58147

Державний бюджет, як фінансовий план держави

Конспект

Макроэкономика

Бюджетна історія в Україні характеризується певними особливостями і зумовлена складними процесами державотворення та тривалими періодами відсутності незалежності. Її витоки лежать ще у період Київської Русі – коли бюджет існував у формі князівської казни.

Украинкский

2014-05-26

639.5 KB

0 чел.

Конспект лекцій

ТЕМА 1. Сутність, призначення і роль бюджету держави

  1.  Історичні аспекти виникнення бюджету
  2.  Соціально-економічний зміст і значення державного бюджету
  3.  Бюджет як економічна категорія
  4.  Функції бюджету та особливості їх прояву в ринкових умовах господарювання
  5.  Бюджетна політика та її особливості
  6.  Бюджетний механізм, його суть і структура

1. Термін “бюджет” походить від давньофранцузького - шкіряний мішок, сумка. У історичному аспекті родоначальником бюджету і процесу його затвердження є Англія. Тут ще у 1215 році було прийнято Велику Хартію вольностей, де закріплено важливий принцип – податки повинні встановлюватись лише за згодою представників суспільства.  З норманським завоюванням термін бюджет проник до Англії, де став використовуватися парламентом у процесі формування державної скарбниці та витрачання коштів із неї. Канцлер Казначейства Англії відкривав свій бюджет, тобто сумку, у якій містилися папери або рахунки та проголошував законопроект, у якому він викладав перед Палатою громад минулорічні фінансові результати та кошторис доходів і видатків на наступний період. Застосування терміну “бюджет” у сучасному розумінні, тобто як фінансового інституту, розпочалось у середині ХVІІІ століття, а остаточного поширення набуло лише на початку ХІХ століття.

Бюджетна історія в Україні характеризується певними особливостями і зумовлена складними процесами державотворення та тривалими періодами відсутності незалежності. Її витоки лежать ще у період Київської Русі – коли бюджет існував у формі князівської казни. Державні доходи складалися головним чином з данин, яку сплачували натурою: хутром, шкірою, медом, худобою, збіжжям, і рідше - грошима. Оподаткуванню підлягали не лише промисли, але і хліборобське господарство.

Окрім данини, яка переважно стосувалась підкорених територій, були й внутрішні джерела державних доходів - мито на державних кордонах, торгове мито у містах, грошові покарання визначені судами за різні провини. Розповсюдженим явищем в Київській державі було встановлення натуральних повинностей для потреб держави: будівництва мостів, доріг, гребель та ін. За князівської епохи в Україні з'являються особливі княжі агенти, обов’язком яких стало справляння повинностей, податків і збирання данини: городники, мостники, митники, метальники, вирники. Характерно, що всі державні доходи зосереджувалися в розпорядженні князів, причому як особисті потреби князя та його сім'ї, так і загальнодержавні потреби задовольнялися з державної скарбниці.

У ХVI столітті, коли запорізьке козацтво набуло самостійної державності формувалась загальна військова скарбниця, до якої надходили доходи від рибних промислів, скотарства, полювання. Видатки передбачалися на військове спорудження, будівництво укріплень, монастирів, утримання закладів для старих воїнів, дипломатичних місій тощо.

Після возз’єднання України з Росією ще півстоліття Україна зберігала всі атрибути державності. На початку ХVII століття уряд Російської імперії перетягнув значні фінансові повноваження у своє розпорядження. З цього часу настав період коли Україна стала повністю залежна від Російської імперії. Україна змушена відраховувати свої кошти на імперські потреби, які формували понад чверть її національного доходу.

У Російській імперії перший розпис державних доходів і видатків був складений в 1722 році на 1723 рік. З 1802 року ці розписи стали складатися щорічно, але лише з 1811 року починається складання бюджету Російській імперії. Цей порядок в Російській імперії встановлений ще з XVI століття коли кожен наказ мав свої власні джерела доходів. З 1862 року в результаті формування бюджетного устрою під керівництвом одного з головних фахівців того часу міністерства фінансів Татарінова, фінансові ресурси міністерств стали концентруватися в руках держави за принципом єдності каси. Характерним є те, що державний бюджет Російській імперії не публікувався і дотримувався в строгій таємниці. Навіть члени Державної Ради не знали фактичного стану фінансів в Російській імперії.

2. Бюджет на усіх історичних етапах виступає одним із найголовніших інститутів економічного суверенітету держави. Він забезпечує акумулювання коштів, необхідних для фінансування держави, використовується для перерозподілу доходів між окремими верствами населення з метою підтримання сприятливого соціального становища у державі, а також активно впливає на економічні, соціальні, національні, політичні та регіональні процеси у суспільстві. Бюджет є тим інструментом, за допомогою якого держава у особі органів влади реалізовує національну стратегію розвитку держави.

Економічна природа бюджету виявляється в тому, що за його допомогою держава надає суспільству блага й послуги, які істотно впливають на рівень добробуту та якість життя. До таких благ належить оборона країни, національна безпека й правопорядок, благоустрій, захист довкілля, освіта, охорона здоров’я, наука, культура тощо.

Основним джерелом формування бюджету держави є ВВП. Держава, як учасник розподільчих процесів, організує розподіл і перерозподіл ВВП в інтересах усіх членів суспільства та суб’єктів суспільного відтворення. З одного боку, держава як власник частини засобів виробництва має право на певну частку ВВП на стадії його первинного розподілу. З іншого – держава виконує суспільні функції (управлінську, соціальну, економічну), які конституційно закріплені за нею. Без необхідного обсягу грошових коштів ці функції забезпечити неможливо. Тому держава організовує перерозподільчі процеси з метою централізації частини ВВП у відповідному фонді, що по суті є платою суспільства за виконання державою своїх функцій.

Призначення бюджету полягає в забезпеченні фінансовими ресурсами потреб економічного й соціального розвитку країни шляхом розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту в державі. Таке забезпечення має свої особливості. Фінансові ресурси, сконцентровані в бюджеті, не є основним джерелом розвитку економіки і соціальної сфери. На зазначені цілі спрямовуються насамперед власні ресурси й накопичення підприємницьких структур і населення. Кошти, сконцентровані в бюджеті, виступають як елемент регулювання, стимулювання і гарантування соціальної функції держави.

Світовий досвід свідчить, що без належної організації бюджетних відносин оптимальний обсяг бюджету сформувати неможливо. В Україні, економіка якої базувалась на командно–адміністративних методах управління, система бюджетних стосунків носила недосконалий характер. Це пов’язано з тим, що держава регламентувала зміст цих відносин без врахування інтересів виробника та населення. Такі відносини були пов’язані в першу чергу, із задоволенням кон’юнктурних інтересів адміністративно–управлінського апарату в умовах функціонування єдиної загальнодержавної власності.

Фундаментальні трансформації економіки України привели до виникнення різних форм власності та зумовили перегляд характеру і змісту бюджетних відносин. Становлення ринкових відносин спричинило об’єктивні обмеження у здатності формувати доходи держави, оскільки це вимагає зростання рівня оподаткування, що сприймається неоднозначно та не завжди знаходить суспільну підтримку. Зрушень зазнає також і діяльність держави по витрачання бюджетних коштів. Ці зміни проявляються у пошуку оптимального складу та структури бюджетних видатків, застосування новітніх підходів до підвищення економічності бюджетного фінансування.

3. У фінансовій теорії бюджет розглядають насамперед як економічну категорію, намагаючись розкрити сутність даного явища. Будучи об’єктивною економічною категорією, бюджет відображає ту частину розподільчих відносин, яка пов’язана з формуванням і використанням основного централізованого фонду грошових коштів держави.

Бюджетним відносинам властиві такі ознаки:

  •  розподільчий характер. За допомогою цих відносин здійснюються розподіл і перерозподіл ВВП та національного багатства країни з метою забезпечення держави таким обсягом бюджетних ресурсів, який вона потребує для повноцінного виконання своїх функцій;
  •  носієм бюджетних відносин виступають гроші, тобто ці відносини мають вартісне вираження;
  •  кінцевою метою бюджетних відносин є формування і використання централізованого фонду грошових коштів держави.

Бюджетним відносинам властивий всеохоплюючий характер, вони є багатогранними, масштабними і включають такі види розподілу та перерозподілу:

  •  між окремими суб’єктами господарювання (за допомогою бюджетних відносин держава в одних суб’єктів вилучає частину доходів у процесі оподаткування, а іншим у процесі фінансування чи бюджетного кредитування виділяє бюджетні кошти);
  •  внутрішньогалузевий;
  •  міжгалузевий;
  •  між виробничою сферою та сферою послуг;
  •  між окремими адміністративно-територіальними формуваннями;
  •  між окремими ланками бюджетної системи;
  •  між окремими категоріями населення;
  •  між Україною та іншими державами;
  •  між Україною та міждержавними фінансовими об’єднаннями тощо.

Серед розмаїття бюджетних відносин можна виділити такі основні групи грошових відносин:

  •  між державою та підприємствами, організаціями та установами державної форми власності;
  •  держави з підприємствами і організаціями змішаної форми власності (акціонерні товариства, спільні підприємства тощо);
  •  між державою та підприємствами, організаціями і установами, що знаходяться у приватній власності;
  •  держави з громадськими організаціями;
  •  між державою і населенням;
  •  між Україною та іншими державами і міждержавними організаціями.

Сукупність вищеперерахованих відносин характеризує бюджет як економічну категорію і знаходить своє матеріальне відображення в основному централізованому фонді грошових коштів. Враховуючи наявність в Україні різноманітних ланок фінансової системи, яким відведена специфічна роль у розподільчому процесі, бюджету належить центральне місце. Це обумовлено тим, що через бюджет здійснюється розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту у всій його повноті. Іншої ланки, яка б могла забезпечити у такому масштабі розподільчі та перерозподільчі процеси, у державі не існує.

У цілому суб’єктами бюджетних відносин виступають, з одного боку, держава, з іншого – юридичні і фізичні особи, об’єктом – ВВП і національне багатство. Отже, бюджетними відносинами охоплюються всі юридичні особи, кожен громадянин держави і кожна державна структура, при цьому стосунки можуть мати двосторонній або односторонній характер. Характер і масштаби участі держави у розподільчих процесах залежить від моделі фінансових відносин у суспільстві.

Таким чином, бюджет держави як об’єктивна економічна категорія – це сукупність грошових відносин, пов’язаних з розподілом і перерозподілом ВВП і національного багатства, з метою формування і використання основного централізованого фонду грошових коштів, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій.

Будучи об’єктивною економічною категорією за умови її матеріалізації бюджет набуває конкретних речових форм. Як матеріальне вираження категорії бюджет розглядається:

  •  за змістом;
  •  за формою;
  •  за організаційною будовою;
  •  за правовим характером.

4. Економічна сутність бюджету держави як економічної категорії, не буде повною, якщо не розглянути функції, які він виконує. Економічна думка останніх років схильна до того, що бюджет держави виконує дві функції – розподільчу і контрольну. Вони об’єктивно притаманні бюджету як фінансовій категорії. Через розподільчу функцію проходить процес концентрації грошових коштів в руках держави і їх використання з метою задоволення загальнодержавних потреб; контрольна функція дозволяє регулювати і слідкувати, наскільки своєчасно і повно фінансові ресурси надходять в розпорядження держави, як фактично складаються пропорції в розподілі бюджетних коштів, чи ефективно вони використовуються.

Особливості бюджету, як економічної категорії, накладають відбиток і на функції які він виконує. Зміст функцій, сфера і об’єкт їх дії характеризуються відповідною специфікою. Так, зміст розподільчої функції бюджету визначається процесами розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів між різними підрозділами суспільного виробництва. Жодна з інших ланок фінансової системи не здійснює такого багатогранного (міжгалузевого, міжтериторіального і т.д.) і багаторівневого (обласний, міський, районний і т.д.) перерозподілу коштів, як бюджет. Специфіка розподільчої функції полягає ще й в масштабності операцій, багатоканальності грошових потоків і великою різновидністю цільових фондів, які утворюються. Розподіляючи майже половину всього валового внутрішнього продукту, бюджет формує багаточисельні фонди різноманітного цільового призначення. З бюджетом держави пов’язані всі підрозділи суспільного виробництва і сфери послуг. Таким чином, розподільча функція бюджету характеризується багатократністю розподілу, вона проявляється у всіх сферах суспільних відносин і використовується державою для регулювання економічного і соціального розвитку.

Контрольна функція полягає в тому, що бюджет об’єктивно через формування і використання централізованого фонду грошових коштів держави відображає економічні процеси, які протікають в структурних ланках економіки. Завдяки цій якості бюджет може дати відповідь на те, як поступають в розпорядження держави фінансові ресурси від різних суб’єктів господарювання, чи відповідає розмір централізованих ресурсів держави обсягу її потреб і т.д. Основу контрольної функції складає рух бюджетних коштів, які відображаються у відповідних показниках бюджетних надходжень і видаткових призначень. Особливістю контрольної функції бюджету є високий рівень централізації фінансових ресурсів у руках держави, а централізація завжди означає підзвітність і створює передумови для організації державного фінансового контролю зверху до низу.

5. Бюджетна політика є складовою економічної та фінансової політики держави. Основою бюджетної політики є розробка напрямків використання бюджету відповідно до засад соціально-економічного розвитку суспільства. У процесі такої розробки держава визначає конкретні форми, методи і види організації бюджетних відносин. Практична реалізація бюджетної політики полягає у сукупності заходів довготермінового (стратегічного) та короткотермінового (тактичного) характеру, які здійснює держава через бюджетну систему. Отже в узагальненому вигляді бюджетна політика – це діяльність держави по використанню бюджетних відносин для забезпечення соціально-економічного розвитку суспільства.

Бюджетна політика тісно пов’язана з економікою. Так, політика може впливати на економіку як позитивно, так і негативно. У зв’язку з цим формуючи бюджетну політику, держава зобов’язана додержуватись таких основних умов: врахування вимог всі об’єктивних економічних законів і закономірностей розвитку суспільства; узагальнення попереднього досвіду господарського, фінансового і бюджетного розвитку; вивчення досвіду інших країн; врахування конкретного етапу розвитку суспільства, особливостей внутрішньої та міжнародної обстановки; дотримання комплексного підходу до розробки і реалізації заходів бюджетної політики, політики у галузі фінансів, ціноутворення, кредиту, заробітної плати тощо.

На практиці бюджетна політика потребує правового оформлення. Держава визначає методи, обсяги та форми формування бюджетного фонду, відображає їх у законодавчих і нормативних актах. Фінансовий апарат держави, органи місцевого самоврядування на основі діючого законодавства розробляють і видають нормативні документи, які дають можливість встановити єдині у державі правила формування і використання коштів бюджетного фонду держави. Від якості та повноти правового регулювання залежить успішне проведення бюджетної політики.

Завдання бюджетної політики як сукупності заходів держави щодо організації та використання бюджетних відносин для забезпечення соціально-економічного розвитку полягають у реалізації основної мети – забезпечення належного життєвого рівня населення відповідно до соціальних стандартів. Ця мета досягається шляхом оптимізації розподілу валового внутрішнього продукту між галузями економіки, територіями, соціальними групами.

На бюджетну політику впливає ряд чинників, які називають внутрішніми і зовнішніми. До зовнішніх чинників відносять залежність держави від економічних взаємовідносин з іншими державами, експортних можливостей самих держав, її інтеграції зі світовими економічними системами. Внутрішніми чинниками вважаються стан розвитку економіки, соціальної сфери, організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, стан розвитку кредитування тощо.

Бюджетна політика має об’єктивне і суб’єктивне начала. Об’єктивне начало полягає у тому, що ця політика функціонує у реальних економічних процесах, обумовлених об’єктивними економічними відносинами. Суб’єкт політики не може без неї обійтися, її уникнути. Тому при формуванні політики суб’єкту належить детально ознайомитися з характером розподільчих процесів, освоїти їхні особливості, розробити віртуальну модель такої політики, яка б базувалася на об’єктивних процесах. Без такої роботи практичні заходи бюджетної політики будуть неефективними або шкідливими.

Суб’єктивне начало бюджетної політики полягає у розробці конкретних пріоритетів, напрямків, завдань і засобів реалізації бюджетних відносин на практиці. Об’єктивне та суб’єктивне начала є, з одного боку, важливими взаємозв’язаними складовими єдиної бюджетної політики, а з іншого – самостійними елементами, перший з яких функціонує у базисі, а другий – у надбудові. Ігнорування цими складовими може мати негативні наслідки як для суб’єкта так і для суспільства в цілому.

Залежно від періоду і характеру завдань, що вирішуються бюджетну політику ділять на бюджету стратегію та бюджетну тактику.

Під бюджетною стратегією розуміють довготривалий курс бюджетної політики, розрахований на перспективу, що передбачає вирішення глобальних завдань, визначених економічною стратегією. Такий курс передбачає прогнозування світових тенденцій розвитку бюджетного механізму, формування концепції створення і використання бюджетних ресурсів, окреслення принципів організації бюджетних відносин. Таким чином, бюджетна стратегія – це цілісна система дій держави спрямована на реалізацію мети, завдань та пріоритетів довготривалого курсу бюджетної політики, розрахованого на тривалу перспективу, що передбачає вирішення глобальних завдань, визначених економічною стратегією. Бюджетна стратегія повинна бути складовою економічної стратегії і корелювати з політичною, соціальною, гуманітарною, військовою та іншими стратегіями держави.

Метою стратегії має бути забезпечення відповідних цілей держави, незважаючи на втручання з боку зовнішніх сил чи обставин. В іншому випадку стратегія може бути зведена до конкретного плану дій або послідовності їхнього виконання, що не дасть можливості такий документ назвати стратегічним.

Під бюджетною тактикою розуміють форму реалізації бюджетної стратегії, комплекс адаптивних заходів впливу держави на стан функціонування конкретних бюджетних взаємовідносин з метою надання їм параметрів, визначених завданнями бюджетної стратегії. Головною функціональною характеристикою та критеріальною ознакою тактики є саме адаптивність. Межі та орієнтири такої адаптивності задаються стратегією.

Якщо стратегія формується як правило під впливом політичних та ідеологічних засад, то тактика безпосередньо залежить від дій держави і може мати самостійний характер. У такому випадку тактика перетворюється у гальмо бюджетної стратегії або її обмежує, спричиняється до неузгодженості у діях окремих інститутів державної влади, державного управління та місцевого самоврядування.

Тактичні дії держави відображаються у бюджетному законодавстві, нормативних актах Кабінету Міністрів України, інших органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, щорічних бюджетах, бюджетних програмах (короткотермінових). Такі нормативні акти й документи конкретизують зміст бюджетної політики та механізм її реалізації. Тактичні дії мають бути гнучкими відповідно до зміни поточних соціально-економічних умов і завдань.

У цілому бюджетна стратегія в діалектичній єдності з бюджетною тактикою складає бюджетну політику держави. Таким чином бюджетна політика держави – це діяльність органів державної влади, державного управління та місцевого самоврядування з визначення стратегічної мети, напрямів, завдань і пріоритетів розвитку бюджетних відносин, засобів бюджетної тактики для їхнього досягнення, а також застосування цих засобів.

6. Реалізація бюджетної політики, успішне її впровадження в життя забезпечується за допомогою бюджетного механізму. У цілому бюджетний механізм можна розглядати як систему встановлених державою форм і методів організації бюджетних відносин. Він є зовнішньою оболонкою бюджету, що проявляється у бюджетній практиці. У практичному плані бюджетний механізм – це налагоджена економічна структура, яка відображає послідовність і способи дій відповідних державних органів у процесі мобілізації і використання бюджетних коштів. Механізм мобілізації бюджетних ресурсів називають податковим механізмом. Призначення механізму використання бюджетних коштів полягає у виконанні двох найважливіших функцій – фінансового забезпечення та фінансового регулювання соціально-економічних процесів у державі.

Складність структури бюджетного механізму зумовлена розмаїттям бюджетних відносин. Саме множина бюджетних взаємозв’язків передбачає застосування великої кількості видів, форм, методів, важелів та інструментів їхньої організації як елементів бюджетного механізму. До структури бюджетного механізму входять різноманітні організаційні форми, форми бюджетного забезпечення, методи та інструменти бюджетного регулювання, бюджетні стимули та санкції, які можна об’єднати у відповідні підсистеми.

До таких підсистем можна віднести (рис.1)

  •  забезпечуючі (використовуються при прогнозуванні та бюджетному плануванні);
  •  оперативні (використовуються у процесі виконання бюджетів);
  •  ретроспективні (використовуються на заключних стадіях бюджетного процесу).

У структурі бюджетного механізму можна виділити такі складові, як організаційні форми, форми бюджетного забезпечення, методи та інструменти бюджетного регулювання, бюджетні стимули і санкції.

Під організаційними формами бюджетного механізму розуміють бюджетне прогнозування, бюджетне програмування, бюджетне планування, оперативне управління і бюджетний контроль.

До форм бюджетного забезпечення відносяться кошторисне фінансування, бюджетне інвестування, бюджетне кредитування, бюджетне субсидіювання, бюджетне дотування, бюджетне резервування.

Методами (важелями) бюджетного регулювання вважають податки, обов’язкові збори, неподаткові платежі, міжбюджетні трансферти, бюджетні призначення, бюджетні зобов’язання, бюджетні асигнування. До інструментів відносять ставки податків, зборів, норми амортизаційних відрахувань, проценти за кредит, бюджетні нормативи, бюджетні норми, норми витрат, тарифи тощо.

Під бюджетними стимулами і санкціями розуміють бюджетне фінансування, пільги, штрафи, пеню, бюджетні відшкодування тощо.

Формуючи бюджетний механізм, держава повинна намагатися забезпечити його найповнішу відповідність до вимог бюджетної політики того чи іншого періоду, що є запорукою повноти реалізації її мети й завдань. При цьому має зберігатися постійне прагнення до найбільш повного об’єднання бюджетного механізму, його окремих елементів з особистими та суспільними інтересами, що є запорукою ефективності.

Рис. 1. Підсистеми бюджетного механізму.

Бюджетний механізм діє ефективно, якщо злагоджено функціонують усі його складові частини. Приводячи їх у дію, держава може спрямувати економічний і соціальний розвиток на своїй території відповідно до потреб її громадян. Цієї мети досягають за допомогою створення і використання централізованого фонду грошових коштів.

Бюджетний механізм відіграє визначальну роль у функціонуванні бюджетної системи України. Від належних якості та рівня організації законодавчого і нормативного забезпечення, бюджетного планування, бюджетного регулювання, бюджетного нормування, оподаткування, неподаткових методів мобілізації доходів, кошторисного фінансування, бюджетного інвестування, бюджетного резервування, міжбюджетних відносин, бюджетного контролю залежить рівень практичної реалізації бюджетних відносин у кожній ланці бюджетної системи і якість виконання державою своїх функцій.

Аналіз функціонування бюджетного механізму і бюджетної політики України за роки її незалежності свідчить, що вони не сприяли позитивним результатам соціально–економічного розвитку. Бюджетне законодавство приймалося без врахування реального стану економіки. Закони, пов’язані з формуванням дохідної бази бюджету, щорічно змінювалися, що не сприяло стабілізації економічного життя в державі. У багатьох випадках прийняті закони суперечили один одному. Не розроблена й ефективна методика фінансування видатків за рахунок бюджету тощо. Тому головні завдання бюджетної політики України в умовах поглиблення ринкових реформ полягають у:

  •  скороченні непродуктивних витрат бюджету;
  •  зміцненні дохідної бази бюджету за рахунок удосконалення системи оподаткування і зміцнення контролю за повнотою сплати податків;
  •  створенні системи дійового фінансового контролю за ефективним і цілеспрямованим використанням державних видатків;
  •  посиленні контролю за розміром державного боргу


ТЕМА 2. Бюджет як основний фінансовий план держави

  1.  Бюджет як основний фінансовий план держави, централізований фонд грошових коштів та центральна ланка фінансової системи України
  2.  Поняття бюджетного періоду
  3.  Складові частини бюджету
  4.  Необхідність та зміст бюджетного планування

1. За формою бюджет є фінансовим планом який характеризується усіма притаманними фінансовим планам рисам - терміном, на яке здійснюється планування, наявністю дохідної та видаткової частин, поділом на певні складові (розділи, групи однорідних доходів і видатків, статті) тощо. При цьому бюджет держави, займає центральне місце серед інших фінансових планів, які існують у країні. У бюджеті як основному фінансовому плані відображені результати розподільчих процесів, що здійснюються за допомогою бюджетних відносин, передбачені джерела та обсяги надходжень, напрями розподілу та використання коштів централізованого грошового фонду держави.

Бюджет як фінансовий план, має власну форму, є збалансованим, його показники тісно взаємопов’язані з іншими фінансовими планами. Вертикальна структура цього плану відповідає структурі бюджетного устрою. Хоча зведений бюджет України відповідно до Бюджетного кодексу України не затверджується (у процесі бюджетного планування його показники лише розраховуються), з позиції фінансового плану бюджет держави розглядається як сукупність Державного бюджету України і місцевих бюджетів. Складовими бюджету як фінансового плану є поточний бюджет і бюджет розвитку, загальний фонд бюджету та спеціальний фонд бюджету.

За організаційною будовою бюджет України є центральною ланкою фінансової системи суспільства та основною ланкою державних фінансів, яка має власну структуру, відображену у бюджетній системі. Бюджет держави включає державний бюджет та місцеві бюджети, за допомогою яких реалізується весь обсяг бюджетних відносин, причому у кожній з цих ланок бюджетні стосунки визначаються місцем відповідного бюджету в ієрархічній структурі бюджетної системи.

За матеріальним змістом бюджет є основним централізованим фондом грошових коштів держави. Як основний централізований фонд грошових коштів держави, він характеризується такими ознаками:

  •  винятковим правом держави на розпорядження коштами фонду. Крім держави в особі органів державної влади, державного управління та місцевого самоврядування ніхто немає права приймати рішення про наповнення чи використання коштів фонду;
  •  державно-правовим регулюванням процесу формування і використання коштів фонду. Держава при цьому регулює процес використання коштів фонду за напрямами та відповідно до своїх потреб і фінансових можливостей;
  •  одностороннім рухом грошових коштів у процесі формування і використання коштів фонду;
  •  строго цільовим призначенням фонду. Використання коштів за цільовою ознакою та цільовим спрямуванням є основною умовою діяльності органів державної влади, державного управління, місцевого самоврядування та їхніх структурних підрозділів;
  •  динамічністю. Фонд перебуває у постійному русі. У ньому кошти не нагромаджуються, а у міру надходження використовуються для фінансування видатків;
  •  мобільністю та масштабністю. За своїми масштабами та мобільністю бюджетний фонд не може зрівнятися ні з одним централізованим чи децентралізованим грошовим фондом, оскільки у ньому зосереджуються біля половини ВВП держави.

За правовим характером бюджет держави є юридичним актом. Так, закон про Державний бюджет України є одним з основних законів України економічного спрямування. Він визначає основну спрямованість фінансової політики держави, зміст і структурні основи фінансової діяльності країни, органів державної влади та державного управління. Рішення Верховної Ради АРК та місцевих рад є основними нормативними документами місцевого значення. Як закон, так і рішення про бюджет є обов’язковими для виконання всіма суб’єктами відносин, пов’язаних з формуванням доходів і використанням коштів бюджетів.

2. Як і будь-який фінансовий план бюджет розробляється на певний термін. Цей термін називається бюджетним періодом. Бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один календарний рік, який у починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. Хоча сьогодні у інших країнах світу бюджетний період також становить один рік (при цьому він може і не співпадати із календарним), в історичному плані у минулому існували непоодинокі приклади складання бюджету і на 2 – 3 річні терміни.

