5840

Організація і управління виробництвом. Конспект лекцій

Конспект

Менеджмент, консалтинг и предпринимательство

Вступ Розвиток ринкових відносин, перебудова та вдосконалення господарського механізму змінюють вимоги до економічних методів управління, підвищують роль окремого спеціаліста-інженера - майбутнього організатора виробництва. Метою вивчення дисци...

Украинкский

2012-12-23

343 KB

29 чел.

Вступ

Розвиток ринкових відносин, перебудова та вдосконалення господарського механізму змінюють вимоги до економічних методів управління, підвищують роль окремого спеціаліста-інженера – майбутнього організатора виробництва.

Метою вивчення дисципліни є оволодіння студентами загальних принципів і положень організації і планування виробництва, які базуються на існуючих формах власності. На цій основі отримати спеціальні знання з організації і планування машинобудівного підприємства.

Завданням дисципліни є вивчення прояву економічних закономірностей в організації і плануванні виробництва, при створенні і освоєнні нової продукції, в організації виробничого процесу, в нормуванні і оплаті праці, управлінні машинобудівним підприємством.

Конспект лекцій охоплює комплекс теоретичних положень та перелік запитань до дисципліни, які дадуть можливість студентам самостійно вивчати даний предмет, за допомогою запитань здійснювати самоперевірку знань дисципліни.

Це методичне видання розраховане на вивчення теоретичних аспектів дисципліни, розроблене для студентів технічних спеціальностей денної та заочної форм навчання. Також може бути використане інженерами машинобудівного виробництва та іншими спеціалістами, які займаються питаннями ефективної організації, планування і регулювання діяльністю машинобудівних підприємств.


Тема 1. Предмет і зміст курсу
Організація виробництва”

  1.  Предмет науки про організацію виробництва.
  2.  Розвиток науки про організацію виробництва та формування економічного мислення у сучасного спеціаліста-інженера.
  3.  Основні завдання м/б виробництва на сучасному етапі.

Література: 1, 2, 12, 13.

1.  Розвиток промислового виробництва вимагає розробки певних правил впровадження процесу створення готових виробів, підготовки відповідних спеціалістів, які б знали і вміли застосовувати ці правила. Тому відокремилася спеціальна галузь знань, склалася і розвивається наука про організацію виробництва.

Виробництво – це процес споживання засобів виробництва і робочої сили. Здійснення його можливе за наявності трьох елементів: засобів праці, предметів праці і самої праці, носієм якої є робоча сила. Організувати виробництво – це означає створити науково обґрунтовану систему функціонування всіх елементів виробництва, різноманітної інформації, скоординувати зусилля всіх підрозділів підприємства для отримання максимальних результатів при мінімальних затратах. В курсі “організація виробництва” розкриваються закономірності поєднання і взаємодії вищезазначених елементів цієї системи.

Предметом науки про організацію виробництва  є вивчення принципів побудови виробничих підрозділів, впровадження процесу виробництва та управління ними.

Організація виробництва передбачає цілеспрямовану координацію всіх елементів і ресурсів виробництва для досягнення поставленої мети. Організація виробництва є невід’ємною частиною будь-якого способу виробництва, вона удосконалюється і змінюється разом з ним з економічної точки зору. Умови існування виробничого процесу:

  •  Зосередження необхідних засобів праці і робочої сили відповідно до кваліфікації і спеціальності на даному підприємстві;
  •  Відповідна побудова і регулювання процесу споживання готової продукції;
  •  Управління виробничими підрозділами і виробничим процесом.

Виробництво на підприємстві ділиться на: виробничі підрозділи, виробничі процеси й управління ними.

Наука про організацію виробництва вивчає:

  1.  найбільш ефективні форми і способи організації і планування діяльності підприємств на основі врахування останніх досягнень науки і техніки;
  2.  шляхи і способи підвищення продуктивності праці, наукової організації праці і заробітної плати;
  3.  шляхи і способи зниження собівартості, продуктивності і, як наслідок, підвищення рентабельності підприємства.

2. Перші наукові розробки про організацію виробництва виникли в кінці 18 ст.в Англії. Був розроблений фабричний кодекс, який передбачав систему штрафів при порушенні дисципліни, а також суворий казармний режим робітників на підприємстві.

Особлива роль при розробці організації виробництва належить Тейлору. Основні елементи системи Тейлора такі:

  •  розробка і вивчення елементів робочого часу;
  •  встановлення щоденних завдань;
  •  розробка преміальних систем ЗП;
  •  розробка технічної документації на виготовлення продукції;
  •  підбір і підготовка кадрів;
  •  календарне планування виробництва;
  •  організація постачання.

Послідовником Тейлора були: Генрі Ганг – розробив систему обліку на виробництві, Гільберт – розробив систему наукової організації праці; А.Файоль – розробив систему управління виробництвом. Особливе місце в науці про організацію виробництва займає Г.Форд. Він вперше описав і запровадив методи організації безперервного потокового виробництва в машинобудуванні.

Спроби теоретичного узагальнення організації виробництва мали місце з моменту її виникнення. У 1924 році був створений центральний інститут праці.

Отже, сьогодні є потреба розвивати у майбутніх інженерів сучасне економічне мислення, тобто завданням сучасного інженера є: перевірка кожного технічного або господарського рішення на відповідність народногосподарським і особистим інтересам.

3. Машинобудівне виробництво має деякі особливості, які ставлять спеціальні вимоги до його організації і планування.

Головні з них такі:

  •  організація процесів виготовлення деталей високого класу точності, проектування спеціальних операцій складання;
  •  використання спеціалізованого, складного устаткування і технологічної оснастки;
  •  чітка організація і планування виробництва, матеріально-технічного постачання і збуту продукції галузі; 
  •  гнучкість та чітка організація і структура виробництва, що дає змогу переходити на нові моделі виробів у короткі терміни і з мінімальними затратами;
  •  для галузі характерна висока питома вага спеціального технологічного устаткування (так званого нестандартного), що впливає на рентабельність роботи підприємства.


Тема 2. Машинобудівне підприємство. Характеристика і структура

  1.  М/б підприємство – основна ланка промисловості.
  2.  Основні риси промислового машинобудівного підприємства.
  3.  Класифікація промислових підприємств.
  4.  Об’єднання підприємств.
  5.  Нові види підприємств.

Література: 1, 6, 7, 10.

1. Підприємство – основна організаційна ланка народного господарства. Підприємство – це самостійний господарський суб’єкт, який має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-технічну і комерційну діяльність з метою отримання максимального прибутку. Розвиток підприємства включає в себе: зміну в технічному оснащенні підприємства, постійне удосконалення виробництва і організації праці, розвиток економічних форм підприємства.

Утворення підприємства здійснюється після проведення відповідного техніко-економічного аналізу. Він містить характеристику району і місця розміщення підприємства, номенклатуру і обсяг випуску продукції, умови постачання і кооперації підприємства, розробку технічних процесів випуску продукції, схему управління підприємством, генеральний план підприємства, будівельну, енергетичну, і санітарно-гігієнічну частину капітальних вкладень, необхідних для створення підприємств, ОФ і ОбЗ, розрахунок собівартості продукції, розрахунок показників роботи підприємства. Основним законом, який регламентує діяльність підприємств, є закон України про підприємства.

2.  Кожне підприємство характеризується виробничо-технічною, організаційно-господарською і соціально-економічною єдністю. Виробничо-технічна єдність характеризується тим, що підприємство є:

  1.  комплексом підрозділів, робота яких повинна бути скоординована на основі принципів наукової організації праці,
  2.  підприємством, яке володіє всіма необхідними засобами для ефективного використання виробничих потужностей, трудових і фінансових ресурсів.

Організаційно-господарська єдність характеризується тим, що підприємство володіє:

  1.  необхідними основними фондами і оборотними засобами, з допомогою яких може виготовляти продукцію, передбачену планом,
  2.  підприємство є самостійною господарською одиницею, наділеною правами юридичної особи, що дає можливість підприємству укладати угоди з іншими організаціями, необхідними для виготовлення і реалізації продукції.

Соціально-економічна єдність:

  1.  підприємство діє на основі однієї з встановлених форм власності,
  2.  колектив підприємства – це сукупність рівноправних в економічному відношенні працівників.

3. Для створення типових рекомендацій підприємства класифікують по окремих групах. Найбільш характерними для класифікації підприємств є наступні ознаки:

  1.  За формами власності підприємство класифікують: індивідуальне, сімейне підприємство, приватне підприємство, колективне підприємство, державно-комунальне підприємство, державне підприємство, спільне підприємство.

Засновниками можуть бути юридичні особи та громадяни України інших держав.

  1.  За економічним призначенням:
  •  підприємства, які виробляють засоби підприємства,
  •  підприємства, які займаються виробництвом предметів споживання,
  •  підприємства військово-промислового комплексу.
  1.  Масштаб підприємства залежить від :
  •  вартості основних фондів,
  •  чисельності працюючих,
  •  обсягу продукції, яка виробляється.
  1.  За рівнем охоплення підприємством різних стадій виробництва:
  •  заводи з повним технічним циклом,
  •  заводи з неповним технічним циклом,
  •  заводи, які спеціалізуються на окремих технологічних операціях,
  •  підприємства, які спеціалізуються по випуску деталей.  
  1.  За рівнем спеціалізації:
  •  спеціалізовані,
  •  універсальні,
  •  змішані.
  1.  За методами організації виробничого процесу:
  •  потоковий метод організації виробництва,
  •  партійний метод,
  •  одиничний тип.
  1.  За випуском однотипної продукції:
  •  масові
  •  серійні
  •  одиничні.
  1.  За рівнем механізації:
  •  комплексно-автоматизовані,
  •  частково-автоматизовані,
  •  комплексно-механізовані,
  •  частково-механізовані.
  1.  За часом роботи:
  •  сезонні,
  •  підприємства постійної дії.

4. Розширення зв’язків між підприємствами призвело до об’єднання деяких з них. Сьогодні підприємства можуть об’єднуватися у: асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, виробниче об’єднання, науково-виробничі об’єднання, учбово-виробничі об’єднання, торгово-виробничі об’єднання

5.  Види господарських товариств:

  1.  Акціонерні товариства.
  2.  Товариства з обмеженою відповідальністю.
  3.  Товариства з додатковою відповідальністю.
  4.  Командитне товариство.
  5.  Повне товариство.

Акціонерним вважається товариство, статутний фонд якого розділений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості. Члени акціонерних товариств несуть відповідальність лише майном акціонерних товариств. Види акціонерних товариств:

  1.  відкрите – акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої передплати та купівлі-продажу на фірмах,
  2.  закрите – це товариство, акції якого розповсюджуються між засновниками.

Товариство з додатковою відповідальністю.  Вважається товариство, яке має статутний фонд, поділений на частки, визначені установчими документами. Члени товариства несуть відповідальність за борги своїми внесками до статутного фонду, або належним майном, однаковим для всіх учасників розміру, величина якого кратна внеску.

Товариство з обмеженою відповідальністю. Має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Члени товариства несуть відповідальність в межах своїх вкладів. На решту майна ця відповідальність не поширюється. Це відноситься і до випадків банкрутства.

Повне товариство. Займається підприємницькою діяльністю, члени товариства несуть солідарну відповідальність згідно зі зобов’язаннями всім своїм майном, кожен учасник товариства може діяти від імені товариства, учасники товариства не мають права брати участь в інших товариствах. Учасник товариства може вийти в будь-який час з товариства, при цьому йому виплачують вартість його внеску, учасник товариства несе відповідальність за борги товариства незалежно від того, коли вони виникли: до чи після його вступу в товариство.

Командитним вважається товариство, яке складається з командитів і комплентаріїв. Командити несуть відповідальність за зобов’язання усім своїм майном. Комплентарії несуть відповідальність за зобов’язання товариства лише своїм вкладом. Управління справами товариства здійснюється тільки командитами. Командити мають право виплатити комплентаріям їх грошові внески і реорганізовувати товариства в повні.

Лізингові підприємства.

Лізинг – це один з модифікованих видів оренди, який передбачає відокремлення володіння майном від його використання.

Основні види лізингу: оперативний, фінансовий, міжнародний.

Оперативний – це укладання договору на період, менший амортизаційного строку служби.

Фінансовий лізинг – договір, укладений на 10-15 років, тобто на період, більший амортизаційного строку служби обладнання. Після закінчення дії договору орендатор купує майно за заздалегідь встановленою ціною.

Міжнародний – особливості – це участь у справі зарубіжного партнера. Цей вид застосовується як для імпорту, так і для експорту нової техніки.

Об’єктом лізингової угоди може бути будь-який рухомий і нерухомий об’єкт майна. Найчастіше об’єктами лізингових угод виступає техніка, яка швидко морально старіє, або створює предмети споживання.

Малі підприємства. Основна ознака, за якій підприємства відносять до малих – це чисельність працюючих. В промисловості і будівництві до малих відносять підприємства, з чисельністю не більше 200 чол., в інших галузях – до 150 чол., в науці  –  до 100 чол., в невиробничій сфері – до 25 чол., у роздрібній торгівлі – до 15 чол.

Венчурний бізнес –  це ризикована діяльність, під час якої створюються нові продукції, послуги, технології, це відкриття принципово нової сфери діяльності.

Специфічні особливості венчурного бізнесу:

  1.  венчурний бізнес – це ризикована діяльність, це означає, що вкладник капіталу заздалегідь погоджується на можливі втрати своїх коштів  при невдачі фірми, яку він фінансує.
  2.  Дострокова діяльність – вкладник вимушений чекати результатів діяльності фірми. Перші результати будуть відомі не раніше 5-10 років. Перший прибуток при позитивних результатах отримається через 15 років,
  3.  Ризикований капітал розміщується не як кредит, а у вигляді паю в статутний фонд,
  4.  Майбутній прибуток залежить від величини вкладеного капіталу,
  5.  Велика особиста зацікавленість в даних результатах.

