання, а не перевантажувати учня. Уміння – операції, які виконує учень, щоб покращити свої знання. Існує протиріччя між обсягом інформації та можливістю особистості її засвоїти. Учитель повинен так навчати, щоб дітям було цікаво, щоб не помічали, що вони навчаються.

Найголовніше – навчити працювати самостійно, творчо та ініціативно. Отже, одним з найважливіших завдань курсів суспільно-політичних дисциплін є підготовка учнів до життя, набуття ними умінь та навичок, але це можливо, лише максимально наблизивши уроки до життя, спонукаючи учнів бути не спостерігачами, а активними учасниками тих процесів, відносин, які лягли в основу викладання предметів, залучаючи їх для спільної діяльності в процесі пізнавального пошуку. І тому головною, стратегічною лінією своєї діяльності вважаю формування творчої особистості через синергетичний підхід.

Розвиток і становлення нового соціального організму освіти передбачає перегляд класичної педагогічної парадигми, засвоєння нових методологічних засад творення школи XXI століття, провідне місце серед яких посідають ідеї синергетики та синергитичного мислення. Синергетика – методологічний ключ, який дає змогу здійснювати аналіз педагогічної практики відповідно до сучасного стилю розвитку соціокультурного процесу. Найчастіше такий стиль називають постмодерністським. Освіта – стрижневий канал соціальної динаміки, із використанням якого сьогодні пов’язують основні надії подолання глибокої і комплексної кризи усталеності, що поглиблюється соціальною, культурною, екологічною нестійкістю. Оскільки освіта є соціальним механізмом самоорганізації, то закономірним є інтерес до синергетики, до реалізації сенергетичного потенціалу сучасної школи.

 Синергетика (від грец. Synergos – спільна, кооперативна дія) – галузь міжпредметних досліджень процесів самоорганізації, які відбуваються у складних системах. Синергетика як галузь наукового знання визначає основні принципи самоорганізації, критерії побудови саморозвивального середовища, встановлює умови стійкого розвитку у мінливому світі.

Занепад національної освітньої системи збігається сьогодні із загальною світовою тенденцією до зміни основної парадигми освіти та класичної моделі освіти. Традиційна система навчання зорієнтована на  навчальний предмет, а не на особистість учня, на репродуктивний характер діяльності, вербальні методи навчання, авторитарний стиль спілкування, жорстоку регламентацію навчального процесу, панування, передовсім, комбінованого уроку, наочно демонструє свою неспроможність виконати завдання, які постають перед сучасною освітою.

Більшість складних систем, які існують у природі і здатні до самоорганізації, за синергетичним баченням світу є відкритим. Шляхи розвитку систем, що само організовуються, не визначені, бо між ними постійно відбувається обмін енергією, речовинами та інформацією, тому для них характерна постійна мінливість. Традиційна система освіти, яка спирається на принципи класичної науки, не може ефективно відігравати роль засобу освоєння людиною світу.

Звідси виникає необхідність розробки нової парадигми освіти – синергетичної. Порівняти раціональну (традиційну) і синергетичну моделі освіти можна за допомогою схеми 1 (за Б. Житником).

Глибокі зміни суспільних, культурних і освітніх цінностей потребують глобального перевороту у свідомості кожного вчителя, в його системі ціннісних орієнтацій синергетичного підходу до змісту освіти через демократичні та гуманістичні принципи, підвищення загальнопедагогічної і професійної культури, рефлексію діяльності. Відповідно до такої методології вчителю потрібно не навязувати учневі шляхи його особистісного розвитку, а надати йому якомога більше можливостей для саморозвитку в межах соціокультурних норм, сприяти власним тенденціям розвитку. В кожний конкретний момент цей рух має часто випадковий, імовірнісний характер.    Розвиток нових освітніх технологій сприяє збагаченню психолого-педагогічної, теоретико-методологічної та науково-методичної підготовки вчителя. Технологічна грамотність педагога дає змогу йому усвідомлювати своє істинне покликання, більш реально оцінити, осмислити та вивчити педагогічний досвід, проаналізувати причини труднощів, спроектувати шляхи їх подолання, спрогнозувати результати та наслідки прийнятих рішень, педагогічну корекцію через не насилля, регулювати взаємозв’язки у педагогічному процесі як “суб’єкт-суб’єктні” та вибирати оптимальні педагогічні технології. А головне – допомагає особистому становленню самого фахівця, формування важливих професійних якостей: гуманності, толерантності, емпатійності, креативності. Порівняння характеристик науково - технократичної і синергетичної педагогічних парадигм дає змогу визначити гуманістичну виховну парадигму як парадигму самореалізації особистості. Вона полягає в перетворенні виховного ідеалу, який передбачає конструювання нової людини з параметрами, визначеними інтересами суспільства, на самоналагоджувальну універсальну модель як таку, що виходить із особливостей індивідуума і повертається до нього як до особистості через відтворення нею культури в усій його єдності та різноманітності.

