5687

Структура і типи особистості

Реферат

Психология и эзотерика

Структура і типи особистості Спрямованість особистості тамотивація поведінки людини. Якості спрямованості особистості. Сутність характеру людини, основні групи рис характеру. Типологія харак...

Украинкский

2016-09-07

121 KB

1 чел.

Структура і типи особистості

ОСНОВНІ ПИТАННЯ

1. Спрямованість особистості та мотивація поведінки людини.

2. Якості спрямованості особистості.

3. Сутність характеру людини, основні групи рис характеру.

4. Типологія характеру.

5. Здібності людини, їхня природа та рівні розвитку.

6. Поняття та природа темпераменту.

7. Властивості та типи темпераменту.

3.1. СПРЯМОВАНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ ТА МОТИВАЦІЯ ПОВЕДІНКИ ЛЮДИНИф

Щоб довідатись про людину, дуже важливо розібратися в тому, що вона встигла зробити у своєму житті. Проте, ще важливіше зрозуміти, до чого вона прагне і в імя чого. Усе це визначає спрямованість особистості. Сутність спрямованості особистості пов’язана не тільки з тим, чого хоче людина, скільки з тим, чому вона цього хоче, тобто варто довідатися мотивацію (спонукальну), що визначає потреби, мотиви, наміри, інтереси, прагнення, цілі.

Отже, психологічні риси особистості, що визначають активність людини в соціальному середовищі, є спрямованістю особистості.

Спрямованість особистості– це система мотивів і перспектив, яка склалася на основі потреб, що спонукають людину до активності й визначають її відносини. При цьому потреба є основним джерелом активності людини та тварини. Це внутрішній стан потреби у визначних умовах існування. Потреба породжує поведінку людини, спрямовуючи на пошук того, що потрібно. Вона, немов би веде за собою організм, приводить у стан підвищеної збудливості окремі психічні процеси та системи організму – підтримує активність доти, поки відповідний стан не- статку не буде цілком задоволений.

Кількість і якість потреб залежить від рівня організації живих істот, їхнього способу й умов життя (у тому числі соціально-історичних, культурних), від місця на еволюційних сходах.

Потреби людини дуже різноманітні, але їх усі можна розділити на три головні вихідні групи – біологічні, соціальні й ідеальні.

Біологічні (вітальні) потреби покликані забезпечити індивідуальне та видове існування людини. Це безліч потреб у їжі, одягу, житлі, техніці для виробництва матеріальних благ, у засобах захисту від шкідливих впливів та інше. Сюди можна віднести й потребу економії сил, спонукаючих людину шукати найбільш короткий, легкий і простий шлях до досягнення своїх цілей.

Хоча біологічні потреби залишаються тими ж (за їх переліком), що у тваринних предків людини і первісних людей, однак за своєю психологічною сутністю вони сильно відрізняються від таких потреб тварин. Змінюються способи знаряддя задоволення. Наприклад, голод, що утамовується вареним м’ясом за допомогою ножа і виделки, відрізняється від голоду, при якому проковтують сире мясо за допомогою нігтів і зубів. Не сама потреба, як така, а суспільно прийняті способи задоволення починають диктувати форми поведінки.

Соціальні потреби –це потреби належати до соціальної групи і займати в ній визначене місце, користуватися увагою оточуючих. Зміст соціальних потреб складається в приналежності до людського суспільства. Сюди входять повага, прихильність, любов оточуючих, як знаки визнання цієї приналежності. Людині початково необхідні ці взаємозвязки з суспільством собі подібних. Початкова соціальна потреба – потреба в справедливості. Тут виявляється деяка подвійність, тому що немає двох людей, у яких уявлення про справедливість щодо себе було б тотожне. Але людське суспільство розпалося б, якби члени його не знаходили спільності у своїх уявленнях про справедливість. Ця спільність виявляється насамперед у визнанні наявності прав і обов’язків у взаєминах, необхідності додержуватися норм, які формуються на основі дуже складної взаємодії історичних, економічних, національних та інших факторів, що відбиваються в суспільній свідомості та закріплюються пануючою ідеологією.