Спільні підприємства створюються на основі участі у виробничій і комерційній діяльності різних господарських суб’єктів. Право створювати спільні підприємства надається об’єднанням і підприємствам будь-якої форми власності. Предмет і мета діяльності підприємств, розмір статутного фонду і доля кожного учасника визначають установчі документи підприємств. Спільні підприємства діють на основі повного господарського розрахунку.  Одним з учасників підприємства може бути зарубіжний партнер.

Біржа – це місце укладання планів контрактів на поставку продукції, виходячи з попиту і пропозиції. Біржа – це найбільш розвинута форма функціонування регулярного продажу масових товарів. Біржі поділяються на: товарну, фондову, валютну.

Тема 3. Організація і планування створення нових машин

  1.  Технічна підготовка виробництва.
  2.  Організація конструкторської підготовки виробництва.
  3.  Організація технологічної підготовки виробництва.
  4.  Планування процесів створення і освоєння нової техніки.

Література:17, 18, 19,20

1. Під технічною підготовкою виробництва розуміють комплекс технічних і організаційних заходів, які забезпечують створення і освоєння випуску нової продукції, нових технологічних процесів, а також внесення конструктивних і технічних змін до випуску уже останньої продукції.

Основні завдання технічної підготовки виробництва:

  •  створення нових удосконалюючи  конструкторських машин,
  •  досягнення високих техніко-економічних характеристик нових машин,
  •  забезпечення високого організаційно-технічного рівня випуску нових машин, а також ритмічності виробництва.

Проведення технічної підготовки виробництва містить стадії:

  •  дослідну,
  •  конструкторську,
  •  технологічну,
  •  організаційну.

На дослідній стадії проводяться роботи щодо вивчення передового досвіду в галузі створення нових машин, вивчення вимог технічного прогресу до створення нових машин.

На цій стадії проводиться розрахунок конструкторських схем, вивчення можливостей впровадження нових матеріалів, проведення техніко-економічного обґрунтування, прийняття нових рішень.

Конструкторська підготовка  включає в себе весь комплекс робіт, необхідних для створення нових машин, виготовлення дослідного зразка і подальше удосконалення створених конструкцій.

Технологічна підготовка полягає у розробці і подальшому удосконаленню технологій, методів і засобів технічного контролю, створенню нормативів матеріальних і трудових витрат.

Організаційна підготовка включає планування розміщення обладнання, розрахунок в потребі, в робочій силі, необхідній для випуску нової продукції.

Всі стадії виробництва тісно пов’язані між собою і досить часто виконуються паралельно.

2. Конструкторська  підготовка виробництва здійснюється в наступному порядку:

  1.  технічне завдання,
  2.  технічна пропозиція,
  3.  ескізний проект,
  4.  технічний проект,
  5.  розробка робочої документації,
  6.  виготовлення дослідного зразка і його випробування.

Зміст дослідно-конструкторських робіт залежить від характеру об’єкта розробки. Етапи розробки регламентовані єдиною системою конструкторської документації, яка є єдиною для всіх галузей н/г.

У процесі виконання дослідно-конструкторських робіт в першу чергу необхідно забезпечити технологічність конструкції. Під технологічністю конструкції розуміють сукупність властивостей конструкції виробу, які виявляються у можливості оптимальних затрат праці, матеріалів і часу на всіх стадіях створення виробництва і експлуатації машини.

Показники технологічності поділяються на абсолютні і відносні.

До абсолютних належать: маса виробу, трудомісткість виготовленої машини, собівартість.

До відносних: коефіцієнт уніфікації, стандартизації, спадкоємності.

Матеріаломісткість – це вага чорних, кольорових металів та інших металів, які входять до складу машини.

Трудомісткість – це час на виконання заготівельних, механічних, складальних та інших видів робіт, необхідних для виготовлення машини.

Собівартість – це відображені в грошовій формі поточні затрати підприємств на її виробництво і реалізацію.

Конструкторська підготовка повинна бути проведена у стислі терміни при високій якості конструкторських рішень. Перехід на випуск нових виробів продукції повинен бути спрямований на підвищення ефективності використання матеріальних і трудових ресурсів. Забезпечення вищеперелічених  вимог носить назву – економічна підготовка виробництва. При її здійсненні на підприємстві використовують функціонально-вартісний аналіз (ФВА).

ФВА повинен забезпечувати оперативний контроль і аналіз показників економічної ефективності виробів у ході науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, орієнтувати розробників на пошук таких технічних рішень, втілення яких в конструкції дасть оптимальне співвідношення між споживчою вартістю виробу і затратами на його розробку і виготовлення.

Функціонально-вартісний аналіз – це метод систематичного дослідження машин, направлений на підвищення ефективності їх використання.

Метод ФВА базується на тому, що затрати на виготовлення машини, крім мін. необхідних  для її функціонування, містять і додаткові, які не мають прямого відношення до призначення продукції і пов’язані з недосконалістю її конструкції, технології виготовлення, неправильним вибором матеріалів.

За допомогою ФВА можна вирішити такі завдання:

  1.  досягнення найкращого співвідношення між споживчою вартістю машини і затратами на їх розробку, виготовлення, експлуатацію,
  2.  відносне і абсолютне зниження собівартості продукції, зниження ресурсомісткості продукції,
  3.  скорочення або ліквідація браку,
  4.  ліквідація “вузьких місць” і диспропорцій виробництва.

3. Комплекс заходів, спрямованих при освоєнні нових виробів на впровадження нових і вдосконалення діючих технологічних процесів, подальшу механізацію та автоматизацію виробництва, поліпшення показників виробничо-господарської діяльності підприємства, становить технологічну підготовку виготовлення нових виробів.

Основні вимоги до технологічної підготовки виробництва:

  1.  зменшення витрат трудових і матеріальних ресурсів,
  2.  максимальне використання ОФ підприємства,
  3.  скорочення тривалості циклу виготовлення машини.

Етапи технологічної підготовки виробництва:

  1.  технологічний контроль креслень,
  2.  визначення міжцехових маршрутів деталей,
  3.  розробка технічних процесів виготовлення машини.
  4.  технологічна підготовка виробництва: розробка нормативів матеріальних витрат,
  5.  розробка технологічних норм часу,
  6.  розробка методів технологічного контролю,
  7.  розробка форм і методів організації виробничого процесу,
  8.  проектування оснастки,
  9.  виготовлення оснастки і її впровадження,
  10.  налагодження і впровадження технологічного процесу.

Розроблена технологічна підготовка виробництва оформляється у вигляді технічної документації і затверджується у встановленому порядку. Затвердження технологічної підготовки здійснюється у відповідності з Єдиною системою технологічної підготовки виробництва (ЄСТПВ).  

4. Основні завдання технічної підготовки виробництва нових виробів  полягають в наступному:

  1.  визначення строків, складу, і обсягу робіт, які будуть виконані,
  2.  розподіл робіт між організаціями, які займаються технічною підготовкою виробництва,
  3.  встановлення оптимальної послідовності і раціонального сполучення робіт з технічної підготовки виробництва для досягнення мінімальної тривалості всього комплексу робіт.

Планування технічної підготовки виробництва повинно забезпечувати максимальне суміщення робіт, які виконуються, поетапний розрахунок їх обсягу і тривалості.

При плануванні робіт враховують:

  1.  тип виробництва,
  2.  програма і складність розробки,
  3.  забезпечення виробництва технологічними процесами, устаткуваннями, оснащенням, інструментом,
  4.  рівень механізації та автоматизації інженерно-технічних та управлінських робіт.

Облік робіт з технічної підготовки виробництва здійснюється для отримання інформації про стан технічної підготовки в будь-який календарний проміжок часу та використання її для контролю робіт і наступного їх регулювання.

Контроль за технічною підготовкою виробництва здійснюється для вияву відхилень фактичних показників від планових та формування інформації про характер і причини відхилення.

Регулювання процесів технічної підготовки проводиться для забезпечення виконання поставлених завдань у встановлені строки.

Процес створення та освоєння нових машин складається з багатьох етапів, які виконуються різними підрозділами, а в середині підрозділів – різними працівниками. Цей процес повинен бути чітко скоординований у часі. Тому для планування освоєння нової техніки використовують лінійні графіки і сіткові моделі.

Позитивні якості лінійних графіків:

  1.  простота, наочність
  2.  масштабне відображення тривалості циклу окремих робіт і всього комплексу,
  3.  можливість відображення в одному графіку робіт по декількох об’єктах.

Недоліки:

  1.  не показують взаємозв’язку окремих видів робіт,
  2.  не дають можливості коректувати графік у зв’язку зі зміною строків виконання будь-яких робіт,
  3.  використання лінійного графіка не може забезпечити математично обґрунтований розрахунок циклу виконання робіт,
  4.  ЛГ не дають можливості оптимізувати використання наявних ресурсів і строків виконання робіт.

Отже, відносно новим інструментом, який певною мірою задовольняє поставлені завдання, стали розроблені на початку 60-х років системи сіткового планування та управління.

Система сіткового планування – це комплекс графічних і розрахункових методів, організаційних заходів і контрольних прийомів, які забезпечують моделювання, аналіз і динамічну перебудову плану виконання складних проектів і розробок.

Основним елементом в ССП є сітковий графік, який являє собою динамічну модель, в якій відображаються взаємозв’язки і результати виконання всіх робіт, необхідних для досягнення поставленої мети.

Сітковий графік складається з робіт, подій, шляхів та інших елементів. Ребра графіка відображають роботи, а вершини – події.

Тема 4. Організація виробничого процесу

  1.  Виробничий процес і його структура.
  2.  Основні принципи організації виробничого процесу.

Література:2, 13, 18, 23.

1. Виробничий процес – сукупність взаємопов’язаних процесів праці, природних процесів, предметів і засобів праці, направлених на виготовлення певної продукції.

За своїм призначенням в процесі виробництва виробничі процеси поділяються на основні, допоміжні й обслуговуючі. До основних відносять процеси виготовлення виробів (вузлів, деталей), які складають програму випуску у відповідності зі спеціалізацією підприємства.

До допоміжних відносять процеси, пов’язані з виготовленням продукції, яка споживається в основному у виробництві підприємства.

До обслуговуючих процесів відносять процеси, пов’язані з наданням виробничих послуг основному і допоміжному виробництву. В результаті діяльності цього господарства не створюється продукція, а створюється продукція, а виконуються лише певні види послуг. Сукупність і взаємозв’язок основних, допоміжних і обслуговуючих процесів утворюють структуру виробничого процесу.

Дещо інший вигляд має дослідне виробництво. В нього входять:

  •  процеси дослідження і проектування нових машин,
  •  процеси технологічної, конструкторської і організаційної підготовки.

Кожна з технологічно й організаційно відокремлених частин процесу виробництва утворюють локальні процеси, з яких складаються цехи і дільниці. В організаційно відокремлених основних, допоміжних і обслуговуючих процесах існує поділ на прості і складні процеси. Прості процеси – це процеси виготовлення простих предметів праці, а також окремо взяті складальні операції (виготовлення деталей, складання механізму). Простіші процеси є рядом послідовних операцій виготовлення певного виробу. Складніші процеси – це сукупність взаємопов’язаних і скоординованих в часі простих процесів. Складний процес – це процес виготовлення однієї машини. Основним структурним елементом простого процесу є операція. Операції можуть виконуватися безпосередньо з участю людини – трудової операції і без неї – природні операції. Тривалість природних операцій буває досить значною.

  1.  Правильна організація виробничого процесу на підприємстві передбачає:
  2.  чіткий розподіл праці між окремими підрозділами підприємств на основі їх спеціалізації,
  3.  раціональне розміщення і найбільш повне використання обладнання на кожній спеціалізованій дільниці,
  4.  закріплення за працівниками повного обсягу роботи і забезпечення їх всім необхідним для високопродуктивної праці.

Не дивлячись на різноманітність виробничих процесів, умов виготовлення самої продукції, всіх їх можна об’єднати за такими принципами:

  1.  Спеціалізація. Це скорочення різноманітних робіт і операцій, а також режимів роботи та інших елементів виробничого процесу.
    1.  Пропорційність.

Це відносно однакова продукція всіх виробничих підрозділів. Цей принцип передбачає рівномірну і повну завантаженість усіх видів обладнання.

3.  Паралельність.

Означає виконання операцій і частин виробничого процесу одночасно. Паралельність може мати місце як під час виконання самої операції (одночасно робота декількох верстатів), так і протіканні суміжних операцій, а також одночасному виконанні основних, допоміжних і обслуговуючих процесів.

4. Прямоточність

Означає забезпечення найкоротшого шляху проходження деталі всіх стадій і операцій виробничого процесу від запуску механізмів у виробництво до отримання готових виробів. Цей принцип використовується як в масштабах всього підприємства, так і в окремих цехах та дільницях. Застосування цього принципу починається з проектування підприємства. Особливої реконструкції цей принцип зазнає при переході підприємства до випуску нових видів продукції.

  1.  Безперервність

Зменшення часу перерв протягом виробництва конкретних виробів. Це досягається зміною видів руху предметів праці у виробництві. Виробничий процес необхідно організувати таким чином, щоб предмет праці як можна менше часу знаходився без руху, чекаючи запуску у виробництво.

  1.  Ритмічність

 Рівномірний випуск продукції у певні проміжки часу. Чим менший проміжок часу, тим важче організувати рівномірний випуск продукції. І якщо на підприємстві машинобудування місячна ритмічність забезпечується, то декадна, а тим більше денна – дуже рідко.

Основні завдання ритмічності:

  1.  правильна постановка внутрізаводського планування, яке передбачає створення і комплексність матеріально-технічного постачання,
  2.  висока якість виконання ремонтних робіт, висока організація енергетичної, складської і транспортної служб підприємства.

