5778

Культурологія Давніх словян та сучасних українців

Конспект

Кулинария и общественное питание

Предмет і завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян. Культура Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Мистецтво: архітектура, живопис, музика та декоративно-ужиткове мистецтво. Неоднозначний стан української культури під час хрущовської відлиги.

Украинкский

2013-01-03

211 KB

6 чел.

Лекція 1.

Вступ. Предмет і завдання курсу. Культурні джерела східних слов'ян.

План лекції.

1. Предмет і завдання курсу.

2. Дослов'янська культурна традиція на теренах України.

   А. Трипільська культура.

   В. Скіфо-сарматська культура.

   С. Антична культура.

   Д. Візантійська культура.

3. Культура східних слов'ян.

1. Предмет і завдання курсу.

Поняття "культура" відноситься до числа найбільш широких за своїм обсягом і у філософському розумінні означає сукупність досягнень суспільства в процесі його розвитку. Існує широке та вузьке розуміння цього поняття. В широкому - як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому - суто духовна культура.

Матеріальна культура - матеріальні цінності, створені людством в процесі його розвитку, до яких відносять знаряддя праці, житло, одяг тощо.

Духовна культура - духовні цінності людства, цінності в галузі 1)освіти, 2)науки, 3)художньої культури, 4)моралі, їх виробництво, розподіл та споживання.

Художня культура - сукупність літератури та мистецтва.

Мистецтво - одна з форм суспільної свідомості, в основі якої лежить образне відтворення дійсності, естетичне освоєння світу. Мистецтво з'явилося, як засіб задоволення духовних потреб людей в естетичній насолоді і пізнанні, як засіб вираження всього багатства її переживань, породжений спілкуванням з природою та іншими людьми.

Функції мистецтва. Діючи переважно на почуття і уяву людей, мистецтво викликає глибокі переживання, роздуми, асоціації, пов'язані з певними явищами життя. і тим впливає на формування громадських і моральних ідеалів. Розвиток мистецтва тісно пов'язаний з іншими формами суспільної свідомості - політикою, мораллю, наукою, філософією.

Початок мистецтва. Перші зразки мистецтва належать до пізнього палеоліту. Залежно від художнього методу та стилю (наприклад, класицизм, романтизм, реалізм, модернізм) і світогляду митця мистецтво в різні епохи по-різному відображало світ.

Види мистецтва. З розвитком культури склалися різні види мистецтва - живопис, скульптура, музика, театр, література, кіно, телебачення, декоративно-ужиткове мистецтво тощо, що відрізняються як способом відтворення дійсності, так і художніми засобами та матеріалом (звуки, фарби, живе слово, танок тощо).

Морфологія мистецтва. Розглядаючи морфологію мистецтва, ми виділяємо три засоби його існування, три сфери, галузі художньої творчості. 1)Перша - просторова, до якої відносяться живопис, графіка, скульптура, архітектура, декоративно-ужиткове мистецтво. 2)Друга - часова, яка охоплює письменність та музичну творчість. 3)Третя - просторово-часова, яка включає  акторське мистецтво, танок.

Класифікація мистецтв дозволяє розподілити їх на родини, види та різновидності в залежності від матеріалів, які застосовуються, та техніки обробки цих матеріалів. Наприклад: роди мистецтва - живопис, графіка, скульптура. Різновидності графіки - малюнок та гравюра, різновидності малюнка - малюнок олівцем, тушшю, вуглем; різновидності гравюри - ксилографія, офорт, ліногравюра, акватинта.

Образотворче та необразотворче мистецтво. За засобами та можливостями відтворення навколишнього світу мистецтво розподіляється на образотворче та необразотворче. До образотворчого мистецтва належить живопис, графіка, скульптура. До необразотворчого - архітектура, декоративно-ужиткове мистецтво, дизайн, музика, танок. Синтетичні роди мистецтв такі, як театр, кіно, цирк, телебачення, естрада, де ми зустрічаємося як з образотворчими, так і необразотворчими видами мистецтв. Модернізм ставить під знак питання таку класифікацію.

Курс української та зарубіжної культури запроваджений у вищих навчальних закладах України нещодавно. Ще немає апробованих та вивірених практикою підручників, курсів лекцій, методичних рекомендацій. Загальна література з проблем культурного розвитку України строката за своїми методологічними підвалинами, структурою, підходами, методикою відбору емпіричного матеріалу тощо. Немає сталих підручників і з проблем світової культури.

Якщо історія суспільства чи держави вивчає, головним чином, діяльність народних мас, як головних творців історії (не забуваючи при цьому керівників цих мас - еліту), історія культури робить наголос на діяльності окремих особистостей - митців, вчених, педагогів, духовних пасторів тощо, які власне й створюють духовні цінності, а також наслідки їх творчої праці - художні твори, наукові праці тощо.

Ось чому, вивчаючи курс української та світової культури ми будемо робити наголос на окремих, найвизначніших  постатях вітчизняної та зарубіжної культури, їхніх найвизначніших творах, їх внеску у світову цивілізацію.

Органічна частина світової культури. Опановуючи курс української та зарубіжної культури, треба звернути увагу на те, що культура українського народу є частиною світової культури, світової цивілізації. Вона розвивалася за спільними законами, в руслі розвитку європейської культури, хоча і має свої особливості, як і кожна національна культура.

Відсутність власної держави протягом багатьох століть, майже 350-річне існування України у складі Росії призвели до тісного переплетення обох культур - російської і української, коли одна культура живилася іншою, взаємозбагачувалася, коли вихідці з України отримували освіту, жили багато років в Росії і працювали для загальноросійської культури і навпаки, коли етнічні росіяни живилися українськими національними ідеями, мотивами, темами, сюжетами, співпрацювали з діячами української культури.

Разом з тим, не можна забувати, що Україна завжди, хоча і в різному ступені, була зв'язана з зовнішнім світом, збагачувалася сама цими зв'язками і виносила свої досягнення на суд світової громадськості. Багато діячів української культури - вчені, музиканти, живописці, письменники - в різні історичні епохи вчилися закордоном, працювали в бібліотеках Європи та Америки, лабораторіях, викладали в західних університетах, виступали на сценах західних театрів разом з іноземними акторами, давали сольні концерти, виставлялися на мистецьких виставках та в музеях, друкувалися в закордонних видавництвах, газетах, журналах тощо.

Вільно володіючи класичними та іноземними мовами - латинською, грецькою, англійською, французькою, німецькою, російською та ін., - вони робили переклади на українську мову наукової та художньої, світської та релігійної літератури, залучаючи українського читача до надбань світової культури.

Певний внесок у світову культуру зробили і українці діаспори. У ближньому та дальньому зарубіжжі вихідці з України інтегрувалися й інтегруються у загальнокультурний процес тих країн, де вони оселилися, громадянами яких вони стали, і їх особисті надбання стають надбаннями націй до яких вони пристали.

Відсутність української державності протягом багатьох століть призвела до того, що Україна загубила і продовжує губити свої таланти, які працюють задля підвищення могутності інших націй, народів, держав. Ці аспекти історії української культури мало досліджені, тому в курсі лекцій на них буде звернута особлива увага.

Контрольні запитання.

1. Дайте визначення поняття культура. На які дві великі частини можна його розділити? З яких елементів складається духовна культура?

2. Дайте визначення поняття художня культура.

3. Дайте визначення мистецтва. Що таке просторове (часове, просторово-часове) мистецтво?

4. Яка відмінність між образотворчими та необразотворчими родами мистецтва?

5. Що відноситься до синтетичного роду мистецтва?

2. Дослов'янська культурна традиція на теренах України.

А. Трипільська культура.

В 90-х рр. 19 ст. український археолог чеського походження В.Хвойко відкрив нову культуру, датовану 4-2 тис. до н.е. і названу трипільською, по місцю перших археологічних знахідок (село Трипілля на Київщині). Спершу її поширювали на територію Дніпровсько-Дністровського межиріччя. Згодом, коли румунські археологи біля села Кукутени розкопали стародавні людські поселення з подібними ознаками, ареал поширення людності цієї культури було розповсюджено на територію Дунайського басейну, Балканський півострів, острова Середземномор'я та Малої Азії і вона отримала ще назву трипільсько-кукутенська культура. Виділяють три етапи її розвитку: 1)ранній - 3500-3000, 2)середній - 3000-2000, 3)пізній - 2000-1700 до н.е.

Характерні особливості матеріальної культури трипільців такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд. Житло будувалося по колу, одне біля другого, середина кола залишалася незабудованою. Будинки споруджувалися каркасні, двоповерхові, проміжки між каркасом запліталися лозою та мастилися ззовні і зсередини товстим шаром глини. Розмір їх сягав 100-140 кв.м. Житло ділилося на кімнати, які опалювалися печами, складеними з глини. В кожному будинку проживало по 20 осіб. Все поселення нараховувало по 500-600 чоловік. Центр селища використовувався як загін для худоби. Це були скотарсько-землеробські племена з колективною власністю на стада худоби.

Значного поширення у трипільців набуло виготовлення керамічних виробів побутового призначення - столовий та господарський посуд: миски, глечики, горшки, макітри, декоративна кераміка.

Художня культура трипільців обмежувалася декоративно-ужитковим мистецтвом та культовими статуетками і малюнками на камені та стінах печер. Вона відзначається високим художнім смаком та технікою.

Орнамент. Характерна ознака художнього оздоблення керамічних виробів - яскравий декоративний орнаментальний розпис. Форма орнаменту - прямі та хвилясті лінії, овали, змієподібні спіралі, які повинні були символізувати сонце, воду, людей, тварин, рослини. Вживалося 4 кольору орнаменту - чорний, білий, червоний та брунатний. Яскравими фарбами та різнокольоровим орнаментом розписувалися і стіни жилих помешкань.

Статуетки. Серед археологічних знахідок - численні статуетки, переважно жіночі, що доводить існування культу жінки у трипільському суспільстві. Жінка знаменувала культ родючості, була продовжувачем традицій предків. Статуетки мали культове значення. Виконані вони були у реалістичній манері, і за ними можна простежити етнічний тип трипільців.

Усатівська культура. До пізнього трипілля - усатівської культури (від села Усатово під Одесою, кінець ІІІ - початок ІІ тисячоліття до н.е., розкопки провадив одеський археолог Михайло Болтенко) відносяться кам'яні могильні плити з зображеннями людей, тварин і такі ж зображення на стінах печер.

Оминаючи спірну концепцію про етнічну ідентичність трипільців та українців, зауважимо однак, що трипільська культура була одним з джерел слов'янської взагалі та української зокрема культури.

В. Скіфо-сарматська культура.

У скіфський період (7-2 ст. до н.е.) під іменем іраномовних племен скіфів, які населяли територію сучасної України, об'єднувалися численні місцеві племена. Від скіфів лишилися величезні кургани, в яких вони ховали своїх царів. Разом з померлим, у могилу клали зброю, ювелірні вироби, забитих коней і рабів. Скіфське мистецтво відіграло велику роль у формуванні слов'янської культури. Воно було одним з джерел слов'янської мистецької спадщини.

Скіфи використовували усі форми посуду трипільців, прикрашеного геометричним узором. Основою скіфського декоративного мистецтва є зображення тварин. Після скіфів лишилися великі кам'яні статуї з зображенням воїнів. Згідно висновків українського діаспорного академіка Омеляна Пріцака українці наслідували після скіфів чоботи, білу сорочку, козацьку гостроверху шапку, пернач, сагайдак (рос. - колчан) тощо. Для скіфів були притаманні патріархат, культ сонця з його символом - колесом, флективна мова - словозміна, шляхом заміни кінцівок.