Відповідно до Конституції України бюджетний період для Державного бюджету України за особливих обставин може бути змінено. При цьому підставою для встановлення іншого бюджетного періоду не є неприйняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 1 січня. Особливими обставинами, за яких Державний бюджет України може бути прийнято на інший бюджетний період, є:

  •  введення воєнного стану;
  •  оголошення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях;
  •  оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації, необхідність усунення природних чи техногенних катастроф.

У разі прийняття Державного бюджету України на інший бюджетний період місцеві бюджети можуть бути прийняті на такий же період.

3. Бюджет відповідно до Бюджетного кодексу складається із загального та спеціального фондів. Кожен із них має дохідну та видаткову частину. Загальний фонд концентрує у собі загальні доходи та загальні видатки держави, які переважно не мають чіткого зв’язку між собою у тому сенсі, що окреме джерело ресурсів не прив’язане до конкретного напрямку витрачання коштів. Спеціальний фонд бюджету - складова бюджету, яка включає надходження до бюджету, призначені для спрямування на конкретні заходи, та витрати з бюджету на реалізацію цих заходів.

Загальний фонд бюджету включає:

  •  всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду;
  •  всі видатки бюджету за рахунок надходжень до загального фонду бюджету;
  •  фінансування загального фонду бюджету.

Спеціальний фонд бюджету включає:

  •  бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень;
  •  гранти або дарунки (у вартісному обрахунку), одержані розпорядниками бюджетних коштів на конкретну мету;
  •  різницю між доходами і видатками спеціального фонду бюджету.

Розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди визначається законом про Державний бюджет України, а джерела формування спеціального фонду визначаються виключно законами України.

Підставою для рішення відповідної ради про створення спеціального фонду у складі місцевого бюджету може бути виключно закон про Державний бюджет України. Передача коштів між загальним та спеціальним фондами бюджету дозволяється тільки в межах бюджетних призначень шляхом внесення змін до закону про Державний бюджет України чи рішення відповідної ради. Платежі за рахунок спеціального фонду здійснюються в межах коштів, що надійшли до цього фонду на відповідну мету.

4. Велика роль у бюджетному процесі відводиться бюджетному плануванню – діяльність яка включає складання проектів бюджетів, їхній розгляд і затвердження з метою отримання якісного бюджетного плану.

За економічною сутністю бюджетне планування можна охарактеризувати як науково-обґрунтований процес визначення обсягів і джерел формування та напрямів використання централізованого фонду грошових коштів держави.

За змістом бюджетне планування – це особлива сфера фінансової діяльності держави, пов’язана з обґрунтуванням певних управлінських рішень у сфері економіки стосовно фінансового забезпечення держави, тобто специфічна сфера управління.

За формою бюджетне планування виступає в якості процесу складання, розгляду і затвердження основного фінансового плану державного бюджету.

Всі перераховані визначення мають право на існування залежно від поставленої мети наукового аналізу. Спільним для них є об’єкт, мета, суб’єкти, предмет дослідження. Так, об’єктом бюджетного планування виступає фінансова діяльність держави, пов’язана з виконанням покладених на неї функцій. Метою – складання та затвердження Державного бюджету України і місцевих бюджетів, що складають бюджетну систему України. Суб’єктами є органи державної влади, державного управління та місцевого самоврядування, які беруть безпосередню участь у процесі складання, розгляду і затвердження бюджетів. Предметом бюджетного планування виступають грошові відносини, що виникають у процесі розподілу, а також перерозподілу валового внутрішнього продукту і національного доходу та безпосередньо пов’язані з формуванням, використанням централізованого фонду грошових коштів держави на всіх рівнях управління.

Особливостями бюджетного планування є те, що держава використовує його для визначення рівня централізації фінансових ресурсів у процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту і національного доходу, методів мобілізації грошових коштів до централізованого фонду, напрямів використання бюджетних коштів відповідно до засад економічної політики держави. Саме за допомогою бюджетного планування можна забезпечити належне функціонування бюджетної системи держави, поступове зростання темпів соціально-економічного розвитку, якщо таке передбачено соціально-економічною стратегією.

Недооцінка ролі бюджетного планування, як правило, супроводжується негативними наслідками, зокрема посиленням податкового тиску, зниженням рівня економічної активності та скороченням матеріальної бази бюджету у майбутньому, безконтрольному використанню державних коштів тощо.


Тема 3. Бюджетний дефіцит і джерела його фінансування

1. Поняття стану бюджетного фонду та дефіциту бюджету

2. Причини виникнення бюджетного дефіциту

2. Соціально-економічні наслідки бюджетного дефіциту

3. Джерела фінансування дефіциту бюджету та їх класифікація

4. Методи боротьби та шляхи скорочення дефіциту бюджету

1. Бюджет складається з дохідної та видаткової частин і як й усі інші фінансові плани, повинен бути збалансованим, тобто обсяг доходів має рівнятися обсягу видатків. У процесі збалансування бюджету шляхом співставлення його дохідної і видаткової частин визначаються показники стану бюджету, до яких відносяться: рівновага доходів і видатків бюджету (баланс бюджету), бюджетний профіцит (перевищення доходів над видатками бюджету), бюджетний дефіцит (перевищення видатків над постійними доходами бюджету).

Показник рівноваги доходів і видатків свідчить про збалансованість бюджету, тобто про достатність дохідних джерел для фінансування потреб держави у плановому році. Такий стан вважається оптимальним, а його досягнення – найважливішим завданням бюджетного планування.

Бюджетний профіцит – це перевищення доходів над видатками. Бюджет затверджується з профіцитом не з метою отримання надлишку коштів бюджетного фонду, а, відповідно до Бюджетного кодексу України, виключно для погашення основної суми боргу.

Показник бюджетного дефіциту свідчить про перевищення передбачених у бюджеті видатків над постійними доходами, до яких відносяться податки, збори й обов’язкові платежі, що відповідно до бюджетної класифікації вважаються доходами бюджету. Наявність бюджетного дефіциту свідчить, що у плановому бюджетному році до бюджету включені такі видатки держави, які не мають грошового забезпечення. Таке явище є негативним. Однак, бюджетний дефіцит не свідчить про незбалансованість бюджету у цілому оскільки у процесі складання і затвердження бюджету визначаються необхідні джерела фінансування дефіциту.

Показники дефіциту (як і профіциту) розраховуються при складанні бюджету, записуються окремою строчкою у законі про Державний бюджет України на плановий рік, тобто мають відношення до бюджету як основного фінансового плану. По результатах виконання бюджету такі показники розраховуються за спеціальною методикою і відображаються у звітності про виконання бюджету.

Сучасна фінансова наука використовує різні підходи при трактуванні видів бюджетного дефіциту та їх класифікації. Так, за терміном виникнення розрізняють плановий і звітний бюджетний дефіцит. Під плановим дефіцитом розуміють затверджений у законі про Державний бюджет України обсяг перевищення видатків над доходами, тобто дефіцит бюджету відповідно до основного фінансового плану держави. Звітний бюджетний дефіцит – це фактичний обсяг дефіциту відповідно до річного звіту про виконання Державного бюджету України.

За причинами виникнення бюджетний дефіцит буває вимушеним і невимушеним. Вимушений дефіцит пов’язаний із необхідністю витрачати коштів більше, ніж можна їх мобілізувати. Він є наслідком стихійних лих, епідемій, воєн, економічної кризи, супроводжується дефіцитом фінансових ресурсів, якого уникнути неможливо. Невимушений бюджетний дефіцит (іноді його називають свідомим) виникає внаслідок проведення неефективної фінансової політики та некваліфікованого керівництва фінансовою системою.

За напрямами дефіцитного фінансування розрізняють активний і пасивний бюджетний дефіцит. У цілому різниця між цими видами дефіциту полягає у тому, що активний дефіцит дає змогу підштовхнути, активізувати подальший розвиток економіки і зростання капіталу, а пасивний – підкоряється законам інфляції.

Активний бюджетний дефіцит пов’язаний із нестачею бюджетних ресурсів для фінансування капітальних видатків (інвестицій). Дефіцитне фінансування інвестицій, у цілому, можна вважати позитивним явищем, оскільки передбачає активний вплив бюджету на економічні процеси у суспільстві. Теоретичні засади дефіцитного фінансування інвестицій базуються на кейнсіанстві, зокрема на його постулатах “бюджетного мультиплікатора”. Пасивний бюджетний дефіцит характеризується спрямуванням дефіцитних коштів на фінансування поточних видатків, зокрема, на соціальний захист населення, соціально-культурні заходи, оборону, управління. Таке витрачання коштів означає їхнє поглинання, що відображає пасивне регулювання держави на складне фінансове становище у суспільстві.

2. У цілому основною причиною виникнення бюджетного дефіциту є випередження темпів зростання бюджетних видатків порівняно зі зростанням доходів бюджету. Конкретні причини можна об’єднати у такі групи: об’єктивні (або вимушені), суб’єктивні (невимушені або свідомі).

Об’єктивні причини пов’язані з вимушеними діями держави, у результаті яких виникає необхідність збільшувати видатки бюджету при відсутності необхідного обсягу доходів, зокрема:

  •  надзвичайними обставинами (війни, епідемії, стихійні лиха тощо);
  •  необхідністю здійснення великих державних вкладень у розвиток економіки з метою її структурної перебудови, що у майбутньому може забезпечити приріст валового внутрішнього продукту, зміцнити економічну могутність держави та підвищити матеріальний і культурний рівень життя населення. Це явище відображає не кризу в економічному житті суспільства, а державне регулювання економіки, спрямоване на забезпечення прогресивних зрушень у суспільстві;
  •  необхідністю підвищення рівня доходів громадян у зв’язку з відставанням їхнього обсягу від прожиткового мінімуму та інші.

До суб’єктивних причин, пов’язаних з невимушеними, свідомими діями держави, у результаті яких виникає бюджетний дефіцит, відносяться:

  •  кризові явища в економіці, що супроводжую скороченням обсягів валового внутрішнього продукту, різким зниженням ефективності виробництва, інфляційними процесами;
  •  неефективність внутрішніх та зовнішніх фінансово-кредитних зв’язків;
  •  наявність значного тіньового сектора в економіці та низька податкова дисципліна;
  •  значне зростання і нераціональна структура бюджетних видатків;
  •  надмірне зростання соціальних видатків порівняно з темпами зростання валового внутрішнього продукту;
  •  надмірні витрати на утримання апарату управління;
  •  надмірні витрати на оборону та мілітаризація економіки у мирний час;
  •  нездатність влади тримати під контролем фінансову ситуацію у державі;
  •  недосконалість, неузгодженість і часті зміни фінансового законодавства;
  •  ігнорування та свідоме ухилення від виконання чинного законодавства суб’єктами фінансових відносин;
  •  корупція в органах державної влади, державного управління, місцевого самоврядування, судової влади та правоохоронних органах.

Якщо об’єктивні причини є вимушеними, не залежать від бажання чи не бажання держави і не свідчать про низький рівень державного фінансового менеджменту, то суб’єктивні причини безпосередньо пов’язані з неефективним державним фінансовим менеджментом і за бажанням державної влади вони можуть бути усунені повністю.

Отже, бюджетний дефіцит, у цілому як особливе фінансове явище є не обов’язково негативним і надзвичайним. Сьогодні у світі практично немає жодної держави, яка б не стикалася з бюджетним дефіцитом. Особливо проблема дефіциту бюджетів загострилась із розгортанням світової економічної кризи, що характерно як для високорозвинутих держав, так і тих що розвиваються.

3. Світова фінансова наука неоднозначно підходить до оцінки наслідків впливу бюджетного дефіциту на соціально-економічні процеси у суспільстві. Тому, розглядаючи соціально-економічні наслідки бюджетного дефіциту, необхідно враховувати різні чинники та способи впливу дефіциту на розвиток економіки, соціальної сфери, рівень соціального захисту населення з урахуванням конкретних обставин. Зважаючи на такі підходи наслідки можуть бути позитивними, нейтральними і негативними.

Так, спроба позитивної оцінки впливу бюджетного дефіциту на соціально-економічний розвиток суспільства була започаткованою у роки Великої Французької революції, ідеологи якої називали дефіцит “багатством нації”. Підставою для цього вважалося твердження, що дефіцити активізують суспільство, впливаючи на напрями наукової думки, стимулюючи законодавчу діяльність, змушуючи економити державні кошти, попереджувати і викривати зловживання.

Бюджетний дефіцит за певних умов може бути додатковим стимулом соціально-економічного розвитку, при умові що супроводжуватиметься ефективним використанням бюджетних коштів, зростанням їх інвестиційної складової, посиленням бюджетної дисципліни, збільшення доходів бюджету у майбутньому.

Тезу про позитивний вплив бюджетного дефіциту на економіку обґрунтував Дж. Кейнс. Після другої Світової війни кейнсіанські теорії застосовувалися практично всіма промислово розвинутими країнами, у результаті чого бюджетний дефіцит перетворився у вагомий інструмент фінансової політики, використовувався при вирішенні різнопланових завдань і посів важливе місце в теорії економічного зростання і в теорії циклічного регулювання економіки.

Однак переважна більшість теоретиків і практиків світу схиляються до думки, що бюджетний дефіцит має негативний вплив на соціально-економічні процеси у суспільстві. Він є свідченням марнотратства уряду, чинником макрофінансової нестабільності та підвищення ризику економічної діяльності держави. Зростання бюджетного дефіциту спричиняє посилення інфляційних процесів у суспільстві, кризу державних фінансів, грошової системи, зростанню диференціації в доходах. Дефіцит бюджету є причиною зниження ефективності податкової системи, послаблення стимулів до праці, підриву впевненості членів суспільства у майбутньому.

У більшості країн світу, у т. ч. в Україні, бюджетні дефіцити набули хронічного характеру, що сприяло поглибленню фінансової нестабільності. Вони дають поштовх інфляційним процесам і відволікають значні обсяги фінансових ресурсів з приватного сектора. Безконтрольність і зняття питання про бюджетне обмеження дефіциту є причиною погіршення фінансової дисципліни у країні та поглиблення фінансової безвідповідальності урядів.

В умовах глобалізації економічного розвитку та інтернаціоналізації світогосподарських зв’язків бюджетні дефіцити є чинником підвищення ризику економічної діяльності, несуть потенційний ризик монетизації і дефолту. Національні уряди вже не можуть належним чином визначати ефективність своїх економічних заходів, оскільки у зв’язку з відкритістю національних економік суспільне відтворення відбувається одночасно як в середині країни, так і за її межами. Якщо додатково збільшувати за рахунок бюджетного дефіциту платоспроможний попит населення, то в умовах відкритої економіки це призведе не до пожвавлення національного виробництва, а до зростання внутрішніх цін і до імпорту товарів, а бюджетне субсидіювання вітчизняних підприємств однаково сприятиме як внутрішньому інвестуванню, так і вивозу капіталу за кордон.

Бюджетний дефіцит впливає на скорочення обсягу заощаджень у загальнонаціональному масштабі, яке зумовлює зростання відсоткової ставки, меншу доступність кредитних ресурсів для приватного сектора. У результаті підвищується обмінний курс національної валюти, що спричиняється до зменшення обсягів інвестицій та експорту, збільшення імпорту. Такий стан обумовлює дефіцит зовнішньоторгового балансу, внаслідок чого виникає дефіцит платіжного балансу. Ці негативні наслідки мають поточний характер і виявляються протягом бюджетного року.

Однак зменшення обсягів інших видів діяльності, зумовлені дефіцитами, можуть мати й більш віддалені негативні побічні ефекти. Так, наприклад, спад інвестиційної діяльності спричиняє скорочення акціонерного капіталу, виробничих потужностей, обсягів виробництва. Таке скорочення є причиною зниження рівня продуктивності праці й реальної зарплати, що негативно впливає на відсотки, ренту, прибутки за рахунок національного капіталу, які перетікають до нерезидентів. Відповідно, продовжує нарощуватися державна заборгованість, внаслідок чого знижується довір’я інвесторів, скорочуються іноземні інвестиції, а нерезиденти вивозять свій капітал за кордон. У результаті формується надмірний державний борг, який створює ризик дефолту.

Дефолт провокує згубні для економіки країни і престижу держави наслідки, обумовлені згортанням інвестицій, збуванням акцій та облігацій нерезидентами, що спричиняє падіння вартості цінних паперів, ріст відсоткових ставок. Відбувається дальше зниження обсягів виробництва і рівня заробітної плати, зумовлене скороченням інвестицій, внаслідок чого зменшуються споживчі витрати домогосподарств. Далі, знижується обмінний курс у зв’язку з падінням попиту на національну валюту, запускаються інфляційні процеси. У випадку кредитування уряду Центральним банком посилюється інфляція, у результаті чого наступає загальна фінансова криза, масові банкрутства у реальному і фінансовому секторах економіки.

У цілому, оцінюючи соціально-економічні наслідки бюджетного дефіциту можна зробити висновок, що дефіцитне фінансування економіки та інших сфер державної діяльності може бути вигідним, раціональним й виправданим за умови, коли темпи приросту ВВП будуть випереджувати приріст обсягів бюджетів, бюджетних дефіцитів і видатків на обслуговування державного боргу. Позитивними наслідками можна вважати також отриманий ефект від зміцнення економіки за рахунок дефіцитного фінансування, створення реального фундаменту та ефективної фінансової системи, вигідних майбутнім поколінням. За інших умов соціально-економічні наслідки бюджетного дефіциту будуть негативні.

4. Для того щоб покрити бюджетний дефіцит, збалансувати бюджет та здійснити бажаний обсяг бюджетних видатків, при затвердженні бюджету встановлюють додаткові джерела фінансових ресурсів – джерела фінансування.

У цілому теоретично можливі три основних варіанти фінансування бюджетного дефіциту: продаж державних активів, державні запозичення та монетизація дефіциту.

Продаж державних активів для покриття дефіциту вважається досить рідкісним явищем. Воно характерне для перехідних економік. Враховуючи обмеженість, цей метод не є універсальним, а разовим.

Державні запозичення є найрозповсюдженим методом покриття бюджетного дефіциту, оскільки не мають інфляційного характеру. Державні запозичення здійснюються у вигляді зовнішнього та внутрішнього фінансування.

Зовнішнє фінансування може забезпечуватися на загальних або пільгових умовах. Держави позичальники найбільш зацікавлені у пільговому зовнішньому кредитуванні (отримання безповоротних субсидій із за кордону, безпроцентних позик, пільгових позик з низькими ставками та тривалими термінами погашення), оскільки завдяки йому дефіцит не тільки не впливатиме негативно на економіку, але й може бути позитивним, якщо фінансування буде пов’язане з продуктивним використанням ресурсів. Загалом зовнішнє фінансування є найменш інфляційним.

Внутрішнє боргове фінансування бюджетного дефіциту часто розглядають як антиінфляційну альтернативу монетизації. Однак за його допомогою загрозу інфляції неможливо уникнути, а тільки віддалити. У випадку розміщення облігацій державних позик серед населення, інфляційна напруга слабшатиме. Якщо центральний банк скупить такі облігації, то він зможе розширити свої квазіфіскальні операції, що сприятиме зростанню інфляційного тиску. При обов’язковому розміщенні позик внутрішнє боргове фінансування перетворюється у додатковий податковий тягар. Зростання внутрішнього боргу обумовлює збільшення видатків на його обслуговування, що сприяє збільшенню бюджетного дефіциту і державної заборгованості.

Отже, державні запозичення, з одного боку, розширюють фінансові можливості держави, є ефективним інструментом вилучення зайвих коштів з обігу, на відміну від підвищення податків психологічно не викликають опору. З іншого боку — вони перетворюють взяті урядом позики у національний борг, витісняють частину приватних інвестицій, державний бюджет обтяжується видатками на обслуговування боргу, а критичні його розміри загрожують державі дефолтом.

Монетизація дефіциту відбувається при наданні урядові позик центральним банком, купівлею центральним банком державних цінних паперів, а також завдяки додатковій емісії грошей. Кредитна емісія використовувалася в Україні з 1991р. до 1995р. і була практично єдиним джерелом покриття бюджетного дефіциту. Внаслідок використання таких джерел розвивається неконтрольована інфляція, знецінюються гроші, відбувається зубожіння населення.

У Бюджетному кодексі визначено підходи до класифікації фінансування бюджету. Класифікація фінансування бюджету здійснюється за такими ознаками:

1) фінансування за типом кредитора - за категоріями кредиторів або власників боргових зобов'язань;

2) фінансування за типом боргового зобов'язання - за засобами, що використовуються для фінансування дефіциту або профіциту.

Класифікаційна ознака фінансування бюджету за типом кредитора передбачає, що джерела покриття дефіциту (фінансування) поділяються на внутрішні і зовнішні. Внутрішні джерела — це надходження від сектору державного управління, тобто обсяг запозичень за рахунок емісії цінних паперів, що здійснює Міністерство фінансів України, надходження від органів грошово-кредитного регулювання і банківських установ та інші внутрішні джерела. Зовнішні джерела включають позики, отримані від міжнародних організацій, позики, отримані від іноземних комерційних банків та інші.

Класифікація фінансування бюджету за типом боргового зобов’язання передбачає, що фінансові зобов’язання держави включають такі види, як облігації внутрішньої та зовнішньої державної позики та інші державні цінні папери, довгострокові, середньострокові і короткострокові позики та кредити, зміна обсягів готівкових коштів, депозитів і цінних паперів, що використовуються для управління ліквідністю у розрізі внутрішніх і зовнішніх джерел фінансування.

Такі ознаки мають безпосереднє відношення до класифікації джерел фінансування бюджетного дефіциту як виду фінансових ресурсів. Ці джерела класифікують за способом залучення, за характером впливу на інфляційні процеси і за рівнем управління.

5. У світовій практиці серед найважливіших методів боротьби з хронічними дефіцитами, основним видом діяльності, спрямованої на зниження обсягів державного боргу, інфляції і досягнення сталого розвитку є застосування спеціальних фіскальних та інституційних підходів. Вони містять правила і процедури, за допомогою яких політичні діячі приймають рішення у сфері фіскальної політики стосовно величини і розподілу державних видатків і джерел їхнього фінансування (податкового чи боргового). Ці правила набувають форм законодавчих норм, процедур бюджетного процесу і граничних показників.

У різних країнах фіскальні правила мають свої особливості. Усі правила можна об’єднати у певні групи, серед яких виділяють наступні:

1. Правила збалансованого бюджету, серед яких центральне місце займає “золоте правило” державних фінансів. Воно передбачає збалансованість поточних бюджетних доходів і видатків (застосовується у Німеччині , Японії, щодо місцевих бюджетів у США); циклічний бюджетний баланс (Нідерланди, Швейцарія); встановлення граничних розмірів частки бюджетного дефіциту у ВВП (країни Європейського Співтовариства).

2. Правила запозичень, які стосуються обмежень або заборони використання окремих джерел державних запозичень. Серед цих правил можна виділити: заборону внутрішніх державних запозичень (використовується у країнах з недостатньо розвинутими фінансовими ринками, наприклад, в Індонезії); заборону державних запозичень у центрального банку (країни ЄС, США, Японія, Канада, Аргентина, Угорщина) або обмеження їхнього розміру у відсотках до минулорічних доходів чи видатків уряду (Бразилія, Єгипет, Марокко).

3. Боргові та резервні правила, які полягають у встановленні лімітів щодо акумулювання валового (або чистого) державного боргу у відсотках до ВВП (країни ЄС), а також пов’язані з формуванням спеціальних резервних фондів для запобігання фінансової кризи у несприятливі періоди, коли виникає необхідність підтримувати соціальні виплати на фоні зменшення доходів.

У країнах ЄС, до якого прагне вступити Україна, правове регламентування бюджетного дефіциту включає:

- маастрихтські критерії;

- фінансові санкції за їх порушення;

- моніторинг з боку Єврокомісії і Євростату (із застосуванням скоригованого дефіциту для своєчасного виявлення негативних тенденцій, а також для вжиття запобіжних заходів);

- процедуру надмірного дефіциту, за результатом якої можуть вживатися фінансові санкції до країн – порушниць маастрихтських критеріїв.

Відповідно до Маастрихтського договору для країн ЄС встановлено два основних критерії, які стосуються державних фінансів, зокрема, державний борг не повинен перевищувати 60% ВВП, а бюджетний дефіцит — 3% ВВП.

Для України накладання самообмежень у бюджетній політиці є новим. Бюджетна дисципліна з боку держави є вагомим економічним і політичним чинником у досягненні сталого розвитку. Вітчизняне законодавство, зокрема, Бюджетний кодекс України, закони про Державний бюджет України останніх років містять окремі положення, які регламентують бюджетну збалансованість і безпосередньо стосуються фінансової дисципліни органів державної влади, державного управління та місцевого самоврядування. До них відносяться наступні:

  •  недопущення дефіциту по спеціальному фонду бюджету;
  •  недопущення дефіциту місцевих бюджетів (за винятком бюджету Автономної республіки Крим і міських бюджетів);
  •  ухвалення бюджетного дефіциту під час прийняття закону про державний бюджет лише у разі наявності обґрунтованих джерел фінансування;
  •  допускання дефіциту бюджету Автономної республіки Крим лише у частині бюджету розвитку;
  •  заборону використовувати емісійні кошти НБУ як джерела фінансування дефіциту;
  •  здійснення державних запозичень у межах встановлених граничних розмірів державного боргу;
  •  заборону використання державних запозичень для покриття поточних видатків держави (за виключенням видатків, коли це необхідно для збереження загальної економічної рівноваги);
  •  тимчасове обмеження бюджетних асигнувань із загального фонду у разі недоотримання бюджетних надходжень за місячними звітами, або ж скорочення бюджетних видатків (окрім захищених статей), якщо за результатами квартальних звітів недоотримання бюджетом доходів перевищує 15% від передбачених бюджетним розписом сум.

Одним із тактичних загальноприйнятих у світовій практиці методів боротьби з бюджетним дефіцитом вважається застосування механізму секвестру видатків бюджету. Необхідність секвестру видатків пов’язана, з одного боку, із невиконанням планів мобілізації доходів та суттєвим скороченням надходжень дохідних джерел бюджету, а з іншого — перевищенням граничного рівня дефіциту. Секвестр бюджету полягає у пропорційному зниженні бюджетних видатків за всіма статтями бюджету протягом часу, який залишився до закінчення поточного бюджетного року. Не підлягають секвестру захищені статті бюджету, перелік яких в Україні затверджує Верховна Рада у законі про Державний бюджет України на поточний бюджетний рік.


Тема 4. Бюджетний устрій та побудова бюджетної системи

  1.  Основи бюджетного устрою. Бюджетна система України та характеристика її ланок
  2.  Принципи побудови бюджетної системи України
  3.  Бюджетні права в Україні, їх характеристика
  4.  Бюджетна класифікація
  5.  Місцеві бюджети, їх місце у бюджетній системі та роль у соціально-економічному розвитку регіонів

1. Бюджетний устрій – це організація і принципи побудови бюджетної системи, її структури, розподіл доходів і видатків між окремими ланками, правові основи функціонування бюджетів, встановлення характеру взаємовідносин між бюджетами, взаємозв’язок між окремими ланками бюджетної системи. Бюджетний устрій України визначається державним устроєм та адміністративно-територіальним поділом України.

Бюджетна система – це сукупність самостійних відокремлених взаємопов’язаних між собою ланок, у яких функціонують бюджетні відносини.

У Бюджетному кодексі України бюджетна система трактується як сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіального устроїв і врегульована нормами права. Бюджетна система як сукупність окремих ланок, юридично пов’язаних між собою, базується на загальноприйнятих принципах. В унітарних країнах бюджетна система складається з 2 ланок: центрального бюджету і місцевих бюджетів. В федеративних країнах (США, Німеччина, Росія) до цих ланок додаються ще бюджети членів федерації.