Ідеальні потреби – це потреби пізнання в самому широкому розумінні: пізнання визначальне – світу і свого місця в ньому, пізнання з місту і призначення свого існування.

Потреба пізнання веде своє походження від універсальної потреби в інформації, з самого початку властивій всьому живому, поряд з потребою в припливі речовини й енергії. Ця потреба проявляється як прагнення до нового, раніше невідомого, безвідносно до його прагматичного значення.

Потреба в інформації – це прагнення не тільки познайомиться з новим, але й “упорядкувати” середовище, усунути невизначеність. Ця невизначеність, загадковість так переноситься людиною, що вона готова нав’язати світу міфічне, фантастичне пояснення аби позбутися тягаря нерозуміння, навіть якщо це нерозуміння не загрожує людині конкретними бідами: голодом, позбавленнями, небезпекою для життя. Ці три групи потреб виділяє у своїй теорії особистості академік П.В. Симонов. Він підкреслює, що кожна людина наділена усіма трьома групами потреб – біологічними, соціальними й ідеальними – у їх різноманітних комбінаціях (за перевагою соціальних). Очевидна перевага біологічних потреб межує з патологією. Домінування ідеальних потреб зустрічається винятково рідко. Тому говорити про те, що одні з них “кращі”, а інші “гірші”, щонайменше, ненауково. Конкретне суспільство нормує співвідношення потреб один з одним, розміри задоволення кожної з них залежно від задоволення всіх інших.

Різні потреби, крім того характеризуються граничними термінами їхнього задоволення. Біологічні потреби не можуть бути відкладені на скільки-небудь тривалий час. Задоволення соціальних потреб обмежено термінами людського життя. Досягнення ідеальних цілей може бути віднесено і до окремого майбутнього. Наприклад, ланцюг теоретичних вишукувань Е.К. Ціолковського про міжпланетні подорожі. Дуже істотною характеристикою потреби є її предметний зміст, тобто сукупність об’єктів, за допомогою яких ця потреба може бути задоволена. Усвідомлювання об’єктів потреб як цілей називають мотивами. Мотиви у людини організують і направляють поведінку людини. Мотиви завжди пов’язані з процесами пізнання: сприйняттям, мисленням, пам’яттю та мовою. Тому мотиви як стимули є тільки в людини.

Мотив діяльності – це спонукання до діяльності, пов’язане з задоволенням визначеної потреби людини.

Мотивація – це система мотивів, що визначає конкретні форми діяльності та поведінки людини.

3.2. ЯКОСТІ СПРЯМОВАНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

В цілому, характеризуючи спрямованість особистості, виділяють такі її загальні якості (рис.3.1)

Рис.3.1

Рівеньспрямованості особистості визначається суспільно значними цілями, що спонукають людину до діяльності. У суспільній спрямованості особистості проявляється її моральний вигляд. Високий рівень суспільної спрямованості називають ідейністю особистості.

Широтаспрямованості особистості – це творчий діапазон своїх потреб і інтересів. Але широта спрямованості не повинна ставати дилетантством, розкиданістю, при якій людина необгрунтовано починає вважати себе всезнаючою.

Інтенсивність спрямованості особистості – це ступінь емоційного забарвлення спонукань. Мається на увазі діапазон виразності спонукань: від неясних потягів, через усвідомлені бажання й активні прагнення до повної переконаності.

Стійкість спрямованості особистості характеризується її довжиною в часі. Стійкість пов’язана з наполегливістю як вольовою якістю особистості.

Дієвість спрямованості особистості визначається ступенем активності діяльності в реалізації цілей особистості.

Вищевикладені якості спрямованості можуть виявлятися в різних формах (рис.3.2)

Рис.3.2

Слабко виражені потреби, повязні з потягами. З них починається ієрархія форм спрямованості особистості.

Потяги – це прагнення, спрямоване на який-небудь предмет чи дія внаслідок тієї чи іншої маловираженої потреби.

Бажання – цілком усвідомленні потреби та потяги до чогось певного. З включенням вольового компонента стають прагненнями.

