5843

Соціальна реабілітація інвалідів. Курс лекцій

Конспект

Социология, социальная работа и статистика

Тема 1: Теоретичні основи соціальної реабілітації План 1.Наукові концепції соціалізації і інвалідизація. 2.Підходи до розуміння поняття інвалідності. 3. Роль соціальної реабілітації в процесі соціалізації. 1. Наукові концепції соціал...

Украинкский

2012-12-23

444 KB

169 чел.

PAGE  77

Тема 1: Теоретичні основи соціальної реабілітації

План

1.Наукові концепції соціалізації і інвалідизація.

2.Підходи до розуміння поняття «інвалідності».

3. Роль соціальної реабілітації в процесі соціалізації.

1. Наукові концепції соціалізації і інвалідизації.

Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації. 

Соціалізація  це процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості. 

Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.

Індивідуалізація це процес переходу індивідуума до самовизначення.

Починається послаблення традиційних зв'язків і починається поступово визначатися самовизначення індивідуума.

Людина може сама вибирати свій шлях в житті і не залежить від оточуючого її суспільства. Зростає також відповідальність за власні дії та вибір.

Індивідуальний розвиток, індивідуалізація особистості відбувається як активна, спонтанна, особлива потреба, яка усвідомила себе цінністю в суспільстві і намагається зберегти себе як індивідуальність. Цьому сприяє накопичення людиною індивідуального досвіду соціальної поведінки та спілкування, визначення особистісного ставлення до власних соціальних ролей, норм і переконань, систем смислів та значень. Так, перебуваючи в суспільстві і будучи підвладною та схильною до його життєвих стереотипів, кожна людина особисто, безпосередньо проходить свій шлях індивідуального соціального розвитку.

Соціологічний підхід до дослідження особистості спирається як на відправну точку не на індивідуальні особливості людини, а на її соціальне оточення – соціальну систему, в яку вона входить, і соціальні ролі, які вона виконує в цій системі.

У межах загального соціологічного підходу об’єднано ряд концептуальних підходів до розуміння особистості як специфічного утворення, що виводиться з тих чи інших соціальних факторів, які відокремлюються як головні.

Основними соціологічними концепціями особистості згідно з класифікацією Д. В. Ольшанського” є такі:

1.Теорія “дзеркального я”. У ній особистість розглядається як функція, похідна від повністю соціально зумовленого “я” людини. Самосвідомість особистості формується в результаті соціальної взаємодії дивитися на себе очима інших людей. Зі стійких уявлень про людину і інших людей. формується та об’єктивна якість, яка і є особистістю.

2.Рольова теорія. Її прихильники також розглядають особистість як функцію, але вже тих соціальних ролей, сукупність яких індивід виконує в суспільстві. Включаючись у процесі соціалізації в ті чи інші соціальні групи, індивід засвоює очікування рольової поведінки, вивчає способи їх виконання і тим самим стає особистістю. Різнобічність особистості визначається багатством “соціального репертуару” – багатоманітністю соціальних груп, в яких протікало соціальне життя індивіда в процесі соціалізації.

3.Необіхеворізму (від англ. behavior – поведінка) теорія особистості. Підтримуючи ідею попередніх концепцій про те, що особистість є результат навчання людини правилам життя і поведінки, прихильники даної концепції найбільш послідовно дотримуються її в своїх поглядах. Особистість розглядається як проста сукупність соціально придатних відповідей на сукупність стимулів.

4.Теорія соціальної установки. Згідно з цією теорією особистість є результат тих несвідомих установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок у людини формується звичка до них. Іншими словами, у неї формується установка бути особистістю.

5.Концепція сукупності соціогенних потреб і орієнтацій, що формуються суспільством. Згідно з цією концепцією особистість є змінюваними з розвитком суспільства рівнями сукупностей соціальних потреб і орієнтацій. У цих рівнях можуть відбуватися як суспільні (у цілому), так і групові потреби та орієнтації, що забезпечують варіабельність особистості.

До наведеної класифікації теорій особистості слід додати також теорію референтної групи.

Автором терміну “референтна група” вважають американського соціолога Г. Хаймена, який під цим терміном розумів соціальну групу, на яку індивід орієнтує свою поведінку (від сім’ї до класу, нації). За тією роллю, яку референтна група відіграє у формуванні характеристик особистості та її соціальної поведінки, розрізняють два типи таких груп.

Перша – “компаративна” – це стандарт, за допомогою якого індивід оцінює себе й інших.

Друга група – “нормативна” – це реальний або уявлюваний колектив (група), з яким індивід співвідносить свою поведінку і майбутнє.

До розглянутих теорій слід додати марксистську теорію особистості. Основними її принципами є такі:

1.Визнання залежності особистості від об’єктивних суспільно-економічних, соціально-культурних і предметно-діяльнісних особливостей її соціалізації.

2.Виділення як головної характеристики особистості її місця в соціальній типології зумовлюється способом життя.

3.Уявлення про особистість як носій соціальних рис. Сутність особистості складає сукупність усіх суспільних відносин.

Ця теорія не заперечує, що на формування особистості впливають біологічні та психологічні фактори. Проте індивід є продуктом суспільства, спільної діяльності людей. При народженні на світ людина не має свідомості, уроджених ідей. Вони виникають як відображення людиною історично усталених суспільних відносин, стану матеріальної та духовної культури, певного типу суспільних відносин. Звідси риси особистості зумовлюються історичним типом суспільства (феодальне, капіталістичне, соціалістичне), її належністю до певного суспільного класу (робітники, селяни, інтелігенція), специфікою умов і змісту праці. Соціальна структура суспільства відбивається у відповідній типології особистості. Головними ознаками типології є природа суспільно-економічної формації, особливості культури суспільства.

Завершимо огляд соціологічних теорій особистості розглядом диспозиційної теорії особистості, розробленої В. Ядовим. Головною характеристикою особистості тут визнається її диспозиція, тобто схильність особистості до певного сприймання умов діяльності та певної поведінки в даних умовах. Диспозиції особистості утворюють своєрідну ієрархічно організовану систему.

Вершину ієрархії (найвищі диспозиції) утворюють загальна спрямованість інтересів і система ціннісних орієнтацій як продукт впливу загальних соціальних умов. Середній рівень (середні диспозиції) складає система узагальнених соціальних установок на багатоманітні соціальні об’єкти й ситуації. Найнижчий рівень (найнижчі диспозиції) утворюють ситуативні соціальні установки як готовність до оцінювання та дії в конкретних умовах діяльності на мікросоціальному рівні.

Рівні диспозиції, взаємодіючи, характеризують соціальну поведінку особистості залежно від підсумкового стану її готовності до певного способу дій. При цьому найвищі диспозиції як найстійкіші, що відповідають більш високій стабільності загальних соціальних умов діяльності особистості (вони відбивають стійкі ознаки способу життя великих соціальних спільнот), активно впливають на диспозиції (ситуативні соціальні установки) на відміну від найвищих і середніх (узагальнених соціальних установок) є відносно самостійними. Це забезпечує гнучкість адаптації особистості до змінюваних умов діяльності при збереженні стійкої цілісності її найвищих генеральних диспозицій. Отже, останні регулюють загальну спрямованість соціальної поведінки особистості, а диспозиції інших рівнів – поведінку в тій чи іншій конкретній сфері діяльності, спрямованість вчинків відповідно до певних соціальних об’єктів і ситуацій. Зазначимо, що роль головної диспозиції бере на себе та (або ті) з них, що найбільше відповідає даним умовам, цілям діяльності та потребі, що актуалізується.

Для дослідження проблем особистості соціологія використовує ряд соціологічних категорій, наприклад, структура особистості, соціальна активність, адаптація, соціалізація, норми, інтереси, мотиви, проблеми, ціннісні орієнтації, установки, поведінка, діяльність, типи особистості . Однією з найважливіших серед них є структура особистості, тобто сукупність найважливіших елементів особистості, взаємодії між якими реалізують її сутність.

Інвалідизація тісно пов’язана зі стигматизацією, яка виражає одночасно процес, результат, причину та наслідок і є руйнівним елементом у процесі соціального впливу, як це визначав І. Гофман. Важливим також є розуміння того, що люди інколи намагаються приховати стигму, про яку вони самі знають. Наприклад, людина не говорить про те, що вчинила злочин, має якусь хворобу, зазнала насильства чи торгівлі людьми лише через те, що не хоче бути стигматизованою у суспільстві. Але це не означає, що приховування стигми, яку І.Гофман назвав “оминанням” (passing), залишається безслідним для її носіїв. Вплив стигми на соціальну ідентичність особистості та включення людини в соціальну взаємодію викликає серйозні зміни в поведінці, часто призводячи до девіації, зокрема вторинної. Тобто, ми можемо говорити про те, що соціальна реабілітація за такого підходу має бути спрямована на усунення причин та наслідків стигматизації як окремої особи, так і певних соціальних груп. Інвалі́дність — тривала або постійна втрата працездатності або значне обмеження її.

2.Підходи до розуміння поняття «інвалідності».

Інвалід (від лат. —слабкий, немічний), як говориться в ст. 2 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», є «особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті».

Обмеження життєдіяльності — це повна чи часткова втрата особою здатності чи можливості здійснювати самообслуговування, самостійно пересуватися, орієнтуватися, спілкуватися, контролювати свою поведінку, навчатися і займатися трудовою діяль ністю.

Інвалідність (ст. 3) як міра втрати здоров’я і визнання особи інвалідом визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи (МСЕ) Міністерства охорони здоров’я України. Положення про медико-соціальну експертизу затверджується Кабінетом Міністрів України з урахуванням думок громадських організацій інвалідів у особі їх республіканських органів.

Залежно від ступеня порушення функцій організму й обмеження життєдіяльності встановлюються перша, друга, третя групи інвалідності, а особам у віці до 16 років — категорія «дитина-інвалід».

Інвалідність служить інтегральним показником здоров’я населення, умов життя, побуту, праці й у цілому стану довкілля.

В останні роки спостерігається постійне зростання частоти первинної інвалідності, що значною мірою пов’язано із соціально-економічною ситуацією в країні.

Основні причини інвалідності:

  •  хвороби системи кровообігу;
  •  злоякісні новоутворення;
  •  травми й отруєння;
  •  хвороби нервової системи;
  •  хвороби органів чуттів;
  •  хвороби кістково-м’язової системи і сполучних тканин.

Розрізняють наступні види інвалідності:

  •  загальні захворювання;
  •  трудове каліцтво;
  •  професійне захворювання;
  •  інвалідність з дитинства;
  •  інвалідність з дитинства внаслідок поранення (контузії, каліцтва);
  •  інвалідність, пов’язана з бойовими діями в період Великої Вітчизняної війни; інвалідність, пов’язана з аварією на Чорнобильської АЕС, наслідками радіаційних впливів і особистою участю в діяльності підрозділів особливого ризику.

Каліки, сліпі, глухі, німі, люди з порушеною координацією руху, цілком чи частково паралізовані і т. ін. визнаються інвалідами в силу очевидних відхилень від нормального фізичного стану людини. Інвалідами визнаються також особи, що не мають зовнішніх відмінностей від звичайних людей, але страждають зах ворюваннями, які не дозволяють їм трудитися в різних сферах діяльності так, як це роблять здорові люди. Наприклад, людина, що страждає на ішемічну хворобу серця, не здатна виконувати важкі фізичні роботи, але розумова діяльність їй цілком під силу.

