5677

Економічна теорія (Економіка). Конспект лекцій

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

Загальні основи економічної теорії Тема 1.1 Економічна теорія: предмет і методи пізнання 1. Поняття економіки як системи економічних знань. Обмеженість ресурсів та безмежність потреб. Предмет курсу економічної теорії. Мета і функції економі...

Украинкский

2012-12-17

1.06 MB

18 чел.

Розділ 1 Загальні основи економічної теорії

Тема 1.1 Економічна теорія: предмет і методи пізнання

1. Поняття економіки як системи економічних знань. Обмеженість ресурсів та безмежність потреб. Предмет курсу економічної теорії. Мета і функції економічної теорії.

2. Продуктивні сили і виробничі відносини.

3. Економічні категорії та закони. Пізнання і використання економічних законів.

4.  Методи дослідження економічних явищ. Мікро- і макроекономічний аналіз.

5. Зародження економічної теорії й основні етапи її розвитку.

1. Поняття «економіка» походить від грецького слова «oikonomia» (вчення про господарство), а економічна наука у первісному значенні — це наука про домашнє господарство або про управління домашнім господарством. Приблизно так її предмет вперше визначав давньогрецький філософ Ксенофонт (прибл. 430—355 pp. до н. е.).

Самуельсон запропонував таке узагальнююче визначення предмета економікс: «Це наука, що вивчає, як люди і суспільство здійснюють кінцевий вибір рідкісних ресурсів, щоб виробляти різні товари і розподіляти їх для споживання».

Економічна теорія (економікс) — наука, що досліджує дії людей у процесі вибору рідкісних ресурсів для виробництва, обміну, розподілу та споживання різних товарів.

Одним з аспектів, які досліджує економічна теорія, є проблема вибору в умовах рідкісності, обмеженості, ресурсів і можливостей альтернативних способів використання людиною обмежених економічних благ. Але рідкісність ресурсів розуміють не лише як їх обмежену кількість, а й як недостатність таких ресурсів для задоволення безмежних потреб людей.

У політичній економії логіка короткого виведення найпоширенішого визначення предмета цієї науки така: щоб жити, люди повинні мати їжу, одяг, взуття, житло та інші блага й послуги. Усе необхідне для їх виробництва вони беруть у природі. Щоб пристосувати багатства природи для задоволення своїх потреб, люди повинні працювати. Тому основою життя, розвитку людського суспільства є виробництво — процес дії людини на предмет і сили природи та пристосування їх для задоволення певних потреб.

Матеріальні блага люди виробляють не поодинці, а спільно. Людина живе і працює в суспільстві. Отже, виробництво на певному етапі має колективний, суспільний характер. Тому в процесі праці, або дії людей на предмети і сили природи, вони вступають між собою у певні економічні зв'язки (відносини), зокрема з приводу кооперації, спеціалізації виробництва тощо. Люди не лише виробляють продукти праці, а й обмінюють і споживають їх. Відносини між людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних благ та послуг у політичній економії називають виробничими відносинами.

Політична економія — наука, яка вивчає виробничі відносини між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання різноманітних товарів та послуг.

Відмінності між економічною теорією і політичною економією та основні функції цих наук. При порівнянні наведених визначень предмета обох наук стає очевидною певна розбіжність між ними. Економікс вивчає дії людей, окремих суб'єктів у різних сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні матеріальних благ), а політична економія — відносини між людьми в процесі праці (яка передбачає їхню дію).

Значніші розбіжності існують між цими науками при порівняльному аналізі інших визначень їх предметів. Так, політична економія є наукою про закони, які управляють виробництвом, обміном, розподілом та споживанням матеріальних благ у людському суспільстві. Ці закони об'єктивні, тобто не залежать від волі й свідомості людей. Предметом дослідження економікс можуть бути економічні закони, але вони розглядаються не як об'єктивні, а як закони імовірності.

Надзвичайно поширеним в економікс є таке потрійне визначення її предмета: «Які товари та послуги виробляти, як виробляти і для кого».

Отже, намагаючись уникнути нечіткості формулювань предмета економіки, можна запропонувати загальне визначення предмета економічної науки.

Економіка (грец. oikonomike — ведення домашнього господарства) — наука про економічні відносини між людьми в процесі праці, безпосереднього виробництва товарів і послуг, а також у сфері їх обміну, розподілу та споживання.

Сучасна економічна теорія (передусім політична економія) виконує основні функції: практичну, пізнавальну, теоретичну і світоглядну.

Практична функція полягає у розробленні наукових основ управління господарською практикою; обґрунтуванні наукових організаційно-господарських форм та у пошуку найадекватніших форм розв'язання економічних суперечностей. Економічна теорія є основою економічної політики, обґрунтування правильних дій суб'єктів господарювання у сфері практичної діяльності.

Пізнавальна (методологічна) функція обґрунтовує метод (в тому числі його структуру) пізнання сутності економічних законів та категорій і форм їх вияву, властиві їм внутрішні суперечності, механізм їхньої дії. Пізнавальна функція є методологічною основою для інших майже 50 економічних дисциплін.

Теоретична функція полягає у розкритті процесу еволюції різних економічних систем, зокрема економічних, у тому числі виробничих відносин у взаємодії з продуктивними силами в системі економічних законів, понять і категорій.

Світоглядна функція покликана формувати новий тип економічного мислення і, отже, сучасний світогляд людини. «Ідеї економістів і політичних діячів — і коли вони правильні, і коли помилкові, — мають набагато більше значення, ніж прийнято вважати, бо насправді лише вони управляють світом», вважав англійський економіст Джон Кейнс (1883—1946).

2. Основою розвитку людського суспільства є матеріальне виробництво, створення матеріальних благ. У межах будь-якого способу виробництва здійснюється взаємодія людини з природою, в якій суб'єктом є людство, а об'єктом — природа. У процесі цієї взаємодії людина видозмінює речовину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб. Так, з надр планети щороку добувають майже 25 т руди, корисних копалин і будівельних матеріалів на кожного жителя. Ця взаємодія означає процес праці, який охоплює такі основні моменти: праця людини, предмети праці, засоби праці.

Праця — цілеспрямована, усвідомлена діяльність людей, у процесі якої вони видозмінюють зовнішню природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин між людиною і природою і водночас змінюють, вдосконалюють себе.

Предмет праці — речовина природи, на яку людина діє у процесі праці, піддаючи її обробці.

Засоби праці — створена за законами природи річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.

Якщо процес праці розглядати з погляду його результату — продукту, то він є процесом виробництва, а засоби і предмети праці — засобами виробництва.

Продуктивні сили і виробничі відносини. До загальної для всіх суспільно-економічних формацій структури продуктивних сил належать засоби виробництва (засоби праці і предмети праці) і люди, які мають виробничий досвід і приводять у рух ці засоби.

Головною продуктивною силою є людина. Це зумовлено тим, що людина є творцем усіх інших елементів продуктивних сил; без праці людини вони не перетворюються на фактори виробництва (наприклад, найновіша техніка без дії людини стає купою металу); потреби та інтереси людини діють як основна рушійна сила соціально-економічного прогресу суспільства.

Натепер до продуктивних сил відносять також науку (як специфічну продуктивну силу), форми і методи організації виробництва. Окремим елементом продуктивних сил стає інформація.

Продуктивні сили — фактори (передусім людина), які забезпечують перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

Виробничі відносини — суспільна форма розвитку продуктивних сил, змістом якої є відносини (зв'язки) між людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духовних благ.

Відносини економічної власності є такою ж суспільною формою розвитку продуктивних сил, як і виробничі відносини.

Власність економічна — виробничі відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг, об'єктів інтелектуальної власності тощо в усіх сферах суспільного відтворення.

Продуктивні сили та виробничі відносини в їх діалектичній єдності та взаємодії становлять суспільний спосіб виробництва, а особливості цієї взаємодії визначаються законом відповідності виробничих відносин рівню, характеру і структурі продуктивних сил. Продуктивні сили відіграють визначальну роль, є його матеріально-речовим змістом, виробничі відносини — суспільною формою. Розвиваючись динамічніше (під впливом потреб, інтересів людей, внутрішніх суперечностей продуктивних сил та їх матеріально-речової форми тощо), продуктивні сили поступово вступають у дедалі більшу суперечність з виробничими відносинами. Ці відносини спочатку є формою їх розвитку, а згодом перетворюються на гальмо зростання продуктивних сил, перестають відповідати їхньому рівню й характеру розвитку, і між двома елементами суспільного способу виробництва виникає конфлікт, що з економічного погляду зумовлює настання епохи соціальних революцій.

Оскільки виробничі відносини менш активні порівняно з продуктивними силами, то вони у межах суспільного способу виробництва прагнуть пристосуватися до рівня й характеру їх розвитку. Це виявляється в еволюції типів і форм власності. Так, на зміну індивідуальній капіталістичній власності, що переважала на початкових етапах розвитку буржуазного суспільства, прийшла колективна акціонерна, її діалектично заперечує державна форма капіталістичної власності, а державну — інтегрована (процес її становлення почався у країнах Європейського Союзу). Отже, суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є визначальною рушійною силою розвитку суспільного способу виробництва, перетворення його на більш розвинутий.

3. Економічний закон — внутрішньо необхідні, сталі й істотні зв'язки між протилежними сторонами, властивостями явищ, процесів, підсистем і елементів цілісної економічної системи.

Економічні закони, як і закони природи, мають об'єктивний характер. Проте вони істотно відрізняються від законів природи, бо виникають, розвиваються і функціонують лише в процесі економічної діяльності людей — при виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Крім того, економічні закони, на відміну від законів природи, діють не вічно. Більшість із них тимчасові, минущі.

Механізм дії економічних законів — послідовність розвитку внутрішніх суперечностей різних груп та типів економічних законів, а отже, боротьба суперечливих сторін, чинників, що їх визначають, та ін.

Механізм використання економічних законів — комплекс заходів, спрямованих на подолання антагоністичних форм розвитку суперечностей (які пронизують закони), формування науково обгрунтованої системи управління народним господарством передусім шляхом використання економічних, правових та адміністративних важелів.

Отже, економічні закони не залежать від волі й свідомості людей, але залежать від їх свідомої діяльності.

До системи економічних законів належать такі групи:

1) Закони, які діють упродовж різних історичних періодів. Серед них розрізняють чотири типи законів: всезагальні, загальні, специфічні, стадійні.

Всезагальні економічні закони властиві всім суспільним способам виробництва (закон відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, закон зростання продуктивності праці, закон економії часу тощо).

Загальні закони діють у кількох економічних формаціях (закон вартості, закон попиту і пропозиції, закон грошового обігу тощо).

Специфічні економічні закони діють лише в межах одного суспільного способу виробництва.

Стадійні закони діють лише на одній із стадій суспільного способу виробництва (наприклад, закон породження монополії концентрацією виробництва, який діє на вищій стадії розвитку капіталізму) або на одному із ступенів стадії.

2) Закони різних сфер суспільного відтворення. Так, до законів сфери безпосереднього виробництва належать закон зростання органічної будови капіталу, закон спадної віддачі та ін.; до законів сфери розподілу — закон обернено пропорційної залежності між прибутком і заробітною платою.

3) Закони розвитку і функціонування окремих економічних підсистем.

Економічна категорія — теоретичне вираження, мислена форма економічних, передусім виробничих, відносин у взаємодії з розвитком продуктивних сил, економічних явищ і процесів, які реально існують.

Залежно від груп та видів економічних законів розрізняють відповідні економічні категорії. Економічні категорії рухливіші, мінливіші, ніж економічні закони. Кожний закон наче групує навколо себе певну кількість (залежно від його складності) економічних категорій.

4. Термін «метод» походить від грецького слова «methodos», яке буквально означає: «шлях до чогось», «шлях пізнання» (або дослідження), «вчення», «теорія».

Метод економічної теорії — шлях пізнання системи економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил, мисленого відтворення у теорії діалектики, у системі економічних законів та категорій цієї взаємодії.

Діалектичний метод — гносеологічне й логічне відображення всієї діалектики (природи, суспільства і мислення), що втілюється у системах філософських принципів, законів і категорій.

Метод абстракції (лат. abstractio — віддалення) — відмова від дослідження поверхових, несуттєвих складових, сторін явища з метою розкриття його внутрішніх, суттєвих, сталих і загальних зв'язків, реальної тенденції руху.

Конкретне (лат. concretio — уточнення) — цілісний об'єкт в єдності його різноманітних складових, сторін, властивостей, ознак.

Конкретне є синтезом багатьох визначень, а отже, єдністю різноманітного.

Загалом процес пізнання (з урахуванням діалектичної єдності абстрактного і конкретного) — це рух думки від конкретного (в уяві, спостереженні) до абстрактного і від абстрактного до конкретного, але вже дослідженого, як до результату синтезу здобутих раніше знань про окремі його сторони.

Метод сходження від абстрактного до конкретного — перехід від загальних і збіднених за змістом понять до розчленованих і багатших за змістом.

Важливим засобом пізнання економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил є поєднання аналізу й синтезу.

Аналіз (грец. analisis — розкладання) — розчленування предмета (явища чи процесу) на складові частини, окремі сторони.

Синтез (грец. synthesis — складання) — поєднання розрізнених раніше частин і сторін у цілісність з урахуванням взаємозв'язків між ними.

Принцип матеріалізму (щодо пізнання суспільного способу виробництва) — принцип, який передбачає необхідність з'ясування причин виникнення й розвитку виробничих відносин, виокремлення в способі виробництва його первісних рушійних сил — продуктивних сил.

Головним елементом діалектичного методу дослідження в економічній теорії, його ядром, є закон єдності й боротьби протилежностей (закон суперечності) у його гносеологічній функції, або принцип суперечності.

Принцип суперечності — закон, який означає необхідність роздвоєння цілого на протилежні сторони, комплексний аналіз кожної з них, а відтак їх взаємодії (а отже, взаємообумовленості, взаємозаперечення, взаємопроникнення тощо) та конструктивний синтез у новій економічній категорії.

Найважливішою специфічною формою конкретизації цього закону є боротьба між речовим змістом і суспільною формою.

Надзвичайно важливу роль в економічному дослідженні відіграє закон заперечення заперечення, який характеризує напрям розвитку економічної системи, її складових та елементів, починаючи з умов виникнення до занепаду і переходу у досконаліші системи.

Закон кількісно-якісних змін означає, що кількісні зміни на певному етапі переходять в якісні, а їх нова якість, у свою чергу, визначає характер, напрям, можливість і темпи перебігу кількісних змін, формує кількісно нову силу розвитку.

Важлива роль у пізнанні специфіки економічних відносин у взаємодії з розвитком продуктивних сил належить принципу історизму.

Важливим засобом пізнання сутності економічних явищ і процесів є системно-структурний підхід, найважливішим елементом якого є цілісність.

Якісний аналіз в економічній теорії має важливіше значення, ніж кількісний. Перший застосовують переважно для характеристики суспільної форми способу виробництва (визначають різні аспекти сутності кожної економічної категорії), другий — речового змісту.

Кількісний аналіз певною мірою розкриває якісну сторону явища або процесу (і навпаки), що зумовлено взаємодією цих двох категорій діалектики. На основі кількісного аналізу з'являється можливість для широкого застосування економіко-математичних методів дослідження.

Одним з елементів діалектики в економічній теорії є метод історичного і логічного.

Історичний підхід передбачає, що починати пізнання капіталістичних відносин необхідно з вивчення передумов капіталістичного способу виробництва, тобто з товарних відносин. Це означає, що хід думок повинен починатися з того, з чого починається історія.

Логічне — це те саме історичне, тільки очищене від випадковостей, відхилень, від деталей історичного розвитку.

Ще одним елементом діалектичного методу дослідження є необхідність дотримуватися діалектики загального, особливого й одиничного, які відображають внутрішні, суттєві, сталі зв'язки об'єктивного світу.

Завершальний елемент діалектичного методу дослідження в економічній теорії — єдність наукової теорії та суспільної практики, яка (практика) є основою і критерієм правильності економічної теорії. Важлива ланка суспільної практики — економічний експеримент, зокрема перевірка ефективності запровадження нових форм управління спершу на окремих підприємствах, у низці підприємств або в декількох галузях.

Засоби і методи економічного аналізу в працях західних науковців. Крім загальновизнаних шляхів пізнання, західна наука виробила низку власних методів економічного аналізу. До таких методів, зокрема, належить створення моделей майбутніх вчинків людей.

Вагомий інструмент економічного дослідження — математичне моделювання, тобто опис економічних явищ і процесів за допомогою математичних символів і алгоритмів.

Відповідно до поділу економічної теорії на нормативну і позитивну розмежовують нормативний аналіз (ґрунтується на оцінці явищ з погляду справедливості й несправедливості та ін., а отже, наближається до аналізу з боку інтересів великих соціальних верств і груп) і позитивний аналіз, який не дає оціночних (тобто нормативних) суджень, а лише констатує факти (наприклад, збільшення суспільно необхідних витрат зумовлює зростання вартості, а отже, й ціни товару), а тому є обмеженим..

V. Перші висловлювання про економіку як науку з'явилися понад два тисячоліття тому. Проте перші систематизовані знання про сутність економічної системи, її цілі виникли лише наприкінці XV - в XVII ст., на етапі становлення капіталістичного способу виробництва.

Меркантилізм. Найвидатнішим представником меркантилізму був французький учений Антуан Монкретьєн (1575 - 1621). Меркантилісти першими поставили питання про причину багатства, проте ототожнювали його з грошима, а джерелом багатства, вважали сферу обігу, яку назвали предметом політичної економії. Відстоювали ідею протекціонізму (захисту вітчизняного ринку), виступали за втручання держави в економіку.

Класична політекономія: найвидатнішими представниками класичної політекономії були англійські економісти Адам Сміт (1723 - 1790) і Давид Рікардо (1772 - 1823). Основною переходу до неї було те, що капітал із сфери обігу інтенсивно проникає у сферу виробництва. Класики політекономії стверджували, що джерелом багатства є не обмін, а вся сфера матеріального виробництва. Вони започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність у виробничій сфері є джерелом багатства. Тому предметом економічної теорії вважали відносини між людьми у цій сфері. Класична політекономія вперше поставила проблему економічних законів: їх об'єктивного характеру. Так, Д. Рікардо єдиним джерелом вартості вважав працю робітника, яка є основою доходів Інших класиків. Класики виступали проти протекціонізму, за вільну конкуренцію. А. Сміт і Д. Рікардо виступали за

державу, здебільшого як „нічного сторожа" - захисника приватної власності, вільної конкуренції, суб'єкта, що створює загальні умови виробництва.

Марксистська політекономія. Карл Маркс (1818 - 1883) та Фрідріх Енгельс (1820 - 1895). Основною заслугою економічних поглядів К. Маркса було вчення про двоїстий характер праці, додаткову вартість, обґрунтування законів розвитку капіталістичного способу виробництва. Обґрунтував історично перехідний характер даного ладу. Він визначив предметом дослідження капіталістичний спосіб виробництва і відповідні йому відносини виробництва та обміну. Проте при з'ясуванні особливостей дії закону єдності та боротьби суперечностей за капіталізму акцентував увагу лише на боротьбі, на необхідності знищення класу буржуазії, недооцінював роль приватної власності, перебільшував роль державної власності.

Сучасна економічна теорія.

Напрями:

  1.  неокласичний;
  2.  кейнсіанський;
  3.  інституційно-соціологічний;
  4.  марксистський.

Неокласичний напрям сформувався у протистоянні з марксизмом ще у 70-ті роки XIX ст. і відстоює ідею мінімального, опосередкованого втручання держави в економіку. Концепція „граничної корисності" — коли вартість товару визначається суб'єктивно споживачем і зумовлена корисністю граничного (останнього) екземпляра, який задовольняє найменш значущу (граничну) потребу в ньому. Англійський економіст Алан Маршалл (1842 - 1924) І український учений Михайло Туган-Барановський (1865 - 1919) стверджували, що необхідно об'єднати теорію трудової вартості і теорію „граничної корисності".

Нині неокласичний напрям представлений двома теоріями - монетаризмом і неолібералізмом. Представник монетаризму Мілтон Фрідман стверджує, що державне регулювання економіки повинно обмежуватися контролем над грошовою масою, кількістю грошей в обігу. Неоліберальна теорія (Фрідріх-Август фон Хаєк - 1899 - 1992) відстоює принципи вільної ринкової економіки, виступає проти моделі змішаної економіки.

Кейнсіанський напрям (Джон Кейнс - 1883 - 1946). Він стверджував, що без активного втручання держави в економіку капіталістичний лад не може існувати. Він обґрунтував необхідність державного регулювання сукупного попиту і сукупності пропозиції за допомогою фінансово-кредитних важелів, зокрема збільшення державних інвестицій, зниження відсоткової ставки під час кризи.

Інституційно-соціальний напрям, або інституціоналізм стверджує думку, що у процесі розвитку суспільства здійснюється природний відбір інститутів, система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Інститутами за сучасних умов вважають корпорації, державу, профспілки та ін., а вирішальними факторами розвитку - техніку, науково-технічний прогрес. Засновник інституціоналізму є американський економіст Торстейн Веблен (1857 - 1929), який звинувачував підприємців у надмірному прагненні до наживи, до придушення ними конкуренції, обмеження випуску товарів та ін.

Сучасні представники інституціоналізму американські вчені Гардінер Мінз (1896 - 1982), Джон Гелбрейт (народився у 1908 р) вважають, що в корпорації відбувається відокремлення власності від процесу її управління, а отже - від влади. Найбільш прогресивними ідеями інституціоналістів є ствердження необхідності участі трудящих у розподілі власності та управлінні виробництвом.