Інтереси– це пізнавальна форма спрямованості на предмет, це мотиви, що діють у силу своєї усвідомленої значущості й емоційної привабливості. При включенні вольового компонента стають схильностями.

Схильність – прагнення до визначеної діяльності. На основі інтересів і схильностей формуються ідеали.

Ідеали– це форма спрямованості, втілена у визначеному образі, на який людина хотіла б походити.

Світогляд – це система поглядів, уявлень і понять про світ, природу і суспільство. Ідеологія – це складова частина світогляду, що відноситься до розуміння суспільних явищ.

Переконання – це система знань, в істинності яких людина не має сумніву і керується ними у своєму житті та діяльності.

Світогляд і переконання людини визначають її моральні якості.

Мораль – це відображення в індивідуальній і суспільній свідомості моральних явищ, регулятор моральних вчинків.

Вчинок – морально оцінювана дія, одиниця соціальної поведінки людини.

Моральні якості чітко виявляються в совісті особистості.

Совість – моральна самооцінка людиною своєї поведінки та вчинків.

3.3. СУТНІСТЬ ХАРАКТЕРУ ЛЮДИНИ, ОСНОВНІ ГРУПИ РИС ХАРАКТЕРУ

Індивідуально-психологічних особливостей людини безліч. Багато з них несуттєві (наприклад, погано розвинені смакові відчуття) чи короткочасні (млявість після великих фізичних напруг, тощо), не роблять істотного впливу на діяльність і компенсуються іншими властивостями (наприклад, погана механічна пам’ять). Проте є в особистості такі індивідуальні особливості, що постійно виявляються і є істотними в поведінці та діяльності. Вони називаються рисами характеру. У характері виражаються найбільш типові, істотні особливості людини.

У перекладі з грецького “характер” – це “карбування”, “прикмета”. Характер – це особливі прикмети, що здобуває людина в процесі життя, спілкування та діяльності.

Характер – це сукупність стійких форм поведінки людини, що яскраво виражені, тісно взаємозалежні та стабільно виявляються в різних видах діяльності. Типові особливості суспільства виявляються в характері кожної людини по-різному, залежно від його інтересів, здібностей, почуттів, мотивів і т.п. Індивідуальна своєрідність життя кожної окремої людини формує розмаїтість індивідуальних рис і проявів характеру. З іншого боку, загальні обставини життя людей, тварин в однакових соціально-економічних суспільних умовах формують потрібні риси характеру. Становлення характеру відбувається при включенні особистості в різні за рівнем розвитку соціальні групи (у родині, дружній компанії, трудовому, навчальному колективі та ін.).

Фізіологічною основою характеру є, з одного боку, тип вищої нервової діяльності (ВНР), з іншого система тимчасових зв’язків, що виникають під впливом зовнішніх чинників і спілкування. Через те, що загальний тип ВНД є також фізіологічною основою темпераменту, то звідси випливає тісний звязок між характером і темпераментом.

Характер одержує з боку суспільства моральну оцінку. До темпераменту ж моральна оцінка застосована лише тоді, колі він розглядається як складова частина характеру. Темперамент сам по собі не може бути поганим чи гарним.

Ще від Арістотеля йде ототожнення характеру з вольовими якостями особистості. Тому розподіл характерів на сильні та слабкі залежить від рівня вольової активності.

Індивідуально-психологічні особливості людини стають рисами характеру особистості, якщо вони:

а) чітко виражені;

б) тісно взаємозалежні;

в) зявляються обовязково в різних видах діяльності.

Формування характеру відбувається під впливом цілої низки умов. Важливою умовою формування характеру є соціальне середовище, суспільно-економічний лад, що пред’являє певні вимоги до людини та її діяльності.

Однак соціальне середовище не впливає на людей фатально. На становлення характеру впливає ступінь активності особистості, рівень життєвої позиції. Кожна людина по-різному включається в сукупність суспільних відносин залежно від його місця в реальній організації. Характер розвивається та змінюється в процесі практичної діяльності людини. Про формування характеру говорять: “Посієш вчинок – пожнеш звичку. Посієш звичку – пожнеш характер. Посієш характер – пожнеш долю.”. Тому , якщо бажаєте гарної долі, робіть більше гарних вчинків.