З початком грецької колонізації в Причорномор'ї (6 ст. до н.е.) великого впливу на скіфів мала антична культура, про що свідчать археологічні знахідки в Неаполі Скіфському біля сучасного Сімферополя. Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматські племена. Продовжувалася традиції звіриного стилю в оздобленні посуду, з'являються композиції міфологічного змісту.

С. Антична культура.

Прямим джерелом для української культури стала антична культурна традиція, носієм якої були грецькі міста-поліси на узбережжях Чорного та Азовського морів - Тіра (нині Білгород-Дністровський), Ольвія в гирлі Південного Бугу, Херсонес (на території сучасного Севастополю), Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Танаїс у гирлі Дону, Фанагорія на Кубані тощо. Вони почали утворюватися з 6 ст. до н.е. і мали неабиякий вплив на місцеві народи північного Причорномор'я, в тому числі і на попередників слов'ян.

Ці колонії були містками для зв'язків грецької метрополії з степовим населенням, з яким йшов інтенсивний товарообіг, зокрема продуктами хліборобства та тваринництва. Натомість степове населення купувало предмети ремісницького виробництва. Вважається , що слов'янська молодь могла оселятися в містах-полісах і здобувати тут навички ремесла, мистецтва, будівництва, виробництва кераміки, зброї, ювелірних виробів тощо. Згідно праць грецького історика Геродота випливає, що грецькі впливи сягали далеко на північ аж за дніпровські пороги.

Пам'ятки мистецтва грецьких колоній дійшли до нас у формі скульптур, місцевого та імпортованого виробництва, надгробних рельєфів на міфологічні та побутові теми, мармурових різьблених саркофагів, ювелірних виробів. Від античної грецької культури слов'яни запозичили також теракоти та фрески.

Теракоти (від італійського - опалена земля) - неглазуровані керамічні вироби з випаленої кольорової пористої глини, головним чином червоного, брунатного, кремового кольору - архітектурні деталі, облицювальні плити, посуд, вази.

Фрески (від італійського - свіжий) - живопис фарбами, водяними або розведеними на вапняному молоці, по свіжій вогкій штукатурці. Фрески застосовувалися для оздоблення культових споруд, церков, соборів, палаців. Фрески були відомі з 2 тис. до н.е. і були поширені в різних країнах світу.

Грецькі впливи. На думку деяких дослідників грецькі впливи ми відчуваємо в українській етнографії. Український народний одяг з його багатими прикрасами має багато спільного з грецьким народним одягом. Багато спільного маємо ми з грецьким народом і у духовній культурі. Греки любили музику, співи, святочні обряди. Аналогічні тенденції спостерігаються і в українців: нахил декорувати свій одяг, хатню обстановку, численну обрядовість у народному житті.

Від греків виводять дослідники і український індивідуалізм, який був притаманний населенню Київської Русі, Козацької держави і став одною з причин драми в історії українського народу, коли він загубив свою державність і протягом багатьох століть не був спроможний її відновити.

Античні корені української культури неодноразово підкреслювали українські письменники та поети, зокрема Юрій Липа (книга "Призначення України") та Євген Маланюк. "Степовою Елладою" ніжно нарікає Україну Маланюк у своїх віршах:

О моя степова Елладо,

Ти й тепер антично-ясна.

І в іншому місці:

Необорима соняшна заглада -

Віки, віки - одна блакитна мить!

Куди ж поділа, степова Елладо,

Варязьку сталь і візантійську мідь?

Говорячи про античну спадщину, Маланюк стверджує, що Україна запозичила у греків індивідуалізм, схильність до філософії, мистецтва, миролюбність, на відміну від таких суто римських рис, як войовничість, пріоритет права (dura lex, sed lex = закон суворий, але це закон), які успадкували народи Західної, Середньої та Центральної Європи. Впливи античних міст-полісів у пізніші віки продовжували зв'язки Київської Русі з Візантійською імперією.

Д. Візантійська культура.

Держава Візантія існувала з кінця 4 століття до середини 15 ст. (до 1453 року, коли Константинополь був захоплений турками), тобто на рубежі пізньої антики і середньовіччя, створена внаслідок розділу Римської імперії та падіння Західної Римської імперії. Вона підтримувала концепцію всесвітнього римського панування, ідею світової монархії, світового імператора. Є класичним прикладом держави, яка справила великий вплив на розвиток світової цивілізації, але не залишила спадкоємців.

Візантія охоплювала землі Балканського півострова та Малої Азії, острова Егейського моря, Кіпр, Крит, Сірію, Палестину, Кіренаїку, Єгипет, Херсонес, Західну Вірменію, Грузію. Найбільшого розквіту досягла у середині 6 століття н.е. за імператора Юстініана І (527-565 рр. н.е.), коли провадилися законодавчі та адміністративні реформи, розвивалася культура, ремесла, торгівля.

Особливості візантійської культурної традиції: 1)Синтез західних та східних елементів культури; 2)Урочистість, помпезність стилю.

У Візантії отримали поширення науки, як філософія, математика, медицина, історія; види мистецтв - архітектура, монументальний живопис (фрески, мозаїка, різьба по каменю, художні ремесла) музика (світська та духовна), література (проза і поезія).

Вплив візантійської культури. Візантійська культура безпосередньо справила великий вплив на культуру Київської Русі (прийняття християнства, розвиток писемності, літописання, красного письменства, законодавства, архітектури, музики, іконопису тощо).

Контрольні запитання.

1. Дайте характеристику трипільської культури? Коли вона існувала? За якими матеріальними залишками ми можемо судити про художню культуру людей трипільської культури? Які характерні ознаки декоративно-ужиткового мистецтва трипільців?

2. Які матеріальні залишки говорять про мистецтво скіфів? Яку роль воно відіграло у формуванні слов'янської культури? Що дає змогу говорити про мистецьку спадковість поколінь?

3. Що запозичили слов'яни від античної грецької культури? Що таке теракоти і фрески?

4. Якими головними рисами відрізняється антична культурна спадщина від римської?

5. Коли існувала Візантійська імперія і в чому проявився її вплив на розвиток культури Київської Русі?

6. Які особливості візантійської культурної традиції?

3. Культура східних слов'ян.

Культура східних слов'ян синтезувала досягнення культур народів, що проживали до цього в ареалі їх розселення. Разом з тим, вона є самобутньою, оригінальною культурою, складовою частиною світової культури.

Найяскравіше культура слов'ян проявилася в зарубинецькій та черняхівській культурах та культурі антів. Жителі слов'янських городищ використовували природній ландшафт для спорудження своїх поселень, житло будували на високих берегах річок. Розміри поселень як правило невеликі. В центрі зводилися укріплені фортеці, які використовувалися для захисту від ворога, проведення племінних зборів та культових обрядів. Археологічними дослідженнями виявлено багато городищ в українських землях: Київщина - 400, Волинь - 350, Поділля - 250, Чернігівщини - 150, Галичина - 100. В кожному племінному об'єднанні були городові центри: у полян - Київ, сіверян - Чернігів, древлян - Турів. Найбільшим серед них був Київ. Він мав вулиці, майдани. Другим за розмірами був Чернігів.

Міста були центрами ремесла і торгівлі. Слов'яни володіли керамічним, ювелірним, скляним, шкіряним, збройним виробництвом. Миски, глечики, горщики та інший столовий та господарський посуд виробляли на гончарному колі. Ювелірні вироби виготовляли з бронзи, срібла, міді, золота. Бронзу застосовували для медичних інструментів - пінцетів та хірургічних ножів.

Релігія. За релігійними поглядами, подібно іншим народам, слов'яни були язичниками, вони визнавали культ природи і культ роду, кожне плем'я мало своїх богів, але з часом відбулася їх уніфікація. На язичеських культах східних слов'ян позначився розвиток у них сільського господарства та класових відносин.

Багатобожжя. У древніх слов'ян існувало багатобожжя, вони поклонялися багатьом богам. Головним богом був бог блискавки і грому Перун, Дажбог - бог добра, Велес - бог худоби, Сварог - бог вогню, Стрибог - бог вітру та бурі, Хорс - бог сонця. Широко був розповсюджений культ предків. Почиталися Боги роду - Бог-Отець та Богиня-Мати.

Стародавні язичеські культи слов'ян боготворили сили природи - воду, вогонь, землю, рослини, звірів. Східні слов'яни поклонялися озерам, рікам, деревам, тваринам. Вони вважали, що в лісах та будинках живуть духи, в озерах, потоках та водоймах - русалки. Вони приносили їм в жертву хліб, худобу та іншу їжу.

Культ природи викликав становлення різних обрядів і свят, зв'язаних зі змінами пори року - весни, літа, осені та зими. Вони перейшли і до християнських свят у вигляді різних обрядів: щедрування, колядування, купальські свята, масляна, веснянки тощо. В цих святах відбивався старовинний скотарський та хліборобський побут народу.

Культ роду проявлявся в обрядах зв'язаних з народженням дитини, весіллям, смертю, похованням. Слов'яни вірили в життя після смерті і разом з померлим клали в могилу їжу, зброю, прикраси. Над могилою насипали кургани і справляли тризну. До нашого часу дожив один з старовинних обрядів - відзначення дня смерті.

РУН-віра. Сьогодні в Україні існує релігійна течія, яка пропагує повернення до язичества (РУН-віра, рідна українська народна віра), засуджує хрещення Русі князем Володимиром Великим і, власне, є одною з численних спроб затримати історичний поступ і увіковічити відсталість нації.

Древні слов'яни любили співати, танцювати. Серед слов'янських кольорів домінують червоні, жовті, сині, зелені, блакитні тони.

Таким чином, в східнослов'янській культурі відбилися впливи народів, які проживали на території сучасної України, та сусідніх народів і племен.

Контрольні запитання.

1. Які були релігійні вірування давніх слов'ян?

2. Які народні обряди дісталися нам у спадок від язичества?

Висновки.

Культура східних слов'ян базується на досягненнях культур народів, що проживали до цього в ареалі їх розселення. Разом з тим, вона є самобутньою, оригінальною культурою, складовою частиною світової культури.

Лекція 2.

Культура Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

План лекції.

1. Запровадження християнства.

2. Стародавня література, наукові знання та освіта.

3. Мистецтво: архітектура, живопис, музика та декоративно-ужиткове мистецтво.

1. Запровадження християнства.

Успіхи східних слов'ян у розвитку господарства та їхнє об'єднання в єдиній державі сприяли розвитку культури Київської Русі, що досягла високого рівня у співставленні з іншими народами світу. Велике значення для розвитку культури Київської Русі мало запровадження християнства.

Християнство - одна з основних світових релігій, поряд з ісламом, буддизмом та іудаїзмом. Виникло у 1 ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії як релігія рабів і поневолених мас. З часом вона зазнала значних змін, стала релігією правлячих класів, в деяких країнах - державною релігією.

Католицизм та православ'я. В 4-11 ст. у зв'язку з різними умовами існування і конкурентною боротьбою між римськими єпископами і константинопольськими патріархами стався розкол християнства на два напрямки - католицизм та православ'я. Цей розкол остаточно оформився в 1054 р. після поділу християнської церкви на західну (католицьку) і східну (православну).

Християнізація слов'янських країн відбулася у 9-10 ст.: Болгарія - 864 рік, Чехія - 928 р., Польща - 966 р. Завершенням християнізації Русі було масове хрещення населення у 988 р. за наказом Київського князя Володимира Великого (Святого).

