56110

Слухаймо Шевченкове слово

Конспект урока

Педагогика и дидактика

У центрі сцени на стіні заквітчаний і прикрашений рушником портрет Тараса Шевченка. Благословен той день і час Коли прослалась килимами Земля яку сходив Тарас Малими босими ногами Земля яку скропив Тарас Дрібними росамисльозами.

Украинкский

2014-04-02

128 KB

0 чел.

          Слухаймо Шевченкове слово

(Урочиста академія

до дня народження Т. Г. Шевченка)

Мета:

- виховання любові до рідної мови, скарбів поетичного слова, України.

- вшанування памяті видатного художника слова,

 патріота України - Т.Г.Шевченка.

- формування культури мовлення через красу й багатство рідної мови.

У центрі сцени на стіні заквітчаний і прикрашений рушником портрет Тараса Шевченка.

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами,

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

Виходять ведучі (2-4 учні)

 Тарас Шевченко. З цим іменем сьогодні на планеті ідентифікується Україна та українці. І хто б ти не був, де б не жив, той, хто перечитає "Кобзаря", не зможе уявити своєї долі без Шевченка.

  Портрети Тараса Шевченка змалку впізнає кожна дитина. Українці звикли до його повсякденної присутності у своєму житті, як до близької людини.

 Шевченко для України – не просто народний поет, геніальний митець, якого доля обдарувала багатьма талантами. Тарас Шевченко – національний пророк, апостол правди, заступник усіх знедолених.

 Як досяг, чим завоював цю славу найбезправніший солдат Російської імперії - найбільшої і найжахливішої в'язниці народів, яку тільки знала історія?

 Разом.         СЛОВОМ!

  Пізнавати Шевченка - це пізнавати історію, доходити до найостаннішого кола українського пекла, опускатися в огидні ями національного розбрату, малоросійського плебейства, всього того, що доводиться викорчовувати і випалювати словом Шевченка.

 Пізнавати Шевченка — це мучитися, страждати від того, що нашу   предковічну землю позбавили спокою сусіди-нероби.

  Пізнавати Шевченка - це терзатися думкою, що міг би дати такий талановитий і працьовитий народ, якби був від запровадження кириличного письма самостійним.

  Пізнавати Шевченка — це працювати до сьомого поту й наближатися до торжества добра над злом, очиститися духовно й морально.

 Разом.  Думаймо про Шевченка, живімо Шевченком, продовжуймо його безсмертя в собі та в дітях наших.

Хор виконує українську народну пісню в обробці С. Козака на слова Т. Шевченка "Думи мої, думи мої.

Хлопчик. Народився Тарас Шевченко, як свідчить метрична книга села Моринці, 9 березня 1814 р. в сім'ї кріпака. Батько Григорій Іванович — родом із вільних низових козаків, був людиною письменною, кохався у слові Божому.

Дівчинка. Мати - Катерина Бойко - була натурою чутливою, безмежно жіночою і люблячою. Але душу її та тіло щоденно руйнували непосильна праця та важкі думи про долю дітей.

Інсценізація "Малий Тарас"

Входять мати і син Тарасик.

Мати.  

Як гірко, як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою!

Ми вбогі, змучені раби,

Не знаєм радісної днини.

Нам вік доводиться терпіть,

Не розгинать своєї спини.

Промовиш слово - і нагай

Над головою люто свисне.

І так усюди - з краю в край -

Панує рабство ненависне.

Росте неправда на землі,

Згорьованій, сльозами злитій.

О любі діточки малі,

Одні залишитесь на світі!

Ну хто замінить вам мене,

Рожеві квіти нещасливі,

Коли безжальна смерть зітне

Мене на довгій панській ниві?

Тарасику, сину мій, де ти подінешся у світі?

Тарас.   Піду у найми, світ за очі.

               Тебе, матусю, не забуду,

               Де я не буду.

Мати.   Дитино моя! Життя наше нестерпне. Страждання і мука висушують душу.

