56431

КРЕВСЬКА УНІЯ ТА СПРОБИ ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЇ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Дипломная

История и СИД

Колишня київська Русь могла сплачувати щедру данину, мала розгалужені торговельні шляхи була спроможна надати Литві матеріальні ресурси і поповнення до війська. Не останню роль відігравав і династичний чинник - правляча литовська династія мала численних нащадків, що потребували власних уділів.

Украинкский

2014-05-10

311.5 KB

6 чел.

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. ЗАХОПЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ЛИТВОЮ ТА ПОЛЬЩЕЮ…………………………………………………………………….….8

1.1 Геополітична ситуація у Східній Європі у 1 пол. 14 ст.……………………8

1.2 Боротьба за Галицько-Волинську спадщину у 1340-поч. 1380 р……...….13

1.3 Поділ українських земель між Литвою та Польщею……………………...22

РОЗДІЛ 2. ПОШИРЕННЯ ВПЛИВУ ЛИТВИ НА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ…....30

2.1 Польсько-Литовське суперництво за українські землі……..……………..30
2.2 Поширення впливу Литви на Наддніпрянську Україну……………..……35

РОЗДІЛ 3. КРЕВСЬКА УНІЯ ТА СПРОБИ ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЇ НА

УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ………………………………………………………43

3.1 Передумови укладення Кревської унії і її зміст……………………...……43

3.2 Укладення Кревської унії, її політичне значення…………………………44

3.3 Боротьба Вітовта за автономізацію Великого князівства

Литовського…………………………………………………….……………..…51

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...58

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….62

ВСТУП

Актуальність теми. Актуальність роботи полягає в тому, що тема боротьби Литовського князівства і Королівства Польського мало висвітлена  у вітчизняній історії. Досліджуючи даний період, більшість науковців лише поверхнево розглядає процес втрати українськими землями незалежності, їх підкорення іноземними державами.

         Сьогодні можливий доступ до вітчизняних і зарубіжних джерел цього періоду, що дає можливість глибше вивчити цю тему. Занепад Галицько-Волинського князівства призвів до епохальних змін. У XIV ст. історичні події розвивалися не на користь України. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися сусіди -Литва, Польща та Московія. Вони дуже стрімко розросталися, і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні.

         У 1340 р. помер останній князь Галицько-Волинської держави Юрій II. Після його смерті західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога. Польський король Казимир III, скориставшись цим, захопив м. Львів, пограбував його, заволодів клейнодами, в тому числі короною Данила Галицького.

         На початку XIV ст. Литва була сильною державою. її територія сягала далеко за межі етнічного регіону - басейнів Вісли, Німану й Двіни - за рахунок приєднання білоруських і частини руських земель.

         Колишня київська Русь могла сплачувати щедру данину, мала розгалужені торговельні шляхи була спроможна надати Литві матеріальні ресурси і поповнення до війська. Не останню роль відігравав і династичний чинник - правляча литовська династія мала численних нащадків, що потребували власних уділів.

         Інтенсивне зростання Литовської держави почалося за часів правління великого князя Гедиміна (1316-1341). За період його князювання до Литовської держави були приєднані білоруські землі. Після його смерті син Ольгерд (1345- 1377), який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям". Під керівництвом Ольгерда в 40- 50-х роках XIV ст. почалася литовська експансія в Україну. Його зусиллями до Литовської держави на початку другої половини XIV ст. була приєднана вся західна частина Сіверщини по річках Сожі, Снову та Десні. Щоб продовжити свої походи на південь від Чернігівщини, Ольгерду довелося побороти татар, які не хотіли уступати литовцям своїх володінь.

Під впливом Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) опинилася Волинська, Подільська, Київська (разом з Переяславщиною) та Чернігово-Сіверська землі.

         Наслідком просування ВКЛ на руські території стало "зрущення" литовської держави, що знайшло своє відображення у її повній назві: Велике князівство Литовське, Руське та Жомоїтське. Литва проводила досить лояльну політику щодо місцевого населення, зберігши, по-суті, автономність руських князів. ВКЛ стало федерацією земель-князівств, в тому числі і руських: Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині, Поділля. Тут сиділи князі з литовської династії Гедеміновичів. В руських землях збереглася стара система управління. Лишилися в силі руські закони і звичаї, за боярами-воїнам и закріплювалися родові землі.

         У 1385 р, у замку Крево (нині на території Білорусі) було укладено угоду (Кревська унія) між Польщею і Великим князівством Литовським, яка передбачала об'єднання Литви і Польщі в одну державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла, На литовських землях запроваджувалося католицтво як державна релігія.

Водночас Кревська унія відіграла важливу роль у припиненні експансії Тевтонського ордену на схід. 15 липня 1410 p. під час "великої війни" поблизу с.Грюнвальд відбулася вирішальна битва між польсько-литовською армією під командуванням Ягайла та Вітовта і військами Тевтонського ордену.

 Метою курсової роботи – є детальний розгляд питання українських земель у складі Литви та Польщі у період 1340-1380 14 століття.

 

Виходячи з мети було поставлено наступні завдання:

- З’ясувати причини успішної експансії Литви і Польщі на українські землі;

-  Розглянути захоплення українських земель Польщею;

- Проаналізувати поширення впливу Литви на українські землі;

- Дослідити значеня Кревської унії для українських земель

- Охарактеризувати становище українських земель у складі Литви та Польщі у зазначений період

        Обєкт дослідження – українські землі у період 1340-1390 роках.

        Предмет дослідження  - боротьба Литви та Польщі за Українські землі у 40-на початку 80-х роках 14 століття

         Практичне значення. Результати дослідження можуть використовуватися як матеріальна база для написання курсових робіт студентами історичних спеціальностей спеціальностей, в фаховій роботі педагога історичних дисциплін, а також в навчальному процесі студентами історичних спеціальностей.

         Джерельна база.  Оскільки більшість українських (як і білоруських) земель у XIV— першій половині XVI ст. входила до складу Литви, то й багато історичних джерел є спільними для України, Литви, Білорусі. Це насамперед Литовська метрика — книги державної канцелярії Великого князівства Литовського, де зосереджені різноманітні державні акти. Важливими джерелами є привілеї (жалувані грамоти) великого князя місцевим князям, шляхті і т.д., щоденники сеймів і сеймиків, книги земських і магістратських судів, устави на волоки, інвентарі, Литовські статути та ін. Серед літописів до XV— XVI ст. найбільше значення для історії України мають: так званий «Короткий Київський літопис»[39],  (закінчений у XVI ст.), що є частиною Супрасльського рукопису (знайдений у Супрасльському монастирі біля Білостоку) —в ньому охоплюються події за 862—1515 pp. і Густинський літопис (знайдений у Густинському монастирі біля Прилук на Полтавщині), який розповідь починає з давніх часів, але має й самостійну частину про події в Україні за 1300—1597 рр.

Основні джерела, використані для написання дипломної роботи можна згрупувати за їх характером і змістом.

         В окрему групу можна виділити опубліковані збірники документів та матеріалів. Особливо потрібно відмітити збірник документів І Крип’якевича [40] та збірник “Грамоти ХІV ст.” [41], а також у збірнику “Луцьку – 900 р. 1085-1985” [42] подані цікаві першоджерела для досліджуваної теми.

Як історичні джерела використані також матеріали наукових конференцій. Зокрема, це збірник матеріалів “Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність” [43]. Ряд матеріалів цього збірника, зокрема, стаття Л.Войтовича, характеризує удільні князівства другої половини ХП-ХV ст. У збірнику “Велика Волинь: минуле і сучасне” [44] є праця В.І.Ількова, де прослідковуються головні етапи розвитку Галицько-Волинського князівства. Матеріали Х наукової конференції подані у збірнику “Минуле і сучасне Волині” [45], де також висвітлено ряд аспектів досліджуваної теми.

У процесі дослідження даної теми використовувались окремі довідкові видання, у тому числі “Довідник з історії України” [46]. Крім того для більш детального вивчення окремих епізодів вдалося залучити зарубіжні писемні першоджерела, зокрема польські хроніки Я.Длугоша [47] та М.Кромера [48], що вносить елемент новизни у роботу.

Історіографія проблеми дослідження. Дослідженням цієї доби займаються українські, польські, литовські і білоруські дослідники. Взагалі, коли мова йде про Литву, то в історичній літературі не прийнято використовувати такі терміни як «захоплення», «завоювання» (не враховуючи радянської історіографії). Процес збирання українських земель Литвою дослідники частіше називають «проникнення», «включення», «приєднання» з огляду на те, що дії литовців на теренах України ніколи не мали характеру експансії, схожої, наприклад, на завоювання монголів.       Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалося переважно між Литвою та іншими претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або підтримувало литовців. Причини такої підтримки полягали в тому, що, з одного боку, політика Литви була м'якішою в порівнянні з Польщею, а з іншого — вона допомагала Руським князівствам у боротьбі проти Золотої Орди.  Як джерелами, так і історіографічним надбанням є і інші літописи княжої доби.         Українські літописи свідчать про відповідну тим часам високу культуру і ерудицію їхніх авторів, про патріотизм і вболівання їх за батьківщину. Незважаючи на загарбання українських земель, літописна традиція в Україні продовжувала існувати. Літописи даного періоду написані в основному сучасниками або очевидцями описуваних подій. Для висвітлення більш ранніх подій літописці користувалися описами та переказами своїх попередників.

досліджуваної теми умовно можна поділити на такі групи:

– узагальнюючі праці з історії України. До цієї групи можна віднести багатотомну “Історію Української РСР” [38]. Оскільки ця праця є узагальнюючою і характеризує в загальному історичний процес в Україні, то слід зауважити, що дана тема в ній висвітлена частково та фрагментарно. І тому вона не дає повної картини боротьби за галицько-волинські землі у 40-х – 80-х рр. ХІV ст.

         Така ж часткова і неповна інформація є і у інших загальних працях з історії України. Зокрема, це “Історія України. Курс лекцій у 2 т.” [23], “Історія України: нове бачення” [24], “Історія України” під редакцією Ю.Зайцева [22]. Більш детально досліджувана проблема висвітлена у працях видатного українського історика М.С.Грушевського. Він мав можливість ознайомитись, в процесі своєї роботи, з джерелами нині нам не доступними. У своїх працях М.С.Грушевський використовував кореспонденцію римських пап, німецькі і польські джерела та хроніки. На основі порівняння змісту і аналізу першоджерел він зумів дати порівняно точну характеристику цього досить складного в історії періоду – боротьби Литви та Польщі за галицько-волинську спадщину. Зокрема, “Історія України-Руси” [9], а також “Ілюстрована історія України” [10] дає досить ґрунтовний аналіз подій середини ХІV ст. Користуючись лише фактами і аналізуючи події пов'язані з ними, Грушевський дає можливість прослідкувати процес боротьби за галицько-волинські землі найбільш повно і точно.

         Певний інтерес викликають праці діаспорних істориків, наприклад, це “Історія України” О.Субтельного [43] та “Історія України” Н.Полонської-Василенко [38]. Але ці праці є загальними і їх автори не приділяють спеціально увагу історії боротьби Литви та Польщі за галицько-волинську спадщину у середині ХІV ст.

         Що стосується досліджень з історії Волині, то їх також можна виділити в окрему групу. В першу чергу, на мою думку, слід назвати працю М.Киричука “Волинь – земля українська” [26]. Книга написана на багатій реальній основі і містить цікавий та важливий фактичний матеріал. До узагальнюючих праць з історії краю також слід віднести “Історію Волині” [20]. Проте у ній тема висвітлюється частково.

         З сучасних праць варто також відзначити книгу П.Троневича „Волинь у сутінках української історії ХІV- ХVІ ст.” [45]. У ній автор констатує увагу на провідній ролі Волинської землі та Луцька в історії Русі-України ХІV- ХVІ ст.” [45, 6]. Праця насичена цікавим фактичним матеріалом краєзнавчого характеру. У контексті теми дипломної роботи книга цікава тим, що у ній досить детально поданий історичний портрет князя Любарта на тлі боротьби за галицько-волинську спадщину.

         Ґрунтовні дослідження з історії Волині проводив В.Антонович – відома постать в українській історичній науці. Він був перший з українських істориків, хто виділив історію Волині як частину загальної української історії, у своїй праці “Коротенька історія Волині” . В.Антонович також подає цікавий матеріал, що стосується боротьби Литви і Польщі за галицько-волинські землі.

         Серед дослідників української діаспори, які займались дослідженням історії краю насамперед варто виділити Левковича. У своїй праці “Нарис історії Волинської землі” [34] автор в окремому розділі характеризує відносини Литви і Польщі щодо галицько-волинської спадщини на даному етапі. “Нарис” будується на багатому фактичному матеріалі. Автор чітко визначає характер відносин між Литвою та Польщею, показує основні етапи їх боротьби за галицько-волинські землі.

         Що стосується спеціальних праць, то слід зазначити наступне: спеціальних праць, які безпосередньо стосувалися б досліджуваної теми немає, але є праці у яких висвітлені окремі аспекти даної проблематики. Особливо слід відзначити працю 0. Русини “Україна під татарами та Литвою” [40], яка написана на ґрунтовній джерельній основі. У праці є багато даних з литовських та білоруських літописів, польських хронік. Поєднавши їх з джерелами, які подає М.Грушевський, можна побачити більш цілісну картину політичного життя галицько-волинських земель у 40-80-х рр. ХІV ст.