Усі інваліди за різними підставами поділяються на кілька груп (рис. 9.1).

За характером захворюванняінваліди поділяються на:

— мобільних;— маломобільних;— нерухомих.

Залежно від приналежності до тієї чи іншої групи вирішуються питання працевлаштування й організації побуту інвалідів. Маломобільні інваліди (здатні пересуватися тільки за допомогою колясок чи на милицях) можуть працювати вдома чи з доставкою їх до місця роботи. Ця обставина зумовлює багато додаткових проблем: обладнання робочого місця вдома чи на підприємстві; доставка замовлень інваліду, що працює вдома, і готових виробів на склад чи споживачу; матеріально-сировинне і технічне постачання; ремонт, профілактика устаткування вдома; виділення транспорту для доставки інваліда на роботу і з роботи тощо.

Ще складніша ситуація — з нерухомими інвалідами, прикутими до постелі. Вони не можуть без сторонньої допомоги пересуватися, але здатні працювати розумово, аналізувати суспільно-політичні, економічні, екологічні й інші ситуації; писати статті, художні твори, створювати картини, займатися бухгалтерською діяльністю і т.ін.

Якщо такий інвалід живе в родині, багато проблем розв’я зується відносно просто. А якщо він самотній? Тут потрібні спеціальні працівники, які знаходили б таких інвалідів, виявляли їхню працездатність, допомагали одержувати замовлення, укладали договори, постачали необхідні матеріали й інструменти, організовували збут продукції тощо. Зрозуміло, що такий інвалід має труднощі й у повсякденному побуті, починаючи з ранкового туалету і закінчуючи забезпеченням продуктами. В усіх цих випадках інвалідам допомагають спеціальні соціальні працівники, які за догляд за ними одержують заробітну плату. За сліпими, але мобільними інвалідами також закріплюються оплачувані державою чи благодійними організаціями працівники.

3. Роль соціальної реабілітації в процесі соціалізації.

Про необхідність соціальної реабілітації в Україні почали говорити в середині 90-х років ХХ ст., коли із прийняттям незалежності відбулося реформування усіх сфер суспільного життя, ускладнилися процеси соціальної адаптації, особливо вразливих груп населення (люди з особливими потребами особи з девіантною поведінкою тощо). Відповідно, відбулися зміни в змісті, характері та завданнях реабілітації таких осіб. Якщо до середини 90-х років соціальна реабілітація в Україні мала яскраво виражений медичний аспект та спрямовувалася переважно на осіб з обмеженими фізичними можливостями (інвалідів), то сьогодні спостерігається розвиток саме соціальної складової реабілітаційного процесу. Цьому сприяли, насамперед, розвиток теоретико-методологічної бази організації та практики соціальної роботи та підготовка професійних соціальних працівників, що реалізують теоретичні положення на практиці. Необхідність соціальної реабілітації окремих груп населення/клієнтів соціальної роботи (девіантів, інвалідів, осіб, що перебували в складних життєвих ситуаціях тощо) закріплена в численних міжнародних та вітчизняних нормативно-правових документах. Але проблемним аспектом залишається визначення загального поняття, яке б охоплювало існуючі теоретичні та практичні підходи до соціальної реабілітації.

Тому, метою статті є аналіз теоретико-практичних підходів до визначення сутнісних характеристик процесу соціальної реабілітації, враховуючи міжнародний та вітчизняний досвід.

Поняття соціальної реабілітації неодноразово торкалися у своїх працях такі відомі дослідники та науковці як Г. Беккер, П. Бергер, І. Гофман, Н. Васильєва, Е. Дюркгейм, Т. Лукман, Т. Парсонс, В. Сайфулін, П. Сорокін, Т. Черняєва, А. Шевцов, П. Штомпка та ін. Відповідно, у сучасній науці існує кілька підходів до розуміння вищезгаданого поняття. Соціальну реабілітацію можна розглядати у контексті таких основних напрямків: соціалізації, соціальної адаптації, соціальної нормативності та соціального контролю, економічного підходу до вирішення соціальних проблем, соціальної мобільності.

Щодо першого напрямку, соціалізаційного, то соціальна реабілітація пов’язується з інтеграцією у суспільство та процесами соціалізації. Вагомий внесок у розробку цього напрямку зробили П. Бергер та Т. Лукман . Хоча безпосередньо соціальну реабілітацію автори не досліджували, але її зв’язок з соціалізацією можна теоретично вивести на основі розроблених ними теоретичних концепції, де важливими є поняття первинної та вторинної соціалізації, а також інтерналізації. Так, інтерналізація – це безпосереднє розуміння чи інтерпретація об’єктивного факту як певного значення, прояву суб’єктивних процесів, які відбуваються з іншими, завдяки чому цей факт стає значимим для самої особи. Первинна соціалізація передбачає процес включення дитини у суспільство. Вторинна охоплює кожен наступний процес, який дозволяє вже соціалізованому індивіду входити в нові сектори об’єктивного світу його суспільства, це процес засвоєння спеціалізованого знання через соціальні інститути. На думку П. Бергера та Т. Лукмана, для вторинної соціалізації характерною є незначна емоційна ідентифікація. Тобто, якщо під час первинної соціалізації особа ідентифікує себе з членами сім’ї, інтерналізуючи їх соціальну реальність як свою власну, то значимі інші у ході вторинної соціалізації визначаються як “інституційні функціонери”, чиє формальне призначення полягає в передачі соціального знання, а роль характеризується анонімністю. Автори теорії наголошують на тому, що інтерналізована соціальна реальність в процесі первинної соціалізації впливає на вторинну соціалізацію і є набагато стійкішою від останньої.

Соціальна реабілітація здійснюється як під час первинної (робота з дітьми, що мають особливі потреби), так і в ході вторинної соціалізації (наприклад, з девіантами). Якщо ми говоримо про первинну соціалізацію дітей з особливими потребами, то соціальна реабілітація є частиною процесу такої соціалізації. Тут на перший план реабілітаційного процесу висувається необхідність створення оптимальних умов для розвитку фізичних та психологічних функцій та соціальних можливостей дитини. Коли йдеться про вторинну соціалізацію і соціальну реабілітацію, то остання розуміється як необхідність подолання негативних наслідків неправильної соціалізації. Наприклад, реабілітаційний процес наркозалежної особи включатиме зміну соціальної поведінки, встановлення нових контактів тощо. Але, у будь-якому разі, спочатку необхідно дослідити перебіг та наслідки первинної, а вже потім зосереджуватися на вторинній соціалізації, корекції набутих цінностей, настановлень, моделей поведінки, що має враховуватися під час соціальної реабілітації. 

Якщо в теорії П. Бергера та Т. Лукмана зв’язок соціальної реабілітації та соціалізації можна було вивести теоретично, то у працях польського дослідника П. Штомпки цей зв’язок досліджується безпосередньо. Але тут на перший план виходить уже процес не соціалізації, а ресоціалізації як відмови від культурних зразків, глибоко вкорінених раніше, та звернення до інших зразків, протилежних за своїм характером до попередніх. До цього додається поняття девіації як соціального явища, що передує ресоціалізації. Тобто, таких підхід до соціальної реабілітації видається найбільш характерним у роботі з особами, що звільнилися з місць позбавлення волі, або з особами, що визнаються суспільством як девіанти.

Соціальну реабілітацію також пов’язують із поняттями соціальної адаптації та інтеграції в процесі соціалізації. Так, Т. Парсонс  розглядав адаптацію як найважливішу умову соціалізації, що формує диференційований рольовий репертуар індивіда. Процес адаптації досягається шляхом засвоєння особистістю нормативних структур та символів культури. Стійкість будь-якої соціальної системи, на думку Т. Парсонса, залежить від міри інтеграції загальних цінностей з інтеріорізованою структурою потреб-настанов, що складають структуру особистості. Відповідно, існує два засоби підтримки соціальної рівноваги - це соціалізація та соціальний контроль. А процес інтеграції індивіда в соціальну систему здійснюється через інтеріоризацію загальноприйнятих суспільних норм.

Отже, варто розглянути соціальну реабілітацію з точки зору соціальних норм та соціального контролю, де важливе місце відводиться теоріям стигматизації, девіації та проблемам інвалідизації.

Значний внесок в розробку поняття інвалідизації зробив Т. Парсонс, який описав модель “роль хворого”. У зазначеній моделі хвороба розглядається як форма соціального відхилення, де індивід відіграє специфічну роль: звільняється від звичних соціальних обов’язків, не вважається винним у своїй хворобі, прагне одужати та звертається за професійною допомогою, виконує призначення компетентного лікаря.

При цьому, слід відрізняти поняття інвалідності та інвалідизації. Перше було характерним для соціальної політики щодо людей з обмеженими фізичними можливостями (інвалідів) до 60-х років ХХ ст. Інвалідність сприймалася як особиста патологія людини, а всі її проблеми розумілися як наслідок цієї патології. Тобто, обмежені можливості індивіда розглядалися у контексті взаємозв’язку між окремою людиною та її хворобою. Всі проблеми інваліда - наслідок патології здоров’я і він повинен пристосовуватися до світу “нормальних” людей. У такому разі, завдання соціальної реабілітації - адаптація інвалідів у суспільство здорових людей . Коли ж ми говоримо про інвалідизацію, то на відміну від інвалідності маємо на увазі не окремого індивіда та його проблеми, а взаємозв’язок людини і навколишнього середовища, вплив суспільства на життєдіяльність людини. Обмежені можливості розуміються як наслідок того, що соціальні та фізичні умови (культура суспільства, психологічний клімат, соціальна і політична організація тощо), у яких живе і працює людина з ослабленим здоров’ям, звужують можливості її самореалізації, тобто, інваліди розглядаються скоріш як пригноблена група, ніж як аномальна. Суть проблеми полягає у нерівності можливостей при проголошенні рівності прав. Змістом соціальної реабілітації стає соціальна інтеграція людей з обмеженими можливостями і допомога в усвідомленні й реалізації ними своїх невід’ємних людських прав. Тобто, на відміну від попереднього розуміння, йдеться про вплив соціокультурного середовища на життєдіяльність людини з обмеженими можливостями.

Інвалідизація тісно пов’язана зі стигматизацією, яка виражає одночасно процес, результат, причину та наслідок і є руйнівним елементом у процесі соціального впливу, як це визначав І. Гофман. Важливим також є розуміння того, що люди інколи намагаються приховати стигму , про яку вони самі знають. Наприклад, людина не говорить про те, що вчинила злочин, має якусь хворобу, зазнала насильства чи торгівлі людьми лише через те, що не хоче бути стигматизованою у суспільстві. Але це не означає, що приховування стигми, яку І.Гофман назвав “оминанням” (passing), залишається безслідним для її носіїв. Вплив стигми на соціальну ідентичність особистості та включення людини в соціальну взаємодію викликає серйозні зміни в поведінці, часто призводячи до девіації, зокрема вторинної. Тобто, ми можемо говорити про те, що соціальна реабілітація за такого підходу має бути спрямована на усунення причин та наслідків стигматизації як окремої особи, так і певних соціальних груп.