Цілісна система окремих властивостей характеру, що залежать одна від одної і повязані між собою, називаєтьсяструктурою характеру. Знаючи одну чи кілька властивостей характеру, можна пророкувати інші властивості та риси. Так, якщо людина зарозуміла і пихата, ми можемо припустити, що вона недоброзичлива до людей; якщо скромна, то вона поступлива.

Риси характеру – це складні індивідуальні здібності, досить показові для людини, що дозволяють з відомою ймовірністю вгадувати її поведінку в тому чи іншому конкретному випадку. Якщо, наприклад, людина відрізняється чуйністю, то можна припускати, що у важкі хвилини вона надасть підтримку своєму товаришу. Рис характеру – безліч. У словнику російської мови С.І. Ожегова міститься близько трьох тисяч слів, що позначають риси характеру (скромний, ввічливий, грубий, зарозумілий, добродушний і т.д.). В українській мові їх не менше. Все це розмаїття проявів характеру можна звести до такихпяти груп:

1. Риси характеру, в яких виражається загальне ставлення до навколишнього світу, до суспільних явищ і подій (принциповість, оптимізм та інші);

2. Риси характеру, що виражають відносини із суспільством, іншими людьми (товариськість, доброзичливість, брутальність та інші);

3. Риси характеру, що виражають ставлення до самого себе (скромність, пихатість, зарозумілість, самокритичність та інші);

4. Риси характеру, що виражають ставлення до виконуваної діяльності (працьовитість, лінощі, сумлінність, ініціативність та інші);

5. Риси характеру, що виражають ставлення людини до труднощів, з якими вона зустрічається при досягненні своїх цілей і задач (вольові риси характеру, цілеспрямованість, наполегливість, витримка, дисциплінованість, мужність та інші).

3.4. ТИПОЛОГІЯ ХАРАКТЕРУ

У характері людини риси виявляються у складному співвідношенні індивідуального і типового. Індивідуальне, одиничне і типове, загальне в характері – протилежності, що утворюють єдність.

У психології людського характеру розрізнюють:

а) типовість певних рис і проявів для даної людини (узагальнення у відношенні до індивідуума);

б) типовість рис і проявів для групи людей (узагальнення у відношенні до декількох людей).

Типовість для даної людини визначається постійним, стійким і визначеним проявом будь-яких рис характеру. Типовість рис і проявів характеру може бути дуже складною і суперечливою, причому складність і протиріччя виявляються в конкретних вчинках. Через те, що характер людини піддається змінам, то відповідно може змінюватись і типовість його певних рис і проявів.

Однак типове може означати загальне для цілої групи людей.

В історії навчання про характер неодноразово мали місце спроби класифікувати його, спираючись на різні критерії й ознаки. Так, убіологічній класифікації основою є біотипи, тобто затверджується обумовленість типу характеру біологічними факторами. Наприклад, широке поширення одержали так званіконституційні теорії (Е. Кречмер, У. Шелдон, Ч. Ламброзо). Так, Е. Кречмер (німецькій психолог і психіатр, 1888–1964) запропонував концепцію, відповідно до якої існує три основних типи тілесної організації –пікнічна, астенічна, діспластична й атлетична.

Відомі спроби виділення типів характеру людей залежно від будови їхнього обличчя(фізіономіка), від форми кисті рук і складок шкіри долонь (хіромантія), від кольору очей та волосся та інше.

У сучасній психології існує розподіл характерів на дві основні групи:гармонічна тадисгармонічна.

Гармонічний характер – це такий, який включає всебічно розвинені риси та виключає однобічність розвитку. Однак

гармонійність характеру не означає абсолютної досконалості, а лише припускає таке сполучення рис характеру, що найбільш сприятливе для багатьох видів життєдіяльності та досягнення найвищих результатів в обраному виді діяльності. Проте гармонійність характеру – не щасливий дарунок видатним людям. Усі люди, хоча й у різному ступені, можуть мати гармонійний характер. Гармонійний розвиток характеру пов’язаний з активністю особистості, зі спілкуванням і діяльністю, соціально-економічними, культурними й іншими особливостями суспільства.

