57990

Людина: дух, душа, тіло

Конспект урока

Педагогика и дидактика

Термін яким переважно релігія ідеалістична філософія та донаукова психологія позначали психіку внутрішній світ людини. Душа у релігії Душа це людина або тварина чи життя людини або тварини.

Украинкский

2014-04-17

212 KB

4 чел.

Тема: Людина: дух, душа, тіло (Слайд № 1)

Мета: з’ясувати поняття «дух», «душа», «тіло», чим відрізняється дух і душа; розвивати усне мовлення, вміння робити висновки; сприяти вихованню гармонії душі та тіла

Обладнання: Біблія, ілюстрації, картки з текстами, плакат з  висловами знаменитих людей про душу

Методи роботи:  метод «Прес», сенкан

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу (з використанням інформаційно-комунікаційних технологій: мультимедійні слайди)

Клас: 7

Епіграф:

Буття 1:26-27 говорить: «І сказав Бог: Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що плазує на землі. І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх».

Підготувала:

вчитель української мови та літератури

гімназії № 9

Кіровоградської міської ради

Кіровоградської області

Дуняшенко Наталія Василівна

Хід уроку

Організаційний момент

Доброго ранку! Доброго дня!

Хай плещуть долоньки!

Хай тупають ніжки!

Працюють голівки!

Доброго ранку! Доброго дня!

Бажаєм собі ми здоров’я й добра!

Актуалізація опорних знань

        Поясніть прислів’я: (Слайд № 2)

Життя прожити — не поле перейти.

Де є життя, там є й надія.

Життя біжить — як музика дзвенить.

Життя закоротке для щастя, а задовге для терпіння.

Ліпше солом'яне життя, як золота смерть.

Сприйняття та засвоєння учнями навчального матеріалу

Словникова робота:

Дух – принцип життя в енергії в людині і тваринах, певного часу вважався (і вважається в певних колах сьогодні) істотою, яка складається з особливо витонченої субстанції, такої як дихання чи тепле повітря, відокремлюваної від тіла, таємничої за природою, і приписуваної божественному походженню.

Інші значення:

Об'єкт («організм»), під яким розуміється частина людської істоти, яка є нетілесною і невидимою і характеризується розумовими здібностями, особистістю, самосвідомістю, і волею; іншими словами просто розум протиставлений тілу.

Субстанція чи універсальний аспект реальності, який вважається незалежним від матерії, і якій він є також протилежним.

В Біблії – творча та оживляюча сила чи божественний вплив Бога (Йоіла 2:28).

(Слайд № 3)

Душа́ (у філософії) (Слайд № 4)

Термін, яким переважно релігія, ідеалістична філософія та донаукова психологія позначали психіку, внутрішній світ людини. Нематеріальна потойбічна безсмертна сила, що тимчасово перебуває в тілі й є основою, джерелом психічних явищ.

Душа (у релігії)

Душа — це людина або тварина чи життя людини або тварини. Нематеріальна або духовна частина людської істоти, яка переживає смерть фізичного тіла. Інші розуміють її як життєве начало.

Ієронімус Босх або Єронім Босх(1500—1504):

душі після смерті на шляху до неба

Тіло — предмет вивчення фізики. Тіло — це певна сутність, яку можна розглядати як єдине ціле й характеризувати певними фізичними величинами. Наприклад, у механіці тіло харатеризується масою, положенням у просторі, розмірами й орієнтацією, на нього діють сили, воно може мати швидкість чи прискорення. В термодинаміці тіло харатеризується об'ємом, температурою тощо. В електростатиці тіла характеризуються зарядами і потенціалами.

(Слайд № 5)

Всесвітньо відомий ескіз Леонардо Да Вінчі, що оспівує людське тіло

Вчитель:

БЕСІДА ПРО ЛЮДИНУ

Коли ми кажемо, що людина складається з душі і тіла, то маємо на увазі, що людина складається не тільки з органічної речовини – матерії, але й з вищого начала, яке оживляє цю матерію, животворить. Насправді ж людина трискладова і складається з тіла, душі і духу. Ап. Павло каже: "Слово Боже живе і дійове, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні" (Євр. 4, 12).

Перший релігіознавець:

Тіло. Тіло людини створене Богом з праху земного (Див.: Бут. 2, 7), і тому воно належить землі. "Земля єси і в землю відійдеш" (Див.: Бут. 3, 19), – сказано першій людині після її гріхопадіння. Своїм тілесним життям людина нічим не відрізняється від інших живих істот (тварин), і полягає воно у задоволенні тілесних потреб. Вони різноманітні, та в цілому зводяться до задоволення двох основних інстинктів: 1) інстинкту самозбереження і 2) інстинкту продовження роду.

Обидва ці інстинкти вкладені Творцем у тілесну природу будь-якої живої істоти з цілком зрозумілою та розумною метою – аби ця істота не гинула і не нищилася безслідно.

Для спілкування із зовнішнім світом людина наділена п'ятьма органами чуттів: зором, слухом, нюхом, смаком та дотиком, без яких вона була б у цім світі цілком безпомічною. Увесь цей апарат людського тіла надзвичайно складний і премудро збудований, але сам собою він був би лише мертвою машиною без руху, якби його не оживотворювала душа.

Другий релігіознавець:

Душа. Душа дана Богом, як животворче начало, для того, щоб управляти тілом. Іншими словами, душа – це життєва сила людини; вчені так її і називають: віталістична (життєва) сила.

Душа є й у тварин, але вона разом з тілом була вирощена землею. "І сказав Бог: нехай вода породить душу живу... І сказав Бог: нехай породить земля душу живу за родом її, худобу, і плазунів, і звірів земних за родом їх. І сталося так" (Бут. 1, 20–24).

І тільки про людину сказано, що після створення тіла її з праху земного Господь Бог "вдихнув в лице її дихання життя, і стала людина душею живою" (Бут. 2, 7). Це "дихання життя" і є вище начало в людині, тобто її дух, яким вона незмірно підноситься над усіма іншими живими істотами. Тому, хоча душа людська багато в чому і подібна до душі тварин, але у вищій своїй частині вона незрівнянно перевищує душу тварин саме завдяки поєднанню її з духом, який від Бога. Душа людини є наче сполучна ланка між тілом і духом, являючи собою немовби міст від тіла до духу.

Усі дії чи, вірніше, порухи душі настільки різноманітні і складні, так переплітаються між собою, так блискавично мінливі і часто-густо важковловимі, що їх, аби зручніше розрізняти, прийнято ділити на три розряди, три види: думки, почуття і бажання. Ці порухи душі являють собою предмет вивчення науки – психології.

1. Органом тіла, за допомогою якого душа здійснює свою розумову роботу, є мозок.

2. Центральним органом почуттів вважається серце. Воно є мірилом того, що нам приємно чи неприємно... Серце природно розглядається як центр життя людини, центр, в якому вміщується усе, що входить в душу ззовні, з якого виходить усе, що розкривається душею усередині.