На території Русі християнство існувало ще в римські часи в Херсонесі (Корсунь). Тут була розташована грецька церква. На Вселенських соборах в Нікії (325) та Константинополі (381) згідно письмових джерел були присутні єпископи Херсонеської єпархії.

Перша згадка про християнство на Русі є у договорі князя Ігоря з греками 944 р.: про руських послів-християн, які присягали на хресті, а також про церкву св. Іллі у Києві, можливо першу християнську церкву на Русі.

Першою руською княгинею, що прийняла християнство православного обряду, вважається княгиня Ольга (945-964), дружина князя Ігоря. Згодом, незадоволена дипломатичними відносинами з православною Візантією, вона посилає посольство до німецького короля Оттона І (912-973), засновника Священної Римської імперії, з проханням надіслати на Русь свого єпископа та священиків. Це співпадало з прагненнями Риму до поширення свого впливу на Схід, але цьому бажанню не судилося бути виконаним. Україна-Русь через декілька років стала православною, а після розпаду Візантійської імперії її наступницею, що остаточно закріпило поділ християнства на дві основні самостійні гілки.

Запровадження християнства. Незважаючи на доведену причетність княгині Ольги до християнства, її син князь Святослав залишився язичником і у православ'я так і не вступив. Язичником був спочатку і внук Ольги, син Святослава, князь Володимир Святославич (980-1015). Згідно язичеських правил він мав декілька жінок - гречанку, 2 чешки, 2 болгарки, багато наложниць. Дотримувався і інших язичеських обрядів.

Але, після того як Володимир розпочав програму внутрішнього розвитку своєї країни для забезпечення захисту її від зовнішніх ворогів та завоювання союзників, він зрозумів, що одним з вагомих важелів для досягнення цієї мети є прийняття формальної релігії.

Після знайомства з різними релігіями і подолання певних сумнівів, князь Володимир вирішив зупинитися на християнстві візантійського обряду. Було очевидно, що релігія такого кшталту абсолютно необхідна для укріплення влади князя і могутності Kиївської держави.

Задля досягнення своєї загальнодержавної мети Володимир погодився на одруження з племінницею Візантійського імператора Анною, процедура якого відбулася в Херсонесі-Корсуні. Після цього він приймає особисте хрещення, а в 988 р. провадить насильницьке хрещення населення всієї Русі. Літописець дає зрозуміти, що кияни не були у захваті від цього рішення свого князя, але вимушені були підкоритися доводам криці князівської дружини. Щоправда у істориків існує думка, що на околицях Київської держави язичество довгий час нелегально сповідувалося руським населенням.

Щоб рішуче покінчити з усяким опором Володимир одразу ж наказав знищити культових язичеських ідолів, а в тих місцях, де вони стояли, наказав побудувати християнські храми. У Kиєві він збудував кам'яну церкву на честь св. Богородиці, яка отримала назву Десятинної (989-996) через те, що на будівництво та утримання її відраховувалася десята частина прибутків князя.

З прийняттям християнства культура Київської Русі піднялася на новий, більш високий щабель, зміцнилися зв'язки з Візантією, а також християнськими країнами Заходу, які, хоча й конкурували з православною Візантією, але чітко відрізняли християнство від поганства.

На Русі християнство позитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки. На краще змінився світогляд руського народу. Церкви та монастирі стали осередками культури. Через те, що Україна-Русь прийняла християнство з Візантії, в Київ приїхало багато грецьких священиків, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвіт та минулі цивілізації. Україна почала процвітати: були написані перші книги, відкриті школи, запроваджено грошову систему. З'явилася і українська емблема - тризубець, яка була княжою і державною емблемою.

Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювалися бібліотеки, школи, малювалися ікони тощо. В Київській Русі існувало до 30 монастирів: в Києві 17, в Галичі 5, у Чернігові 3, Переяславі 2, Володимирі Волинському та Тмутаракані по 1. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра, заснована у 1051 р. Назву "Печерський" монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастиря вважаються ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-літописець, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт та ін.

Запровадження християнства як державної релігії (988-989) відіграло величезну роль в консолідації феодальної держави. Християнство відображало ідеологію феодального ладу. Разом з позитивними якостями, релігія виправдовувала соціальну нерівність і гноблення людей. Церква, яка згодом стала великим землевласником, надавала велику ідеологічну підтримку державі, щоб стабілізувати становище правлячого класу.

Перехід до християнства був важливим і для підняття міжнародного престижу Kиївської Русі. Церква допомагала підвищувати рівень культури, літератури, мистецтва, літописання та архітектури. З поширенням християнства візантійська література почала потрапляти на Русь. Таким чином, запровадження християнства допомогло поширенню писемності на Русі, наблизило Київ до європейських держав.

Негативні риси православ'я. Разом з тим, прийняття християнства візантійського обряду мало і негативні риси: 1) відірваність від Заходу, 2) містицизм та 3) аскетизм.

Контрольні запитання.

1. На якій українській території вперше з'явилося християнство?

2. Хто з лідерів Київської держави вперше прийняв християнство?

3. Коли і ким було проведено хрещення Русі?

4. Яку роль у поширенні культури відіграли монастирі?

5. В чому історичне значення прийняття на Русі християнства візантійського обряду? Які його позитивні та негативні риси?

6. Назвіть засновників Печерського монастиря, відомих ченців-літописців, ченців-малярів, ченців-лікарів.

2. Література, наукові знання та освіта.

Літературні джерела Київської Русі слід розділити на: 1) Свідчення фольклору; 2) Перекладну літературу; 3) Оригінальну літературу.

Фольклор. До фольклору того часу відносяться: обрядові пісні, календарні пісні, заговори та заклинання, казки, розповіді побутового та історичного характеру, легенди, прислів'я та приказки, загадки, билини. Останні збереглися лише на півночі Русі, хоча розповідають про події, які наче б то відбувалися у Києві. В Україні за роки татаро-монгольської неволі ця фольклорна традиція була загублена.

Перекладна література носить, головним чином, церковно-релігійний, християнський характер. Це:

1. Остромирово Євангеліє - найдавніший датований східно-слов'янський рукопис, найдавніша давньоцерковно-слов'янська пам'ятка східно-слов'янської редакції. Перекладено для новгородського посадника Остромира за часів Ярослава Мудрого (1056-1057). Зберігається в публічній бібліотеці СПБ ім. Салтикова-Щедріна.

2. Повчання - писання отців православної церкви -Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Єфрема Сірина (в 19 ст. вони перекладалися на народну українську мову Т.Шевченко, П.Кулішем, М.Шашкевичем).

3. Збірники релігійного та релігійно-світського характеру (Св. Письмо + Писання отців церкви + Історичні відомості). Такими були, зокрема, Збірники кн. Святослава 1073 та 1076 рр.

=Мінеї - життя святих за датами їх народження по місяцям.

=Патерики - життя святих по країнах, де вони жили і діяли.

4. Збірники науково-історичного характеру:

=Хронографи.

=Бджоли - збірники думок з св. Письма, писання отців церкви та античних письменників.

5. Апокрифи - перекази на біблійні теми, про загробне життя, про біблійних героїв.

6. Антицерковні інтерпретації (напр., Мандрівка Богородиці по мукам з Михайлом Архангелом та 400 ангелами до Аду).

7. Повісті з Візантії, арабські та індійські казки (Троянська війна, Олександрія, 4 індійських царства, "Варлаам та Іоасааф", останню використав І.Франко для свого твору "Притча про життя").

8. Твори природного та географічного змісту ("Фізіолог", "Шестиднів" - космографія, "Християнська топографія Козьми Індикоплова", олександрійського купця 6 ст.).

Оригінальна творчість.

Берестяні грамоти. У Київській Русі після прийняття християнства було чимало грамотних людей, й не тільки серед знаті та духівництва, але й серед простого люду. Про це свідчать берестяні грамоти, які у великій кількості розкопують археологи в Новгороді. Найстаріша з яких датується 11 ст.

Слов'янська азбука. У східних слов'ян писемність існувала ще до прийняття християнства. Збереглися давні рукописи, написані "руськими письменами". Пізніше була запроваджена слов'янська абетка, складена болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. Існувало два варіанта азбуки - глаголиця і кирилиця.

Літописи. У монастирях створювалися перші письмові історичні праці, що називалися літописами (запис по роках). Літописання Київської Русі почалося за зразком візантійських хронік. Перший літописний запис з'явився в 1039 р. Історичні записи вели ченці Києво-Печерського, Видубицького та інших монастирів.

"Повість временних літ". Чернець-літописець Нестор до 1113 р. склав "Повість временних (минулих) літ", де розповів про те, "відкіля пішла земля Руська, хто у Києві перший почав княжити і відкіля Руська земля взялася". Ця пам'ятка є головним і в багатьох випадках єдиним джерелом з історії східного слов'янства та Київської Русі. Нею було покладено початок історіографії Київської держави.

Літописні зведення. Літописи переписувалися, розмножувалися ченцями-переписувачами, які вносили свою коректуру, додатки, окремі літописи об'єднувалися у зведення літопису. Вони потрапляли в інші монастирі, розповсюджувалися по всій країні, у більшості, через нашестя татар, війни, пожежі, грабунки, безповоротно гинули, а в деяких монастирях (переважно на Півночі та Заході) чудом збереглися і, таким чином, стали надбанням вчених уже в 18 та 19 ст. і дійшли до нашого часу.

Так, "Повість временних літ" була виявлена в Іпатьєвському зведенні, яке збереглося в Іпатьєвському монастирі в Костромі, що був заснований 1330 року і де в 1613 році Михаїлу Федоровичу Романову було об'явлено про обрання на царство. Іпатьєвський літопис зберігся в 5 списках початку 15 ст. і сходить до українського літописного зведення кінця 13 ст. Вона відтворює події 11-13 ст. і містить хроніку подій, договори Русі з греками, взірці перекладної літератури, легенди.

Іпатьєвське зведення складається з 3 частин: 1) "Повість временних літ" (від варягів до Володимира Мономаха). 2) Київський літопис (боротьба з половцями та міжусобиця після смерті Володимира Мономаха). 3) Галицько-Волинський літопис (утворення, розквіт та занепад Галицько-Волинської держави).

М.Грушевський говорив, що Іпатьєвське зведення є справжнім архівом нашої літератури. Його використовували історики Карамзін, Соловйов, Погодін, Ключевський, письменники Франко ("Захар Беркут"), Скляренко ("Святослав", "Володимир"), Збанацький ("Диво", "Євпраксія"), Кочерга ("Ярослав Мудрий"), Хижняк ("Данило Галицький") та ін.

"Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, першого місцевого, руського Київського митрополита, обраного за Ярослава Мудрого (1051) - прославляння .кн.Володимира та хрещення Русі, написана між 1037 та 1043 і виголошена на честь відкриття київського Софійського собору.

"Повчання дітям" Володимира Мономаха (1096), яке складається з 3 частин: 1)релігійні правила; 2)поради для князя, 3)життєпис самого автора, як приклад для дітей. Автор був високоосвіченою людиною, знав 5 мов, його гуманізм на 3-4 століття обігнав аналогічні твори західних авторів. Це був не тільки літературний твір, але й політичний маніфест, де автор проголошував ідеї громадянського миру в державі, необхідність укріплення її зовнішнього становища.

"Житіє та ходіння Данила, руські землі ігумена" - науково-географічний опис подорожі в Єрусалим через Царгород (1106-1108).