Досить часто забезпечення одних принципів здійснюється за рахунок інших, в таких випадках шукають компромісний варіант і зосереджуються на принципах, більш необхідних для даного виробництва.

Тема 5. Виробничий процес в просторі і часі

  1.  Організація виробничого процесу в просторі і часі.
    1.  Виробничий цикл і його структура.
    2.  Виробничий цикл складного процесу.

Література: 2, 12, 18.

1. Виробничий цикл – календарний період часу, протягом якого виконується виробничий процес, або його частина – операція.

Необхідно розрізняти виробничий цикл виготовлення одного виробу і партії виробів. Тривалість виробничого циклу частіше всього виражається в календарних днях. Виробничий цикл виготовлення деталі (партії деталей) являє собою календарний період , протягом якого виготовляється дана деталь від її запуску у виробництво до отримання готового виробу.

Структура виробничого циклу включає час виконання основних і допоміжних операцій і час перерв, необхідних при виготовленні деталі. Перерви поділяються на: міжопераційні (всередині циклу), міжциклові, режимні.

Міжопераційні перерви мають місце в кожному виробничому циклі, і в свою чергу поділяються на партійні і очікувальні. Перерви партійності зв’язані  з передачею і обробкою виробів на робочих місцях  партіями. В результаті чого кожна деталь лежить біля робочого місця в очікуванні свої обробки, а після очікування обробки знову лежить біля робочого місця до закінчення обробки всієї партії. Ці перерви входять у виробничий цикл обробки партії деталей. Перерви очікування зв’язані з диспропорцією продуктивності обладнання, зайнятого у виробничому процесі.

Міжциклові перерви – виникають при переході від однієї стадії обробки виробів до іншої і є часом, необхідним для комплектування, передбачений планом партії виробів.

Режимні –  це перерви, пов’язані з режимом роботи підприємства.

Скорочення часу виконання операцій досягається основним чином за рахунок технічних і організаційних заходів. До числа технічних заходів відносять використання різноманітного приспосіблення, яке дозволяє зменшити витрати часу на обробку. До організаційних заходів відносять раціональну організацію робочих рухів, включаючи машинні, покращення організації виробничого процесу і розміщення робочих місць.

2. Важливим фактором, який визначає тривалість виробничого процесу, є вид руху предметів праці. Розрізняють такі види руху предметів праці у виробництві:

  1.  послідовний,
    1.  паралельний,
    2.  паралельно-послідовний.

Послідовний вид руху характеризується тим, при виготовленні партій одноіменних деталей в багатоопераційному виробничому циклі кожна наступна операція починається лише після виконання попередньої операції над цією партією, яка обробляється.

Послідовний вид руху відрізняється простотою організації і використовується в тих випадках, де обробляється невелика партія деталей в односерійному або дрібносерійному виробництві.

Недолік: найбільша тривалість виробничого циклу обробки деталей.

Паралельний вид руху характеризується наступними умовами:

  1.  деталі передаються з одного робочого місця до іншого поштучно або невеликими партіями (транспортна партія),
  2.  деталі обробляються на всіх операціях без зупинки.

Переваги: найкоротша тривалість виробничого циклу.

Недоліки: простої обладнання в межах  обробки партії деталей. Уникнути цього недоліку можна введенням паралельних робочих місць.

Послідовно-паралелний вид руху дозволяє об’єднати в собі переваги і недоліки послідовного і паралельного видів руху.

Характеризується такими умовами:

  1.  деталі передаються від одного робочого місця до другого частинами партії,
  2.  частина партії вибирається таким чином, щоб в межах обробки партії деталей обладнання не простоювало і час обробки був найкоротшим.

Переваги: 1) тривалість циклу менша, ніж при послідовному виді руху, 2) відсутність простоїв при виконанні одноіменних операцій.

Недоліки: складність розрахунків оперативності планування і регулювання виробництва .

3. Виробничий цикл складного процесу є загальною тривалістю комплексу координованих у часі складніших процесів, які входять в складний процес з метою виготовлення виробу. Метою координування процесів, які утворюють складний процес є забезпечення комплектності виробництва при повній завантаженості обладнання і робочих місць. Для аналізу і координування елементів складного процесу в часі його зображують у вигляді циклового графіка. Перш, ніж приступити до складання циклового графіка, зображують складальну схему машини. Цикл складного процесу визначається найбільшою сумою циклів, послідовно зв’язаних між собою простих процесів і між циклових перерв. Міжциклові перерви – це час на комплектування партії, передачу їх з цеху в цех з урахуванням різниці в ритмах поступлення і видачі деталей. Цикл складного процесу можна ущільнити шляхом диференційованої подачі складальних елементів на різні стадії складання. Циклічний графік дозволяє встановити відповідні терміни випереджаючого запуску і випуску партії по цехах і заводу. Цикл складного процесу виготовлення виробу або партії виробу визначається згідно з організаційною і виробничою структурою підприємства. В кожному цеху з комплекту деталей і складальних одиниць даної машини вибирається об’єкт з максимальною тривалістю, а потім враховується час комплектування, складання, випробування і їх резервний час. При цьому вважають, що інші складальні одиниці з коротшим циклом обробляються паралельно.

Тема 6. Виробнича структура машинобудівного підприємства. Типи виробництв

  1.  Виробнича структура машинобудівного підприємства.
  2.  Типи виробництв.

Література: 7, 10, 11, 13, 16.

1. Виробнича структура – це склад керованих підрозділів, які входять в дану виробничу ланку, а також характер їх взаємозв’язків. Виробнича структура об’єднання – це склад підприємств і організацій, які входять в нього. Виробнича структура підприємства – це склад цехів і служб. Виробнича структура цеху – це склад дільниць. Виробнича структура є досить розвинутою і містить безліч різноманітних цехів, служб, і господарств. На виробничу структуру впливають наступні фактори:

  •  особливості конструкції, яка випускається;
  •  масштаб виробництва, кількість і трудомісткість деталі;
  •  характер і рівень спеціалізації (виробнича програма);
  •  кооперування з іншими підприємствами.

Залежно від особливості конструкції машини і масштабів виробництва деякі цехи можуть бути одночасно основні і допоміжні. Наприклад, деревообробний цех може бути основним, якщо виготовляє деталі для основного виробу, або допоміжним, якщо виготовляє тару. Особливості конструкції впливають також на склад допоміжних цехів і їх внутрішню структуру. Якщо при виготовленні продукції використовується штампування деталі, то в інструментальному цеху організовують майстерню штампів. При великих масштабах виробництва виникає необхідність організації цілого штампувального цеху. Обсяг випуску продукції і трудомісткість її виготовлення впливають на розміри цехів, їх кількість і спеціалізацію. На великих м/б підприємствах можна зустріти  декілька ливарних цехів, механічних і складальних цехів, існування яких є економічно виправданими. Виробничий профіль впливає на одноразову продукцію, яка виготовляється, сприяє кооперуванню з іншими підприємствами.

Виробнича структура змінюється під впливом НТП. Основний елемент виробничої структури підприємства є цех. ЦЕХ – це виробничий підрозділ підприємства, який виконує частину покладеного на нього виробничого процесу. Цехи здійснюють свою діяльність на основі внутрігосподарського розрахунку. Структурною одиницею цеху (дільниці) є робочі місця. Робочим місцем називають частину виробничої площі, оснащену й обладнану технікою: засобами, пристроями, відповідно до характеру робіт, які на ній виконуються і закріплену за нею виконання цих робіт.

Основні цехи спеціалізуються по трьох напрямках:

  1.  на виконання однорідних технологічних операцій (по технологічній ознаці),
  2.  на виготовлення конструктивно подібних або однорідних деталей, або частин машини з використанням різних технологій (по предметних ознаках),
  3.  на випуску обмеженої номенклатури заготовок або деталей з використанням однорідних технологічних ознак.

До допоміжних відносять цехи, які забезпечують виробничий процес технічною оснасткою,  енергією, здійснюють ремонт обладнання і виготовляють допоміжні пристрої. На деяких підприємствах існують експериментальні цехи, де виготовляють і випробовують нову продукцію. Такі цехи знаходяться, як правило, на території підприємства серійного виробництва.

До складу м/б підприємства входять також обслуговуючі господарства. Основні і допоміжні цехи мають у своєму складі майстерні або дільниці, за кожною з яких закріплене виконання певної частини операції. При великих обсягах виробництва така дільниця може перерости у виробничий цех.

 Великий вплив на структуру м/б підприємства має рівень його спеціалізації. Під спеціалізацією розуміють зосередження на м/б підприємстві випуску однорідної та однотипної продукції. Залежно від характеру і рівня спеціалізації підприємство може мати різний склад і види основних і допоміжних цехів.

2. Тип виробництва характеризується особливістю організації і технологічним рівнем виробництва. Залежить від спеціалізації, складності і стійкості номенклатури деталей, що виготовляються, а також масштабів створення випуску продукції.

Існують три основні типи виробництва: одиничне, серійне, масове.

Тип виробництва залежить від ряду факторів:

  1.  рівня спеціалізації, який тісно пов’язаний з масштабами виробництва,
  2.  стійкість номенклатури. Чим рідше змінюється номенклатура, тим більше можливостей організувати масове виробництво.
  3.  Хід виробничого процесу.  Включає в себе спеціалізацію робочих місць, склад робітників по професіях, систему управління циклом.
  4.  Завантаженість робочих місць. При масовому виробництві робочі місця постійно завантажені і за ними закріплений один вид продукції. При серійному виробництві за кожним робочим місцем закріплена обробка кількох видів деталей. Необхідно додавати час на переналагодження обладнання. При одиничному типі виробництва за робочим місцем виконання окремих операцій не закріплюється, воно завантажується різними операціями.
  5.  Характер управління виробництвом. Чим стійкіша конструкція виробу, тим рідше змінюється технологічний процес, використовуються одні і ті ж матеріали, а як наслідок – постачальники. Рідше переглядається програма випуску виробів. Управління набуває більш стандартного характеру, створюються умови для централізації.
  6.  Рівень і структура собівартості. Чим ближче виробництво до масового, тим нижча собівартість продукції.

Одиничний тип виробництва. Особливості:

  1.  Велика різноманітність продукції, яка виготовляється. Значна кількість продукції випускається по одноразовому замовленню.
    1.  Технологічна спеціалізація робочих місць. Неможливість постійного закріплення деталей і операцій за робочими місцями.
    2.  Застосування універсального обладнання і приспосіблення.
    3.  Велика питома вага ручних складальних операцій.
    4.  Необхідність великої кількості висококваліфікованих робітників.
    5.  Велика тривалість виробничого процесу.
    6.  Децентралізація оперативного керівництва виробництвом.

Серійний тип виробництва. Особливості:

  1.  Постійна досить висока номенклатура продукції, яка випускається у великій кількості.
    1.  Спеціалізація робочих місць на виконання кількох постійно закріплених за ним операцій.
    2.  Випуск деталей партіями і обробка деталей серіями в певному, встановленому раніше порядку.
    3.  Використання поряд з універсальним спеціалізованим і спеціальним обладнанням інструментів і приспосіблення.
    4.  Зменшення питомої ваги ручних робіт в загальній трудомісткості виготовлених деталей.
    5.  Використання на основних виробничих роботах праці робітників середньої кваліфікації.
    6.  Відносне зниження тривалості виробничого циклу.
    7.  Децентралізація оперативного керівництва виробництвом.

Залежно від масштабів виробництва і різноманітної номенклатури серійне виробництво поділяється на: дрібносерійне, середньосерійне, крупносерійне.

Дрібносерійне виробництво організовується для випуску продукції, яка необхідна н/г в невеликих кількостях. Методи роботи підприємств такого типу подібні до одиничного виробництва.

Крупносерійне виробництво. Характеризується випуском порівняно вузької номенклатури виробів, які виготовляються в значній кількості, але недостатній для організації масового виробництва. Методи організації виробництва на таких підприємствах подібні до масового виробництва.

Середньосерійне виробництво є проміжним і володіє характеристиками як дрібно-, так і крупно серійного виробництва.

Віднесення одних чи інших виробництв до певного класу залежить від кількості операцій, які виконуються на одному робочому місці.

Об’єктивним показником для віднесення серійного виробництва до тієї або іншої групи може служити коефіцієнт серійності.

Масовий тип виробництва. Характеристика:

  1.  постійний випуск великої кількості продукції з обмеженою номенклатурою,
  2.  спеціалізація робочих місць на виконання операцій,
  3.  висока питома вага спеціалізованого обладнання і оснастки,
  4.  високий рівень механізації і автоматизації процесів,  різне скорочення ручних робіт,
  5.  використання праці робітників, спеціалізація на виконання обмеженої кількості робіт робітників низької кваліфікації,
  6.  скорочення тривалості виробничого процесу,
  7.  централізація функцій управління, зокрема оперативного планування виробництва.

Тема 7. Організація потокового виробництва

  1.  Загальна характеристика і різновиди потокового виробництва.
    1.  Автоматизація потокового виробництва.
    2.  Гнучкі автоматизовані виробництва.

Література: 2, 13, 18, 22, 23.

1. Потоковим виробництвом називається прогресивна форма організації виробництва, основана на ритмічному повторенні, погодженні в часі основних і допоміжних операцій, які виконуються на спеціалізованих робочих місцях і розміщені в технологічній послідовності операцій.

Для потокового виробництва характерні наступні принципи:

  •  спеціалізації,
  •  прямоточності,
  •  безперервності,
  •  пропорційності,
  •  паралельності,
  •  ритмічності.

Принцип спеціалізації визначається через створення предметно-замкнутих потокових ліній, призначається для обробки одного закріпленого за даною лінією виробу або кількох технологічно однорідних. Лінія, за якою закріплена обробка одного виробу, називається однопредметною. Характерна для масового виробництва.