Марксистський напрям. Сучасні марксисти виступають за синтез трудовою теорії вартості та позитивних сторін концепції граничної корисності з урахуванням вирішальної ролі першої, за плюралізм типів і форм власності, в тому числі приватної, за умови домінування трудової колективної та державної власності; за оптимальне поєднання ринкових та державних важелів регулювання економіки при переважанні державних; визнають роль функціонуючих капіталістів у створенні вартості й додаткової вартості.

Тема 1.2 Суспільне виробництво і його результати

  1.  Поняття суспільного виробництва.  Основні  фази суспільного виробництва, їх взаємодія.
  2.  Робоча сила. Засоби виробництва. Економічні форми поєднання робочої сили і засобів виробництва у різних суспільно економічних формаціях.
  3.  Результативні показники суспільного виробництва. Сукупний суспільний продукт. Валовий національний продукт. Чистий продукт. Національне багатство.
  4.  Економічна і соціальна ефективність суспільного виробництва. Основні показники економічної ефективності.

1. Економічна система суспільства формується на основі суспільного виробництва і спрямована на його розвиток. Структура   суспільного   виробництва   включає   матеріальне   і   нематеріальне виробництво.

Світовий досвід переконує, що значення нематеріального виробництва у розвитку суспільства постійно зростає. Воно є чинником удосконалення самої людини, поліпшення її життя.

Суспільне виробництво має 4 фази:

  1.  Виробництво — процес  створення матеріальних продуктів  і  послуг,  а також духовних благ, необхідних для розвитку і існування людини.
  2.  Обмін - процес руху економічних благ від виробників до споживачів, що опосередковується купівлею продажем за допомогою грошей.
  3.  Розподіл - процес визначення частки кожного економічного суб'єкта у створених економічних благах та отримання у натуральній або грошовій формі.
  4.  Споживання — процес використання результатів виробництва для задоволення певних потреб.

2. В процесі виробництва беруть участь три основні фактори:

  1.  робоча сила - це особистий фактор (жива праця).

В процесі виробництва важливими є економічні форми поєднання робочої сили і засобів виробництва.

Так за первісного ладу характерна суспільна власність на засоби виробництва. За рабовласницького ладу основними виробниками стали раби. Вони перетворилися на головний об'єкт привласнення. Експлуатувались і вільні землероби (високий кредитний відсоток за позичені у землевласників зерно, худобу). При феодалізмі головною галуззю було сільське господарство. Рівень техніки був низький. Відносини власності характеризувались наділенням селян землею та іншими засобами виробництва, їхньою особистою залежністю від поміщика, привласненням додатково і частини необхідного продукту методами позаекономічного примусу.

За умов капіталізму відбувся значний прогрес основної продуктивної сили -людини, частина найманих працівників перетворилася на власників будинків, частково на спів власників підприємств. Але монополізація незначною частиною суспільства переважної маси засобів виробництва та їх використання як знаряддя присвоєння чужої праці більшості населення. Наймані працівники, які позбавлені засобів виробництва, змушені продавати свою робочу силу. Наймані робітники відчужені від управління і власністю. Капіталісти привласнюють більшу частину створеного продукту (додатково і частину необхідного).

За умов народної економіки (соціалізм) пріоритет трудової колективної власності зумовлений домінуванням колективного характеру праці, об'єктивною потребою продуктивних сил у подоланні процесу відчуження найманих працівників від засобів виробництва, а отже праці від власності, а також перевагою колективних цінностей.

3. Сукупний суспільний продукт (ССП) — сукупність товарів і послуг, створених працею сукупного працівника у різних сферах і галузях виробництва за певний проміжок часу (переважно за рік).

Національний доход — реальний дохід, який використовується в суспільстві для особистого споживання та розширеного відтворення і виражає виробничі відносини між людьми, класами з приводу виробництва, розподілу, споживання та використання необхідного і додаткового продукту.

Він є частиною валового продукту, крім тих засобів праці, що витрачаються на відшкодування їх зношеної частини. Щодо суспільства чистий продукт є національним доходом. Його поділяють на фонд споживання і фонд нагромадження. Національній доход з погляду витрат праці також поділяють на необхідний і додатковий продукт.

Додатковий продукт є основним джерелом фонду нагромадження.

Фонд нагромадження — частина національного доходу, що використовується для розширеного відтворення та утворення суспільних резервів і страхових запасів.

Підсумувавши додані вартості, створені на всіх підприємствах, отримують валовий національний продукт (ВНП).

Валовий національний продукт (ВНП) — сукупність вартостей усіх товарів і послуг, виготовлених підприємствами всередині країни та закордонними філіями національних корпорацій упродовж певного періоду, переважно одного року (без урахування повторного рахунку).

Модифікацією ВНП є валовий внутрішній продукт (ВВП).

Валовий внутрішній продукт — сукупність вартостей усіх товарів і послуг (або доданих вартостей), створених всіма виробниками і резидентами (громадяни країни, які проживають на її території, крім іноземців, які мешкають тут менше 1 року).

При обчисленні ВВП враховують лише продукт, виготовлений всередині країни, і не враховують продукт, створений закордонними філіалами та відділеннями національних компаній. У такому контексті можна стверджувати, що ВНП відрізняється від ВВП на сальдо платіжного балансу.

Якщо ВВП зменшити на суму річних амортизаційних відрахувань, буде отримано показник чистого національного продукту (ЧНП).

Після вирахування із ЧНП непрямих податків, одержують показник національного доходу. Якщо охопити працю багатьох поколінь, а також залучені у виробництво природні ресурси, рівень освіти й обдарованість населення та деякі інші елементи, то найбільш узагальнюючим показником є національне багатство.

Національне багатство — сукупність створених і нагромаджених у країні працею всього суспільства матеріальних благ, рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдарування населення, які призначені для розширеного відтворення і досягнення головної мети суспільства.

4. Ефективність суспільного виробництва та її визначення. Найважливішим якісним показником суспільного виробництва є його ефективність. У найзагальнішому плані ефективність означає ефективний розвиток кожної зі сфер суспільного відтворення (безпосереднього виробництва, обміну, розподілу і споживання), або народногосподарську ефективність, нерозривно пов'язану з рухом сукупного суспільного продукту, тобто ефективність виробництва цього продукту, ефективність його обміну тощо.

Розрізняють соціальну й економічну ефективність.

Соціальна ефективність — відповідність господарської діяльності основним соціальним потребам і цілям суспільства, інтересам окремої людини.

Важливим показником соціальної ефективності є виробництво товарів народного споживання та послуг в загальному обсязі виробництва, а також у співвідношенні до витрат суспільної праці за певний період, переважно за рік. У розвинутих країнах частка товарів народного споживання (в тому числі послуг) у ВНП становить майже 70%, а виробництво засобів виробництва — до 30%. Основними показниками соціальної ефективності є зростання суспільного добробуту, тобто рівня забезпеченості населення матеріальними і нематеріальними благами. Крім того, соціальна ефективність конкретизується в таких категоріях, як соціальні витрати (забруднення довкілля, рівень захворюваності нації, рівень злиденності тощо) і соціальні блага (рівень освіти, здоров'я, життєвий рівень та ін.).

Економічна ефективність — досягнення найвищих результатів за найменших витрат живої та уречевленої праці.

Показниками економічної ефективності є продуктивність праці, матеріаловіддача і матеріаломісткість продукції, економічна ефективність капітальних вкладень, нової техніки, енергомісткість продукції та ін.

Ефективність суспільного виробництва — найважливіша узагальнююча характеристика результативності суспільного виробництва, яка відображає відношення величини створених товарів і наданих послуг до сукупних витрат суспільної праці.

У найзагальнішій формі вона виражається формулою:

Ефективність суспільного виробництва = (результат) / (витрати) .

У масштабі народного господарства ефективність суспільного виробництва вимірюється відношенням розмірів створеного впродовж певного часу національного доходу до витрат суспільної праці; у масштабах галузі, об'єднання, підприємства — відношенням величини чистої продукції до витрат суспільної праці в кожній із цих ланок народного господарства. Водночас для розмежування результатів ефективності на мікроекономічному рівні виділяють категорію «виробнича ефективність».

Обчислюють виробництво продукції на душу населення за обсягом валового національного продукту, національного доходу, продукції промисловості, сільського господарства, наданих послуг тощо. Його розрахунок здійснюється діленням обсягів ВНП або національного доходу та інших макроекономічних величин на середньорічну кількість населення.

В абсолютних величинах найбільшу кількість продукції на душу населення виробляють у Швеції, Швейцарії, Голландії та Ісландії. За ними йдуть США, Японія, Німеччина та інші країни. В Україні, за даними Світового банку, виробництво ВВП на душу населення становило в 1990 р. до 5200 дол., а за роки кризи знизилося до 2606 грн. у 1999 p., що у доларовому еквіваленті становило менше 500 дол., внаслідок чого Україна була віднесена до слаборозвинутих держав. У наступні роки цей показник зріс, але відставання від розвинутих країн за ним у 2000—2004 pp. теж збільшилося.

Між економічною і соціальною ефективністю існує суперечність, яка є формою руху суперечності між виробництвом і споживанням. Для того, щоб ця суперечність сприяла соціально-економічному прогресу суспільства, необхідно уникати як зрівнялівки у розподілі матеріальних благ, так і надмірної нерівності, тобто досягати оптимуму. За його відсутності руйнуються стимули до праці, знижується ефективність суспільного виробництва, зростає прагнення змінити існуючий лад.

Тема 1.3 Споживач в економіці: поведінка та особливості вибору

  1.  Споживач як основний суб'єкт сучасної економіки. Потреби споживача: зміст та класифікації. Розвиток і безмежність потреб. Економічні інтереси.
  2.  Споживчі блага як засіб задоволення потреб. Корисність споживчого блага і способи оцінки. Граничне споживче благо і гранична корисність. Закон спадної граничної корисності.
  3.  Бюджет споживача. Поведінка раціонального споживача. Закон (правило) оптимізації корисності споживача.

  1.  Потреба – об’єктивна необхідність людини у чомусь, що спонукає її до діяльності.

Класифікація потреб за А. Маслоу:

  •  Нижчі (дихання, спрагу, голод, тепло; безпека);
  •  Виші (входження до певного кола людей; завоювання визнання, поваги; прагненння до самореалізації).

Визаначальними з потреб є економічні. Вони стають внутрішнім мотивом людини, який спонукає її до економічної діяльності з метою забезпечення власного добробуту.

Потреби людини безмежні. Постійне зростання потреб за час існування людської цивілізації свідчить про дію всезагального економічного закону зростання потреб. Дія цього закону зумовлена прогресом технологічного способу виробництва, вдосконаленням відносин власності, зростанням згуртованості працівників, їхньої самосвідомості, розвитком почуття людської гідності, культури.

Якщо людина усвідомила свої економічні потреби і прагне домогтися їх реалізації шляхом постановки конкретної мети, то такі потреби виявляються як економічні інтереси.

Види інтересів: приватні, колективні, суспільні.

  1.  В основі формування ринкового попиту лежать рішення споживачів. Мета споживача полягає в отриманні якомога більшого задоволення від споживання певного набору благ, тобто в максимізації корисності.

Обмеження – це всі обставини, які не дозволяють споживачу отримати все, що забажається, найважливішими з них є ціни товарів і послуг та доход споживача.

Вибір полягає у прийнятті та реалізації рішення щодо обсягу і структури споживчого набору за даних обмежень, який дозволив би максимізувати задоволення потреб.

Метою споживання товарів та послуг є задоволення потреб людини. Потреба — це стан незадоволення, з якого людина прагне вийти, збільшуючи споживання благ.

Задоволення, яке отримує людина від споживання благ, називається корисністю. Корисність являє психологічно-суб’єктивну оцінку задоволення. Максимізація корисності є метою споживача, основним мотивом його поведінки.

У мікроекономіці склалися два підходи до пояснення поведінки споживача: кардиналістський або кількісний та ординалістський або порядковий.

Кардиналістська модель поведінки споживача виходить з того, що корисність може вимірюватись кількісно за допомогою умовної одиниці – „ютиля” (від англ. utility - корисність). Маючи на меті максимізацію корисності, споживач оцінює споживчу властивість кожного товару в ютилях і вибирає товари з найбільшим числом ютилів.

Загальна величина задоволення, яку отримує споживач від всіх спожитих благ, називається сукупною корисністю (ТU). Залежність сукупної корисності від кількості спожитих благ відображає функція: TU = f(X,Y,…), де Х, Y... – кількості споживаних благ. Для випадку споживання одного блага (Х) функція сукупної корисності має вигляд: TU = f(X).

Для оцінки зміни сукупної корисності при нарощуванні споживання блага Х застосовують поняття „гранична корисність”.

Гранична корисність (MU) – це додаткова корисність, отримана від споживання додаткової одиниці блага, або приріст сукупної корисності при зміні кількості блага на одиницю: .

Спостереження за поведінкою споживача виявили, що кожна наступна одиниця блага приносить споживачу менше задоволення, ніж попередня. Це дало можливість німецькому економісту Г. Госсену сформулювати закон спадної граничної корисності (перший закон Госсена): величина задоволення від споживання кожної додаткової одиниці благ даного виду зменшується до досягнення нульового значення в точці повного насичення потреби.

Таблиця 1

Одиниці блага X за порядком

Сукупна корисність TUx, ютилів

Гранична корисність MUx, ютилів

0

0

0

1

12

12

2

22

10

3

30

8

4

36

6

5

40

4

6

42

2

7

42

0

8

40

-2

Рисунок 1. Функції сукупної та граничної корисності

Сукупна корисність досягає максимального значення, коли гранична корисність стає рівною нулю;

· величину граничної корисності показує кут нахилу кривої сукупної корисності;

· за від’ємних значень граничної корисності крива відхиляється донизу, але цей відрізок (пунктир) не включається у функцію корисності.

Отже, раціональний споживач максимізує корисність від блага Х, якщо припинить його споживання, як тільки гранична корисність останньої спожитої одиниці стане рівною нулю, тобто не додасть більше ніякого задоволення.

Ординалістський підхід:

Будь-яка комбінація двох благ може бути показана точкою в прямокутній системі координат. З’єднавши точки з такими комбінаціями товарів, які забезпечують однаковий рівень задоволення потреб, ми одержимо криву байдужості .

Крива байдужості – це лінія рівної корисності, всі точки якої показують множину наборів комбінацій двох благ, що забезпечують один і той же рівень корисності.

Для описання уподобань споживача щодо всіх можливих комбінацій двох товарів застосовується карта байдужості – сукупність кривих байдужості , кожна з яких представляє інший рівень корисності (рис. 2). Вона описує поведінку споживача без врахування видатків на будь-який кошик і є „моделлю бажаного”.

Рисунок 2. Карта байдужості

Рухаючись вздовж обраної кривої байдужості, споживач залишається на одному і тому ж рівні корисності, але може змінювати набір товарів у кошику. Опуклість кривих байдужості до початку координат означає, що збільшення в кошику кількості одного товару супроводжується зменшенням кількості іншого, тобто споживач може лише замінювати один товар іншим.

Форма і нахил кривих байдужості визначаються уподобаннями споживача і залежать від ступеня замінності благ у споживанні.

  1.  Для того, щоб визначити, який саме кошик вибере споживач, прагнучи максимізувати корисність, потрібно проаналізувати бюджетне обмеження споживача.

Бюджетне обмеження споживача формують його доход і ціни товарів і послуг.

Наприклад, якщо тижневий доход споживача складає 80 грн. і цілком витрачається на покупку двох товарів, ціни яких =1 грн., а = 2 грн., то він може вибрати будь-який кошик з такими наборами (табл. 2):

Таблиця 2.

Набори

А

Б

В

Г

Д

Товар

0

20

40

60

80

Товар

40

30

20

10

0

Графічно ці набори благ відображає пряма з від’ємним нахилом, яка називається бюджетною лінією або лінією бюджетного обмеження (рис. 3).

Рисунок 3 - Бюджетне обмеження споживача

Бюджетна лінія – це лінія рівних видатків. Вона показує межу між можливим Всі точки, розташовані на бюджетній лінії або під нею, досяжні для споживача, всі точки над бюджетною лінією – недосяжні. Точки на бюджетній лінії характеризують множину комбінацій товарів і , видатки на які не перевищують в сумі доходу споживача.

Кардиналістський підхід до аналізу рівноваги споживача полягає у порівнянні співвідношень між граничними корисностями і цінами товарів. Споживач прагне досягти максимуму корисності за наявних бюджетних обмежень, а корисність кошика обчислюється як сума граничних корисностей кожної одиниці товарів, що входять до нього. Він віддасть перевагу тому товару, який додає на кожну грошову одиницю більше корисності.

Прийнявши оптимальне рішення, споживач знаходиться у стані рівноваги. Рівновагу споживача описує другий закон Госсена: для максимального задоволення потреб в умовах обмеженості благ необхідно припинити споживання всіх благ у точках, де інтенсивність задоволення від споживання кожного блага стає однаковою.

За ординалістською версією оптимізація споживчого вибору полягає у суміщенні „моделі бажаного” та „моделі можливого” і пошуку оптимального кошика, який повинен належати бюджетній лінії, але в той же час найповніше задовольняти уподобанням споживача, тобто досягати найвищої з можливих кривих байдужості.

Таке поєднання одержимо, сумістивши карту байдужості з графіком бюджетної лінії, як це зображено на рис. 4. Найвищою з доступних споживачеві кривих байдужості є, яка лише дотична до бюджетної лінії. Оптимум знаходиться в точці.

Рисунок 4. Оптимізація вибору споживача

Напевне, споживач хотів би досягти точки , але цей рівень корисності виходить за межі бюджетної лінії. Також споживач має можливість вибрати набори і , які мають спільні точки з бюджетною лінією, але вони знаходяться на нижчій кривій байдужості . Крім того, ці точки нераціональні. В межах тієї ж суми видатків споживач може обрати єдиний кошик Е вищого рівня корисності.

Найпривабливіший для споживача кошик називається оптимальним вибором або рівновагою споживача.

Тема 1.4 Економічні відносини власності

1. Власність: поняття, суть відносин, право і економічний зміст, типи форми і види власності. Власність у системи економічних відносин.

2. Відносини власності в Україні. Закон України "Про власність".

3.Роздержавлення та приватизація. Основні напрями приватизації державних підприємств в Україні.

1.Фундаментом усієї системи економічних відносин є відносини власності.

Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.

З економічної точки зору власність відображує, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, а з іншого - спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва.

З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних, духовних).

Типи власності:

колективна

приватна

державна

наддержавна

В межах кожного з цих типів функціонують різні форми власності.

Колективна власність - привласнення певним колективом засобів виробництва, результатів виробництва , яке поєднується з колективним управлінням власністю.

Форми колективної власності:

общинна

кооперативна

колективна капіталістична

колективна трудова та ін.

Приватна власність - привласнення окремим індивідуумом або сім'єю засобів і результатів виробництва та одноосібне управління власністю.

Форми приватної власності:

приватна трудова

приватна капіталістична

Державна власність - привласнення державою, вищими чиновниками державного апарату, вищими менеджерами державних підприємств засобів і результатів виробництва та управління ними об'єктами державної власності.

Форми державної власності:

загальнодержавна

регіональна

муніципальна

комунальна

Наддержавна власність - привласнення багатьма державами, міжнародними монополіями засобів і результатів виробництва, що поєднується з колективним управлінням цими суб'єктами спільними об’єктами власності. Форми наддержавної власності:

галузеві та міжгалузеві наддержавні об’єднання.

Відносини власності виконують системно-утворювальну функцію в

структурі економічних відносин. Вони визначають:

спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;

соціальну структуру суспільства, його поділ та класи;

характер використання та споживання створеного в процесі виробництва продукту;

специфіку обміну і розподілу створюваного продукту;

мету виробництва та характер управління економічними процесами.

Власність розвивається за власними законами.

Структурна складність відносин власності визначає багатоаспектність процесу її історичного розвитку.

Власність характеризує спосіб взаємодії людини з природою.

Ядром сукупності відносин власності є відносини індивідуальної власності. Індивідуальна власність людини характеризує продуктивну силу її праці.

Кожна функціональна форма власності має відбивати рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступеню складності суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише тоді, коли визначені її економічні межі.

2. До 1991 року в Україні існувала загальнодержавна власність в 2-х формах: державна і колгоспно-кооперативна.

Власність передбачає управління. Тому право управління, використання, розпорядження було у держави. Поступово це призвело до відчуження власників (народу) від засобів виробництва, які стали чужими, нічийними.

Державна власність стала не конкурентноздатною, не змогла забезпечити ринок товарами. Все це привело до необхідності заміни відносин власності.

В 1991 році Верховна Рада України прийняла закон "Про власність". В Україні існують такі форми власності:

приватна (індивідуальна, у формі капіталу, інтелектуальна)

колективна (кооперативна, корпоративна, громадських організацій)

державна (загальнодержавна, комунальна, муніципальна).

3. Головними шляхами переходу до різноманіття форм власності є роздержавлення і приватизація.

Роздержавлення - це ліквідація механізмів прямого державного управління економічною шляхом передання відповідних повноважень на рівень підприємств.

Приватизація означає роздержавлення власності, її передачу (платну чи безплатну) в розпорядження приватних осіб.

Політика приватизації була проголошена в нашій країні ще у 1991 році, коли Верховна Рада України затвердила "Концепцію роздержавлення та приватизації майна державних підприємств, житлового фонду та землі"

Приватизаційний процес охопив усі сфери економіки.

На старті ринкових реформ в Україні було прийнято модель так званої ваучерної приватизації. Ваучери можна було обміняти на акції підприємств та організацій.

З етапи приватизації:

(1992-1994 рр.) - етап приватизації на основі індивідуальних проектів.

(1995-1998 рр.) - етап масової приватизації (проведення приватизаційних
аукціонів)

(з 1999 р.)- етап індивідуальної грошової приватизації переважно великих
(стратегічних) об'єктів.

В Україні було створено Фонд Держмайна, який має філіали у всіх містах України.

