5680

Релігієзнавство. Курс лекцій. Релігія та суспільство

Конспект

Религиоведение и мифология

Лекція 1. Релігія та суспільство Поняття та сутність релігії: а) богословсько-теологічне дослідження релігії б) філософський аналіз релігії в) наукові теорії дослідження релігії. Виникнення релігії: а) формування релігійних уявле...

Украинкский

2012-12-17

85.25 KB

35 чел.

Лекція 1. Релігія та суспільство

  1.  Поняття та сутність релігії:

а) богословсько-теологічне дослідження релігії;

б) філософський аналіз релігії;

в) наукові  теорії дослідження релігії.

  1.  Виникнення релігії:

а) формування релігійних уявлень;

б) соціальні, гносеологічні, онтологічні та психологічні чинники релігії;

в) основні теорії походження релігії.

  1.  Основні структурні елементи релігії:

а) релігійна свідомість;

б) релігійний культ;

в) релігійні організації.

  1.  Функції релігії.
  2.  Поняття та сутність релігії

Термін “релігія” як означення відношення “людина-Бог” був запроваджений у ХV – ХVІ ст. Тоді його вживали тільки в теїстичному значенні, без урахування усіх особливостей феномену, який він позначав. Осмислений погляд на релігію як особливий феномен був започаткований філософією Нового часу, в чому найбільша заслуга німецьких філософів Фрідріха-Іммануіла Канта (1724–1804), Ернеста-Даніеля Шлейєрмахера (1768–1834), Фрідріха Енгельса (1820–1895), Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770–1831), Людвіга-Андреаса Фейєрбаха (1804–1872), Карла Маркса (1818–1883), французького філософа Огюста Конта (1798–1857), англійських філософів Девіда Юма (1711–1776), Герберта Спенсера (1820–1903) та інші.

Походить термін “релігія” з латини (religeo – набожність), охоплюючи своїм змістом благочестя, святиню, предмет, що співвідноситься у житті людини з абсолютним, вищим, надлюдським – Богом, Божеством. Кожна релігія по-своєму іменує цю Вищу Силу.

Релігія – духовний феномен, що постає як форма самовизначення людини у світі, виражає її віру в надприродне Начало – джерело буття всього існуючого, є засобом спілкування з ним, входження в його світ, причетності до нього.

Поняття “релігія” безпосередньо пов’язане з поняттям “Бог”. Релігії без уявлення про Бога не існує. Бог є началом і сенсом кожної релігії.

Бог, за релігійними уявленнями, є передусім Абсолютом, вищим над людськими, природними силами, здібностями, якостями та відносинами. Він розглядається як творець світу, хоч і не належить до нього. Бог є трансцендентним (потойбічним), тобто він перебуває поза межами конкретного іманентного (замкненого) кола свідомості.

Бог – верховна надприродна сутність, яка, згідно з різними релігійними вченнями, наділена вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогутністю, є творцем світу, зумовлюючи все, що відбувається в ньому.

Існують такі концепції релігії:

1.теологічні;

  1.  філософські;
  2.  соціологічні;
  3.  біологічні;
  4.  психологічні;
  5.  етнологічні.

Вони тісно взаємодіють між собою, користуючись дослідницьким інструментарієм одна одної, взаємозбагачуючись і взаємо коригуючись.

Богословсько-теологічні концепції. Теологія (teos – Бог, logos – вчення) – вчення про Бога і богослов’я – наука про уславлення Бога є історично першими формами вчення про релігію. Вони сформувалися внаслідок намагання пояснити, зрозуміти релігію “зсередини”; зробити доступними для віруючих загальні положення певної релігії, образи, втілені у священних книгах, догматичні формули. До них належать:

  1.  догматика – системний виклад положень, які згідно з конкретною релігією вважаються істинними;
  2.  екзегетика – (грец. ezegeomai – витлумачую, пояснюю) – тлумачення біблійних текстів;
  3.  каноніка – теорія церковного права та інші.

Теологія безпосередньо пов’язана з конкретним віросповіданням, вивчає релігію, різні форми релігійного життя з погляду їх практичного використання.

Богословсько-теологічний підхід до релігії – це погляд на неї зсередини, з позиції самої релігії, відповідного релігійного досвіду. Основою його є релігійна віра. Збагнути релігію може тільки релігійна людина, а невіруючим релігія недоступна. Віруючим властивий особливий вид духовного пізнання – релігійний досвід – переживання пов’язані з відчуттям присутності у житті Вищого начала. Реалізується він на основі визнання абсолютності релігійного віровчення.

Головне в богословсько-теологічному підході – обґрунтування та захист релігійного віровчення, визнання вічної цінності релігії для кожної людини і людства загалом.

Філософський аналіз релігії. Філософія прагне з’ясувати загальні принципи та закономірності релігії, пізнати їх сутність. Вона сповідує критичний підхід до всього, у тому числі й до релігії. Філософія є розгалуженою системою вчень, шкіл, течій, напрямів. Однією з них є релігійна філософія. Одночасно з релігійною філософією у ХVIIXVIII ст. зароджується філософія релігії – розділ релігієзнавства, завдання якого полягає у пізнанні, осмисленні природи, сутності і сенсу релігійного феномену, ролі релігії у житті людини та суспільства.

Одним з перших зосередився на філософських аспектах релігії І.Кант, який вважав, що наукове знання про душу, Бога неможливе, але у своїй етичній концепції застосував ідеї душі та Бога.

Наукові дослідження релігії. Відмінність між філософським та науковим підходами  в дослідженні релігії виявляється як у предметній сфері, так і в методах дослідження. Предметною сферою філософії є дослідження дійсності під кутом зору світоглядних проблем. Тому філософія акцентує увагу на світоглядних аспектах релігії. Найсуттєвіше для неї – як вирішується у релігії проблема духовного і матеріального начал (що є первинним): чи Бог створив світ і людину, чи людина створила у своїй свідомості Бога. Наука вивчає релігію як одну зі сфер суспільного життя у її взаємозв’язках та взаємодії: як формується релігія; як певні релігійні системи пояснюють світ; які цінності, норми та моделі поведінки вони виробляють у людей; як діють релігійні організації; які функції виконує релігія в суспільстві.

2. Виникнення релігії

Релігія виникла на певному етапі історії суспільства, її зародження та формування зумовлені розвитком людської свідомості. Перший етап цього розвитку пов’язаний з появою мавполюдей і тривав до епохи неандертальської людини (формування родової общини).

У родовій общині свідомість людини вже була певною мірою свідомістю суспільною. Людина мала світогляд, на основі якого взаємодіяла з навколишнім світом. Первісну суспільну свідомість характеризували наївно-реалістичні погляди на світ, які перепліталися з нереалістичними, фантастичними. Усі вони відображалися в міфах. А міф на той час був головним носієм інформації, його запам’ятовували і передавали від покоління до покоління.

Міф (грец. myfhos – розповідь, переказ) – символічне уявлення людей про світ; витвір наївної віри, колективного художньо-образного мислення на чуттєвому рівні; оповідання про богів, героїв.

Міф виконував роль світогляду, оскільки містив загальну оцінку світу, формував ціннісні орієнтири, норми поведінки і діяльності. Основою міфологічного світогляду було уособлення природи, уподібнення її до людини, перенесення на природу всіх людських якостей, насамперед здатності діяти свідомо.

Формування релігійних уявлень почалося в неандертальську епоху, яка тривала 100 400 тис. років тому. Свідченням цього є те, що неандертальці вже ховали померлих.

Релігія як явище духовного життя суспільства виникла внаслідок дії різних чинників. За своєю природою вона є соціальним явищем, тісно пов’язана із соціальним життям та розвитком суспільства.

Давня людина жила в умовах елементарного виробництва матеріальних благ. Знаряддя праці були недосконалими, виробничі технології примітивними, продуктивність праці низькою. Людина цілковито залежала від ще непізнаних нею сил суспільного життя, яке весь час ускладнювалося. Це породжувало відчуття безсилля, зумовлювало пошуки його причин. У такому складному соціальному контексті поставали як реальні, так і фантастичні уявлення про світ. У релігієзнавстві все це називають соціальними чинниками релігії.

Релігійна свідомість притаманна лише людині розумній, в якої почали формуватися абстрактні поняття, що дало їй змогу відірватися від конкретності, продукувати уявлення, в тому числі й такі, що не відповідали реальності. Саме помилки пізнання породили перекручені фантастичні уявлення. Так складалися умови для виникнення релігії, які мали гносеологічний (теоретико-пізнавальний) характер, іншими словами – гносеологічні чинники релігії.

Інтереси первісної людини, очевидно, не виходили за межі її потреб у їжі, теплі, продовженні роду. Вона відчувала й пізнавала світ у його гармонії та суперечностях, намагалася якось пояснити своє існування. У первісному суспільстві всі пізнавальні потреби задовольняв міф, у якому людина знаходила відповіді на питання, пов’язані з її буттям. Саме міфологічна свідомість живила онтологічні (онтологія – вчення про буття) чинники релігії.

Величезний вплив на формування релігійної картини дійсності у первісної людини справили психологічні обставини. Безсилля людей перед силами природи і суспільства породжувало постійне психологічне напруження. Головною емоцією був страх. Унаслідок постійних життєвих труднощів та небезпек життя первісної людини майже цілком складалося з афектів, під час яких втрачався контроль над діями і думками. Тому фантастичне починало панувати над реальним. Так сформувалися психологічні чинники релігії. Усі чинники походження релігії (соціальні, гносеологічні, онтологічні, психологічні) взаємодіяли та взаємопосилювали один одного, набуваючи особливої ваги за різних обставин.