Дисгармонічний характер – це такий, при якому риси розвинені нерівномірно, від чого виявляється виборча чутливість і уразливість у відношенні одних соціальних обставин і підвищена стійкість до інших.

Виділяють такі девять типів характеру:

  1. гіпертимний (завжди активні, життєрадісні, обтяжуються одноманітністю, підвищено товариські);
  2. гіпотимний (сумовиті, занурені у власні переживання, нерішучі, старанні, погано адаптуються до нових обставин, але стійкі до спокус);
  3. циклоїдний (схильний до різких змін настрою, у сприятливих умовах схильний до гіпертимної поведінки, а в несприятливих – гіпотимної);
  4. демонстративний(прагнуть завжди бути у центрі уваги);
  5. стурбовано-недовірливий (відрізняється нерішучістю, схильністю до сумнівів, підвищена стурбованість, обережність, акуратність і педантизм);
  6. збудливий (ефективна вибухливість, нестриманість у вчинках, схильні до конфліктів, прагнуть до лідерства);
  7. нестійкий (нестійкість інтересів, почуттів, уподобань, працюють примусово, живуть сьогоднішнім днем, без планів на майбутнє, можуть виявляти і неакуратність у справах);
  8. застрягаючий (схильність до формування так званих надцінних ідей, егоїзм і завищена зарозумілість, до супротивників безжалісні, мстиві, не прощають образи);

самодостатній(відгородженість від подій навколишнього світу, живуть якби поза часом і простором, вважаються диваками, незграбні, відрізняються оригінальністю мислення).

Іноді людей з дисгармонічним типом характеру називають акцентуірованими особистостями.

Акцентуація характеру – це крайні варіанти норми як наслідку посилення його окремих рис. При цьому виділяють такі типи акцентуації:

екстравертний тип (зовні – спрямовані, емоційно виражені, має потребу у соціальному середовищі, не схильний до монотонної в житті та діяльності);

інтровертний тип (внутрішньо спрямований, замкнений, не обтяжується одноманітністю та самостійністю);

некерований тип (імпульсивний, важко передбачуваний у своїх поведінкових реакціях);

неврастенічний тип (недовірливий, дратівливий);

демонстративний(потреба в постійній увазі до своєї особи, схильність до позерства);

синзитивний тип (тонка чутливість, замкнуність, соромязливисть, уникають великих компаній).

У прояві рис характеру визначається великі різноманіття. Так, характер виявляється в діяльності людини: трудовій, навчальній, ігровій та інші.

Характер може відбиватися в специфічних особливостях мови та спілкування, у зовнішньому вигляді людини (міміці, жестикуляції) і поведінці. При цьому в поведінці людини виділяють такі поняття як “вчинок” і “провина”.Вчинок – це дія, яка підлягає суспільній, моральній чи юридичній оцінці.

Провина– дії людини, що порушують принципи суспільної та моральної поведінки даного суспільства.

3.5. ЗДІБНОСТІ ЛЮДИНИ, ЇХНЯ ПРИРОДА ТА РІВНІ РОЗВИТКУ

Важливою стороною в структурі особистості є здібності людини. Поняття про здібності ввів Платон, згідно з теорією якого немає здібностей об’єкта без об’єктів, тобто здатність і діяльність нероздільні. У сучасній психології підкреслюється, що здібність це теж сторони особистості, але розглянуті в їхньому відношенні з певною діяльністю.

Відзначають (Теплов Б.М. та ін.)три основні ознаки здібностей:

1) це індивідуально-психологічні риси особистості, що відрізняють одну людину від іншої;

2) здібностями називають не всі індивідуальні здібності, а лише ті, які впливають на успішність будь-якої діяльності;

3) поняття “здібність” не зводиться до знань, уміння та навичок, а визначає швидкість і легкість їхнього формування.

Таким чином,здібність –це та сторона свідомості, у якій відбивається ефективність виконання діяльності. Здібність – це особистість у її продуктивності. Здібність не тільки виявляється в діяльності, але і формується в ній.