Тема 1.5 Розподіл і формування доходів населення

1. Необхідний продукт :принципи розподілу. Суть, форми необхідного продукту.

2. Суть і функції заробітної плати.

3. Суспільні фонди споживання.

4. Додатковий продукт і принципи його розподілу. Прибуток як економічна форма додаткового продукту. Види прибутку.

5. Первинний розподіл чистого продукту і формування первинних доходів різних груп населення, державі, підприємств матеріального і нематеріального виробництва.

1.   Необхідний продукт - це частина продукту, яка створюється необхідною працею робочих матеріальної сфери виробництва і виступає у формі заробітної плати і суспільних фондів споживання.

Згідно з трудовою теорією вартості в процесі виробництва створюється необхідний і додатковий продукт.

Як у процесі виробництва збільшується вартість?

Засоби виробництва - це постійний капітал і він у процесі виробництва не змінює своєї вартості (це мертва праця).

Робоча сила — це перемінний капітал, він збільшує свою вартість. Перемінний капітал - це жива праця. В процесі виробництва праця створює більшу вартість, ніж ту що була витрачена на придбання робочої сили. Це відбувається в результаті розділення робочого часу на 2 частини: 1 необхідний робочий час, необхідна праця, необхідний продукт. 2 додатковий робочий час, додаткова праця, додатковий продукт.

Необхідний продукт формується у всіх фазах суспільного відтворення - виробництва, розподілу, обміну і споживання. Головною функцією необхідного продукту є відтворення робочої сили. У фазі споживання необхідний продукт набуває форми фонду життєвих засобів, тобто виступає у вигляді предметів споживання.

2. В умовах ринкової економіки заробітна плата є :

  •  перетвореною формою вартості робочої сили (ціною товару "робоча сила");
  •  формою розподілу за результатами праці;
  •  об'єктом конкуренції на ринку праці.

Вартість робочої сили виступає як вартість життєвих засобів.

Заробітна плата - грошове вираження вартості ціни товару робочої сили та результативності функціонування робочої сили.

Національний рівень заробітної плати залежить від чинників:

рівень суспільної продуктивності праці в країні - економічне становище країни (ВНП на душу населення);

величина вартості робочої сили;

інтенсивність праці;

конкуренція на ринку праці (співвідношення попиту і пропозиції на робочу силу);

організація заробітної плати в країні.

Вихідним моментом формування заробітної плати як ціни товару "робоча сила" є потреби працівника з урахуванням досягнутого рівня розвитку продуктивних сил. Вони можуть бути зведені до споживчого кошика.

Споживчий кошик - це набір товарів і послуг, розрахований за нормами і нормативами споживання і забезпеченості людини першочерговими життєвими засобами (прожитковий мінімум). Грошове вираження вартості робочої сили є ціною товару "робоча сила". Потім цю ціну слід поділити на кількість робочих днів, годин або на кількість виробленої продукції. В результаті визначають так звану ціну праці (але найманий працівник продає не працю, а здатність до праці, тобто робочу силу).

Ціна праці визначає тарифну ставку або розцінку. Заробітна плата виплачується на основі тарифної системи.

Держава визначає мінімальну заробітну плату.

Функції заробітної плати:

  •  відтворювальна
  •  стимулююча
  •  розподільча

Номінальна заробітна плата - це сума, яку працівник одержує за годину, день, місяць.

Реальна заробітна плата - це сума товарів і послуг, які працівник може придбати на свою грошову заробітну плату.

В умовах ринкової економіки існують вільні ціни. У ряді випадків вони зростають швидше, ніж номінальна зарплата. Це призводить до падіння реальної заробітної плати. Для збільшення номінальної заробітної плати в таких умовах застосовують індексацію і компенсацію.

В структурі заробітної плати слід розрізняти:

  1.  основна зарплата (тарифні ставки, посадові оклади).
  2.  додаткова зарплата (доплати і надбавки).
    Форми заробітної плати:

1 відрядна (оплата за кількість виготовленої продукції)

2 по часова (оплата за відпрацьований час).

Системи відрядної форми:  Системи по часової форми:

- пряма відрядна                  -проста погодинна

-відрядно-преміальна                 -почасово-преміальна

- відрядно-прогресивна

-акордна

Суб'єктами організації оплати праці є: органи державної влади та місцевого самоврядування, власники, об'єднання власників, професійні спілки.

3. Суспільні фонди споживання (СФС).
В Україні склались 2 види СФС:

1 - фонди спільного задоволення потреб (послуги освіти, охорони здоров'я, житлово-комунального господарства, дитячих будинків);

2 - фонди для непрацездатних (пенсії, допомоги з тимчасової непрацездатності,
відпуски у зв’язку з вагітністю та пологами, стипендії, допомоги).

Основні ознаки СФС: одержання благ не залежить від тривалості трудової участі,

стажу роботи і величини зарплати, це безплатні послуги, матеріальні блага - в державній власності.

4. Додатковий продукт — частина чистого продукту, яка виступає у вигляді прибутку.

Прибуток - різниця між валовою виручкою і собівартістю.

Прибуток - перетворена форма додаткового продукту і додаткової вартості.

В умовах багатоукладної економіки не існує єдиної схеми розподілу прибутку.

Прибуток виступає у наступних формах: дивіденду, відсотку, ренти.

5. В процесі розподілу і перерозподілу чистого продукту (національного доходу) формуються доходи різних груп населення, держави, підприємств.

Чистий продукт ділиться на дві частини: необхідний продукт та додатковий продукт. Необхідний продукт ділиться на дві частини: 1 - заробітна плата (доход найманих працівників), та 2 суспільні фонди споживання. Додатковий продукт ділиться на чотири частини: 1 податки (доход держави); 2 - орендна плата (доход власників майна, землі); 3 - відсотки за кредит(доход власників капіталу); 4 - чистий прибуток (особистий доход підприємців).

Показник реальних доходів населення характеризує рівень добробуту населення через сімейні доходи. Найважливіша функція сім'ї — народження і виховання дітей. У зв'язку з цим значний інтерес становить матеріальна основа відтворення сім'ї - сімейний доход. Джерела доходів сім'ї: 1) оплата праці, надходження із суспільних фондів споживання, доходи від індивідуальної та кооперативної діяльності, доходи від особистого підсобного господарства - доходи від праці; 2) доходи від власності.

Сімейний доход не повинен бути нижчим за прожитковий мінімум, тобто нижчим, ніж вартість набору товарів і послуг, розрахована за нормами і нормативами споживання і забезпеченості населення першочерговими життєвими засобами.

Розділ 2  Товарне виробництво і ринок

Тема 2.1 Товарне виробництво

  1.  Форми  суспільного  господарства:  натуральне  і  товарне.  Ринкова економічна
    система. Товарне виробництво як основа ринкової економіки.
  2.  Товар і його властивості.
  3.  Вартість, цінність, ціна. Основні етапи розвитку трудової теорії вартості.

1. Натуральне виробництво - виробництво, при якому продукти праці призначаються для задоволення власних потреб, для споживання в середині господарства, що їх виробило. Для нього характерно:

  •  рівень споживання залежав від рівня виробництва
    •  суспільний розподіл праці слабо розвинутий всередині господарських одиниць, а між ними відсутній
    •  натуральне виробництво малоефективне і забезпечує дуже повільний розвиток продуктивних сил.

Товарне виробництво - така організація суспільного виробництва, коли окремі продукти виробляють відокремлені виробники, і для задоволення суспільних потреб необхідні купівля - продаж на ринку цих продуктів, що стають товарами.

Причини виникнення товарного виробництва:

-суспільний поділ праці => необхідність обміну.

-соціально  -  економічна  відокремленість   виробників,   яка   виступає   у   формі приватної власності на засоби виробництва.

Риси товарного виробництва:

  •  суспільний поділ праці;
    •  приватна власність на засоби виробництва;
    •  повно соціально - економічна відокремленість виробників;
    •  обмін;
    •  стихійний характер розвитку.

2. Товар — це продукт праці, що задовольняє певну потребу людини і виготовлений для обміну.

Товару властиві дві сторони:

споживча вартість - це певна річ або послуга, яка завдяки своїм корисним властивостям задовольняє різноманітні  людські  потреби.  Щоб  стати  товаром,  споживча вартість повинна задовольняти інших людей, тобто бути споживчою вартістю.

мінова вартість — здатність товару обмінюватись на інші товари у певних кількісних пропорціях. Спільним у всіх товарів, що обмінюються на інші, є те, що у них втілена праця.

В основі кожної із сторін товару лежить відповідний вид праці і споживчу вартість створює конкретна праця, вартість — абстрактна.

Конкретна праця - це корисна праця, яка витрачається в особливій доцільній формі з використанням певних засобів і предметів праці. Конкретна праця виступає у вигляді приватної праці, тобто праці, затраченої приватним власником і є особистою справою товаровиробника.

Абстрактна праця - це праця взагалі. В абстрактній праці мають значення затрати людської робочої сили, і фізіологічного погляду, затрати людської енергії. Абстрактна праця виступає у вигляді суспільної праці. Для визначення суспільної значимості вкладеної у товар праці, необхідна купівля - продаж товару на ринку.

Суперечність між приватною і суспільною працею — основна суперечність товарного виробництва. Вона полягає у стихійному коливанні цін, розоренні одних і збагаченні інших виробників товарів.

Товарне виробництво в сучасних умовах.

У XX ст. в розвитку товарного виробництва і товару сталися радикальні зміни. Гігантська концепція виробництва, зростання рівня усуспільнення праці ведуть до того, що конкретна праця все менше виявляється як приватна праця незалежного, економічно відокремленого товаровиробника. У межах сучасного виробництва діють 2 протилежні тенденції: 1) до дальшого розширення його та 2) до підриву.

1 - зумовлена триваючою спеціалізацією суспільної праці, збільшенням кількості економічно відокремлених виробництв. Розширення відбувається внаслідок перетворення науки  на  безпосередньо  продуктивну   силу.   При  цьому  матеріалізовані  результати наукових   досліджень у вигляді патентів, ліцензій, «ноу-хау» стають товаром. На товар перетворюються послуги.

2 - дальший розвиток масштабів одиничного поділу праці, розвиток контрактних відносин між великими  компаніями ті дрібними підприємствами,  укладення угод, контрактів,   складання   планів  виробництва,   і   як   наслідок,   непотрібність   товарів;

регулювання державою економіки.

3. Підходів до визначення цінності товару багато.

Теорія трудової вартості. У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс.

Згідно з теорією товар набуває форми вартості лише при зіставленні з іншими товарами.

Форми вартості:

1. Проста (одинична, випадкова). Роль еквівалента виконували різні товари

Величина вартості товару вимірюється співставленням індивідуальної і суспільної вартості. Вартість товару визначається суспільно - необхідними затратами праці, в основі яких лежить суспільно - необхідний робочій час - це час, потрібний для створення будь якої споживчої вартості при існуючих суспільно нормальних умовах виробництва, інтенсивності та продуктивності праці, середньому рівні техніки тощо.

Формування суспільно необхідних затрат відбувається у процесі конкуренції товаровиробників.

На величину вартості впливають фактори:

-продуктивність праці - кількість продукції, що виробляється за одиницю робочого часу;

-інтенсивність праці - це витрати праці за одиницю часу;

-проста праця (праця, яка не потребує попередньої освіти і кваліфікації) чи складна праця (це праця, для виконання якої потрібні спеціальна підготовка, оволодіння певною спеціальністю, що передбачає потребу в здобутті освіти. У складній праці втілена ще й опосередкована праця, яка була витрачена на його підготовку. Тому складна праця — це помножена просто праця, і за одиницю часу нею створюється більша вартість).

Закон вартості - загальний економічний закон, який виражає внутрішньо необхідні, суттєві і сталі зв'язки між суспільно - необхідною працею і цінами товарів за умов відносної відповідності попиту та пропозицій.

  •  Мінові пропозиції при обміні товарів регулюються суспільно – необхідними затратами.
    •  Обмін товарів відповідно до кількості та якості затраченої на них суспільно - необхідної праці.

Функції закону вартості:

стихійно  регулює  пропорції  товарного  виробництва  (коливання  цін   навколо вартості);

рушійної сили стихійного розвитку продуктивних сил (стимулювання зменшення індивідуальних витрат); основи диференціації товаровиробників.

Теорія граничної корисності.

Основою цінності товару теорія граничної корисності вважає ступінь корисного ефекту, який він приносить споживачу. У. Джеванс, А. Мармаля, К. Менгер, Ф. Візер, Є. Бем - Баверк, Д. Кларк.

Головна ідея їхнього підходу полягає у тому, що зведення вартості до витрат (самої праці чи праці, землі, капіталу) є неприйнятним, тому що не дає змоги врахувати корисність товару. Вартість, на їхню думку, визначається суб'єктивною граничною корисністю останньої одиниці певного блага. Останній екземпляр певного блага, що задовольняє «граничну потребу», має і граничну корисність, яка визначає ринкову цінність. Перевищення попиту над пропозицією сприятиме зростанню ціни над вартістю навпаки.

Тема 2.2 Теорія грошей. Інфляція

  1.  Виникнення, суть і функції грошей. Історія розвитку грошового обігу в Україні.
  2.  Металічна і номіналістична теорія грошей. Теорія грошей К. Маркса Кількісна теорія. Сучасний монетаризм (М. Фрідмен).
  3.  Закони  грошового  обігу.   Особливості   функціонування  паперових  грошей  за сучасних умов. Роль золота.
  4.  Суть,   причини  і  соціально  -  економічні  наслідки  інфляції.   Теорії інфляції. Економічні, соціально — політичні та фінансові методи стабілізації валют. Грошові реформи: їхня суть і спрямування. Сучасні проблеми конвертованості національної валюти.
  5.  Форми міжнародних грошей, їхня суть.

1. Регулярний обмін веде до поступового виділення із усього розмаїття товарного світу особливого товару, який набуває рис загального еквівалента.

У стародавніх греків - худоба

Скандинавів - хутро і шкури

На Русі - хутра родини куниць (куни)

Властивості грошей:  однорідність, міцність схоронність, компактність, висока вартість в одиниці ваги, порівняно постійна вартість.

З IVIII до н.е. роль загального еквівалентна закріплюється за сріблом і золотом, що означало встановлення золотого стандарту.

Гроші - це особливий товар, який служить загальним еквівалентом при обміні товарів, є для них формою вартості.

Функції грошей:

  1.  міра вартості (гроші служать матеріалом для вираження вартості усіх інших товарів. Вартість товару виражена в грошах, є його ціною).
  2.  засіб обігу (посередник у процесі обігу товарів).
  3.  засіб утворення скарбів.
  4.  засіб платежу (з'являється з виникненням кредитних відносин - купівля безпосереднього продажу товарів, відстрочка оплати, реалізація товарів у кредит).
  5.  світові гроші (резервні національні валюти - американський долар, євро, СДР).

Перші монети (римські) з'явилися на території України у II - III ст. В стародавній Русі роль грошей виконувала худоба. У Київській Русі грошова система існувала у формі «кун них грошей» (хутра куниці або білки) і об'єднувалася лічильною одиницею - гривною. У IX - XI ст. 1 гривна = 25 кунам; у ХП ст.. - 50 кунам.

Потреба карбування монет iз срібла.

Київська срібна гривна важили 160-196 грамів. Після прийняття християнства і за князювання Володимира Великого почалося карбування власних грошей. На одному боці монети місцеві майстри карбували герб України — тризуб. З XIII ст. грошова одиниця на Русі - карбованець. Через 150 років він витиснув гривню остаточно.

Під час національно — визвольної війни українського народу (1648 — 1654 рр.) в Чигирині карбувалася власна українська монета, на одному боці - символ військової могутності запорозького війська, а на другому - ім'я гетьмана Б. Хмельницького. За царювання Петра І після Переяславської угоди і втрати Україною державної незалежності - введення російських монет в обіг, і вилучення українських.

Після утворення УНР (1917 р.) - введення українських грошей - гривни із зображенням емблеми держави та українськими написами. Банківські білети, державні кредитні білети, роздрібні монети. Друкувалися регіональні гроші.

Після жовтневої революції 1917р. тривало знецінення рубля, а  із впровадженням НЕПу - паперовий червонець.

Після проголошення державної незалежності Україна стала на шлях впровадження національної грошової одиниці.

Види грошей.

  1.  повноцінні (золоті або срібні).
  2.  неповноцінні монети.
  3.  паперові гроші (казначейські білети).
  4.  кредитні гроші (вексель, чек, банкнота).

Вексель — документ, в якому боржник підтверджує своє зобов'язане кредиторові в певний термін сплатити певну грошову суму.

Банкнота — вексель емісійного банку.

Чек — письмове розпорядження власника поточного рахунку в банку про виплату певній особі зазначеної у ньому суми грошей.

Грошова система - це форма організації грошового обігу, що історично склалася у певній країні та закріплена у національному законодавстві.

У розвитку грошової системи виділяють 2 етапи:

  1.  перебування загального еквівалента безпосередньо в обігу і виконання ним функції грошей;
  2.  знищення,   а   згодом   припинення   виконання   золотом   функції  загального еквівалента і функціонування паперових грошей.

До грошової системи належать:

  •  грошова одиниця певної країни;
    •  державні грошові знаки (металеві або паперові);
    •  регламентація безготівкового обігу;
    •  порядок  обміну  національної валюти  на  іноземну  і  регульований  державою  валютний курс;
    •  державне регулювання грошового обігу та масштаб цін.

Масштаб цін - законодавча фіксація певної кількості (за масою) монетарного металу (золота чи срібла), що закріплюється державою за грошовою одиницею.

Існують грошові системи двох типів:

  1.  металевого грошового обігну.
  2.  паперово - кредитного грошового обігу.

Паперові гроші - це грошові знаки або символи повноцінних грошей, які наділені, примусовим курсом і випускаються для витрат держави.

Кредитні гроші — це форма грошей. Вони є знаком (символом) вартості і виникають із розвитком кредитних відносин.

2. У XV - XVI ст.. з'явилася «металічна» теорія грошей (Т. Ман, Д. Норс) - грошима є лише золото і срібло. У XVII -XVIII ст. - номіналістична теорія грошей (Дж. Локк, Дж. Берклі) — долар, фунт стерлінгів тощо є лише умовними рахункова ними одиницями, результатом угоди, свідомої домовленості між людьми.

Теорія грошей К. Маркса

Гроші є результатом стихійного історичного розвитку товарно - грошових відносин. Маркс аналізує форму вартості, виділив 4 сходинки розвитку форми вартості, які відповідають 4-м сходинкам історичного розвитку товарного обміну. Форма вартості отримує свою завершеність, коли усі товари можуть знайти свою вартість через гроші.

Кількісна теорія. Сучаснім монетаризм (М, Фрідмен).

Стверджують, що зростання грошової маси має відповідати росту ВНП з урахуванням змін у швидкості обігу грошей. Зростання грошової маси має бути таким, щоб забезпечити сталість цін. Гроші є головною сферою, що визначають рух і розвиток виробництва. Попит

23

на гроші має постійну тенденцію до зростання, і, щоб забезпечити відповідність між грошовим попитом і позицією грошей, необхідно проводити курс на постійне збільшення грошей в обігу.

3. Закон грошового обігу - особливий економічний закон, який відображає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між кількістю необхідних для обігу грошей, цінами товарів, що підлягають реалізації, та вартістю грошей.

З урахуванням виконуваних повноцінними грошима функцій міри, вартості ті засобу обігу, за умов металевого грошового обігу (золото):  

Кп=СЦ/О, Кn - кількість необхідних для обігу грошей, СЦ - сума цін товарів,

О - середнє число оборотів за рік грошової одиниці.

З обігом платіжних засобів (векселів, банкнот, чеків)

Кn- СЦ-К+П-ВВ/Шо,

К - сума товарів, проданих у кредит,

П - сума платежів за борговими зобов'язаннями,

ВВ — сума взаємопогашуваних безготівкових платежів,

Шо - середня кількість оборотів грошової одиниці.

Загалом, зміст закону обігу паперових грошей в умовах золотого стандарту полягає у тому, що їх випуск повинен обмежуватися тією, кількістю, за якої в обігу знаходилося б лише представлене ними золото.

І. Фішер: МУ=РQ =>     М=Р*Q>/V,

М - грошова маса,

Р - рівень цін,

Q - придбана кількість товарів,

V - швидкість обігу грошей.

Роль золота. У другій половині XIX ст. функція грошей монопольно закріпилася за золотом, що означало встановлення золотого стандарту. Це відбулося завдяки таким властивостям золота, як однорідність, висока ковкість, м'якість, подільність, неокислюваність, висока вартість за малої ваги та ін. Це були повноцінні гроші, оскільки їх номінальна вартість здебільшого відповідала вартості металу, з якого вони вироблялися, і золото виконувало всі функції грошей.

Особливості функціонування паперових грошей за сучасних умов. Паперові гроші втратили свою внутрішню вартість, що безпосередньо втілювалося у монетарному товарі, як носієві грошових відносин. Сутність грошей, їхню внутрішню природу почали уособлювати в собі паперові, а не товарні гроші. Паперові гроші перестали бути знаком вартості монетарного товару. Епоха банківських грошей, які функціонують значною мірою на безготівковій основі, поступово трансформуються в електронні символи та знаки.

  1.  Інфляція — це знецінення грошей, що виявляється через зростання цін. Знецінення грошей відбувається стосовно товарів, іноземної валюти, і золота.

Причини інфляції.

  1.  крах золотого стандарту (паперові гроші стали неспроможні виконувати функцію скарбу і залишались у сфері обігу).
  2.  збільшення платоспроможного попиту населення.
  3.  монополістичні тенденції в економіці та панування монополій.
  4.  надмірне  зростання  державного  дефіциту  і  державного  боргу,  зумовленого розширенням непродуктивного державного поживання (військові витрати).
  5.  посилення диспропорцій у народному господарстві.
  6.  кризові явища у валютно - фінансовій системі.