Києво-Печерський патерик - збірник оповідань про життя святих отців церкви Лаврського монастиря (І чверть 18 ст.), прославляв зодчих, живописців, святих отців, пропагував єдність руської землі. Вперше був надрукований в друкарні Києво-Печерської Лаври в 1661 р. О.Пушкін писав про це джерело: "прелесть простоты и вымысла".

"Слово Данила Заточника" - сповідь дружинника, вигнаного з княжого двору, який просить простити йому його провинності і повернути назад з заслання. Роздуми про багатих і бідних, добрих і злих, розумних і дурних. Ідея сильної княжої влади, ідеалізація князя.

Твори єпископа-проповідника Кирила Туровського (1130/1134, м.Туров, Гомельської обл. - 1182), який був автором багатьох сказань, повчань, молитов. Його твори були популярні на Русі.

8. Найвидатнішим взірцем поетичної творчості на Русі другої половини 12 ст. є "Слово о полку Ігореве". Невідомий автор з надзвичайною художньою силою описав трагічний стан Русі в епоху феодальної роздробленості. Сюжетом твору стала історія походу Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців у 1185 р. за часів галицького князя Ярослава Осмомисла (1152-1187). Сіверські князі були розгромлені і, разом з багатьма воїнами, захоплені в полон. Вся поема перейнята закликом до об'єднання русичів проти зовнішніх ворогів.

Поема написана в мажорному настрої, ознаки якого зникають з руської християнської літератури вже з середини 11 ст. Замість нього з'являється релігійний екстремізм, проповідь загального відходу від світу, чернецьке убивання плоті, самоприниження людини, безвихідність, безсилля, загибель усіх надій. Дослідники припускають, що "Слово" було не єдиним твором такого стилю, але воно випадково уціліло завдяки своїй об'єднавчій ідеї. Весь інший спадок був знищений правлячою церквою і замінено життями святих.

"Слово о полку Ігореве" - відомий пам'ятник давньоруської середньовічної літератури. Він стоїть поруч з такими всесвітньо-відомими епосами як "Давид Сасунський" (Вірменія, 7-10 ст.), "Пісня про Роланда" (Франція, 12-13 ст.), "Витязь в тигровій шкурі" Шота Руставелі (Грузія, 12 ст.).

Наукові знання.

Право.

"Руська Правда" збірник законів князя Ярослава Мудрого (11-12 ст.): захист життя та майна княжої дружини та слуг, становище феодально-залежних людей, кримінальне, спадкове, зобов'язальне право тощо. Виділяють 3 головні редакції: коротку, докладну та скорочену, включає окремі норми закону "Руської Правди" Ярослава Мудрого, "Правду Ярославичів", "Устав Володимира Мономаха" тощо.

Математика і медицина. Знання математики і медицини були обмежені практичними потребами. Першими лікарями були знахарі. Пізніше, коли Київська Русь увійшла в більш тісні стосунки з іншими країнами, лікарські знання значно поглибилися. Відомим лікарем у Києві був Агапіт, який навіть робив хірургічні операції.

Контрольні запитання.

1. Яка структура та зміст "Повчання дітям" Володимира Мономаха?

2. Яке значення має літопис "Повість временних літ"?

3. Яке значення має "Слово о полку Ігореве" у світлі світового епосу?

3. Мистецтво: архітектура, живопис, музика та декоративно-ужиткове мистецтво.

Архітектура.

Ще у 7-му - 5-му століттях до н.е. стародавні греки будували на берегах Північного Причорномор'я міста типу Tіри, Oльвії, Херсонесу та Пантикапеї, руїни яких існують і тепер в Україні. Ці міста мали геометрично точне планування. В архітектурі будинків були використані елементи класичної грецької архітектури.

З 6-го по 3 століття до н.е. численні міста на території сучасної України створювали скіфи, серед них столиця Скіфської держави Неаполь-Скіфський у Криму, неподалік від сучасного Сімферополя.

В Криму збереглися також давньоримські інженерні споруди (типу фортеці Чара). Візантійські пам'ятники архітектури збереглися в Херсонесі, Keрчі та інших містах Півдня України (залишки замків та фортифікаційних споруд 11-го - 14-го століть). В 5-му - 7-му століттях місцеві жителі Криму збудували так звані печерні міста (Eski-Kermen, Chufut-Каle та інші. Останній належить до 5-6 ст., неподалік від Бахчисарая: оборонні стіни, брами, житло, господарські будівлі - наземні та печерні, мечеть, караїмські храми. З ростом Бахчисарая, який було засновано на початку 16 ст., прийшов в занепад і до середини 14 ст. запустів).

Протягом першого тисячоліття н.е. східні слов'яни збудували багато міст, укріплень з стінами земної роботи (руїни давнього міста на Пилипенковій горі поблизу Канева, монастир біля міста Ромни тощо).

Міста Київської Русі з'явилися в 9-му та 10-му століттях, і наприкінці 10-го, 11-го століть. Багато фортець і культурних будівель було створено в Kиєві, Чернігові та Переяславі.

Місто в Kиївській Русі складалося з трьох частин: 1)Укріплений центр (detinets); 2)Так зване оточуюче місто, оточене дерев'яною та земляною стіною; 3)Ремісничі та торгові передмістя, розташовані поза міськими стінами.

Зовнішні вихідні ворота іноді вбудовувалися у стіну (Золоті Ворота в Kиєві (1037); Ворота єпископа в Переяславі (1089).

Головним будівельним матеріалом при будівництві міст було дерево, і тільки декілька палаців та замків були побудовані з каменю та цегли. Розчин, який використовувався у будівництві, складався з вапна та води, змішаної з потовченим каменем.

Давньоруські зодчі зводили складні дерев'яні і кам'яні спорудження, що вражали своїми розмірами, пропорційністю і красою внутрішньої оздоби. Символом розквіту Київської Русі стали Десятинна церква (989-996), Софійський собор (1017-1037), Золоті ворота (1037, реконструйовані в 80-х рр. 20 ст.), Успенський собор Києво-Печерської Лаври(1073-1078, зірваний у 1941 р., зараз відбудовується), Михайлівський Золотоверхий собор Михайлівського монастиря у Києві (1108-1113, зірваний у 1934-35 рр., зараз відбудовується).

Собори святої Софії, подібні Собору святої Софії в Константинополі, були збудовані, крім Kиєва, в Новгороді та Полоцьку. Пам'ятниками уміння давніх руських архітекторів є Успенський Собор Єлецького монастиря (12 ст.), Спаський Собор (1036), Борисоглебський Собор (1123), П'ятницька церква (кінець 12-початок 13 ст.) в Чернігові, княжий палац та Пантелеймонівська церква (1200) в Галичі, Успенський Собор (1160) та церква св.Василя (кінець 13-початок 14 ст.) у Володимирі-Волинському руїни Успенської церкви у с.Крилосі біля Галича (12 ст.) та ін.

Значна будівельна робота продовжувалася у Переяславі наприкінці 11-го століття (церква святого Михайла та палац єпископа) .В 12-му ст., внаслідок розпаду Київської Русі на феодальні князівства, в Києві, Чернігові та Переяславі сформувалися місцеві архітектурні школи, кожна з власним стилем.

Живопис, музика, декоративно-ужиткове мистецтво.

Будинки прикрашалися різьбленням по дереву і кості, настінною мозаїкою, фресками, різьбленими кам'яними деталями, іконами. Такі прикраси сьогодні можна побачити в Софійському соборі в Києві. Всередині храму стіни прикрашали фрески. Центральний купол і арки покривала мозаїка. У мозаїці Софійського собору використано біля 130 відтінків. Таким чином, розвиток архітектури дав поштовх поширенню живопису.

В області стародавнього мистецтва відомо чимало пам'яток іконописного живопису, мініатюр (кольорових малюнків у літописах), багато виробів золотників, прикрашених малюнками й емаллю. Відомо мистецтво київських ювелірів, майстрів тонкої обробки дорогоцінних металів.

На церковні розписи, фрески, мозаїки, мініатюри, ікони, архітектурні будівлі того часу великий вплив мала візантійська культура. Поступово складається і самобутня архітектура та живопис Київської Русі.

Музичне мистецтво. Музика записувалася нотними знаками. Серед музичних інструментів були відомі дудки, сопілки, флейти, гуслі, лютні, бубни й ін. При дворах князів створювалися музичні ансамблі, а при церквах хори. Професійні співаки широко використовували народний стиль із своєрідною символікою.

Відомо мистецтво київських ювелірів, майстрів тонкої обробки дорогоцінних металів. Майстерні вироби, особливо ювелірів, і взагалі високий технічний рівень виробів кустарного промислу показують напрямок, в якому розвивалася матеріальна культура України в той час.

Київська Русь славилася досвідченими ремісниками. Було відомо біля 60 ремісничих професій. Ремісники виготовляли знаряддя праці, вироби домашнього побуту. У домницях виплавляли метал. З нього кували лемеші, серпи, ножі, цвяхи, підкови, замки. Зброярі виготовляли шоломи, щити, списи, луки та стріли, мечі та шаблі, броню і кольчуги, які з'явилися на Русі на 200 років раніш, ніж у Західній Європі. Будували кораблі - невеликі судна з веслами і вітрилами, що вміщали по 50 - 100 чоловік. Гончарі випускали різноманітний посуд, прикрашений кольоровою поливою і різноманітним орнаментом; кравці - полотняний одяг для простих людей, а також княжий одяг.

Контрольні запитання.

1. Яке значення мала "Руська Правда"?

2. Досягнення культури Київської Русі за часів Ярослава Мудрого.

3. Яке місце і значення культури Київської Русі в контексті світової культури?

4. Які найвідоміші архітектурні споруди були створені у Київській Русі у 10-12 ст.?

Висновки.

Таким чином, культура Київської Русі досягла високого рівня. Вона розвивалася під впливом слов'янських культурних традицій та впливу Візантії. Народ Київської Русі створив високу матеріальну і духовну культуру, що зайняла видатне місце в розвитку європейської культури середньовіччя.

Лекція 3.

Культура України у 1939- 1991 рр.

План лекції.

1. Українська культура під час війни та у повоєнне десятиріччя. Ждановщина.

2. Неоднозначний стан української культури під час "хрущовської відлиги".

3. Форсований наступ на українську культуру за часів стагнації.

4. Стан культури України в сучасних умовах.

1. Українська культура під час війни та у повоєнне десятиріччя. Ждановщина.

З початком Великої Вітчизняної війни всі українські культурні установи, визначні представники наукової, технічної, творчої інтелігенції в обов'язковому порядку мали бути евакуйовані на схід. В столицю Башкирії Уфу була евакуйована АН УРСР, творчі союзи (письменників, композиторів, художників), Київська опера. Інститут електрозварювання академіка Є.Патона евакуйований на Урал, Інститут чорної металургії - в Свердловськ, Інститут офтальмології В.Філатова - в Ташкент тощо. Академіка А.Кримського, 70-річчя якого урочисто святкували на початку 1941 р., незважаючи на його похилий вік та хворобу, вивезли силоміць, а потім кинули у в'язницю, де він і помер.

Евакуйовані були вищі учбові заклади з викладачами та студентами: Київський та Харківський університети - в Казахстан, Одеський - спочатку на Північний Кавказ, згодом в Туркменію (Байрам-Алі), Київський та Харківський медінститути - в Самарканд. На базі кадрів Київського медінституту створено Челябінський медін.