Здібності– це як биможливість. Наприклад, виявлені у дитини музичні здібності ні якою мірою не є гарантією того, що дитина буде гарним музикантом. Для того, щоб це відбулося, необхідно спеціальне навчання, наполегливість і багато інших умов, без яких здібності можуть так і не розвитись.

Як і всі індивідуально-психологічні ознаки особистості, здібності не носять уроджений характер, а формуються в процесі життя та діяльності. Не визнаючи уроджених здібностей, психологія не заперечує значення біологічних факторів, що можуть виявитися умовами успішності в якій-небудь діяльності. Їх називаютьзадатками.

Задатки –це морфологічні та функціональні особливості будови мозку, органів почуттів і руху, що виступають як природні передумови розвитку здібностей.

У кожній здібності вкладене і природне (біологічне, придбане). Усі здібності людини можна звести в чотири групи (рис.3.3).

Елементарні загальні здібності – притаманні всім людям, хоча й у різної виразності ступені їхньої виразності (здібність відчувати, сприймати, мислити та ін.).

Складні загальні здібності – притаманні в тому чи іншому ступені всім людям, це здібності до всіх основних видів діяльності людини (праці, гри, навчання, спілкування та ін.).

Рис.3.3

Якісний аналіз здібностей спрямований на виявлення індивідуальних здібностей людини для ефективної конкретної діяльності. Здібності виступають як складний комплекс психологічних властивостей людини. При цьому має місцекомпенсація одних властивостей іншими. Компенсаторні можливості здібностей виявляються, наприклад, спеціальним навчанням і вихованням людей, позбавлених зору і слуху.

Кількісні виміри здібностей характеризують їх виразність. Найбільш розповсюдженим методом оцінки ступеня виразності здібності є тести (тести на інтелект). Однак вони дають лише умовно-порівняльну характеристику, а не виявляють здібності.  Виділяють такірівні розвитку здібностей:

  • талант;
  • геніальність;
  • обдарованість.

Талант – це найбільш сприятливе сполучення здібностей, що дають можливість творчого й ефективного виконання тієї чи іншої діяльності. Талановита людина створює щось нове у своїй роботі.

Геніальність – це найвищий рівень розвитку здібностей, що з’являється у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення в житті суспільства, розвитку науки, літератури і мистецтва.

Обдарованість– це такі уроджені особливості людини, що є передумовою розвитку видатних здібностей.

3.6. ПОНЯТТЯ ТА ПРИРОДА ТЕМПЕРАМЕНТУ

В особистості кожної людини головною є її соціально-обумовлена сторона – спрямованість. Проте в той же час не можна ігнорувати біологічно обумовлених здібностей особистості. Біологічні особливості складають необхідну матеріальну основу особистості, без якої вона взагалі не може існувати, життєво і соціально себе виявляти.

Навіть у невеликому колективі, серед братів і сестер, що одержали однакове виховання, завжди будуть розходження в їхній поведінці. Одні – швидкі, рвучкі, схильні до бурхливих емоційних проявів, жагучі та нетерплячі. Інші, навпаки – спокійні, повільні, незворушні, малорухомі (у міміці та жестах). Ці розходження пояснюються індивідуальними особливості їхніх темпераментів.

Темперамент(від лат.Temperamentumпропорція, співвідношення)це та сторона свідомості, у якій відбувається динаміка психічних процесів і ступінь емоційної збудливості. При цьому під динамікою належить розуміти темп, ритм, тривалість психічних процесів, у тому числі й емоційних, а також деякі особливості поведінки людини – рухливість, активність, швидкість чи сповільненість реакції та ін. Під темпераментом мається на увазі той “психічний темп”, який залежить від стану нервових процесів порушення та гальмування.

Розрізняють такітипи темпераменту:холеричний,сангвінічний, флегматичний та меланхолійний.

Розподіл по типах темпераменту має своїм початком теорію, висунуту давньогрецьким лікарем Гіппократом (Vст. до н.е.) про те, що у кожної людини в організмі переважає одна з чотирьох рідин: кровь (сангвіс), жовч (холе), слиз (флегма), чорна жовч (мелайна холе). Ця спроба пояснити природу темпераменту стала початком гуморальних теорій (склад крові, особливості кровоносних судин, діяльність судини і залоз внутрішніх секрецій).