Залежно від концептуальних засад сформувалися різні теорії походження релігії.

Теологічні теорії походження релігії. Вони ґрунтуються на твердженнях про надприродні причини та обставини походження релігії.

Традиціоналістська теорія. Згідно з нею релігію відкрив людям безпосередньо Бог. У християнстві це викладено в біблійній оповіді про спілкування перших людей Адама та Єви в раю з Богом.

Такий підхід властивий давній філософії. Так, давньогрецький мислитель Платон (428–348 до н.е.) вважав, що існують реальний світ речей і світ ідей, які відображають ці речі. Світ ідей сповнений ідеєю Єдиного.

Цю теорію походження релігії пізніше розвивали мислителі, яких церковна історія назвала святими отцями Церкви. У православ’ї це Афанасій Александрійський (прибл. 295–373), Іоанн Златоуст (прибл. 350–407), Іоанн Дамаскін (прибл. 675–753), у католицизмі – Августин Блаженний (354–430), Фома Аквінський (1225–1274).

Традиціоналістська теорія не потребує доведення, оскільки ґрунтується на вірі. Стосується вона тільки християнства.

Теїстична теорія. Ідейним джерелом її є теїзм, який визнає буття Бога як істоти, принципово відмінної від світу речей і явищ, істоти абсолютної, вищої за людину і природу, тобто надлюдської й надприродної. Бог є джерелом усього, а отже, і релігії.

Усі варіанти теїстичної концепції єдині в головному – релігія є результатом розумового розвитку людства.

Концепція вроджених ідей. Згідно з нею ідея Бога притаманна людині від її народження. Уявлення про Бога як найдосконалішу істоту передбачає визнання його існування: людина мислить про Бога, отже, він існує. Найпомітнішим представником цієї концепції був французький філософ, математик, природодослідник Рене Декарт (1569 – 1650).

Богословський раціоналізм. На думку його засновника, німецького філософа Готфріда-Вільгельма Лейбніца (1646–1716), розгортання декартівських вроджених ідей починається під впливом досвіду, емпіричних знань. Завдяки цьому людство прийшло до християнства – єдиної релігії Одкровення.

Споглядальний теїзм. Започаткувавши його, німецький філософ Іммануїл-Герман Фіхте (1797–1879) вважав, що релігія як ставлення людини до Бога є комплексом певних почуттів, породжених усвідомленням людиною скінченності свого буття. З цього народжується благоговіння.

Містичні теорії. Їх єднає визнання надприродного походження релігії, яка є наслідком Одкровення. Наприклад, німецький письменник, філософ-ірраціоналіст Фрідріх-Генріх Якобі (1743–1819) вважав, що знання Бога людині дають лише її внутрішні почуття, які і є джерелом релігії.

Православно-академічна теорія. Сформувалася вона в другій половині XIX ст. у російському богословї. Засновником її був професор Московської духовної академії Федір Голубинський (1797–1854). Згідно з цією теорією виникнення релігії зумовлене дією двох джерел:

  1.  об’єктивного, що існує поза людиною і виявляється у впливі Бога на дух людини;
  2.  суб’єктивного, яке залежить від людини, від засвоєння нею цього впливу.

Для аргументації цієї точки зору використовувалася теорія вродженого знання: свідомість містить знання, яке існує, коли душа ще до народження тіла споглядає сутності поза межами фізичного світу, тобто Бога.

Наукові теорії походження релігії. Головна їх особливість полягає у намаганні пояснити релігію як результат реалізації певних потреб, інтересів чи неспроможності людини подолати свою залежність від зовнішніх сил.

Політико-державна теорія. Започаткована вона у V ст. до н. е. давньогрецьким філософом Крітієм (460–403 до н.е.), який висловив припущення, що релігія є вигадкою законодавців. Її поділяв Лактацій (250–225 до н.е.), який вважав засновником релігії римського царя Помпілія. Цю гіпотезу розвинули гуманісти (ідейний напрям у культурі Відродження, який обстоював право на існування незалежної від релігії світської культури) та енциклопедисти (французькі мислителі-просвітники Дідро, Монтеск’є, Вольтер, Руссо та ін.), які брали участь у створений «Енциклопедії» – першого твору, що систематизував тогочасні наукові знання XVII – XVIII ст. Релігію вони вважали ошуканством, вигадкою, результатом неуцтва, свідомої нечесної змови для досягнення чиїхось інтересів чи загального суспільного спокою.

Євгемеризм. Його автором був грецький філософ Євгемер (340–260 до н.е.), який гадав, що релігія бере початок із вшанування й обожнювання найдавніших царів.

Натуралістична (матеріалістична) концепція. Вона ґрунтувалася на твердженнях, що сфера духовного, зокрема релігія, є похідною від матеріального світу. Її прихильники вважали релігію фантастичним відображенням світу в свідомості людей. Серед мислителів цього напряму – грецький філософ-матеріаліст Епікур (342–270 до н.е.), який висунув гіпотезу про атомістичну будову світу, що є вічним і нескінченним, і тому не міг бути створений богами. Лукрецій Кар (прибл. 99–55 до н.е.) писав, що уявлення про богів виникло зі спостережень за природою, а страх людей перед її могутніми силами спонукає їх на спорудження богам капищ. Одному з послідовників Епікура – римському письменнику Петронію (? – прибл. 66 н.е.) належить вислів: «Перших богів на Землі створив страх». Так думав і засновник матеріалістичної лінії у філософії Демокріт (460–361 до н.е.), за часів якого було поширене твердження, що релігія виникла у давніх єгиптян від страху перед природою, у них її запозичили інші народи. Про це писали й історик Діодор Сицилійський (прибл. 90–21 до н.е.), письменник із сирійського міста Самосата – Лукіан (прибл.120–180).

Натуралістична концепція походження релігії прижилася в численних теоріях як матеріалістів, так і нематеріалістів. Серед її прибічників – англійські філософи Д. Юм, Т.Гоббс, представники німецької класичної філософії – Г.-В.-Ф- Гегель, Ф. Ніцше, засновник «філософії життя» Л. Фейєрбах, представник марксистської філософії Ф. Енгельс та ін.

Міфологічна теорія. Її сповідував англійський лінгвіст Макс Мюллер (1823–1900), який, вивчаючи мови давніх народів, зробив припущення, що релігія бере початок з міфу про Сонце, з обожнювання Сонця. Це було ударом по теологічній концепції, бо певною мірою заперечувало надприродне походження релігії. Концепція Мюллера мала хитку наукову основу, оскільки не вписувалася в історію виробництва. Міфи про Сонце відображали перехід окремих племен до землеробства, а релігійні уявлення існували задовго до цього.

Міфологічну теорію походження релігій сповідували брати Грімм, О. Потебня та ін. Вона є своєрідним продовженням астральної теорії походження релігії, представники якої вважали її виникнення наслідком намагань давніх людей пояснити метеорологічні, астральні явища.

Анімістична теорія. Поширилася наприкінці XIX – на початку XX ст. Засновником її був англійський етнограф, релігієзнавець Е. Тайлор. Він вважав, що релігія сформувалася від віри в духів і в душу. Цю віру він назвав анімізмом (лат. anima, animys – душа, дух), який пізніше було доповнено іншими релігійними уявленнями.

Англійський філософ і соціолог Г. Спенсер виводить походження анімізму з ідеї «двійника»: первісна людина бачила свого двійника чи двійника іншої людини уві сні або у мареннях, і в неї з’являлася думка про подвійну сутність людини. За іншими твердженнями, анімізм виник завдяки прагненню первісної людини до самопізнання у філософському самозаглибленні. Анімістична теорія спонукала до визнання розумових здібностей первісної людини.

З критики анімізму постала концепція преанімізму, згідно з якою найважливішими чинниками виникнення релігії є переживання, емоції. Англійський учений Роберт Маретт (1866–1943) вважав, що анімізму передувала віра в силу, позбавлену індивідуальності та фізичних властивостей, не пов’язану з матеріальними тілами, яка, однак, виявляється в них.

Теорія аніматизму. Її висунули критики анімізму, стверджуючи, що анімізму передувало одухотворення речей, всієї природи, згідно з яким кожна річ, кожне явище має «свого господаря», «свій голос». Це був примітивний пантеїзм – обожнювання природи. Теорію аніматизму активно поглиблювали етнографи В. Богораз (1865–1936) і Л. Пштернберг (1861–1927).

Теорія прамонотеїзму. Автор цієї теорії католицький монах і етнограф А. Ланг (1841–1912) переконував, що люди споконвіку визнавали існування єдиного Бога. Ця віра виникла з розмірковувань первісної людини щодо своєї творчої діяльності та з традиції батьківської влади в родині. Ланг пов’язував зародження релігії з періодом розвинутого патріархату, але історія свідчить, що вона існувала ще за часів матріархату.

Магічна теорія. Вона постала в намаганнях англійського етнографа, історика, релігієзнавця Джеймса-Джорджа Фрезера пояснити духовний розвиток людства як процес, що проходить три стадії: магії, релігії, науки. Основу первісної релігії, на його думку, становить магія, що впливає на волю надприродних сил. Людина спочатку намагається боротися за свій добробут з допомогою магічних засобів, але, впевнившись у їхній неспроможності, вдається до релігії, яка виникає з магічних образів. Переконавшись згодом у безсиллі релігії, людина «винаходить» науку. Звідси випливає, що магія, релігія і наука є елементами одного ряду. Насправді – це різні сфери мислення і галузі діяльності людей.