Лінія, за якою закріплено виконання виробів кількох найменувань, називається багатопредметною. Характерна для серійного типу виробництва. 

Принцип прямоточності. Передбачає розміщення обладнання і робочих місць у порядку проходження технологічного процесу. Первинною ланкою технологічного процесу є потокова лінія. Залежно від наявних площ потокові лінії можуть мати різну конфігурацію: прямолінійну, прямокутну, кругову, овальну.

Принцип безперервності. На потокових лініях проявляється у вигляді безперервного руху виробів по операціях при безперервній роботі робітників і обладнання. Такі лінії називаються безперервнопотокові.

Принцип пропорційності. Передбачає рівну продуктивність на всіх операціях. Якщо рівність операцій і повної безперервності не досягається, організовуються перервнопотокові лінії або прямоточні лінії.

Принцип паралельності.  По відношенню до потокових ліній проявляється в паралельному русі партії виробів. При цьому вироби передаються по операціях поштучно або невеликими транспортними партіями.

Принцип ритмічності. Проявляється в ритмічних випусках продукції з лінії і в ритмічному повторенні всіх операцій і на кожному її робочому місці. На безперервнопотокових лініях з поштучною передачею випуск кожного виробу здійснюється через один і той же інтервал часу, який називається тактом лінії.

При передачі виробів транспортними партіями ритмічність роботи безперервно-потокових ліній характеризується інтервалом часу, який віддаляє випуск однієї партії від іншої, що слідує за нею. Цей показник називається ритмом лінії.

Розрізняють лінії: з регламентованим ритмом та з вільними ритмом.

Лінії з регламентованим ритмом характерні для безперервного виробництва. На таких лініях ритм підтримується за допомогою конвеєра і сигналізації.

Лінії з вільним ритмом не мають технічних засобів, які регламентують ритм роботи. Ці лінії використовують за будь-яких форм потоку і підтримка ритму здійснюється безпосередньо працівниками лінії. У потоковому виробництві можуть використовуватися конвеєри. Розрізняють:

- робочі конвеєри,

- розподільні конвеєри.

Робочі призначені для транспортування і виконання операцій безпосередньо на несучій частині конвеєра. Робітники використовують операції під час руху конвеєра. Якщо за умовами технологічного процесу операція повинна виконуватися при нерухомому об’єкті, використовуються конвеєри з пульсуючим рухом.

Розподільні конвеєри використовуються на потокових лініях для виконання операцій на стаціонарних робочих місцях і з різною кількістю місць-дублерів.

Характерною особливістю серійного потокового виробництва є менша, ніж в масовому спеціалізація ліній і робочих місць. Зберігаються деякі особливості: багатопредметні лінії можуть приймати одну з тих форм, які використовуються в масовому виробництві. Так, наприклад при складанні універсальних верстатів використовуються безперервно-потокові лінії з регламентованим ритмом. В серійному виробництві найчастіше використовуються такі види потокових ліній:

  •  групові,
  •  змінно-поточні,
  •  серійно-прямоточні.

Груповою називається багатопредметна лінія, на якій технологічно однорідні вироби обробляються без переналагодження. Кожне групове місце обладнується груповим приспосібленням, необхідним для обробки закріплених виробів. Вироби передаються від верстату до верстату поштучно або партіями. Верстати розміщуються у послідовності до технологічного маршруту. Якщо процес обробки всіх закріплених за лінією виробів вдається повністю синхронізувати, то в організаційному відношенні лінія працює, як в масовому виробництві. Якщо процеси синхронізувати неможливо, то впроваджується групова прямоточна лінія. Підбір виробів для закріплення за груповою безперервно потоковою лінією повинен здійснюватися так, щоб забезпечувалася єдність технологічного маршруту і можливість синхронізації процесу. Для досягнення синхронізації укрупнюють такт шляхом комплектування деталей.

Умови підтримки ритму і планування в таких лініях аналогічні з безперервно потоковими лініями в масовому виробництві.

 Змінно-потоковими  називаються лінії, на яких партіями, що чергуються, безперервно обробляються чи складаються вироби різних найменувань. При переході від партій одних ліній до інших обов’язкове переналагодження обладнання. При цьому часто змінюється і такт ліній. В кожен даний період часу лінія обробляє один виріб. Якщо закріплені за лінією вироби мають однакову трудомісткість, а процеси обробки синхронізовані, то лінія працює з одним для всіх виробів тактом і постійною швидкістю конвеєра. Якщо вироби характеризуються різною трудомісткістю, то обробка кожного з них буде проводитись з частковим робочим тактом.

За серійно-прямоточними лініями закріплюють різні вироби, технологічні процеси яких не синхронізовані. Те, що норми часу не погоджуються з тактом, значно спрощує підбір виробів для обробки на таких лініях. Разом з тим зростає перервність виробництва і виникає необхідність в створенні між операційних наробків.   Конструктивна  схожість виробів для таких ліній необов’язкова, технологічні маршрути можуть також відрізнятися. При переході до обробки інших виробів верстати можуть переналагоджуватися.

Ритм серійно-прямоточних ліній характеризується так званим потоковим циклом. Потоковий цикл – це період часу, протягом якого на кожному робочому місці комплектно виконуються всі закріплені деталеоперації над партією виробів.

Перервно-потокові лінії використовуються при обробці трудомістких виробів. Для виготовлення цих виробів використовують обладнання різного типу. У зв’язку з тим, що забезпечити безперервність роботи таких ліній неможливо, вони працюють лише при організації  між операційних оборотних нагробків. Для забезпечення ритмічної роботи таких ліній необхідно:

  •  встановити найбільш доцільний регламент їх роботи,
  •  розрахувати величину укрупненого ритму,
  •  передбачити порядок роботи кожного робочого місця,
  •  встановити послідовність і періодичність переходів робітників, що працюють на кількох верстатах, визначити розміри і динаміку оборотних нагробків.

Під укрупненим ритмом розуміють встановлений період часу, протягом якого на лінії виготовляється продукція відповідно до завдання. Для визначення укрупненого ритму необхідно враховувати:

  •  періодичність подачі продукції з даної ділянки роботи на наступні,
  •  вимоги раціональної організації праці для робітників, тобто частоту переходу від одного робочого місця до іншого,
  •  оптимальну величину наробку.

Для розрахунку перервно-потокових ліній складають план-графік їх роботи. При складанні плану-графіку роботи в першу чергу визначають такт перервно-потокових ліній.

2. Важливим сучасним напрямком розвитку машинобудування є підвищення рівня автоматизації всього комплексу виробничих процесів на основі застосування промислових роботів.

Головне місце в автоматизації масового виробництва за останні десятиріччя займають автоматичні лінії і системи машин для виготовлення деталей і складання виробів з охопленням всіх необхідних операцій технологічного процесу (заготівельних, механообробки, складальних, термообробки, контролю, консервації, пакування).

Автоматичною лінією називається сукупність автоматичних верстатів (машин), встановлених у порядку проходження технологічного процесу, при завантаження, розвантаження і між операційне переміщення від верстату до верстату деталей, що обробляються здійснюється автоматичною транспортною системою.

Впровадження АЛ дозволяє підвищити якість продукції, що виготовляється, збільшити продуктивність, розширити комплексну обробку, скоротити кількість основних робітників. За своїми технологічними можливостями АЛ найбільш ефективно використовуються в умовах масового виробництва. В масовому машинобудуванні АЛ використовуються для складання вузлів і механізмів автомобілів, тракторів, електродвигунів та ін.

Під промисловим роботом розуміють приспосіблення, яке дозволяє відтворити рухові (роботи нижчих рівнів) і розумові (роботи вищих рівнів) функції людини при виконанні виробничих операцій.

Потокове виробництво створює базу для його автоматизації. Розрізняють часткову та комплексну автоматизацію потокового виробництва.

Часткова автоматизація  передбачає створення автоматичних пристроїв для різноманітних видів основного технологічного обладнання. При частковій автоматизації використовуються, як правило, верстати з числовим програмним управлінням. Особливістю цих верстатів є те, що вони можуть швидко переналагоджуватись  при переході від обробки одного виробу до іншого. Практика використання верстатів з ЧПУ (числове програмне управління) показала, що їх найбільш доцільно використовувати на предметно-замкнутих дільницях, де поряд з цими верстатами використовуються  універсальні. Універсальні верстати використовуються при підготовці виробів до обробки і при її завершенні.

Комплексна автоматизація. Охоплює не лише процес виробництва виробів, але і управління ними. Комплексна автоматизація передбачає включення в технологічний процес також контрольних і транспортних операцій. Таке поєднання скорочує тривалість виробничого циклу.

Одним з основних напрямків розвитку серійного і дрібносерійного виробництва є гнучкі автоматизовані виробництва.

3. Гнучкі автоматизовані виробництва – це багато номенклатурне виробництво, створене на основі комплексу основного і допоміжного обладнання, яким управляє техніка. Створення гнучких автоматизованих систем виробництва здійснюється поступово шляхом переходу від автоматизованих систем, що включають ручні операції, до безлюдних технологій. Практика показала, що використання гнучких автоматизованих виробництв доцільне, якщо протягом року кожен з п’яти –десяти типорозмірів (найменувань) виробів необхідно виготовляти в кількості від 50 до 2000 штук. Гнучкі модулі ефективні при річному випуску будь-якого із 40-80 типорозмірів виробів, випуск яких рівний 20-500 штук.

Автоматизовані потокові лінії є дуже різноманітними як в організаційному, так і в технологічному та конструктивному відношенні.

За рівнем спеціалізації вони поділяються на: однопредметні та багатопредметні.

За характером транспортування виробів – на: лінії з безперервним рухом, лінії з періодичним рухом. За характером кінематичного зв’язку – на: гнучкі, жорсткі.

Сучасні тенденції розвитку автоматизації потокового виробництва характеризуються створенням малогабаритних надійних автоматизованих ліній і комплексів з використанням роботів, здатних до швидкого переналагодження.

Тема 8. Управління якістю продукції

  1.  Якість продукції та її показники.
  2.  Управління якістю продукції. Основи стандартизації і сертифікації.
  3.  Методи визначення якості продукції.
  4.  Основи статистичних методів управління якістю продукції.

Література: 10, 13, 19.

1. Якість продукції – це її здатність задовольняти потреби споживача у відповідності до призначення.

Із різноманітних характеристик якості продукції виділяється сукупність властивостей, які обумовлюють її придатність задовольняти певні потреби. Кожна окрема властивість продукції – це об’єктивна особливість, яка може виявляти себе при її створенні, обігу та споживанні, і характеризується певними показниками.

З метою оцінки рівня якості вся промислова продукція поділяється на два класи і п’ять груп:

Перший клас: продукція, що витрачається при використанні:

1 група – сировина і природне паливо,

2 група – видаткові вироби,

3 група – матеріали і продукти.

Другий клас: продукція, що втрачає свій ресурс:

4 група – вироби, що підлягають ремонту,

5 група – вироби, що не підлягають ремонту.

Класифікацію показників якості продукції в залежності від характеру завдань, що вирішуються при оцінці рівня якості, представлено у таблиці 1.

Номенклатура показників якості продукції встановлює перелік кількісних характеристик її властивостей, що визначають якість.

При оцінці рівня якості продукції використовують диференційний, комплексний або змішаний методи.

Диференційним називається метод, який базується на використанні одиничних показників якості продукції.

Таблиця 1

Класифікація показників якості продукції

№ пп

Ознака

Показники якості

1

Залежно від властивостей

Призначення, надійності (безвідказності, довговічності, ремонтоздатності, збереження), естетичні, показники технологічності, транспортабельності, стандартизації і уніфікації, патентно-правові, безпеки і економічні.

2

Залежно від способу вимірювання

Показники, що виражені в натуральних одиницях (кг, м, бали, безрозмірні) і показники, що виражені у вартісних одиницях

3

Залежно від кількості властивостей

Одиничні і комплексні (групові, узагальнені та інтегральні)

4

Залежно від використання для оцінки

Базові та відносні

5

Залежно від стадії визначення значень показників

Прогнозовані, проектні, виробничі і експлуатаційні

Комплексний метод оцінки рівня якості продукції базується на використанні узагальненого показника якості продукції. Узагальнений показник є функцією від одиничних (групових, комплексних) показників якості продукції.

Він може бути виражений:

  •  Головним показником, який відображає основне призначення продукції,
    •  Інтегральним показником якості продукції,
      •  Середньозваженим показником.

Оцінка рівня якості виготовленої продукції – це встановлення відповідності вимогам нормативно-технічної документації фактичних значень показників якості продукції до початку її експлуатації або споживання. Для визначення рівня якості виготовленої продукції використовується коефіцієнт дефектності.

Коефіцієнт дефектності – це характеристика середніх витрат, пов’язаних з наявністю дефектів, які виражені у вартісних  чи умовних одиницях, балах.

Показники якості продукції кількісно характеризують окремі її властивості або комплекс їх. Якість продукції, будучи сукупністю властивостей, визначається значною кількістю показників, які класифікують за такими групами:

Види показників

Приклади показників

Призначення (характеризують ступінь відповідності виробу його призначенню)

Продуктивність, точність, швидкість

Надійності, довговічності

Довговічність, безвідказність, ремонт, ремонт, придатність

Технологічності

Коефіцієнт використання матеріалів, трудомісткість

Ергономічні

Гігієнічні, антропометричні, психофізіологічні

Естетичні

Бальна оцінка гармонійності моди, кольору, форми

Стандартизації і уніфікації

Коефіцієнти стандартизації, повторюваності, спадкоємності

Патентно-правові

Показники патентного захисту і чистоти

Економічні

Собівартість, експлуатаційні витрати, приведені витрати, економічна ефективність та інші

2. Під управлінням якістю продукції розуміють дії, які здійснюються при створенні, експлуатації, споживанні продукції з метою встановлення, забезпечення і підтримки необхідного рівня її якості.