Розрізняють інфляцію попиту і інфляцію пропозиції:

Причини інфляції пропозиції:

  •  зростання цін на сировину та електроенергію;
  •  випереджаюче зростання реальної зарплати порівняно з продуктивністю праці.

Причини інфляції попиту:

- надлишкова емісія грошової маси.

Причини   інфляції   в   Україні:   глибока  деформація   основних   пропорцій   народного господарства; надмірна мілітаризація економіки; руйнування старої грошово - кредитної та фінансової системи і запізніле формування нової; значні витрати уряду на управління; зростання цін на імпортні товари; адаптивні інфляційні очікування.

Види інфляцій:

  1.  «повзуча» інфляція (до 5% на рік зростання цін).
  2.  «галопуюча» (10% на рік).
  3.  гіперінфляція (1-2% щоденно)

в Україні ціни у 1933 р. зростали щомісяця на понад 800%, що свідчить про супер інфляцію.

Наслідки інфляції:

  1.  посилення  диспропорцій  в  економіці,  дезорганізація  господарських  зв'язків, виникнення кризи фінансів, значна активізація спекуляції, посилення злочинності;
  2.  зниження   життєвого   рівня   населення,    знецінення    трудових   заощаджень, поглиблення майнової нерівності;
  3.  зниження стимулів до продуктивної діяльності, гальмування науково – технічного прогресу.

Основні закони держави у боротьбі з інфляцією:

  1.  регулювання попиту і пропозиції;
  2.  індексація доходів;
  3.  контроль за цінами та заробітного платою.

Шляхи стабілізації грошового обігу: нуліфікація; ревалоризація; девальвація.

Нуліфікація грошей - різновид грошової реформи, коли знецінені грошові знаки Анулюються, тобто оголошуються не дійсними.

Ревалоризація - збільшення золотого вмісту або підвищення курсу валютно - грошової одиниці щодо валют інших країн (вилучення з обігу зайвих грошей).

Девальвація - зникнення обмінного курсу (ціни) валюти порівняно з іноземною.

Грошова реформа в Україні. 25 серпня 1996 р.:

Завдання:

  1.  заміна тимчасової грошової одиниці на національну валюту.
  2.  заміна масштабу цін відповідно до обмінного курсу укр. карб, на гривні.
  3.  створення стабільної грошової системи та перетворення грошей на важливий стимулюючий чинник економічного та соціального розвитку держави. Проведена 2 -16 вересня 1996р.

Конвертованість - це здатність національної грошової одиниці вільно обмінюватись на інші валюти.

Спочатку курс української грошової одиниці визначався адміністративним шляхом. Він був фіксований, не залежав від попиту і пропозиції на валютному ринку. В 1994 р. валютний курс було лібералізовано. Його величина почала встановлюватись НБУ на підставі люд енних торгів на валютній біржі. Було розпочато встановлення валютного курсу готівки. Комерційні банки отримали дозвіл на відкриття обмінних пунктів. Національно грошова одиниця поступово почала набувати ознак конвертованої валюти.

Повну конвертованість гривні Україна офіційно проголосила у 1997 р., взявши добровільно на себе відповідні вимоги, що регулюються статутом НВФ.

  1.  Міжнародні гроші — це гроші, створені міжнародними організаціями для здійснення розрахунків між країнами. До них належать СДР — «спеціальні права запозичення», створені Міжнародним валютним фондом, та євро - європейська розрахункова одиниця.
    1.  

Тема 2.3 Ринок як економічна форма організації суспільного виробництва

  1.  Ринок: суть і функції. Ринковий механізм організації суспільного
    виробництва. Класична економічна теорія про роль ринку
  2.  Попит і пропозиція
  3.  Ціна рівноваги. Механізм ринкового саморегулювання. Теорія загальної рівноваги (Л. Вальрас)
  4.  Конкуренція ті її значення. Монополія і конкуренція. Антимонопольна практика й антимонопольне законодавство
  5.  Види ринків
  6.  Ключові проблеми формування ринку в Україні

1. Ринки виникли ще в період розпаду первісного ладу, коли між общинами і племенами почався регулярний обмін. В процесі   поглиблення суспільного поділу праці, з розвитком міст виділяються певні місці — ринкові площі. У ХП ст. починає розвиватись обмін між містами. У сер. XII ст. ярмарки у великих містах на півдні Франції відбувалися по 6 разів на рік. Це свідчило про початок формування єдиного внутрішнього ринку.

Ринок - сукупність продавців і покупців, які вступають між собою в економічні відносини з приводу купівлі - продажу товарів і послуг за допомогою механізму узгодження цін на основі суспільно необхідних витрат праці з урахуванням попиту і пропозиції. Економіст класичного періоду А. Сміт назвав це явище “невидимою рукою”. Сутність - кожна особа виходить з власної вигоди, якою керує «невидима рука», мета якої досягти найбільшої вигоди для всіх. А. Сміт вважав за “невидиму руку” непередбачену силу, яка сприяє досягненню гармонії інтересів між особою і суспільством. Через це він вважав будь-яке втручання держави у вільну конкуренцію шкідливим. Світовій досвід переконливо засвідчив, що можливості ринкового механізму небезмежні.

А. Маршал. Неокласична теорія.

А. Маршал вивчав проблеми взаємодії попиту і пропозиції, як сил, що визначають процеси, що відбуваються на ринку. Він використав поняття рівноважної ціни.

2. Попит виражає сформовану на ринку потребу в життєвих засобах, що
визначається кількістю товарів і послуг, які споживачі можуть придбати за
цінами, що склалися на ринку, та наявністю грошей.

Чинники, що викликають на попит:

  1.  Економічні (рівень розвитку виробництва, обсяг реальних потреб та рівень їхнього задоволення, рівень доходів населення, структура і рівень ринкових цін, рівень цін споріднених товарів і товарів -замінників, принципи розподілу доходів).
  2.  Соціальні (рівень розвитку масової культури, духовних цінностей,
    соціальна    структура    суспільства,    освітній    ценз    населення,
    поширений спосіб життя).
  3.  Демографічні (ємність ринку зумовлена чисельністю населення,
    розміри та склад середньої сім'ї, статево-віковий склад населення,
    співвідношення міського та сільського населення).
  4.  Психолого-традиційні (уподобання та смаки споживачів, відносини
    між  продавцем  та  споживачем,  місцеві традиції  та принципи
    виховання, релігійні звичаї).
  5.  Естетичні (зовнішні якості товару, реклама, форми продажу).
  6.  Природно-кліматичні  

Закон попиту:

Підвищення ціни зумовлює зменшення попиту і навпаки — зниження ціни веде до його зростання. Крива попиту ілюструє зміну співвідношення цін і обсягу продаж, абстагованих від нецінових чинників. Еластичність попиту показує взаємозв'язок між ціною усіх і обсягом проданих товарів.

Цінова еластичність: En=зміна обсягу продукту(%) / зміна ціни (%)

Пропозиція показує кількість товарів і послуг, яка є у продажу за певною ціною.

Чинники, що впливають на пропозицію:

  1.  Економічні      (рівень      технологій,      організаційно-інфраструктурне забезпечення,   сфера   обігу,   державне   стимулювання   конкуренції, переміщення капіталів)
  2.  Соціальні (професійно-кваліфікаційний склад робочої сили, суспільна престижність підприємства, розміри і активність підприємців, їхня економічна   самостійність,   рівень   культури   і   спеціальної   освіти учасників виробництва)
  3.  Демографічні   (масштаби   і   характер   залучення   у   виробництво   і вивільнення   робочої   сили,   розподіл   працездатного   населення   за територією)
  4.  Психологічно-традиційні
  5.  Естетичні (зміни і люді, розвиток промислового дизайну)
  6.  Природно-кліматичні

Закон пропозиції:

Якщо ціна зростає, пропозиція збільшується, і навпаки. Крива пропозиції: за інших однакових умов, чим вища ціна товару, тим більше їх може бути вироблено і запропоновано до продажу на ринку. Еластичність пропозиції характеризує відносні зміни цін товарів та кількості їх, запропонованої до продажу.

В результаті взаємодії попиту і пропозиції встановлюється рівновага - це стан на ринку, при якому кількість товарів або послуг, яку бажають і можуть придбати споживачі, абсолютно ідентична кількості товарів і послуг, яку бажають і можуть надати виробники.

3. Ринкова економіка здатна до саморегулювання. Воно відбувається під впливом вільної конкуренції, постійної зміни цін, регулювання економічних процесів на основі співвідношення попиту і пропозиції. У кожний певний момент виникає конкретна рівновага між попитом і пропозицією. І ця рівновага досить ефективна.

Автором теорії загальної рівноваги є швейцарський економіст Леон Вальрас(1834-1910).

Рівноважна ціна — це ціна на конкурентному ринку, за якої величина попиту і пропозиції однакові, немає ні дефіциту, ні надлишку товарів і послуг. Така ціна не містить у собі тенденції до зростання або зниження об'ємів виробництва.

Постулати теорії рівноваги А. Вельраса:

  1.  Зв'язок цін і попиту та пропозиції впливає на встановлення рівноваги.
  2.  Рівноважна ціна встановлюється в результаті конкуренції, співвідношення попиту і пропозиції, наявності ресурсів та ін.
  3.  Загальна рівновага здійснюється щодо всіх товарів.
  4.  Рівновагу характеризує мінова вартість. Мінова цінність товарів – це рівень економічної рівноваги. В умовах конкуренції діють механізми, які усувають диспропорції та встановлюють таку мінову вартість, що ґрунтується на ціні рівноваги. В умовах  монополії диспропорції зберігаються.
  5.  Рівновага встановлюється на основі дії всіх учасників ринку.
  6.  Рівновага здатна забезпечити максимально високий рівень задоволення потреб.
  7.  Попит на кожен товар залежить не тільки від його ціни, а й від цін на всі інші товари.
  8.  Сума попиту споживача на всі закуплені ним товари і покупки за вартістю дорівнює сумі всіх проданих ним.

Функції ринку:

  1.  Інформаційна
  2.  Регулююча - вплив на попит і пропозицію, пропорції між сферами виробництва, нагромадженням і споживанням.
  3.  Стимулююча - спонукає виробників знижувати індивідуальні затрати нижче від суспільно необхідних.
  4.  Контролююча  -  сприяє  контролю   споживачів  над  виробництвом, вирівнюванню цін.
  5.  Інтегруюча - ринок робить економіку   єдиним цілим.
  6.  Сануюча - сприяє збанкрутінню нежиттєздатних підприємств, завдяки чому оздоровлює економічну систему.

Умови формування ринків:

  1.  Наявність суб'єктів ринкових відносин, які, будучі економічно та юридично незалежними можуть вступати у рівноправні партнерські відносини з приводу купівлі — продажу.
  2.  Еквівалентний обмін товарів
  3.  Конкуренція.
  4.  Вільне ціноутворення.
  5.  Реальна інформація про ринок у суб'єктів.

Етапи формування ринку:

-період від розпаду первісно общинного ладу до виникнення капіталізму - формування ринкових відносин і елементів товарного виробництва.

-етап капіталізму, вільної конкуренції, 19-Іпол. 20 ст. - вільне
ціноутворення, вільне переміщення капіталу, робочої сили, товару, формується національний та світовий ринок.

-етап розвитку і перетворення капіталізму вільної конкуренції у монополістичну конкуренцію.

Класифікація ринків:

I. За економічним призначенням об'єктів ринкових відносин:

  •  ринок предметів споживання і послуг;
  •  ринок засобів виробництва;
  •  нерухомості;
  •  науково-технічних розробок та інформації;
  •  фінансовий (капіталу, фондовий);
  •  валютний;
  •  праці.

II. За ступенем зрілості ринкових відносин:

  •  розвинений;
  •  ринок, що формується;
  •  з різним ступенем обмеження конкуренції.

III. За адміністративно-територіальною ознакою:

  •  місцевий;
  •  національний;
  •  світовий.

А Сміт довів, що існує певний порядок в економічній системі, який встановлюється згідно з принципом товарів і послуг (у тому числі послуг праці). Ринок безперервно здійснює „пошук" рівноважних цін. Конкуренція - це важливий чинник встановлення рівноваги.

Для рівноваги потрібен ринковий механізм, який діє ефективніше, ніж у минулому так звана планова система.

4. Конкуренція - це економічна боротьба, суперництво між відокремленими виробниками продукції, робіт, послуг щодо задоволення своїх же інтересів, пов'язаних з продажем цієї продукції.

Основне завдання і головна функція конкуренції - завоювати ринок, в боротьбі за споживача перемогти всіх конкурентів, забезпечити одержання сталого прибутку.

Негативні риси конкуренції, дрібні виробники відтісняються капіталом, перші розорюються, інші збагачуються, посилюються соціальні, майнове розшарування населення, загострюється безробіття.

Позитивні риси конкуренції: 

1)Вона є рушійною силою ринкової економіки (перемагає той, хто створює високоякісну продукцію при найменших витратах виробництва, завдяки використанню науково-технічних досягнень, передовій організації праці);

2) конкуренція приносить користь суспільству (стимулює економію матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, спонукає постійно поновляти асортимент продукції, пильно стежити за НТП);

3) конкуренція позбавлена суб'єктивних вартостей (підсумки її оцінюють самі споживачі, віддаючи перевагу тим чи іншим товарам);

4) без конкуренції не може діяти закон вартості.

Умови виникнення конкуренції:

  1.  Наявність на ринку великої кількості виробників .
  2.  Свобода вибору господарської діяльності виробників.
  3.  Відповідальність між ними, що визначає попит, і тим, що визначає пропозицію.
  4.  Наявність ринку засобів виробництва.

Роль конкуренції як рушійної сили розвитку економіки виявляється у тому, що вона містить в собі могутні стимули для науково-технічного прогресу.

Цінова конкуренція означає, що головними методами боротьби проти конкурентів є ціна. Методи нецінової конкуренції: поліпшення якості продукції, використання реклами, сервіс.

Нечесна конкуренція - це діяльність господарського суб'єкту, що спрямована на одержання комерційної вигоди і забезпечення домінуючого становлення на ринку, обманом споживачів, партнерів, інших господарських суб'єктів і державних органів. Методи: дезінформація, використання товарного знаку без дозволу, неправдиві повідомлення про товари конкурентів, переманювання провідних спеціалістів конкурентів підкупом, порушення законів.

Види конкуренції:

Внутрішньогалузева   конкуренція   -   це   конкуренція   між   окремими

підприємствами всередині кожної галузі щодо одержання прибутку. На різних підприємствах галузі створюються особливо індустріальна вартість товарів. Проте на ринку в результаті внутрішньо галузевої конкуренції складається суспільна вартість товару.

Міжгалузева конкуренція - специфічна форма конкуренції капіталів у боротьбі за більш прибуткове застосування капіталу. Вона здійснюється у вигляді міграції капіталів з одних галузей в інші. В результаті переливу капіталів створюється середня норма прибутку.

Виділяють ще такі види конкуренції:

Існуванню конкуренції загрожує монополія.

Монополія - це така ситуація, за якої продавців (виробників)настільки мало, що кожен з них може впливати на загальний обсяг продукції та ціну продукції, що реалізується.

Види монополій:

  1.  Природна - існує в галузях, які виробляють рідкісні метали та інші елементи виробництва, а також у галузях  інфраструктури, що мають вадливе статичне значення, контроль над якими має здійснюватись з боку держави.
  2.  Легальна - утворюється на законних підставах для надання особливих послуг (зв'язок, органи, що надають авторські права).
  3.  Штучна - виникає в наслідок особливого становища підприємців, для одержання монополістичних переваг.

У  господарський  практиці   України      монополістами   є  ті  учасники господарського обороту, частка яких на ринку перевищує 70%.

Захист конкуренції здійснює держава (ст. 42 Конституції України). Для захисту конкуренції розроблено антимонопольне законодавство і створено Антимонопольний комітет України.

Захист конкуренції передбачає передусім демонополізацію економіки і створенні конкурентного середовища.

У січні 2001 р. ВРУ прийняла закон України „Про захист економічної конкуренції". Цим законом заборонено ряд антиконкурентних узгоджених дій суб'єктів господарювання.

Антимонопольне законодавство містить нормативні акти, що визначають організаційні та правові засади розвитку конкуренції, заходи попередження, обмеження і припинення монополістичної діяльності та нечесної конкуренції.

5. Ринок товарів і послуг призначений для задоволення фізіологічних та соціальних потреб людини. Він безпосередньо відображує виробництво і споживання, попит і пропозицію товарів. Матеріальне і нематеріальне виробництво мають бути адекватними платоспроможному попиту населення. Якщо цієї рівноваги немає, то в суспільстві настає

дисбаланс Ринок через конкуренцію, ціни, прибуток, перелив капіталу та інші його механізми впливає на виробництво, змінюючи його структуру, ліквідує тим самим диспропорції в економіці та у сфері обігу і так відновлюється рівновага між платоспроможнім попитом населення та пропозицією товарів і послуг.

Фінансовий ринок (ринок капіталу, фондовий ринок) - це специфічна сфера економічних відносин, де відбувається купівля - продаж фінансових ресурсів. Включає: кредитний ринок і ринок цінних паперів.

Кредитний ринок є системою відносин між позикодавцями і позикоодержувачами з приводу позику в товарній або грошовій формі. Суб'єкти кредитного ринку - юридичні та фізичні особи. Види кредитів: 1) взаємний (підприємство, фізична особа і банківський заклад); 2) банківські; 3) державний; 4) кредит та цілі споживання. Позикоодержувачі сплачують кредиторам певний відсоток.

Ринок цінних паперів. Цінні папери - це грошові документи, які визначають взаємовідносини між суб'єктами, що їх випустили, і тими, хто їх придбав. Вони передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передавання грошових та інших прав, передбачених цими документами, особам, що є їх власниками. Акція свідчить, що її власник став одним із співвласників підприємства і має права на отримання певної частки прибутку (дивіденд).

Власник облігацій є кредитором одного із суб'єктів господарювання, за що отримує певний фінансовий відсоток. Зобов'язання держаного казначейства засвідчують, що їхній власник вніс кошти до бюджету і має право на отримання фінансового доходу впродовж усього строку володіння цими фінансовими паперами. Ощадні сертифікати — це письмове засвідчення кредитною установою депонування коштів, яке дає право на отримання через визначений термін депозиту і відсотків за ним. Вексель - грошове зобов'язання, яке має бути сплачене боржником його власнику. Ринок цінних паперів складається з двох частин — первинного і вторинного ринків. На першому відбувається емісія цінних паперів. Другий ринок призначений для перепродажу цінних паперів. Це відбувається на фондовій біржі.

Ринок праці — означає надання прав кожній людині на вільний продаж своєї робочої сили за власним бажанням і вибором на засадах трудового найму. Заробітна плата працівників залежить від вартості робочої сили, попиту та пропозиції на неї. Невіддільним атрибутом ринку праці є безробіття. Форми надання страхової підтримки та соціальної допомоги безробітним різноманітні і залежать від категорії безробіття, наявності страхування, його тривалості, терміну, сімейного стану безробітного.

6. Формування ринкової економіки в Україні розпочалося з відтворення ринкових інституцій, які існували лише в зародковому стані. Відтворення інституцій багато суб'єктних власників відбувається через роздержавлення власності. Це сприяє розвитку різноманітних форм господарювання та відтворення конкурентного середовища. Невід'ємною інституцією ринку є вільні ціни. Конкуренція, вільне ціноутворення як необхідні інституції ринку можуть функціонувати лише за умов наявності ринкової інфраструктури, культури відтворення ринкової економіки крім економічних потрібні ще й правові передумови. Ось чому в країні іде процес відпрацювання й прийняття юридичних законів, які сприяють формуванню ринкового середовища. Проте він іде повільно, що гальмує ринкові перетворення. Якщо суспільна свідомість не буде настроєна на ринкову хвилю, ринок не формуватиметься.

Особливістю економіки України є те, що перед початком ринкових трансформацій вона являла собою адміністративно-командний тип, де домінував тотальний монополізм. Негативний вплив на формування ринкових відносин в Україні має і те, що її економіка великомасштабна з незавершеним циклом виробництва, а також відбиває спеціалізацію у колишньому Радянському Союзі на важкій промисловості, воєнно-промисловому виробництві та видобувних галузях.

Створення достатньої кількості підприємств в Україні, які б формували конкурентне середовище, може здійснюватися двома шляхами. 1) реформування існуючих підприємств (демонополізація, роздержавлення, приватизація, залучення інвестицій для структурної перебудови підприємств, диверсифікація); 2) створення нових (сприяння розвитку малого та середнього бізнесу, залучення інвестицій для створення нових підприємств).

Для України найприйнятнішою є модель соціально орієнтованого ринку який у кінцевому підсумку підпорядковуватиме діяльності своїх функціональних структур задоволенням матеріальних і духовних потреб людини.

Шляхи переходу до ринку:

  1.  Еволюційний шлях ґрунтується на посталому і   поступовому введені ринкових відносин (10 - 15 років).
  2.  Прискорений шлях („шокова терапія") - до ринку можна перейти за короткий термін (400 - 500 днів, 2-3 роки). Суть -   основну масу товарів і послуг відразу вводять вільні ціни. Зростання їх обмежується проведенням жорстокої фінансової та кредитної політики. Максимально скорочується державний сектор. Соціальна підтримка населення встановлюється на мінімальному рівні.
  3.  По елементний., еволюційно-радикальний шлях поєднує поступовість, поетапність і державне регулювання ціп на найважливіші товари та на прибутки. Для побудови ефективної ринкової економіки Україна має демонтувати стару господарську систему і поступово вводити ринкові елементи. Головним чинником  створення моделі  ринку має бути послідовна діяльність держави щодо створення необхідних інституцій
    ринку. Держава має регулювати випуск національної грошової
    одиниці, здійснювати контрольовану емісію, забезпечувати взаємодію національного ринку з міжнародним. Регулююча  роль   держави   має полягати   у   забезпеченні  рівноваги   в суспільстві.