У червні 2001 року Верховною Радою України був прийнятий Бюджетний кодекс, який визначив основні засади бюджетної системи України, її структуру, принципи та правові аспекти функціонування. У Бюджетному кодексі проголошується, що бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами та адміністративно-територіальними утвореннями. Бюджетна система України – це сукупність державного та місцевих бюджетів (їх в Україні є біля 13 тисяч), побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіального устроїв. Місцевими бюджетами є бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування. Бюджетами місцевого самоврядування, відповідно, є бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань. Схематично структуру бюджетної системи можна зобразити наступним чином (див. рис. 2.).

Сукупність всіх бюджетів, які входять до складу бюджетної системи України, є зведеним бюджетом України. Зведений бюджет використовується для реалізації засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України, оскільки дає повне уявлення про обсяг доходів і видатків усієї бюджетної системи.

Зведений бюджет держави включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя. Відповідно зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів її районів та бюджетів міст республіканського значення. Зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області. У свою чергу зведений бюджет району містить показники районних бюджетів, бюджетів міст районного значення, селищних та сільських бюджетів цього району. Зведений бюджет міста з районним поділом включає показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. У разі, коли місту або району у місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району в місті включає показники бюджетів цих міст, селищ та сіл. 

2. Бюджетна система України ґрунтується на принципах:

1) принцип єдності бюджетної системи України - єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності. Акумуляція коштів бюджетів всіх рівнів на єдиному казначейському рахунку свідчить про єдність коштів в межах бюджетної системи України. Загальне визначення бюджетного процесу, його стадій, бюджетної класифікації, що застосовується до всіх ланок бюджетної системи, забезпечують її єдність. Матеріальний зміст цього принципу посилюється і відображується нормою ст. 92 Конституції України щодо встановлення державного бюджету, бюджетної системи України виключно законами України;

Рис. 2. Склад бюджетної системи України

2) принцип збалансованості - повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період. Цей принцип деталізує одне з положень ст. 95 Конституції України, базується на раціональному співвідношенні обсягу доходів і витрат, забезпечення фінансування окремих функцій та завдань за рахунок фактично мобілізованих коштів від податків та інших податкових надходжень. Дотримання цього принципу створює умови для уникнення дефіциту та профіциту бюджету;

3) принцип самостійності - Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради АРК та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати і затверджувати відповідні бюджети;

4) принцип повноти - до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження до бюджетів і витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування. Цей принцип вимагає обліку та включення до бюджету всіх без винятку доходів і витрат, які мають акумулюватись на єдиному казначейському рахунку та інших бюджетних рахунках згідно з бюджетною класифікацією. Цей принцип застосовується на всіх стадіях бюджетного процесу, але не виключає і певної спеціалізації використання коштів, цільової спрямованості їх використання (згідно зі ст. 13 Бюджетного кодексу України в рамках бюджету існує спеціальний фонд);

5) принцип обґрунтованості - бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик і правил. Формування бюджетних показників здійснюється на підставі затверджених постановою Верховною Радою України Основних напрямків бюджетної політики на наступний бюджетний період, а також затверджених постановою Кабінету Міністрів України стратегічних напрямків розвитку бюджетної системи на середньострокову перспективу, які містять найсуттєвіші обґрунтовані бюджетні показники;

6) принцип ефективності - при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути до досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів. Реалізація цього принципу спрямована на досягнення найбільш повної та своєчасної реалізації завдань держави. Його додержання дозволяє перейти до контролю за досягненням кінцевого результату при витрачанні бюджетних коштів, забезпечити їх ефективне використання, найбільш повне задоволення потреб за рахунок централізованих грошових фондів;

7) принцип субсидіарності - розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен ґрунтуватись на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача. Цей принцип формує засади найефективнішого надання суспільних послуг безпосередньо споживачам. Децентралізація видатків у бюджетах забезпечує найбільш точне закріплення коштів відповідного бюджету за отримувачами бюджетних коштів, ефективніше виконання видаткових повноважень на місцях. Метою розмежування видатків між ланками бюджетної системи є підвищення ефективності їх використання. Однаковий рівень бюджетної забезпеченості на різних рівнях обумовлюється закріпленням відповідних доходів за ланками бюджетної системи та наданням міжбюджетних трансфертів. Втім, посилання на принцип субсидіарності не відповідає на питання, чому видатки розділено між місцевими бюджетами саме на три групи: 1) видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживачів; 2) видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України; 3) видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України. Натомість ефективний розподіл повинен ґрунтуватись на законодавчому розмежуванні функціональних повноважень територіальних органів влади, чого, на жаль, досі немає;

8) принцип цільового використання бюджетних коштів - бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями. Тобто бюджетні кошти використовуються їх розпорядниками та одержувачами для чітко визначеної мети, на яку спрямовані бюджетні видатки. За нецільове використання бюджетних коштів, бюджетні правопорушення встановлена фінансова та адміністративна відповідальність для розпорядників коштів;

9) принцип справедливості та неупередженості - бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами. За рахунок бюджетної системи гарантується та забезпечується однаковий доступ усіх громадян України до соціальних програм, освіти, охорони здоров'я незалежно від місця їх проживання як на стадії формування надходжень доходів відповідних бюджетів, так і при розподілі трансфертів, збалансуванні бюджетів;

10) принцип публічності та прозорості - інформація про бюджет повинна бути оприлюднена. Міністерство фінансів України забезпечує доступність для публікації:

  •  проекту закону про державний бюджет;
  •  закону про Державний бюджет України на відповідний період з додатками, що є його невід'ємною частиною;
  •  інформації про виконання Державного бюджету України за підсумками кварталу та року;
  •  інформації про показники виконання зведеного бюджету України;
  •  іншої інформації про виконання Державного бюджету України.

Проект закону про державний бюджет підлягає обов'язковій публікації в газеті “Урядовий кур'єр” не пізніше ніж через сім днів після його подання Верховній Раді України, рішення про місцевий бюджет повинно бути оприлюднене не пізніше ніж через 10 днів з дня його прийняття. Норми бюджетного кодексу гарантують доступність інформації щодо кожної стадії бюджетного процесу, показників проекту бюджету, прийнятого бюджету, звіту про його виконання, проекту щодо основних напрямків бюджетної політики. Відповідними процесуальними нормами забезпечуються гарантії гласності, оприлюднення закону та рішень про бюджет, етапів підготовки та розгляду звітів про виконання бюджету тощо;

11) принцип відповідальності учасників бюджетного процесу - кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу. Відповідно до цього закріплюються повноваження учасників бюджетного процесу щодо дотримання бюджетного законодавства, вводиться поняття бюджетного правопорушення та відповідальності за нього.

3. В економічній літературі широко застосовується термін “бюджетні права” для характеристики статусу органів державної влади і управління. В даному випадку мова йде про права особливого змісту, які за своїми юридичними властивостями відрізняються від прав, якими наділені суб’єкти інших галузей права (наприклад, правового, цивільного). Ці особливості полягають у тому, що бюджетні права за своїми юридичними властивостями зближуються з обов’язками, значною мірою одночасно є і обов’язками (наприклад, право затверджувати бюджет, право розподіляти бюджетні кошти). Отже, в більшості випадків бюджетне право і обов’язок об’єднані в одному повноваженні, що відображає нерозривність прав і обов’язків суб’єктів бюджетного права.

Бюджетне право - це сукупність юридичних норм, що регулюють діяльність органів державної влади і управління по складанню, розгляду, затвердженню та виконанню бюджету. Основу бюджетно-правового статусу державних органів влади і їх територіальних підрозділів становить право на самостійний бюджет. Бюджетно-правовий статус державних і місцевих органів влади узагальнено становить сукупність таких прав:

  •  право на власний бюджет;
  •  право на отримання бюджетних доходів і включення їх до складу даного бюджету;
  •  право на використання бюджетних коштів на потреби держави, місцевих органів влади за призначенням;
  •  право розподілу бюджетних доходів між бюджетами даної території;
  •  право утворення і використання в межах бюджету цільових або резервних фондів.

Бюджетна ініціатива - це право членів законодавчого органу вносити зміни в представлений виконавчою владою проект бюджету. Користуються такими правами народні депутати, депутати місцевих рад і Президент.

Бюджетні права органів державної влади та управління розподілені наступним чином:

Верховна Рада України як найвищий орган законодавчої влади приймає закони, в т. ч. з фінансових питань, приймає Основні напрями бюджетної політики на наступний бюджетний період, затверджує Державний бюджет та вносить зміни до нього, здійснює контроль за виконанням Державного бюджету, визначає перелік податків і зборів, а також засади внутрішньої і зовнішньої політики України.

Президент України як глава держави створює у межах коштів, передбачених Державним бюджетом, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби, підписує закони, прийняті Верховною Радою, в тому числі з фінансових питань має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд у Верховну Раду.

Рахункова Палата Верховної Ради України здійснює:

  •  організацію і контроль за своєчасним виконанням дохідної та видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів, у тому числі коштів державних цільових фондів за обсягами, структурою та їх цільовим призначенням;
  •  контроль за утворенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргів України;
  •  визначення ефективності та доцільності використання державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів;

Рахункова Палата Верховної Ради України виступає в ролі експертного органу Верховної Ради України, даючи відповідні висновки і рекомендації з питань фінансової діяльності органів управління.

Кабінет Міністрів України як найвищий орган виконавчої влади:

  •  забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки, культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
  •  організовує розробку проекту закону про Державний бюджет на відповідний рік і забезпечує його виконання;
  •  приймає рішення про використання коштів Резервного фонду Кабінету Міністрів України.

Міністерство фінансів країни як центральний орган виконавчої влади, підвідомчий Кабінету Міністрів:

  •  складає проект Державного бюджету;
  •  організовує виконання Державного бюджету;
  •  проводить методичну роботу з питань бюджетного планування;
  •  розробляє стратегію щодо внутрішніх та зовнішніх запозичень держави, погашення та обслуговування державного боргу;
  •  контролює виконання Державного бюджету, складає звіт про його виконання;
  •  розробляє пропозиції по удосконаленню податкової політики тощо.

Державна контрольно-ревізійна служба здійснює державний контроль за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних фондів, а також здійснює розробку пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у майбутньому.

Державне казначейство здійснює:

  •  організацію касового виконання Державного і місцевих бюджетів та контроль за цим процесом;
  •  управляє наявними коштами Державного і місцевих бюджетів, в т. ч. в іноземній валюті, та коштами державних позабюджетних фондів у межах видатків, установлених на відповідний період;
  •  фінансує видатки Державного і місцевих бюджетів;
  •  веде облік касового виконання Державного і місцевих бюджетів та складає звіт про їх виконання;
  •  управляє державним внутрішнім та зовнішнім боргом відповідно до чинного законодавства;
  •  здійснює розподіл між Державним бюджетом та бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і платежів за нормативами, затвердженими Верховною Радою України;
  •  розробляє нормативно-методичні документи з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів, які є обов’язковими для всіх підприємств, установ і організацій, що використовують бюджетні кошти.

Державна податкова служба здійснює:

  •  контроль за дотриманням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати податків і зборів;
  •  розробку пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства, приймає нормативні акти і методичні рекомендації з питань оподаткування;
  •  проводить роз’яснювальну роботу серед платників податків з питань оподаткування;
  •  здійснює попередження та розкриття злочинів та інших правопорушень у сфері оподаткування.

Органи місцевого самоврядування:

  •  самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети;
  •  самостійно розпоряджаються коштами місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання;
  •  використовують вільні бюджетні кошти, додатково отримані в процесі виконання місцевих бюджетів;
  •  мають право випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, а також отримувати кредити в банківських установах;
  •  можуть виступати гарантами під надання кредитів підприємствам і установам, що належать до комунальної власності;

Правове призначення та функціонування бюджету полягає в тому, що він надає органам влади, які його затверджують, можливість вищого постійного керівництва в галузі фінансової діяльності держави та місцевого самоврядування, контролю виконавчих та розпорядчих органів влади, які складають і виконують бюджет.

4. Бюджетна класифікація - це обов’язкове групування доходів і видатків бюджету за однорідними ознаками з чіткою системою розташування і присвоєння окремим підрозділам бюджету певних найменувань й порядкових номерів.

Бюджетна класифікація - єдине систематизоване згрупування доходів, видатків (в тому числі кредитування за вирахуванням погашення) та фінансування бюджету за ознаками економічної сутності, функціональної діяльності, організаційного устрою та іншими ознаками відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів.

Чітка система розташування і групування доходів та видатків дозволяє одержати необхідні уявлення про структуру бюджету, джерела його доходів, склад платників, цільове призначення бюджетного асигнування.

Бюджетна класифікація України застосовується для здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, проведення необхідного аналізу в розрізі доходів, а також організаційних, функціональних та економічних категорій видатків, забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних показників.

Бюджетна класифікація має такі складові частини:

  1.  класифікація доходів бюджету;
    1.  класифікація видатків (у тому числі кредитування за вирахуванням погашення) бюджету;
    2.  класифікація фінансування бюджету;  
    3.  класифікація боргу.

Доходи бюджету класифікуються за такими розділами:

  1.  податкові надходження;
  2.  неподаткові надходження;
  3.  доходи від операцій з капіталом;
  4.  трансферти.

Податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі.

Неподатковими надходженнями визнаються:

  1.  доходи від власності та підприємницької діяльності;
  2.  адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу;
  3.  надходження від штрафів та фінансових санкцій;
  4.  інші неподаткові надходження.

Трансферти - це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.

Видатки бюджету класифікуються за:

  1.  функціями, з виконанням яких пов'язані видатки (функціональна класифікація видатків);
  2.  економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків);
  3.  ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків);
  4.  за бюджетними програмами (програмна класифікація видатків).

Функціональна класифікація видатків має такі рівні деталізації:

  1.  розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення відповідно загальних функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування;
  2.  підрозділи та групи, в яких конкретизуються напрями спрямування бюджетних коштів на здійснення відповідно функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування.

 За економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на поточні видатки, капітальні видатки та кредитування за вирахуванням погашення, склад яких визначається Міністром фінансів України.

Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.

Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом.

Класифікація фінансування бюджету визначає джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання фінансових ресурсів, що утворилися в результаті перевищення доходів бюджету над його видатками (до цієї категорії належать платежі з погашення основної суми боргу).

Класифікація фінансування бюджету здійснюється за такими ознаками:

  1.  фінансування за типом кредитора - за категоріями кредиторів або власників боргових зобов'язань;
  2.  фінансування за типом боргового зобов'язання - за засобами, що використовуються для фінансування дефіциту або профіциту.

Класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові зобов'язання держави, Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування. Борг класифікується за типом кредитора та за типом боргового зобов'язання.

5. Важливу роль у бюджетній системі відіграють місцеві бюджети. Їх в Україні є понад 12 тисяч. Це: бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування; до останніх віднесено – бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань.

У місцевих бюджетах протягом останніх років зосереджується приблизно третина бюджетних ресурсів країни, за їх рахунок проводиться задоволення потреб населення відповідних територіальних формувань. Доходна частина місцевих бюджетів формується за рахунок власних і закріплених доходів, а також міжбюджетних трансфертів.

Перелік власних і закріплених доходів визначений у Бюджетному кодексі України на тривалу перспективу, що створює необхідні передумови для розвитку адміністративно-територіальних одиниць і здійснення перспективного планування. Надходження власних доходів не враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів місцевим бюджетам, що сприяє встановленню безпосередньої заінтересованості органів місцевого самоврядування у нарощуванні доходної бази. Закріплені доходи місцевих бюджетів складають основу для визначення податкової спроможності території, їх обсяги впливають на розміри бюджетних трансфертів, що надаються місцевим бюджетам з Державного бюджету України.

За економічною природою, власні доходи місцевих бюджетів – це доходи, які формуються внаслідок дій і рішень, що приймають органи місцевого самоврядування. Власними можна рахувати лише такі доходи місцевих бюджетів, які одночасно відповідають наступним вимогам: вони є територіально локалізованими, безпосередньо залежними від діяльності місцевої влади, яка повністю їх контролює і використовує на свій розсуд. Найбільш характерними прикладами власних доходів є: місцеві податки і збори; платежі, які запроваджуються органами місцевого самоврядування; доходи від комунального майна та підприємств комунальної власності; штрафи та санкції, повязані із справлянням власних доходів.

Закріпленими є доходи, які на довготривалій основі передаються до місцевих бюджетів у повному розмірі або у визначеній, єдиній для усіх бюджетів частині. За своєю сутністю це загальнодержавні податки, збори або доходи, що традиційно формують доходну частину місцевих бюджетів (податок з доходів фізичних осіб, державне мито, плата за ліцензії та торгові патенти тощо). Відповідно до чинної бюджетної практики, найбільш вагому частку закріплених доходів складає податок з доходів фізичних осіб, надходження якого розщеплюються між місцевими бюджетами окремих видів.

У доходи місцевих бюджетів надходять кошти з державного бюджету у вигляді дотацій і субвенцій, які призначені для фінансування делегованих повноважень органів місцевого самоврядування і проведення фінансового вирівнювання. Крім цього надання міжбюджетних трансфертів спричинено недостатністю власних і закріплених доходів для фінансування видатків органів місцевого самоврядування. В сучасній бюджетній практиці застосовуються наступні види міжбюджетних трансфертів: дотації вирівнювання; субвенції; кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів; інші дотації.

Частина доходів місцевих бюджетів обов’язково формується за рахунок місцевих податків і зборів, перелік яких визначений у чинному законодавстві. Органи місцевого самоврядування мають певні права щодо запровадження місцевих податків і зборів, встановлення розмірів ставок і надання пільг окремим платникам. Проте не зважаючи на доволі великий перелік місцевих податків і зборів в Україні, вони не відіграють відчутної ролі у формуванні як доходів місцевих бюджетів, так і загалом фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування.

Доходи місцевих бюджетів складають основу фінансової бази органів місцевого самоврядування, тобто є підґрунтям його фінансової незалежності. В зв’язку з цим на сучасному етапі розвитку нашої держави особливого значення набувають питання зміцнення доходної бази місцевих бюджетів, яке можна досягти, перш за все, шляхом реформування місцевого оподаткування, запровадження місцевого податку на нерухоме майно, суттєвого розширення прав органів місцевого самоврядування у сфері місцевого оподаткування.

В процесі витрачання коштів місцевих бюджетів яскраво виявляється зміст основних функцій і завдань, що виконують органи місцевого самоврядування. Склад, структура і динаміка бюджетних видатків віддзеркалює державні, регіональні та місцеві пріоритети соціально-економічного розвитку. Бюджетні видатки дають можливість розкрити економічну сутність місцевих бюджетів як фінансової бази місцевого самоврядування, існування якого підпорядковано вирішенню основного завдання забезпечення населення суспільними послугами, всебічний і гармонійний розвиток всіх територій країни.

Структура видатків місцевих бюджетів підтверджує їх чітко окреслену соціальну спрямованість, тому що на соціальний захист і соціальне забезпечення, утримання об'єктів соціально-культурної сфери витрачається більше ніж 70% коштів місцевих бюджетів України. Не менш важливим напрямком використання коштів місцевих бюджетів є видатки, пов'язані з економічною діяльністю місцевої влади у сфері промисловості, будівництва, транспорту, зв’язку та інших галузей місцевого господарства, охороною навколишнього природного середовища.

На сучасному етапі розвитку нашої держави поставлено завдання реформування місцевих бюджетів, перетворення їх у ефективний інструмент соціально-економічного розвитку адміністративно-територіальних формувань. Вирішити це завдання можливо шляхом зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування; вдосконалення регулювання міжбюджетних відносин; запровадження середньострокового планування місцевих бюджетів; посилення їх інвестиційної складової; децентралізації бюджетної системи; підвищення ефективності управління і посилення контролю за формуванням і використанням коштів місцевих бюджетів; забезпечення прозорості бюджетного процесу на місцевому рівні.


ТЕМА 5. Міжбюджетні відносини і система бюджетного вирівнювання

  1.   Зміст та мета регулювання міжбюджетних відносин
  2.  Характер і форми взаємовідносин між бюджетами різних рівнів
  3.  Бюджетне регулювання, його сутність та методи здійснення
  4.  Система міжбюджетних трансфертів

1.  Загальні ознаки фінансових відносин, що виникають при розподілі і перерозподілі валового внутрішнього продукту, не виключають існування різноманітних форм їх організації. Траєкторія розвитку фінансової системи держави виступає домінантою створення та функціонування бюджетних відносин, що об’єднуються у ланки бюджетної системи.

Вибудовуючи взаємини між державними і місцевими органами влади, усі демократичні нації намагаються досягти двох основних цілей, які інколи навіть суперечать одна одній. Першою з них є забезпечення здатності місцевих органів влади коригувати програми задоволення конкретних потреб громадян відповідно до умов підвідомчої території. Друга мета передбачає потребу центрального уряду брати на себе обов’язки загальнодержавного характеру і захищати права всіх громадян. Тому найголовнішим завданням державних органів влади є визначення прав місцевої автономії щодо загальнодержавних цілей. Розподіл функцій і фіскальних можливостей між різними рівнями влади забезпечується на рівні міжбюджетних відносин.

Концептуальні засади побудови міжбюджетних відносин загалом залежать від економічної системи держави і мають принципові відмінності в умовах ринкової і командної економіки. В тоталітарних країнах центральне місце в бюджетній системі займає державний бюджет, за допомогою якого проходить перерозподіл значної частини створеного валового продукту; місцеві бюджети не відіграють суттєвої ролі і мають другорядне значення. В бюджетних системах демократичних країн акценти розставлені принципово по-іншому: бюджет центрального уряду і бюджети місцевої влади функціонують у межах єдиної бюджетної системи на основі розподілу повноважень між органами державної влади і місцевим самоврядуванням. Причому, відповідно до загальносвітової тенденції розвитку і зміцнення інституту місцевого самоврядування та збільшення його впливу на суспільні процеси, роль місцевих бюджетів у складі державних фінансів постійно зростає.

Найважливішою передумовою існування міжбюджетних відносин є необхідність здійснення перерозподілу бюджетних ресурсів між ланками бюджетної системи, що спричинено розбіжностями обсягів коштів, акумульованих у бюджетах та потребою в них. Міжбюджетні відносини в Україні зумовлені рухом коштів між Державним бюджетом України і місцевими бюджетами та між окремими видами місцевих бюджетів.

Міжбюджетні відносини – це відносини між державою, Автономною Республікою Крим та місцевим самоврядуванням щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією та законами України.

Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами України за бюджетами, та бюджетними ресурсами, які повинні забезпечувати виконання цих повноважень, тобто перерозподіл бюджетних ресурсів.

Суб'єктами міжбюджетних відносин виступають органи державної влади і управління, органи місцевого самоврядування, до компетенції яких включені повноваження щодо складання, розгляду, затвердження і виконання бюджетів.

Вихідні передумови здійснення міжбюджетних відносин визначаються наступними складовими:

визначений у законодавстві держави поділ повноважень між державною виконавчою владою і органами місцевого самоврядування;

гарантія з боку держави фінансування наданих повноважень органам місцевого самоврядування;

діючий порядок розмежування доходів і видатків між рівнями бюджетної системи і видами місцевих бюджетів;

фінансова підтримка місцевих бюджетів у зв’язку із значними коливаннями рівнів податкового потенціалу окремих територій та об’єктивними розбіжностями у розмірах видатків.

2.  Формами руху бюджетних ресурсів у процесі міжбюджетних відносин є міжбюджетні трансферти, взаємозаліки та взаєморозрахунки, об’єднання коштів бюджетів.

Основою міжбюджетних відносин є розмежування доходів і видатків між бюджетами всіх рівнів, здійснене у відповідності до розподілу повноважень органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.

 Способи розмежування доходів між бюджетами:

1) розподіл податків та інших доходів між бюджетами різних рівнів;

2) розщеплення поступлень від податків шляхом закріплення за кожним рівнем бюджетної системи конкретних часток податку в межах єдиної ставки оподаткування;

3) встановлення територіальних надбавок до загальнодержавних податків на користь місцевого самоврядування;

4) встановлення територіальних надбавок до місцевих податків на користь загальнодержавних органів влади.

Проте, розмежування доходів, здійснене на єдиних засадах для бюджетів відповідного рівня не дає можливості збалансувати абсолютно усі бюджети. Причиною цього є значні відмінності у формуванні доходів та складі і обсягах видатків бюджетів територіальних одиниць, які мають об’єктивний характер і спричинені певними особливостями територій.

Причини територіальних відмінностей у формуванні доходів та у складі і обсягах видатків місцевих бюджетів:

  •  різний рівень економічного розвитку господарського комплексу адміністративно-територіальних одиниць і його спеціалізація;
  •  різноманітність природнокліматичних умов;
  •  різний екологічний стан територій;
  •  особливості розташування населених пунктів, зокрема адміністративних центрів;
  •  насиченість шляхами сполучення;
  •  кількість населення, його віковий склад;
  •  сформована протягом тривалого періоду мережа об'єктів соціальної та побутової інфраструктури, їх стан.

Вплив даних та багатьох інших факторів зумовлює наступні наслідки: різний податковий потенціал, який безпосередньо впливає на формування доходної бази місцевих бюджетів; різну вартість послуг, що надають місцеві органи влади у розрізі адміністративно-територіальних одиниць; неоднакову потребу в коштах, які спрямовуються на підтримку соціально незахищених верств населення; утримання об’єктів соціально-культурної сфери.

В умовах трансформаційних процесів бюджетної системи України спостерігається збільшення частки видатків місцевих бюджетів та зменшення частки доходів місцевих бюджетів в зведеному бюджеті України. Ситуація, що склалась свідчить про розбалансованість між доходами і видатками місцевих бюджетів в зведеному бюджеті України. Таким чином, проблеми наповнення і використання коштів місцевих бюджетів вирішуються без врахування економічних і демократичних закономірностей розвитку. В сучасних умовах місцеві бюджети України ще не стали міцною і стабільною основою розвитку підвідомчих територій.

3. Збалансування бюджетів одного рівня, яке неможливо провести лише шляхом розмежування їх доходів та видатків, досягається за допомогою бюджетного регулювання, тобто перерозподільчих процесів у межах бюджетної системи, шляхом надання коштів “бідним” у фінансовому відношенні територіям або вилучення коштів у відносно “багатих” територій.

 Бюджетне регулювання – це надання коштів з державного бюджету місцевим бюджетам з метою збалансування доходів і видатків усіх бюджетів.

Бюджетне регулювання представляє собою систему фінансового забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами України за бюджетами та бюджетними ресурсами, які повинні забезпечувати виконання цих повноважень. По своїй суті бюджетне регулювання відображає економічні стосунки пов’язані з територіальним розподілом і перерозподілом бюджетних ресурсів для забезпечення необхідними коштами потреб соціально-економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Регулювання міжбюджетних відносин полягає в тому, щоб знайти ефективне поєднання відповідальності за рішення щодо кількості і різноманітності забезпечуваних рівнями виконавчої влади товарів і послуг, що надаються для громадян визначених територій. Такі рішення повинні закріплюватися відповідними бюджетними ресурсами.

Бюджетне регулювання передбачає вирішення наступних завдань:

  •  досягнення відповідності між видатками і доходами місцевих бюджетів різних видів, тобто їх збалансування;
  •  забезпечення рівномірності у поступленні доходів для запобігання перебоїв у фінансуванні видатків;
  •  створення зацікавленості органів місцевого самоврядування у повній мобілізації доходів на своїй території;
  •  забезпечення самостійності у використанні додатково одержаних коштів в процесі виконання місцевих бюджетів;
  •  перерозподіл бюджетних ресурсів між “багатими” і “бідними” у фінансовому відношенні територіями;
  •  ув’язка обсягів одержаної фінансової допомоги з конкретними зусиллями по мобілізації податків і зборів, залученні додаткових доходних джерел;
  •  здійснення фінансового вирівнювання.