До цієї ж групи слід віднести працю Ф.М.Шабульдо “Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского”. Автор досліджує головні тенденції політичного розвитку і основні риси суспільно-політичного устрою Південно-Західної Русі у ХІV ст.

         У контексті політичного розвитку країн Європи автор розглядає проблему боротьби Литви і Польщі за галицько-волинську спадщину у 40-80-х рр. ХІУ ст., у праці Ю.Терещенка “Україна і європейський світ” [44].

У монографії російського історика П.Батюшкова “Волинь. Исторические судьбы юго-западного края” [4], історія Волині розглядається як частина загальної історії Російської імперії. Тому тема польсько-литовської експансії на галицько-волинські землі висвітлена частково, проте у праці подано цікавий фактичний матеріал, щодо суспільно-політичного життя цього реґіону.

         Таким чином, проаналізувавши історіографію обраної для дослідження теми, можна зробити висновок, що дана проблема недостатньо висвітлена в історичній літературі, що також зумовлює її актуальність.

Структура дипломної роботи – дипломна робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел


РОЗДІЛ 1. ЗАХОПЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ЛИТВОЮ ТА ПОЛЬЩЕЮ

Геополітична ситуація у Східній Європі у 1 пол. 14 ст.

У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.

Феодальна роздробленість Київської держави, сили якої підірвала монголо-татарська навала, призвела до захоплення українських земель феодалами Польщі, Литви, Молдавії, Угорщини, Кримського ханства і Туреччини.
  У XIV ст. Україна переживала період політичного, економічного і культурного спаду. Тоді ж почався період підйому в розвитку її сусідів - Литви, Польщі, Московського князівства.

         У XIII ст. внаслідок розпаду племінного і зародження феодального суспільства, а також об’єднання войовничих, відсталих язичницьких племен утворилася Литовська держава зі столицею у Вільнюсі. Вона рішуче протистояла нападам з боку Лівонського і Тевтонського орденів лицарів-хрестоносців. Значно зміцнилася Литовська держава при великому князеві Гедиміні (1316-1341 pp.). На початку XIV ст. литовці розпочали захоплення Білорусі. Після смерті Юрія-Болеслава князем Волині стає син Гедиміна Любарт (1341-1385 pp.). Литва почала істотно впливати на політику Любарта, заволоділа Волинською, Холмською і Белзькою землями[26,с 45-51].

Другий син Гедиміна Ольгерд (1345-1377 pp.) узяв курс на захоплення українських земель. Це полегшувалося й тим, що Золота Орда після смерті хана Джанібека в 1357 р. помітно ослабла: почалися міжусобиці й фактично утворилося кілька улусів. Протягом 1355-1356 pp. Ольгерд захопив Чернігівсько-Сіверську землю, а в 1362 р. -Київ. Того ж року він розгромив загони татарських військ на р. Сині Води і поширив свою владу на Поділля. В усіх цих землях Ольгерд залишив княжити своїх синів і племінників. Так, у Києві правив його старший син Олександр. Місцеві феодали зберегли окремі свої володіння, а руські землі - Чернігівська, Київська та Волинська - залишалися автономними. Руські князі й бояри були васалами литовського князя. Водночас князь брав на себе обов’язки захищати їх від татар. Литовські князі проголосили правило: “Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо”. Українська аристократія підтримувала Велике князівство Литовське, оскільки його зовнішня політика (саме у боротьбі з монголо-татарами) збігалася з інтересами України. Українське населення вважало литовців союзниками у боротьбі із Золотою Ордою[17, с 111-115].

         Таким чином, підкоривши Білорусь і значну частину території України, Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі. Більшість населення в ньому становили українці й білоруси. Литовці були культурно відсталішими від них, сповідували язичництво. Литовська верхівка швидко потрапила під культурний вплив своїх слов’янських підданих. Литовські князі намагалися пристосуватися до українських і білоруських умов життя, приймали православну віру, місцеву культуру, мову, тобто ставали українськими і білоруськими князями, тільки з нової литовської династії Гедиміновичів. Слов’янська мова ставала державною, нею писали офіційні документи. Починаючи з Гедиміна литовські князі називали себе князями литовців і руських, а свою державу - Великим князівством Литовським і Руським[35,с 19-25].

         Велику роль в історії України відіграла Польща. Ще в 1339 р. польський король Казимир III уклав союз з угорським королем проти України і дістав підтримку Ватикану. Через дев’ять днів після смерті Галицько-Волинського князя Юрія-Болеслава Казимир III розпочав похід у Галичину. У боротьбі з місцевим населенням він у 1340 р. захопив усю Галицьку землю.

Завоювання українських земель не відбувалося для поляків так легко, як для литовців. Річ у тім, що польську агресію підтримали польські магнати, які мріяли про українські землі; католицька церква, яка хотіла знищити православ’я і поширити свій вплив на Схід; багаті польські городяни, яким були потрібні торговельні шляхи до Галичини. І хоча спочатку Галичина зберігала відносну адміністративну незалежність, а Казимир III офіційно пообіцяв поважати права і звичаї українського населення, незабаром усе різко змінилося. Вже в 1340 р. король попросив Папу звільнити його від присяги “дотримувати обряди, права і звичаї православних підданих” і почав роздавати землі полякам, німцям, угорцям; в усіх волостях були призначені старости[28, с 78-85].

         Тому в 1340 р. населення під керівництвом боярина Дмитра Дедька вигнало поляків з Галичини. До 1345 р. Галичина залишалася під владою литовського князя Любарта. Проте поляки не втрачали надії захопити Галичину. Тривалий час вони в союзі з угорцями боролися з литовцями, які підтримували українців, за Галичину і Волинь. Для поляків ця війна була хрестовим походом проти язичників-литовців і православних українців. У 1366 р. війна завершилася перемогою Польщі, яка захопила всю Галичину і половину Волині[10,с 145-151].

         У 1379 р. помер польський король Казимир III. За договором з Людовіком Угорським Казимир згодився на передання Людовіку польської корони і українських земель після смерті в разі, якщо у нього не буде наступника (що й сталося). Людовік став польським королем, проте намагався втримати Галичину у складі Угорщини. Для цього він призначив князем Галичини близького до себе Владислава Опольського. Опольський оточив себе німцями, поляками, угорцями, погано ставився до місцевого населення, здійснював політику католицизму. У Львові в 1375 р. було засновано католицьке архієпископство. Після смерті Людовіка королевою Польщі стає його донька Ядвіга, яка в 1387 р. відвоювала Галичину в угорців і остаточно приєднала до Польщі[30,с 120-124].

         Північна Буковина - частина Галицько-Волинського князівства, створеного в 1359 p., - потрапила у залежність від Молдавської держави. Молдавію, а в її складі й Буковину, постійно захоплювали то Угорщина, то Польща, а починаючи з XVI ст. вона почала залежати від Турецького султана.

         Ще у другій половині XIII ст. Угорщина приєднала Закарпатську Україну. На захоплених землях зберігалися місцеві територіальні утворення - жупи (пізніше їх почали називати комітетами), проте очолювали їх угорські феодали[23, с 112-113].

         Наприкінці XIV ст. у Польщі та Литви з’явилися спільні державні інтереси. По-перше, і Польщі, і Литві загрожували агресивні плани Тевтонського ордену. По-друге, треба було утримувати нові величезні території з білоруським і українським населенням. По-третє, зі зростанням своєї могутності Московська держава почала заявляти претензії на всі давньоруські землі. До того ж польські магнати-пани мали намір заволодіти рештою українських земель і шукали для цього нові можливості.

         У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля[2,с 150-157].

         Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями — членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову допомогу. Удільні князі складали великокнязівську раду. Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян[3, с 55-111].

         Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені згодом на воєводства, очолювані намісниками — воєводами, що підлягали безпосередньо владі великого князя. Землі-воєводства поділялися на повіти, в котрих головували старости. Посади воєвод і старост обіймали, як правило, місцеві феодали, щедро винагороджувані великими князями за їхню службу вотчинами та значними привілеями. З великих магнатів складалася великокнязівська рада ("пани - Рада"), без згоди якої великий князь не мав права видавати закони і розпорядження. Вищі державні уряди стали в руках магнатів спадковими. Пани-магнати користувалися правом мати власні, так звані подвірні, військові загони й підлягали безпосередній юрисдикції великого князя[5, с78-84].

         Занепад Галицько-Волинського князівства призвів до епохальних змін. З цього часу українські землі більше не становитимуть серцевину важливих політичних об’єднань, а доля населення України, за винятком кількох коротких періодів національного самоствердження, вирішуватиметься іншими державами.

         Криза феодально-кріпосницької системи і породжені нею тенденції соціального, економічного, політичного та культурного розвитку не могли не позначитися на історичному бутті українських земель. Слід сказати, що прояви цих тенденцій були неоднаковими, суперечливими. Зміщення центру суспільно-політичного життя українців у Галицько-Волинську державу, після занепаду Києва, проходить під посиленим впливом Європи. У ХШ – на початку ХІV ст. Україна, що прямувала до створення однонаціональної об’єднаної держави, енергійно приєдналася до європейського політичного процесу і, здавалося посіла міцні позиції серед країн Центральної Європи. Проте, подальший розвиток подій завдав сильного удару українській державності.

         Послаблення зовнішньополітичної позиції Галицько-Волинської держави та внутрішня криза зумовлені егоїстичною політикою боярської олігархії, відбувалися на тлі зміцнення і внутрішньої консолідації її давніх політичних суперників у Центральній Європі – Литви, Польщі та Угорщини. Усі ці сусідні країни прагнули територіального розширення за рахунок українських земель.

         На початку ХІV ст. у Польщі відбувається швидке подолання феодальної роздробленості. За часів Владислава Локетка і особливо його сина Казимира ІІІ /1333-1370/ почався швидкий процес об’єднання Польщі, що прагне розгорнути експансію на галицько-волинські землі. Ця експансія мала тривалий і всеохоплюючий вплив на долю українського населення. Початок їй поклав Казимир Великий, який остаточно відновив і зміцнив середньовічну польську монархію. У просуванні на схід короля підтримували три сили: магнати Південно-Східної Польщі, що сподівалися поширити свої володіння вглиб білоруських та українських земель; католицька церква, яка прагнула здобути новонавернених; багаті міщани Кракова, котрі воліли підпорядкувати собі важливі торгові шляхи в Галичині [43,с. 99].

         Ще більше зміцніло в цей час Угорське королівство, особливо з утвердженням в ньому анжуйської династії. За Карла-Роберта Анжуйського 1308-1342 і його сина Людовика /1342-1382/ Угорщина володіла Болгарією, Хорватією, Валахією, Молдавією, а також українськими землями – Буковиною і Закарпаттям.

         Отже, аналізуючи внутрішнє становище Польщі та Угорщини, і, враховуючи їх експансивні плани, можна сказати, що Галицько-Волинське князівство отримало сильних ворогів. Загроза національного, релігійного та економічного гноблення змусила населення піднятись на боротьбу, що тривала кілька десятиліть. Разом з тим, ситуація змушувала галицько-волинського князя шукати союзників, які могли надати військову допомогу, а також мали вагомий політичний вплив у тогочасному європейському світі. Таким союзником стає Литва, що на той час добивається значних результатів у процесі державотворення.

Боротьба за Галицько-Волинську спадщину у 1340-1390 р

         Припинення прямої лінії династії Романовичів призвело до нового посилення політичної ролі галицького боярства і втручання у галицько-волинські справи іноземних держав. Суперниками у боротьбі за спадщину Романовичів виступили Польща та Угорщина, які зуміли досягнути внутрішньої консолідації і прагнули реалізувати свої давні загарбницькі наміри щодо західноукраїнських земель. Претензії на Волинь все відвертіше висовувало Литовське князівство, яке за часів князя Гедиміна, як вже зазначалось, посилило свій рух на землі Південно-ЗахідноЇ Русі в цілому.

Боротьба трьох держав – Польщі, Угорщини та Литви тоді закінчилася компромісом, в результаті якого галицько-волинським володарем став Мазовецький князь Болеслав Тройден, син дочки Юрія І Львовича - Марії. У 1325 р. Болеслав прийняв православ’я і друге ім’я - ЮрійII на честь свого діда - князя Юрія Львовича Юрія І і став галицько-волинським князем. Столицею лишався Володимир [1,с 17].

         Крім Болеслава претендентом на Володимиро-Галицьке князівство був також князь Любарт, син Великого князя Литовського Гедиміна, чоловік дочки одного з останніх Мономаховичів – князя Льва Юрієвича. Але Гедимін не міг тоді підтримувати кандидатуру свого сина, бо саме вів війну з Тевтонським орденом хрестоносців. Крім того, такими ділами Гедимін міг попсувати стосунки з польським королем Локетком.

         Ставши галицько-волинським князем, Юрій П продовжував мирну політику своїх попередників. Напружені відносини з ординцями він зумів врегулювати так, що хан Узбек визнав його владу у Галицько-Волинському князівстві. Болеслав встановив дружні взаємовідносини з Литвою і взяв за жінку дочку Гедиміна Єфімію-Офку. Повінчвся з нею в м.Полоцьку в 1331 р. Прийнявши православ’я, Юрій П в душі лишався католиком, на такі підозри штовхає лист папи до Юрія-Болеслава, який заохочував навернутись у католицизм.