Соціальна реабілітація різних груп клієнтів соціальної роботи має різну сутність. Так, зміст реабілітації осіб з особливими потребами та осіб з девіантною поведінкою буде відрізнятися. Але, в обох випадках йдеться про відповідність соціальним нормам та соціальний контроль з боку суспільства. В рамках теоретичних розвідок девіації, започаткованих в соціології ще Е. Дюркгеймом можна досліджувати інституціональні форми соціальних відносин (соціальна норма і девіація), соціальні інститути, механізми соціального контролю та їх значення для процесу соціальної реабілітації. Зокрема, для аналізу соціальної реабілітації використовується поняття аномії як низького впливу соціальних норм на індивідів, що потребують соціальної реабілітації, їх неефективності як засобу соціальної регуляції поведінки, протиріччя між нормами, цілями та засобами їх досягнення. Такий підхід до розуміння соціальної реабілітації може бути застосований у роботі з девіантами (особами, які повернулися з місць позбавлення волі, наркозалежними тощо).

Окремо можна розглядати соціальну реабілітацію у зв’язку з економічним підходом до вирішення соціальних проблем Г. Беккера, дієвість якого дослідник продемонстрував на прикладі таких процесів та інститутів як дискримінація, освіта, злочинність, шлюб, планування сім’ї, а також використав для пояснення ірраціональної та альтруїстичної поведінки . Розуміння соціальної реабілітації з точки зору такого підходу на перше місце ставить поняття людського капіталу та інвестицій в нього. Так, людський капітал – це наявний у кожного з нас запас знань, навичок та мотивацій. Інвестиціями в нього можуть бути освіта, накопичення досвіду, охорона здоров’я, географічна мобільність та пошук інформації. З цієї точку зору, проблему соціальної реабілітації висвітлюють як невідповідність прав та можливостей щодо доступності соціально-економічних ресурсів. Шлях до соціальної реабілітації – це інвестиції у людський капітал. Найбільшого значення таке тлумачення набуває при роботі з людьми з особливими потребами, з особами, що потребують фізичного вилучення із травмуючої ситуації (як то особи, що зазнали насильства в сім’ї або постраждали від торгівлі людьми) тощо. При цьому, основними поняттями виступають людський капітал та інвестиції в нього.

Соціальну реабілітацію розглядають і в контексті теорії соціальної мобільності П.Сорокіна, коли досліджується “перехід індивіда чи об’єкта, чи цінності, здійснений чи модифікований завдяки діяльності, від однієї соціальної позиції до іншої”. Важливим моментом в розумінні соціальної реабілітації за такого підходу є суб’єкт соціальної реабілітації. Якщо в попередніх теоріях в ролі суб’єкта виступало суспільство як таке, то у даному випадку йдеться про те, що особистість сама здатна до реабілітації (самореабілітації). Таким чином, соціальну реабілітацію в розрізі соціальної мобільності можна трактувати як висхідну мобільність особи, коли індивід долає перешкоди між групами та досягає повної соціальної адаптації. При цьому, важливими поняттями є зміна соціальної позиції та адаптація.

Таким чином, соціальну реабілітацію в науці можна розглядати в контексті різних соціальних процесів: соціалізації, соціальної нормативності, соціальної мобільності, створення соціального капіталу. Відмінності у підходах зумовлені різноманітністю соціальних груп, у зв’язку з якими соціальна реабілітація розглядається. Вона може бути розпочата як на ранніх етапах життєдіяльності людини (як частина первинної соціалізації дітей-інвалідів), так і в більш пізньому віці (соціальна адаптація людей похилого віку); проводитися зі здоровими особистостями та тими, що мають особливі потреби; бути спрямованою на окрему особистість, певну групу, чи суспільство тощо. Спільною характеристикою усіх підходів є те, що соціальна реабілітація передбачає зміни, які б дали можливості людині до повноцінного функціонування у суспільстві. Важливо, що такі підходи торкаються не лише окремо індивіда або суспільства, а характеризують їх взаємозв’язок як то з точки зору інвестицій у людський капітал чи дослідження масової соціальної мобільності.


Тема2: Сутність та зміст соціальної реабілітації.

План

  1.  Поняття «соціальної реабілітації».
  2.  Основні види та особливості соціальної реабілітації.
  3.  Значення соціальної реабілітації в сьогоденні

1. Поняття «соціальної реабілітації»

Варто зазначити, що окрім теоретичних підходів до визначення сутності соціальної реабілітації, поняття про соціальну реабілітацію формувалося і в ході практичної реалізації цього процесу. Виникнення такого процесу на практиці пов’язано із розвитком надання соціальних послуг у США, де основна мета реабілітації розумілася як інтеграція людей у суспільство. Проблеми соціальної реабілітації на індивідуальному рівні торкалися, насамперед, питань дискримінації та влади.

Щодо формального визначення поняття, то воно сформувалося значно пізніше і зазнало суттєвих змін у часі. Організація заходів в царині реабілітації у міжнародному масштабі розпочалася 1958 році, коли відбулося перше засідання експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) з медичної реабілітації. У 1960 році було організаційно оформлене Міжнародне товариство з реабілітації інвалідів, що є членом ВООЗ і сьогодні працює в тісному контакті з Організацією об’єднаних націй (ООН), Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ), ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) і Міжнародним робітничим бюро (МРБ). У визначенні ВООЗ передбачалося, що сутність соціальної реабілітація полягає в тому, щоб “не лише повернути людину до її попереднього стану, але й розвивати її фізичні та психологічні функції до оптимального рівня”. Таким чином, спочатку брався до уваги лише медичний аспект. Очевидно, що такий підхід до реабілітації застосовувався у роботі з людьми з особливими потребами і досі широко розповсюджений у світі.

На зміну виключно медичному підходу поступово прийшло соціальне розуміння реабілітації, за якого наголошувалося на необхідності відновлення всіх соціальних можливостей людини. За визначенням Комітету експертів ВООЗ, за такого підходу соціальна реабілітація повинна включати ліквідацію або зменшення наслідків впливу негативних ситуацій, інтеграцію в суспільство, адаптацію людини та її безпосередній вплив на саме суспільство. Підтверджуючи вищесказане, слід зауважити, що на 12-ій Міжнародній конференції з реабілітації соціальну реабілітацію було визначено як процес, метою якого є отримання можливості до повноцінного функціонування. Мається на увазі здатність окремої людини діяти в різноманітних соціальних ситуаціях для успішного задоволення своїх потреб та право досягати максимальної вигоди від свого включення в суспільство. Таке розуміння соціальної реабілітації виникло порівняно недавно і об’єднало три основні аспекти: 1) вдосконалення змісту соціальної активності; 2) соціальний аспект будь-якого виду соціальної реабілітації та 3) власне соціальна реабілітація. У першому випадку йдеться про рівність людських прав та можливостей, принцип рівності та недискримінації. Доступність інтерпретується як недискримінація. У другому випадку наголошується на включенні малих та великих соціальних груп у процес соціальної реабілітації, зокрема сім’ї, суспільства. Метою реабілітації є пошук можливих шляхів участі особистості в суспільному та соціальному житті. У цьому значенні освітня, медична та дозвіллева складові реабілітації мають соціальний аспект. Третє значення соціальної реабілітації включає специфічні методи та процес реабілітації. Якщо у попередніх значення оточення визначалося як таке, що є готовим реципієнтом реабілітації, то у даному випадку йдеться про те, що потрібні специфічні методи, послуги та програми реабілітації для того, щоб допомогти розвинути соціальне функціонування та діяльність особистості.

Схоже розуміння соціальної реабілітації дається також у словнику із соціальної роботи , який трактує її як процес і результат прийняття нових або зміни старих поглядів на певні соціальні явища і групи. Тобто, передбачається відновлення поваги до способу життя, діяльності, меж компетентності людини; визнання незаконного ставлення (морального чи правового) до певних явищ, груп чи окремих людей. Передумовою соціальної реабілітації у такому розумінні є усвідомлення провини суспільства за незаконне переслідування окремої особи чи груп людей. За такого підходу, поняття соціальної реабілітації має два аспекти. У першому з них мається на увазі повернення попередніх соціальних прав, визнання, поваги суспільства до людини або соціальних груп, що було втрачено внаслідок прийняття нових соціальних норм. Другий аспект передбачає зняття таврування з певних соціальних груп, яких переслідували, ізолювали, відкидали за межі соціальної організації, визнання прав і свобод людей, їхніх об’єднань і організацій. Але людина в такому разу залишається осторонь, основний об’єкт – це суспільство в цілому.

Наступним проблемним питанням є визначення складових соціальної реабілітації. У словнику із соціальної роботи говориться про те, що соціальна реабілітація включає в себе медичну, професійну і технічну реабілітацію. При цьому, під медичною розуміється відновлення здоров’я, професійна передбачає підготовку до трудової діяльності, технічна включає використання технічних засобів для відновлення повноцінного функціонування організму людини. Але, такі складові є характерними для реабілітації людей з особливими потребами. Якщо ж говорити, наприклад, про соціальну реабілітацію осіб, які постраждали від терористичного акту, то вона включає заходи із психологічної, медичної та професійної реабілітації, працевлаштування, надання правової допомоги та житла. Для людей, що повернулися з місць позбавлення волі, особливо значимою є професійна складова. Що стосується дітей та молоді, то тут особливо важливою постає педагогічна та освітня реабілітація, а також приведення індивідуальної чи колективної поведінки у відповідність із загальновизнаними суспільними правилами і нормами.

Інші елементи соціальної реабілітації пропонує російська дослідниця Черняєва Т., що описує їх на прикладі роботи з “нетиповими” дітьми (діти, які є або обдарованими, або мають функціональні порушення). До таких складових належать: нормалізація (менстрімінг), включення (інклюзія), інтерація . При цьому, під поняттям нормалізації розуміється співвідношення з нормою, загальноприйнятою соціальною моделлю, основним напрямком життєдіяльності суспільства. Включення тісно пов’язане з теорією сімейних систем та програмами раннього втручання. Передбачається, що саме сім’я є головним ресурсом абілітації та реабілітації людини. Соціальна інтеграція передбачає готовність соціальних інститутів. Мається на увазі, що будь-яка людина вважається цінністю, а соціум створює умови, в яких індивідуальні особливості кожної людини можуть максимально розвиватися та проявлятися. Тобто, йдеться про використання соціальних ресурсів, що сприяє реалізації важливого принципу соціальної роботи та соціальної політики – розширення можливостей особи та її сім’ї.

Досліджуючи досвід соціальної реабілітації учасників бойових дій в Росії, можна зробити висновок, що для певних соціальних груп акцент в процесі реабілітації робиться на відновленні порушених або втрачених індивідом соціальних зв’язків та відносин внаслідок проблем зі здоров’ям та зміною соціального статусу. Основна мета реабілітації – відновлення соціального статусу особистості, забезпечення соціальної адаптації у суспільстві, досягнення матеріальної незалежності. При цьому, основними складовими є: медична, професійна та соціокультурна реабілітація. Саме ці складові у своєму дослідженні “Соціальна реабілітація учасників бойових дій та інвалідів бойових дій: сутність, стан та шляхи підвищення ефективності” проаналізував Сайфулін В [9]. Результати дослідження показали, що найбільш успішною клієнти визнали медичну складову реабілітації, а найменш успішною – соціальну. При цьому, проблеми, з якими вони щодня стикаються носять соціальний характер (низький соціальний статус, відчуження в сім’ї та суспільстві і т.д.). Тому, автор приходить до висновку, що соціальна реабілітація ще не достатньо серйозно сприймається керівництвом закладів, що надають відповідні послуги. До того ж, кореляційний аналіз показав, що найбільш тісним є взаємозв’язок між медичною та соціальною складовими реабілітації, що говорить про важливість їх поєднання у реабілітаційному процесі.