3. Бажаннями людини керує воля, яка не має для себе матеріального органа в нашому тілі, а знаряддя для виконання її приписів – наші члени, що приводяться в рух за допомогою м'язів та нервів.

Результати діяльності нашого розуму і почуття, породжені серцем, чинять той чи інший тиск на волю, і наше тіло виконує ту чи іншу дію або рух.

Таким чином, душа і тіло тісно пов'язані одне з одним. Тіло за допомогою органів зовнішніх почуттів дає ті чи інші враження душі, а душа, в залежності від цього, так чи інакше керує тілом, його діяльністю. З огляду на такий зв'язок душі з тілом це життя нерідко визначають загальним терміном: "життя душевно-тілесне". Однак усе ж необхідно розрізняти: життя тілесне – як задоволення потреб тіла, і життя душевне – як задоволення потреб душі.

У чому полягає життя тілесне, ми вже казали. Воно полягає в задоволенні вимог двох головних інстинктів: інстинкту самозбереження та інстинкту продовження роду. Життя душевне полягає в задоволенні потреб розуму, почуттів і волі: душа хоче набувати знань і зазнавати тих чи інших почуттів.

Третій релігіознавець:

Дух. Душа людська не вичерпується задоволенням одних лише перелічених вище потреб тіла і душі. Тіло і душа – це ще не вся людина, вірніше сказати – не повна людина. Над тілом і душею стоїть ще дещо вище, а саме – дух, який часто виступає в ролі судді і душі, і тіла і дає усьому оцінку з особливої, вищої точки зору. "Дух, – каже єп. Феофан, – як сила, що вийшла від Бога, знає Бога, шукає Бога, і в Ньому Одному знаходить спокій. Якимось духовним потаємним чуттям доповнюючись у своїм походженні від Бога, він відчуває свою повну залежність від Нього й усвідомлює себе зобов'язаним усіляко догоджати Йому і жити тільки для Нього та Ним". Це саме те, про що казав ще блаженний Августин: "Ти, Боже, створив нас з прагненням до Тебе, і неспокійне наше серце, поки не заспокоїться в Тобі".

Дух в людині проявляється в трьох видах: 1) страх Божий, 2) совість, 3) прагнення Бога.

1. "Страх Божий" – це, звичайно, не страх у нашому звичайному людському розумінні цього слова: це благоговійне тремтіння перед величчю Божою, нерозривно пов'язане з незмінною вірою в істину буття Божого, в істинність існування Бога як нашого Творця, Промислителя, Спасителя і Винагороджувача. Усі народи, на якому б ступені розвитку вони не знаходились, мають віру в Бога. Ще стародавній письменник Цицерон дві тисячі років тому сказав: "Немає жодного народу, навіть найдикішого, щоб не було в ньому віри в Бога, хай навіть він не знає Його сутності". З тих пір, зазначає вчений Гітенгер, відкриті і досліджені Америка й Австралія і в історію увійшло безліч нових народів, а Його слова і досі залишаються непохитними, хіба що зробилися ще більш безсумнівними й очевидними. Отже, скільки минуло століть в історії, стільки і доказів цієї істини.

2. Друге, чим виявляє себе дух у людині, це – совість. Совість вказує людині, що угодне Богу і що невгодне, що потрібно і чого не можна робити. Але не тільки вказує, а й спонукає людину виконувати вказуване, причому за виконання винагороджує втіхою, а за невиконання карає докорами совісті. Совість – це наш внутрішній суддя, охоронець закону Божого. Недарма народ називає совість "голосом Божим" у душі людини.

3. Третій вияв духу в людині єп. Феофан влучно назвав "прагненням Бога". І справді, нашому духу від природи властиво шукати Бога, прагнути до єднання з Богом, прагнути Бога. Нічим тваринним і земним наш дух задовольнитися не може. Хто б з нас не володів усілякими благами, йому все одно хочеться чогось більшого. Ця вічна людська невдоволеність, ці повсякчасні пошуки, ця воістину невситима жадоба свідчать, що у нашого духу є прагнення до чогось вищого, ніж усе те, що його в земному житті оточує, до чогось ідеального, й оскільки ніщо земне цього прагнення втамувати не може, дух людини не знаходить для себе спокою, доки не здобуде задоволення в Богові, до живого спілкування з Яким дух людський завжди свідомо чи несвідомо прагне.

Такі прояви духу в людині і повинні бути керівним началом у житті кожної людини, тобто слід жити, спілкуючись з Богом, жити за волею Божою і перебувати в любові Божій, а це означає – виконувати своє призначення на землі й успадкувати вічне життя.

IV. Закріплення вивченого матеріалу 

Вчитель: Більшість людей не зможуть впевнено відповісти на запитання: що воно таке Дух, Душа, як вони співвідносяться з тілом? Вважається, що це синоніми, але невірне трактування цих фундаментальних категорій призведе до хибного розуміння поняття «людина», її місця та ролі у житті.

Просвітлені вважають, що людина – це Дух, який мешкає в Тілі, і у нього є Душа. Якщо перефразувати, то іншими словами це звучить так: Дух – це той, ким людина є насправді, а Душа – це те, чим вона володіє. Таким чином, стає цілком зрозумілим, що кожен із нас, у глибинах нашого єства, зберігає вічну, безсмертну, божественну часточку іскри Божої – Дух. У вирішальні моменти нашого життя, саме ця сила Бога, цей вічний і негасимий вогонь просвітлює нас та виводить на широку дорогу, що носить наймення - Шлях. Якщо Бог – це океан, то Дух - це краплина того, божественного океану в кожному з нас. Бо ми створені «по образу і подобі Його». Ще раз зауважимо, що людина – це Дух, що втілений у тілі. Істинне «Я» – це і є Дух.

Умовно, людей, за їх рівнем розвитку свідомості, можна розділити на три групи. Найнижчий щабель займають люди, центр життя яких зосереджений на потребах фізичного тіла. Ці, так би мовити, люди керуються переважно інстинктами, розумова та емоційна діяльність цих людей знаходиться на жалюгідно примітивному рівні виживання і розмноження. Своє «Я» вони повністю ототожнюють із власним тілом, потреби тіла для таких людей – є їх приоритетними потребами. Про існування Душі вони дещо колись чули, а що стосується Духа, то це для них поняття, що лежить за межами їх розуміння. На думку таких людей (якщо вони, взагалі, здатні думати) Дух, Душа – це просто видумки попів, бо так, вони вважають, зручніше людям дурити голову. Про Душу представники цього рівня розвитку згадують вранці, коли «Душа сто грамів просить». Піди, спробуй пояснити такому, що він «спить»...

До другого рівня належать люди, що живуть, переважно, своїми власними емоціями. Життєвий центр таких людей знаходиться в їхньому серці. Їх серце не виховане, вчинки некеровані.

Звичайно, більш високе місце займають інтелектуали, психічний центр яких розташований у головному мозку. Вони довіряють, виключно, здоровому глузду, все, без винятку, розглядають з точки зору власної ментальності. Але все це – люди-машини, або автомати (чи – напівавтомати).