         Юрій П дотримувався прозахідного і протитатарського курсу. В цьому контексті в 1325, 1327, 1334 і 1335 рр. укладалися договори з хрестоносцями, в яких обіцяно військову допомогу ордену. Однак у напружених відносинах Литви і Польщі з рицарями-хрестоносцями Юрій-Болеслав зберігав нейтралітет.

         Незважаючи на таку помірковану політику, Юрій II Болеслав  у 1337 р. був змушений піти з татарами у похід на Люблін, внаслідок чого король Казимир зайняв проти нього ворожу позицію.

Юрій П вважав себе законним спадкоємцем володомиро-галицького престолу. У документах називав себе “божою милістю князь і дідич королівства Русі” або “божою милістю уроджений князь всієї Малої Русі”, користувався королівською печаткою Юрія І, напис на якій латинською мовою “Печатка володаря Георгія короля Русі” [26,с117].

         Хоча під владою Юрія П залишалось більше галицько-волинських земель, впливова боярська аристократія успішно протидіяла утвердженню незалежного князівського правління.

         Як і в решти українських земель, боярство в Галичині утворювало думу. Вона була близька до князя, не мала юридичного значення але відігравала важливу роль як корпоративний виразник інтересів усього боярського стану. Від кінця ХІІІ ст. і до інтронізації Юрія суспільна роль і міць бояр значно зростають. В цей період боярство поповнюється службовими князями, що з різних причин втратили свої уділи. Їхнє становище мало чим відрізнялось від інших бояр.

         Під час володарювання Юрія-Болеслава його боярська рада певною мірою нагадує своїм складом сенат на польський або угорський взірець із таким самим прагненням обмеження княжої влади. На відміну від традиційної боярської думи, яку формувало усе боярське оточення князя, у складі ради Юрія були тільки воєводи найголовніших міст, придворний княжий суддя та єпископ. Саме за їх згодою видавалися найважливіші акти. Очевидно, Юрій П в останні роки свого правління планував здійснити низку реформ в Галицькій Русі, що наблизили б її державні інститути до європейського зразку, і реформа боярської думи на польський взірець була одним з її компонентів [44,с198].

         Одночасно він реформує врядування у містах, де замість давніх тисяцьких і воєвод з’являються намісники князя – палатини. На їх функцію обмежувати владу місцевого боярства вказує те, що всі вони були іноземцями. При європейських середньовічних королівських дворах палатини були найбільш впливовими вельможами. У Польщі вони з’являються в епоху короткотривалого панування чеського короля Вацлава і зосереджують у своїх руках владу адміністративну, судову і військову.

З ініціативи ЮріяII відновлюється Галицька митрополія – Галич отримує митрополита Теодора. Цей крок галицько-волинського володаря, якого аж ніяк не можна зарахувати до ревних прихильників православної релігії, був продиктований, насамперед, політичними міркуваннями – намаганням зміцнити суверенність Волинсько-Галицької держави. У боротьбі з боярами Юрій II спирався на міста, активно протегував міщанству, в тому числі й іноземцям, що давало привід для демагогічної агітації проти князівської влади. Незадоволені політикою ЮріяII бояри змовились і 7 квітня 1340 р. отруїли князя на банкеті в місті Володимирі. Зраду після смерті Юрія-Болеслава у Володимирі та Львові повстали міські низи та селяни і повбивали багатьох бояр і чужинців-католиків, яких прикликав князь [26,с118].

         Вбивство ЮріяII перервало династичне правління Романовичів що набуло великої сили державної традиції в очах галицького суспільства. Зрештою, у зміні династа не було нічого такого, що виходило б за межі традицій феодальної Західної Європи, для якої подібні зміни на престолах були звичним явищем. Досить кинути погляд на сусідні Польщу, Австрію чи Угорщину та й самі Романовичі, як бачимо, були не проти, аби утвердитись як династи у різних державах. Проте фатальною для України виявилась позиція галицького боярства, фактично ворожою власній державі. Боярська олігархія традиційно пройнята вузькостановими інтересами прагнула не обмеження “абсолютизму” монарха, чого вимагала аристократія в багатьох західноєвропейських країнах, а будь-що забезпечити своє панівне становище навіть ціною суверенітету держави. Оскільки князівська влада була головною силою, що могла протидіяти боярству, останнє не зупинилось перед її повною ліквідацією [44,с198].

         Із втратою династії в Галицько-Волинській державі утворився політичний вакуум. З цього часу розпочинається тривала військова боротьба між її сильними сусідами – Польщею, Угорщиною і Литвою за західноукраїнські землі. З одного боку виступила Польща та Угорщина, а з другого – литовський династ Любарт Гедимінович, якому допомагали інші литовські князі, збирачі руських земель; вони об’єднували їх в нову державну організацію – Литовсько-Руську державу, що стала новим політичним чинником у Східній Європі.

         Волинським князем був Любарт, син Великого князя Литовського Гедиміна. Він був одружений з волинською княжною Бушею /Богуславою/, донькою Луцького князя Льва, прийняв православ’я і друге /руське/ ім’я Дмитрій і, очевидно, в той час уже княжив у Луцьку. Історичні джерела щодо цього питання вичерпних даних не подають. Пізніший русько-литовський літопис т.зв. Літопис Даниловича/, повідомляє, що “Любарта прийняв Володимирський князь до дочки у Володимир, Луцьк і всю Володимирську землю” [26,с122], але літописець не називає ні імені князя, ні його дочки. Не дивно, що навколо цього питання в істориків виникає полеміка. Деякі дослідники Лонгінов, Любавський/ припускають, що літописець в даному випадку має на увазі не князя Льва, бо він ніби княжив тоді в Галичині, а його брата, Володимирського князя Андрія і його дочку Анну.

         Російський історик П.Батюшков стверджує, що “Любарт одружився з єдиною дочкою Льва Юрійовича – Бушею і коли останній помер в 1324 р., то Луцький уділ по праву спадковості дістався Любарту" [452].

Польські історики, зокрема, хронограф Стадницький, також стверджують, що першою дружиною Любарта стала дочка Луцького князя Льва і що “Любарту від тестя Льва досталась у володіння одна тільки Луцька земля”. Це ж підтверджують українські історики-архівісти XIX ст. В.Антонович і О.Андріяшев, професор Антонович називає й ім’я княжни – Буша. “Зосталося з покоління Романа Галицького тільки дві князівни. Одна з них – Буша була замужем за Любартом Гедиміновичем, князем литовсько-волинським” [1,с17].

         До цієї думки схиляється також відомий російський історик М.Карамзін. Це твердження мабуть правдоподібніше, бо Галичиною Лев Юрійович володів, очевидно, вже після смерті  брата Андрія, що трапилась в 1321 р., тоді ж йому належала і Володимир-Волинська і Луцька земля. І цілком ймовірно, що Лев Юрійович надав Любарту Луцький уділ, як віно придане за дочкою ще за свого життя помер за приблизними даними в 1323-24рр. Звідси виводиться право Любарта на галицько-волинську спадщину. На підтвердження цього права Любарт користувався печаткою із зображенням лева, який, як зазначає академік І.Крип’якевич, а також давніші історичні джерела, вважався гербом Галицького князівства.

         Ознайомившись з рядом праць та джерел можна зробити висновок, що після смерті Юрія П Болеслава влада на Волині перейшла до Любарта Гедиміновича. Ситуація, що склалася в Галичині була досить складною та напруженою. Набувши за правом спадковості усіх прав старих родів волинських князів Романовичів, Любарт намагався поширити свою владу й на Галичину. Норовливі галицькі бояри захопили владу в свої руки, проте вони пішли назустріч домаганням Любарта Гедиміновича, який мав прихильність серед місцевого населення.

         В боротьбі боярства з Юрієм II ні Любарт, ні литовські князі не приймали ніякої участі – вони лише збирали плоди цього двірцевого перевороту. Любарт, що заздалегідь був назначений боярами наступником Юрія, був проголошений князем Волині і Галичини, прийнятий усією землею, то значить і її фактичними правителями – боярами. Отже, з цього моменту можна вважати, що найбільша і найсильніша із спадкоємиць давньої Руської держави перейшла під владу литовської династії. Це був великий здобуток, великий крок вперед на шляху збирання українських земель, на який вже перед цим ступили литовські князі. Але втримати цей здобуток було далеко важче, ніж тільки взяти, і для цього литовці не мали достатньо а ні сил, ні енергії [9,с20].

         В краї не виникає ніякої опозиції новому князеві. Бояри залишались фактичними правителями, їх очолив Дмитро Детько, відомий як найстарший і найавторитетніший боярин часів Юрія-Болеслава. В своїй грамоті титулує себе “управителем Руської землі” і, очевидно, він був фактичним главою Галичини, під чисто номінальною владою Любарта. Проте як склалися відносини на Волині, не має точних відомостей але .очевидно, і тут мусили поділити між собою бояри владу, залишивши Любарту лише номінальну. Лише пізніша важка боротьба, в якій приймали участь сили Великого Князівства Литовського, могла вплинути на збільшення значення Любарта в краї, хоча сила боярства на Волині була досить великою і в пізніші часи.

Народні маси відігравши відведену їм роль боярством в боротьбі з Юрієм-Болеславом повернулися до попередньої своєї політичної пасивності.

Татарська орда, як зверхник галицько-волинських князів, не завдавала майже ніякого клопоту. У деякій літературі значення татарської зверхності часто переоцінюють, повідомляючи, що татарські хани безпосередньо розпоряджаються галицько-волинськими землями, ставлять своїх намісників, збирають річну данину. Насправді ж участь татар в політичному житті галицько-волинських земель була дуже мала і немає ніяких відомостей про те, що вони займалися місцевими змінами в особах князів чи затвердженням нових князів. Тому немає приводу думати, що князювання Любарта вирішувалося з реальною участю тодішнього хана Узбека. Проте прості форми ввічливості зі сторони Любарта можна припустити і немає сумніву, що він був признаний татарським ханом як законний князь галицько-волинської землі: хан Узбек і його наступники підтримують його проти інших претендентів [9,21]. Такими претендентами виступили Польща та Угорщина.

         Подані раніше факти підводять до висновку, що ще за життя Юрія-Болеслава, Казимир, розсерджений ворожою політикою галицького князя похід з татарами на Люблін/, а разом з тим осмілений його конфліктом з боярами, ввійшов у згоду з Угорщиною щодо спільної політики на Русі. “Згідно з умовою між Казимиром та угорським королем Карлом Робертом, що її заключено 1339 р. у Вишеграді, Казимирову спадщину, якщо б він дочекався мужеського потомства, мав отримати Людовик, син угорського короля. За цю обіцянку Карл Роберт згодився на майбутнє помагати Казимирові добути спадщину Болеслава-Юрія Тройденовича, що також не мав мужеських нащадків” [34,с51]. Загострення внутрішніх відносин в Галичині і перспектива боярського повстання проти Юрія могли спонукати Казимира завчасу готуватись до походу в Галичину, а також і закликати угорського короля для підтримки його військових заходів. І на першу ж звістку про трагічну смерть Юрія П королі посилають свої війська в Галичину.

         На жаль, у цьому першому епізоді боротьби за галицько-волинські землі залишається багато суперечливого і неясного. В даному випадку є цікавою праця М.С.Грушевського, який використовує багато історичних джерел, недоступних нам сьогодні. Він використовує угорські та польські документи, грамоти королів, реляції і це дає можливість глибше зрозуміти тогочасну ситуацію.

         Отже, про похід угорського короля згадується в одному судовому акті, який був виданий 14 травня 1340 р. [9,с22]. Суддя відкладає процес між двома шляхтичами через те, що один а них був у поході на Русь “з воєводою Вілєрмом”. З цього можна зробити висновок, що в першій половині травня угорське військо було в поході на Галичину.

         Виступ Угорщини проти Галичини підтверджується й тим, що татари спроваджені Дедьком для оборони від чужих претензій, пограбували потім не лише Польщу, а й Угорщину. Про результат татарського походу в Угорщину немає відомостей.

         Про похід Казимира Грушевський подає з кількох джерел, в тому числі і польських [9,с23]. Одне з них – це згадки хроністів Івана з Вінтертуру і Франтімока, їх оповідання дуже схожі, очевидно, вони опирались на загальні чутки. Вони згадують про смерть Юрія-Болеслава, його образу православним, а також, що Казимир хотів відомстити за Юрія – свого швагра у Казимира і Юрія дружини були доньки Гедиміна, напав на Галичину, пограбував її, за це відомстили татари, напавши на польські та угорські землі. Таким чином, ці звістки дають таке уявлення про похід Казимира: здійснений з метою помсти і грабунку. І до того ж здійснено один похід.

Зовсім по-іншому говорять польські джерела, їх Грушевський подає кілька з різних часів [9,с23].

