5678

Історія економіки та економічної думки. Предмет і метод історії економіки та економічної думки

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

Предмет і метод історії економіки та економічної думки Поява історії економіки та економічної думки як самостійної учбової дисципліни в учбових планах і програмах провідних вузів України та країн Західної Європи було обумовлено необхідністю...

Украинкский

2012-12-17

1.3 MB

80 чел.

Тема 1. Предмет і метод історії економіки та економічної думки

Поява історії економіки та економічної думки як самостійної учбової дисципліни в учбових планах і програмах провідних вузів України та країн Західної Європи було обумовлено необхідністю узагальнити і проаналізувати всесвітньо-історичний досвід розвитку економічних процесів та формування економічної думки, дати науково обґрунтовану класифікацію та її інтерпретацію. На відміну від теоретичних наук, які оперують переважно абстрактними поняттями, дисципліна «Історія економіки та економічної думки» звертається, перш за все, до історичних фактів, вивчаючи, узагальнюючи і аналізуючи конкретні події, процеси, відносини, формування економічної думки в різних країнах в певні хронологічні періоди. Історія економіки та економічної думки – це не історія народного господарства і не історія тієї або іншої галузі економіки, а частина історії розвитку людства, народів різних країн в економічному аспекті, це економічні концепції головних шкіл і напрямків економічної думки. Тому головним об'єктом вивчення в цьому випадку стають не технологічні або виробничі процеси і відносини, а історико-економічні долі країн і їх народів, основні досягнення видатних учених-економістів. Головним суб'єктом, дійовою особою історії економіки та економічної думки є люди з їх неприборкним бажанням до пізнання нового, відкриття незвіданого, створення матеріальних умов, економічних способів організації відтворення матеріальних благ. Таким чином, предметом дослідження курсу «Історія економіки та економічної думки» є розвиток господарств світової цивілізації та їх наукове відображення в економічній думці.

1.1. Об'єкт історії економіки та економічної думки

Основними об'єктами вивчення дисципліни є:

1) економіка як цілісний господарський комплекс різних країн світу в його хронологічно послідовній еволюції, а також – такі основні його компоненти як провідні галузі економіки (торгівля, промисловість, сільське господарство, банківський та фінансовий сектори);

2) стан світової економіки в його хронологічному розвитку від найбільш ранніх, простих стадій до сучасних;

3) базові характеристики основних способів виробництва, по-перше, базові принципи з'єднання предметів, знарядь і засобів праці з робочою силою, по-друге, базові принципи виробництва, розподілу і споживання, матеріальних благ в суспільстві в різних країнах світу у різні історичні періоди;

4) історична еволюція розвитку науки, техніки, виробничих технологій, винаходів і відкриттів в контексті їх впливу на процес виробництва, організацію форм праці і споживання матеріальних благ;

5) різні історичні типи народного господарства та їх еволюція;

6) закономірності і механізми взаємного впливу власне економічних чинників з одного боку, і чинників неекономічного характеру (правових, політичних, військових, релігійних, ментальних, ідеологічних, кліматичних, соціальних та ін.) з іншого боку;

7) історія зародження, становлення і розвитку основних найбільш важливих економічних інститутів (гроші, податки, ціни, банки тощо) і процесів (урбанізація, індустріалізація, інформатизація тощо);

8) інститут власності, його різновиди і історична еволюція;

9) основні концепції економічних шкіл та напрямків економічної думки;

10) історичний досвід різних народів по накопиченню, збереженню і примноженню національного багатства своїх країн як основи їх матеріального добробуту, матеріальної першооснови для реалізації інтелектуальних, духовних, творчих потреб кожного індивіда, для розвитку і зміцнення цивільного суспільства і правової держави.

1.2. Джерела історії економіки та економічної думки

Як і всяка фундаментальна наука, дисципліна «Історія економіки та економічної думки» розвивається на фундаменті суми первинних об'єктивних даних і відомостей, які представляють дослідникові початковий матеріал для аналізу, висновків, узагальнень.

Цю стартову інформацію можна отримати з першоджерел. В історії економіки та економічної думки джерела діляться на дві основні групи. До першої групи відносяться матеріальні джерела:

- дані археологічних розкопок, які представляють дослідникові матеріальні свідоцтва повсякденного життя, господарської діяльності, культури і побуту стародавніх народів, що жили десятки або навіть сотні тисяч років тому;

- пам'ятники, архітектура (стародавні міста, храми, церкви, собори, монастирі, фортеці і замки, палаци і окремі будинки), які дають можливість отримати цінні відомості про рівень розвитку техніки, наукових знань, технологій, матеріального добробуту народів тих або інших країн в різні історичні епохи;

- зразки знарядь праці, техніки, обробки ґрунту, металів; верстати, механізми, устаткування попередніх епох; засоби ведення бойових дій і захисту від нападу, вимірювальні прилади тощо;

- предмети побуту (меблі, взуття, одяг, посуд, прикраси, музичні інструменти, ювелірні вироби тощо);

- витвори мистецтва і предмети релігійних культів і обрядів (картини, ікони, скульптури, гравюри, фрески, мозаїки тощо);

- зразки стародавніх грошей.

Всі ці вищезазначені джерела дозволяють скласти комплексне уявлення про рівень розвитку матеріального виробництва народів тих або інших країн, їх господарської діяльності, досягнень науки, технологій, рівня матеріального добробуту різних шарів суспільства, культури, духовного життя людей в різні історичні періоди.

До другої групи джерел відносяться письмові джерела:

- архівні документи (стародавні рукописи, зведення законів, статути міст і цехових гільдій, статути, літописи, хроніки, акти навігації, церковні приходські книги тощо);

-  письмові демографічні відомості і перш за все дані переписів населення;

- законодавчі і інші нормативні акти держави, що так або інакше відносяться до економічної діяльності, перш за все - закони про бюджети, податкові кодекси тощо;

- опубліковані рукописи видатних економістів;

- звіти суб'єктів господарський-економічної діяльності (банків, корпорацій, компаній тощо);

- статистичні збірки;

- мемуарна література відомих мандрівників, етнографів, мореплавців;

- художня література, в якій також можна зустріти цікаві факти і свідоцтва про рівень матеріального життя і господарської діяльності людей.

 

1.3. Методи історії економіки та  економічної думки

Під методами історико-економічного дослідження мається на увазі сукупність способів і прийомів вивчення історичних та економічних джерел, конкретні наукові технології, які дозволяють досліджувати, узагальнювати, аналізувати ті або інші джерела і на основі цього робити відповідні висновки, вибудовувати наукові концепції, моделювати теорії.

У сучасній історії економіки та  економічній думці виділяють три основні групи методів.

І. Методи загальнонаукового пізнання, до яких відносяться: описовий, логічний, класифікаційний.

ІІ. Методи спеціального історико-економічного дослідження:

а) хронологічний, який припускає вивчення явищ або подій в їх хронологічно послідовній еволюції, що дозволяє краще прослідкувати причинно-наслідкові зв'язки;

б) синхронний, який заснований на паралельному вивченні схожих процесів або явищ в різних країнах  в різні історичні періоди;

в) метод історичної періодизації дозволяє виявити базові, ключові процеси в історії різних країн і, відштовхуючись від них, позначити історичні епохи з відповідними для них характерними економічними особливостями;

г) системно-структурний метод припускає вивчення того або іншого історико-економічного явища або процесу через вивчення основних структурних компонентів цього явища як щодо самостійних доданків єдиного цілого;

д) історико-типологічний метод заснований на виявленні загальних, схожих рис і характеристик в різних явищах економічному життю і встановленні на цій основі причинно-наслідкових зв'язків;

ІІІ. Третя група методів заснована на використанні в історії економіки та економічній думки досягненні ряду наук, які раніше, як правило, не застосовувалися для історичного або економічного дослідження (кібернетика, соціологія, психологія, біологія тощо). Такі методи можна умовно позначити як модерністські і віднести до їх числа наступні:

а) метод комп'ютерного історико-економічного моделювання;

б) метод математичної історико-економічної статистики;

в) соціологічний метод;

г) метод ментально-психологічного вивчення економічних явищ або процесів.

Використовуючи всю сукупність вище позначених методів економіст здатний відтворити адекватну картину історичної та економічної еволюції і зробити вірні висновки.

1.4. Типологічні чинники історії  економіки та економічної думки

Під типологічними маються на увазі чинники об'єктивного і суб'єктивного характеру, які здатні впливати на хід економічного розвитку тієї або іншої країни, хоча по своїй суті ці чинники можуть і не бути економічними (у строгому сенсі) або можуть бути тільки частково економічними. До таких чинників відносяться:

а) політичні чинники: характер політичного режиму в країні; основні характеристики держави і модель відносин держави з суб'єктами господарсько-економічної діяльності; ступінь політичної стабільності суспільства і ступінь прогнозованості основних політичних процесів і подій;

б) чинник науково-технічного прогресу: наявність в країні розвиненої наукової і технологічної інфраструктури; ступінь впровадження у виробництво новітніх технологій;

в) природно-географічний і кліматичний чинники: географічне положення країни, наявність власного виходу до моря, ступінь близькості до міжнародних транспортних комунікацій; наявність запасів природних корисних (енергоносії, метали, мінерали) копалини, а також водних (річки, озера), лісових, рибних, хутрових та інших ресурсів; ступінь сприятливості кліматичних умов, якість ґрунту, ризики для заняття господарською діяльністю із-за несприятливих кліматичних явищ (землетрус, урагани, тайфуни, цунамі тощо); ступінь привабливості країни з погляду розвитку інфраструктури індустрії відпочинку, туризму, спорту, подорожей і розваг;

г) соціально-демографічний чинник: статевовіковий, національно-етнічний, релігійний склад населення країни, ступінь кваліфікації робочої сили; щільність народонаселення; співвідношення міського і сільського населення і ступінь урбанізації; темпи приросту населення, ступінь організації і рівень дисциплінованості ринку праці;

д) геополітичний чинник: характер відносин держави з країнами-сусідами; ступінь інтегрованості держави в міжнародні організації; наявність (або відсутність) стратегічних національних інтересів країни поза межами національної території;

е) правовий чинник: ступінь юридичної регламентації економічних процесів і відносин; рівень реального дотримання законів; рівень реальних правових гарантій для суб'єктів господарсько-економічної діяльності;

ж) ментально-психологічний чинник: цей чинник обумовлений специфікою зміни стійких стереотипів поведінки народів різних країн у повсякденному житті і в процесі праці, їх ціннісних орієнтацій на досягнення певної мети, уявлень про межі дозволеного, звичний рівень матеріального комфорту і добробуту, стереотипів споживання тощо.

Залежно від конкретного ступеня розвитку, формату і конфігурації вищезазначених чинників, у кожній конкретній країні в різні історичні періоди формується певна сукупність типологічних чинників, які неминуче впливають на хід економічних відносин, впливаючи на модель розвитку економіки країни.

1.5. Основні принципи історико-економічного пізнання

Під принципами економіко-історичного дослідження розуміють ті головні ціннісні орієнтири, яких завжди повинен дотримуватися дослідник для досягнення позитивного результату. До таких ціннісних орієнтирів можна віднести:

а) науковість, тобто об'єктивне, адекватне, правдиве і усестороннє  віддзеркалення реальної картини всесвітньо-історичного процесу в історико-економічних дослідженнях;

б) доказовість, що означає високий рівень переконливості, аргументованості висновків і концепцій, опори на достовірні джерела;

в) аналітичність, яка означає необхідність систематизації конкретного фактичного матеріалу в обґрунтовані концепції, достовірні теорії;

г) комплексність – необхідність дослідження історико-економічних подій, процесів і явищ, враховуючи все різноманіття чинники, які їх формують або впливають на них;

д) конкретність і хронологічність означають обов'язкову опору на конкретні чинники і події історико-економічного процесу як першооснову дослідження при дотриманні історично достовірної хронологічної послідовності;

е) гуманістичність припускає, що значна частина всякого історико-економічного дослідження повинна обов'язково враховувати характер впливу тієї або іншої події, процесу або явища на зміну якості життя людей: враховувати ті втрати, на які люди вимушені були піти для досягнення мети; зіставляти досягнуті результати з “ціною питання” з погляду доль людей.

У широкому сенсі поняття гуманістичність означає, що вищим ціннісним мірилом будь-якого історико-економічного процесу є людина, його життя, доля, гідність, можливість реалізувати свої таланти, інтелектуальні, творчі здібності, цілі і мрії, зробити життя краще, вільніше, цікавіше.

1.6. Періодизація історії економіки та економічної думки

До найважливіших проблем історико-економічної науки належить проблема періодизації, тобто виділення тривалих у часі історичних епох, які послідовно змінять один одного. Періодизація історії економіки та економічної думки дозволяє не тільки спростувати науково неспроможну точку зору про те, що всесвітній історико-економічний процес – випадкове, безсистемне, хаотичне нагромадження не зв'язаних між собою подій, але дозволяє  проникнути у внутрішню логіку зміни однієї епохи на іншу, дозволяє зрозуміти основні закономірності економічного розвитку суспільства, прослідкувати внутрішній взаємний зв'язок і взаємообумовленість різних чинників, які і зумовлюють перехід суспільства від однієї значущої стадії розвитку до іншої. Вчені різних країн розробили декілька десятків моделей періодизації економічної історії та історії економічної думки. Більшість з них можна систематизувати в наступних основних концепціях.

У основу першої концепції закладена ідея про те, що всесвітньо-історичний процес є безперервне, послідовне сходження людства від найбільш ранніх, примітивних форм господарської діяльності до сучасних високорозвинутих форм економічної діяльності. В рамках даного підходу можна виділити  наступні основні теорії періодизації.

1. Теорія російського мислителя 18 століття С.Е. Десницького, який, виходячи з ідеї про постійне ускладнення форм господарської діяльності, виділив 4 основних стадії розвитку людства: збиратства, скотарства, землеробства, комерції.

2. Російський учений Л.И. Мечников запропонував періодизацію економічної історії виходячи із ступеня розвиненості водних шляхів: річковий період (стародавній світ), середземноморський період (середні віки), океанічний (новий і новітній час).

3. Тристадійна модель періодизації німецьких учених Карла Бюхера і Бруно Гільденбрандта заснована на критерії довжини шляху товарів  від виробника до споживача:

а) стадія замкнутого домашнього (натурального) господарства (стародавній світ середина ХІІІ ст.). У цей період  товар-продукт проходив від виробника до споживача у середньому відстань близько 1 милі, тобто практично це означало украй слабкий розвиток товарно-грошових відносин, оскільки значна частина продукції споживалася на місці, а також був дуже обмежений круг виробників і споживачів;

б) стадія грошового або міського господарства хронологічно тривала з другої половини ХIII ст. до кінця ХVIII ст. У цей період товар долав відстань не більше декількох десятків миль, тобто до найближчих ринків, а виробник працював на конкретного споживача;

в) третя стадія це стадія кредитного господарства, коли товари на шляху до споживача долають в принципі необмежену відстань (тисячі або навіть десятки тисяч миль), а виробник працює вже не на конкретного споживача, а на світовий ринок. Хронологічно цей період займає ХIХ і ХХ століття.

4. Четвертою теорією періодизації економічної історії є формаційна концепція всесвітньо-історичного процесу, розвинена в рамках марксизму. Відповідно до неї вся історія ділиться на декілька крупних епох (суспільно-економічних формацій), в основі кожної з них лежить певний спосіб виробництва матеріальних благ, тип власності, характер з'єднання засобів праці, знарядь праці і робочої сили, а також базові принципи розподілу і споживання матеріальних благ. Весь цей комплекс економічних принципів і відносин марксизм позначає як економічний базис формації. Цей базис формує адекватну собі соціально-політичну надбудову, у яку марксизм включає державу, політичну і правову систему суспільства, соціально-класову структуру, суспільну свідомість і ментальність, мораль, моральність, культуру тощо. При трансформації базисних принципів і параметрів видозмінюється і соціально-політична надбудова, що і створює необхідні передумови для  переходу від однієї формації до іншої.

У відповідність з цією теорією виділяється п'ять основних суспільно-економічних формацій, які, послідовно змінюючи одна одну, і зумовлюють еволюцію людства від найбільш  примітивних ранніх форм економічної діяльності до сучасних. До таких формацій К. Маркс і Ф. Энгельс відносили:

  •  Первіснообщинну (з найдавніших часів до VI ст. до н.е.), яка характеризувалася украй низьким рівнем розвитку примітивних знарядь праці, продуктивності праці, відсутністю надбудови, об'єктивно-фізіологічним характером примушення до праці.
  •  Рабовласницьку (V ст. до н.е. V ст. н.е.) удосконалюються знаряддя праці, виникають антагоністичні класи, суб'єктивний характер примушення до праці, деспотична державність.
  •  Феодальну (VI ХVI ст.) виробництво концентрується у сфері аграрних відносин, зберігається суб'єктивний характер позаекономічного примушення до праці, інститут приватної власності носить половинчастий, незавершений характер.
  •  Капіталістичну (у ХVI ХХ ст.) характерний розвиток виробничих сил на базі декількох науково-технологічних революцій, трансформація і затвердження інституту приватної власності, відмова від позаекономічного примусу до праці і надання цьому явищу об'єктивно-економічного характеру, аграрний і промисловий перевороти і перехід до фабрично-заводської форми організації праці.
  •  Комуністичну формацію, яка повинна була початися, на думку класиків марксизму, на рубежі ХIХ ХХ ст. Дана стадія не отримала всесвітньо-історичного масштабу і обмежилася порівняно невеликою групою країн в Європі і Азії.

5. Інституційно-технологічний підхід отримав широку популярність у ХХ ст. в так званій Американській Інституційній школі (Белл, Тоффлер, Ростоу). У відповідність з ним економічна історія ділиться на три великі епохи:

  •  доіндустріальну (з Х тис. до н.е. до середини ХVIII ст.). для неї характерні низький рівень економічного розвитку, широке застосування фізичної праці переважне в аграрному секторі.
  •  індустріальну (ХVIII ст. кінець ХХ ст.) для неї характерне широке застосування машин і механізмів, переміщення центру тяжіння економічного виробництва з села у місто, процесу кооперації і спеціалізації.
  •  постіндустріальну характерне широке застосування високих технологій, впровадження новітніх досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, широкий розвиток сфери фінансів, послуг, обробки інформації.

Друга група теорій  циклічного круговороту стала особливо популярною в історико-економічній літературі в останні 60-70 років, хоча перші з них були створені ще в початку XVIII ст. Так, італієць Дж. Віко, висунувши концепцію історичних кругів, стверджував, що розвиток всіх народів йде по циклах. Е. Мейер висловив думку про те, що історія людства є рядом замкнутих циклів, наприклад: стародавній світ, середньовіччя у кожному з них присутні елементи як феодальної, так і капіталістичної економіки, у будь-якому з циклів можна знайти і вільну, і найману, і примусову працю.

Третя група  теорії цивілізацій, що близько стоять до теорій циклічного круговороту. Цивілізаційний підхід будується на аналізі внутрішніх особливостей даної цивілізації: передбачається, що цивілізація характеризується певною економічною системою, етнічним корінням, релігією, філософією, стилем творчого мислення, особливим принципом життя цивілізації. Цей принцип об'єднує людей у народ даної цивілізації, забезпечує його єдність впродовж всієї історії.

У арсеналі сучасної цивілізаційної теорії присутня також думка про те, що світова історія у своєму розвитку пройшла наступні етапи: етап локальних цивілізацій (шумерська, егейська, ін.), етап особливих цивілізацій (індійська, європейська), етап глобальної людської цивілізації, коли світова спільнота оформилася і стала виступати як єдиний цілісний організм.

Ці і ряд інших теорій створюють в своїй сукупності достатньо цілісну і в основному науково обґрунтовану картину розвитку всесвітньо-історичного процесу, хоча жодна з цих теорій і не може вважатися єдино правильною.


Тема 2. Господарство первісного суспільства та його еволюція

на етапі ранніх цивілізацій

Первіснообщинний устрій – найтриваліший період розвитку людства. Він починається з моменту появи людини на землі і завершується формуванням класового суспільства та виникненням держави. Велика частина історії людства припадає на період первісності.

Первіснообщинний устрій характеризується наступними ознаками:

- низьким рівнем розвитку продуктивних сил і повільним їх вдосконаленням;

- низьким темпом розвитку суспільства;

- колективним привласненням природних ресурсів та результатів виробництва;

- зрівняльним розподілом, соціальною рівністю;

- відсутністю приватної власності, експлуатації, класів і держави.

Періодизація історії людства на стадії первіснообщинного устрою досить складна. Відомо декілька варіантів. Найчастіше користуються археологічною схемою. Відповідно до неї історія людства ділиться на три великі етапи залежно від матеріалу, з якого виготовлялися знаряддя праці:

- кам'яне століття: 3 млн. років тому – кінець III тисячоліття до н.е.;

- бронзове століття: кінець III тисячоліття – I тисячоліття до н.е.;

- залізне століття: I тисячоліття до н.е.

Останні два етапи пов'язані з появою перших державних утворень. Хронологічно первісне суспільство співпадає з кам'яним століттям, яке можна розділити на три періоди:

- палеоліт (стародавнє кам'яне століття): 3 млн. – 12 тис. років до н.е.;

- мезоліт (середнє кам'яне століття): 12 – 8 тис. років до н.е.;

- неоліт (нове кам'яне століття): 8 – 3 тис. років до н.е.

У різних племен і народів поява певних форм праці та суспільного життя відбувалася у різні періоди. Разом з тим для всіх первісних суспільств характерна наявність кількох загальних рис. По-перше, основною формою господарської практики було привласнююче господарство, яке відрізнялося тим, що людина лише користувалася природними ресурсами. По-друге, основою виробничих відносин первісного ладу була колективна, громадська власність на знаряддя праці і засоби виробництва, що характеризувалася низьким рівнем і повільними темпами розвитку продуктивних сил, зрівняльним розподілом матеріальних благ.

Найтриваліший період – палеоліт (3 млн. – 12 тис. років до н.е.). Першими формами господарської діяльності людини були полювання, рибальство і збирання. Археологічні знахідки дозволяють судити про прийоми і об'єкти полювання. Спочатку воно носило загінний, спеціалізований характер. Останнє пов'язане з перевагою певного виду тварин, наприклад, оленів, слонів, мамонтів і т.д. Також використовувалися колективні прийоми полювання. Спис був головним знаряддям мисливців. Збирання доповнювало мізерний раціон первісної людини живильними злаками та корінням.

Найважливішою рисою, що відрізняє людину від тварини, є уміння виготовляти знаряддя праці. Вважають, що перші кам'яні знаряддя з'явилися близько 2,5 млн. років назад. Це були камені з гострими краями і отщепи від них. Такими знаряддями можна було зрізати гілку, зняти шкуру з убитої тварини, розколоти кістку або викопати корінь. Їх набір був невеликий. Людина, що виготовляє ця знаряддя, отримала назву «людина уміла» (homo habilis).

Близько 1 млн. років назад з'явився новий вид попередника людини – пітекантроп (мавполюдина). Ця істота ще нагадувала тварину. Вона була покрита шерстю, мала низьке чоло і сильно видані вперед надбрівні дуги. Але розмір її мозку був вже досить великим, наближаючись до розміру мозку сучасної людини. Пітекантроп навчився робити різні знаряддя праці з каменя – рубало правильної форми, шкрібла, різці. Ними можна було рубати, різати, стругати, копати, вбивати тварин, знімати шкури, обробляти туші. З часом кількість знарядь зростала. Вже в ранньому палеоліті (3 млн. років – 200 тис. років до н.е.) деякі археологи виділяють набір знарядь з 30 – 40 функціями. У епоху середнього палеоліту (200 – 40 тис. років до н.е.) з'явилися трикутні, пластинчасті і загострені гостроконечники, рубала, списи.

Основним заняттям людей залишалося полювання. Його ефективність в цей період збільшилася завдяки появі списометалки. Широко використовувалися пастки, ями, ловецькі огорожі, сітки. За допомогою гарпунів, сіток, примітивних риболовецьких гачків люди ловили рибу.

Високого рівня досягла техніка виготовлення кам'яних знарядь. Вони виготовлялися з пластин правильної форми, які відокремлювали, «віджимали» від ядер призматичної форми. Пластини різних розмірів піддавали додатковій обробці, притупляючи краї або знімаючи за допомогою кістяного чи дерев'яного інструменту тонкі луски з поверхні. Найпридатнішим каменем для виготовлення знарядь був кремінь, що часто зустрічається в природі. Його ножевидні пластини мали такі гострі краї, що ними можна було голитися. Використовували і інші мінерали, що були тверді, але легко розколювалися, наприклад, вулканічне скло (обсидіан). З'явилися кам'яні зернотерки, макогони для розтирання зерна, горіхів та коріння, вкладишеві знаряддя, кременеві наконечники.

Подальший розвиток отримала обробка кістки. Вчені іноді називають кінець палеоліту «кістяним століттям». Серед археологічних знахідок є кинджали, наконечники списів, гарпуни, голки з вушком, шило і т.п. Кістяні вироби прикрашали різьбою – орнаментом або зображеннями тварин, що, як вважали, додавало їм особливу силу. Всього сьогодні відомо близько 150 типів кам'яних і 20 типів кістяних зарядь епохи палеоліту.

Виявлені сліди перших довготривалих поселень, у яких люди жили від декількох місяців до сотень років. Житлом слугували землянки, курені, переносні намети – чуми. Знайдені залишки прикрас, що дозволяють відтворити одяг того часу.

У епоху пізнього палеоліту на зміну первісному ладу прийшла родова община, що об'єднувала людей одного роду. Вона мала колективну власність і вела господарство на основі вікового та статевого розподілу праці, заснованого на простій кооперації праці. Чоловіки займалися полюванням, рибальством, виготовленням знарядь, а жінки – збиранням, приготуванням їжі, підтримкою вогню, вихованням дітей.

До появи парного браку спорідненість встановлювалася по материнській лінії. Жінка в цей період грала провідну роль у господарстві. Таким чином, першим ступенем родового ладу був матріархат, який продовжувався до періоду розповсюдження металу.

У кінці палеоліту відбулася «зоологічна катастрофа». Різко скоротилася чисельність великих тварин, а деякі види повністю зникли. Це призвело до значного зменшення чисельності населення та змін в господарському житті людей.

У епоху мезоліту (12 – 8 тис. років до н.е.) почався відступ льодовика на північ та настала, як кажуть геологи, сучасна епоха. Тварини, що пристосувалися до холодного клімату, вимерли, як це трапилося з мамонтом або шерстистим носорогом. Певну роль в зникненні цих тварин відіграли і люди, які  активно на них полювали.

Були зроблені нові успіхи в обробці каменя. Кам'яні знаряддя були представлені мікролітичною технікою. До мікролітичних знарядь – мініатюрних знарядь праці з каменя правильної геометричної форми – відносилися знаряддя типу сокири, палиць, різців, проколів. Наконечники і леза ножів, списів, гарпунів робилися як своєрідні вкладиші з тонких кременевих пластинок. Для обробки дерева почали використовувати кам'яну сокиру. Одне з найважливіших досягнень цієї епохи – винахід лука, зброї для дальнього бою – дозволило успішніше полювати на звірів та птахів. Люди навчилися робити сильця, сітки і мисливські пастки. Отримало розвиток індивідуальне полювання на дрібних і середніх тварин.

Люди здобували їжу не тільки на полюванні. Зникнення або скорочення чисельності крупних тварин примусило все частіше вживати в їжу рибу і молюсків. Рибальство велося за допомогою гарпунів, острогів, сітками; використовувалися видовбані човни. З'явився морський звіробійний промисел. Почалося одомашнення тварин.

Первісні общини шукали і освоювали нові джерела прожитку, нові методи зменшення залежності від природи. Це дозволило людям рідше переселятися з місця на місце. Перші ознаки регулярного збору диких злаків виявлені на території Палестини. Тут в X – IX тисячоліттях до н.е. жили мисливці і риболови, які вже не кочували, а проводили значну частину часу на одному місці. Жили вони в поселеннях, що складалися з невеликих круглих будинків. Ці житла трохи заглиблювали в землю, стіни обмазували глиною, змішаною з піском та дрібними камінцями; підлоги вистилали кам'яними плитками. Верхня частина домів нагадувала курінь. Стоянки в Палестині – це перший відомий нам приклад, що свідчив про початок переходу від кочового до осілого способу життя. У епоху мезоліту була остаточно заселена Євразія. Людина все далі розселялася на північ. Вона  дійшла до берегів Балтики та Льодовитого океану.

Неоліт (8 – 3 тис. років до н.е.) характеризується завершенням розвитку вищої форми привласнюючого господарства та переходом до виробничого господарства, тобто заснованого на виробництві людиною матеріальних благ, необхідних для її життя та діяльності.

У епоху неоліту відбулися перший суспільний розподіл праці  на землеробство та скотарство – що сприяло розвитку продуктивних сил та  виникненню обміну; другий суспільний розподіл праці – виділення ремесла з сільського господарства – сприяв індивідуалізації праці, виникненню та розвитку приватної власності.

Істотні зміни в техніці, формах виробництва, способі життя, освоєння людиною нових територій та ефективне їх використання носили радикальний характер. Ці зміни прийнято називати «неолітичною революцією». Вона зайняла не десятки і навіть не сотні років, а тисячоліття. Для тих часів такі темпи не були повільними.

Перехід до землеробства став прогресом в розвитку продуктивних сил. Земля скопувалася дерев'яними палицями і мотиками; жнива проводилися серпами з кременевими лезами; зерна розтиралися на кам'яній плиті або в зернотерці. В період неоліту люди освоїли практично всі відомі на сьогоднішній день сільськогосподарські культури. Проте землеробство було поширене дуже нерівномірно. Перші осередки землеробства виявлені на території сучасного Єгипту, Палестини, Ірану, Іраку, південної частини Середньої Азії. Сучасні археологічні і палеоботанічні дослідження дають підставу говорити про чотири самостійні походження культурних рослин: Передня Азія, де вже в VII – VI тисячоліттях до н.е. культивувалися польові злаки – ячмінь та пшениця; басейн річки Хуанхе, де в IV – III тисячоліттях до н.е. вирощувалися китайське просо (чумиза), рис, гаолян; Центральна Америка, де в V – IV тисячоліттях до н.е. почали розводити боби, перець, а до III тисячоліття – маїс (кукурудзу); Перуанське нагір'я, де в III тисячолітті до н.е. вирощували перець, бавовну, боби та інші рослини.

Скотарство перетворилося на важливу галузь господарства, хоча воно було поширене теж нерівномірно. В період неоліту були одомашнені вівці, свині, кози, корови. Пастушачі племена мешкали у степах Північної Африки, Аравії, Середньої і Центральної Азії.

Першим виробництвом стало гончарне ремесло. Глиняний посуд дозволив людині значно поліпшити приготування і зберігання їжі. Гончарна труба – піч для випалення глиняних виробів – вперше з'явилася на Сході. Гончарний круг відомий з IV тисячоліття до н.е. Його поява значно підвищила продуктивність праці і дозволила поліпшити якість глиняного посуду. Розвиток отримало ткання. Тканини виготовлялися з льняних ниток на ткацькому верстаті.

У VI – IV тисячоліттях до н.е. на територіях сучасної Індії, Єгипту, Передньої Азії зародилося металургійне виробництво. Першим металом, який привернув увагу людей, була мідь, напевно, самородна. Вона поступалася в твердості каменю, але при нагріванні з неї можна було зробити голки, шила, риболовецькі гачки. З міді робили прикраси – намиста, підвіски, кільця, браслети. У III тисячоліть до н.е. окрім міді почали використовувати її сплав з іншими металами (свинець, олово), що додавало їй твердості, – бронзу. Незабаром вона розповсюдилася по всьому Старому Світу, але як і раніше була невідома в Америці. Процес виробництва мідних виробів менш трудомісткий, ніж виготовлення знарядь праці з кременю. Спочатку метали виплавлялися шляхом випалення руди на багатті, потім її нагрівали в суміші з деревним вугіллям в плавильних печах.

Кам'яна техніка була представлена шліфуванням, розпилюванням, свердленням. Кам'яні знаряддя – мотики, зернотерки, ступки, леза для серпів, ножів, кинджали – виготовлялися з кременя, нефриту та ін. Голки, шила, ложки робилися з кістки, зокрема слонячої.

Мідні знаряддя, також як і вироби з інших металів, представлені сокирами, кинджалами, наконечниками списів, риболовецькими гачками, голками, цвяхами. Мідна мотика з дерев'яною ручкою та лопата широко використовувалися у землеробстві.

Збільшення кількості сільськогосподарських та ремісничих продуктів праці сприяло розширенню обміну, що виник  меж землеробськими і скотарськими племенами. У середині общини обмін здійснювався в натуральній нееквівалентній формі, у порядку зрівняльного розподілу вироблених продуктів. Обмін між спеціалізованими общинами ставав регулярнішим. Проте загального еквівалента, тим більше в грошовій формі, господарська практика поки що не виробила. Можна говорити лише про зародження товарного виробництва, створення окремих продуктів в таких кількостях, що перевищували потреби сім'ї і общини та  призначення їх для обміну з іншими общинами, про формування ринкових відносин, хоч і в примітивній формі. Розвиток обміну стимулювало вдосконалення продуктивних сил.

З переходом до осілого існування різко змінилася кількість спільно проживаючих людей. Общини мисливців були невеликими, близько 20 чоловік або трохи більше. Вони могли розростатися тільки при достатніх запасах їжі. Перехід до виробничого господарства привів до помітного збільшення розмірів общини, до виникнення територіальних общин, які були постійними поселеннями, що налічували десятки, а то і сотні житлових будинків, культові споруди, майстерні. Житлом служили глинобитні будинки.

У IV тисячолітті до н.е. з'явилися ознаки вичерпання потенціалу неолітичної цивілізації. Кам'яні знаряддя, навіть найдосконаліші, були трудомісткі у виготовленні і недостатньо надійні. Вони не були здатні задовольнити різноманітні потреби людини і суспільства, що постійно ускладнювалися.

Почався перехід до чергового етапу – енеоліту (мідно-кам'яного століття). У цей період переважаючим матеріалом став метал, спочатку мідь, золото, потім бронза, починаючи з I тисячоліття до н.е. – залізо і його похідні, а саме чавун та сталь.

Винахід і освоєння принципово нових матеріалів (бронза), технологій (системи зрошуваного і плугового землеробства), посилення майнової нерівності, зародження приватної власності неминуче вели до виникнення класів та держави.

Руйнування первісного суспільства в різних регіонах світу відбувалося в різний час. Різноманітними були і моделі подальшого господарського розвитку. В кінці IV тисячоліття до н.е. в Месопотамії, а потім в Єгипті виникли перші держави.


Тема 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (VІІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.)

Вдосконалення знарядь праці, підвищення їх продуктивності, освіта мали глибокі соціально-економічні наслідки. Економічна структура первісного суспільства стала тісною для нової технічної бази та гальмувала її розвиток. Поява приватної власності, розповсюдження обміну і зародження на цій основі майнової і соціальної нерівності сприяли утворенню нового типу суспільства, появі держави.

Першим суспільством нерівності, де існувала експлуатація, був рабовласницький лад. Зміна первіснообщинного устрою рабовласницьким почалася на Сході в IV тисячолітті до н.е.

3.1. Економічний розвиток країн Стародавнього Сходу

Перші держави з'явилися на землях зі спекотним кліматом, в долинах річок з родючими наносними ґрунтами: Нила, Тигра і Євфрату, Інду і Гангу, Хуанхе і Янцзи приблизно у IV – III тисячоліттях до н.е. Зазвичай їх називають державами Стародавнього Сходу. Це Шумер, Вавилон, Ассирія, Старокитайське царство, Стародавня Індія. Особливе місце серед них займає Давній Єгипет, історія якого налічує більше шістьох тисячоліть. Теплий клімат у поєднанні з родючими, легко оброблюваними ґрунтами, можливість їх зрошування дозволяли мати значні врожаї навіть при низькому агрокультурному і технічному рівні землеробства. Формування нового суспільства почалося тут до початку «залізної революції» на основі палеолітичної техніки і знарядь праці. Родина єгипетського селянина, наприклад, отримувала втричі більше продовольства, ніж було необхідно для задоволення її потреб. А саме додатковий продукт був головною умовою народження цивілізації.

Економіка Давнього Єгипту. Стародавній Єгипет був найбільш типовим суспільством азіатського типу. Найдавніші поселення скотарів і землеробів виникли у долині Нила в VI – IV тисячоліттях до н.е. Поливне землеробство тут досягло великих успіхів. У цей час була винайдена дерев'яна соха. Мисливський промисел був витиснений скотарством. Єгиптяни навчилися відливати з міді сокири, ножі, кинджали, посуд, наконечники для стріл. Але, головне, в цей час почала розвиватися басейнова система зрошування, яку могли створити лише крупні земельні общини. З середовища общинників виділилася племінна знать. Виконуючи роль організатора робіт і розпорядника земель, вона з часом захопила владу.

Виділення громадської верхівки, посилювання диференціації сільського населення сприяли появі перших держав, які в Єгипті називалися по-грецьки номами. На рубежі IV – III тисячоліть до н.е. з Верхньо- і Ніжнєєгипетського царств, що до того часу ворогували, була створене єдина держава – Давній Єгипет.

Єгипет займав вигідне географічне положення. Середземне море з’єднувало його з Передньою Азією, Кіпром, островами Егейського моря і материковою Грецією. Нил був важливою судноплавною артерією. Єгипет мав в своєму розпорядженні корисні копалини.

Господарську основу Єгипту складало поливне (іригаційне) землеробство, що було поєднанням іригаційних споруд та поливних робіт з примітивною технікою обробки землі. Землю обробляли мотикою і примітивним плугом. Сіяли ячмінь, пшеницю, льон. Сільське господарство носило спеціалізований характер. Верхній Єгипет став центром землеробства, а Ніжній – скотарства, садівництва і виноградарства. Ще в глибокій давнині в Єгипті склалася іригаційна система, що ділила поля на «верхні» і «нижні». «Нижніми» називалися поля, затоплювані під час розливу Нила, на них будували земляні запруди (греблі) для збереження води. На верхні поля, куди під час розливу вода не доходила, її доводилося піднімати за допомогою примітивних водяних підйомників (шадуфів) і водяних коліс. Ремонт гребель, очищення каналів, регулювання послідовності багатократного поливу полів, польові роботи, пов'язані з режимом зрошування, – все це могло існувати лише при жорсткому дотриманні графіка та постійному контролі і управлінні з єдиного центру, здійснюваного державою. Таким чином, причиною виникнення Давньоєгипетської держави була необхідність об'єднання сил землеробів-общинників для будівництва зрошувальних систем.

Відмінною рисою східного типу господарства була державна власність на землю і іригаційні споруди. Фараони, общинна знать (номархи) займали пануюче економічне становище. У царських, храмових і приватних господарствах працювали раби і залежні общинники. В період голоду храми відкривали для землеробів свої зерносховища, а общинники за це повинні були працювати на «полях бога».

Царське господарство, що поставляло все необхідне для «будинку фараона», було достатньо розвиненим. Фараони контролювали храмові господарства, конфісковували громадські пустирі. Розширення державного господарства супроводжувалося роздачею земель сановникам. З'явилися господарства вельмож. Їх землі обробляли «робочі загони», яким виділялася тяглова худоба, насіння для посіву.

Держава, що об'єднала людей, зберегла колишній громадський обов'язок – вести загальне господарство. Це перетворило його на державну трудову повинність. За допомогою суспільних робіт східні правителі підпорядкували собі вільних общинників. У цих умовах праця рабів грала другорядну роль – вона носила «домашній характер». Раби виконували в основному обов'язки слуг. Лише у останній період історії Давнього Єгипту – у XVI, ХII ст. до н.е. – рабів почали використовувати як ткачів, гончарів і т.д. У «азіатських» общинах не було необхідності у додатковій робочій силі. Навпаки, там існував надлишок трудових ресурсів. У період припинення сільськогосподарських робіт, пов'язаних з розливом річок, населення треба було чимось зайняти. Тому, не випадково, майже всі давньосхідні держави вели будівництво грандіозних культових і світських споруд – пірамід в Єгипті, башт-зіккуратів та висячих садів в Месопотамії. В умовах надмірності трудових ресурсів застосування праці рабів у сільськогосподарському виробництві було безглуздим.

Землероби-общинники – це дармова робоча сила, яку не потрібно купувати, годувати, одягати. Працю цих людей можна було витрачати дуже марнотратно. На відміну від рабів античних держав, які знаходилися у власності окремих рабовласників і використовувалися у приватних інтересах, ця величезна трудова армія застосовувалася централізовано для державних (суспільних) робіт: при будівництві зрошувальних систем, дорогих культових споруд. Управління цими роботами вимагало могутнього державного апарату. У Давньому Єгипті регулярно проводилися переписи населення і господарства, в основному для розподілу трудової повинності.

Кожен селянин повинен був певну частину року відпрацювати на державних роботах – на полях фараона або у храмах, на будівництві зрошувальних систем та пірамід. Трудові повинності на користь фараона мали величезне значення для економіки Давнього Єгипту. Існувало навіть «відомство постачальника людей» з в'язницею для тих, що ухилялися від повинностей. Державні повинності розповсюджувалися на все населення. Збереглися записи про організацію людей в «п'ятірки» та «десятки» на чолі з «керівником робіт». Виконання робіт контролювалося особливими чиновниками – «лічильниками людей». Крім того, існувало розгалужене відомство по збору податків. Особлива роль держави з величезним апаратом управління зумовила особливий тип бюрократії. Макс Вебер відзначав, що в Єгипті бюрократична централізація ніколи не могла б досягти того ступеня досконалості, якого вона досягла, за умов природного розливу Нила.

Для Єгипту, як і для інших «східних суспільств», характерний високий ступінь централізації економіки: централізовано розподілялася основна маса виробленого продукту; чиновники враховували врожай і кількість худоби; общинники, що працювали на іригаційних і будівельних об'єктах, отримували інструмент і провіант з державних сховищ.

Управління іригаційною системою у східних країнах носило надцентралізований і деспотичний характер. Більш того, верховні правителі вважалися живими богами на землі. Цим пояснюється надзвичайна економічна роль, яку виконували храми, жерці, що зберігали і інтерпретували інформацію з управління іригаційними системами.

Всі ці особливості «азіатського способу виробництва» зберігалися на Сході дуже довго. Східні суспільства – це суспільства з жорсткою ієрархією. Власність і влада в Давньому Єгипті злилися воєдино. У верхівці піраміди знаходився фараон. Його абсолютна, деспотична влада освячувалася релігією.

Всі чиновники цілком залежали від фараона, отримуючи від нього платню грошима або товарами. Нерідко платня була єдиним джерелом їх доходу. Частина чиновників та воєначальників володіла земельними ділянками, палацами, слугами, але лише до тих пір, поки перебувала на службі. Фараон міг позбавити їх цих благ, якщо вони ставали йому неугодними. Соціальне положення, багатство залежали не від природних якостей, професіоналізму, завзяття, діловитості людини, а від близькості до верхівки піраміди – чим ближче до неї, тим більшими кількостями благ, можливостями, зокрема економічними, вона володіла.

Державним характером господарства визначалося і положення землероба. Він жив у власному будинку з сім'єю і вів господарство, але навіть зерно для посіву, робочу худобу для обробки землі він отримував на деякий час від держави. Урожай фактично знаходився у розпорядженні держави: землеробові залишали рівно стільки, скільки було необхідно для того, щоб прожити його сім'ї. Велика частина віддавалася на державні склади.

Ремесло носило централізований характер. Потрібно відзначити, що в ремеслі протягом довгого часу метал не витісняв камінь. Єгиптяни знали бронзу, але вона була матеріалом для прикрас і зброї, а не для виготовлення знарядь праці. В кінці історії Давнього Єгипту з'явилося залізо, що вважалося дорогоцінним металом. Окрім ремісника, що працював у будинку або у власній майстерні, існували крупні державні підприємства з детальним розподілом праці. Крім скляних, текстильних, гончарних майстерень були двори «мельників борошна», хлібопекарні, «суспільні кухні», що випускали готову їжу, якою, наприклад, годували будівельників пірамід.

Успіхи господарського розвитку сприяли розвитку торгівлі. Південь Єгипту поставляв худобу, а північ – зерно. Крім того, стали експлуатуватися завойовані території Лівії, Нубії, Синаю. Єгипетські купці купували там мідь, золото, емаль, слонову кістку, шкіри, шерсть, деревину. Єгиптяни отримували олово і свинець з Малої Азії, а мідь з Кіпру. Купецтво займалося лихварством. Немало багатств поступали у вигляді військових трофеїв або данини, що стягувалося з переможених народів.

Одержавлення економіки, тотальна регламентація суспільного життя, її бюрократизація були пов'язані з найважливішою рисою єгипетського та східного суспільства в цілому – прагненням до стабільності і незмінності у всьому: економіці, соціально-культурному і політичному житті. Подібно до того як без общини не могла вижити окрема сім'я, так і самі общини не могли обійтися без держави, тому вони були зацікавлені в консервації відносин з верховною владою. Збереженню у непорушності, незмінному стані всієї системи суспільних відносин підкорялася матеріальна і духовна діяльність людей. Підтримці стабільності східного суспільства служили деспотизм правителів, релігія, звичаї і закони.

Прагнення до незмінності наклало відбиток на розвиток праці і людини в Давньому Єгипті. Економіка майже не розвивалася, постійно відтворювалися колишні форми і відносини. Таке положення в економіці називається стагнацією.

Таким чином, для східної (азіатською) моделі господарського розвитку характерні наступні риси:

1. Раби не складали головну продуктивну силу суспільства, тобто виробництвом матеріальних благ у сільському господарстві та інших сферах займалися люди, що вважалися вільними.

2. Земля знаходилася не в приватній, а в державній або державно-громадській власності.

3. Між державою і общинниками-землеробами склалися відносини підданства, тобто у селян були відсутні права при безумовному відбуванні повинностей на користь держави.

4. Держава на Сході набрала рис «східної деспотії», тобто повного безправ'я підданих перед державою. Саме тому такий тип суспільства називається «суспільством східного рабства».

5. Общини характеризувалися стійкістю, що було пов'язане з необхідністю створення і підтримки в належному стану іригаційної системи.

3.2. Економічна думка Стародавнього Сходу

Історія економічної думки бере свій початок у глибокій давнині. Уже первісні люди мали якісь зачатки господарських знань, котрі були результатом осмислення виробничого досвіду. Ці знання дійшли до наших днів у вигляді наскальних малюнків і були відтворені завдяки ретельній праці археологів. З подальшим розвитком суспільства виникали ширші уявлення про економічні відносини, з’явилися окремі висловлювання, ідеї економічного характеру. Вони стали складовою економічного мислення і дійшли до нас в усній творчості стародавніх народів, релігіях, міфах, легендах та переказах, а пізніше знайшли своє відображення у письмових творах.

Економічна думка стародавнього світу відображала стан соціально-економічного та політичного розвитку тогочасних суспільств. Деякі з них були суспільствами азіатського способу виробництва (держави Стародавнього Сходу), інші – суспільствами античного способу виробництва (Стародавня Греція та Стародавній Рим). Таким чином, вивчення історії економічних вчень починається з характеристики господарських уявлень народів періоду стародавніх цивілізацій, погляди яких були викладені в писемних джерелах.

Особливості економічних поглядів. Предметом дослідження є закони ведення домашнього господарства і зростання його доходності. Методом дослідження виступає опис господарської практики та накопичений досвід (емпіризм).