Найбільш науково обгрунтованою є висунута І.П.Павловим неврологічна теорія, відповідно до якої фізіологічною основою

темпераменту є типи вищої нервової діяльності (ВНД). Він експериментально виявив, що темперамент залежить від особливостей ВНД і основних нервових процесів (збудження і гальмування).

Тип вищої нервової діяльності – це сукупність властивостей нервової системи (сили, урівноваженості, рухливості), що складає фізіологічну основу індивідуальної особливості людини та поведінки тварин (Таблиця 3.1).

Таблиця 3.1

Співвідношення типів ВНД і темпераменту

ТИП ВНД

Сильний

Слабкий

нестрим-ний

живий

інертний

Особливості

нервових

процесів

Сила

сильний

сильний

сильний

слабкий

врівнова-женість

неврівнова- жений

рівнова-жений

рівнова-жений

неврівнова- жений

рухомість

рухомий

нерухомий

інертний

рухомий

або

інертний

Тип темпераменту

Холерик

Сангвінік

Флегматик

Меланхолік

Не можна ототожнювати поняття “тип вищої нервової діяльності” та “тип темпераменту”. Перше поняття – фізіологічне, а друге – психологічне, і між ними не завжди є звязок: одна і та сама властивість нервових процесів може по-різному виявлятися в темпераменті.

І.П. Павловим були виділені ще два своєрідних типи людей залежно від переважної функції першої чи другої сигнальних систем: художній і розумовий.

Тип темпераменту залежить від спадковості (генотип). Однак психологічні дослідження та педагогічна практика свідчать, що темперамент може змінюватись під впливом умов життя і виховання – формується так званий “фенотип”. Навіть “вибухова” людина може свідомо змінити свій темперамент через самовиховання.

3.7. ВЛАСТИВОСТІ ТА ТИПИ ТЕМПЕРАМЕНТУ

Усі типи темпераменту характеризуються основними властивостями.

Властивості темпераменту – стійкі індивідуальні особливості психіки людини, що визначають динаміку її психічної діяльності та проявляються порівняно постійно при різному змісті, мотивах і цілях діяльності. Сукупність цих властивостей утворює структуру, що характеризує тип темпераменту. Це такі властивості:

1.Сензитивність – властивість темпераменту , що визначається по найменшій силі зовнішніх впливів, необхідної для появи психічної реакції людини. Ця властивість залежить від нижнього порога відчуттів.

2.Реактивність– це властивість темпераменту, що визначається силою емоційних реакцій людини на зовнішні чи внутрішні впливи. Мається на увазі елементарна емоційність, що виражається в емоційному забарвленні відчуттів і уявлень, в емоційній насиченості прагнень та інших мотивів.

3.Резистентність – стійкість до перешкод, опірність факторам, що припиняють та гальмують діяльність.

4.Пластичність (аборигідність) – це властивість темпераменту, що виявляється в ступені легкості пристосування людини до змін зовнішніх впливів (пластичність) чи навпаки – наскільки поведінка людини інертна (ригідність).

5.Екстравертністьінтровертність – ці властивості темпераменту, у яких виявляється спрямованість реакцій особистості або на світ зовнішніх об’єктів (екстраверсія), або на явища його власного суб’єктивного світу (інтроверсія).

6.Збудливість уваги – властивість темпераменту, що виявляється в рівні активності уваги на новизну обєкта. Перераховані властивості по-різному виявляються в типах темпераменту.

Типи темпераменту:

Холерик – недостатньо сензитивний, екстравертований, реактивний, еластичний, досить резистентний.

Сангвінік – реактивний, відрізняється зниженими сензитивністю, пластичний, екстравертований, резистентний.

Флегматик і меланхолік – ригідні, інтровертні, останній більш сензитивний і не має резистентності. Кожному типу темпераменту притаманна своєрідна поведінка. Так, наприклад:

Сангвінік – жвавий, рухливий, швидко реагує на події, прагне до чистої зміни вражень (відчуває потребу в психологічній їжі); порівняно легко переживає невдачі та неприємності, відрізняється виразною мімікою; дуже продуктивний у діяльності, що викликає в нього інтерес.