Бюджетне регулювання здійснюється за такими основними напрямками:

  1.  Вертикальне бюджетне регулювання досягається шляхом розподілу видатків між бюджетами і надання їм доходів, достатніх для фінансування визначених видатків з метою забезпечення необхідними доходними джерелами бюджетів різних рівнів у відповідності до діючого порядку розмежування повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування.
  2.  Горизонтальне бюджетне регулювання здійснюється зо допомогою вирівнювання доходів і видатків однотипних видів місцевих бюджетів з метою ліквідації відмінностей у рівнях бюджетної забезпеченості в розрізі бюджетів місцевого самоврядування (міських за категоріями міст, селищних та сільських), тобто фінансове вирівнювання.

В межах кожної, навіть незначної за розмірами, країни завжди існують об’єктивні розбіжності у фінансовому потенціалі окремих територій, є особливості у формуванні доходної бази бюджетів і можливостях задоволення місцевих потреб. У зв’язку з цим видатки місцевих бюджетів у співставленні з кількістю населення можуть значно відрізнятися в розрізі адміністративно-територіальних одиниць. Фінансове вирівнювання спрямоване на нівелювання (в певних межах) таких відхилень, тому що їх існування створює неоднакові умови для задоволення гарантованих державою соціальних, адміністративних та інших послуг.

Фінансове вирівнювання - приведення у відповідність витрат бюджетів (за економічною та функціональною класифікацією) до гарантованого державою мінімального рівня соціальних послуг на душу населення, ліквідація значних диспропорцій у здійсненні видатків в розрізі окремих територій. В умовах відсутності розроблених і законодавчо визначених державних соціальних гарантій метою фінансового вирівнювання є наближення видатків місцевих бюджетів в розрахунку на душу населення до середнього рівня, який склався по країні.

Збалансування доходів і видатків бюджетів, вирівнювання бюджетної забезпеченості територій здійснюється за допомогою особливих методів. Вибір методів бюджетного регулювання залежить від того, яким чином розмежовані доходи між рівнями бюджетної системи у відповідності із поділом повноважень між державною виконавчою владою і місцевим самоврядуванням. Традиційно в бюджетній практиці України використовуються наступні два методи бюджетного регулювання:

  •  метод відсоткових відрахувань від загальнодержавних податків та доходів, який полягає в тому, що частина коштів вищого бюджету передається нижчим для збалансування у вигляді частки доходів на кожне регулююче джерело, при цьому сума і процент відрахувань встановлюються від регулюючих доходів, що поступають на території місцевого бюджету ;
  •  надання фінансової допомоги бюджетам у певній визначеній сумі (бюджетні трансферти) , що представляє собою безоплатну і безповоротну передачу коштів від одного бюджету до іншого.

Ефективність методу відсоткових відрахувань пояснюється тим, що в якості регулюючих доходів традиційно використовуються такі, які характеризуються: рівномірністю надходження в часі; рівномірністю надходження по території держави; достатньо великими розмірами надходжень; захищеністю від дії економічних та інших факторів, які могли б спричинити коливання в обсягах надходжень.

При застосуванні методу відсоткових відрахувань використовують єдині нормативи для місцевих бюджетів усіх адміністративно-територіальних одиниць, єдині в межах певних груп місцевих бюджетів (у залежності від рівня податкового потенціалу і бюджетної забезпеченості на одного жителя),тобто групові нормативи чи індивідуальні нормативи.

4. В сучасних умовах важливе місце в процесі бюджетного регулювання займають трансферти; разом із запровадженням Бюджетного кодексу України вони стають основним методом бюджетного регулювання. Такі зміни відповідають досвіду зарубіжних країн, який свідчить, що в останні роки спостерігається стала тенденція зростання ролі бюджетних трансфертів, підтвердженням якої є збільшення їх питомої ваги у сукупних доходах місцевих бюджетів.

Поняття міжбюджетних трансфертів у вітчизняному законодавстві запроваджено з 1996 року одночасно із введенням нової бюджетної класифікації. Характерною особливістю сучасного трактування міжбюджетних трансфертів є те, що до них відносять не лише кошти, які одержують бюджети нижчих рівнів від державного бюджету і бюджетів вищих рівнів, а також перерахування коштів, які здійснюються у зворотному напрямку, тобто надлишки доходів, які передаються від бюджетів нижчих рівнів до бюджетів вищих рівнів.

 Міжбюджетні трансферти поділяються на:

  •  дотацію вирівнювання;
  •  субвенцію;
  •  кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів;
  •  інші дотації.

Найбільш розповсюдженим видом міжбюджетних трансфертів є дотація вирівнювання - особливий вид асигнувань з бюджету. Дотація є видом міжбюджетного трансферту на вирівнювання доходної спроможності бюджету, який його отримує. Це сума коштів, що передається з державного бюджету місцевим або з місцевих бюджетів вищого адміністративного рівня нижчим за рівнем місцевим бюджетам на безплатній та безповоротній основі для збалансування доходів і видатків бюджету. Дотація може вважатися одним із доходних джерел місцевих бюджетів, які використовуються на цілі, визначені місцевою владою. Механізм надання дотації не потребує цільового використання одержаних коштів і тому вони не обмежують самостійність місцевої влади. Дотація, як правило, призначена для збалансування поточних місцевих бюджетів.

Згідно бюджетного законодавства України може передбачатися дотація вирівнювання бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя, районним бюджетам та бюджетам міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення. Міські (міст Києва і Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення) та районні ради можуть передбачати у відповідних бюджетах дотації вирівнювання бюджетам районів у містах, бюджетам сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань, а також кошти, що передаються з цих бюджетів.

Механізм розрахунку обсягів дотацій запроваджений в Україні з 2001 р. Обсяг дотації вирівнювання визначається шляхом зіставлення видатків відповідних місцевих бюджетів, визначених із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів, і доходів (кошика доходів бюджетів місцевого самоврядування), які, згідно з Бюджетним кодексом України надходять до місцевих бюджетів. Кошик доходів бюджетів місцевого самоврядування включає податки і збори, що закріплені на постійній основі за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів. Процес розподілу дотації вирівнювання, що надається з державного бюджету місцевим бюджетам, повинен враховувати: фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та коригуючі коефіцієнти до них; кількість мешканців та кількість споживачів соціальних послуг; індекс відносної податкоспроможності відповідної території; прогнозний показник кошика доходів бюджетів місцевого самоврядування; коефіцієнт вирівнювання. Порядок перерахування дотації вирівнювання визначається Кабінетом Міністрів України і повинен забезпечувати своєчасність, рівномірність, гарантованість та повноту перерахування коштів.

Негативна сторона дотації проявляється у тому, що знижується заінтересованість органів місцевої влади, які отримують дотацію, у мобілізації доходів до відповідного бюджету.

Новим підходом у європейських країнах є використання дотацій, заснованих на результатах виконання певних програм, а не здійснення фінансування в межах визначеної суми. Таким чином, досягається вища якість послуг, що надаються місцевою владою, проте такий підхід передбачає постійний контроль якості послуг на основі розроблених показників і стандартів, які необхідно регулярно переглядати.

Іншим видом міжбюджетних трансфертів, який набув поширення у сучасній вітчизняній бюджетній практиці, є субвенції, що можуть надаватися як з державного, так із місцевих бюджетів. Це вид державної фінансової допомоги місцевим органам влади або окремим галузям економіки, що надається з метою забезпечення ними реалізації конкретних заходів чи програм. Субвенція є видом міжбюджетних трансфертів, що використовується на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання субвенції. На противагу дотації, субвенція передбачає цільове використання одержаних коштів у встановлений термін і у разі порушення умов її цільового використання у відповідний термін підлягає поверненню.

Субвенції надаються для соціального забезпечення населення тих територій, що відстають в соціально-економічному розвитку; розв’язання проблем зайнятості; будівництва об’єктів соціально-культурної інфраструктури, побутової сфери; виконання інвестиційних проектів.

До складу субвенцій з державного бюджету відносяться: субвенції на здійснення програм соціального захисту; субвенції на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень внаслідок надання пільг, встановлених державою; субвенції на виконання інвестиційних проектів та інші. Соціальні субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам мають вагоме значення і включають : пільги ветеранам війни і праці; допомогу сім’ям з дітьми; додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг; компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян. Надання вищевказаних соціальних субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам забезпечує фінансування делегованих державою органам місцевого самоврядування повноважень з фінансування державних соціальних програм, що сприяє зростанню обсягів фінансових ресурсів на виконання власних функцій органами місцевого самоврядування. З місцевих бюджетів надаються наступні субвенції: субвенції на утримання об’єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об’єктів спільного користування; субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань; субвенції на виконання інвестиційних проектів та інші.

Субвенції, що надаються тій чи іншій території мають бути пов’язані з обсягами їхніх видатків на фінансування делегованих повноважень органів виконавчої влади органам місцевого самоврядування. Обсяги надання субвенцій визначаються для кожної територіальної одиниці з урахуванням цілей загальнодержавної та регіональної фінансової політики, регулювання і вирівнювання рівнів розвитку окремих територій держави. Порядок перерахування субвенцій з Державного бюджету України місцевим бюджетам визначається Кабінетом Міністрів України і має забезпечувати своєчасність, рівномірність та повноту перерахування трансфертів.

Одним з видів міжбюджетних трансфертів є кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів. Так, наприклад, у випадках, коли прогнозні показники доходів бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів, міських (міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення) бюджетів перевищують розрахунковий обсяг видатків відповідного бюджету (обрахований із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригуючи коефіцієнтів), то для такого бюджету встановлюється обсяг коштів, що підлягають передачі до Державного бюджету України.

Система міжбюджетних відносин України починаючи з 2001 року зазнала докорінних змін. Так, згідно міжбюджетної реформи 2001 року, були запроваджені формульні розрахунки при визначені обсягів доходів і нормативні методи у плануванні видатків місцевих бюджетів, а також елементи фінансового вирівнювання. Проте міжбюджетні відносини потребують подальшого вдосконалення, виходячи з динаміки фінансово-бюджетних одиниць та соціально-економічних показників розвитку адміністративно-територіальних одиниць.

Удосконалення системи міжбюджетних відносин повинно базуватись на визначених принципах і єдиних підходах, забезпечуватись прийняттям відповідних законодавчих актів на рівні державної і місцевої влади та передбачає наступні напрями реформування:

  •  удосконалення методики обчислення видатків місцевих бюджетів, які враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, у результаті перегляду існуючих і введення нових коригуючих коефіцієнтів з метою врахування особливостей адміністративно-територіальних одиниць та методики обчислення обсягів субвенцій соціального характеру з державного бюджету місцевим бюджетам;
  •  врахування у державному бюджеті коштів для місцевих бюджетів на зменшення диференціації у забезпеченні місцевих бюджетів коштами для виконання делегованих повноважень;
  •  запровадження нового механізму формування місцевих бюджетів шляхом передачі на договірних засадах повноважень відповідних рад щодо складання та виконання бюджетів місцевого самоврядування, в яких питома вага дотацій вирівнювання на плановий бюджетний період становить понад 70 відсотків обсягу загального фонду відповідного бюджету, відповідній райдержадміністрації (міському виконавчому комітету).


Тема 6. Система доходів бюджету

  1.  Економічна сутність доходів бюджету
  2.  Класифікація та групування доходів бюджету
  3.  Склад доходів Державного бюджету України
  4.  Доходи місцевих бюджетів
  5.  Планування доходів бюджету

1. Доходи бюджету держави, їхній зміст доцільно розглядати з використанням тих же підходів, що й зміст бюджету. Як об’єктивна економічна категорія бюджет держави відображає такі грошові відносини, котрі пов’язані з розподілом і перерозподілом ВВП з метою формування та використання основного централізованого фонду грошових коштів держави. Отже, бюджетні відносини охоплюють, з одного боку, процес формування основного централізованого фонду грошових коштів держави, а з іншого – процес використання коштів цього фонду.

Таким чином, під доходами бюджету доцільно розуміти об’єктивне економічне явище, пов’язане з сукупністю економічних відносин з приводу розподілу та перерозподілу ВВП з метою формування основного централізованого фонду грошових коштів держави. За своєю сутністю доходи бюджету, з одного боку, є результатом розподільних процесів, а з іншого – об’єктом дальшого розподілу на окремі цільові фонди відповідно до функцій держави.

Форми і методи мобілізації грошових коштів до бюджету залежать від умов і методів господарювання, завдань, які вирішує суспільство на конкретному етапі свого розвитку, стану економіки та інших чинників. У процесі мобілізації держава може використовувати як загальні методи, властиві всім суб’єктам фінансовим відносин, так і специфічні.

Загальними методами вважаються мобілізація доходів від продуктивної діяльності, від майна та державних угідь, запозичення. До спеціальних методів відносяться податковий та емісійний.

Отже, доходи бюджету – це частка централізованих ресурсів держави, які потрібні для виконання нею відповідних функцій. Вони виражають економічні відносини, що виникають у процесі формування основного централізованого фонду грошових коштів і надходять у розпорядження органів державної влади та управління. Доходи бюджету відображають економічні відносини держави з підприємствами, установами, організаціями, фізичними установами, які виникають у процесі стягнення бюджетних платежів. Вони є фінансовою базою діяльності держави. Їх склад, форми мобілізації залежать від системи і методів господарювання, а також від економічних завдань, які вирішує суспільство в той чи інший період. Доходи бюджету утворюються за рахунок надходжень на безповоротній основі, справляння яких передбачене законодавством України.

Доходи бюджету доцільно розглядати як істотний фактор, що здійснює вплив на сукупне споживання та заощадження через рівень дохідності різних видів економічної діяльності. Високий рівень вилучення коштів у підприємств і населення призводить до зменшення підприємницької активності, сукупного попиту, що відповідно впливає на зменшення обсягів виробленої продукції і, зрештою, призводить до зменшення обсягу новоствореної вартості та, відповідно, до зменшення надходжень до бюджетів. У дохідній частині бюджету зосереджується та частина вартості валового внутрішнього продукту, яка в процесі розподілу і перерозподілу доходів і нагромаджень може бути спрямована на розвиток економіки держави, соціальний захист населення, соціально-культурні заходи, потреби оборони, управління. Основним джерелом формування фінансових ресурсів, акумульованих у державному бюджеті, є податки, суть яких, в першу чергу, полягає у примусовому відчуженні державою частини новоутвореної вартості. Основним джерелом доходів є ВВП, який створюється працею фізичних осіб та діяльністю суб’єктів господарювання у виробничій сфері. Складовою частиною доходів виступає чистий дохід державного сектора господарства, який є власністю самої держави.

2. Відповідно до Бюджетного кодексу України доцільно розрізняти наступні кошти бюджетів:

  •  доходи бюджету - усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, дарунки, гранти);
  •  надходження до бюджету - доходи бюджету та кошти, залучені в результаті взяття боргових зобов'язань органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування;
  •  кошик доходів бюджетів місцевого самоврядування - податки і збори (обов'язкові платежі), що закріплені Бюджетним кодексом на постійній основі за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів.

Доходи бюджету можна класифікувати за різними ознаками відповідно до вимог чинного законодавства.

Класифікаційне групування доходів бюджету показано на рис. 3.

За бюджетною класифікацію доходи бюджету поділяють на: податкові надходження; неподаткові надходження; доходи від операцій з капіталом; міжбюджетні трансферти.

Податкові надходження - це передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі. Неподатковими надходженнями є: доходи від власності та підприємницької діяльності; адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу; надходження від штрафів та фінансових санкцій; інші неподаткові надходження.

Рис. 6.5. Класифікаційне групування доходів бюджету.

Доходи від операції з капіталом становлять незначну частку доходів державного бюджету (приблизно 1 %) і включають: надходження від продажу землі та нематеріальних активів; надходження коштів від реалізації безгосподарного майна, скарбів; надходження коштів від Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння; надходження від реалізації матеріальних цінностей державного резерву; інші надходження, визначені законодавством. Міжбюджетні трансферти - це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.

З метою збалансування бюджетів та забезпечення принципу самостійності кожної ланки бюджетної системи усі доходи розмежовуються між відповідними видами бюджетів. У процесі такого розмежування мають вирішуватися наступні завдання:

- забезпечення збалансованості кожного бюджету;

- забезпечення рівномірності надходжень коштів протягом бюджетного року до усіх бюджетів.

В основі розмежування доходів між ланками бюджетної системи мають бути покладені такі основні принципи:

  •  територіальний. Його сутність полягає у тому, на чиїй адміністративній території знаходиться платник, у той бюджет будуть спрямовуватися як доходи сплачувані ним платежі;
  •  відомчий. Цей принцип означає зарахування у відповідний бюджет надходжень від суб’єктів відносин за рівнем підпорядкованості;
  •  значимості. Його сутність полягає у тому, що зарахування доходів здійснюється у той бюджет, якого значення даний платіж і хто його установив.

Стратегія формування доходів бюджетів держави визначається Бюджетним кодексом України, який повинен відповідати соціально - економічній доктрині держави.

3. До доходів Державного бюджету України належать:

1. Податкові надходження:

  •  Податки на доходи, податки на прибуток, податки на збільшення ринкової вартості: податок на прибуток підприємств (крім підприємств комунальної власності); податок з доходів фізичних осіб, що утримується з фонду оплати праці в іноземній валюті працівників закордонних дипломатичних установ України під час їх перебування у довго-термінованому закордонному відрядженні тощо.
  •  Збори за спеціальне використання природних ресурсів: збір за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду; збір за спеціальне використання водних ресурсів та збір за користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту; платежі за користування надрами; збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету.
  •  Внутрішні податки на товари та послуги: податок на додану вартість; акцизний збір із вироблених в Україні товарів; акцизний збір із ввезених на територію України товарів; плата за ліцензії на певні види господарської діяльності: плата за видачу ліцензій та сертифікатів, плата за видачу ліцензій на право використання радіочастот; плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.
  •  Податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції: ввізне мито; вивізне мито.

2. Неподаткові надходження:

  •  Доходи від власності та підприємницької діяльності: надходження від перевищення валових доходів над видатками Національного банку України; рентна плата.
  •  Адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу: плата за оренду цілісних майнових комплексів та іншого державного майна; державне мито; митні збори.
  •  Надходження від штрафів та фінансових санкцій.
  •  Власні надходження бюджетних установ.
  •  Інші неподаткові надходження: надходження сум кредиторської та депонентської заборгованості підприємств, організацій та установ, щодо яких минув строк позовної давності; надходження коштів від реалізації надлишкового озброєння, військової та спеціальної техніки, іншого майна Збройних Сил України та інших, утворених згідно з законодавством військових формувань тощо.

3. Доходи від операцій з капіталом: надходження від продажу основного капіталу; надходження від реалізації державних запасів товарів; надходження від продажу землі і нематеріальних активів.

4. Міжбюджетні трансферти, тобто кошти, що надходять з місцевих бюджетів.

4. Доходи місцевих бюджетів становлять основу фінансів місцевого самоврядування. За своїм змістом доходи бюджетів локального рівня формуються у процесі суспільного відтворення і мобілізуються органами місцевої влади як доходи відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Вони є підсистемою державних доходів і поділяються відповідно до ланок бюджетної системи, зокрема на доходи:

  •  бюджету Автономної Республіки Крим;
  •  обласних бюджетів;
  •  бюджетів міст Києва та Севастополя;
  •  районних бюджетів;
  •  бюджетів міст обласного підпорядкування;
  •  бюджетів місцевого самоврядування.

Доходи місцевих бюджетів, згідно з діючим законодавством, поділяються на доходи місцевих бюджетів, які враховуються при визначенні офіційних трансфертів (закріплені) та на доходи які не враховуються при визначенні офіційних трансфертів (власні). Поділ доходів на ті, що враховуються і не враховуються при визначенні між бюджетних трансфертів створює стимули для місцевого самоврядування до нарощення обсягу фінансових надходжень, що допоможе місцевим органам влади фінансувати надання послуг, за які вони відповідають.

Доходи місцевих бюджетів зараховуються до спеціального та загального фондів. Загальний фонд акумулює кошти, які мають загальнодержавний характер і в подальшому перерозподіляються. У спеціальному фонді зосереджуються кошти бюджетних установ, у тому числі спеціальні державні цільові фонди, які не підлягають перерозподілу і використовуються за цільовим призначенням.

Бюджет розвитку місцевих бюджетів є складовою частиною спеціального фонду місцевих бюджетів і призначений для проведення інвестиційної та інноваційної діяльності. Надходження до бюджету розвитку місцевих бюджетів включають: кошти від відчуження майна, яке знаходиться у комунальній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення; надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади; кошти від повернення позик, які надавалися з відповідного бюджету та відсотки, сплачені за користування ними; кошти, які передаються з іншої частини місцевого бюджету за рішенням відповідної ради; запозичення, здійснені у порядку, визначеному Бюджетним кодексом та іншими законами України; субвенції з інших бюджетів на виконання інвестиційних проектів.

Власними вважаються доходи, які за чинним законодавством відносяться до місцевих податків і зборів, а також виникають унаслідок рішень, що приймають органи місцевого самоврядування. Закріплені - доходи, які на стабільній основі повністю передаються до місцевих бюджетів. Звичайно, за своєю природою закріплені доходи це - загальнодержавні податки, збори та інші обов'язкові платежі. Закріплені доходи місцевих бюджетів складають основу для визначення податкової спроможності території, їх обсяги впливають на розміри бюджетних трансфертів, які надаються місцевим бюджетам з Державного бюджету України.

В умовах функціонування ринкової економіки в системі формування доходів бюджетів держави стає провідною і основною податкова форма фінансових взаємовідносин держави та її суб’єктів. На сьогодні податки забезпечують біля 80 % всіх доходів зведеного бюджету України.

5. Основними факторами які впливають на можливості формування доходів бюджетів і безпосередньо враховуються при їх плануванні є наступні:

  •  номінальний розмір ВВП та прогнозні рівні його зростання;
  •  індекс споживчих цін та індекс цін виробників;
  •  середньомісячна заробітна плата;
  •  сальдо торговельного балансу та валютний курс;
  •  доходи населення.

Планування доходів бюджету здійснюється за допомогою таких методів: прямого розрахунку, нормативного, коефіцієнтів, аналітичного, екстраполяції. Основою кожного з цих методів є економічний аналіз, завдяки якому визначається рівень виконання бюджетних показників за минулі періоди та чинники, що впливали на них.

Метод прямого розрахунку полягає у здійсненні детальних планових розрахунків кожного елементу доходів бюджету. Планування ведеться за алгоритмом, який відбиває формування цього показника. Наприклад, планування акцизного збору передбачає здійснення розрахунків по кожному виду підакцизних товарів. Метод прямого розрахунку є досить трудомістким, потребує значного інформаційного забезпечення, але саме він є найнадійнішим і най достовірнішим. Як правило, саме цей метод використовується при плануванні проекту бюджету на один рік.

Нормативний метод передбачає планування окремих показників на основі встановлених нормативів. Однак використання лише одного цього методу не є досконалим, оскільки встановленні нормативи потребують постійного перегляду й уточнення.

Сутність аналітичного методу полягає в тому, що визначається не загальна величина того чи іншого показника, а його зміна в плановому періоді під впливом певних факторів порівняно з базовим періодом. Такий метод має відносно точний характер і не потребує значних витрат часу.

Метод екстраполяції ґрунтується на не визначенні бюджетних показників на основі встановлення стійкої динаміки їх розвитку. Розрахунок бюджетних показників здійснюється на основі досягнутого рівня в попередньому періоді і його коригування на стабільний розвиток країни. У процесі щорічного бюджетного планування екстраполяцію використовують як допоміжний засіб для попередніх розрахунків, оскільки цей метод має значні недоліки. По-перше, він не дає змоги врахувати можливості значного збільшення чи зменшення бюджетних доходів, різне зростання чи зменшення виробничих показників, зміни у податковому законодавстві. По-друге, він негативно впливає на економічне використання бюджетних коштів, оскільки їх планування здійснюється виходячи з досягнутого в попередньому році рівня.


Тема 7. Видатки бюджетів та їх фінансування

  1.  Економічний зміст видатків бюджетів
  2.  Класифікація видатків бюджетів
  3.  Сутність, форми і методи бюджетного фінансування
  4.  Розпорядники бюджетних коштів, їх функції. Бюджетні призначення
  5.  Кошторис доходів і видатків бюджетної установи. Порядок його складання, розгляду і затвердження
  6.  Нормування видатків. Види норм

1. Видатки бюджету - це економічні відносини, які виникають в зв’язку з розподілом централізованого фонду грошових коштів держави і його використанням на здійснення програм та заходів, передбачених бюджетом

У процесі розкриття сутності видатків доцільно виходити з позицій, що бюджетні видатки мають певний економічний зміст, зумовлений суспільним способом виробництва, природою та функціями держави, вони відіграють вирішальну роль у задоволенні потреб соціально-економічного розвитку країни.

Розподільчі процеси, пов’язані з видатками бюджетів, характеризуються різноманітністю та взаємозв’язком. Вони охоплюють розмаїття відносин з приводу розподілу і використання коштів бюджетного фонду держави і відображають напрями розподілу бюджетних ресурсів держави. В основі такого розподілу є функції держави, їхній обсяг і характер, визначені Конституцією України. Функції держави є визначальним чинником, який впливає на обсяги видатків бюджетів та їхній розподіл і використання, адже без достатнього рівня бюджетних ресурсів такі функції якісно виконати не можливо. Тому в теорії і на практиці при складанні бюджету, визначенні його параметрів держава зобов’язана виходити не з обсягів доходів, а з потреби у видатках. Це підтверджується світовим історичним досвідом та фінансовою наукою.

У процесі використання коштів бюджетного фонду держава вступає у відносини з:

  •  підприємствами, організаціями та установами з приводу їхнього фінансування;
  •  фізичними особами, громадянами країни з приводу виплат, пов’язаних із соціальними гарантіями;
  •  юридичними і фізичними особами, іноземними державами, міждержавними об’єднаннями з приводу повернення державних позик і сплати процентів;
  •  органами місцевого самоврядування з приводу бюджетного регулювання;
  •  іншими суб’єктами відповідно до чинного законодавства.

Сукупність цих грошових відносин складає зміст видатків бюджетів як об’єктивного економічного поняття.

Будучи об’єктивним економічним поняттям у результаті прийняття законодавчих актів видатки бюджетів набувають конкретних матеріальних форм, зокрема, кошторисного фінансування, бюджетних інвестицій, державних трансфертів, бюджетних кредитів, бюджетних резервів. Саме цим забезпечується єдність теоретичних основ і практики організації видатків бюджетів.

Варто звернути увагу, що коли мова іде про процеси використання бюджетних ресурсів можуть застосовуватись терміни “видатки бюджету” та “витрати бюджету”. Дані поняття розмежовано у Бюджетному кодексі України. Видатками бюджету відповідно до законодавства вважаються кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум. Тоді як поняття витрати  бюджету є ширшим – воно включає видатки бюджету та кошти на погашення основної суми боргу.

 

2. За роллю у відтворюючих процесах видатки бюджетів ділять на поточні і капітальні. Поточними вважаються видатки, спрямовані на забезпечення простого відтворення і які стосуються фінансування поточної діяльності перехідної мережі підприємств, організацій та установ. Капітальні видатки – це видатки розвитку, пов’язані з розширеним відтворенням і стосуються фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності. Використовуючи такий поділ видатків Бюджетним кодексом України передбачена можливість формування поточного бюджету і бюджету розвитку.

За рівнями бюджетної системи можна виділити видатки Державного бюджету України та видатки місцевих бюджетів.

Враховуючи різні види повноважень органів державної влади, управління та місцевого самоврядування видатків бюджетів ділять на три групи – видатки на здійснення неделегованих державних повноважень (які не можуть бути передані місцевому самоврядуванню), видатки на здійснення делегованих повноважень і видатки на здійснення власних повноважень.