Стародавній Єгипет. Виникнення економічної думки на території Стародавнього Єгипту зумовлювалося необхідністю координації діяльності всього населення для виробництва сільськогосподарської продукції. Оскільки врожайність землі залежала від якості зрошення і від кількості мулу, що залишався на полях після розливу Нілу, то першочерговим виробничим завданням було забезпечення достатньої кількості і глибини каналів. Отже, це призвело до досить жорсткої централізації політичної і економічної влади та формування ієрархічної системи землекористування. З іншого боку, для розробки системи каналів і будівництва гідротехнічних укріплень були необхідні досить глибокі знання з математики і фізики, хранителями яких були жерці. Таким чином сформувалася паралельна система влади – влада фараона обмежувалася владою інтелектуальної еліти. За таких умов майбутній фараон повинен був мати досить ґрунтовну управлінську підготовку, яку він отримував, навчаючись у жерців. Зрозуміло, що тексти, з яких до нас надходять відомості про економічний устрій, проникненні релігійними і міфологічними мотивами, вміщують ідеї, покликані зберегти існуючий соціальний лад.

Одними з найбільш відомих творів є „Повчання геракліопольського царя своєму синові Мерікара”, „Проречення Іпусера”, „Пророцтво Неферті”, „Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі”. Основні економічні ідеї цих творів:

1. Дбати про розчищення землі, проведення нових і підтримання вже існуючих каналів. Залучати до цієї справи не тільки селян, але й армійські підрозділи у невоєнний час.

2. Підтримувати систему ієрархічної піраміди серед чиновників. Нагороджувати і просувати найбільш здібних.

3. Протидіяти зміцненню і збільшенню самостійності родової аристократії і сприяти висуванню людей з нижчих щаблів соціальної ієрархії.

Більш пізні пам’ятки засвідчують наявність у Стародавньому Єгипті відносин позики, щоправда, кредиторами виступали здебільшого іноземні купці, а відсотки і суму кредиту повертали, як правило, віддаючи кредиторові певну ділянку землі у користування на кілька років.

Вавилонське царство. Ця давньосхідна держава залишила нащадкам твір свого царя Хаммурапі (1792 –1750 рр. до н.е.), так званий кодекс законів, який був системою правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні. Основна мета законів – усебічне зміцнення економічної влади держави. У ньому сучасні дослідники налічують 282 статті. Згідно з цим кодексом:

  1.  Поділ суспільства на рабів і рабовласників вважався природним і довічним. Раби – це майно рабовласників.
  2.  Визнавалися права приватної власності. Закони Хаммурапі захищали насамперед власність царя, храмів, державних службовців та воїнів. Замах на приватну власність карався смертю або віддаванням у рабство.
  3.  Основу економіки Вавилонського царства становило натуральне господарство. Община зберігала свої позиції, хоча розклад вже уразив її.
  4.  Захищалися інтереси учасників торгових угод, регламентувалися товарно-грошові відносини та встановлювалася система виміру, що сприяло розвитку торговельних угод.
  5.  Законодавчо встановлювався лихварський відсоток на рівні не вище 20% на рік.

Стародавня Індія. Розвиток економічної думки Стародавньої Індії відбився в літературно-релігійних пам’ятках. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися у зв‘язку з вирішенням соціальних та політичних проблем. Велика кількість брахманських творів ґрунтується на концепції трьох цілей життя людини – релігійного обов‘язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній з цих цілей присвячені знамениті твори, такі як „Закони Ману”, „Артхашастра” та інші.

“Закони Ману складалися протягом кількох століть (I тис. до н.е.) брахманами, які підтримували рабовласників. Це збірка релігійних, моральних, політичних та правових вказівок, що приписувалися міфічному родоначальнику людей – богові Ману. Цей звід законів:

  1.  Відводив значну роль державі, на яку припадало забезпечення доходів і регламентація господарської діяльності.
  2.  Розглядав економіку як сферу діяльності тільки заможних людей (варни вайшья).
  3.  Встановлював суспільним ідеалом економічно незалежного господаря. Така господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини.
  4.  Регламентував методи обернення вільної людини на раба, закріплював його безправне положення в суспільстві.

Найвизначнішою пам’яткою суспільної думки Стародавньої Індії є Артхашастра – трактат про мистецтво політики і управління державою, що приписується брахману на ім’я Каутілья Вішнугупта – раднику царя Чандрагупти I (кінець IV ст. до н.е.). Слово  “артха”  перекладається як “досягнення матеріального добробуту”, а “шастра” – наука, принцип. Цей твір був посланням правителям Стародавньої Індії, яким вони мали керуватися у своїй державній діяльності. Основними ідеями цього твору є:

  1.  Закріплення соціальної нерівності, підтвердження правомірності рабовласництва, поділ суспільства на касти.
  2.  Активне втручання держави в господарське життя (особливо в сільське господарство, будівництво зрошувальних систем, торгівлю). Головною метою будь-якого правителя є поповнення скарбниці. Вона необхідна для утримання війська, яке дасть змогу завоювати весь світ та стати владикою всього суспільства. Тому основними джерелами поповнення казни були прибутки від державних підприємств та різноманітні податки (сільськогосподарські та релігійні), мито та штрафи, що стягувалися з населення. Взагалі, податки розглядалися як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняв країну від небезпеки.
  3.  Розвиток торгівлі як одного із способів поповнення казни. Головним інструментом регулювання торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Прибуток включався у ціну товарів як частина витрат та його норма заздалегідь фіксувалася: для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів – 10%.

Стародавній Китай. Одним з ранніх центрів світової культури  став у давнину басейн ріки Хуанхе, де виникла цивілізація Китаю. Основна течія давньокитайської економічної думки – конфуціанство (VI-III ст. до н.е.), засновником якого вважають Кун-цзи, або Конфуція (551 – 479 рр. до н.е.). З його збірки “Лунь юй (“Бесіди та судження”), записаної його учнями, ми довідуємося про те, що:

  1.  Конфуцій висуває ідею “природного права”. В основу суспільного устрою покладено божественне начало. Поділ суспільства на “благородних” та “простолюдинів” вважався природним.
  2.  Вчення Конфуція спрямоване на посилення авторитету держави. Він виступав за посилення влади верховного правителя Китаю.
  3.  Достаток народу залежить від якісного господарювання, зокрема від правителя. Правитель мав дотримуватися економії у витратах та дбати про людей. У зв’язку з цим Конфуцій висунув цілу соціальну програму:
  •  необхідно розподіляти багатство більш рівномірно;
  •  полегшити тягар податків;
  •  залучати населення до виконання суспільних робіт, враховуючи цикл сільськогосподарських робіт.

Іншим визначним представником стародавнього конфуціанства був Мен-цзи (372 – 289 рр. до н.е.). Його постулати: Нерівність – це воля небесна. Цим він виправдовує протиріччя між багатим чиновництвом і аристократією з одного боку, і бідним селянством – з іншого.

Виступав проти збільшення рабовласницького гноблення. Мен-цзи пропонував відродити колишні общинні форми виробництва та ввести систему „криничних полів” (від назви ієрогліфу „криниця”) – розмежовування громадської землі на дев’ять однакових ділянок таким чином, щоб вісім із них оброблялися окремими родинами, а дев’ята – усіма цими родинами спільно. Урожай з цієї ділянки було призначено для держави.

Наполягав на помірності податків та виступав за надання селянинові часу, необхідного для обробітку власного поля, за розвиток товарного обміну між землеробами та ремісниками.

З критикою конфуціанства виступили Мо-цзи (479 – 400 до н.е.) і його послідовники (моїсти). Вони:

  1.  Наполягали на природній рівності людей, відкидали розшарування населення на верстви та привілеї знаті. Засуджували розкіш і паразитизм панівних верств, гноблення ними землеробів і ремісників.
  2.  Обґрунтовували необхідність всебічного розвитку виробництва для задоволення потреб усього населення.
  3.  Виступали за розвиток вільної ініціативи дрібних виробників.
  4.  Вбачали шлях до вдосконалення громадського життя в утвердженні у відносинах між людьми принципів „загальної любові” та „взаємної вигоди”. Моїсти розглядали „загальну любов” як рівноправні стосунки між людьми, а „взаємну вигоду” – як суму індивідуальних інтересів.

Ще одним визначним діячем і філософом Стародавнього Китаю був Лао-цзи (VI – V ст. до н.е.). Його твір „Дао де цзин” поклав початок даосизму. Основою цього вчення є закономірність руху і мінливості усього сутнього. Даосизм спрямовувався проти соціальної нерівності людей, гноблення народу, накопичення вельможами багатств. У ньому міститься ідея пасивного протесту – „недіяння”, тому що люди здатні лише збагнути навколишній свят, але не можуть нічого змінити в ньому.

У VI–III ст. до н.е. в Китаї виникла школа легістів. Ідеологія цієї течі  відбивала нові тенденції господарського розвитку Стародавнього Китаю, пов`язані з посиленням економічної ролі держави і формуванням імператорсько-бюрократичної системи управління. Легісти виступали за управління країною за допомогою законів, були прихильниками політичної централізації і об`єднання країни. Діяльність школи легістів пов`язана з визначним політичним діячем того періоду Лі Куєм (424 – 386 до н.е.) – першим міністром правителя царства Вей. Він склав „Зведення” усіх наявних до нього законів, котре стало основою законодавства у період ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. Лі Куй створив вчення про найповніше використання сил землі, утіливши в ньому ідеї державного регулювання хлібного ринку. Держава мусить регулювати ціни на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і продаючи за твердими цінами з державних комор у роки стихійних лих та голоду.

Також визначним представником школи легістів був Шан Ян (390 – 338 рр. до н.е.). З його слів учні написали твір „Книга правителя області Шан”, який описує шлях досягнення заможного життя країни. Держава може поліпшати життя своїх громадян за допомогою землеробства та війн. Для цього необхідно:

  1.  Активно проводити політику „повернення селян до землі”.
  2.  Здійснити загальний подвірний перепис селян, насильно залучати до землеробства ледарів, бродяг.
  3.  Законодавчо встановити єдиний податок із будь-якої кількості зібраного зерна, значно підвищити мито на заставах та ринках, щоб запобігти придбанню зерна за низькими цінами та подальшої спекуляції ним у неврожайні роки.

Трактат «Гуань-цзи» займає особливе місце в історії суспільної думки Китаю. У IV ст. правитель царства Ци започаткував академію “Палац наук коло західних воріт”, де працювало понад 2 000 вчених. Науковці академії написали більш ніж 500 творів, які були об`єднані одною спільною назвою “Гуань-цзи”. У збірнику підкреслювалось таке:

  1.  Найважливішою умовою стабілізації економіки є “посилення землеробства”, а також створення державою постійних хлібосховищ.
  2.  Слід рівномірніше розподіляти посівні ділянки, більш гнучкою повинна бути податкова система. Рівень оподаткування пов’язувався з родючістю землі. У трактаті є ідея побудови державних фінансів без прямих податків. Для цього слід замінити податкові надходження у скарбницю прибутком від експлуатації природних ресурсів.
  3.  Висунуто “принцип врівноваження господарства”. ”Розумний правитель пускає в обіг те, в чому народ відчуває нестачу і тримає у себе те, чого у народу надлишок”.

3.3. Економічний розвиток античних держав

На відміну від країн Сходу держави на півдні Європи сформувалися пізніше – в кінці II тисячоліття до н.е., хоча території Стародавньої Греції і Стародавнього Риму були заселені вже в епоху палеоліту. На півдні Балканського півострова в VII тисячолітті до н.е. існувало землеробство і скотарство. В кінці IV тисячоліття до н.е. розповсюдилися мідні знаряддя праці, а з початку III тисячоліття до н.е. – бронзові. В кінці II тисячоліття до н.е. в грецькій економіці широко використовувалися залізо та гончарний круг, отримало розвиток мореплавання, виникли перші міста.

Найдавнішими жителями Апеннінського півострова були лігури, які були творцями неолітичної культури, італіки, іллірійці. У IX – VIII ст. до н.е. широко використовувалося залізо. У VIII – VI ст. до н.е. найбільшого значення набула культура етрусків.

Економіка Стародавньої Греції і Стародавнього Риму ґрунтувалася на праці рабів, що були головними виробниками матеріальних благ. Основними джерелами поповнення армії рабів були: 1) військовополонені і захоплені в полон мирні жителі; 2) одноплеменці, що продавалися правлячою аристократією варварських народів; 3) народжені рабинями діти; 4) люди, захоплені піратами та викрадачами.

Економічний розвиток Стародавньої Греції. Перший період історії Стародавньої Греції – з XII по VIII в. до н.е. – називається гомерівським, оскільки до цього часу відноситься створення Гомером «Іліади» і «Одіссеї». Але в цей період у греків ще не існувало держави. Цей час був перехідним періодом від первіснообщинного до класового суспільства, який називають ладом військової демократії. Демократією цей лад називається тому, що верховним органом було народне зібрання, а військовою тому, що народне зібрання вибирало військового керівника – вождя. В умовах військових зіткнень, що посилювалися, у житті племені все більшу роль почала грати військова верхівка на чолі з вождем.

VIII-III ст. до н.е. – це період існування полісів, або самостійних міст-держав. Цей період був класичним рабовласницьким періодом історії Стародавньої Греції, яка не була єдиної державою, а складалася з безлічі невеликих держав. У основі існування поліса лежала антична форма власності, що об’єднувала у собі державну і приватну власність. Поліс як колектив громадян володів правом верховної власності на землю. Власниками землі могли бути тільки громадяни поліса. Основним економічним принципом поліса була ідея автаркії (самозабезпеченості).

Додатковий продукт в умовах поліса можна було забезпечити, тільки примусивши безоплатно трудитися захоплених на війні рабів. Антична система господарства ґрунтувалася перш за все на військовій організації, що забезпечувала господарство новими рабами. Армія, по суті, була ополченням. Кожен громадянин поліса незалежно від походження зобов'язаний був відбувати військову повинність. Залежно від розміру майна він служив або у сухопутних військах або у флоті.

В Стародавній Греції існували два варіанти політичного і економічного устрою – афінський і спартанський. Перший – це торгово-ремісничі держави з розвиненими товарно-грошовими відносинами, широким використанням праці рабів у виробництві, демократичним устроєм. Прикладом таких полісів були Афіни, Корінф, Мегари, Мілет, Родос і ряд інших, як правило розташованих на морському узбережжі, таких, що мали невелику сільськогосподарську територію, але володіли численним населенням. Поліси цього типу задавали тон економічному розвитку. Вони були провідними господарськими центрами Греції. Другий – аграрний, з абсолютною перевагою сільського господарства, слабким розвитком торгівлі, ремесла і товарно-грошових відносин, великим числом залежних працівників, як правило, олігархічним устроєм. Це – Спарта, Аркадія, Беотія, Фессалія.

Сільське господарство. Основною формою господарської діяльності греків було землеробство. Вони вирощували ячмінь і пшеницю, але врожаї були невисокими. Горбистий рельєф Греції з кам'янистим ґрунтом, важким для оранки і обробки, мало придатної для зернових, виявився зручним для вирощування виноградної лози, олійних і плодових дерев, різноманітних овочів. Це не приводило до незначного рівня розвитку хліборобства у грецьких полісах, перехід від зернового господарства до інтенсивного виноградарства і садівництва. Розвиток цих галузей вимагав вкладень грошей, великих людських витрат, значних витрат часу. Ці культури могли успішно освоюватися тільки за наявності додаткової робочої сили. Розвиток цих видів сільськогосподарського виробництва був тісно пов'язаний з впровадженням рабської праці. Додаткове залучення засобів праці і робочої сили створювало можливості для отримання надлишків. В результаті греки мали досить високі врожаї винограду і маслин, які не тільки забезпечували потреби місцевого населення, але і продавалися.

Основними осередками сільськогосподарського виробництва були дрібні господарства і крупні маєтки родової знаті. Часто земля здавалася аристократами в оренду збіднілим одноплемінникам, які віддавали землевласникам у якості орендної плати до половини врожаю. Аграрні відносини в Греції характеризувалися зміцненням крупного землеволодіння і розоренням основної маси населення, що сприяло зростанню майнового розшарування та посиленню соціальної напруженості у грецьких полісах.

В результаті ряду реформ у грецьких полісах головним виробничим осередком стала невелика земельна ділянка (3 5 га), власником якої був громадянин цього поліса. Земля оброблялася членами сім'ї. Їм допомагали 1 – 2 раби. У крупніших маєтках використовувалася праця 15 – 25 рабів. Господарства носили, як правило, багатогалузевий характер.

Скотарство не займало визначного місця у сільськогосподарському виробництві. М'ясо і молоко не були основними продуктами харчування стародавніх греків. Коней було мало. Вони практично не застосовувалися як тяглова сила, а грецька кіннота була допоміжним родом військ. Зате розводили овець, робочу і тяглову худобу.

В цілому сільське господарство Греції мало наступні особливості: багатогалузевий характер, товарну спрямованість, використання праці рабів.

Ремесло і торгівля займали велике місце в економічній структурі полісів. Їх розвиток стимулювався перш за все зростанням міст як торгово-ремісничих центрів. Розвиток міського життя був неможливий без підйому ремесел і торгівлі, які не могли розвиватися без залучення додаткової робочої сили – праці рабів.

Широкий розвиток отримали видобуток корисних копалин та ковальство. Найважливішими галузями ремесла були керамічне, будівельне виробництва, суднобудування, ткання. Основним осередком ремісничого виробництва були ергастерії різні по величині майстерні, у яких широко застосовувалася праця рабів. Так, знаменитий афінський оратор Демосфен мав дві майстерні з 20 рабами в одній і 32 – в іншій. Проте великих майстерень було мало, в основному існували дрібні і середині виробництва.

Для грецького ремесла характерний тісний зв'язок з ринком, де ремісник продавав свою продукцію, купував сировину, знаряддя праці, рабів, продовольство для їх прожитку. Підйом ділової активності в торгово-ремісничих центрах, успіхи в технології, спеціалізація ергастеріїв при стійких джерелах поповнення рабів робили заняття ремеслом вигідною справою. Середній дохід від експлуатації одного раба, зайнятого в ремеслі, досягав 6 –120 драхм на рік, тоді як утримування сім'ї вільного громадянина на рік, наприклад, в Афінах у V ст. до н.е., коштувало 180 драхм; інакше кажучи, дохід від 2 – 3 рабів був достатній для утримування однієї афінської сім'ї, що складалася з 3 – 4 чоловік. Ремісниче виробництво могло існувати за наявності постійної сировинної бази. У невеликих грецьких полісах місцевої сировини було небагато. Отримати сировину можна було тільки шляхом обміну, за придбану – платили грошима, ремісничими або сільськогосподарськими товарами.

Багатолюдне населення торгово-ремісничих полісів з різноманітними потребами, що все більш зростали з ускладненням міського життя, нестача зерна і різних видів сировини для ремесел, з одного боку, надлишки вина і масла, запаси різних ремісничих виробів – з іншого, створювали сприятливі умови для грецької торгівлі у цілому.

На ринках реалізовувалися продукти харчування, сировина для ремесел, вироби ремісництва. Товаром виступали не тільки предмети розкоші, як на Сході, а і значна частина виробленої продукції. У товарні операції були втягнуті майже всі верстви населення. Для більшої зручності у проведенні торгових операцій торговці-оптовики, особливо пов'язані з дальньою заморською торгівлею, створювали купецькі об'єднання – фіаси, основним завданням яких були взаємна страховка і виручка позиками, обмін інформацією, контроль за цінами.

Природні умови, недосконалість і дорожнеча сухопутного транспорту не сприяли розвитку сухопутних перевезень. Але велика кількість островів сприяли розвитку суднобудування і морської торгівлі. У кожному приморському місті споруджується морська гавань, будується порт із зручними стоянками для судів, причалами, складськими приміщеннями, доками для ремонту. Так, в Афінах по особливому архітектурному плану був побудований порт Пірей – справжнє місто, що по рівню свого впорядкування перевершував Афіни і з’єднувався з ними широким проїздом, захищеним з обох боків високим кам’яним муром.

Освоєння морських шляхів відкривало перед грецькими купцями найширші можливості для торгових операцій у всьому Середземномор'ї, включаючи басейн Чорного моря. Привезені на кораблях товари потрапляли до рук роздрібних торговців і продавалися дрібними партіями на міському ринку. Для полегшення торгівлі влаштовувалися ринкові приміщення, лавки, але найчастіше торгівля велася на відкритому повітрі.

Впровадження товарного виробництва, великий обсяг торгівлі вимагали вдосконалення розрахункових операцій. Засобом розрахунку стала монета із певною вагою, що мала гарантії держави, яка її випускала. Перші монети з'явилися в Греції ще в VII в. до н.е. У класичну епоху кожне місто чеканило велику кількість монет. Поступово виділилися монети провідних економічних центрів, таких, як Афіни і Корінф. Срібні статери Корінфу вагою в 8,7 г були найбільш популярною валютою в Західній Греції, Південній Італії та Сицилії. Афінські тетрадрахми вагою 17,5 г і драхми вагою 4,4 г охоче приймалися в містах басейну Егейського моря. Монети Корінфу та Афін стали свого роду міжнародною валютою Греції у V IV ст. до н.е. Активне господарське життя грецьких міст привело до появи в IV ст. до н.е. мідної розмінної монети: оболів, халків і лепт. 1 срібна драхма ділилася на 6 мідних оболів, 1 обол на 8 халків, 1 халх на 2 лепти.

Великий розмах торгової діяльності у грецькому світі привів до появи зачатків банківських операцій та елементів безвалютних розрахунків. Ці операції здійснювалися особливими людьми – міняйлами, яких називали трапедзітамі, що існували в кожному торговому місті. Міняйли стежили за курсом численних монетних серій, проводили обмін одних монет на інші, розмін крупних монет, приймали гроші на зберігання, давали позики під відсотки, проводили розрахунки між оптовими торговцями.

Процес соціально-економічного, політичного і культурного розвитку грецького суспільства VIII – VI ст. до н.е. породив таке явище в старогрецькій історії як Велика колонізація, тобто виселення греків з міст Егейського басейну у численні колонії, розташовані по побережжю Середземного і Чорного морів. Всього було утворено декілька сотень колоній загальною чисельністю 1,5 – 2 млн. чоловік.

Причин колонізації були декілька. Інтенсифікація грецької економіки, розвиток ремесел і торгівлі вимагали розширення поля діяльності: потрібні були нові землі для тих громадян, що втрачали свої наділи, потрібні були джерела сировини, ринки збуту для продукції ремісничих майстерень. Інша причина полягала в політичній і соціальній боротьбі, що розвернулася в грецьких полісах. У колонії були вислані незадоволені, небезпечні для знаті політичні супротивники. У той же час правлячим кругам міст-метрополій було вигідно мати колонії, з якими встановлювалися взаємовигідні зв'язки, звідки отримували цінну сировину, куди можна було збувати сільськогосподарську і ремісничу продукцію. Важливою причиною колонізації стала своєрідна демографічна криза, викликана бурхливим розвитком грецької економіки, що створювала надлишки продукції та вимагала збуту, достатньої кількості сировини, робочої сили, що забезпечувала певний матеріальний достаток.

Велика грецька колонізація VIII-VI ст. до н.е., що викликана глибинними суспільними процесами, стала могутнім чинником соціально-економічного та культурного розвитку не тільки грецького світу, але і всього Середземномор'я.

Таким чином, в Греції склався новий тип економіки, відмінний від економічної структури провідних давньосхідних країн: інтенсивний, товарний, при збереженні натуральної основи. Він вимагав значних вкладень, високого рівня організації господарства, застосування праці рабів та створював сприятливі умови для самого існування грецького суспільства, розвитку грецької культури.

3.4. Економічні вчення античної Греції

Вчені вважають, що найпершими мислителями, які започаткували наукове дослідження економіки, були Ксенофонт, Платон та Аристотель.
Ксенофонт (430 – 355 рр. до н. е.) – афінський аристократ і політичний діяч, землевласник. До основних творів відносять такі твори як Домострой та “Кіропедія. В роботах Ксенофонт об’єднує коло питань, які стосуються проблем раціонального господарювання, в особливу галузь знань – “ойкономію” (від грец. “ойкос” – господарство, “номос” – закон) і вважає, що остання має зосередитись на вивченні законів ведення домашнього господарства. До основних економічних ідей філософа можна віднести:
  1.  Ступінь поділу праці обумовлений, як правило, розмірами ринку збуту. Поділ праці на розумову і фізичну, а людей – на вільних і рабів має природне походження.
  2.  “Цінність – все те, від чого можна отримати користь”. Якщо людина не вміє користуватись річчю, ця річ не є для неї цінністю. Але коли дану річ продати, то можна здобути користь і, тим самим, надати речі цінність. Таким чином, товар має дві властивості – споживчу цінність та здатність обмінюватися на інші товари.
  3.  Гроші – особливий товар, специфічність якого полягає в ненасиченості. Гроші мають дві функції грошей – давати користь і створювати скарби.
Платон (427 – 347 рр. до н. е.) – аристократ, засновник філософської школи – афінської Академії, в якій викладав протягом останніх двадцяти років свого життя. У своїх творах (“Держава”, “Закони”):
1. Створив модель “ідеального” державного устрою, заклавши в її основу принцип природного поділу праці. Людині від народження притаманний лише один певний талант: “Одні народжені для управління, другі – для надання допомоги, треті – для землеробства і ремісництва”. Необхідно створити таку державу, в якій кожний виконував би певні функції за своїм талантом і отримував частку в суспільному продукті згідно з природними здібностями. В ідеальній державі повинно існувати 3 верстви:
  •  філософи (управляють державою);
  •  воїни (охороняють державу);
  •  землероби, ремісники, торговці (виробляють і обмінюють продукцію).
Перша та друга верстви не мають ніякої власності і звільнені від продуктивної праці, споживають суспільний продукт на принципах рівності. Третя верства має приватну власність і забезпечує на її основі перші дві верстви.
Раби не включалися в жодну з цих верств. Вони прирівнювалися до реманенту, розглядалися як засоби праці, що розмовляють.
2. Поділ праці Платон вважав природним явищем, поділ на вільних і рабів він пояснював як нормальне становище, що дано від природи. Від природи люди наділені неоднаковими здібностями, тому є сенс закріпити їх поділ за заняттями.
3. Виводить необхідність грошей з потреб торгівлі, яка обслуговує поділ праці. Виділяє три функції грошей: міра вартості, засіб обігу і засіб накопичення скарбів. До останньої функції Платон ставиться вкрай негативно, виступає проти продажу товарів у кредит, гостро засуджує лихварство.
4. Головною галуззю господарства вважав землеробство, негативно ставився до торгівлі. Торгівля – не гідна афінського громадянина. Її треба залишити тільки варварам-іноземцям.
Аристотель (384 – 322 рр. до н. е.) – учень афінської Академії Платона, вихователь Олександра Македонського, засновник філософської школи – афінського “Лікею”, в якому займався педагогічною діяльністю. Основними творами є “Нікомахова етика”, “Політика”. Аристотель усі знання про економічні проблеми об’єднує у науку, яка поділяється на два функціональні види:
  •  економіка – комплекс знань про господарську діяльність, пов’язану з виробництвом споживчих благ в домашньому господарстві;
  •   хрематистика – наука про діяльність, спрямовану на накопичення багатств у грошовій формі.
Встановлює двоїсту природу товару. На думку філософа річчю користуються заради її споживчих якостей та заради обміну. Обидві властивості товару приносять власникові користь.
Відкриває рівність в обміні товарів “…все , що обмінюється, повинно якось порівнюватись… Необхідно, щоб все вимірювалось чимось одним… Розрахунок буде мати місце, коли буде знайдено рівняння, щоб продукти чоботаря відносилися до продуктів землероба, як землероб відноситься до чоботаря”. Вважає, що порівнюються різні товари грошима. Аристотель був першим ученим, що не тільки поставив питання: “Як формується ціна?”, а й запропонував свої відповіді:
  •  у самих товарах немає нічого такого, що могло б прирівнювати їх одне до одного;
  •  товарний обмін – це відносини не тільки між речами, а й між їхніми власниками;
  •  в обмінній угоді є 4 учасники – це товаровласники А і В та їхні товари а і в. Чим сильніша у особи А потреба в товарі в , що належить особі В, тим більше свого товару а віддасть А за одиницю в і навпаки. Звідси пропорція А / В = в / а;
  •  встановлює, що гроші – особливий товар, специфічність якого полягає в обслуговуванні обміну. Функції грошей: міра вартості, засіб обігу та засіб накопичення скарбів.
Вбачає різницю між рухом грошей як грошей (Т – Г – Т) і грошей як капіталу (Г – Т – Г).
Мислителі Стародавньої Греції в центрі уваги ставили проблеми рабовласництва, які розглядалися, виходячи з соціальної, політичної та економічної ситуації того часу. Наукові досягнення цих авторів пов‘язані зі способами теоретичного осмислення таких економічних процесів та явищ, як поділ праці, обмін, товар, гроші, прагненням зрозуміти закони господарського життя.

3.5. Економічний розвиток Стародавнього Риму

Перший період історії Стародавнього Риму з VIII по VI ст. до н.е. - прийнято називати «царським» періодом. Проте монархічної держави не було. Римські «царі» – рекси, як і грецькі василевси, це військові вожді. Суспільний устрій Риму був військовою демократією.

У VI ст. виникла держава. Наступив другий період римської історії період республіки. Рим періоду республіки місто-держава, подібне до грецьких полісів. В ході війн Рим підпорядкував собі інші італійські держави. Переможені народи визнавали залежність від Риму, але не включалися до складу римського поліса.

На відміну від Афін Римська республіка була аристократичною, оскільки влада залишалася в руках родової аристократії. У міру економічного розвитку, як і в Афінах, з'явилися міське господарство, ремесло і торгівля, а разом з ними і «нові багачі», які прагнули розділити владу із старою римською знаттю, яка потрапила до її рядів. Окремі частини Італії поступово злилися в одну державу. Проте політичні і економічні права залишалися в руках громадян тільки римського поліса – квіритів. Подібне положення не могло не призвести до соціальної напруженості і політичних конфліктів.

У цих умовах вирішальною силою стала армія, яка поступово перетворилася на знаряддя у руках воєначальників, які забезпечували військову здобич і утримання для солдатів. Використовуючи армію, вони захопили владу в країні і перетворилися на імператорів. У I ст. до н.е. Римська республіка змінилася Імперією, що проіснувала до V ст. н.е.

Сільське господарство. Провідною галуззю для більшості населення Апенінського півострова було землеробство. Родючі ґрунти і м'який клімат забезпечували високі врожаї. У найбільш розвинених областях Італії культивували пшеницю, ячмінь, просо, боби; у менш розвинених і гористих  полбу, ячмінь, боби. Греки-колоністи внесли вдосконалення до місцевого виноградарства, познайомили жителів Італії з оливками.

У II – I ст. до н.е. сільське господарство Італії переживало підйом. Великого поширення набули виноградарство, вирощування оливок і плодівництво, розвивалося хліборобство. Господарі більше уваги стали приділяти добриву, ретельно спахували поля, впроваджували нові сорти пшениці, овес, коноплю, кунжут.

Гориста територія сприяла розвитку скотарства, особливо вівчарства і свинарства. Одним з важливих показників прогресу у сільському господарстві були нові галузі тваринництво і птахівництво. Навколо крупних міст створювалися спеціалізовані господарства, що забезпечували городян молоком, сиром, м'ясом, квітами, свіжими овочами та фруктами.

В період утворення Римської держави економічна структура італійського села включала два типи господарств – рабовласницьке (вілла), що обслуговувалося порівняно невеликим числом рабів, і звичайний селянський двір, де працював вільний землероб та його сім'я. Вільні землероби складали основу римського народного ополчення. Вони своєю кров'ю, розоренням своїх невеликих господарств оплачували гегемонію Риму в античному світі. Землероби не могли конкурувати з крупним рабовласницьким маєтком. Розорюючись, вони покидали свої земельні наділи і йшли у міста. Їх землі привласнювалися рабовласниками. На місці невеликих вілл виникали обширні рабовласницькі маєтки плантаційного типу  латифундії, в яких трудилися тисячі рабів. Поява нових форм землеволодіння сприяла збільшенню обсягів сільськогосподарської продукції.

Бурхливий підйом сільського господарства в II I ст. до н.е. пояснювався трьома причинами: широким впровадженням рабства, розвитком простого товарного виробництва, переходом від дрібного господарства до великого. Підйом сільського господарства сприяв встановленню ринкових зв'язків між містом і селом. Місто відокремилося від села, перетворившись на центр ремесла і торгівлі, політичного і культурного життя. У цей період відбувся перехід від дрібного до крупного землекористування.

Ремесло і торгівля. У VI-V ст. до н.е. в італійських містах бурхливо розвивалося ремесло і торгівля. Цьому сприяла наявність корисних копалин, зокрема залізняку, міді, глини, будівельного каменя, корабельного лісу. У ці ж століття поширення набуло і залізо. Процвітало виробництво бронзових виробів, які відрізнялися технічною і художньою досконалістю. Найрозвиненішим з ремесел в Італії було виготовлення кераміки: різноманітного посуду, тари, водопровідних труб, черепиці, будівельних і архітектурних деталей, сирцевої цегли і т.д. В Південній Італії було налагоджено виробництво витонченої кераміки за грецькими зразками. Значно менший розвиток отримало текстильне ремесло. У дрібних ремісничих майстернях у VI – III ст. до н.е. працювали сам господар, члени його сім'ї і декілька рабів. Археологічні знахідки свідчать про проникнення рабської праці у ремісниче виробництво. У копальнях, каменоломнях, глиняних кар'єрах панувала праця рабів.

На відміну від сільського господарства, де вирішальну роль грала рабська праця, у ремісничому виробництві більшого значення мали вільні ремісники, які використовували рабську працю. Розвиток ремесел зажадав розширення сировинної бази. Збільшилася потреба у металах, камені, деревині, високоякісній глині, шерсті, льоні, шкірі, склі, нових будівельних матеріалах. Введення в обіг нової сировини і матеріалів сприяло бурхливому розвитку металургійного, керамічного, текстильного, шкіряного та інших виробництв, причому кожне з них ділилося на декілька цілком самостійних галузей.

Склалися крупні ремісничі центри із спеціалізацією у виробництві: Путеоли славилися виробництвом товарів з заліза, Капуя – продукцією з бронзи і свинцю, Кали і Мінтурни – виготовленням сільськогосподарських знарядь, Арреций – керамікою, Тарент – шерстяними виробами, Північна Італія – льняними виробами. Крупним ремісничим центром був Рим.

Вже в VI – III ст. до н.е. Італія стає ареною інтенсивної торгової діяльності, причому встановлюються і зовнішні, і внутрішні торгові зв'язки. Предметом торгівлі були не тільки предмети розкоші, але і металеві вироби, кераміка, хліб, вино, оливкове масло. Центром торгового життя став Рим. Для торгівлі тут виділявся кожен дев'ятий день, який називався «нундіни» (дев'ятий). Одні раз на рік організовувалися ярмарки, куди з'їжджалися жителі сусідніх міст. Ярмарки приурочувалися до крупних релігійних свят і проводилися поблизу святилища шанованого божества.

Внутрішня торгівля була добре розвинена, товари вільно оберталися по всій Італії. Високому рівню розвитку торгівлі сприяли, по-перше, введення єдиної грошової системи по всій імперії; по-друге, будівництво чудових доріг, що мостилися каменем і перетинали всю Європу (вони збереглися до нашого часу). У Римській імперії практикувалося навіть страхування вантажів.

Грошовий обіг. Розміри внутрішньої і зовнішньої торгівлі викликали появу грошей. Перші монети з'явилися у самому кінці V ст. до н.е. Чеканилися вони із золота та електри  сплаву срібла і бронзи. У IV IIІ ст. до н.е. кількість монет зросла; їх чеканили вже всі міста. У Римі перші монети відливалися у формах; це були мідні злитки вагою у 273 г без зображень. У другій половині IV ст. до н.е. на монетах з'являються зображення тварин бика, свині, орла тощо. Важкі і громіздкі злитки були мало придатні для торгівлі. Чеканка легших і зручніших срібних монет почалася в Римі тільки з кінця III ст. до н.е. Основними монетними номіналами в Римі були бронзовий асс, срібний сестерцій (2,5 асса), срібний денарій (10 ассів, або 4 сестерція).

Існування різних грошових систем, різноманітність золотих, срібних і бронзових монет сприяли зародженню міняльної справи. Міняйла, яких називали аргентаріями, стежили за грошовим курсом, перевіряли гідність монет, проводили обмін грошей і надавали позики. Міняльний промисел йшов рука у руку з лихварством. Позиковий відсоток в Італії не перевищував 6% в рік, але у провінціях цієї заборони не було, і римські лихварі нарощували відсотки. Спираючись на допомогу провінційнійної адміністрації, римські лихварі розоряли цілі міста і області.

Рабство. Внутрішня еволюція суспільних відносин в Римі у IV III ст. до н.е. привела до виникнення форм класичного рабства. Концентрація землі, розповсюдження приватної власності, розвиток ремесел, торгівлі, грошового обігу, зародження товарного господарства вимагали дешевої робочої сили. Примусити працювати вільного дрібного власника, що добивався рівноправ'я і наділеного ділянкою землі, було важко. Такою робочою силою міг бути позбавлений всіх прав і майна раб. Цим пояснюється агресивність Риму, його нескінченні війни, масове пограбування і поневолення завойованого населення. Успішні війни сприяли притоку рабів, зростанню і впровадженню рабства.

Використання рабської праці руйнувало натуральне господарство. У II I ст. до н.е. землевласники і ремісники прагнули не тільки до отримання більшого додаткового продукту, але і до грошової його реалізації. Все це викликало посилення експлуатації рабів, які перетворилися на основного товаровиробника. Потреба у рабах була постійною.

Чисельність рабів увесь час зростала. Вони стали найчисленнішим класом римського суспільства. Рабовласництво розповсюдилося у сільському господарстві, гірничодобувній справі, металургії, будівництві. Праця вільних або напівзалежних працівників продовжувала застосовуватися, але грала другорядну роль. Положення рабів було повністю безправним. Раб прирівнювався до речі, тварини, він поступав в абсолютне розпорядження пана. Чисельність рабів точно невідома. Учені розходяться у визначенні чисельності рабів і вільного населення у класичну епоху. Французький історик А. Валлон вважав, що співвідношення рабів і вільних людей в Італії в II I ст. до н.е. було 1:1, тобто було 50% рабів і 50% вільних. Німецький історик кінця XIX початку XX ст. Ю. Белех визначив це співвідношення як 3:5 (37,5% рабів і 62,5% вільних). Американський історик У. Уестерман вважав, що співвідношення між вільними і рабами складало 1:2 (33% рабів і 67% вільних). У руках окремих рабовласників зосереджувалися тисячі рабів.

3.6. Проблеми раціональної організації рабовласницької латифундії у працях давньоримських філософів

Марк Теренцій Варрон (116 – 27 рр. до н. е.) – римський письменник і вчений у різних галузях знань. До основного твору відносять наукову працю “Про сільське господарство”. М. Варрон вивчає функціонування сільського господарства і велику увагу приділяє зясуванню факторів, які впливають на зростання доходності господарства. Головні з цих факторів:
  1.  Торгівля та необхідність врахування коливання ринкових цін.
  2.  Включення у господарську діяльність інших галузей, наприклад, скотарства, з якого “можна одержати немалий доход”.
  3.  Інтенсифікація праці рабів за рахунок використання методів морального та матеріального стимулювання: “Охоту до праці можна викликати також більш вільним режимом, більш щедрою мірою їжі та одягу, скороченням робочого часу або дозволом виганяти на пасовиська декілька голів власної худоби”.
  4.  Раціональний поділ операцій у господарстві поміж вільними працівниками та рабами.
Марк Порцій Катон (234 – 149 рр. до н. е.) – видатний римський політичний діяч і письменник. Вивчаючи доходність домашнього господарства, М. Катон виділяє ряд умов, за яких вона буде зростати: використання вигоди від збуту частини виробленої продукції та орендних відносин (“Здавати з підряду збір маслин, виготовлення олії, обробіток земель”); розвиток землеробства на основі інтенсифікації рабської праці, факторами якої виступають:
  •  видача рабу завдання на робочий день;
  •  забезпечення безперервності процесу виробництва: “Працювати у будь-яку погоду і свята”;
  •  впровадження системи контролю за виконанням робіт шляхом вибору наглядача із числа рабів.
Луцій Юній Модерато Колумелла (І ст. н. е.) – римський письменник і вчений. Основний твір – “Про сільське господарство”. У своїх роботах розглядає стан античного сільського господарства в період кризи рабовласництва. Занепад сільського господарства зумовлений погіршенням господарювання, насамперед через недбале ставлення рабів до праці. Пропонує систему заходів для раціоналізації рабовласницького господарства: необхідно запровадити поділ праці, спеціалізацію, використання кваліфікованої рабської праці. На думку письменника „добрий господар може зробити прибутковим будь-який клаптик землі, вирощуючи там саме те, для чого ця земля найбільш придатна”. Л. Колумелла радить купувати приміські маєтки, щоб частіше там бувати. Власникам віддалених господарств він рекомендує здавати землю в оренду вільним людям, оскільки на той час це вже стало вигіднішим, ніж використання рабів

3.7. Криза рабовласницької системи

Експлуатувати чужу працю в античних державах можна було, тільки захоплюючи полонених на війні і перетворюючи їх на рабів. Захоплена в полон людина, опинившись у чужому ворожому йому середовищі, втрачала здібність до опору.

Такий спосіб експлуатації мав важливі наслідки. Оскільки головною умовою розвитку рабовласницького господарства були постійні виснажливі війни, щоб їх вести слід було озброїти все населення. Тому кожен чоловік був воїном і вивчав військове мистецтво. Той класичний рабовласницький лад, який існував в античних державах, не міг бути відразу у всіх народів: не могли всі вести війни. Насправді, переможені і скорені Римом країни або знаходилися на стадії докласового суспільства, або відносилися до «азіатського способу виробництва».

У II IIІ ст. н.е. наступила криза рабовласницької системи – рабовласницькі виробничі відносини стали гальмувати розвиток продуктивних сил. Це виражалося в деградації сільського господарства. Відбувалося повернення від інтенсивних галузей до зернового господарства, багато земель закидалися або перетворювалися на пасовища. Завойовні війни закінчувалися – Рим вже захопив стільки, що не міг міцно утримувати провінції під своїм контролем. Скоротився притік рабів, вони стали дорогими.

Стали виникати зовсім нові форми експлуатації. Щоб матеріально зацікавити раба, йому виділяли пекулій – самостійне господарство. Це могла бути реміснича майстерня, ділянка землі. Певну частину доходів раб повинен був віддавати господареві, платити йому оброк.

Рабові дозволили мати власність і ця власність іноді ставала такою великою, що раб купував власних рабів і давав гроші у борг своєму господареві. З'явилися нові закони, згідно яким раба не тільки не можна було убити або зруйнувати його сім'ю, тобто продати членів сім'ї в різні руки, але не можна було навіть відібрати у раба пекулій. Крім того, крупні землевласники стали здавати ділянки своєї землі селянам. Селянин-орендар називався колоном.

Так в надрах рабовласницької системи стали народжуватися феодальні відносини, тому що пекулій і колонат були вже формами, відповідними феодальним відносинам.

Але все це вже не могло врятувати Римську імперію. Для перемоги феодальних відносин були потрібні селяни, а римські селяни були розорені і їх розорення почалося ще при переході до крупних рабовласницьких господарств. Розорені селяни йшли у міста, але не для того, щоб знайти там роботу. Рабовласницькі відносини виховували уявлення, що вільній людині трудитися соромно, що праця – заняття для рабів. І у містах росло число людей, що не працюють, а що живуть на подачки знаті.

Разом з селянством зникла і велика римська армія. Тепер солдати набиралися переважно з тих же варварів-провінціалів, проти яких вони і повинні були воювати. Їм нічого було захищати.

Рим приходив в запустіння. І коли з півночі стали насуватися варвари, Рим не зміг встояти і ліг під їх ударами. Це відбулося в V в. н.е.


Тема 4. Господарство та економічна думка суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя (V – ХV ст.)

 

Перехід до феодалізму у різних суспільствах проходив по-різному. У деяких народів феодалізм слідував за рабовласництвом, у інших – за первіснообщинним устроєм. Германці, слов'яни, араби, кельти, народи тропічної Африки минули рабовласницьку стадію розвитку. Феодальна система формувалася на наступних принципах:

  •  пануванні крупної земельної власності і феодальної монополії на неї;
  •  безпосередній виробник – селянин – веде самостійне індивідуальне господарство на землі, отриманій від феодала в тимчасове або спадкове користування;
  •  позаекономічному примушенні, яке є формою залежності безпосереднього товаровиробника від феодала;
  •  рентних відносинах. Селянин платив феодалові ренту за користування землею; рентні платежі стягувалися в натуральній (панщина, оброк) або в грошовій формах;
  •  нерівноправності селян і феодалів (від судової і поземельної до особистої залежності);
  •  пануванні натурального господарства і дрібного виробництва;
  •  домінуванні аграрного сектора економіки;
  •  примітивному рівні техніки, яку використали у виробництві (особливого значення набувають індивідуальні виробничі навики);
  •  ієрархічному характері суспільства;
  •  ієрархічній структурі феодального стану;
  •  корпоративних відносинах.

Феодальні системи складалися у різних областях Європи, Азії, Африки нерівномірно. Єдиний по своїй суті процес генезису феодалізму в кожній країні мав значні локальні і регіональні особливості. Як основний критерій для виділення головних моделей (типів) цього процесу можна прийняти інтенсивність визрівання елементів феодалізму в надрах рабовласницького або первіснообщинного устрою.

4.1. Генезис феодалізму в Західній Європі

Європейський феодалізм – результат трьох варіантів (типів) генезису феодалізму. Перший тип народився безпосередньо з первіснообщинного устрою варварів, минувши стадію розвиненого рабовласницького суспільства. У Європі прикладом подібного варіанту є Англія, Скандинавія, Північно-Західна Німеччина, а також Русь, Польща, Чехія.

Другий тип склався на основі синтезу елементів феодалізму у середині рабовласницького суспільства з феодальними відносинами, що формувалися на останній стадії розвитку первіснообщинного устрою варварів. Причому і ті та інші елементи у рівній мірі складали основу майбутнього середньовічного суспільства. Цей тип генезису феодалізму знайшов своє втілення в Північній Галії, у ряді південнослов'янських народів.

Третій тип зародився на базі синтезу елементів пізньоантичного суспільства з феодальними відносинами, що формувалися у варварських суспільствах з явним переважанням античних ідей. Цей шлях був характерний для Візантії, Південної Галії, країн Середньоазіатського регіону.

Східний феодалізм, що склався на базі «азіатського способу виробництва», успадкував усі його характерні риси: домінування державної феодальної земельної власності, збереження специфічних форм громадської організації селянства; розвиток особливих форм організації феодальної знаті і реалізації ними своїх монопольних прав головним чином через продуктову ренту; високий ступінь державної централізації.

Феодальна система в Західній Європі пройшла у своєму розвитку через декілька етапів:

V IX ст. епоха генезису і розвитку феодалізму, час поступового утворення крупної земельної власності, привласнення її незначною кількістю населення, перетворення вільних землеробів в залежних селян, встановлення васально-ленних відносин.

X XV ст. розквіт феодалізму у країнах Західної Європи, який характеризується економічним підйомом, заснованим на внутрішній колонізації (освоєнні нових земель), збільшенні збору сільськогосподарських культур, розвитку тваринництва; відродженні міст, що перетворилися на центри ремісничого виробництва та торгівлі. Розвиток товарного виробництва і товарно-грошових відносин супроводжувався комутацією ренти, появою ярмарків, кредитної справи, банків. В цей час упроваджувалися технічні нововведення – вітряний млин, доменна піч, артилерія, книгодрукування і ін., формувалися централізовані держави.