Система управління якістю носить багаторівневий (галузь, об’єднання, підприємство,  цех) і комплексний характер, який забезпечує єдність і взаємозв’язок технічних, організаційних, економічних, соціальних і правових аспектів управління якістю продукції.

Управління якістю охоплює всі основні елементи виробничого процесу, засоби праці, предмети праці і саму працю.

Управління якістю продукції базується на стандартизації і сертифікації продукції. Організація робіт в системі управління якістю визначається стандартами підприємства.

Єдина державна система стандартизації була розроблена у 1956 році. У 1968 році був затверджений комплекс державних стандартів. Комплекс державних стандартів – це взаємопов’язані правила, положення, які визначають мету і завдання, стандартизовану структуру органів і служб стандартизації, їх права і обов’язки, організацію і методику планування, впровадження і обігу стандартів, а також порядок здійснення державного нагляду і відомчого контролю за їх дотриманням. Державна система стандартизації дає визначення поняття стандартизації і стандартів.

Стандартизація визначається як встановлення і використання правил, з метою порядкування діяльності в конкретній галузі на користь всіх зацікавлених сторін.

До основних документів відносять: стандарти і технічні умови.

Стандарт – містить комплекс правил, норм і вимог до об’єкта стандартизацій, прийнятих зацікавленими сторонами і затвердженими компетентними органами.

Технічні умови – встановлення вимог до окремих типів, марок, артикулів продукції, вони регламентують взаємовідносини між постачальниками і споживачами продукції, при її виготовленні, контролі і прийнятті.

Основні завдання стандартизації:

1. Встановлення вимог до якості продукції на основі комплексної стандартизації якісних характеристик.

2. Визначення одної системи показників якості продукції, засобів випробування та контролю, а також необхідного рівня надійності і довговічності продукції в залежності від її призначення.

3. Розробка норм, вимог в галузі проектування і виготовлення продукції з метою забезпечення оптимальної якості і виключення нераціональних різноманітних типів, видів і розмірів продукції.

4. Розвиток уніфікації, агрегування промислової продукції, особливо машин, обладнання, приладів.

5. Забезпечення достовірності вимірів і створення системи державних еталонів.

6. Створення єдиних систем документації, класифікація документів, класифікація всіх видів продукції і науково-технічної інформації.

7. Прийняття єдиних позначень і величин у найважливіших галузях народного господарства, науки і техніки.

8. Створення сприятливих умов для зовнішньої торгівлі шляхом участі в міжнародних організаціях по стандартизації.

Стандарти поділяються на: державні, галузеві, стандарти підприємств.

Державні стандарти встановлюються на вироби масового і серійного виробництва, а також на норми, правила, вимоги, поняття і позначення найбільш важливі для народного господарства.

Галузеві стандарти – встановлюються на продукцію, яка не належить до об’єктів державної стандартизації, оснастку, інструменти, специфічні для даної галузі норми, вимоги, технологічні процеси, регламентація яких необхідна для взаємозв’язку діяльності підприємств даної галузі.

Галузеві стандарти можуть обмежувати або доповнювати державні стандарти. Затвердження галузевих стандартів здійснюється міністерством. В тих випадках, коли необхідно затверджувати певні норми, правила або вимоги для окремих підприємств галузі, а галузеві стандарти відсутні, міністерство має право затверджувати технічні умови.

Стандарти підприємств – встановлюються на норми, правила, вимоги чи складові продукції, в тому випадку, якщо державні і галузеві стандарти відсутні. Ці стандарти можуть обмежувати або доповнювати державні і галузеві стандарти, якщо це не буде порушувати експлуатаційних показників продукції, яка випускається.

Сертифікація продукції - це процедура, за допомогою якої третя сторона дає письмову гарантію, що продукція, процес чи послуга відповідають заданим вимогам.

Ідея сертифікації і загальне її розуміння відомі давно. З давніх часів клеймування продукції виробником було підтвердженням її високої якості. Запевнення продавця покупцю відносно якості продукції також було однією з найдавніших і простих форм того, що зараз ми називаємо сертифікацією.

Сертифікація тісно пов'язана зі стандартизацією. Коли виробник продукції вперше почав твердити, що вона відповідає вимогам загальноприйнятого стандарту, то тим самим уже зародилась найпростіша форма сертифікації. Клеймування, включення в перелік або похвала продукції, видача клейма чи сертифікату для підтвердження відповідності стандарту - все це входить в загальне поняття сертифікації.

З розвитком зовнішньоторгових і економічних відносин, науки і техніки виявилась необхідність проведення об'єктивних випробувань виробів, незалежних як від виробника, так і споживача продукції, тобто третьою стороною. Це гарантувало відповідність виробу певним вимогам якості. Так з'явилась сертифікація в сучасному розумінні цього слова.

У наш час сертифікація стала одним із важливих механізмів управління якістю, який дає можливість об'єктивно оцінити продукцію, надати споживачу підтвердження її безпеки, забезпечити контроль за відповідністю продукції вимогам екологічної чистоти, а також підвищити її конкурентноздатність.

За правовими ознаками сертифікація поділяється на обов'язкову та добровільну.

Обов'язкова сертифікація - це підтвердження уповноваженим на те органом відповідності даної продукції, процесу або послуги обов'язковим   вимогам   стандарту.   Обов'язковій   сертифікації підлягають: продукти харчування, електрообладнання, автомобілі, будівельні матеріали, літаки тощо. Продукцію, що підлягає обов'язковій  сертифікації,  але  не  пройшла  її,  заборонено реалізовувати.

Добровільна сертифікація - це сертифікація, яка проводиться на добровільній основі за ініціативою виробника (виконавця), продавця або споживача продукції. Добровільна сертифікація, як правило, стосується технічних і експлуатаційних характеристик продукції, що визначають її надійність, довговічність, ергономічні показники, економічні, естетичні та інші показники, які вигідно відрізняють дану продукцію від продукції конкурентів.

За процедурою проведення розрізняють: самосертифікацію і сертифікацію третьою стороною.

Самосертифікація полягає в тому, що заходи щодо забезпечення відповідності продукції вимогам стандартів проводяться підприємствами, де вона виготовляється або об'єднанням виробників аналогічної продукції без участі сторонніх організацій. Самосертифікація, як правило, широко використовується на тих підприємствах, які вже себе добре зарекомендували, і продукція яких користується попитом у споживача.

Сертифікація третьою  стороною передбачає участь сторонньої організації в оцінці і підтверджені якості продукції. Як правило, така сертифікація проводиться престижним центром випробувань, який має високий міжнародний авторитет. На продукцію, що пройшла сертифікацію, видається сертифікат відповідності, продукція маркується знаком відповідності і підприємству видається посвідчення відповідності.

Технічний контроль – це перевірка відповідності продукції або процесу, від якого залежить якість продукції встановленим нормам.

Технічний контроль є невід’ємною частиною виробничого процесу. Він виконується різними службами підприємства залежно від об’єкта контролю.

До основних завдань відділу технічного належать:

  1.  своєчасне виявлення дефектів в об’єктах контролю,
    1.  контроль за дотриманням відповідної технології процесу на всіх стадіях виробництва,
      1.  перевірка відповідності продукції, яка виготовляється технічним вимогам,
        1.  спостерігання за якістю продукції на всіх стадіях виробництва,
        2.  контроль якості матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів, які поступають на підприємство,
        3.  попередження випуску продукції, яка не відповідає встановленим вимогам.

Об’єктами технічного контролю на м/б підприємстві є матеріали, напівфабрикати, які поступають на підприємство і знаходяться на різних стадіях виробництва, готова продукція, засоби виробництва, технологічні процеси, загальна культура виробництва.

Виконавцями контрольних операцій виступають представники багатьох служб підприємства, цехів і відділів. Таких як відділ головного металурга, відділ головного технолога, відділ головного енергетика, відділ технічного контролю, виробничий персонал (майстри, начальники змін).

Основні завдання відділу технічного контролю – це попередження випуску продукції, яка відповідає вимогам стандартизації, технічним умовам, технічній документації і договірним умовам. Продукція може бути реалізована лише в тому випадку, якщо її прийняв відділ технічного контролю, або якщо вона представлена до реалізації особами, які працюють на умовах самоконтролю. При цьому повинні бути оформлені документи, які підтверджують якість продукції (за це відповідає начальник відділу контролю на рівні головного інженера і директора підприємства).

4. Методи визначення якості продукції.

Різні показники якості визначаються відповідними їм методами.

Для знаходження значень показників якості продукції використовуються дві групи методів: за способами одержання інформації і за джерелами одержання інформації.

Залежно від способу одержання інформації методи поділяються на: вимірювальний, реєстраційний, органолептичний, розрахунковий.

Вимірювальний метод ґрунтується на використанні інформації, яку одержують з використанням технічних вимірювальних засобів. Він найбільш поширений.

Реєстраційний ґрунтується на використанні інформації, яку одержують шляхом підрахунку кількості подій, предметів або затрат на створення, експлуатацію продукції, кількості частин складного виробу (стандартних, уніфікованих, захищених авторськими свідоцтвами тощо). Цим методом визначають показники уніфікації, патентно-правові тощо.

Органолептичний ґрунтується на використанні інформації, яку одержують за допомогою органів чуття: зору, слуху, нюху, смаку, дотику. При цьому значення показників знаходять методом аналізу одержаних відчуттів на основі колишнього досвіду і виражають в балах. Точність і достовірність цих значень залежить від здібностей, кваліфікації і навичок осіб, що їх виконують. Цей метод не виключає можливості використання деяких технічних, але не вимірювальних і не реєструючих  засобів. За його допомогою визначають деякі показники якості харчових продуктів, виробів легкої промисловості, особливо естетичні показники.

Розрахунковий метод ґрунтується на використанні інформації, яку одержують за допомогою теоретичних або емпіричних залежностей (з грецького означає досвід, з практики, з досвіду). Цим методом користуються в основному при проектуванні продукції, коли остання ще не може бути об’єктом експериментальних досліджень або випробувань. Ним   можна користуватися для визначення показників продуктивності, довговічності, ремонтоздатності виробу тощо.

Залежно від джерела інформації методи знаходження значень показників якості продукції поділяються на: традиційні, експертні, соціологічні.

При традиційному методі знаходження значень показників якості здійснюється спеціалістами лабораторій, конструкторських відділів, обчислювальних  центрів тощо, при проведенні випробувань виробів.

При експертному методі знаходження значень показників якості здійснюють групи спеціалістів-експертів, які, як правило, користуються експертним методом одержання інформації про якість продукції. Цим методом користуються в тих випадках, коли значення показників якості не можуть бути отримані іншими більш об’єктивними методами.

При соціологічному методі знаходження значень показників якості здійснюється шляхом вивчення попиту фактичних або потенційних споживачів продукції за допомогою усних опитувань або спеціальних анкет [13].

У разі необхідності  значення показників якості знаходять з використанням кількох розглянутих вище методів.

5. Визначення числових значень показників якості, а також значень базових і відносних показників є однією з найважливіших операцій оцінки рівня якості продукції і вимагає, як правило, використання статистичних методів.

Статистичні методи контролю якості продукції і виробництва базуються на використанні методів математичної статистики. Цей контроль проводиться на рівні виконання технологічних операцій з метою підтримки їх на заданому рівні.

Види статистичних методів контролю:

  1.  статистичний аналіз точності технологічних процесів,
  2.  статистичне регулювання технологічних процесів,
  3.  статистичний контроль по прийманню виробів.

Статистичний аналіз точності технологічних процесів являє собою одночасне дослідження надійності процесу шляхом вивчення якісних характеристик великої кількості виробів, які пройшли обробку в певних  умовах на даній операції. Цей аналіз точності дає можливість визначити фактичну якість процесу виготовлення продукції, порівняти її з заданою, оцінити якість і стійкість налагодженості процесу. Виявити можливий відсоток браку.

Статистичне регулювання технологічного процесу являє собою коректування значень параметрів технологічного процесу за результатами вибіркового контролю з метою забезпечення необхідної якості продукції, яка виготовляється. Розраховується відповідний статистичний параметр якості і його значення порівнюється з нормативним. Цей контроль забезпечує безперервне спостереження за стабільністю процесу, за однорідністю якості продукції, яка виготовляється. Дає можливість своєчасно сигналізувати про відхилення, які будуть мати місце, і тим самим попереджати виникнення браку.

Статистичний контроль по прийманню виробів використовується як вибірковий метод при прийманні великої партії сировини і напівфабрикатів. Він базується  на використанні методів  математичної статистики при перевірці відповідності якості продукції заданим вимогам. По якості виборки, взятої на контроль, роблять висновки про якість усієї партії. Цей метод використовується лише в тому випадку, якщо забезпечується стійкість процесу.

Всі види статистичного контролю базуються на виявленні статистичних параметрів якості процесів, які контролюються. Вони визначають характер і межі фактичного розсіювання контрольованого параметру якості виробів, хімічного складу виробів. Характер будь-якої якісної основи змінюється під дією багатьох факторів.

Для проведення статистичного контролю використовують:

  •  порівняння середніх значень параметра з номінальним,
  •  порівняння дисперсій,
  •  оцінку коефіцієнту кореляції,
  •  регресивний аналіз, діаграми контролю стану процесу обробки,
  •  оцінку по балах.

Тема 9. Організація трудових процесів

  1.  Поняття та принципи організації трудових процесів, розподіл та кооперація праці.
    1.  Форми організації праці робітників.
    2.  Суміщення професій і багатоверстатне обслуговування.

Література: 12, 13, 18.