Згідно з Бюджетним кодексом видатки бюджету класифікуються за:

1) функціями держави, з виконанням яких пов'язані видатки - функціональна класифікація видатків. За функціональним призначенням видатки бюджетів згідно з Бюджетним кодексом України діляться на десять груп. Це видатки на: загальнодержавні функції; оборону; громадський порядок; безпеку та судову владу; економічну діяльність; охорону навколишнього природного середовища; житлово-комунальне господарство; охорону здоров’я; духовний та фізичний розвиток; освіту; соціальний захист та соціальне забезпечення. Співвідношення видатків між цими групами визначається спрямованістю бюджетної політики. У зв’язку з необхідністю соціального захисту громадян з низьким рівнем доходів у сучасних умовах найбільша частка видатків спрямовується на соціальний захист та соціальне забезпечення

2) економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки - економічна класифікація видатків. Такий підхід дає можливість забезпечувати ефективний фінансовий контроль за цільовим використанням коштів бюджетів та визначати пріоритетні і першочергові статті витрат. Так у законі про Державний бюджет України встановлюється перелік захищених статей видатків бюджету, тобто тих, обсяг яких не може змінюватися при проведенні скорочення затверджених бюджетних призначень. Для прикладу перелік захищених статей видатків загального фонду Державного бюджету України на 2009 рік за економічною структурою видатків був наступним: оплата праці працівників бюджетних установ; нарахування на заробітну плату; придбання медикаментів та перев'язувальних матеріалів; забезпечення продуктами харчування; оплата комунальних послуг та енергоносіїв; виплата процентів за державним боргом; трансферти населенню; трансферти місцевим бюджетам.

3) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів - відомча класифікація видатків. Розробка та виконання бюджетних програм вимагає у процесі наукової класифікації застосовувати таку ознаку як відомче призначення. Класифікація видатків за відомчим призначенням здійснюється відповідно до відомчої класифікації, де кількість груп залежить від кількості головних розпорядників бюджетних коштів.

4) за бюджетними програмами - програмна класифікація видатків. Такі програми можуть бути довготерміновими, середньо-терміновими і річними. Перелік програм та обсяг річних видатків на їхнє виконання визначаються щорічно законом про Державний бюджет України, рішеннями місцевих рад про відповідні бюджети.

3. Бюджетне фінансування - це безповоротне, безвідплатне виділення коштів з бюджету. Система бюджетного фінансування вміщує в собі принципи, форми та методи надання бюджетних асигнувань суб’єктам господарювання.

Незалежно від джерел покриття фінансування здійснюється на основі таких принципів: Принцип плановості означає, що витрати з державного бюджету визначаються законом про Державний бюджет України на кожний рік. Обсяг витрат та цільове спрямування коштів місцевих бюджетів ухвалюються рішенням сесії відповідних місцевих рад народних депутатів. Витрати з децентралізованих фондів грошових коштів відображуються у фінансових планах і кошторисах витрат установ, балансах доходів і витрат підприємств, об’єднань, міністерств і відомств.

Принцип цільового спрямування коштів полягає у тому, що кошти плануються, відпускаються та використовуються на суворо визначені цілі та заходи відповідно до затверджених фінансових планів.

Принцип безповоротності та безвідплатності фінансування державних витрат - це надання коштів без прямого їх відшкодування (непряме ж відшкодування полягає в матеріальному прирості основних фондів для виробничої та невиробничої сфери, перспективна підготовка кадрів для суспільства тощо).

Принцип ефективного використання коштів має на меті одержання суспільно необхідного результату при мінімальних витратах фінансових ресурсів. Практичне здійснення цього принципу супроводжується вдосконаленням форм і методів оперативного управління виробничою та фінансовою діяльністю, розробкою додаткових важелів і стимулів, спрямованих на скорочення витрат та інтенсифікацію виробництва.

Принцип оптимального поєднання джерел полягає у тому, що під час визначення обсягу фінансування необхідно поєднувати бюджетне фінансування із альтернативними джерелами. Принцип здійснення постійного контролю наявний при всіх виробничих, господарських і фінансових операцій у фінансуванні державних витрат. Контроль виконання дає можливість викрити недоліки й помилки у фінансовій діяльності, вжити заходів до їх усунення, а також надає зустрічну інформацію для перспективного й поточного планування державних витрат як під час визначення цільового спрямування коштів, так і під час встановлення їх обсягу.

У теорії і практиці бюджетного фінансування важливе значення має правильний вибір й обґрунтування відповідних його форм. Під формами бюджетного фінансування слід розуміти способи надання бюджетних коштів на заходи, передбачені у бюджеті відповідно до наукових принципів. За наведеними критеріями можна виділити три найважливіші форми: кошторисне фінансування, бюджетне інвестування та державні трансферти.

Кошторисне фінансування – це виділення державою бюджетних коштів відповідно до затверджених бюджетів та бюджетних розписів суб’єктам господарювання (бюджетним установам) на цілі, передбачені їхніми основними фінансовими планами – кошторисами. У визначенні вказується джерело коштів (затверджений бюджет), документ, який регулює розподіл коштів (бюджетний розпис), отримувачі коштів (суб’єкти господарювання, які відносяться до бюджетних установ, включаючи різні галузі виробничої сфери та сфери послуг) та основний документ, який відображає цілі, на які виділяються кошти (кошторис бюджетної установи).

Другою формою бюджетного фінансування вважається бюджетне інвестування, пов’язане з виділенням бюджетних коштів на інвестиційну чи інноваційну діяльність. Бюджетні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді фінансування державних капітальних вкладень, проектного фінансування конкретних інвестиційних проектів, придбання частки акцій чи прав участі в управління підприємством. У процесі ринкових перетворень ця форма повинна використовуватися у першу чергу для структурної перебудови економіки, а також для створення потужної матеріально-технічної бази для соціально-культурної сфери, оборони країни та управління.

Третя форма бюджетного фінансування полягає у наданні державних трансфертів шляхом державного субсидіювання (державні субсидії, державні субвенції, державні дотації) та державної допомоги населенню. Під державними трансфертами розуміють невідплатні і безповоротні платежі з бюджету юридичним і фізичним особам, які не призначені для придбання товарів чи послуг, надання кредиту або на виплату непогашеного боргу.

У сучасних умовах застосовується метод бюджетного фінансування, - метод єдиного казначейського рахунку. Він використовується для фінансування заходів з державного бюджету України та місцевих бюджетів. Це система бюджетних рахунків органів Державного казначейства, відкритих в установах банків за відповідними балансовими рахунками, з яких органами Державного казначейства здійснюються платежі безпосередньо суб’єктам діяльності.

4. Для здійснення програм та заходів, які проводяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Кошти бюджету, які отримують фізичні та юридичні особи, що не мають статусу бюджетної установи (одержувачі бюджетних коштів), надаються їм лише через розпорядника бюджетних коштів.

Бюджетна установа не має права здійснювати запозичення у будь-якій формі, або надавати за рахунок бюджетних коштів позики юридичним та фізичним особам.

Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути:

  •  за бюджетними призначеннями, передбаченими Законом про Державний бюджет України, - органи, що забезпечують діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету міністрів України в особі їх керівників; міністерства, інші центральні органи державної влади, установи та організації, які передбачені Конституцією України, або входять до складу Кабінету Міністрів України в особі їх керівників;
  •  за бюджетними призначеннями, передбаченими бюджетом Автономної Республіки Крим – органи, що забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, міністерства та інші органи влади Автономної Республіки Крим в особі їх керівників;
  •  за бюджетними призначеннями, передбаченими місцевими бюджетами – керівники місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад та їх секретаріатів, керівників головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад.

Бюджетні призначення – повноваження надане головному розпоряднику бюджетних коштів Законом України про Державний бюджет України, або рішенням про міський бюджет, що має кількісні та часові обмеження, яка дозволяє надавати бюджетні кошти. Усі бюджетні призначення втрачають чинність після закінчення бюджетного періоду, за винятком тих випадків, коли окремим законом передбачено багаторічні бюджетні призначення.

Головні розпорядники коштів Державного бюджету України визначаються та затверджуються Законом про Державний бюджет України шляхом встановлення їм бюджетних призначень.

Нижчестоящі розпорядники бюджетних коштів поділяємо на розпорядників коштів другого та третього ступенів.

Розпорядники коштів другого ступеня є керівники, які отримують кошти на видатки установи та розподіляють суму коштів, визначену головним розпорядником для переказу безпосередньо підпорядкованим їм установам, підприємствам та організаціям.

Розпорядниками коштів третього ступеня є керівники, які одержують кошти лише для безпосереднього витрачання.

Головний розпорядник бюджетних коштів:

  •  розробляє план своєї діяльності у відповідності до завдань та функцій, визначених нормативно-правовими актами, виходячи з необхідності досягнення конкретних результатів за рахунок бюджетних коштів;
  •  розробляє на підставі плану діяльності проекту кошторису та бюджетні запаси і подає їх Міністерству фінансів України чи місцевому фінансовому органу;
  •  отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у Законі про Державний бюджет України чи рішенні про місцевий бюджет, доводить у встановленому порядку до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань, забезпечує управління бюджетними асигнуваннями;
  •  затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня;
  •  здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів;
  •  одержує звіти про використання коштів від розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів і аналізує ефективність використання ними бюджетних коштів.

5. Кошторис доходів та видатків бюджетної установи, організації є основним плановим документом, який підтверджує повноваження щодо отримання доходів та здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання нею своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.

Кошторис має дві складові:

- загальний фонд, який містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повнотою економічною класифікацією на виконання бюджетною установою, організацією основних функцій;

- спеціальний фонд, який містить обсяг надходжень із спеціального фонду бюджету та їх розподіл за повнотою економічною класифікацією на здійснення видатків спеціального призначення, а також на реалізацію пріоритетних заходів, пов’язаних з виконанням установою основних функцій.

План асигнувань із загального фонду бюджету установи – це помісячний розподіл видатків, затверджених у кошторисі для загального фонду, за скороченою формою економічної класифікації, який регламентує взяття установою зобов’язань протягом року.

План асигнувань є невід’ємною частиною кошторису і затверджується разом з кошторисом. Установа, незалежно від того, веде вона облік самостійно чи обслуговується централізованою бухгалтерією, для забезпечення своєї діяльності складає індивідуальні кошториси і плани асигнувань за кожною виконуваною нею функцією. Установам можуть виділятися бюджетні кошти тільки за наявності затверджених кошторисів і планів асигнувань. Установи мають право брати зобов’язання та витрачати бюджетні кошти на цілі в межах, установлених затвердженими кошторисами і планами асигнувань.

Мінфін України, Мінфін Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників дані про граничні обсяги видатків загального фонду проекту відповідного бюджету на наступний рік, що є підставою для складання проектів кошторисів.

Для правильної та своєчасної організації роботи, пов’язаної із складанням проектів кошторисів , головні розпорядники бюджетних коштів:

  •  встановлюють для розпорядників нижчого рівня граничні обсяги видатків із загального фонду бюджету, термін подання проектів кошторисів і дають вказівки щодо їх складання;
  •  розробляють і повідомляють розпорядникам нижчого рівня інші показники, яких вони повинні додержуватися і які необхідні для правильного визначення видатків у проектах кошторисів;
  •  забезпечують складання проектів кошторисів на централізовані заходи, що здійснюються безпосередньо головними розпорядниками.

Головні розпорядники розглядають показники проектів кошторисів розпорядників нижчого рівня з точки зору законності та правильності розрахунків, доцільності запланованих видатків, правильності їх розподілу за економічною класифікацією, повноти надходження доходів, додержання діючих ставок (посадових окладів), норм, цін, лімітів, а також інших показників відповідно до законодавства.

На основі проектів зведених кошторисів головні розпорядники формують бюджетні запити, які подаються Мінфіном України, Мінфіном Автономної Республіки Крим, місцевими фінансовими органами для включення до проектів відповідних бюджетів у встановленому ними порядку.

Термін розгляду показників проектів кошторисів розпорядників нижчого рівня встановлюється головними розпорядниками з таким розрахунком, щоб проекти зведених кошторисів могли бути своєчасно оформлені в бюджетні запаси.

Проекти кошторисів складаються усіма установами на наступний бюджетний рік, якщо ці установи функціонували до початку року, на який плануються видатки, або на решту періоду року з часу утворення установи. В останньому випадку кошториси складаються і затверджуються головним розпорядником для кожної установи окремо у загальному порядку.

У дохідній частині проектів кошторисів зазначаються планові обсяги асигнувань, які передбачається спрямовувати на покриття видатків установи із загального та спеціального фондів проектів відповідних бюджетів.

Формування дохідної частини спеціального фонду проекту кошторису здійснюється на підставі розрахунків доходів, які складаються за кожним джерелом доходів, що плануються на наступний рік.

За основу цих розрахунків беруться такі показники:

  •  обсяг надання тих чи інших платних послуг, а також інші розрахункові показники (площа приміщень та вартість обладнання, іншого майна, що здаються в оренду, кількість місць у гуртожитках, кількість відвідувань музеїв, виставок тощо) та розмір плати з розрахунку на одиницю показника, який повинен встановлюватися відповідно до законодавства;
  •  прогнозне надходження зборів ( обов’язкових платежів) до спеціального фонду бюджету.

На підставі перелічених показників визначається сума доходів на наступний рік за кожним джерелом їх надходження з урахуванням конкретних умов роботи установи.

Спеціальний фонд проекту кошторису передбачає зведення показників за всіма джерелами надходження коштів до цього фонду та відповідними напрямами їх використання (за видами). Розподіл видатків спеціального фонду проекту кошторису проводиться в межах надходжень, запланованих на цю мету в даному фонді.

Під час визначення обсягів видатків розпорядникам нижчого рівня розпорядники вищого рівня повинні враховувати об’єктивну потребу в коштах кожної установи виходячи з її основних виробничих показників і контингентів, які встановлюються для установ (кількість класів, учнів у школах, ліжок у лікарнях, дітей у дошкільних закладах тощо), обсягу виконуваної роботи, штатної чисельності, необхідності реалізації окремих програм та намічених заходів щодо скорочення витрат у плановому періоді.

Обов’язковим є виконання вимог щодо першочергового забезпечення бюджетними коштами видатків на оплату праці з нарахуваннями, а також на господарське утримання установи. При визначенні видатків у проектах кошторисів установи повинен забезпечуватися суворий режим економії коштів і матеріальних цінностей. До кошторисів можуть включатися тільки видатки, передбачені законодавством, необхідність яких обумовлена характером діяльності цієї установи. Видатки на придбання обладнання, капітальний ремонт приміщень тощо, які не є першочерговими, можуть передбачатися лише за умови забезпечення коштами невідкладних витрат та відсутності заборгованості.

У тижневий термін після опублікування Закону України про Державний бюджет України, відповідного рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад Мінфін України, Мінфін Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників лімітні довідки.

Згідно із зазначеними лімітними довідками головні розпорядники та розпорядники вищого рівня уточнюють розпорядникам нижчого рівня річні обсяги бюджетних асигнувань, проводять помісячний розподіл асигнувань із загального фонду та доводять до них відповідні лімітні довідки. Лімітна довідка про бюджетні асигнування – це документ, який містить затверджені бюджетні призначення (встановлені бюджетні асигнування) та їх помісячний розподіл, а також інші показники, що згідно із законодавством повинні бути визначені на основі відповідних нормативів, видається відповідно Мінфіном України, Мінфіном Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органом, розпорядником вищого рівня та доводиться до головних розпорядників, розпорядників нижчого рівня для уточнення проектів кошторисів і складання проектів планів асигнувань.

6. Нормування видатків – це визначення обсягу витрат на розрахункову планову одиницю, яка характеризує об’єм діяльності відповідної бюджетної установи, наприклад, на один клас в школі, на одну дитину або діто-день в дошкільній дитячій установі.

Метод нормування видатків є основним при розрахунку видатків на поточне утримання бюджетних установ і дає змогу порівняти потреби однотипних бюджетних установ та організацій. Нормування видатків передбачає однакове задоволення потреб споріднених установ і здійснення принципу цільового використання грошових коштів, які надаються їм із бюджету. Водночас, цей метод розрахунку видатків дає можливість здійснювати контроль за виконанням кошторису доходів і видатків.

Сума видатків бюджетної установи за допомогою нормативного методу розрахунку визначається як добуток розрахункових одиниць на норму видатків. Число розрахункових одиниць визначається на підставі даних з мережі і контингенту бюджетних установ. Мережу бюджетних установ і їхній контингент (наприклад, кількість класів в школах, число дошкільних дитячих установ і дітей у них) встановлюються міністерствами та відділами держадміністрацій і затверджуються станом на кінець року.

Для визначення суми видатків за нормативного методу розрахунку треба знати норму видатків на розрахункову одиницю.

Норма видатків – це величина затрат на планову розрахункову одиницю (наприклад, на один клас, одного вихованця, на один квадратний метр площі). Норми затрат встановлюються за однорідними видатками і однотипними установами. Залежно від того, в яких одиницях вимірювання відображаються норми, вирізняють дві основні групи норм: матеріальні і фінансові.

Матеріальні норми визначають затрати матеріальних ресусів на розрахункову одиницю в натуральному виразі. Наприклад, склад і якість продуктів харчування на одну дитину в дитячому садку, на одне ліжко в лікарні, норма видатків палива з розрахунку на один метр кубічний приміщення. Матеріальні норми диференціюються за видами бюджетних установ.

Фінансові норми - це грошовий вираз матеріальної норми, виходячи із діючих державних цін. Фінансова норма також диференціюється за видами затрат.

Розглядаючи фінансову норму, необхідно виділити поняття - бюджетна норма. Якщо фінансова норма відображає усю суму грошових затрат на розрахункову одиницю, то бюджетна норма відображає ту частку видатків, яка покривається за рахунок бюджетних коштів.

Залежно від методу побудови фінансові норми поділяються на індивідуальні, комбіновані і укрупнені.

Індивідуальні норми відображають затрати за окремим видом видатків на розрахункову одиницю. Наприклад, норма харчування на 1 учня, вихованця тощо. Ці норми застосовуються переважно при складанні індивідуальних кошторисів доходів і видатків.

Комбіновані норми - показують суму затрат в цілому за видом видатків на розрахункову одиницю. Наприклад, норма всіх видатків за видом “оплата комунальних послуг та енергоносіїв” на 1 клас в школі. Ця норма відображає загальну суму видатків на оплату теплопостачання, водопостачання та водовідведення, оплату електроенергії та природного газу. Комбіновані норми застосовуються при зведеному плануванні.

Укрупнені норми відображають усю суму затрат на розрахункову одиницю. Наприклад, норма видатків на один клас у школі, одного вихованця в школі-інтернаті або на одну установу. Укрупнені норми застосовуються переважно при плануванні видатків щодо масових соціально-культурних установ з невеликим об’ємом роботи (наприклад, по установам позашкільної роботи з дітьми).

Комбіновані й укрупнені норми широко застосовуються на першому етапі складання бюджету. Разом з тим вони використовуються і при складанні зведених розрахунків по однорідних бюджетних установах.

Норми видатків поділяються також на обов’язкові і розрахункові. До обов’язкових відносяться норми, величина яких встановлюється, як правило, урядом, і вона суворо обов’язкова при складанні і виконанні кошторисів доходів і видатків бюджетних установ. До обов’язкових норм належать, зокрема, норми видатків на продукти харчування, медикаменти та перев’язувальні матеріали, видатки на відрядження.

Розрахункові норми, як середні норми видатків на розрахункову одиницю встановлюються відомствами за згодою з фінансовими органами, наприклад видатки - оплата інших видів енергії - вугілля, дров, на один клас в школі, і на одне ліжко в лікарні. При визначенні рівня розрахункових норм враховуються умови діяльності бюджетної установи. Наприклад, норми видатків на вугілля, дрова встановлюються з врахуванням тривалості опалювального сезону в конкретній місцевості. На основі розрахункових норм визначається середній розмір окремих видів видатків за бюджетними установами.


Тема 8. Видатки бюджету на економічну діяльність та науку

  1.  Видатки бюджету на економічну діяльність
  2.  Видатки бюджету на науку

 

1. В умовах командно-адміністративної системи господарювання найбільша частина видатків з бюджету спрямовувалась на розвиток галузей народного господарства. За умов переходу на ринкові умови господарювання система витрачання бюджетних коштів на народне господарство зазнає суттєвих змін. Бюджетні асигнування покликані забезпечити вирішення найважливіших і масштабніших державних завдань: фінансування пріоритетних заходів, пов’язаних з прискоренням розвитку основних галузей економіки, створення фінансових можливостей для удосконалення виробничої та соціальної інфраструктури. Правда, ще деякий час цільові бюджетні дотації збережуться. Однак обсяг бюджетних видатків та їхня структура зазнають суттєвих змін.

Зменшення обсягу бюджетного фінансування витрат у народному господарстві пояснюється тим, що до мінімуму зводиться участь держави у виробничих інвестиціях за рахунок скорочення централізованих капітальних вкладень, виконання програми приватизації державної власності та скорочення сфери державної економіки.

Тенденція до зменшення бюджетних видатків на народне господарство не може закінчитися повною відмовою від бюджетного фінансування цих витрат. За умов ринку, залишаться такі видатки, які потребують обов’язкового залучення державних коштів, оскільки, по-перше, і надалі буде функціонувати державний сектор економіки, який потребує розробки державних інвестиційних програм, згідно з якими і здійснюється бюджетне фінансування капітальних витрат. По-друге, для стабілізації економіки та розвитку підприємництва необхідна фінансова підтримка держави у вигляді бюджетних коштів.

Формування раціональної державної інвестиційної політики, вибір оптимальних об’єктів і форм інвестування є важливою передумовою ефективного використання бюджетних коштів на економіку, виходу з економічної кризи, економічного зростання, стабілізації фінансової системи держави.

Метою надання фінансової підтримки підприємствам з бюджетних асигнувань на поворотній або безповоротній основі є запобігання банкрутству, відновлення платоспроможності, оздоровлення фінансового становища підприємств, підвищення конкурентоспроможності продукції, робіт чи послуг.

Склад видатків на економічну діяльність є наступним: видатки на загальну економічну, торговельну та трудову діяльність, сільське господарство, лісове господарство та мисливство, рибне господарство, паливно-енергетичний комплекс (вугільна, нафтогазова та електроенергетична галузь), інша промисловість та будівництво, транспорт (автомобільний, водний, залізничний, повітряний та трубопровідний транспорт), зв'язок, телекомунікації та інформатику, інші галузі економіки, а також дослідження і розробки в галузях економіки.

Видатки на розвиток промисловості та енергетики є найбільшими за обсягом у складі видатків на економіку. Планування видатків на розвиток промисловості та енергетики здійснюється на основі зведених балансів доходів і видатків міністерств і відомств, відділів та управлінь місцевих державних адміністрацій і виконавчих комітетів місцевих рад, у підпорядкуванні яких знаходяться підприємства і організації державної форми власності. Зведені баланси доходів і видатків складаються на підставі балансів доходів і видатків підпорядкованих підприємств, а також розрахунків видатків, які фінансуються у централізованому порядку.

Видатки на розвиток промисловості й енергетики відображаються у розрізі підрозділів бюджетної класифікації. Суми видатків, передбачені зведеними балансами доходів і видатків, включаються до відповідних бюджетів і після їх затвердження фінансуються через головних розпорядників коштів.

Сільське господарство – дуже важлива галузь економіки, яка забезпечує промисловість сировиною і матеріалами, а населення – продуктами харчування. В Україні є всі умови для ефективного функціонування даної галузі, а саме: родючі землі, сприятливий клімат, робоча сила. Особливості фінансування сільського господарства обумовлені його галузевими відмінностями, до яких належать: сезонність виробництва та велика тривалість виробничого циклу, родючість ґрунтів, кліматичні умови і природнокліматичні фактори, організаційно-економічні особливості тощо.

В Україні комунальний сектор економіки включає різні галузі: промисловість, сільське господарство, транспорт та зв’язок, будівництво, торгівлю та громадське харчування, постачання і збут, житлово–комунальне господарство, побутове обслуговування населення та інші. З метою забезпечення функціонування та розвитку місцевої інфраструктури і комунальної власності використовуються кошти підприємств та організацій, а також кошти місцевих бюджетів.

Видатки на розвиток місцевої інфраструктури та комунальної власності відображаються у видатковій частині місцевих бюджетів у розрізі підрозділів бюджетної класифікації. Обсяг видатків визначається на основі фінансових планів підприємств і організацій комунального сектора та спеціальних розрахунків.

2. Створення принципово нового механізму бюджетного фінансування науки, удосконалення державної системи підготовки кадрів, використання пільгового податкового режиму у реалізації нових видів продукції й інші бюджетні заходи покликані стимулювати наукові відкриття і нові технічні досягнення, скорочувати строки впровадження їх у виробництво, а в кінцевому підсумку – слугувати каталізатором прискорення науково-технічного прогресу.

Значно підвищується роль науки у забезпеченні стабільності економіки, її ефективності, зміцненні економічної могутності і незалежності держави. Для цього суспільство вкладає значні кошти у наукові розробки та програми. Сприяє прискоренню впровадження наукових досліджень у виробництво, оскільки від рівня розвитку науки, розширення масштабів науково-технічного прогресу залежить зростання обсягів виробництва, підвищення якості та конкурентоспроможності продукції, зниження затрат на її виробництво, підвищення економічної ефективності у державі, що в кінцевому підсумку сприятиме підвищенню життєвого рівня населення.

Фінансування науки в Україні з Державного бюджету здійснюється за трьома рівнями:

- заклади Академії наук України - це наукові установи, які виконують державні фундаментальні дослідження. До них відносять: Інститут економічного прогнозування, Інститут економіки, Інститут економіки промисловості, Національний інститут економічних програм, Науково-дослідний інститут моделювання та інформатизації та ін.;

- відомчі заклади. При Президентові України, Верховній Раді України, міністерствах і відомствах функціонують наукові установи, які виконують наукові дослідження, що є актуальними для конкретного напряму діяльності. До них належать: Національний інститут стратегічних досліджень, Академія управління (при Президенті України), Науково-дослідний економічний інститут (Міністерство економіки), Українська академія банківської справи (НБУ) та ряд інших;

- заклади, підпорядковані Міністерству освіти і науки. У цих закладах поряд із навчанням студентів виконуються замовлення з окремих загальнодержавних проблем з відповідним фінансуванням із Державного бюджету.

Фінансування науково-дослідних установ з бюджету здійснюється через головних розпорядників бюджетних коштів. Поряд із бюджетним фінансуванням стимулюється залучення для досліджень власні кошти. Джерело фінансування наукових досліджень залежить від їх характеру. Розрізняють два напрями наукових досліджень:

  •  фундаментальні;
  •  прикладні.

Фундаментальними дослідженнями є пошукові теоретичні напрями науки. Визначити наперед результативність та ефективність таких досліджень дуже складно, тому неможливо встановити їх вартісну оцінку. У зв'язку з великим ризиком використання інвестованих коштів ці дослідження фінансуються за допомогою бюджету або спеціальних фондів.

Прикладні дослідження пов'язані з визначенням форм і методів впровадження в практику результатів фундаментальних досліджень, які завершились певними винаходами. Оскільки в даному випадку можливе прогнозування ефективності таких робіт, встановлення їх вартісної оцінки, то фінансування може здійснюватись за рахунок коштів замовника.

В Україні існує певна спеціалізація наукових закладів. Академічні науково-дослідні заклади, підпорядковані Національній академії наук, займаються насамперед фундаментальними дослідженнями, тому їх діяльність фінансується з Державного бюджету.

У частині прикладних досліджень фінансування здійснюється головним чином за рахунок замовника.

Бюджетне фінансування науки здійснюється двома способами:

  •  фінансування наукових закладів;
  •  фінансування наукової тематики.