Над усім цим дрімотним зібранням знаходяться справжні Просвітлені, або «двічі народжені», або «діти Бога», що характеризуються розвиненою свідомістю, волею та власною свободою; вони здатні до самопізнання. Ці люди досягли максимальної влади над матерією, та граничної еволюції свого розвитку.

Наше життя залежить від нашої Душі набагато більше, ніж здається на перший погляд. В нашій Душі зароджується усе, що потім проявляється у нашому фізичному тілі. Люди хворіють тому, що хворіє їхня Душа, людина старіє тому, що старіє її Душа, людина не може реалізувати себе у житті тому, що є нереалізованою її Душа. В наслідок поєднання Духа та Тіла утворюється особистість. Стає зрозумілим, що сенсом життя людини має бути досягнення гармонії між Душею та Духом, для чого необхідно виховувати Душу, підкоряти її власній волі, наділяти її свідомістю та розумом. Душа організовує структуру Духа та свідомості. Таким чином, можемо стверджувати, що матеріальною частиною Душі – є Тіло, Дух – є краплиною, часточкою Бога у кожному з нас. Душа через структуру свідомості взаємодіє з реальністю, що нас оточує і, яку, таким чином, вона може змінювати, коли людина досягає рівня Творця. Ронні Коллін сказав про Душу: «Дух знає Бога, Душа вірить. Дух знає Бога, Душа сподівається. Дух знає Бога, Душа любить!».

Відомо, що існує також колективна Душа (сім'ї, міста, нації, народу), яку також варто розвивати. У колективній Душі містяться усі емоції, думки, інстинкти та пристрасті усіх членів відповідного колективу. Вочевидь, щоб піднятись над «сірою масою», досягти успіху в будь-якому колективі, - треба підняти вище свій власний рівень свідомості за допомогою відповідних зусиль та самодисципліни. Від стану колективної Душі залежить стан справ у суспільстві та на планеті в цілому. Існує нагальна потреба постійно виховувати та удосконалювати колективну Душу. Бог нічого не робить проти волі людей чи окремої людини. Бог допомагає лиш тим, хто його про це просить. Душа та Дух – це інформаційні структури, Тіло – це матеріальна частина Душі.

Які ж проблеми виникають у людини на межі поєднання Духа та Тіла? Виходячи із самого лишень визначення Духа, стає очевидно, що між Духом і Тілом (або масою) людини існує вічний конфлікт. Багато хто ідентифікує себе з тілом, забуваючи, при цьому, що Тіло, всього-на-всього, - це транспортний засіб для Духа («упаковка», так би мовити). Тіло має слугувати Духу, допомагаючи йому розвивати Душу. Інакше людина потрапляє у полон протиріч, хвороб та душевних мук і страждань. Істинне возз’єднання з Богом, злиття зі своїм власним Духом, повернення до свого «Я» можливе тільки через свідоме підкорення та виховання тіла й Душі для того, щоб Дух мав можливість діяти у всій повноті та силі. Завжди варто пам'ятати, хто «в домі» господар...

Кожне нове втілення Душі – це пошук досягнення гармонії із Творцем, розвиток і удосконалення. Для свого розвитку Душа повинна ставати єдиним цілим із Богом, усвідомити свою власну індивідуальність.

Коротко можна підсумувати це так: (Слайд № 6)

Людина – це Дух, який мешкає в тілі і у нього є Душа.

Дух – це той, ким людина є насправді.

Душа – це те, чим людина володіє.

Бог – це океан, а Дух – це краплина божественного океану в кожному з нас.

Людина – це Дух, що втілений у тілі.

Істинне «Я» – це і є Дух.

При поєднанні Душі і тіла утворюється особистість.

Душа – це наділена розумом тваринна частина людини.

Сенс життя – гармонія між Духом і Душею.

Для цього необхідно виховувати Душу, підкоряти її власній волі, наділяти її свідомістю та розумом.

Матеріальною частиною Душі є тіло.

Душа через структуру свідомості взаємодіє з реальністю, яка нас оточує.

Коли людина досягає рівня Творця, вона може змінювати реальність сама.

Душа та Дух – це інформаційні структури, тіло – транспортний засіб для них.

Тіло має слугувати Духу, допомагати йому розвивати Душу.

Відомо, що існує колективна Душа (сім’ї, колективу, міста, нації, народу).

У ній містяться усі емоції, думки, інстинкти та пристрасті всіх членів відповідного колективу.

Від стану колективної Душі залежить стан справ у суспільстві та на цілій планеті.

Запитання і завдання:

1. Поясніть, як ви розумієте вислів про те, що людина — це "суперечлива гармонія»?

2. Що таке «душа» людини та її «тіло»? Наведіть приклади, які б свідчили про їх взаємозв'язок.

3. Чи виключає неповторність людини її подібність до інших людей?

4. Який взаємозв'язок існує в кожній людині між її індивідуальними і загальнолюдськими рисами?

Підсумок уроку. Оцінювання учнів

Метод «Прес»

Я вважаю, що...

Тому, що...

Наприклад...

    Таким чином … (Слайд № 7)

1. В людині має бути все прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки.

А. Чехов

2. Віддай людині крихітку себе.

За це душа поповнюється світлом.

Л. Костенко

Вчитель:

Збіг урок наш, як коротка мить.

(Дуже швидко час біжить)

Але попереду у нас багато кроків,

І цікавих, і корисних уроків.

Домашнє завдання (Слайд № 8)

Достатній рівень:

Прочитати «Казка про Душу і Тіло» Греса Анатолія Петровича, укласти тези істин за змістом твору (письмово), пояснити їх значення (усно)

Високий рівень:

-     Скласти сенкан до поняття «душа», «тіло»

Бібліографія:

Хайруліна В.М.,  Євсюкова Л.С., Крисальна Л.О. Програма ЕТИКА: ДУХОВНІ ЗАСАДИ Рекомендовано Комісією із суспільствознавчих дисциплін (секція „Етика”) Науково-методичної Ради Міністерства освіти і науки України Протокол № 2 від 11 квітня 2007

Філософський словник / За ред. В. І. Шинкарука.  – 2.вид., перероб. І доп. –  К.: Голов. Ред. УРЕ, 1986

Бех І.Д. Виховання особистості. У двох книгах. Книга друга. Особистісно-орієнтований підхід; науково-практичні засади. - К.: “Либідь”, 2003. - 344 с.

Кремень В. Г. Людиноцентризм в освіті: сучасний напрям розвитку духовності нації// Педагогіка і психологія. Вісник АПН України Київ: “Педагогічна преса” - 2006. - № 2(51). - С 17-30

Додаток № 2

Грес Анатолій Петрович

Казка про Душу і Тіло

Світлій пам’яті письменника Павла Загребельного присвячую

« Людина вмирає, а дім, зроблений нею, стоїть, і пісня, складена нею, співається тисячу літ, і казка живе спервовіку. Витвори думки й уяви триваліші за саму людину. І правда про людину так само існує довше, ніж сама людина».