Кінець XV XVII ст. криза феодальної системи та зародження капіталізму. Поширювалися товарно-грошові відносини, знищувалася особиста залежність селян, почався процес первинного накопичення капіталу, розвитку мануфактурного виробництва і, як наслідок, загострювалися соціальні суперечності, що переростали в буржуазні революції.

Зміни відбувалися не тільки в економічному, але і в політичному житті. У ранньофеодальний період держава було крупним, але неміцним об'єднанням (наприклад, імперія Карла Великого). У X XII ст. переважали дрібні політичні утворення князівства, герцогства, графства, що мали в своєму розпорядженні значну політичну владу над своїми підданими. Іноді вони були повністю самостійними, іноді номінально об'єднувалися під владою слабкого короля (так званий період феодальної роздробленості). У XIII XV ст. у багатьох країнах йшов процес централізації держави, що завершився оформленням феодальної монархії. У цих державах відносно сильна королівська влада поєднувалася з існуючими станово-представницькими зборами. Лише у Візантії у період середньовіччя зберігалася сильна централізована держава. Нарешті, у XVI XVII ст. феодальна держава прийняла свою останню, найбільш централізовану форму абсолютної монархії.

Становлення феодальної економічної системи в Західній Європі традиційно розглядають на прикладі Королівства Франків, що виникло в Північній Галії в 486 р. Франки одна з конфедерацій германських племен, які скористалися ослабленням Західної Римської імперії у IV V ст. через нашестя гунів і експансію слов’янських племен разом з англосаксами, лангобардами, вандалами, остроготами та ін. розгромили Західну Римську імперію і утворили на території римської провінції Галлія декілька так званих варварських королівств. У V VII ст. франками правила династія Меровінгів, з кінця VII до середини IX ст. династія Каролінгів.

Основні відомості про господарство франків в епоху раннього феодалізму містяться в судебнику «Саллічеська правда» (названою так від салічеських, тобто «морських» франків, що займали територію нинішньої Бельгії та північної частини Франції). Згідно документу, франки були осілими землеробами, вони сіяли зернові культури, застосовували двопілля, використовували плуг із залізним лемешем, борону, а як тяглову силу використовували биків та коней. Право розпоряджатися землею у селі належало общині – марці. Землю франки обробляли індивідуально, великими сім'ями. Громадські угіддя знаходилися у нероздільному користуванні селян. Господарство франків носило натуральний характер. У франків ще не склалися класи, але вже зароджувалося майнове розшарування.

Однією з найважливіших передумов розвитку феодальних відносин з'явився дуалізм франкської общини. Дуалізм общини – це поєднання громадського землеволодіння з приватним селянським господарством. Вже з V – VII ст. вона стала поземельною, територіальною, сусідською, а земля все частіше перетворювалася на алод. Алод – вільно відчужувана індивідуально-сімейна земельна власність, тобто приватна власність на наділ громадської землі. Селяни привласнювали отримані від общини наділи у приватну власність як тільки для цього з'являлася можливість. Поява алоду стала передумовою формування крупної феодальної власності.

Процесу концентрації земельної власності та соціальному розшаруванню сприяло втручання державної влади. Державний земельний фонд, що складався з маєтків римських рабовласників, державних земель, земель бунтівників, конфіскованих під час численних громадянських війн, роздавався королівською владою наближеним, дружинникам, церкві у формі алоду. Державний земельний фонд швидко скорочувався, тому довелося змінити принципи плати за землю.

У VIII ст. у Королівстві Франків були проведені важливі реформи. За Карла Мартелла у результаті військової реформи селян усунули від військової служби. Основою війська стала рицарська кіннота. Озброєння кінного лицаря коштувало дорого. Витрати на військо і спорядження лицарів лягли на плечі селян. Військова реформа зажадала змін. Була введена бенефіціальна система землекористування. Бенефіцій – форма земельного володіння феодала, обумовлена певними обов'язками (платежі і військова служба) і терміном (зазвичай довічним). Виникли відносини васалітету: васал залежав від сеньйора, бенефіцій приносив сеньйорові клятву вірності і виконання служби. Сеньйор, зберігаючи право верховного власника на землю, міг її відібрати, якщо васал порушував договір.

Військова служба ставала монополією феодалів. При роздачі бенефіціїв, підданими васалів часто ставали вільні люди, що населяли ці землі: вони з підданих короля перетворювалися на залежних від приватних осіб селян.

Військова служба залишалася головною умовою володіння феодом, хоча останній і передавався у спадкове користування. Ленна система – розвинена форма феодального землеволодіння, на основі якої складався васалітет, феодальна ієрархія знаті.

Всі умови, які сприяли утворенню крупного землеволодіння (феодальні усобиці і війни проти інших племен), зумовили втрату свободи селянами-общинниками.

Розорений війною або неврожаєм селянин, не знайшовши захисту ні у общини, ні у королівської влади, вимушений був шукати заступництва місцевих сильних і багатих людей. Отримуючи від них земельну ділянку, він втрачав свободу і перетворювався на залежну або кріпосну людину. У свою чергу, землевласник забезпечував власне господарство робочими руками залежних від нього людей, що платили за землю і допомогу своєю роботою (панщина) і продуктами (оброк).

При низькому рівні розвитку продуктивних сил того часу було потрібно багато землі і робочих рук, щоб забезпечити достатню кількість продуктів сільського господарства. Пануючий клас був зацікавлений не в захопленні землі у селян, а в достатній кількості робочих рук. Захоплення землі феодалом полягало у тому, що алодист втрачав своє право власності на цю землю і перетворювався на утримувача на основі феодального права, тобто ставав зобов'язаним платити за неї ренту і нести повинності, що встановлювалися або звичаєм, або угодою. Ця зміна в положенні алодиста і складала зміст поняття верховної власності феодала на певні землі.

Захоплення феодалами громадської землі і селянських наділів набували з початку IX ст. масовий характер. Феодали всіма можливими способами доводили селян до розорення, примушуючи або продати, або передати землю крупному землевласникові.

Найбільш поширеною формою встановлення залежності бідняка від крупного землевласника була практика його перекладу на розряд так званих прекаріїв. Прекарій – дослівно «передане на прохання», умовне земельне утримання, яке крупний землевласник передавав або у тимчасове, або довічне утримання безземельному або малоземельному біднякові із зобов'язанням останнього нести на користь власника повинності і оброки. Існували три види прекаріїв: а) утримувач отримував всю землю від власника; б) селянин віддавав власну землю крупному землевласникові і отримував її ж назад, але вже не як свою, а як ту, що надана йому землевласником за зобов'язання несення панщини і оброків і отримуючи при цьому заступництво і необхідну допомогу у разі потреби; в) віддаючи землю, утримувач отримував більшу кількість землі.

Система прекаріїв припускала залежність окремих селян від феодалів, причому ступінь залежності встановлювалася кожного разу індивідуально.

Селянське поселення могло відразу потрапити у залежність, якщо село входило до складу бенефіція. Король, даруючи бенефіцій і вимагаючи за нього несення військової служби, передавав бенефіціарію доходи жителів території, що при натуральному господарстві було єдиним способом винагороди за службу. Жителі ставали людьми, залежними від бенефіціарія, якщо раніше не потрапили у залежність. З перетворенням бенефіції на феод залежність жителів бенефіція зміцнилася, стала постійною.

Результатом зростання крупного землеволодіння було поступове зосередження в руках крупних землевласників судових, адміністративних, фіскальних функцій та функцій військового керівництва. Ці функції мали своє юридичне оформлення у вигляді так званого імунітету. Імунітет – це привілей, що захищає сеньйорів і їх землі від втручання короля і його представників у справи феоду.

Імунітет підтверджувався імунітетною грамотою. Імунітетні права землевласника включали: судову владу над підвладним населенням; виконання функцій государя на імунітетній території; право на збір всіх фіскальних сум (податків, штрафів і ін.).

Основою господарської організації франкського суспільства у VIII – IX ст. стала феодальна вотчина – сеньорія; її розміри були різними. Земля вотчини складалася з двох частин: землі, що знаходилася в господарстві самого феодала (домена) і селянських наділів (утримань). Земля домена складала, як правило, не більше 1/3 всіх селянських утримань, до її складу входили головним чином не орні землі, а ліси, пустки, болота та ін. При низькому рівні продуктивних сил необхідна праця, або праця, що витрачається на відтворення робочої сили безпосереднього виробника і його сім'ї, поглинала велику частину трудового часу селянина.

Феодал не міг отримати доходу від своєї землі інакше, як шляхом передачі цієї землі невеликими наділами до рук селян. Надходження феодальної ренти залежало від добробуту селянського господарства і селянської общини. Наслідком цього була відносна економічна незалежність і окремого селянського господарства, і селянської общини у цілому від господарства феодальної вотчини. Більш того, вотчина припускала існування общини-марки, як організації (корпорації) виробників. Виробництво в общині складало основу виробництва у вотчині.

Виробничий процес здійснювався за допомогою індивідуальних знарядь праці, саме виробництво залишалося дрібним, незалежно від величини вотчини. Прогрес у сільському господарстві виражався у збільшенні культурної площі шляхом меліорації, розчищення лісових масивів, яке оброблялося незмінними знаряддями праці. В умовах панування дрібного, малоефективного виробництва отримання додаткового продукту від економічно самостійного господаря можливо було тільки за допомогою позаекономічного примушення.

У середні століття розрізняли три види підпорядкування селянина сеньйорові – особисту, поземельну і судову. Кріпосним в Західній Європі була людина, що залежала від одного і того ж сеньйора відразу у трьох відносинах. Своїм корінням особиста залежність йде в античне рабство. Раб, посаджений на землю, залишався сервом. Він не мав права передавати по спадку наділ, не сплативши сеньйору особливого внеску, виплачував «поголовний податок», всі інші повинності не були фіксовані і стягувалися по волі сеньйора.

Поземельна залежність витікала з факту приналежності селянського наділу сеньйорові. Земля наділу складала частину вотчини, через що селянин повинен був нести різноманітні повинності пропорційно розмірам наділа і згідно звичаям, які закріплювалися традицією і були точно перераховані у кадастрах вотчини.

Судова залежність селянина витікала з імунітетних прав сеньйора. Ця залежність виражалася в тому, що населення повинне було судитися у суді імуниста, а всі судові штрафи, так само як і ті повинності, які раніше йшли королеві, тепер виплачувалися на користь сеньйора.

В результаті розвитку васалітету структура пануючого класу феодального суспільства була ієрархічними сходами. Кожен крупний землевласник вважався васалом короля і кожен феодал міг мати васалів шляхом поступки тому або іншому частини своєї землі з її населенням у якості феоду. Крупний феодал, передаючи бенефіцій або феод васалові, передавав йому і феодальну ренту (або частину її) з населенням феоду, яке таким чином ставилося у залежність від нового сеньйора, не втрачаючи залежності і від вищестоячого.

Встановлення васалітету, з одного боку, набувало характеру розподілу феодальної ренти між різними шарами феодалів, а з іншої – ставило виробників у залежність від багатьох сеньйорів, причому залежність від кожного з них виражалася в обов'язку сплати певний вид повинностей і платежів. Оскільки умови господарювання не змінювалися протягом довгого часу, феодальний утримувач і його нащадки несли на користь сеньйора одні і ті ж повинності, іноді впродовж сторіч. Сам розмір і характер повинностей ставали звичаєм. Ці повинності розглядалися і селянами, і сеньйорами як законні, а відступ від них – як порушення звичаю. Подібна незмінність породжувала ще одне характерне для феодалізму явище: перетворення певних відносин між людьми, у даному випадку відносин між сеньйором і його утримувачем, в юридичну якість самого утримання. За наділом, відданим кріпосному, закріплювалися всі повинності, властиві сервському утриманню. Вони зберігалися тоді, коли земля переходила, наприклад, особисто вільній людині. І навпаки, кріпосний міг мати вільне утримання, Ці відносини ще більше ускладнилися з розвитком товарно-грошових відносин, коли земля і окремі повинності залежних для феодала людей стали об'єктом купівлі-продажу.

У 843 р. Каролінгська імперія розпалася на Західно-франкське королівство, попередник Франції, Східно-франкське, що поклало початок Німеччини, та Середню Францію, що включала Італію і області уздовж Рейну і Рони. Розпад величезної і могутньої держави був свідоцтвом завершення процесу феодалізування франкського суспільства. Будь-яка країна в Європі у середні віки була системою вотчини, кожна з яких була по суті «суверенною» державою. Феодальна роздробленість – найважливіша ознака феодальної системи, що сформувалася. Феодалізування – це перетворення алоду на утримання; зникнення вільних общинників і поява залежних або кріпосних утримувачів; утворення феодальної власності на землю і виникнення пануючого класу феодалів, землевласників-воїнів.

4.2. Розвиток феодальної економіки Західної Європи у XI-XV ст.

Аграрна економіка. Визначальним чинником розвитку економіки Західної Європи у XI – XIII ст. було остаточне затвердження феодального маєтку як головної організуючої основи суспільства. У X ст. власники крупних маєтків (герцоги, графи) «осіли» на своїх землях, оскільки у цьому регіоні встановився тимчасовий мир (завершилися великі завойовні походи). Воїни давали клятву захищати Божий мир: селян, купців, дітей, жінок, домашніх тварин. На зміну їх ратним подвигам, що приносили військову здобич, приходила мирна господарська діяльність, направлена на отримання як можна більшого доходу із земельних володінь. Тому крупні землевласники прагнули зосередити у своїх руках всю повноту влади на своїх землях.

У XI – ХIII ст. вся територія Західної Європи представляла низку величних неприступних замків, власники яких з допомогою середньо- і дрібномаєтних дворян (баронів і лицарів) здійснювали організацію довколишньої місцевості і населення, яке складалося переважно з селян. Власники маєтків виконували на своїх територіях функції державної влади: судову (символом всевладдя сеньйора були в'язниці і шибениці, що «прикрашали» в'їзди у замки), фіскальну (збір податей), політичну (військові загони).

Господарське управління полягало в рішенні ними проблеми «що» і «для кого» виробляти. Землевласники, виходячи з міркувань престижу, показниками якого у мирний час були кам'яні замки і церкви, їх зовнішня прикраса, внутрішнє убрання, дорогий і гарний одяг, посуд, якісна і різноманітна їжа та ін., визначали види і розміри різних повинностей і платежів, якими обкладалися залежні селяни. Головними серед них були поземельні повинності (відробітки) і платежі (певна частка врожаю), тобто відробіткова і натуральна ренти.

Левова частина доходу, що утримувалася з маєтку, прямувала на задоволення престижних потреб. Інвестиції складали тільки 6 – 10% від доходу. В основному ці кошти витрачалися на придбання важких колісних плугів, пресів для виготовлення вина, масла, печей для хліба і т. п.; на будівництво млинів, доріг, мостів, ринків, проведення ярмарків. Селяни зобов'язані були користуватися цими об'єктами за певну плату. Навіть у сільській таверні подавалося вино і пиво, з яких стягувався збір на користь власників землі. Ця система, що дозволяла феодалам витягувати додатковий дохід, називалася баналітетною. Таким чином, вони, з одного боку, сприяли прогресу, упроваджуючи технічні нововведення, створюючи об'єкти ринкової інфраструктури, з іншої його обмежували, вилучаючи велику частину продукції, що виробляли селяни у вигляді різних платежів і поборів. Ці примусові «вилучення» звужували фінансову базу господарства селян, на плечі яких перекладалося вирішення найскладнішої проблеми будь-якої економічної системи: як виробляти продукцію.

Оскільки фінансові можливості для вирішення цієї проблеми були украй обмежені, розвиток аграрної економіки відбувався переважно екстенсивним шляхом. Приріст сільськогосподарської продукції забезпечувався в основному за рахунок збільшення площі оброблюваної землі (освоєння цілини, розчищення пусток, осушення боліт і т. п.; перехід від двопільної сівозміни до трипільної) і багатократної оранки.

Технічне оснащення сільського господарства було украй примітивним. У селянських господарствах використовувалися сохи, серпи, коси, лопати, мотики і т.п. Застосування важкого колісного плуга для більшості селян було недоступне, оскільки, по-перше, вимагало як мінімум двох волів, по-друге, за користування ним стягували досить велику платню. У деяких місцевостях набув поширення легкий плуг, для якого як тяглова сила використовувалися осли або коні.

Вживання мінеральних добрив відомих в цей час вапна та мергелю (осадкова гірська порода) обмежувалося районами їх здобичі. Органічних добрив було недостатньо, оскільки переважало пасовищне скотарство. Про їх дефіцит свідчив той факт, що улюблені слуги феодала отримували як винагороду «гній від однієї корови та її теляти». Найтяжчим видом побору вважався горщик голубиного посліду. У Англії селяни для добрива використовували так звані нічні загороди: перед оранкою переганяли овець у цей час доби по полях.

Головною галуззю сільського господарства було землеробство, у якому виділялося зернове господарство. У X ст. до традиційних зернових культур (пшениці, проса, ячменю) додалися боби, багаті протеїном. Їх використання підвищило якість живлення, сприяло зростанню фізичної активності населення. Оскільки жива сила людини впродовж тривалого часу залишалася головним видом енергії, введення у раціон бобів було найважливішим показником прогресу.

Разом із зерновими і бобами в кожному маєтку вирощувалися технічні культури, перш за все льон. Велика увага приділялася садам, городам, виноградникам, квітникам, які дуже ретельно оброблялися, були справжні оазиси. Вони були предметом особливої турботи власників маєтків, оскільки давали продукцію, відмінну від традиційного набору, що виробляли у будь-якому феодальному господарстві. У скотарстві пріоритетними галузями були вівчарство і розведення коней.

Не дивлячись на недостатні джерела фінансування, перевагу екстенсивних способів обробки землі, розвиток аграрної економіки характеризувалося певним прогресом. Його кількісними показниками були збільшення площі оброблюваних земель, підвищення врожайності зернових, зростання цін на них, приріст населення. Украй обмежена статистика середньовіччя дозволяє привести наступні дані: нормальна врожайність пшениці, згідно даним англійських агрономів XIII ст., складала 1:5 (у каролінгській період 1:3), ячменю – 1:8, жита – 1:7, бобів – 1:6, вівса – 1:4. У окремих родючих районах Франції пшениця давала урожай 1:11,6 (дані за 1321 р.). Результативним показником підйому аграрної економіки було демографічне зростання. Населення Західної Європи з 950 по 1348 р. зросло більш ніж у два рази (з 22,5 до 55,4 млн. чоловік).

Якісні показники прогресу виражалися у повільному, але неухильному русі від натурального до товарно-грошового господарства, у переході від відробіткової до натуральної, а потім і до грошової ренти, що зрештою привело до еволюції соціально-економічних відносин.

В результаті розвитку аграрного сектора виробництво додаткового продукту ставало стабільним (виключаючи періоди стихійних лих, епідемій, спустошливих війн). Тому виникали можливості регулярного обміну сільськогосподарської продукції на ремісничі вироби, відділення ремісничого виробництва від сільськогосподарського. Необхідність такого відділення визначалася, по-перше, зростанням попиту на ремісничі вироби з боку селян і феодалів, по-друге, потребою феодалів у грошах.

Домашнє селянське ремесло в рамках маєтку вже не могло задовольняти зростаючі потреби. Разом із збільшенням кількості ремісничої продукції було потрібне розширення її асортименту, підвищення якості. Тому з'являлися нові ремісничі спеціальності, технології, що вимагали окремих приміщень, устаткування, професійних навиків, навчання. Разом з цим масштаби виробництва стали перекривати внутрішній попит маєтку. Ці обставини зумовили прагнення ремісників до виходу із замкнутого круга сільської місцевості. «Виходу» ремісників за межі маєтку сприяв попит феодалів на гроші, що постійно зростав. Це було обумовлено перш за все хрестовими походами та відновленням торгівлі зі Сходом. Розширення споживчого кругозору (дорога зброя, вишукані прикраси, розкішний одяг, взуття, посуд тощо), участь у військових експедиціях викликали «грошовий голод» феодалів. Тому ремісників стали перекладати спочатку на натуральний, а потім на грошовий оброк.

Оскільки «грошові потреби» феодалів постійно зростали, селян-землеробів також стали перекладати на натуральну, а потім на грошову ренту. Це супроводжувалося скороченням власне поміщицького заорювання, збільшенням земельних ділянок, що передавалися у наділи селянам. Вказані процеси отримали назву «Комутація ренти».

Крім того, все більше селян отримувало особисту свободу. Це були учасники хрестових походів, селяни, що освоювали цілинні землі. Французькі королі, яким постійно не вистачало коштів на ведення війни, стали примушувати селян з своїх володінь звільнятися від особистої залежності за викуп. Їх приклад наслідували багато феодалів. На всіх західноєвропейських землях у ХIII ст. розповсюджувався рух по звільненню селян.

Через ці причини виникла нова форма селянського землекористування – цензива. Обробляючий цензиву селянин вважався особисто вільним, міг по своїй волі переходити з місця на місце, передавати свій наділ у спадок, продати його. За право розпорядження землею сплачувався твердий щорічний грошовий внесок. У Франції у ХІV – XV ст. цензива була основною формою селянського землекористування. У XIV ст. вільні селяни складали більшість населення північної частини країни. У Англії перехід від натуральних повинностей до грошових відбувався ще активніше. У ХIV ст. основна маса англійських селян перейшла у розряд вільних.

Заміна панщини і трудових повинностей фіксованою податтю, цензом зумовила високу міру економічної свободи селян. Вони, сплачуючи грошову ренту, діставали можливість самостійно вирішувати проблеми «що виробляти» і питання, пов'язані з реалізацією продукції. Ці обставини підвищували соціальний статус селянства, що знайшло віддзеркалення у селянському русі ХIII – XIV ст., головними вимогами яких була фіксація розмірів основних повинностей.

Комутація і викуп феодальних повинностей привели до розколу селянського світу. Меншина, здатна отримувати дохід з продажу своїх надлишків, багатішала і утворювала привілейовану категорію, так звану еліту, представники якої («орачі», володарі власної робочої худоби і знарядь праці) ставали підприємцями. Проте велика частина селянства перетворювалася на батраків і поденщиків.

Економічна і соціальна еволюція торкнулася і феодальних шарів. В умовах розвитку товарно-грошового господарства вони стали втрачати частину своїх доходів від маєтків через падіння реальної вартості ренти, оскільки її розміри були фіксовані.

Тому феодали вимушені були шукати нові джерела доходів, пристосовуючись до умов, що мінялися. Середньо- і дрібномаєтне дворянство вимушене було продавати частину землі. У Франції основна маса дворян, ліквідувала власне господарство та стала рантьє; додаткові джерела доходів знаходили у традиційній службі королеві (військовій, цивільній або духовній). У Англії, що мала сприятливі умови для розвитку вівчарства, крупні феодали стали здавати свої землі в оренду під пасовища. Середні і дрібні дворяни стали займатися бізнесом, пов'язаним з виробництвом і торгівлею шерстю. У Німеччині, головним чином в її східній частині, поміщики активно взялися за підприємництво в галузі виробництва і реалізації зерна.

Вказані процеси свідчили про початок кризи традиційної феодальної системи. По-перше, відбувався підрив монополії феодалів на володіння землею. Продаж частини земель середніми і дрібними феодалами призводив до того, що її власниками ставали міські верстви, розбагатілі селяни. По-друге, феодали втрачали владу над особистістю виробників. По-третє, розхитувалися основи натурального господарства. Головним показником цієї кризи було становлення і розвиток міської економіки.

Міська економіка. Серед багатообразних причин виникнення західноєвропейських міст необхідно виділити головні: прогрес аграрного виробництва, відновлення торгівлі зі Сходом, зацікавленість феодалів в додаткових джерелах доходу.

Найбільш урбанізованими регіонами Західної Європи ставали місцевості, де, з одного боку, спостерігався стійкий прогрес сільського господарства, з іншої – завершувалися або перетиналися крупні торгові шляхи. Підйом аграрної економіки, що дозволив виробляти додатковий продукт, різноманітніші харчові і сировинні продукти, забезпечив можливість їх регулярного обміну на ремісничу продукцію, а отже, і відособлення ремісничої діяльності.

Ремісники, що поступово виділялися з маси залежного селянства, прагнули відійти з села, з-під влади феодалів і поселитися в тих місцях, де існували сприятливі умови для налагодження виробництва і збуту продукції. Вони селилися, як правило, на територіях, які в період раннього середньовіччя грали роль адміністративних, військових, релігійних центрів. Багато таких місць мали укріплення, що забезпечувало необхідну безпеку. Зосередження там значного населення – феодалів (світських і духовних) з численними слугами і свитою, представників королівської і місцевої адміністрації – створювало сприятливі умови для збуту продукції. Разом з цим ремісників привертали місцевості, розташовані поблизу крупних феодальних володінь, монастирів, куди стікалося багато народу, пункти, що знаходилися на перетині важливих доріг, у річкових переправ, мостів, у гирлах річок, на берегах, зручних для стоянки

Частина ремісників, що суміщали в одній особі виробника і продавця, ставала купцями, інша віддавала перевагу виробничій діяльності, що з'явилося основою становлення міського ремесла.

Відділення купецької діяльності від ремісничої було новим кроком у суспільному розподілі праці. На відміну від мандруючих торговців попередніх періодів (у Англії їх називали «пильноногими», покритими пилом дороги), що здійснювали переважно зовнішньоторговельні операції, купці, що з'явилися в західноєвропейських містах у XI – XII ст., займалися також і внутрішньою торгівлею. Вони стали найбільш активною і могутньою групою міського населення.

Королі, світські і духовні феодали, на землях яких зростали міста, були зацікавлені в освіті. Міста для них були новим перспективним джерелом доходів.

Вони подавали фінансову підтримку певним групам населення, що брали активну участь в створенні міст. Це були різного роду «вискочки», що порвали з селянською общиною, церквою, люди, позбавлені забобонів, безпринципні, заповзятливі і користолюбні, Важливу роль в підйомі міст зіграли так звані мінестеріали – службовці феодалів, як правило, вихідці з рабів або кріпосних селян, що швидко просувалися угору по щаблях феодальної ієрархії.

Таким чином, міста привертали представників різних верств населення. Їх об'єднувало прагнення вирватися з тісного світу маєтку (світського або церковного), збагатитися шляхом створення власного бізнесу. Міграція з сільської місцевості в міста у період середньовіччя була одним з найважливіших чинників розвитку Західноєвропейського регіону.

Можна сказати, що місто формувало нове суспільство: вільні люди, благополуччя яких покоїлося на власній праці і заповзятливості. Цю обставину протиставляло міське суспільство феодальному, заснованому на несвободі, експлуатації чужої праці.

Проте спочатку крупні феодали, на землях яких знаходилася велика частина міст, зосередили в своїх руках всю повноту влади над ними. Міські жителі сплачували податки, мита, що постійно зростали. Тому міста вели тривалу вперту боротьбу проти свавілля феодалів.

Міські повстання, що прокотилися по території Західної Європи у XI – XIII ст., отримали назву комунальних революцій. Їх результатом було утворення міст-комун у Франції і Фландрії, міст-республік в Італії, імперських міст у Німеччині. Ці міста звільнялися від більшої частини феодальних поборів, функціонували на принципах самоврядування (виборні органи управління з числа городян), самостійного судочинства, міського права, що охороняло приватну власність, регулювало торгівлю, діяльність ремісничих корпорацій, порядок оподаткування та мали власні фінанси і військо. У Англії король Ричард I Левове Серце, відомий своїми військовими авантюрами, «заробляв» кошти, продаючи визвольні хартії містам. До кінця XIII ст. велика частина міст в цій державі отримала самоврядування.

Не дивлячись на те що деяким містам, особливо дрібним, не вдалося добитися повної незалежності від феодалів, всі міські жителі визнавалися вільними. У міських грамотах мовилося: «Якщо кріпосний проживе рік і один день в стінах міста і якщо за цей час пан не пред'явить на нього свої права, то він отримує назавжди повну свободу». В період середньовіччя була популярна приказка: «Повітря міста робить людину вільною».

У Франції вольні міста отримали назву «буржуазних» – від слова «бург», що означало «укріплене місто» (право зводити зміцнення було тут неодмінною ознакою свободи, точно так, як і шибениці, герби і друк).

Середньовічні міста за сучасними мірками були невеликими, найбільше– Венеція – налічувало 100 тис. жителів. Інші міста першого рангу (Париж, Лондон, Кельн і ін.) налічували від 20 до 80 тис. жителів.

Комунальні революції привели до затвердження керівної ролі міста по відношенню до сільської місцевості, що встановлювалася за допомогою ринків, які вийшли з-під контролю феодалів; до підвищення економічного і політичного статусу міських верств, особливо купецтва.

Міста Західної Європи X – XV ст. виконували перш за все економічні функції. Феодальний маєток поступався їм роллю організаційної основи економіки довколишніх територій і населення, що проживає на них. Функції експлуатації селянського населення перейшли до міста, але при цьому змінилися методи – вони стали переважно економічними.

Міста нав'язували сільській окрузі свої правила гри: високі ціни на вироби міських ремісників, на рідкісні, дефіцитні, найчастіше імпортні товари (сіль, перець, прянощі), низькі ціни на сільськогосподарську сировину і продукти харчування. Саме місто розривало замкнутість натурального господарства, створюючи відкриту економіку, втягуючи виробників аграрного сектора в товарно-грошові відносини. Воно стало рушійною силою розвитку економіки завдяки перш за все своєї ролі ринку, крупного торгового вузла.

Економічні функції міста поступово розширювалися, на перший план висувалася його роль як промислового центру. Місто ставало майстровим, де активно розвивався розподіл праці, що виражалося у зростанні числа різних ремесел. На початку XIV ст. у найбільших містах налічувалося 300 видів ремесел.

Ця цифра свідчить про досить широку галузеву структуру ремісничого виробництва. Оскільки розподіл праці у майстерні був відсутній, відбувався процес диференціації ремесла, що виражалося у вузькій спеціалізації виробників, у збільшенні числа ремісничих спеціальностей. У другій половині XIII ст. у Парижі існували 22 види металообробних ремесел. У ковальській справі, наприклад, виділялися виробництва зброї, кольчуг, шпаг, підків, цвяхів, металевого посуду, ножів і т.п.

Традиційними видами продукції міського ремесла, що працювало на місцевий ринок, були товари повсякденного попиту (їстівні запаси, тканини, одяг, шкіра, взуття, посуд, меблі, прикраси та т. п.), предмети озброєння, знаряддя праці землеробські і ремісничі, такі, що задовольняли потреби як сільських жителів, так і міських. Такий набір ремесел був характерний для будь-якого середньовічного міста. Навіть у найдрібніших з них існувало не менше 15 ремісничих спеціальностей.

Виник новий вид міського ремесла. Розширення галузевої структури, крім вказаної вище причини, викликалося також зростанням попиту на продукцію з боку міських мешканців, що набирали силу середнього та вищого класів.

Саме городяни винайшли таке поняття, як комфорт. Тому зростали їх потреби у вишуканій їжі (перші трактати гастрономів з'явилися в країнах Західної Європи у XIII ст.), розкішному одязі, взутті, ювелірних виробах, дорогій і престижній зброї, металевій зброї, комфортному житлі і т.п. Парвеню (вискочки) прагнули своєю галасливою розкішшю затьмарити представників старих аристократичних сімей. Одяг цих груп у Франції став таким розкішним, що у першій половині XIII ст. був виданий спеціальний королівський закон, що строго обмежував франтівство. Проте суворе законодавство не здобуло належної дії: штрафи платилися, заборони не дотримувалися. Схильність вищих верств дворянства, духівництва і багатих городян до розкоші і франтівства ще більш посилювалася, що сприяло прогресу ремесла.

Текстильне виробництво у містах північно-західної частини Європи, особливо у Фландрії і Північній Італії, завдяки випуску дорогих тканин, тонкого сукна, шовку, оксамиту досягло майже індустріальних масштабів, стимулювало розвиток суміжних виробництв, наприклад виготовлення рослинних фарбників (марена, вайди, пурпуру). Велика частина цих товарів експортувалася.

У Англії суконне і фарбувальне виробництва стали швидко розвиватися тільки з початку ХІV ст. завдяки нідерландським ремісникам, що переселилися сюди.

У містах Франції текстильне ремесло було представлене виробництвом бавовняних і льняних тканин, темних і яскраво-червоних сукон, що експортувалися на схід. Виробництво шовку стало помітно прогресувати тільки після виписки Людовиком XI грецьких і італійських ткачів у кінці XV ст.

З розвитком національної промисловості ці види продукції стали доступними для небагатих верств населення, при цьому споживання іноземної продукції зменшувалося.

Найважливішими галузями міського ремесла були також металургія і металообробка. Вони були поширені у всіх країнах. Індустріального масштабу металообробка досягла в німецьких містах.

Велика частина металу призначалася для виробництва озброєння. На цивільні потреби – виготовлення серпів, кіс, лопат, сошників, цвяхів, посуду і іншої продукції – металу постійно не вистачало.

Розв’язування війн зажадало виробництва нового вигляду зброї і військової амуніції. Розвиток з ХІV ст. артилерії, вживання цільнометалевих обладунків замість кольчуг зумовили підвищення попиту на метал, що викликало підйом металургії. В цій галузі стала застосовуватися нова техніка: плавильні печі з міхами, які приводилося в дію енергією води.

Винахід пороху і вогнепальної зброї був найбільш значущим технічним досягненням в індустріальній сфері. Перші гармати з'явилися на початку XIV ст., трохи пізніше – ручна вогнепальна зброя. В кінці XV ст. у італійському місті Пістоє був винайдений курок. Тому склалася думка, що саме цьому місту пістолет зобов'язаний своєю назвою.

Найважливішим феноменом економічного розвитку Західної Європи в середні віки є грандіозний розмах будівництва кам'яних споруд (церков, замків, міських стін, будинків, мостів). Він викликав необхідність у становленні нових і розширенні традиційних ремесел, що виробляли інструменти, необхідні для будівництва, допоміжні матеріали (гати, замки, скло). Мистецтво будувати перетворювалося на науку. Архітектори, що зводили знамениті кафедральні собори, виходячи з складних розрахунків, протиставляли себе каменярам; їх величали «метрами». Вони намагалися добитися привласнення вчених звань – «магістрів кам'яної будови».

У середньовічних портових містах значний розвиток отримало суднобудування. На півночі Західної Європи споруджувалися кораблі, призначені для перевезення об'ємних вантажів – зерна, лісу. У XII – XIII ст. з'явилися судна підвищеної вантажопідйомності – ганзейські коги. У Венеції будували так звані галеаси – торгові кораблі крупних розмірів. Їх максимальна водотоннажність складала 200 т.

Вищим досягненням технічного прогресу в період середньовіччя було застосування водяних млинів у багатьох видах виробництв: виготовленні сукна, дубленні шкір, пивоварінні, у виплавці металів, мукомельній справі і т.д.

Організаційною формою міського ремесла був цех, який представляв об'єднання виробників однієї і тієї ж професії. У місті людина існувала як член тієї або іншої корпорації – верствової, професійної, або такої, що виникла за інтересами. Крім ремісничих об'єднань у містах функціонували союзи купців, викладачів університетів, перукарів, жебраків, повій, лікарів (наприклад, «Братерство хірургів Святої труни»). У італійських містах знатні молоді люди об'єднувалися з метою проведення концертів, театральних постанов, маскарадів тощо.

Корпоративний устрій міського ремесла був викликаний необхідністю захисту від свавілля феодалів, від конкуренції у своєму середовищі і з боку сільських ремісників.

Виникнення цехових організацій сходить до X ст. Вперше вони з'явилися в Італії. У Франції першим цехом було об'єднання паризьких свічників, створене у другій половині XI ст. Остаточне оформлення цехів (отримання спеціальних хартій від королів, запис цехових статутів і т. д.) відбувалося в пізніші часи.

На чолі цеху стояв виборний магістр (або староста), що виконував функції менеджера. Одиницею організаційної структури цеху була майстерня. Вона очолювалася повноправним членом цеху – майстром, разом з яким працювали один або два підмайстри, а також декілька учнів.

Цех функціонував на основі статуту, виконання якого контролював магістр. Згідно статуту жорстко регламентувався весь цикл виробництва і реалізації продукції. Сировина купувалася централізовано, рівно розподілялося між виробниками. Строго дотримувалася одноманітність виробничого процесу – кількість підмайстрів, учнів, час роботи, набір інструментів, знарядь виробництва. Обмежувався обсяг випуску продукції, визначалися єдині вимоги до її якості, встановлювалися ціни продажу, одноманітні умови збуту (однакова довжина і ширина прилавків, заборона усілякої реклами). Метою жорсткої регламентації було усунення конкуренції між виробниками однорідної продукція. В умовах вузькості ринку тільки таким шляхом можна було забезпечити існування дрібного товарного виробництва.

Цехова організація охоплювала усі сторони життя середньовічного ремісника. Цех представляв і військову організацію, що брала участь в сторожовій службі і військових діях. Кожен його член повинен був мати зброю для захисту міста. Саме у містах раніше всього стала складатися регулярна армія з найманців. Ними ставали перш за все молодші сини в селянських сім'ях, що опинилися «зайвими» при розділі майна, ремісники, що розорилися та ін. Найманці служили за гроші тому, хто платив. Члени цехової організації, як правило, селилися на одній вулиці, ходили в одну церкву (і навіть в лазню), мали свою будівлю, де проводилися асамблеї (збори). Крім того, цех був організацією взаємної допомоги ремісників. У разі хвороби або смерті члена цеху його сім'ї видавалася матеріальна допомога із коштів від вступних внесків, штрафів і інших платежів.

Спочатку цехова організація міського ремесла грала прогресивну роль: сприяла підвищенню якості продукції, що випускалася, її стандартизації; стабілізації цін; виховувала відповідальність за кінцевий результат, готуючи висококваліфікованих працівників; привчала до організованості і дисципліни. Оскільки розподіл праці в майстерні був відсутній, кожен працівник виробляв кінцеву продукцію, тому були високі вимоги до професійної майстерності. Наприклад, при вступі до ковальського цеху у Німеччині необхідно було виготовити підкову для коня без зняття мірки. Для виконання подібної роботи необхідна була тривала підготовка.

З часом жорстка цехова регламентація, направлена на збереження дрібного виробництва, ставала серйозним гальмом для розвитку науково-технічного прогресу, підприємницької активності, організації крупних виробництв.

Заборонялося застосування технічних нововведень (самопрядок, сукновальних млинів і т. п.), не можна було вводити раціональніші методи організації виробництва (післяопераційний розподіл праці), укрупнювати його. Винахідники суворо переслідувалися, аж до винесення їм смертних вироків.

Разом з цим ускладнювалися умови вступу до цеху. Збільшувався грошовий внесок, подовжувався термін учнівства, непомірно підвищувалися вимоги до професійної майстерності.

Розвиток торгівлі, грошової, кредитової, податкової систем. Прогрес сільського господарства, успіхи в розвитку міського ремесла зумовили становлення стійких ринкових зв'язків між окремими територіями західноєвропейських держав. Цей процес виражався у розвитку торгівлі між містом і селами, що оточували його, формою організації якої були міські ринки, сільські ярмарки, а також торгівлі між окремими місцевостями, що відбувалася на обласних ярмарках.

До чинників, що стримували внутрішню торгівлю, слід віднести слабку купівельну спроможність основної маси населення, що складалося переважно з селян; феодальну роздробленість, через яку на території кожної сеньйорії збирали мита; відсутність доріг і безпеки. При провезенні товарів по річці Луарі (Франція) мито стягувалося 70 разів. Власники земель з метою поборів будували мости, переправи, дороги, які вели «в нікуди», займалися прямим грабежем купецьких возів.

Для взаємного захисту у дорозі і на ринках, в цілях усунення взаємної конкуренції за допомогою угод з приводу умов збуту (цін, мір ваги, довжини) купці об'єднувалися в гільдії. Найбільш могутніми з них були об'єднання, що монополізували торгівлю сукном. Існували гільдії мілких торговців, торговців їстівних запасів, торговців, що займалися продажем предметів повсякденного вжитку.

У XI XV ст. найбільшого розмаху досягла зовнішня торгівля, що проходила за трьома основними напрямами. Перший напрям  торгівля зі Сходом, яку здійснювали італійські міста, перш за все Генуя і Венеція. Купці цих міст надавали хрестоносцям кораблі, що давало їм можливість вільного доступу у східні порти. Вони засновували у містах цього регіону свої факторії, отримували різні привілеї. Венеція, наприклад, мала право безмитної торгівлі зі всіма грецькими містами. Італійські купці; монополізували торгівлю зі Сходом, отримували досить високі доходи. Норма торгового прибутку тут складала 25 40%. До Західної Європи ввозилися предмети розкоші, прянощі, основними споживачами яких були вищі верстви дворянства, духівництва, міст. Оскільки вивозити з цього регіону ліс, метал, зброю, зерно, смолу, дьоготь, кораблі забороняв Ватикан, вважаючи їх стратегічними товарами, з Європи на схід переправлялося золото і срібло.

Другим напрямом морської торгівлі був Північний шлях, що сполучав через Північне і Балтійське море Східну і Західну Європи. Ця торгівля була монополізована союзом північнонімецьких купців, відомим під назвою Ганза, що набрав силу у XIII ст. В нього входило від 60 до 170 європейських міст. Структура товарообігу (зерно, худоба, ліс, шкіри, прядиво, льон, віск, хутра, металеві вироби, шерстяні тканини) свідчила про те, що ця торгівля «обслуговувала» потреби місцевих виробників і споживачів, тому мала велике значення для економіки країн Європи, хоча торговий прибуток тут складав всього 5 8%. Порівняно низький прибуток компенсувався обсягами товарообігу і істотно зменшеним ризиком.

На перетині північного і південного торгових шляхів організовувалися ярмарки, на яких зустрічалися східні і європейські товари. Найбільш відомими і значними були ярмарки у Франції (графство Шампань) і Фландрії. Італійські купці торгували тут східними товарами, французькі вином і сукном, німецькі хутром, льняними тканинами, металом, англійські оловом, свинцем, шерстю. Подібного типу міжнародні ярмарки відіграли важливу роль у появі товарних бірж. Значні масштаби виробництва масових товарів, які могли продаватися за стандартами і зразками, регулярність обмінів, що росла усередині національних ринків і між країнами, привели до необхідності створення оптового ринку таких товарів, тобто бірж. Перша з них виникла в 1406 р. в голландському місті Брюгге. Пізніше виникли товарні біржі у Венеції, Генуї, Флоренції.

Розширення торгівлі, особливо зовнішньої, вимагало все більшої кількості засобів обігу. Головними проблемами розвитку грошової системи у період середньовіччя були брак дорогоцінних металів (золота і срібла) для чеканки потрібної маси монет; їх псування; безліч монетних систем; витік золота і срібла на схід.

В цілях забезпечення правильності торгових операцій в Італії з ХII ст. почали чеканити важку (вагою більше 20 г) срібну монету – гросо. Поки чеканка цих монет знаходилася у руках італійських монетників, вони залишалися повноцінними. У міру того як їх чеканка розповсюджувалася за межами Італії, монети знецінювалися.

Необхідність в повноцінних засобах обігу привела до появи у XIII ст. золотої монети, відомої під загальною назвою «голден» вагою 3,25 г. У Голландії подібні монети називалися гульденами, у Флоренції – флоринами, у Франції – екю, в Англії – соверенами, у Венеції – дукатами. Проте великий золотий ренесанс завершився «схудненням» монети у 2,5 рази.

З XV ст. завдяки відкриттю нової срібної копальні у Німеччині –Йохимшталю – почалася чеканка знаменитого німецького талеру, вага якого досягала 30 г. Проте цю монету чекала та ж доля – швидке знецінення.

Становлення кредитної системи виражалося в тому, що в умовах зростання товарообміну на зовнішніх ринках та різноманіття монетних систем, міняльною справою могли займатися тільки професіонали. Вони отримали назву банкірів (від слова «банко» – лава, стіл, де сидів в Ломбардії міняла).

Спочатку банкіри з'явилися у XII ст. у Італії. Техніка міняльної справи (тобто фінансових і торгових операцій) була проста: спочатку обмін одних монет на інші, потім обмін наявних монет на безготівкові (розмінний лист або вексель). Вексель став товаром, ціна якого визначалася тією готівкою, на яку він обмінювався. Операції оформлювалися у письмовій формі, вексель перетворювався на розписку, що засвідчується спеціальною особою нотаріусом. Такого роду операції в середньовічній Європі виконували італійці. У всіх торгових центрах світу (а також і у віддалених місцях) існували колонії італійських торговців, частина яких була представлена банкірами, Крупні банкіри мали відділення своїх контор повсюдно.

Італійські банкіри, будучи активними учасниками шампанських ярмарків, удосконалювали вексельну справу, стали практикувати метод подвійної бухгалтерії (з XIV ст.), безготівковий переклад грошових сум із сторінки платника на сторінку одержувача у банківський книзі, а в кінці ярмаркової торгівлі підводилися підсумки торгових операцій, покупець готівкою виплачував тільки різницю.

Поступово операції банкірів розширювалися: вони брали гроші на зберігання, виплачували за це відсотки, надавали позики.

Крупні торгові доми Італії, Німеччини (Медічі, Фуггери та ін.) розширювали свою діяльність: крім організації виробництва сукна і торгівлі їм, вони стали займатися банківськими операціями.

У цей період посилилися міжусобні зіткнення у всіх країнах Західної Європи. На ведення війни були потрібні гроші, тому королі вдавалися до крупних позик, які надавали перш за все торгові доми італійських міст.

У зв'язку з об'єктивними причинами зростання внутрішнього ринку, зміцненням економічних зв'язків між окремими районами усередині країн, виникненням і розвитком міст, появою нових соціальних шарів, та суб'єктивними чинниками – прагненням королів зібрати по осередках роздроблене суспільство – в Західній Європі почався процес політичної централізації.