Насамкінець, варто звернутися до ситуації, що склалася із соціальною реабілітацією в Україні. Сьогодні ми можемо говорити про розвиток соціальної реабілітації для різних груп населення, а саме: для людей з особливими потребами; людей, що повернулися з місць позбавлення волі; наркозалежних осіб; а також про соціальну реабілітацію дітей та молоді тощо. До того ж, виділяються і різні форми соціальної реабілітації, зокрема рання соціальна реабілітація, комплексна реабілітація і т.д. Але, проблемним аспектом залишається визначення напрямків подальшого розвитку цього процесу, співвідношення його складових тощо. Оскільки суспільство зазнає трансформації у процесі свого розвитку, відповідно змінюються і підходи до соціальної реабілітації окремих груп населення. Як наслідок, методи і форми соціальної реабілітації знаходяться на етапі свого становлення, що підтверджується виданням численних нормативно-правових актів зі згаданої проблематики , посиленням роботи державних інституції та недержавних організацій, створенням мережі центрів медико-соціальної реабілітації тощо.

В Україні найбільш активно розвивається соціальна реабілітація дітей з особливими потребами (за законодавством – дітей-інвалідів). Так, в країні протягом тривалого часу формується державна система соціальної підтримки таких дітей, яка організаційно розподілилася між Міністерством освіти і науки України, Міністерством охорони здоров’я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту. Правові засади задоволення особливих потреб дітей з обмеженими фізичними та психічними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у численних нормативно-правових актах.

До того ж, в державі розпочато створення системи ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів. Зокрема, з 1994 року така робота здійснюється в Миколаївській області, де організовано і діє 16 центрів ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів. Розвиток цієї системи закріплено в Концепції ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів. Щодо соціальної реабілітації інших соціальних груп населення, то вона існує, але, переважно, на початкових етапах свого розвитку, значну роль у якому посідають громадські організації.

Таким чином, практичний досвід соціальної реабілітації показує, що в роботі з різними групами клієнтів з різними проблемами акцент має робитися на різних аспектах соціальної реабілітації.

Аналіз теоретичного доробку щодо сутності реабілітаційного процесу та практики Підсумовуючи вищесказане, можна визначити, що соціальна реабілітація є процесом, що має на меті відновлення важливих функцій життєдіяльності людини і суспільства через соціалізацію та адаптацію до існуючих соціальних умов, ітеграцію / реінтеграцію людини у суспільство та їх взаємовплив один на одного, розвиток людського капіталу та зміну існуючих суспільних стереотипів. При цьому використовується комплекс або система заходів медичної, психологічної, трудової, технічної, педагогічної, освітньої та соціальної реабілітації. До того ж, соціальна реабілітація повинна вирішувати проблеми на індивідуальному, сімейному, суспільному рівнях.

Соціальна реабілітація - вид соціальної роботи, спрямованої на відновлення основних соціальних функцій, психологічного, фізичного, морального здоров'я, соціального статусу сімей, дітей та молоді.

ЗАКОН УКРАЇНИ Про соціальну роботу з дітьми та молоддю (ст.1) м.Київ, 21 червня 2001 року N 2558-ІІІ ( В редакції Закону N 878-VІ від 15.01.2009 )

Соціальна реабілітація - система заходів, спрямованих на створення і забезпечення умов для повернення особи до активної участі у житті, відновлення її соціального статусу та здатності до самостійної суспільної і родинно-побутової діяльності шляхом соціально-середовищної орієнтації та соціально-побутової адаптації, соціального обслуговування задоволення потреби у забезпеченні технічними та іншими засобами реабілітації.

З А К О Н У К Р А Ї Н И Про реабілітацію інвалідів в Україні (ст.1) м. Київ, 6 жовтня 2005 року N 2961-ІV

  1.  Основні види та особливості соціальної реабілітації.

За категорією клієнтів:

Соціальна реабілітація молодих інвалідів 

Технологія соціальної реабілітації сімї з дітьми з особливими потребами

Технологія реабілітації підлітків з девіантною поведінкою

Технологія соціальної реабілітаці людей похилого віку

Технологія соціальної реабілітаці неповнолітніх які повернулися з місць позбавлення волі

Соціальна реабілітація дітей вулиці

Соціально-реабілітаційна робота з сімями хворих на алкоголізм та наркоманію


Тема 3:Програми соціальної реабілітації

План

  1.  Індивідуальна програма реабілітації інвалідів.
  2.  Поняття «інвалідності»,моделі інвалідності.
  3.  Зміст реабілітації дітей з функціональними обмеженнями.

1. Індивідуальна програма реабілітації інвалідів

Відповідно до ”Про затвердження Положення про індивідуальну програму реабілітації інваліда”ПОЛОЖЕННЯ про індивідуальну програму реабілітації інваліда

Індивідуальна програма реабілітації інваліда (далі - індивідуальна програма) - комплекс оптимальних видів, форм, обсягів, строків реабілітаційних заходів з визначенням порядку, місця їх проведення, спрямованих на відновлення та компенсацію порушених або втрачених функцій організму і здібностей інваліда та дитини-інваліда.

Індивідуальна програма розробляється на підставі Державної типової програми реабілітації інвалідів, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2006 р. N 1686 ( 1686-2006-п ) (Офіційний вісник України, 2006 р., N 50, ст. 3311).

Індивідуальна програма для повнолітніх інвалідів розробляється медико-соціальною експертною комісією (далі - МСЕК),для дітей-інвалідів - лікарсько-консультативною комісією (далі - ЛКК) лікувально-профілактичних закладів за зареєстрованим місцем проживання або лікування інвалідів.

Індивідуальна програма розробляється протягом одного місяця з дня звернення інваліда до МСЕК, а законного представника дитини-інваліда - до ЛКК щодо встановлення інвалідності.

Фахівці МСЕК або ЛКК роз'яснюють інваліду чи законному представнику дитини-інваліда мету індивідуальної програми, її завдання, очікувані результати та порядок виконання, а також інформують про її рекомендаційний характер.

Індивідуальна програма складається за формою, затвердженою в установленому порядку МОЗ за погодженням з Мінпраці, МОН і Мінсім'ямолодьспортом, та на підставі відомостей акта огляду МСЕК або медичного висновку про дитину-інваліда віком до 18 років.

Під час огляду осіб чи дітей віком до 18 років з метою встановлення інвалідності МСЕК або ЛКК з урахуванням виду захворювання, фактичних потреб, віку, статі визначає оптимальні види, форми, обсяги, місце і строки проведення медичної, психолого-педагогічної, фізичної, професійної, трудової, фізкультурно-спортивної, побутової і соціальної реабілітації, потребу в технічних та інших засобах реабілітації, виробах медичного призначення.

Індивідуальна програма розробляється за участю інваліда чи законного представника дитини-інваліда фахівцями МСЕК або ЛКК із залученням у разі потреби спеціалістів закладів охорони здоров'я, органів соціального захисту, державної служби зайнятості, органів Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонду соціального захисту інвалідів та інших органів, які провадять діяльність у сфері реабілітації інвалідів.

Порядок складання індивідуальної програми затверджується МОЗ за погодженням з Мінпраці, МОН, Мінсім'ямолодьспортом.

У разі письмової відмови інваліда, законного представника дитини-інваліда від виконання індивідуальної програми в цілому або від будь-якого передбаченого нею виду, форми, обсягу або місця проведення реабілітаційних заходів у програмі робиться відповідний запис.

Індивідуальна програма готується у двох примірниках, які підписуються головою МСЕК або ЛКК та завіряються її печаткою. Перший примірник індивідуальної програми видається інваліду чи законному представнику дитини-інваліда, а другий примірник залишається у МСЕК або ЛКК.

МСЕК або ЛКК надсилає засвідчені в установленому порядку копії індивідуальної програми лікувально-профілактичному закладу, органу праці та соціального захисту населення за зареєстрованим місцем проживання інваліда чи дитини-інваліда, а у разі потреби - реабілітаційній установі, учасникам реабілітаційного процесу та навчальним закладам.

У разі потреби в оперативному коригуванні індивідуальної програми фахівці реабілітаційних установ можуть змінювати обсяг, строк та черговість проведення реабілітаційних заходів.

Контроль за виконанням індивідуальної програми здійснюється в установленому законодавством порядку.

МСЕК або ЛКК під час чергового огляду інваліда чи дитини-інваліда за зверненням реабілітаційної установи або у порядку нагляду за виконанням індивідуальної програми, але не рідше ніж один раз на два роки, переглядає реабілітаційні заходи, передбачені індивідуальною програмою. 15. Фінансування реабілітаційних заходів індивідуальної програми здійснюється за рахунок коштів, передбачених у державному та місцевих бюджетах на цю мету, та інших джерел.

Основним механізмом здійснення повноцінної реабілітації інваліда є розроблена МСЕК індивідуальна програма реабілітації (далі — ІПР). Вона є обов’язковою для виконання установами, організаціями всіх форм власності. Інвалід також зобов’язується активно сприяти реалізації програми реабілітації. Обов’язковими складовими програми мають бути експертна діагностика, заходи медичної, соціально-побутової та професійної реабілітації. Виконання ІПР здійснюється реабілітаційними закладами за наявності ліцензії на право займатися цим видом діяльності.Розробка ІПР інвалідів, її впровадження, наступний контроль і коригування потребують зусиль, взаємозв’язку виконавців як робочих органів Фонду і лікувально-профілактичних закладів, так і МСЕК. Тому ефективність заходів медико-соціальної реабілітації може бути досягнута лише внаслідок злагодженої роботи цих трьох сторін.

  1.  Поняття «інвалідності»,моделі інвалідності.

Соціальна реабілітація осіб з обмеженими можливостями — одна з найбільш важливих і важких завдань сучасних систем соціальної допомоги й соціального обслуговування. Неухильний ріст числа інвалідів, з одного боку, збільшення уваги до кожного з них — незалежно від його фізичних, психічних і інтелектуальних здібностей, з іншого боку, підвищення цінності особистості й необхідності захищати її права, характерне для демократичного, громадянського суспільства, із третьої сторони, — усе це визначає важливість соціально-реабілітаційної діяльності.

Згідно з Декларацією про права інвалідів (ООН, 1975 р.) інвалід — це будь-яка особа, яка не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормальної особистої й (або) соціальному життя в силу недоліку, будь те вродженого чи ні, його (або її) фізичних або розумових можливостей.

У Рекомендаціях 1185 до реабілітаційних програм 44-й сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 травня 1992 р. інвалідність визначається як обмеження в можливостях, обумовлені фізичними, психологічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими й іншими бар'єрами, які не дозволяють людині, що має інвалідність, бути інтегрованим у суспільство й брати участь у житті родини або суспільства на такі ж підставах, як і інші члени суспільства. Суспільство зобов'язано адаптувати свої стандарти до особливих потреб людей, що мають інвалідність, для того щоб вони могли жити незалежним життям.

