5782

Поняття регіону. Галузева та функціональна структури регіону

Лекция

География, геология и геодезия

Поняття регіону, територіального та регіонального управління Структура регіону. Галузева та функціональна структури регіону Соціальна інфраструктура регіону Поняття регіону, територіального та регіонального управління Термін...

Русский

2012-12-21

142 KB

15 чел.

Тема 1

1.1 Поняття регіону, територіального та регіонального управління

1.2 Структура регіону. Галузева та функціональна структури регіону

1.3 Соціальна інфраструктура регіону

Поняття регіону, територіального та регіонального управління

Термін “регіон” походить від латинського слова “region” і в перекладі означає область, район, місцевість. Найчастіше він застосовується для визначення різних територіальних ланок, може збігатися з межами адміністративно-територіальних одиниць села, селища, міста, району, області або об’єднувати декілька таких одиниць за територіальним, економічним або іншими принципами, наприклад, економічний район, спеціальна (вільна) економічна зона тощо.

Регіон у національній економіці С.А.Мельник визначає як “окрему самостійно господарюючу систему, що має чітко означені межі своєї території, власні органи управління, матеріальну і фінансову основу і, як правило, визначається законодавчими актами держави, виходячи з її стратегічних і тактичних цілей та завдань”. Слід зазначити, що таке визначення повністю правомірне для випадків збігання понять регіону і адміністративно – територіальної одиниці. Якщо ці поняття не збігаються, то управління регіональними процесами, наприклад, Південного регіону України, який враховує декілька південних областей і Автономну Республіку Крим, може здійснюватись шляхом взаємної координації зусиль місцевих (обласних, республіканських) органів управління у погоджених напрямках, розроблення регіональних цільових програм розвитку, створення громадських органів-рад, комітетів з управління такими програмами, забезпечення їх реалізації.

У Малому економічному словнику регіон трактується як «область, район; частина країни, що відрізняється від інших областей сукупністю природних і (або) історично сформованих, відносно стійких економіко-географічних та інших особливостей, що нерідко сполучаються з особливостями національного складу населення». Для позначення міри розподілу території, крім регіону, вживаються різні терміни: район, зона, ареал і інші. Район визначається як територія за сукупністю елементів, що її насичують, що відрізняється від інших територій, яка володіє єдністю, взаємозв’язком складових елементів, цілісністю, причому ця цілісність — об’єктивна умова й закономірний результат розвитку даної території .За своїм змістом термін «район» є синонімом поняття «регіон». Раніше «район» був більш уживаним у російській мові, зараз цей термін використовується для позначення певних типів регіонів: адміністративний район, ериторіїрюючаий район, великий економічний район.

Багато вчених-регіоналістів (Е.Б. Алаєв, Н.Н. Некрасов, О.М. Румянцев, А.М. Пробст, П.М. Алампієв, В.Ф. Павленко, В.О. Поповкін, М.Г. Чумаченко й ер.), досліджуючи поняття «регіон», знаходили різні відтінки цього визначення, але загальним виявилося те, де за основу бралися такі ознаки, як територія, спеціалізація й наявність економічних зв’язків.

У рамках Європейського економічного співтовариства розроблене загальне для всіх країн поняття регіону, ознакою, за якою ту або іншу територію можна подати як відносно самостійну одиницю, є її соціально-економічна єдність із усією національною економікою, тобто економічні процеси, що проходять на ній, повинні відображати певні закономірності суспільного відтворення, що формуються під впливом взаємозалежних економічних, соціальних і природних факторів. Цьому розумінню відповідає таке визначення регіону: «Під регіоном варто розуміти територіально-спеціалізовану частину народного господарства країни, що характеризується єдністю й цілісністю відтворювального процесу».