4.3. Економічні погляди епохи середньовіччя

Фома Аквінський (1226 – 1274) – італійський монах, аристократ за походженням, канонізований католицькою церквою в 1323 р. Систематизатор релігійної філософії. Основний твір – “Сума теології”. Ф. Аквінський вважає, що власність становить двояке відношення – управління і користування. Наявність власності пояснює необхідністю підтримувати божественний порядок на землі. Автор «Суми теології» виводить теорію “справедливої ціни”. Основа обміну – рівність корисності обмінюваних речей, яка вимірюється монетою. Звідси – продавати річ дорожче, або дешевше, ніж вона коштує, – несправедливо. Але в реальному житті бувають випадки, коли річ продається дорожче (наприклад, коли селяни привозять продукти у місто) або дешевше (наприклад, коли продукти купуються безпосередньо в селі). Отже, мають місце дві ціни. Яка ж з них є справедливою? За Аквінським, – та, що дає грошовий надлишок людині, яка більш значуща для суспільства. Гроші вважає мірою матеріального життя і визнає дві їхні  функції – міру вартості і засіб обігу. Засуджує суспільну рівність. Суспільство, за його розумінням, повинно бути ієрархічним. Виправдовує рабство, вбачаючи його коріння у природному розрізненні людей, їхній гріховності. Ф. Аквінський виступає за самозабезпечення держави, віддає перевагу натуральним формам багатства, а золото та срібло вважає багатством “штучним”. Засуджує лихварство: “Гроші не можуть породжувати гроші”.
Ібн Хальдун (1332 – 1406) - арабський мислитель, активний політичний і науковий діяч Єгипту. Він розглядає проблеми простого товарного виробництва і ціноутворення, описує фактори, що впливають на формування ціни: маса товару, що винесена на ринок; податки і побори, включені в ціну: “незаконні побори сприяють дорожнечі”; характер потреби в товарі: “з усіх товарів хліб є тим товаром, на який бажана низька ціна, бо потреба в ньому загальна”. Ібн Хальдун вводить поняття вартості, вважаючи, що в обміні прирівнюються рівновеликі витрати праці: “Більшість того, що людина накопичує і з чого одержує безпосередню користь – рівноцінне вартості людської праці”. Встановлює, що гроші – основа доходів, накопичень та скарбів, мірило вартості.
Нікола Орем (1323 – 1382) – французький вчений. Основний твір – „Трактат про походження, природу, юридичну підставу та зміну грошей”. Н. Орем вважає, що гроші є штучним інструментом, який люди винайшли для полегшення товарообміну. . Спочатку золото та срібло були звичайними товарами і лише поступово, завдяки своїм природним властивостям, стали грошима. Вчений виступав проти псування монети, оскільки вона не є власністю короля, хоч і карбується з його портретом. Зміна ваги і цінності монет завдає збитку торгівлі та кредиту та знецінює різні грошові доходи.
Томас Мор (1478 – 1535) – видатний державний діяч, лорд-канцлер короля Англії. Основний твір – “Золота книга, настільки корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія”. Т. Мор критикує феодальний устрій Англії початку XVI ст. і розкриває його основні соціально-економічні суперечності: нерівність, причина якої вбачається в наявності приватної власності; зубожіння робітників; жадібність багатіїв.
Філософ малює прообраз майбутнього суспільства, в якому: не існує приватної власності;  наявна рівність і розподіл продуктів за “справедливими потребами”; обов’язковість трудової діяльності протягом шестигодинного робочого дня; відсутні гроші; контроль за виконанням робіт; свобода совісті, демократичні вибори посадових осіб.

4.4. Виникнення та розвиток економічної думки в Київській Русі. “Руська правда”

Багатий матеріал розуміння економічного життя, виробничо-господарської діяльності Київської держави дає видатна пам’ятка суспільно-економічної та юридичної думки XI – XII ст. “Руська правда”. Перша частина цього документа (“Кратка правда”) поєднує в собі дві частини: “Правду Ярослава Мудрого”, яка з’явилась у 30-х рр. XI ст., і “Правду Ярославичів”, прийняту синами Ярослава Ізяславом, Святославом та Всеволодом на з’їзді в Києві у 1072 р. Друга частина “Руської правди” (“Пространна правда”) належить до XII ст. і включає в себе “Суд Ярослава” і “Устав Володимира Всеволодовича”, прийнятий у 1113 р. після повстання нижчих верств населення Київської держави. “Пространна правда” знайомить нас з організацією феодального господарства в Київській Русі. У документі відзначається, що на той час існує феодальне землеволодіння у трьох основних формах: князівському, боярському та монастирському. Згідно з цими видами власності на землю формуються два типи феодальних господарств: вотчинне, одержане в спадщину нащадками феодала після його смерті, і полісне, одержане в подарунок за вірну службу князеві.

“Руська правда” приділяє особливу увагу захисту власності феодалів, перш за все князів та бояр, у чому проявлялась класова природа законодавства Київської Русі. Більшість статей “Руської правди” захищає приватну власність князів та феодальної знаті на землю, кріпосних селян, утверджує право на отримання податків і натуральних повинностей.

Безпосереднім виробництвом у вотчинному господарстві займаються робочі люди. “Руська правда” виділяє серед них такі категорії: рядовичі – недавні общинники, що потрапили у феодальну залежність в результаті розшарування общини і входять до складу князівської челяді; смерди – робочі люди, які мають свій наділ і господарство, засноване на власній праці; закупи – смерди, які втратили свої засоби виробництва і вимушені брати їх в позику у феодала; холопи – повністю залежні від феодала селяни на основі кріпосного права. Наявність феодальної експлуатації та позаекономічного примусу до праці у Київській Русі підтверджують дані про рентні відносини. Головними платниками данини та ренти згідно з “Руською правдою” були смерди.

Деякі статті “Руської правди” декларують торгові взаємовідносини. Відзначається наявність перших феодальних товариств, де товарно-грошові відносини базуються на взаємній довірі учасників. Про розвиток товарно-грошових відносин у Київській Русі свідчить наявність лихварства. ”Руська правда” сповіщає про забезпечення майнових інтересів кредиторів. Беручи гроші в кредит (борг), необхідно було сплачувати процент, розмір якого регулювався законодавством. Залежно від предмета позики виділяються такі різновиди процента: “рез” (гроші), “присоп” (жито), “настав” (мед).

“Руська правда” встановлювала і розміри процентів. Місячний “рез” сплачувався при короткострокових позиках і мав норму 20%. При позиці на рік утримувався високий “рез” – “в третину”, тобто приблизно 60%. Деякі статті свідчать про наявність верств населення, які віддавали великі суми грошей лихварям під проценти ( такі гроші дістали назву “істо” ), а також про наявність у Київській Русі двох різновидів кредиту: грошового та комерційного.

“Руська правда” – багатогранний твір, що поєднав у собі правові та юридичні ідеї з економічними, дав можливість нащадкам зрозуміти економічний і політичний стан Київської Русі.


Тема 5. Формування передумов ринкової економіки в країнах Європейської цивілізації (ХVІ – перша половина ХVІІ ст.)

5.1. Передумови становлення нової моделі господарського розвитку: ренесанс та реформація

З XV ст. у соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувся ряд суспільних змін, що ознаменувало початок нової епохи, яка увійшла до історії як Відродження (Ренесанс). Нова епоха була періодом відродження античної культури, античного способу життя, звідси і пішла назва Ренесанс, тобто Відродження. Насправді, ренесансна культура була синтезом античності і середньовічної культури.

Відродження було підготовлене всім ходом загальноєвропейського розвитку, а також впливали історичні і економічні регіональні особливості. У XIV – XV ст. широкий розвиток отримали товарно-грошові відносини, з'явилися елементи нової капіталістичної господарської системи. Італія першої вступила на цей шлях і причиною цього були високий рівень урбанізації Північної і Центральної Італії, підпорядкування села місту, широкий розмах ремісничого виробництва, торгівлі, фінансової справи, орієнтованих не тільки на внутрішній, але і на зовнішній ринок. Багате, процвітаюче італійське місто стало базою для культури Відродження.

Зміни у настроях суспільства були пов'язані перш за все з процесом секуляризації звільнення від впливу релігії і церковних інститутів на культурне і суспільне життя. Самостійність по відношенню до церкви набували не тільки економічне і політичне життя, але і наука та мистецтво. Спочатку цей процес здійснювався дуже повільно і протікав у різних країнах по-різному.

Ідеологією Відродження став гуманізм як комплекс знань про людину, його місце у природі та суспільстві. У подальші століття зміст гуманізму значно розширився і ускладнився. Народження гуманізму відбулося перш за все в Італія у Флоренції, Неаполі, Римі, де виникли кружки гуманістів, а потім він розповсюдився по всій Європі. Видними представниками гуманізму були Леон Альберта (1403 1472), Леонардо Боуні (1370 1444), Джованно піко делла Мірандола (1463 1494), Еразм Роттердамській (1469 1539), Іоганн Рейхлін (1455 1522).

Розвиток гуманістичних ідей в Італії, що посилився в перші десятиліття XVI ст. завдяки книгодрукуванню, перервала католицька церква, відношення якої до ренесансної культури різко змінилося. Якщо спочатку римсько-католицька церква сприяла розвитку новому мистецтву і не перешкоджала гуманістичному руху, то з середини XVI ст. вона виступала як ярий ворог культури Відродження. Такий різкий поворот у позиції церкви був неминучим, оскільки нова ідеологія і культура багато в чому суперечили принципам релігійно-теологічного світогляду, церковній ідеології і культурі.

Головним у гуманістичному світогляді стало визнання високої гідності людини як особистості та її творчих здібностей. Гуманістична ідея активної життєдіяльності людини ніяк не співпадала з проповіддю пасивності та терплячого очікування милості божої. Знання, як основа творчості, проголошувалося гуманістами головною метою людського буття. Система церковного доброчинства на чолі з вірою поступилася місцем розуму – знанню, мудрості, розсудливості.

Гуманізм рішуче порвав з аскетичною етикою католицизму. Ідеї зневаги до плоті заради свободи релігійного духу протиставлялися теорії гармонії тіла і душі, відчуття і розум – досконалості людської природи та вищого прояву творчих здібностей людини. Складалася мораль, що виправдовувала «чесне збагачення», радощі мирського життя, вінцем успіху вважався престиж сім'ї, пошана співгромадян. Всі гуманісти визнавали високу етичну роль праці, цінували творчу роль людини. Саме у праці, діяннях самої особи, а не в знатності походження, бачили вони основу її благородства і гідності. Гуманісти, бажаючи того чи ні, були послідовними критиками тих, що панували у той час феодальних поглядів на етичних категорій і норми.

Новим було і рішення гуманістами проблеми багатства. Вони виправдовували заощадження. На їх думку, багатство приносить користь суспільству і служить основою гідного життя його членів. На відміну від середньовічної традиції вони не вважали бідність атрибутом етичного життя. Але безумовному засудженню підлягали лихварство, пристрасть до здирництва, непомірне марнотратство. Розкішному життю паразитуючого дворянства протиставлялася бережливість, чесні методи збереження грошей, щедрі витрати на освіту, меценатство. Таким чином, більшість гуманістів стояли на антифеодальних позиціях. Їх ідеї готували основу для формування буржуазної етики.

Але якщо новий світогляд суперечив багатьом важливим принципам пануючої католицької ідеології, то відношення гуманістів до релігії і церкви не завжди знаходилося відповідно до їх ідей. Більшість італійських гуманістів ніколи не поривали з католицькою церквою, відносилися до неї лояльно у повсякденному житті, але до питань культу і віри проявляло повну байдужість.

Гуманізм сформувався в перехідну епоху, що відокремлювала середньовіччя від нового часу. Об'єктивно його завдання полягало у тому, щоб підготувати основу для вільного розвитку науки, відокремивши її від релігії, що привело до соціального та економічного прогресу у країнах Європи. Проте завершити цей процес стало можливим лише в епоху нового часу, у XVII XVIII ст., і не в Італії, де він був перерваний католицькою реакцією і загальним занепадом країни, а в інших, країнах, що встали на шлях капіталістичного розвитку.

XV XVI ст. час створення централізованих держав в Західній Європі, час, коли католицька церква прагнула встати над світською владою, що викликало обурення та ненависть у різних шарах суспільства. У ряді держав папські права були обмежені. Особливо гостро ці проблеми проявилися в Німеччині. У політично роздробленій країні представники вищого католицького кліру відчували себе повними господарями. Світські князі бажали обмежити всевладдя князів церкви, але не мали для цього ні реальної сили, ні необхідної твердості. Питання про звільнення Німеччини від папського свавілля стало національним завданням. Необхідність церковної реформи визнавалася усіма соціальними шарами країни.

Складне внутрішнє положення Німеччини, зокрема бурхливий економічний і соціальний підйом, в обстановці несприятливих умов національного розвитку з'явилося причиною Реформації загальної події для низки європейських країн, але для Німеччини ця подія прийняла  характер широкого суспільного руху.

Ідеологом Реформації в Німеччині був Мартін Лютер (1483 1546), що кинув виклик католицької релігійної концепції в «Тезах проти індульгенцій» (1517). Лютер критикував зловживання і зіпсованість нравів католицького духівництва, відстоював ідею про те, що роль церкви повинна зводитися тільки до повчань християн у дусі благочестя, відкидав роль церкви як посередника між Богом і людьми, вимагав надання мирянам права ведення церковних справ.

На першому етапі Реформації опозиція в Німеччині об'єдналася навколо Лютера, перетворившись на могутню революційну силу. Лютер став виразником загальнонаціональних інтересів.

У 1520-і роки положення змінилося. Єдина опозиція почала розпадатися. Кожен стан визначив свою мету у загальній боротьбі, своє розуміння характеру Реформації. Оформилися два основні напрями: послідовники Лютера і народна Реформація на чолі з Т. Мюнцером і М. Гайсмахером.

Найбільш яскравим виразником народній Реформації був Томас Мюнцер. Завдання Реформації він бачив не у встановленні нової церковної догми, а в здійсненні соціально-політичного перевороту, який повинні провести селяни і міська біднота. Виступаючи проти пригноблення народу, Мюнцер підтримував такий суспільний устрій, у якому були б відсутні класові відмінності, приватна власність і державна влада.

Кульмінацією Реформації стала Селянська війна 1524 1525 рр. Її знаряддям була лютеровська реформація, що продовжила шлях до секуляризації церковних земель. Коли у 1529 р. імператор Карл V припинив «одержавлення» церковних земель, прихильники Лютера заявили протест, за що їх назвали «протестантами».

У 1555 р. протестантські і католицькі князі Німеччини уклали між собою і імператором релігійний мир, згідно якому княжий суверенітет оголошувався непорушним і розповсюджувався на релігію. Релігійна приналежність підданих тепер визначалася верховним правителем, на землях якого вони проживали. В результаті договору в Німеччині утворилися католицькі і протестантські князівства, які відрізнялися не тільки релігійною, але і політичною орієнтацією. Таким чином, Реформація в Німеччині сприяла посиленню і закріпленню політичної роздробленості країни, що зумовило застій і занепад господарського життя.

З середини XVI ст. Німеччина втратила своє місце на зовнішніх ринках. Більш того, купці інших країн стали витісняти німців з місцевих ринків. Переживала занепад гірська і металургійна промисловість, розорялися торгові фірми, скоротилися капіталовкладення у промислове виробництво. Погіршало положення міст, гірничодобувних та металургійних районів, що привело до скорочення внутрішнього ринку, зменшенню частки сільського господарства. Особливо відчутний удар був завданий сільському господарству заходу і Німеччини, який орієнтувався на вирощування городних, виноробних і технічних культур. З другої половини XVI ст. перспективними виявилися в основному ті галузі, продукція яких вивозилася в інші країни. Набирала силу тенденція до посилення закріпачення селян, перш за все східних земель, де існували сприятливі умови для розвитку експортного зернового виробництва. На заході збереглася система дрібних селянських господарств, що платили феодалам грошовий та натуральний оброк.

У Швейцарії засновниками Реформації були священик Ульріх Цвінглі (1484 – 1531) і Жан Кальвін (1509 – 1564). Кальвін вважав, що наперед визначено хто після смерті попаде у рай, а хто – у пекло. Але ніхто не може знати і ніколи не дізнається свого вироку. Тому він говорив: «Бійся Бога, служи йому всією душею і сподівайся, що твій вирок буде милосердним». Головний обов'язок християнина робити свою справу чесно, сумлінно, старанно. Кожен служить Богові на своєму місці, учив Кальвін. Його вчення розповсюдилося у Франції (гугеноти) і Англії (пуритани). У Нідерландах кальвінізм став ідейною основою революційної боротьби за незалежність від католицької Іспанії (1566 1609). У Скандинавських країнах привабливішим виявилося вчення Лютера.

5.2. Меркантилізм як економічна політика європейських

держав у XVXVII ст. Ранній меркантилізм

Меркантилізм як економічна політика – особливий тип діяльності держави, який сприяє первісному нагромадженню капіталу. Основними етапами розвитку є ранній та пізній меркантилізм.
Ранній меркантилізм (монетарна система) – заохочення ввозу в державу дорогоцінних металів шляхом:
заборони іноземним купцям вивозу золота та срібла у вигляді виручки;
впровадження покарань за вивіз дорогоцінних металів.
Пізній меркантилізм (мануфактурна система) – заохочення ввозу грошей в країну шляхом:
розвитку виробництва експортних товарів;
досягнення переваги експорту над імпортом.
Меркантилізм як теорія націлений на вивчення економічних закономірностей, що діють у сфері обігу. Предметом дослідження виступають процеси первісного нагромадження капіталу, закономірності зростання багатства у сфері обігу, а методом дослідження є емпіризм.
Ранній меркантилізм (теорія грошового балансу). Згідно з цією теорією гроші вважаються основним багатством. Необхідно більше заохочувати надходження грошей з-за кордону і менше їх витрачати. Одним із представників раннього етапу був Вільям Стаффорд (1554 – 1612). Основний твір – “Критичний переказ деяких скарг наших співвітчизників” (1581 р.). В. Стаффорд аналізує зовнішню торгівлю Англії і приходить до висновку, що іноземні купці вивозять за свої товари одержане англійське золото та срібло внаслідок: більш високої купівельної спроможності англійської монети в інших країнах; зростання споживання предметів розкоші, за які англійці розплачуються більшою кількістю грошей, що покидають країну; вивозу сировини, яка в переробленому вигляді ввозиться до Англії і реалізується за вищою ціною. Економіст пропонує ряд заходів, що сприятимуть зростанню маси грошей в країні:
утримання від купівлі іноземних товарів;
сприяння зростанню грошових скарбів Англії;
боротьба з пошкодженням монет.
Але “Все, що придбане у нас іноземцями, йде від нас назавжди. Всупереч цьому, все, що ми придбали одне у одного, залишається вдома. Звідси випливає необхідність державної опіки над вітчизняною торгівлею”. Держава повинна діяти не забороною, а митом і податками, опікувати експортні галузі.
Гаспар Скаруффі (1519 – 1584) запропонував встановити єдину загальноєвропейську грошову одиницю, визнати золото та срібло валютними металами, прирівняти одну вагову частину золота до 12 вагових частин срібла. Щоб налагодити грошовий обіг у міжнародному масштабі, необхідно скликати загальноєвропейську конференцію під керівництвом папи або імператора для вирішення цих проблем. Г. Скаруффі рекомендував ліквідувати національні бар‘єри, які обмежують обіг грошей, а золото і срібло рахувати звичайними товарами.
Важливі ідеї в економічну теорії вніс Флорентійський банкір Бернардо Даванзатті (1529 – 1606). Основний твір – “Читання про монету” (1582 р.). Він розглядає проблеми грошового обігу і приходить до висновку про необхідність: запровадження безмитного карбування монет і обігу зливків золота та срібла; дотримання умови наявності в обігу достатньої кількості грошей; ведення боротьби з фальшивомонетниками. Б. Даванзатті писав, що “будь-яке багатство являє собою дещо, що може бути обернене в гроші”.

5.3. Великі географічне відкриття: передумови і економічні наслідки

Важливу роль у розкладу феодалізму і генезисі капіталізму зіграли географічні відкриття кінця XV середини XVII ст., коли європейці стали активно освоювати «нові» регіони Землі. Відкриття цього періоду прийнято називати Великими завдяки їх винятковому значенню для Європи та всього світу.

Епоха Великих відкриттів ділиться на два періоди:

- Іспано-португальський період (кінець XV – середина XVI ст.), що включав відкриття Америки (перша експедиція Колумба у 1492 р.); португальські плавання до Індії та берегів Східної Азії, починаючи з експедиції Васко да Гама; іспанські тихоокеанські експедиції XVI ст. від першого кругосвітнього плавання Магеллану до експедиції Вільяловоса (1542 – 1543).

- період російських і голландських відкриттів (середина XVI – середина XVII ст.). До нього відносяться: відкриття росіянами всієї Північної Азії (від походу Єрмака до плавання Попова-Дежнева у 1648 р.); англійські і французькі відкриття у Північній Америці; голландські тихоокеанські експедиції і відкриття Австралії.

У другій половині XV ст. феодалізм в Західній Європі знаходився на стадії розкладу. Росли крупні міста, розвивалася торгівля. Загальним засобом обміну сталі гроші, потреба у яких різко збільшилася. У Європі сильно зріс попит на золото, що підсилило прагнення до «Індії – батьківщини прянощів», де, на думку європейців, було багато золота, срібла, самоцвітів та прянощів. Але шлях до Індії став для європейців недоступним у результаті турецьких завоювань в Малій Азії та Сирії. Монополія італійських купців у європейській торгівлі східними товарами перекачувала золото з Європи на схід. Брак дорогоцінного металу затрудняв розвиток торгівлі і товарного виробництва західноєвропейських країн. Пошуками південних морських шляхів до Індії першої почала займатися Португалія. Відвоювавши свою територію у арабів у XIII ст., Португалія створила сильний флот. Вже у 20 – 30-і роки XV ст. португальці відкрили острів Мадейру та Азорські острови, просунулися далеко на південь уздовж Західного побережжя Африки. Відкриття у 1486 р. мису Доброї Надії на південному краю Африки створило реальну можливість для підготовки експедиція до Індії.

Найважливішою причиною активності Португалії, а потім і Іспанії у географічних відкриттях, стала криза феодальної системи господарства, що виразилася в дробленні феодальних володінь і розоренні феодалів. Португальські і іспанські дворяни, які з презирством відносилися до усіх видів діяльності, окрім війни, після перемоги над маврами залишилася без діла і дуже скоро опинилися в боргах у лихварів. Вони мріяли про земельні володіння за океаном, але ще більше про золото і коштовності, щоб розплатитися з лихварями.

Інша причина заокеанської експансії полягала у зацікавленості королівської влади, що посилилася та мріяла про збільшення доходів для скарбниці. У нових землях була не менш зацікавлена міська буржуазія і церква. Буржуазія прагнула розширити джерела первинного накопичення; церква – розширити свій вплив на язичницькі країни. Прагнення до наживи прикривалося релігійним фанатизмом – звичною і зручною маскою, під якою ховалося прагнення до влади і збагачення.

Можливості для тривалих подорожей створювалися за рахунок успіхів в науці і техніці, розвитку кораблебудування і мореплавання. З початку XVI ст. у загальне вживання входить компас, який у поєднанні з астролябією зіграв важливу роль у розвитку мореплавання. Відродилася антична ідея про кулястість землі. У XV ст. була створена призначена для океанського плавання каравела – швидкохідне судно з місткими трюмами. Велике значення мало удосконалення вогнепальної зброї. До кінця XV ст. перше місце у мореплаванні займали португальці. Отримані ними знання дали мореплавцям інших країн нову інформацію про морські приливи, відливи, течії, напрям вітрів. Нанесення на карту нових земель підштовхнув розвиток картографії.

Наслідки Великих географічних відкриттів. У перший період Великих географічних відкриттів, коли головні торгові шляхи перемістилися з Середземного моря в Атлантичний океан, у торгівлі панували Португалія і Іспанія. Проте основними виробниками промислових товарів були Нідерланди, Англія та Франція, що дало можливість буржуазії цих країн швидко розбагатіти, перекачуючи золото і срібло з піренейських країн в обмін на промислові товари. Поступово вони витіснили конкурентів з морських шляхів, а потім з їх заморських колоній. Після розгрому Непереможної Армади (1588 р.) іспано-португальській могутності (в ті роки обидві піренейські держави складали єдину державу) було завдано нищівного удару. Зокрема, у дослідженнях Тихого океану і південних морів на рубежі XVI і XVII ст. ініціатива перейшла до Нідерландів, а у 40-і роки XVII ст. буржуазна революція в Англії вивела цю країну на арену боротьби за ринки збуту, панування на морях, колоніальні володіння.

Одним з наслідків Великих географічних відкриттів стало посилення нових тенденцій в економічній політиці європейського абсолютизму, яка набула яскраво вираженого меркантилістського характеру. Правлячі династії в Іспанії, Франції, Англії усіма доступними способами заохочували торгівлю, розвиток промисловості, судноплавство, колоніальну експансію. Меркантилізм був породжений капіталізмом, що розвивався, але він відповідав і інтересам дворянства. Національна промисловість і торгівля надавали засоби для підтримки феодальної держави, а значить, і для збереження соціального панування дворян.

Відкриття нових торгових шляхів і невідомих раніше країн і континентів, встановлення стабільних зв'язків між Європою і іншими частинами світу у відносно короткий термін дозволили європейським країнам придбати величезні ресурси.

В результаті Великих географічних відкриттів з'явилася система колоніального панування і колоніальної експлуатації. Спочатку основним методом експлуатації колоній був відкритий грабіж. Згодом широкого поширення набула податкова система. Але головні доходи від експлуатації колоній приносила торгівля. Піднесення Іспанії і Португалії як колоніальних держав було відносно недовгим. Отримані від колоній багатства витрачалися феодальною знаттю непродуктивно, тоді як в Англії і Франції заохочувався розвиток промисловості і торгівлі. Позиції Англії, Франції і Нідерландів на колоніальних ринках зміцнювалися. Вони змогли ефективніше використовувати географічні відкриття для розвитку капіталізму і створення власних колоніальних імперій.

Найважливішим наслідком відкриття і колонізації нових земель з'явилася «революція цін», яка дала могутній імпульс первинному накопиченню капіталу в Європі і прискорила формування капіталістичного устрою в господарстві. Ця «революція» виразилася в незвичайно швидкому підвищенні протягом XVI ст. цін на сільськогосподарські і промислові товари. Якщо до XVI ст. ціни були в основному стабільними, то за 70 років – з 30-х років XVI ст. і до кінця сторіччя – вони виросли в 2 – 4 рази. Такий рух цін сучасники пов'язували або з великою притокою дорогоцінних металів до Європи, або з їх витоком. Проте справжньою причиною «революції цін» було падіння вартості дорогоцінних металів як товару. Вона сприяла збагаченню промислової буржуазії, що зароджувалася в цю епоху, і зменшенню заробітної плати мануфактурних робочих. Рівень життя найманих робочих знизився, оскільки подорожчання сільськогосподарських продуктів і предметів широкого споживання привело до падіння реальних доходів населення. «Революція цін» сприяла прискореному збагаченню заможної частини селянства, утворенню сільської буржуазії, а з падінням купівельної спроможності грошей зменшилися реальні розміри грошового оброку або орендної плати, що стягуються землевласниками, ціни ж на сільськогосподарські продукти зросли. Одночасно постраждали феодали, що отримували фіксовану грошову ренту. Підсумком «революції цін» з'явилося загальне погіршення економічного стану феодалів і найманих робочих і зміцнення позицій буржуазії. Таким чином, вона прискорила формування капіталістичного господарства і падіння феодальної системи.

Мореплавання дозволило встановити стабільні економічні зв'язки між найвіддаленішими частинами миру. Колоніальні володіння використовувалися як господарська периферія європейського капіталу і послужили основою для розширення зовнішньої торгівлі, яка стала світовою.

Великі географічні відкриття створили базу для виникнення міжнародного розподілу праці, світового господарства ринку. Виріс обсяг і асортимент торгівлі. У боротьбі за оволодіння новими ринками починали утворюватися торгові компанії, що регулювали торгівлю купців з певним регіоном світу. Цього опинилося недостатньо для успіху у конкурентній боротьбі з іншими країнами і поступово купецький капітал став об'єднуватися в торгові корпорації. Найбільш могутніми з об'єднаних компаній були Ост-Індські компанії в Нідерландах і Англії, яким вдалося монополізувати індійський ринок.

У XVI ст. у Антверпені виникли товарна і фондова біржі - центри світової торгівлі товарами і цінними паперами. Пришли у занепад італійські міста, піднеслися нові центри світової торгівлі – Лісабон, Севілья і особливо Антверпен, що став світовим торговим і фінансовим центром.

5.4. Первинне накопичення капіталу в Західній Європі

Головною характеристикою епохи первинного накопичення капіталу був розвиток товарно-грошових відносин, становлення ринкової економіки, яке наклало відбиток на усі сторони суспільного життя того часу. Але це була суперечлива епоха. Йшла боротьба між феодальною регламентацією життя суспільства, економіки і політики та регламентацією духовних потреб людини, новими віяннями буржуазної свободи, посиленням підприємницької ініціативи. На рівні ж суспільної свідомості йшло формування ідеї свободи і прав людини. Крок за кроком економіка епохи первинного накопичення йшла до свободи підприємництва у торгівлі та інших галузях господарства.

Найбільш престижною і прибутковою галуззю торгівлі була зовнішня торгівля, яка поставляла найбільш дефіцитні товари зі сходу (прянощі, пахощі, шовкові тканини, прикраси і т. д.). Прагнення володіти цими товарами, у свою чергу, стимулювало розвиток виробництва і внутрішньої торгівлі Європи. Обсяг зовнішньої торгівлі наростав в Європі протягом всього періоду середньовіччя, а в кінці XV ст. відбувся якісний стрибок – у результаті Великих географічних відкриттів середземноморська торгівля Європи перетворилася на світову, відбувся перехід від середньовіччя до епохи первинного накопичення капіталу.

Розвиток зовнішньої торгівлі привів до створення у цей період нових форм організації торгового капіталу. Це різні торгові компанії, у тому числі і акціонерні, біржі і т.п.

Паралельно з торговим капіталом у цей період розвивається позиковий, або банківський капітал, що прийшов на зміну середньовічному лихварству. Лихварський капітал обслуговував феодалів, надаючи їм кредит для цілей особистого споживання. Метою лихваря було отримання максимального відсотка і навіть розорення свого клієнта для привласнення даних під заставу земель та цінностей. Клієнтом же банкіра був купець, який віддавав банкірові тимчасово вільні кошти і отримував кредити для своїх торгових оборотів. Відсоток банкіра був частиною прибутку купця, тому банкір був зацікавлений у його благополуччі, відсоток був значно нижчий лихварського, оскільки банкір прагнув до тривалих відносин з клієнтом. Банкір був зацікавлений не тільки у наданні кредиту, але і у прийомі внесків, оскільки на відміну від лихваря він в основному оперував позиковими, а не власними коштами. Крім того, у послуги банкіра входили такі операції, як безготівкові розрахунки між купцями через його банк, обмін грошей. Таким чином, в епоху первинного накопичення капіталу зароджувалися багато сучасних форм банківської діяльності. Прикладом взаємозв'язку торгового капіталу і кредитної діяльності є той факт, що найчастіше країни, що лідирували в європейській торгівлі у цю епоху, поступившись своїм лідерством іншим, ставали європейськими банкірами. Найбільш яскравими прикладами були Північна Італія та Голландія.

Іншим наслідком розвитку торгівлі були зміни у сфері виробництва, як сільськогосподарського, так і промислового. Зростання торгівлі вимагало більшого обсягу товарів, який не могли забезпечити ремісничі цехи і кріпосне сільське господарство феодальної вотчини. У промисловості з'явилися нові організаційні форми – мануфактури, організаторами якої були у першу чергу купці. Тому перша мануфактура виникла в двох основних центрах європейської торгівлі того часу – Італії і Фландрії. Це була в основному роздаткова мануфактура, коли купець привозив сировинні напівфабрикати і роздавав їх надомникам, а потім купував у них готову продукцію. Найбільш поширеною була мануфактура виробництва сукна, для чого шерсть привозилася з Англії або Іспанії, а потім роздавалася ремісникам, які її мили, чесали, пряли пряжу і ткали тканину. Феодальні ремісничі цехи перешкоджали розвитку мануфактури, спираючись на свої монопольні права. У сільському господарстві розвиток товарно-грошових відносин приводив до поступового переходу на грошову ренту кріпосних селян, а потім і до їх звільнення. Кріпосні перетворювалися на вільних селян-орендарів або йшли на заробітки у місто. Нерідко поміщики і деякі багаті селяни ставали сільськогосподарськими підприємцями, які виготовляли товари для ринку і використовували найману працю. Таким чином, у цей час почався процес зародження капіталістичного фермерства.

Становлення та розвиток промисловості в Європі. У XVII – XVIII ст. виробництво для міського ринку поступово змінилося виробництвом для ринку національного. Виникає розподіл праці між окремими регіонами країни, які спеціалізувалися на певних виробництвах. В результаті промисли, які були у кожному районі, під впливом конкуренції імпортних товарів, стали зникати. Правда, потім вільна конкуренція змінювалася монополіями певного регіону або міста. Прикладами такої спеціалізації може бути ліонська шовкова промисловість, виробництво металевих товарів у Нюрнбергу, золінгенській ножовий промисел, суконна промисловість ряду англійських міст і т.д.

Основними виробниками для національного ринку стає мануфактура, як роздаткова, так і централізована

Правда, їм доводилося витримувати боротьбу з монополією цехів. Цехові привілеї особливо сильно затрудняли технічні нововведення, появу нових виробів і технологій. Прикладом може служити запекла боротьба, яку вели цехи Англії, Нідерландів, Франції і німецьких міст з стрічковим ткацьким верстатом, що з'явився у XVI ст. і винайденою у XVII ст. панчішною в'язальною машиною. Ця боротьба виражалася у забороні на використання винаходів і знищенні самих верстатів. Винахідника стрічкового верстата кинули у Данцигу у річку, а винахідник панчішної в'язальної машини вимушений був бігти з Англії. У Франції ще в 70-і роки XVIII ст. цехи добивалися знищення стрічкових верстатів, і лише прийнятий державними законодавчими зборами закон припинив це.

У епоху первинного накопичення капіталу промислова політика міст поступово заміщається державною політикою. Вона була направлена, по-перше, проти господарської самостійності окремих міст і територій. Боротьба з містами, цехами і окремими феодалами, що відстоювали свої привілеї, була дуже наполегливою. По-друге, держава поступово ліквідовувала внутрішні митні бар'єри між окремими провінціями. Так, наприклад, в 1664 р. була скасована митна межа між Північною і Центральною Францією, в 1707 р. – митниця, що відокремлювала Англію від Шотландії. Крім того, держава сприяла будівництву доріг і каналів та організації поштового повідомлення. Все це сприяло прискоренню утворення внутрішнього ринку і стимулювало промисловість. Одночасно проводилася політика протекціонізму відносно вітчизняної промисловості та заборони ввезення іноземних промислових виробів.

Ще одним напрямом державного стимулювання національної промисловості був розвиток нових галузей: виробництво шовкових і паперових тканин, в'язаних виробів, дзеркал, годинників і т.д. Нові галузі отримували податкові пільги, грошову допомогу, монополії на збут своїх товарів. На приклад, заборонялося навіть переманювати працівників, які були зайняті на привілейованих підприємствах, а робочі, які звільнялися з підприємства, переслідувалися згідно із законом. Англія вже з XIV ст. запрошувала на свої підприємства фламандських ткачів і годинникарів, з XV ст. – голландських солеварів і богемських рудокопів, з XVI ст. німецьких зброярів та італійських склодувів і ткачів. При королеві Єлизаветі в Англії за допомогою іноземців було налагоджено виробництво мила, селітри, віконного скла, вітрил і т.д. Аналогічну політику проводили Франція, Пруссія і інші країни.

Що стосується організаційної сторони розвитку промисловості, то відбувався процес витіснення ремесла мануфактурою. Ремесло вже не могло забезпечити потреби національного і зовнішнього ринку.

Розрізняються два види мануфактури. У централізованій мануфактурі праця була організована в одному приміщенні. Це була ще ручна праця, але поділена на прості операції, що дозволяло істотно підвищити продуктивність праці. Але переважала у цей період роздаткова мануфактура, де робочі-надомники були об'єднані скупником їх продукції, який часто також поставляв їм засоби виробництва. Формування роздаткової мануфактури відбувалося як усередині ремісничого цеху, так і за його межами. В рамках цеху найбільш багаті майстри, разом з продажем своїй продукції, починали скуповувати для перепродажу чужу. Це було порушенням цехових правил, але правила теж змінювалися, йшла трансформація цехової організації ремесла. Сторонні скупники записувалися у цехи. Потім правило, відповідно до якого ремісничу продукцію можуть продавати тільки члени цеху, було відмінено. Одночасно за новими цеховими правилами майстрам дозволялося мати все більше підмайстрів, що фактично перетворювалися на робочих. Така надомна роздаткова мануфактура отримала великий розвиток у селах, де не діяли міські цехові правила, що дозволяло, наприклад, використовувати жіночу і дитячу працю.

Таким чином, самостійні ремісники поступово перетворювалися на залежних працівників мануфактури. Ця залежність посилювалася як по лінії збуту, оскільки майстрам заборонялося продавати свою продукцію іншим скупникам, так і по лінії постачання засобів виробництва. Скупники або забезпечували майстрів сировиною, або позичали майстрам гроші на покупку сировини та матеріалів.

Централізована мануфактура з'являється тільки на завершальному етапі первинного накопичення капіталу. Бажання заощадити на витратах, пов'язаних з роздачею матеріалів і збором готової продукції у окремих майстрів-надомників та підсилити нагляд за виробництвом, з метою уникнути привласнення майстрами матеріалу і інтенсифікувати виробництво, спонукало скупника організувати роботу розрізнених робочих в одній будівлі і узяти виробництво під своє безпосереднє управління. Проте навіть в XVIII в. це були ще одиничні випадки.

Разом з тим, що мануфактури витісняли ремісників, відбувалося розмежування сфер їх діяльності. Наприклад, якщо ткацьке виробництво усе більше ставало мануфактурним, то шиття одягу з цих тканин зберігалося за ремісниками. Ремісники обслуговували, як правило, місцеве населення і перш за все його бідні шари.

Слід зазначити, що держава підтримувала розвиток мануфактурного виробництва експортних товарів шляхом замовлення масової однорідної продукції для армії, а також здійснювала законодавче регулювання відносин підприємців з майстрами-надомниками і робочими централізованої мануфактури, а саме, регламентувалася мінімальна заробітна плата робочих, максимальна тривалість робочого дня, робочим заборонялося до закінчення договору йти від господаря, створювати свої союзи і т.д. Крім того, держава створювала систему робочих будинків, куди примусово відправляли жебраків, бродяг і сиріт та дуже часто передавала ці робочі будинки-мануфактури приватним підприємцям. Все це робилося, виходячи з ідеї протекціонізму, для зниження витрат при виробництві вітчизняних товарів.

Торгівля і кредит. З кінця ХVII ст. лідером європейської торгівлі стає Лондон. Шлях Англії у європейські торгові лідери починається у другій половині XVI ст. в епоху королеви Єлизавети. З того часу в англійській торгівлі переважає національний капітал. Єлизавета відмовляється визнати договір про розділ земної кулі між Іспанією і Португалією. Англійці вступають у боротьбу за колонії. Їх купці проникають до Північної Америки, Індії, Китаю і Росії. У першій половині XVII ст., після знищення іспанської Непереможної Армади (1588 р.), англійці проникають в іспанські колонії, а на підставі договорів з Португалією 1635 і 1654 рр. португальські гавані в Індії були відкриті для англійських судів. Основним суперником Англії у XVII ст. залишається Голландія, проти якої був направлений Навігаційний акт Кромвеля. Після декількох війн Англії і Голландії, що закінчилися перемогою англійців, починається швидке становлення англійського торгового флоту. Вже у 1700 р. до Лондона щорічно прибувало понад 1300 кораблів. Другим по значенню містом Англії був Ліверпуль, який своїм підйомом був зобов'язаний перш за все торгівлі з «цукровими» колоніями.

Разом з Англією і Голландією починає підніматися і Франція. З французьких міст в торгівлі найбільше значення мають в цей час Париж, «загальна комора королівства, де здійснюється обмін творів одних провінцій на продукти інших», Марсель – головний пункт французької торгівлі на Середземному морі, Гавр, орієнтований на торгівлю з Америкою, і Бордо. Крім того, у Франції в XVII – XVIII ст. з'являється новий вигляд торгових міст – порто-франко – портові міста, які лежать за митною межею держави. У Франції це був Марсель, Дюнкерк, Байонна, Лоріан. На зони порто-франко не розповсюджувалася політика протекціонізму, що проводилася по всій території країни. Сюди безмитно привозили іноземні товари, які тут же і перероблялися. Так, у Марселі виникає виробництво мила, цукру-рафінаду, шовкових тканин, парчі, капелюхів та ін. Ці виробництва були вигідні, оскільки використовували дешевшу безмитну сировину, а при ввезенні в інші області Франції ці товари оподатковувалися меншими митними зборами, чим іноземні товари. Міста порто-франко створювалися і в інших країнах.

Збільшення частки промислових виробів у загальному обсязі торгівлі було характерне для епохи первинного накопичення. На першому місці тут були англійські товари, перш за все сукно та французькі, особливо предмети розкоші (шовкові тканини, килими, одяг, мило і парфумерія). В той же час приходить в занепад промисловість Італії і Німеччини. Велике значення для розвитку торгівлі промисловими товарами мало постачання їх в колонії, де свого промислового виробництва не було.

Іншою тенденцією в розвитку торгівлі цього періоду було посилення спеціалізації. Відбувалося поступове розділення торгових і кредитних операцій, які в середні століття часто виконувала одна і та ж особа. Правда, відділення це йшло повільно, і ще в кінці XVIII ст. торгові фірми одночасно займалися і кредитом. У самій торгівлі відбувалося розділення на зовнішню і внутрішню, оптову і роздрібну. Виділяються в самостійні види діяльності експедиторські, комісійні і транспортні функції торгівлі.

Мінялася і організація ярмаркової торгівлі. З'являлися ярмарки, спеціалізовані по певних групах товарів, а також оптові ярмарки. Разом з ярмарками розвиваються прямі зв'язки з виробниками, збільшується роль скупників, з'являється оптова торгівля з складів, нерідко у вигляді аукціонів. Торгівля з складів була характерна для портових міст. З прибулого корабля товари перевантажувалися на склад, про час прибуття корабля було відомо наперед, тому аукціон призначався наступного дня.

Організаційні зміни торкнулися і торгових компаній. B середні століття торгові компанії об'єднували купців, які торгували з певними країнами. Охочі вести торгівлю з даною країною були зобов'язані увійти до цієї компанії. Але торгові операції члени компанії вели самостійно. В той же час окремі групи купців могли об'єднуватися у товариства, які розділилися на повні товариства і товариства на довірі. У повному товаристві купець брав участь як особисто, так і вкладав свої капітали, а в товаристві на довірі деякі з його членів могли брати участь в торгівлі тільки своїм капіталом, довіряючи його активним членам товариства.

У епоху первинного накопичення капіталу з'явилися акціонерні компанії. Спочатку акціями називався увесь пай акціонера, вони були іменними, і питання про передачу акції іншій особі вирішувалося на загальних зборах акціонерів. Але у XVIII ст. разом з іменними з'являються анонімні акції на пред'явника, однакові за номінальною вартістю, які ставали об'єктом вільної купівлі-продажу.

Новою формою організації торгівлі, характерної для епохи первинного накопичення капіталу, стала біржа. На відміну від ярмарку, що діяв періодично, біржа функціонувала постійно, і тут йшла торгівля по зразках товарів. Перша біржа з'явилася в кінці XVI в. у Брюззі. У Італії і Франції спочатку існувала інша назва - «ложа», але потім термін «біржа» закріпився у всіх країнах.

Разом з товарною біржею в Брюззі існувала вексельна біржа. Комерційний кредит, тобто оплата векселями, набував у цей період все більшого значення, і в результаті виник ринок векселів: вексель продавався за меншу суму іншій особі, яка і отримувала борг після закінчення терміну векселя. Коли біржа перемістилася до Антверпена, тут стали проводитися операції з державними цінними паперами. Королі для отримання позик зверталися вже не до конкретної особи, а випускали облігації позики, яка розміщувалася на фондовій біржі Антверпена.

Одночасно з Антверпеном з'явилися товарна і фондова біржі в Ліоні. У XVII ст. Амстердам перетворився на головний біржовий центр. На амстердамській фондовій біржі головним об'єктом біржових операцій сталі акції приватних торгових компаній.

Разом з розвитком ринку цінних паперів на фондовій біржі подальший розвиток отримує і банківський кредит. Банкіри з'явилися ще у кінці середніх століть. Часто ними ставали золотих справ майстра. Банкіри приймали внески, видавали кредити, проводили безготівкові розрахунки між клієнтами і займалися обміном монет.

На додаток до цих операцій в епоху первинного накопичення капіталу у банкірів з'явилася така операція, як облік векселів, тобто отримання у банкіра суми, позначеної на векселі, з вирахуванням відомого відсотка і перекладом векселя на ім'я банкіра. Крім того, банки випускали банкноти, свого роду векселі банку, оплачувані банком на першу вимогу. Банкноти почали звертатися разом з грошима. Їх приймали при платежах і особи, що не мали внесків в цьому банку, оскільки їх оплата гарантувалася. Також з'явилося ще одне нововведення – банківські чеки, тобто доручення вкладника своєму банкірові сплатити пред'явникові відому суму за рахунок його внеску у банку. У XVIII ст. чеки в Лондоні настільки розповсюдилися, що в 1775 р. лондонські банкіри заснували розрахункову палату для погашення чеків шляхом взаємних заліків.

У XVI – XVII ст. почали створюватися державні банки. Перший державний банк був створений ще у XV ст. у Генуї. У XVII ст. вже існували Венеціанський, Амстердамський, Гамбурзький, Англійський і інші банки. Ці банки, наприклад Англійський, відкритий у 1694 р., були створені перш за все для кредитування держави, але, крім того, Англійський банк брав активну участь в приватних комерційних операціях, випускав банкноти, що мали найширше ходіння.

5.5. Другий етап розвитку меркантилізму. Меркантилізм
в Україні та Росії
Пізній меркантилізм (теорія торгового балансу). Згідно з цією теорією джерелом багатства нації є розвиток зовнішньої торгівлі і дотримання активного торгового балансу. Основними представниками зрілого меркантилізму були Томас Мен, Антоніо Серра і Антуан де Монкретьєн.
Томас Мен (1571 – 1641) – англійський купець, один із директорів Ост-Індської торгової компанії. Основний твір – “Багатство Англії у зовнішній торгівлі, або Баланс нашої зовнішньої торгівлі як регулятор нашого багатства” (1624 р.). Розглядаючи потоки товарів у зовнішній торгівлі, автор приходить до висновку, що остання може служити джерелом багатства лише за умови, коли грошова виручка від проданих товарів буде переважати суму грошей, витрачену на придбання товарів з-за кордону. Для виконання даної умови держава повинна:
  •  прагнути до виготовлення якомога більшої маси власних товарів.
  •  знижувати вартість транспортування експортних товарів.
  •  здійснювати ряд заходів для підтримки ремісництва.
  •  встановлювати мито на імпорт і забезпечувати безмитний експорт.
  •  заборонити колоніям торгівлю з іншими країнами, крім метрополій.
  •  враховувати попит сусідніх держав.
  •  не боятися вивозити гроші: “Зростання ввозу товарів за допомогою готівкових грошей врешті-решт після вивозу товарів знову за кордон перетворюється у ввіз набагато більшої кількості грошей, ніж та, що була у свій час вивезена”.
Т. Мен спростував вигідність дотримання грошового балансу. Він довів, що зменшення кількості грошей в країні може бути досягнуте не забороною їхнього вивезення, а активною зовнішньою торгівлею. Основним джерелом національного багатства економіст вважав прибуток з капіталів, що функціонують у зовнішній торгівлі. Як збільшити цей прибуток? Він пропонує зосереджуватись на: посередницькій торгівлі; розвитку експортної промисловості, що працює на вітчизняній або дешевій імпортній сировині; обмеженні заробітної плати найманих робітників; зниженні життєвого рівня народу в цілому. Щодо останнього, Т. Мен писав: ” Як достаток та могутність роблять народ лінивим і непередбачливим, так незгоди і злидні роблять його розумним і працелюбним “.
Основним твором Антоніо Серри є “Короткий трактат про причини, які можуть привести до достатку золота та срібла в країнах, що не мають родовищ, стосовно Неаполітанського королівства” (1613 р.). Автор зосереджує увагу на вивченні причин недостатньої кількості грошей у Неаполі і з’ясовує, що в зовнішній торгівлі країни переважає імпорт. Для виправлення ситуації рекомендує: більш активно розробляти золоті та срібні родовища; вивозити надлишки товарів і прагнути переваги експорту над імпортом; розвивати ремісництво та винахідливість населення.
Антуан де Монкретьєн (1576 – 1621) – французький дворянин, основним твором якого є “Трактат політичної економії”(1615 р.). Робота економіста дала нову назву економічній науці – політична економія. За Монкретьєном, це – вчення про державне господарство і державну політику, яку повинна проводити влада в цілях зростання багатства країни. Основними ідеями цього твору є:
Розширення зовнішньої торгівлі і особливо вивозу промислових виробів.
Встановлення високих митних ставок на імпорт. У торгівлі, на думку автора, виграш одного учасника є втратою для іншого. Але в процесі внутрішньої торгівлі виграють і програють окремі торговці, країна в цілому нічого не втрачає. У зовнішній торгівлі іноземні купці викачують багатство країни.
Державна підтримка розвитку мануфактурного виробництва.
Встановлення монопольного становища французьких купців на внутрішньому ринку країни. На його думку, „купці  надзвичайно корисні державі”.
Поліпшення становища народу, особливо селянства.
А. Монкретьєн розрізняє поняття „багатство” і „гроші”. Він вважає, що золото і срібло створюють лише передумови для багатства і добробуту держави, але само по собі ще не робить її багатою. А „природне багатство” – це хліб, сіль, вино, одежа  та інше. Автор виступає проти зайвої розкоші, вважаючи її „чумою”, яка призводить до втечі золота з країни.
Меркантилізм в Росії та Україні. Теорії меркантилізму розвивалися в різних країнах світу і мали певні особливості в кожній з них. Відбитки меркантилістських ідей знаходимо і в роботах українських та російських політичних діячів.
Єрмолай Еразм (? – сер. XVI ст.) був священиком та політичним діячем. Основний твір – “Правительниця” (поч. 50-х рр. XVI ст.). Намагаючись полегшити становище селян, Еразм вважав за необхідне звільнити їх від грошових податків землевласникові і від виконання ямської повинності, яку пропонував перекласти на населення міст. Повинності землевласникам селяни зобов’язані виконувати лише у вигляді оброку у розмірі п’ятої частини від виробленого ними продукту. Забезпеченість землею і селянами автор ставив у залежність від службових якостей і виконання службового обов’язку. Нетрудове багатство панів відкидалося ним як несправедливе. Еразм аналізував процеси розвитку торгівлі, пропонував надати населенню право безмитної торгівлі.