В евакуації опинилися письменники М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра, А.Малишко, Л.Первомайський, Ю.Яновський, О.Копиленко, І.Ле та ін. На замовлення їх творчість обмежувалася головним чином воєнно-патріотичною тематикою (Корнійчук - "Партизани в степах України", "Фронт", Кочерга - "Ярослав Мудрий", Бажан - "Данило Галицький"). Частина письменників подалася на фронт воєнкорами (О.Довженко, М.Бажан, О.Корнійчук, його дружина В.Василевська та ін.).

В Сибір та Середню Азію були евакуйовані 35 театрів з України. Київська кіностудія потрапила в Ашхабад, Одеська - в Ташкент. В евакуації були зняті кінострічки "Олександр Пархоменко" (реж.Л.Луков, 1943 р.), "Як гартувалася сталь" за М.Островським, "Райдуга" (реж. М.Донськой, за романом В.Василевської, 1944 р.), "Нескорені" за Б.Горбатовим (1945) та ін. О.Довженко здійснив зйомки документальних стрічок "Битва за нашу радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні" (1943).

Ознаки впливу культу особи Сталіна на кіно, які спочатку з'являлися боязко і подекуди, з часом отримали риси імперативності, неодмінності, категоричності, обов'язковості та постійності. Спочатку Сталін не з'являвся особисто на екрані, а тільки згадувався ("Розгром Юденіча", 1941 р.). У 1942 р. він фігурує не тільки в "Обороні Царицина" та "Олександрі Пархоменко", але й у фільмі про легендарного вождя монгольського народу "Його звуть Сухе Батор". Актор Чіаурелі, який спеціалізувався на зображенні сталінської величі та мудрості, вражав афоризмами і оточення обожнювало його.

Сценарій О.Довженка "Україна в огні", який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора - шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Виступаючи на політбюро у січні 1944 р. Сталін говорив, що у повісті "ревізується ленінізм, ревізується політика нашої партії з основних керівних питань. Кіноповість Довженка містить грубі помилки антиленінського характеру - це відвертий випад проти політики партії".

У фільмах воєнних років за вказівкою Сталіна пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом. Ворога показували карикатурно, лякливим, слабким, взагалі позбавленим людських рис. Такою була картина І.Пир'єва "Секретар райкому", прем'єра якої відбулася на жовтневі свята 1942 р. та мала великий суспільний резонанс, а також фільм М.Калатозова "Непереможні".

Під час німецької окупації українська культура в усіх її формах (наука, освіта, література, мистецтво) опинилася, власне як і весь український народ, перед загрозою повного знищення. Вищі навчальні заклади зачинено, музеї пограбовані, на базі театрів утворено заклади для розваги окупантів з відповідним репертуаром. Інтелігенція, яка потрапила під окупацію, мусила перебиватися випадковими заробітками, щоб вижити. Лише в Одесі, яка стала центром румунської провінції Трансністрія, працював румунізований університет, театр опери та балету, з Румунії приїздив на гастролі російський шансоньє Петро Лещенко, однак про українську культуру не могло бути й мови. Румунські ідеологи, зокрема професор Яського університету Олександр Болдур, доводили, що вся територія Трансністрії заселена русифікованими румунами і завдання нової влади - повернути його в лоно рідної румунської мови і культури.

Деякі діячі творчої інтелігенції не встигли чи не хотіли евакуюватися і при відступі німецької армії, резонно боючись репресій сталінського режиму (деякі з них вже встигли відсидіти в концтаборах до війни), подалися на захід. Вони склали другу хвилю української еміграції. Серед них були відомі художники брати Василь та Федір Кричевські, актор Йосип Гірняк, літератори Іван Багряний, Іван Кошелівець, Тодось Осьмачка, Юрій Шевельов (Ю.Шерех), Юрій Лавріненко, Оксана Лятуринська та ін.

Перемога над фашистською Німеччиною посіяла у народу ілюзії про послаблення режиму в СРСР, демократизацію суспільства, викликало певне піднесення національної активності мас та інтелігенції, але всі ці сподівання були марними. Сталін навпаки вважав, що перебування мільйонів людей на окупованій території, вплив німецької та націоналістичної пропаганди в Україні та Прибалтиці вимагають додаткових заходів по зміцненню комуністичної ідеології. Пам'ятаючи історичний досвід декабризму, який розвинувся на тлі перемоги Росії у Вітчизняній війні 1812 р., Сталін хотів запобігти такому розвитку подій і вирішив за старим своїм сценарієм застосувати превентивні заходи проти ймовірної загрози серед партійного апарату (Мінгрельська та Ленінградська справи), військових (опала маршала Г.Жукова, закордонне відрядження маршала К.Рокосовського, справа маршала авіації О.Новикова), а особливо інтелігенції. Це спричинило до нового витка репресій, боротьби з націоналізмом, космополітизмом, ідеологічних кампаній 1946-1948 рр., що отримали назву "ждановщини" по імені секретаря ЦК ВКП(б) по ідеології А.Жданова, який за дорученням Сталіна очолив цю кампанію.

Ця політика знайшла відображення у постановах ЦК про журнали "Звезда" та "Ленинград", про репертуар драматичних театрів, про кінофільм "Велике життя", про оперу В.Мураделі "Велика дружба". Мова йшла про аполітичність, безідейність, пошлість, формалізм в художній творчості. Нищівній критиці було піддано увесь доробок популярної поетеси Анни Ахматової та відомого фейлетоніста Михайла Зощенка. Справжнє прізвище Ахматової - Горенко, вона народилася в Одесі. Її чоловіком був розстріляний ЧК в Петрограді у 1921 р. російський поет Микола Гумільов.

У доповіді Жданова говорилося: "А.Ахматова является одним из представителей безидейного реакционного литературного болота. Она принадлежит к так называемой группе акмеистов, вышедшей в свое время из рядов символистов, и является одним из знаменосцев пустой, безидейной аристократической поэзии, абсолютно чуждой советской литературе. Акмеисты представляли из себя крайне индивидуалистическое направление в искусстве. Они проповедовали теорию "искусства для искусства", "красоты ради самой красоты", знать ничего не хотели о народе, о его нуждах и интересах, об общественной жизни. Что поучительного могут дать произведения Ахматовой нашей молодежи? Ничего, кроме вреда".

На відміну від аристократичної Ахматової, Зощенко належав до фаворитів партійного керівництва та пересічного радянського громадянина. Його перше оповідання було опубліковано у 1921 р. До цього часу він встиг пройти дві війни - світову та громадянську, переніс важке поранення, працював шевцем, актором, телефоністом, співробітником карного розшуку Без його оповідань та фейлетонів неможливо уявити радянську країну 20-30 рр.

На його адресу Жданов сказав: "Зощенко как мещанин и пошляк, избрал своей постоянной темой копание в самых низменных и мелочных сторонах быта. Можно ли дойти до более низкой степени морального и политического падения и как могут ленинградцы терпеть на страницах своих журналов подобное пакостничество и непотребство? Только подонки литературы могут создавать подобные "произведения". Зощенко с его омерзительной моралью выворачивает наизнанку свою пошлую и низкую душонку. Насквозь гнилая и растленная общественно-политическая и литературная физиономия Зощенко...Какой вывод следует из этого? Пусть убирается из советской литературы".

Згодом остракізму було піддано роман О.Фадєєва "Молода гвардія" та одноіменний кінофільм С.Герасимова, другу серію фільму С.Ейзенштейна "Іван Грозний", музичні твори композиторів Д.Шостаковича та С.Прокоф'єва, репресовані актори Л.Русланова, Окуневська, В.Федорова та ін.

Невдовзі ця політика була розповсюджена і на наукову інтелігенцію: в 1997-1951 рр. відбулися так звані "дискусії" з історії філософії, біології (сесія "ВАСХНИЛ", яка призвела до монополізації в біологічній науці поглядів псевдо-вченого Т.Лисенко та його оточення), фізіології, політекономії, мовознавству. В останніх двох дискусіях особисто взяв участь Сталін. Вченим інкримінувалося послаблення партійності в науці, розрив з практикою, були об'явлені буржуазними, ворожими і розгромлені генетика та кібернетика. Репресій зазнало багато визначних вчених.

В літературі всебічно розглядалася проблема типового, під яким малося на увазі не те, що переважає в житті, а те, чому, згідно бажанню партійного керівництва, має належати майбутнє. В кіно, внаслідок суворої ідеологічної цензури, наступив так званий період "малокартиння": в 1952 р. всі кіностудії країни випустили тільки 24 повнометражні кінофільми, при чому переважали фільми-біографії, фільми-вистави та патріотичні картини ("Костянтин Заслонов", "Рядовий Олександр Матросов", "Подвиг розвідника", "Повість про справжню людину" Олександра Столпера (1948), "Молода гвардія" С.Герасимова (1948) тощо). Антиамериканську спрямованість в дусі "холодної війни" мала більшість театральних вистав.

А на Заході в цей час володарем кіноглядача були режисери італійського неореалізму Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Вітторіо де Сіка, Де Сантіс, сценарист та теоретик кіно Чезаре Дзаваттіні, які знімали чудові фільми про війну, післявоєнне влаштування Італії, були сповнені гумору, оптимізму, гуманності.

Політика політичного пресингу та репресій була розповсюджена і на Україну. З 1946 р., в рамках загальносоюзного ідеологічного наступу проти інтелігенції, в Україні комуністична партія розпочала широкомасштабну акцію цькування українських діячів культури під гаслом чергової боротьби з "українським буржуазним націоналізмом". Серед них були відомі українські письменники та поети Максим Рильський, Юрій Яновський, Володимир Сосюра (в 1951 р. в газеті "Правда" було піддано жорстокому розгрому його вірш "Любіть Україну", написаний ще під час війни у 1944 р., а автора примусили написати принизливе каяття; три роки перед тим, в 1948 р., за збірку віршів "Щоб сади шуміли", де було цей вірш передруковано, Сосюра отримав Сталінську премію), Андрій Малишко, літературознавці Олександр Білецький, Олександр Дорошкевич, визначний кінорежисер та драматург Олександр Довженко (за сценарій кінофільму "Україна в огні"), композитор Кость Данькевич (за оперу "Богдан Хмельницький").

У серпні 1947 р. була ухвалена постанова ЦК КП(б)У про загрозу українського буржуазного націоналізму, засуджені "Історія України" під ред. М.Петровського 1943 р. видання, "Нариси історії української літератури" за ред. Маслова та Кирилюка 1945 р. видання, журнали "Вітчизна" та "Перець", М.Рильський за твори "Мандрівка в молодість", "Київські октави", передмову до першого тому "Поезій", Ю.Яновський за роман "Жива вода", І.Сенченко за повість "Його покоління", В.Сосюра за вірш "Любіть Україну", О.Довженко за кіносценарій "Україна в огні", композитори Кость Данькевич за оперу "Богдан Хмельницький", Герман Жуковський за оперу "Від усього серця".

Заходи сталінського режиму були спрямовані на денаціоналізацію культурно-ідеологічних процесів, викорінення національної свідомості і заміну її "інтернаціональним комуністичним світоглядом", недвозначно забарвленим великодержавним російським шовінізмом. Звужувалася сфера вживання української мови, вона повністю витіснялася з наукового обігу. Зменшувалася кількість українських шкіл, викладання у вузах переводилося на російську мову. О.Субтельний писав, що "це був похоронний дзвін по скромному повоєнному ренесансу української культури".