         По-перше. Це переказ змісту реляції Казимира до папи. У цьому документі Казимир мотивує свій похід захистом католиків, побитих під час повстання на Русі, а заразом навернути місцеве населення в лоно католицької церкви. Здійснивши спустошення в цій землі, що належала хану Узбеку і налякавшись татар він укладає угоду з “старшим і народом”, які заявляли про бажання піддатись Казимирові. Він присягнув, що опікатиме цей народ, зберігши його права, обряди та звичаї. Це коротенький зміст реляції, в якій Казимир просив діспензи – прощення клятви щодо збереження прав, обрядів та звичаїв народу, який йому ніби-то піддався. Звичайно, такі документи стилізувалися в дусі правомірності і справедливості його автора. Щодо критики королівської реляції то слід сказати, по-перше, що Казимир подає факти зі свого походу, і значно пізніші – зимовий похід татар на Польщу, якого він під час походу не міг передбачити.

         По-друге, дуже цікаво, що скликавши татар для допомоги і маючи намір навести їх на Польщу, Дедько й інші русини разом укладають таку угоду з Казимиром, де признають себе його підданими і лише остерігають оберігання своїх обрядів, звичаїв та прав. Далі, якби Казимир заприсягнув лише на це, то не потрібно було й діспензи, бо як повідомляє багато джерел, він зовсім не виявляв у своїй пізнішій політиці бажання ломити руські права, звичаї та обряди. Очевидно, він присягнув на щось інше і тепер його реляція і прохання діспензи мали показати Казимира з кращої сторони. Бо як би то виглядало, коли б Казимир сказав, що під татарською загрозою змушений був відректися будь-яких претензій щодо Галичини. А те, що Казимир  дійсно був у великому страху, доводить інша папська булла, видана 1 серпня на прохання Казимира. На початку липня Казимир послав папі прохання про допомогу проти татар, оскільки чекав після свого походу помсти. Папа доручив єпископам оголосити в Польщі, Угорщині і Чехії хрестовий похід на татар.

         Є ще одне повідомлення тих часів Яна з Чарикова, архідиякона з Гнєзна, польського підканцлера останніх років життя Казимира. Ян також подає відомості, що Казимир, бажаючи помститися за свого швагра, з великим військом пішов на Русь і бояри, не маючи змоги боротись, піддалися Казимиру та признали його своїм володарем, але “негодивий пан Датко, воєвода  перемишльський” з якимсь Данилом Островським таємно, без відома інших руських бояр, звернулися до хана і той вислав військо, доручаючи йому разом з русинами попустошити Польщу [34,с 51].

Хоч в дечому це оповідання відрізняється від Казимирового, проте в головному вони сходяться: Казимирів похід приводить до підданства йому Галичини, потім згадується татарський напад на Польщу, але не сказано, що він щось змінив в результатах Казимирового походу. Все подано так, ніби незважаючи на напад татар, Галичина і далі залишалась в польськім підданстві. Але беручи до уваги те, що автором документу був польський підканцлер, який опирався головним чином на реляцію Казимира і до того ж був підданим короля, то все стає зрозумілим. Проте, саме він не поділяв звістки про підданство Русі Казимиру в 1340 р., бо пізніше говорить, що спадщиною Юрія-Болеслава володів Любарт аж до 1349 р., до нового Казимирового походу, результатом якого було приєднання переважної частини руських земель.

         Грушевський подає ще одне джерело – малополську літопись, точніше одну з її версій – хроніку Траски [9,с 25]. Це повідомлення рішуче відрізняється від інших тим, що якщо всі говорять про один похід Казимира, то вона і лише вона говорить про два походи. Отже, за її даними, Казимир на звістку про смерть Болеслава десь перед Великоднем (16 квітня) з невеликим військом іде на Русь, нападає на Львів і спаливши замок забирає велику здобич – скарб давніх князів, між тим кілька золотих хрестів, а також церковну реліквію – хрест з куском дерева з Ісусового хреста, також дві дорогоцінні корони, дорогоцінну мантію і трон. З цими скарбами повертається Казимир у Польщу. Потім того ж року приблизно 24 червня, він знову іде на Русь, вже з великим військом, з 20000, руйнує кілька замків і підбиває собі Русь “на майбутнє”. А хоч татари зібралися з русинами в похід в числі 40000, то сей похід не вдався “й так король вернувся додому з побідною й великою славою, без всякої шкоди або утрати когось а своїх панів [9,с 25].

         У хроніці М.Кромера також розповідається про цей похід. Автор хроніки стверджує, що основним мотивом військового походу Казимира на Галичину було прагнення повернути галицькі землі під свою владу [32,с 603]. Повідомляються також цікаві подробиці походу, у тому числі про захоплення польським королем великого скарбу. Практично цей епізод співпадає із повідомленням хроніки Траски. Далі Кромер також оповідає про другий похід Казимира на Русь перед жнивами 1340 р., унаслідок якого були зайняті Перемишль, Сянок, Галич, Тустань та інші міста аж по Кременець [32,с 604].

         Ян Длугош очевидно також використав більш ранні хроніки і повідомляє про цей похід практично ті ж самі деталі [15,с 269]. На відміну від інших хронік Длугош стверджує, що у 1340 р. Казимир здійснив похід ще й на Володимир, зайнявши замок, місто, і всю землю волинську [15, с 269]. Проте жодне із відомих джерел не підтверджує факту цього походу. Більшість дослідників вважають, що хроніст під 1340-м р. описав події 1349 р., коли Казимир дійсно здійснив похід на Волинь і що зафіксовано в усіх джерелах.

         Проте ці повідомлення носять виразні сліди легенди: княжий скарб, коронаційні клейноди, забрані Казимиром у Львові, який не був княжою столицею або перебільшене число військ. Загальний і неясний спосіб оповідання вказує на те, що маємо справу з далеким переказом, хоч це оповідання оброблене Длугошем лягло в основу пізнішої  історичної традиції. Тому до подробиць цього оповідання слід ставитись з певним скептицизмом, а між ними й ту, що Казимир двічі ходив на Русь. Дата, що подана тут для першого походу досить правдоподібна, бо збігається з датою угорського походу на Русь. Щодо дати другого, то вона настільки ж мало правдива, як і сам похід: бо вже на початку липня Казимир попереджав папу про перспективу татарського походу і було йому не до нового походу. Отож, проаналізувавши ряд документів та зваживши всі за і проти постараюсь зробити короткий підсумок подій 1340 р., щодо галицько-волинських земель.

Отже, на першу звістку про смерть Юрія-Болеслава польський та угорський королі поспішили вислати війська в Галичину. Угорський король вислав своє військо десь в кінці квітня під проводом палатина Вілєрма, Казимир приблизно в той самий час сам поспішив у Галичину. Ці походи відбулися настільки швидко та організовано, що підводить до думки про попередню угоду між Угорщиною та Польщею. Про результати походу Вілєрма нічого невідомо, очевидно, визначними вони в будь-якому разі не були. Щодо Казимира, то він несподіваним нападом встиг захопити кілька замків і забрав багато здобичі. Дуже можливо, що в основі звісток т.зв. Траски про спалення Львова і забирання звідти здобичі хоч не такої легендарної  лежить дійсний факт. Дмитро Дедько, що правив Галичиною, послав скликати татар на Польщу. Ця звістка змусила Казимира поспішити назад, зрештою, його швидко споряджене військо і не було розраховане на довгі походи. Він повертається до Кракова – з 15 травня є підписаний ним привілей для міста. Таким чином, його похід тривав приблизно два тижні; це був власне набіг, розрахований на несподіванку [32,с 91].

         Тим часом почали надходити звістки, що татари готуються до великого походу на Польщу. Ці вісті занепокоїли Казимира і він на початку липня посилає до папи листи, просячи допомоги, папа наказує єпископам оголосити хрестовий похід на татар. Звістки були передчасними, татари пішли в похід зимою, в грудні і спустошили Угорщину і Польщу. Про участь у цьому поході русинів звісток немає.

         Казимир, аби забезпечити себе надалі від таких нападів, ввійшов в переговори з Дедьком. Між ними була укладена угода, скріплена двосторонньою присягою. Вони обіцяли не воювати, можливо були дані ще якісь обіцянки – те, що потім в зміненій формі Казимирової реляції стало присягою русинів про службу і присягою Казимира про збереження руських обрядів, прав та звичаїв. Таким чином, Галичина оборонилася від Польщі. Проте, як минула татарська загроза. Казимир повернувся до своїх планів щодо Галичини. Влітку 1341 р. вислав до папи реляцію, просячи діспензи зречення присяги на складену русинам присягу, яку і отримав [9.с 24].

Те, що Галичина не перейшла під владу Казимира після походу 1340 р. і залишалася й надалі під управою Дедька, признаючи своїм князем Любарта, а зверхником – татарського хана, виразно показує грамота Дедька тих часів. Грамота ця не датована, але судячи по змісту вона видана десь в 1341 р., тобто після угоди, укладеної з Казимиром. Дедько звертається до торунської громади і купців, повідомляючи про кінець війни з Казимиром і заохочуючи до відновлення давніх торгових відносин з Галичиною. Але господарем Галичини 1340-1349 рр. був, безперечно, князь Любарт. Владу його, як зазначає академік Крип’якевич, визнав візантійський імператор Іван Кантакузін, який в 1347 р. своїм листом повідомляв Любарта про ліквідацію Галицької митрополії і про підпорядкування її єпископії - Київській митрополії. Доказом панування Любарта в Галичині є також дзвін, дарований ним собору святого Юра у Львові з дарчим написом, де зазначено дату та дарувальника.

         Князь Дмитро Любарт на противагу Юрію П-Болеславу, повністю сприйняв державні і народні традиції українського народу, його духовне життя, любив культуру і мову наче виховувався на них. Правив він як самостійний володар своєї землі за правами і законами, що склалися у Галицько-Волинській державі. Мужньо обороняв Волинь та Галичину від агресії сусідніх польських та угорських королів, чим здобув повагу й любов волинських і галицьких бояр і простих людей.

         Підписання миру і відступ польських військ для Казимира було явищем тимчасовим. І коли в 1344 р. помирає Дедько, ґрунт для ще однієї сутички-війни між поляками і русинами був готовий. Казимир не став чекати допомоги союзників, а почав наступ на Галичину і в 1344-1345 рр. здобуває Сянік з оточуючою територією. В 1345 р. польський король змушений був укласти мирний договір з князем Любартом та заприсягнув більш не зачіпати Галичини. Після підписання миру Казимир не поспішав звільнити Сяноцьку землю, а залишив її за собою. На той час ця земля становила західний, підкарпатський клин Галичини. Підписанням миру Казимир Ш лише на деякий час прикрив цим свої агресивні плани. Незабаром польський король підтверджує Вишеградську умову і забезпечує нейтралітет татар у галицько-волинських справах. Казимир починає поступово готуватись до наступного походу, шукає союзників і просить підтримки в папи, разом з тим він вичікує вдалого моменту для нового етапу боротьби за галицько-волинську спадщину.

         Для наступного свого нападу Казимир вдало підібрав час. 2 лютого 1348 р. відбувся бій над річкою Стравою між литовським військом та німецьким орденом хрестоносців. У цьому бою литовці потерпіли велику поразку і цим скористався польський король. Він розумів, що литовські князі, які завжди надавали допомогу Любарту, не зможуть йому допомогти на цей раз.

         У вересні 1349 р. Казимир Ш взяв в папи Римського Климента ІV відпущення рід присяги і випросивши фінансову допомогу

3 чималими силами рушив на галицько-волинські землі. В ході вдалого несподіваного нападу поляки загарбують усю Галичину та деякі волинські прикордонні містечка. Новгородський літопис під 1349 р. повідомляє, що лядський король прийшов з великою силою “й взяша...землю волынскую, й много зла крестианам створила, церкви святьм претвориша на латыньское бегумерзкое служение" [9,с 32]. Напевне, в літописі йдеться не про саму Волинь, а переважно про Галичину, яку поляки вже більше не випустили з своїх рук, встановивши там свої порядки і панування. Заскочений зненацька Любарт не встиг організувати відсічі і втратив велику територію та багато міст князівства: Белз, Львів, Володимир, Берестій та інші. Великий успіх польського короля був одначе не дуже тривалий, бо вже в 1350 р. за допомогою своїх братів, литовських князів, Любарт відбиває Володимир, Белз, Берестій та інші волинські міста, однак з галицьких міст не зміг вибити польські залоги [34,с 52].

         Волинь, Белзчина і Холмщина без Дорогочинщини залишились при Любартові, а Берестейщина відійшла до Кейстута. В цій новій ситуації Казимир робить подальшу підготовку до боротьби з Любартом: він звертається до угорського короля Людовика Анжуйського; він підтверджує вишеградський договір і схиляє його до спільного походу проти Любарта і литовських князів.

         Проаналізувавши суспільно-політичну ситуацію стає зрозумілою ситуація, що склалася у Східній Європі на початку ХІV сторіччя. Відбувається послаблення зовнішньополітичної позиції Галицько-Волинської держави, а особливо після смерті Юрія-Болеслава. Проявляється внутрішня криза, яка була зумовлена егоїстичною політикою боярської олігархії. Разом з цими руйнівними процесами для держави відбувається посилення і консолідація сусідніх країн – давніх суперників Галицько-Волинського князівства. Польща, Угорщина і зрештою, Литва - всі зони прагнули територіального розширення.