Інвалі́дність — тривала або постійна втрата працездатності або значне обмеження її.

Інвалід — особа із стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою, або з уродженими дефектами, які обмежують її життєдіяльність. Залежно від ступеня втрати здоров'я встановлюється одна з трьох груп інвалідності: перша, друга, третя. Повторний огляд із стійкими, оборотними морфологічними змінами, порушеннями функцій органів і систем організму з метою визначення ефективності відповідного лікування та реабілітаційних заходів, стану здоров'я і ступеня соціальної адаптації проводиться через 1-роки.

Докорінне реформування й удосконалення національної системи освіти, що відбувається внаслідок високої динамічності соціально-економічних процесів і трансформацій в Україні, потребує безперервного оновлення теоретико-методологічного підґрунтя цієї галузі. Не є виключенням у цьому контексті й корекційна освіта, пошуки нової парадигми якої мають відображення у розвитку її науково-практичної основи - корекційної педагогіки.

Становлення нової стратегії розвитку останньої пов'язано також (або навіть насамперед) і зі змінами соціально-психологічного та соціально-економічного ставлення до самого об'єкта відповідної соціальної політики - інвалідів, нового розуміння поняття «інвалідність», із застосуванням нової моделі інвалідності.

Для розуміння суті суспільної еволюції підходів до проблеми інвалідності та соціальної реабілітації інвалідів коротко нагадаємо історію цього питання.

В аграрних та індустріальних суспільствах інвалідність розглядається в контексті економічної утилітаризацїї людини, її соціальної корисності. Тут «працює» економічна модель інвалідності, або, як прийнято говорити, модель функціональної обмеженості, яка описує нібито неповноцінність і нездатність особистості виконувати ті чи інші функції, приписані суспільством.

Економічна і функціональна моделі є логічним наслідком так званої медичної, чи адміністративної, моделі інвалідності. У цьому випадку інвалідність сприймається як особиста патологія людини, а всі її проблеми - наслідок цієї патології. Тобто обмежені можливості індивіда розглядаються у контексті взаємозв'язку між окремою людиною та її хворобою. Всі проблеми інваліда - наслідок патології здоров'я. Він має пристосовуватися до світу «нормальних» людей. І тоді завданням соціальної реабілітації є адаптація інвалідів у суспільство здорових людей, а основним її змістом - забезпечення соціального захисту, який органи влади, до речі, розуміють досить обмежено.

Відповідну соціальну політику, такі підходи у сучасній науковій літературі позначають терміном «disabilism» - «інвалідизм» за аналогією з «расизмом», оскільки вона призводить до дискримінації людей з обмеженими фізичними, сенсорними та ментальними можливостями і ставлення до них суспільства як до неповноцінних.

Моделі, що описано, тривалий час панували при формуванні й реалізації соціальної політики щодо інвалідів. Тільки наприкінці 60-х років світова громадська думка починає кардинально змінюватися стосовно проблем людей з обмеженими функціями здоров'я. Загальносвітові тенденції охоплювали усвідомлення необхідності надання інвалідам рівних можливостей і прав зі здоровими людьми, інтеграції їх у життя всього суспільства.

Від богоділень і резервацій для інвалідів до державних науково-обгрунтованих програм їх реабілітації - ось шлях, який врешті привів до створення нової моделі інвалідності - соціальної, де проблема фізичних, сенсорних чи ментальних обмежень людини розглядається насамперед як соціальна.

У цій моделі в центрі уваги перебуває взаємозв'язок між людиною і навколишнім середовищем (у тому числі і соціальним). Обмежені можливості розуміються як наслідок того, що соціальні та фізичні умови (культура суспільства, психологічний клімат, соціальна і політична організація, «бар'єрна інфраструктура» тощо), в яких живе і працює людина з ослабленим здоров'ям, звужують можливості її самореалізації, тобто інваліди розглядаються скоріш як пригноблена група, ніж як аномальна. Суть проблеми інвалідності - в нерівності можливостей при проголошенні рівності прав. Змістом соціальної роботи стає соціальна інтеграція людей з обмеженими можливостями і допомога в усвідомленні й реалізації ними своїх невід'ємних людських прав.

Системно-синергетичний принцип реабілітації

В науковій та публіцистичній літературі, в державних актах із проблем реабілітації людей із інвалідністю у неявній формі зазначені деякі аспекти реабілітації, що могли б стати певним індуктивним обґрунтуванням та складовими частинами реабілітаційних принципів.

Так в державній Концепції ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів зазначено, що серед основних принципів ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів має бути „системний (не ізольований від інших форм реабілітації) підхід до ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, який забезпечить їм реалізацію можливостей, гарантованих кожному громадянину Конституцією України ”.

Дуже часто в методичних рекомендаціях до комплексної реабілітації дітей з інвалідністю принцип системності психолого-педагогічної реабілітації орієнтує фахівців на сприяння дитини як „об’єкта” реабілітації не в розумінні „носія” окремих якостей та властивостей, а в розумінні єдиної, цілісної системи, суб’єкта, що знаходиться у стані своєрідного та динамічного розвитку.

3 Реабілітації дітей з функціональними обмеженнями

Про затвердження Типового положення про центр соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями

Основним завданням центру є надання психологічних, соціально-педагогічних, соціально-медичних, юридичних та інформаційних послуг дітям та молоді з функціональними обмеженнями і членам їх сімей.

Центр відповідно до покладених на нього завдань:

забезпечує розроблення та виконання реабілітаційних програм;

надає різні види соціальних послуг;

залучає батьків до співпраці в процесі реабілітації, дає їм методичні поради;

організовує клуби за інтересами, проводить конкурси, фестивалі;

організовує проведення заходів, спрямованих на успішну реабілітацію та інтеграцію в суспільство дітей та молоді, що в ньому перебувають;

здійснює лікувально-оздоровчі заходи, подає невідкладну допомогу в разі необхідності;

направляє у разі потреби осіб, які звернулися до центру, до інших закладів та установ, що можуть забезпечити задоволення їх потреб;

забезпечує щоденне одноразове харчування дітей та молоді, що в ньому перебувають.


Тема 4: Особливості соціальної реабілітації інвалідів з порушеннями функцій опорно-рухового апарату

План

1.Причини рухових розладів. Здатність до самообслуговування і самостійного пересування.

2.Організація соціально-побутової реабілітації.

3.Модель житлового приміщення для соціально-побутової реабілітації інвалідів з порушенням функцій опорно-рухового апарату.

1.Причини рухових розладів. Здатність до самообслуговування і самостійного пересування.

Патологія опорно-рухового апарата є наслідком уродженого дефекту, наслідків травм, дегенеративно-дистрофічних змін у кістково-м'язовій системі.

Відповідно до Міжнародної номенклатури порушень, обмежень життєдіяльності й соціальної недостатності рухові порушення представляються досить диференційовано. Виділяються рухові розлади:

- внаслідок повного або часткової відсутності однієї або більш кінцівок, включаючи ампутації.

- внаслідок відсутності однієї або більш дистальних частин кінцівок

- у зв'язку з відсутністю або порушенням довільної рухливості чотирьох кінцівок

- внаслідок відсутності або порушення рухливості нижніх кінцівок

- у зв'язку з порушенням довільної рухливості верхньої й нижньої кінцівки на одній стороні

- внаслідок порушення м'язової сили нижніх кінцівок

- у зв'язку з порушенням рухових функцій однієї або обох нижніх кінцівок.

Наслідком цих порушень є обмеження життєдіяльності в сфері самообслуговування й пересування.

Здатність до самообслуговування – здатність самостійно задовольняти основні фізіологічні потреби, виконувати повсякденну побутову діяльність і навички особистої гігієни.

Здатність до самообслуговування включає:

- задоволення основних фізіологічних потреб, керування фізіологічними відправленнями.

- дотримання особистої гігієни.

- вдягання й роздягання верхнього одягу.

- приготування їжі

- виконання повсякденних побутових потреб

- користування постільною білизною

- прання, чищення, ремонт білизни, одягу

- користування побутовими пристосуваннями й приладами

- збирання приміщення

Параметрами при оцінці обмежень здатності до самообслуговування можуть бути:

- оцінка потреби в допоміжних засобах, можливості корекції здатності до самообслуговування за допомогою допоміжних засобів і адаптації житла;

- оцінка потреби в сторонній допомозі при задоволенні фізіологічних і побутових потреб;

- оцінка тимчасових інтервалів, через які виникає подібна потреба( 1 раз у добу): тривалі інтервали( 1 раз у добу), короткі( кілька раз у добу), постійна потреба.

Здатність до самостійного пересування – здатність самостійно пересуватися в просторі, долати перешкоди, зберігати рівновага тіла в рамках виконуваної побутовий, суспільної пересуватися в просторі, долати перешкоди, зберігати рівновагу тіла в рамкх виконуваної побутовий, фессиональної діяльності.

Здатність до самостійного пересування включає:

- самостійне переміщення в просторі: ходьба на рівній місцевості в середньому темп (4-5 км/год на відстань, що відповідає середнім фізіологічним можливостям)

- подолання перешкод: підйом і спуск по сходах, ходьба по похилій площині (з кутом нахилу не більш 30 градусів)

- збереження рівноваги тіла при пересуванні, у спокої й при зміні положення тіла, можливість стояти, сидіти, вставати, сідати, зберігати прийняту позу й змінювати положення тіла (повороти, нахили тулуба вперед, у сторони)

- виконання складних видів пересування й переміщення : опускання на коліна й підйом, переміщення на колінах, повзання, збільшення темпу пересування

- користування особистим і суспільним транспортом

Параметрами при оцінці здатності до пересування можуть бути:

- відстань, на яку може пересуватися людей

- темп ходьби (у нормі 80-100 кроків у хвилину)

- коефіцієнт ритмічності ходьби (у нормі 0,94-1.0)

- тривалість подвійного кроку (у нормі 1-1.3 с.)

- швидкість пересування (у нормі 4-5 км/ч)

- потреба й можливість використання допоміжних засобів)

Обоє виду обмежень життєдіяльності в інвалідів з порушеннями функцій опорно-рухового апарата взаємозалежні, хоча й можна говорити про перевагу обмежень здатності до самообслуговування при патології верхніх кінцівок, а про обмеження а про обмеження здатності до пересування – при ушкодженнях верхніх кінцівок. Разом з тим відомо, що інвалід з поразкою нижніх кінцівок внаслідок травми хребта має обмеження життєдіяльності не тільки в сфері здатності до пересування. У нього є у зв'язку із цим і обмеження здатності до самообслуговування.

Якщо обмежити розгляд здатності інваліда до пересування в межах квартири, обмеженого житлового середовища, то тут можна говорити про здатність інваліда до переміщення в невеликому життєвому просторі.

2.Організація соціально-побутової реабілітації.

Проблеми здійснення самообслуговування й самостійного пересування вирішуються в ході соціально-побутової реабілітації.

Організація соціально-побутової реабілітації пов'язана з рядом методичних підходів, які лежать в основі технології цієї форми реабілітації.