Психологічна теорія. В основу її взято тезу, що зародження релігії зумовлене особливостями природи людини. Її започаткував австрійський психолог, автор теорії психоаналізу З.Фрейд. Релігія, згідно з його вченням, є наслідком психічних переживань людини в стресовій ситуації. Духовний світ первісної людини подібний до світорозуміння душевнохворого, бо він, як і первісна людина, вірить у силу своїх ідей. Тому психічне передує соціальному, зумовлює, визначає його, а значить, психічне сприйняття світу первісною людиною є джерелом її релігійного світорозуміння.

  1.  Основні структурні елементи релігії

Релігія є складним соціально-історичним явищем. Проблема структури релігії має кілька аспектів. Перший із них пов’язаний з релігійною свідомістю – особливістю поглядів, уявлень, почуттів та переживань віруючих; другий – з культовою діяльністю; третій – з релігійними організаціями.

Релігійна свідомість. Охоплюючи міфи, концепції, ідеї, теорії, уявлення про надприродне, догмати, зміст священних книг, легенд, молитов тощо, вона становить концептуальний аспект релігії.

Релігійна свідомість – ставлення віруючих до світу, виражене в системі поглядів, почуттів, смисл яких становить віра у надприродне.

Суттєвими  ознаками релігійної свідомості є образність, символічність, інтимність, утаємниченість, поєднання ілюзорного та реалістичного.

Найважливішими аспектами релігійної свідомості є:

  1.  релігійні погляди, які виявляються через розуміння і тлумачення світу, існують у формі уявлень, понять, суджень. Головною рисою їх є віра в надприродне;
  2.  релігійні почуття, що виражають емоційне ставлення до світу і його явищ, є індикатором щирості релігійних вірувань. Особливих релігійних почуттів не існує, це звичайні людські почуття, зосереджені у релігійній сфері. Вони бувають позитивними (любов, благоговіння, радість) і негативними (страх, розгубленість, розпач);
  3.  релігійний смисл, який, стосуючись сенсу буття, життя і смерті, добра і зла тощо, охоплює взаємозв’язки людини і світу.

Сутність релігії найхарактерніше виявляється у сфері релігійної свідомості, якій властива наявність віри. Будь-яка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось.

Віра – стан релігійної свідомості, що виявляється у бездоказовому визнанні істинності релігійного вчення, існування надприродних сил, абсолюту.

Релігійний культ. Наявність його відрізняє релігію від інших форм суспільної свідомості. Зумовлений релігійний культ релігійними уявленнями віруючих, догматами віри і спрямований на задоволення їхніх потреб. Специфіка його виявляється не в особливих предметах, об’єктах вірування, а в тому, що релігійні уявлення, образи, належачи до культової системи, набувають у ній символічного змісту.

Релігійний культ (лат. cultus – догляд, поклоніння) – реалізація віри у предметах, символах, діях індивідів, груп віруючих.

Предметом культової діяльності є різні об’єкти (матеріальні предмети, тварини, ліси, гори, Сонце, Місяць), сили (духи, боги, Всевишній Бог), усвідомлювані як релігійні образи. Суб’єктом культу можуть бути віруючий індивід, релігійна спільнота. Участь у релігійному культі може бути спричинена як релігійними (вірою, почуттями, потребами, сподіваннями), так і нерелігійними (намаганням отримати естетичну насолоду) мотивами. Засобами культу є культові споруди (храми, молитовні будинки, капища), релігійне мистецтво (архітектура, живопис, музика), релігійні предмети (хрест, свічки, церковне обладнання). Результатом культової діяльності є задоволення релігійних потреб.

За особливостями реалізації потреби віруючих розрізняють два види релігійного культу – магію та умилостивлюючий (виявляється у жертвопринесенні – запалюванні свічок, лампад перед іконами, іншими священними зображеннями). Сукупність певних конфесійно зорієнтованих обрядів, символів утворює культову систему. Релігійний обряд є визначальним аспектом релігійного культу.

Релігійний обряд – зумовлені звичаями, традиціями символічні індивідуальні, колективні дії, що втілюють певні ідеї, норми, ідеали та уявлення і спрямовані на встановлення взаємовідносин людини з надприродними об'єктами.

Важливою ознакою релігійного обряду є його символічність. До головних складників його належать: знак – рухи, які мають певне смислове навантаження, і символ – умовне позначення змісту предмета, явища. Знак і символ мають аналогічну структуру, яка передбачає матеріальну форму, певне значення або зміст.

Еволюція релігійних обрядів відбувалася шляхом їх спіритуалізації (одухотворення), спричинившись до появи молитви, починалася від язичницьких заклинань як невід’ємного елементу обряду жертвопринесення. Згодом молитва відокремилася від нього, ставши важливим компонентом культу багатьох релігій.

Молитва – вербальне (словесне) звертання людини до об’єкта своєї віри.

Релігійні організації. Культові дії не можуть відбуватися спонтанно, а потребують упорядкованості, організованості, що є основною передумовою формування релігії як соціального інституту, тобто формування релігійних організацій. Першою їх ланкою є релігійна група.

Релігійна група – малочисельна релігійна організація, утворена для задоволення релігійних потреб; сукупність віруючих у середині релігійної спільноти, об’єднаних певним інтересом; моно-, поліконфесійні об’єднання, створені для проведення релігійних заходів.

Релігійна організація є складним соціальним інститутом. Серед різноманітності релігійних організацій окреслюються такі їх основні типи: церква, секта, харизматичний культ і деномінація.

Церква – релігійна організація зі складною, суворо централізованою та ієрархізованою системою взаємодії священнослужителів і віруючих.

Секта – течії, об’єднання віруючих, опозиційні щодо певних релігій.

Виникає секта внаслідок відокремлення від церкви частини віруючих та священнослужителів. Їй притаманне специфічне тлумачення традиційних догматів пануючого або найпоширенішого віровчення, відмова від традиційних обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної доктрини (істинного шляху до спасіння).

Одним із різновидів секти є харизматичний культ, який виникає навколо особи, проголошеної носієм благодаті Божої (харизми).

Харизматичний (грец. сharisma – дар) культ – різновид секти, учасники якої вважають, що завдяки дотриманню певного морально-етичного кодексу і ритуальних приписів вони отримають харизму (особливу силу, дар Божий).

Сектою, що примирилася зі своїми противниками, вважають деномінацію.

Деномінація (лат. denominatio – зміна імені) – перехідний тип релігійної організації, який залежно від характеру виникнення та спрямованості еволюції має риси церкви та секти.

  1.  Функції релігії

Функції релігії – способи, рівень, напрями впливу релігії на соціум, його структурні елементи, особистість.

Функції релігії тісно пов’язані із структурою релігії. Вони виявляють себе явно чи приховано.

Функції релігії:

  1.  компенсаційна, 2.  терапевтична, 3.  втішальна, 4.  світоглядна, 5.  регулятивна, 6.  комунікативна, 7.  інтегративна, 8.  дезінтегруюча, 9. ідеологічна, 10. політична, 11. правова, 12. культуроформуюча, 13. легітимуюча.

Компенсаційна функція. Вона є своєрідною реакцією на різноманітні переживання людини, забезпечуючи процес розв’язання в трансцендентному вимірі життєво важливих суперечностей і проблем людською буття. Релігії психологічно компенсує обмеженість, безсилля, залежність людей від об’єктивних умов існування, наповнює змістом сенс їхнього життя, впливає на ціннісні орієнтації, систему ідеалів, цілеспрямування.

Терапевтична, втішальна функції. Вони тісно пов’язані з компенсаційною, оскільки забезпечують знаття психологічної напруги, відчуття невизначеності й тривоги на індивідуальному рівні, збереження внутрішньої рівноваги, душевного спокою, емоційного, соціального оптимізму. Забезпечується вона внаслідок спілкування між віруючими, між віруючими і священнослужителями в процесі культових церемоній тощо.

Світоглядна функція. Її особливість полягає у виробленні своєрідної сукупності поглядів, оцінок, норм, установок, які визначають розуміння людиною світу, орієнтують і регулюють  її поведінку.

Регулятивна функція. Виявляється ця функція в регулюванні соціальних відносин, вчинків віруючих через систему заборон, табу, санкцій, стосуючись не лише їх поведінки в суспільстві, але й у сім’ї, інтимній сфері. З цієї точки зору релігія є ціннісно-орієнтаційною і нормативною системою. Водночас кожна релігія має свою систему цінностей, які ґрунтуються на особливостях її віровчення.

Комунікативна функція. Вона спрямована на забезпечення спілкування віруючих з Богом (молитва, інші культові дії) і між собою (під час богослужіння тощо). Релігійна комунікація охоплює різні процеси взаємодії: спілкування, соціалізацію, передавання релігійного досвіду, розвиток зв’язків між окремими віруючими, між віруючими і релігійною громадою, духовенством, між релігійними організаціями різного віросповідання. Вона передбачає передавання, обмін інформацією, її засвоєння, оцінку, що сприяє інтеграції (об’єднанню) чи дезінтеграції (роз’єднанню) релігійних груп.

Інтегративна функція. Реалізація її сприяє забезпеченню, стабільності в суспільстві. На думку французького філософа, соціолога Е.Дюркгейма, релігія діє в суспільстві як клей, допомагаючи людям усвідомити свою моральну належність до соціуму, самовизначитися в суспільстві, а внаслідок цього об’єднатися з близькими за поглядами, моральними установками, віруваннями людьми, разом з ними брати участь у культових церемоніях. Це сприяє утвердженню в суспільстві злагоди, солідарності, згуртованості, знижує конфліктність, натомість посилює суспільну рівновагу та гармонію суспільних відносин.