         Завойовницька політика Казимира – своєрідний реванш за втрачені землі Польщі на користь Чехії та німецьких рицарів. Угорщину з Польщею пов’язував Вишеградський договір про спадкоємство, а з Галицько-Волинським князівством династичні зв’язки і тому ця країна вважала себе спадкоємицею “праотчини” Романовичів.

         Зовнішньополітичні успіхи Литви здавна викликали захоплення у істориків. Стрімке виникнення держави – це явище по суті, парадоксальне. Відчуваючи  постійний зовнішній тиск з боку рицарських орденів, язичницькі племена об’єднуються проти спільної загрози і створюють своє державницьке ядро. Молода держава швидко здобуває авторитет і викликає інтерес з боку європейського суспільства. Язичництво литовців, з однієї сторони, вселяє папі надію на поповнення рядів католиків, а з другої сторони – вселяє надію вільного віросповідання православним. Русини були на більш високому щаблі культурного розвитку і тому не дивно, що литовці з такою легкістю і податливістю сприймають нову віру та культуру.

Після смерті Юрія-Болеслава розпочинається справжня боротьба за галицько-волинську спадщину. Похід 1340 р. був розвідувальний для Казимира, проте навіть за це його було покарано і він отримав достойну відсіч, організовану боярином Дедьком, який покликав на допомогу татар.

Для Казимира події 1340-41 рр. були доброю наукою в подальшому, він постійно старався нейтралізувати татар і цим вибив одиноку, ба навіть головну зброю з рук бояр.

         Війна 1349 р. була добре організована Казимиром, а його внутрішня політика взагалі сприяла експансії Польщі на галицько-волинські землі. Нерівність сил призвели до того, що з кінця 40-х - початку 50-х років Любарту не вдалося закріпити Галичину за собою

         Отже, загибель останнього галицько-волинського князя призвела до карколомних подій на українських землях. Усі сусідні держави вклячаються в боротьбу за спадщину князівства. Українське населення неспроможне чинити їм опір, і змушені змиритись з іноземним пануванням. Поьща і Угорщина, а пізніше і Литва заявляють про свої права на галицько-волинські землі. Місцева еліта не намагається чинити їм опір, а навпаки, в деяких випадках сприяє загарбникам.

РОЗДІЛ 2. ПОШИРЕННЯ ЛИТВИ НА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

2.1 Польсько-Литовське суперництво за українські землі

         Інтенсивне зростання Литовської держави почалося за часів правління великого князя Гедиміна (1316—1341). За період його князювання до Литовської держави були приєднані білоруські землі. Після його смерті син Ольгерд (1345— 1377), який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». Під керівництвом Ольгерда в 40—50-х роках XIV ст. почалася литовська експансія в Україну.
Його зусиллями до Литовської держави на початку другої половини XIV ст. була приєднана вся західна частина Сіверщини по річках Сожі, Снову та Десні. Щоб продовжити свої походи на південь від Чернігівщини, Ольгерду довелося побороти татар, які не хотіли уступати литовцям своїх володінь. Після переможної битви над силами Подольської Орди на р.Синюха, притоці Південного Бугу (1363), Ольгерд продовжував захоплювати українські землі.
У 60-х роках XIV ст. литовці заволоділи територіями всієї лівої половини Дністровського басейну, від гирла річки Серет до Чорного моря, басейном Південного Бугу, прибережною частиною південного басейну Дніпра, від гирла річки Рось до моря, а через деякий час всією Київщиною та Переяславщиною[18
,с 28-32].

         Одночасно Ольгерд вів боротьбу з Польщею за Волинь.
Приєднавши Волинь до завойованих земель, Ольгерд об'єднав області Західної та Східної Русі в одне політичне ціле. Велике князівство Литовське, що мало в своєму складі всі білоруські та майже всі українські землі, стало найбільшим у Європі[35
, с 127-231].

Приєднання до Литви південноруських земель мало відносно мирний характер. Просування литовців на українські землі супроводжувалось як відвертим захопленням територій, так і встановленням взаємовигідних стосунків з пануючою верхівкою на цих землях, що добровільно визнавали литовську зверхність. Так, наприклад, наприкінці 1361 — на початку 1362 р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда, надавши йому допомогу в просуванні на схід. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалось переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Таку точку зору поділяє більшість сучасних істориків-фахівців з даної проблеми та авторів популярних підручників — О. Бойко, В. Борисенко, В. Смолій, О. Русіна, В. Ульянівський, О. Гуржій та ін[4, с58-64].

         Ще однією специфічною рисою інкорпорації земель Литви та Південно-Західної Русі у 50—60-х роках XIV ст. було узгодження цього процесу з Сараєм, тобто на договірних засадах з монголо-татарами у формі кондомініуму (сумісне володіння однією територією двома або кількома державами), що передбачав збереження залежності окупованих Литвою територій від татар. Ця залежність тривала до кінця 90-х років XIV ст., коли хан Тохтамиш своїм ярликом відступив українські землі великому князю Литовському. Однак і після цього правлячі кола Литви впродовж 100 років змушені були відкуповуватися від татар регулярними «упоминками».
Саме визнання залежності від татар дало можливість Ольгерду свого часу швидко досягти вражаючого успіху — підпорядкувати собі Київщину, Сіверщину та Поділля і створити державу, де слов'янські землі становили 9/10 загальної площі князівства[2
,с120-124].

         Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, в якій лише князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів.
На приєднаних до Литовської держави землях князь Ольгерд посадив князювати своїх синів і племінників. У Києві — сина Володимира, на Поділлі — племінників Юрія, Олександра, Костянтина і Федора. На Чернігівщині також почали княжити родичі Ольгерда. Всі українські землі, що увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю литовської великокнязівської династії. Визнання такої зверхності Литви в державі було своєрідною дякою української і білоруської знаті за ненасильницьку інкорпорацію земель і уладнання справ з татарами, які відтепер хоч і брали данину, але не дошкуляли частими грабіжницькими набігами.
         Протягом другої половини XIV — початку XV ст. відбулась часткова асиміляція литовців у потужному слов'янському масиві. Про «ослов'янений» литовських правителів свідчать такі факти: численні шлюбні зв'язки литовської і місцевої знаті, розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави, утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо. Все це заохочувало українську верхівку підтримувати литовців, а низи не чинити опору володарюванню Литви.
Наведені факти дали підставу М. Грушевському стверджувати, що Велике князівство Литовське берегло традиції Київської Русі краще, ніж це пізніше робила Московія, а сучасним авторам називати литовське проникнення в українські землі «оксамитовим»[29
,с145-149].

         Проте такі ліберальні стосунки завойовників-литовців і слов'янського населення не дають підстави вважати Литовську державу XIV ст. Продовженням давньоруської державності. Литва внесла певні зміни в устрій України: дещо перебудувала структуру феодальної держави на зразок західноєвропейської; забрала владу з рук українських князів і передала її литовським намісникам. Національна знать залишилася відсунутою від влади на вищих щаблях управлінської системи; повела боротьбу в 70—90 роках XIV ст. з претензіями українського боярства, особливо Київського, на незалежність від литовської правлячої верхівки [24,с118-120].

Процес повної асиміляції завойовників не відбувся. Починаючи з правління Ягайла,(1377—1392), у Литовській державі дедалі більше набирали сили тенденції централізму, що, врешті-решт, призвели до ліквідації удільних українських князівств і поступової втрати українськими землями своєї автономії.

         Польська колонізація українських земель почалася майже одночасно з литовською. Загарбницькі плани короля Казимира Великого (1320—1370) підтримували три сили — магнати Південно-Східної Польщі, що прагнули нових територіальних надбань; католицька церква, що бажала примножити свою паству, а також багаті міщани, які зазіхали на важливі торговельні шляхи Галичини[17,с 205-210].

         Заручившись підтримкою угорського короля і вибравши вдалий момент, коли у квітні 1340 р. помер Юрій II Болеслав — останній незалежний правитель Галичини, Казимир почав захоплення українських земель. Експансія здійснювалась під гаслом захисту католиків Галичини. На відміну від литовців, яким українці майже не чинили опору, поляки, що розпочали воєнні дії, наштовхнулись на значні труднощі. Польському королю довелось боротись за владу над українськими територіями і з литовцями, і з Угорщиною, і з галицькими боярами. Захопивши Львів, польський король готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю, але наразився на повстання місцевого населення під проводом боярина Дмитра Дедька. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли.   Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського короля. Проте тимчасове збереження обмеженої автономії Галичини не гарантувало галичанам недоторканності. Виконуючи волю могутніх польських магнатів, король почав щедро роздавати землі полякам, німцям, мадярам, призначав у волості своїх ставлеників — старост. Крім Львова, старости з'явились у Галичі, Теребовлі, Перемишлі, Самборі, холмській землі[12,с 78].

         Казимир III неодноразово давав офіційну обіцянку шанувати права і звичаї українського народу, але діяв навпаки. У 1341 р. папа Бенедикт XII звільнив короля Казимира від взятих зобов'язань перед місцевим населенням зберігати обряди, права, звичаї православних підданих. Почалося примусове одсатоличення місцевого населення.

         Після смерті Дмитра Дедька в 1344 р. почалися нові змагання за Галицько-Волинську спадщину між сусідніми державами. В 1349 р. Казимир III розпочав другу широкомасштабну експансію на українські землі, мотивуючи її як хрестовий похід проти язичників-литовців та схизматиків-православних. У 1366 р. після тривалого збройного протистояння польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині, приєднавши до своєї території майже 52 тис. кв. км із 200-тисячним населенням.
Наступний король Людовік Угорський (1370—1382) продовжив політику попередника. Він призначив намісником у Галичину Владислава Опольського, знівеченого польського князя, якому надав право титулуватися «Божою милістю пан і дідич руської землі», користуватися власною печаткою і карбувати монети. З благословення польського короля Владислав дозволяв собі нехтувати місцевим населенням, оточував себе німцями, поляками, волохами. Із 120 привілеїв для населення тільки 15 стосувались місцевих українців, решта — чужинців. Повністю підтримуючи католицьку церкву, він дістав папську буллу з дозволом засновувати католицькі єпископства. В 1375 р. у Львові було засноване католицьке архієпископство, згодом єпископати з'явилися в Перемишлі, Володимирі, Холмі. Католицька церква, що пустила своє коріння в українських землях, поступово перетворилась на найбільшого в Галичині землевласника. На нещодавно приєднаних землях з'явилися католицькі монастирі й церкви, що обслуговували прийшлих польських та німецьких феодалів, а невдовзі й місцеву галицьку покатоличену знать[8
,с60-62].

         Утисків зазнала і мова корінного населення. Вже в середині XIV ст. руська мова була витіснена з ділової сфери цих земель, і офіційною мовою Галичини стала латинська. Отже, польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялось від литовського: польський уряд із самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму. В майбутньому політика, що проводилася Польською короною в Україні, породила гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, відлуння якого відчувається й нині. Тому можна стверджувати, що ті частини України, які у XIV—XV ст. знаходились під Литвою, перебували у вигіднішому становищі[2,с24-28].

2.2 Поширення впливу Литви на Наддніпрянську Україну

         У XIV ст. українські землі, що являли собою території, роздрібнені на окремі князівства й ослаблені золотоординським ігом, підпали під владу кількох феодальних країн. Зокрема, в 1349 р. Польщею була захоплена Галичина. У 1351—1352 рр. між Польщею і Литвою тривала війна за Галицько-волинську землю. За перемир'ям 1352 р. Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля — під владою Литовської держави. Протягом 1370—1386 рр. Галичиною володіла уже Угорщина, а у 1387 р., за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщі. Молдавське князівство захопило Буковину.

          В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литви на Придніпров'я, що полегшувалося ослабленням Золотої Орди. У 1355—1356 рр. литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину, а в 1362 р. захопив і Київ і всю Київщину. Після того, як влітку 1362 р. військо Ольгерда на р. Сині Води (притока Південного Бугу) розгромило татарські війська; Київщина І Поділля остаточно відійшли до Литви[25,с74-76].

         Ще раніше, за князя Гедиміна, в першій половині XIV ст. литовські феодали захопили Берестейщину, а згодом і Пінщину.

         Населення цих територій не чинило опору литовським князям, оскільки вони дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі руські землі — Чернігово-СІверщина, Київщина, Поділля — залишались автономними. Руська мова була визнана другою державною, нею писали літературні твори, угоди. Православна церква теж зберегла свої позиції. Захоплені Литвою південно-західні руські землі перебували на становищі удільних князівств, очолюваних князями—членами литовського великокнязівського роду[36,с70-71].

         Загарбавши південно-західні руські землі, Литва за князювання Ольгерда намагалась встановити свою владу над Північно-Східною Руссю, але отримала відсіч з боку Московського князівства, позиції якого зміцніли після Куликовської битви 8 вересня 1380 р., коли російське військо, до якого входили й загони з українських та білоруських земель, розгромило ординські війська хана Мамая[34,с91-92].