Основним твором Афанасій Лаврентійович Ордін-Нащокін (1605 – 1680) є “Новоторговий устав 1667 року”. Основне завдання, яке стоїть перед російською державою – це досягнення позитивного зовнішнього балансу. На думку автора для цього необхідно: захищати інтереси купецтва; привабити в країну і утримати в ній дорогоцінні метали; сприяти вітчизняній торгівлі. В Росії торгівля не була дуже розвиненою. Причина цього у недостатньої кількості капіталу та у засиллі іноземних купців.

Іван Тихонович Посошков (1652 – 1726) – російський економіст. Написав твір – “Про вбогість та багатство“ (1724 р.). На думку автора багатство суспільства втілюється не тільки в дорогоцінних металах, а й у матеріальних благах. І. Посошков розрізняє багатство матеріальне і нематеріальне. Під матеріальним багатством він розуміє багатство держави і багатство народу,  під нематеріальним – “істинну правду”, тобто законність, правові умови, хороше управління країною. Основним завданням економічної політики держави І. Посошков вважав “всенародне збагачення”. Для знищення злиденності необхідно змусити всіх людей працювати, рішуче боротися з непродуктивними витратами, дотримуватися в усьому суворої економії. „В коем царстве люди богаты, то и царство то богато, а в коем царстве будут люди убоги, то и царству тому не можно слыть богатому”. Економіст виступав за розвиток промисловості. Для цього він рекомендував будувати заводи за державний кошт і передавати їх у приватні руки. “Торг – дело великое! Купечеством всякое царство богатитца, а без купечества никакое и малое государство быть не может”. Економіст відстоював номіналістичну теорію грошей, але не розумів функції грошей як міри вартості та зв’язку грошей з товаром. Крім того пропонував визначити законом розмір кріпацьких повинностей згідно з кількістю землі, значно зменшити розмір податків, встановити обов’язкове навчання селянських дітей грамоті.

Практичне відображення ідей російського меркантилізму можна знайти у відомих економічних реформах Петра І. Заохочування державою деяких видів виробництва та промислів супроводилося обмеженням за допомогою системи мита та штрафів випуску „непотрібних” товарів. Петро І  широко використовував політику протекціонізму, яка була направлена на боротьбу за самостійний розвиток Росії.

Певні риси меркантилізму були властиві й українській економічній думці. Ще в XVII ст. економічна політика Б. Хмельницького мала деякі елементи меркантилізму: держава активно втручалася господарське життя, обмежувала вивезення коштовностей, заохочувала експорт товарів, було установлено мито, яке захищало вітчизняного виробника, а також були введені пільги для купців, які займалися внутрішньою торгівлею. Українські торговці заключали довгострокові угоди з іноземними купцями, що сприяло піднесенню економічного життя країни, розвитку товарно-грошових відносин, процесу первісного нагромадження капіталу.

Феофан Прокопович (1681 – 1736) – історик, письменник, політик, ректор

Київської академії. Він аналізував господарський та торговельний баланс. Досягнення такого балансу можливо лише розвитком промисловості, торгівлі, удосконаленням державного управління. Ф. Прокопович підтримував реформи Петра І, вважав їх необхідними для поліпшення господарювання.

5.6. Розвиток сільського господарства в країнах Європи

Починаючи з 1750 р. у Франції було опубліковано багато агрономічної літератури. Спочатку це були переклади англійських авторів. Згідно з урядовим розпорядженням, чиновники безкоштовно роздавали ці книги місцевим землевласникам. У першому томі, що з'явився в 1751 р., «Енциклопедії» Дідро виділяє сільське господарстві як нову самостійну науку

У економічній науці школу меркантилістів змінила французька школа фізіократів, яка на відміну від меркантилізму вважала джерелом багатства нації не зовнішню торгівлю, а землеробство. Стало модним любити сільське господарство, і навіть фаворитка короля маркіза Помпадур одягалася молочником.

З другої половини ХVIII ст. у цьому не відставали від Франції і німецькі держави, особливо Пруссія. Фрідріх Великий рекомендував землевласникам «англійську систему господарства» і навіть посилав їх синів на стажування до Англії. Крім того, він запрошував до Пруссії колоністів з Франції і Голландії, виписуючи з Іспанії мериносових овець, з Італії насіння люпину, наказував розводити в маєтках картоплю.

Продуктивність сільського господарства Західної Європи значно збільшилася. Зміни в європейській агрикультурі стимулювали зміни соціальних відносин у сільському господарстві. Ці зміни відбувалися неоднаково в різних країнах. Якщо у Західній Європі йшов поступовий перехід до капіталістичного фермерського господарства, то в Східній Європі прагнення поміщиків до інтенсифікації сільського господарства привело до нового посилення кріпацтва.

Знищення особистої залежності селян в Англії, Північній Італії, окремих областях Іспанії і Швейцарії починається ще в епоху пізнього середньовіччя. З ХVI ст. цей процес розповсюджується на Францію, французьку Швейцарію і західнонімецькі держави.

Услід за звільненням селян відбувається розкладання общини. Раніше всього, з XV ст., цей процес починається в Англії. Значним стимулом руйнування общини став розвиток вівчарства у зв'язку з підвищенням попиту на шерсть на світовому ринку, яке почалося з другої половини XV ст. Вівчарство розповсюджується на обгороджених, тобто виділених з громадського користування землях, тому в Англії перехід від общинного до приватного землеволодіння отримав назву «огороджування». Цей процес йшов різними шляхами. Перш за все це торкнулося копигольдерів (селян-орендарів) і в основному тих, у кого орендні договори (копія) були юридично не оформлені або оформлені недбало. Лорд міг використовувати силу закону для вигнання селян із землі. Що стосується фригольдерів (вільних селян-общинників), то у виході з общини і веденні інтенсивного господарства були зацікавлені найбільш заможні з них, які нерідко на додаток до своєї землі орендували пасовища у лорда. Програвали ж бідні члени общини, які втрачали право пасти худобу на громадських землях, і їх маленькі господарства ставали неконкурентноздатними або навіть збитковими. Тому нерідко вони самі продавали свої землі і поповнювали ряди сільськогосподарських або промислових робочих.

До XVIII ст. цей процес йшов поволі, але у ХVIIІ ст. він прийняв масовий характер, і англійське селянство в колишньому, феодальному сенсі слова зникло. Таким чином, нова система землеробства спричинила за собою зміну соціальних відносин в англійському селі, соціального складу селянства, законодавства, регулюючого ці відносини.

Розвиток сільськогосподарської культури у Франції також супроводжувався боротьбою з громадськими порядками, але відбувалося набагато менш успішно, ніж в Англії. У XVI – XVII ст. сеньйори приступили до розділу сільськогосподарських угідь, привласнюючи собі третину земель. За вихід з общини виступали заможні селяни, які нерідко орендували частину поміщицьких земель. Бідні селяни, навпаки, виступали за збереження общини, зокрема за право пасти худобу на всіх громадських землях, що знаходяться під паром, збирати колоси після жнив на всіх полях.

Нова агрикультура, що замінила пар травосіянням, вступала у суперечність з громадськими порядками. Випас селянами худоби на ділянках, що засівалися кормовими культурами, завдавав збитку власності багатих землевласників, які в результаті теж почали, як і в Англії, займатися огороджуванням своїх земель. Але у порівнянні з Англією процес розпаду общини у Франції йшов дуже повільно. І тоді як в Англії в XVIII ст. система крупних ферм стала пануючою, у Франції в кінці XVIII ст. вона тільки зароджувалася, а в цілому зберігався колишній аграрний лад з громадськими землями і правом випасу худоби після збирання врожаю. Крім того, зберігалися різні феодальні повинності і платежі селян сеньйорам. В другій половині XVIII ст. у Франції спостерігається спроба сеньйорів відновити багато в чому втрачену феодальну залежність селян. Але ця спроба не мала успіху.

5.7. Зародження класичної політичної економіки.

Школа фізіократів

Предметом дослідження економістів раннього етапу класичної політичної економії виступають закономірності зростання доходності у сфері виробництва. Метод дослідження являє собою поєднання емпіризму з началами теоретичного аналізу (абстракція, кількісний аналіз у В. Петті, дедукція у Ф. Кене).

Вільям Петті (1623 – 1687) – професор медицини, засновник одного з найбагатших родів англійських лендлордів. Основні твори – “Трактат про податки і збори”(1662 р.),“Слово мудрим”(1664 р.), “Політична арифметика”(1676 р.). В. Петті здійснює перехід від спостереження і опису форми прояву економічного процесу до аналізу його сутності, тим самим застосовує  абстрактний метод дослідження, використовує кількісний аналіз економічних явищ. Предметом дослідження політичної економії вважає закони зростання багатства у сфері матеріального виробництва. “Купці не постачають ніякого продукту, а виконують лише роль вен і артерій, що розподіляють кров та поживні соки державного тіла, а саме продукцію сільського господарства і промисловості”. На думку економіста, вартість мають гроші. Та кількість грошей, яку можна отримати за продукт, визначає його вартість, причому визначає не прямо через затрати праці, а опосередковано, через витрати на виробництво грошей – золота і срібла. „Якщо хтось може видобути... і доставити в Лондон одну унцію срібла, за той самий час, за який він здатний виробити один бушель хліба, то перша становитиме природну ціну другого”. Ця природна ціна і є вартість. Одиницею виміру вартості вважає денну пайку продуктів робітника, оскільки саме вона є природним мірилом рівності між факторами утворення вартості – працею та землею. В. Петті визнає наявність двох основних видів доходів – заробітної плати та ренти. Заробітна плата – природна ціна праці. Розмір заробітної плати повинен тяжіти до обсягу необхідних для життя людини засобів існування. Низька заробітна плата гарантує одержання прибутку капіталістами, здійснення нагромадження капіталу. Рента (додатковий продукт) – надлишок над заробітною платою виробника і відшкодуванням витрат капіталу. Джерело ренти – різне місцезнаходження ділянок землі відносно ринків збуту, а також різна родючість землі та продуктивність застосованої на ній праці. Виходячи з цього, розглядає лише диференційну ренту. Автор вбачає, що ціна землі повинна дорівнювати певній сумі річних рент, оскільки землю купують заради одержання доходу. Вирішуючи питання про кількість річних рент, Петті звертається до смертних таблиць Граунта і розраховує середню тривалість життя трьох поколінь, яка становить 21 рік. Звідси: ціна землі = 21 х величину річної ренти.

Процент, на думку В.Петті. – це „грошова рента”, яка є похідною від диференційної ренти. Він трактує процент як страхову премію і плату за утримання. Виступає проти необхідності законодавчого регулювання процента. В. Петті розвиває ідею обернено пропорційної залежності між величиною грошової маси і процентною ставкою.

П’єр Лепезан де Буагільбер (1646 – 1714) - окружний суддя Руана. Основні твори – “Трактат про природу, обробіток і корисність зерна”, “Роздуми про природу багатства, грошей і податків”, “Дослідження про рідкісність грошей”. Предметом дослідження економіста виступають проблеми зростання багатства і роль у цьому процесі держави. Вартість П. Буагільбер визначає як витрачену працю на виробництво товару і називає її “істинною, справедливою ціною”. Одиницею виміру вартості вважає робочий час. Вона встановлюється під впливом стихійних сил ринку. Тому необхідна рівновага в ринковій економіці. Порушення рівноваги „задушить” усе в державі. Для нормального економічного розвитку країни потрібен вільний обмін між галузями виробництва і відшкодуванням витрат виробників. Ці проблеми можуть бути вирішені міжгалузевим поділом праці за умов вільної конкуренції.

На думку П. Буагільбера, гроші порушують природну рівновагу товарного обміну відповідно до „істинної вартості”. Він бачить в них джерело всіх незгод товаровиробників. Єдина корисна функція грошей – це полегшення обміну. Тому не має значення, який товар виконує функцію засобу обігу. Таким чином, золото і срібло можна замінити паперовими знаками.  У суспільстві всі націлені на досягнення індивідуального багатства, тому потрібна сила, яка б регулювала взаємовідносини людей. Такою силою виступає природа, яка ототожнюється з Богом, а держава не повинна втручатися в даний процес. “Багатство є лише постійне спілкування людини з людиною… Всі підтримують … це багатство виключно в ім’я власних інтересів і створюють тим самим, хоча це те, про що вони менш за все піклуються, загальне благо… Потрібний нагляд, щоб примусити дотримуватися згоди і законів справедливості. Але тільки одній природі під силу віддавати подібний наказ і підтримувати мир, втручання всякого іншого авторитету лише все псує, з якими б благими намірами це не робилося”.

Різний рівень розвитку капіталізму В Англії та Франції спричинив певні відмінності у розвитку класичної політичної економії в цих країнах. Розбіжності поглядів В. Петті і П. Буагільбера можна дослідити у багатьох напрямках:

  1.  Ставлення до меркантилізму: В. Петті довгий час пропагував ідеї меркантилізму, а П. Буагільбер головною метою вважав викриття безпідставності цієї політики.
  2.  В. Петті розумів гроші як стимул економічного розвитку, П. Буагільбер – як зло, хоч і необхідне для товарного обміну.
  3.  В. Петті досліджував мінову вартість товару, а  П. Буагільбер – споживну вартість.
  4.  В. Петті заохочував розвиток промислового виробництва, П. Буагільбер захищав інтереси сільського господарства.

Школа фізіократів. Це об’єднання вчених, що вважають джерелом багатства сільськогосподарське виробництво і вивчають фактори зростання доходності у даній сфері (назва походить від грецьких “фізис” – природа, “кратос”- влада). Утворилася ця школа на прикінці 50-х років XVIII ст. у період мануфактурного капіталізму у Франції. Засновником фізіократії був Ф. Кене. Представники цього напряму опублікували багато праць, видавали журнал. Але проіснувала ця школа недовго – наприкінці 70-х років вона припинила своє існування. Однією з причин була неможливість здійснення реформ фізіократів за умов абсолютизму.

Франсуа Кене (1694 – 1774) – лейб-медик Людовіка XV. Основні твори – “Економічна таблиця” (1758 р.), “Фермери”, “Зерно”, “Податки”, статті до енциклопедії Дідро і д’Аламбера. На погляд автора, предметом політичної економії виступають фізичні та моральні закони зростання багатства, а у ролі методу використовується принцип перенесення закономірностей розвитку природи на економічну дійсність, а також елементи дедукції. Ф. Кене розрізняє заробітну плату та чистий продукт, єдиною формою якого є рента: заробітна плата – фізичний прожитковий мінімум. Чистий продукт – залишок багатства після відрахування витрат на його виробництво. Створюється лише у сільському господарстві, оскільки тут діє природа, здатна збільшувати споживні вартості. У промисловості така вартість не збільшується, а лише змінюється форма та комбінування. Чистий продукт має натуральну форму, він є даром природи. На думку Ф. Кене, він є точно визначений і залежить від витрат виробництва (витрат на сировину і матеріали). Тому такий дар природи все таке ж залежить від додаткової праці землеробів. Чистий продукт ототожнюється із земельною рентою, яку одержують землевласники. Тому Ф. Кене виступає за проведення податкової реформи з наміром усі види податків замінити одним – поземельним.

На відміну від меркантилістів, письменник  розглядає капітал не як гроші, а ті засоби виробництва, які можна придбати на гроші. Фактично виділяє основний та обіговий капітал, називаючи їх, відповідно, початковими та щорічними авансами. Початкові аванси – витрати на декілька років у сільському господарстві на будівлі, худобу та сільськогосподарські машини. Щорічні аванси – витрати, що здійснюються щорічно на насіння, робочу силу.

Досить зневажливо ставиться до грошей. Гроші – лише засіб, який полегшує обмін. Ф. Кене виступає проти нагромадження грошей, тому що це безплідне багатство.

Продуктивна праця – праця, яка створює чистий продукт, тобто праця у сільському господарстві. Всі інші види праці Ф. Кене називає „безплідними”. Відповідно до цього суспільство поділяється на три класи: власники, фермери (виробничий клас) і  „безплідні”.

Ф. Кене вводить поняття відтворення як процесу постійного виробництва і збуту продуктів та будує модель (економічну таблицю) розподілу річного продукту між класами в суспільстві. При побудові економічної таблиці Ф. Кене допускає ряд методологічних передумов. Він абстрагується від процесу нагромадження (він аналізує тільки просте відтворення), інфляції або дефляції, обігу, що відбувається в межах одного класу, не враховує зовнішню торгівлю.

Суспільство, на думку автора, складається з окремих людей, яких природа наділила різними схильностями, здібностями, потребами. Кожна людина здобуває засоби до життя під впливом природного порядку – законів, найбільш вигідних людині і встановлених Богом для відтворення і розподілу матеріальних благ. Природний порядок можливий лише за наявності свободи, тому держава потрібна лише для того, щоб ніхто не застосовував свою свободу на шкоду іншим. Бажання людей одержувати блага розвиває суспільство. “Все підпорядковане у цьому світі законам природи, люди наділені достатнім розумом, щоб збагнути ці закони і дотримуватись їх”.

Анн Робер Жак Тюрго (1727 – 1781) – міністр фінансів Франції за часів Людовіка XVI. Основний твір – “Роздуми про створення і розподіл багатств”(1776 р.). Економіст розрізняє чистий продукт і заробітну плату, визначаючи їх аналогічно Ф. Кене, але на відміну від багатьох фізіократів, під чистим продуктом А. Тюрго має на увазі результат більшої продуктивності праці робітника у сільському господарстві. Праця сільськогосподарського робітника є „єдиною працею, яка виробляє понад те, що йде на її оплату”.

Прибуток у А. Тюрго – самостійний вид доходу. Він складається з: доходу, що отримує підприємець як власник грошей;  доходу за “працю, ризик та мистецтво”; земельної ренти. Процент – це „ціна втрат”, яких зазнає певний час кредитор. На його величину впливає наявність капіталу, попит та пропозицій грошей. Процент і прибуток є частинами чистого прибутку. Автор визначає капітал як “накопичену цінність” і виділяє фактори його зростання: купівля землі і отримання ренти; купівля промислового підприємства і отримання прибутку; організація великого сільськогосподарського виробництва і отримання фермерського прибутку; ведення торгівлі і отримання торгового прибутку за рахунок обраховування покупців.

Цінність пов‘язана з корисністю речі, її здатність задовольняти потреби. А. Тюрго визначає її як оцінку , яку суб‘єкт дає різним предметам своїх бажань. Таким чином  кожна людина має свою оцінку цінності, елементом якої є рідкісність речи. Ціна ж товару залежить від попиту та пропозиції на ринку.

Гроші розглядає їх як звичайні товари. На його думку, у кожному товарі закладено потенційні гроші і кожний товар вимірює цінність іншого.

А. Тюрбо удосконалює модель відтворення Ф. Кене виділенням у середині виробничого класу двох груп – підприємців, що надають аванси, та робітників, що отримують заробітну плату, а також поділом безплідного класу на дві підгрупи – підприємців-мануфактурників як власників підприємств, що дають роботу, та простих ремісників – отримувачів заробітної плати.


Тема 6. Розвиток ринкового господарства в період становлення національних держав (друга половина ХVІІ – перша половина ХІХ ст.)

6.1. Індустріалізація західного миру. Промисловий переворот в Англії

У кінці XVII ст. в Англії після революції, що остаточно покінчила з феодалізмом, встановився буржуазно-демократичний політичний устрій. А сама Англія, яка перемогла в боротьбі за панування на морях в XVI ст. Іспанію, у XVII ст. – Голландію, у XVIII ст. – Францію, перетворилася на світову супердержаву. Залишаючись невеликою країною, вона стала центром величезної колоніальної імперії, куди входила майже вся Північна Америка, Індія і інші регіони. Важливим значення мало надходження нових капіталів у англійську промисловість та збільшення попиту на англійські промислові товари. Масові європейські армії, де служили сотні тисяч чоловік, породили специфічний масовий попит на англійські стандартизовані вироби (тканини певних сортів для уніформи солдатів різних родів військ, формені ґудзики, чоботи, каски, стандартні багнети, рушниці і боєприпаси однакового калібру і т. д.). Особливо зріс попит на бавовняні тканини для шиття білизни. Англійська бавовняна промисловість народжена британською колоніальною імперією (бавовна з англійських колоній – Індії і Північної Америки) у впертій конкурентній боротьбі з шерстяною галуззю, перемогу над якою вдалося взяти завдяки вищому попиту і низьким цінам.

Невідповідність ручної технології підвищеному попиту на бавовняні тканини дозволилося впровадженням машин. Спочатку механізували процес бавовнопрядіння (тюль – машина З. Кромптона, 1783 р.). Оскільки пряжі стало більше, терміново було потрібно механічний ткацький верстат, який був винайдений у 1785 р. Е. Картрайтом. Новий верстат, що замінював до 40 ткачів, зажадав більше 30 років для свого широкого впровадження у виробництво, що пояснювалося високою спочатку його ціною і опором ткачів, працю яких він замінював.

Після механізації прядіння і ткання виникла потреба у створенні універсального двигуна, не залежного від сил природи (як, наприклад, водяне колесо). Таким двигуном з'явилася парова машина, створена Дж. Уаттом (патент 1784 р.). У тому ж році побудували першу прядильну парову фабрику. Парова машина отримала дійсно універсальне застосування у промисловому виробництві, а декілька пізніше і на транспорті.

Застосування машин викликало різке підвищення попиту на метал. Розвиток металургії стримувався недоліком деревного вугілля, а при використанні кам'яного вугілля виходив метал низької якості. У 1784 р. Корт винайшов пудлінгову піч, яка давала сталь з чавуну за допомогою мінерального палива, а винайдені їм же прокатні вальці дозволили отримувати металеві вироби потрібної конфігурації. Продуктивність праці в металургії завдяки цим винаходам підвищилася у 15 разів.

Прогрес металургії, у свою чергу, сприяв швидкому розвитку англійської кам'яновугільної промисловості. У шахтах з'явилися рейкові шляхи («трамвай») для кінного вивезення вугілля. Поєднання рейок і парової машини привело до залізниці. Перший локомотив був створений Дж. Стефенсоном у 1814 р., а залізниця – у 1824 р., а механізований водний транспорт на базі винайденого американцем Р. Фултоном пароплаву з'явився ще раніше. Поява залізниць і створення на їх основі стабільних комунікацій між різними економічними регіонами і галузями промисловості викликала корінний перелом у господарському житті країни.

Однією з останніх проблем промислового перевороту стала фабрично-заводська споруда самих машин: виникла абсолютно нова галузь промисловості – машинобудування. Цьому сприяло створення основних типів металоріжучих верстатів – токарного (Р. Моделі, 1798 р.) і стругального (Брам, 1802 р.). Створенням фабричного машинобудування (перша половина XIX ст.) завершився переворот у технологічній сфері економіки Англії. Якщо у 1800 р. в Англії працювало 320 парових машин, то через чверть століття – вже 15 тис.

Переворот відбувся не тільки у технологічній сфері: в Англії утворилася структура буржуазного індустріального суспільства. За допомогою дешевих промислових товарів буржуазія зруйнувала ремісниче виробництво. Виникли нові промислові центри і в середині XIX ст. майже половина Англії була зайнята у промисловості. Основним виробником став промисловий робітник, а місце купця на чолі буржуазного суспільства зайняв фабрикант. Промисловий переворот, як перехід від мануфактурної до машинної, фабричної стадії виробництва, з'явився справжньою революцією, яка відбувається в історії кожної країни тільки одного разу.

Перша в історії людства англійська фабрично-заводська індустрія зайняла виняткове положення в світовому господарстві. В період наполеонівських війн і континентальної блокади Англії з боку Франції і залежних від неї держав доступ на континент англійських машин практично припинився і тому технічне переозброєння європейської промисловості вельми затрималося. Після розгрому Наполеона, коли континентальні країни повернулися до мирного розвитку економіки, англійська промисловість швидко пішла вперед і конкуренція з нею до певного часу виключалася. Вартість англійських промислових товарів, вироблених машинами, безперервно знижувалася. Фунт паперової пряжі, який у 1788 р. коштував 35 шилінгів, у 1800 р. вже коштував 9 шилінгів, а у 1833 р. знизився до трьох шилінгів. Подібне зниження цін забезпечило англійській продукції найширший, справді глобальний, ринок.

Найуразливішим місцем англійської економіки була залежність від хлібного імпорту. Завдяки огороджуванню Англія перетворилася на країну необмеженого панування крупного землеволодіння, і хоча велика частина землі здавалася в оренду фермерам-підприємцям, потреби країни у хлібі не покривалися. Проте англійське землеробство знаходилося під охороною аграрного протекціонізму, вигідного крупним землевласникам. Згідно «хлібним» законам від 1815 р., ввезення хліба в країну вирішувалося, якщо тільки внутрішня ціна перевищувала 82 шилінги за квартер. Це здорожувало робочу силу і не сприяло експорту англійських промислових товарів, які у відповідь на хлібні мита оподатковувалися за кордоном високими податками. Ненависні англійському народу хлібні закони відмінили у 1846 р. Відміна хлібних законів лягла в основу нової, ще небаченої в світі господарської політики необмеженої свободи торгівлі, яка через сто років стала фундаментом європейської економічної інтеграції.

Свобода торгівлі (фритредерство) полягало у звільненні від митних зборів майже всього реєстру товарів, що ввозилися до Англії і вивозилися з неї іноземцями. а також були відмінені обмеження для іноземного фрахту. На практиці Англія вигадувала більше ніж інші країни, оскільки забезпечувала як безмитний збут своїх виробів за кордоном, так і дешевою імпортною сировиною внутрішній ринок.

За принципом взаємного сприяння у 60-х рр. XIX ст. Англія уклала двосторонні договори з Францією, Бельгією, Італією, Австрією, Швецією, Митним союзом німецьких держав. Показовий у цьому сенсі англо-французький договір 1860 р., здавалося б, вигідніший для Франції: Англія зовсім відміняє мита на французькі шовки і продовольство, а Франція – тільки знижує тариф на англійські машини, вугілля, шерсть та ін. Проте навіть частково оподатковувані митами масові англійські товари коштували дешево і заполонили французький ринок. Вже через 2 роки англійський експорт до Франції подвоївся. Свобода торгівлі допомогла Англії зайняти домінуючі позиції у світовій промисловості, торгівлі, кредитній справі, морському транспорті. У 1850 р., коли загальний обіг світової торгівлі складав 14,5 млрд. марок, на частку Британської імперії припадало 5,24 млрд. марок, а у 1870 р. ця частка складала вже 14 млрд. із загальної суми 37,5 млрд. марок (загальна частка Франції, Німеччини і США за цей час підвищилася з 4,9 до 12 млрд.). Утворення Англійського банку датується 1694 роком, а в середині XIX ст. Лондон перетворився на світовий кредитний центр. Англійський банк поступово стає «банком банків», що кредитує не тільки промисловість і торгівлю, а всю кредитну систему країни і навіть миру.

6.2. Особливості економічних поглядів зрілої класичної політекономії. Економічна система А. Сміта та Д. Рікардо.

Особливості економічних поглядів. Предметом дослідження виступають: у А. Сміта – закони зростання багатства нації; у Д. Рікардо – закони розподілу багатства. Методами дослідження є теоретичний аналіз та емпіризм.

Адам Сміт (1723 – 1790) – професор Единбурзького університету. Основний твір – “Дослідження про природу та причини багатства народів” (1776 р.). А. Сміт використовує подвійну методологію: виділяє закономірні, корінні та визначальні процеси в економіці, не бере до уваги випадкові, поверхневі явища (езотеричний метод) і одночасно використовує каталогізацію та зведення явищ до систематизованого вигляду, в якому вони проявляються у реальній дійсності (екзотеричний метод). Така подвійна методологія призводить до існування у А. Сміта двох підходів при визначенні економічних процесів – з точки зору їх сутності та форми прояву сутності. Автор визначає вартість як такі витрати праці на виробництво товару, що в середньому необхідні для даного стану виробництва. Вважає, що складна і кваліфікована праця створює за одиницю часу більшу вартість, ніж проста і некваліфікована. Розрізняє природну ціну товару, під якою розуміє грошовий вираз вартості, та ринкову, яка може значно відхилятися від природної, проте все ж таки тяжіє до неї. Економіст визначає вартість як суму доходів: “… заробітна плата, прибуток, рента є трьома першоджерелами доходу, рівно як і всякої мінової вартості”.

А. Сміт розрізняє заробітну плату, прибуток, ренту, які називає первісними доходами, та процент як вторинний доход. Заробітна плата – вартість засобів існування, необхідних для життя робітника та виховання дітей, що замінять його на ринку праці. Заробітна плата – ціна праці робітника. Рівень заробітної плати залежить від попиту та пропозиції на ринку праці. Його зниження загрожує робітникам вимиранням, а значне підвищення веде до зростання народжуваності, збільшення пропозиції робочої сили, конкуренції на ринку праці. Попит на труд грає визначну роль: капіталісти мають змогу змовитися і утримувати величину заробітної плати на невисокому рівні. На думку А. Сміта, зарплата робітників повинна бути високою, тому що вона впливає на рівень продуктивності праці. Прибуток – різниця між доданою вартістю та заробітною платою. Прибуток – природна винагорода підприємця, залишок після виплати ренти і заробітної плати. Він визначається величиною капіталу, що використовується у виробництві. Процент – частина прибутку промисловця. Процент – природна винагорода грошового капіталу. Його величина визначаються нормою прибутку, яка з розвитком промисловості і торгівлі має тенденцію до зниження. Зниження норми прибутку і процента – це прояв економічного здоров‘я нації, котре забезпечується природним порядком. Але на такий порядок може від‘ємно вплинути монополія. Тому А. Сміт виступав проти існування будь-яких монополій та привілеїв. Рента – нетрудовий доход, надлишок вартості над заробітною платою робітників і прибутком фермера. Рента – природна винагорода послуг землі. „Рента входить до складу ціни продукту інакше, ніж заробітна плата і прибуток. Висока або низька зарплата і прибуток на капітал є причиною високою або низької ціни; більший чи менший розмір ренти є результатом останньої”.

А. Сміт визначає капітал як: вартість, що дає приріст завдяки експлуатації найманої праці; запаси, що призначені для подальшого виробництва. Вводить до наукового обігу терміни “основний” та “обіговий” капітал. Основний капітал – частина капіталу, що приносить прибуток “без переходу від одного власника до іншого або без подальшого обігу” і включає в себе: машини та інші засоби виробництва, будівлі, призначені для торгово-промислових цілей, заходи для покращення землі, трудові навички та здібності. Обіговий капітал – та частина капіталу, яка “постійно йде від власника в одній формі і повертається до нього в іншій” і включає в себе: гроші, запаси продовольчих товарів, сировину, матеріали, напівфабрикати, готові, але ще не реалізовані товари.

А. Сміт визначає продуктивну та непродуктивну працю залежно від того, що виготовляється з її допомогою. Він має два підходи до визначення цих категорій:

  1.  Ціннісний підхід. Продуктивна праця є та, що створює цінність. Наприклад, праця мануфактурного працівника додає цінності матеріалам, які він виробляє. Навпаки, праця слуги не додає цінності ні до чого. На купівлю продуктивної праці витрачається капітал, а непродуктивну – дохід.
  2.  Матеріальний підхід. Продуктивна праця – праця робітника, яка закріплюється і реалізується в товарі, що йде на продаж. Непродуктивна праця – праця робітника у сфері нематеріального виробництва. До ції сфери А. Сміт відносить діяльність держави, її чиновників, церкву, армію, флот тощо.

Збільшення кількості продуктивної праці економіст зв‘язав з зростанням національного багатства країни.

Теорія відтворення („догма Сміта”). Річний продукт країни, що створюється протягом одного року, називає валовим доходом. Якщо з цього продукту відрахувати споживчий запас (чистий продукт), то залишиться величина авансованого на виробництво капіталу. Оскільки річний продукт країни складається з доходів (заробітна плата, прибуток, рента), то і чистий продукт та авансований капітал також формуються з цих же доходів. Економіста звинуватили в тім , що він виключає перенесену вартість (матеріальні витрати) із вартості сукупного продукту. Перенесена вартість – це чиїсь доходи, отримані на попередніх стаціях виробництва. Такий підхід дуже спрощує аналіз теорії вартості, тому що з процесу відтворення у А.Сміта вилучено основний капітал, і ця його помилка одержала в теорії назву “догма Сміта”.

Теорія абсолютних переваг у зовнішній торгівлі. “Якщо якась чужа країна може постачати нам будь-який товар за більш дешевою ціною, ніж ми самі можемо його виготовити, набагато краще купувати цей товар у неї за деяку частину власної промислової праці, витраченої в тій галузі, в якій ми маємо деякі переваги”.

Теорія соціально-економічного устрою суспільства. Кожна людина намагається перш за все реалізувати свій егоїстичний інтерес – прагнення до покращання свого матеріального становища, і в процесі своєї діяльності вона не думає про суспільну корисність. Але так чи інакше людина “невидимою рукою” спрямовується до мети, яка не входила до її намірів – створює користь для всього суспільства. Під “невидимою рукою” А. Сміт розуміє стихійну дію економічних законів, які ми сьогодні називаємо законами попиту, пропозиції та конкуренції. Умови, за яких найбільш ефективно діє принцип “невидимої руки”, А. Сміт називає “природним порядком” (повна економічна свобода), а державі  відводить роль забезпечення безпеки та правопорядку. “Для того, щоб підняти державу з найнижчого ступеня варварства до найвищого ступеня добробуту, потрібні лише мир, легкі податки і терпимість в управлінні – все інше зробить природний рух речей”.

Давід Рікардо (1772 – 1823) – біржовик, одна з найбільших фігур лондонського фінансового світу, з 1819 року – член британського парламенту. Основний твір – “Начала політичної економії та оподаткування” (1817 р.). Предметом політичної економії Д. Рікардо вважає “закони, які управляють розподілом”. Відхиляє емпіричну сторону (екзотеричний метод) методології А. Сміта і зосереджується на вивченні внутрішніх, істотних характеристик економічних явищ, а також започатковує застосування методу сходження від абстрактного до конкретного.

Теорія вартості. Автор визначає вартість як витрати праці за гірших умов виробництва. Виводить закон, згідно з яким вартість прямо пропорційна витратам робочого часу і обернено пропорційна продуктивності праці. Наголошує на включенні у вартість товару перенесеної вартості. Економіст Розрізняє природну і ринкову ціни. Під природною Д. Рікардо розуміє цінність, під ринковою – ціну. Ринкові ціни зазнають випадкових і тимчасових коливань. Короткостроковий вплив на відхилення ринкових цін від природних справляють попит та пропозиція. Але за умов вільної конкуренції та переливання капіталів ринкові ціни не можуть надовго відхилятися від природних. У довготривалому аспекті зміна цін пояснюється зміною витрат виробництва.

Підтримує кількісну теорію грошей. На думку Д. Рікардо, в обігу може бути будь-яка кількість не лише паперових знаків, а й золотих монет, якій протистоятиме сукупна маса товарів. Співвідношення цих величин і визначає як рівень цін, так і цінність самих грошей.

Д. Рікардо розвиває в основному езотеричні погляди на доходи. На його думку заробітна плата – вартість засобів існування робітника і його сім’ї. Вона поділяється  на природну та ринкову. „Природною ціною праці є та, яка необхідна, щоб робітники мали можливість існувати і продовжувати свій рід без збільшення або зменшення їхньої кількості”. Ринкова (реальна) ціна праці – ціна, яка фактично сплачується робітникам. Вона залежить від попиту і пропозиції, тобто від кількості народонаселення. Під впливом руху народонаселення ринкова заробітна плата має зближуватися з природною. Д. Рікардо виступає проти втручання держави у функціонування ринку праці, наполягає на необхідності припинення дія законів, захищаючих бідне населення. Прибуток – надлишок вартості над заробітною платою. Таким чином на прибуток впливає рівень заробітної плати робітників та продуктивність праці. Рента – надлишок вартості над заробітною платою і прибутком. Оскільки земля як економічний ресурс носить обмежений характер, то доводиться обробляти також і середні та гірші ділянки землі. Вартість сільськогосподарської продукції визначається витратами праці на гірших ділянках. Оскільки витрати виробництва на середніх і кращих землях нижчі ніж на гірших, то фермери, що використовують кращі та середні ділянки, отримують різницю у вигляді ренти. Гірші ділянки землі ренти не приносять. Постає питання, що ж примушує підприємців обробляти такі ділянки? Відповідь Рікардо знаходить у господарському досвіді Англії, де внаслідок прийнятих парламентом “хлібних законів” постійно утримуються високі ціни на хліб. У результаті такого втручання держави утворюється різниця між ринковою ціною на хліб та витратами на його виробництво (цей надлишок Рікардо називає також рентою), що заохочує фермерів вести землеробство на гірших ділянках. “Не тому хліб дорогий, що платиться рента, а тому платиться рента, що дорогий хліб”. Капітал визначає як запаси, що призначені для подальшого виробництва. Поділяє капітал на основний та обіговий, використовуючи як критерій поділу час обігу.

Теорія відтворення. Виробництво, породжуючи доходи, автоматично створює платоспроможний попит, який забезпечує повну реалізацію товарів і послуг. „Продукти завжди купуються за продукти і послуги, гроші служать лише мірою, за допомогою якої здійснюється цей обмін. Будь-який окремий товар може бути виробленим у надлишку, і ринок буде до такого рівня переповнений, що не буде навіть відшкодовано капітал, витрачений на цей товар. Але це не може статися одночасно з усіма товарами”.

Теорія відносних переваг у зовнішній торгівлі. Теорію абсолютних переваг А. Сміта вважає одиничним випадком. Доводить, що торгівля між двома країнами вигідна і тоді, коли одна з них виробляє товари при більш високих витратах, ніж інша. Вигідність торгівлі можлива за умови, коли різниця між відносними витратами у першій країні більша, ніж у другій.

6.3. Особливості індустріалізації Франції

Особливості індустріалізації Франції. Завершення промислового перевороту відбулося у Франції тільки у 60-і рр., тобто значно пізніше, ніж в Англії. Структура французького буржуазного суспільства, що склалася до XIX ст., не сприяла промисловій революції. У французькій економіці головну роль грали не промисловці, як в Англії, а банкіри, економічна політика яких виходила виключно з прагнення до високого облікового відсотка, непосильного для середнього підприємця. Тому в країні, яка рясніла банками, не розвивався необхідний для виробництва промисловий і сільськогосподарський кредит.

Не сприяла промисловому перевороту і зовнішня політика Франції. Особливо тяжкі економічні наслідки для французької промисловості мала континентальна блокада Англії, що наполегливо проводилася Наполеоном. Зроблена з метою підірвати промисловість Англії і створити сприятливі умови для монополії на континенті французьких товарів, вона виявилася руйнівною для Франції. Країна позбулася англійських машин і металовиробів, найважливіших видів сировини (особливо бавовни і індиго – головного фарбника для бавовняних тканин), що серйозно затримало промисловий переворот. У 1800 р. у французькій промисловості працювало всього 15 парових машин, тоді як в англійській – більше 300.

До того ж специфічне виробництво значної частини французької мануфактури (предмети розкоші, дорогі меблі і убрання та ін.) значно важче піддавалися механізації, чим розраховані на широкий ринок англійська промисловість. Поступалася англійській і французька інженерна думка. Все ж таки у 1836 – 1840 рр. механізація текстильного виробництва почалася, стала розвиватися завдяки залізничному будівництву і важка промисловість. Число парових двигунів збільшилося в це двадцятиріччя більш ніж у 7 разів, довжина залізничної мережі – більш ніж у 9 разів, видобуток вугілля і випуск чавуну, переробка бавовни – більш ніж в 2 рази, але самі обсяги виробництва були дуже незначними.

Завершення промислової революції у Франції відбулося вже у 50 – 60 рр. Імперія Наполеона III, що проводила активну зовнішню політику, широко надавала спеціальний кредит для розвитку важкої промисловості. З 1850 по 1870 рр. кількість парових двигунів у французькій промисловості збільшилася з 5 до 25 тис., видобуток кам'яного вугілля – з 4,4 до 13,2 млн. т, виробництво чавуну – з 0,4 млн. т до 1,2 млн. т, залізнична мережа – з 3 до 18 тис. км. Пожвавилася французька інженерна думка. На усесвітній виставці 1851 р. в Лондоні французька техніка зайняла друге місце після англійської.

Розвиток індустрії сприяв урбанізації країни. Була проведена перебудова Парижа, який саме в ті роки отримав своє сучасне обличчя і назавжди став визнаним центром світового туризму. Проте до кінця 1860 р. з 3 млн. промислових робітників Франції 60% продовжувало працювати на дрібних підприємствах і майстернях. У країні кожне підприємство у середньому мало два працівника. Металургійні заводи Шнейдера і Крезо, що налічували у 1870 р. близько 10 тис. робочих, можна розглядати як виняток. У країні все ще переважала легка промисловість (в основному виробництво модних товарів).

У XIX ст. Франція так і не змогла перетворитися на індустріальну країну. До 70-х рр. з 15,2 млн. населення Франції 7,2 млн. чоловік було зайнято в сільському господарстві, 4,7 млн. – в промисловості, 1 млн. – в торгівлі, 1,3 млн. – у домашньому господарстві.

Панування дрібного сільського господарства. У Франції після ліквідації феодального землеволодіння зникли феодали, а земля перейшла у власність вільних селян. Утворилося вільне дрібноселянське землеволодіння, яке постійно дробилося далі (парцеляція, від «парцела» – частина). У 1860-х рр. 3/4 всіх землевласники мали до 2 га землі. Тому рівень розвитку технологічної сфери сільського господарства у Франції в першій половині XIX ст. був не тільки нижче фермерського англійського, але навіть і напівфеодальних господарств – прусського, австрійського і польського. Малоземелля зумовило низький рівень агротехніки а, значить, і низьку продуктивність праці. По врожайності пшениці – головної зернової культури, Франція займала лише 11-е місце у світі. Дрібне землеробство на багато років стало серйозним гальмом в економічному розвитку країни.

Лихварські риси французького капіталу. Розвиток промислового і аграрного капіталу у Франції значно поступався зростанню грошового лихварського капіталу. У 1850-1860 рр. близько 200 найбільших банкірів фактично управляли всім народним господарством Франції. Промисловий переворот не привів промислову буржуазію до керівництва народним господарством: вгорі як і раніше залишилися банкіри, вельми особливі не тільки для економічного розвитку Франції, але і для французького менталітету, що відрізнявся практичністю та прагненням до гарантованому доходу, мінімізації ризику. Саме у XIX ст. ця межа французького менталітету знайшла своє повне втілення у швидкому зростанні специфічного соціального шару, який був мало не фірмовим знаком буржуазної Франції. Йдеться про так званих рантьє, що живуть виключно за рахунок відсотків на капітал, розміщений у цінних паперах, переважно облігаціях державних позик.

Аж до кінця XIX ст. зовнішня торгівля Франції (основа експорту – шовки, вино, меблі, шкіра, фарби, парфумерія та ювелірні вироби, все це за якістю не мало собі рівних на світовому ринку) поступалася в обігу тільки Англії. У Франції, як і в Англії, промисловий переворот викликав боротьбу між фритредером і протекціонізмом. Якщо в Англії свобода торгівлі була гаслом промислової буржуазії, то Франція займала протекціоністську позицію: свобода торгівлі підсилювала англійську конкуренцію (англійський текстиль, наприклад, продавався у Франції на 30% дешевше вітчизняного). Свободу торгівлі (фритредерство) у Франції відстоювали купці, зацікавлені у розширенні товарного асортименту за рахунок англійського імпорту, а також банкіри, пов'язані із залізничним будівництвом (з розрахунку на низькі ціни на рейки і ін.). Тому фритредерський договір 1860 р. з Англією викликав незадоволення французьких фабрикантів і проіснував всього десятиліття. Принцип взаємного сприяння склав основу торгових угод Франції з Бельгією, Італією і іншими державами.

До кінця XIX ст. по темпах промислового розвитку Франція відставала вже не тільки від Англії, але і від США і Німеччини. На погіршення своїх позицій в індустріальному світі французький капітал відповідав посиленням активності у сфері позик, міжнародних кредитів.

6.4. Становлення машинної індустрії у Німеччині. Зародження історичної школи Німеччини. Ф. Ліст

Становлення машинної індустрії у Німеччині. Створення капіталістичної машинної індустрії у Німеччині відбулося лише у другій половині XIX ст. Основна причина значного відставання Німеччини полягала у тривалішому, ніж в інших країнах Західної Європи, пануванні феодалізму і відсутності єдиної держави. Усередині країни, роздробленої на ряд незалежних великих і малих держав, існували митні і валютні бар'єри. Перше митне об'єднання ряду німецьких держав було досягнуте тільки в 30-х роках XIX ст., а остаточне політичне об'єднання країни – лише в 1871 р., з утворенням Німецької імперії.

Перехід від феодального до буржуазного суспільного устрою у Німеччині проходив значно повільніше, ніж в Англії і Франції. Державні реформи не ліквідували ні феодальну монархію, ні землеволодіння феодального дворянства (юнкерів), яке лише поділилося своєю владою з німецькою буржуазією.