Холерик – рвучкий, схильний до бурхливих емоційних спалахів і різких змін настрою; пруткий у роботі, але не рідко неврівноважений, запальний, обтяжується самотністю й одноманітною роботою, має потребу в соціальній сфері.

Флегматик – на вигляд спокійний і врівноважений, трохи повільний, необурливий, стійкий у своїх прагненнях; не обтяжується самотністю й одноманітною діяльністю, поміркований.

Меланхолік – схильний до глибоких переживань, болісно чутливий і легко вразливий; недовірливий, замкнутий, в усьому бачить і очікує погане.

Зазвичай, у чистому виді виявлення ознак тільки одного типу темпераменту не існує. Завжди є якесь співвідношення, поєднання ознак усіх темпераментів. При цьому може бути як домінування яких-небудь ознак, так і їхнє рівномірне виявлення.

З погляду соціальної корисності “поганих” темпераментів не має. У звичайних умовах кожний темперамент має свої переваги та недоліки.

Видатні люди у різних галузях діяльності мають різні типи темпераменту. Так, О.С. Пушкін – холерик, О.І. Герцен – сангвінік, І.А. Крилов – флегматик, Н.В. Гоголь – меланхолік. Видатні військові начальники: О.В. Суворов – холерик, М.І. Кутузов – флегматик.

Сам по собі темперамент не існує, він конкретно виявляється в особистості, у тісній єдності з моральними, характерологічними й іншими властивостями. Наприклад, вихована людина холеричного темпераменту – активний борець за правду; невихований холерик – злісна, агресивна людина. Риси темпераменту виявляються і формуються в процесі діяльності людини. Кожна діяльність залежно від своєї специфіки висуває певні вимоги до психіки людини, у тому числі до темпераменту.

До діяльності, у якій потрібно велике терпіння, постійна рівна напруга (оператор, радист та інші), найбільше підходить людині флегматичного чи сангвінічного темпераменту. Людей же з холеричним темпераментом найкраще використовувати там, де потрібна велика, але недовгочасна напруга.

Сангвінік може бути надійним у будь-якій роботі, крім одноманітної та повільної. Він більш здатний до живої, рухливої діяльності, що вимагає спритності, кмітливості.

Людина з меланхолійними рисами темпераменту може працювати в спокійній та безпечній обстановці, що не вимагає швидких реакцій і змін характеру діяльності.

У процесі життя та діяльності у людини формується індивідуальний стиль, в якому виявляється пристосування типу темпераменту до особливостей і вимог виконуваної діяльності. При формуванні індивідуального стилю діяльності небажані властивості темпераменту можуть прикриватися, і як би компенсуватися іншими психологічними властивостями, станами чи процесами, притаманними даній особистості.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

61481. Дифтонги и трифтонги. (diptongos у triptongos) 14.67 KB
  Сочетание двух гласных звуков сильного и слабого слабого и сильного или двух слабых а также сочетание трех гласных звуков слабого сильного слабого произносимых как один слог с одним ударением называются дифтонгами и трифтонгами записать...
61482. ИСПОЛЬЗОВАНИЕ КЕЙСА НА УРОКАХ ИНОСТРАННОГО ЯЗЫКА 24.28 KB
  Каждому молодому учителю желающему использовать кейса на уроках иностранного языка рано или поздно приходится искать ответ на непростой вопрос: Продолжать использовать на уроках кейсы разработанные его коллегам если таковые имеются...
61483. Использование информационных технологий на уроках истории 27 KB
  По моему мнению на уроке истории целесообразнее применять ИТ при изучении нового материала, закреплении полученных знаний и уроке-контроле.
61486. История искусств 20.56 KB
  Кем он был: иконописцем портретистом живописцем Ученики: Портретистом Учитель: Какие портреты Антропова Алексея Петровича мы рассмотрели Ученики: Автопортрет портрет Незнакомки портрет Петра 3 портрет Екатерины...