Фінансування наукових закладів ґрунтується на складанні їх кошторису. Обсяг фінансування насамперед визначається штатним розписом. Сума витрат на зарплату розраховується шляхом множення кількості посад на середню ставку зарплати, яка склалась у даному закладі. Ставка зарплати залежить від посади (лаборант, інженер, науковий співробітник) і наукового ступеня (кандидат, доктор наук) та вченого звання (старший науковий співробітник). Штатний розпис наукового закладу затверджує його керівник. Другу основну статтю витрат складають витрати на проведення наукових досліджень — придбання та обслуговування спеціальної техніки, обладнання, матеріалів для проведення досліджень, що визначається профілем наукового закладу.

У разі фінансування наукової тематики розробляються кошториси на кожну тему. Визначену суму асигнувань отримує той науковий заклад, який її розроблятиме.


Тема 9. Видатки бюджету на соціальний захист населення і соціальну сферу

  1.  Видатки бюджетів на соціальний захист
  2.  Видатки бюджетів на загальну середню освіту
  3.  Видатки бюджетів на утримання дитячих дошкільних закладів.
  4.  Бюджетне фінансування підготовки кадрів
  5.  Видатки бюджетів на охорону здоров’я
  6.  Бюджетне фінансування закладів культури і мистецтва
  7.  Фінансування розвитку фізичної культури і спорту

1. соціальний захист населення – це система заходів правового, соціально-економічного й організаційного характеру, що гарантується та реалізується державою для досягнення гідного життя людини, тобто його матеріальної забезпеченості на рівні стандартів сучасного розвитку суспільства.

Фінансування соціального захисту населення здійснюється за такими напрямками:

- соціальний захист ветеранів війни та праці;

- житлові субсидії населенню;

- державна допомога сім’ям з дітьми, малозабезпеченим сім’ям, інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам;

- соціальний захист громадян, потерпілих унаслідок Чорнобильської катастрофи;

- проблеми зайнятості населення та соціальний захист безробітних, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття ;

- міграційні питання, біженці, нелегальні мігранти, шукачі притулку, репатріанти (кримські татари);

- індексація грошових доходів населення;

- прожитковий мінімум, Програма боротьби із бідністю;

- інші питання соціального захисту (реабілітовані, допомога по догляду за психічно хворим, центри по нарахуванню допомоги тощо).

Головною метою соціального захисту є надання кожному членові суспільства, незалежно від соціального походження, національної або расової приналежності, можливості вільно розвиватися, реалізувати свої здібності.

система соціального захисту населення будується на таких принципах:

- загальнодоступність соціального захисту для всіх громадян;

- наявність законодавчо встановлених засад соціального захисту;

- законодавчо закріплений ступінь відповідальності суб'єктів соціального захисту щодо забезпечення гідного рівня життя населення;

- відповідність основних норм соціального захисту рівню економічного розвитку.

Згідно зі ст. 46 Конституції України "соціальний захист" включає в себе таку важливу складову, як "соціальне забезпечення", що відображає в собі одну з форм розвитку інституту соціального захисту.

Соціальне забезпечення – це надання певним категоріям громадян соціальних виплат за рахунок коштів бюджетів. Соціальні виплати малозабезпеченим сім’ям, сім’ям з дітьми, жертвам війни чи політичних репресій за умови трансформаційних перетворень економіки є необхідними та доцільними. Однак вони залежать як від економічної політики уряду, стану державного бюджету, так і від механізму їх надання. Зменшення фінансових можливостей держави може призвести до затримки чи зменшення розмірів соціальних виплат. Встановлення завищеного рівня таких виплат негативно впливатиме на працевлаштування окремих осіб.

Соціальний захист в Україні реалізується через соціальну допомогу найбільш вразливим категоріям населення. Система соціальної допомоги також побудована на фінансуванні за рахунок податків, інших надходжень до державного бюджету. Однак ці кошти направляються не фізичним особам, а підприємствам і організаціям як компенсація недоотриманих доходів. Соціальна допомога надається у формі житлових субсидій, різного роду пільг і зорієнтована на індивідуальну потребу громадянина.

Отже, видатки бюджету на соціальний захист населення – це насамперед видатки, спрямовані на підтримку малозабезпечених громадян, встановлення певного рівня забезпечення прожиткового мінімуму для різних груп населення, соціальний захист осіб, що опинилися в екстремальних умовах.

Окрім здійснення видатків на соціальний захист населення, держава бере на себе зобов'язання фінансувати:

  •  розвиток системи народної освіти;
  •  охорону здоров'я;
  •  культуру і мистецтво;
  •  фізичну культуру і спорт.

2. Освіта є важливим елементом на шляху досягнення економічного зростання та добробуту суспільства. Видатки на освіту включають фінансування з бюджету таких закладів і заходів:

  •  дошкільна освіта (дошкільні заклади освіти);
  •  загальна середня освіта (середні загальноосвітні, вечірні школи);
  •  заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації (школи-інтернати, дитячі будинки);
  •  позашкільна освіта (позашкільні заклади освіти);
  •  професійно-технічна освіта (професійно-технічні заклади освіти);
  •  вища освіта (вищі заклади освіти І-ІV рівнів акредитації);
  •  післядипломна освіта (заклади післядипломної освіти);
  •  інші заклади і заходи в галузі освіти (методична робота, придбання підручників тощо).

Основну частину видатків бюджету на освіту складає фінансування середніх загальноосвітніх шкіл. В основі визначення обсягів такого фінансування лежать два показники:

- вихідний – кількість учнів;

- похідний – кількість класів.

Ці показники відображаються у кошторисі на дві дати: на 1 січня і 1 вересня. Кількість учнів на 1 січня планового року приймається на рівні контингенту на 1 вересня поточного року. Кількість учнів на 1 вересня планового року визначається на основі плану прийому (перепису дітей в районі функціонування), повного переходу з класу в клас і випуску учнів. Кількість класів визначається на кожну дату, виходячи з нормативів наповнюваності одного класу: більше 35 учнів для 1-9 класів та більше 25 учнів для 10-12 класів.

Оскільки бюджетний рік не збігається з навчальним, середньорічні показники кількості класів (учнів) розраховуються за формулою:

К = К1 • 8/12+ К2 • 4/12,

де К – середня кількість класів (учнів);

К1 – кількість класів (учнів) на початок року;

К2 – кількість класів (учнів) на кінець року.

Система зарплати вчителів складається з оплати навчальних годин, доплати за перевірку зошитів та додаткової доплати.

Основним елементом виступає оплата навчальних годин (Онг):

,

де С – ставка зарплати вчителя, яка встановлюється залежно від освіти (середня, середня спеціальна, неповна вища, вища) і кваліфікаційних категорій (вчитель, вчитель-методист, заслужений вчитель, народний вчитель);

Кг – кількість годин педагогічного навантаження на тиждень;

Нг – норма педагогічного навантаження вчителя на тиждень.

Доплата за перевірку зошитів (Оз) встановлена для вчителів з таких предметів: мова та література, математика, іноземна мова і визначається за формулою:

,

де Н3 – норматив оплати за перевірку зошитів з даного предмета.

Додаткові доплати встановлені за класне керівництво, завідування навчальними кабінетами, дослідними майстернями і ділянками, ведення позакласної фізкультурної роботи, завідування бібліотекою тощо.

Розрахунок зарплати вчителів здійснюється у тарифікаційному списку.

Основним напрямом витрат по школі є фонд зарплати, який складається з трьох елементів: педагогічного персоналу; адміністративио-управлінського персоналу; обслуговуючого персоналу.

Планування фонду оплати педагогічного навантаження здійснюється на основі кількості педагогічних ставок та середньої ставки зарплати.

3. Видатки бюджетів на утримання дитячих дошкільних закладів.

Для дошкільних установ основним оперативно-сітьовим показником є кількість дітей, а похідним – кількість груп за строком перебування в них дітей. Штати вихователів і обслуговуючого персоналу формуються залежно від кількості дітей, кількості груп за строком перебування дітей у дошкільному закладі (10,5-годинні; 12-годинні та цілодобові) – садку чи яслах.

Фонд заробітної плати навчально-виховного й адміністративно-обслуговуючого персоналу розраховується множенням кількості штатних посад на середню заробітну плату, яка визначається на основі штатного розпису. Крім того, планується фонд заробітної плати, призначений для залучення додаткового персоналу, пов'язаного зі заміною окремих категорій працівників на період чергової профспілкової відпустки (вихователі, поварі та ін). Цей фонд визначається методом прямого розрахунку: множенням кількості днів відпустки працівників, яких замінюють на період відпустки, на середню зарплату. Середньоденна заробітна плата визначається діленням місячної заробітної плати на кількість робочих днів на місяць.

4. Фінансування вищих навчальних закладів

Система вищої освіти в Україні включає заклади І – II рівнів акредитації (коледжі, технікуми, училища) та III – IV рівнів акредитації (інститути, університети, академії). Фінансування вищих навчальних закладів здійснюється за рахунок коштів державного бюджету та надходжень від надання платних освітніх послуг.

Для вищих навчальних закладів основними показниками діяльності є кількість студентів за формою навчання (денна, вечірня, заочна) і кількість аспірантів.

Штати професорсько-викладацького персоналу формуються за нормативом кількості студентів на одного викладача, який затверджує Міністерство освіти і науки України. Розміри посадових окладів професорсько-викладацького складу залежать від посади, наукового ступеня і вченого звання.

Фонд оплати праці вищих навчальних закладів включає фонд оплати праці професорсько-викладацького складу, адміністративно-управлінського персоналу, навчально-допоміжного персоналу, обслуговуючого персоналу та фонд погодинної оплати праці викладачів.

Фонд заробітної плати професорсько-викладацького персоналу визначається множенням кількості штатних одиниць на середню ставку заробітної плати одного викладача в поточному році, а фонд оплати праці викладачів з погодинною оплатою – множенням кількості навчальних годин на вартість оплати однієї академічної години.

Витрати на виплату стипендій студентам денної форми навчання розраховуються на основі встановленої норми охоплення студентів стипендією і середнього розміру стипендії на одного студента. Середній розмір стипендії обчислюється діленням стипендіального фонду на кількість стипендіатів. Планова сума витрат на виплату стипендій визначається множенням кількості студентів на середню стипендію. Стипендіальний фонд аспірантів планується виходячи із кількості аспірантів і середньої стипендії.

Планування витрат на науково-дослідну роботу здійснюється за такими напрямами: наукова робота кафедр, наукові відрядження, видатки на захист дисертацій. Сума витрат за кожним напрямом розраховується виходячи із загальної величини наявних бюджетних асигнувань і конкретних заходів, які передбачає здійснити навчальний заклад у плановому році.

5. Видатки бюджетів на охорону здоров’я.

При плануванні видатків на охорону здоров’я використовують головним чином два основні показники: кількість ліжок і кількість лікарів амбулаторно-поліклінічного обслуговування населення. Кількість ліжок і кількість лікарів планується з урахуванням фактичної забезпеченості населення мережею та амбулаторно-поліклінічним обслуговуванням, часу використання і обороту лікарняного ліжка згідно із штатними нормативами медичного персоналу.

Кількість лікарняних ліжок – головний сітьовий показник для визначення витрат на утримання стаціонарних лікарень. Його розраховують згідно з планом економічного та соціального розвитку. У територіальному розрізі цей показник планують, виходячи з демографічних, соціально-економічних, культурно-побутових та інших умов. Зокрема, враховують віковий склад населення, розподіл за видами зайнятості тощо.

Потреба населення в ліжках визначається, виходячи із кількості хворих, які госпіталізовані, і обороту одного ліжка за рік. Оборот ліжка вимірюється кількістю хворих на одне ліжко за рік. На величину цього показника впливає середня тривалість перебування одного хворого в лікарні і час використання ліжка протягом року.

Показник обороту ліжка визначається шляхом ділення кількості днів використання ліжка на середню тривалість перебування хворого. Тобто, при використанні ліжка 360 днів на рік і тривалістю перебування хворого протягом 12 днів оборот ліжка становитиме: 30 (360 /12).

Розрахунок загальної потреби у ліжковому фонді міста, району здійснюється за формулою:

К = (В Н) / (О 100),

 

де К – середньорічна кількість ліжок;

В – відсоток госпіталізації;

Н – чисельність населення;

О – оборот ліжка.

Згідно з досвідом планування витрат на охорону здоров'я використовують дані на початок і кінець року, а також про середньорічну кількість ліжок. Середньорічна кількість ліжок, крім фактичної наявності на початок планового періоду, враховує намічене планом їхнє збільшення протягом року. Цей процес можна відобразити наступною формулою:

К1 = К + ((ДМ)/12) ,

 

де К1 – середньорічна кількість ліжок;

К – кількість ліжок на початок року;

Д – плановий приріст ліжок;

М – час функціонування додаткової кількості ліжок.

Для спрощення розрахунків, а також якщо час збільшення кількості ліжок визначити неможливо, вважається, що нові ліжка функціонуватимуть протягом півріччя. Тоді формула матиме наступний вигляд:

К1 = К+((Д*6)/12).

 

Кількість днів використання ліжка застосовується також для розрахунку ще одного показника планування видатків на охорону здоров'я – кількості ліжко-днів. Цей показник визначається шляхом множення середньорічної кількості ліжок на кількість днів використання ліжка за рік і застосовується для планування видатків на харчування й медикаменти.

Планування мережі поліклінік та жіночих консультацій базується на даних про кількість лікарських відвідувань за рік кожним мешканцем району чи міста. Кількість ліжок та кількість лікарських відвідувань слугують підставою для визначення чисельності медичних працівників і затрат, необхідних для виплати їм заробітної плати.

Для планування чисельності медичних працівників і сум заробітної плати застосовуються відповідні нормативи. Нормативи чисельності працівників визначаються наказами і вказівками Міністерства охорони здоров'я.

Користуючись цими нормативами, а також розрахувавши кількість відвідувань поліклінік мешканцями того чи іншого міста або району, можна визначити загальну потребу лікарського персоналу даної місцевості.

Кількість середнього та молодшого медичного персоналу в лікарнях визначається з урахуванням цілодобового обслуговування хворих. На один цілодобовий пост палатної медичної сестри передбачається, як правило, 20 –25 ліжок і 30 ліжок на молодшу медичну сестру (санітарку). При цьому загальна кількість роботи кожного поста становить 8760 годин на рік, розрахованих виходячи із календарної кількості днів та кількості годин на добу ( 365 * 24 ).

Система зарплати персоналу закладу охорони здоров’я ґрунтується на встановленні ставки зарплати та системи доплат і надбавок. Розміри посадових окладів (тарифних ставок) визначаються за тарифними розрядами Єдиної тарифної сітки, які встановлюються професіоналам, фахівцям залежно від наявної кваліфікаційної категорії, робітникам – кваліфікаційного розряду у межах діапазону визначеного для цих посад Довідником кваліфікаційних характеристик професій працівників, за такими основними групами: адміністративно-управлінський персонал, лікарі, середній медичний персонал, молодший медичний персонал, працівники аптек та допоміжних лікувально-діагностичних підрозділів, господарсько-обслуговуючий персонал. Доплати до зарплати встановлюються у відсотках від посадового окладу працівника за суміщення професій, роботу в нічний час, науковий ступінь тощо. Надбавки також розраховуються у відсотках від посадового окладу працівника за тривалість безперервної роботи, почесні звання, за високі досягнення у праці, виконання особливо важливої роботи, складність, напруженість у роботі тощо.

Фонд зарплати розраховується шляхом множення кількості посад на середню ставку зарплати.

Витрати на харчування визначають, виходячи з вартості добової норми продуктів харчування на одного хворого та середньорічної кількості ліжко-днів.

Витрати на придбання медикаментів і перев’язувальних засобів включають асигнування на придбання медикаментів, препаратів та перев’язувальних матеріалів, мінеральних вод, сироваток, вакцин, вітамінів. Їх розраховують на один ліжко-день – у лікарнях, на одне лікарське відвідування –у поліклініці.

Витрати на придбання обладнання та інвентаря для закладів охорони здоров’я включають витрати на придбання апаратів та приладів, медичних інструментів, медичних меблів, обладнання, спеціального посуду та інших предметів, необхідних для лікування хворих.

Витрати на придбання м’якого інвентаря та обмундирування включають асигнування на придбання білизни, одягу, взуття, постільної білизни.

6. Бюджетне фінансування закладів культури і мистецтва

Сприяння національно-культурному розвитку країни – невід’ємна складова державної політики.

Бюджетні видатки на культуру і мистецтво включають:

- видатки на збереження та відтворення національної культурної спадщини, розвиток музейної справи, збереження і поповнення бібліотечних та архівних фондів;

- видатки на розвиток національного театрального, музичного та циркового мистецтва;

- видатки на розвиток національної кінематографії;

- видатки на розвиток та застосування української мови;

- видатки на здійснення заходів з виявлення та підтримки творчо обдарованих дітей та молоді;

- видатки на закупівлю творів драматургії, музичного та образотворчого мистецтва;

- видатки на стимулювання молодих діячів у галузі театрального, музичного, образотворчого мистецтва та кінематографії, зокрема, на виплату грантів Президента України для створення і реалізації їх творчих проектів;

- видатки на підтримку статутної діяльності національних творчих спілок;

- видатки на здійснення державної підтримки розвитку туризму.

Заклади культури і мистецтва можуть здійснювати свою фінансову діяльність як на основі кошторисного фінансування, так і комерційного розрахунку

У кошторисному порядку фінансуються ті з них, які не мають реальних можливостей самостійно заробляти гроші і послуги яких повинні мати доступний характер, – бібліотеки, музеї, заповідники.

Комерційний розрахунок може бути повним або частковим. Повний розрахунок передбачає повну самоокупність і отримання прибутку, частковий характеризується покриттям витрат як за рахунок бюджетних асигнувань, так і за рахунок надання платних послуг. Такий метод фінансової діяльності встановлюється, наприклад, стосовно театрів загальнонаціонального значення.

7. Фінансування розвитку фізичної культури і спорту

Заходи з фізичної культури і спорту фінансуються за рахунок державного, місцевих бюджетів, коштів професійних союзів, добровільних спортивних товариств, благодійних внесків і пожертвувань.

До видатків на фізичну культуру і спорт належать:

– фінансування заходів з фізичної культури і спорту: видатки на утримання національних збірних команд України, проведення навчально-тренувальних зборів і спортивних змагань, підготовку і участь національних збірних команд в Олімпійських іграх, утримання інвалідних центрів, проведення навчально-тренувальних зборів і спортивних змагань серед інвалідів та з нетрадиційних видів спорту, навчально-тренувальну роботу спортивних шкіл, утримання спортивних організацій і спортивних споруд, перепідготовку тренерських кадрів, фінансову підтримку клубних команд та підліткових клубів тощо. Значні обсяги фінансових ресурсів останнім часом спрямовуються на розвиток матеріально-технічної бази спорту вищих досягнень (спортивні бази олімпійської підготовки), підготовку спортивного резерву, спортивну реабілітацію інвалідів, запровадження та здійснення в Україні системи антидопінгового контролю в спорті та на цілий ряд інших заходів;

– фінансова підтримка громадських організацій: видатки на проведення навчально-тренувальних зборів і спортивних змагань, навчально-тренувальну роботу спортивних шкіл, утримання спортивних організацій тощо.


Тема 10. Видатки бюджету на оборону та управління

  1.  Видатки бюджету на оборону
  2.  Видатки бюджету на управління

1. Видатки бюджетів на оборону та безпеку держави, як і видатки на управління, зумовлені природою і функціями держави, необхідністю захисту її інтересів у міжнародному співробітництві.

Виходячи із спрямованості військової доктрини, особливістю видатків на національну оборону і безпеку є те, що вони не пов’язані зі здійсненням агресії, війнами, участю у міжнародних конфліктах тощо. Головне завдання, яке стоїть перед Збройними силами України, - це захист державного суверенітету, незалежності та територіальної цілісності. Україна виступає на світовій арені за послідовне втілення принципу неподільності та гарантування безпеки усіх держав та безпеки кожної, а також право усіх держав обирати ті засоби безпеки, які вони вважають за доцільне.

Видатки на оборону та безпеку держави мають непродуктивний характер, оскільки вони не сприяють приросту валового внутрішнього продукту, розвитку продуктивних сил, і тому важливим питанням є обґрунтування абсолютних обсягів цих видатків. Адже скорочення збройних сил, зменшення видатків дає змогу спрямувати вивільнені бюджетні кошти на інші потреби країни, зокрема на забезпечення стійкого економічного зростання, розвиток науки і техніки, збільшення інвестиційних ресурсів, покращення добробуту населення.

Оборона України згідно із Законом України "Про оборону України", прийнятим у 1992 році, — це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту.

Для забезпечення оборони в Державному бюджеті України передбачені оборонні видатки — це грошові витрати на підготовку оборони держави, що включають утримання Збройних сил, розвиток оборонної промисловості, воєнні дослідження, а також видатки на ліквідацію їхніх наслідків.

Ці видатки, по-перше і найважливіше, забезпечують умови виживання держави; по-друге, це розвиток вітчизняних науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; по-третє, підготовка висококваліфікованих спеціалістів найвищого рівня; по-четверте, забезпечення робочих місць; по-п'яте, експорт озброєнь, який дає можливість збільшити потенціал держави; по-шосте, співробітництво у військово-політичній сфері; по-сьоме, оборонні видатки — запорука стабільності в регіоні, що є необхідною умовою для міжнародної торгівлі та добросусідських відносин.

Оборонні видатки розподіляються на три групи: прямі, побічні та приховані.

Прямі оборонні видатки охоплюють витрати оборонних міністерств та відомств і складають основну частку оборонних видатків. До них належать: витрати на утримання та навчання особового складу Збройних сил, придбання, утримання та експлуатацію озброєння, воєнної техніки та майна, воєнні науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, видатки на цивільну оборону, воєнну допомогу іноземним державам та деякі інші. Прямі оборонні видатки розподіляються на поточні та капітальні.

До поточних видатків належать витрати, пов'язані в основному з підтримкою бойової могутності Збройних сил на досягнутому рівні (грошове утримання військовослужбовців та заробітна плата цивільного вільнонайманого персоналу, витрати на медичне обслуговування, транспортування та інші види забезпечення діяльності особового складу, витрати, пов'язані з експлуатацією та ремонтом воєнної техніки).

До капітальних належать видатки, які відображають процес матеріально-технічного переоснащення Збройних сил та розвиток оборонної інфраструктури (витрати на воєнні НД і ДКР, купівля озброєння та воєнної техніки, військове будівництво). Побічні оборонні видатки — це витрати, пов'язані з утриманням Збройних сил, гонкою озброєнь, ліквідацією наслідків війн (відсотки та погашення державного боргу, пенсії та допомога ветеранам війни, інвалідам, сім'ям загиблих, витрати щодо відбудови руйнувань, спричинених війною, виплати репарацій тощо).

Приховані оборонні видатки за своїм характером та значимістю належать до оборонних видатків, але проходять за кошторисами цивільних міністерств і відомств.

Фінансування оборони залежить від прийнятої воєнної доктрини. Існують три основні її типи:

  1.  Повна відмова від військових видатків.
  2.  Створення могутньої воєнної супердержави.
  3.  Фінансування оборони за принципом мінімальної достатності.

В Україні фінансування видатків на оборону здійснюється на основі третього принципу. Видатки на оборону фінансуються за такими напрямами відповідно до функціональної класифікації:

- утримання Збройних Сил України;

- закупівля озброєння та військової техніки;

- капітальне будівництво;

- науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи;

- інші видатки в галузі оборони: забезпечення участі у міжнародних миротворчих заходах; утримання науково-координаційного центру адаптації військовослужбовців, звільнених у запас; утримання Головної військової інспекції; фінансування заходи щодо ліквідації стратегічних озброєнь; фінансування підготовки призовників для Збройних сил України та інших військових формувань в навчальних організаціях Товариства сприяння обороні України; забезпечення оборонних видатків за рахунок
надходження коштів від реалізації надлишкового озброєння, військової та спеціальної техніки, майна, передачі в оренду основних фондів Збройних сил України та інших військових формувань, а також за виконані ними роботи та надані послуги.

Фінансування видатків на оборону здійснюється виключно за рахунок коштів Державного бюджету України в обсягах, розмір яких визначається щорічно Законом України "Про Державний бюджет України", виходячи з цього доходи військових організацій формуються за рахунок бюджетних асигнувань.

Фінансування військових організацій з Державного бюджету України здійснюється через Державне казначейство України. Для цього розпорядником бюджетних коштів у органі Державного казначейства відкриваються особові та реєстраційні рахунки. Розпорядники бюджетних коштів можуть бути трьох ступенів. Наприклад, для установ Міністерства оборони України:

головним розпорядником коштів є міністр оборони України;

розпорядниками коштів другого ступеня є командувачі оперативними командуваннями і видами Збройних сил;

розпорядниками коштів третього ступеня є командири (начальники) військових частин, установ та організацій.

Особові рахунки відкриваються головним розпорядникам коштів і розпорядникам коштів другого ступеня. На цих рахунках відображаються кошти, надані для використання на утримання своєї установи, на централізовані заходи і для перерахування підвідомчим установам. Реєстраційні рахунки відкриваються розпорядникам коштів усіх ступенів для обліку витрат, передбачених їхніми кошторисами доходів і видатків.

Кошти на здійснення видатків Міністерства оборони України перераховуються Головним управлінням Державного казначейства на рахунки обласних управлінь Державного казначейства. Розподіл коштів на обласному рівні здійснює розпорядник другого ступеня.

Фінансування органів і установ, які забезпечують національну оборону, проводиться на підставі кошторисів. Зведені кошториси розглядаються в Міністерстві фінансів України та включаються до проекту Державного бюджету України.

Під фінансуванням Збройних Сил України мається на увазі комплекс заходів із забезпечення фінансовими ресурсами утримання та розвиток Збройних Сил України: фінансове планування і фінансування, витребування, отримання, зберігання, економне і доцільне використання коштів, контроль за їх витратами, облік та звітність.

Основним завданням у процесі фінансового планування і фінансування є правильне визначення потреби у коштах на утримання Збройних Сил України, здійснення контролю щодо економного, доцільного і суворо цільового витрачання коштів.

Фінансове планування та фінансування здійснюється шляхом:

- визначення забезпечуючими управліннями потреби в коштах Міністерства оборони на плановий рік, складання плану розподілу призначення коштів видам Збройних Сил України, оперативним командуванням, військовим частинам та установам;

- своєчасного витребування асигнувань із Держбюджету на фінансування потреб Міністерства оборони України, а також своєчасного переказу коштів видам Збройних Сил України, оперативним командуванням, військовим частинам та установам;

- систематичного уточнення потреби в коштах протягом року і своєчасного корегування планів фінансування і анулювання залишкових сум;

- здійснення оперативного обліку і контролю за використанням коштів і станом фінансування.

Потреба в бюджетних асигнуваннях для Збройних Сил України за відповідними бюджетними програмами визначається:

  •  за статтями кошторису Міністерства оборони України, які знаходяться у віданні головних (центральних) управлінь ЦАМО - цими забезпечуючими управліннями;
  •  за статтями кошторису Міністерства оборони України, які знаходяться у віданні Головного фінансово-економічного управління, - посадовими особами управління військового бюджету та фінансування Збройних Сил України та відповідними управліннями, відділами ГФЕУ МО України.

Забезпечуючі управління в установлений термін подають до Головного фінансово-економічного управління МО України кошториси витрат за статтями, які знаходяться у їх віданні, а також кошториси витрат на оплату службових відряджень, видавницьку діяльність та перепідготовку фахівців у цивільних вищих навчальних закладах.

Посадові особи Головного фінансово-економічного управління після перевірки обґрунтованості поданих від забезпечуючих управлінь ЦАМО кошторисів визначають загальну потребу в коштах на рік, що планується, складають зведений кошторис доходів та видатків Міністерства оборони України та бюджетний запит.

Бюджетний запит Міністерства оборони України на наступний рік з відповідними розрахунками і обґрунтуваннями доповідається Міністру оборони України.