Ох, як же важко жити у світі! А жити - хочеться!

 

Мати співає сумну-сумну пісню "Летіла зозуля та й стала кувати".

Після пісні - поцілувала Тараса і пішла. Тарасик дивиться їй услід, потім переводить погляд у зал.

Вед у ч а. Мати  померла рано, залишивши сиротами шестеро дітей.

Тарас (повільно підходить вперед і говорить).

Там матір добрую мою

Ще молодую - у могилу

Нужда та праця положила.

Ведуча. Малому Тарасові було лише 9 років. А згодом…

Тарас. 

Батько, плачучи з дітьми,

А ми малі були і голі),

Не витерпів лихой долі,

Умер на панщині…

Як важко сироті! Що робити? До кого прихилитись? Тільки 13-ий минув, а світу Божого, світу красного, сонечка ясного не бачу.

(Сідає на колодку.)

Мені тринадцятий минало,

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога...

Уже покликали до паю,

А я собі у бур'яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся; дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята -

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене. 

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу,

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

        І поцілувала.

Входить Оксана у віночку, втирає Тарасові сльози і цілує. 

Тарас.     Оксаночко, ти у вінку - найкраща за всіх панянок у світі. А я тобі  ще й чобітки справлю із срібними підківками.

Оксана.   Справді, із срібними? 

Тарас.     Так, і ще й із золотими дзвіночками в закаблуках.

Оксана.   Ще ні в кого таких не було!

Тарас.     А в тебе - будуть!

Оксана.   За що ж справимо?

Тарас.     Одіб'ємось від злиднів. Тоді й усе буде. І по дзвіночках вгадаю, що це ти ідеш, Оксаночко.

 

Оксана.   Я без тебе, Тарасе, - нікуди не піду.

Тарас.     А я втечу до тебе, Оксаночко, звідки завгодно.

 

Оксана.   А як закують? А як у кайдани закують тебе, Тарасе? Мій вінок до тебе припливе.

(Знімає віночок і дає Тарасові.)

Тарас.     Оксано, не кажи цього. Може, й річки туди не буде.

 

Оксана.     Якщо річки не буде, все одно віночок цей докотиться до тебе через гори, байраки, долини.


Тарас і Оксана сідають на землю.


Оксана. Ми вкупочці колись росли,

                  Маленькими собі любились,

                  А матері на нас дивились

                  Та говорили, що колись

                   Одружимо їх.

Тарас.      Не вгадали.

                   Старі зарані повмирали,

                    А ми малими розійшлись.

Разом.      Та вже не сходились ніколи.

Звучить пісня "Така її доля".

Залишившись сиротою, малий Тарас помандрував світ за очі. Доля завела його до дяка в школу, де став йому Тарас за помічника.  Незабаром на нього чекав поміщицький маєток пана Енгельгарда, де був він і пастухом, і кухарчуком, і козачком.

Доле, де ти?  Доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

Згодом Тарас переїжджає до Петербурга, де пан Енгельгардт віддає його в науку до майстра Ширяєва, бажаючи мати власного живописця. Нові зустрічі, знайомства, враження, а проте туга, туга за рідним краєм найбільше бентежить юнака.

Учнівський хор виконує пісню «Зоре моя вечірняя».

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою.

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає.

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила...

А над самою водою

Верба похилилась,—

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

Одного разу Т. Шевченко зустрів у Літньому саду художника Івана Сошенка, свого земляка. Той і познайомив хлопця з К. Брюлловим, О. Венеціановим, В. Жуков- ським. Саме вони 22 квітня 1838 року викупили Шевченка з кріпацтва.

Через місяць після викупу Тараса зараховують до Академії мистецтв. Величезною працелюбністю, систематичною самоосвітою позначені роки його навчання в академії. Творче зерно, яке пригнічувала неволя, тепер дало щедрі сходи.

1840 року окремою книжкою під назвою «Кобзар» вийшли Шевченкові поезії та поеми. Україна радо зустріла його.