Тема 2.4 Фінансово-кредитна система в ринковій економіці

  1.  Фінанси, їх суть і функції. Державний бюджет. Структура доходів і витрат бюджету, проблеми їх збалансування
  2.  Кредит: суть, принципи організації та функції. Банківська система України.
  3.  Підприємницький прибуток і процент. Теорії процента (Бем-Баверк, Дж.Кейнс, К.Маркс, І.Фішер, Дж.Хінс)
  4.  Роль фінансово-кредитної системи у підвищенні ефективності суспільного виробництва

1. Фінанси - це сукупність економічних відносин, що пов'язані з утворенням, розподілом і використанням грошових коштів у господарстві країни.

Суб'єкти фінансових відносин - держава, підприємство, його структурні підрозділи, державні органи різних рівнів управління, громадські організації, члени суспільства.

Види фінансових відносин: платежі, відрахування до фондів, розподіл доходів, податки, пільги.

До фінансових належать грошові відносини:

  •  між державою і юридичними і фізичними особами;
  •  між фізичними і юридичними особами;
  •  між юридичними особами;
  •  між окремими державами.

Функції фінансів:

  1.  розподільча (характеризує  розподіл фінансових ресурсів  між регіонами, галузями, різними напрямами видатків підприємств і організацій)
    1.  регулююча(коригування розподілу доходів)
    2.  контролююча (за  допомогою фінансів можна перевірити стан розвитку народного господарства, ефективність діяльності підприємств, використання грошових ресурсів)
    3.  стимулююча (забезпечується завдяки використанню податкових пільг)

Види фінансів:

  1.  фінанси держави - система грошових фондів, що знаходяться в руках
    держави і необхідні для фінансового забезпечення його функцій (центральна частина фінансової системи)
  2.  фінанси підприємств - фінансові відносини між юридичними особами,
    юридичними особами і державою, юридичними і фізичними особами, тобто система грошових фондів. які забезпечують процес виробництва    і відтворення
  3.  фінанси населення – грошові фонди, що формуються у населення із різноманітних форм отримуваних ними доходів.

Державний бюджет - річний план державних видатків і джерел їх фінансового покриття. Проект держбюджету щорічно приймається вищим законотворчим органом(ВРУ).

Держбюджет – це система грошових відносин, які виникають, з одного боку, між державою, а з іншого - між підприємствами, організаціями і населенням по формуванню і використанню централізованого фонду державних грошових ресурсів для задоволення суспільних потреб.

Держбюджет – це основний фінансовий план держави на поточний рік, що має силу закону.

Бюджет складається з двох частин: доходи і видатки.

Структура доходної частини бюджету: сьогодні більшу частину доходів бюджету становлять податки з юридичні і фізичних суб'єктів.

Видатки державного бюджету спрямовуються на розвиток народного господарства, фінансування соціально-культурної сфери, забезпечення обороноздатності держави, утримання органів державного управління.

Виділяють центральний і місцеві бюджети.

Дефіцит бюджету – це та сума, на яку в поточному році видатки бюджету перевищують його доходи. Причини бюджетного дефіциту: падіння суспільного виробництва; роздуті соціальні програми, які не забезпечені фінансовими ресурсами; приписки, крадіжки тощо.

Бюджет сім'ї складається з доходів і видатків. Доходи: оплата праці,
надходження із суспільних фондів споживання, доходи від індивідуальної та
кооперативної діяльності, доходи від особистого підсобного господарства, доходи від власності. Видатки: продукти харчування, одяг, взуття, меблі, предмети культури і побуту, автомобілі, соціально-культурні та побутові послуги, заощадження.

2. Кредитні відносини виникають між кредитором та позичальником з приводу мобілізації тимчасово вільних коштів та використання їх на умовах повернення і платності.

Основні функції кредиту:

  1.  акумулювання тимчасово вільного грошового капіталу.
  2.  розподілення акумульованих коштів.
  3.  прискорення процесу концентрації та централізації виробництва і капіталу.
  4.  важливий засіб регулювання економіки, зокрема грошового кредитного регулювання.
  5.  сприяння економії витрат обміну (шляхом безготівкових   розрахунків і кредитних грошей).

Принципи кредитування:

  1.  забезпеченість
  2.  повернення, строковість та платність
  3.  цільовий характер
  4.  поєднання інтересів кредитора та одержувача кредиту
  5.  самостійність комерційного банку в проведенні комерційних операцій.

Форми кредиту:

  1.  Комерційний  кредит надається  одним підприємством  Іншому у вигляді продажу товарів або послуг з відстроченням платежу
  2.  Банківський кредит–кредит, що надається банками та спеціалізованими
    кредитно-фінансовими установами економічним суб'єктам підприємницької діяльності, населенню, державі у вигляді грошових позик. Надані позики поділяють на коротко-, середньо-, і довгострокові.
  3.  Споживчий кредит підприємства торгівлі та сервісних послуг надають у вигляді товарів і послуг, що продаються в розстрочку.

Різновиди:

  1.  Лізинговий пов'язаний з наданням в оренду рухомого і нерухомого майна(машини, обладнання);
  2.  Іпотечний - під заставу нерухомого майна;
  3.  ломбардний – кредит центрального банку, який надається комерційним банком під заставу державних цінних паперів.
  4.  Міжнародний  кредит  обслуговує  міграцію  позикового  капіталу у  сфері міжнародних економічних відносин.
  5.  Державний кредит – кредитором чи позичальником є держава реалізується через розміщення на відкритому ринку державних цінних паперів.

Банк – це економічна установа, що спеціалізується на кредитовані, посередництві в грошових розрахунках і операціях з цінними паперами.

Банківська система – сукупність різних видів банків та банківських об'єднань у їх взаємодії та взаємозв'язку. Її елементи:

1)центральний банк;

2)комерційні банки;

3)спеціалізовані фінансово-кредитні установи.

Банківська система України має дворівневу побудову:

  1.  Національний банк України
  2.  Комерційні банки

НБУ:

  •  провадить єдину політику у сфері грошового обігу, зміцнення національної грошової одиниці;
  •  емісія грошей (монопольне право);
  •  зберігання резервних фондів грошових знаків, дорогоцінних металів,
    золото, валютні запаси;
  •  обслуговує державний борг України;
  •  дає дозвіл на створення комерційних банків.

Комерційні банки виконують функції: кредитні посередницькі, фондові(випуск і розміщення цінних паперів компаній), розрахункові операції.

Кредитні заклади:

  1.  поштово – заощаджувальні заклади
  2.  ломбарди - видають позики під заставу рухомого майна
  3.  кредитні союзи - надання короткострокових споживчих кредитів
  4.  фінансові компанії - кредитування продажу товарів
  5.  страхові компанії - продаж страхових полісі
  6.  пенсійні фонди  - формування пенсійного фонду і видача пенсій
  7.  інвестиційні компанії - привертання і використання інвестицій
    Кредитні гроші – вексель, чек, банкнота.

3.   Підприємницький прибуток – це грошове вираження різниці між вартістю реалізованої продукції та витратами на її виробництво.

Банківський прибуток – це залишок між сумою одержаних відсотків і витратами банку.

Прибутковість банку оцінюють за нормою банківського відсотка.

  •  Бем-Баверк.

Капітал і процент – категорії поза історичні.

3 елементи концепції проценту:

  1.  блага мають більшу вартість у теперішній час у порівнянні з майбутнім.
  2.  Люди бажають платити більшу величину за блага теперішні у порівнянні з майбутніми
  3.  Процес виробництва стає більш довшим, коли капітал використовується для виробництва кінцевих благ.

Процент по Бем-Баверку - це ціна, яку сплачують за можливість мати гроші зараз, а не через деякий час.

К.Маркс

Процент – це та частина прибутку, яку функціонуючий капітал повинен

сплатити власнику капіталу.

Г - Т - Г' , Г' = Г + dГ, де dГ - процент

Процент - це частина прибутку, а не увесь прибуток, тому що для позичальника споживча вартість позичкового капіталу у тому, що він приносить йому прибуток. Та частина, що видається кредитором, називається процентом.

Кейнс.

Основними факторами, що впливають на об'єм інвестицій, є норма процента і норма очікуваного прибутку. Інвестиції можуть здійснюватися лиш у тому випадку, якщо очікуваний прибуток перевищуватиме позичковий процент. Величину процента Кейнс ставив у залежність від пропозиції грошей та попиту на них. Попит на гроші зростає з падінням норми позичкового процента на ринку цінних паперів.

Модель Кінса–Кансена – дослідження взаємодії ринків товарів і грошей. Оскільки пропозиція грошей залишається незмінною, а частина доходу перетворюється на

додатковий попит на гроші, то ринок реагуватиме підвищенням норми процента. Підвищення норми процента і зниження під її тиском очікуваної норми прибутку зменшить інвестиційний попит.

4. Кредит робить можливим якісне оновлення виробництва, що забезпечує
економічний розвиток.

5. Розглядаючи кредит як передавання капіталу з одних рук в інші, слід
ураховувати, що мається на увазі передавання його в руки особі, яка
здатна   забезпечити   більш   ефективне   використання   цього   капіталу   в
суспільно необхідній галузі економіки.

6. Економія витрат грошового обігу і підвищення на цій основі його ефективності реалізується здійснення на основі кредиту взаємного зарахування платежів прискорення обороту грошей, утворення банківських грошей.

Розділ 3 Підприємництво у ринковій економіці

Тема 3.1 Підприємництво: суть, умови функціонування та економічні форми організації. Форми підприємницької діяльності

  1.  Поняття підприємництва. Умови  і  принципи підприємництва.    
  2.  Підприємництво   в   системі   ринкових   відносин.   Види   підприємницької діяльності   

1. Підприємництво – це безпосередньо самостійна, систематична, на власний ризик діяльність, пов’язана з виробництвом продукції, виконанням робіт, наданням послуг з метою отримання прибутку, і здійснюється фізичними і юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності. 

   Основними функціями підприємництва є новаторська, організаційна, господарська, соціальна та особистісна.

Основні принципи, за якими здійснюється підприємництво:

— вільний вибір діяльності на добровільних засадах, залучення до підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян;

— самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників і споживачів виробленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;

— вільне наймання працівників;

— залучення й використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;

— вільне розпоряджання прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених законодавством;

— самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою — зовнішньоекономічної діяльності;

— використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на власний розсуд.

Головні умови підприємництва — реальний плюралізм типів і форм власності, наукова правова база, стабільна політична ситуація, виважена економічна політика держави щодо підприємництва, сприятлива суспільна думка тощо.

Головними суб'єктами підприємництва є приватні особи, групи осіб (в акціонерних компаніях, кооперативах) і держава (відповідні органи).

За формами власності та організацією розрізняють такі основні форми підприємництва:

— індивідуальна форма підприємства — заснована на приватній власності фізичної особи та її особистій праці (фермери, ремісники, окремі винахідники);

— сімейна форма підприємства — базується на приватній власності та праці членів сім'ї;

— колективна форма підприємства — заснована на власності трудового колективу та праці його членів;

— приватнокапіталістична форма підприємства — базується на власності й праці окремого підприємця та найманої ним робочої сили;

— колективна капіталістична форма підприємства — заснована на власності кількох (багатьох) власників капіталу та найманої ними робочої сили;

— орендна форма підприємства — орендування за певну плату на різний період чужої власності, що дає змогу орендареві бути власником частини результатів праці та розпоряджатися майном;

— інноваційна форма підприємства — створення та використання інтелектуальної власності (патентів, ліцензій, ноу-хау) тощо;

— спільна, або змішана, форма підприємництва — заснована на поєднанні різних форм капіталу, в тому числі із залученням іноземного капіталу;

  •  державна форма підприємства — базується на державній власності.

2. Підприємництво є необхідною, визначальною рисою ринку.

Види підприємницької діяльності:

Виробнича.

Комерційна.

Посередницька.

Виробниче підприємство. Його основа — виробництво. Основна функція — організація виробництва. Основна задача підприємця- отримання прибутку.

Комерційне підприємство. Підприємець виступає у ролі торговця, який продає готові вироби куплені у інших осіб. Товар купується за оптовими цінами, а прибуток підприємця створюється за рахунок продажу продукції за цінами, що перевищують ціну придбання. Різновидом є фінансове підприємство(предметом купівлі-продажу є гроші, валюта, цінні папери).

Посередництво характеризується тим, що підприємець надає посередницькі послуги. Посередник перепродає інформацію про продаж і купівлю товарів зацікавленим сторонам.

Тема 3.2 Підприємство в системі підприємницької діяльності

  1.  Малі підприємства: суть, система організації та принципи діяльності. 4  Організація акціонерного товариства. Акція, її курс, дивіденд.
  2.  Особливості підприємництва у сільському господарстві. Аграрні відносини: форми власності на землю, рентні відносини. Форми господарювання. Сучасний етап розвитку аграрних відносин
  3.  Державне підприємство в системі підприємницької діяльності

1. Підприємство – це самостійний господарський суб’єкт, який має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Кожне підприємство, незалежно від розмірів, форм власності та інших критеріїв, за соціально орієнтованої ринкової економіки повинно отримувати дохід (в тому числі прибуток) від своєї діяльності. Для цього воно має діяти на принципах господарського (або комерційного) розрахунку. Такими основними принципами є самоокупність, самофінансування, самозабезпечення, матеріальна заінтересованість, економічна відповідальність, господарська самостійність у межах чинного законодавства в поєднанні з контролем державних органів за його дотриманням.

Види підприємств за формою власності:

  1.  одноосібне володіння
  2.  партнерство
  3.  корпорація (акціонерне товариство)
  4.  державні підприємства

Види підприємств за розмірами:

  •  малі;
  •  середні;
  •  великі.

В усіх розвинутих країнах кількісно переважають малі підприємства, причому до них відносять різні за величиною підприємства: у США, наприклад, це підприємства, на яких зайнято до 500 працівників, в Україні у промисловості й будівництві — до 200, а в інших галузях сфери матеріального виробництва — до 50 працівників. Малі підприємства мобільніші в управлінні, в переорієнтації на випуск нових товарів і послуг, у створенні нових зразків продукції, в експериментаторстві, у зниженні деяких витрат виробництва (через відсутність або низькі витрати на управління, рекламу тощо), у повнішому використанні особистісних і речових факторів виробництва, у необхідності значно менших сум капіталу для їх заснування тощо. Крім того, ці підприємства забезпечували більшість робочих місць.

Водночас на переважній більшості малих підприємств нижча продуктивність праці, вони неспроможні впроваджувати новітні досягнення науки і техніки, підвищують інтенсивність праці за рахунок використання сімейної праці, подовження робочого дня. Ці підприємства також економлять на техніці безпеки, поліпшенні умов праці, мають менші можливості для підвищення кваліфікаційного рівня працівників тощо.

В Україні понад 40% малих підприємств не проводять виробничу діяльність, більшість займається торговельною, посередницькою діяльністю. Головні причини цього — недосконалість законодавства (насамперед податкового), велика ціна кредитів, чиновницьке свавілля, практика створення малих підприємств на базі державних тощо.

Акціонерна компанія — компанія, власність якої формується внаслідок злиття капіталів її засновників, а також випуску цінних паперів (акцій, облігацій) та їх продажу, здійснення підприємницької діяльності для отримання прибутків.

З прибутку власникам акцій щорічно виплачують дивіденди. Акціонерні компанії належать до колективної форми власності.

Акціонерні компанії поділяють на два основні типи:

відкриті акціонерні компанії, акції яких вільно продаються і їх купують усі бажаючі;

закриті акціонерні компанії, акції яких не надходять у вільний продаж, а розподіляються серед засновників.

Акція (лат. actio — дія, дозвіл) — вид цінного паперу без встановленого терміну обігу, який засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує право на участь в управлінні товариством, дає право на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, участь у розподілі майна в разі ліквідації акціонерного товариства.

Як предмет постійного продажу і купівлі, акції мають ціну. Номінальна вартість акції — це сума, в ній зазначена, курс акції — фактична ціна (за яку продано акцію), що перебуває у прямій залежності від розміру виплачуваного дивіденду і в оберненій — від рівня позичкового відсотка.

Розрізняють чотири види акцій: іменні, на пред'явника, привілейовані та прості (за розміром оптимального дивіденду).

2. Головними особливостями розвитку сільського господарства є:

1) тісне переплетіння і взаємодія економічних, природних та біологічних законів;

2) безпосередня взаємодія людини з природою, від способу та культури якої залежать здоров'я людини, її психічний, нервовий, емоційний стан тощо;

3) менш інтенсивний характер дії економічних законів порівняно з іншими сферами, що зумовлено специфікою землі, сільськогосподарського виробництва;

4) надзвичайна різноманітність природно-кліматичних умов та місцерозташування ділянок землі не тільки в масштабі планети, а й усередині багатьох окремих країн;

5) наявність, крім суспільних факторів підвищення продуктивності праці, природних (наприклад, хімічний, механічний склад ґрунту) та біологічних;

6) значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом;

7) найбільша відповідність біологічній (природній) стороні сутності людини трудової приватної власності на частину землі, певний життєвий простір.

Форми господарювання:

  1.  сільськогосподарські кооперативи;
  2.  селянські (фермерські) господарства;
  3.  приватні господарства без утворення юридичної особи;
  4.  приватно-орендні підприємства;
  5.  господарські товариства.

Земельна рента (лат. reddo — повертаю, сплачую) — економічна форма реалізації власності на землю у вигляді доходу, який створюється найманими працівниками, але привласнюється власником землі за її здачу в оренду.

Якщо на цій землі є споруди (склади, іригаційна система тощо), орендар додатково платить за користування ними. У цьому разі орендна плата більша за ренту.

Основними формами земельної ренти є диференціальна, монопольна і абсолютна.

Диференціальна земельна рента — дохід землевласників або орендарів, отриманий за рахунок використання середніх і кращих за родючістю та місцерозташуванням земель і застосування найманої праці.

Така рента функціонує у формі диференціальної ренти І і диференціальної ренти II.

Диференціальна рента I виникає внаслідок обмеженості земель кращої та середньої якості, що змушує залучати до сільськогосподарського обороту гірші за якістю ділянки землі. Джерело диференціальної ренти І — праця сільськогосподарських найманих працівників або фермерів.

Диференціальна рента II утворюється внаслідок інтенсивного ведення господарства, тобто використання кращих сільськогосподарських машин, насіння, поліпшення культури землеробства і тваринництва, за рахунок додаткових капіталовкладень. Це дає змогу підвищувати продуктивність праці й отримувати більше продукції з кожного гектара землі. Отже, природна родючість землі доповнюється і все більше замінюється економічною родючістю. Водночас зменшується різниця у природній родючості різних ділянок, дедалі меншу роль відіграє (з розвитком транспорту) їх місце розташування. За умов раціонального сільськогосподарського виробництва додаткові капіталовкладення забезпечують не лише окупність цих витрат, а й отримання надлишкового доходу, який набуває форми диференціальної ренти II. Цю ренту привласнює фермер або орендар землі впродовж дії орендного договору.

Частина землі в багатьох країнах знаходиться у надзвичайно сприятливих ґрунтово-кліматичних зонах. Розміщені тут господарства вирощують рідкісні фрукти — цитрусові, цінні сорти винограду та ін. Оскільки попит на цю продукцію переважно перевищує їх пропозицію, то на неї встановлюють ціни, вищі від вартості, або монопольні ціни. У такий спосіб утворюється надприбуток, який набуває форми монопольної ренти. Тому рентні платежі, плата за землю на цих ділянках повинні бути вищими.

Монопольна рента — форма економічної реалізації власності на унікальні за родючістю землі, джерелом якої є праця найманих працівників та частина доходів покупців, що надходить до землевласника через механізм монопольних цін.

Як економічна форма реалізації монополії приватної власності на землю виникає абсолютна рента.

Абсолютна рента (за капіталізму) — форма земельної ренти, яку сплачують власникові за будь-яку ділянку землі, незалежно від її родючості й місцерозташування.

Її джерело — надлишок додаткової вартості над середнім прибутком (різниця між ринковою вартістю сільськогосподарської продукції та суспільною ціною виробництва), що створюється найманими працівниками, а умова виникнення — значно нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві. Коли фермер або капіталіст-фермер самі є власниками землі, зникає причина існування абсолютної ренти.

З рентними відносинами тісно пов'язана ціна землі. Земля в багатьох країнах є об'єктом купівлі-продажу, оскільки узаконена приватна власність на землю.

Земля — особливий товар. Ця особливість полягає в тому, що вона є продуктом природи і на неї початково не затрачена праця.

Ціна землі — це капіталізована земельна рента. Вона визначається за формулою:

Ціна землі = (рента) / (банківський відсоток) * 100% .

Вартість землі визначається множенням отриманої за рік ренти на певну (переважно значну) кількість років.

3. Державні підприємства — засновані на державній формі власності. Оскільки вона поділяється на загальнодержавну та комунальну, відповідно розрізняють загальнодержавні та комунальні підприємства.

Майном і виробничо-комерційною діяльністю загальнодержавних підприємств розпоряджається вищий орган державної влади.

Державне підприємство — це підприємство, утворене компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку, засноване на державній або інших формах власності, якщо частка державної власності в ньому перевищує 50 % чи становить величину, яка забезпечує державі здійснення управління діяльністю підприємства на праві власника (володіння контрольним пакетом акцій). Можуть утворюватись також державні господарські об’єднання.

Державні підприємства поділяються на комерційні і казенні.