Дезінтегруюча функція. Суть її полягає в тому, що, об’єднавшись на основі певного віровчення, культу, групи людей протиставляють себе іншим соціальним утворенням, в основі яких перебувають інші віросповідування. Це може бути джерелом конфлікту між представниками різних віросповідань, конфесій. Часто такі конфлікти свідомо провокуються, оскільки вони сприяють зміцненню релігійних груп, посиленню авторитету їх лідерів.

Ідеологічна функція. Суть її полягає в тому, що релігія як форма суспільної свідомості є надбудовним явищем. Вона не здатна продукувати суспільні відносини, а лише відображати їх – виправдовувати, схвалювати чи осуджувати. Все це відповідно позначається на свідомості має і на їх участі в суспільно-політичних процесах. Під впливом релігії в суспільстві можуть домінувати конформістські (примиренські) настрої або розгортатися соціально-політичні конфлікти.

Політична, правова функції. Значною мірою вони взаємопов’язані, взаємозалежні з ідеологічною. Історія свідчить, що більшість церков не обминали актуальних суспільних проблем, активно втручалися у їх вирішення. Нерідко церква перебирає на себе управління суспільними, державними справами (теократичні держави), в тому числі й законодавці та арбітражні повноваження.

Культуроформуюча функція. Реалізується вона у впливі релігії на розвиток писемності, книгодрукування, малярства, музики, архітектури, збереження цінностей релігійної культури, нагромадження і трансформацію культурного досвіду. Все це відчутно впливає на формування і розвиток естетичних цінностей, на етичні традиції віруючих, суспільства.

Легітимуюча (лат. legitimus – законний, узаконений) функція. Виявляється вона в узаконенні певних суспільних порядків, державних інститутів, політичних, правових відносин, норм чи визнанні їх неправомірними.

Лекція 2. Локальні релігії

  1.  Виникнення національних релігій.
  2.  Ранні національні релігії:

а) загальна характеристика ранніх національних релігій;

б) давньоєгипетська релігія;

в) релігії античного світу (Давньої Греції та Давнього Риму);

г) релігія давніх слов’ян.

  1.  Пізні національні релігії:

а) загальна характеристика пізніх національних релігій;

б) іудаїзм;

в) релігії Давньої Індії (ведична релігія, брахманізм, індуїзм, сикхізм, джайнізм);

г) релігії Давнього Китаю (конфуціанство та даосизм);

д) релігії Давньої Японії (синтоїзм).

  1.  Виникнення національних релігій

Одним із історичних типів у структурі релігій сучасного світу є національні релігії.

Національні релігії – релігійні вірування та культові дії, притаманні конкретному народові.

Історія цих релігій тісно пов’язана з історією відповідних етносів, а звідси й назви цих релігій – національні. Національні релігії сформувались у надрах родоплемінних та еволюціонували в період становлення і розвитку класового суспільства, відображаючи процес формування народностей, а згодом націй. Послідовниками національних релігій є в основному представники даного етносу, хоч особи інших етносів також можуть бути за визначених умов прихильниками даної релігії.

У своїй еволюції національні релігії проминули ряд етапів: від ранніх національних релігій, що сформувалися за рабовласницького ладу, до пізніх національних релігій, які склались у період існування народностей та зародження націй. Ранні національні релігії мали обмежений вплив на населення, позаяк до виконання культу не допускалися раби і частина бідноти. Термін їх існування був досить коротким; із падінням рабовласницьких суспільств вони перестали функціонувати, хоча їхні цінності потім перейшли у пізні національні релігії. Раннім національним релігіям властивий політеїзм.

Пізні національні релігії формувалися в епоху переходу від рабовласницького до феодального ладу, занепаду окремих національних держав чи повного їх зникнення. На них відбивалися не тільки зміни соціального характеру, а й виникнення нових народностей, на основі яких згодом формувались окремі нації. За широкої асиміляції народностей пізні національні релігії набували вагомішої мотивації. Їм властива більша живучість, окремі з них існують у межах етносу і зараз. Окрім політеїстичних релігій, виникали монотеїстичні національні релігії (наприклад, сикхізм).

Ранні національні релігії

До них зараховують релігії, що природно сформувалися в лоні ранніх цивілізацій, етносів у процесі розвитку їх уявлень про природний і надприродний світи і сили, що ними управляють.

Ранні національні релігії ще не фіксували своїх родоначальників, здебільшого вони не мають письмових джерел, аргументів і втілені в міфі. Міфологічність – їх основна риса.

Ранні національні (народні) релігії – релігійні вірування, витворені в лоні ранніх етносів, які засвідчили перехід від родоплемінного до громадянського суспільства, об’єктом поклоніння яких були боги.

До цих релігій відносять (з префіксами “старо-“, “давньо-“):

  1.  давньоєгипетську,
  2.   давньоіндійську,
  3.   давньоєврейську,
  4.   давньогрецьку,
  5.   давньоперську,
  6.   давньоримську,
  7.   давньоіранську,
  8.   давньослов’янську та т..

Головні риси ранніх національних (етнічних) релігій:

  1.  Усунення від офіційного культу низів суспільства.
  2.  Порівняна мало живучість.
  3.  Суворий політеїзм.
  4.  Зародження вчення, про посмертну віддяку (наявність причинного зв’язку між поведінкою людини в земному житті та її долею у загробному).
  5.  Обов’язковість жертвопринесень.

Жертвопринесення – релігійний обряд, який виявлявся в принесенні дарів богам, святим духам, померлим предкам з метою їх умилостивлення або подяки.

Давньоєгипетська релігія. Релігія давніх єгиптян була політеїстичною (до тисячі богів і богинь); водночас у ній зберігалися і первісні релігійні форми – фетишизм, тотемізм, культ предків, магія, землеробський культ. Давньоєгипетське мислення було тісно пов’язане з магією, її трьома головними принципами: подібності, заміни цілого його частиною і вірою в чудодійну силу слова (магія слова). Давньоєгипетський пантеон утворювали бог сонця Ра, бог вітру Шу, який розділяв небо і землю, богиня вологи Тефнут, бог землі Геб, богиня неба Нут, а також Осіріс, який із часом став володарем неба й якого ототожнювали з Ра, його дружина Ісіда та т.. Визнання за деякими богами космічної та універсальної сили, висунення їх на чільні місця в пантеоні зумовили виникнення монотеїзму. Так постала концепція єдиного бога в трьох особах. Водночас одне божество могло виконувати різні функції та існувати в різних іпостасях. Вважалось, що боги створили людей, аби ті служили їм. Саме це стало поштовхом для формування відповідної культової системи: будівництва храмів, вівтарів, статуй, утримання великої кількості призначених для жертвопринесення тварин. Єгиптяни вважали, що жертвопринесення є основною формою спілкування людей з богами.

Релігії античного світу. Релігії античного світу (племен, що населяли територію Давньої Греції та Давнього Риму) є комплексом політеїстичних вірувань і культів, властивих рабовласницькій епосі. Розвинута їх міфологія протягом багатьох століть живила своїми ідеями вселюдську культуру.

Релігія Давньої Греції. Релігія Давньої Греції зберігала численний пантеон гомерівських олімпійських богів, інколи змінюючи їх ієрархію. У т.ї стичнів епоху (до VII т.. до н.е.) найпоширенішими були тотемічні, фетишистські, анімістичні вірування. Давні греки вважали, що світ наповнений демонічними силами – звіро- та людиноподібними істотами. В основі їх світорозуміння було обожнення природи. Давньогрецька релігія звеличувала фізичну працю. Тому так багато богів т.ї стичніву вали різним видам діяльності: Артеміда наглядала за полюванням, Гермес, Аполлон і Пан – за скотарством, Деметра дбала про землеробство,

Міфологія Давньої Греції. Своєї довершеності досягла в олімпійський період, коли всі міфологічні образи були зосереджені навколо подій, пов’язаних з горою Олімп. Давні греки розглядали світ як велику родову общину. Управляли цим світом (природою, людьми) верховні боги, що мешкали на Олімпі. Усі вони уявлялися прекрасними божествами, втіленням найвищих чеснот. Крім них були численні другорядні божества гір, річок, лісів, багато героїв.

Олімпійський пантеон очолював «батько всіх богів і людей» , правитель світу Зевс. Усі боги були підлеглими йому, а ті, в свою чергу, правили своїми сферами світобудови, опираючись на менших богів і духів. Олімпійські боги антропоморфні – фізично тотожні людям, наділені людськими якостями: їдять, п’ють, сваряться, миряться. Відмінність їх від людей полягає в тому, що вони безсмертні, могутні, здатні звершити те, що не під силу людині.

Поруч із ними фігурувало багато міфічних героїв – приборкувачів чудовиськ, які шкодили людям. Антропоморфізм давньогрецької міфології свідчив про усвідомлення людьми свого місця у світі, посилення їх влади над природою. Згодом антропоморфні грецькі боги дедалі більше уособлювали абстрактні сили природи та суспільства.

Релігійний культ давніх греків. Культова система в Давній Греції не була монолітною, оскільки тут ніколи не було державної релігії. В ній існували різні культи, найпомітнішими серед яких є культи Аполлона і Діоніса, що протиставлялись один одному. Якщо бог сонячного світла, мудрості, покровитель мистецтв Аполлон символізував розум, закон, гармонію, то бог виноградарства і виноробства Діоніс уособлював стихійні, руйнівні, т.ї стичні сили. Особливий елемент давньогрецького релігійного культу – храми, найдавніші з яких збудовано в XII т.. до н.е. Вони вважалися пристанищем богів, уособлених у скульптурах. У давньогрецькому культі важливу роль відігравало передбачення людської долі, що здійснювалося у знаменитому храмі Аполлона в Дельфах.