Схема 1

Для традиційної парадигми характерні:

лінійний характер навчання(без можливості повернутися назад і розглянути ту саму проблему, але на вищому рівні);

орієнтація на досягнення якнайвищих результатів(оцінки і рейтинги є самоціллю, не використовується для прогнозування і передбачень навчальних досягнень);

створення ситуації, коли вміння аргументувати власні думки фактично заперечується регламентацією діяльності того, кого і навчають(учня розглядають як об’єкт зовнішнього впливу);

логічний розподіл та послідовність у викладанні окремих предметів (предметоцентризм), догматизація знань;

централізований контроль над ресурсами (навчальними планами та тривалістю навчання);

авторитарний тип мислення та відносин (фактично не визначено пізнавальну активність з боку учнів, а їх безпосередні живі інтереси розглядають як прояви стихійності та дезорганізованості);

батьки учнів виступають як сторонні (недовіра до школи, виникнення конфліктних ситуацій).

Характерні особливості синергетичної парадигми :

визнання першорядності процесу пізнання (знаходження кожним істини), залучення учня до процесу пошуку (особливого значення набуває індивідуальне, суб’єктивне знання, яке має свого автора);

цінність співпраці (навчально-виховний процес має бути побудований як діалог або полілог і бути багатим на імпровізації);

орієнтація на процес навчання (важливі не лише результати, а й процес досягнення цих результатів);

рівність і довіра до пізнавальних можливостей усіх дітей, віра в їхні творчі можливості (атрибутом професіоналізму стає до любов до дитини; важливо, чи створено умови для успішного розвитку дитини);

нова модель керування освітнім процесом за рахунок допомоги і забезпечення лідерства та передбачливості (відчуття радості в процесі співпраці та постійного самовдосконалення );

тривимірне навчання (широкий світогляд, глибина знань, постійне їх оновлення), яке не обмежується навчальними програмами; Учні  продуктом своєї власної діяльності, розширюючи коло своїх інтересів, розвиваючи свої здібності та характер, допомагаючи іншим робити те саме;

учитель виступає як лідер, учень – як працівник, займаючи активну позицію;

використання сценарних варіантів уроків, забезпечених різноманітними джерелами інформації;

методи оцінювання знань учнів різноманітні і допускають право їх вибору їх самою дитиною;

батьки – партнери школи, що надають освіті моральну і матеріальну допомогу.

 

Однозначно можна стверджувати, що синергетична парадигма призвела, в першу чергу, до зміни освітнього процесу та самоактуалізації, самоідентифікації та рефлексії вчителів, що можна зобразити у вигляді таблиці (див. схема 2).

Схема 2

 

Сьогодні ми можемо спостерігати феномен звернення соціальної системи до особистості (за С.І.Подмазіним). Суть цього феномену пояснює розроблена бельгійським науковцем російського походження І.Пригожиним філософія нестабільності і синергетики – теорії саморозвитку складних систем, згідно з якою складні системи є нерівноважними. При цьому нерівноважність веде не тільки до порядку чи безладу – хаосу, а також відкриває можливість для виникнення унікальних подій, адже спектр можливих способів існування об’єктів у цьому випадку значно розширюється. Тому в будь-який момент часу може виникнути новий тип виходу на новий рівень буття – в точках біфуркацій – може відбутися зміна просторово-часової організації об’єкта. Це відбувається наступним чином – при досягненні максимальної нестабільності системи, що переходить у нову якість (точка біфуркації – точка імовірного розвитку наступних подій), виникає можливість подальшого розвитку системи у різних напрямках. При цьому певна окрема мікрофлуктація може відігравати роль останньої краплі, яка спрямовує цей розвиток по одному з можливих напрямків. Однак не можна стверджувати, що кількість варіантів розвитку системи розвитку безкінечна. Той напрямок еволюції системи, що реально здійснюється, називається атрактомнайстійкішим станом  оновлення системи. В природних системах пошук атрактів здійснюється за рахунок взаємодії внутрішніх елементів системи. Те саме відбувається і в соціальних системах, з тією різницею, що люди шукають атракти – можливі оптимальні системи – свідомо, цілеспрямовано.