Німеччина, що не мала могутніх зручних портів, фактично була ізольована від морських торгових шляхів. Знаходячись в центрі Європи, вона в першій половині XIX ст., як аграрна країна, фактично грала роль крупного придатка промислових капіталістичних країн – Англії, Голландії і навіть Франції. Вивозячи у західні країни сільськогосподарську сировину і ліс, німецькі купці ввозили до Німеччини дешеві іноземні промислові товари. Німецька мануфактура, що зародилася тільки у кінці ХVIII ст., була дуже слабка, переважну більшість промислових виробів виробляли ремісничі цехи, що тягнули жалюгідне існування, але у той же час перешкоджали раціоналізації виробництва. В середині XIX ст. чисельність промислових робочих (1,5 млн.) поступалася чисельності ремісників (2 млн.).

Впровадження перших парових двигунів у німецькій промисловості почалося лише у 30-40-х рр. XIX ст., але про промисловий переворот ще не могло бути і мови. Так, на всіх підприємствах землі Сілезії у 1837 р. працювало 8 парових двигунів загальною потужністю 158 л. с., а на бавовняних фабриках англійського графства Ланкашир – 714 парових машин загальною потужністю 20 тис. л. с.

Промисловий переворот у Німеччині. Індустріалізація Німеччини розвернулася по-справжньому тільки в 60-х рр. XIX ст. Але промисловий переворот був дуже бурхливим. За 60-і рр. загальна потужність парових двигунів зросла майже у 3 рази; за таким показником Німеччина обігнала Францію, але поступалася Англії. У пізній індустріалізації були свої вигоди. На відміну від французької промисловості, яка залежала від постачання англійських машин, механізація німецької індустрії проходила у значній мірі на основі власного машинобудування. Стали працювати найбільші машинобудівні підприємства, подібні до заводу локомобілів Борзигу, на якому у 1857 р. трудилося всього 37, а у 1866 р. – вже 1600 робочих. Німецька промисловість розвивалася небаченими для XIX ст. темпами: приріст промислової продукції за 40-і рр. склав 13%, за 50-і – більше 100, а за 60-і рр. – майже 50. При цьому структура німецької заводської промисловості не стала простим повторенням англійського аналога. Так, у 1856 р. німецькі фахівці розробили спосіб отримання фарбників з кам'яного вугілля, що послужило базою для розвитку анілінової промисловості.

Посилений розвиток важкої промисловості серйозно стимулювався підготовкою озброєних сил Пруссії до боротьби за підпорядкування всієї Німеччини та до війни з Францією. У зв'язку з цим був створений сильний в Європі військово-промисловий комплекс, де особливу роль грали артилерійські заводи Круппа (Рейнська область). Ще у середині сторіччя Німеччина виплавляла сталі (основного військового металу) менше, ніж Франція, а у 1870 р. – у два рази більше Франції і приблизно стільки ж, скільки виплавляла Англія. Важливим чинником промислового розвитку з'явився і розмах залізничного будівництва. Протягом 1850 – 1870 рр. інвестиції у залізничне будівництво (відповідно замовлення на метал, вугілля, машини) збільшилися з 400 млн. до 4 млрд. марок.

За індустріалізацією була перебудова німецької зовнішньої торгівлі. Тільки за 50-і рр. обсяг німецького експорту збільшився більш ніж у 2,5, а імпорту – у 2 рази. У німецькому експорті замість сільськогосподарських продуктів стали переважати готові промислові товари: металовироби, бавовняні і шерстяні тканини, готовий одяг, кожані товари, цукор і т. д., а в імпорті, навпаки, продукти сільського господарства і сировина, металеві руди та ін. У 60-х рр. Німеччина намагалася перейти до фритредерства, але завершення індустріалізації країни диктувало панування жорсткого протекціонізму. У другій половині XIX ст. Німеччина з аграрного придатка індустріальної Англії перетворилася на її конкурента.

«Прусський шлях» в сільському господарстві. У Німеччині звільнення сільського господарства країни від феодалізму відбувалося шляхом поступових затяжних реформ. В результаті земля феодалів залишилася в основному за ними, зникла тільки селянська залежність. Особливо яскраво це виявилося в Пруссії, де до кінця 60-х рр. 71% всіх господарств володіли 9% всій оброблюваній площі, а 29% – мали 91% площі.

Прусський шлях виявився самим невигідним для селянства, але дозволив юнкерам і аграрним підприємцям організувати крупне сільськогосподарське виробництво, одне з найінтенсивніших в Європі. Замість трипілля з примусовою сівозміною було введено травосіяння і плодозмінну систему, при якій паровий клин скоротився наполовину. Агрохімія поставила німецьке землеробство на наукову основу, ввівши застосування штучних добрив (надра Німеччини багаті калійними солями, а німецький залізняк – фосфором). Послідовно ввели широке застосування культиваторів, молотарок, парових плугів та інших механізмів вітчизняного виробництва. Так, агрохімія і машини замінювали кріпосних селян. Німеччина вийшла на перше місце в світі по збору картоплі і цукрового буряка та розвитку харчових промислових виробництв – цукру, крохмалю і спирту. Продукція харчової промисловості складала найважливішу частину німецького експорту.

Зберігаючи свій економічний потенціал, юнкерство зайняло пануючі позиції у політичній системі німецької монархії (державний апарат, офіцерський корпус і т. д.). Німецький капіталізм тому носив відкрито мілітаристський, явно агресивний характер.

Зародження історичної школи Німеччини. Ф. Ліст. Засновником історичної школи економісти вважають Фрідріха Ліста (1798 – 1846), який написав роботу “Національна система політичної економії” (1841). У центрі уваги його теорії – національна економіка і взаємозв’язок її із зовнішнім світом. Головною ідеєю твору є принцип “промислового навчання” нації. Багатство народу полягає в повному і всебічному розвитку виробничих сил нації. “Промислове навчання” важливіше, ніж максимальне забезпечення нації товарами споживання. Здорова і розвинена нація повинна мати однаково гармонійно розвинуті виробничі сили в трьох секторах: у сільському господарстві, промисловості і зовнішній торгівлі. Відповідно до теорія економічного зростання, у своєму розвитку нормальна нація проходить ряд стадій: стан первісності;пастуший стан, землеробський стан, землеробсько-промислова стадія, стадія рівномірного розвитку всіх галузей. На кожній стадії розвитку держава повинна проводити економічну політику, що найбільше відповідає головній меті – розвитку виробничих сил.

6.5. Особливості індустріалізації США. Колоніальне господарство

Територія північноамериканського материка стала у XVII ст. англійською переселенською колонією. Якщо кадри колонізаторів Південної Америки набиралися, головним чином, з військово-феодальних авантюристів, що зневажали працю, то основну масу іммігрантів Північної Америки складали трудящі, такі, що бігли від властей і релігійних переслідувань. Колонізація Північної Америки відбувалася у жорстокій кровопролитній боротьбі з корінним населенням континенту – індійцями, які врешті-решт були насильственно позбавлені своєї землі.

Серед північноамериканських колоній Англії виділяють три групи господарств. У південних колоніях (Мериленд, Вірджинія, Північна і Південна Кароліна і Джорджія), з величезними масивами родючої землі, утворилися крупні плантації (рис, тютюн, індиго), що обслуговувалися працею негрів-рабів, які ввозилися з Африки (у кінці XVIII ст, тут налічувалося 900 тис рабів). Північні колонії (Нью-Гемпшир, Массачусетс, Род-Айленд, Коннектикут, відомі під загальною назвою Нової Англії) і центральні (Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Делавар, Пенсільванія), були ареалом вільних фермерських господарств. У Північній Америці переселенці знайшли різноманітну промислову сировину. Перш за все це величезні лісові масиви, що послужили сировинною базою розвитку лісопереробки і суднобудування. В кінці ХVIII ст. 1/3 частині судів англійського флоту була побудована в американських колоніях. Значна частина населення займалася морським рибальством. Широке розповсюдження вівчарства дало можливість розвивати шерстяну мануфактуру. В кінці XVIII ст, північноамериканські колонії могли вже повністю обійтися власними шерстяними тканинами. Могутні поклади залізняку зумовили розвиток металургії і металообробки. Вже у середині XVIII ст. американський чавун широко ввозився у метрополію. В цілому економіка майбутніх Сполучених Штатів носила аграрний характер. 90% населення було зайнято у сільському господарстві.

Своєрідний комплекс склався у прибережних районах, де процвітало виробництво спиртних напоїв, особливо рому з патоки з островів Вест-Індії. Американські купці вивозили ром до Африки для спаювання негритянських вождів, які за безцінь продавали їм своїх підданих. Їх відвозили до Америки і перепродували плантаторам. На виручені гроші знову купувалася у Вест-Індії патока... Так без порожніх рейсів функціонував торговий «трикутник»: патока – ром – раби.

Природно, економічний розвиток американських колоній супроводжувався виникненням серйозних суперечностей з метрополією. Колонії не влаштовувала політика Англії, що прагнула перетворити їх на свій аграрний-сировинний придаток. Ці суперечності привели до війни, яка закінчилася повною перемогою колоній і виникненням нової держави, – Сполучених Штатів Америки. В результаті національно-визвольної боротьби американського народу проти колоніального гніту в країні встановився буржуазно-демократичний суспільний устрій.

Особливості промислового перевороту. Утворення США створило сприятливі умови для промислового перевороту, який завершився у першій половині XIX ст. Механічні прядилки і ткацькі верстати з'явилися в Америці в 1789 р. Англійські закони забороняли вивіз креслень машин, проте, дізнавшись, що в Америці оголошена премія за винахід ткацької машини, англійський робочий-емігрант С. Слейтер по пам'яті склав потрібне креслення. Через рік в Америці запрацювала перша текстильна фабрика, а через 50 років – споживання бавовни на фабриках США зросло більш ніж у 22 рази. Проте широке впровадження парових двигунів почалося тільки з 40-х рр. XIX ст. («винна» велика кількість водної енергії, оскільки водяний двигун був порівняно дешевим).

Дуже важливу роль в ході промислового перевороту в США зіграли залізниці. За 1830 – 1850 рр. відбувся більш ніж 300-кратний приріст залізничної мережі. У 1807 р. по річці Гудзон вже ходив пароплав. Механізація транспорту викликала прискорене зростання металургії і добувної промисловості. За першу половину XIX ст. виробництво чавуну виросло у 12 разів, а видобуток вугілля – в декілька тисяч разів. До середини XIX ст. у США було власне машинобудування, зокрема, великі заводи парових двигунів (Нью-Йорк, Пенсільванія та ін.).

Одною з особливостей промислового перевороту в США була найактивніша участь вітчизняної інженерної думки (головні винаходи середини XIX ст. – швейна машина Зінгера, револьвер Кольта, ротаційна друкарська машина, електромагнітний телеграф Морзе – багато в чому змінили повсякденне життя людей), а також швидкий розвиток сільськогосподарського машинобудування, викликаний потребами вільного фермерського господарства. У 40-50-і рр. в США створені відмінні механічні сівалки, молотарки, сінокосарки і т.д. Особливо велику роль зіграли жнивна машина Маккорміка і комбінована молотарка з віялкою Хейрема.

За півстоліття обсяг експорту і імпорту США зросли відповідно у 3,7 і 4 рази, але до середини XIX ст. у американському експорті ще домінували сировина і сільськогосподарські продукти – шкіра, шерсть, бавовна. США в основному дотримувалися протекціоністської політики. Це була доктрина капіталістів Півночі, а південні плантатори займали фритредерські позиції – вони потребували дешевих промтоварів.

Фермери і плантатори. Не дивлячись на значний розвиток промисловості, США у першій половині XIX ст. залишалися переважно аграрною країною. Швидке зростання промисловості, міського населення, залізничне будівництво (все це викликало стійкий попит на продукцію сільського господарства) визначило галузеву спеціалізацію. Північ і Центр перетворилися на житницю США. Виробництво пшениці з 1840 по 1860 рр. потроїлося. Фермери стали серйозною політичною силою країни.

Інший тип економіки панував на плантаторському Півдні. До промислового перевороту в Англії не було такого товару, який би стимулював розширене відтворення господарства на Півдні США. Промисловий переворот і розвиток англійської бавовняної промисловості у корені змінило ситуацію. Господарство американського Півдня отримало монокультуру – виробництво бавовни, а все необхідне для цього (техніка, меблі, одяг та ін.) став поставляти ринок. За першу половину XIX ст. виробництво бавовни зросло у 23 рази, а кількість чорних рабів – втричі (з одного до трьох мільйонів чоловік). Оскільки рабовласницьке господарство, незалежно від часу свого існування, може мати тільки екстенсивний характер (плантатори не застосовували добрив і хижацьке використання землі приводило до її повсюдного виснаження), для нього було потрібне безперервне збільшення посівних площ і числа рабів.

Проблема відтворення робочої сили, не дивлячись на офіційну заборону работоргівлі, ще якось вирішувалася: деякі старі рабовласницькі штати (Віргінія, Мериленд), де грунт був вже дуже виснажений, стали спеціалізуватися на «виробництві» рабів для інших південних штатів США. Значно складніше йшла справа з розширенням посівних площ під бавовну. На Заході США знаходилися великі масиви незайнятих родючих земель. Саме на ці землі спрямувалися і плантатори з Півдня і фермери з Півночі. До середини XIX ст. гостра проблема Заходу – рабовласницькі плантації або вільні фермерські господарства – стала однією з основних соціально-економічних суперечностей у країні.

Економічні наслідки Громадянської війни. Центральним пунктом американського соціально-політичного життя стала відміна рабства (аболіціонізм). При створенні майже кожного нового американського штату (бути йому рабовласницьким або вільним?) відбувалися озброєні зіткнення між фермерами і плантаторами. В середині XIX ст. крупна промислова буржуазія Півночі, до певного моменту що мирно співіснувала з південними плантаторами, різко виступила за відміну рабства. Розвиток капіталістичного господарства вимагав збільшення місткості внутрішнього ринку, зокрема, ринку робочої сили, що було несумісне з рабовласництвом.

Непримиренні суперечності між Північчю і Півднем врешті-решт привели до Громадянської війни в США (1861 – 1865 рр.), що закінчилася повною перемогою Півночі. Громадянська війна привела до здійснення ряду важливих демократичних перетворень, які остаточно знищили всі перепони на шляху до швидкого розвитку капіталізму у країні. Переміг «американський шлях» розвитку капіталізму у сільському господарстві – панування на землі фермерів – без феодалів і поміщицького землеволодіння. У 1962 р. був виданий «гомстед-акт», що давав будь-якому громадянинові право придбати ділянку землі розміром до 160 акрів (близько 65 га) із сплатою 10 дол. спеціального збору. Після 5-річного користування за умовою особистої її обробки, земля переходила в повну власність фермера. За 20 років після видання цього акту у руки американських фермерів перейшло практично безкоштовно 45 млн. акрів родючої землі.

Після громадянської війни американська промисловість, що отримала ємкий внутрішній ринок, зробила дуже великий крок вперед. До 70 рр. XIX ст. промисловість США вийшла на друге місце у світі (після Англії). Жодна країна ще не знала таких бурхливих темпів промислового розвитку, які показали США після Громадянської війни і, перш за все, в області машинобудування. Американська промисловість стала цілком самостійною. Верстатний парк країни піддався серйозній реконструкції, з'явилися перші фрезерний і револьверний верстати, а також оригінальні конструкції строгальних, шліфувальних і інших металоріжучих верстатів. Розвиток верстатобудування дозволив виготовляти у масових (недосяжних для Європи) масштабах різні побутові машини (швейні машинки Зінгера виготовлялися вже сотнями тисяч). Після Віденської усесвітньої виставки 1873 р. світу стало ясно, що США вже перевершують Англію у промислово-технічному суперництві. У 1880 р. вартість валової продукції промисловості США у 2,5 рази перевищила вартість сільськогосподарської продукції.

6.6. Розвиток пізньої класичної політичної економіки в

Англії, Франції та США

В економічній теорії пізнього етапу класичної політекономії формуються три напрямки: реформізм (Ж. Сісмонді, П. Прудон), що зосереджує увагу на вивченні суперечностей суспільства і пошуках шляхів та методів реформування капіталізму; прагматизм (Т. Мальтус, Ж.Б. Сей, Дж. Міль), що продовжує традицію дослідження способів збагачення економічних суб’єктів на основі аналізу конкретних економічних механізмів; апологетизм (Н. Сеніор, Ф. Бастіа, Г. Кері), що змальовує існуюче суспільство як гармонічний розвиток економічних інтересів суб’єктів господарювання. Методологічною базою досліджень виступають суб’єктивізм, зачатки граничного і факторного аналізу.

Ідеї реформізму в пізній класичній політекономії. Жан Шарль Леонард де Сісмонді (1773 – 1842) – французький історик і економіст. Основний твір – “Нові започаткування політичної економії, або Про багатство в його відношенні до народонаселення” (1819 р.). Ж. Сісмонді вважає політичну економію наукою про удосконалення суспільного механізму управління багатством. Вихідним пунктом його аналізу виступають виробництво і потреби окремої людини, закономірності розвитку яких переносяться на суспільство. За думкою економіста, вартість визначається як витрати необхідного часу на створення товару за середніх умов виробництва. Розрізняє три види доходів: заробітна плата – вартість праці робітника. На її величіну пливає нагромадження капіталу і зростання народонаселення. Прибуток – доход підприємця, відрахування з продукту праці робітника. „Прибуток підприємця становить часто не що інше, як пограбування робітників, котрих він використовує”. Рента – дар землі. Виступає з критикою Д. Рікардо відносно його тези про те, що гірші землі ренти не дають. Під капіталом Ж. Сісмонді розуміє виробничий запас, частину багатства, що приносить прибуток. Виділяє основний і оборотний капітал.

На думку економіста річний продукт нації складається з маси споживчих товарів. Оскільки майже всі доходи витрачаються на споживання, то для реалізації річного продукту необхідно, щоб обсяг виробництва повністю відповідав доходам суспільства. Якщо виробництво перевищує доход, то продукт не буде повністю реалізованим. На основі аналізу реальних умов господарювання причинами неповної реалізації річного продукту Ж. Сісмонді називає:

1. Низьку купівельну спроможність робітників внаслідок:

  •  хронічного перевищення пропозиції праці над її попитом, як результату дії законів природного розмноження, що дозволяє утримувати заробітну плату на низькому рівні;
  •  наявності безробітних, що дає можливість наймати їх за меншу плату і тим самим знижує середню заробітну плату працюючих;
  •  функціонування машин, які витісняють робітників з виробництва і, тим самим, знижують їх доходи.

2. Зниження споживчого попиту підприємців внаслідок того, що останні:

  •  купують здебільшого предмети розкоші за високими цінами;
  •  накопичують частину своїх доходів, які можна було б направити на споживання.

3. Зростання маси вироблених товарів внаслідок:

  •  зростання продуктивності праці за рахунок використання машин;
  •  прагнення підприємців виробляти більше для зростання своїх доходів.

Одночасно з аналізом цих об’єктивних причин неповної реалізації річного продукту Ж. Сісмонді як вихід з такої ситуації пропонує: проведення державою спеціальних реформ: введення соціального забезпечення робітників за рахунок підприємців, скорочення робочого дня, встановлення мінімуму заробітної плати, розробка заходів щодо участі робітників у прибутках підприємства; недопущення концентрації багатства в руках окремих осіб шляхом відродження дрібної земельної власності, системи ремісницьких цехів, кустарного виробництва; експорт товарів, що виробляються в більш розвинутих країнах, у менш розвинуті.

П’єр Жозеф Прудон (1809 – 1865) – французький публіцист, економіст і соціолог, засновник анархізму. Основний твір – “Система економічних суперечностей, або Філософія жебрацтва” (1846 р.). П. Прудон вводить до економічного аналізу елементи методу діалектики, заснованої на теорії суперечностей Гегеля. На основі даного методу викладає систему економічних категорій, виділяючи в кожній з них “погану” і “хорошу” сторони, які суперечать одна одній. Завданням політичної економії вважає розробку заходів, що усувають все “погане” і залишають “хороше”, і, тим самим, задають економічній системі діалектичний рух. Економіст вважає, що вартість складається з двох частин: мінової – пов’язаної з потребами людини, що породжують рідкість і обмін; споживчої – пов’язаної з достатком. Між даними частинами існує суперечність, яку розв’язує “конституйована вартість” (синтетична пропорція) – синтез мінової і споживчої вартості, що виражається в годинах робочого часу. Для подолання труднощів товарного виробництва (затоварювання) потрібно кожний товар наділити конституйованою вартістю, гарантувати його реалізацію. Таким чином П. Прудон намагається усунути суперечності між товаром і грошима, надавши самому товару властивостей, притаманним грошам.

Автор виділяє процент як одну з форм експлуататорського доходу. Під рентою розуміє доход, який привласнюється землевласником і який виходить з різної родючості землі.

На думку П. Прудона, в основі суспільних відносин лежить вартість, яка не може сама по собі відтворюватись і існує лише завдяки насильству та обману. “Власність – це крадіжка”. Тому власність у суспільстві повинна бути знищеною, і основою останнього має стати індивідуальне володіння, засноване на особистій праці, з якого власність не може виникнути. “Індивідуальне володіння є необхідною умовою соціального життя, в той час коли власність вбиває життя”. Для формування системи індивідуального володіння необхідно: створити “прогресивну асоціацію” і розформувати значну власність; встановити безгрошовий обіг шляхом створення  “народного банку”, який буде видавати виробникам “робочі посвідчення”; знищити процент як форму доходу завдяки введенню безплатного кредиту.

Прагматизм пізньої класики. Томас Роберт Мальтус (1766 – 1834) – священик, професор сучасної історії і політекономії коледжу Ост-Індської компанії. Основні твори – “Дослід про закон народонаселення” (1798 р.), “Започаткування політичної економії” (1820 р.). Проводячи дослідження, Т. Мальтус зводить економічні закономірності до природної основи. Першочерговість впливу на економіку природних факторів пояснює обмеженістю ресурсів та межами удосконалення самої людини.

Теорія народонаселення. За статистичними даними встановив, що населення збільшується вдвічі приблизно кожні 25 років. Робить припущення, що при умовах необмеженості ресурсів для забезпечення умов життя населення його чисельність могла б збільшуватись в геометричній прогресії. Порівнює таку можливу тенденцію розвитку народонаселення з наявними ресурсами і робить висновки: площа землі, придатної для сільського господарства, обмежена; різні ділянки мають неоднакову родючість, і по мірі розширення посівних площ в обіг залучаються все гірші землі; урожайність сільськогосподарських культур залежить не лише від праці, але і від природної родючості землі, тому збільшення витрат праці для обробки деякої ділянки землі не призведе до збільшення урожайності в тій же пропорції. Отже, кількість продуктів, які людина може отримати від землі, збільшується лише в арифметичній прогресії. Звідси – людство стоїть на порозі вимирання, проте існують шляхи виходу з такої ситуації. Ці шляхи він об’єднує у дві групи: По-перше, природні: війни, епідемії, жебрацтво як божа кара за гріховність; по-друге, суспільні: статеве утримання, пізні шлюби і відмова від шлюбу, удівство. Т. Мальтус у своїх працях намагається показати, як процес відтворення населення впливає на економічні процеси в суспільстві. На його думку, суспільство перебуває в стані рівноваги, коли кількість споживацьких благ відповідає кількості населення.

Теорія вартості і доходів. Вартість розглядає як суму витрат виробництва і прибутку на авансований капітал. Прибуток є надлишком над працею, витраченою на виробництво товару. Т. Мальтус виділяє номінальну (грошову) та реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата – це сума отриманих робітником грошей, а реальна – сукупність необхідних засобів існування робітника, яку він може придбати на свою номінальну заробітну плату. Земельна рента. Основою виробництва продуктів споживання для населення, яке збільшується, є наявність земельних ресурсів, родючість землі та продуктивність праці у сільському господарстві. Оскільки кількість земельних ділянок з достатнім рівнем родючості ґрунту є лімитірованою, то через збільшення кількості народонаселення у господарський оборот вимушено включають землі з низьким рівнем віддачі. Різниця у прибутках, коли за неоднакової родючості земель вкладено однакові капітали, але отримано неоднакову кількість продукту, є основою ренти на користь власника більш родючої землі.

Теорія відтворення. Сукупні доходи суспільства повинні дорівнювати сумі витрат факторів виробництва. Доки інвестиції покривають різницю між доходами і витратами, реалізація продукту повна. Якщо збереження не інвестуються, то споживання знижується, що супроводжується зниженням попиту, цін, прибутків і, як наслідок, – тимчасовою зупинкою виробництва. Остання буде мати місце доти, доки у виробників не з’явиться стимул у вигляді зростання прибутку. Це можливо лише за рахунок зростання “ефективного попиту”, під яким Т. Мальтус розуміє такий рівень попиту, який викликає довготривале пропонування з достатнім прибутком. Стверджує, що реальний попит у суспільстві формують робітники, підприємці та невиробничий клас, а його відставання від ефективного пов’язує з тим, що: у робітників заробітна плата завжди менша від маси випущеного продукту; підприємці повинні накопичувати частину доходу для подальшого інвестування. Отже, потрібно нарощувати витрати невиробничого класу (землевласники, церковні служителі, чиновники), які створять необхідну величину “ефективного попиту”.

Жан Батіст Сей (1767 – 1832) – професор Паризького університету. Основні твори – “Трактат політичної економії” (1803 р.), “Повний курс політичної економії” (1828р.). Ж. Сей абсолютизував ідеї А. Сміта про економічний лібералізм, стихійний ринковий механізм господарювання. Підтримував положення про взаємодоповнення і взаємозамінюваність праці, капіталу та землі як основних факторів суспільного виробництва і створення вартості суспільного продукту.

Сей висунув положення про те, що під час виробництва створюється корисність, а корисність визначає цінність речей. Праця не є єдиним джерелом багатства. У створенні корисності беруть участь три самостійні фактори: праця, капітал, земля, з діяльністю яких пов’язане все виробництво. Так виникла теорія трьох факторів виробництва, що збереглася до нашого часу.

На думку Сея, прибуток не можна розглядати як відрахування з продукту праці робітника, він є результатом функціонування капіталу. У своїй триєдиній формулі економіст закріпив за кожним фактором частину сукупного продукту: за капіталом – прибуток, за працею – заробітну плату, за землею – ренту.

Закон Сея. Пропозиція і попит завжди дорівнюють одне одному, надмірне виробництво стає неможливим. Попит на продукцію створюється самим виробництвом. Пропозиція створює рівний до себе попит. Це і є закон Сея. Наслідки: більша кількість виробників у державі робить збут товарів більш легким, різноманітним і широким; збут одних товарів позитивно впливає на збут інших; для розвитку виробництва треба заохочувати потреби і “допомогти споживачам отримувати більші заробітки, що дозволило б їм більше купувати”.

Теорія підприємництва. Підприємець – це людина, яка наділена особливими якостями, котрі дають їй змогу вести виробництво вибраним свідомо курсом, панувати у сфері розподілу. Він не відноситься не до капіталісту, не до землевласника чи робітника, які завжди пасивні. Це людина, навколо якої „обертаються” виробництво та розподіл, підкоряючись її силі волі.

Джон Стюарт Міль (1806 – 1873) – англійський економіст.Основні твори – “Досвід з деяких невирішених питань політичної економії” (1844),“Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії” (1848 р.). Його методологічні засади подібні до засад Д. Рікардо. Він вважав, що загальним практичним принципом повинно залишатися laissez faire і будь-який відступ від нього є злом. Багатство складається з благ, що мають обмінну вартість як характеристичну властивість. Грошовим відображенням такої вартості товару є його ціна. Вартість грошей вимірюється кількістю товарів, що можна за них купити. “За незмінних інших умов вартість грошей змінюється обернено пропорційно кількості грошей”.

Ціни встановлюються конкуренцією. За вільної конкуренції ринкова ціна відповідає рівновазі попиту і пропозиції і, навпаки, монополіст здатний встановити яку завгодно високу ціну, аби вона не перевищувала тієї, яку споживач згоден заплатити, але зробити це він може, тільки обмеживши пропозицію.

У довгий проміжок часу ціна товару не може бути меншою, ніж витрати на його виробництво. Тому стан сталої рівноваги між попитом та пропозицією “настає лише тоді, коли речі обмінюються одна на одну згідно з їхніми витратами на виробництво”.

Теорія капіталу та прибутку. Капіталом Мілль називає накопичений запас продуктів праці, що виникає в результаті заощаджень і існує шляхом його постійного відтворення. Виробнича діяльність обмежується розмірами капіталу. Виникнення середньої норми прибутку стає пропорційним до капіталу, що використовується, а ціни – пропорційні витратам. Прибуток виникає не внаслідок обміну, а внаслідок виробничої сили праці.

Теорія грошей, кредиту і  торгових криз. Збільшення кількості грошей не веде до росту цін, якщо гроші осідають у вигляді заощаджень або коли збільшення їх кількості відповідає збільшенню обсягу угод (або сукупного доходу). Попит на позики складається з попиту на інвестиції, попиту держави та попиту землевласників для непродуктивного споживання. Пропозиція позик складається із заощаджень, банківських білетів і банківських депозитів. Інфляція збільшує норму відсотка, коли вона спричинена державними видатками і фінансується шляхом  випуску паперових грошей, що не конвертуються в золото. “Кредит не збільшує виробничі ресурси країни, але завдяки йому вони більш повно використовуються у виробничій діяльності”. Під час пожвавлення кредит розширюється, а відсоток зменшується; в період спаду відсоткова ставка зростає.

Економічний прогрес пов’язаний з НТП, зростанням безпеки особи і власності. Зростає виробництво і нагромадження, податки стають більш ліберальними, покращуються ділові здібності більшості людей, удосконалюється і розвивається кооперація. Все це призводить до зростання ефективності.

Дж. Мілль підтримує принцип “кожному згідно з працею” і підозріло ставиться до соціалістичних ідей. “Ідеалом було б забезпечення для всіх людей повної незалежності і свободи діяльності без будь-яких обмежень, окрім заборони на заподіяння шкоди іншим людям”.

Апологетизм класичної політекономії. Нассау Вільям Сеніор  (1790 – 1864) – професор Оксфордського університету. Основний твір – “Основні засади політичної економії”.  Н. Сеніор висуває один з варіантів суб’єктивістського тлумачення економічних явищ і процесів, що знаходить концентроване вираження у “теорії утримання”.

Теорія вартості. Вартість – це витрати виробництва, які складають два елементи: праця та капітал. Останні являють собою “жертви”, які приносять робітник, відмовляючись від вільного часу, та підприємець, що утримується від споживання, вкладаючи капітал у виробництво. Основними чинниками вартості є корисність (попит), рівень доступності блага (пропозиція). Витрати виробництва є лише регулятором цін, а останнє визначення вартості залежить від основних елементів ринку.

Теорія доходів. Заробітна плата – винагорода за “жертви” робітника. Прибуток – винагорода за “жертви” підприємця. Прибуток включає два види виногороди: підприємницький дохід (плата за працю) і процент (плата за капітал). Рента – залишок, різниця між ціною і вартістю виробництва, яка привласнюється завдяки повній або частковій монополії, і вона не зв‘язана з ніякими „жертвами”, тобто із власними зусиллями. Капіталом називає утримання від споживання “… замінюю слово “капітал”, який розглядається як засіб виробництва, словом “утримання”. Заробітна плата і прибуток відтворюються по-різному: протягом робочого дня створюється вартість, що покриває витрати капіталу, а в останній час роботи працівника створюється прибуток.

Теорія грошей. Якщо товар претендує на роль грошей, то він повинен мати такі властивості: спроможність задовольняти будь-які потреби, обмежена кількість, однорідність. Також дуже важливі й фізичні якості, такі як легка подільність, довговічність, висока вартість у малій кількості, сталість вартості. Тільки золото та срібло відповідають цим вимогам. Н. Сеніор вважає, що лише держава має здійснювати емісію грошей, що однією з умов контролю за незмінною вартістю паперових грошей є формування розумної податкової системи, підтримування постійного співвідношення з міжнародними обмінними курсами.

Федерік Бастіа (1801 – 1850) – французький економіст та публіцист. Основний твір – “Економічні гармонії”(1848 р.). В галузі економіки Ф. Баста розрізняє явища видимі, які лежать на поверхні економічної дійсності, та приховані, невидимі. Завданням науки повинно стати поєднання обох типів явищ.

На думку економіста, вартість – це “відносини обміну між двома послугами, що обмінюються”, які складаються вільно “під впливом однієї тільки конкуренції і за вільно встановленою ціною”. Виділяє наступні види доходів: заробітна плата – плата за послугу, яку надає підприємцю робітник; прибуток – плата за послугу, яку отримує підприємець за те, що вкладає капітал у виробництво і утримується від споживання; процент – плата за послугу, яку надає кредитор; рента – плата за послугу земельного власника або його предків щодо обробітку землі або її покращення. “Капітал … складається з робочих інструментів, матеріалів та запасів”.

Теорія соціально-економічного устрою. З економічної точки зору суспільство являє собою “сукупність послуг, які люди добровільно або примусово надають одне одному”. Послуги, які приписуються людині і регламентуються законодавством, мають малорухомий характер. Ті ж послуги, які надають люди добровільно – більш гнучкі і розвиваються за законами прогресу. Для того, щоб суспільство мало прогресивний розвиток, необхідна повна економічна свобода. В умовах конкурентного середовища “…інтереси, надані самим собі, прагнуть до гармонічних поєднань, до прогресивної переваги суспільного інтересу”.

Генрі Чарлз Кері (1793 – 1879) - визначний американський фабрикант, економіст та філософ. Основні твори – “Принципи політичної економії” (1840р.), „Гармонія інтересів” (1850 р.). Критику зрілої класики Г. Кері намагається поєднати з такою трансформацією її постулатів, яка б відповідала сучасному економічному становищу США. На його думку вартість товару визначається витратами не виробництва, а відтворення. Якщо зростає продуктивність праці, то витрати на відтворення товару знижуються, що призводить до падіння тієї частини праці, яка виплачується власнику капіталу.

Теорія соціально-економічного устрою суспільства. В суспільстві домінує закон поєднання економічних інтересів, їхньої гармонії. Кожна людина прагне до асоціації з іншими людьми, що викликає прогресивний розвиток. Проявом гармонії інтересів є справедливий розподіл, який ураховує внесок кожного у виробництво продукції. Цей природний закон й регулює відносини обміну та споживання.

Міжнародна торгівля. Для прогресивного розвитку важливо врахувати всі чинники, які можуть впливати на стан національної економіки. Зовнішня торгівля може стимулювати або стримувати виробництво залежно від тієї політики, яку проводить держава. На думку Г. Кері, протекціонізм сприяє раціональному розміщенню виробництв, організації центрів, де найкраще співвідносяться інтереси індустрії та сільського господарства, тим самим забезпечуються ринки збуту продуктів і зменшуються витрати на транспортування.


Тема 7. Ринкове господарство країн Європейської цивілізації в період монополістичної конкуренції ( друга половина ХІХ –

початок ХХ ст.)

7.1. Основні тенденції розвитку світової економіки та прогрес світової науки.

Головною тенденцією розвитку економіки в кінці XIX ст. став перехід від капіталізму, заснованого на вільній конкуренції окремих самостійних підприємств, до капіталізму, що базується на монополії або олігополії. У основі цього переходу лежали зміни у продуктивних силах, викликані бурхливим розвитком науки і техніки в кінці XIX початку XX ст., що отримали назву другої технологічної революції. Першою технологічною революцією був промисловий переворот. Друга технологічна революція розвернулася в останній третині XIX ст. і тривала до першої світової війни (1914 1918).

Найважливіше значення мала зміна енергетичної бази виробництва: парова енергія була замінена електричною, почалася електрифікація, склалася технологія отримання, передачі і прийому електроенергії. У 80-і роки XIX ст. була винайдена парова турбіна, а в результаті її з'єднання в єдиний агрегат з динамо-машиною був створений турбогенератор. Виникли нові галузі промисловості електрохімія, електрометалургія, електричний транспорт. З'явилися двигуни внутрішнього згорання, що працювали від енергії, що отримувалася при згоранні пари бензину (Н. Отто) і нафти (Р. Дизель). У 1885 р. був побудований перший автомобіль (Р. Даймлер, К. Бенц). Двигун внутрішнього згорання став широко використовуватися у транспорті і прискорив механізацію сільського господарства.

Значно просунулася вперед хімічна промисловість: почалося виробництво штучних (анілінових) фарбників, пластмас, штучного каучуку; були розроблені нові ефективні технології отримання сірчаної кислоти, сода і т.п. У сільському господарстві стали широко застосовуватися мінеральні добрива.

У металургії у результаті використання конвертерів Бессемера і Томаса у важливу підгалузь виділилося сталеливарне виробництво; отримали розвиток електрична зварка, кування і плавка металів. На заводах Г. Форда в 1912 1913 рр. вперше був застосований конвеєр.

Зростання промислового виробництва і торгівлі зумовило розвиток транспорту. Зросла потужність, сила тяги і швидкохідність паровозів. Удосконалювалися конструкції пароплавів. Почалася електрифікація залізничного транспорту, з'явилися нові транспортні засоби танкери (нафтоналивні судна) і дирижаблі. Перші кроки робила авіація.

У 1895 р. російським ученим А.С. Поповим було винайдене радіо, почалося використання телефонного зв'язку, збільшилася протяжність телеграфних ліній.

У військовій сфері з'явилася автоматична стрілецька зброя, зросла потужність вибухових речовин, почали виготовлятися отруйливі речовини.

Галузями-лідерами на межі століть стали: нафтовидобуток і нафтопереробка, електроенергетика і електротехніка, новий вигляд транспорту.

Технологічна революція змінила галузеву структуру промисловості. На перший план вийшли галузі важкої індустрії, значно випередивши за темпами зростання легку промисловість. Структурні зрушення викликали різке зростання мінімальних розмірів капіталу, необхідного для створення і роботи окремого підприємства. Залучення додаткових капіталів досягалося за допомогою випуску акцій і створення акціонерних товариств.

У США акціонерні товариства виникли у першу чергу на залізничному транспорті. З 150 тис. миль залізниць шість компаній контролювали 100 тис. миль. У 1913 р. на підприємствах, що належали акціонерним товариствам (28% всіх підприємств), було зайнято 80% робочих.

У Німеччині утворення акціонерних товариств охопило перш за все гірничу і металургійну промисловість, будівництво і залізниці.

В Англії ріст кількості акціонерних товариств відбувся у 1885 1905 рр., коли для залучення заощаджень населення було дозволено випускати дрібні акції номіналом до 1 фунту стерлінгів.

У Франції акціонерні компанії виникли у 70-і роки XIX ст. спочатку у металургійній і військовій, а потім і в інших галузях промисловості, проте інтенсивність цього процесу тут була нижча, ніж в США і Німеччині.

Крім акціонерної існували і інші форми власності: державна, кооперативна, муніципальна.

Державна власність утворювалася двома основними шляхами: за рахунок коштів держбюджету та націоналізації приватних підприємств. у кінці XIX початку XX ст. перший шлях був поширенішим у більшості країн Старого Світу; другий використовувався у країнах переселенського капіталізму. Кооперативна власність виникла на основі добровільного об'єднання капіталів і засобів виробництва дрібних товаровиробників; служила формою захисту їх від експлуатації посередників і підприємців. З середини XIX ст. і до 1914 р., виникли основні види кооперації: споживча, кредитна, сільськогосподарська, житлова. До початку першої світової війни Росія займала перше місце у світі за кількістю учасників кооперативного руху (24 млн. чоловік), об'єднаних у 63 тис. кооперативів. У Західній Європі 120 тис. кооперативів об'єднували 20 млн. чоловік, у США у 600 кооперативах було 70 тис. чоловік.

Муніципальна власність і господарство виникли у зв'язку з розвитком соціально-економічної інфраструктури (транспорт, електропостачання, газопостачання, школи, лікарні) у містах і сільській місцевості в останній третині XIX ст.

Збільшення виробництва, ускладнення структури економіки зумовили перехід до нової форми організації виробництва - монополії.

Монополія капіталістична - це об'єднання капіталістів, що виникає на основі високого рівня концентрації виробництва і капіталу для зосередження, виробництва і збуту значної частини продукції даної галузі, встановлення монопольних цін і забезпечення стабільних надприбутків. Простими формами монополій є пул, конвенція, корнер, ринг; більш зрілими картель, синдикат, трест, концерн.

Причинами монополізації ринку, крім зростання мінімальних розмірів капіталу, потрібного для функціонування окремого підприємства, були прагнення підприємців до отримання максимального прибутку за рахунок витіснення конкурентів і встановлення бар'єрів для вступу у галузь, появи природних монополій (надання урядом якій-небудь одній фірмі виняткового привілею на постачання газового палива, електрики, телефонних послуг і т. д.) у зв'язку з розвитком комунального господарства, розвитком патентного права, різного роду махінаціями і зловживаннями, як то шантаж і прямий розбій.

Структурні зрушення у промисловості зумовили не тільки концентрацію виробництва, але і централізацію капіталу. Потреби підприємців у позичкових коштах для розширення виробництва і оновлення основного капіталу сприяли централізації банківської сфери. Поступово стала мінятися роль банків в економіці з пасивного посередника у платежах банк перетворювався на активного учасника ринку. Дрібні банки витіснялися і поглиналися великими, включалися в єдиний «концерн» за допомогою купівлі або обміну акціями між банками, системи боргових відносин і т.д. Зі зростанням концентрації банків скорочувалося коло установ, до яких узагалі можна було звертатися за кредитом. Наслідком цього стало збільшення залежності промисловості від декількох банківських груп. Але при цьому самі банки частину капіталів вкладали у промисловість, виступаючи вже як організатори виробництва.

Таким чином, банківський капітал зростався з промисловим у фінансовий капітал. Особливо інтенсивно цей процес проходив у США, де банки, фінансуючи різні компанії, встановлювали над ними контроль, підпорядковували їх шляхом купівлі акцій, направляли своїх представників у правління трестів, а іноді утворювали нові трести. Наприклад, під контроль банку Дж. Моргана потрапили найбільші корпорації в енергетиці і електротехніці («Дженерал електрик»), телеграфно-телефонному зв'язку (АТТ), автомобілебудуванні («Дженерал моторз») та ін. Морган створив першу у світі компанію з мільярдним оборотом «Юнайтед стейтс стіл», під контролем якої опинилося 3/5 виробництва американської сталі.

Нерідко і промисловці перетворювалися на банкірів. Наприклад, П. Рокфеллер, наживши величезні прибутки у нафтовому бізнесі, використовував їх для створення «Національного міського банку Нью-Йорка», що став основою сучасного «Чейз Манхеттен бенк».

Посилення позицій фінансового капіталу приводило до утворення фінансової олігархії з кола найбільш впливових банкірів і підприємців.

За 1850 1900 рр. видобуток вугілля у світі збільшився більш ніж у 10 разів, видобуток нафти у 25 разів, виплав сталі за 1870 1900 рр. зріс більш ніж у 50 разів. Зростання масштабів виробництва, нарощування обсягів продукції неминуче вимагали розширення ринку.

Виросло значення зовнішньої торгівлі. З 1891 по 1910 р. експорт виріс на 77% у США, 52 у Англії, 107 у Німеччині, 54% у Франції. Уся міжнародна торгівля за цей період збільшилася в 1,5 рази. Зміцнення і розширення міжнародних економічних зв'язків поклало початок формуванню світового господарства як єдиного механізму, що пов'язує всі регіони землі. Найважливішою ланкою системи сталі біржі найбільших міст світу, щодня реєструючи зміни світових цін під впливом світового попиту і пропозиції. Міжнародний обмін перетворювався на необхідну умову подальшого розвитку ринку. Активізувався світовий рух не тільки товарів (зовнішня торгівля), але і робочої сили (еміграція і міграція) і капіталу.

Експорт капіталу здійснювався, у різних формах: державні і комунальні позики, прямі інвестиції, кредити. Перша форма отримала найбільшого розвитку у Франції, недаремно цю країну називали «світовим лихварем». Крім відсотків з позики країна-експортер отримувала, як правило, додаткові вигоди. Наприклад, надавши Туреччині позику на 2,2 млрд. франків, Франція отримала концесію на будівництво залізниць, встановила контроль над найважливішими турецькими морськими портами, мала вплив на роботу головного банку країни Отоманського. Туреччина фактично перетворилася на напівколонію Франції.

Провідною країною з вивозу прямих інвестицій була Великобританія. До 1900 р. її капіталовкладення за кордоном склали 20 млрд дол. Франція вивезла 10 млрд дол., Німеччина 5 млрд, США лише 0,5 млрд дол. Останні ще залишалися боржником Європи.

На початку XX ст., коли розвиток монополії фактично знищив конкуренцію у межах держави, вона зберігалася на світовому рівні як конкуренція за сфери впливу. Прикладом може служити конкуренція двох найбільших електричних компаній світу: американською «Дженерал електрик» і німецькою АЕГ. Остання розпоряджалася капіталом на суму 1,5 млрд мазкий. Це гігантське комбіноване підприємство з виробництвом різної продукції від кабелів і ізоляторів до автомобілів і літальних апаратів. У 1907 р. вони уклали договір про розподіл ринків: «Дженерал електрик» отримала для своєї продукції ринки США і Канади, АЕГ Європи і частини Азії. На світовому рівні використовувалися будь-які методи конкурентної боротьби від зниження цін за рахунок їх підвищення на внутрішньому ринку до промислового шпигунства. У конкурентну боротьбу активно включалася держава, що міняла митні збори і залізничні тарифи на користь монополій.

Розвиток капіталізму в сільському господарстві визначив два варіанти господарювання: фермерський, який особливо яскраво виявився у США і Канаді, і прусський, капіталістичної еволюції поміщицьких господарств. Проте для Європи характерне поєднання обох шляхів розвитку капіталізму в аграрному секторі. Результатом стало зростання товарності сільськогосподарського виробництва на основі вищої продуктивності праці і ефективної агротехніки.

Формування світового господарства супроводжувалося територіальною експансією - створенням колоніальних імперій і підпорядкуванням незалежних держав. У останній чверті ХІХ ст. розгорнулася боротьба індустріальних держав за території в Азії, Африці, на Тихому океані. Великобританія, Франція, США, Японія, дрібніші держави Бельгія, Голландія, Португалія, Іспанія взяли участь в колоніальних захопленнях і створенні колоніальних імперій. Більше інших в цьому досягла успіху Англія, яка за 1884-1900 рр. придбала 3,7 млн. кв. миль з населенням в 57 млн. чоловік. Небагато відстала Франція, що захопила територію в 3,6 млн. кв. миль з населенням понад 36 млн. чоловік. Німеччини дісталося менше 1 млн. кв. миль з 16 млн. чоловік населення. До початку XX ст. в основному був завершений територіальний розділ світу невеликою кількістю держав. Головним об'єктом колоніальної експансії в цей час була Африка. Найбільші африканські країни стали англійськими колоніями: Нігерія, Кенія, Танганьїка. Англія окуповувала Єгипет і Судан, на півдні континенту створила колонію Родезію. Франція оволоділа Тунісом, Західною частиною Центральної Африки, Мадагаскаром. Німеччині дісталися землі так званої німецької Східної і Південно-західної Африки (Того, Камерун).

У сферу експансії капіталу потрапили багато формально незалежних держав в Азії, Африці і Латинській Америці.

Таким чином, у кінці XIX ст. завершився процес становлення індустріального капіталістичного суспільства у Західній і Центральній Європі і Північній Америці. Це була зона прискореного, «передового» розвитку капіталізму, його «перший ешелон». Східна Європа, включаючи Росію, а у Азії Японія, що встали на шлях реформ, представляли зону «наздоганяючого розвитку». Епоху структурних і інституційних змін на початку XX ст. визначали поняттям «імперіалізм» (від лати. imperium  влада). Пізніше більшого поширення набув термін «монополістичний капіталізм».