Державне комерційне підприємство є суб’єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на засадах комерційного розрахунку і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності всім належним йому майном. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Особливим різновидом державного підприємства є казенні підприємства. Вони створюються у галузях (сферах) народного господарства, в яких: законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним (понад 50 %) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава; за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів; переважаючим (понад 50 %) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним; приватизація майнових комплексів державних підприємств заборонена законом.

Виробничі фонди — сукупність засобів і предметів праці, необхідних для ведення виробництва, виражена у грошовій формі.

Виробничі фонди поділяють на фонди сфер матеріального і нематеріального виробництва (сфера послуг), сфер виробництва та обігу, на основні і оборотні фонди тощо.

Основні виробничі фонди (основний капітал) — частина продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у процесі виробництва, але переносить свою вартість на новостворений продукт частинами, в міру свого зношування.

Оборотні виробничі фонди (оборотний капітал) — частина продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у процесі виробництва, витрачається за один виробничий цикл, а вартість її при цьому повністю переноситься на новостворений продукт і після реалізації продукції повертається до підприємця у грошовій формі.

Фонди обігу — частина фондів підприємства, яка перебуває у грошовій і товарній формі. Оборотні засоби — це сукупність оборотних фондів та фондів обігу.

Розрізняють фізичне та моральне зношування основних фондів.

Фізичне (матеріальне) зношування — поступова втрата основними виробничими фондами своєї споживчої вартості, а водночас і частини вартості, яка переноситься на вартість створюваного продукту.

Головними факторами фізичного зношування є тривалість та інтенсивність використання основного капіталу, вплив атмосферних умов, якість металу тощо.

Моральне зношування — втрата основними фондами частини своєї вартості без відповідного фізичного зношування, яка не переноситься на вартість створюваного продукту.

Розрізняють два види морального зношування.

Моральне зношування першого роду зумовлене появою досконалішого і дешевшого устаткування на основі зростання продуктивності праці.

Моральне зношування другого роду полягає в певній втраті основними виробничими фондами своєї вартості незалежно від втрати споживчої вартості (за збереження фізичної придатності) внаслідок появи під впливом НТП основних фондів, досконаліших від раніше використовуваних фондів.

Амортизація — процес перенесення вартості основних виробничих фондів на готовий продукт в міру фізичного та морального зношування.

Щоб розкрити структуру витрат виробництва, насамперед необхідно з'ясувати процес кругообігу та обороту капіталу.

Підприємець купує необхідні засоби виробництва і робочу силу, внаслідок чого відбувається перетворення грошового капіталу на продуктивний (або виробничий) — перша стадія руху капіталу.

Друга стадія руху капіталу здійснюється у процесі виробництва, результатом якого є виготовлення товару. Водночас відбувається перетворення продуктивної форми капіталу на товарну, вартість якої вища від вартості витрачених підприємцем коштів на засоби виробництва і робочу силу на величину додаткового прибутку.

На третій стадії руху капіталу товар реалізують, і товарний капітал перетворюється на грошовий.

Кругообіг капіталу — безперервний рух капіталу, в якому він послідовно перетворюється з однієї форми на іншу і робить повний кругооборот з приростом.

Кругообіг капіталу виражається також формулою:

Г — Т (Зв; Рс) ... В ... Т' ... Г' ,

де Г — гроші; Т — товар; Зв — засоби виробництва; Рс — робоча сила; В — виробництво; Т' — товар, в якому втілена більша вартість (додаткова вартість); Г' — гроші з приростом, отримані внаслідок реалізації товару Т'.

Наведені три форми капіталу називають функціональними. Проте рух капіталу не обмежується одним кругообігом.

Оборот капіталу — постійно повторюваний кругообіг всього авансового капіталу.

Оборот фондів наявний тоді, коли гроші, витрачені підприємцем на придбання засобів праці, повністю повертаються до нього. Це означає, що фонди підприємства здійснили один оборот.

Час обороту виробничих фондів — часовий період, витрачений на закупівлю засобів виробництва і реалізацію готового продукту.

Оборотні фонди (сировина, паливо, електроенергія та ін.) здійснюють свій оборот упродовж кожного виробничого циклу, тому їх оборот відбувається значно швидше.

Суспільно необхідні витрати, які з урахуванням якості продукції є вартістю товару, стають основою цін товарів і послуг. Вони виражаються формулою:

W = c + q ,

де W — вартість товару; с — вартість спожитих засобів виробництва; q — нова вартість, створена працівником.

З появою додаткового продукту новостворений продукт розпадається на необхідний і додатковий. Тому формула вартості товару набуває такого вигляду:

q = v + m ,

де v — вартість необхідного (для відтворення робочої сили працівника) продукту; m — вартість додаткового продукту, який створюється ним понад необхідний і привласнюється власником засобів виробництва. Отже, вартість товару W можна визначити за формулою:

W = c + (v + m) .

Суспільно необхідні витрати тяжіють до витрат підприємств, які виготовляють основну масу товарів певного виду, оскільки на них формуються суспільно необхідні умови виробництва (середня продуктивність, середня інтенсивність праці тощо).

Будучи економічно самостійними (відособленими), підприємства формують свої витрати на виготовлення товарів.

Витрати виробництва — частина вартості вироблених товарів або наданих послуг, яку підприємство витрачає на їх виготовлення або надання.

Вони утворюються з матеріальних витрат та витрат на оплату робочої сили найманих працівників (ВВ) і виражаються формулою;

BB = c + v .

Отже, витрати виробництва відрізняються від суспільно необхідних витрат на величину додаткового продукту (m).

Собівартістю виробництва, або комерційною собівартістю, вважають витрати виробництва на виготовлення і реалізацію продукції.

До собівартості входять такі витрати: матеріальні витрати (вартість сировини й матеріалів, комплектуючих виробів та напівфабрикатів, палива, електроенергії та ін.), перенесена вартість засобів праці, витрати на оплату робочої сили, витрати реалізації та ін.

У західній економічній літературі продуктивні сили у складі засобів виробництва і працівників називають факторами виробництва, або економічними ресурсами, їх вважають обмеженими, або рідкісними, тому що вони недостатні для задоволення безмежних потреб кожної людини. При з'ясуванні сутності витрат виробництва виходять з обмеженості ресурсів і можливості їх альтернативного використання, а для характеристики одного з видів витрат існує термін «вмінені витрати».

Вмінені витрати — справжні витрати виробництва на певний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального використання економічних ресурсів.

Щодо окремого підприємства вмінені витрати поділяють на зовнішні та внутрішні. Зовнішні витрати — витрати на придбання сировини, матеріалів, наймання робочої сили та ін. Внутрішні витрати — наявне обладнання компанії, її грошовий капітал, інші активи, підприємницькі здібності (або власні ресурси).

Відповідно до концепції граничної корисності західні економісти розрізняють поняття «граничні витрати» (витрати, необхідні для виробництва кожної нової одиниці продукції) і «граничний продукт» (продукт, отриманий внаслідок застосування додаткової одиниці змінного ресурсу).

У західній економічній літературі виокремлюють також постійні та змінні витрати. До постійних витрат належать витрати на заробітну плату, на оплату оренди (якщо орендують приміщення, основні фонди тощо), на освітлення, опалення, сплату відсотків за кредит та ін. Їх відносять до постійних тому, що вони є незмінними для діючого підприємства; до змінних витрат — витрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію.

Розділ 4 Суспільне відтворення та його державне регулювання

Тема 4.1 Основи теорії відтворення

  1.  Суть відтворення . Екстенсивний і інтенсивний типи відтворення . Критерії економічного зростання .
  2.  Нагромадження , його ефективність та напрямок реформування .

  1.  Відтворення  - це безперервність, повторюваність виробництва.

Розрізняють просте і розширене відтворювання.

Просте відтворювання – відтворення продуктивних сил і виробничих відносин в однакових з року в рік масштабах.

Розширене відтворення – відтворення продуктивних сил і виробничих відносин у збільшених масштабах.

Розширене відтворення передбачає відтворення сукупного суспільного продукту (ССП), робочої сили, природних ресурсів і виробничих відносин.

Джерелом розширеного відтворення є додаткова вартість.

Сутність відтворення ССП полягає в заміщенні всіх його частин за вартістю і натуральною формою. Умови цього заміщення розкриває теорія реалізації ССП. Згідно з нею суспільне виробництво складається з двох підрозділів:

І – виробництво засобів виробництва;

ІІ – виробництво предметів споживання.

За вартістю продукція включає: перенесену вартість (С), необхідний продукт (V), додатковий продукт (m).

Умови реалізації ССП за простого відтворення:

  1.  І(V+ m) = ІІС;                          
    1.  ІС+ІІС = І;
    2.  І(V+ m) + ІІ(V+ m) = ІІ.

І    4000С + 1000V + 1000 m = 6000

ІІ  2000С + 500V + 500 m = 3000

Умови реалізації ССП за розширеного відтворення:

  1.  І(V+ m) > ІІС;                          
  2.  ІС+ІІС < І;
  3.  І(V+ m) + ІІ(V+ m) > ІІ.

І    4000С + 1000V + 1000 m = 6000

ІІ  1600С + 800V + 800 m = 3200

В підрозділі І створені додаткові засоби виробництва необхідні для розширеного відтворення. Саме заново створена вартість продукції підрозділу І більша, ніж сума перенесеної вартості підрозділу ІІ, на фонд нагромадження додаткових засобів виробництва.

Розрізняють два основні типи розширеного відтворення — екстенсивний та інтенсивний.

За екстенсивного типу економічне зростання досягається внаслідок кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил, насамперед факторів виробництва, за незмінного рівня його технічної бази. Основними факторами цього типу економічного зростання є:

1) збільшення обсягу інвестицій за збереження наявного рівня технології;

2) збільшення кількості працівників;

3) зростання обсягів оборотних фондів (сировини, матеріалів тощо).

За інтенсивного типу економічного зростання збільшення масштабів випуску продукції досягається внаслідок якісного вдосконалення всієї системи продуктивних сил, насамперед речових і особистісних факторів виробництва. Основою інтенсифікації є науково-технічний прогрес, а натепер радикальна форма його розвитку — НТР, що розгортається. Основними факторами такого типу економічного зростання слугують:

1) впровадження нової техніки і технології на основі передових досягнень науково-технічного прогресу, основою яких є процес інвестування виробництва;

2) підвищення загальноосвітнього і професійного рівнів працівників;

3) поліпшення використання основних і оборотних фондів;

4) впровадження нових прогресивних форм організації виробництва і праці;

5) розвиток підприємницьких здібностей;

6) випереджаючий розвиток інформаційної сфери, інформатизація господарської діяльності.

Основними формами інтенсивного типу розвитку, або інтенсифікації виробництва, є:

— заощаджуюча, за якої внаслідок впровадження нової техніки і технології зменшується потреба в робочій силі за одноразового зростання складної праці;

— працезаощаджуюча, за якої виконання такого самого обсягу робіт здійснюється меншою кількістю працюючих вищої кваліфікації;

— матеріало- і ресурсозаощаджуюча (застосовуються економніші предмети праці, наприклад композитні матеріали, або раціональніше використовуються старі предмети праці, споживається менша кількість електроенергії тощо);

— всебічна, за якої раціонально поєднуються всі названі форми і найшвидше зростає ефективність суспільного виробництва.

  1.  Внаслідок розподілу та перерозподілу національного доходу утворюються кінцеві доходи, які використовують для споживання та нагромадження.

Нагромадження є необхідною умовою розширеного відтворення всіх елементів економічної системи. Матеріальна основа такого відтворення — виробництво зростаючого обсягу матеріальних благ та послуг.

Основним джерелом нагромадження слугує додатковий продукт. За рахунок фонду нагромадження здійснюється виробниче і невиробниче нагромадження.

Виробниче нагромадження використовується для будівництва нових заводів, електростанцій, залізниць, оснащення діючих підприємств новою технікою та ін., завдяки якому відтворюється в розширеному масштабі власність на засоби виробництва.

Невиробниче нагромадження здійснюється для спорудження житлових будинків, закладів освіти, охорони здоров'я, культури, передбачає також виробництво додаткових предметів споживання для працівників, які трудитимуться у цій сфері, витрати на їх підготовку та перекваліфікацію.

Надзвичайно важливе значення для досягнення оптимальної норми нагромадження має зниження матеріаломісткості, енергомісткості, здійснення державою активної амортизаційної політики тощо.

Сучасним методом прискорення науково-технічного розвитку, оптимізації фонду нагромадження є широке використання лізингу (англ. lease — орендувати) — довготермінової оренди устаткування з правом майбутнього викупу.

На оптимізацію фонду споживання та фонду нагромадження істотно впливає процес інтенсифікації суспільного виробництва.

Тема 4.2 Теорія економічного циклу

  1.  Економічний цикл: зміст, умови, фази та фактори розвитку
  2.  Кризи, їх сутність, характерні риси та місце в економічному циклі
  3.  Теорія "довгих хвиль" та її значення
  4.  Характерні риси економічної кризи в Україні та шляхи виходу з неї

1. Циклічність є законом розвитку капіталістичного способу виробництва.

Науковий підхід до з'ясування причин циклічності та криз застосували представники класичної школи політичної економії. Д. Рікардо такою причиною вважав несправедливість у розподілі багатства. На відміну від нього Ж.-Б. Сей стверджував, що пропозиція породжує власний попит і кризи в усій економіці неможливі, вони можуть відбуватися лише в окремих регіонах або на окремих ринках товарів. Цю думку не поділяв Т. Мальтус. Він зазначав, що попит має тенденцію постійно відставати від пропозиції, оскільки робітники на свою зарплату купують лише частину продукції, на іншу частину пред'являють попит власники капіталу (на величину їх витрат), а частка, яка забезпечує отримання прибутку, не знаходить збуту. Для її реалізації нібито потрібні «треті особи» — землевласники, армія, духовенство та ін. Якщо доходів цих осіб недостатньо, може виникнути криза надвиробництва.

Уперше системний науковий аналіз економічного циклу, насамперед кризи (як основного його елемента), зробив К. Маркс.

Економічний цикл — рух виробництва від початку попередньої до початку наступної кризи.

Кожний цикл охоплює чотири основні фази: криза, депресія, пожвавлення і піднесення.

Криза (грец. krizis — вихід) — головна фаза економічного циклу, що супроводжується різким скороченням обсягів виробництва, зростанням безробіття, накопиченням товарів у сфері торгівлі тощо і продовжується до встановлення відносної ринкової рівноваги.

Оскільки криза є багатоаспектною (криза надвиробництва, платіжна, фінансова, валютна тощо), то її виникнення спричинене комплексом внутрішніх суперечностей. Найглибиннішою з них є економічна суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів.

Криза виникала кожні 10—11 років, матеріальною основою такої періодичності було масове оновлення основного капіталу.

Скорочення виробництва під час кризи триває доти, доки встановиться ринкова рівновага, тобто відповідність попиту і пропозиції, а отже, послабиться гострота основної суперечності. Після цього кризовий спад припиняється і економіка входить у фазу депресії.

Депресія (лат. deprimo — придушую) — застій у розвитку народного господарства, в межах якої відбуваються поступове відновлення перерваних кризою зв'язків, переливання капіталу у перспективніші галузі, починається  масове оновлення основного капіталу.

Пожвавлення — зростання виробництва в обсягах, які були досягнуті перед кризою.

Під час пожвавлення відновлюється докризовий рівень економічного розвитку й готується майбутнє піднесення.

Піднесення — швидке зростання виробництва, яке супроводжується скороченням безробіття, розширенням обсягів кредиту та ін., внаслідок чого економіка виходить на рівень, який перевищує попередні рівні.

Вершиною піднесення є бум - короткотермінове піднесення виробництва, торгівлі, банківської діяльності тощо.

За своїм змістом середні цикли - це економічні цикли процесу відтворення.

Матеріальною основою циклічності відтворювального процесу є фізичне оновлення основних засобів виробництва, насамперед їхньої найактивнішої частини - знарядь праці.

Циклічність, зумовлена оновленням основних виробничих фондів, не обов'язково призводить до кризового спаду виробництва. Самі по собі старіння та фізична заміна зношених засобів виробництва не є безпосередніми причинами кризи.

Матеріальною основою коротких циклів є процеси, що відбуваються безпосередньо у сфері грошових відносин. Граничними пунктами малих циклів є грошові кризи.

Економічне зростання прискорюється, поліпшуються всі показники ринкової кон'юнктури, передусім збільшується платоспроможний попит. Це сприяє зростанню товарних цін, збільшує прибутки і стимулює пропозицію. Особливо значних розмірів досягають кредитно-фінансові операції, а також спекулятивні операції на біржах, але саме в цей найсприятливіший для економіки період в її надрах зріють передумови майбутнього спаду.

Антициклічне регулювання економіки — свідомі й цілеспрямовані дії держави, а частково могутніх корпорацій і наднаціональних органів, на промисловий цикл з метою зменшення глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон'юнктури і підвищення темпів економічного зростання.

2. Найбільш складною і суперечливою фазою економічного циклу є
криза. З одного боку, вона несе в собі величезну руйнівну силу - скорочення
виробництва, масові банкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня,
наступ на соціальні завоювання трудящих і демократію, неминучу політичну
напруженість. Конструктивна функція кризи - циклічні коливання ділової
активності є однією з умов економічного зростання, а сама криза — дуже
активною інтегральною частиною творчого процесу. Криза розчищає шлях для нового витка розвитку — прискорення технічного  і технологічного оновлення виробництва, структурної перебудови  економіки,  підвищення ділової активності.

Причини економічної кризи

Д. Рікардо  - несправедливість у розподілі багатства

С.де Сісмонді  - недоспоживання народних мас, невідповідність між виробництвом і   споживанням способу виробництва – суперечність між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичним характером привласнення результатів виробництва.

К. Маркс  - основна причина кризи – суперечність капіталістичного

Дж. Кейнс  - пояснював економічні кризи дією основного психологічного закону, згідно з яким люди "спільні, як правило, збільшувати поживання із зростанням доходів, але не такою мірою, якою зростає дохід".

Суперечність капіталістичного способу виробництва

Конкретною формою прояву цієї глибини суперечності було протиріччя між зростаючими масштабами виробництва і відносним звуженням платоспроможного попиту населення. Кожен капіталіст намагався знизити заробітну плату до мінімуму, а тому зменшувався платоспроможний попит населення за неконтрольованого масового виробництва товарів на невідомий ринок. Таким чином виникла криза надвиробництва, яку посилила диспропорційність розвитку економіки.

Економічна система суспільства, яка ґрунтується на вільній конкуренції, була здатна автоматично відновлювати порушену рівновагу у відтворювальному механізмі.

Головне завдання держави під час криз полягає в сприянні швидкому вирівнюванню суперечностей, переходу до пожвавлення і піднесення.

Антициклічне регулювання — комплекс форм та засобів централізованого впливу держави, спрямованих на послаблення циклічних коливань, глибини економічної кризи. Об'єктами такого регулювання є обсяг платоспроможного попиту й інвестиційний процес, а його основними інструментами - грошово-кредитна політика держави та бюджетне регулювання. Щоб прискорити вихід з кризи, держава знижує норму відсотка.

Економічна рівновага - такий стан економіки, за якого досягаються стійке врівноваження взаємодіючих структур, що протистоять одна одній, їхнє взаємне збалансування. Економічний розвиток може бути поданий як циклічний рух від рівноваги, що склалася, до її порушення і далі до формування нової рівноваги на більш високому рівні — рівноваги більш високого порядку.

3. В економічній літературі за критерієм тривалості розрізняють три типи циклічних коливань:

— довгі економічні цикли, які тривають 48—55 років;

— середні економічні цикли тривалістю 7—11 років;

— короткі економічні цикли тривалістю 3—4 роки.

Основою довгих економічних циклів (довгих хвиль в економіці) є процес якісних змін базисних поколінь машин і технологій, транспортних засобів, великих споруд тощо у провідних галузях економіки. Зокрема, перед початком і на початку довгої хвилі відбувається відчутний прогрес у технології, якому передують значні технічні відкриття.

Виділена М. Кондратьєвим хвиля піднесення (кінець 80-х років XVII ст. до 1810—1817 pp.) збігається з періодом розгортання промислової революції кінця XVIII — першої половини XIX ст.

У XIX ст. коливання в межах першого довгого економічного циклу були значною мірою пов'язані зі створенням парового автомобіля, з обсягами будівництва залізниць. Наприкінці XIX ст. центром економічних коливань стає обробна промисловість (автомобілебудування, літакобудування, створення двигунів внутрішнього згорання та ін.).

Основою третього циклу є масове виробництво товарів широкого вжитку, особливо тривалого користування, завершився перед початком розгортання НТР (до середини 50-х років XX ст.), і почався четвертий цикл. При цьому хвиля піднесення тривала з 1949 по 1966 p., після чого почалася хвиля спаду. Однак упродовж трьох довготривалих циклічних коливань існував технологічний спосіб виробництва, що базувався на машинній праці. Тому всі три хвилі доцільно об'єднати в один загальний технологічний цикл тривалістю понад 160 років. Його матеріальною основою є три етапи розвитку технологічного способу виробництва: становлення і формування; функціонування; поступовий занепад і створення передумов для появи нового загального технологічного циклу, що почався із середини 50-х років і базується на автоматизованій праці. Матеріальною основою середніх економічних циклів є масове оновлення основного капіталу, а основою коротких економічних циклів — масове оновлення товарів тривалого користування.

4. Економічна криза, яка відбулася в Україні в 90-ті роки XX ст., мала певні особливості,  що відрізняють її від інших.

На відміну від класичної кризи в Україні, як і в інших країнах СНД, з кінця 1990 р. відбувалась не криза надвиробництва, а криза недовиробництва. За своїми масштабами вона не має аналогів у світі.

Причини економічної кризи в Україні доцільно поділити на три основні групи: успадковані від СРСР; ті, що постали з часу проголошення незалежності України; причини, зумовлені процесом трансформації існуючої економічної системи.