С.А.Мельник  окрема самостійна господарююча система, що має чітко означені межі своєї території, власні органи управління, матеріальну і фінансову основу і, як правило, визначається законодавчими актами держави, ввіходячи з її стратегічних і тактичних цілей та завдань

Малий економічний словник  область, район; частина країни, що відрізняється від інших областей сукупністю природних і (або) історично сформованих, відносно стійких економіко-географічних і інших особливостей, що нерідко сполучаються з особливостями національного складу населення

Європейське економічне співтовариство  територіально-спеціалізована частина народного господарства країни, що характеризується єдністю й цілісністю відтворювального процесу

Тому що регіон і територія співвідносяться як частина й ціле, можна виділити визначення територіального й регіонального управління. Територіальне управління – це управління, яке визначається політичним та адміністративно-територіальнім устроєм країни і спрямоване на успішне виконання функцій території. Територіальне управління означає регулювання процесів суспільного відтворення з метою підвищення його ефективності за рахунок удосконалювання територіального поділу праці й міжрайонних зв’язків. Уживається цей термін у тому випадку, коли мова йде про просторове розміщення продуктивних сил і територіальних пропорцій соціально-економічного розвитку всієї країни. Територіальне управління є виключним правом уряду й покликано забезпечити реалізацію соціально-економічної стратегії суспільного відтворення з урахуванням особливостей територіального аспекту. Під терміном “регіональне управління” звичайно розуміють управління будь-якою територією незалежно від існуючих політичних та адміністративно – територіальних кордонів. Регіональне управління має справу з відтворювальними процесами, локалізованими на конкретній території.

Регіональні процеси унікальні, їх ефективність залежить від структурної, інвестиційної, соціальної, природоохоронної, фінансової, зовнішньоекономічної регіональних політик. Від того, наскільки збалансовані ці політики, залежить комплексний пропорційний розвиток регіональної економіки. Отже, регіон є не тільки підсистемою соціально-економічного комплексу країни, а й відносно самостійною його частиною із закінченим циклом відтворення, особливими формами прояву стадій відтворення й специфічними особливостями соціальних і економічних процесів.

1.2 Структура регіону. Галузева та функціональна структури регіону

Регіон — це складна система, що враховує такі структурні елементи, як природне середовище, виробничу й соціальну сфери. Центральною ланкою й найважливішою структурною складовою цієї системи є населення регіону.

Рисунок 1 – Структура регіону

Природне середовище являє собою сукупність природних умов існування суспільства. Природне середовище вміщує фактори природного або природно-антропогенного походження, що мають властивості ериторіїрююч й саморегуляції без постійного коригувального впливу з боку людини, прямо або побічно впливають на окрему людину або людські колективи; енергетичний стан, склад і динаміку атмосфери й гідросфери; склад і структуру поверхні землі, ґрунту й надр; вигляд і склад біологічної частини екологічних систем (рослинності, тваринного світу й мікробного середовища) і їхніх ландшафтних комплексів; щільність населення й взаємовплив самих людей як біологічний фактор.

Соціальне середовище являє собою систему життєзабезпечення, що впливає на соціально-відтворювальний процес, забезпечує умови життєдіяльності. Воно враховує комплекс галузей, соціальних організацій і інститутів, покликаних забезпечувати соціально-відтворювальний процес: виробництво, розподіл і споживання ресурсів і життєвих благ (соціально-економічна складова інфраструктури); підтримка, відновлення й перетворення балансу природного, штучного й популяційного середовищ життєдіяльності людини (соціально-екологічна складова інфраструктури); вироблення зразків і норм діяльності, поведінки, спілкування й взаємодії із природним, культурним і соціальним оточенням, а також залучення до цих зразків і норм кожного нового покоління людей (ідеологічна складова інфраструктури).

Населення — найбільш динамічна складова частина природно-господарського комплексу. Динамічність її визначається природним рухом (народжуваністю, смертністю) і механічним рухом. Населення характеризують такі показники, як статево-вікова структура, соціальний склад, зайнятість населення в суспільному виробництві, розподіл трудових ресурсів між сферами діяльності, рівень кваліфікації, тривалість життя, здоров’я й та. ер.

Галузева структура господарства регіонів.

Господарський комплекс регіону включає дві сфери діяльності – виробничу й невиробничу.