         Це занепокоїло литовського великого князя Ягайла (союзника Мамая під час Куликової битви). Намагаючись запобігти посиленню Москви, до якої тяжіла частина українських ї білоруських феодалів, Ягайло 14 серпня 1385 р. у м. Крево уклав угоду про унію Литви з Польщею. Крім названих вище причин, Існувала ще загроза з боку Тевтонського ордену для цих країн. Польські феодали мріяли також використати унію для підкорення Литви. За актом про унію Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою, ставав королем Польщі, зобов'язувався зробити католицизм державною релігією в Литві і назавжди приєднати до Польщі литовські, українські та білоруські землі.

         Проте ці намагання Польщі викликали опір литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. За угодою, укладеною в 1392 р. в Острові, Вітовт був визнаний Польщею довічним правителем Литви. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви збільшилася, посилилось пригноблення населення цих земель. Вітовт ліквідував на території України удільні князівства (Волинське, Київське, Подільське та ін.). Тут почали правити намісники князя. Земельними володіннями обдаровувалися на українських землях литовські феодали і католицька церква[29,с45-47].

         Позиції Польщі в Литві зміцніли після розгрому 15 липня 1410 р. під Грюнвальдом Тевтонського ордену, який визнав себе васалом Польщі. Згідно з Городельською унією 1413 р. литовські бояри-католики зрівнювалися у правах з польською шляхтою. В Литві був уведений польський адміністративний поділ, зростав вплив католицької церкви.

         Все це спричинило до активізації руху опору проти польських феодалів у Литві. Очолив цей рух після смерті Вітовта в 1430 р. великий князь литовський Свидригайло Ольгердович, який аж до 1435 р. чинив опір експансійній політиці Польщі в Литві і припинив цю боротьбу після поразки в битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. з військами великого князя литовського Сигізмунда (брата Вітовта (1432—1440 рр.). Цього ж року литовські феодали обрали великим князем сина Ягайла — малолітнього Казимира (в Польщі королем був на цей час його брат Владислав III). У 1447 р. він став також королем Польщі під ім'ям Казимира IV. Отже, польсько-литовська унія відновилася[4,с19-20].

         Але боротьба проти полонізації українського і білоруського населення не припинилась. Найрішучіше боролися Смоленська, Волинська землі і Київщина. Не залишалася осторонь і українська знать. Дехто з її представників, а саме князі Воротинські, Одоєвські, Бєльські та ін., перейшли на бік Росії, яка в першій чверті XVI ст. приєднала до себе Чернігівщину, Сіверщину, Смоленщину. Це був своєрідний протест проти наступу Польщі з метою заручитися підтримкою Москви у боротьбі з Польщею і католицизмом.

         Отже, внаслідок занепаду руських земель, Велике князівство Литовське змогло приєднати значну частину українських земель у відносно короткі строки. Експансія Литви йшла в основному мирним шляхом, тому що литовці перебували на нищому соціально-економічному і культурному рівні від населення ново приєднаних земель. Тому Литва завзято стала сприймати культурні надбання Русі. Руська мова стала офіційною мовою діловодства, руські князі і православне населення не ущемлялось в правах за національною, чи релігійною ознакою, як це було в польській Галичині. Недаремно цей перід називають литовсько-руським, а державу інколи іменують Литовсько-Руською.

РОЗДІЛ ІІІ. КРЕВСЬКА УНІЯ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

3.1 Передумови укладення унії та її зміст

         Після приєднання українських і білоруських земель Литва прагнула захопити й Північно-Східну Русь. Проте в 1372 р. Московський князь Дмитро Донський розбив литовські війська під Любутськом. Значення Москви ще більше зросло після Куликівської битви 8 вересня 1380 р., коли руське військо розгромило золотоординські полчища Мамая.

У цьому зв’язку в польських вельмож зародилась ідея династичної унії Польщі та Литви, для чого вони вирішили віддати заміж польську королеву Ядвігу за нового Великого литовського князя Ягайла Ольгердовича.

У 1385 р. у невеликому білоруському місті була підписана Кревська унія. Ягайло узяв за дружину королеву Ядвігу і став королем Польщі, однак за це він обіцяв землі України і Литви назавжди приєднати до Польщі, а литовців хрестити в католицьку віру.

         Важко було уявити чим мала б закінчитися ця кривава, завзята боротьба, яка йшла між литовськими князами й Польщею за галицько-волинські землі, аж до 1380-х років[33,с36-37].

         З урегулюванням галицького конфлікту провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що їх об'єднують важливі спільні інтереси. Обидві країни перебували під загрозою агресивних планів Тевтонського ордену, який панував на Балтійському узбережжі.

         Виснажена до краю своєю експансією на сході, Литва була нездатною чинити опір німцям на півночі. І без того складна ситуація погіршувалася швидким зростанням могутності й престижу Московського князівства, що загрожувало зі сходу. Тим часом поляки, незадоволені династичними зв'язками з угорцями і прагнучи заволодіти іншими українськими землями, шукали нових можливостей для здійснення своїх намірів. Завершенням боротьби було підписання унії, тобто об’єднання Польщі й Литви під властю великого князя литовського, що засідаючи на польськім троні, мав на віки прилучити всі землі литовські до Польщі, „інкорпорувати", тобто включити їх до Польщі так, що вони переставали бути осібною державою, а переходили на прості провінції Польщі. Дану пропозицію висунули польські пани.

У цей момент магнати Південно-Східної Польщі висунули несподівану пропозицію: укласти унію між Польщею та Литвою, одруживши польську королеву Ядвігу з новим великим князем литовським Ягайлом (Ягеллом). Вони вибрали собі королевою меньшу доньку Людовика, аби відділитися від Угорщини і спекатися впливів угорських панів, а потім стали розглядати для своєї королеви чоловіка, який був їм на руку — міг би своїми силами і засобами стати в пригодi, а в справи Польської держави не мішався та не перешкаджав панам польським тут правити [29,с 123-125]. 

         Правда, Ядвіга була вже висватана за австрийського княжича Вільгельма, але такий шлюб їм не підходив, бо не мав ніякої сили. І тому погляд був звернений у бік молодого великого князя литовського, Ольгердового сина Ягайла. Сподівалися, що за честь стати королем польським він їм буде несказанно вдячний, на всі умови їх пристане, а силами своїми зможе стати в пригодi. І не помилилися, Ягайло пристав на все що пани польські хотiли: обіцяв вихрестити на католицтво всю нехрещену Литву і самому перейти на латинство, (а перед тим був православний), обіцяв своїми коштами здобувати утрачені Польщею землї, а саме найважнїйше: обіцяв „на вічні часи прилучити свої землї, литовські і руські до корони Польської"[30,c154].

         15 серпня 1385 року у невеликому білоруському місті в Креві, на Литві уклали умову обидві країни. Це так звана „Кревська унія", умова незвичайно важна, що рішучо змінила напрям історії не тільки наших країв, а й всієї Східньої Европи[23,с120].

         Отримавши згоду зі сторони Ягайла, польські пани заходилися оженити його з своєю королевою. В цьому були певні труднощі, оскільки мати молодої мала дати останню згоду Вільгельмові, який приїхав до Кракова, обвінчався з Ядвігою й мешкав з нею як з жінкою на замку краківськім. Польська шляха вирішила розірвати шлюб Ядвіги з Вільгельмом, ні перед чим не спиняючись. Силоміць вхопили Вільгельма й вигнали з Кракова. Ядвіга хотіла догоняти й вертати його — її приборкали силоміць; шлюб її з Вільгельмом признано недійсним, а її саму духовні взялися переконувати, що для добра Польщі й віри вона повинна вийти за Ягайла. Умовили кінець кінцем і видали за Ягайла. А довершивши цю справу, насамперед, не боючися вже тепер Угорщини, за поміччю литовських князів вернули собі назад Галичину, вигнавши звідти угорське військо, а далі почали чекати сповнення Ягайлової обіцянки — що він їм на вічні часи прилучить до Польщі всі свої землі литовські і руські, тобто білоруські й українські[14,с20].

         Значило це, що велике князівство Литовське як осібна держава не мало на далі існувати, а всі землі, які були під литовськими князями, українські, білоруські й литовські, мали стати від сього часу землями королівства Польського. Так розуміли це і хотіли цього поляки. Ягайло, виконуючи їх волю, звелів усім князям литовським, які сиділи в землях українських і білоруських, аби видали записи, що вони будуть вірні Ягайлу, його королеві і дітям та належатимуть до Польського Королівства.

         Тому що князі однаково признавали Ягайла своїм старшим як великого князя литовського, ці обіцянки ніби й не мали для них особливого значення і вони такі грамоти видали. Та далі князі та бояре зміркували, до чого воно йде до того, що ними будуть правити й роспоряжатися краківські пани польські, і це вже їм не подобалося зовсім[17, с39].

         Принаймні з формального боку виходило так, ніби за титул короля Польщі Ягайло погоджувався ліквідувати Велике князівство. Але, незалежно від угоди польських магнатів з Ягайлом, Велике князівство Литовське лишалося достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать — надто впевненою в своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. 

Уряд, правда, й далі повторював по давньому, що воно старини не рухає, а новин не заводить, але в дійсності почало перебудовувати свою державу на польський взірець.

         Подолання феодальної роздробленості в землях Південно-Західної Русі і формування української народності відбувалося у складних політичних умовах. Тяжке становище цих земель, позбавлених політичної єдності, зруйнованих Золотою Ордою, було використано сусідніми державами — Польщею, Угорщиною, Молдавським князівством. У зв'язку з цим історична доля українських територій була неоднакова[12,с85].

         Якщо на перших порах Галичина ще зберігала деяку автономію, то згодом була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівською і Перемишльською землями перетворена у "Руське воєводство". Пізніше польські феодали загарбали Західне Поділля. Польська держава проводила на цих землях відверто колонізаторську політику, яка супроводжувалась насильницькою колонізацією. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігійних утисків, повинно було коритись введенню чужого польського права[23,с96].

         Основна ж частина політичне роз'єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського.

         Могутність Литви неухильно зростала. Особливо посилилась Литовська держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Князі Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військово-політичну силу, здатну надати їм значну допомогу. Розуміючи це, литовські феодали поширювали свою експансію, використовуючи для цього як силу зброї, так і дипломатичні союзи. Так здійснювалося приєднання основної маси українських земель Великим князівством Литовським.

         Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Справа в тому, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицьке-Волинського князівства, "руські" (українські) правні норми та ін., а тому і перетворилась поступово на Литовське-Руську державу[20,с 65-66].

         Ситуація різко змінилась, коли розпочався процес зближення Польщі та Литви. Так, внаслідок Кревської унії 1385 p. було сформовано союз двох держав — Литви і Польського королівства. Литовський князь Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в інтересах Польщі, приєднати до Польського королівства "на віки вічні" усі підлеглі йому, в тому числі українські, землі. Після цього на сеймі в Люблені Ягайло був обраний польським королем[33,с198].

         Тим саме Кревська унія означала поступову ліквідацію самостійності південно-західних князівств, забезпечувала панування польських феодалів над населенням українських земель. У Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління були король, королівська рала і сейм. У 1386 p. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу затвердився принцип обрання голови держави.

         Королівська рада як постійно діючий орган влади сформувалася приблизно у середині XIV ст. До складу ради входили: королівський (коронний) канцлер та його заступник — підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник — надвірний маршал; коронний підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У XV ст. рада набула назву великої. Починаючи з XIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств — панами і шляхтою. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства[4,с45-47].

         Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру найвищих органів управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав все більш міцнішим. Основу цього союзу було закладено у 1385 р. Кревською унією, у відповідності з якою великий литовський князь Ягайло став і королем польським. Подальше зміцнення зв'язків між Литвою і Польщею відбулося у 1413 р. завдяки унії, законодавче оформленої Городельським привілеєм. Городельська унія передбачала можливість спільних засідань, польсько-литовських сеймів і з'їздів. Таким чином, перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії. Обидві самостійні держави об'єднувала особа спільного монарха[22,с23].

         Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада знаходились в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади. Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовлено тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в українських землях змінювалися в міру загарбання сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління[33,с54-55].

         Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло спочатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністративний устрій. Продовжували існувати великі феодальні об'єднання — Київська і Волинська землі, кордони яких збігалися з політичними кордонами удільних князівств. Аналогічна картина склалася і на Поділлі, де після приєднання його до Литви сформувався уділ литовських князів Кариотовичів. У Чернігівській землі з встановленням тут влади литовських князів виникло декілька незначних за своїми розмірами удільних князівств[17,с45].

         Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. У той же час ці землі зберігали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу Великого князівства Литовського, великий князь у своїх грамотах обіцяв дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях.

У більшості українських удільних князівств і земель у XIV—XV ст. продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального поділу. Наприкінці XIV ст. в південних частинах Київського і Подільського князівств виникли нові судово-адміністративні одиниці — повіти. Декілька волостей складали повіт. Наприкінці XV ст. повіти і волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями в українських землях[19,с45-46].

         Таким чином протягом яких небудь двох років після укладення Кревської унії було зігнано з українських волостей усіх значніших князів. Правда Київську землю віддано іншому князеві, Скиргайлу Ольгердовичу, але він слідом помер; чернигівські землі дано Свитригайлові, але й той тут довго не посидів. На початках XV ст. на Україні залишилися тільки меньші князівства як ось Ратенське, Пінське, Чорторійське, Стародубівське, Острозьке. Це були вже не ті майже самостійні князівства-держави, а тільки великі маєтки. Як на маєтки, були вони незвичайно великі, на великі десятки верств, але не мали політичного значення. І Україна стала провінцією великого князівства Литовського.