Причини економічної кризи, успадковані від СРСР:

1. Майже повне, або тотальне, одержавлення економіки, власності. Це в підсумку спричиняло надзвичайно низьку конкурентоспроможність товарів промисловості СРСР на світових ринках (лише до 12%), експорт на ці ринки переважно енергоносіїв (майже 70%), наявність затратної економіки.

2. Наявність глибоких диспропорцій в економіці. Економіка була орієнтована не на людину, а на виробництво заради виробництва.

3. Антидемократичний характер управління державною власністю і державними підприємствами.

4. Зосередження 95% всієї власності, розташованої в Україні, в руках загальносоюзних міністерств і відомств, що, зокрема, зумовлювало нехтування екологічною безпекою.

5. Відчуження працівників від засобів виробництва і результатів праці, від самого процесу праці. Відсутність дієвих стимулів до праці, панування «зрівнялівки», відчуження від управління власністю, від економічної влади на підприємстві найбільше виявлялося в масовому її розкраданні.

6. Значна мілітаризація економіки.

7. Надмірна централізація при перерозподілі національного доходу через державний бюджет.

8. Політика пограбування села.

9. Значна монополізація економіки.

10. Величезне фізичне та моральне зношування основних фондів, низька продуктивність праці (фізичне зношування становить майже 60%, моральне — до 90%).

Причини економічної кризи, що постали з часу проголошення незалежності:

1. Розрив господарських зв'язків з країнами колишнього СРСР.

2. Відсутність науково обґрунтованої стратегії трансформації командно-адміністративної системи в розвинутішу і досконалішу економічну систему, тобто невизначеність моделі такої трансформації.

3. Руйнування державного управління економікою і запровадження недосконалих ринкових важелів за домінування державної власності.

4. Ухвалення численних непрацюючих або руйнівних за наслідками законів, відсутність надійного механізму реалізації багатьох законів.

5. Непродумане впровадження купона (без відповідної наукової концепції).

6. Шокова лібералізація цін і ліквідація та знецінення трудових заощаджень.

7. Придушення національного виробництва, майже цілковита втрата внутрішнього ринку. Свідченням цього є засилля імпортних товарів.

8. Відсутність комплексної військово-технічної політики держави, узгодженої з соціально-економічною політикою, руйнівний і майже некерований характер конверсійних процесів.

9. Доларизація української економіки.

10. Прийняття численних декретів, постанов уряду тощо, які поставили у невигідне становище виробника, а вигідніше — посередника.

11. Відсутність надійної фінансово-банківської системи, раціонального регулювання НБУ діяльності комерційних банків.

12. Кримінальний характер роздержавлення й приватизації.

13. Масовий відплив капіталу за кордон.

14. Відсутність сприятливого інвестиційного клімату в Україні.

15. Значне зростання управлінського апарату.

16. Майже цілковита відсутність політики структурної перебудови господарства.

17. Стрімке подорожчання енергоносіїв.

18. Відсутність науково обґрунтованих податкової, наукової, промислової політики, політики ціноутворення.

19. Отримання значних кредитів на невигідних умовах (для закупівлі товарів тощо) та їх непродуктивне використання.

20. Значні витрати на відшкодування збитків від Чорнобильської катастрофи.

Причини економічної кризи, зумовлені процесом трансформації існуючої економічної системи. Кардинальні перетворення зумовлюють наявність перехідного етапу, який триває більший чи менший період часу. Світовий досвід свідчить, що цей етап, як правило, супроводжується кризовими явищами різної глибини і характеру. Щоб послабити такі негативні аспекти, необхідний науково виважений вибір стратегічного курсу і механізму реалізації перетворень.

Тема 4.3 Відтворення й зайнятість трудових ресурсів

1. Відтворення робочої сили. Система відтворення трудових ресурсів, її
основні елементи. Законодавство України про зайнятість трудових ресурсів і
соціальний захист трудящих.

2. Ринок праці.  Робоча сила як товар.  Попит, пропозиція, ціна й
конкуренція на ринку робочої сили.

3. Безробіття:   суть,   причини   і   форми.   Теорія   народонаселення
Т. Мальтуса.

1. До складу національного багатства країни належать не лише створені й накопичені матеріальні блага, а й сукупність потреб, здібностей, творчих обдаровань людей, ступінь вправності населення, рівень освіти, майстерності тощо. Ці питання є складовими проблеми народонаселення.

Залежно від вікової структури люди є власниками, споживачами, виробниками матеріальних і духовних благ, вони також виконують функцію відтворення людського роду. Найбільше значення для соціально-економічного прогресу суспільства має населення працездатного віку. Цей вік встановлює держава з урахуванням національних, культурних, історичних традицій тощо. Тому в різних країнах він неоднаковий. В Україні повнолітніми є особи, яким виповнилося 18 років. Працездатний вік починається переважно у більш ранньому віці, але при цьому встановлюються менша тривалість робочого дня і нижчий рівень оплати робочої сили.

Народонаселення — сукупність індивідів, які відповідно до соціобіологічної та економічної сутності людини здійснюють власну життєдіяльність у межах певного ладу, вступають між собою у суспільні відносини (економічні, політичні, правові, сімейні, національні, культурні тощо).

Особливістю світових демографічних процесів в останні століття є те, що між зростанням виробництва, поліпшенням життєвого рівня і зростанням кількості населення існує тісний взаємозв'язок.

Зайнятість — система соціально-економічних відносин між людьми, що виникає в процесі їх діяльності, зорієнтованої на задоволення своїх потреб, а також при забезпеченні працездатного населення робочими місцями та здійсненні розширеного відтворення робочої сили.

Відповідно до Закону України «Про зайнятість», прийнятого Верховною Радою України у 1991 р., до зайнятих належать особи:

1) які працюють за наймом, працюють самостійно (інженерно-технічні працівники, підприємці, творчі працівники, члени кооперативів, фермери);

2) обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, громадських об'єднаннях;

3) які проходять дійсну службу у Збройних силах;

4) які одержують професійну підготовку або перепідготовку з відривом від виробництва, учні та студенти денних форм навчання;

5) направлені на виконання громадських оплачуваних робіт;

6) ті, що виховують малолітніх дітей, доглядають за хворими та людьми похилого віку;

7) громадяни інших країн, які працюють у народному господарстві України.

Робоча сила — сукупність фізичних, розумових і організаторських властивостей людини, набутих знань і досвіду, які вона застосовує у процесі виробництва для створення необхідного і додаткового продукту.

За сучасних умов здійснюється активне регулювання ринку робочої сили. Держава впливає на попит робочої сили через розвиток державного підприємництва, створення й реалізацію програми громадських робіт (будівництво доріг, мостів тощо), надання премій підприємцям за створення робочих місць в економічно відсталих районах, підготовку та перепідготовку кадрів та ін. Регулювання державою пропозиції робочої сили здійснюється через скорочення тривалості робочого дня, розвиток освіти, охорони здоров'я, допомогу безробітним, їх перекваліфікацію, створення бірж праці тощо.

Закон України "Про зайнятість населення" визначає правові, економічні та організаційні засади зайнятості населення, захист його від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави щодо реалізації громадянами права на працю.

Для реалізації політики зайнятості населення створюється державна служба зайнятості. її функції:

  •  аналіз і прогноз попиту і пропозиції на робочу силу. Інформує
    населення і державні органи управління про стан ринку праці;
  •  консультація громадян, власників підприємств, установ і організацій
    про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги до професії та інші питання;
  •  веде облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань
    працевлаштування;
  •  надає допомогу громадянам у підборі роботи і власникам у підборі
    працівників;
  •  організує професійну підготовку і перепідготовку громадян у
    системі служби зайнятості або направляє їх у інші заклади освіти;
  •  надає   послуги   з   працевлаштування   і   професійної   орієнтації працівників, що вивільняються, і незайнятому населенню;
  •  реєструє безробітних і надає їм у межах своєї компетенції допомогу, в
    тому числі грошову;
  •  бере участь у підготовці перспективних і поточних державних і
    територіальних програм зайнятості та заходів із соціального захисту різних груп населення від безробіття.

Соціальна політика — комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, спрямованих на послаблення нерівномірності у розподілі доходів та майна, на захист населення від безробіття, зростання цін, знецінення трудових заощаджень тощо.

Основні напрями соціальної політики:

1) захист рівня життя населення застосуванням різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації;

2) надання допомоги багатодітним сім'ям;

3) надання допомоги у разі безробіття;

4) проведення   політики   соціального   страхування,   встановлення
мінімальної плати для працюючих;

5) розвиток освіти, охорони здоров'я, довкілля переважно за рахунок
держави;

6) проведення активної політики, спрямованої на здобуття кваліфікації,
гарантію трудової діяльності.

2. Ринок праці означає надання прав кожній людині на вільний продаж
своєї робочої сили за власним бажанням і вибором на засадах трудового
найму. Заробітна плата працівників залежить від вартості робочої сили,
попиту та пропозиції на це.

Об'єктом купівлі-продажу робоча сила стає за умов існування, з одного боку, вільного вибору професії або виду діяльності, з іншого - вільного вибору між зайнятістю і незайнятістю в суспільному виробництві.

Невіддільним атрибутом ринку праці є безробіття.

3. Безробіття – соціально-економічне явище, коли частина працездатного населення не може знайти роботи , стає відносно надлишковою , поповнюючи резервну армію праці.

У Законі Україні "Про зайнятість населення" безробітними вважаються працездатні громадяни у працездатному віці, які через не залежні від них обставини не мають заробітку і трудового доходу, зареєстровані у державній службі зайнятості як особи, що шукають роботу.

Причини безробіття

  1.  Теорія Мальтуса пояснює безробіття надто швидким зростанням
    чисельності населення, яке випереджує збільшення кількості засобів до
    існування. Позбутися  безробіття, вважав Т. Мальтус, можна тільки завдяки
    війнам, епідеміям, свідомому обмеженню народжуваності та ін. У даному разі                                                                    людина розглядається лише як біологічна істота, а отже ототожнюється з
    явищами тваринного світу.
  2.  Технологічна  теорія.   Причиною  безробіття   є  прогрес  техніки,
    технічні   зміни   у   виробництві.   Боротися   з   безробіттям   слід   шляхом
    обмеження технологічного прогресу.
  3.  Кейнсіанська теорія. Причиною безробіття є недостатній попит на
    товари. Це зумовлено схильністю людей до заощадження і недостатніми
    стимулами до інвестицій. Ліквідувати безробіття можна, стимулюючи попит
    та   інвестиції   держави.   Особливу   роль   у   цьому   відводять   зниження
    позичкового відсотка. Засобом боротьби з безробіттям Дж. Кейнс вважав
    збільшення інвестицій та розширення громадських робіт.
  4.  Марксистська теорія трактує безробіття як закономірність розвитку
    капіталістичного способу виробництва, насамперед законів конкурентної
    боротьби, що змушують капіталістів збільшувати інвестиції, вдосконалювати
    техніку.  А це  призводить до  зростання  витрат на засоби виробництва
    порівняно з витратами на робочу силу. Таким чином збільшується органічна
    будова капіталу і зростає безробіття. Це явище також пов'язане з циклічним
    розвитком економіки, з процесом нагромадження капіталу і називається
    всезагальним законом капіталістичного нагромадження.

К. Маркс обґрунтував капіталістичний закон народонаселення, згідно з яким утворення і зростання промислової резервної армії праці є характерною рисою економіки, яка ґрунтується на капіталістичній власності.

Типи безробіття

  1.   добровільне - тип безробіття, який існує за наявністю вільних
    робочих місць;
  2.  "природне" безробіття - тип безробіття, який практично не може
    бути ліквідований за існуючої економічної системи. Його форми:

- фрикційне - зумовлене міжрегіональними, професійними та віковими
переміщеннями частини працездатного населення;

- структурне   безробіття  зумовлене   структурними  зрушеннями  в
економіці, науково-технічним прогресом, змінами в структурі споживчого
попиту.

3) найпоширенішим типом соціального безробіття є вимушене - тип
безробіття, за якого людина працездатного віку має достатню кваліфікацію,
хоче працювати, але з незалежних від неї причин не може знайти роботу.
Його форми:

  •  поточне  (плинне) - зумовлене  циклічним  характером розвитку
    економіки, кризами надвиробництва і недовиробництва;
  •  аграрне – зумовлене розоренням дрібних товаровиробників у сільському господарстві, їх неспроможністю прогодувати себе і сім'ю за рахунок праці на селі;
  •  застійне - визначається нерегулярністю зайнятості окремих категорій
    населення(сезонні роботи, надомна праця )

4) Розрізняють також технологічне (зумовлене впровадженням нової
техніки і технології) і конверсійне (скороченням).

Безробіття заподіює значних економічних збитків державі. Згідно із законом Оукена, збільшення безробіття на 1% призводить до втрати річної продукції більш як на 2%, а щорічний приріст ВПП в обсязі 2,7% утримує частку безробітних на постійному рівні. На безробітних це справляє значний психологічний тиск, збільшує кількість серцевих захворювань, трагічних випадків. Втрата робочого місця в розвинутих країнах рівнозначна за психологічним впливом смерті близького родича.

За переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки значно зростатиме кількість безробітних, втрачатиметься впевненість у майбутньому тощо. Це вимагає проведення активної соціальної політики на рівні держави, підприємства.

Соціальна політика сучасної держави — комплекс соціально-економічних заходів держави та організацій, спрямованих на послаблення нерівності у розподілі доходів та майна, на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень та ін.

Головними напрямами проведення соціальної політики є:

1) зменшення нерівностей у розподілі багатства;

2) захист рівня життя за допомогою різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації;

3) надання допомоги найбіднішим сім'ям;

4) надання допомоги у разі безробіття;

5) здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих;

6) розвиток освіти, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища переважно за рахунок держави;

7) здійснення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації, гарантування процесу трудової діяльності відповідно до чинного законодавства (дотримання тривалості робочого дня, надання оплачуваних відпусток, створення профспілок тощо) та ін.

Головними принципами соціальної політики є: оптимальне поєднання соціальної справедливості та ефективності; дотримання життєво необхідних соціальних стандартів (освіти, охорони здоров'я та ін.).

Соціальний захист населення забезпечують також підприємства (або підприємці) та наймані працівники через профспілкові організації.

Головними засобами подолання нерівності у розподілі доходів і майна є прогресивний подохідний податок і соціальні витрати держави.

При встановленні мінімального рівня заробітної плати документи МОП рекомендують враховувати потреби працівників та їх сімей, вартість житла, соціальні пільги, рівень інфляції, а також показники, які впливають на рівень зайнятості (наприклад, рівень продуктивності праці, кількість безробітних та ін.).

Важливим елементом програми соціального захисту населення є регулювання заробітної плати

Тема 4.4  Основи теорії державного регулювання економіки

  1.  Історичні передумови і необхідність державного регулювання економіки
  2.  Суть ринкової, соціальної ринкової та змішаної економіки
  3.  Господарський механізм та економічні функції держави
  4.  Теорії економіки тоталітарної держави
  5.  Кейнсіанська і неокласична моделі регулювання економіки
  6.  Основні форми і методі регулювання економіки

  1.  В різні часи економічна роль держави в господарському житті країн світу змінювалась.

 Державне регулювання економіки — комплекс форм та засобів централізованого впливу на розвиток економічних об'єктів і процесів для стабілізації економічної системи та її розширеного відтворення.

Державне регулювання здійснюється передусім через здійснення антициклічної, регіональної, інвестиційної, амортизаційної, структурної, грошово-кредитної, фінансово-бюджетної, антиінфляційної, валютної, митної, цінової, соціальної, екологічної та інших форм економічної політики.

Методи державного регулювання: економічне регулювання; правове регулювання; адміністративне регулювання.

Економічне регулювання передбачає використання лише економічних важелів. Його поділяють на пряме (за допомогою державних закупівель товарів і послуг, державного цільового фінансування тощо) і непряме (за допомогою антициклічної, інвестиційної та інших форм політики).

Правове регулювання здійснюють внаслідок прийняття та вдосконалення правової бази (відповідного комплексу юридичних законів та поправок до них тощо).

Адміністративне регулювання передбачає використання заходів заборони (наприклад, заборона будівництва підприємств на певних територіях), дозволу (наприклад, дозволу державним підприємствам базових галузей промисловості займатися туристичним бізнесом) і примусу (примусове закриття четвертого блоку Чорнобильської АЕС). За допомогою адміністративних заходів проводяться грошові реформи та інші заходи.

Головні причини збоїв у ринковому механізмі можна об’єднати в такі чотири групи: зовнішні економічні ефекти, суспільні блага, факти неподільності, монополізм.

Зовнішні економічні ефекти – це витрати, що є зовнішніми для учасників процесу виробництва (забруднення навколишнього середовища).

Суспільні блага – споживаються усіма членами суспільства, порівну і часто колективно. До них належать: оборона, охорона суспільного порядку, державне управління, енергетична система.

Факти неподільності. В умовах ринку економічно і соціально не завжди доцільно, щоб в певних галузях, сферах діяльності існувала конкуренція. Це зумовлено тим, що остання дає свободу вибору обсягу підприємств. Якщо ж потужності у суспільстві доцільно з економічної точки зору довести до мінімуму, виникають факти неподільності („Природна монополія”) .

Монополізм створює ринок, призводить до того, що ціни зростають при штучному зменшенні обсягів виробництва. Необхідне втручання держави.

Усі реально існуючі розвинені економічні системи є системами, які поєднують у собі ринкові засади, ґрунтуються на об’єктивних законах ринку (попиту і пропозиції, конкуренції, вільного ціноутворення) і механізмі державного регулювання.

    2. У розвиненому світі склалося кілька моделей ринкового господарства. Можна згрупувати в три:

Вільна ринкова економіка (США) – незначне втручання держави і всебічна підтримка підприємництва. Податки та державні витрати по відношенню до ВВП США менші, ніж у інших країнах. Державна власність  у промисловості незначна.

Соціально-орієнтована ринкова економіка (Західна Європа) – суттєве втручання держави в економіку. Вона відіграє головну роль у розподілі прибутків через програми державних видатків на соціальні потреби. Розкинена система соціального забезпечення. Державні витрати отримують безробітні, пенсіонери та інші категорії населення.

Державно-керована ринкова економіка (Японія, Східна Азія) – тісна взаємодія держави і бізнесу, особливо у розміщенні капіталів. Індикативне планування ґрунтується на узгодженні уряду і фірм. Бізнесмени разом з міністерствами розробляють стратегічні напрями розвитку економіки та визначають ключові галузі для вкладання капіталів. Державне соціальне забезпечення в Японії відсутнє. Цю функцію виконують фірми.

Змішана економіка – співвідношення управління механізмів ринкового саморегулювання і держави.

   3. Державне регулювання – комплекс форм і засобів централізованого впливу на розвиток економічних об’єктів і процесів з метою стабілізації та пристосування існуючої економічної системи до умов, що здійснюються, зокрема пристосування економічних відносин і господарського механізму до законів та потреб розвитку продуктивних сил.

Регулюючі функції держави в ринковій економці зводяться до трьох основних – законодавчої, стабілізуючої, розподільної.

Законодавча функція передбачає, що держава розробляє систему економічних, соціальних та організаційно-господарських законів і постанов, які створюють певні „правила гри”, тобто правові засади ринкової економіки.

Стабілізуюча функція полягає у підтриманні високого рівня зайнятості та цінової рівноваги, а також стимулюванні економічного зростання.

Розподільна функція пов’язана, з одного боку, з досягненням більш справедливого розподілу доходів у суспільстві, а з іншого – з більш ефективним розміщенням ресурсів у ринковій економіці.

Сучасна реальна ринкова система органічно поєднує вільну конкуренцію і важелі державного регулювання, які й утворюють регульовану соціально орієнтовану економіку.

 

        4. Теорії економіки тоталітарної держави

Командна економіка (командно-адміністративна, соціалістична, планова). Ця модель економічної системи була втілена в колишньому СРСР.

Командне господарство характеризується:

  1.  Одержавленою суспільною власністю практично на всі матеріальні ресурси;
  2.  Централізованим регулюванням економіки на основі державних директив і планів;
  3.  Централізованим розподілом матеріальних ресурсів між підприємствами;
  4.  Одержавленням робочої сили і централізованим вирішенням питань підготовки і використання працівників окремих професій на підприємствах, у районах; застосуванням примусових методі активізації працівників, а в недалекому минулому СРСР – наявністю архаїчних типів експлуатації людини людиною, як античний („Табірна економіка”, де в окремі періоди радянського режиму експлуатувалася праця 11-14 млн. чоловік, або 25% зайнятих у галузях матеріального виробництва) і кріпосницький („Казармена економіка” для 35 млн. селян та близько 3 млн. спецпоселенців), як наслідок – відсутністю матеріальної заінтересованості більшості працівників у результатах своєї праці;
  5.  Централізованим регулюванням виробничого національного продукту, встановленням обов’язкових співвідношень і основних народногосподарських пропорцій;
  6.  Існуванням величезного бюрократичного апарату управління.

5. Кейнсіанська і неокласична моделі регулювання економіки

В 30-х рр., коли розроблялась „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” Дж. М. Кейнса, проблема – знайти методи, що забезпечують вихід з кризи, створити умови зростання виробництва і запобігання масового безробіття. Це теорія ефективного попиту. Теорія Кейнса передбачає активне втручання держави в економіку. Інструменти регулювання:

  •  Знищити відсотки за кредити => збільшення інвестицій;
    •  Збільшити державні витрати, підвищити капіталовкладення, розширити державні закупки товарів;
    •  Збільшити ефективність капіталовкладень.

В результаті, стверджував Кейнс, Розшириться виробництво, зменшиться безробіття.

Неокласична модель регулювання економіки (монетаризм).