Релігія Давнього Риму. Історія релігії Давнього Риму охоплює три етапи:

  1.  Давня римська релігія (релігія общини). Цей етап завершився в VI т.. до н.е.
  2.  Класична римська релігія (релігія республіканського Риму) – V–І т.. до н.е.
  3.  Релігія Римської імперії (І–IV т.. н.е.).
  4.  Відомостей про давньоримську релігію збереглося небагато. Очевидно, це була релігія общини з елементами тотемізму, фетишизму, магії, анімізму. Особливо вшановували римляни капітолійську вовчицю, яка, за легендами, вигодувала засновників міста Рема і Ромула. Римляни поклонялися Юпітеру – богові неба, світла, володарю погоди і дощу, носію перемоги; Юноні – богині шлюбу, материнства, жінок, дружині Юпітера; Мінерві – богині родючості, покровительці мирної праці й ремесел, наук і мудрості, медицини й мистецтва; Марсу – богові війни.
  5.  Республіканський Рим успадкував давню релігію царської епохи. Але вона не могла встояти перед впливом еллінської (грецької) культури, і вже в III т.. до н.е. в римську релігію прийшли грецькі культи. Грецькі боги Деметра, Діоніс, Кора, Меркурій стали римськими Церерою, Лібером, Прозерпіною, Гермесом, культ бога-цілителя Ескулапа – культом Асклепія тощо. На початку II т.. до н.е. остаточно сформувався культ 12 головних богів: Юпітера, Юнони, Нептуна, Мінерви, Марса, Венери, Алоллона, Діани, Вулкана, Вести, Меркурія.
  6.  У II т.. н.е. в Римській імперії поширився мітраїзм. Прагматично мислячі римляни захоплювалися розмірковуваннями про добро і зло. Певний час культ Мітри був державним.Серед східних культів, що проникали в Римську імперію, була і нова релігія, якій належало велике майбутнє, – християнство. Велику роль у його поширенні й утвердженні відіграв апостол Павло.

Релігія давніх слов’ян. Давньослов’янський пантеон утворювали боги вищого і нижчого рівнів, які різнилися між собою за місцем серед інших божеств, функціями. Неоднаковим було і ставлення до них. Богам вищого рівня приписувались більш узагальнені функції. До них належали бог неба, вогню Сварог, бог сонця Дажбог (Даждьбог), бог родючості Ярило, бог грози Перун, бог багатства Велес. Богам нижчого рівня відводилися конкретні функції, пов’язані з господарськими циклами, сезонними обрядами або тим, що уособлювало цілісність конкретних соціальних утворень. Наприклад, Род уособлював єдність потомків конкретного роду, Щур (Цур) вважався покровителем роду, що оберігав людей від злих сил. Важливу роль у розумінні слов’янами світобудови відігравало світове дерево. Воно служило вихідним пунктом, від якого їх свідомість моделювала вертикальну: три царства (небо, земля, підземелля); горизонтальну (північ, захід, південь, схід) структури світу, життя і смерть (зелене, квітуче і сухе дерево).

Ще вони тлумачили світ через систему протилежних категорій: доля – недоля, щастя – нещастя, життя – смерть, парне – непарне, справа – зліва, чоловіче – жіноче начала, верх – низ, суша – море, вогонь – вода, близько – далеко та т..

Обожнювали вони й такі абстрактні поняття, як Правда, Кривда, Доля, Лихо, Смерть, або навіть спеціалізовані функції – суд.

3.Пізні національні релігії

Пізні національні (етнодержавні) релігії. Сформувалися вони на основі ранніх національних  релігій у процесі становлення національних держав, засвідчивши якісно новий етап розвитку суспільства.

Пізні національні (етнодержавні) релігії – етнорелігійні комплекси, які сформувалися в лоні певного народу, діють у межах конкретної держави, тобто серед державних народів.

До цієї релігійної форми належать:

  1.  індуїзм, сикхізм, джайнізм (Індія);
  2.  конфуціанство, даосизм (Китай);
  3.  синтоїзм (Японія);
  4.  іудаїзм (релігія євреїв у багатьох країнах світу);
  5.  зороастризм (Іран) та інші.

Головні риси пізніх національних релігій:

  1.   Широкі масштаби впливу.
  2.  Довга живучість.
  3.  Єдність політеїзму й монотеїзму.
  4.   Спрощення жертвопринесень.
  5.  Розвиненість учення про загробні відплати.

Іудаїзм. Іудаїзм постав на духовних теренах світу як перша монотеїстична релігія. Він є однією з небагатьох національних релігій давнього світу, що збереглися дотепер. Водночас його вчення є складовою частиною двох світових релігій – християнства та ісламу.Термін «іудаїзм» походить від назви єврейського племінного об’єднання Іуди, яке наприкінці XI т.. до н.е. домінувало в Ізраїльсько-іудейській державі.

Індуїзм. У лоні ведичної релігії з часом сформувалися основні засади індуїзму. За своєю суттю індуїзм постав як розвинутий пізній брахманізм. Його появу спричинили економічна та політична кризи, суспільні конфлікти, що ускладнилися в Індії протягом І тис. до н.е. Значною мірою зумовила цей процес й етнічна строкатість місцевого населення. Все це призвело до того, що брахманізм виявився консервативною, аристократичною релігією, з обмеженими можливостями самооновлення, а відповідно, і впливу на маси в нових історичних обставинах. Тому він поступився місцем новій релігії, яка більше відповідала особливостям часу, – буддизмові. У VI т.. до н.е. він охопив усю Індію. А через тисячу років буддизм почав занепадати і до XIIXIII т.. майже зник на цих теренах. Тепер лише кожен сотий мешканець Індії вважає себе буддистом.

Конфуціанство сформувалося на рубежі VI–V т.. до н.е. як філософське вчення, в якому домінував соціально-моральний аспект. З часом воно розвинулося в одну з найвпливовіших у Китаї (поряд із буддизмом і даосизмом) релігійно-філософських систем, серцевиною якої є ідеал досконалої людини, передумови і засади соціального порядку.

Особливості розвитку конфуціанства. Запропонував та обґрунтував його великий китайський мислитель Конфуцій.

Даосизм. Даосизм як одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю виник приблизно одночасно з конфуціанством (VII т.. до н.е.), а як цілісна релігійно-філософська система склався в IVIII т.. до н.е. Засновником його вважають давньокитайського філософа Лао-цзи («Стара дитина»), хоч багато синологів (китаєзнавців) сумніваються, що така особа існувала насправді. За легендою, мати носила його кілька десятків років, народивши старим. «Цзи», щоправда, означає і «філософ».

Синтоїзм. Національна релігія японців – синтоїзм – є широким комплексом уявлень, ритуалів, звичаїв, традицій, вірувань. Прихильники синтоїзму поклоняються багатьом богам і духам (камі), які, за уявленнями, оживлюють природу, здатні перетворитися на будь-який предмет. Їх уявляли тваринами, рослинами, камінням, явищами природи і навіть людьми.


Лекція 3. Християнство

1.  Виникнення та еволюція християнства.

2.  Православне віровчення і культ.

3.  Католицизм.

4.  Особливості віровчення і культової практики протестантизму.

  1.  Християнство — найпоширеніша світова релігія, що налічує у своїх лавах понад

2 млрд. людей (мінімальні дані — 1,4-1,5 млрд.). Воно сформувалося на початку І ст. н.е. у Палестині — історичній області у Західній Азії, на території якої розташовуються сучасні держави Ізраїль, Ліван, Сирія і Йорданія.

До IV ст. відбувався процес організаційного оформлення й уніфікації християнства. Він перебігав у боротьбі різних точок зору, багато з яких були оголошені єресями (аріанство, несторіанство тощо), себто такими, що заперечують догмати та/або організаційні форми панівної Церкви.

Завершується цей процес після проведення Всесвітніх соборів (перший відбувся 325 р., останній — 1054 р.), тобто зборів представників усіх християнських Церков. Найвідоміші — сім перших Всесвітніх соборів, що відбулися у IV—VIII ст. їх рішення визнають усі християни. Саме на них було ухвалено Символ віри, затверджено сім основних таїнств, пізніше — склад книг Нового Заповіту і Біблії загалом.

У цей період найвпливовішими були п'ять центрів християнства. Навколо них формувалися найшановніші й понині православні Церкви:

— Єрусалимська;

— Антіохійська;

— Александрійська;

— Константинопольська; а також

— Римсько-Католицька Церква.

У цей же часу східній частині Римської імперії — Візантії — остаточно склалася самостійна церковна організація, яка у 1054 р. розірвала і без того недуже міцні зв'язки із західною християнською Церквою. Сталося це шляхом накладення взаємної анафеми (відлучення від Церкви) з боку Папи Римського та патріарха Константинопольського, формально знятої тільки у 1965 р. Ця подія дістала назву Великого Розколу (Схизми).

Так виникли дві основні течії у християнстві — католицизм і православ'я. Католики і православні різняться між собою віровченням, культом, богослужінням і формами релігійної організації.

Римсько-Католицька Церква (РКЦ) нараховує у своїх лавах понад половину всіх християн. Вона являє собою централізовану організацію на чолі з Папою Римським. Набула широкого поширення у країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки, частково в Африці. У союзі (унії) з РКЦ функціонують іще більш як 10 Церков, що визнають авторитет Папи Римського, але зберігають національні відмінності у внутрішньо-церковному житті. Найчисленніша за кількістю послідовників — Українська Греко-Католицька Церква (понад 6 млн. осіб).