Прості люди читали й перечитували «Кобзар», так, як може, ніде не читали і не перечитують жодну книжку. Сільські дівчата плакали над «Катериною», затамувавши подих, слухали селяни «Наймичку» і «Гайдамаків».

То був «Кобзар». Його не міг

Ніхто, не вмивши рук, узяти,

Бо він — святий, казала мати,

Він смерть народу переміг!

1845 рік. Шевченко закінчує навчання в академії й виїжджає на Україну. Тільки за друге півріччя  цього року він  написав п'ять  поем:   «Кавказ»,   «Єретик», «Великий    льох»,     «Наймичка», «І мертвим, і живим...», а також відомий усьому світові «Заповіт».

Учнівський хор виконує пісню «Заповіт».

Вступ до Кирило-Мефодіївського товариства 1846 року коштував Шевченкові десяти років заслання. Товариство виступало за скасування кріпосного права.

На чужині, на самоті!

І  що робити в заперті?

Якби кайдани перегризти,

То так і  гриз би.

Заслання підірвало здоров'я поета, але не зламало духу. Коли він нарешті повернувся до Петербурга, всі радо його вітали.

 

Був Шевченко і на Тернопільщині: у Вишнівці, Кременці, Почаєві — як член експедиції, що вивчала побут та звичаї західноукраїнських регіонів.

10 березня 1861 року обірвалося життя великого Пророка.

Умер співець! Але живуть

В серцях людей слова безсмертні.

І тихо на Вкраїні всій

Бринять його пісні славетні.

Спочатку тіло поховали у Петербурзі, а потім перевезли до Канева. Сьогодні над Каневом на Тарасовій горі пророчо звучать слова Кобзаря.

Воскресну нині ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, наших... возвеличу

Малих отих рабів німих,

Я на сторожі коло їх   

Поставлю слово.

Ось уже майже 170 років незгасним вогнем гніву та любові палахкотить могутня і ніжна Шевченкова поезія.

Лине вона до кожного серця, змушує замислитись над минулим, сьогоденням та майбутнім, спонукає озирнутись довкола і побачити красу, якою так багата земля українська.

І незмінно слово великого Кобзаря надихає нас, українців, на героїчні діяння в імя рідної землі, на подвиги задля її блага.

195 років минуло від того дня, коли українка-кріпачка дала світові генія, але він не віддаляється, а наближається.

Разом.  Тож слухаймо Шевченкове слово!


На сцену виходять музи та молодий Шевченко

Музи разом:

І смеркає, і світає,

День Божий минає.

І знову люд потомлений,

І все спочиває.

Тільки я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає,

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають, --

Людей запрягають

В тяжкії ярма. Орють лихо,

Лихом засівають…

Поет (підводить голову):

Молюсь, сумую і ридаю

І знову сльози виливаю,

І думу тяжкую мою

Німим стінам передаю…

Озовітеся ж, заплачте,

Німії зо мною

Над неправдою людською,

Над долею злою.

Озовітеся!

Пауза. Зітхає тяжко.

Минає

Неясний день мій; вже смеркає,

Над головою вже несе

Свою неклепаную косу

Косар непевний… мовчки скосить,

А там і слід мій занесе

Холодний вітер… Все минає…

Серце в’яне, засихає,

Замерзають сльози,

І втомивсь я одинокий

На самій дорозі.

Сумно замислюється.

Муза

Ти не одинокий, є з ким в світі жить;

У твоїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить;

У твоїй хатині синє море грає,

Могила сумує, тополя шумить,

Тихесенько Гриця дівчина співає, --

Ти не одинокий, є з ким вік прожить!

Ніби з далекої далини, чути тихенький звук сопілки.

Муза

Заспіваєш – море грає,

Вітер повіває,

Степ чорніє і могила

З вітром розмовляє.

Заспіваєш, розвернулась

Висока могила,

Аж до моря запорожці
Степ широкий вкрили,

Отамани на вороних

Перед бунчуками
Вигравають… а пороги

Між очеретами

Ревуть, стогнуть, розсердились,

Щось страшне співають

І я плачу.