Павло Загребельний, «Євпраксія»

Стояла тепла прозора ніч. Космос безтурботно мерехтів мільярдами далеких світів. Звідти, з глибин безмежного Всесвіту, ось вже кілька тисячоліть поспіль до Землі уважно придивлялась одна, ледь помітна, рожева цятка. Мало хто здогадувався, що то була самотня, давно осиротіла, невмируща людська Душа. Вона щоночі з’являлась у одному й тому ж куточку неба і уважно спостерігала за Землею. Вдивлялась у неї так, неначе шукала там кращої для себе долі. Їй давно набридло блукати у німій тиші і холодній порожнечі, тому Душа прагнула знову вселитись у чиєсь живе Тіло. Вона не раз могла стати Душею квітки, дерева або якоїсь земної тварини. Та цього їй аж ніяк не хотілось Надто вже сумна на Землі доля і квітів, і тварин. Квітку зірвуть у самому розквіті. А тварину? То вкинуть бідолаху в клітку, аби її неволею милувались роззяви. То замордують важкими роботами. А найжахливіше - вб’ють і з’їдять безжальні ненажери. І тоді, втративши Тіло, знову блукай тисячоліттями у холодному космосі. Тому Душа терпляче очікувала слушної нагоди вселитись саме у людське Тіло. Хоча… Людським долям теж не позаздриш, та все ж… Принаймні, ними можуть іноді розпоряджатись самі люди. Але Душі чомусь увесь час не таланило. То її випереджали інші, такі ж самотні, осиротілі людські Душі. То ще ніким не зайняте людське Тіло виявлялось зовсім не підходящим: або потворним, або скаліченим, або й зовсім не життєздатним.

Та ось однієї світлої, зоряної ночі, Душа нарешті угледіла щось обнадійливе. Там, на далекій сонній Землі, у глибинах молодого жіночого тіла ось-ось мала відбутись багатообіцяюча таїнственна зустріч. Дві різностатеві людські клітини поспішали одна до одної з непереборною силою і палким бажанням єднання. В якусь щасливу мить вони таки злились і відразу ж перетворились у зовсім нове в цьому світі Тіло.

- Ось! Нарешті! - полегшено зітхнула Душа. - Це саме те, що мені потрібно! Саме те! - задоволено вигукнула вона і у ту ж мить з незміримих космічних далей переселилась у нове людське Тіло. Вселилась тихо, непомітно, але саме тим зробила його живим. Так на Землі народилась… Ні, ні, то була ще далеко не людина. То було лише нове у Всесвіті Життя. Нова клітина, що після цього почала безупинно ділитись, затремтіла від радощів і людською мовою прошепотіла:

- Дякую тобі, моя Душечко! Красно дякую, що вселилась у мене, саме у мене!

- І тобі спасибі! - відповіла Душа. - І я нарешті знайшла свій притулок. Відтепер ми з тобою будемо завжди й усюди разом. Завжди й усюди, аж поки… Аж поки…

Та й змовкла на півслові, невідомо що маючи на увазі. Потім привітно всміхнулась і на запитальне тремтіння Тіла відповіла:

- Не блукатиму я тепер непривітним холодним космосом у пошуках притулку. Та й тобі поталанило. Адже не покинеш утробу своєї матері, як часом буває, шматком мертвого Тіла.

***

А далі були довгі-предовгі дев’ять місяців спільного внутрішньоутробного існування. І вони не пройшли марно. Кожен наступний день відзначався появою все нових і нових людських ознак. У безформного на початку Тіла з’являлись рученята, ніжки, голівка з характерними для майбутньої людини рисами обличчя. Прорізались оченята, аби вона, зробивши перший подих, змогла побачити світ, у який потрапляє: побачити тих, хто допоміг їй у тому світі з’явитись; відчути тепло і захист тієї, яка ніжно пригорне до себе і нагодує першою цівкою молока. Там, в утробі майбутньої матері, Душа й Тіло переймались єдиною вкрай важливою справою. Готуючи народження нової людини, вони розуміли одне одного без зайвих слів, без будь-яких звуків та жестів. І такому взаєморозумінню, такій захоплюючій праці і такому спілкуванню безмежно раділи. Вони були щасливі. А мине небагато часу після народження людини і тоді вже вона сама зможе спілкуватись. Та не лише з оточуючим її світом чи собі подібними, а, що найголовніше, і зі своєю Душею та власним Тілом. Людина звертатиметься до них то з яскравим і влучним словом, то неповторними, задушевними піснями, а насамкінець - ще й з проникливими слізними молитвами. Але усе те - попереду. Поки ж мова ось про що.

Дев’ять земних місяців утробного існування Душі і Тіла добігали свого кінця. Для них це й справді був час довгої і копіткої роботи, якою разом невпинно наближали вирішальний у їхньому співжитті день. Він мав стати днем народження нової людини. Огорнута таїною подія припала на свято Трійці. Зелені свята починались короткою, але чарівною вранішньою зорею. Невдовзі з-під обрію викотилось величезне, яскраво-червоне коло. Свою зірку-Сонце Земля зустрічала тихим шелестом порожевіло-зелених трав, перешіптуванням хлібного колосся, хлюпанням риб у спокійних водоймах, дзвінким переспівом птахів, діловим перегукуванням людей. Скинувши з себе нічні оксамитові шатра, земля відразу поринула у звичні повсякденні клопоти. А десь по обіді, коли її вмив рясний літній дощ і від заходу до сходу перекинулось коромисло подвійної веселки, з утроби молодої матері на світ з’явилась нова, зі своїми Тілом і Душею, крихітна людина. Людиною вона стала у ту щасливу мить, коли Тіло зробило перший у її житті подих. Та, на жаль, не просто - людиною, а людиною грішною. Бо з першим подихом вона нібито вчиняє свій первородний гріх. Хоча… Один бог відає, у чому він, отой, первородний - гріх немовляти, яке, окрім гучного плачу та безсилих хаотичних рухів, нічого іншого зробити не встигло. І чому, власне, той гріх зветься не першим, а первородним? Може, він у самому народженні людини? А може… в отих оченятах, що встигли побачити, але не усвідомити і усієї привабливості, і підступної жорстокості світу, у якому доведеться жити. Жити і грішить. Бо безгрішного життя просто не може бути.

Душа хоча й знала, чим має закінчитись поява на світ нової людини, та вважала за краще своєму Тілу про це не говорити. Як не дивно, але то вона, Душа, так жалібно волала голосом немовляти при його першому подиху. Чому кричала? Бо вже тоді саме так, без сліз, вона оплакувала майбутню і власну, і свого Тіла долю. Адже якою б та або інша людська доля не вдалась, а кінець у всіх - завжди один. Чому - у всіх, і чому один? Бо на протязі довгого, а чи й короткого життя людина тільки те й робила, що грішила. Грішила по-різному: іноді свідомо, іноді - ні, часом примусово, а частіше - з власної волі, бувало - випадково, а переважно - ні. Головне, не як грішила, а те, що… грішила. Створюючи людську Душу, Всевишній наділив її тим, чим ніколи не наділяв жодну істоту. Тільки людині Він подарував совість. І першим найжахливішим гріхом кожної людини було, є і залишиться зречення від власної совісті. Таке зречення є не чим іншим, як грабежем власної Душі. Іноді це зречення бува безкорисливим. Та все частіше людина починає міняти свою совість на якісь дріб’язкові, примарні вигоди, а чи й просто продавати її за гроші. І тоді, позбавившись совісті, а фактично обікравши власну Душу, будь-який свій гріх має за досягнення. І вчиняти так - вважала не за гріх, а за подвиг.