Проаналізуємо тепер з цих понять трансформацію соціальної системи. Збільшення хаосу, крайнє погіршення функціонування системи призводить до того, що керівна підсистема – політична влада змушена визначити свою неспроможність по відношенню до керованої системи – народу. В неї є два вибори – репресії або досягнення консенсусу інтересів. Репресії допомагають недовго, крім того, вони сприяють матеріалізації «тіні» політичної влади – опозиції – об’єднання людей, що, користуючись підтримкою мас, в цей зручний момент хочуть захопити політичну владу. Початок боротьби за владу означає точку біфуркації – невизначеності майбутнього розвитку, оскільки залучені до боротьби за владу соціальної групи «засліплені» цією боротьбою і значною мірою втрачають можливість передбачати майбутнє (хіба міг хто у березні 1917 року в Росії передбачити, що влада опиниться у більшовиків?!). У результаті і політична влада, і опозиція звертаються до громадян із закликом «облаштувати державу» і надають їм більші вільності, ніж вони мали раніше. Крім того, збанкрутіла влада звертається до вічних ідеалів гуманізму, прямо звертається до особистості з проханням «знайти» оптимальний шлях у майбутнє. І найголовніше полягає у тому, що найактивніша частина громадян (іноді навіть окремі особистості – Жанна д’Арк, Мінін і Пожарський та ін.) виступають в ролі носіїв ідей і організаторів діяльності з будівництва майбутнього. В цей рух включаються широкі народні маси, актуалізуються величезні моральні, інтелектуальні, трудові ресурси суспільства. Суспільство приходить у рух і виходить на атрактор – нову стійку форму свого існування. Природно, що люди , які «врятували» суспільство (інколи в буквальному розумінні), реалізуючи свої інтереси, певною мірою гуманізують соціальний устрій і соціальні відносини даної соціальної системи.

Однак після виходу системи в новий, більш стабільний стан, політична влада проводить цілеспрямовану діяльність із дегуманізації. Частіше це вдається їй частково, а інколи повністю, аж до повного знищення людей, що забезпечили її виживання  (наприклад: сумний фінал НЕПу для тих, хто підняв економіку більшовицької Росії та ін.). Таким чином, гуманізація соціальної системи в перехідних кризових  періодах її розвитку є закономірністю, що відображає діалектику взаємовідносин особистості і політичної влади в контексті суспільного розвитку. Закономірним є також те, що з кожним новим «зверненням соціальної системи до особистості» відбувається все більша гуманізація соціальних відносин.

Основною суперечністю сучасної освіти є суперечність між потребою людини в розвитку себе як природної, суспільної і культурної суті і неможливістю задовольнити цю потребу засобом сучасної освіти повною мірою. В сучасній освіті продовжує домінувати орієнтація на підготовку людини як «засобу виробництва», відтворення людини як «продуктивної сили». Дана проблема може бути розв’язана тільки об’єднаними зусиллями вчених, педагогів, суспільних діячів світового співтовариства. Адже найкращі і глибокі педагогічні роздуми проекти і концепції завжди базувались на особистій гуманітарній культурі їх авторів, на передових для досягнення наук і на нових у їхньому часі філософських ідеях. На думку  Ф.Михайлова їх успіх був зумовлений саме тим, „що жоден з них не шукав підказки в існуючому освітньому досвіді, а відразу й природно звертався до вічних проблем культури у скарбниці всезагальних проблем людинознавства”. Справді, новаторство, яке здійснили в педагогічній науці Я.А.Коменський, Ж.Ж.Руссо, Дж.Дьюї, М.Монтессорі, В.А.Сухомлинський, Ш.Амоношвілі та інші, більше відштовхується від існуючої в їх час педагогічної практики, ніж спирається на неї.