Схвалений Міністром оборони бюджетний запит подається до Міністерства фінансів України для перевірки, узагальнення та включення до проекту Державного бюджету на наступний рік.

Організація роботи урядових органів з формування Державного бюджету, а в його складі і витрат на оборону, здійснюється згідно із Бюджетним кодексом України.

Робота зі складання проекту Держбюджету здійснюється паралельно та у нерозривному зв'язку зі складанням проекту державного плану економічного і соціального розвитку.

В доповнення до закону щорічно видається постанова Кабінету Міністрів України та вказівки Міністерства фінансів і Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, в яких деталізуються порядок, строки розробки і подання міністерствам та відомствам фінансово-планових документів для включення їх до проектів державного плану економічного і соціального розвитку та проекту держбюджету на наступний рік.

Відповідно до цих розпоряджень у Міністерстві оборони видаються документи, які регламентують питання розробки і складання фінансово-планових документів, строки їх подання для включення у кошторис Міністерства оборони України.

Після перевірки і уточнення всіх даних, зазначених у цих фінансово-планових документах, Міністерство фінансів складає проект бюджету з включенням у розділ "витрати" сум, що плануються для виділення на оборону України, який подається до Кабінету Міністрів України.

Схвалений Кабінетом Міністрів проект Державного бюджету України подається Президенту України та у постійну комісію Верховної Ради для розгляду висновків і підготовки співдоповідей. Надалі безпосередньо на засіданні Верховної Ради розглядається і затверджується закон про держбюджет.

Після затвердження Верховною Радою закону про держбюджет, а в його складі і витрат на оборону, починається процес розподілу коштів та фінансування військ.

Військові частини та установи Міністерства оборони України (крім госпрозрахункових промислових підприємств та будівельних організацій) фінансуються за рахунок коштів державного бюджету, тому вони є бюджетними організаціями та фінансуються у кошторисно-бюджетному порядку.

Статтями видатків за економічною класифікацією є:

  •  грошове забезпечення військовослужбовців;
  •  заробітна плата штатних працівників та службовців;
  •  службові відрядження;
  •  продовольче забезпечення;
  •  утримання речового майна та лазне-пральні видатки;
  •  медичне обслуговування;
  •  транспортні видатки;
  •  загальногосподарські видатки;
  •  комунальні видатки;
  •  паливо;
  •  меблі та інвентар;
  •  поточний ремонт та експлуатація військових будівель
    і комунальних споруд;
  •  бойова підготовка;
  •  фізична підготовка і спорт;
  •  виховно-просвітницькі видатки;
  •  утримання, експлуатація та поточний ремонт озброєння, військової техніки і майна;
  •  оплата і зберігання спеціального палива і пального;
  •  оренда засобів електрозв'язку;
  •  нагородний фонд;
  •  одноразова грошова допомога військовослужбовцям
    і штатним працівникам і службовцям.

Основними статтями видатків військових організацій є грошове утримання військовослужбовців та заробітна плата вільнонайманих. Планування цих видатків здійснюється за загальноприйнятою методикою: кількість посад множиться на середній розмір грошового утримання чи ставку. Кількість посад визначається кількістю військових підрозділів (взводів, рот, батальйонів і т. д.). Розмір грошового утримання залежить від двох основних чинників — посади та військового звання. Також встановлюється надбавка за вислугу років. Важливе місце в кошторисі займають видатки на утримання військовослужбовців — харчування, обмундирування, витрати на проведення бойової підготовки (навчання, стрільби, польоти).

2. Однією із функцій держави є управління. В Україні за нинішніх умов створення демократичної правової держави з соціально орієнтованою економікою постало завдання сформувати ефективну систему державного управління, оновити зміст діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Вирішенню цього завдання має сприяти здійснення адміністративної реформи, яка дасть змогу державі виконувати свої функції управління економікою.

Управління є однією з основних функцій держави. Первинним системоутворюючим елементом державного управлінського впливу на суспільство є орган державної влади. Орган державної влади - це певна державна інституція, що засновується державою в установленому законодавством порядку і діє за її повноваженням.

Органи державної влади України характеризуються певними рисами, будь-який державний орган представляє державу Україну як всередині країни, так і поза її межами. Він діє за дорученням держави, яка законодавчо визначає його правовий статус, і є відносно самостійною частиною єдиної системи органів державної влади України, яка будується за принципом розподілу влади. Виступає від імені держави і водночас від власного імені та посідає визначене місце в державному апараті.

Орган державної влади утворюється у порядку, встановленому Конституцією і відповідними законами України. Зокрема, Верховна Рада України обирається шляхом загальних виборів, Кабінет Міністрів України формується Верховною Радою України за погодженням з Президентом України.

Залежно від власного правового статусу кожен з органів державної влади здійснює властиві йому завдання та функції держави. У межах свого статусу орган виступає від імені держави та за її дорученням, є її офіційним представником. Для здійснення власних завдань і функцій держава наділяє органи державної влади державно-владними повноваженнями, що закріплюються в окремому нормативному правовому акті і дають змогу здійснювати державну владу в трьох її формах: законодавчій, виконавчій та судовій. На основі закріплених повноважень визначаються конкретні права й обов'язки цих органів, у межах яких вони мають право реалізувати надані їм права, приймати відповідні акти, обов'язкові до виконання підпорядкованими органами, службовими особами та громадянами, а також здійснювати контроль за їх виконанням.

На державне управління спрямовуються кошти бюджетів усіх рівнів. Із Державного бюджету України фінансуються видатки на функціонування законодавчої, виконавчої і судової влади, утримання Президента України та його апарату, фінансових і фіскальних органів, загальне планування і статистичні служби. З республіканського бюджету АР Крим утримуються її органи влади і управління. З обласних, районних і бюджетів самоврядування здійснюються видатки на утримання відповідних органів державної влади та місцевого самоврядування.

Видатки на державне управління включають витрати:

на функціонування законодавчої влади (апарату Верховної Ради України, апарату Верховної Ради Автономної Республіки Крим, забезпечення діяльності народних депутатів, апарату Рахункової палати Верховної Ради України, інші видатки);

на функціонування виконавчої влади (апарату Кабінету Міністрів України, апарату Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та її місцевих органів, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування);

на утримання Президента України та його апарату;

на утримання фінансових і фіскальних органів (Державної податкової адміністрації України, місцевих державних податкових органів, Головного контрольно-ревізійного управління України, Головного управління Державного казначейства України, місцевих органів Головного управління Державного казначейства України, Митної служби України, на створення державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів, витрати на комп'ютеризацію Держказначейства та
інших фінансових органів, витрати на виготовлення марок акцизного збору на алкогольні напої та тютюнові вироби);

на загальне планування і статистичні служби (проведення статистичних досліджень і переписів, ведення записів щодо сімейних бюджетів);

інші видатки на загальнодержавне управління (виготовлення орденів, медалей, документів до них; виготовлення та перевезення національної валюти, придбання обладнання для виробництва цінних паперів і монет; виробництво бланків цінних паперів і документів суворого обліку; утримання Пробірної палати України, утримання центру правових реформ і законопроектних робіт; утримання Фонду сприяння становленню місцевого та регіонального самоврядування; видатки на паспортизацію населення України; видатки на запровадження нового податкового і бюджетного законодавства);

на утримання судової влади (Конституційного Суду України, Верховного Суду України, обласних судів, районних (міських) судів, Вищого арбітражного суду, арбітражних судів, військових судів).

Планування видатків на утримання органів державного управління здійснюється у формі складання індивідуальних і зведених кошторисів. Разом з кошторисом затверджується штатний розпис органів державного управління, включаючи їхні структурні підрозділи. У штатному розписі вказується кількість штатних одиниць у розрізі структурних підрозділів, посадові оклади для кожної посади і місячний фонд оплати праці у розрахунку на одну посаду.

Кошториси центральних органів виконавчої влади незалежно від джерел утримання, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій затверджуються Міністерством фінансів України. Кошториси і штатні розписи органів виконавчої влади, підпорядкованих міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, затверджуються керівниками цих міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Кошториси управлінь, відділів, інших підрозділів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, районних державних адміністрацій затверджуються відповідно обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями після попередньої перевірки в обласних, Київському та Севастопольському міських фінансових управліннях. Кошториси управлінь, відділів, інших підрозділів районних державних адміністрацій затверджуються районними державними адміністраціями після попередньої перевірки у районних фінансових відділах.

Планування витрат на утримання органів державного управління за категоріями видатків економічної класифікації здійснюється у такому ж порядку, як і по інших бюджетних установах.

У складі видатків на державне управління найбільшу частку становлять кошти на оплату праці (біля 75 відсотків). Працівники органів державного управління мають статус державних службовців, оплата їхньої праці здійснюється відповідно до Закону України "Про державну службу" від 16.12.1993 р. Заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок. Посадові оклади державних службовців установлюються залежно від складності та рівня відповідальності виконуваних службових обов'язків згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 21.01.1993 р. № 35 "Про умови оплати праці працівників апарату органів державної влади та інших органів".

За умови нестачі бюджетних коштів фінансування органів державного управління здійснюється в основному в розмірах, необхідних для забезпечення поточної діяльності. Головним чином, це витрати на оплату праці, нарахування на заробітну плату та витрати на господарське утримання установ і організацій.

Указом Президента України від 20.11.1998р. № 1284/98 розпочато адміністративну реформу, ключовим напрямом якої є створення системи державного регулювання економіки України. Державній комісії з адміністративної реформи та Кабінету Міністрів України було доручено організувати розроблення науково-обгрунтованих критеріїв визначення оптимальної структури та чисельності працівників апаратів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Адміністративна реформа в Україні — це не короткочасна кампанія, а комплекс заходів, розрахованих на тривалу перспективу розвитку держави. Зміни у структурі центральних органів виконавчої влади, що запроваджені Указом Президента України від 19.12.1999 р. № 1573/95, передбачають перерозподіл функцій управління шляхом ліквідації зайвих органів державного управління або уточнення функцій чи статусу решти з них. Зміни стосуються насамперед якісної сторони управління. Щодо визначення кількісних показників скорочення штатів, то для розрахунку чисельності апарату управління на державному рівні експертна оцінка є недостатньою.

Для реформування державного управління потрібен системно-функціональний підхід, який дасть змогу визначити оптимальну для нашої держави структуру органів виконавчої влади і їх чисельність.

Виходячи з того, що система управління реалізується головним чином через взаємовідносини між працівниками органів управління, ці відносини і, відповідно, співвідношення чисельності апаратів різних органів управління також носять системний характер. Так, зростання частки приватних підприємств повинно зменшувати навантаження на середні ланки державного управління і відповідно збільшувати штати на рівні підприємницьких структур. У загальному випадку скорочення державного сектору приводить до підвищення значення (на державному рівні) органів функціонального управління (комітетів та інших відомств) за рахунок міністерств, що здійснювали галузеве лінійне управління.

Становлення самоврядування також потребує істотних змін у розподілі управлінського персоналу тому, що підпорядкування комунальних підприємств в основному нижчим ланкам територіального управління вимагає їх зміцнення кадрами, якого можливо досягти за рахунок як скорочення штатів міністерств, так і середніх та вищих ланок територіального управління, з підпорядкування яким поступово виводиться комунальне господарство. В залежності від економічної ситуації змінюються і пріоритети в розвитку тих чи інших галузей, що вимагає також перерозподілу чисельності працівників міністерств і відомств, органів територіального управління.

У системі органів управління надлишкова чисельність управлінців у тих чи інших ланках не тільки не має користі для управління на нижчих ланках, але й призводить до того, що на нижні рівні надходить невиправдано велика кількість розпорядчих актів і вказівок, більше того, недовантажені виші органи починають втручатися у справи нижчих, підмінювати їх. Ще шкідливішою є недостатня чисельність працівників в якійсь ланці. В цьому випадку природні недоліки в її роботі негативно відбиваються на всіх нижчих ланках і не можуть бути ними компенсовані навіть при збільшенні штатів. Ліквідація проміжної ланки лінійного управління, як правило, викликає необхідність посилення функціональних служб вищого органу управління. Таким чином, ефективність зміни чисельності апарату даного органу управління слід розглядати не локально, а лише в системі органів управління.

Реформуючи державне управління, слід мати на увазі, що в складних економічних умовах різке скорочення апарату управління без вирішення проблеми суттєвого підвищення продуктивності праці державних службовців може призвести до подальшого погіршення керованості державою. Тому потрібний перехід на інтенсивний шлях вдосконалення діяльності апарату органів управління, а це потребує вирішення ряду проблем як у теоретичному, так і у практичному напрямах, а саме: раціоналізації розподілу функцій органів управління; розробки науково обгрунтованої нормативної бази (визначення загальної чисельності службовців у сфері державного управління з урахуванням можливостей держави щодо їх утримання); підвищення кваліфікації службовців, поліпшення їх інформаційного забезпечення, підвищення дієвості матеріального стимулювання; законодавчого забезпечення вдосконалення державної служби та контролю за його дотриманням.


Тема 11. Видатки бюджету на обслуговування державного боргу

  1.  Державний борг як наслідок існування державного кредиту
  2.  Класифікація державного боргу
  3.  Обслуговування державного боргу за рахунок коштів державного бюджету
  4.  Формування та обслуговування гарантованого державного боргу

1. Органи державної влади щорічно у процесі складання, обговорення та затвердження державного бюджету стикаються з проблемою його збалансування. Оскільки сьогодні державні бюджети більшості країн світу є дефіцитними, проблема їх збалансування, перш за все, торкається питання покриття бюджетного дефіциту. Основним беземісійним методом покриття бюджетного дефіциту є залучення державою кредитних ресурсів.

Іншими словами, держава для фінансування своїх потреб може мобілізувати фінансові ресурси, застосовуючи кредитні інструменти. У цьому разі вона є позичальником, а населення, підприємницькі структури, іноземні держави тощо, – кредиторами. Державні позики як правило пов’язані з бюджетним дефіцитом, будучи джерелом його покриття.

Призначення державного кредиту виявляється в першу чергу в тому, що він є засобом мобілізації в руках держави додаткових фінансових ресурсів. У випадку дефіцитності державного бюджету додатково одержані фінансові ресурси направляються на покриття різниці між бюджетними витратами і доходами. При позитивному бюджетному сальдо, одержані за допомогою державного кредиту кошти, прямо використовуються для фінансування економічних і соціальних програм. Це означає, що державний кредит, будучи засобом збільшення фінансових можливостей держави, може виступати важливим фактором прискорення соціально-економічного розвитку країни.

Загалом державний кредит відображає засновані на взаємних інтересах і зобов’язаннях боржників та кредиторів відносини, одним із учасників яких є держава, з приводу надання у користування тимчасово вільних коштів на умовах строковості, поверненості, платності та забезпеченості. Держава як суб’єкт кредитних відносин може виступати в ролі позичальника коштів, кредитора або гаранта.

Кредитні відносини, у яких держава виступає позичальником, суттєво відрізняються від тих, у яких держава виступає кредитором чи гарантом повернення кредитів, за цілями, методами і соціально-економічними наслідками (рис. 4).

Рис.4. Систематизація державного кредиту згідно критерію ролі держави у кредитних відносинах.

Державний борг як наслідок кредитних відносин за участю держави формується у випадку, коли держава є позичальником, або гарантом повернення кредиту. При цьому, згідно із загальноприйнятою у світі методологією, гарантії оплати боргів підприємств, а також інші умовні зобов’язання не враховуються при обчисленні загальної суми державного боргу до того моменту, поки державні органи не вимушені розпочати виплати з метою погашення такого боргу, тобто у випадку, якщо безпосередній позичальник не виконав вчасно свої кредитні зобов’язання.

Використання державою у своїй фінансовій політиці залучення коштів на кредитній основі зумовлює утворення державного боргу і необхідність формування ефективної системи управління ним.

Проблема державного боргу набула особливої актуальності у другій половині XX ст., коли держави стали неспроможними акумулювати у бюджеті достатні фінансові ресурси для виконання своїх функцій і почали застосовувати боргову політику, активно здійснюючи запозичення на внутрішньому та зовнішньому ринках. Державний борг на сьогодні є об’єктивно обумовленим явищем для країн з ринковою економікою.

Державний борг за своєю економічною сутністю визначає економічні відносини держави як позичальника з її кредиторами (резидентами та нерезидентами) з приводу перерозподілу частини вартості валового внутрішнього продукту /або світового продукту/ на умовах строковості, платності та повернення.

Іншими словами, державний борг можна визначити як суму прямих договірних зобов’язань органів державного управління перед економічними суб’єктами інших секторів економіки (резидентами) і зарубіжними кредиторами.

Державний борг виникає у результаті здійснення державою запозичень у грошовій формі, випуску облігаційних боргових зобов’язань, прийняття боргів інших економічних суб’єктів, безготівкового випуску боргових зобов’язань.

Державний борг має економічно обґрунтовані межі. Величина боргу характеризує становище економіки та фінансової сфери держави, ефективність функціонування її урядових структур.

Згідно Бюджетного кодексу України величина основної суми державного боргу не повинна перевищувати 60 % фактичного річного обсягу ВВП України. Щорічно Законом України “Про Державний бюджет України на відповідний рік” встановлюється граничний обсяг внутрішнього та зовнішнього державного боргу. У разі перевищення граничної величини боргу Кабінет Міністрів зобов’язаний вжити термінових заходів для зменшення суми державного боргу до 60 % і нижче.

2. Державний борг класифікують за рядом критеріїв. Розрізняють поточний і капітальний борг. Поточний борг – це сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році, й належних до сплати в цей період відсотків за усіма випущеними на даний момент позиками. Капітальний борг – це загальна сума заборгованості й відсотків, що мають бути сплачені за позиками.

Державний борг також поділяють на внутрішній та зовнішній. Разом з тим, дискусійним залишається питання щодо визначення ознаки класифікації боргу на внутрішній і зовнішній. У світовій практиці відомі такі класифікаційні ознаки:

  •  резидентність кредитора;
  •  валюта позики;
  •  місце запозичення;
  •  тип боргового зобов’язання;
  •  поєднання кількох ознак.

Кожна держава має право самостійно визначити ту чи іншу класифікаційну ознаку і законодавчо її закріпити. Найчастіше використовують резидентність кредитора (або джерело запозичення). Тобто, зовнішній державний борг – зобов’язання, що виникають перед іноземними кредиторами /нерезидентами/; тоді як внутрішній державний борг – зобов’язання, що виникають перед внутрішніми кредиторами (резидентами).

За формою залучення коштів державний борг поділяється на державні запозичення та гарантії. Державні запозичення – це залучення державою в особі Кабінету Міністрів України, через Міністерство фінансів України, грошових коштів, іншого майна та майнових прав, яке передбачає прийняття зобов’язань щодо грошових коштів на умовах строковості, платності та повернення. Державна гарантія – зобов’язання держави в особі Кабінету Міністрів України, що діє через Міністерство фінансів України, повністю або частково виконати платежі на користь кредитора у випадку невиконання позичальником, зобов’язань щодо повернення грошових коштів на умовах строковості та платності.

Таким чином в Україні борг класифікується у фінансовій та статистичній звітності на: державний прямий (внутрішній і зовнішній) та державний гарантований (внутрішній і зовнішній).

За валютою залучення державний борг поділяється на борг у національній та іноземній валюті. Внутрішній борг переважно формується у національній валюті. Для залучення коштів емітуються цінні папери, які розміщуються на внутрішньому фондовому ринку. Державний борг в іноземній валюті виникає в результаті здійснення безпосереднього запозичення коштів в урядів зарубіжних країн, міжнародних фінансово-кредитних організацій, іноземних банків, а також розміщення державних боргових зобов’язань на міжнародних ринках капіталів.

Залежно від терміну залучення коштів розрізняють:

  •  короткостроковий борг (з терміном погашення до одного року),
  •  середньостроковий (від одного до п’яти років),
  •  довгостроковий (від п’яти років і більше).

У ст. 12 Бюджетного кодексу України передбачена класифікація боргу, яка систематизує інформацію про всі боргові зобов’язання держави, АРК, місцевого самоврядування. Згідно бюджетної класифікації державний борг класифікується за типом кредитора та за типом боргового зобов’язання.

За типом кредитора внутрішній борг (200000) включає: заборгованість за позиками, одержаними з бюджетів різних рівнів та державних фондів (210000); заборгованість перед банківськими установами (220000); заборгованість перед іншими органами управління (230000); внутрішня заборгованість, не віднесена до інших категорій (240000); коригування, пов’язане із змінами обсягів депозитів, цінних паперів та різницею у вартісних оцінках вищезазначених статей (250000); зовнішній борг (300000) включає: заборгованість за позиками, одержаними від міжнародних організацій економічного розвитку (310000); заборгованість за позиками, одержаними від органів управління іноземних держав (320000); заборгованість за позиками, одержаними від іноземних комерційних банків (330000); заборгованість за позиками, одержаними від постачальників (340000); зовнішня заборгованість, не віднесена до інших категорій (350000); коригування, пов’язане із змінами обсягів депозитів, цінних паперів та різницею у вартісних оцінках вищезазначених статей (360000).

За типом боргового зобов’язання до внутрішнього боргу (400000) відносять: заборгованість за довгостроковими зобов’язаннями (410000); заборгованість за середньостроковими зобов’язаннями (420000); заборгованість за короткостроковими зобов’язаннями і векселями (430000); заборгованість за іншими внутрішніми зобов’язаннями (440000); коригування, пов’язане із змінами обсягів депозитів, цінних паперів та різницею у вартісних оцінках вищезазначених статей (450000); до зовнішнього боргу (500000) відносять: заборгованість за довгостроковими зобов’язаннями (510000); заборгованість за середньостроковими зобов’язаннями (520000); заборгованість за короткостроковими зобов’язаннями і векселями (530000); заборгованість за іншими зовнішніми зобов’язаннями (540000); коригування, пов’язане із змінами обсягів депозитів, цінних паперів та різницею у вартісних оцінках вищезазначених статей (550000).

3.  Обслуговування державного боргу є одним із етапів управління ним. У широкому розумінні обслуговування державного боргу передбачає здійснення уповноваженими органами державної влади та управління ряду заходів щодо виплати відсотків за борговими зобов’язаннями держави; погашення боргових зобов’язань; а також щодо реструктуризації державного боргу.

Управління державним боргом в Україні здійснюється системою державних органів, які мають чітко визначені повноваження та функції у даній сфері: Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України (Департаментом державного боргу), Національним банком України, Державним казначейством України.

Безпосередньо основні операції з обслуговування державного боргу здійснює Державне казначейство України. Зокрема, на казначейські органи покладено виконання таких функцій:

- фінансування витрат з державного бюджету з обслуговування державного боргу в терміни згідно з графіком;

- забезпечення фінансування витрат з державного бюджету щодо погашення державних цінних паперів і сплати доходу по них;

- ведення обліку випуску та погашення державних цінних паперів за термінами обігу згідно з вимогами бюджетної класифікації;

- нарахування процентів та здійснення обліку за кредитами, отриманими на покриття дефіциту бюджету;

- здійснення контролю за відшкодуванням збитків бюджету по юридичних особах, які отримали іноземні кредити під гарантії Уряду України.

На етапі погашення позик проводиться рангування усіх можливих варіантів між повним погашенням боргу і абсолютним дефолтом (відмова від погашення і обслуговування боргу).

З метою ефективного управління державним боргом, розв’язання проблеми зниження боргового навантаження та ризику невиконання боргових зобов’язань, а також забезпечення платоспроможності держави використовують реструктуризацію як метод врегулювання проблеми державної заборгованості. Реструктуризація боргу – угода кредитора з позичальником, який має труднощі з погашенням своїх фінансових зобов’язань, про нову схему їх погашення. Реструктуризація боргу може проводитись за допомогою таких методів/схем управління державним боргом:

  •  пролонгації боргу;
  •  рефінансування;
  •  списання/анулювання частини боргу;
  •  викуп боргу із дисконтом на вторинному ринку;
  •  обмін боргу на акції національних підприємств чи національну валюту;
  •  тимчасовий мораторій на виплату відсотків або частини основного боргу;
  •  конверсія боргу;
  •  консолідація боргу.

Пролонгація боргу – це форма добровільної згоди кредиторів на відтермінування виплат за зобов’язаннями боржника. Як правило, проводиться тоді, коли випуск нових позик є фінансово недоцільним, оскільки всі доходи від позик використовують на обслуговування раніше випущених позик.

Рефінансування – погашення старої заборгованості новою шляхом заміни короткотермінових зобов’язань довготерміновими або за допомогою випуску нових позик (нових цінних паперів).

Списання/анулювання частини боргу означає відмову уряду від його погашення. Анулювання боргів може бути зумовлене фінансовою неспроможністю держави, її банкрутством або ж політичними мотивами. Найчастіше подібний механізм застосовується відносно найменш розвинутих країн, нездатних погасити свої зобов’язання навіть у віддаленій перспективі. За певних умов, часткове списання боргу економічно вигідне і кредиторам.

Викуп боргу із дисконтом на вторинному ринку – скорочення розміру державного боргу через викуп власних боргів із дисконтом (знижкою) на відкритому ринку. Такий метод реструктуризації боргу можуть собі дозволити пише деякі країни-боржники, які мають у своєму активі значні обсяги золотовалютних резервів.

Обмін боргу на акції національних підприємств чи національну валюту – це одна із найпоширеніших ринкових схем реструктуризації державного боргу. Передбачає надання кредиторам права продажу боргів з дисконтом за національну валюту, на яку у результаті можна придбати акції національних компаній. Частіше використовується безпосередній обмін боргів на акції компанії, що знаходяться у державній власності.

Тимчасовий мораторій на виплату відсотків або частини основного боргу – це відтермінування сплати внутрішніх або зовнішніх боргових зобов’язань, що оголошується спеціальними актами державної влади на певний термін чи до закінчення якихось надзвичайних подій.

Конверсія боргу – зміна початкових умов, зокрема, зміна величини позичкового відсотка державної позики /зміна доходності позик/. Вона здійснюється у разі зміни ситуації на фінансовому ринку чи погіршення фінансового стану держави, коли остання не в змозі виплачувати передбачуваний дохід.

Консолідація боргу – зміна умов позики щодо часу її чинності (тривалості) з можливою зміною величини позикового процента, зокрема перетворення короткотермінових державних позик у довготермінові, чи об’єднання кількох державних позик попередніх років в одну позику.

4. Держава може виступати гарантом повернення кредитів. По гарантованих позиках уряд реально несе фінансову відповідальність тільки у випадку неплатоспроможності боржника.

В Україні, як і багатьох інших державах, практикується державне гарантування позик. Залучення зовнішніх кредитних ресурсів під гарантії Уряду України є вимушеним кроком: через економічну нестабільність зарубіжні банки, як правило, не ризикують мати справу з українськими підприємствами на основі прямих зв’язків.

Гарантії Кабінету Міністрів надаються незалежно від форм власності юридичних осіб-резидентів із погашенням на умовах валютної самоокупності чи із залученням коштів державного бюджету.

Гарантії уряду надаються для забезпечення зобов’язань вітчизняних підприємств щодо погашення іноземних кредитів, які залучаються у формі:

— кредитів (кредитних ліній), наданих Україні іноземними державами, міжнародними фінансовими організаціями та іноземними банками відповідно до міжнародних договорів України;

  •  міжбанківських кредитних ліній, оформлених за рішенням уряду банками – агентами Кабінету Міністрів України з іноземними банками та міжнародними фінансовими організаціями.

Загалом порядок надання державних гарантій із забезпечення зобов’язань українських позичальників за іноземними кредитами регламентується Постановою Кабінету Міністрів України № 414 від 05.05.97 р. «Про впорядкування залучення і використання іноземних кредитів, повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, вдосконалення системи залучення зовнішніх фінансових ресурсів та обслуговування зовнішнього державного боргу» (із змінами і доповненнями).