Та час повернутись до народженої колись, у велике свято, людини. Людина -витвір і диво Всесвіту. Але вона так влаштована, що не завжди розуміє просту істину: найдорожчі для неї не багатство, не слава, навіть не життя. Найдорожчий для неї - час! Бо ним і тільки ним вимірюються і багатство, і слава, і пам’ять та життя. Адже він ніколи не стоїть на місці. Кудись постійно поспішаючи, він може навіть повернути в минуле. Але він ніколи не зупиняється. І про себе нагадує людині хоча б тим, що з кожним роком, з кожним днем вона змінюється. У молодості Тіло людини завжди ставало красивішим і міцнішим. Душа ж, сповнюючись життєвим досвідом, робилась чутливішою, багатшою і мудрішою. Дивно, але попри такі цінні і важливі перетворення, людина встигала скоювати чимало гріхів. Вона навчилась брехати, обдурювала не лише чужих, а й власних батьків. Вона не раз крала, забираючи навіть у найбідніших те, що їй не належало. А коли ж досягла повноліття і пізнала непереборну силу кохання, піддалась спокусі диявола і заради того нерозділеного кохання позбавила життя свого суперника. Чому так? Хто у тому винен? Адже Господь заповідав: «не вбий, не вкради, не будь розпусним, не жадай жони ближнього твого, ні дому ближнього твого, ні слуги його…, ні поля його…, ні усього того, що є у ближнього твого». Людина, напевне, знала усі ті заповіді. То чому ж вчиняла навпаки? І чому з певного часу, міцніючи Тілом, людина робилась слабшою і біднішою на Душу? Чи не тому, що, втрачаючи поступово совість, вона ставала ще більш заздрісною, жадібнішою, розпусною, ненажерливою, погордливою, лінивою і злою? Людина, про яку йдеться у цій казці, ледь зіп’явшись на ноги, почала забувати про тих, ким вона була народжена і чиїми кривавими мозолями вирощена. Вона не бажала пам’ятати про своїх батьків. Не згадувала про них до глибокої старості. Вона глузувала над ще однією божою заповіддю: «Пошановуй батьків своїх!» Глузувала над нею доти, аж поки до неї не навідались залишки її совісті. Одне слово - грішила. А час і далі летів то білосніжними весняними, то важкими темно-синіми осінніми хмарами. Минали роки, і той, що народився колись на зелені свята, мужнів, ставав красивішим, розсудливішим і хитрішим. Його Тіло зробилось пружним і сильним, а його Душа сповнювалась невідомими до цього бажаннями. Часом вона тихо виспівувала, часом - гірко сумувала, а іноді - давала юнакові безцінні поради. А одного дня, коли юнак ніжився під сонцем на березі теплого моря, його Душа розривалась на шматки. Там, у сотні метрів від берега, у високих хвилях, плескались двоє його друзів: такі, як і він, молоді, повні сил, і, здається, безмежно щасливі парубок і юнка. Їхній радісний сміх долітав сюди через шум хвиль і завдавав Душі самітника нестерпимого болю. «Вони щасливі! Вони веселі і життєрадісні, - нашіптувала вона відлюдькові. - Та вони… Вони ж над тобою насміхаються. Це ж несправедливо! Тільки я знаю, як ти її кохаєш!» Не зводячи очей з моря, відлюдько ще більше спохмурнів і ніби до самого себе промовив: «Так, я її обожнюю! Без неї мені не жити. Моє бідне Тіло палає пекельним у грудях вогнем. Але що, що я можу зробити?! От коли б не отой, що поруч з нею… Це б мої руки зараз піднімали її над хвилями. Ні, вона має бути моєю, чого б це мені не коштувало. А скоріше - йому». Юнак ще палав заздрістю, коли над бурхливим морем здійнявся височенний смерч. Відлюдько, не роздумуючи, кинувся юнці на поміч. А коли вона була вже у безпеці, заздрісник байдуже спостерігав, як високі хвилі поглинають його суперника. Всміхаючись, зловтішник молив диявола, аби море забрало потопельника назавжди. Чи можна вважати той вчинок вбивством? І чи був він гріхом? Про це краще запитати у совісті байдужого. Та як би воно не було, а молодий красень і надалі продовжував залишатись у полоні заздрощів. Варто було йому дізнатись, що хтось із знайомих живе багатше і привільніше, як на молодика накочувався напад шаленої злості. Так було й наступного разу.. Та про це - наостанку.

***

Час ніколи не стояв на місці, ніколи не зупинявся. Він завжди кудись поспішав. Про це людині нагадувало хоча б те, що з кожним наступним роком, з кожним днем і годиною вона змінювалась. Її Тіло ставало красивішим і міцнішим. Людина здавна звикла не тільки гордитись, а й хизуватись своїм Тілом. І нічого дивного у тому не було. Тому з часом вона не лише вигадувала як те Тіло вдосконалювати, а й влаштовувала різні заходи, аби ним похизуватись. Аби показати вправність та над можливості Тіла, люди запровадили художню та спортивну гімнастику. Щоб похизуватись його силою, запровадили важку атлетику. Не залишили без уваги і тілесну красу, вигадавши культуризм та стриптиз. І усе те - на показ. Хизуючись собою, Тіло якось звернулось до Душі:

- От, бачиш, Душечко, бачиш, яка мені увага, які почесті! Це, звичайно, дуже приємно! І трішечки… прикро. Мені - все! А ось тобі - нуль уваги. Мене хіба що сліпий не помічає. А тебе ніхто в притул не бачить. Чому така несправедливість, як гадаєш? Може, це якась божа кара. За твої … гріхи.

- Кажеш, несправедливо? Кажеш, кара? Якщо не образишся, відкрию тобі усі секрети тієї «несправедливості». Ось тепер, коли ти у повному розквіті сил, коли ще зовсім молоде і неймовірно красиве, коли виграєш сталевими м’язами, сяєш веселою посмішкою, коли так гаряче себе любиш, світишся бадьорістю й радістю, тепер тебе усі помічають, поважають, приділяють увагу. Тепер тебе теж люблять. Та повір, пролетять декілька десятків років, і навіть ти себе не впізнаєш. Поміж красивих молодих Тіл дибатиме згорблена, посивіла, зі зморшками на обличчі, слабка людина. А ти, її зношене, дрябле Тіло, відчуватимеш не бадьорість, не радість, не жагу до життя, а нестерпний біль. Справжній біль у кожному своєму закутку. Та найдошкульніше тебе мучитиме думка, що колись красиве і дуже, ти тепер нікому не потрібне. Навіть саме собі! А останні роки такого існування здаватимуться тобі справжнісіньким пеклом.