Серед сучасних концепцій освіти заслуговує на увагу філософська ідея синергетичної освіти, яка об’єднує цільову орієнтацію з виключенням у простір змістових орієнтирів особистості, допомагаючи вибудувати особистісно значущу лінію „сюжетного” життєвого руху людини. Щоб знайти себе, індивідуумові потрібно вибрати і вибудувати власний світ цінностей, ввійти у світ знань, оволодіти творчими способами розв’язання наукових та життєвих проблем, відкрити рефлексний світ власного „Я” і навчитися керувати ним. Вчителю варто презентувати через зміст матеріалу гуманістичні цінності і цінності системи з наступним культивуванням цінностей у навчальному та виховному процесах. Важливу роль в цьому аспекті відіграє персоналізація людського Знання. Справа в тому, що Знання – Як – Цінність невід’ємне від генія праці і мужності конкретної людини, яка це знання створила. Учень вводиться в Знання – Як – Цінність тільки через осмислення і відчуття творчого подвигу Дж. Бруно, Х. Колумба, К. Маркса,  Г. Сковороди та ін.

Адже знання не з’явилося людству саме по собі, Знання досягається через переживання, через творчість, через відкриття його для себе. Учень повинен знати, ким і яким чином створювалась Істина, Добро і Краса, щоб зрозуміти, навіщо люди це робили, чому вони свідомо робили своє життя таким важким (з повсякденної точки зору), в чому є зміст їх і його (учня) життя. Тільки через особистісне вживання у світ творчості, у світ людської Культури учень зможе пізнати саму сутність буття людини в „горизонті особистості” – духовність, творчість, одвічне прагнення людини до вищого, в якому тільки й знаходиться людина усвідомлення, цінність, а відтак і радість свого життя. Таке вживання учень починає через взаємодію з іншою творчою особистістю. Таким чином, особистість не лише реалізує себе в інших, а й себе знаходить через іншу особистість. „Бо таємниця людського буття не в тому, щоб тільки жити, а в тому, для чого жити. Без твердого уявлення, для чого їй жити, людина не погодиться жити і скоріше знищить, ніж залишиться на землі… ”(Ф.Достоєвський).

Філософи всіх часів неодноразово повторювали сократівське „Пізнай себе!” Зокрема, І. Кант вважав, що мета філософії – це пошук відповіді на запитання „Що таке людина?” Найкращі мислителі людства сягали вглиб суті права – повного розкриття людиною своєї родової, передусім духовної сутності. Конкретні правові умови накладали істотні обмеження на глибину осмислення ними понять особистості і гуманізму, тим паче на локальні спроби практичного застосування цих ідей. Поняття гуманізму найчастіше напевне визначає основний моральний імператив І. Канта: „…як і будь-яка інша мета – людина(а з нею й будь-яка розумна істота) є метою сама по собі, тобто ніколи ніким (навіть Богом) не може бути використана як засіб, не будучи при цьому і метою, а отже, саме людство в нашій особі має бути для нас святим, бо людина є суб’єктом морального закону, тобто того, що саме по собі – святе, заради чого і відповідно до чого щось узагалі може бути назване святим”.

Відповідь на запитання про структуру і сутність особистості я шукаю серед інформаційних і синергетичних підходів, які активно використовуються у таких галузях сучасних досліджень як філософія, соціальна філософія, з одного боку, і теорія та історія культури, теорії педагогіки, з іншого. У межах конструйованої в такий спосіб структурно-змістової моделі особистості найдоцільнішою, на мій погляд, є чотирирівнева модель особистості А.Бермуса. Вихідним (точніше, глибинним) рівнем існування особистості як культурного феномена є Ім’я або Значення.

Саме Ім’я – це емоційно й ціннісно навантажений феномен, цілісний образ, у якому зінтреговано найрізноманітніші аспекти і явища. Ім’я не може бити об’єктом скільки-небудь свідомої рефлексії. Воно виконує своєрідну функцію „генератора” особистості, зумовлюючи духовний „надчуттєвий” пласт особистісного буття. Однак ані Ім’я, ані Значення не єсамодостатнім образом особистості: кожне Ім’я взаємопов’язане з навколишнім світом.

Отак виникає другий пласт особистості в контексті культури, основу якого в різних культурах складають бінарні опозиції «Ім’я – Річ.», «Ім’я – інше ім’я», «Ім’я – дія». Саме на цьому рівні формуються конкретні мотиви (тобто спрямованість на предмети та інші особистості - «Імена». ), ідентифікатори, цінності, якісні характеристики особистості, оскільки на ньому не показано основних форм, особистісного буття: активності та вибору.