1. Трудовий процес – це сукупність дій виконавців, спрямованих на предмет праці з метою здійснення виробничого процесу. Зміст трудового процесу визначається технологічним процесом і включає як безпосередній вплив виконавця на предмет праці, так і спостереження за роботою устаткування і контроль за ходом технологічного процесу.

Трудові процеси класифікують за рядом ознак:

  •  За характером предмета і продукту праці: на речово-енергетичні та інформаційні,
  •  За функціями, які виконують працівники: на трудові процеси робітників і трудові процеси службовців,
  •  За рівнем участі працівників у впливі на предмет праці: на ручні, машинно-ручні, машинні, автоматизовані, апаратурні.

При організації трудових процесів необхідно дотримуватися наступних принципів:  пропорційності, паралельності, ритмічності, безперервності, оптимального складу трудового процесу, оптимальної продуктивності праці.

Основним елементом трудового процесу є операція. Трудова операція – це частина трудового процесу, яка виконується над певним предметом праці одним робітником або кількома робітниками на одному робочому місці.

У складі операції виділяють: трудові рухи, трудові дії, трудові прийоми.

Трудовий рух – це одноразове переміщення робочих органів людини (рук, ніг, корпусу).

Трудова дія – це сукупність трудових рухів, які виконуються без перерви одним або декількома робочими органами людини при незмінних предметах і засобах праці.

Трудовий прийом – це сукупність трудових дій, які виконуються при незмінних предметах і засобах праці і представляють собою технологічно завершену частину операції.

Відособлення окремих виробничих процесів і робіт передбачає розподіл праці. Є три види розподілу праці: загальний, частковий, одиничний. Перші два види характеризують розподіл праці на рівні суспільства, останній – розподіл праці на окремому підприємстві.

На підприємстві існує технологічний, функціональний і кваліфікаційний розподіл праці. Технологічний характеризується розподілом на технологічно однорідні види робіт. Функціональний полягає у розподілі трудового процесу на основі відокремлення виробничих функцій. Кваліфікаційний передбачає формування виробничих операцій на робочому місці з врахуванням складності робіт і кваліфікації робітника.

Розподіл праці пов’язаний з її кооперуванням. Спільна участь людей в одному або різних, але пов’язаних між собою процесах праці характеризує його кооперування. При кооперуванні необхідно враховувати такі вимоги:

  •  Поділ праці не повинен призводити до зниження ефективності використання робочого часу й обладнання,
  •  Не повинен супроводжуватися безвідповідальністю в організації виробництва,
  •  Не повинен ускладнювати проектування і організацію виробничих процесів та нормування праці,
  •  Не повинен знижувати кваліфікацію працюючих,
  •  Праця не повинна бути монотонною та позбавленою змістовності.

Тому необхідно враховувати існування раціональних меж розподілу і кооперування праці.

2. Форми організації праці обумовлені характером участі однієї чи багатьох осіб у виконанні сукупності виробничих операцій, які формують окремий трудовий процес. Розрізняють індивідуальну і колективну форми організації праці.

Індивідуальна  здійснюється шляхом закріплення за кожним робітником сукупності виробничих операцій, які виконуються на одному робочому місці, послідовно на різних робочих місцях, паралельно на кількох робочих місцях. Доцільно використовувати, якщо відсутній тісний зв’язок між робітниками в процесі праці на дільниці, в цеху, а характер праці дозволяє більш повно використати кожного виконавця у відповідності до його професії, кваліфікації, здібностей.

Для колективної форми організації праці характерне використання ланок і бригад  з подальшою внутрібригадною організацією праці, ідентичною до індивідуальної форми. Бригадна організація праці  – це форма безпосереднього поєднання праці кількох робітників, які виконують спільне виробниче завдання і несуть колективну відповідальність за результати роботи. Колективну форму застосовують у таких випадках:

  •  При обслуговуванні великих і складних виробничих агрегатів, коли необхідна злагоджена праця робітників різних спеціальностей і кваліфікації для виконання однієї і тієї ж роботи,
  •  При виконанні однорідних технологічних процесів в строки, в які завдання не може бути виконане одним робітником, виходячи із заданого обсягу робіт,
  •  Якщо виробниче завдання не може бути розділене між окремими виконавцями (випробування і налагоджування складних агрегатів),
  •  Якщо продуктивність праці однієї групи робітників залежить від чіткої і злагодженої діяльності іншої групи робітників,
  •  Якщо робітники не мають постійних робочих місць чи коло їх обов’язків неможливо точно встановити.

Отже, найважливішою передумовою об’єднання робітників у бригаду є наявність тісного виробничого взаємозв’язку, послаблення якого порушує нормальний хід виробничого процесу і знижує випуск продукції. Залежно від характеру виконуваних робіт, особливостей і умов виробництва формуються різні бригади. Класифікують їх за рядом ознак.

За складом робітників формують бригади спеціалізовані і комплексні. Спеціалізовані створюють на дільницях, де виконують однорідні технологічні операції, і об’єднують робітників однієї професії. Комплексні створюють на дільницях, де виконуються різні за технологічним характером роботи, і об’єднують робітників різних професій.

Залежно від використання робочого часу: наскрізні і змінні. В змінних бригадах праця робітників кооперується протягом однієї зміни, наскрізних – протягом кількох змін.

За характером робіт, що виконуються: виробничі, обслуговуючі, творчі, виробничо-творчі.

Завданням виробничих бригад є зміна розмірів, властивостей, предметів праці і тому до їх складу входять тільки основні і допоміжні робітники.

Обслуговуючі виконують одну або кілька функцій обслуговування виробництва. До їх складу входять тільки допоміжні робітники.

Творчі створюють з метою вирішення конкретних інженерних і науково-технічних завдань. Формуються з висококваліфікованих робітників.

Виробничо-творчі: з метою об’єднання в один комплекс всіх робіт, пов’язаних з виготовленням певних виробів. До їх складу входять основні і допоміжні робітники та спеціалісти.

Використання бригадної форми організації праці забезпечує підвищення продуктивності праці, збагачення змісту завдань, стимулює ріст професійно-кваліфікаційного рівня працівників.

                                                               

3.  Суміщення професій передбачає виконання одним робітником протягом зміни функцій і робіт, характерних для різних професій. Найбільш ефективним є суміщення функцій і робіт, які взаємопов’язані ходом технологічного процесу, єдністю оброблюваного предмету праці, виконанням основного і допоміжного процесів. Раціональність суміщення професій і трудових функцій як форми організації праці визначається наявністю економічних, психофізіологічних, соціальних і організаційно-технічних передумов.

Суміщення професій і трудових функцій повинно забезпечувати покращення використання робочого часу, зниження сукупних витрат праці, розширення виробничого профілю робітників, підвищення їх кваліфікації, ріст продуктивності праці. Основні напрямки суміщення визначаються залежно від рівня оволодіння робітником суміжними професіями. Класифікують суміщення професій за рядом ознак.

Класифікація видів та способів суміщення професій.

Ознаки суміщення професій і трудових функцій

Різновидності суміщення

Категорія робітників

Основні робітники, основні і допоміжні робітники, допоміжні робітники

Кількість професій

Просте (одна професія), комбіноване (кілька професій)

Рівень суміщення

Повне, часткове

Стабільність суміщення

Тимчасове, постійне

Складність робіт, що суміщаються

Нижчого розряду, аналогічного розряду, вищого розряду

Порядок суміщення

Послідовне, паралельне (для трудових функцій на машинах, не пов’язаних з оперативною роботою на машинах і обладнанні)

Проектування суміщення професій і трудових функцій включає три етапи:

  •  Визначаються основні напрямки суміщення професій і вибираються їх види,
  •  Визначаються склад і обсяг робіт, що мають суміщатися, форми регламентації їх виконання за способами і часом, виробничий профіль і кваліфікація робітників,
  •  Розробляються організаційно-технічні заходи, що забезпечують належну організацію робочих місць, їх обслуговування, раціональний режим і умови праці, розраховують норми праці і розробляють системи оплати праці.

Багатоверстатне обслуговування – це така форма організації праці, при якій один робітник або група робітників (бригада) працюють паралельно на кількох верстатах (агрегатах), виконуючи ручні прийоми на кожному із них у період автоматичної роботи інших верстатів. Можливість багатоверстатного обслуговування ґрунтується на тому, що з підвищенням рівня механізації праці в процесі виробництва продукції частка машинно-автоматичної роботи зростає і значно перевищує частку виконання ручних прийомів.

До машинно-автоматичного часу відносять не весь машинний час, передбачений технічними нормами, а лише той, що не перекривається виконанням ручних робіт і спостереженням за роботою обладнання. Час зайнятості робітника включає час, що витрачається на виконання всіх ручних прийомів, час спостереження за роботою обладнання, а також час на перехід від одного верстата до іншого.

Багатоверстатне обслуговування сприяє ефективному використанню робочого часу за рахунок ліквідації вимушеної бездіяльності робітника в період автоматичної роботи обладнання і обумовлюється наявністю економічних, психофізіологічних і соціальних передумов.

Багатоверстатне обслуговування може бути індивідуальним і колективним, з суміщенням професій і без нього. При індивідуальній формі один верстатник обслуговує два і більше верстати, які працюють одночасно, колективна форма передбачає обслуговування бригадою робітників кількох верстатів, що одночасно працюють.

Кількість верстатів, які може обслуговувати робітник, визначається розрахунковим шляхом і з допомогою графіків багатоверстатного обслуговування.

Графічний спосіб визначення кількості верстатів, які може обслуговувати робітник, передбачає побудову циклограм. Циклограма багатоверстатного обслуговування – це графічне зображення періоду часу виконання всього комплексу допоміжних робіт по групі верстатів, що обслуговуються. Цей час також включає час на перехід робітника від верстату до верстату, час активного спостереження, що характеризують зайнятість робітника-багатоверстатника.

Якщо машинно-вільний час значно більший за час зайнятості, то організовують багатоверстатне обслуговування (працює машина, робітник має можливість перейти до другого верстату і виконувати там роботу).

Машинно-вільний – це час, коли верста працює без робітника. Час спостереження робітника більший, ніж час роботи.

Це форма організації виробничого процесу, при якій робітник може обслужити декілька одиниць обладнання (незалежно від того, яке воно – однотипне, чи ні).

Співвідношення часу зайнятості і машинно-вільного часу може бути наступним: (відображується циклограмою).

1) робітник виконує однакову роботу, або машинно-вільний час кратний часу зайнятості. Машинно-вільний час дає можливість обслуговувати декілька операцій (верстати виконують обробку однієї деталі). Всі умови збігаються.

2) робітник виконує на різному обладнанні різну роботу. Машинно-вільний час кратний тривалості операції. Така робота організовується, коли робота робітника не співвідноситься на загальні результати.

3) робітник виконує різну роботу з різною тривалістю. Простої залежать від того, що треба досягти. Якщо масовий тип виробництва, то хай простоює обладнання. Необхідно досягти, щоб кількість продукції була найбільшою, а кількість людей найменшою, тобто скоротити кількість людей до мінімуму.

Тема 10. Організація технічного обслуговування на підприємствах масового виробництва

  1.  Організація інструментального господарства.
  2.  Організація ремонтного господарства.
  3.  Організація енергетичного господарства.
  4.  Організація транспортного господарства.
  5.  Матеріально-технічне забезпечення на підприємстві.
  6.  Інформаційне забезпечення.

Література: 12, 13, 17.

1.  Інструментальне господарство – це сукупність заводських підрозділів, які зайняті придбанням, виготовленням, ремонтом і відновленням інструменту і технологічної оснастки, їх обліком, зберіганням, видачею в цехи та на робочі місця.

Завданням інструментального господарства є своєчасне і безперебійне забезпечення цехів і робочих місць високоякісним оснащенням при мінімальних затратах на її виготовлення, придбання, зберігання і експлуатацію. Склад інструментального господарства і схема управління ним визначаються типом основного виробництва і об’ємами виробництва оснащення.

  1.  Обладнання машинобудівного підприємства потребують постійного технічного обслуговування. Працездатність обладнання відновлюється  за допомогою ремонту.

Необхідність виробництва ремонтних робіт визначаються нерівномірністю зносу деталей і агрегатів машин і обладнання. Ремонт – це сукупність техніко-економічних і організаційних заходів, пов’язаних з відновленням початкової дієздатності знарядь праці, частково втраченої ними в результаті виробничого використання.

Під час проведення капітальних ремонтів машин і обладнання часто одночасно здійснюється модернізація цієї техніки. Для проведення усіх цих трудомістких і кваліфікаційних робіт на підприємстві створюються відповідні ремонтні служби і господарства.

Ремонтна служба повинна мати запас змінних деталей до обладнання (запчастин), матеріалів, необхідні виробничі потужності, кваліфікаційні кадри.

Ремонтне господарство підприємства здійснює: технічний ремонт і обслуговування основних фондів, монтаж і введення в дію нового обладнання, конструювання і виготовлення нестандартного обладнання, модернізацію морально застарілого обладнання, постійне підвищення ефективності ремонтного господарства.

Ремонтне господарство підприємства включає в себе: технічний відділ, організаційний відділ, економічний відділ, склад.

Розрізняють три форми організації ремонту заводського обладнання – централізовану, децентралізовану і змішану.

При централізованій формі всі види ремонту і обслуговування обладнання здійснюються силами ремонтно-механічного цеху, який підпорядкований головному механіку заводу. При децентралізованій – цеховими ремонтними бригадами, які працюють під керівництвом цехового механіка. При змішаній формі ремонту технічне обслуговування і малі ремонти проводять цехові ремонтні служби. Капітальний ремонт обладнання проводять на спеціалізованих ремонтних підприємствах, або він здійснюється службами, які підпорядковуються головному механіку.