З другої половини 70-х – початку 80-х рр. йшов інтенсивний пошук нових підходів регулювання економіки. Головною стала проблема інфляції за одночасного зниження виробництва. Ця ситуація отримала назву стагнації. Відповідно до кількісної теорії грошей на перший план висувається стабільна емісія грошей. Основні положення концепції:

1. Сталість ринкового господарства;

2. Кількість державних регуляторів скорочується до мінімуму;

3. Головний регулятор – грошова емісія => збільшення витрат споживачів => повне завантаження потужностей =>а потім зростання цін;

  1.  Проведення довгострокової грошової політики.

6. Методи державного регулювання:

  1.  Адміністративні (прямі);
  2.  Економічні (непрямі).

Адміністративні методи:

  •  Законодавча та екологічна діяльність держави;
  •  Державні закупівлі, транспортні платежі;
  •  Індикативне планування, розробка і реалізація цільових програм;
  •  Прямий державний контроль над монопольними ринками;
  •  Адміністративне регулювання певних процесів економічного життя.

Економічні методи:

  •  Податки (через податки держава формує бюджет). Кошти державного бюджету витрачається на розвиток певних галузей, виробництво товарів та продуктів харчування, здійснення різноманітних видів діяльності;
  •  Грошово-кредитна система (визначаючи кількість грошової маси в обігу, обсяг кредитів, рівень відсоткових ставок, держава активно впливає на кон’єктуру ринку).

Напрями державного регулювання:

  1.  Регулювання кредиту;
    1.  Регулювання інвестицій;
    2.  Регулювання податків;
    3.  Регулювання цін;
    4.  Регулювання умов праці;
    5.  Регулювання сільського господарства;
    6.  Індикативне планування;
    7.  Регулювання зовнішньоекономічних зв’язків.

Розділ 5 Світове панування

Тема 5.1Тенденції розвитку світового господарства

  1.  Світове господарство: поняття, основні етапи розвитку
  2.  Глобальні економічні проблеми
  3.  Основні форми економічних зв’язків. Інтернаціоналізація господарського життя й економічна інтеграція. Вивіз капіталу. Світова торгівля
  4.  Світова валютна система

    1. Світове господарство – це сукупність національних господарств та економічних взаємозв’язків між ними, або сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях.

Необхідність економічних зв’язків між країнами:

  1.  Виживання в умовах надмірного нарощування ядерного потенціалу і загрози ядерної війни;
  2.  Розгортання науково-технічної революції;
  3.  Необхідність спеціалізації та кооперування виробництва на міжнародному рівні;
  4.  Розв’язання глобальних проблем, екстремальні ситуації, спільне освоєння багатств Світового океану та космосу і т.д.

    

  1.  Глобальні проблеми:
    1.  Відвернення світової ядерної війни та забезпечення стабільного миру;
    2.  Необхідність ефективної та комплексної охорони довкілля;
    3.  Ліквідація відсталості країн, що розвиваються;
    4.  Продовольча, сировинна, енергетична та демографічна проблеми;
    5.  Ліквідація хвороб;
    6.  Раціональне використання глибин Світового океану та мирне освоєння космічного простору;
    7.  Проблема розвитку самої людини, охорони її прав, перспективи забезпечення її гідного майбутнього.
    8.  
  2.  Основою світового господарства є міжнародний поділ праці, на базі якого розвиваються такі форми міжнародних економічних відносин, як міжнародна торгівля, міжнародний рух капіталів, міжнародна міграція робочої сили та міжнародна економічна інтеграція.

Світовий ринок – сукупність національних ринків окремих країн у взаємодії, пов’язаних між собою стійкими товарно-грошовими відносинами.

Державне регулювання зовнішньої торгівлі:

  1.  Протекціонізм – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції та сприяння національним кампаніям у проникненні на зовнішній ринок.
  2.  Лібералізм – державна політика, спрямована на зниження митних тарифів та інших обмежень у зовнішній торгівлі.

Міжнародний рух капіталу. Суб’єкти вивезення капіталу – ТНК, держави та наддержавні органи.

Форми вивезення капіталу – підприємницький і позичковий. Вивезення підприємницького капіталу означає інвестиції у промисловість, транспорт, с \ г та банківські підприємства. Позичковий капітал вивозять у формі коротко- або довготермінових позичок і кредитів.

Міжнародна економічна інтеграція. Утворення та функціонування Європейського економічного співтовариства .Маастрихтським договором 1991р. Було утворено Європейський союз. Результати діяльності ЄС:

  •  закладення основ митного союзу;
  •  надання права вільного пересування в межах співтовариства без паспортів і віз громадянам інтегрованих країн;
  •  взаємне визнання свідоцтв і дипломів про освіту;
  •  проведення спільної с \ г політики;
  •  надання пільг компаніям у здійсненні взаємних інвестицій;

  •  досягнення значного прогресу щодо вільного переміщення товарів і послуг, робочої сили та капіталів;
  •  введення єдиної валюти – євро.

4. Світова валютна система виникла наприкінці  ХІХ ст.

Бреттон-Вудська валютна система (1944р.). Елементи:

  1.  функціонування золото-доларового стандарту.
  2.  Фіксація ринкових курсів валют у межах не більше 1% від золотих та доларових паритетів.
  3.  прирівнювання  долара до золота на основі фінансової ринкової ціни на золото.
  4.  взаємна оборотність усіх валют.

Органом валютного регулювання став МВФ.

Ямайська валютна система(1976р.). Принципи:

  1.  перехід до плаваючих курсів та перетворення СДР на світовий грошовий еталон. Багато-валютний стандарт.
  2.   юридичне закріплення процесу демонетизації золота.
  3.  посилення міждержавного валютного регулювання.

Тема 5.2 Економіка України та її місце у світовому господарств

1. Загальні дані

2.Головні напрями ефективного інтегрування України у світовому господарстві

3. Перспективи розвитку української економіки

1. Економіка України – 35-а економіка світу за розміром ВВП та ППС(2009). ВВП на душу населення 6700 доларів США(2009). Зростання ВВП у 2010 році оцінюється в 4.3%. Борг України в березні 2010 році досяг 93,5% від ВВП на 1 липня 2010 становить 3,7%.

     Найбільш розвинені в економічному відношенні регіони – Донбас, Придніпров’я , а також міста Київ, Одеса, Харків та Львів. У 2006 році найбільший внесок у реальний ВВП України вклала столиця – 17,5%, потім йдуть здебільшого промислові регіони – Донецька(13,3%), Дніпропетровська(9,6%), Харківська(5,9%), Запоріжська(4,6%), Одеська(4,6%), Луганська(4,4%) області.

   Західна Україна залишається традиційно більш аграрнім регіоном.

Україна займає одне з перших місць серед країн світу, в яких зовнішньоторговельний оборот збігається з ВВП. Це означає, що велика частка українського бізнесу так чи інакше пов'язана із зовнішньоекономічними операціями. На сьогодні від 40 до 56% ВВП доводиться на експорт. За даними міністерства економіки України, в створенні валового продукту лише 17% доводиться на кінцеві цикли виробництва, що автоматично робить економіку країни імпортозалежною на 80%. Об'єми експорту товарів, послуг і робіт  в 2002 р. зросли на 1,75 млрд. дол. США, або на 9,7% порівняно із 2001 р. Експорт товарів розвивався випереджаючими темпами - на 11,6%.

   Як і в попередні періоди, найбільшу частку в українському експорті займають чорні метали і вироби з них - 33,9% (6,72 млрд. дол. США), на другому місці - продукція машинобудування - 11,8% (2,34 млрд. дол. США), на третьому - продукція агропромислового комплексу - 9,2%(1,82 млрд. дол. США) . Позитивним підсумком експортної діяльності України в 2002 р. стало зростання питомої ваги продукції машинобудування і металообробки порівняно із 2001р.( з 12, до 14,4%).

     Відповідно в структурі вивозу товарів зберігається висока частка імпортної сировини, енергоносіїв, напівфабрикатів, що свідчить про зниження конкурентоспроможності українського експорту.

   Позитивні показники експорту продукції агропромислового комплексу (АПК) 2002 р. пояснюються рекордним урожаєм 2002 р. Експорт продукції АПК України за структурою представлений зерном, замороженим м'ясом, тобто сировиною. Відповідно висновків урядових аналітиків, реалізувати величезний експортний потенціал українського агропромислового комплексу украй складно з однієї причини: на світовому ринку ніхто не бажає мати ще одного конкурента. Прикладом є ситуація з експортом цукру. За неможливості розширити експорт цього продукту в Кабінеті Міністрів України розглядається питання про скорочення посівних площ під цукрових буряка. Для українських експортерів вже втрачений російський ринок збуту цукру, причому у багатьох випадках українські виробники витіснені з ринку не самими росіянами, а західними виробниками.

   На особливу увагу заслуговує збільшення ввезення харчових продуктів до України. Не дивлячись на те, що ринок харчових продуктів повинен регулюватися державою, ввезення молока і молочних продуктів до України зросло в 1,9 разів, м'яса і субпродуктів - у 3,4 рази. Можна сказати, що ситуація з м'ясними і молочними продуктами є наслідком масового знищення поголів'я худоби.

   Слід звернути увагу на проблеми вітчизняних металовиробників, які виникли через введення протекціоністських заходів урядом США і торгівельною війною з Росією. Не можна не погодитися з тим, що Росія вестиме торгівельну війну без серйозних втрат для себе, оскільки український імпорт з Росії має стратегічний характер. Росія може без важливих втрат скоротити об'єм українського експорту на 30-40%.

  У 2002 р. був певний і граничний об'єм експорту сталі і виробів з неї, вище за якій починається витіснення української продукції зі світових ринків. Без оволодіння конкурентоздатними видами високотехнологічної продукції подальше зростання українського експорту і збереження великого позитивного сальдо в зовнішньоекономічній торгівлі України будуть проблематичними. В умовах затоварювання на світових ринках зарубіжні ринки перш за все закриються перед постачанням сталі і метало виробів, випуск яких вже сьогодні значно перевищує вжиток.

  Відміна ЄС квот на постачання одягу і текстилю з України сприяло позитивним змінам в області. Основним ринком збуту текстилю з України є досить ємний європейський ринок. За 2002 р. спостерігається тенденція до зростання експорту продукції, виготовленої не з давальницької сировини, а з сировини власного виробництва.

Імпорт в 2002 р. товарів до України складав 16,9 млрд. дол. США і зріс порівняно із 2001 р. на 12% (з 1,8 млрд. дол. США). Основний об'єм товарів і послуг імпортувався з країн СНД - 54% і з Європи - 31% . Імпорт з країн СНД є значною мірою критичним (енергоносії, сировині) і, отже, його об'єм не знижуватиметься. Можна зробити висновок про те, що український ринок і далі залишатиметься привабливим для закордонного імпортера.

  Збільшення імпорту товарів народного вжитку на 38% свідчить про те, що, по-перше, після дворічного економічного спаду підвищився платоспроможний попит населення; по-друге, показує неоднозначність структури вітчизняного виробництва: лише 17% ВВП доводиться на товари кінцевого вжитку. Через це можливості уряду відносно захисту вітчизняного ринку таких товарів є дуже слабкими. І додатково український експорт дуже слабо діверсифікований: понад 50% його об'єму доводиться на металургію і хімічну промисловість . Така нераціональна структура українського експорту створює потенційну загрозу для конкурентоспроможності країни. Всі товари, імпортовані Україною в 2002 р., за деякими виключеннями, можна віднести до категорії критичного імпорту: всілякі види енергоносіїв, хімічна продукція, машини, механізми і папір. Безпеці економіки країни загрожує також її надмірна відвертість. Будь-які зміни на традиційних ринках збуту, не кажучи вже про глобальну світову кризу, можуть поставити економіку країни на межу знищення.

   В Україні все ще не створено резервів виробничих потужностей для гнучкого реагування на кон'юнктуру світового ринку, повільно відбуваються структурні зміни в економіці. Форми зовнішньоекономічної діяльності, структура зовнішньоторговельного обороту країни не відповідають сучасним вимогам. Зберігається надмірна залежність економіки регіонів від зовнішніх постачань енергоносіїв, стратегічної сировини і матеріалів. Існуючий господарський механізм ще недостатньою мірою стимулює розвиток виробництва, орієнтованого на експорт, і виробництва, яке заміщує експорт. Повільно здійснюються процеси диверсифікації і конверсії виробництва. Відсутні альтернативні ринки збуту продукції хімічної, металургійної, машинобудівної і сільськогосподарської областей.

   Подібна ситуація спостерігалася в країнах Північно-східної Азії, але відмітною особливістю «азіатських тигрів» є структура експорту: електроніка, автомобілі, морські судна - товари вищої міри переробки, чим вітчизняний метал і продукція хімічної промисловості.

   2. Інтеграція України повинна відбуватися по найбільш ефективних напрямах, які давали б можливість нашій країні забезпечити достатній рівень стабільності економіки і благополуччя населення. На думку різних учених, існують наступні дороги ефективної інтеграції України в світове господарство:

1- Визначення специфічних сфер співпраці з країнами інших континентів. Дана співпраця повинна здійснюватися на галузевій основі, а особливо в науково-технічній, енергетичній, продовольчій і екологічній сферах. Надзвичайно важливим кроком назустріч Європі повинні стати такі акції, як приєднання України до відповідних науково-технічних (наприклад, аерокосмічною, конструювання нових матеріалів), інформаційних і іншим програмам.

2- Участь в загальноєвропейському економічному просторі, який починає формуватися. При цьому необхідний перехід до ринку і визначення галузей виробництва, які складатимуть профіль міжнародної спеціалізації економіки України. Стимулювання цих галузей і виробництва методами ринкової економіки покажуть пріоритети зміни в народному господарстві. Вирішення вказаних завдань в подібному контексті можливо на принципі спільності інтересів європейських країн в забезпеченні політичної стабільності, створенні умов для ефективного функціонування загальноєвропейського економічного простору, а також вирішенні тих, що стоять перед всіма державами континенту екологічних проблем.

3- Максимально тісна взаємодія з організацією ЄС, її окремими спеціалізованими утвореннями, яка все більше і більше стимулюватиме процес включення економіки України в континентальні господарські структури і взаємозв'язки. Не можна не відзначити і той факт, що за останні роки саме з країнами ЄС Україна встановила найбільш тісні контакти по міжнародній кооперації виробництва на рівні основної господарської ланки у вигляді спільних підприємств, інших форм економічної взаємодії.

4- Лібералізація зовнішньої торгівлі, яка сприяла формуванню основних інструментів ринкового механізму, встановленню зв'язків між внутрішніми і зовнішніми цінами, включенню вітчизняних товаровиробників в конкурентну боротьбу на зовнішньому ринку і підвищення міжнародної конкурентоспроможності національного виробництва.

5- Вироблення чіткої позиції участі в Міжнародному валютному фонді, Світовому банку реконструкції і розвитку, Генеральній угоді після торгівлі і тарифів, Міжнародній організації праці, Усесвітній організації торгівлі, оскільки дані організації є ключовими в міжнародній фінансовій, торгівельній і соціальній регуляції.

6- Залучення іноземного капіталу у вже функціонуючі господарські об'єкти і створення іноземними інвесторами фірм і підприємств на території нашої країни. Подібні форми економічних стосунків сприяли б введенню у виробництво сучасних технологій, надали б імпульс прогресивним зрушенням в господарській структурі України, забезпечили б вихід на світовий ринок з конкурентоздатною продукцією.

7- Якісне поглиблення співпраці в Чорноморському регіоні. Для цього необхідне встановлення режиму вільного пересування товарів, капіталів і робочої сили, створення транспортно-комунікаційної інфраструктури. Україна має в своєму розпорядженні сприятливе геоекономічне положення: займає обширну територію на сході Європи, має вихід до Азовського і Чорного морів, знаходиться на перетині торгівельних шляхів з півночі на південь і із заходу на схід, має сухопутні і морські кордони з більшістю країн, зацікавлених в розвитку зони причорноморської інтеграції.

   Отже, питання про те, як і з ким інтегруватиме Україна залишаються відкритими. Ця тема обговорювалася під час круглого столу «Міжнародна інтеграція України і проект єдиного економічного простору». Володимир Дубровський, заступник директора Центру CASE-UKRAIN, запропонував: «відкрити наш ринок для європейських товарів і поставити вітчизняні компанії в умови жорсткої конкуренції». Саме це, на його думку, краще всього допоможе стати конкурентоздатними тим компаніям, які сьогодні такими не є. Для того, щоб цей удар не виявився смертельним, Ярослав Жалило, завідувач відділом Національного інституту стратегічних досліджень, запропонував: «вважати ринки країн СНД тим полігоном, де можна відточити методики і технології конкуренція, з якою ми можемо вийти на світовий ринок».

 Таким чином, вибір напряму інтеграції України в основному залежатиме від стратегічних цілей, які переслідуватиме наша країна на дорозі приєднання до світового економічного простору. Але незалежно від того, яке із запропонованих напрямів займе лідируюче місце в інтеграційній політиці України, відкритим залишається питання подолання основних проблем, які можуть значною мірою негативно вплинути на ефективну інтеграцію нашої країни в світове господарство.

3. Україна входить в першу п'ятірку найбільш перспективних економік світу, на рівні з такими країнами як Китай, Індія і Сінгапур. Про це заявив конгресмен від штату Нью-Йорк Майкл Грімм при відкритті другого етапу роуд-шоу національних проектів України в Нью-Йорку, повідомляє Державне агентство по інвестиціях і управлінні національними проектами України.

  За його словами, США повинні звернути увагу на потенціал України, адже існує безліч можливостей співпраці між нашими двома країнами, і таке партнерство є логічним. Конгресмен також перерахував ключові переваги України і найбільш перспективні галузі.

  "Є декілька сфер, в яких ми можемо побудувати міцну базу для партнерства: енергетична сфера, сільське господарство, туризм і інфраструктура. Я хотів би підкреслити, що сьогодні Україна володіє значним запасом природного газу, що може гарантувати світу альтернативу залежності від нафти. Цей потенціал дозволить Україні стати найважливішим гравцем в наступних 10-20 років ", - підкреслив М. Грімм.

  М. Грімм також відзначив головні тенденції економіки України. "Я довгий час стежив за розвитком України. На відміну від крупних економік, Україна демонструє показники зростання ВВП. США довгий час не може цього досягти і, як довели останні події, про зростання ВВП в Європі теж не варто згадувати. Одночасно очікується що приріст ВВП України складе 5,1% в 2011 році. Це, а також перспектива підписання Угоди про зону вільної торгівлі між ЄС і Україною є ключовими аргументами на користь інвестиційної співпраці між Україною і США ", - відзначив Н. Грімм.


Список джерел інформації

  1.  Воробьев Е.М. Экономическая теория в вопросах и ответах .Х.: 2002
  2.  .Гальчинській А.С. ,.Ефемко Т.С.,.ПолкінЮ.Т. Основи економічної теорії. –К: , 1995.
  3.  Державна программа приватизації майна державних підприємств К.: 1992
  4.  Закон про власність . К.: 1991 
  5.  Закон про підприємство . К.: 1991 
  6.  Лозова В.С. Методичні вказівки до вивчення основних категорії і законів курсу « Основи економічної теорії » 2002
  7.  Мочерний С.В. Економічна теорія . К.: 2001
  8.  Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії .К.: 2003


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

21269. Сложные зубчатые механизмы. Кинематическое исследование зубчатых и планетарных механизмов 180.5 KB
  ложными зубчатыми механизмами называются механизмы с зубчатыми передачами с числом зубчатых колес больше двух. Это могут быть механизмы с оригинальными структурными схемами или механизмы, образованные последовательным...
21270. ЛІКВІДАЦІЯ НАСЛІДКІВ НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЙ 146 KB
  РІНР і в мирний і у воєнний час проводяться: для порятунку людей надання першої медичної допомоги постраждалим і ураженим та евакуації їх у лікувальні установи; локалізації аварій і усунення ушкоджень які заважають проведенню рятувальних робіт; локалізації аварій які загрожують життю людей на АЕС хімічно небезпечних об’єктах енергетичних і комунальних мережах нафтоі газопроводах та інших об’єктах і мережах; забезпечення життєдіяльності міст і об’єктів господарювання; створення необхідних умов проведення відбудовних робіт. До...
21271. Організація цивільної оборони в сучасних умовах 259.5 KB
  2005 ВД Інжек 2005 Вступ Значна кількість великих катастроф що відбувалися на території України за останній час серед яких особливе місто займає Чорнобильська змістили пріоритети у призначенні Цивільної оборони від захисту населення в умовах воєнного часу на захист населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру від галузевого відомчого формування і функціонування на функціональні із за діянням усіх рівнів виконавчої влади принципи формування і реагування на надзвичайні ситуації. Про захист...
21272. Надзвичайні ситуації мирного часу. Основи класифiкаціï надзвичайних ситуацій 244.5 KB
  Засоби масовоï інформаціï майже щодня повідомляють про надзвичайні ситуаціï що відбуваються у світі: лісові пожежі повені землетруси цунамі обвали зсуви селеві потоки виверження вулканів урагани смерчі снігові й пилові бурі та інші стихійні лиха аваріï і катастрофи на підприємствах і транспорті що супроводжуються загибеллю людей руйнуванням населенних пунктів і об’єктів господарювання забрудненням і зараженням довкілля. Щорічно в нашій краïні виникають надзвичайні ситуаціï далі – НС природного та техногенного характеру що...
21273. НАДЗВИЧАЙНІ СИТУАЦІЇ ВОЄННОГО ЧАСУ 197 KB
  Непряму поразку люди і тварини можуть отримати від вторинних осередків ураження уламки зруйнованих будівель або уламків скла каміння та інших предметів що летять із великою швидкістю. Таке ураження людей можливе при надмірному тиску 3 кПа і більше. Осередок ядерного ураження в залежності від тиску у фронті ударної повітряної хвилі умовно поділяється на 4 зони зруйнування: повні сильні середні і слабкі.