         Для українських феодалів (у цьому випадку народ навряд чи мав якесь політичне значення) збереження автономії Великого князівства було справою великої ваги, оскільки литовці, на відміну від поляків, визнавали їх за рівних собі. Більше того, у двох випадках Вітаутас продовжував особливо милу серцю його українських васалів політику. Він відновлює почате Альгердасом просування на схід, щоб «збирати руські землі», а також із наміром підкорити розрізнені залишки Золотої Орди йде на південь і паралельно зводить систему укріплень для захисту своїх підданих від кочовиків. Але поряд із цим вольовий Вітаутас вдається до заходів, що куди менше імпонували українцям. Аби зрозуміти їхнє значення, слід у загальних рисах охарактеризувати політичний устрій Великого князівства[25,с150].

         Із зближенням польської та литовської знаті посилювався розрив між знаттю литовською та українською. Поділ на католиків і православних, що виник у Великому князівстві внаслідок Кревської унії 1385 р., тепер поглиблювався суспільними й політичними привілеями католиків.  Руйнація традиційних підвалин життя часів Київської Русі, порушення сталих політично-династичних зв'язків призвели до того, що українські землі опинилися під зверхністю сусідніх держав і в першу чергу Литви і Польщі[2,с48-50].

         Подальша їх доля була неоднаковою. До складу Литовського князівства увійшли найкультурніші українські землі з виробленими правними формами.     Вони не тільки успішно боронили свою правну культуру, а й активно впливали на правове і культурне життя Великого князівства Литовського, що й сприяло визначенню його як Литовсько-Руської держави. Багато в чому литовсько-руське право було наслідком звичаєвого права Русі і в свою чергу наклало чималий відбиток на подальшу українську юридичну думку. Інакше відбувався розвиток територій, які опинилися під владою Польщі з її відверто колонізаторською політикою, уведенням чужого для українського народу польського права. Надалі подібних утисків зазнали і ті українські землі, що входили до складу Литви, а після утворення Речі Посполитої опинилися під владою Корони[15,с60-61].

         За різних складних умов українські землі зуміли все ж таки зберегти високий рівень своєї правової культури. Не всім представникам правлячих верств Литви Кревська унія була до душі (адже Польща стала гегемоном у союзі Польщі та Литви).

3.2 Боротьба Вітовта за автономізацію Великого князівства Литовського та її наслідки

         Маючи тепер за собою Польщу, Ягайло з Вітовтом заходилися формувати більші князівства, які були в землях Великого князівства Литовського. Україна майже повністю складалася з таких більших князівств, і тут ця переміна особливо відчувалася.

         Після укладення Кревської унії волинські землі Володимирська і Луцька по смерті Любарта залишалися в руках його сина Федора, на якого Волинь дивилася як на свого законного князя. На Поділлі княжив останній з Коріятовичів Федір. Київщина з Задніпровщиною належала Володимиру Ольгердовичу. На Поліссі припетськім було кілька меньших князівств, як Ратенське кн. Федора Ольгердовича, Пинське кн. Василя Михайловича, Ягайлового брата в перших, Чорторийське Василя Константиновича, Ягайлового братанича.

         На Чернігівщині були просторі князівства: Чернигівське Дмитра-Корибута Ольгердовича, Брянське другого Дмитра Ольгердовича, Стародубське Патрикия Наримунтовича, Ольгердового братанича. Такі просторі князівства жили своїм окремим життям, не дуже навіть відчуваючи, що вони належать до великого князівства Литовського[30,c54].

         Однак, після укладення Кревської унії Вітовт з Ягайлом скидають головних князів з їх престолів, переводять на меньші князівства, де вони не могли вже мати такої сили, а їх давні волості або беруть від разу під свою безпосередню владу і управління, або пускають через кілька рук, не даючи новим князям укріплюватися. Кінець кінцем роблять з цих земель звичайні свої провінції, роздаючи їх в управу своїм намісникам і урядникам.

Так насамперед, восени 1393 р. забрано Чернігівське князівство від Дмитра-Корибута (другий Дмитро ще перед тим стратив своє Брянське князівство, приставши до московського війська). Від Федора Любартовича відібрано спочатку Луцьку землю, а далі й цілу Волинь; в заміну давали йому чернігівські волості.

         Уряд, правда, й далі повторював по давньому, що воно старини не рухає, а новин не заводить, але в дійсності почало перебудовувати свою державу на польський взірець.

         Подолання феодальної роздробленості в землях Південно-Західної Русі і формування української народності відбувалося у складних політичних умовах. Тяжке становище цих земель, позбавлених політичної єдності, зруйнованих Золотою Ордою, було використано сусідніми державами — Польщею, Угорщиною, Молдавським князівством. У зв'язку з цим історична доля українських територій була неоднакова[33,c145].

         Якщо на перших порах Галичина ще зберігала деяку автономію, то згодом була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівською і Перемишльською землями перетворена у "Руське воєводство". Пізніше польські феодали загарбали Західне Поділля. Польська держава проводила на цих землях відверто колонізаторську політику, яка супроводжувалась насильницькою колонізацією. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігійних утисків, повинно було коритись введенню чужого польського права.

         Основна ж частина політичне роз'єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського.

         Могутність Литви неухильно зростала. Особливо посилилась Литовська держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Князі Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військово-політичну силу, здатну надати їм значну допомогу. Розуміючи це, литовські феодали поширювали свою експансію, використовуючи для цього як силу зброї, так і дипломатичні союзи. Так здійснювалося приєднання основної маси українських земель Великим князівством Литовським[30,c 118-121].

         Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Справа в тому, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицьке-Волинського князівства, "руські" (українські) правні норми та ін., а тому і перетворилась поступово на Литовське-Руську державу.

         Ситуація різко змінилась, коли розпочався процес зближення Польщі та Литви. Так, внаслідок Кревської унії 1385 p. було сформовано союз двох держав — Литви і Польського королівства. Литовський князь Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в інтересах Польщі, приєднати до Польського королівства "на віки вічні" усі підлеглі йому, в тому числі українські, землі. Після цього на сеймі в Люблені Ягайло був обраний польським королем[31, c 78].

         Тим саме Кревська унія означала поступову ліквідацію самостійності південно-західних князівств, забезпечувала панування польських феодалів над населенням українських земель. У Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління були король, королівська рала і сейм. У 1386 p. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу затвердився принцип обрання голови держави.

         Королівська рада як постійно діючий орган влади сформувалася приблизно у середині XIV ст. До складу ради входили: королівський (коронний) канцлер та його заступник — підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник — надвірний маршал; коронний підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У XV ст. рада набула назву великої. Починаючи з XIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств — панами і шляхтою. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства[10,c118-119].

         Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру найвищих органів управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав все більш міцнішим. Основу цього союзу було закладено у 1385 р. Кревською унією, у відповідності з якою великий литовський князь Ягайло став і королем польським. Подальше зміцнення зв'язків між Литвою і Польщею відбулося у 1413 р. завдяки унії, законодавче оформленої Городельським привілеєм. Городельська унія передбачала можливість спільних засідань, польсько-литовських сеймів і з'їздів. Таким чином, перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії. Обидві самостійні держави об'єднувала особа спільного монарха.

         Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада знаходились в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади. Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовлено тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в українських землях змінювалися в міру загарбання сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління[25,c54].

Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло спочатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністративний устрій. Продовжували існувати великі феодальні об'єднання — Київська і Волинська землі, кордони яких збігалися з політичними кордонами удільних князівств. Аналогічна картина склалася і на Поділлі, де після приєднання його до Литви сформувався уділ литовських князів Кариотовичів. У Чернігівській землі з встановленням тут влади литовських князів виникло декілька незначних за своїми розмірами удільних князівств[18,c115].

         Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. У той же час ці землі зберігали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу Великого князівства Литовського, великий князь у своїх грамотах обіцяв дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях.

У більшості українських удільних князівств і земель у XIV—XV ст. продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального поділу. Наприкінці XIV ст. в південних частинах Київського і Подільського князівств виникли нові судово-адміністративні одиниці — повіти. Декілька волостей складали повіт. Наприкінці XV ст. повіти і волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями в українських землях.

         Таким чином протягом яких небудь двох років після укладення Кревської унії було зігнано з українських волостей усіх значніших князів. Правда Київську землю віддано іншому князеві, Скиргайлу Ольгердовичу, але він слідом помер; чернигівські землі дано Свитригайлові, але й той тут довго не посидів. На початках XV ст. на Україні залишилися тільки меньші князівства як ось Ратенське, Пінське, Чорторійське, Стародубівське, Острозьке. Це були вже не ті майже самостійні князівства-держави, а тільки великі маєтки. Як на маєтки, були вони незвичайно великі, на великі десятки верств, але не мали політичного значення. І Україна стала провінцією великого князівства Литовського[45,c 200-202].

         Для українських феодалів (у цьому випадку народ навряд чи мав якесь політичне значення) збереження автономії Великого князівства було справою великої ваги, оскільки литовці, на відміну від поляків, визнавали їх за рівних собі. Більше того, у двох випадках Вітаутас продовжував особливо милу серцю його українських васалів політику. Він відновлює почате Альгердасом просування на схід, щоб «збирати руські землі», а також із наміром підкорити розрізнені залишки Золотої Орди йде на південь і паралельно зводить систему укріплень для захисту своїх підданих від кочовиків. Але поряд із цим вольовий Вітаутас вдається до заходів, що куди менше імпонували українцям. Аби зрозуміти їхнє значення, слід у загальних рисах охарактеризувати політичний устрій Великого князівства.

         Із зближенням польської та литовської знаті посилювався розрив між знаттю литовською та українською. Поділ на католиків і православних, що виник у Великому князівстві внаслідок Кревської унії 1385 р., тепер поглиблювався суспільними й політичними привілеями католиків.  Руйнація традиційних підвалин життя часів Київської Русі, порушення сталих політично-династичних зв'язків призвели до того, що українські землі опинилися під зверхністю сусідніх держав і в першу чергу Литви і Польщі.

         Подальша їх доля була неоднаковою. До складу Литовського князівства увійшли найкультурніші українські землі з виробленими правними формами. Вони не тільки успішно боронили свою правну культуру, а й активно впливали на правове і культурне життя Великого князівства Литовського, що й сприяло визначенню його як Литовсько-Руської держави. Багато в чому литовсько-руське право було наслідком звичаєвого права Русі і в свою чергу наклало чималий відбиток на подальшу українську юридичну думку. Інакше відбувався розвиток територій, які опинилися під владою Польщі з її відверто колонізаторською політикою, уведенням чужого для українського народу польського права. Надалі подібних утисків зазнали і ті українські землі, що входили до складу Литви, а після утворення Речі Посполитої опинилися під владою Корони[4,c 125].

         За різних складних умов українські землі зуміли все ж таки зберегти високий рівень своєї правової культури. Не всім представникам правлячих верств Литви Кревська унія була до душі (адже Польща стала гегемоном у союзі Польщі та Литви).

         Речником протесту Великого Литовсько-Руського князівства проти свавільного, антидержавного акту Ягайла виступив князь Вітовт (1392–1430 рр.), який кілька разів намагався розірвати зв’язки з Польщею і здобути королівський титул. Згідно з угодою, підписаною в 1400 р., Ягайло і польські феодали визнали Вітовта довічним правителем автономної Литовської держави, а Вітовт прийняв титул Великого князя литовського.

ВИСНОВКИ

         Занепад Галицько-Волинського князівства призвів до епохальних змін. У XIV ст. історичні події розвивалися не на користь України. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися сусіди -Литва, Польща та Московія. Вони дуже стрімко розросталися, і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні.

         У 1340 р. помер останній князь Галицько-Волинської держави Юрій II. Після його смерті західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога. Польський король Казимир III, скориставшись цим, захопив м. Львів, пограбував його, заволодів клейнодами, в тому числі короною Данила Галицького.

         На початку XIV ст. Литва була сильною державою. її територія сягала далеко за межі етнічного регіону - басейнів Вісли, Німану й Двіни - за рахунок приєднання білоруських і частини руських земель.

         Колишня київська Русь могла сплачувати щедру данину, мала розгалужені торговельні шляхи була спроможна надати Литві матеріальні ресурси і поповнення до війська. Не останню роль відігравав і династичний чинник - правляча литовська династія мала численних нащадків, що потребували власних уділів.

         Інтенсивне зростання Литовської держави почалося за часів правління великого князя Гедиміна (1316-1341). За період його князювання до Литовської держави були приєднані білоруські землі. Після його смерті син Ольгерд (1345- 1377), який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям". Під керівництвом Ольгерда в 40- 50-х роках XIV ст. почалася литовська експансія в Україну. Його зусиллями до Литовської держави на початку другої половини XIV ст. була приєднана вся західна частина Сіверщини по річках Сожі, Снову та Десні. Щоб продовжити свої походи на південь від Чернігівщини, Ольгерду довелося побороти татар, які не хотіли уступати литовцям своїх володінь.