- Слухай, Душечко, - неначе від зубного болю скривилось Тіло, - а чи не досить лякати мене моїм майбутнім? І що це ти - все про мене та про мене?! Мова ж у нас - про тебе От і розповідай, як обіцяла. А то, бачте, повадилась лякати та погрожувати.

- Гаразд. Давай - про мене, оту, по-твоєму, вкрай обділену та принижену. От скажи мені, якщо знаєш, скільки похідних придумали люди від слова Душа? Мовчиш? Що ж, нагадаю лише деякі з них: душевність, душечка, душогрійка, душокорисний, душоприказник, душоспасіння. Гарні слова, що й казати. Але є, щоправда, і такі: душитель, задушливий, душогубство. А тепер скажи, скільки похідних від слова Тіло?

- Будь ласка. Тілогрійка, тілесний…

- І - все. Чи не тому так мало, що ти бідніша від своєї Душі? Мене ж дивує інше. Вигадали люди два слова - душогуб і тіло охоронець. Зверни увагу - не тілогуб і душеохоронець, а навпаки. Чи не тому так вчинили, що, охороняючи своє дорогоцінне Тіло, вдовольняючи його забаганки і примхи, людина сама губить власну Душу! Не потрібен, виявляється, людині душеохоронець. Не потрібен, і все тут. А шкода! А даремно! Адже Душу можуть не тільки принизити, образити, вкрасти, а й скалічити і навіть вбити. Це ж усім відома незаперечна, абсолютна істина. Так, людина лише тоді людина, якщо ми з тобою разом, вкупі. Але дивні створіння ці люди. Приміром, усі свої три тисячі хвороб примудрились поділити на твої і мої. Твої, зрозуміло, назвали тілесними. А мої - душевними. Лікарні окремі запровадили для твоїх, окремі - для моїх хвороб. Отак нерозважливо поділили, а самі у віршах зізнаються:

« … Болезней много, а Душа едина!

Она одна берет чужую боль.

В Душе свои и Мекка, и Медина.

Алмаз и сталь, и перец свой и соль…»

Бачиш, Тіло, взяти чужий біль ти не здатне. Таке під силу лише мені, людській Душі. Бо де ж таке видано, щоб Тілу, навіть чужому, було боляче, а Душа цього не відчувала?! Чи може пригадаєш бодай один випадок, коли мені болить, а тобі байдуже? Отож бо й воно. Не буває ні того, ні іншого. Бо ми, доки в живій людині, завжди єдині. Аж поки… Та про це - потім, на останок.

Ти пишаєшся тим, що тебе люблять, тобою милуються, в тебе закохуються. А мене, мовляв, ніхто навіть не помічає. Воно ніби й так, але трішечки… не так. Люди не бачать мене очима, це так. Не відчувають, як тебе, на дотик. Це - теж так. Але вони бачать мене по-іншому. Бачать мене … у кожному твоєму вчинку. Кожен бачить мене своєю Душею. І яка у кого Душа, такою він мене й бачить.

- Як це, яка у кого?

- А отак. У однієї людини душа лагідна, не байдужа, співчутлива. Добра. У іншої ж - навпаки: зачерствіла, жорстока, зла. Про це можна говорити без кінця. Тож я - краще про себе. Ти кажеш, мене не помічають. А візьми людські почуття, що і народжуються, і вмирають у людській Душі. От, приміром, та ж любов. Що не говори, а народжується вона не в Тілі, як вважає більшість, а в мені. В людських Душах народжується. Та й любить людина не так Тілом, як Душею. А любов лише Тіла, то вже не любов. То скоріш за все - тваринний інстинкт продовження роду. Вивітриться любов з людської Душі, і ніяка тоді вже тілесна любов і тілесна близькість людям не допоможе. Те ж саме - й з іншими почуттями: відданістю, жалем, ненавистю. Скажу більше. Усе те, чого ти, грішне Тіло, досягло впродовж свого існування, усі твої неперевершені досягнення, усі успіхи, навіть твоя неповторна краса мають завдячувати одній мені, моїм душевним силам.

- Ота-а-кої! - не втрималось Тіло, - оце вперше чую, щоб моя безсмертна Душа отак відверто вихвалялась. Але, якщо це й справді так, як ти кажеш, то виходить, що не лише досягненнями, а й усіма своїми гріхами я маю завдячувати теж тільки тобі одній. Виходить… ти така ж грішна, як і я? Не випадково люди кажуть: «Прости, господи, його грішну Душу».

- Ні, не зовсім так. Я лише посилаю Тілу різні сигнали. Ну, приміром, кажу йому: «Послухай, Тіло! Щоб людина розбагатіла, їй не обов’язково працювати, як робочій худобі. Тобі достатньо пограбувати отого багатого чоловіка. А не хочеш грішити, залишай свого господаря бідним чи прирікай його на рабську працю. Вибір за тобою». А ось ще приклад. «Твій господар, кажу я Тілу, любить одну чарівну особу. Життя без неї не уявляє. А на заваді вашому щастю стоїть інша людина: і сильніша, і багатша, і талановитіша. Ти, і тільки ти, Тіло, можеш допомогти заздріснику стати щасливим, якщо вб’єш талановитішого. А не хочеш брати гріх на Душу, зречись своєї любові. Вибір за тобою». Зауваж, жодного разу я нічого Тілу не наказувала. Я просто ділилась з ним тими думками, що виникали скоріш не в мені, а в тих, відданих людям, Тілах.

- Авжеж, тільки ділилась. А насправді? Та ти отак щоразу штовхаєш грішне Тіло на ще більші гріхи. Та ти… ти…

- Нехай штовхаю, нехай провокую. А у тебе що, власної голови бракує? До того ж згадай те, про що ми добре знаємо. Всевишній обдарував людину совістю, винятково - людину. І якщо ти, грішне і тлінне Тіло, не позбулось своєї совісті, якщо не поміняло її на сумнівні втіхи, на багатство, на владу, якщо не продало її дияволу за золото і гроші, то вона, і тільки вона, врятує тебе від гріхів. Обов’язково врятує, навіть якщо ціною такого порятунку стане твоє життя. Прислухайся до своєї совісті. Не пошкодуєш.

***

Давно, ой, як давно відбувалась та розмова. А Душа й Тіло існували разом у людській подобі багато десятиліть поспіль. Разом веселились і печалились, разом страждали, любили і ненавиділи. Разом мріяли і творили. Співали пісень, писали цікаві книги, будували величні споруди. І увесь час разом боролись за продовження людського життя. Та нема у цьому світі нічого вічного. Рано чи пізно - усьому колись приходить кінець. І ось ця найжахливіша пора, - час останнього прощання, -  непомітно наблизилась і до них. Чому найстрашніша і чому найважча? Бо у людей існує таке поняття, як «ніколи». Душа знала напевне: після того останнього прощання вона вже ніколи не буде разом з цим Тілом. Ніде й ніколи з ним не зустрінеться. Тіло теж інколи чуло про те «ніколи», а от розуміло його по-своєму: «Зі своєю Душею я ніколи не розлучусь! Ніколи! Ніколи!» -  чи то переконувало, а скоріш заспокоювало воно себе майже щодня. А коли зрештою відчуло, що отим «ніколи» себе тільки обдурює, тоді й звернулось до Душі з відвертим запитанням.