Підприємства виробничої сфери виробляють продукцію, тим самим забезпечуючи себе, а також невиробничу сферу й населення різноманітними товарами. Підприємства й організації невиробничої сфери надають послуги матеріального й нематеріального характеру. Розвиток і співвідношення сфер характеризують показники зайнятості в кожній сфері. В Україні зайнятість у виробничій сфері в три рази перевищує зайнятість у невиробничій сфері, що свідчить про низьку продуктивність праці у виробничій сфері й про відсталість невиробничої сфери. У виробничій сфері в основному (90%) створюється національний доход країни. Власне кажучи, це перша велика диспропорція в структурі народногосподарського комплексу країни. Перехід господарства України до ринкових умов, приватизаційні процеси вносять зміни в сформовану пропорцію між виробничою й невиробничою сферами у бік збільшення чисельності зайнятих в останній. Підприємства, які формують обидві сфери народного господарства, поєднуються в галузі.

Рисунок 2 – Галузева структура господарства регіонів.

Єдиного визначення поняття «галузь» не існує. Її визначають і як сукупність підприємств, пов’язаних виконанням постійної функції в системі суспільного відтворення, і як певний вид господарської діяльності, і як сукупність якісно-однорідних господарських одиниць. Критерії, на основі яких підприємства групуються в галузь, найрізноманітніші: спільність технологічного процесу (хімічна промисловість), спільність процесу й продукту (металургія), спільність сировинної бази (лісова й деревообробна промисловість), спільність споживача (текстильна, харчова). Є галузі, які кілька видів продукту переробляють в один (електроенергетика), а є галузі ериторіїрюю, але із широкою гамою товарів, які вони випускають (нафтопереробна промисловість).

Поява нових видів діяльності приводить до формування нових галузей. В 1940 р. у народному господарстві України було близько 150 галузей, 1990 р. — близько 500 [11].

Виробнича сфера народного господарства України враховує 8 великих секторів: промисловість, будівництво, сільське господарство й лісове господарство — (безпосередньо виготовляють продукцію), транспорт і зв’язок, торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне постачання, заготівля й збут (доводять цю продукцію до споживача).Кожний сектор містить у собі великі (комплексні) галузі, кожна з яких, у свою чергу, складається із простих галузей, прості галузі можуть ділитися на підгалузі й види виробництв. За класифікацією Міністерства статистики України, промисловість поєднує 16 значних галузей: електроенергетика, паливна, чорна металургія, кольорова металургія, хімічна й нафтохімічна промисловість, машинобудування й металообробка, будівельних матеріалів, легка, харчова, поліграфічна й ер. Машинобудування й металообробка враховує близько 60 простих галузей, хімічна і нафтохімічна — 15, будівельних матеріалів — 15 і т.д.

Співвідношення секторів народного господарства за зайнятістю, національним доходом й валовим суспільним продуктом показує, що промисловість далеко відірвалася від інших секторів і займає лідируюче становище: у промисловості (разом з будівництвом) зайнято близько 50% працівників всієї виробничої сфери, створюється 60% валового суспільного продукту й понад 40% національного доходу. Це друга диспропорція в структурі народного господарства країни, що свідчить про резерви в процесі необхідної структурної перебудови господарства.

Щодо структури промисловості, то більшість галузей належить до важкої індустрії (паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування, хімічна й лісова промисловість, будівельні матеріали). 89% основних виробничих фондів зосереджено у важкій індустрії й 11% — у легкій (легка й харчова промисловість), 80% — у важкій індустрії й 20% — у легкій індустрії. Таку однобокість розвитку можна назвати третьою серйозною диспропорцією в галузевій структурі господарства.

У невиробничій сфері виділяються дві групи галузей, які надають матеріальні й нематеріальні послуги населенню, й галузі, які обслуговують суспільство в цілому.

До першої групи належать: житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, соціальне забезпечення й страхування,охорона здоров’я,фізична культура іспорт, освіта, культура, мистецтво.

До другої групи належать: державне керування, керування суспільними й кооперативними організаціями, військовий (оборонний) комплекс, охорона громадського порядку. Слід зазначити, що галузі невиробничої сфери традиційно формувалися за залишковим принципом. Соціально-економічна оцінка цієї сфери вкрай негативна, вимагає серйозної перебудови й розвитку. Проте останнім часом, у розвитку невиробничої сфери намітилися позитивні зрушення. Сфера дуже приваблива й перспективна для припливу вітчизняного й закордонного капіталу завдяки швидкому його обороту й порівняно невеликим витратам. Крім того, невиробнича сфера благотворно діє на економіку вже тим, що може необмежено утягнути ті трудові ресурси, які неминуче будуть вивільнятися з галузей промисловості, особливо важкої індустрії.