Поряд з українською інтелігенцією, з 1948 року чергова хвиля репресій була поширена на єврейську інтелігенцію, яку звинувачували у сіонізмі, космополітизмі, плазуванні перед капіталістичним Заходом, буржуазним способом життя тощо. Сфабриковано процес Єврейського антифашистського комітету (ЄАК), за яким було заарештовано і розстріляно 24 діяча єврейської культури, 18 з них - з України. Серед репресованих - засновник єврейської радянської поезії Давид Гофштейн, автор багатьох перекладів з Шевченка, Франка, Л.Українки, Рильського, Тичини, Сосюри, а також Ірма Друкер, Ноте Лур'є, Мойсей Альтман. Голова АЄК відомий актор і режисер Соломон Міхоелс (Вовсі) загинув в 1948 р. у Мінську при загадкових обставинах. У квітні 1953 р. Л.Берія у листі Г.Маленкову поклав відповідальність за це на колишнього міністра держбезпеки В.Абакумова, який після свого арешту визнав, що виконував пряму сталінську директиву. Цькувалися україномовні письменники та літературознавці єврейського походження Леонід Первомайський, Ілля Стебун (Абрам Кацнельсон), Євген Адельгейм, Леонід Санов (Смульсон), Олександр Борщагівський та ін. Все це дає підстави говорити про державний антисемітизм, який існував в цей час в Радянському Союзі.

2. Неоднозначний стан української культури під час "хрущовської відлиги".

Смерть Сталіна та розвінчання культу його особи поклали початок новому етапу в культурному розвитку всіх народів СРСР, який отримав назву "відлиги" (за повістю Іллі Еренбурга "Оттепель",1954). Відкривалися десятки нових літературних журналів, театрів, перекладалися і друкувалися до цього заборонені іноземні автори, з'явилися художні твори радянських письменників великого громадського звучання ("Не хлібом єдиним" В.Дудінцева, "Один день Івана Денисовича" О.Солженіцина, "Доктор Живаго" Б.Пастернака, "Нащадки Сталіна" Є.Євтушенко, "Доля людини" М.Шолохова, "Тьоркін на тому світі" О.Твардовського, художні мемуари І.Еренбурга "Люди, роки, життя" тощо). В 1958 р. були скасовані одіозні постанови ЦК з питань ідеології 1946-1948 рр.

Великих успіхів досяг кінематограф. За 3 роки після ХХ з'їзду в прокат надійшло 360 повнометражних картин. Серед них музично-сатиричний фільм Е.Рязанова "Карнавальна ніч", картини на морально-побутову тематику "Справа була в Пенькові" С.Ростоцького, "Дім в якому я живу" Л.Куліджанова, "Дев'ять днів одного року" М.Ромма (1962), революційна та військова тематика - "Ходіння по муках" Г.Рошаля, "Тихий Дон" С.Герасимова (1957-58), "41" та "Балада про солдата" Г.Чухрая (1959), "Комуніст" Ю.Райзмана (1959, сценарій Є.Габриловича), "Летять журавлі" М.Калатозова (1957), "Іваново дитинство" А.Тарковського (1962), "Доля людини" С.Бондарчука (1959) тощо.

Розквіт радянського кінематографа проходив на фоні творчого вибуху світового кіномистецтва: "нова хвиля" французького кіно (режисери Годар, Андре Рене, Ф.Трюффо, Клод Шаброль), група "вільного кіно" в Англії, творчість якої була спрямована проти соціальної нерівності (Андерсон, Рейс, Ричардсон), пошуки італійців Федеріко Фелліні, Антоніоні, шведа Інгмара Бергмана, американців Стенлі Кубрика, С.Поллака, А.Пенна та Краймера (фільм "Цей безумний, безумний, безумний мир"), японця Акіра Куросави, поляків Анджея Вайди (фільми "Канал", 1957, "Попіл та алмаз", 1958 зі Збігневом Цибульським у заглавній ролі), Єжі Кавалеровича ("Цього не можна забути", 1957, "Фараон" за Б.Прустом, 1966), Кшиштофа Зануссі ("Як бути любимою", 1963, "Кукла" за Г.Сенкевичем), Гофмана ("Пан Володієвський", 1969 та "Потоп", 1974 за Г.Сенкевичем з Ольбрихським у заглавній ролі. У 90-х рр. він зняв ще один фільм за Сенкевичем - "Огнем і мечем").

Деяка лібералізація культурного процесу на початку "хрущовської відлиги" відбувалася і в Україні, хоча і не такими темпами як в Росії. Було започатковано нові журнали, про які до цього не доводилося і мріяти: "Український історичний журнал", "Українське літературознавство", відновлено журнал "Всесвіт", заснований ще 1925 р., який друкував перекладні твори, в тому числі сучасних західних письменників, яких ще не було перекладено на російську мову. Розпочалася підготовка до видання "Української Радянської Енциклопедії", яка була відповіддю на вихід за кордоном у 50-ті роки 3-х томної "Енциклопедії українознавства". Було перевидано "Словник української мови" Б.Грінченка. З'являються багатотомні видання "Історія української літератури", "Історія українського мистецтва", "Історія міст і сіл України".

В зв'язку з реабілітацією кібернетики у 1957 р. у Києві було засновано комп'ютерний центр, згодом перетворений в Інститут кібернетики АН України, який очолив академік А.Глушков.

Великі зрушення відбулися в галузі літератури. Сформувалося покоління "шістдесятників", людей з антитоталітарним мисленням - поети Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Сингаївський, Віталій Коротич, Василь Стус, літературознавці і критики Іван Дзюба та Іван Світличний, письменники Євген Гуцало, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Микола Руденко, публіцисти Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл, художники Панас Заливаха та Алла Горська, твори яких виходили далеко за рамки соціалістичного реалізму, підносячи українську літературу та мистецтво на шаблі світової культури.

В зв'язку з реабілітацією жертв сталінських репресій, повернулися з таборів та заслання 25 письменників: Зінаїда Тулуб, авторка засудженого історичного роману "Людолови", відомий літературознавець Євген Шабліовський, автор нарисів з історії української літератури, письменники Борис Антоненко-Давидович, Наталя Забіла, Олександр Ковінька, Василь Мисик, Іван Багмут та ін. Посмертно були реабілітовані і повернуті в літературу та мистецтво письменники, художники, актори "розстріляного відродження", розпочалося друкування їхніх творів, з'являються наукові дослідження їх творчості.

В умовах загального піднесення відбувається творче відродження патріархів української літератури, які десятки років вимушені були працювати на замовлення партії і приховувати справжні думки та погляди: П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра (повість "Третя рота", поеми "Розстріляне безсмертя" і "Мазепа", хоча навіть в умовах "відлиги" не все вдалося надрукувати), М.Стельмах ("Кров людська не водиця", "Хліб і сіль", "Правда і кривда"), О.Гончар ("Тронка"), А.Малишко, Л.Первомайський, П.Загребельний, Г.Тютюнник (роман "Вир").

Молодь створює свої творчі клуби: "Спутник" в Києві (1959), на чолі якого стояв Лесь Танюк, членами - студенти театрального інституту, консерваторії, літератори , художники. У Львові створено аналогічний клуб "Пролісок", який очолював М.Косів. Невдовзі вони були розігнані представниками влади.

Кінематограф. Деякі зрушення відбулися і в галузі українського кінематографа, хоча і не такі вражаючі, як в Росії. На той час в Україні працювало 3 кіностудії (Київ, Одеса, Ялта). Новим явищем в українському радянському кіно були одеські фільми Марлена Хуцієва та Ф.Миронера "Весна на Зарічній вулиці" (1956), "Жага" Є.Ташкова (1959), а також "Іванна" В.Івченко (1960), "Сон" В.Денисенко (1964).

Однак період "відлиги" не був однозначним. М.Хрущов не збирався відступати від основних комуністичних засад, догм та методів. Розпочавши з критики культу Сталіна, він швидко перейшов до власного культу, заборон та репресій проти творчої інтелігенції, які почалися вже з другої половини 1958 р. Знову почалося вульгарне втручання в художню майстерню митця, нав'язування особистих некомпетентних смаків та оцінок, насадження комуністичного пуританства, полювання за буржуазними відьмами, роздування опудала буржуазної ідеології.

У грудні 1962 р. Хрущов відвідав художню виставку в московському Манежі і піддав нищівній критиці творчість сучасних художників, засуджуючи абстракціонізм та формалізм, вимагаючи від митців суворо дотримуватися принципів соцреалізму. Після цього відбулася серія зустрічей Хрущова і голови ідеологічної комісії ЦК Л.Ільїчова з творчою інтелігенцією з розносними доповідями, хамським осмикуванням, недвозначними погрозами. Якщо Сталін застосовував до письменників визначення "інженери людських душ", Хрущов пішов ще далі, називаючи їх "автоматниками партії".

В 1958 р. була знищена книга молодого поета Д.Павличка "Правда кличе". На республіканській нараді активу творчої інтелігенції у квітні 1963 р. у формалізмі звинувачено М.Вінграновського, Л.Костенко, І.Драча. Нових нападів зазнали Л.Первомайський та С.Голованівський. У липні 1963 р. було зроблено спробу зірвати вечір пам'яті Л.Українки в Центральному парку культури та відпочинку Києва. У травні 1964 р. трапилася безпрецедентна подія - при загадкових обставинах сталася пожежа в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР у Києві, внаслідок якої згоріли фонди відділу україніки - майже 600 тис. одиниць зберігання. Того ж року був закритий Київський клуб творчої молоді. Із спілки художників були виключені Алла Горська та Людмила Семикіна за створення вітражів у Київському університеті з зображенням протестуючого Шевченка. Сам шестиметровий вітраж було по-варварські знищено, як свого часу знищувалися монументальні полотна та вітражі М.Бойчука. Дещо пізніше такої самої долі зазнала 200-метрова композиція скульптурних рельєфів "Стіна пам'яті" художників А.Рибачука на В.Мельниченко на Байковому кладовищі.

Непослідовними, обмеженими та демагогічними виявилися реформи в галузі суспільних наук, зокрема у подоланні історичної схеми Короткого курсу історії ВКП(б), яка лежала в основі усієї радянської історіографії. Незважаючи на критику культу Сталіна та реабілітацію безпідставно репресованих, повної правди так і не було сказано. Фальсифікованою залишалася і вся історія України.

Замість часткової дерусифікації університетів, проведеної восени 1955 р., з 1958 р. почалася повальна русифікація усіх вищих навчальних закладів. Цей процес охопив і середні школи. В 1960 р. в обласних містах російські школи складали 72%, в інших містах - 84%. З 1964 р. всі міські школи стали російськими. Однак реформування освіти мало і позитивні наслідки: скасування роздільного навчання, створення шкіл робітничої та селянської молоді, інтернатів, відміна платні за навчання у старших класах, політехнізація школи, створення системи ПТУ замість шкіл ФЗН. На 50-ті роки припадає розквіт педагогічної діяльності директора Павлиської середньої школи Кіровоградщини В.Сухомлинського, який став відомим завдяки своїм педагогічним творам-роздумам.

Антицерковна кампанія. Ще у 1957 р. розпочалася нова (після 30-х років) хвиля масованого наступу на церкву, внаслідок якої в Україні було ліквідовано майже половина всіх існуючих парафій, монастирів, семінарій.

Безпосередньою відповіддю на репресивні заходи хрущовського керівництва проти інтелігенції була поява дисидентського руху, який охопив творчу молодь, студентство України і був органічною частиною загальносоюзної тенденції.

3. Форсований наступ на українську культуру за часів стагнації.