Рішення про надання юридичним особам – резидентам України права використання іноземних кредитів, які залучаються Україною, приймаються на засіданні Кабінету Міністрів за поданням Міністерства економіки та оформляються відповідною постановою уряду.

Залучення та обслуговування іноземних кредитів, повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, здійснюється спеціально визначеними урядом банками-агентами. Такі банки укладають договори на агентське обслуговування із державними органами, уповноваженими Кабінетом Міністрів України за погодженням із Міністерством фінансів.

Правила надання гарантій уряду на умовах валютної самоокупності передбачають укладення договорів застави або поруки між підприємством-отримувачем і банком-агентом, крім випадку, коли майно такого підприємства не підлягає приватизації, або якщо залучення кредитів під гарантії Кабінету Міністрів здійснює Національний банк України. Вартість предметів такої застави має покривати суму основного боргу та відсотків за користування іноземним кредитом, а також відшкодування витрат на його обслуговування і страхування.

Така система, у разі неповернення кредиту, забезпечує майже стовідсоткове відшкодування банку-агенту, а отже й урядові, сум гарантій, це по-перше. Але з іншого боку, вона суттєво перешкоджає організаціям малого та середнього бізнесу, що можуть не мати достатньої кількості майна для застави, залучати кредити потужних світових фінансових установ.

При вкладенні у великі підприємства основних зовнішніх кредитних ресурсів, отриманих під гарантію уряду, суттєво уповільнюється їхня окупність. До того ж механізм контролю за витрачанням запозичених ресурсів недосконалий, тому нечасто досягається очікуваний позитивний результат.

Сьогодні існує нагальна потреба розробки досконалого механізму використання зовнішніх запозичень під гарантії уряду для підприємств малого та середнього бізнесу. В основу такого механізму мають бути покладені критерії спроможності щодо прибуткового використання коштів.

У разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про надання юридичним особам-резидентам іноземних кредитів, залучених державою або під державні гарантії, вони вносять до державного бюджету, плату за надання кредиту або державної гарантії в такому розмірі:

- 0,5 % річних частини непогашеної суми кредиту, якщо його погашення та обслуговування передбачається здійснювати за рахунок коштів державного бюджету;

- 2 % річних непогашеної суми кредиту, якщо його погашення та обслуговування передбачається здійснювати за рахунок небюджетних коштів.

Якщо Кабінетом Міністрів приймається рішення щодо надання відповідних гарантій за зобов’язаннями, що виникли перед іноземними замовниками за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), то боржники вносять до державного бюджету, згідно угоди між юридичною особою-резидентом і Міністерством фінансів, плату за надання державної гарантії в розмірі 1 % річних суми наданої гарантії.

Часто виникають проблеми щодо виконання зобов’язань вітчизняних позичальників перед іноземними кредиторами і державою з приводу державних та гарантованих державою кредитів. Погіршання фінансового стану українських підприємств зменшує їхні можливості своєчасно забезпечити виконання взятих ними зобов’язань за іноземними кредитами, гарантованими урядом.

У разі виникнення простроченої заборгованості за кредити платежі здійснюються за рахунок державного бюджету.

Законодавством України передбачено відповідальність позичальників, яким було надано кредит з державного бюджету чи під державні гарантії, у випадку несвоєчасного обслуговування або повернення кредиту.

Бюджетним кодексом України визначено, що в разі невиконання юридичними особами своїх зобов’язань стосовно погашення та обслуговування кредитів, наданих з державного бюджету або під державні гарантії, застосовується механізм стягнення цієї заборгованості в порядку, передбаченому законом для стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів, включаючи погашення такої заборгованості за рахунок майна боржників.

Примусове стягнення простроченої суми заборгованості може здійснюватися лише за рішенням господарського суду органами державної виконавчої служби. Подання позовної заяви до суду з цього приводу належить до компетенції контрольно-ревізійних органів.

Опис теми: Державний борг як наслідок існування державного кредиту. Сутність державного кредиту. Систематизація державного кредиту згідно критерію ролі держави у кредитних відносинах. Держава як позичальник та гарант повернення кредиту.

Сутність державного боргу. Обсяг державного боргу. Класифікація державного боргу. Поточний і капітальний борг держави. Зовнішній та внутрішній державний борг. Державний прямий і державний гарантований борг. Короткостроковий, середньостроковий та довгостроковий державний борг. Класифікація державного боргу за типом кредитора та за типом боргового зобов’язання.

Обслуговування державного боргу. Функції Державного казначейства України щодо обслуговування державного боргу. Реструктуризація державного боргу. Методи реструктуризації державного боргу.

Формування та обслуговування гарантованого державного боргу. Надання гарантій уряду на умовах валютної самоокупності.


Тема 12. Бюджетний процес

  1.  Бюджетний процес та його етапи
  2.  Складання проектів бюджетів у контексті бюджетного планування
  3.  Розгляд і затвердження бюджетів
  4.  Виконання бюджетів як етап бюджетного процесу
  5.  Підготовка та розгляд звітів про виконання бюджету

1. Бюджетний процес – це регламентована нормами права діяльність, пов’язана із складанням, розглядом, затвердженням і виконанням бюджетів, контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України. Бюджетний кодекс України визначає наступні стадії бюджетного процесу:

  •  складання проектів бюджетів;
  •  розгляд та прийняття закону про Державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети;
  •  виконання бюджету, в тому числі у разі необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;
  •  підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.

Від початку складання бюджетів до затвердження звітів про їх виконання весь бюджетний процес проходить під контролем Верховної Ради України. Тривалість стадій бюджетного процесу різна в окремих країнах, але в більшості випадків весь процес триває в середньому біля 2 років. Бюджет складається на рік. Цей період має назву бюджетного періоду, він в Україні співпадає з календарним роком. Проте є ряд держав, в яких бюджетний рік не співпадає з календарним. Наприклад, у США бюджетний рік триває з 1 жовтня по 30 вересня, у Швеції – з 1 липня по 30 червня, в Японії – 1 квітня по 31 березня.

2. Складання проекту бюджету є першою стадією бюджетного процесу. Формуванню проекту бюджету держави передує аналітична робота, що проводиться Міністерством економіки, Міністерством фінансів, Національним банком України, іншими органами управління, за такими напрямками:

  •  розробка основних макропоказників економічного і соціального розвитку України на наступний бюджетний період;
  •  аналіз виконання бюджету у минулому році та очікуване виконання в поточному бюджетному періоді;
  •  визначення загального рівня доходів і видатків бюджету, оцінка обсягу фінансування бюджету для складання пропозицій щодо проекту Державного бюджету України;
  •  методично-нормативна робота щодо особливостей складання розрахунків до проекту бюджету на наступний рік;
  •  визначення Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період.

Національний банк України до 1 квітня року, що передує плановому, подає до Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України:

  •  проект основних засад грошово-кредитної політики на наступний бюджетний період;
  •  проект кошторису доходів та видатків Національного банку України на наступний бюджетний період.

Не пізніше 1 червня у Верховній Раді України відбуваються парламентські слухання з питань бюджетної політики на наступний бюджетний період. З доповіддю про Основні напрями бюджетної політики на наступний бюджетний період виступає Прем'єр-міністр України або за його дорученням Міністр фінансів України.

Проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період подає до Верховної Ради України Кабінет Міністрів України не пізніше ніж за чотири робочі дні до початку проведення парламентських слухань з питань бюджетної політики на наступний бюджетний період. Цей проект ґрунтується на прогнозних макропоказниках економічного і соціального розвитку України на наступний бюджетний період із зазначенням показників обсягу валового внутрішнього продукту, індексів споживчих та оптових цін, прогнозованого офіційного обмінного курсу гривні у середньому за рік та на кінець року, прогнозованого рівня безробіття. Проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період містить пропозиції Кабінету Міністрів України щодо:

  1.  граничного розміру дефіциту (профіциту) Державного бюджету України у відсотках до прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукту;
  2.  частки прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукту, що перерозподіляється через зведений бюджет України;
  3.  граничного обсягу державного боргу та його структури;
  4.  частки обсягу міжбюджетних трансфертів у видатках Державного бюджету України і коефіцієнта вирівнювання для місцевих бюджетів;
  5.  частки капітальних вкладень у видатках Державного бюджету України та пріоритетних напрямів їх використання;
  6.  взаємовідносин Державного бюджету України з місцевими бюджетами в наступному бюджетному періоді;
  7.  змін до законів, прийняття яких є необхідним для реалізації бюджетної політики держави;
  8.  переліку головних розпорядників коштів Державного бюджету України;
  9.  захищених статей видатків бюджету;
  10.  обґрунтування необхідності поділу бюджету на загальний та спеціальний фонди.

За результатами парламентських слухань Верховна Рада України приймає постанову про схвалення або взяття до відома Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період.

Процес розробки місцевих бюджетів має відповідати загальнодержавним засадам формування бюджету, напрямам бюджетної політики держави, враховувати макроекономічну ситуацію та перспективи соціально-економічного розвитку. Складання місцевих бюджетів має ґрунтуватись на прогнозі соціально-економічного розвитку, прогнозі фінансового балансу для відповідної території на наступний бюджетний рік. Для формування місцевих бюджетів особливе значення мають такі складові загальнодержавної бюджетної політики:

  •  особливості взаємовідносин державного та місцевих бюджетів в наступному бюджетному періоді;
  •  частка обсягу міжбюджетних трансфертів у видатках державного бюджету, значення коефіцієнта вирівнювання для місцевих бюджетів;
  •  перелік захищених статей видатків бюджету;
  •  зміни до законодавства, прийняття яких є необхідним для реалізації бюджетної політики держави.

Для підготовки пропозицій щодо проекту Державного бюджету України Міністерство фінансів України розробляє і доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції щодо підготовки бюджетних запитів. Головні розпорядники бюджетних коштів організовують розроблення бюджетних запитів для подання Міністерству фінансів України, несуть відповідальність за своєчасність, достовірність і зміст поданих бюджетних запитів, які повинні містити всю інформацію, необхідну для аналізу показників проекту Державного бюджету України. Міністерство фінансів України на будь-якому етапі складання і розгляду проекту Державного бюджету України проводить аналіз бюджетних запитів, поданих головними розпорядниками бюджетних коштів, з точки зору його відповідності меті, пріоритетності, а також ефективності використання бюджетних коштів, розглядає та вживає заходів щодо усунення розбіжностей з головними розпорядниками бюджетних коштів.

Міністр фінансів України приймає рішення про включення бюджетних запитів до проекту Державного бюджету України перед поданням його на розгляд Кабінету Міністрів України. Міністерство фінансів України подає проект Державного бюджету на розгляд Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України приймає постанову щодо схвалення проекту закону про Державний бюджет України та подає його разом з відповідними матеріалами Верховній Раді України не пізніше 15 вересня року, що передує плановому. Разом з проектом закону про Державний бюджет України, схваленим Кабінетом Міністрів України, подаються:

  •  пояснювальна записка до проекту закону про Державний бюджет України;
  •  прогнозні показники зведеного бюджету України відповідно до бюджетної класифікації, а також зведений баланс фінансових ресурсів України;
  •  перелік пільг по податках, зборах, інших обов'язкових платежах із розрахунком втрат доходів бюджету від їх надання;
  •  зведення та структура фінансових зобов'язань із державного боргу та державних гарантій на поточний і наступний бюджетні періоди до повного погашення боргових зобов'язань, включаючи суми на обслуговування державного боргу;
  •  доповідь про хід виконання Державного бюджету України у поточному бюджетному періоді;
  •  інші матеріали, обсяг і форму яких визначає Кабінет Міністрів України.

Головні розпорядники бюджетних коштів організують розроблення бюджетних запитів для подання місцевим фінансовим органам в терміни та порядку, встановленими цими органами. Головні розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за своєчасність, достовірність і зміст поданих місцевим фінансовим органам бюджетних запитів, які мають містити всю інформацію, необхідну для аналізу показників проекту місцевого бюджету, згідно з вимогами місцевих фінансових органів. Місцеві фінансові органи проводять аналіз бюджетного запиту з точки зору його відповідності меті, пріоритетності, а також дієвості та ефективності використання бюджетних коштів. На основі результатів аналізу керівник місцевого фінансового органу приймає рішення про включення бюджетного запиту до пропозиції проекту місцевого бюджету перед поданням його на розгляд відповідно Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад. Виконавчі органи сільських, селищних, міських (міст районного призначення) рад, районні державні адміністрації в містах Києві та Севастополі подають відповідним фінансовим органам пропозиції щодо показників проектів відповідних бюджетів. Процедура інформування Кабінетом Міністрів України Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів відповідних рад передбачає:

  •  доведення розрахунків прогнозних обсягів міжбюджетних трансфертів, методики їх визначення та інших показників, необхідних для складання проектів місцевих бюджетів, а також пропозицій щодо форми проекту рішення про місцевий бюджет (типова форма рішення) - після схвалення проекту державного бюджету Кабміном;
  •  доведення положень та показників міжбюджетних відносин (обсяги міжбюджетних трансфертів для відповідних бюджетів і текстові статті, що визначають особливості міжбюджетних відносин на наступний бюджетний період) - у тижневий термін після ухвалення закону про Державний бюджет України в другому читанні.

Проект рішення про місцевий бюджет, що готується місцевими фінансовими управліннями, схвалюється Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією чи виконавчим органом відповідної ради. Проект рішення про місцевий бюджет на наступний рік розглядається на сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної ради (подається на розгляд не пізніше 10 грудня поточного року). Процедура бюджетного планування місцевих бюджетів базового рівня (районних, міських, селищних, сільських) аналогічна процедурі бюджетного планування місцевих бюджетів централізованого рівня, за винятком терміну подання проекту бюджету на розгляд: для бюджетів базового рівня не пізніше 25 грудня. До проекту відповідного бюджету додають:

1) пояснювальну записку, що містить:

  •  інформацію про соціально-економічне становище відповідної адміністративно-територіальної одиниці і прогноз її розвитку на наступний бюджетний період, які покладено в основу проекту місцевого бюджету;
  •  оцінку надходжень доходів з урахуванням втрат доходів у результаті наданих відповідною радою податкових пільг;
  •  пояснення до основних положень проекту рішення про місцевий бюджет, включаючи аналіз пропонованих обсягів видатків щодо функцій і програм. Обґрунтування включають бюджетні показники за попередній, поточний, наступний бюджетні періоди в розрізі класифікації видатків бюджету;
  •  обґрунтування особливостей міжбюджетних взаємовідносин та надання субвенцій на виконання інвестиційних проектів;
  •  інформацію щодо погашення боргу Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, обсягів та умов погашення.
  1.  прогноз показників відповідного бюджету за основними видами доходів, видатків та фінансування на наступні три бюджетні періоди;
  2.  проект показників зведеного бюджету району, міста з районним поділом, міста, що об'єднує бюджети села, селища, міста районного значення;
  3.  показники видатків, необхідні на наступні бюджетні періоди для завершення проектів, що враховані в бюджеті, за умови, якщо реалізація проекту триває більше одного бюджетного періоду;
  4.  перелік інвестиційних програм на наступний бюджетний період та наступні три бюджетні періоди;
  5.  інформацію про хід виконання відповідного бюджету у поточному бюджетному періоді;
  6.  пояснення головних розпорядників бюджетних коштів до проекту відповідного бюджету (подаються до бюджетної комісії відповідної ради);
  7.  інші матеріали.

3. Друга стадія бюджетного процесу – розгляд і затвердження бюджету здійснюється за таким порядком.

Не пізніше, ніж через п'ять днів після подання Кабінетом Міністрів України проекту закону про Державний бюджет України до Верховної Ради України Міністр фінансів доповідає його на пленарному засіданні Верховної Ради України. Голова Комітету Верховної Ради України з питань бюджету доповідає про відповідність проекту закону про Державний бюджет України вимогам Кодексу, Основним напрямам бюджетної політики на наступний бюджетний період та пропозиціям Верховної Ради України до Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період. У разі відхилення проекту закону про Державний бюджет України Кабінет Міністрів України зобов'язаний у тижневий термін з дня набраний чинності рішенням про відхилення подати проект закону про Державний бюджет України на повторне подання з обґрунтуванням внесених змін, пов'язаних з відповідним рішенням Верховної Ради України. Міністр фінансів повторно представляє проект закону про Державний бюджет України не пізніше трьох днів після його повторного подання до Верховної Ради України. Представлений проект Закону до 1 жовтня підлягає попередньому розгляду комітетами Верховної Ради. Після цього проект розглядається у трьох читаннях на пленарних засіданнях Верховної Ради і приймається Верховною Радою до 1 грудня року, що передує плановому. Закон України “Про Державний бюджет” на відповідний рік та Постанова Верховної Ради про порядок введення його в дію публікуються в пресі для загального відома.

Проекти відповідних місцевих бюджетів розглядають постійні комісії, які готують висновки та зауваження щодо показників доходів і видатків бюджету. З доповіддю про проект відповідного бюджету виступають:

  •  міністр фінансів АРК та голова комісії з питань бюджету - на засіданні Верховної Ради АРК;
  •  начальник фінансового управління та голова комісії з питань бюджету - на сесії обласної, районної та міської рад.

Розгляд і затвердження місцевих бюджетів здійснюється місцевими радами.

Місцеві бюджети затверджуються на сесіях відповідних рад:

  •  бюджет Автономної Республіки Крим, обласні і районні бюджети, міські (міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення) - рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної обласної, районної чи міської ради не пізніше ніж у двотижневий термін після офіційного опублікування закону про Державний бюджет України;
  •  міські (міст районного значення) бюджети, районні у містах (якщо такі створено), селищні та сільські бюджети - рішеннями міської, районної в місті, селищної або сільської ради не пізніше ніж у двотижневий термін після затвердження районного чи міського бюджету.

Місцевий бюджет може бути затверджений тільки після затвердження державного бюджету. Якщо місцевий бюджет не буде прийнято до 30 грудня, то вступають в силу показники бюджету, який передано на затвердження.

Якщо до початку нового бюджетного періоду не набрав чинності закон про Державний бюджет України, Кабінет Міністрів України має право здійснювати витрати Державного бюджету України з наступними обмеженнями:

  1.  витрати Державного бюджету України можуть здійснюватись лише на цілі, які визначені у законі про Державний бюджет України на попередній бюджетний період і одночасно передбачені у проекті закону про Державний бюджет України на наступний бюджетний період;
  2.  щомісячні видатки Державного бюджету України не можуть перевищувати 1/12 обсягу видатків, визначених законом про Державний бюджет України на попередній бюджетний період;
  3.  до прийняття закону про Державний бюджет України на поточний бюджетний період провадити капітальні видатки забороняється.

До прийняття закону про Державний бюджет України на поточний бюджетний період податки, збори (обов'язкові платежі) та інші надходження справляються відповідно до закону про Державний бюджет України на попередній бюджетний період та інших нормативно-правових актів.

4. Третя стадія бюджетного процесу охоплює виконання бюджету.

Під виконанням бюджетів слід розуміти забезпечення своєчасного і повного надходження запланованих доходів, а також повного і безперервного фінансування передбачених бюджетом заходів. Участь у виконанні бюджетів беруть підприємства, організації та установи усіх форм власності, а також населення, які пов’язані з доходами і видатками бюджетів. Виконання Державного бюджету України забезпечує Кабінет Міністрів України. Міністерство фінансів України здійснює загальну організацію та управління виконанням Державного бюджету України, координує діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету.

В Україні застосовується казначейська форма обслуговування Державного і місцевих бюджетів України, яка передбачає здійснення Державним казначейством України:

  •  операцій з коштами бюджетів;
  •  розрахунково-касового обслуговування розпорядників бюджетних коштів;
  •  контролю бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов'язань та проведенні платежів;
  •  бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання державного і місцевих бюджетів.

В основу діяльності Державного казначейства покладено принцип “єдиної каси”, що дає змогу мати вичерпну інформацію про щоденний стан державних фінансів і забезпечує можливість гнучкого маневрування державними грошовими ресурсами.

Державний бюджет України виконується за розписом, який затверджується Міністром фінансів України відповідно до бюджетних призначень у місячний термін після набрання чинності законом про Державний бюджет України.

5. Складання і затвердження звітності про виконання бюджетів є завершальним етапом бюджетного процесу. Тому бюджетну звітність відносять до вищого етапу узагальнення інформації про виконання бюджетів. За характером показників бюджетна звітність представляє собою сукупність упорядкованих взаємозв’язаних даних, що характеризують умови, кількісні та якісні результати виконання бюджетів. Показники звітності базуються на інформації поточного бухгалтерського обліку, тобто на таких даних, які зумовлюють їхню реальність та достовірність. З одного боку, за допомогою показників бюджетної звітності можна дати оцінку стану виконання бюджетів з кількісної та якісної сторони, визначити тенденції та закономірності, що мають місце у суспільстві. З іншого – у процесі аналізу показників виконання бюджету можна розрахувати рівень позитивного та негативного впливу окремих чинників на відхилення окремих показників по доходах і видатках, на підставі чого визначити шляхи збільшення дохідної частини та економії видаткової частини бюджетів. Результати такого аналізу використовуються при складанні проектів бюджетів на наступний рік. Таким чином, будучи завершальною стадією бюджетного процесу, складання, затвердження та аналіз звітності про виконання бюджетів є складовою невід’ємною і важливою частиною робіт, пов’язаних із початковою, першою стадією бюджетного процесу, що впливає у послідуючому на якість наступних його етапів.

Підготовка річного звіту про виконання бюджетів здійснюється на підставі бухгалтерських звітів органів Державного казначейства України, фінансових органів та звітів головних розпорядників, розпорядників та отримувачів бюджетних коштів.  Річний звіт про виконання бюджету подається відповідно до Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, районної, міської, селищної чи сільської ради у формі проектів закону (постанови, рішення) разом з необхідними документами та матеріалами. Якщо при перевірці річного звіту про виконання бюджету встановлена відповідність показників вимогами закону (постанови, рішення) про бюджет, Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласна, районна, міська, селищна чи сільська рада приймають закон (постанову, рішення) про затвердження звіту про виконання бюджету. При невідповідності показників бюджету відповідним вимогам, рада того чи іншого рівня може прийняти рішення про відхилення звіту про виконання бюджету.


Забезпечуючi підсистеми

Бюджетний механізм

Оперативні підсистеми

Ретроспективні підсистеми

Розробка законодавчого інформативного забезпечення функціонування бюджетної системи

Бюджетне регулювання

Бюджетне програмування

Бюджетне планування

Бюджетне прогнозування

Бюджетне нормування

Бюджетне інвестування

Неподатковий механізм мобілізації доходів

Кошторисне фінансування

Оподаткування

Бюджетне субсидіювання

Бюджетне дотування

Бюджетне кредитування

Бюджетне резервування

Бюджетна

звітність

Бюджетний контроль

  Бюджетна система

  України

Державний бюджет

України

Місцеві бюджети

України

Бюджети районів у містах

Бюджети місцевого самоврядування

Бюджет АР Крим

Обласні бюджети

Районні бюджети

Бюджети об'єднань територіальних громад 

Бюджети територіальних громад селищ

Бюджети територіальних громад міст

Бюджети територіальних громад сіл

  •  доходи, які зараховуються до державного бюджету
  •  доходи, які зараховуються до місцевих бюджетів
  •  змішані доходи, одна частина яких поступає у державний бюджет, а інша - у місцеві бюджети

За відношенням до бюджетної системи

За групами і видами

  •  податкові надходження
  •  неподаткові надходження
  •  доходи від операцій з капіталом
  •  міжбюджетні трансферти

За призначенням територіального формування джерел

  •  власні доходи
  •  закріплені доходи бюджетів
  •  регулюючі доходи бюджетів

По відношенню до джерел сплати

  •  доходи, джерелом яких є ціна товарів (робіт, послуг)
  •  доходи, джерелом яких є прибуток чи дохід
  •  доходи, джерелом яких є собівартість продукції

За методами стягнення

  •  прямі податки
  •  непрямі податки

Залежно від методів акумулювання грошових ресурсів

  •  від продуктивної діяльності
  •  від майна, майнових прав і державних угідь
  •  податковий
  •  позичковий
  •  емісійний

По відношенню до суб’єкта оподаткування

  •  податки, які сплачують юридичні особи
  •  податки, які сплачують фізичні особи

За змістом

  •  доходи загального фонду
  •  доходи спеціального фонду

За  значенням

  •  державні
  •  місцеві

За періодичністю зарахування

  •  систематичні
  •  разові

а повнотою зарахування до бюджету

  •  доходи, які зараховуються повністю
  •  доходи, які зараховуються частково

Державний кредит

Відносини, у яких держава виступає у ролі позичальника

Відносини, у яких держава виступає у ролі гаранта повернення кредиту

Відносини, у яких держава виступає у ролі кредитора

Призводять до збільшення державного боргу

Наслідком може бути збільшення державного боргу

Реалізуються з метою досягнення певних соціально-економічних цілей


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

10198. Краткий обзор представление о нравственности в религии 64 KB
  Краткий обзор представление о нравственности в религии План. 1. Введение. Современность о религии и этике 2. Отношение религии к философии и науке. Премудрость и ее два вида Отношение к ее видам в различные времена 3. Краткий исторический обзор религии в отношении ...
10199. Сократ, Платон и Аристотель 705.5 KB
  Сократ Платон и Аристотель Соответствующий контраст между позицией софистов и тем что Сократ вытолкнувший классический период греческой мысли предложил явный объективный идеализм и позицию косвенного реализма впрочем и аналогичные воззрения Платона и Аристотеля...
10200. Вычисление арифметических выражений. Структура следования 50 KB
  Тема: Вычисление арифметических выражений Структура следования Цель работы: освоить линейную алгоритмическую структуру а также работу команд в данной структуре. Образец решения задач. Задача № 1. Найти и выдать на печать значение выражения: Анализ постановки за
10201. Психолого-педагогическое сопровождение застенчивых детей старшего дошкольного возраста в группе ДОУ 307.5 KB
  Застенчивые люди испытывают большие трудности в установлении межличностных контактов; пассивны в деятельности и жизнедеятельности в целом; чрезмерно озабочены оценкой себя другими людьми; более зависимы от других, ранимы, внушаемы, поддаются давлению со стороны окружения
10202. Организация циклов. Алгоритмическая структура циклов 50.5 KB
  Лабораторная работа № 3 Тема: Организация циклов Цель работы: освоить алгоритмическую структуру цикл а также работу команд в данной структуре. Образец решения задач. Задача № 1. Напишите программу печати таблицы перевода расстояний из километров в метры для значен
10203. Работа с простой переменной. Алгоритмы целочисленной арифметики 58 KB
  Лабораторная работа № 4 Тема: Работа с простой переменной. Алгоритмы целочисленной арифметики Цель работы: освоить работу с простой переменной и алгоритмами их обработки при решении задач целочисленной арифметики. Типовые алгоритмы обработки простой переменной Р
10204. Подпрограммы. Процедуры и функции 35 KB
  Лабораторная работа № 5 Тема: Подпрограммы. Процедуры и функции Цель работы: отработать навыки использования подпрограмм процедур и функций при написании программного кода. Образцы решения задачи. Задача № 1. Определить количество и сумму цифр в числе. Анализ по...
10205. РАЗВИТИЕ ВНИМАНИЯ СТАРШИХ ДОШКОЛЬНИКОВ В ИГРОВОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ 527.5 KB
  В дошкольном возрасте эти изменения касаются всех видов и свойств внимания. В целом, ребенок становится более сосредоточенным, у него появляется способность распределять внимание между различными предметами и переключаться с одного сложного объекта на другой.
10206. Организация перевозок скоропортящихся грузов на направлении 1.91 MB
  В курсовой работе необходимо определить особенности и условия перевозок скоропортящихся грузов на направлении, рассчитать годовую потребность для погрузки, количество «холодных поездов», произвести теплотехнический расчет, разработать технологию обслуживания рефрижераторного подвижного состава, схему размещения пунктов экипировки и технологического обслуживания