На етапі первинного огляду інваліда в бюро медико-соціальної експертизи фахівець із соціальної роботи з узгодження із клініцистом – експертом виявляє тип дефекту й пов'язані з ним обмеження життєдіяльності. Слідом за цим він вивчає потребу інваліда в пристосуваннях і допоміжних засобах для здійснення щодо незалежного існування в побуті.

На наступному етапі виявляється ситуація про наявність умов у житло інваліда для відносної побутової незалежності.

У ході здійснення технології соціально-побутової реабілітації отримана фахівцем із соціальної роботи так звана соціальна інформація включається в індивідуальну програму реабілітації інваліда.

Сам процес соціально-побутової реабілітації інвалідів повинен передбачати ряд послідовних значеннєвих технічних складових.

Здійснення соціально-побутової реабілітації повинне починатися із соціально-побутової орієнтації, у ході якої фахівець із соціальної роботи орієнтує інваліда в його можливостях до проживання в яких-небудь конкретних умовах, розкриває перспективу його можливостей до здійснення життєдіяльності, показує необхідність прикладення певних зусиль.

Здійснення соціально-побутової реабілітації інваліда з порушеннями функцій опорно-рухового апарата передбачає навчання його відновлення втрачених навичок по соціально-побутовому самообслуговуванню.

Фахівцеві, що навчає інваліда соціально-побутовим навичкам, необхідно знати призначення пристосування й механізм його дії, уміти його використовувати. При цьому фахівець повинен знать особливості анатомічного дефекту, що лежить в основі інвалідності, фізіологічні функції окремих груп м'язів. Фахівець, що навчає інваліда, повинен користуватися медичними рекомендаціями, що враховують цілеспрямованість впливу пристосування на уражений суглоб (кінцівка, орган).

Важливої складової соціально-побутової реабілітації інвалідів з порушеннями функцій опорно-рухового апарата є соціально-побутова адаптація, яка являє собою процес пристосування інваліда до умов життєдіяльності за допомогою спеціальних допоміжних обладнань і пристосувань для стабілізації життя з наявним дефектом до нових умов.

3. Заключним етапом соціально-побутової реабілітації інваліда є соціально-побутове обладнання – проживання його у квартирі зі спеціально створеними побутовими умовами, які відповідають усім потребам інваліда.

При організації соціально-побутової реабілітації інвалідів з ураженням опорно-рухового апарата необхідно виходити з наступних принципових положень.

  1.  Передбачити можливість використання інвалідом повсякденного господарсько-побутового встаткування й кухонному начиння шляхом навчання (перенавчання).
  2.  Оснастити наявне встаткування, начиння елементарним спеціальними пристосуваннями (насадками, важелями) для використання його інвалідом.
  3.  Обладнати квартиру новими спеціальними адаптивними технічними засобами з урахуванням потреб інваліда, ґрунтовно пристосувати житлові умови до потреб інваліда з урахуванням типу дефекту.

Реалізація зазначених положень буде різнитися залежно від локалізації анатомічного дефекту (ушкодження верхніх або нижніх кінцівок). Разом з тим незалежно від локалізації ушкоджень необхідно передбачити послідовність технології соціально-побутової реабілітації.

При здійсненні першого положення необхідна орієнтація не тільки інваліда, але й членів його родини на можливість пристосування ушкоджених кистей рук до користування повсякденним господарсько-побутовим устаткуванням і кухонним начинням. Фахівець із соціальної роботи повинен не тільки орієнтувати, але й навчити інваліда безпосередньо й опосередковано через залучення членів родини навичкам користування холодильником, плитою і т.д.

3.Модель житлового приміщення для соціально-побутової реабілітації інвалідів з порушенням функцій опорно-рухового апарату.

Спеціальні пристосування на господарсько-побутового встаткування встановлюються у ванній кімнаті у вигляді фіксованих до стіни електроприладів, подовжених ручок до гребінців і зубним щіткам, у вигляді установок автоматичної подачі зубної пасти, у вигляді важільних кранів для води. Пристосування повинні полегшувати інвалідам з ушкодженнями верхніх кінцівок також самообслуговування при прийнятті ванни. Вони повинні забезпечити інвалідові зручність і безпеку. У ванною необхідна установка навісного сидіння, опори для фіксації ніг, поручнів для підйому й переміщення у ванні. Необхідні також пристосування для інвалідів з поразкою верхніх кінцівок і в туалеті. Вони передбачають різні опори (настінні, відкидні, вертикальні, горизонтальні) до унітаза, обладнання для підйому з унітаза.

Для здійснення самостійного приготування їжі необхідні пристосування для мийки й чищення овочів і риби, для різання продуктів, для миття посуду, для відкривання банок і пляшок і ін.

Фахівець із соціальної роботи повинен визначати необхідність постачання інваліда з ураженням верхніх кінцівок спеціальними приладами для розсовування фіранок, для підняття предметів з підлоги для відкривання кватирок.

Ще більші проблеми в самообслуговуванні виникають в інвалідів, прикутих до ліжка. У цих випадках обмеження самообслуговування пов'язане не з дефектами верхніх кінцівок, а з неможливістю пересуватися. Уся життєдіяльність здійснюється в межах обмеженого простору. У зв'язку із цим необхідно обладнання такого простору спеціальними пристосуваннями для приймання їжі, читання і т.д. Цій меті може служити надліжковий столик, який оснащується насадками-власниками книг, ручок і т.д. на стіні, де стоїть ліжко, необхідний горизонтальний поручень, що дозволяє інвалідові самостійно сісти в ліжку.

Для інвалідів з ушкодженням нижніх кінцівок, обмеження життєдіяльності яких переважно в сфері пересування, основне значення набуває спеціальне устаткування квартири. Це встаткування повинне служити не тільки пересуванню як фізіологічному акту, але й забезпечувати можливість виконувати інші функції, пов'язані з іншими видами життєдіяльності.

Інвалід з ушкодженнями нижніх кінцівок бідує насамперед в індивідуальних допоміжних засобах пересування (тростина, милиці, крісло-коляска).

У зв'язку із цим при встаткуванні квартири стаціонарними обладнаннями необхідно переглянути й та обставину, щоб вони не створювали перешкод для користування індивідуальними засобами пересування.

Устаткування квартири, у якій проживає інвалід з ушкодженнями нижніх кінцівок, змушений користуватися кріслом-коляскою, повинне починатися із прихожей. Необхідно передбачити низьке розташування вішалки для одягу й полиць. Вхідні двері повинна мати ручки, розташовані на доступній для інваліда висоті. Площа прихожей повинна бути достатньої для маневрування крісла-коляски.

У квартирі між приміщеннями й при виході на балкон не повинне бути порогів. Дверні прорізи повинні давати можливість проїзду крісла-коляски. Уздовж вільних від меблів стін необхідна установка горизонтальних поручнів.

Туалети повинні мати достатню площу для розвороту крісла-коляски. Унітаз необхідно обладнати настінним горизонтальним поручнем або опорною рамою. У ванній кімнаті слід передбачити можливість розвороту крісла-коляски, установити поручні для переміщення у ванну. У кухні для зручності при готуванні їжі поставити спеціальний стіл з вилученням для інваліда на колясці.

Існує ще одна проблема для інваліда, що користується кріслом-коляскою, - це переміщення на ліжко. Необхідно передбачити й це, тобто обладнати ліжко спеціальним підйомником, що забезпечують інвалідові можливість самостійного керування з метою переміщення.

Рекомендоване оснащення, устаткування, пропоновані технічні засоби є загальними, вони не вирішують усіх проблем задоволення потреб інвалідів з ушкодженнями опорно-рухового апарата. У кожному конкретному випадку можуть бути інші потреби, залежно від особливостей дефекту. Крім того, питання встаткування квартири, усіх її приміщень не вирішують проблему соціально-побутової реабілітації інвалідів. Слідом за здійсненням устаткування квартири встає завдання навчання інваліда користуванню допоміжними обладнаннями й пристосуваннями.

Саме встаткування квартири повинне відповідати не тільки вимогам побуту у вузькому змісті цього слова. Інвалід, що перебуває постійно в межах власної квартири, може продовжити утвір, займатися трудовою діяльністю, мати аматорське заняття. У зв'язку із цим і встаткування квартири повинне відповідати конкретним цілям, тобто виходити за вузькі рамки соціально-побутової реабілітації.

З метою практичної реалізації положень про соціально-побутову реабілітацію інвалідів з порушеннями функцій опорно-рухового апарата в житловому середовищу необхідне створення моделі житлового приміщення, яка містила б усі життєво важливі блоки для оволодіння інвалідом запропонованими допоміжними обладнаннями й реабілітаційними технічними засобами з наступним відносно незалежним способом життя.


Тема 5: Соціально-середовищна реабілітація інвалідів з порушеннями слуху

План

1.Сутність соціально-середовищної реабілітації інвалідів з порушенням слуху

2.Види порушень слуху

3.Технічні засоби, що використовуються в цілях соціально-побутової і соціально-середовищної реабілітації

1.Сутність соціально-середовищної реабілітації інвалідів з порушенням слуху

Оточуючий світ з його численними об'єктами, сприйняття яких здійснюється за допомогою слуху, для осіб, що страждають глухотою, є нерідко малодоступним. Потрібні комплексні реабілітаційні заходи, для того щоб дана категорія інвалідів мала рівні можливості, такі ж як і мають здоровіші люди.

Розрізняють уроджену й набуту глухоту. Уроджена може бути спадковою або викликаної захворюваннями внутрішньоутробного періоду розвитку, резус-конфликом, або бути наслідком вживання матір'ю ототоксичних речовин під час вагітності.

Социально-средовищна реабілітація інвалідів з патологією слуху передбачає використання соціальних методів навчання, створення спеціальних виробничих умов, умов праці.

Сутність соціальної реабілітації інвалідів з порушеннями слуху полягає в пристосуванні навколишнього середовища до потреб інвалідів та у створенні умов для доступу інвалідів до інформації.

2.Види порушень слуху

Відповідно до Міжнародної номенклатури порушень, обмежень життєдіяльності й соціальної недостатності патологія слуху підрозділяється на:

- глибоке двустороннє порушення розвитку слуху й глибока двустороння втрати слуху

- важке двостороннє порушення слуху, відсутнє сприйняття мови

- средньважке порушення слуху.

- легке порушення слуху, сприймаються не всі елементи звичайної мови.

Термін «глухий» застосовується тільки до тих інвалідів, чиє слуховое порушення є настільки важким, що вони не сприймають жодних звуків.

Із усіх видів обмежень життєдіяльності для цієї категорії інвалідів найбільш значущим є обмеження здатності до спілкування.

Параметрами оцінки обмежень здатності до спілкування в осіб з порушеннями слуху можуть бути:

- здатність говорити (плавно вимовляти слова, розуміти мову, робити вербальні повідомлення, передавати зміст за допомогою мови);

- здатність слухати (сприймати усне мовлення, розрізняти звуки);

- здатність до символічної комунікації – невербальному спілкуванню: розуміти знаки й символи, й передавати інформацію мовою жестів.

Інваліди з вираженою патологією слуху зазнають певних труднощів б навчанні. Потрібні спеціальні методи у зв'язку з неможливістю одержання а також відтворення інформації через патологію комунікативних функцій. Для цієї категорії інвалідів існують спеціальні школи для глухих. Чим раніше розпочате навчання, тим більше ймовірності розвитку мови. Існують тренажери для розвитку слухового, слухо-вибротактильного сприйняття, застосовується апаратура для колективних і індивідуальних занять.