- Послухай, Душечко моя, а на що це ти там, при нашій першій зустрічі, натякала?

- Е-е… Коли те було! Хіба я можу все пам’ятати?

- Та пригадай хоча б оте твоє: «… будемо завжди разом, аж поки…» Розумієш, оте «аж поки» так глибоко запало мені у свідомість, що все життя бринить у серці тихою, але тривожною і набридливою струною. Ну, пригадала? То що скажеш? Чого мовчиш?

- Ось, думаю-гадаю. Чи варто у такий сумний час вбивати тебе своєю відвертістю?

- Ми ж, Душечко, все життя були відвертими. Якщо не з іншими, то, принаймні, одне з одним. І чому, власне, вбивать? Я маю все знати.

- Тоді слухай. У тебе, дорогоцінне моє Тіло, були свої творці - твій батько і твоя мати. Словом, смертні люди. А смертні … вони смертне і народжують. У мене ж - свій Творець, мій всемогутній і безсмертний Всевишній. Важко зізнаватись, але… Нещодавно я чула його владний голос. Він наказав тебе… покинути.

- Отакої! Ти стала потрібна іншому, кращому від мене тілу? Чи може?..

- Ні, причиною тому скоріш за все - твої незліченні земні гріхи. Так відбувається завжди, коли Тіло, у якому я існую десятки років поспіль, скоює безліч малих, або ж єдиний, але непростимий, смертний гріх. Ось і ти… Пригадай хоча б той випадок з життя людини зі мною, Душею і тобою, грішним Тілом. Що було того разу? А ось що. Пригадуєш, не минуло й року після загибелі у морських хвилях суперника, і наш господар побрався з дівчиною, яку таємно так палко кохав. Поселились вони тоді у невеликому, але затишному будиночку за містом. А поруч у справжньому замку мешкала така ж молода пара. Господар замку не мав ні в чому потреби, бо його статки сягали мільйонів золотих. «Яка несправедливість! - подумав тоді заздрісник, тобто твій, Тіло, господар - Ні, вирішив він, - я все одно буду багатшим. Свого сусіда з торбиною по світу пущу. Рано чи пізно, він у мене жебраком стане».

Думав отак, виношував підлі підступні плани. А в його Душі, цебто у мені, щось отак: «Теньк! Теньк!..» Потім він почув тихий, але переконливий голос: «Не жахайся, людино, і не дивуйся, ради бога! Це я, твоя совість. Бачу, ти знову грішне замишляєш. Не вчиняй зла іншому, бо настане час, коли пошкодуєш. Ще й як пошкодуєш! Але нічого тоді не зміниш…»

Та до голосу власної совісті на жаль ніхто не прислухався, ні я - його Душа, ні ти, грішне Тіло. Що було далі, добре знаєш. Через кілька років власник замку по волі нашого з тобою зловмисника розтринькав усе, що тільки мав. То людина з твоїм, Тіло, хистом привчила багатія програвати в карти, водила в гральні казино, навчила до нестями пиячити. Як пам’ятаєш, будинок-замок став-таки власністю заздрісника.

- Та знаю я, знаю! Гріхів у мене як морського піску. Але я про оте твоє «аж поки». Тож виходить, Душечко, - з тривогою в голосі запитало Тіло, - виходить, ти вже тоді, при народженні людини, знала все наперед? Знала, що колись нам доведеться розлучитись? Виходить, знала? Але чомусь увесь час мовчала. Можливо, я менше б грішило. Можливо б… Можливо…

- Ти й тепер грішиш, бо намагаєшся перекласти свою вину на мене. Краще пригадай оті неодноразові зустрічі зі своєю Совістю. Хіба не докоряла вона тобі за твої гріхи? Хіба не попереджала про їхні жахливі наслідки? А ти у відповідь тільки - хі-хі та ха-ха. Та зараз не про це. Не можу я не виконати веління Творця. На жаль час нашого прощання настав. І я мушу тебе залишити.

Покинувши Тіло, Душа могла б не тільки виконати волю Всевишнього, а й повністю звільнитись від тягаря тих гріхів, які за життя встигло накоїти грішне Тіло. А відтак мала б радіти цій неминучій розлуці. Та натомість Душа відчувала пекельний біль і гірке розчарування. Прощатись зі своїм Тілом їй аж ніяк не хотілось. Ось-ось полетить вона на невидимих білих крилах до самісіньких зірок. Сама стане зіркою. Бодай і малопомітною рожевою на небі цяткою. Знову тисячоліттями блукатиме у самотинні порожнім і холодним космосом. З сумом згадуватиме минуле і пильно вдивлятиметься в Землю. Чи для того, щоб знайти собі нове Тіло, чи щоб знову зустрітись зі старим. Як би там не було, а вона колись обов’язково зустрінеться з Тілом. Але то вже буде зовсім інше Тіло, інші спільні страждання і радощі, інші злети і падіння, навіть - інше з ним прощання. До нового «аж поки». А оце, її нинішнє Тіло, воно й справді смертне. Бо вже ніколи не повернеться у цей світ. Ніколи не зустріне свою нову Душу. Ніколи не плакатиме і не сміятиметься. Не любитиме і не ненавидітиме. А головне - ніколи не народжуватиме світові нове життя.

Коли Душа майже відірвалась від Тіла і трималась у ньому на якійсь невидимій волосинці, вона почула тихе схлипування і слізно-жалібне благання. Таке жалібне, що й самій хотілось заплакати.

- Душечко! Дорогесенька, ріднесенька, моя! - скиглило грішне Тіло. - Благаю, не полишай мене, Душечко! Прошу тебе…

- Досить! Не терзай мене на шматки! Гадаєш, я, Душа, здатна стати бездушною? Мені теж не солодко. Ще й як боляче. Та на все - воля Всевишнього. Такими він нас сотворив. Тебе - смертним Тілом. Мене - безсмертною часточкою усього сущого. Усього, що колись існувало, існує нині, і буде вічно існувати. А якщо я - часточка тебе самого, то виходить… і ти у якомусь сенсі безсмертне. Я тобі щиро співчуваю. Бо сама знаю, як то важко залишати цей чарівний світ. Адже за мільйони років мені доводилось робити це безліч разів. Співчуваю від усієї душі. Але ми таки розлучимось. Спробую хіба що якось тебе втішити. Так, ти вмреш. Вірніше, вмре людина, у якій ми мешкали разом десятки років поспіль. Але дім, зроблений цією людиною, буде стояти. І пісня, складена нею, співатиметься тисячу літ. І казка, написана нею, житиме спервовіку. І правда про цю людину житиме значно довше, ніж вона сама. Втішила я тебе чи ні, не знаю. Та на цьому … прощавай…