Функціональна структура господарств регіонів.

Функціональна структура регіону представлена різними видами господарської діяльності. У функціональній структурі регіону виділяють головні, супутні, додаткові й обслуговуючі та місцеві галузі (види діяльності).

Рисунок 3 – Функціональна структура господарств регіонів

Головні галузі або це виробництва, що відіграють провідну роль в економіці регіону, визначають його місце в державному поділу праці й складають основу регіонального комплексу.

Супутні галузі регіону покликані здійснювати диверсифікованість головних виробництв на основі паралельної або наступної переробки сировини, відходів виробництва, а також для досягнення технологічної завершеності й повноти основних циклів виробництва й послуг.

Додаткові галузі (види діяльності), як правило, не пов’язані технологічно з головними галузями, вони вирішують місцеві соціально-економічні завдання, але в певних умовах можуть стати і галузями спеціалізації.

Обслуговуючі галузі (інфраструктурні) поставляють господарству регіону воду, електроенергію, будівельні матеріали, забезпечують потреби в ремонті, транспортно-комунікаційних засобах, підготовці кадрів, охороні здоров’я, організації відпочинку й т. ер.

В основі розподілу галузей регіону на галузі спеціалізації й галузі місцевого значення лежить аналіз народногосподарського значення галузі. Галузі, що мають більш ніж місцеве значення і беруть участь у загальнодержавному розподілі праці, відносять до галузей спеціалізації. Матеріальним вираженням міжрегіонального значення галузі є вивезення її продукції за межі регіону.

Для великого міста аналогом поняття галузі спеціалізації є поняття містоутвірної галузі. Діяльність належить до містоутвірної галузі тоді, коли зовнішні господарські зв’язки зайнятих нею підприємств і установ превалюють над внутрішніми за масштабами і роллю в забезпеченні збалансованого відтворення на території міста. Ознакою цього є використання продукції містоутвірних галузей переважно іногородніми споживачами і її виробництво із застосуванням сировини, комплектуючих виробів тощо, які переважно надходять ззовні.

Проявом орієнтації іншої частини економіки міста є випуск продукції або надання послуг, споживаних переважно всередині міста, або забезпечення зайнятості його населення як основної функції.

Таким чином, основні властивості, що характеризують галузі спеціалізації, — це наявність вивезення продукції даної галузі за межі регіону й високий ступінь концентрації виробництва галузі в даному регіоні. Для аналізу й оцінки ознак галузей спеціалізації використовують дві групи показників.

Найбільш універсальним і інформативним є індекс рівня спеціалізації або коефіцієнт локалізації, що розраховується на основі зіставлення галузевої структури господарства регіону з аналогічною структурою господарства країни в цілому. Якщо відношення питомої ваги галузі в регіоні до питомої ваги цієї галузі в господарстві країни перевищує одиницю, то дана галузь вважається галуззю спеціалізації. Але індекс рівня спеціалізації відображає лише одну зі сторін територіальної спеціалізації, показуючи ступінь сконцентрованості виробництва даної галузі в даному регіоні, що не завжди пов’язано з вивезенням і міжрегіональним значенням продукції. Вивізна концепція найбільш послідовно відбита коефіцієнтом рівня розвитку галузі в регіоні, що являє собою відношення обсягу зробленої в регіоні продукції даної галузі до обсягу її споживання в даному регіоні. Якщо коефіцієнт більший за одиницю, тобто продукції виробляється більше, ніж необхідно для місцевого споживання, пропонується вважати дану галузь галуззю спеціалізації.

За ознакою ефективності розміщення безліч галузей спеціалізації може бути поділено на 4 групи:

галузі сформованої (фактичної) спеціалізації, у яку вміщені всі галузі спеціалізації, розміщені в цей момент у регіоні;

галузі ефективної спеціалізації, у яку вміщені ті галузі, розміщення яких у регіоні доцільно за народногосподарськими критеріями;

галузі перспективної спеціалізації — ті галузі ефективної спеціалізації, які поки не розміщені в регіоні;

безперспективні галузі спеціалізації — ті галузі, розміщення яких у регіоні не виправдане з народногосподарських позицій.