Православ'я набуло поширення головним чином у країнах Східної Європи. Загалом існує 15 автокефальних (самостійних) православних Церков. Найбільшим авторитетом традиційно користується Константинопольський патріархат. Однак найчисленніша — Російська Православна Церква (до 80 млн. вірян). Православ'я об'єднує 10—15% всіх християн.

У XVI—XVII ст. у процесі Реформації — релігійного, соціокультурного, і громадсько-політичного руху за «виправлення» Римсько-Католйцької Церкви у дусі первинних євангельських ідеалів — виникло третє відгалуження християнства: протестантизм. Протестантизм ґрунтується на принципі «спасіння тільки вірою», відкидає посередницьку роль Церкви у спілкуванні між людиною та Богом і додержуй автономії окремих релігійних громад.

У протестантизмі нараховується до 25 тис. різних організацій. Серед них виділяють такі сучасні впливові напрями:

• баптизм;

• адвентизм;

• методизм;

• п'ятдесятництво тощо.

В Україні представлені три відгалуження християнства, але половина всіх релігійних громад у країні належить до православ'я. Організаційно православні громади поділені між трьома Православними Церквами:

• Українська Православна Церква Московського патріархату;

• Українська Православна Церква Київського патріархату;

• Українська Автокефальна Православна Церква.

  1.   Основним джерелом православного віровчення є Біблія. Біблія складається зі Старого і Нового Заповіту. Старий Заповіт був запозичений християнством з іудаїзму. Новий Заповіт було створено у І—IV ст. на основі євангельської проповіді Ісуса Христа.

Православні вірять:

  1.  у єдиного Бога, що створив світ і людину (Бог єдиний, але являє собою так звану трійцю: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого),

— у первородний гріх, що його вчинили перші люди — Адам та Єва;

— в Ісуса Христа — Бога-Сина, що втілився (тобто прибрав людського вигляду, народившись через непорочне зачаття від Діви Марії), добровільно склав себе в жертву за гріхи людства і прийде знову, щоб судити живих та мертвих і встановити вічне Царство на землі, як і на небі;

— у безсмертя душі, в існування пекла і раю, де душі померлих перебувають до Страшного суду.

Підвалини культу становлять сім основних обрядів — таїнств:

• хрещення;

• миропомазання;

• причастя (євхаристія);

• покаяння (сповідь);

• шлюб;

• оливосвячення (соборування);

• священство.

Православна культова система включає у себе також молитви, поклоніння, святим і реліквіям, хресту, іконам, свята і пости..

Культ святих — посмертне шанування осіб, нібито наділених надприродними властивостями. Святі — це благочестиві люди, які за життя або після смерті були наділені даром творити дива.

Церковні свята розглядаються як важливий засіб навчання віри, виховання християнського світогляду. Великдень — найбільш шановане свято.

Богослужіння — колективні молитви у супроводі хорового співу,

У православ'ї розвинений інститут чернецтва. Найбільший центр православного чернецтва — гора Афон у Греції. Найвідоміший монастир в Україні — Києво-Печерська Лавра.

Існує три ступені православного духівництва:

• диякон;

• священик;

• єпископ.

Кожен з рівнів священства має свої особливості в одязі, за кожним закріплено певні права й обов'язки. Диякон допомагає у проведенні обрядів, священик може проводити шість таїнств із семи, а єпископ має право здійснювати й сьоме — покладати інших на священство.

Православне духівництво поділяється також на чорне і біле.

Біле духівництво — диякони і священики. Білому духівництву дозволено брати шлюб.

Чорне духівництво — ченці"і вищі священнослужителі (єпископи, архієпископи, митрополити).

Голова Православної Церкви — патріарх, що обирається Помісним Собором. Православна Церква складається з парафій, які об'єднуються у більші адміністративно-територіальні округи — єпархії на чолі з єпископом.

  1.   Католицизм нині являє собою наймасштабнішу течію християнства. Прихильниками католицизму є понад 1 млрд. людей. Населення, хрещене за католицьким обрядом, становить більшість у 50 країнах світу. Географічно католицизм найбільш розповсюджений в Америці та країнах Західної Європи.

Католицьку та Православну Церкви дотепер розділяють такі догматичні розбіжності:

1) догмат «філіокве» (латин./ііщие — «і від Сина»). Ідеться про джерело Святого Духа. Західні християни вважають, що Святий Дух іде і від Бога-Отця, і від Бога-Сина, тоді як православні переконані, що тільки від Бога-Отця;

2) учення про чистилище як проміжне місце між раєм і пеклом, де перебувають душі грішників, але таких, чиї гріхи не є смертними. Католицька церква визнає чистилище, православна визнає тільки пекло і рай;

3)учення про «найнеобхіднші заслуги», тобто добрі справи, що перевищують звичайний релігійний обов'язок. Завдяки їм католицька Церква може допомогти у спасінні душі навіть запеклому грішникові;

4) теорія та практика індульгенцій. Індульгенціями називали грамоти про відпущення гріхів, що їх видавала католицька церква за особливі заслуги, а частіше за гроші;

5} особливе шанування Діви Марії (Мадонни) — матері Ісуса Христа. У православ'ї ставлення до Богородиці шанобливе, але не таке підкреслене, як у католицизмі;

6) учення про верховенство (примат) Папи Римського над усіма християнами та його непомильність у справах віри.

Канонічні відмінності католицького та православного культів:

1) для всього католицького духівництва діє принцип целібату (латин. caelebs — «неодружений»), себто обітниця безшлюбності;

2) для католиків таїнство шлюбу вважається непорушним, православ'я ж допускає можливість розлучення й повторного одруження;   

3) у православ'ї й миряни, і духівництво причащаються хлібом та вином; у католицизмі ж миряни причащаються тільки хлібом;

4) католики хрестяться п'ятьма пальцями, вчиняють хресне знамення зверху вниз і зліва направо. Православні ж хрестяться трьома пальцями, хресне знамення вчиняють зверху вниз і справа наліво;

5) католицьке чернецтво має власні організації — ордени та конгрегації, яких на сьогодні налічується більш як 140. Православне чернецтво орденів не має.

Католицизм і православ'я відрізняються і процесом богослужіння. У православному храмі під час богослужіння треба стояти. У католицькому храмі віряни сидять, а встають тільки під час співання певних молитов. У православному богослужінні не використовується музика, тільки читання і спів; у католицькій службі до цього додається ще і музичний супровід (орган, фісгармонія). У православному храмі святе місце — вівтар — відгороджений від власне храму іконостасом; у католицьких храмах іконостасів немає. В інтер'єрі православного храму переважають ікони, у католицьких храмах - скульптурні композиції.

Якщо православ'я в організаційному плані являє собою сукупність автокефальних Церков, що об'єднані спільною догматикою, культом, але дещо розрізняються в обрядах і визнають тільки духовний авторитет константинопольського патріарха, то Католицька Церква являє собою єдину організацію на чолі з Папою Римським.

Для керування Церквою Папа має власну систему органів влади — Святий Престол. Вона включає у себе:

• єпископський синод — дорадчий орган при Папі;

• Святу Колегію з вищих посадових осіб Церкви — кардиналів:

• Римську Курію.

Крім верховного керівництва Церквою, Папі Римському належить вища законодавча, судова і виконавча влада у межах його резиденції — Ватикану. З березня 2006 р. папський престол посідає Бенедикт XVI.

Уперше римсько-католицькі єпископи відвідали Київ уже у X ст. З кінця XVI ст. в Україні діє Українська Греко-Католицька Церква. Загалом католицькі та уніатські громади становлять приблизно шосту частину всіх релігійних організацій в Україні.

4. Протестантизм виник унаслідок розколу всередині Римсько-Католицької Церкви. Цей розкол відбувся під впливом Реформації — широкого релігійного, соціокультурного та громадсько-політичного руху ХУІ-ШІ ст., що висувало гасло «виправлення» католицького віровчення, культу й організації в дусі первинних євангельських ідеалів.

Фундатором і найвидатнішим діячем Реформації був німецький теолог Мартін Лютер (1483-1546). Віровчення протестантизму в найповнішому вигляді сформульовано в «Авґсбурзькому визнанні віри», ухваленому в 1559 р. після тривалої громадянської війни між різними німецькими землями.

Підвалини віровчення протестантизму Мартін Лютер звів до формули «тільки віра, тільки Письмо, тільки милосердя Боже».

Перший догмат у цій формулі догмат про виправдання однією лише вірою.. На погляд М. Лютера, ані добрі справи, ані виняткові заслуги перед Церквою, ані знатне походження, ані багатство не можуть гарантувати людині спасіння душі. На цьому шляху людині може допомогти тільки щира й глибока віра у спокутну жертву Христа, який добровільно прийняв страшну смерть у муках, щоб змити з роду людського первородний гріх Адама.

Догмат про милосердя Боже безпосередньо випливав з першого: адже людина, яка повірила у те, що Господь, нічим не зобов'язаний світові, жертвує заради нього Своїм єдиним Сином, бачить у Ньому вже не грізного суддю, що прагне якомога швидше здійснити Страшний суд (так розуміла тоді образ Бога Римо-Католицька Церква), але турботливого і милосердного Отця, готового зрозуміти і простити кожного, незважаючи на міру його праведності чи гріховності.

Третім найважливішим догматом Лютера стало визнання абсолютного авторитету Святого Письма як єдиного джерела віри у Бога.