У цей день яскраво світило сонце. Землю огортала бездонна небесна блакить. Буйно цвіли сади, виспівували птахи. А виснажена, втомлена життям, висохла, як тріска, із глибокими зморшками на обличчі, майже сліпа людина непорушно сиділа під розкішною квітучою вишнею і уважно прислухалась до останньої суперечки між Душею і Тілом. Слухала мовчки, аж поки не почула оте страшне і гірке «прощавай». Тоді її сині, пошерхлі губи ледь ворухнулись і своїм слабким голосом людина промовила:

- Дорога моя Душечко! безцінне моє змучене Тіло! Знаю, без вас я загину. Піду у небуття. А мені ж так хочеться побути у цьому світі. Бодай ще… кілька років. Чуєш, Душечко, бодай кілька днів… Кілька годин… Дивитись у безоднє небо, всміхатись сонцю, радіти дітям і онукам… Та перш, ніж вам розлучитись, вислухайте мене в останнє. Бо хочу відкрити одну найвищу істину. Були ви до мого життя. Порізно були. За мого життя довгі-предовгі роки існували разом. І ось настав цей сумний, невідворотній час останнього прощання. Так, вам гірко залишати одне одного. А як мені, людині, розлучатись з вами?! Тож вдумайтесь у ці мої, можливо останні, слова:

Коли до раю двері відчинились,

І райські яблука очікують тебе,

І Душу упокоїть Божа милість,

І станеш Ти мандрівником небес,

Коли у Просторі Зорею запалаєш,

І Час назад для Тебе потече,

Ти істину найвищу розпізнаєш:

Усе й тоді попереду іще.

Мабуть, людина хотіла додати ще щось важливе. Можливо, намагалась втішити і Душу, й Тіло тим, що у них «… ще й тоді все попереду». Та її губи завмерли. Бо Душа покинула таки грішне Тіло. Покинула, знаючи, що більше ніколи з ним не зустрінеться. Ніколи. І у ту ж мить у глибокому холодному небі, поміж мільярдами великих і малих зірок, замерехтіла ледь помітна рожева цятка. А людина зробила свій останній подих, і наступного дня її мертве Тіло віддали землі.

Та і осиротіла Душа, і навіть мертве Тіло зрозуміли найважливіше: від самого народження і до останнього подиху людина не втрачала надії на повернення, а тому все життя впевнено і сміливо повторювала:

Я уйду, чтобы с космосом слиться,

Свергнув иго душевных оков.

Так уходят, чтоб снова родиться

 Через тысячи тысяч веков.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

21659. Гидрология подземных вод 318 KB
  Долгое время существовали две теории отрицавшие одна другую: теория инфильтрации в которой утверждалось что скопление подземной воды есть результат просачивания атмосферных осадков в почву и грунт теория конденсации доказывающая что источником происхождения подземных вод является водяной пар атмосферы который вместе с воздухом попадает в холодные слои земной коры и там конденсируется. Воды возникают на больших глубинах из диссоциированных ионов Н и О2 или паров воды поднимающихся из магматической или метаморфической зоны....
21660. Гидрология рек 346.5 KB
  Главные реки и их притоки. Речная система включает в себя одну главную реку ряд притоков главной реки притоки этих притоков и т. Реки непосредственно впадающие в главную реку называются притоками первого порядка. Притоки второго порядка по отношению к главной реке реки впадающие в притоки первого порядка и т.
21661. ГЕОЛОГИЧЕСКАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ ОКЕАНОВ И МОРЕЙ 78.5 KB
  Приливноотливные движения периодические поднятия и опускания уровня воды в океанах и морях возникают в результате того что Земля испытывает притяжение Луны и Солнца. РАЗРУШИТЕЛЬНАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ МОРЯ Разрушительная деятельность моря называется абразией. К тому же между подводной абразионной террасой и клиффом возникает пляж представляющий гряды или насыпи гальки гравия иногда песка полого спускающиеся в сторону моря. При поперечном подходе волн к берегу в зоне прибоя в пределах пляжа часто формируются валы из...
21662. Химические и физические свойства природных вод 117 KB
  Основные физические свойства воды снега и льда Общие сведения. При анализе гидрологических явлений принимается что количество свободной воды на Земле сохраняется постоянным. Вода в результате некоторых процессов вступает в прочные соединения с другими веществами и перестает существовать как свободное образование однако в глубоких слоях земной коры имеют место и обратные процессы: при высоких давлениях и температурах вновь образуется некоторое количество воды. Температура замерзания дистиллированной воды принята за 0 С а температура...
21663. Гидрология озер 174 KB
  Гидрология озер Происхождение типы и морфология озерных котловин Озерами называются котловины или впадины земной поверхности заполненные водой и не имеющие прямого соединения с морем. Согласно приведенному определению к озерам могут быть отнесены и такие крупные водоемы как Каспийское и Аральское моря а также сравнительно небольшие временные скопления воды в понижениях местности образующиеся например в период весеннего снеготаяния. Иногда в отличие от текущих вод рек озера определяют как водоемы с замедленным стоком или с...
21664. Гидрология водохранилищ 70.5 KB
  Водохранилища в зависимости от их морфологических и гидрологических особенностей можно разделить на несколько групп. Течения в этих водохранилищах связаны больше всего с ветрами. Поэтому озерные водохранилища не имеют четко выраженной русловой формы и многократного превышения длины над максимальной шириной. Основными параметрами водохранилища являются объём площадь зеркала и амплитуда колебания уровней воды в условиях его эксплуатации.
21665. Гидрология ледников 62 KB
  Благодаря режеляции происходит слияние двух ледниковых потоков в один фирновые зерна смерзаются в плотную ледяную массу заплывают трещины в ледниках и т. Таким образом ледник может быть разделен на две части: верхнюю где преобладает накопление снега и льда фирновый бассейн или бассейн питания нижнюю где происходит стаивание ледника область стока область абляции язык ледника. Многочисленные наблюдения и специально поставленные опыты показали что течение ледника сходно с течением водного потока. Скорость движения льда в...
21666. Аналіз стратегічних зон господарювання 456 KB
  Матриця МакКінсіДженерал Електрик Матриця привабливості ринку. Портера матрицю Бостонської консультативної групи матриця росту матрицю Дженерал Електрик Мак Кінсі матриця привабливості ринку. Стратегічні господарські підрозділи які займають ліву верхню позицію моделі охоплюють вузький сегмент ринку і мають на ньому велику рентабельність оскільки їхні товари спеціалізовані. Небезпечним їхнє становище є тому що вони не мають конкурентних переваг на ринку і тому таке становище Портер назвав болотом .
21667. Розробка маркетингової стратегії 272 KB
  Розробка маркетингової стратегії Конкуренція на ринку схожа на війну. Складові маркетингової стратегії підприємства 2. Процес розробки маркетингової стратегії 3.