Рисунок 4 – Класифікація галузей спеціалізації за ознакою ефективності розміщення

У теорії регіональної економіки, крім розглянутої нами вище класифікації галузей, існує ще декілька систематизацій функціонального розподілу галузей і виробництв у сфері матеріального виробництва.

Так, у радянський час одержав розвиток функціональний поділ галузей матеріального виробництва на групу А — виробництво засобів виробництва й групу Б — виробництво предметів споживання.

Рисунок 5 – Функціональний поділ галузей матеріального виробництва у радянський час

У статистичних довідниках використовується поділ галузей промисловості на видобувну й обробну. Видобувна промисловість враховує галузі гірничодобувної індустрії, лісозаготівлі, розроблення будівельних матеріалів, морський і мисливський промисел, гідроенергетику, магістральні водоводи. До обробної промисловості відносять підприємства з ремонту машин і промислового устаткування, теплоелектростанції, галузі й виробництва для переробки сільськогосподарської сировини.

Класифікація галузей і видів діяльності, виконана за принципом послідовності переробки первинних продуктів, знаходить своє відбиття в секторній моделі структури народного господарства.

Рисунок 6 – Секторна модель структури народного господарства

До первинного сектору відносять галузі й виробництва, у яких суспільство безпосередньо привласнює природні ресурси або ж за допомогою природних способів виробництва (земля) одержує первинну продукцію. Первинний сектор виробництва охоплює сільське господарство (землеробство й тваринництво), гірничодобувну промисловість, лісове господарство, рибний і мисливський промисел, заготівлю природних продуктів (гриби, ягоди, лікарські трави й ер.).

Вторинний сектор економіки враховує галузі переробної промисловості, а також будівництво. Третинний сектор представлений сферою послуг. Сферу управління й інформації відносять до четвертинного сектору господарства регіону.

1.3 Соціальна інфраструктура регіону

В економічній літературі поряд із поняттям “соціальна інфраструктура”, існують поняття “соціальна сфера”, “сфера обслуговування”, “сфера соціального забезпечення” тощо. Слід підкреслити, що дані поняття в смисловому аспекті вважаються аналогічними. При цьому найбільш часто в тематичній літературі вживається поняття “соціальна інфраструктура”.

Соціальну інфраструктуру (сферу) формують дві функціонально взаємопов’язані підсистеми: матеріально побутова (житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, внутрішня торгівля, громадське харчування) та соціально-культурна підсистема (охорона здоров’я, освіта, культура, мистецтво, життєвий рівень населення). До соціальної інфраструктури належить також така важлива галузь, як рекреація і туризм (рис. 7), що останніми десятиліттями швидко розвиваються.

Рисунок 7 – Соціальна інфраструктура

В соціальній інфраструктурі створюється близько 40 % валового внутрішнього продукту країни, із них 65 % у матеріально-побутових галузях, а в соціально-культурних — 35 %. В цьому секторі функціонує близько 42 % основних фондів національної економіки, зайнято близько 36 % чисельності робітників та службовців. Тому соціальна інфраструктура — суттєвий фактор економічного зростання як регіонів, так і держави в цілому.

На жаль, розвиток соціальної інфраструктури, поки що не набуває необхідних обертів. Це зумовлюється спадом виробництва, наявності тіньової економіки, зменшенням можливості державного бюджету фінансувати розвиток культури, освіти, охорони здоров’я, житлового будівництва тощо.

Галузі соціальної інфраструктури, як галузі економіки, у своєму складі мають основні елементи продуктивних сил, що становлять їх економічний потенціал — матеріально-технічну базу та трудові ресурси, відповідні організаційно-управлінські заходи тощо. При цьому наявність матеріально-технічної бази є першочерговою і обов’язковою. Ступінь зношеності підприємств соціальної інфраструктури знаходиться в межах 50-60 %, а виробничих основних фондів — близько 40-45 %.