Під впливом Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) опинилася Волинська, Подільська, Київська (разом з Переяславщиною) та Чернігово-Сіверська землі.

         Наслідком просування ВКЛ на руські території стало "зрущення" литовської держави, що знайшло своє відображення у її повній назві: Велике князівство Литовське, Руське та Жомоїтське. Литва проводила досить лояльну політику щодо місцевого населення, зберігши, по-суті, автономність руських князів. ВКЛ стало федерацією земель-князівств, в тому числі і руських: Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині, Поділля. Тут сиділи князі з литовської династії Гедеміновичів. В руських землях збереглася стара система управління. Лишилися в силі руські закони і звичаї, за боярами-воїнам и закріплювалися родові землі.

         Однак в силу політичних причин литовський князь Ягайло погодився на шлюб з польською королівною Ядвігою. 1385 р. між Польщею і Литвою була підписана Кревська унія. За її умовами ВКЛ мало інкорпоруватися (від лат. inkorporatio - приєднання, включення до складу) до Польської держави.

Князь Ягайло проводив відкриту пропольську політику щодо навічного приєднання всіх своїх земель литовських та руських до Корони Польської. Відбувався, також, активний наступ на інтереси литовсько-руських феодалів. Все це призвело до формування політичної опозиції, яку очолив литовський князь Вітовт. Намагаючись подолати місцевий сепаратизм та зміцнитися на троні, Вітовт розпочав політику централізації, ліквідовуючи удільний, автономний статус Волинського, Київського, Новгород-Сіверського та Подільського князівств.

         Експансія Литви припинилась із смертю Вітовта в 1430 р. Після вітовта великим князем литовським став молодший Ольгердович - Свидригайло", який відразу розпочав боротьбу з Польщею за Західне Поділля. Однак справу не було доведено до кінця. З 1440 р. престол перейшов до Казимира, який згодом став також і королем польським. Для того, щоб запобігти місцевому сепаратизму, Казимир поновлює обласні привілеї, в результаті чого встановлюється федеративний принцип територіального устрою ВКЛ.

Казимир на початку 40-х рр. XIV ст. поновив статус удільного князівства на Київщині, відновив удільне князівство і на Волині. Однак по смерті князів, незважаючи на супротив місцевої шляхти, удільний статус Київщини (1471 р.) і Волині (1452 р.) був ліквідований. Руські землі на кінець XV ст. стають звичайними провінціями Литви, які адміністративно поділялися на землі-воєводства - повіти - волості.

        Прагнення Литви і Польщі об'єднати зусилля перед небезпекою з боку могутнього Тевтонського ордену, який панував на Балтійському узбережжі, з боку Московського князівства, авторитет якого зростав після перемоги над татарами в Куликовській битві 1380 р., з боку Кримського ханства (яке виділилося у 1443 р. зі складу Золотої Орди, у 1475 р. визнало залежність від Османської імперії).

         Пошуки великим князем литовським Ягайлом (1377-1392 рр.) союзника для зміцнення свого становища. Ягайло, молодший син Ольгерда, зайнявши великокнязівський престол усупереч принципам родового старшинства, опинився у скрутній ситуації. Проти нього виступили старші Ольгердовичі і кузен Вітовт.

           Це була шлюбна унія - литовський князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським королем; унаслідок цього сутички між Польщею і Великим князівством Литовським припинялися, а їхні збройні сили об'єднувалися. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою, влада в якій безпосередньо належала кузену Ягайла - князю Вітовту (1392-1430 рр.).

         За умовами унії Литва, яка була останньою язичницькою країною в Європі, прийняла католицизм.

         Позитивні наслідки - об'єднання зусиль двох держав допомогло розгромити Тевтонський орден і зупинити просування німців у слов'янські землі (битва при Грюнвальді 1410 р.).

         Негативні - посилювався вплив поляків в Україні, почалося насильне насадження католицизму. Польща прагнула повністю підкорити Велике князівство Литовське.

         Втрати київської князівської вотчини спонукала нащадків Володимира Ольгердовича до боротьби. 1481 р. спалахує так звана "змова князів", яка була придушена. У 1508 р. розгорнулося повстання Михайла Глинського. Повстанці зазнали поразки, а сам М. Глинський утік до Москви. Однак, Київ продовжував бути сакрально-харизматичним містом "як найпершого з- поміж усіх інших".

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексєєв С. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ : ДДМА, 2007. — 228c.

2. Баран В. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 4.вид. — Л. : Світ, 2003. — 520с.

3. Україна і Литва в XIV–XVI століттях. Політико-правові та соціально-економічні аспекти / Відп. ред. Смолій В. А.; авт. кол.: Берковський В. Г., Блануца А. В., Ващук Д. П., Гурбик А. О., Черкас Б. В. — Луцьк: ПрАТ «Волинська обласна друкарня», 2011. — 256 с.

4. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

5. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Видавничий центр "Академія", 2009. – С. 9 – 140.

6. Боплан Г.Л. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. - К.: Наук. думка; Кембрідж (Мас. ): Укр. наук. ін-т, 1990. – С. 31- 113.

7. Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. — К., 1994.

8. Борисенко В. Курс української історії. — К., 1997.

9. Брайчевський М. Конспект історії України. — К., 1993.

10.Британ В. Т., Висоцький О. Ю. Історія України з давнини до початку XXI століття. — Дніпропетровськ: НМетАУ, 2007. — 170 с.

11. Білецька О. В. Поділля на зламі XIV–XV ст.: до витоків формування історичної області. — Одеса, 2004. — 416 с.

12. Гудавичюс Э. История Литвы. Т.1. С древнейших времен до 1569 года. Пер. с литовского Г. И. Ефремова. М.: Фонд им. И. Д. Сытина. Baltrus, 2005. - 680 с.

13. Кромм М. М. Меж Русью и Литвой: пограничные земли в системе русско-литовских отношений конца XIV — первой трети XVI. — Изд. 2-е, испр. и доп. — М.: Квадрига, 2010. — 318 с.

14. Горобець В.М. , Чухліб Т.В. Незнайома Кліо. Таємниці, казуси, і курйози української історії. Козацька доба. – К. 2004.

15. Історія  України: нове  бачення. О. І. Гуржий,  Я. Д. Ісаєвич, М.Ф. Котляр     Киів.: МАУП,  1994р.

16. Нарис  Історії  України.  Д. Дорошенко.  Київ.: Алерта,  1992.

17. Дворниченко А. Ю. Русские земли Великого княжества Литовского (до начала XVI века): Очерки истории общины, сословий, государственности. СПб., 1993.

18. Історія  України. Литовсько-польська доба.  О. Дзюба,М. Довбищенко,    О. Русіна.  Київ  1997р.

19.Заруба В. М. Історія держави і права України: Навчальний посібник. — К.: Істина, 2006.

20. Зайцев Ю. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 3.вид., перероб. і доп. — Л. : Світ, 2002. — 520с.

21. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

22. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів до 21 століття – Харків: Одіссей, 2008. – С.28-83.

23. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

24. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

25. Лановик Б.Д., Матейко Р.М., Матисякевич З.М. Історія України. - К.: Знання, 2006. – С.10-126.

26. Історія України. Курс лекцій: у 2-х кн.: Навч. посібник / Мельник Л. Г, Верстюк В. Ф., Демченко Н. В. та ін. – К.: Либідь, 2008. – Кн. 1. – С. 5 – 64.

27. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

28. Русина О. В. Україна під татарами і Литвою. К., 1998.

29. Русина О. В. Велике князівство литовське (ВКЛ)// Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Т. 1. — К., 2003. — С. 460–463.

30. Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн./ Толочко П.П. – К.: Либідь, 2009. – Кн.1. – С. 100-240.

31.Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ — середина XVII ст.): Навчальний посібник. — К., 2005;

32. Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. К.,1987.

33. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

34. Щербак, В.О. Дашкевич (Дашкович) Остафій [Текст] /В.О. Щербак //Енциклопедія історії  України. – К., 2004. – Т. 2. – С. 295.

35. Юрій  М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

36. Яковенко, Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: (Волинь і Центр. Україна). — К. : Наук. думка, 1993. — 411, [3] с. (2-ге вид. — К.: Критика, 2005).

37. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХIV до середини ХVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1994.- C. 25- 109.

38. История Литовской  ССР. Т. 1. Отв. ред. К. Я. Страздинь. Риг. Вильнюс., 1978.-427 с.

39. Мицик Ю.А. СУПРАСЛЬСЬКИЙ ЛІТОПИС [Електронний ресурс] // – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Supraslskyj_litopys

40. Крип’якевич І. Джерела з історії Галичини періоду феодалізму /до 1772 р./. Огляд публікацій. К.: Видавництво АН УРСР, І962, – 81 с.

41. Грамоти ХІV ст. //Упорядник М.М.Пещак. – К.:1974. – 255 с.

42. Луцьку – 900 р. 1085-1985. Збірник документів та матеріалів. – К.: Наукова думка, 1985, – 302 с.

43. Войтович Л. Удільні князівства на українських землях у другій половині ХП-ХV ст. //Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: збірник наукових праць. Львів, 1995. – Випуск 2. – С. 33-43.

44. . Ільков В.І., Олашин М.В. Головні етапи розвитку Галицько-Волинського князівства в 1199-1349рр. //Велика Волинь: минуле й сучасне. Тези міжнародної наукової краєзнавчої конференції. – Житомир, 1993, – 139 с.

45 Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і край. Матеріали Х наукової конференції 20-23 січня 1992 р. /Відповідальний редактор Бондаренко. – Луцьк: Надстир’я, І998. – 297 с.

46. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К.: Україна, 1996. – 463 с.

47. Dlugosz J. Roczniki czuli kroniki slawnego Krolewstwa Polskiego. – Ks.9. – Warszawa, 1975. – 485 s.

48. Kromer M. Kronika Polska. – Sanok, 1857. – 1500 s

49. Антонович В. Коротенька історія Волині.- Луцьк: Волинське обласне редакційно-видавниче підприємство «Надстир’я”, 1992,- 48с.

51. Історія України: нове бачення; у 2-х т. О.І.Гуржій, Я.Д.Ісаєвич, М.Ф.Котляр та ін.: під заг. редакцією В.А.Смолія т. І. – К.: Україна, І996, – 350 С.

52. Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Зб. докум. і матеріалів / За заг. ред. Н. П. Коцура, Н. В. Терес. – Київ – Чернівці: Книги-ХХІ, 2008. – 1100 с.

53. Грушевський М.С. Історія України-Руси в 11-ти томах, 12 книгах. Т.ІV: ХІV-ХVІ віки - відносини політичні. – К.: Наукова думка, 1993, – 544 с.

54. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К.: Наукова думка, 1992, – 644 с.

55. Субтельний О. Україна. Історія. – К.: Либідь, І993. – 7І7 с.

56. Полонська-Василенко Н. Історія України у 2-х т. Т.І. – К.: Либідь, І992, – 640 с.

57. Історія Волині: з найдавніших часів до наших днів. – Львів: Вища школа, 1988. – 236 С.

58. Троневич П. Волинь в сутінках української історії ХІVVІ століть. – Луцьк: Місійна книжкова фабрика „Християнське життя”, 2003. – 112 с.

59. Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ. Нарис історії від утворення старокиївської держави до кінця ХVІ ст. – К.: Перун, 1996. – 496 с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

79346. ПЕРВЫЙ ЗВОНОК 60 KB
  В первый день сентября всем радость даря Каждый раз повторяется это Каждый собрался солнышком согрет Только первого класса что-то нет Вед: Нет первый класс здесь и с нетерпением ждет когда его позовут на линейку ведь первоклассники сегодня самые главные действующие лица праздника.
79350. Відкритття Америки. Христофор Колумб 46.5 KB
  Every year the 12th of October Americans celebrate Columbus Day. And today at our lesson we shall speak about this famous sailor. We shall read the texts answer the questions and work with the map, and by the end of our lesson you will have known more about the great discoverer.
79351. Безпечна поведінка – запорука міцного здоров’я 8.65 MB
  Стан напруги який виникає в людини під впливом сильних чинників Що таке наркотики Яка інша назва наркотику ЛСД Назвіть пожежонебезпечні матеріали Номер служби газу Які місця в автомобілі є найбільш безпечними для пасажирів Обмеження або позбавлення прав громадян...
79352. Подорож до країни Математики 438 KB
  Спочатку ми вирушимо до круглого озера, біля якого в будиночку живе дідусь Ох. Потім нам потрібно зустрітися в лісовій школі з тітонькою Совою та її учнями. Далі ми відпочинемо на лісовій галявині, поласуємо медом на пасіці, що знаходиться біля квітучої лісової галявини...
79353. Відомий і невідомий український меценат Петро Яцик 27 KB
  Мета: ознайомити учнів школи з відомим меценатом Петром Яциком; практична формування вміння розуміти що українська мова -– це скарб народу який учні повинні здобувати із задоволенням і досягати успіхів у навчанні завдяки плідній творчій праці; виховна прищеплювати любов до української мови...
79354. Гра-подорож «Мандри зайки-морквоїда» 55 KB
  Молодші школярі разом з героєм подорожі та своїми старшими друзями мандрують видатними датами календаря знайомляться з історією рідної країни здійснюють екскурсії по місцях славетного минулого вивчають історію козацтва рідного краю.