3. Технічні засоби, що використовуються в цілях соціально-побутової і соціально-середовищної реабілітації

З метою соціально-побутової й социально-средовищної реабілітації інвалідів з порушеннями слуху використовується багато технічних засобів. Серед них індивідуальні слухові апарати:

- вушні вкладиші краплевидної форми, яка максимально відповідає анатомічним особливостям слухового проходу, що дозволяє уникнути зворотного акустичного зв'язку;

- завушні слухові апарати, що приєднані до дужки окулярної оправи;

- система індивідуального прослуховування телерадіоапаратури;

- акустичний підсилювач на слухавку.

Люди, що страждають приглухуватістю, постійно зіштовхуються із проблемами адаптації до слухових вимог повсякденного життя. Для створення максимального комфорту людям із частковою втратою слуху рекомендується оснащення побутових і виробничих приміщень наступною апаратурою:

- індикатор телефонного виклику з можливістю підключення кімнатного світильника;

- слухавка з підсилювачем;

- світловий сигналізатор дверного дзвінка;

- будильник зі світловою, вібраційною індикацією;

- телефон-принтер з пам'яттю із вбудованим екраном;

У зв'язку з тим, що в основі причин набутої глухоти лежать шкідливі умови праці, у реабілітаційних цілях застосовують звукоізоляцію, вібропоглинання, дистанційне керування. Використовуються й індивідуальні засоби захисту: вібропоглинаючі рукавички, взуттям вушні шоломи.

Люди, що погано чують і глухі зазнають труднощів при користуванні громадським транспортом. Неможливість почути майбутню зупинку викликає в інвалідів психологічну напруженість.

Специфічні обмеження життєдіяльності в осіб з порушеннями слуху полягають в проблемах одержання інформації (вербальної, звукової). У зв'язку із цим глухота не тільки створює проблеми «доступу» до транспорту, скільки обмежує можливості його використання без додаткових приладів. У зв'язку із цим як реабілітаційний захід виступає інформаційне забезпечення інвалідів з патологією слуху на транспорті, оснащення транспорту для глухих, яке презентовано світловим сигналізатором зупинки й початку руху, « рядком, що біжить, » - інформацією про найменування станції маяком, що мигає.

Для діючої реалізації програм соціальної реабілітації інвалідів з порушеннями слуху представляється важливим здійснення субтитрувания суспільно значимої інформаційних і інших телепередач, випуск відеопродукції (із субтитрами), адресованої інвалідам.

Для соціальної реабілітації інвалідів з патологією слуху важливе значення має Всеросійське суспільство глухих, яке має у своєму розпорядженні широку мережу реабілітаційних установ, де здійснюється навчання, працевлаштування й заходу для соціальної інтеграції осіб з даною патологією.

У федеральному законі « Про соціальний захист інвалідів у РФ» прописані пільги для осіб, що страждають порушеннями слуху. Інваліди забезпечуються необхідними засобами телекомунікаційного обслуговування, спеціальними телефонними апаратами, інваліди забезпечуються побутовими приладами, сурдо- і іншими засобами, необхідними для соціальної адаптації. Ремонт зазначених приладів і засобів проводиться інвалідам безкоштовно або на пільгових умовах. Порядок забезпечення інвалідів технічними засобами, що полегшують їхня праця й побут, визначається Урядом РФ.


Тема 6:
 Соціальна реабілітація інвалідів з порушеннями зору

План

  1.  Роль органів зору в життєдіяльності людини
  2.  Здатність до орієнтації як найбільш значимий вид обмеження життєдіяльності інвалідів з порушенням зору.
  3.  Система орієнтирів, що забезпечує соціально - побутову і соціально -середовищну реабілітацію.

  1.  Роль органів зору в життєдіяльності людини

Зір є однієї із провідних функцій людини, воно забезпечує одержання більш 90% інформації про зовнішній світ. При частковій або повній втраті зору людина зазнає більших труднощів у самообслуговуванні, пересуванні, орієнтації, спілкуванні, навчанні, трудовій діяльності, тобто в здійсненні всієї повноти життєдіяльності.

Відповідно до Міжнародної номенклатури порушень, обмежень життєдіяльності й соціальної недостатності виділяються зорові порушення:

- глибоке порушення зору обох очей;

- глибоке порушення зору одного ока з низьким зором іншого;

- середнє порушення зору обох очей;

- глибоке порушення зору одного ока, інше око нормальне.

Порушення зору, ступінь яких може бути зменшена за допомогою засобів, що компенсують, і які можна виправити окулярами або контактними лінзами, звичайно не вважаються зоровими порушеннями.

Головною характеристикою, що визначає патологію органу зору й визначає її вплив на життєдіяльність і соціальну достатність людину, є стан зорових функцій, основні серед яких гострота й поле зору.

При порушенні гостроти зору знижується розпізнавальна здатність зорового аналізатора, можливість детального зору, що обмежує можливість навчання, одержання професійної освіти й участі в трудовій діяльності. При значному порушенні гостроти зору ( аж до сліпоти) різко обмежуються й інші категорії життєдіяльності. Особи з концентричним звуженням поля зору із труднощами орієнтуються в незнайомій обстановці, незважаючи на відносно високі показники гостроти зору. Мобільність їх значно обмежена.

Абсолютна або практична сліпота приводить до різкого обмеження основних категорій життєдіяльності. Абсолютно сліпі люди практично втрачають здатність до самообслуговування й фізичної незалежності.

У зв'язку з дефіцитом зору навколишнє середовище сприймається невидющими за допомогою інших аналізаторів. Переважною стає інформація акустична, тактильна, кинестетична, світло-кольорова. Набуває значення форма й фактура предметів і матеріального світу в цілому. У процесі дотикового сприйняття беруть участь руки, підошви ступень, у дотику дрібних предметів – мова й губи.

  1.   Здатність до орієнтації як найбільш значимий вид обмеження життєдіяльності інвалідів з порушенням зору.

Важливу роль у життєдіяльності сліпих відіграє слух. Слух у них надзвичайно загострений і реагує на найменші акустичні нюанси при пересуванні в просторі. У зв'язку із цим при розв'язанні реабілітаційних завдань важливий акцент на керуванні звуками в середовищі проживання невидящих. Необхідно виділити й підсилити потрібні для орієнтації звуки й заглушити сторонні перешкоди й шуми. При формуванні середовища життєдіяльності для сліпих слід приділяти особлива увага акустичним і ізоляційним характеристикам будівельних матеріалів і конструкцій.

Компенсаторна пристосовність організму наділяє сліпого фоточутливістю коду, що дає можливість розрізнення не тільки контурів, але й кольору великих об'єктів. Сліп, що володіє такою якістю, у міру наближення до більших предметів почуває перешкода, іноді може судити про розміри й матеріал об'єкта.

На використанні функцій шкірної чутливості базуються допоміжні тифлотехнічні засоби й пристосування, що допомагають сліпому при пересуванні: звукові маяки в переходів, на зупинках, внутрішні й зовнішні інформатори, рельєфні написи усередині транспортних засобів і на вокзалах, електронні системи відкривання дверей і ін.

Найбільш значимим видом обмеження життєдіяльності інвалідів з порушеннями зору є обмеження здатності до орієнтації – здатності визначатися в часі й просторі.

Здатність до орієнтації здійснюється шляхом прямого й непрямого сприйняття навколишнього оточення, переробки одержуваної інформації й адекватного визначення ситуації.

Здатність до орієнтації включає:

- здатність до визначення часу по загальноприйнятих ознаках

- здатність до визначення місцезнаходження по просторових орієнтирах, звуках.

- здатність правильно визначати зовнішні об'єкти, події й себе самого стосовно тимчасових і просторових орієнтирів.

- здатність до орієнтації у власній особистості, схемі тіла, відмінність правого й лівого та ін.

- здатність до сприйняття й адекватному реагуванню на вступник інформацію, розумінню зв'язків між предметами і явищами.

  1.  Система орієнтирів, що забезпечує соціально - побутову і соціально -середовищну реабілітацію.

Соціально-побутова й социально-средовищна реабілітація інвалідів з порушеннями зору забезпечується системою орієнтирів – дотикових, слухових і зорових, які сприяють безпеці пересування й орієнтуванню в просторі.

Дотикальні орієнтири: спрямовуючі поручні, рельєфні позначення на поручнях, таблиці з опуклими написами або шрифтом Брайлля, рельєфні плани поверхів, будинку т.п.; змінюваний тип покриття підлоги перед перешкодами.

Слухові орієнтири: звукові маяки при входах, радіотрансляція.

Зорові орієнтири: різні спеціально освітлювані знаки у вигляді символів і піктограм з використанням яскравих, контрастних кольорів; контрастне колірне позначення дверей і т.п.; текстова інформація на таблицях повинна бути максимально стислою. Будівельні елементи на шляхах руху в осіб з ослабленим зором ( сходові клітки, ліфти, вестибюлі, входи ін.) слід обладнати системою типових орієнтирів-покажчиків, виконаних на основі колірного, акустичного й тактильного контрасту з навколишньою поверхнею.

Зорові орієнтири й інша візуальна інформація повинна бути досить продумана, щоб не допускати їхнього надлишку, що сприяє створенню «тепличних» умов і втраті навичок просторового орієнтування.

Важливе значення для соціальної інтеграції інвалідів із зоровими розладами мають заходу соціальної реабілітації. Для реалізації цих заходів необхідне забезпечення невидющих допоміжними тифлотехнічними засобами:

- для пересування й орієнтування (палиця, системи для орієнтації – локатори лазерні, світлові й ін.)

- для самообслуговування – тифлозасоби культурно-побутового й господарського призначення (кухонні прилади й пристосування для готування їжі, для догляду за дитиною й ін.)

- для інформаційного забезпечення, навчання (прилади й пристосування для читання, листа по Брайлю, системи «мовець книга», спеціальні комп'ютерні обладнання й ін.)

- для трудової діяльності – пристосування, якими невидющих забезпечує виробництво залежно від виду трудової діяльності.

Для осіб із залишковим зором і слабозорих необхідні спеціальні засоби корекції зору:, що збільшують приставки, лупи, гіперокуляри, телескопічні окуляри, а також деякі тифлотехнічні засобу побутового, господарського й інформаційного призначення.

Застосування тифлотехнічних засобів поряд з іншими реабілітаційними заходами створює передумови для досягнення рівних з видючими можливостей і прав для різнобічного розвитку, підвищення культурного рівня, розкриття творчих здібностей невидющих, їх активної участі в сучасному виробництві й суспільному житті.

Інваліди з патологією зору зазнають певних труднощів при необхідності самостійного користування транспортом. Для сліпих важливі не стільки технічні пристосування, скільки адекватна інформація – вербальна, звукова (, що орієнтує, попереджає про небезпеку й ін.)

Для людини з повною втратою зору доступ до суспільного транспорту можливий лише зі сторонньою допомогою.