Подальша ідеологізація життя. Жовтневий пленум ЦК КПРС 1964 р., який зняв Хрущова і замінив його Брежнєвим, мав реставраторський характер. Головною ідеологією стає неосталінізм. Провадиться обережна реабілітація сталінізму, висуваються вимоги зважених оцінок минулого, боротьби проти огуджування нашої історії, ревізіонізму. Поширюються концепції розвинутого соціалізму (1967), загострення ідеологічної боротьби, необхідності організації контрпропаганди, насаджується новий культ Брежнєва (твори "Відродження", "Мала Земля", "Цілина"), провадяться урочисті святкування ювілеїв, запроваджуються цензурні перепони, ідеологічний контроль тощо.

Перші 8 років після зняття Хрущова проходили під знаком ліквідації його перекручень, в тому числі й у національній політиці. В 1968 р. було усунуто секретаря ЦК КПУ Андрія Скабу, який сприяв русіфікації і призначено більш ліберального Федора Овчаренка. Перший секретар Компартії України Петро Шелест у 1970 р. видав книгу "Україна наша радянська", де писав про історичну автономність України, прогресивну роль козацтва, закликав берегти, як найдорожчий скарб прекрасну українську мову. Він відстоював інтереси України в рамках СРСР, рівноправність народів, виступав проти комплексу "старшого і молодшого брата", був прибічником економічного паритету республік, проти зменшення інвестицій в Україну. Разом з тим, Шелест був фанатичним прибічником комуністичної ідеї і жорсткого ідеологічного контролю за суспільством і в першу чергу за діяльністю творчої інтелігенції. Коли вийшов роман Олеся Гончара "Собор" (1968), де автор виступив проти руйнування історичних пам'яток церковної архітектури, він був підданий нищівній партійній критиці, а з ним і всі ті, хто став на його оборону.

Кінематограф. Перший час продовжував в руслі відлиги працювати і кінематограф. На екрани країни вийшли фільми, зняті на центральних студіях: "Батько солдата" Резо Чхеїдзе (1965), "Ніхто не хотів помирати" Жалакявічуса (1966), "Гамлет" (1964) та "Король Лір"(1971) Козінцева, "А зірки тут тихі" Ростоцького (1973), "Звільнення" Юрія Озерова (1971), "Калина червона" Василя Шукшина (1973), "Міміно" Данелія (1977), "Сходження" Лариси Шепитько, "Сибіриада" Михалкова-Кончаловського (1979), "Велика Вітчизняна" Романа Кармена (1979).

В Україні розпочинається друга хвиля українського поетичного кіно - продовження традицій Довженка, Кавалерідзе, Савченка. На студію ім.Довженка прийшли молоді сценаристи - поети І.Драч, М.Вінграновський, Д.Павличко, Л.Костенко, актори Іван Миколайчук, Кость Степанков, Лариса Кадочникова, Богдан Ступка, Микола Гринько, Микола Олялін. Вони сприйняли хрущовську відлигу, як сподівання на можливість українського ренесансу і створили високу духовну ауру, що сприяла виникненню високохудожніх творів.

Саме в цей час були створені фільми "Тіні забутих предків"(1965) Сергія Параджанова, який отримав 2 премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині, "Вірність" Петра Тодоровського (1965), "Кам'яний хрест" (1968) та "Захар Беркут" Леоніда Осики, "Комісари" (1969) Миколи Мащенка, "Біла птаха з чорною ознакою" (1971, отримала Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю), "Криниця для спраглих" та "Вечір на Івана Купала" Юрія Ільєнка (у 1989 р. ці фільми мали успіх на міжнародному кінофестивалі у Сан-Франциско), "В бій йдуть самі старики" (1974) та "Ати-бати йшли солдати" (1976) Леоніда Бикова, "Пропаща грамота" та "Вавилон ХХ" (1979) І.Миколайчука.

Нова хвиля русифікації розпочинається зі святкування 50-річчя утворення СРСР (1972). Нав'язується химерна концепція цілковитого злиття націй та утворення нової історичної міжнаціональної єдності - радянського народу. В 1978 та 1983 рр. ухвалюються постанови ЦК про посилення вивчення російської мови в школах, які де-факто призвели до погіршання вивчення національних мов у країні.

Розгортається новий виток боротьби проти буржуазного націоналізму. Було знято з посади П.Шелеста і піддано розгромній критиці його книгу. Шалену боротьбу проти націоналістичних відьом в Україні очолює секретар по ідеології Валентин Маланчук та голова КДБ В.Федоренко.

Були заборонені твори Миколи Руденка, Сергія Плачинди, В.Харчука. На російську мову переходить більшість журналів республіки, фактично російськомовним стає видавництво "Наукова думка", провадиться русифікація Академії наук, закрито Інститут суспільних наук у Львові, знищується українознавство як наука, провадиться методичне і цілеспрямоване цькування українознавців, звільнення їх з роботи (Олена Апанович, Ярослав Дзира, Іван Бутич, Микола Родько, Петро Воробей та багато інших), у 1975 р. поновлено цензурування "Кобзаря" Шевченка. Послідовному замовчуванню та цькуванню піддано скульптора, живописця, графіка, етнографа та збирача творів народного мистецтва Івана Гончара. Українське поетичне кіно було визнано архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко згадували з оглядкою. На багато років внаслідок ідеологічної цензури потрапили на полку деякі зняті кінофільми (серед них "Криниця для спраглих", "Комісари"). В 1978 р. Міносвіти УРСР ухвалило директиву про удосконалення вивчення російської мови в школах, в той час, як українська мова перетворюється у гнану падчерку. Чимала частина інтелігенції перестала розмовляти і писати українською мовою.

Репресії. Розпочинаються хвилі арештів та серії політичних процесів (1965-66, 1972-73, 1977-78). В 1970 р. у Василькові при загадкових обставинах загинула Алла Горська, у 1979 у Брюховицькому лісі під Львовом був по-звірячому вбитий молодий талановитий композитор Володимир Івасюк, автор широко відомої пісні "Червона рута".

Поширення дисидентства інтелігенції. На заваді повного повернення до старих порядків стала інтелігенція Радянського Союзу, з думкою якої нове керівництво партії та уряду не могло не рахуватися. У вересні 1965 р. на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві відбулася справжня демонстрація протесу проти арештів інтелігенції. Творча інтелігенція надсилає низку листів до ЦК партії з політичними вимогами ("Лист 78", 1966, "Лист 139", 1968). Самвидавом поширюються праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І.Дзюби, "Лихо з розуму" В.Чорновола, "Приєднання чи возз'єднання?" історика М.Брайчевського.

4. Стан культури України в сучасних умовах.

Авангардизм. Після завоювання незалежності в літературі та мистецтві України стверджується плюралізм, сама думка про можливість існування якого у тоталітарному суспільстві була ірреальною. Пануючим стилем у творчому житті стає авангардизм, який імперативно насаджується творчими угрупуваннями, як свого часу партія насаджувала соцреалізм. Високий рівень політизації суспільства привів до того, що в галузі літератури найбільшого поширення набула публіцистика.

Література. З'явилися нові молоді літератори, які намагаються по-новому вирішити літературні проблеми, йти в ногу зі світовим літературним процесом. Це - дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, К.Москалець, Є.Пашковський та ін. Жанр історичної романістики розвивають, Юрій Мушкетик, Роман Федорів. Роман Р.Іваничука "Орда" продовжує традиції П.Куліша, А.Кащенка, Б.Лепкого. Поет М.Вінграновський написав яскравий роман "Наливайко". Повертаються в Україну твори українських емігрантів - Є.Маланюка, У.Самчука (Волинь), В.Барки, І.Багряного("Сад Гетсиманський", "Тигролови"), Юрія Тарнавського та ін.

Історія. Заповнюються "білі та чорні плями" в історії, розкрита правда про штучний голодомор 1932-33 рр., який був геноцидом проти українського народу, переоцінена роль національних героїв України П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Мазепи та ін. У широкий вжиток увійшли твори П.Куліша, М.Грушевського, Д.Яворницького, Д.Дорошенка, М.Хвильового та ін.

Музика. Великого авторитету набуває в світі міжнародний конкурс піаністів ім Горовіца, який засновано в Києві.

Живопис. Отримала визнання творчість одного з засновників нового напрямку в монументальному живописі Г.Синиці, ("українська національна колористична школа"), яка протягом кількох десятиліть замовчувалась.

Театр. Розвиток театрального мистецтва пов'язаний з новаторськими пошуками режисерів Романа Віктюка, Бориса Шарварка, які отримали світове визнання. Р.Віктюк починав у Львові, згодом створив власний театр у Москві (спектаклі "Мадам Батерфляй" за п'єсою американського драматурга Хуанга та "Лоліта" за романом Володимира Набокова).

Хореографія. Україна перетворилася у визнаний центр хореографічного мистецтва, тоді як за радянської влади це була прерогатива Москви, Ленінграда та хіба що Пермі. З 1994 р. в України провадиться міжнародний фестиваль імені уславленого французького танцюриста українського походження Сержа Лифаря (художній керівник паризької Гранд Опера). Далеко за межами України стали відомі імена Інни Дорофєєвої та Вадима Писарєва.

Естрада. Невиданих успіхів за роки незалежності досягла українська естрада, яка заснована на національних музичних та пісенних традиціях та широко користується українською мовою, про що не можна було мріяти в роки формування "єдиного радянського народу з російською мовою міжнаціонального спілкування". Великою популяністю користуються у молоді і людей старшого покоління Софія Ротару, Таісія Повалій, Ірина Білик, Василь Зінкевич, Алла Кудлай, Попович, Зібров, Сандулеса, Іво Бобул і молоді виконавці: Руслана та ін.

Реституція. Великого значення набуває проблема реституції - повернення в Україну з Росії, Німеччини, Польщі, Румунії та інших країн, вивезених свого часу культурних цінностей. За допомогою українських дипломатів повернуто в Україну особисті речі В.Винниченка, архів О.Ольжича. Згідно Гаагської конвенції 1954 р. підлягають поверненню законним власникам всі художньо-історичні цінності, вивезені під час другої світової війни.

Релігія. Відновлюється в Україні діяльність УГКЦ та УАПЦ. В 1991 р. в Україну з Рима повертається патріарх Іван, кардинал Мирослав Любачівський. Греко-католикам повернуто Собор св. Юра, яки знову став резиденцією УГКЦ. В 1990 р. в Києві відбувся Всеукраїнський собор відновленої УАПЦ, який обрав патріархом УАПЦ митрополита Мстислава (Скрипника) з титулом "Патріарх Київський та всієї України." Того ж року у Софійському соборі відбулася його урочиста інтронізація.

В 1990 р. архієрейський собор Руської православної церкви надав статус екзархату українській православній церкві з назвою "Українська православна церква" (УПЦ). Екзарх України отримав титул митрополита Київського і всія України. Того ж року грамоту про незалежність УПЦ вручено митрополиту Філарету. Але весною 1992 р. останній розірвав з Москвою і проголосив себе головою Київського патріархату УПЦ. Того ж року на Всеукраїнському Православному Соборі відбулося об'єднання УПЦ та УАПЦ в єдину УПЦ-Київський Патріархат на чолі з Мстиславом. Собор скасував акт 1686 р. про переведення Київської митрополії до Москви. Після смерті у 1993 р. Мстислава церкву очолив патріарх Володимир (колишній дисидент Василь Романюк), а після його раптової і загадкової смерті у 1995 р. - Філарет. Похорон Володимира відбувся в умовах протистояння нового керівництва церкви і влади і супроводжувався порушеннями громадського порядку на Софійському майдані. УАПЦ знову відкололася від УПЦ-Київського Патріархату. Таким чином, в Україні діє 3 православні церкви: УПЦ Московського Патріархату, УПЦ Київського Патріархату, УАПЦ та католицька УГКЦ (або УКЦ). Протиріччя між ними призводять до міжконфесійних конфліктів.