Музи разом:

А Тим часом

Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники з панами,

І гетьмани; -- всі в золоті.

У твою хатину

Прийшли, сіли коло тебе,

І про Україну

Розмовляють, розказують,

Як Січ будували,

Як козаки на байдаках

Пороги минали,

Як гуляли по синьому,

Грілися в Скутарі.

Та як, люльки запаливши

В Польщі на пожарі,

В Україну верталися.

Поет

...Наді мною

З своєю Божою красою

Гориш ти, зоренько моя,

Моя порадонько святая,

Моя ти доле молодая!

Не покидай мене; Вночі,

І вдень, і ввечері, і рано.

Витай зо мною і учи,

Учи неложними устами

Сказати правду.

Виходять 2 козаки

Козак 1

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю;

Минулося — осталися

Могили на полі.

Високії ті могили,

Де лягло спочити

Козацькеє біле тіло,

В китайку повите.

Високії ті могили

Чорніють, як гори,

Та про волю нишком в полі

З вітрами говорять.

Свідок слави дідівщини

З вітром розмовляє,

А внук косу несе в росу,

За ними співає.

Було колись — в Україні

Лихо танцювало,

Журба в шинку мед-горілку

Поставцем кружала.

Було колись добре жити

На тій Україні...

Козак 2

Чигрине, Чигрине,

Все на світі гине,

І святая твоя слава,

Як пилина, лине

За вітрами холодними,

В хмарі пропадає.

Над землею летять літа,

Дніпро висихає,

Розсипаються могили,

Високі могили —

Твоя слава... і про тебе,

Старче малосилий,

Ніхто й слова не промовить,

Ніхто й не покаже,

Де ти стояв? чого стояв?

І на сміх не скаже!!

Козаки разом

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Татарські ребра?? засівали,

І рудою поливали...

І шаблями скородили.

Що ж на світі уродилось??!

Уродила рута... рута...

Волі нашої отрута.

Поет

Україно! Україно!

Серце моє, Ненько!

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько!

Де поділось козачество,

Червоні жупани?

Де поділась доля-воля,

Бунчуки, гетьмани?

Де поділося?  Згоріло,

А чи затопило

Синє море твої гори,

Високі могили?..

Мовчать гори, грає море,

Могили сумують.

А над дітьми козацькими

Поганці панують!

Музи разом

Якби ви знали, паничі,

Де люде плачуть живучи,

То ви б елегій не творили

Та марне бога б не хвалили,

На наші сльози сміючись.

За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози.

Поет

Мені аж страшно, як згадаю

Оту хатину край села!

Такії, боже наш, діла

Ми творимо у нашім раї

На праведній твоїй землі!

Ми в раї пекло розвели,

А в тебе другого благаєм,

З братами тихо живемо,

Лани братами оремо

І їх сльозами поливаєм.

Музи разом

За думою дума роєм вилітає…

Одна давить серце, друга роздирає,

А третя тихенько, тихесенько плаче

У самому серці… і ніхто не бачить…

Поет

Кому ж її покажу я,

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово.

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії…

І засохли мої сльози,

Сльози молодії.

Муза

Пророче Божий!

Ти між ними,

Ти, прісно сущий,

Між сліпими

Витаєш янголом святим.

Ти, любий друже, заговориш

Тихенько, тихо про любов

Або про марне литу кров

З людей великими катами,

Заплачеш тяжко перед нами,

І ми заплачемо.

Амінь.

Музи разом

Благословенная в женах,

Святая праведная Мати

Святого Сина на землі.

Не дай в неволі пропадати,

Летучі літа марне тратить.

Скорбящих радосте! Пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

І слово розумом святим

І оживи, і просвіти!

Муза

І розкажу я людям горе,

Як тая Мати ріки, море

Сльози кровавої лила,

Так, як і ти. І прийняла

В живую душу світ незримий

Твойого розіп'ятого Сина!..