Наступний, третій пласт структури особистості відображає ще один рівень деталізації і структури актуального особистісного буття. Символічним відображенням цього є поява третього компонента в структурі: бінарні відносини стають тринітарними або, точніше, опосередкованими. На цьому рівні особистість педагога – це вже діючий агент соціокультурного середовища, котрий використовує і транслює певні знаки та значення ( «Ім’я – Значення – Ім’я», «Ім’я предмет –об’єкт» тощо.) Найточнішим образом цього пласта особистісного буття є Функціонування: взаємини стають предметними, функціональними, інтегруються в соціальне та культурне середовище. Якісною особливістю третього рівня є проблеми і суперечності, які пізніше виникають у ході еволюції особистості. Дійсність, що оточує особистість, споконвічно складна, і не існує скільки-небудь єдиної онтології, що дає змогу уявити всі елементи індивідуального людського буття. Відповідно, перебуваючи в різних контекстах (школа, людина, робота, поза інституційне існування), особистість грає різні ролі, використовуючи певну «мову спілкування і дії». Відтак особистість людини перебуває в точці перетину найрізноманітніших знакових систем, кожна з яких має свої власні динаміку та структуру.

Неможливість одночасно відповідати всій сукупності вимог, закладених у культурних формах і знаках разом зі споконвічною потребою в самотвердженні, зумовлює виникнення наступного, четвертого рівня особистісного буття. На четвертому рівні відбувається формування механізмів розвитку і творчості (синергетичного впорядкування). Онтологія цього рівня надзвичайно складна і додає цілу низку якостей і рис в порівняно з третім рівнем. Саме для підтримки цього рівня особистісного буття розроблено такі могутні соціокультурні практики, як системно розумоводіяльнісне моделювання (СРМ), ігротехнічні методики, технології активного соціального навчання, частина терапевтичних методів, що розвиваються в контексті гуманістичної психології. Мовою синергетики, особистість вступає на цьому рівні у смугу постійних біфуркацій, самоорганізації, хаотизації, критичних точок і самооновлення, а міжособистісна взаємодія є нелінійним мляво формалізованим процесом.

Проте, попри складність і непередбачуваність процесів творчості і самоорганізації особистості, всі вони мають цілком певну точку зору завершення, що є етапом формування нового Імені і нового Значення. Іншими словами, особистість проходить цикл, заключний етап якого нагадує його початок: людина усвідомлює себе як щось інше порівняно з тим що воно думала на початку. Найприроднішим шляхом є послідовна трансформація певного культурного архетипу (початковий етап розвитку) – в образ «Я» («Я – концепцію»). Заключним етапом у процесі розвитку особистості є формування нового синтезу – Імені чи нового Значення.

Треба зазначити, що наведена чотирирівнева культуроцентрична модель особистості не є ізольованою чи єдино можливою. Так чи інакше, в ній найповніше відображено внутрішні моменти (миті входження) особистості в горизонти культури.

Не можна оминути увагою в даному контексті педагогічну рефлексію, що характеризує здатність учителя до саморегуляції, самоконтролю та саморозвитку професійної культури. Професійна культура вчителя визначається як індивідуальне вироблення стратегії, а її найважливішими складниками вважаються системний світогляд і модельне мислення, праксеологічна, рефлексивна та інформаційна озброєність, компетентність спілкування і управління, конкретно-предметні знання (І.А.Зязюн).

Згідно з традиційним розумінням рушійна сила навчального процесу міститься у суперечності між знанням і незнанням. Завдяки цьому учень ніби входить у «зону найближчого розвитку». Однак ця суперечність актуалізує лише гностичну, когнітивну сторону діяльності учнів, не чіпаючи особистісно значущу, ціннісно-змістову сферу їх свідомості.

Спонукальна і розвивальна сила суперечності між знаннями, що мають школярі, і знаннями, які потрібно засвоїти, стає значно більшою, якщо вони (знання) набувають характеру способу входження індивіда в своє, співчутливе, не відчужене Буття – У – Світі. Крім того, знання набувають для індивіда набагато більшу особистісну значущість, коли вони виступають предметним полем діалогічної взаємодії з іншими людьми, коли всі суб’єкти освіти перебувають один з одним у відносинах зацікавленості в результаті спільної діяльності. Адже тільки людина найбільш зацікавлена в людині. При цьому процес оволодіння знаннями здійснюється в атмосфері інтелектуальних, моральних і естетичних переживань, зіткнення думок, поглядів, позицій, наукових підходів, пошуків істини, проектування різноманітних рішень пізнавальних завдань, творчості учителів та учнів. Важливою умовою і водночас результатом такої діяльності є залучення учня до критичного аналізу та мислення, відбір та конструювання  особистісно значущого змісту освіти.