Організація ремонтного господарства регламентується системою планово-попереджувального ремонту. Ним передбачені різні за призначенням, змісту й об’єму види робіт. До них належать: щоденний догляд, міжремонтне обслуговування, перевірка роботи обладнання на точність, планові огляди, поточні і капітальні ремонти.

Міжремонтні роботи – це комплекс операцій щодо підтримання працездатності обладнання і забезпеченню його технічних параметрів у процесі експлуатації. Поточний догляд здійснюють робітники під час перерви в роботі агрегатів.

Ремонтні роботи включають проведення малого, середнього і капітального ремонтів. Малий ремонт передбачає заміну або відновлення деталей, що швидко спрацьовуються або замінюються і регулювання механізмів. При середньому ремонті обладнання частково розбирається, міняють і відновлюють спрацьовані деталі, регулюють і випробовують агрегат під навантаженням. Капітальний ремонт передбачає розкладання обладнання на деталі, заміну або ремонт складальних одиниць, регулювання і випробування на всіх режимах роботи.

Система ремонтів називається планово-попереджувальною, тому що всі попереджувальні заходи і ремонт здійснюється в плановому порядку. Залежно від умов роботи обладнання і строків служби деталі встановлюється періодичність тих, чи інших робіт. Період між двома черговими ремонтами називається міжремонтним циклом порядок чергування і кількість оглядів, перевірок і ремонтів за міжремонтний цикл складають  структуру міжремонтного циклу.

Здійснюється планування ремонту у такій послідовності: визначається загальний обсяг ремонтних робіт, складаються календарні графіки його протікання, розраховується трудомісткість, чисельність, продуктивність праці, фонд заробітної плати  працівників, кількість і вартість необхідного обладнання, запасних частин і матеріалів. Річний обсяг ремонтних робіт по підприємству може бути розрахований по видах ремонтів в умовних одиницях або в нормативній трудомісткості [17].

Обсяг ремонтних робіт може визначатися за планово-розрахунковими цінами, виходячи із ціни за ремонтну одиницю. Планування ремонтних робіт в часі проводять шляхом складання плану-графіку робіт по кожному цеху. Цією роботою займається відділ головного механіка.  

3. Розвиток техніки на кожному підприємстві пов’язаний із збільшенням використання енергії. Для того, щоб на підприємстві енергія використовувалася найбільш ефективно, необхідна правильна організація енергетичного господарства, яка забезпечує виробництво усіма видами енергії з найменшими трудовими і матеріальними затратами. Більшість підприємств використовує систему централізованого забезпечення. Воно спрощує структуру енергогосподарства, скорочує поточні та капітальні витрати на отримання енергії. Варто зазначити, що окремі види енергії (наприклад, стиснуте повітря) не доцільно передавати на великі відстані через великі втрати в магістралях. Виробничий процес в енергетичному господарстві підприємства складається з наступних етапів: виробництво, передача, розподіл і споживання.

Керівництво енергетичним господарством на великому підприємстві здійснює відділ головного енергетика; на малому – головний механік.

Потребу підприємства в енергії і паливі визначають на основі енергетичних і паливних балансів. Балансовий метод планування дозволяє визначити потребу підприємства в різних видах палива та енергії на основі норм витрат і обсягу випуску продукції.

Сучасні умови функціонування підприємства передбачають раціональне використання та економію енергетичних ресурсів, що включає:

  •  удосконалення енергоспоживання, а саме: зниження витрат енергії, впровадження енергозберігаючих технологій та інші методи стимулювання і економії енергоресурсів;
  •  удосконалення роботи енергогосподарства, а саме: скорочення витрат на ремонт обладнання, раціональна організація управління енергоносіями, використання взаємозамінних енергетичних ресурсів.

4. Транспортне господарство на підприємстві створюється для переміщення вантажів всередині підприємства та за його межами. Основними завданнями є:

  •  швидке переміщення предметів праці, палива і готової продукції у відповідності до вимог виробничого процесу;
  •  ефективне використання транспортних засобів і праці транспортних робітників;
  •  механізація і автоматизація транспортних операцій і операцій щодо навантаження і розвантаження;
  •  забезпечення узгодженості технологічних і транспортних операцій;
  •  постійна підтримка транспортних засобів в працездатному стані;
  •  зниження собівартості транспортних операцій.

Підприємства використовують різні транспортні засоби. Їх склад залежить від характеру продукції, що випускається, типу і масштабів виробництва, технології і розміщення цехів.

Сукупність транспортних робіт на підприємстві здійснюється з допомогою трьох взаємопов’язаних видів транспорту: зовнішнього, міжцехового, внутрішньо цехового.

Зовнішній транспорт забезпечує зв’язок площадки заводу, його основних сировинних і паливних складів, а також складів готової продукції з залізничним транспортом і складами контрагентів.

Міжцеховий транспорт призначений для переміщення вантажів на території заводу між його окремими цехами, службами, а також між цехами і складами.

Внутрішньо цеховий транспорт призначений для виконання транспортних операцій в межах окремих складів і цехів. Він, в свою чергу, поділяється на загальноцеховий і міжопераційний.

В основі організації перевезень в масштабі заводу і його окремих цехів і складів лежить вантажообіг і вантажопотоки.

Вантажообіг – це загальна кількість вантажів, які переміщаються по території заводу, цеха, складу і т.п. в одиницю часу, наприклад за рік, місяць, добу. Вантажообіг є сумою окремих вантажних потоків.

Вантажопоток – це кількість вантажів, які транспортуються за одиницю часу між двома суміжними пунктами.

Важливо для підприємства розробити маршрут руху транспорту. Це дає можливість уникнути холостих пробігів і простоїв обладнання. Розрізняють маятникові і кільцеві маршрутні перевезення.

Маятниковими називають маршрути, за якими рух транспортних засобів між двома пунктами повторюється багато разів. Вони можуть бути односторонніми і двосторонніми.

Кільцева система використовується для обслуговування кількох пунктів, що пов’язані послідовною передачею вантажів від одного до іншого. Вона буває такою, що розвозить вантажі, або такою, що збирає.

Значний об’єм робіт щодо транспортування і переробки вантажів і можливість їх алгоритмізації роблять необхідним широке застосування обчислювальної техніки систем автоматичного управління.

Принципово новим є впровадження автоматизованих технологічних процесів щодо транспортування і переробки різних вантажів і транспортно-складських операцій, які базуються на комплексній механізації і автоматизації процесів отримання, передачі, переробки і використання інформації.

  1.  Матеріально-технічне забезпечення на підприємстві.

Постачання підприємства сировиною, основними і допоміжними  матеріалами, паливом та іншими видами матеріально-технічних ресурсів здійснюється відділом матеріально-технічного постачання. Цей відділ вивчає зовнішнє і внутрішнє середовище підприємства, а також ринок окремих товарів, здійснює прогнозування і визначення потреби в усіх видах матеріальних ресурсів, проводить оптимізацію виробничих запасів, планує потребу в матеріалах і встановлює ліміт на їх видачу цехам і також забезпечує оперативне планування постачанням.

Організаційна структура залежить від типу виробництва, його масштабів, номенклатури сировини і матеріалів, що споживаються, рівня кооперування з постачальниками і форм постачання підприємства засобами виробництва. На невеликих підприємствах ці функції виконують окремі працівники в складі господарського відділу підприємства. На середніх і великих підприємствах їх виконують відділи матеріально-технічного постачання. В склад відділу матеріально-технічного постачання, як правило, входять планово-економічна група, матеріальні групи, які спеціалізуються на окремих видах матеріалів, диспетчерська група, матеріальні склади.

Розрізняють дві форми постачання: транзитну і складську. При транзитній формі постачання підприємство отримує сировину і матеріали безпосередньо від підприємств, що їх видобувають або виготовляють. Ця форма прискорює постачання і скорочує транспортно-заготівельні витрати. Складську форму постачання, при якій необхідні матеріальні ресурси підприємство  отримує з баз і складів постачально-збутових організацій, економічно доцільно використовувати  для матеріалів, що споживаються в невеликих кількостях.

  1.  Інформаційне забезпечення.  

Розвиток суспільства і, зокрема, ринкових відносин зумовив необхідність у швидкому зборі, обробці і передачі інформації. Вершиною досягнення науки і техніки щодо забезпечення вищесказаного стало створення інформаційної машини – комп’ютера.

Успіх високорозвинутих зарубіжних країн зумовлений вмінням використовувати передову науково-технічну і комерційну інформацію. Використання інформації дає можливість вибору стратегії управління. В практиці інформаційного забезпечення використовують два поняття: дані і інформація. Дані – це відомості про стан об’єкта (підприємства, людини, економіки тощо), які однаковою мірою фіксують стан великих систем і їх елементарних частин. Дані можуть бути не лише числовими, але і описовими, схематичними, намальованими і накресленими. Це величина, число або зображення, що вводять в процес інформаційної обробки або отримують з нього. Інформація – це знання, що отримані в процесі обробки даних.

Напрямки підвищення якості й ефективності інформаційного обслуговування підприємства наступні: використання персональної обчислювальної техніки, що забезпечує обробку даних на робочих місцях; організація автоматизованих робочих місць; створення мережі автоматизованих робочих місць та персональних ЕОМ, наскрізна інформаційна підтримка рішень за рахунок інтегрованої бази даних [13].


Тема 11. Планування і управління підприємством

  1.  Оперативне управління.
  2.  Системи оперативного планування.
  3.  Виробнича програма і виробнича потужність підприємства.

Література: 13, 17, 18, 23.

  1.  Оперативне управління виробництвом – система заходів, які спрямовані на конкретизацію річного плану в часі і просторі. Оперативність управління полягає в тому, що розробка планових завдань поєднується з організацією їх виконання.

Основне завдання оперативного управління виробництвом полягає в організації злагодженої роботи всіх підрозділів підприємства для забезпечення рівномірного, ритмічного випуску продукції у встановлених обсягах і номенклатурі при повному використанні виробничих ресурсів.

Оперативне управління виробництвом складається з наступних підсистем: функціональної, по елементної і організаційної.

Функціональна підсистема визначає коло функцій, що може виконувати система оперативного управління виробництвом в межах певного часу на рівні підприємства. У функціональному відношенні оперативне управління виробництвом здійснюється наступним чином: на рівні управління підприємством воно полягає в організації руху предметів праці в межах року, кварталу, місяця; на рівні управління цехом – в межах кварталу, місяця, тижня (декади); на рівні управління виробничою дільницею – в межах місяця, тижня (декади), доби, зміни і по годинах (для конвеєрів).

 Поелементна підсистема характеризує основні елементи системи оперативного управління: склад та кваліфікацію управлінського персоналу, математичне забезпечення завдань планування виробництва; склад та величину комплексу технічних засобів; склад календарно-планових нормативів; планово-облікові одиниці; склад і зміст планово-облікової документації; характер і напруженість інформаційних потоків.

Організаційна підсистема характеризує побудову системи оперативного управління: на рівні підприємства – диспетчерський відділ; на рівні цеху – виробничо-диспетчерське бюро; на рівні виробничої дільниці – планово-управлінський персонал.

Оперативне управління і регулювання полягає в усуненні відхилень від плану, ліквідації збою і відновленні ходу виробничого процесу згідно з календарним графіком. Централізований виробничий контроль і оперативне регулювання ходу виробництва має назву диспетчерування.

Оперативне управління здійснюється ефективно, якщо забезпечується: ритмічна робота підрозділів підприємства, рівномірний випуск продукції, максимальне завантаження обладнання і робочої сили, мінімальна тривалість виробничого циклу, мінімальні запаси незавершеного виробництва.

2. На виробничих підприємствах використовують різні види систем оперативного управління виробництвом. Кожну систему оцінюють тим, на скільки її застосування сприяє встановленню і підтриманню чіткого ритму в роботі підприємства. Вибір системи оперативного управління виробництвом залежить від типу виробництва, обсягу продукції, рівня уніфікації і стандартизації деталей і вузлів, спеціалізації підприємства і кваліфікації спеціалістів.

Діяльність виробничих підприємств сприяла створенню багатьох варіантів систем оперативного управління виробництвом, які можна звести до кількох основних.

На підприємствах з масовим типом виробництва основною формою руху предметів праці є потік. Тут найчастіше використовують подетальну систему оперативного управління виробництвом з її різновидами (партійно-періодична, система планування за ритмом випуску). При цій системі планове завдання формується у вигляді квартальної і місячної подетальних програм  та графіку запуску-випуску для кожної деталі або заданого ритму випуску деталей чи картотеки забезпечення.

На підприємствах серійного типу виробництва найчастіше використовують покомплектну систему оперативного управління виробництвом з її різновидами (машино-комплектна, комплектно-вузлова, комплектно-технологічна, планово-комплектна).

Формою планового завдання при цій системі є місячна програма і графік випуску комплектів деталей, що визначені цехами та споживачами. Основним документом міжцехового оперативного планування є календарний план виробництва виробів і перелік складу  комплектів.

В основу по комплектної системи планування покладено такі календарно-планові нормативи: величина партії деталей, тривалість виробничого циклу, наробки, величина незавершеного виробництва, час випередження запуску-випуску.

Для підприємств одиничного типу виробництва характерні великі міжопераційні наробки, вид руху предметів праці у виробництві послідовний. Основна вимога – раціональна організація руху предметів праці в процесі виготовлення певного виробу.

Саме тому одиничному типу виробництва найбільше відповідає позамовна система оперативного управління виробництвом. Планово-обліковою одиницею в цій системі для складальних цехів прийнято виріб, а для заготівельних і обробних – комплект деталей. Основою для розробки плану виробництва є календарно-планові нормативи.

Оперативний облік виробництва передбачає облік виробітку і заробітної плати всіх категорій працівників; виконання змінних завдань, виробничих програм дільницями і цехами за добу, декаду, місяць; облік руху деталей, заготовок і вузлів на виробничих складах; облік комплектації ходу виробництва; облік міжцехових передач [13].