Відповідно до цих основних віронавчальних положень у протестантизмі сформувалися три основні особливості культу:

1) принцип «загального священства», що насамперед означало усунення привілейованого становища духівництва. Церковна ієрархія втрачала права посередника між Богом і людьми. Хоча служителі культу в протестантизмі зберігаються, вони позбавлені права сповідати і відпускати гріхи; вони у своїй діяльності підзвітні тій громаді, що їх обирає; для них скасовано безшлюбність;

2) принцип «дешевої Церкви». У протестантизмі скасовано всі зовнішні та внутрішні прикраси, ікони, пишність богослужіння й церемоніалу. Із семи таїнств зберігаються два: хрещення й причастя, причому вони розглядаються радше як символічні дії. Відкинуто шанування мощів і реліквій, культ святих тощо;

3) принцип «світського аскетизму», відповідно до якого повсякденна світська діяльність вірянина вважається різновидом релігійної практики і сприяє спасінню душі. Тепер від кожного простого вірянина на щодень вимагалося те, що раніше покладалося здебільшого на священиків, ченців, людей, які добровільно обрали шлях святого життя.

Основою церковної організації будь-яких протестантських віросповідань стали, як і у часи раннього християнства, автономні громади на чолі з проповідниками. Загальне керівництво тією або іншою Церквою здійснює Синод або Конгрегація, в якій пропорційно представлені як священнослужителі (якими деінде можуть бути й жінки), так і найбільш визнані й діяльні члени протестантських громад. У протестантизмі зліквідовано чернецтво і закрито монастирі.

Загальне число послідовників протестантизму наближається до 400-500 млн. осіб (20-25% християн). Протестантизм поширений у країнах Північної Європи й Америки.

Виділяють:

• старі протестантські організації (лютеранство, кальвінізм, англіканство);

нові протестантські організації (баптизм, п'ятдесятництво, методизм, адвентизм).

В Україні перші протестантські громади з'явилися у XVI ст., через кілька десятиліть після початку Реформації. Сьогодні у країні репрезентовано різні напрями протестантизму. Разом протестантські організації за кількістю становлять майже третину всіх релігійних громад України.


Лекція 4. Особливості сучасної релігійної ситуації в Україні

План.

1. Особливості сучасної релігійної ситуації в Україні

2. Свобода совісті та релігії в Україні. Толерантність. Правові гарантії свободи совісті та релігії в Україні. Держава і церква в Україні

1.Події середини 1980-х початку 1990-х років спричинилися до значних змін у релігійному житті України:

1) наявна чітка тенденція зростання питомої ваги вірян серед дорослого населення (понад 18 років) України. Якщо у 1991 р. тих, хто називав себе вірянами, було трохи більш як 40%, то у 2002 р. їх уже понад 60%;

2) помітно пожвавились інституційні прояви релігії. Загалом на 1 січня 2005 р. у країні діяли приблизно 30 тис. релігійних громад. Це приблизно у п'ять разів більше, ніж у 1988 р.. В Україні налічується майже 28 тис. священнослужителів, 378 монастирів (6184 ченців), відкрито більш як 160 духовних навчальних закладів із майже 20 тис. слухачів, 12 тис. недільних шкіл, виходить друком понад 350 часописів і газет релігійного змісту. У розпорядженні релігійних організацій перебуває понад 20 тис. культових споруд (церкви, храми, мечеті, синагоги тощо), ще приблизно 2,5 тис. будуються;

3) розширився релігійний спектр. На сьогодні в Україні кількість відомих релігій сягнула 115, однак 99,5% всіх релігійних утворень належать до 25 основних віровизнань чи напрямів;

4) стався розкол в українському православ'ї. Нині в Україні діють:

• Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), що перебуває під духовною опікою глави Українських Церков в Америці і в діаспорі, — понад 1200 організацій;

• Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦКП), її очолює патріарх Київський і Всієї Русі-України — 3600 релігійних організацій;

Українська Православна Церква Московського патріархату (УПЦМП) — 10700 релігійних організацій.

Сьогодні релігійна мережа Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) повністю відновлена на рівні 1930—1940-х років — періоду її найвищого розквіту. За кількістю релігійних організацій (3532) вона посідає третє місце в Україні. Діють понад 800 громад власне Римсько-Католицької Церкви.

Майже третина релігійних організацій в Україні є протестантськими. Вони представлені трьома «пізньопротестантськими» Церквами:

• баптизмом;

• адвентизмом;

• п'ятдесятництвом.

Особливості сучасного стану протестантизму в Україні:.

1) протестантизм є найдинамічнішою конфесією, вплив якої на релігійне життя в Україні, за прогнозами, й надалі зростатиме;

2) протестантизм дедалі більше набуває національно маркованих рис. Дедалі частіше він лозиціонує себе як невіддільну складову релігійної історії українського народу, його загальної культури.

Іудаїзм нині в Україні поділяється на сім течій, які разом нараховують 251 об'єднання. Найвідоміший з них — Всеукраїнський конгрес іудейських релігійних громад. Створено 120 культурних єврейських центрів, організацій, товариств. Товариства єврейської культури діють у 70 містах. У багатьох населених пунктах розгорнули свою Діяльність представництва міжнародної єврейської організації «Сохнут».

Продовжується відродження мусульманських релігійних громад. Станом на 1 січня 2005 р. мусульманських громад в Україні понад 470. Вони розділені між чотирма управліннями. Найбільше громад має Духовне Управління мусульман Криму — 333.

Неофіційно до десятки найпоширеніших в Україні конфесій увійшли також представники нового релігійного руху —? «Свідки Єгови» (за їхніми даними — 1400 об'єднань, кількасот тисяч членів і прихильників).

Міжконфесійні конфлікти у сучасній Україні, на щастя, не набувають такої гостроти, як деінде на теренах колишнього СРСР. Релігійні організації (за поодинокими винятками) намагаються не залучати державних органів влади до розв'язання внутрішніх непорозумінь. Однак не можна не помічати деяких «ліній напруги», що пролягають:

— між трьома Православними Церквами;

— між Православними Церквами, з одного боку, та греко-католицькими громадами і Римсько-Католицькою Церквою — з Другого;

— між «традиційними» Церквами (включаючи Православну, Греко-Католицьку, Римсько-Католицьку, а також протестантські організації) та нетрадиційними релігійними організаціями.

2. Свобода совісті та релігії с складовою загальної свободи, що — поряд із правом на життя і власність — вважається підмурівком сучасного західного суспільства з часів «батька» західного лібералізму, англійського філософа Дж. Локка (1632-1704).

Поняття свобода совісті означає свободу внутрішнього духовного вибору тих чи інших поглядів.

Поняття свобода релігії постає як свобода вибору й самоствердження індивіда у системі релігійних координат — віровченні, культовій діяльності, релігійній організації чи релігійних стосунках.

Засадничі принципи релігійної свободи викладено у декількох міжнародних правових документах:

—Загальній Декларації прав людини, ухваленій ООН у 1948 р.;

Міжнародному пакті про громадянські й політичні права (1966 р.);

—Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дискримінації на підставі релігії чи переконань (1981 р.).

Правові гарантії свободи совісті та релігії в Україні встановлено Конституцією України, Законами України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про освіту»,«Про альтернативну (невійськову) службу» та деякими іншими. Ось якими є ці гарантії:

• свобода совісті, релігії;

• гарантії рівності особи перед Законом незалежно від її релігійних переконань, участі в релігійних організаціях, конфесійної приналежності; •

забезпечення прав релігійних меншин;

окремішність Церкви й держави.

Обмеження свободи совісті та релігії встановлюються у таких сферах:

• у царині політичної діяльності. Релігійні організації не мають права брати участь у діяльності політичних партій,

висувати кандидатів до органів державної влади;

• у сфері міжнародних зв'язків. Згідно зі ст. 14 Закону України, іноземці можуть займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів лише у тих релігійних організаціях, на запрошення яких вони прибули до країни і за погодженням із відповідними державними органами;

• у царині освіти. Тут діє принцип відокремлення релігії від освіти. Згідно з цим принципом освіта в Україні мас науковий, світський характер. Проте релігійні організації мають право створювати для релігійної освіти дітей та дорослих навчальні заклади і групи, а священнослужителі мають право брати участь у навчально-виховному процесі у школах, надавати педагогам консультативну допомогу.

Однією із невіддільних конституційних гарантій забезпечення свободи совісті та релігії в Україні є право на альтернативну (невійськову) службу. Цю службу громадянин проходить, якщо виконання військового обов'язку суперечить його релігійним переконанням. Альтернативну службу громадяни проходять на державних підприємствах, в установах та організаціях соціального забезпечення, охорони здоров'я та навколишнього середовища, а також у сфері комунального, сільського господарства тощо.

В Україні діє коопераційна модель відносин між державою і Церквою: держава дотримується нейтралітету щодо релігії. Тому до участі в офіційних заходах запрошуються представники всіх трьох Православних Церков, Римсько-Католицької та Греко-Католицької Церкви, протестантських, мусульманських та іудейських об'єднань.

Для регулювання відносин між Церквою та державою в Україні до 2005 р. діяв Державний комітет у справах релігії. Утворено Всеукраїнську Раду Церков та релігійних організацій. Вона є представницьким міжконфесійним коНсультативно-дорадчим органом, що діє на громадських засадах.


Лекція 5. Поняття і характерні риси нових релігійних рухів

План.

1. Поняття і характерні риси нових релігійних рухів

2. Класифікація нових релігійних рухів

1. Нові релігійні рухи (НРР) називаються так не тільки тому, що їхнє піднесення припадає на другу половину XX ст. (адже деякі з них мають тривалу історію), але й тому, що за своїм віровченням, культовою практикою та формами релігійної організації вони суттєво відрізняються від «традиційних» релігій.