Ліцей відповідно до свого статусу покликаний готувати учнів до вступу у вищі навчальні заклади, які в свою чергу потребують змін. Він готує майбутню інтелігенцію, людей розумової праці. Саме тому синергетичний та особистісно орієнтований підхід до навчання і розвитку учнів надзвичайно суттєвий для ліцею як для навчального закладу нового типу. Відповідно зростає і потреба у використанні таких педагогічних технологій, які були б адекватними цілями особистісно орієнтованої освіти і розвитку учнів.

Отож виходячи із зазначеного, ми ставимо перед собою завдання працювати над підготовкою випускників ліцею, здатних:

− адаптуватися в мінливих життєвих ситуаціях, самостійно здобувати необхідні знання, вміло використовувати їх на практиці для розв’язання різноманітних проблем, щоб упродовж усього життя мати можливість посісти в них своє місце;

− критично мислити, вміти бачити проблеми, що виникають в реальній діяльності, знаходити шляхи раціонального їх розв’язання, використовуючи сучасні технології, чітко усвідомлювати, де і яким чином здобуті знання можуть бути використані в навколишній діяльності, бути здатними генерувати нові ідеї, творчо мислити;

− грамотно працювати з інформацією (вміти відбирати необхідні для розв’язання певної проблеми факти, аналізувати їх, висувати гіпотези розв’язання проблем робити необхідні узагальнення, співставлення з аналогічними або альтернативними варіантами рішень, встановлювати статичні закономірності, робити аргументовані висновки для виявлення і розв’язання нових проблем);

− бути комунікабельними, контактними в усіх соціальних групах, уміти працювати спільно в різноманітних областях, в різноманітних ситуаціях, відвертаючи будь-які конфліктні ситуації або вміло виходячи з них;

− самостійно працювати над розвитком власної моралі, інтелекту, культурного рівня.

Поставлені завдання можна реалізувати, визначившись із пріоритетами в області педагогічних технологій та враховуючи інтереси розвитку особистості.

Найбільш адекватними щодо поставленої мети є, на мій погляд, наступні:

− методи навчання у співпраці (кооперативне навчання);

− метод проектів;

− модель навчання у дискусії;

− проблемне навчання;

− інтерактивне навчання.

Названі види педагогічної взаємодії дають змогу трактувати навчальний процес як цілісну співпрацю двох рівноправних учасників – учня та вчителя, у якому основною метою є процес розвитку особистості, а основними формами навчання є групові та індивідуальні. Однак варто пам’ятати, що метод навчання сам по собі не може бути ні гарним, ні поганим, тому що необхідна їх система. Методи навчання, за допомогою яких досягають очікуваних результатів, постійно змінюють і враховують динаміку, зрілість і організованість учнівського колективу. Адже педагогічна майстерність приходить лише до того вчителя, який шукає і знаходить оптимальну відповідність методів закономірностям вікового та індивідуального розвитку учнів.

Важливими для педагога є принципи, які формулює Роберт Берне, адже вони допомагають здійснити гуманізацію міжособистісних взаємовідносин з учнями:

1. Від самого початку і упродовж навчального процесу педагог демонструє учням свою повну довіру.

2. Допомагає учням у формулюванні й уточненні мети та завдань, які стоять як перед класом, так і перед кожним учнем зокрема.

3. Виходить з того, що в учнів є внутрішня мотивація до самонавчання.

4. Виступає для учнів джерелом різного досвіду, до якого завжди можна звернутися по допомогу у разі труднощів, що виникають у навчанні.

5. Виступає у цій ролі для кожного учня.

6. Розвиває в собі здібність відчувати емоційний настрій класу та сприймати його.

7. Є активним учасником групової взаємодії.

8. Відверто виявляє в класі свої почуття.

9. Прагне до досягнення емпатії, яка дозволяє розуміти почуття та переживання кожного.

10. Зобов’язаний досить добре знати себе.