Значне скорочення капітальних вкладень в соціальну інфраструктуру (70-75 %) також підтверджує, що її матеріально-технічна база слабо оновлюється, остання майже не модернізується за рахунок нового будівництва.

Негативні тенденції склалися і в розвитку трудоресурсного забезпечення соціальної інфраструктури. Порівняно з 1990 роком в сфері обслуговування значно скоротилася кількість працюючого населення, знизилася також професійна підготовка зайнятих у цій сфері. Перший показник має пряме відношення до якості і культури наданих послуг, оскільки він залежить від кількості трудових ресурсів, які їх здійснюють. Другий-відтік із галузі кваліфікованих працівників, переважно молодого і середнього віку.

Катастрофічне падіння економічного потенціалу (на 60-70 %) є основною причиною зменшення обсягу надання населенню різного виду платних послуг. В тім, поряд з об’єктивними чинниками такого падіння (безробіття, зниження життєвого рівня населення), в регіонах країни відмічається тенденція низького рівня використання економічного потенціалу соціальної інфраструктури. Разом з тим в регіонах країни спостерігається зрушення певних показників соціальної сфери порівняно із загальнодержавними в бік соціально-орієнтованої економіки.

Значення соціальної інфраструктури особливо велике в плані переходу регіонів на засади екологічно-збалансованого розвитку економіки, фундаментальною основою якого залишається освіта, наука, культура. Тому створення умов для інтелектуального, духовного і фізичного розвитку громадян є однією з основних функцій держави і регіонів.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

9260. Место искового производства в системе видов гражданского судопроизводства 70.5 KB
  Иск. Место искового производства в системе видов гражданского судопроизводства Понятие иска Признаки иска Виды исков Право на иск Обеспечение иска Средства защиты В соответствии со ст. 11 ГК РФ орг...
9261. Приказное производство 47 KB
  Тема № 15: Приказное производство. понятие и сущность приказного производства требования, по которому выдается судебный приказ порядок подачи заявления о вынесении приказа порядок вынесения и выдачи судебного приказа...
9262. Возбуждение гражданского судопроизводства. Подготовка ГД к судебному разбирательству 46.5 KB
  Возбуждение гражданского судопроизводства. Подготовка ГД к судебному разбирательству. Литература: ПП ВС РФ от 24.06.2008 г. О подготовке ГД к судебному разбирательству. ГПП РФ: учебник. Викут порядок предъявления иска. Последстви...
9263. Судебное разбирательство 86.5 KB
  Тема №17:Судебное разбирательство - Постановление от 26.06.2008 г. О применении норм ГПК при рассмотрении и разрешении дел в суде первой инстанции Сущность и значение судебного разбирательства. В соответствии с действующим законодательст...
9264. Постановление суда 1 инстанции 73 KB
  Постановление суда 1 инстанции понятие и виды сущность и значение судебного решения содержание СР требования, предъявляемые к СР законная сила СР устранение недостатков решения вынесшим его судом определение...
9265. Постановление суда первой инстанции 71.5 KB
  Постановление суда первой инстанции. Обязательная литература: Постановление пленума ВС О судебном решении от 19.12.2003 г. Постановление пленума ВС от 20.06.2008 г. О применении норм ГПК при рассмотрении и разрешении дел в суде...
9266. Заочное производство 57 KB
  Тема: заочное производство. понятие заочного производства условия и порядок постановления заочного решения особенности содержания и обжалования заочного решения =1= Возможность вынесения заочного решения появилась у судей в 19?году...
9267. Производство по делам, вытекающим из публичных правоотношений 83.5 KB
  Тема: производство по делам, вытекающим из публичных правоотношений. ПП ВС от 29.11.2007г. №48 О практике рассмотрения судами дел об оспаривании НПА полностью или в части ПП ВС РФ от 10.02.2009г. №2 О практике рассмотрения судами дел о...
9268. Особое производство 98.5 KB
  Тема № 21. Особое производство. понятие и сущность ОП установление фактов, имеющих юридическое значение в ОП признание гражданина безвестно отсутствующим и объявление гражданина умершим признание гражданина ограниченно деесп...