Муза

Ти Мати Бога на землі!

Ти сльози Матері до краю,

До каплі вилила!.. Ридаю,

Молю, ридаючи, пошли, --

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило

І на Украйну понеслось.

Те слово – Божеє кадило,--

Кадило істини…

Поет

Чи не дурю ж себе я знову

Своїм химерним добрим словом?

Дурю! Дурю! Неправдв й зло

Святую правду побороли…

Осміяли твою славу

І силу, і волю!

Хула всьому! Ні, ні, нічого

Нема святого на землі…

Мені здається, що й самого

Тебе вже люди прокляли!

Душе моя убогая,

Лишенько з тобою!

Уп’ємося отрутою,

В кризі ляжем спати,

Пошлем душу аж до Бога

Його розпитати:

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати?!

Виходить дівчина-Україна

Україна

Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися; а я полечу

Високо, високо за синії хмари;

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих...А онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? очі! очі!

Нащо ви здалися,

Чом ви змалку не висохли,

Слізьми не злилися?

Поет

Душе моя, ридай убога!

Не зійде сонце. Тьма і тьма.

І правди на землі нема!

Музи разом

Ні, друже, сонце, сонце йде

І за собою день веде.

І буде суд, і буде кара,

І буде правда на землі…

Повинна буть, бо сонце встане

І оскверненну землю спалить.

Востане правда, оживе,

Натхне, накличе, нажене

Не ветхеє, не древнє слово,

                                       а нове,

Меж люди криком пронесе

І люд окрадений спасе.

Поет

Спасибі, друже! Оживаю,

Душею в пісні оживу,

Надію в серці привітаю

І Бога Богом назову.

Та буде з нас. Вже підтоптались

І розуму таки набрались…

То й буде з нас! Ходімо спать,

Ходімо в хату спочивать…

Музи разом

Ой не йдімо, не ходімо,

Рано, друже, рано!

Походимо, посидимо,

На сей світ поглянем!

Поет

Прощай, світе, прощай, земле,

Неприязний краю,

Мої муки, мої люті

Вхмари заховаю.

А ти, моя Україно,

Безталанная вдово!

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову.

На розмову тихосумну,

На раду з тобою;

Опівночі падатиму

Рясною росою.

Порадимось, посумуєм,

Поки сонце встане;

Поки твої малі діти

На ворога стануть.

Прощай же ти, моя нене,

Удово-небого.

Годуй діток; жива правдв

У Господа Бога.

Музи разом

Душа поетова святая

Жива в святих його речах…

Музи та поет залишають сцену, повільно виходять ведучі.

Не заросте стежка до могили Тараса. Сьогодні вона стала широким трактом, яким з усіх країн світу йдуть і йдуть сотні тисяч людей, щоб віддати шану Великому Кобзареві.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

І голос твій нам душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля.

Немає тих доріг, де закипалась мука,

Де відчай і журба ходили, мов брати,

Нові шляхи кладуть твої онуки,

Нове життя прийшло у їх хати.

У росяні вінки заплетені суцвіття

До ніг тобі, титане, кладемо.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

Тебе своїм сучасником звемо.

Учнівський хор виконує пісню «Реве та стогне Дніпр широкий».

РЕВЕ ТА СТОГНЕ ДНІПР ШИРОКИЙ

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі.

Горами хвилі підійма. (2 р.)

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав. (2 р.)

Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів. (2 р.)


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

51406. Использование динамических структур данных 24.82 KB
  Задания по вариантам Задача 1 Сформировать однонаправленный список без заглавного звена со следующим описанием: Type telem=rel; List=^elem; Elem=record; Dt:telem; Next:List End; Описать функцию или процедуру которая: 1 определяет является ли список пустым; 2 находит среднее арифметическое элементов списка.’z’; List=^elem; Elem=record; Dt:telem; Next:List End; Описать функцию или процедуру которая: 1 определяет является ли список пустым; 2 меняет местами первый и последний элементы списка. Сформировать однонаправленный список без...