3. Виробнича програма і виробнича потужність підприємства. Оперативне управління виробництвом, в першу чергу, направлене на своєчасне виконання підприємством виробничої програми. Виробнича програма визначає обсяг виготовлення і випуску продукції по номенклатурі, асортименту і якості в натуральному і вартісному вираженнях.

Виробнича програма цехів і дільниць одиничного і дрібносерійного типу виробництва складається на місяць. Склад місячної програми визначається методом підбору по портфелю замовлень. Після отримання виробничої програми цех розподіляє її по дільницях.

Оперативне виробниче правління тісно пов’язане з обліком, виготовленням і рухом виробів в процесі обробки. Як правило, облік здійснюють з допомогою нарядів, в яких вказують зміст роботи, умови та дані про фактичне виконання.

У серійному виробництві також основним плановим періодом, на який складається виробнича програма, є місяць. Цехові місячні програми розробляються виробничо-диспетчерськими відділами на основі квартальних і річних планів і видаються цехам за 5-10 днів до початку наступного місяця. При цьому використовують календарно-планові нормативи, дані про розподіл річного випуску по місяцях і про фактичне виконання плану за попередній період.

Оперативний облік виготовлення і руху виробів (деталей) здійснюється за допомогою маршрутних листів, які виписуються на партію і супроводжують її по всіх операціях технологічного процесу, аж до здачі готових виробів на склад.

На підприємствах масового типу виробництва, враховуючи стабільність обсягів та номенклатуру випуску, виробничі завдання для цехів розробляються на рік з поквартальною розбивкою і на кожен квартал з розбивкою по місяцях детально в розрізі номенклатури. Виробничі програми складаються “ланцюговим методом”, тобто вихідною величиною для планування випуску по цехах є план випуску готової продукції. Місячна програма для цеху є і місячним  завданням для дільниць, тому що в масовому виробництві кожна дільниця спеціалізована за предметним принципом і складається з ряду потокових ліній.

Отже, оперативно-виробниче планування на підприємствах різних типів виробництва має ряд характерних особливостей. Проте метою будь-якої системи є забезпечення рівномірності протікання виробничого процесу та випуску продукції, яка потрібна народному господарству в певних кількостях в заданий термін та у відповідності з виробничою потужністю підприємства.

Виробнича потужність підприємства – це максимально можливий річний випуск продукції або обсяг надання послуг в номенклатурі і асортименті, що встановлені планом при повному використанні обладнання і виробничих площ з врахуванням використання прогресивної технології, передової організації праці.

На виробничу потужність впливають такі фактори:

  •  структура основних виробничих фонді, питома вага їх активної частини;
  •  освоєння прогресивної технології;
  •  продуктивність технологічного обладнання;
  •  спеціалізація підприємства;
  •  рівень організації праці і виробництва;
  •  режим роботи підприємства.

Розрахунок виробничої потужності виконується в послідовності від нижчої ланки до вищої, тобто від потужності технологічного обладнання до потужності дільниці, від потужності дільниці – до потужності цеху, від потужності цеху – до потужності підприємства.

При виготовленні різних виробів потужність груп обладнання залежить від їх пропускної здатності. Пропускна здатність показує можливість обладнання дільниць або цеху забезпечити випуск запланованої продукції. Кількісно вона характеризується коефіцієнтом пропускної здатності, який розраховують співвідношенням виробничої потужності і обсягом випуску випуску продукції у відповідності з виробничою програмою [13, 18].


Перелік запитань для самоперевірки

  1.  Предмет науки про організацію виробництва.
  2.  Розвиток науки про організацію виробництва та формування економічного мислення у сучасного спеціаліста-інженера.
  3.  Основні завдання м/б виробництва на сучасному етапі.
  4.  Машинобудівне підприємство – основна ланка промисловості.
  5.  Основні риси промислового машинобудівного підприємства.
  6.  Класифікація промислових підприємств.
  7.  Об’єднання підприємств.
  8.  Нові види підприємств.
  9.  Акціонерні товариства.
  10.  Кооперативні підприємства.
  11.  Лізингові фірми.
  12.  Малі підприємства.
  13.  Венчурний бізнес.
  14.  Спільні підприємства.
  15.  Біржі.
  16.  Основні етапи технологічної підготовки виробництва.
  17.  Структура органів технологічної підготовки виробництва. Зміст їх роботи.
  18.  Організація винахідницької, раціоналізаторської і патентно-ліцензійної роботи.
  19.  Організація патентної інформації.
  20.  Зміст конструкторської підготовки виробництва.
  21.  Функції підрозділів по реалізації конструкторської роботи виробництва.
  22.  Організація роботи по забезпеченню технологічної роботи.
  23.  Функціонально-вартісний аналіз конструкції машини.
  24.  Зміст технологічної підготовки виробництва.
  25.  Організація і управління процесом технологічної підготовки виробництва.
  26.  Особливості організації технологічної підготовки виробництва на підприємствах різних типів.
  27.  Організація переходу на випуск нової продукції.
  28.  Особливості планування процесів створення і освоєння нових приладів.
  29.  Сіткове планування і управління.
  30.  Економічні питання створення нової техніки.
  31.  Виробничий  процес і його структура.
  32.  Основні принципи організації виробничого процесу.
  33.  Організація виробничого процесу в просторі і часі.
  34.  Виробничий цикл і його структура.
  35.  Види руху предметів праці у виробництві.
  36.  Виробничий цикл складного процесу.
  37.  Скорочення тривалості виробничого циклу й економіка підприємства.
  38.  Виробнича структура машинобудівного підприємства.
  39.  Виробнича структура підприємства, цеху і фактори, що її визначають.
  40.  Склад основних і допоміжних цехів підприємства, його служб і господарств.
  41.  Спеціалізація підприємства, його цехів і дільниць.
  42.  Типи виробництв.
  43.  Поняття “тип організації виробництва”.
  44.  Характеристика одиничного типу виробництва.
  45.  Характеристика серійного типу виробництва.
  46.  Характеристика масового типу виробництва.
  47.  Організація потокового виробництва.
  48.  Загальна характеристика і різновиди потокового виробництва.
  49.  Особливості організації безперервно-потокових ліній.
  50.  Синхронізація операцій.
  51.  Основи розрахунку безперервно-потокових ліній.
  52.  Безперервно-потокові лінії з робочим конвеєром.
  53.  Безперервно-потокові лінії з розподільчим конвеєром.
  54.  Особливості організації перервно-потокових ліній.
  55.  Особливості організації потокових ліній в серійному виробництві.
  56.  Автоматизація поточного виробництва. Гнучкі автоматизовані виробництва.
  57.  Життєвий цикл машини.
  58.  Основи стандартизації.
  59.  Якість продукції машинобудівної галузі, її показники. Управління якістю продукції.
  60.  Технічний контроль у системі управління якістю продукції. Облік і аналіз браку.
  61.  Економічне стимулювання підвищення якості продукції.
  62.  Економічна ефективність підвищення якості продукції.
  63.  Принципи організації трудових процесів.
  64.  Розподіл та кооперація праці.
  65.  Суміщення професій.
  66.  Суть та особливості багатоверстатного обслуговування.
  67.  Формалізація трудового процесу.
  68.  Принципи і методи управління підприємством.
  69.  Перспективні та річні плани економічного і соціального розвитку підприємства.
  70.  Автоматизована система управління підприємством (АСУП).

                                           

Список використаної літератури.

  1.  Закон України “Про підприємництво” // Радянська Волинь, березень, 1991.
  1.  Збірник задач по організації і плануванню машинобудівного  виробництва // Навчальний посібник.-М. – 1976. - 285 с.
  1.  Абрамов В. М., Данюк В. М., Гриценко А. М., Колот А. М., ЧерновВ. І. Нормування праці: Підручник // За ред. В. М. Данюка, В. М. Абрамо-ва. - К., 1995.
  1.  Амиров Ю. Д. Научно-техническая подготовка производства. - М.: Экономика, 1989.
  1.  Ансофф Й. Стратегическое управление // Сокр. пер. с англ. - М.: Экономика, 1989.
  1.  Веие Гюнтер, Деринг Ульрих. Введение в общую экономику и организацию производства. - Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та, 1995.
  1.  Герасимчук В. Г. Розвиток підприємств: діагностика, стратегія, ефективність. - К.: Вища шк., 1995.
  1.  .Економіка підприємства: Підручник: У 2 т. // За ред. С.Ф. Покропивного. - К.: Хвиля-Прес, 1995.
  1.  Іпатов М.І., Туровець О.Г. Економіка, організація і планування технічної підготовки виробництва: навч. Посібник. – М. – 1987. – 319 с.
  1.  Питерс И., Уотермен Р. В поисках эффективного управления: опыт лучших компаний // Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1986.
  1.  Козловський В.А., Маркина Т.В., Макаров В.М. Производственный и опера-ционный менеджмент: практикум. - Санкт-Петербург: Специальная литература, 1998.
  1.  Кузин В. Н. Организация и оперативное управление машиностроительным производством. - Л.: Машиностроение, 1988.
  2.  Ліпич Л.Г., Морохова В.О., Московчук А.Т. Організація виробництва. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Луцьк: ред.-видавничий відділ ЛДТУ, 2002. – 256 с.: табл.., рис.
  1.  Менеджмент организации: Учеб. пособ. // Под ред. 3. П. Румянцевой, Н.А. Соломатина. - М.: Инфра-М, 1995.
  1.  Мескон М X., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента // Пер. с англ. - М.: Дело, 1992.
  1.  Миденн Я. “Тойота”: методы эффективного управления // Сокр. пер. с англ.: Науч. ред. А. Р. Бенедиктов, В. В. Мотылев. - М.: Экономика, 1989.
  1.  Новая технология и организационные структуры // Сокр. пер. с англ.: Под ред. И. Пиннингса и А. Бьюитандама: Науч. ред. и авт. предисловия Н. И. Диденко. - М.: Экономика, 1990.
  1.  Организация, планирование и управление деятельностью промышленного предприятия (объединения) // Под. ред. С.М. Бухало. - К.: Вища школа, 1989.
  1.  Організація, планування і управління підприємством машинобудування: підручник для студентів машинобудівних спеціальностей вузів // І.М. Разумов, Л.А. Глаголєва, М.І.Іпатов, В.П. Єфімов. - М. – 1982. – 544 с.
  1.  Организация производства на промышленных предприятиях США // Пер. с англ.: Общ. ред. н вступ, ст. С. А. Хейтмана. - М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1960.
  1.  Оучи У. Методы организации производства: японский и американский подходы // Пер. С англ. - М.: Экономика, 1984.
  1.  Плоткін  Я.Д., Пащенко І.Н. Виробничий менеджмент. - К.: Вища школа, 1999.
  1.  Плоткин Я.Д., Янушкевич О.М. Організація і планування приладобудівного виробництва. - Львів:  Світ. – 1992 – 324 с.
  1.  Ру Домінік, Сулье Даніель. Управління // Пер. З фр. -  К.: Основи, 1995.
  1.  Скотт Синк Д. Управление производительностью // Пер. с англ. - М.: Прогресс, 1989.
  1.  Твисс Б. Управление научно-техническими нововведениями // Сокр. пер. с англ. – М.: Экономика, 1989.

Навчально-методичне видання

Організація і управління виробництвом. Конспект лекцій / Притула О.В.: ЛДТУ, 2005. –  76 с.

Комп’ютерний набір та верстка: О.Притула

Редактор: Л.Тиха

Підп. До друку  “_____”__________ 2005 р.

Формат 60х84/16. Папір офс.

Гарн. Таймс.Ум.друк.арк. 4,75. обл.-вид.арк.4,2

Тираж 50 прим. Зам. 1713

Редакційно-вдавничий відділ

Луцького державного технічного університету

43018 м.Луцьк, вул.Львівська,75


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

60278. ПРАВО НА ЖИТТЯ 73.5 KB
  Слайд 1 Все на землі все треба берегти І птаха й звіра і оту рослину Не чванься тим що цар природи ти – Бо врешті ти його частинка. Лепкий слайд 27 Учитель: наше довкілля рідна природа чарує нас в усі пори року.
60279. Природа — це казка, яку треба читати серцем 66 KB
  Поглибити знання учнів про природу та її багатства сприяти вихованню в учнів любові до природи готовності берегти і примножувати її багатства. Заглянемо в куточок природи рідного дому. Вчитель Як ви оцінюєте своє ставлення до природи Підніміть ваші картки і висловіть думку...
60283. Державні і народні символи України, та їх історичне походження 60 KB
  Мета. Ознайомити дітей з національними та народними символами України; формувати національну свідомість школярів; виховувати почуття любові до своєї землі; виховувати патріотів рідної держави, повагу до її символів, розширювати пізнавальні інтереси школярів.
60284. Внеклассное мероприятие: За здоровый образ жизни 159.5 KB
  Цель: научить детей вести здоровый образ жизни Задачи: пропаганда здорового образа жизни; закрепление знаний правил личной гигиены; развитие общей культуры личности учащихся, расширение кругозора...
60285. Свято «У чистій воді риби багато, у доброзичливої людини друзів багато» 141.5 KB
  Мета: шляхом створення психологічних ситуацій вибору підвести учнів з мовленевими вадами до розуміння важливості взаємодопомоги в колективі; сприяти створенню дружнього дитячого колективу, виховувати чемне ставлення учнів одне до одного.
60286. Урок мужества: «Эхо победы» 108 KB
  Выходит 1 группа детей: Отгремели давно залпы наших орудий А в воронке от бомбы трава мурава Но войну не забыли суровые люди И смеются сквозь слезы Ведь память жива Они помнят походы и дальние страны И простые от сердца народа слова.