Франкфуртський мирний договір 1871 р., що завершив Франко-пруську війну, не привів до стабілізації міжнародних відносин в Європі. Навпаки, могутній економічний ривок Німеччини дозволив Бісмарку в 70-80-і роки XIX ст. боротися за гегемонію Німеччини в Європі. Цим обумовлені курс на мілітаризацію країни, створення постійної військової загрози, особливо Франції, а також спроби створення пронімецьких військово-політичних блоків. У 1898 р. Німеччина приступила до будівництва великого військового флоту, кинувши прямий виклик Великобританії й іншим країнам.

У останній третині XIX ст. у Європі визначилися основні контури антагоністичних коаліцій. Вони остаточно оформилися на початку XX ст. і привели європейські народи до першої світової війни.

У цей час в економічній науці поновлюються ідеї класичної школи та виникає течія економічної думки під назвою неокласицизм. Історичними умовами для виникнення неокласицизму були:

Домiнування ринкiв досконалої конкуренцiї та ринкових форм зв’язку мiж cамостiйними економiчними суб’єктами.

Погiршення економiчної ситуацiї на початку 70-х рр. ХХ ст. внаслiдок надмiрного втручання держави у ринковi процеси.

Особливостями економiчних поглядiв неокласиків були:

Iдеалiзацiя вiльноконкурентного ринкового механiзму. Визначення його виключної ролi у вирiшеннi всiх економiчних проблем.

Деiдеологiзацiя економiчної науки i пошук загальних, правильних для будь-якого суспiльства законiв i закономiрностей.

Акцент на дослiдженнi проблематики пропонування i процесiв на мiкрорівнi економiки.

Визнання предметом економiчної науки проблем рацiонального використання обмежених ресурсiв у виробництві благ для задоволення людських потреб.

Неокласиками застосувалися наступні методи: граничного аналiзу; рiвноважного пiдходу до аналiзу економiчних явищ; суб’єктивiзму; позитивiзму; моделювання.


7.2. Економічна думка Англії на межі ХІХ – ХХ ст.

Одночасно з Австрійською виникає Кембриджська школа та започатковується економічний аналіз. Теорiя кембриджської школи стала систематизацiєю та узагальненням iдей пiзньої класики, австрiйської школи та започатковує неокласичний напрямок сучасної економiчної думки. Кембриджська школа вперше в історії економічної думки почала використовувати для дослідження процесів в економіці графіки та математичні залежності.

Альфред Маршалл (1842 – 1924) - професор Кембриджського унiверситету Основний твір – “Принципи економiки” (1890). Професор Маршал дав визначення наступним процесам:

Пропонує компромiсний варiант визначення цiни – витратами виробництва i граничною кориснiстю. Цiна, яку згоден заплатити споживач, визначається граничною кориснiстю. Цiна, яку призначає виробник, залежить вiд витрат виробництва. Поєднує цi двi цiни: цiна рiвноваги, пiд якою розумiється максимальна цiна споживача i одночасно мiнiмальна цiна виробника.

  Ціна            принцип

                      корисності (попит)

                                                        

Рiвно-                                             принцип витрат

важна                                                 (пропозиція)

ціна                                                              

                                                         

                                                       

                                                           Кiлькiсть товару

Рис. 7.1. Процес установлення рівноважної ціни

“Принцип витрат i принцип кiнцевої корисностi, без сумнiву, є складовими частинами одного загального закону попиту i пропонування; кожний з них можна порiвняти з одним з лез ножиць”.

Дослiджує рiзнi групи товарiв i вiдмiчає рiзну реакцiю споживачiв у вiдповiдь на змiну цiни. Це i є цiнова еластичнiсть попиту за А. Маршаллом.

Вводить у науковий обiг термiни:

Квазiрента – прибуток, який одержується за рахунок використання особливого або унiкального неприродного (штучного) блага.

Рента споживача – прибуток, який одержує споживач  внаслiдок того, що купує товари за ринковою цiною, а не за цiнами попиту.

Вивів закони вiддачi факторів виробництва. Розглядає механiзм динамiки витрат виробництва залежно вiд змiн масштабiв випуску продукцiї i виводить закони: постiйної вiддачi; зростаючої вiддачi; спадаючої вiддачi.

Вводить поняття короткого i довгого перiоду в економiцi при врахуваннi часових впливiв на господарську дiяльнiсть.

Висунув один з варiантiв кiлькiсної теорiї грошей:

M = k * p * y,

де  M – грошова маса;

p – загальний рiвень цiн;

y – обсяг ВНП;

k – коефiцiєнт, що вiдображає частку готiвкових грошей на руках споживачiв, якi не вкладено в цiннi папери i не витрачено на споживання.

Артур Пігу (1877 – 1959) - англійський економіст, учень А. Маршала. Основний твір –  “Економічна теорія добробуту” (1924). Розглядає концепцію соціального добробуту окремих індивідів. Основою теорії є економічний добробут, що трактується як кількість задоволення, котре можна виразити у грошовій формі. Розвиває теорію „найбільшого блага для найбільшої кількості людей”. На думку А. Пігу, найвищого рівня добробуту можна досягти більш рівномірним розподілом доходів, але це може негативно вплинути на нагромадження капіталу. Пропонує ідею перерозподілу доходів через активну податкову політику держави. Пропонує ввести прогресивну шкалу оподаткування. Приділяє значну увагу проблемі зайнятості населення. Якщо номінальна заробітна плата зменшується повільніше, ніж падають ціни, то зростає реальна заробітна плата. Це приведе до збільшення сукупного попиту та випуску продукції. Тобто зменшиться безробіття.

Ральф Джорж Хоутрі (1879 –1975) англійський економіст. Основні твори – “Добра і погана торгівля” (1913), „Капітал і зайнятість” (1937). Вважає, що ідеальною є така економічна система, яка використовує здатність людини до колективної діяльності. Поділяє споживчі блага на дві групи: захисні і ті, що просто дають задоволення. Захисні блага призначені для компенсації психологічних і творчих витрат, зв‘язаних із працею. Розмежовує фактори виробництва та отримані на них доходи. У дохід на капітал включає премію за ризик, а процент – це винагорода за користування капіталом. Виводе теорію, яка пов‘язує споживчі доходи та витрати з економічним циклом.

Використання математичних методів в економіці спричинило появу математичної школи. Економiсти-математики будують свої теоретичні моделi на основi синтезу уявлень про граничну корисність, граничну продуктивність i теорiю попиту i пропонування. В ролі iнструмента економiчних дослiджень використовується апарат математики i здiйснюється перша спроба опису ринку конкуруючих товаровиробникiв як замкненої системи кiлькiсних взаємозалежностей. Математичною школою створюється теорія загальної рiвноваги i ординалiстський варiант теорiї граничної корисності.

Вiльям Стенлi Джевонс (1835 1882) англiйський економіст. Основні твори: ”Теорiя полiтичної економiї” (1871), “Принципи науки” (1874). На його думку, предмет політичної економії – пошук шляхiв максимiзацiї корисностi. “Насолода i страждання суть, без сумнiву, двi кiнцевi основи економiчного розрахунку... збiльшити в максимальному ступенi насолоду – така проблема полiтичної економiї”. Відповідно, гранична кориснiсть не пiдлягає кiлькiсному вимiру, а лише проявляється у ринкових цiнах споживчих товарiв, послуг i факторiв виробництва.

Вивів закон байдужостi: “На одному i тому ж вiльному ринку в один i той же момент не може iснувати двi рiзнi цiни на один i той же вид продукцiї”.

Рiвновага споживача в обмiнi:

MUx / MUy = Px / Py,

де  MUx , MUy – граничнi корисностi благ х i у;

Px , Py – цiни благ х i у.

Загальна рiвновага виражається рядом спiввiдношень, якi пов’язують пропорцiї обмiну, цiн, граничної корисностi i продуктивностi. Умова рiвноваги:

Qx / Qy = Wx / Wy = MUx / MUy = Cx / Cy = Pzx / Pzy,

де  Q – кiлькiсть товару;

W – цiннiсть одиницi товару;

C – витрати на виробництво одиницi товару;

Pz – продуктивнiсть працi у виробництвi одиницi товару;

x, y – товари.

“Кiлькостi обмiнюваних товарiв прямо пропорцiйнi продуктивностi витраченої працi i обернено пропорцiйнi цiнностям цих товарiв i питомим витратам виробництва так само, як і їхнім граничним корисностям”.

Френсiс Ісідро Еджворт (1845 – 1926) професор економiки Оксфордського унiверситету Основний твір – “Математична психiка” (1881). Описав умову рiвноваги виробника: зростання обсягiв виробництва вигiдно продовжувати до тих пiр, доки гранична виручка не вирівняється з граничними витратами:

MR = MC,

де MR – гранична виручка;

MCграничнi витрати.

Вводить термiн граничної норми замiщення(субституцiї) благ одне одним (MRS) i доводить, що MRS одного блага iншим дорiвнює вiдношенню граничних корисностей даних благ:

MRSxy = MUx / MUy

Вводить понняття рiвноваги в обмiнi. При розглядi проблеми встановлення рiвноваги на товарних ринках довiв, що всi учасники обмiну не сприймають ринкову цiну як дану, а здiйснюють ряд заходiв, намагаючись одержати максимальну вигоду вiд iснування рiзних цiн на одному i тому ж ринку. I чим бiльше суб’єктiв дiє в межах ринку, тим ймовiрнiше, що цiна встановиться на єдиному рiвнi, який виражає єдину ринкову цiннiсть даного блага. Ця закономiрнiсть отримала назву “Теореми еквiвалентностi Еджворта”, в процесi доведення якої було висунуто поняття “контрактної кривої” i “кривої байдужостi”.

7.3. Франція на рубежі ХІХ – ХХ ст.

На тлі аграрних протиріч та промислового відставання у Франції розвивається економічна думка. Леон Вальрас (1834 – 1910) Професор економiки Лозаннського унiверситету. Основний твір – “Елементи чистої полiтичної економiї” (1874). Висунув математичну модель загальної ринкової рiвноваги, передумовами якої є: вiльна конкуренцiя; вiльна, досконала iнформацiя; миттєве пристосування цiн до змiн у ринковому середовищi; жорстка технологiя i технiчний зв’язок мiж витратами факторiв i випуском продукцiї.

За Вальрасом, усi економiчнi суб’єкти подiляються на двi групи: власники виробничих послуг – продають фактори виробництва i купують споживчi товари; пiдприємцi – продають товари i купують фактори виробництва. Таким чином, в економiцi iснує тiсний взаємозв’язок товарного ринку i ринку ресурсiв, рiвновага на яких – “це стан, за яким ефективне пропонування i ефективний попит на виробничi ресурси урiвноважується на ринку послуг, ефективний попит i ефективне пропонування урiвноважується на ринку продуктiв i, нарешті, цiна продажу продуктiв урівноважується з витратами виробництва, вираженими у виробничих послугах”.

Модель рiвноваги:

1. Попит на i-й кiнцевий продукт є функцiя всiх цiн:

; i = 1…m.

2. Пропонування j-го фактора залежить вiд системи цiн:

; j = 1...m.

3. Цiна продукту дорiвнює витратам виробництва:

; j = 1...n

4. Попит на фактори виробництва дорiвнює їхній пропозиції:

; i = 1...m

5. Оскiльки при будь-яких Рi,di,Sj i Ij, якi задовольняють умови 3 i 4, має мiсце:

,

то встановлюється рiвнiсть попиту i пропозиції.

n – фактори виробництва;

m – кiнцевi продукти;

i – одиниця кiнцевого продукту;

ai j – одиниця фактора виду j;

di – попит на продукт i;

Sj – пропонування фактора j.

Вiльфредо Парето (1848 1923) професор економiки Лозаннського унiверситету. Основні твори – “Курс полiтичної економiї” (1898), “Вчення політекономії” (1906). Вводить поняття порядкової граничної корисності. Вважає, що гранична кориснiсть не пiдлягає кiлькiсному вимiру. Споживач може лише визначити, чи приносить йому дана комбiнацiя благ меншу, бiльшу або таку ж величину корисностi у порiвняннi з iншою комбiнацiєю цих благ. Однаковi за порядком набори описує крива байдужостi.

Виводить п’ять умов, якi характеризують стан загальної економiчної рiвноваги: урівноваженi за цiнами граничнi корисностi рiвнi для всiх суб’єктiв; для будь-якого суб’єкта сума доходiв дорiвнює сумi витрат; кiлькicть  товарiв  до встановлення рiвноваги i пiсля неї однакова; цiни товарiв дорiвнюють витратам виробництва; запас виробничих благ є величина дана i використовується повнiстю.

Визначив критерiй стiйкої рiвноваги (оптимум Парето): “Рiвновага буде стiйкою, коли неможливо покращити становище будь-кого з учасникiв обмiну без того, щоб не погiршити становище хоча б одного з iнших”.

7.4. Швидке економічне піднесення Німеччини. Австрійська школа неокласичної політичної економії

У цей же час виникає ще один знапрямів економічної думки – Австрійська школа або “маржиналiзм” (вiд англ. “marginal” – граничний). Піонерами у формуванні маржинальних ідей, які використовуються в аналізі поведінки споживача і математичного аналізу функціональних залежностей для вивчення рівноваги в господарській системі, є А. Курно і Г. Госсен. 

Антуан Огюстен Курно (1801 – 1877). Основний твір – “Дослідження математичних принципів у теорії багатства”. Формулює поняття економічної рівноваги, вводе у науковий обіг поняття  функції попиту, еластичності попиту. А. Курно застосовує функції попиту та пропозиції для пояснення формування ціни за ринкових умов, її еволюції, починаючи з чистої конкуренції до монополії. На його думку, економічні системи необхідно розглядати як замкнуті системи ринкових взаємозалежностей, що перебувають у рівновазі. Ціна розглядається при цьому як грошове вираження стану рівноваги попиту та пропозиції. Аналізує економіку на мікрорівні, тобто поведінку окремої фірми. Вважає, що ціни диктують покупці, а продавці визначають обсяги виробництва продукції залежно від рівня попиту та ціни на товар.

Герман Госсен (1810 – 1858). Основний твір – “Розвиток законів суспільного життя і правил людської діяльності, що з них випливають” (1854). Виводить два економічні закони:

Зі збільшенням кількості даного блага гранична корисність його зменшується, а за умови повного задоволення потреб споживання вона дорівнюватиме нулю;

Оптимальна структура попиту досягається за умов однакових граничних корисностей усіх благ, що споживаються. Інакше кажучи, якщо запасів благ недостатньо для повного задоволення людини, то сукупне найбільше задоволення від них досягається тоді, коли приріст насолоди від кожного блага стає однаковим.

Австрійську школу започаткували професори Віденського університету: К. Менгер, Ф. фон Вiзер, О. фон Бем–Баверк. Основнi положення маржиналiзму настiльки вiдрiзняються вiд уявлень класицизму, що ця теорiя була визнана переворотом в науцi, який отримав надалi назву “маржиналiстської революцiї”. Австрiйська школа сформувала кардиналiстський варiант теорiї граничної корисностi, основними ідеями якої є:

Маржиналісти важали, що цiннiсть товару формується суб’єктивним вiдношенням до нього людини i визначається граничною кориснiстю, тобто кориснiстю останньої одиницi блага, яка задовольняє найменш нагальну людську потребу. На думку маржиналістів гранична кориснiсть має тенденцiю до зниження по мiрi того, як потреба у даному товарi насичується. Цiна блага формується у результатi конкуренцiї виробника i споживача як рiвнодiйна їхніх суб’єктивних оцiнок корисностi. Висунули теорію альтернативних витрат: витрати виробництва продукту залежать вiд альтернативних можливостей, якими доводиться жертвувати заради виробництва.

Оплата праці представляє собою дисконтовану цінність виробленого продукту, або, іншими словами, заробітна плата – це цінність майбутнього граничного продукту, помножена на кількість цього продукту та дисконтована стосовно даного моменту.

Карл Менгер (1840 – 1921). Основний твір – “Основи полiтичної економiї” (1871). Відповідно до теорії К. Менгера, людина визнає важливість товару залежно від рівня його пропозиції. Не внутрішні властивості або можливості товару зумовлюють його вартість, а взаємозв‘язок між життєвими потребами людини та можливими пропозиціями товару, який забезпечує ці життєві потреби. Виводить схему, що відображає криву спадання потреби людини у різних предметах залежно від їхнього значення для добробуту особистості – від найобхіднішої до найменш корисної. Наголошує на важливості елементу часу. При аналізі попиту на товари обов’язково постає проблема з визначенням часу використання товару – споживається він негайно чи буде використовуватися у майбутньому. Тому повна система класифікації товарів за рангами ґрунтується тільки на елементі часу.

Фрiдрiх фон Вiзер (1851 1926). Основні твори – “Витоки i основнi закони господарської цiнностi” (1884), „Закон влади” (1926). Ф. Візер цінність продуктів визначає як цінність витрат виробництва, а цінність останніх – граничною корисністю граничного споживчого блага. На думку Ф. фон Візера, витрати – це корисність, що приносять у жертву. Виводить закон (закон Візера), згідно з яким вартість витрат виробництва є похідною від вартості продукту. Трактує природу власності з позиції рідкості. Виникнення і суть приватної власності, за Візером, породжується рідкістю та обмеженням кількості предметів споживання.

Ойген фон Бем - Баверк (1851 – 1919). Основні твори – “Основи теорiї цiнностi господарських благ” (1886), „Капітал та прибуток” (1889). Розрізняє два види корисності: просту і кваліфіковану. Проста розглядається як корисність взагалі, що притаманна матеріальним благам, які є у достатній кількості (корисність одиниці блага до уваги не береться). Кваліфікованою корисністю наділяються блага, запас яких обмежений і зменшення його хоча б на одиницю негайно позначається на добробуті індивіда. На думку Бем-Баверка праця – це „благо майбутнього”, бо вона створює продукт тільки через певний час, тоді робітник стає власником „майбутнього часу”. Підприємець, наймаючи виробника, дає йому „теперішнє благо” у вигляді заробітної плати. Таким чином, вони обмінюються цими благами. з часом праця створює якісь певні блага, і ці блага через більш низьку оцінку майбутніх благ порівняно з теперішніми, за вартістю колись перевищуватимуть заробітну плату. Це перевищення і становитиме прибуток підприємця.

На цей час у Німеччині виникає стара історична школа. Історичними умовами виникнення старої історичної школи вважають: завершення першого етапу промислового перевороту в Німеччині. Розвиток важкої промисловості; розповсюдження демократичного і соціалістичного руху у Німеччині.
Представниками цієї економічної школи були Вільгельм Рошер (1817 – 1894), Карл Кніс (1821 – 1898), Бруно Гільдебранд (1812 – 1878). Особливостями економічних поглядів вказаних економістів є те, що: Предметом дослідження виступає національне господарство, закономірності економічного розвитку нації, роль різних суспільних інститутів в економічному житті. Методами дослідження служать: описово-статистичний; історико-генетичний; міждисциплінарний; індукція. Декларують відмову від досліджень, які є предметом економічної теорії, і наголошують на заміні їх економічною історією. Остання має зосередитися на вивченні історичних фактів розвитку національного виробництва. Критикують класичну політекономію за абстрактність теорій і надання їм універсального характеру. Визнають лише еволюційну форму розвитку суспільства, джерелом руху якого вважають психологічні, етичні та правові норми, що склалися в суспільстві.

7.5. Розвиток ідей марксизму наприкінці ХІХ – та початку ХХ ст.

Історичними умовами виникнення марксизму та його ідейними джерелами були: функціонування на власній основі фабрично-заводської індустрії, економічний прогрес суспільства; загострення соціально-економічних суперечностей – масове розорення дрібних товаровиробників, зростання експлуатації пролетаріату, періодичні кризи надвиробництва, масове безробіття; остаточне оформлення класової структури суспільства і загострення політичних суперечностей, бурхливе зростання революційних виступів пролетаріату( 1819 – мітинг у Манчестері; 1830 – революція у Франції; 1834 – повстання ткачів у Ліоні; 1836 – чартизм; 1839 – повстання в Уельсі; 1844 – повстання ткачів Сілезії); антифеодальні буржуазні революції епохи промислового перевороту в Європі стають наочним прикладом переходу до нового устрою шляхом революції; розвиток філософії, політекономії, статистики.

Ідейними джерелами марксизму вважають німецьку класичну філософію, англійську класичну політекономію та французький утопічний соціалізм (рис. 7.2.).

 

Рис. 7.2. Ідейні джерела марксизму

Батьком марксистського напряму в економічній думці є Карл Генріх Маркс (1818 – 1883) - німецький юрист, активний учасник революційного руху. Основний твір – “Капітал”. Використовує розроблену ним же методологію матеріалістичної діалектики і відкриває той факт, що в основі суспільного життя лежить матеріальне виробництво. Доводить, що суспільство розвивається внаслідок внутрішніх суперечностей, основним з яких є конфлікт між продуктивними силами та виробничими відносинами.

Розробив власну теорію вартості, згідно якої: вартість – це уречевлена суспільно необхідна праця, яка вимірюється витратами суспільно необхідного робочого часу. Розкриває подвійний характер праці(рис. 7.3.) та його двояку роль у створенні вартості. Визначає ціну товару як грошове вираження вартості.

                                                                                форма прояву

Рис. 7.3. Подвійний характер праці

К. Маркс виділяє п‘ять функцій грошей: як міра вартості, засіб обігу, засіб створення скарбів (золото та срібло) та нагромадження, засіб платежу та світові гроші. Різні етапи розвитку суспільства зумовлюють різний рівень реалізації цих функцій. На думку економіста, гроші виходять з товарної форми і стають першою формою прояву капіталу. Гроші, виконуючи функцію посередника у процесі еквівалентного обміну і перебуваючи у процесі обігу, самозростають. Причиною зростання грошей в обігу є особливі виробничі відносини, побудовані на експлуатації.

Висунув теорію доданої вартості, згідно якої: 1) робітник продає на ринку не працю, а робочу силу – сукупність фізичних та інтелектуальних сил, що використовуються у виробництві товару. Робоча сила є специфічним товаром, що має споживчу вартість (здатність до продуктивної праці) та мінову вартість (сума життєвих засобів, необхідних для утримання робітника та його сім’ї); 2) підприємець купує робочу силу заради споживчої вартості і повністю оплачує її вартість. Але робітник працює значно більше часу, ніж необхідно для створення вартості його робочої сили. Весь результат праці за рамками необхідного робочого часу для створення вартості робочої сили становить додану вартість; 3) розрізняє абсолютну та відносну форми доданої вартості. Під абсолютною К. Маркс розуміє зростання доданої вартості за рахунок збільшення кількості зайнятих у виробництві робітників та збільшення тривалості робочого дня, а під відносним – підвищення інтенсивності праці; 4) вводить новий показник – норма додаткової вартості ( ступінь експлуатації робочої сили) – відношення розмірів додаткової вартості до величини вартості робочої сили.

Також висунув теорію доходу, згідно якої: заробітна плата – грошове вираження вартості товару “робоча сила”. Прибуток – форма доданої вартості, яка виступає у трьох функціональних видах: промисловий прибуток; торговий прибуток; позичковий відсоток. Рента – форма доданої вартості у землеробстві. Виступає у вигляді: абсолютної ренти (пов’язаної з наявністю монополії приватної власності на землю); диференційної ренти (пов’язаної з різною якістю і продуктивністю земельних ділянок).

За теорією капіталу К. Маркса: капітал – це вартість, що створює додану вартість та є самозростаючою вартістю. Виступає у трьох функціональних формах: промисловий; торговий; позичковий. Поділяє капітал на: основний – та частина капіталу, яка постійно знаходиться у виробництві і переносить свою вартість на створений продукт частинами; обіговий – та частина капіталу, яка використовується у виробництві один раз і повністю переносить свою вартість на створений продукт; постійний (с) – та частина капіталу, що витрачається на купівлю засобів виробництва; змінний (v) – та частина капіталу, яка витрачається на робочу силу. Виводить залежність між постійним та змінним капіталом і називає її органічною будовою капіталу (c / v).

За К. Марксом, у суспільстві весь обсяг виробленої продукції у матеріальному виробництві називається сукупним суспільним продуктом і вважається, що його формують два підрозділи – виробництво засобів виробництва (І) і виробництво предметів споживання (ІІ). Для безперервного процесу відтворення в суспільстві повинні дотримуватись такі умови:

а) для простого виробництва –

І (v + m) = IІ c,

I (v + m) + II (v + m) = II (c + v + m),

I (c + v + m) = I c + II c;

б) для розширеного виробництва –

I (v + m) > IІ c,

I (v + m) + II (v + m) > II (c + v + m),

I (c + v + m) > I c + IІ c.

Але в реальному житті ці пропорції можуть суттєво порушуватись. Бажання підприємців одержувати все більші прибутки приводить до масового оновлення основного капіталу, до розширення виробництва. За рахунок введення в дію нових машин і обладнання зростає органічна будова капіталу (c / v). Виробництво зростає швидшими темпами, ніж попит населення. Отже, виникають кризи надвиробництва.

Згідно теорії соціально-економічного устрою суспільства К. Маркса, анатомія суспільства складається з базису (виробничих відносин, які відображають той чи інший стан продуктивних сил) і надбудови (політики, права, культури, релігії). Розвиток суспільства обумовлює суперечність між досягнутим рівнем продуктивних сил і характером виробничих відносин, внаслідок розв’язання якої змінюється і надбудова суспільства. Кожний спосіб виробництва змінюється в силу загострення його суперечностей, які неможливо розв’язати, не змінивши в цілому сам економічний і суспільний устрій. Процеси зміни способів виробництва відбуваються еволюційно, коли століттями визріває конфлікт між продуктивними силами та виробничими відносинами.

Розвиток марксизму наприкінці ХІХ ст. відбувається за трьома напрямками: розповсюдження ідей марксизму, пропаганда та подальший розвиток його теоретичних концепцій з урахуванням нових історичних умов; опрацювання ідеї революційного перевороту та побудови нового суспільства; аналіз закономірностей еволюційного розвитку суспільства.

Микола Іванович Зібер (1844 – 1888) Професор Київського університету Основний твір – “Давид Рікардо та Карл Маркс в їхніх суспільно-економічних поглядах” (1885) Аналізує основні проблеми “Капіталу”, доводить зв’язок між англійською класичною політекономією та марксизмом, критикує теорії граничної корисності. Здійснює спробу застосування ідей “Капіталу” до аналізу умов російської дійсності і виділяє наявність капіталістичних відносин в сільському господарстві Росії. Пропагує основи теоретичної системи марксизму, не визнаючи її революційної сторони.

Георгій Валентинович Плєханов (1856 – 1918) Революційний діяч, засновник групи “Визволення праці”, першої російської соціал-демократичної організації. Основний твір – “Наші розбіжності” (1885). Досліджує проблеми взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, товарного виробництва, відтворення і намагається довести наявність капіталістичного розвитку в Росії. Робить критичний аналіз концепцій представників пізньої класичної політекономії. Пропагує марксистську теорію наукового соціалізму, аналізує економічні передумови соціалістичної революції. Саме Плєханов вважав: “Економіка ніколи не торжествує сама собою…, а завжди тільки через посередництво політичної влади”.

Володимир Ілліч Ленін (1870 – 1924) політичний і революційний діяч, засновник комуністичної партії. Основний твір – “Розвиток капіталізму в Росії” (1899), „Зауваження щодо питання про теорії ринків” (1898). Досліджує на основі марксистської методології розвиток капіталізму в Росії, проблеми капіталу, відтворення суспільного продукту і формулює закон про переважне зростання виробництва засобів виробництва щодо виробництва предметів споживання. Розглядає процес формування внутрішнього та зовнішнього ринків, який зв‘язує з розвитком суспільного та міжнародного поділу праці. Зовнішній ринок не має нічого спільного з проблемою реалізації, а розвивається відповідно до існуючих традицій міжнародної торгівлі, а також переростання розширеним виробництвом меж окремої країни. Тобто суперечності відтворення, а не проблеми реалізації, породжують боротьбу за зовнішні ринки.

Вбачає причини і напрямки монополізації промисловості як реакцію на обмеженість ринків сировини, збуту, як боротьбу за сталі гарантовані прибутки, як засіб уникнення конкурентного противостояння. В. Ленін доводить, що монополія не знищує конкуренцію, а лише змінює форми конкурентної боротьби, в результаті чого остання стає ще більш жорстокою.

Ленін висуває концепцію імперіалізму як найвищої і останньої стадії капіталізму, на якій монопольні промислові гіганти майже повністю ліквідують свободу конкуренції. Головним джерелом прибутку стають монопольне підняття цін на готову продукцію, контроль над джерелами сировини. Стверджував, що імперіалізм веде до величезної концентрації капіталу.

Особливим видом монополії є фінансова олігархія, організаційна форма її – фінансова група, що контролює мережу корпорацій, об‘єднаних між собою взаємними інтересами.

В.І. Ленін характеризує одержавлення економіки як процес поглиблення суспільного характеру праці, створення умов для виконання державою нових економічних, політичних та соціальних функцій.

Едуард Бернштейн (1850 – 1932) лідер соціал-демократів у Німеччині Основний твір – “Проблеми соціалізму”. Формує свою теорію в умовах становлення і розвитку монополістичних тенденцій, акціонерних товариств і зростання рівня добробуту робочого класу. Вважає, що економічну теорію Маркса треба піддати ревізії, це відповідатиме новим умовам економічного розвитку. Започатковує такий напрямок економічної теорії марксизму як ревізіонізм.

Бернштейн вважає, що теорія вартості Маркса не завершена. Необхідним є її поєднання з теорією граничної корисності. На цій основі виводить категорію “економічної вартості”, яка відображає корисність, і категорію “вартості витрат”, яка відображає витрати праці.

Зростання акціонерних товариств Бернштейн розглядає як тенденцію до децентралізації і демократизації капіталу. Намагається довести, що трести і картелі при широкому використанні кредитної системи здатні забезпечити регулювання стихійного економічного розвитку.

Карл Каутський (1854 – 1938) австрійський соціал-демократ. Основний твір – “Соціальна революція”. Зосереджує увагу на дослідженні імперіалізму, під яким розуміє колоніальну політику, що виникає внаслідок нерівномірності розвитку промисловості і сільського господарства і викликає необхідність захоплення нових джерел сировини та продуктів.

Висуває теорію ультраімперіалізму як стадії розвитку імперіалізму. Ультраімперіалізм складається, коли великі галузеві монополії зливаються в єдиний всесвітній картель, що веде до усунення конкуренції та регулювання господарства у всесвітньому масштабі.

Рудольф Гільфердінг (1877 – 1941) німецький соціал-демократ Основний твір – “Фінансовий капітал”. Аналізує процес формування фіктивного капіталу, фондових бірж та роль останніх як ринку фінансового капіталу. Вводить категорію “фінансовий капітал”, яка відображає процес мобілізації і концентрації банківського капіталу та його зрощення з промисловим капіталом. Формулює основні риси імперіалізму: фінансовий капітал; колоніалізм.

Микола Дмитрович Кондратьєв (1892 – 1938) професор Тимірязівської сільськогосподарської академії, керівник Кон’юнктурного інституту в Москві. Основні твори: “Ринок хлібу та його регулювання у часи війни та революції”, “Світове господарство та його кон’юнктура у період та після війни”, “Великі цикли економічної кон’юнктури”, “План та передбачення”. Вивчав ринки сільськогосподарської продукції і перспективи їхнього розвитку, розглянув моделі ціноутворення на ринку хліба, аналізував проблеми розвитку сільськогосподарської кооперації, підкреслював необхідність підтримки сільських трудових господарств, підвищення інтенсивності процесу накопичення капіталу в сільському господарстві, збереження зв’язків із світовим ринком.

Розглянув поняття економічної статики, динаміки та кон’юнктури, виділив статичний та динамічний підхід до аналізу економічних явищ, обґрунтував існування двох якісно різних груп кон’юнктурних процесів: оборотних хвилеподібних та необоротних еволюційних. Аналізуючи оборотні процеси, виділив такі моделі циклічних коливань – сезонні (менше одного року), короткі (3 – 3,5 роки), торговельно-промислові (7 – 11 років), великі (48 – 55 років). Охарактеризував емпіричні закономірності довгих хвиль кон’юнктури. Побудував односекторну модель економічного зростання, використовуючи засоби економіко-математичного аналізу.

Кондратьєв вважав за необхідне розробку теорії планування та прогнозування. План має забезпечити динамічний, пропорційний та безкризовий розвиток господарства, тому повинен бути збалансованим, реалістичним та обґрунтованим. Поділяв генетичний підхід до планування, вважав можливим поєднання ринкових та планових засад в економіці. Критикував волюнтаризм у плануванні, підійшов до концепції індикативного планування.

Крім вищеназваних економістів, у 20 – 30-х рр. XX ст. в СРСР ідеї марксизму розвивали такі видатні економісти, як О.В. Чаянов, О.А. Богданов, М.І. Бухарін, С.Т. Струмілін, В.А. Базаров, Г.М. Крижановський. Їхні ідеї охоплювали широке коло питань щодо сутності перехідного періоду, шляхів розвитку селянських господарств, плану та ринку, методів планування і регулювання ринкової кон’юнктури, ціноутворення і кредиту тощо.

У період застою в радянській марксистській економічній думці формується догматичний напрямок марксизму, позбавлений творчого розвитку економічних ідей К. Маркса. Проте, незважаючи на всі протидії консервативних сил, в рамках економіко-математичних досліджень: опрацьовуються методи системного аналізу соціально-економічних процесів; обґрунтовуються рекомендації щодо вдосконалення організаційних структур управління, принципів раціонального ведення господарства на основі нових методів аналізу і принципу оптимальності.

7.6. Перетворення США у провідну індустріальну державу світу та розвиток економічної науки

Розвиваючи неокласичний напрямок економічної думки, Американська школа розповсюджує принцип маржинального аналізу на фактори виробництва i створює теорiю граничної продуктивності факторів.

Джон Бейтс Кларк (1847 – 1938) професор економіки. Основні твори: “Філософія багатства” (1886), “Розподіл багатства” (1899). Вважав, що вартість товару створюється за допомогою чотирьох факторів: капіталу в грошах; капітальних благ (засобів виробництва i землі); підприємництва; праці робiтникiв. Участь кожного фактору у створенні вартості визначається його граничною продуктивністю: величиною граничного продукту, пiд яким розумiється прирiст продукцiї, одержаний у результатi збiльшення використання даного фактору на одну одиницю при незмiннiй величинi застосування всiх iнших факторiв.

Вивів закон зниження граничної продуктивностi: при незмiнному рiвнi знань i технiки послiдовне зростання одного з виробничих факторiв на одиницю i незмiнностi iнших веде до зниження приросту продукцiї. Розглядав доходи, вважаючи, що кожному фактору приписується певна частка виробленого за його допомогою продукту. Ця частка залежить вiд граничної продуктивностi фактора i становить його доход.

Значний внесок у розвиток світової економічної науки зробили також шведські вчені (Шведська або стокгольмська школа економічної теорії). Вони узагальнили ряд ідей та позицій інших економічних шкіл, які мали спільні риси. Одним з найвидатніших представників був Кнут Вікссель (1851 – 1926) засновник шведської школи. Основні твори – „Цінність, капітал і рента” (1893), „Проценти на капітал і ціна товарів” (1898). Вважає, що вартість – не постійна та не об‘єктивна величина, головним фактором якої є гранична корисність. На думку К. Віксселя, за умов досконалої конкуренції і ринкової рівноваги, ціни товарів мають бути пропорційними граничним корисностям цих товарів. Але у реальному життя, де панують монополії, ця пропорція порушується.

Вікссель виводить теорію „кумулятивного процесу” (тенденції до прискорення якогось процесу). Причиною кумулятивної зміни цін є не збігання грошової та природної відсоткових ставок. Грошова ставка відповідає ставці на ринку позичкового капіталу, а природна – показує дохідність капіталу, котрий реально функціонує в економіці. Порушення рівноваги між цими ставками спричиняє зміну рівня цін. Також вводить новий термін – „очікування учасників господарського процесу”.

Ще одним представником шведської наукової економічної думки був Густав Кассель (1866 – 1945) – економіст. Основний твір – “Природа і необхідність проценту” (1903). Розглядає економічні коливання та кризи як процеси, зумовлені явищами економічної історії. Серед факторів, що визначають дінамику торговельно-промислового циклу виділяє норму проценту. Висока норма проценту зменшує вартість основного капіталу, а якщо вона тримається на такому рівні довго, то призводить до скорочення його виробництва.


Тема 8. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні (друга половина ХІХ –

початок ХХ ст.)

8.1. Основні положення та економічні наслідки реформи 1861 р. у Російській імперії. Зародження класичної політекономії в Україні. І. Вернадський. М. Бунге

У другій половині ХІХ ст. назріла необхідність селянської реформи, яка була зумовлена посиленням селянського руху проти поміщиків та усвідомленням пануючого класу, що збереження кріпосницьких порядків сприяє відставанню Росії від розвинутих західноєвропейських країн.

Маніфест від 19 лютого 1861 р. та "Загальне положення про селян, звільнених з кріпосної залежності", визначали загальні принципи аграрної реформи для Росії. Згідно з документами скасовувалося кріпосне право. Селяни і дворові люди ставали особисто незалежними, могли одружуватись без дозволу поміщика, віддавати дітей у навчальні заклади. Вони позбавилися позаекономічних форм примусу; мали право володіти рухомим та нерухомим майном, купувати й продавати його; торгувати, записуватись у цехи й гільдії, займатися підприємницькою діяльністю, продавати свою робочу силу.

Отже, реформа 1861 р. відкривала певний простір для розвитку капіталістичних відносин в Східній Україні. Але за методами проведення вона була все ж таки кріпосницькою: зберігались обмеження, що залишали селян нижчим класом, тобто вони мусили платити подушну подать, відбувати рекрутську повинність, мали судитись в окремому селянському суді та зазнавати покарань різками. Крім того, на відміну від інших класів суспільства, селяни одержували паспорт лише на один рік, не мали права вибирати собі заняття за уподобанням, вільно розпоряджатися своєю землею та господарством, без дозволу громади виїжджати за межі волості і селитися в іншій місцевості.

За поміщиками зберігалися всі землі, які їм належали раніше. Вони були зобов'язані надати, а селяни були зобов'язані взяти в постійне користування садибу і наділ польової землі. До укладання викупних угод селяни залишались тимчасово залежними від панів.

Норми польового наділу залежали від якості землі та місцевості. У Східній Україні діяли три місцеві положення. "Великоросійське місцеве положення" поширювалось на губернії Півдня (Херсонська, Катеринославська, Таврійська та південна частина Харківщини), де переважало общинне землеволодіння. Селянські наділи становили тут від 3 до 6,5 дес. "Малоросійське місцеве положення" діяло на Лівобережжі (Полтавська, Чернігівська та частково Харківська губернії), де було поширеним подвірно-сімейне землекористування. На ревізьку душу тут припадало від З до 4,5 дес. За "Окремим місцевим положенням" селяни Правобережжя спочатку одержали від 1,9 до 2,3 дес. на ревізьку душу, але після польського повстання 1863 р. їм повернули землі, якими вони користувалися до інвентарної реформи 1848 р. і одразу ж збільшили  повинності на 60 %. Через це становище селян Правобережної України істотно не поліпшилось.

Цікаво, що реформи 1861 р. у Російській імперії мали багато спільних рис з реформами у в Австрійській імперії 1848 р. Вони здійснювалися під тиском народних мас, але за ініціативою та під керівництвом верхів. Метою економічних реформ було збереження панування поміщиків на основі зміцнення самодержавного апарату. Як наслідок, усі питання були розв'язані на користь поміщиків. Залишилася низка пережитків панщинно-кріпосницької системи господарства, реформи не зрівняли селян у громадянських правах з іншими верствами. Все це знищувало монополію поміщиків на землю, ліквідувало особисту залежність селян та сприяло розшаруванню селянства, створенню ринку дешевої вільнонайманої робочої сили, гальмувало господарську ініціативу і культурний розвиток селянства.

Розвиток ринкових відносин у сільському господарстві призвів до значних змін у поміщицькому землеволодінні: руйнуючи феодальний характер землеволодіння, він перетворював землю на товар. У 1863  1902 рр. у ринковий обіг надійшло понад 25 млн. дес. приватної землі. На першому місці серед продавців були дворяни.

Найшвидше цей процес відбувався на Півдні України, де кріпосницькі відносини були найменш поширені та успішно розвивалося капіталістичне зернове господарство. На Лівобережжі, де абсолютна перевага належала дрібним поміщикам, а капіталізм розвивався переважно прусським шляхом, дворянське землеволодіння скоротилося на 39,47% загальної площі. На Правобережній Україні цей процес йшов повільніше.

Продаж землі й зростання її вартості збільшилися після організації Селянського поземельного банку (1882 р.). Його головним завданням була допомога поміщикам, у котрих банк скуповував землі за підвищеними цінами й перепродував їх, видаючи покупцям позики на умовах, які влаштовували заможні верстви населення.

Втягнення  поміщицьких господарств у ринкові відносини відбувалося за рахунок технічного прогресу: впровадження нових, удосконалених знарядь праці, машин та механізмів. Цьому сприяли імпорт в Росію західноєвропейської сільгосптехніки, а також прогрес вітчизняного сільськогосподарського машинобудування. Найуспішніше цей процес розвивався в Степовій Україні (Катеринославщина, Херсонщина, Таврія), де ще в 60-х рр. у великих маєтках були парові молотарки, а кінні молотарки, букери, сівалки, косарки, віялки, жниварки й кінні граблі мало кожне впорядковане господарство. На Правобережжі теж поширювалися удосконалені плуги, культиватори та інші знаряддя праці. На Лівобережжі техніки було значно менше. Але збільшення імпорту сільгоспмашин та нарощування темпів виробництва сільськогосподарської техніки в Україні сприяли підвищенню технічної озброєності сільського господарства. Вже наприкінці 70-х рр. в Україні використовувалось 700 парових двигунів, а до 1900 р. декілька тисяч молотарок, жаток, віялок та ін.

Розвиток цукрової промисловості істотно вплинув на підвищення агрокультури в поміщицькому господарстві, значно розширилися посіви цукрового буряка. Площі ж зернових збільшувалися головним чином у Степовій Україні.

Різні групи поміщицьких господарств застосовували різноманітні методи залучення робочої сили. Вільнонаймана праця найбільше була поширена в Степовій Україні, друге місце посідало Правобережжя, останнє лівобережні губернії. У тих маєтках, де додержувалися застарілої системи, панували оренда й різні форми підробітків. На Чернігівщині та Полтавщині, наприклад, переважала оренда землі з половини спільщина. Наймаючи у поміщика землю, селянин мусив зорати її власноруч, засіяти власним насінням, зібрати врожай і привезти власникові землі половину зібраного. Іноді наймали за третю або п'яту копу тощо.

Поміщики старалися прикріпити селянина до маєтку, даючи йому ділянку землі під ріллю, на випас худоби, або позичаючи йому харчі, насіння, паливо за певні відробітки. Ці залишки феодальних відносин гальмували розвиток продуктивних сил в землеробстві, були перепоною для використання сільськогосподарських машин, заважали підвищенню врожайності. Не дивно, що фінансовий стан більшості поміщицьких маєтків погіршився. Викупні платежі через брак коштів держава виплачувала поступово, великі суми пішли на покриття дореформеної заборгованості, котра продовжувала зростати.

Реформа значно прискорила процес соціальної диференціації селянства. За сукупністю таких ознак як наявність надільної, приватновласницької і орендної землі, робочої худоби, сільськогосподарських знарядь і використання найманої праці, селянські господарства пореформеної доби поділяються на три основні групи заможні, середняцькі і бідняцькі.

У цілому ж, у перші пореформені десятиріччя у селянському господарстві Східної України не відбулося істотних змін. Воно мало екстенсивний характер, знаряддя праці у більшості господарств були примітивними, техніка обробітку землі та догляду за худобою перебували на низькому рівні.

Зростання кількості сільського населення, яке випереджало збільшення посівних площ, призвело до створення надлишку робочої сили. У другій половині XIX ст. чітко окреслилися райони товарного землеробства. Зростання попиту на хліб на внутрішньому та зовнішньому ринках разом з появою широкої мережі залізниць перетворило Степову Україну на район товарного зернового господарства. Посівні площі збільшилися в Україні на 47,8%, зросло виробництво зерна на душу населення.

У пореформений період в Україні завершився промисловий переворот, який характеризувався заміною мануфактурних підприємств із застосуванням ручної праці фабриками і заводами, обладнаними паровими двигунами.

Велику роль у розвитку підприємництва в Україні відіграло будівництво залізниць. У 60  70-ті рр. залізниці будувалися приватними акціонерними компаніями, котрі мали гарантовані високі прибутки. Першу залізницю було введено в експлуатацію 1 вересня 1866 р. Вона з'єднала Одесу з Балтою (понад 209 км); у 1870 р. почала діяти Курсько-Київська залізниця (473 км); у 1871 р. закінчилось будівництво залізниці Київ Одеса (653 км). Велике значення у розвитку промисловості на Півдні України мали Донецька, а також Єкатерининська залізниці. Остання була введена в експлуатацію у 1884 р. і з'єднала Криворізький залізорудний та Донецький вугільний басейни.

Певну роль у цей час відігравав річковий транспорт. Ще в 30-ті рр. XIX ст. споруджувалися канали, щоб обійти небезпечні Дніпрові пороги. У 1823 р. на Дніпрі з'явився перший пароплав, а в 1838 р. вже було створено Дніпровську судноплавну компанію, яка наприкінці 50-х рр. мала 17 пароплавів. У 1858 р. в Києві утворилось "Товариство пароплавства по Дніпру та його притоках". З 50-х рр. до 1895 р. обсяг товарних вантажів, що перевозилися по Дніпру, зріс більш ніж у 10 разів. У цілому на басейн Дніпра припадало 90% судноплавних шляхів України. До 1890 р. на Дніпрі, Дністрі та Південному Бузі було 220 пароплавів. Невпинно зростав і морський торговельний флот. Отже, розвиток транспорту забезпечував інтегрування України в загальноросійський ринок.

В імпорті, крім традиційних вантажів (колоніальні товари, вина), збільшилася питома вага машинного обладнання, промислової сировини, заліза, чавуну, сталі, кам'яного вугілля, бавовни.

Розвиток фабрично-заводської промисловості, розширення залізниць, попит на мінеральне паливо сприяли зростанню вугільної промисловості Донбасу.

Поруч із старими шахтами виникали нові, створені акціонерними товариствами. У 1872 р. було засновано першу акціонерну компанію "Гірниче і промислове товариство на Півдні Росії", до 1900 р. таких компаній було 20. Багато з них виникали на базі іноземного капіталу. Найбільшими інвесторами були представники французького та бельгійського капіталу. Проте видобуток вугілля не задовольняв потреб країни і його нестача компенсувалася імпортом. Техніка у Донбасі залишалась відсталою. Механізація становила лише 0,5%. Це зумовлювалося передусім дешевизною робочої сили.

У зв’язку з розвитком промисловості, підвищився попит на метал. Центр видобування залізної руди зосереджується в Україні. На початку 70-х рр. на Півдні Росії розпочалося будівництво металургійних заводів. У 1872 р. великий завод у Донбасі побудував англійський капіталіст Джон Юз. Для будівництва заводу було засновано акціонерне "Новоросійське товариство кам'яновугільного, залізного, стального і рейкового виробництва" у Юзівці (нині Донецьк). Уряд безкоштовно надав товариству казенні угіддя.