Отож, виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок, що школа XXI століття – це школа культури життєвого самовизначення, культури життя. Побудувати життя як культурне, духовне явище – значить побудувати його за законами віри, надії, любові, софійності, філософії серця. Саме цьому сприяє синергетичний підхід до освіти, основні положення якого можна сформулювати так:

– ми живемо серед нестійких процесів із порушенням симетрії між минулим і майбутнім;

– майбутнє є простором можливостей, а сьогодення – як напружений процес відбору;

– система освіти може бути як статичною, закритою, так і відкритою, динамічною, залежно від того, настільки повно відображає динаміку способів освоєння світу;

– у відкритій системі кожна людина розглядається як неповторна індивідуальність, що інституює й організовує свій унікальний процес освоєння світу.

Продукти і результати такого процесу і є справжніми цінностями педагогічної праці.

Тому застосовуючи на уроках синергетичний підхід, я прагну підготувати дітей до участі у громадському житті. Виховуючи у них почуття впевненості у собі, у своїх діях і, разом з тим, критичне ставлення до своєї особистості, намагаюся формувати у них повагу, толерантне ставлення до людей.

Сухомлинський В.О. говорив, що школа має бути не коморою знань, а середовищем думки. Тоді предмети, що викладає вчитель, стає не кінцевою метою його  діяльності, а засобом розвитку дитини.

І саме синергетичний підхід у навчанні  сприяє тому, що учні опановують усі рівні пізнання  (знання, розуміння, застосування, аналіз, синтез, оцінювання), розвивають критичне мислення, рефлексію, уміння розмірковувати, розв’язувати проблеми.

Сьогодні  вся діяльність вчителя та школи спрямована на формування творчої особистості. Бо тільки виховавши особистість, здатну творчо засвоювати знання і застосовувати їх на практиці, ми відродимо інтелектуальний потенціал країни, від якого залежить майбутнє нашої держави, а отже, наше, громадян України.


Раціональна модель освіти

Унітарна

Уніфікована

Учитель

Субєкт

Учень

Обєкт

Форма навчання

орма навчання

Учень

Обєкт

Варіативна

Багатоаспективна

Синегетична модель освіти

Учитель

Субєкт

Репродуктивно-відтворювальна

Продуктивно-    інтерактивна

  Педагогічна діяльність

       Мета

                Зміст

  Методи

   Результат

 

Рефлексія


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

55591. Путешествие по страницам любимых сказок 39 KB
  Цель: дидактическая: повторить, обобщить, систематизировать материал по теме; развивающая: развивать познавательную активность учащихся, воспитательная: прививать любовь к чтению.
55592. Знай свій рідний край 111.5 KB
  Узагальнити та систематизувати знання учнів про Україну, про назву держави, в якій вони живуть; навчати сприймати художні твори про красу рідного краю, милуватися і захоплюватися описаними та побаченими картинами природи; виховувати любов до рідного краю, рідної землі; збагачувати словниковий запас.
55593. Життя та творчість української письменниці Лесі Українки 59 KB
  Поглибити знання учнів про українську письменницю Лесю Українку. Познайомити з дитячими роками Лесі, її нахилами та захопленнями, характером, творчістю. Формувати читацьку самостійність учнів.
55595. РЕБУСИ НА УРОКАХ ФІЗИКИ ТА ВИХОВНИХ ЗАХОДАХ 17.17 MB
  Учні не тільки із задоволенням розгадують ребуси на тематичних виховних заходах що проходять під час тижнях фізики у конкурсах вболівальників конкурсах капітанів конкурсах ерудитів тощо а й створюють їх самі.
55596. Система работы по развитию речи в начальной школе 153.5 KB
  Дети мастера подражать. Дети приходят в школу с достаточным запасом слов. Однажды мы встретились с таким явлением: после того как дети прочли сказку: Проказы старухи зимы на вопрос учителя: Почему улетели птицы дети ответили...
55597. Практические рекомендации (методические разработки) по развитию речи у младших школьников 82.5 KB
  В развитии речи на первом месте стоит накопление ее содержания. Развитие связной речи происходит постепенно вместе с развитием мышления и связано с усложнением детской деятельности и формами общения с окружающими людьми.
55598. РЕЧЕВЫЕ ФОРМЫ ВЕДЕНИЯ УРОКА 38.5 KB
  Wir gehen jetzt wie folgt vor. Wir bilden Zweier/Dreiergruppen. Diese Gruppen setzen sich zusammen und spielen (schreiben) einen Dialog. Versucht erst einmal, alte Dialoge abzuwandeln.