А тим часом до прихильників НРР зараховують себе 160 млн. людей! Достатня кількість інформації є тільки про 30 НРР, постійно оновлюються відомості про ще більш як 200 НРР. Загалом у світі кількість нетрадиційних релігійних організацій вимірюється п'ятизначними цифрами, позаяк абсолютна більшість з них — одиничні нечисленні групи сектантського типу.

Причини виникнення і поширення НРР. Феномен НРР є не стільки наслідком глибокої всеохопної кризи сучасної цивілізації, скільки наслідком її перетворень. Релігія, представлена «традиційними» конфесіями, яка через догматичність віровчення та канонічність культу є надзвичайно консервативною, не змогла відразу пристосуватися до суспільних перетворень і досі з великим запізненням реагує на швидкоплинні соціально-економічні та політичні зміни у світі.

Поширенню НРР в Україні сприяє руйнація колишньої комуністично-атеїстичної ідеології і втрата цінностей, виплеканих цією ідеологією. Натомість з'явилась духовна порожнеча, якої не встигли одразу заповнити традиційні релігії.

Нові релігійні утворення мають деякі спільні елементи:

засновник організації уявляється як людина, яка відкрила нову абсолютну істину (або якій відкрилась така істина). Володіння таким новим знанням робить їх «святими», невизнаною, але «істинною елітою» світу;

епоха, яка передувала заснуванню організації, розглядається як час блукань, помилок і страждань. Сучасна епоха неодмінно розцінюється як «перехідна», коли істина вже відкрилася, але ще не перемогла, як час боротьби сил зла і добра, що має

земний відповіднику боротьбі послідовників нової релігії з їхніми суперниками у навколишньому світі;

• переконаність у неминучості перемоги «істини». Наявне уявлення проте, що світ незабаром буде радикально змінено у результаті остаточної перемоги сил добра. Невіряни або ті, хто не належать до НРР, будуть знищені (як варіант: «не воскреснуть») або підкорені вірянами, які залишаться єдиними жителями нового перетвореного світу. Деякі НРР настроєні по-екстремістському. Знані навіть багаторазові випадки масового самогубства членів деяких нетрадиційних сект заради «остаточного звільнення». Однак більшість НРР орієнтовані все-таки на пристосування до сформованого вже суспільного ладу й укладу життя;

• нові релігії перебувають в опозиції до офіційних Церков, а їхні керівники часто схильці до фанатизму й ненависті до іновірців;

• культ мас переважно колективний характер. Може використовуватися техніка психологічного маніпулювання, психотерапія, особлива увага приділяється новачкам, їхній адаптації у групі;

• практично всі неорелігії зацікавлені в наверненні нових прибічників, провадять активну місіонерську діяльність. Часто задіюється відома методика групового впливу «бомбардування любов'ю». її мета — усіма можливим способами створити атмосферу доброзичливості/яка б контрастувала із сірою повсякденністю, аби в новонаверненого з'явився психологічний потяг до спілкування із прибічниками культу.

Широке розповсюдження нових релігійних рухів у США та Західній Європі швидко викликало активну протидію. Унаслідок гострих суспільних конфліктів з цього приводу в 1980—1990-х роках діяльність багатьох нових релігійних організацій хоча і не заборонена повністю, однак законодавчо суттєво обмежена.

2. НРР зазвичай поділяють на шість груп:

1) неохристиянські об'єднання — «Діти Бога», «Церква Тіла Христового», «Церква Ісуса Христа святих останніх дніє» (мормони), «Свідки бгови». Ці організації визнають Біблію як головне джерело свого вчення, Ісуса Христа — центральною (або принаймні однією з центральних) постаттю доктрини, але при цьому їхнє розуміння Христа докорінно відрізняється від традиційно християнського. Вони акцентують увагу на есхатологічному вченні про близький кінець світу, проголошують ідеї месіанізму; керівник руху може наділятися статусом посланника Божого, пророка, який повідомляє нове одкровення, вищі божественні розпорядження. Найчастіше неохристиянські об'єднання генетично пов'язанні з якоюсь із протестантських течій;

2) неооріснтальні (нові східні) об'єднання — «Товариство свідомості Крішни», інтегральна йога Шрі Авробіндо, культ Шрі Чин-моя, культ Ошо Раджніша, «Трансцендентальна медитація» (ТМ). В основі таких культів лежать модернізовані варіанти буддизму або індуїзму, пропонується містичний шлях звільнення пробудження у людині божественного начала. Для них характерним є уявлення про світ як сансару (нескінченний ланцюг перевтілення душ), закон Карми. На перший план у таких організаціях виходить авторитет наставника, «істинний шлях», власний досвід;

3) саентологічні напрями утворюють «Церква саєнтології», «Учення розуму», «Християнська наука». Такі організації можуть проповідувати зв'язок Землі і землян з вищими космічними силами, космічним розумом. Різні фізичні прилади можуть набувати містичного значення, стверджується можливість реєстрації або виміру впливу на фізичну, біологічну природу якихось невідомих і таємних вищих реальностей і факторів. Містично трактуються недосліджені явища психіки й навколишньої природи. Орієнтація на наукові і технічні досягнення поєднується з практикою психоаналізу;

4) синтетичні релігії — «Церквр Уніфікації», «Всесвітня віра Багаї», «Велике Біле Братство Юсмалос» тощо. Вони поєднують у собі кілька релігійних систем (наприклад, християнство і буддизм), оголошують себе єдиною універсальною релігією для всіх людей, створюють власне вчення, обрядову систему, релігійну організацію. їм властивий культ лідера організації, авторитет власних віронавчальних джерел;

5) неоязичницькі організації характеризуються насамперед націоналістичною спрямованістю: вони постулюють, що людина стає особистістю тільки і виключно через усвідомлення нації. У пошуках своєї ідентичності людина, якщо вона послідовна, неминуче повинна розірвати зі світовими релігіями на користь релігії національної. В Україні неоязичницькі організації репрезентовані «РУНвірою» (Рідна Українська Національна Віра), «Рідною Вірою», ладовірством, орантій-цями та ін. Деякі з таких релігій залишаються політеїстичними, інші, модернізуючи язичництво, сповідують монотеїзм. Неоязичництво найчастіше охоплює своїм впливрм окремих представників національно орієнтованої інтелігенції;

6) сатанинські групи. Сатанинські культи звеличують зло і насильство, проповідують спілкування з містичними джерелами зла — демонами, сатаною тощо. Мораль сатанинських груп перейнята крайнім егоізкйм, індивідуалізмом/ прагматизмом, культом сили.

Деякі дослідники вичленовують ще окультні рухи: агні-йога, теософія, антропософія, усілякі різновиди екстрасенсорики, біоенергетики, хіромантії, астрології, магії тощо. Спільним для цих рухів є те, що усі вони претендують на володіння певними «таємними знаннями», які забезпечують владу над силами Всесвіту, практикують систему «втаєм-ничень» («посвячень»), які нібито гарантують здобуття надприродних властивостей, нових можливостей у розумінні світу, розвивають філософію людинобожжя (Божественного в людині).


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

4564. Совершенствование мотивации труда как функции управления на примере ОАО Хлебная база № 52 Заринского района 469.5 KB
  Совершенствование мотивации труда как функции управления на примере ОАО Хлебная база № 52 Заринского района Введение Одним из основных условий высокой эффективности деятельности организации любой формы собственности является наличие сознательной тру...
4565. Определение интенсивности теплового излучения 43.23 KB
  Определение интенсивности теплового излучения Цель работы Измерение интенсивности теплового излучения, определение эффективности теплозащитных экранов. Теория метода К теплоотражающим относят экраны, изготовленные из материалов, хорошо отражающих те...
4566. Запутывающие преобразования в программировании 23.15 KB
  Запутывающие преобразования Цель работы: научится программировать средства затрудняющие изучение программ. Задание: Изучить основные методы обфускации. По заданию преподавателя запрограммировать один из методов. Провести оценку зап...
4567. Линейный конгруэнтный метод в программировании 97.5 KB
  Линейный конгруэнтный метод Линейный конгруэнтный метод является одной из простейших и наиболее употребительных в настоящее время процедур, имитирующих случайные числа. В этом методе используется операция mod(x, y), возвращающая остаток от деления п...
4568. Использование параллелизма процессора для повышения эффективности программ 35.5 KB
  Использование параллелизма процессора для повышения эффективности программ Цель работы: научить студента самостоятельно разрабатывать максимально эффективные программы. Материал для изучения. Рассмотрим задачу умножения двух n ...
4569. Модели и стандарты управления рисками проектов программных средств 603 KB
  Модели и стандарты управления рисками проектов программных средств. Основные модели управления рисками проектов программных средств Разработано несколько моделей и стандартов для анализа и сокращения рисков в жизненном цикле программных средств...
4570. Структурное тестирование программного обеспечения 173.5 KB
  Структурное тестирование программного обеспечения Основные понятия и принципы тестирования ПО Тестирование — процесс выполнения программы с целью обнаружения ошибок. Шаги процесса задаются тестами. Каждый тест определяет: свой набор исход...
4571. Разработка учебная Базы Данных (БД) MusicShop 696 KB
  Введение В настоящие время в связи с развитием компьютерной техники появилась возможность автоматизировать многие процессы. Современные магазины музыки предлагают большой выбор музыки, в связи с чем, возникает проблема поиска необходимой композиции,...
4572. Решение задачи коммивояжера разными программными методами 84.06 KB
  Введение Комбинаторика – раздел математики, посвящённый решению задач выбора и расположения элементов некоторого, обычно конечного множества в соответствии с заданными правилами. Каждое такое правило определяет способ построения некоторой конст...