Власники заводів, копалень і шахт одержували величезні прибутки. Юз, наприклад, за 25 років діяльності в Україні вивіз з країни 25 млн. руб. золотом. Між підприємцями різних країн йшла боротьба за найбільш вигідні умови вивезення капіталу з Росії. У 1900 р. від 80 до 90 % всіх акціонерних капіталів гірничої промисловості належали іноземцям. Машинобудування було відсталою галуззю важкої промисловості. Найбільш розвиненим було виробництво сільгоспмашин, яке стримувалося повільним розвитком капіталістичних відносин у сільському господарстві. Центр сільськогосподарського машинобудування перемістився в Степову Україну, зокрема в Олександрівськ (Запоріжжя), Харків, Одесу, Бердянськ, Херсон, Миколаїв, Київ.

У Харкові, Луганську, Миколаєві було зосереджено транспортне машинобудування.

У Катеринославській губернії було споруджено кілька великих машинобудівних заводів, у тому числі вагонобудівний в Нижньодніпровську. Але в цілому машинобудівна промисловість не задовольняла зростаючого попиту. Велику кількість машин і верстатів доводилося імпортувати, зокрема майже 50% складних сільськогосподарських машин ввозились з Росії.

Харчова промисловість була однією з найбільш розвинутих галузей господарства в Україні. Особливо поширеним було цукроваріння. Деякий спад в цукроварінні відбувся у зв'язку з кризою, яка охопила Росію в 1873 р. Як і в інших галузях промисловості розвивалося грюндерство.

У 1877 р. почалося загальне промислове піднесення у Росії. Скорочення імпорту цукру та політика уряду, що сприяла експорту українського цукру переважно в регіони Російської імперії і частково за кордон (до Англії), надала цукрозаводчикам можливість одержувати величезні доходи.

У другій половині XIX ст. інтенсивно розвивалась борошномельна промисловість. За обсягом переробки борошна передували Київська, Подільська та Катеринославська губернії.

Важливе місце в економіці України посідала винокурна промисловість. Найвища концентрація винокуріння відбувалася на Київщині, Харківщині та Поділлі. Швидкими темпами розвивалися також олійна, тютюнова та суконна галузі.

Піднесення фабрично-заводського виробництва сприяло появі  й розвитку промислового пролетаріату. Одним з найголовніших джерел формування робітничого класу було селянство, а також міські й сільські ремісники. Деякі з робочих ще були пов'язані із сільським господарством і наймалися на сезонну роботу. Але велике підприємство вимагало певної кваліфікації, та й чисельність зубожілих селян і ремісників дедалі зростала. Тому саме на підприємствах важкої та кам'яновугільної промисловості формувався промисловий пролетаріат. Наприкінці XIX ст. 60  65% пролетаріату Донбасу вже стали кадровими робітниками. Умови праці й життя робітників були дуже важкими. Тривалість робочого дня досягала 12 15, а іноді й 18 годин. Жіноча й дитяча праця оцінювалася нижче, їхня праця застосовувалася переважно в харчовій промисловості, зокрема в цукровій.

В умовах розладу кріпосницької системи та формування ринкової економіки промисловість і торгівля постійно відчували необхідність кредитів, задовольнити яку існуючі офіційні кредитно-банківські установи були неспроможні. Державний банк збільшував кредитування торговельно-промислових галузей. Особливо цей процес посилився у 90-ті рр., коли банк почав обслуговувати великих підприємців, головним чином власників цукрових заводів, винокурень та фірм, що вели торговельні операції з борошном. Це сприяло концентрації виробництва й торгівлі.

Крім Державного банку в руках уряду були два великих заклади іпотечного кредиту Селянський поземельний і Дворянський банки. Перший допомагав поміщикам вигідно продавати свої землі заможній верхівці села.

Дворянський банк надавав довгострокові позики поміщикам під заставу земель, причому постійно знижував розмір відсотків. Операції цих банків підтримували становище поміщиків і гальмували розвиток капіталістичних відносин у країні.

У 60-ті рр. почали виникати нові форми кредитних установ приватні акціонерні банки, міські комерційні банки, товариства взаємного кредиту, позичково-ощадні товариства та ін.

Крім зазначених, в Україні діяли міські та приватні земельні банки. Вони теж сприяли розвитку товарно-грошових відносин в регіоні. Через відсутність політичних кордонів між Україною та царською імперією перепон для обміну ресурсами не існувало.

Економіку царської Росії другої половини XIX ст. можна вважати ринковою, проте вплив центрального керівництва був дуже сильним, мабуть, найсильнішим, порівняно з іншими державами. Уряд політичними важелями регулював розвиток різних секторів економіки. Особливо це стосувалося зовнішньої торгівлі.

Так у 1868 р. уряд Росії збільшив тарифи на велику кількість імпортованих товарів. Структуру тарифів ретельно переглянули і докорінно змінили у 1891 р. Внаслідок цього було збільшено тарифи переважно на промислові товари.

Вплив такої політики особливо відчувався в Україні через її географічне положення та значення сільськогосподарського сектора в економіці. Збіжжя становило понад половину усього експорту України. Три чверті зерна йшло до інших країн, головним чином до Великобританії (морем) та Німеччини і Голландії (залізницею).

8.2. Економіка західноукраїнських земель

У ХІХ ст. сформувалася аграрна спеціалізація західноукраїнських земель: Галицьке Поділля стало районом розвиненого зернового господарства; тут же, особливо на Південному Поділлі та Покутті, зосереджувалися й посіви тютюну. Майже на всій території Східної Галичини й у сусідніх районах Буковини вирощували мак. Поширеною культурою ставала картопля. Значного розвитку дістали промислове садівництво й товарне тваринництво.

Зростання товарності сільського господарства було нерозривно пов'язане з розвитком внутрішнього ринку, хоча більшість селян вела ще напівнатуральне господарство. Певну роль в аграрних перетвореннях відігравали банки та численні кредитні товариства.

Відбулася соціальна диференціація селянства. Податки, аграрне перенаселення сприяли подальшому занепаду біднішого селянства. Значна його частина мусила шукати долю у чужих краях. Протягом 1890  1913 рр. із Західної України 700  800 тис. чол. емігрували до Канади, США, Австралії та Бразилії.

Отже, сільське господарство західноукраїнських земель залишалось екстенсивним, з малими капіталовкладеннями, недостатньою кількістю сільськогосподарської техніки, низькою продуктивністю праці.

Протягом першого пореформеного десятиріччя промисловість західноукраїнських земель не зазнала такого пожвавлення, як у центральних землях Австро-Угорської імперії. Цьому сприяла політика урядів Австрії та Угорщини, які здійснювали систему заходів, спрямованих на збереження за українськими землями статусу аграрно-сировинного придатка Австро-Угорщини. Підприємства, що були розташовані на Західній Україні, мусили сплачувати більш високі податки," митне законодавство примушувало людей купувати австрійські товари широкого вжитку за підвищеними цінами; значна кількість західноукраїнських банків залежала від австро-угорських; у найважливіших галузях промисловості домінував іноземний капітал, зокрема австро-німецький, угорський, англійський і французький. Український капітал був зосереджений у кількох об'єднаннях торговельно-промислового характеру.

У 60-ті на початку 70-х рр. у Західній Україні переважала дрібна промисловість. Рівень механізації був низький. Після прокладення залізниці від західних кордонів до Львова (1861 р.) галицька промисловість почала занепадати під тиском дешевих товарів з центральних регіонів імперії. Скляна, фаянсова, порцелянова, певною мірою шкіряна, текстильна і паперова промисловість не витримували конкуренції і скорочували виробництво. Добре розвинутою була харчова промисловість; продукція борошномельної, спиртогорілчаної, тютюнової галузей здебільшого йшла на експорт і давала значний прибуток. Найбільш розвинутою була хімічна промисловість. У 90-ті рр. почалось піднесення у буровугільній промисловості. Успіхів зазнали солеваріння та лісопильна промисловість у Східній Галичині. Найвідомішим підприємцем у лісопильній промисловості наприкінці 80-х рр. був барон Поппер фон Подгарн. Деякого розвитку набули також сірникове, паперове та поліграфічне виробництво.

Розвиток промисловості та внутрішнього ринку вимагав поліпшення шляхів сполучення. Але будівництво залізниць почалося у краї лише в 50-ті рр. й переслідувало головним чином стратегічні цілі.

Подальше посилення поділу праці, господарська спеціалізація регіонів сприяли розширенню торгівлі. Важливою формою торгових зв'язків були ярмарки й базари. Слід відзначити, що у цей період існували торгові зв'язки між Східною й Західною Україною та Росією.

В останні два десятиріччя XIX ст. на західноукраїнських землях почала розвиватися постачально-збутова кооперація. Найміцніші позиції завоювала створена в 1883 р. у Львові "Народна торгівля", яка мала більше десятка філій і кілька сотень крамниць у різних містах. Кооперативні організації руйнували патріархальну замкнутість селянських господарств, сприяли їх втягуванню, особливо заможніших, у товарно-грошові відносини.

Таким чином, незважаючи на феодальні пережитки, у пореформені часи на західноукраїнських землях товарно грошові відносини поступово ставали панівними у промисловості та сільському господарстві.

Срезневський Ізмаїл Іванович (1812-1880), професор Харківського і Петербурзького університетів, основні твори: «Досвід про суть і зміст теорії в науках політичних», «Вступне читання в курс статистики держав європейської системи освіти в їх сучасному стані», «Досвід про предмет і елементи статистики і політичної економії». И. И. Срезневський володів рідкісною ерудицією, йому властивий був живий інтерес до обширної області слов'янознавства, результатом чого були ряд наукових праць. Тільки у Харківський період його життя і діяльності опубліковано близько 70 наукових робіт. У лютому 1869 р. Срезневський був вибраний почесним членом Харківського університету.

Сокальський Іван Петрович (1829-1896), професор Харківського університету, економіст і статистик, початкову освіту здобув під керівництвом свого батька, професора політичної економії Харківського університету Петра Івановича (1796-1858).

І. П. Сокальський - прекрасний лектор і відмінний фахівець в області економічних наук. Але він прагне поповнювати свої знання. І в 1862 р. він отримує давно бажане трирічне відрядження за кордон: відвідує Англію, Ірландію, Францію, Голландію, Бельгію, Швейцарію, Італію. Він не тільки цікавиться постановкою викладання економічних наук, але знайомиться з різними сторонами суспільного і господарського життя, відвідує школи, наукові суспільства, гірничі заводи, фабрики, кредитні установи, докладно вивчає діяльність кооперативних установ. У Німеччині і Австрії він переважно відвідував університетські лекції.

Повернувшись до Харкова, він з новою енергією занурюється в учбову і наукову роботу. У 1866-1869 рр. крім політичної економії і статистики, він читає курси поліцейського, фінансового і торгового права. У 1872 р. у Київському університеті Св. Володимира захищає дисертацію на тему «Англо-саксонская сільська громада», і йому присвоєно ступінь доктора політичної економії і статистики.

З 1879 р. як голова установленої при статистичному комітеті комісії з дослідження кустарних промислів Харківської губернії робить ряд нових робіт, влаштовує виставку кустарних виробів Харківської губернії, розробляє для Всеросійської виставки в Москві «Нарис кустарних промислів у Харківській губернії». З 1882 р. по 1885 р. редагував щомісячний журнал губернського статистичного комітету «Статистичний листок», в якому більшість статей були написані ним же. У 1888 р. поклав початок новому виданню «Статистичні таблиці населення і промисловості у державах Європи і інших частинах світу». Крім того, під його редакцією було видано три томи праць Комісії з дослідження кустарних промислів у Харківській губернії. Останньою його роботою, як він сам визначав, лебединою піснею, був твір «Реформа на черзі», в якому він виступає прихильником системи біметалізму.

Міклашевський Іван Миколайович (1858 1901), професор кафедри політичної економії і статистики Харківського університету, був прихильником історичної школи політичної економії. Поступивши в

З його наукових робіт особливо високо була оцінена магістерська дисертація «До історії сільськогосподарського побуту Московської держави. Заселення і сільське господарство південної околиці Росії XVII століття», удостоєна Академією наук Уваровської премії.

І. Н. Міклашевський володів широкою енциклопедичною освітою, відрізнявся видатною працездатністю і помер на 43 році життя у період повного розквіту наукових сил, залишивши купи зібраних ним матеріалів для нового твору з історії землеробства у Московській державі.

Алексєєнко Михайло Мартинович (1848 1917), професор кафедри фінансового права Харківського університету, народився у Екатерінославі у купецькій сім'ї. У 1872 р. захистив у Харківському університеті дисертацію «Нарис наростання державного боргу Англії і Франції» на ступінь магістра фінансового права, а у 1873 р. призначений штатним доцентом тієї ж кафедри. У 1874 р. відряджався на два роки до Німеччини, Австрії і Франції з метою вивчення фінансових явищ і методів викладання у західних університетах. У 1879 р. захистив докторську дисертацію «Чинне законодавство про прямих пілотів», що отримала, вельми втішну оцінку професора, К. К. Гаттенбергера, який разом з професорами Г. М. Цехановецьким та І. П. Сокальським виступили офіційними опонентами. У цьому ж році Алексєєнко вибраний екстраординарним, а в 1880 р. : ординарним професором кафедри фінансового права. У 1895 році він отримав звання заслуженого професора. Читав лекції з російського фінансового права, російського державного права і державного  права європейських держав.

З 1907 р. він став членом III Державної Думи. У 1900 р. в Харківському університеті була установлена премія імені заслуженого професора М. М. Алексєєнко. Він автор ряду робіт з питань фінансів і кредиту. Окрім трьох дисертацій, їм опубліковані монографії з теорії податків. Результатом викладацької діяльності з'явився обширний літографований курс з фінансового права в об'ємі двох тисяч сторінок. Його роботи визнані серйозним внеском в науку. Як лектор він привертав в аудиторію завжди багато слухачів і користувався великою популярністю. Його перу належать праці: «Погляд на розвиток вчення про податок у економістів: А. Сміта, Ж. Б. Сея, Рікардо, Сисмонді і Д. С. Мілля» (Харків, 1870), «Організація державного господарювання» (Харків, 1870), «Державний кредит. Нарис наростання державного боргу Англії і Франції» (Харків, 1872), «Чинне законодавство про прямі податки» (Спб., 1879), «Про прибутковий податок» (Спб., 1885).

Михайло Iванович Туган – Барановський (1868 – 1919) У 1895 – приват-доцент Петербурзького університету, з 1913 – професор Петербурзького політехнічного інституту, з 1917 – міністр фінансів при Центральній раді України, з 1918 – директор Інституту економічної кон’юнктури, професор Київського університету Основні твори – “Вчення про граничну кориснiсть господарських благ як причину їхньої цiнностi”, “Російська фабрика в минулому і теперішньому”, “Промислові кризи. Нарис із соціальної історії Англії”, “Соціальні основи кооперації”.

Вважає помилковим в марксизмі різке протиставлення цінності і ціни, твердження про виняткову здатність праці створювати цінність. Здійснює спробу поєднання трудової теорії, теорії вартості з теорією граничної корисності в єдину теорію цінності. Для досягнення цієї мети виділяє наступні категорії: вартість – витрати заради отримання блага ( c + v); трудова вартість – частина вартості, виключно витрати праці (v); цінність – суб’єктивна оцінка блага з точки зору окремого суб’єкта і одночасно об’єктивна оцінка з точки зору суспільства (ціна).

Гранична корисність формує суб’єктивну сторону господарського процесу, визначає ступінь відповідності благ потребам споживача. Вартість складає об’єктивну оцінку витрат на здобування блага. Ці дві рівноправні, незалежні сили у створенні цінності поєднуються за допомогою ринку. Вартість виступає об’єктивним фактором, величина ж граничної корисності знаходиться в залежності від запасу блага. Отже, розширення або скорочення виробництва може збільшувати або зменшувати граничну корисність. Таким чином, гранична корисність благ є прямо пропорційною трудовим витратам праці.

Переглядає марксистську теорію формування доходів і намагається визначити взаємозв’язок між різними категоріями доходів як результат боротьби соціальних класів.

Туган – Барановський вважає, що заробітна плата формується під впливом двох факторів – економічного (зростання продуктивності праці) та соціального (дієвість профспілок). На базі зростання продуктивності суспільної праці, об’єктивну передумову якої складає НТП, відбувається зростання національного доходу і частки в ньому заробітної плати. Соціальний фактор визначає конкретний рівень, на якому встановлюється середня заробітна плата. Підвищення заробітної плати впливає на зростання продуктивності праці, забезпечуючи повну солідарність робітників і підприємців.

Прибуток  суто соціальне явище, яке формується за допомогою праці та капіталу. “У реальному капіталістичному суспільстві обидві складові частини капіталу однаковою мірою необхідні для утворення прибутку, і з чисто об’єктивної точки зору немає ніяких підстав ставити робітника чи капітал (засоби виробництва) вище або нижче”.

Рента – результат природних стійких відмінностей у продуктивності праці в різних пунктах виробництва. Визнає три джерела ренти: відмінність земельних ділянок за місцем їхнього розташування; дія закону спадаючої продуктивності землеробської праці; відмінність земельних ділянок за родючістю.

Продовжує розробку теоретичних положень марксизму щодо виведення динаміки капіталістичної економіки з постійних потрясінь, викликаних непропорційним накопиченням в економіці. Але свою теорію визнає не лише теорією криз, але й кон’юнктури. Доводить за допомогою власних схем відтворення, в яких відмовляється як від поділу суспільного виробництва на I i II підрозділи, так і від органічної будови капіталу, що циклічні коливання в економіці пов’язані з диспропорціями в розвитку інвестицій і збережень, перш за все, у галузях, що виробляють засоби виробництва.

8.3. Підприємництво та комерційні інститути в Україні. Еволюція ринкової економічної теорії

Кінець XIX ст. відзначився піднесенням промислового розвитку Російської імперії, в тому числі й України. У цей час закінчувався промисловий переворот. Збільшення числа нових підприємств супроводжувалося посиленням концентрації виробництва, наростанням промислового та банківського капіталу і утворенням фінансового капіталу, виникненням численних монополістичних об'єднань.

Перші монополістичні об'єднання виникли наприкінці XIX ст. Одним з таких об'єднань був цукровий синдикат (1887 р.). На початку XX ст. виник ряд нових монополій. У 1903 р. було засновано монополістичне об'єднання "Продаруд" (для продажу руди). Тоді ж приблизно виник "Продвагон". Велику роль у розвитку монополістичного капіталу в промисловості України відіграв вугільний синдикат Донбасу "Продвугілля", створений у 1904 р. Таким чином, металургійна, кам’яновугільна, цукрова й інші галузі промисловості на початку XX ст. вже були синдиковані.

Велику роль у виникненні й розвитку монополій відіграли акціонерні товариства. У 1905 р. в Україні вже не було жодного великого металургійного заводу, який не входив би в акціонерну компанію.

Ринкові відносини та ринкова економіка у Росії, як і світова економіка, розвивалися нерівномірно, циклічно: періоди піднесення змінювалися кризами, депресіями та ін. У нашій країні ознаки промислової кризи з'явилися наприкінці 90-х рр., а найбільш виразних форм вона набула у 1900—1903 рр. В Україні криза охопила важку промисловість, зокрема металургійну та кам'яновугільну. Швидко знижувалися ціни на залізо, чавун, вугілля. Багато підприємств, особливо металургійних і гірничорудних, припинили роботу. Криза охопила й легку промисловість, деякою мірою навіть цукрову.

Уряд надавав велику допомогу підприємцям. Державний банк кредитував металургійні заводи, купував облігації промислових підприємств, а також вживав інших заходів, щоб запобігти їхньому банкрутству.

Криза 1900 1903 рр. і пізніша депресія, що тривала до кінця 1909 р., змінились промисловим піднесенням 1910 1913 рр. якому сприяв ряд факторів. Це був час порівняно високих урожаїв і сприятливої кон'юнктури на міжнародному ринку, де ціни на хліб зросли не менш як на 30–40 %. Збільшення доходів поміщиків та сільської буржуазії підвищило попит на різну промислову продукцію. Крім того, уряд, розпочавши підготовку до війни, вкладав капітали у будівництво воєнних заводів і шляхів сполучення. Зростання попиту на промислові вироби стимулювало розвиток основи металургії залізорудної промисловості.

Збільшення попиту на паливо і кокс у зв'язку з розвитком промисловості й посиленням залізничного будівництва зумовило розвиток кам'яновугільної промисловості, насамперед у Донбасі.

Господарству України на початку XX ст. належало особливе місце в економіці імперії. Україна давала основну масу продукції видобувної та металургійної промисловості, а також цукру і товарного зерна. Україна для всієї імперії була постачальницею кам'яного вугілля, металу й металевих виробів, сільськогосподарських машин, тютюну та ін.

Безпосереднім результатом однобічного зернового напрямку сільського господарства для України було, зокрема, те, що вона довозила з інших районів імперії такі продукти сільського господарства, як льон, коноплю, частково  картоплю.

Незважаючи на успіхи землеробства, Україна залишилася краєм з відсталим сільським господарством. Передусім про це свідчила наявність великої кількості середньовічних знарядь праці. Удосконалені знаряддя та складні машини мали тільки поміщики й заможні селяни. Головною системою землеробства, як і раніше, було трипілля, а в степовій частині ще зберігався й переліг.

Однобічний зерновий напрямок сільського господарства при відсталій техніці призводив до виснаження ґрунту й зниження родючості землі. До цього треба додати ще й переважну частку ярових культур в структурі товарної продукції.

На початку XX ст. посилилася спеціалізація окремих районів, що намітилася ще в попередній період: район капіталістичного зернового господарства, яким, насамперед, була Степова Україна, і район капіталістичного цукробурякового виробництва. У Степовій Україні поміщики й сільські підприємці намагалися щороку розширювати посіви зернових, а на Правобережжі (частково й на Лівобережжі) технічних культур: цукрових буряків, картоплі, тютюну.

Що ж до Полісся Волині й Чернігівщини, то це був найвідсталіший район, тут не створювали великих промислових підприємств. Полісся було також районом тютюнових плантацій (Чернігівщина) і картоплі. На відміну від Степової України й Правобережжя, у цій місцевості переважали дрібні поміщики, які вели господарство, як і раніше, шляхом відробітку.

На початку XX ст. головним залишалося селянське питання. Восени 1906 р. у селянській політиці царизму відбувся черговий переворот. Указом від 9 листопада 1906 р. про вільний вихід із селянської громади розпочався наступ уряду на громаду з метою якнайскорішого її скасування і переведення селян на хутори, тобто утверджувався фермерський напрям розвитку сільського господарства.

Економічна доцільність цієї реформи не викликала сумніву, її назвали столипінською, хоча її основні положення розроблялися задовго до прем'єр-міністра П. А. Столипіна, представника давнього дворянського роду Росії. Реформа проводилася, щоб розв'язати проблеми, які виникли ще у 1861 р. Розселити селян по хуторах і невеликих селищах було необхідно через економічні й політичні міркування. Події революції 1905 – 1907 рр. показали, що селяни не поважали ні своєї, ні чужої власності, вони діяли згуртовано, але безвідповідально і були здатні на непередбачені вчинки.

Реформа мала створити умови для формування стабільного внутрішнього ринку промислових товарів, збільшення експорту збіжжя і виплати за його рахунок величезного зовнішнього боргу.

Столипінська аграрна реформа передбачала: руйнування громади і закріплення за господарем належної йому частки як особистої приватної власності; надання кредитної допомоги селянам через Селянський поземельний банк; переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Але реформа від самого початку була задумана невдало. Столипін поспішав, підганяв економічні процеси поліцейським втручанням. Громадівці повинні були перерозподіляти землю за бажанням хоча б одного з них, до того ж щорічно. Це означало часте пересування всіх смуг, повну неможливість спокійно хазяйнувати і внаслідок цього ворожнечу між громадівцями та хуторянами. Крім того, хутірський устрій не був придатний для всіх регіонів країни. Хутірське господарство, автономне за своєю суттю, можливе лише там, де худоба забезпечена водою на березі річки, ставка, за наявності колодязя. Але ж рілля Степової та Південної України посушлива і маловодна.

Столипінська аграрна реформа збільшила масштаби переселення з українських земель. Протягом 1906 1912 рр. з цієї території виїхало близько 1 млн осіб. Багато селян повернулося назад унаслідок поганої організації  переселенської кампанії. У 1911 р. в Україну повернулося 68,5% переселенців. У 1914 р. в Сибіру й на Далекому Сході проживало 2 млн. українців.

Природно, що у період проведення столипінської аграрної реформи відбувалося посилення попиту з боку селянства, особливо заможного, на продукцію сільськогосподарського машинобудування. Індивідуалізація селянського землеволодіння сприяла прагненням селян до вдосконалення культури землеробства. За умов дрібного селянського господарства підприємства сільськогосподарського машинобудування орієнтувалися головним чином на випуск простого інвентарю.

Здійснення аграрних перетворень, а саме: закріплення землі за селянами в приватну власність та поступове зменшення поміщицького землеволодіння призвели до того, що селянські господарства, разом з поміщицькими, почали все більше втягуватись у процеси виробництва сировини для харчової та переробної галузей виробництва. Це торкнулося не тільки заможних, але й середняцьких та бідняцьких селянських господарств. Закупівлею зерна та цукросировини у селян займалися торговельні агенти. Крім того, у Правобережній Україні поміщики часто відкривали або вже мали свої переробні підприємства.

Найпотужнішою у згаданому регіоні була цукрова промисловість. Україна давала три чверті цукру, який постачався на внутрішній ринок Російської імперії. Цукрова промисловість належала до тих галузей, які були найбільш захищеними від іноземної конкуренції особливо високим митом. Цукрозаводчики мали можливість отримувати великі кредити від Державного банку.

Розвиток пивоварної промисловості мав тісний зв'язок з вирощуванням хмелю, який у ті роки набував усе більшого поширення у заможних селянських господарствах:

Період столипінської аграрної реформи був позначений швидким розвитком маслоробної промисловості. Селяни-хуторяни та відрубники заводили молочні господарства, їхня продукція користувалася зростаючим попитом на внутрішньому та зовнішньому ринках, була предметом повсякденного споживання населення міст і сіл.

В Україні поширювалося вирощування тютюну (на Правобережжі у Волинській та Подільській губерніях). Тютюнові плантації були вигідними для селянських господарств, особливо малоземельних, тому що давали можливість з невеликої ділянки отримувати високий прибуток (у 6 7 разів більший, ніж від вирощування зернових). Тютюнове виробництво регламентувалося акцизним статутом, згідно з яким скуповування сировини зосереджувалося в руках небагатьох фабрикантів, що було не на користь її постачальникам.

В Україні, яка була головним центром сільськогосподарського машинобудування Російської імперії на початку XX ст., монополізація галузі призвела до утворення акціонерних товариств.

Заводи сільгоспмашинобудування, будівельних матеріалів, харчової та переробної промисловості були споживачами продукції металургійної та металообробної промисловості, яка у період реалізації столипінської аграрної реформи також відчутно збільшила обсяги виробництва.

У підсумку необхідно виділити такі основні моменти щодо розвитку промисловості України за часів столипінської аграрної реформи:

1) значне збільшення обсягів виробництва у тих галузях, які мали прямий або опосередкований зв'язок з аграрними перетвореннями;

2) подальша монополізація цих галузей, акціонування підприємств;

3) першочергове виробництво промислової продукції для задоволення зростаючих потреб внутрішнього ринку, звідси стабільність та перспективи подальшого розвитку промисловості;

4) поштовх для виробництва у тих галузях, які були слабо розвиненими до реформи (промисловість будівельних матеріалів), що було пов'язано з переходом до хуторянсько-відрубної системи господарювання.

Велика частина земель у Західній Україні, як і раніше, була власністю поміщиків.

Але зросла кількість так званих "капіталістичних економік". В умовах масового незадоволення селянства уряд став на шлях підтримки цих економік і збільшення їх кількості. У 1905 р. в Галичині і в 1909 р. на Буковині було видано закон про "рентові загороди". Суть цих законів сприяння селянським господарствам фермерського типу. Держава підтримувала такі господарства пільговими кредитами тощо. У Закарпатті було проведено так звану верховинську акцію: держава орендувала у поміщиків землю й здавала її в суборенду заможним селянам.

Початок XX ст. позначився подальшим розвитком фабрично-заводської промисловості в Східній Галичині. У цей час сформувалися основні галузі фабрично-заводської промисловості та визначилися напрямки її функціонування. Одним з факторів цього був приплив іноземного капіталу в економіку краю. Австрійський фінансовий капітал, оскільки Австрія не мала зовнішніх колоній, поспішив більш інтенсивно експлуатувати внутрішні території, багаті на сировину й дешеву робочу силу.

Іноземні капітали вкладалися саме в ті галузі промисловості, експлуатація яких гарантувала більші прибутки, ніж у західних провінціях. Отже, одні галузі промисловості розвивалися швидше, інше повільніше. Найшвидше розвивалася гірничодобувна промисловість. З 90-х рр. почався новий період в історії цієї галузі промисловості, зокрема нафтової. Старі шахти-криниці були остаточно ліквідовані. Зросла кількість кадрових робітників. Відбувся переворот у технічному устаткуванні. Нафтова промисловість Прикарпаття була цілком, в руках іноземного капіталу. У травні 1912 р. німецькі та англійські фірми об'єдналися в один великий концерн. Цей концерн зосередив у своїх руках 1/3 видобутку нафти Бориславсько-Тустановицького басейну, володів усіма нафтопроводами цього басейну і чотирма (із семи) великими нафтоперегінними заводами. У 1913 р. почалася експансія французького капіталу.

Досить розвиненою була деревообробна промисловість. Галичина стала одним з основних експортерів лісу на європейські ринки.

Певного розвитку набули металообробна й машинобудівна галузі, де підприємства виготовляли залізничні й трамвайні вагони, парокотлове й насосне устаткування, сільськогосподарські машини тощо. Невелика частина продукції йшла за кордон.

Але разом з тим у Східній Галичині не було складного машинобудування. Навіть ремонт деяких складних машин здійснювався в Німеччині. Хімічна промисловість була представлена здебільшого нафтопереробними заводами. Ще в кінці XIX ст. в Галичині існувало кілька паперових фабрик.

Певне значення для економічного розвитку Галичини мало будівництво електростанцій у повітових містах і великої електростанції у Львові

Таким чином, промисловість Східної Галичини зробила певний крок уперед, але розвиток її був однобічний. До останніх днів існування Австро-Угорщини Східна Галичина залишалася внутрішньою колонією, ринком збуту й аграрним сировинним придатком фабричної промисловості центральних провінцій імперії.

За роки війни зросла концентрація промисловості, посилились позиції монополій, роль державно-монополістичного капіталізму. Збільшилася також залежність країни від іноземного капіталу. Зросли борги держави іноземним банкірам.

Російська імперія переносила війну важко. В економіці відбувалося скорочення товарообміну на внутрішньому ринку. Це було викликане підвищенням рівня військового виробництва, що знизило обсяг випуску в цивільному секторі виробництва, в тому числі і в сільськогосподарському. До того ж шалена інфляція зробила невигідним продаж хліба, бо селянин бажав отримати "натурою" предмети промислового виробництва, а це було вкрай важко, тому що промисловість фактично працювала на війну. Швидко скоротилися товарообмін та обсяг виробництва, зменшилися посівні площі, в промислових центрах посилилася загроза голоду. Наприклад, у 1916 р. порівняно з 1913 р. посівні площі на Україні під хліб та картоплю скоротилися на 77%. Скорочення товарообміну було пов'язане також з поганою роботою транспорту, який все частіше залучався до забезпечення фронту. Зростали ціни, широкого розмаху набула спекуляція.

В умовах воєнного часу неминуче виникли реквізиції, тобто вилучення хліба у селянства позаекономічними заходами за твердими цінами, як це зробив царський уряд 27 серпня 1914 р. Тоді ж зросла кількість державних органів з функціями вилучення продовольства. Серед них Особлива Нарада з продовольства (1915), хлібармія міністерства хліборобства імперії.

Тимчасовий уряд, який теж став заручником кризових явищ, продовжив політику попередників. 25 березня 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв постанову про хлібну монополію, за якою хліб врожаю 1916 та 1917 рр. переходив у розпорядження держави, крім необхідних запасів для господарських потреб та сівби.

Відповідні проблеми були у Центральної Ради, особливо коли Третій універсал оголосив про утворення УНР. Генеральний секретар продовольчих справ М. Ковалевський звернувся згодом до громадян України з наказом заборонити приватну торгівлю, оголосити хліб власністю УНР, а не приватних осіб, зробити відповідні кроки до зміцнення державної монополії на хліб. Вживалися також інші заходи подібного характеру.

Повалення Центральної Ради та встановлення австро-німецької окупації призвели до ускладнення взаємин між містом і селом через натуралізацію та "надзвичайщину". Мова йшла вже про продовольчу розкладку, відкриті експропріації з допомогою військової сили. Продовольча справа в Україні була в руках австро-німецького командування (протягом 1918 р.), яке проводило справжній терор серед українського сільського населення.

У цей час стають відомими роботи Орженського Романа Михайловича (1863 1923)  видний економіст і статистик, народився у Житомирі, у польській сім'ї. Працював в державних установах Одеси, а за сумісництвом в університеті і комерційній школі. У 1910 р. очолював оцінний-статистичне бюро Ярославського губернського земства. У 1912 р. захистив докторську дисертацію в Петербурзькому університеті. Під час першої світової війни і революції працював в державних установах Петрограду і Москви. У 1919 р. переїздить до Києва, де працює в Українській Академії наук і викладає у вузах міста. Обирається членом УАН і очолює її соціально-економічний відділ; організував дослідження бюджетів, кон'юнктури народного господарства, руху ринкових цін. З 1920 р. Р. М. Орженський досліджував проблеми вартості, методології політичної економії, розвивав суб'єктивно-психологічний напрям економічних досліджень, підтримував критику австрійською школою трудової теорії вартості класиків, обгрунтовував методологічні принципи психологічного напряму. У роботі «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) він ставить завдання популяризації ідей австрійської школи. Викладаючи теорію цінності Карла Менгера, він підтримує його головні висновки, направлені проти трудової теорії вартості, особливо теорії вартості Маркса. У магістерській дисертації він виступає з обґрунтуванням загальних методологічних принципів психологічного напряму. Високо оцінюючи теоретичні розробки австрійської школи, він вводить в науковий оборот разом з категорією «суб'єктивної цінності» і таку, як «об'єктивна суспільна цінність». У своїх роботах він детально висловлює зміст маржіналізму, дає власне обґрунтування висунутих австрійською школою положень і розвиває їх у нових умовах.

Певний вплив на його погляди зробила і соціальна школа політичної економії. Орженський доповнює суб'єктивно-психологічне визначення цінності такими поняттями, як історичний характер формування потреб, їх залежність від обмеженості благ тощо. У статистиці він розробляв математичні методи кількісного вимірювання масових суспільних явищ.

В цей же час стають відомими роботи Євгена Євгеновича Слуцького (1880 – 1948) економіста, статистика, професора Київського комерційного інституту, наукового співробітника Кон’юнктурного інституту у Москві. Основний твір – “До теорії збалансованого бюджету споживача”. Увів в економічний аналіз власну концепцію граничної корисності. На його думку, корисність будь-якого сполучення благ є величиною, що має властивість приймати тим більше значення, чим більшою мірою дане сполучення є переважаючим для індивіда. Під переважаючою комбінацією благ розумів таку, коли споживач переходить від набору блага А до набору блага В. Якщо такий перехід не здійснюється, то набори А і В мають однакову корисність.

Доводить, що стан рівноваги бюджету індивіда має місце тоді, коли корисність бюджету споживача має однакову або найбільшу величину серед усіх наближених до нього станів. Проаналізував умови стійкості рівноваги бюджету споживача.

Дослідив ситуацію, коли збільшення ціни товару відбувається разом із збільшенням доходу і назвав її “компенсованою зміною ціни”. Вивів формули встановлення кількісної залежності попиту на одне благо від ціни іншого, що в подальшому було названо Дж. Хіксом ефектом заміни та доходу.

Таким чином, аналіз економічних явищ в Україні у 1914 1918 рр. дозволяє говорити про формування й накопичення протягом цього періоду досвіду проведення державної монополії на хліб та продовольство, практичного досвіду вживання позаекономічних і диктаторських засобів тиску на селянство. Ці процеси натуралізації господарських відносин зумовили направленість і характер перших перетворень радянської влади в Україні у 1919 р.

Особливість економіки України полягала в тому, що тут капіталізм був більш розвинутий як у промисловості, так і в сільському господарстві. Що ж до монополістичних об'єднань, то майже всі вони були організаціями не місцевого, а загальноімперського значення. Царська імперія, так як і Австро-Угорщина, мала ринкову економіку. Мотивом економічних рішень приватних підприємців був прибуток. Якщо регіон мав гарні перспективи для прибутку, цю нагоду використовували місцеві чи закордонні підприємці, і економіка регіону починала розвиватися. Царський уряд міг частково сприяти цьому процесові чи ускладнювати його, надаючи чи не надаючи підприємцям фонди, субсидії або замовлення.

Найважливішою допомогою уряду було створення інфраструктури, особливо залізничних шляхів.

До особливостей державної економічної політики щодо України у XIX та XX ст. можна віднести: пріоритет геополітичного чинника над національним; ставлення до економіки регіону як до інтегрованої з економікою метрополії і підпорядкованої імперським політичним інтересам; наявність певних нюансів та відмінностей у державній економічній політиці Росії та Австро-Угорщини, а пізніше СРСР та Польщі, до складу яких входили українські землі; на відміну від царського та цісарського урядів, втручання яких в економіку українських регіонів було спорадичним і обмежувалося окремими секторами, радянський уряд запровадив наскрізне центральне планування.


Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації

(перша половина ХХ ст.)

9.1. Економічні наслідки першої світової війни

Перша світова війна спричинила істотний вплив на економіку провідних капіталістичних країн. Німеччина вийшла з війни украй ослабленою, її спроба перейти до «нового» економічного, соціального і політичного порядку зажадала від німецького народу непоправної жертви – 11% населення. Німеччина втратила половину національного багатства, практично всі колонії, найважливіші промислові райони, на які припадало 75% здобичі руді і цинку, 20% вугілля, 20% виплавки чавуну. Положення ускладнювалося необхідністю виплати репарацій країнам, що перемогли, галопуючою інфляцією.

Англія і Франція, хоч і були країнами-переможницями, опинилися у серйозній фінансовій залежності від США, втратили капітали і ринки збуту, зазнали значних людських втрат. Англія позбулася значної частини військового і торгового флоту, не зуміла зберегти свої позиції на Сході і в Латинській Америці. Придбання цих країн виражалися в грошових виплатах з боку Німеччини, привласненні частини її колоніальних володінь.

Японія за роки війни укріпила економіку. Під час війни головні галузі промисловості – текстильна і важка – відчували підйом. Проте вона втратила ринки в Південно-Східній Азії.

США вийшли з війни, зміцнивши свої позиції як лідера світового господарства. Вони були головним постачальником озброєння і боєприпасів, продовольства, сировини, промислових товарів воюючим країнам. Американський експорт за період 1914 – 1919 рр. зріс більш ніж в три рази – з 2,4 млрд. до 7,9 млрд. дол. Війна була «великим бізнесом» для підприємців. Їх прибуток за ці роки досяг майже 35 млрд. дол. Завдяки масованому експорту США зосередила в своїх руках половину світового золотого запасу, ставши головним експортером капіталів.

Під час війни і в післявоєнний період посилився взаємозв'язок і взаємозалежність центрів світового капіталістичного господарства, Англія і Франція виявилися прив'язаними до США значними боргами. Японія, Англія, США мали суперечливі інтереси на ринках Південно-Східної Азії.

У цих умовах будь-які прояви нестабільності в одному з центрів світового господарства приводили до збоїв всієї системи. Яскравим прикладом цього була світова економічна криза 1929 – 1933 рр., що вибухнула в США, яка незабаром охопила все світове господарство. Криза показала, що капіталізм вільної конкуренції втратив здібність до саморегулювання. Тому необхідна радикальна перебудова економічної системи, включення в неї певного регулюючого механізму.

У всіх країнах під час кризи йшов напружений пошук шляхів виходу з ситуації, що склалася. Були створені різні моделі регульованого капіталізму: від моделі ліберально-реформістської в США до тоталітарної в Німеччині, Італії, Японії.

Після короткочасного спаду 1920 – 1921 рр., викликаного конверсією промисловості, в США почався бурхливий економічний підйом, що продовжувався з 1924 до 1929 рр.

Його головною передумовою була широка модернізація промисловості, що включала впровадження останніх досягнень науково-технічного прогресу, наукових методів організації виробництва. Фінансовою базою цього процесу були скромні прибутки американських корпорацій, що експортували капітали і товари в європейські та інші країни. З 1923 по 1929 р. їх чистий прибуток складав більше 50 млрд. дол.

Найактивніше підйом відбувався в галузях, пов'язаних з науково-технічним прогресом. Основою господарського комплексу, що формувався, були автомобільна промисловість і приблизно десять галузей, тісно пов'язаних з нею: алюмінієва, сталеливарна, нафтохімічна, електротехнічна, хімічна, скляна, гумова та ін., а також нові види промислового виробництва: радіотехнічне, авіаційне та ін. Всі вони працювали як на споживчий, так і на ринок засобів виробництва.

Символом процвітання США став автомобіль. Компаніями «Форд», «Дженерал моторз», «Крайслер» випускалося 3/4 світового виробництва автомобілів. Вони збільшили їх випуск 1921 по 1929 р. більш ніж в три рази - з 1,5 млн. до 4,8 млн. штук. Головними кількісними показниками підйому були зростання промислового виробництва на 23%, продуктивності праці і заробітної плати на 43%.

Якісні показники підйому виражалися в підвищенні добробуту, особливо кваліфікованих робітників, людей, що займалися дрібним і середнім бізнесом. Середній клас складав 60% населення країни. До кінця 20-х років питома вага заробітної плати в національному доході займала 80%. Частка фонду споживання у валовому національному продукті досягла тих же 80%. У структурі особистого споживання 40% припадало на оплату різних послуг, з яких 1/8 витрачалася на придбання товарів тривалого користування.

У цей період споживчий ринок був насичений товарами масового попиту. Майже кожна сім'я мала радіоприймач, холодильник, пральну машину, іншу побутову техніку. Для сімей представників середніх класів були доступні і легкові автомобілі.

За роки економічного підйому в США був досягнутий рівень масового виробництва товарів і послуг. Американська економіка зробила величезний ривок, залишивши позаду  решту світу. До цих пір американські політики і вчені оцінюють ті роки як період найвищого процвітання країни за всю її історію.

У зв'язку з цим сформувалася концепція американського типу цивілізації, основні положення якої полягали в затвердженні національної переваги, необмежених можливостей, зокрема бізнесу, заснованого на індивідуалізмі, вільній конкуренції, запереченні державного втручання в економіку. Засновник класичної економічній теорії А. Сміт, що відстоював позиції економічного лібералізму, став мало не національним героєм країни.

На тлі загального економічного підйому ряд галузей зазнавали серйозні труднощі, багато ринків було перенасичено, суспільство споживання, що формувалося, відторгало продукцію суднобудування, вугільної, текстильної, швейної промисловості. У важкому положенні знаходилося сільське господарство. Ці обставини стали причиною наростаючої незбалансованості між виробництвом і споживанням. Необхідно було почати перебудову тих, що не відчували підйом секторів економіки. Застій виробництва розглядався як тимчасове явище, процвітання здавалося вічним. Президент Г. Гувер в березні 1929 р. обіцяв всім верствам суспільства процвітання: «курча в кожній каструлі і дві машини в кожному гаражі».

Проте дійсність найжорстокішим чином спростувала оптимістичні прогнози. Паніка на Нью-Йоркській фондовій біржі 24 жовтня 1929 р. була подібна до грому серед ясного неба. Загальні втрати були величезними. Курси акцій провідних компаній в 1929-1932 рр. катастрофічно впали. Ціни на акції «Дженерал моторз» знизилися в 80 разів, «Нью-Йорк сентрал» – в 51 раз, «Радіокорпорейшн» – в 33 рази, Крайслер» – в 27 разів, «Юнайтед Стіл» – в 17 разів і т.п. Загальна ціна акцій, що котирувалися на біржі, за роки кризи зменшилася в 4,5 разів.

Біржова паніка була викликана хвилею масового продажу акцій. У 20-і роки біржова спекуляція базувалася на кредитних засобах. Покупці акцій в широких масштабах користувалися позиками комерційних банків та інших спеціалізованих установ. Коли курси акцій, відірвавшись від номіналу, почали йти вниз, кредитори зажадали повернення позик, Спекулянти з метою отримання необхідних коштів почали продавати акції, прискорюючи цим їх падіння.

Обвал курсів цінних паперів на Нью-Йоркській біржі викликав паніку і аналогічні явища у всіх країнах Заходу. Гігантська хвиля фінансово-економічних потрясінь прокотилася по всьому західному світу. Криза набула всеосяжного характеру. Проте найбільші потрясіння припали на долю США.

Країна вступила в смугу краху фінансової і кредитної системи, який виражався в масовій хвилі банкрутств. За 1929 – 1933 рр. розорилося 135 тис. торгових, промислових і фінансових фірм, 5760 банків. Збитки корпорацій тільки в 1932 р. склали 3,2 млрд. дол. Федеральна резервна система зайняла пасивну позицію, залишивши без фінансової підтримки комерційні банки. Наслідком кредитної кризи була відмова від золотого стандарту. В результаті девальвації курс долара знизився з січня по грудень 1933 р. на 36%.

Практично у всіх галузях промисловості спостерігалося падіння виробництва. В результаті погіршення економічного стану в країні скоротилися капіталовкладення у виробництво, що у великій мірі вплинуло на зниження його обсягів. Промислове виробництво в цілому скоротилося майже наполовину – на 46,2%. Випуск автомобілів зменшився на 80%, виплавка чавуну – на 79%, стали – на 76%.

Промислова криза перепліталася з аграрною. Збір пшениці впав до 1934 р. на 36%, кукурудзи – на 45%. Ціни на сільськогосподарські продукти знизилися на 58%, а більше 40% фермерських доходів йшло на погашення заборгованості і податки. Для запобігання падінню цін і скорочення пропозиції продуктів на ринку їх знищували - пшеницю спалювали в топках потягів і пароплавів, молоко виливали у водоймища, картопляні і бавовняні поля заливали гасом і заорювали.

За роки кризи розорилися і були піддані примусовому розпродажу за несплату боргів і податків близько 1 млн. фермерських господарств, тобто 18% загального числа. В результаті фермери позбавлялися власності на землю. Тисячі розорених фермерських сімей вимушені були покидати рідні місця і поповнювати ряди численної армії безробітних в містах. Число переселенців тільки в 1930-1931 рр. склало 3808 тис. чоловік.

Обороти зовнішньої торгівлі скоротилися в 3,1 рази, внутрішньої – в 2 рази. Національний дохід зменшився приблизно в 1,5 рази. Країна була відкинута до рівня 1911 р.

Неминучими супутниками кризи були соціальні потрясіння. Падіння курсу акції торкнулося від 15 до 25 млн. чоловік. Охоплені панікою люди прагнули обміняти банкноти на золото. Заробітна плата знизилася більш ніж удвічі.

В кінці 1933 р. кількість безробітних в США досягла 17 млн. чоловік. З урахуванням членів сімей вони склали майже половину всього населення. Тяжке положення безробітних посилювалося відсутністю соціальної допомоги. Багато хто позбувся житла, виникли збудовані з ящиків і будівельних відходів «гуверовські містечка» – поселення безробітних на околицях міст. Тільки у Н