Негативні тенденції. Стара тенденція фінансування культури за залишковим принципом набула всеохоплюючих розмірів. В декілька разів скоротилися тиражі періодичних видань. Випуск українських книжок знизився до рівня, якого він не досягав у найгірші часи сталінізму. Брак коштів веде до перепрофілювання або закриття багатьох культосвітніх установ. Під загрозою повного знищення опинився український кінематограф. Загрозливих форм для української духовності набуло поширення західної, особливо американської поп-культури (зокрема через телебачення) з її розгулом насильства, сексу, аморальності, бездуховності, саме те, проти чого вже багато років ведуть боротьбу громадськість та уряди багатьох європейських країн. Для молодої української держави, яка фактично заново створює власну політичну та економічну систему, національні моральні цінності та пріоритети, зрештою державну українську націю, таке неконтрольоване поширення низькопробної іноземної (сучасної американської та російської) культурної продукції становить серйозну загрозу для національної безпеки.

Висновки.

Післявоєнний період української культури був неоднозначним. Він проходив в умовах боротьби за незалежність, за право на художню творчість без ідеологічного контролю та обмежень. Досягнення незалежності, через фінансові та інші негаразди, не дозволяє використати можливості нового державного стану України для розвитку національної культури.

Контрольні питання.

1. Чим займалися українські заклади культури та творча інтелігенція, евакуйовані на схід?

2. Яка доля спіткала українську інтелігенцію, яка опинилася під німецькими окупантами?

3. Які причини нової хвилі репресій проти української інтелігенції після війни?

4. Що таке ждановщина? В чому вона проявилася?

5. Яке відлуння в Україні мали постанови ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" та "Ленинград" та ін.?

6. Яке значення мала "хрущовська відлига" для української культури?

7. Які труднощі переживає українська культура на сучасному етапі?

Найголовніші культурні події в Україні.

Хронологічна таблиця.

988 - прийняття християнства в Києві.

989-996 - будівництва Десятинної церкви.

990-992 - заснування митрополії в Києві.

1015-1054 - князювання Ярослава Мудрого.

1016 - створення "Руської правди".

1017-1037 - будівництво Софійського собору. При Софійському соборі створена перша на Русі бібліотека.

1037 - збудовано Золоті ворота.

1051 - заснування Києво-Печерської Лаври.

1051 - висвячення київським митрополитом Іларіона - першого не-грека.

1051 - "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона - похвала Володимиру Великому і Ярославу Мудрому.

1054 - завершення розколу християнства на православ'я та католицизм.

1056-1057 - "Остромирово Євангеліє".

1073-1078 - будівництво Успенського собору Києво-Печерської Лаври.

1096 - "Повчання дітям" Володимира Мономаха.

1108-1113 - будівництво Михайлівського Золотоверхого собору Михайлівського монастиря.

1113 - "Повість временних літ".

1185 - "Слово о полку Ігореве".

1187 - перша літописна згадка терміну Україна.

1250 - заснування Львова.

1439 - засновано Львівське братство при церкві Успіння Богородиці.

1550-1620 -Іван Вишенський.

1556-1561 - "Пересопницьке Євангеліє".

1757 - створена Академія Мистецтв в Петербурзі.

1564 - заснування друкарні І.Федорова в Москві.

1573 - заснування друкарні І.Федорова у Львові.

1574 - І.Федоров надрукував перші в Україні книги "Апостол" та "Буквар".

1578 - заснування Острозької колегії.

1580-1581 - "Острозька біблія" І.Федорова, надрукована в Острозькій типографії.

1583 -помер І Федоров.

1586 - заснування Львівської братської школи.

1596 -Берестейська унія.

1596-1647 - Петро Могила.

1615 - заснування Київського Богоявленського братства та братської школи.

1632 - заснування Києво-Могилянської Колегії.

1661 - заснування Львівського університету.

1685 - перехід української православної церкви під зверхність Московського патріархату.

1687 - заснування Слов'яно-греко-латинської академії в Москві.

1687-1709 - гетьманування І.Мазепи.

1710 - - затвердження Конституції Пилипа Орлика.

1722-1794 - Г.С.Сковорода.

1755 - заснування Московського університету.

1769-1838 - І.П.Котляревський.

1798 - надрукована "Енеїда" І.Котляревського.

1805 - заснування Харківського університету та Кременецького ліцею.

1809 - в Одесі відкрито перший в Україні оперний театр.

1814-1861 - Т.Г.Шевченко.

1817 - заснування Ришельєвського ліцею в Одесі.

1819 - засновано Петербургський університет.

1834 - заснування Київського університету.

1837 - у Будапешті видано "Русалку Дністрову".

1840 - надруковано "Кобзар" Т.Шевченка.

1850-1860 - створення співтовариства російських композиторів "Могутня кучка".

1861-1862 - видання в Петербурзі першого українського громадсько-політичного та літературного журналу "Основа" українською мовою.

1863 - Валуєвський циркуляр.

1863 - М.Вербицький написав музику на слова П.Чубинського "Ще не вмерла Україна".

1865 - заснування Новоросійського університету в Одесі.

1865 -заснування малювальної школи в Одесі.

1870 - створення Товариства пересувних художніх виставок в Росії.

1875 - заснування малювальної школи М.Мурашка у Києві.

1876 - Емський указ.

1886 - заснування Одеської бактеріологічної станції.

1887 - споруджено оперний театр в Одесі.

1890 - засновано Товариство південно-російських художників в Одесі.

1892 - створено Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові.

1904 - заснована Київська музично-драматична школа М.Лисенка.

1917 - відкриття Української Академії Мистецтв у Києві.

1918 - відкриття Української Академії наук.

1922 - створення в Києві театру "Березіль" Леся Курбаса.

1923-1933 - радянська українізація.

1925 - заснування Одеської Держдрами.

1925-1928 - літературна дискусія.

1926-1929 - робота О.Довженка на Одеській кінофабриці ВУФКУ.

1930 - процес СВУ.

1933 - самогубство Скрипника та Хвильового.

1946-1948 - ідеологічні кампанії "ждановщина".

1947-1951 - псевдонаукові сталінські дискусії.

1956 - початок хрущовської відлиги.

1964 - пожежа в державній бібліотеці АН в Києві.

1965 - перша хвиля арештів дисидентів.

1970 - загибель художниці Алли Горської.

1979 - загибель композитора Володимира Івасюка.

1989 - ухвалення Закону про державний статус української мови.

ЛІТЕРАТУРА.

1. М.Семчишин. Тисяча років української культури. - К., 1993.

2. Н.Полонська-Василенко. Історія України. У 2-х т. К., 1992.

3. Українська культура: Історія і сучасність. Львів., 1994.

4. Історія української культури. Під ред. І.П.Крип"якевича. К., 1993.

5. Історія української літератури ХХ ст. в 2-х кн. К., 1994.

6. Онопрієнко В., Щербаков Т. Доля науки в Україні (кінець ХІХ - 30 роки ХХ ст.).// УІЖ 1993. № 4-6.

7. Розовча Д.Ф. Центральна рада й українська культура.// УІЖ, 1993, № 2-3.

8. Культура українського народу. Навчальний посібник. К., 1994.

9 .Антонович. Українська культура. - К., 1993.

10. В.Рубан. Забытые имена. Рассказы об украинских художниках ХІХ - начала ХХ вв. - К., 1990.

11. А.Жаборюк. Мистецтво живопису і графіки на Україні в першій половині і середині ХІХ ст. - К., 1986.

12. А.Жаборюк. Український живопис останньої третини ХІХ - початку ХХ ст. - К., 1990.

13. Три порога смерті: письменники України - жертви сталінських репресій. К., 1991.

14. О.Субтельний. Україна: Історія. - К., 1993.

15. В.С.Полікарпов. Лекції з історії світової культури. Харків, 1990.

16. Історія світової культури. Культурні регіони. - К., 1997.

17. Історія України. Курс лекцій у 2-х кн. - К., 1992.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

40481. Историческая школа в русской фольклористике 20 KB
  Принципы В основе фольклора – история. Теория аристократического происхождения фольклора деревенские танцы Недостатки Что же тогда лежит в основе волшебных сказок.
40482. Календарная обрядовая поэзия 22 KB
  Перемены происходят так медленно что за время жизни одного человека они практически незаметны. Святки – месяц перед крещением 6 декабря – 6 января – время отдыха и праздника у крестьян. Веселое и страшное время: самое тёмное время разрядка после тяжелого года бога надо любить и бояться Бог на радостях что сын родился открыл двери ада и выпустил нечисть погулять Рождество Христово – мистическое пришествие Христа в наш мир. Жанры: колядки – песни которые пели во время колядования.
40483. Литература и фольклор 21 KB
  Литературы всех народов мира сложились на основе устного народного творчества которое возникло и развилось значительно ранее письменности. Использование фольклора с развитием литературы становилось все более глубоким творческим. В истории литературы и фольклора любого народа существовали периоды сближения и отдаления: в период классицизма литература и фольклор стояли довольно далеко друг от друга. в период романтизма связи литературы и фольклора значительно расширяются что определялось принципами национальной самобытности осуществление...
40484. Миф и фольклор 28.5 KB
  Зооморфные мифы – человек отождествляется с тем или иным животным. Космогонические мифы – мифы о сотворении мира. Древние мифы исчезают = отношение к ним исчезает. Пустые мифы – первые фольклорные тексты.
40485. Мифологическая школа в русской фольклористике 21 KB
  В XIX веке существовали две теории что такое миф: солярная – мифы – обожествление небесных светил метеорологическая – мифы – обожествление природных явлений Недостатки Фольклор только память о мифе – это преувеличенная точка зрения.
40486. Народная несказочная проза 22.5 KB
  Также бывают историкопатриотические легенды. Классификация легенд: легенды о сотворении мира о происхождении солнца месяца звезд земли и неба; легенды о животных; легенды о Боге Христе святых; легенды о наказании злых и прощении грешников; социальноутопические легенды; семейные легенды; легенды с сатирическими мотивами.
40487. Натурфилософия русской волшебной сказки 20 KB
  1 Борьба добра и зла где: добро – бескорыстие благородство качества Ивана Дурака; жизнь зло – отсутствие этих качеств старшие братья; смерть. 2 Жизнь порождает новую жизнь.
40488. Образ Бабы Яги 21.5 KB
  Баба Яга живет в избушке находящейся на границе двух миров в тёмном лесу. Баба Яга безусловно злой персонаж но делает добрые дела. Костяная нога лежит на печи: нос в потолок врос а пятки в дверь упираются атрибуты смерти – Баба Яга живет в гробу С одной стороны Баба Яга окружена атрибутами смерти а с другой – атрибуты кухни. В XVIII веке в Европе – добрая волшебница и злая колдунья; в России – одна Баба Яга.
40489. Образ врагов в былинах 20 KB
  Образ врагов в былинах. Эволюция образа: Змей Горыныч – самый древний зооморфный СоловейРазбойник – промежуточный образ терратоморфный Тугарин – человек но остается змеиное – крылья от Горыныча антропоморфный король литовский Калин – антропоморфные сам богатырь если отпадет от земли русской – Дунай.