Важливу роль у соціальній реабілітації сліпих і слабовидящих, у поліпшенні якості їх соціального захисту й розширенні обсягу соціальних послуг відіграє в РФ Всеросійське суспільство сліпих, де здійснюється всілякі форми соціальної реабілітації, що сприяють їхні інтеграції. У системі ВООЗ є широка мережа виробничих підприємств і об'єднань, де створені спеціальні умови організації праці, що враховують функціональні можливості невидющих.

Основні сфери життєдіяльності людину - праця й побут. Здоровіша людина пристосовується до середовища. Для інвалідів же особливість цих сфер життєдіяльності полягає в тому, що їх треба пристосовувати до потреб інвалідів. Їм треба допомогти адаптуватися в середовищі: щоб вони вільно могли дотягтися до верстата й виконувати на ньому виробничі операції; могли б самі, без сторонньої допомоги виїхати з будинку, відвідати магазини, аптеки, кінотеатри, подолавши при цьому й підйоми, і спуски, і переходи, і сходи, і пороги, і багато інші перешкоди. Щоб інвалід зміг усе це подолати, потрібно зробити середовище його проживання максимально для нього доступної, тобто пристосувати середовище до можливостей інваліда, щоб він почував себе на рівні зі здоровішими людьми й на роботі, і будинку, і в громадських місцях. Це й називається соціальною допомогою інвалідам, людям старого віку - усім тим, хто страждає від фізичних і психічних обмежень.

Соціальна реабілітація особистості - це складний процес її взаємодії із соціальним середовищем, у результаті якого формуються якості людини, як справжнього суб'єкта суспільних відносин.

Однієї з головних цілей соціальної реабілітації є пристосування, адаптація людини до соціальної реальності, що служить, мабуть, найбільш можливою умовою нормального функціонування суспільства.

Однак тут можуть бути крайності, що виходять за рамки нормального процесу соціальної реабілітації, зв'язані в остаточному підсумку з місцем особистості в системі суспільних відносин, з її соціальною активністю.

Головна проблема людини з обмеженими можливостями полягає в його зв'язку зі світом, а обмеженні мобільності, бідності контактів з навколишніми, в обмеженості спілкування із природою, доступу до культурних цінностей, а іноді – і до елементарного утвору. Ця проблема є не тільки суб'єктивного фактора, яким є соціальне, фізичне й психічне здоров'я, але й результатом соціальної політики й суспільної свідомості, яку санкціонують існування недоступної для інваліда архітектурного середовища, суспільного транспорту, відсутність спеціальних соціальних служб.


Тема 7: Соціальна реабілітація молодих інвалідів

План

  1.  Основні завдання у роботі з дітьми і молоддю з особливими потребами
  2.  Соціально-психологічна реабілітація
  3.  Основні методи соціальної реабілітації молоді з особливими потребами

  1.  Основні завдання у роботі з дітьми і молоддю з особливими потребами

Соціальна реабілітація дитини-інваліда – це комплекс заходів, спрямованих на відтворення порушених чи втрачених дитиною суспільних зв’язків та відносин. Метою соціальної реабілітації є відновлення соціального статусу дитини, забезпечення соціальної адаптації у суспільстві, досягнення певної соціальної незалежності.

Неодмінною умовою соціальної реабілітації є культурна самоактуалізація особистості, її активна робота над своєю соціальною досконалістю. Якими б сприятливими не були умови реабілітації, її результати залежать від активності самої особистості.

Соціальна реабілітація дітей з функціональними обмеженнями – це складний процес, що потребує переорієнтації, і насамперед – у напрямі розробки методології і методики соціально-педагогічної та психологічної моделі соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідність суттєвих змін у ставленні до дітей-інвалідів, які потребують не тільки матеріальної, фінансової, гуманітарної підтримки і заходів реабілітації (медичної, професійної, соціально-побутової), а й належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку особистих якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.

Сутність соціально-педагогічної реабілітації полягає у створенні таких умов для саморозвитку людини, в результаті яких виробляється активна життєва позиція особистості.

Цілісний, системний підхід дозволяє сформулювати багаторівневу структуру проблем соціальної реабілітації та допомоги. Згідно з цим необхідно вирішувати:

  •  проблеми дитини: підтримка фізичного здоров’я, формування особистості, забезпечення емоційної підтримки, навчання, задоволення соціальних потреб;
  •  проблеми сім’ї: забезпечення фінансової підтримки, житлові умови, навички догляду та навчання дитини, вирішення емоційних проблем, подолання соціальної ізоляції;
  •  проблеми професіоналів: медики (профілактика та підтримка здоров’я), педагоги та психологи (розробка та впровадження спеціальних методів освіти та виховання дітей та батьків), соціальні працівники (забезпечення допомоги, інформування про ресурси, сімейна та групова робота, захист інтересів дітей та сім΄ї, інтеграція зусиль професіоналів), інженери та виробники (розробка та виготовлення спеціальних засобів для підтримки ефективної життєдіяльності та навчання дітей, створення спеціальних робочих місць), юристи, представники законодавчої та виконавчої влади (створення та впровадження відповідної системи захисту прав та обов’язків інвалідів та їх сімей);
  •  проблема суспільства – зміна ставлення до інвалідів та сімей з дітьми-інвалідами;
  •  проблеми фізичного середовища: зменшення впливів, що зашкоджують здоров’ю та життєдіяльності людини, створення дружнього для інвалідів простору.

Процес соціалізації – це процес взаємодії особистості та суспільства. Людина є і об’єктом (тому що випробовує на собі вплив з боку суспільства, різних соціальних інститутів тощо), і суб’єктом (тому що вона ставить перед собою певну мету та обирає засоби для її досягнення) процесу соціалізації.

Але людина може стати і жертвою цього процесу. Види жертв несприятливих умов соціалізації численні. Це пов’язано з тим, що процес соціалізації здійснюється під дією різних факторів, вплив яких на людину не однозначний, підчас протирічливий, таким чином, можно говорити о наявності різних видів жертв соціалізації. Реальні жертви несприятливих умов соціалізації – діти-інваліди.

Оцінка людей по їх зовнішньому вигляду та по розумових здібностях характерна для нашого способу життя. Всі люди, які так чи інакше відрізняються від нас, викликають у нас особливе і не завжди доброзичливе відношення.

Знання фізичного чи психічного стану індивіда не можна відривати від розуміння його індивідуальності.

Спосіб класифікації людей з обмеженими можливостями і слова, які використовують при описі таких людей, відображають та визначають стан нашого розуму. Практика та структура призначених для них закладів, упроваджуючись у нашу свідомість, створюють відповідний настрій.

Чому ж інваліди відносяться до жертв несприятливих умов соціалізації? Які проблеми виникають у процесі соціалізації дітей-інвалідів?

Перш за все, це соціальні проблеми: недостатні форми соціальної підтримки, недоступність охорони здоров’я освіти, культури, побутового обслуговання, відсутність належного архітектурного середовища тощо.

Усі перелічені проблеми можна розділити на три рівні:

  •  проблеми макрорівня – в межах держави;
  •  проблеми мезорівня – наявність регіональних умов;
  •  проблеми мікрорівня – в сім’ї та її найближчому оточенні.

Соціально-педагогічна реабілітація дітей, що мають вади психофізичного розвитку, у повній мірі можлива лише за умов розв’язання проблем на всіх цих рівнях.

  1.  Соціально-психологічна реабілітація

Особистість дитини-інваліда розвивається у відповідності із загальними закономірностями розвитку дитини, а дефект, стан чи хвороба визначають вторинні симптоми (за Л. Виготським), що виникають опосередковано протягом аномального соціального розвитку. Хвороба, яка спричинює насамперед порушення в біологічній сфері людини, створює перешкоду для соціально-психологічного розвитку. Це стосується інвалідів з дитинства з порушеннями слуху, зору, опорно-рухового апарату, комплексними порушеннями психофізичного розвитку. У разі відсутності своєчасної допомоги відбуваються відхилення від стадії вікового розвитку, тобто особливості дизонтогенезу спричинено патологічним процесом у біологічному розвитку та його наслідками.

Ось чому таке велике значення має соціально-педагогічна і психологічно допомога інвалідам віком від 15 до 18 років і старше – до 28 років. У 15 років закінчується сенситивний етап дитинства, для якого є характерною нестійкість психічних функцій, що може спричинити явища регресу, тобто повернення функцій на більш ранній віковий рівень. Психологи виділяють шість варіантів психічного дизонтогенезу: недорозвинення, затримка у розвитку, ушкоджений розвиток, дефіцитарний, спотворений і дисгармонійний.

Спостереження свідчать, що ті проблеми, з якими починають стикатися юнаки та дівчата у віці 15-18 років, спричинені не самою хворобою, дефектом чи станом, а гострою емоційною реакцією на психотравмуючу ситуацію, зумовлену певним ставленням до інвалідності, оцінкою, яку дає інвалід характеру цього ставлення, життєвою позицією відносно до ситуації в цілому. Перебуваючи здебільшого у замкненому просторі, вони переживають великий дефіцит соціальних контактів або, опинившись у змішаному колективі, стикаються із труднощами міжособистісних відносин. У їхній мові домінують слова: самотність, нездатність, неспроможність, марність життя. Багато інвалідів, стикаючись з життям, втрачають впевненість у собі, в можливостях самореалізації, зокрема в особистісній сфері, створенні власної сім’ї і вихованні дітей. Основна закономірність, характерна для всіх категорій інвалідів – це обмеження комунікативних можливостей внаслідок сенсорної, моторної і соматичної депривації.

Інвалідність - це проблема не лише інваліда, його сім’ї, але і найближчого оточення. Батьки, які доглядають за дитиною з функціональними обмеженнями, не можуть позбавитися почуття провини. У благополучних сім’ях дитину часто занадто опікують, не готують до самостійного життя, а в неповних або конфліктних сім’ях, навпаки, вихованню та навчанню таких дітей та догляду за ними не приділяють належної уваги. Батьки стикаються з проблемами, пов’язаними з установленням та підтримкою контакту, розв’язанням конфліктних ситуацій, особливо тих, що загрожують цілісності сім’ї. Наявність у сім’ї однієї дитини з явними ознаками інвалідності часто негативно позначається на житті інших дітей, на їх майбутньому шлюбі.

Саме цим і пояснюються особливості соціально-педагогічної реабілітації дітей-інвалідів. Завдання соціального педагога – в тому, щоб створити такі соціально-педагогічні умови, які сприятимуть внутрішньому управлінню індивіда, досягнення ним своїх цілей, реалізації різнобічних типів поведінки, гнучкої адаптації. Треба створити атмосферу безпечності, ситуації, у якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Тільки за таких умов людина може виявити себе нестандартно, по-новому, тобто творчо. Завдяки творчій адаптивній поведінці вона діє продумано, прагне до самостійності, гармонійності, а коли спрямовує свої зусилля на досягнення власних цілей, то діє продумано. Разом з тим самоактуалізація не може бути реалізована без емпатійного розуміння і прийняття іншої людини, тобто взаємодії з нею.

  1.  Основні методи соціальної реабілітації молоді з особливими потребами

Перший етап соціальної реабілітації дитини з обмеженими можливостями – допомогти батькам змінити своє життя так, щоб і дитині допомогти, і зберегти активність у соціумі. Для цього потрібно у пологових будинках створити комісії, групи фахівців, котрі вирішуватимуть надзвичайну ситуацію: народження дитини з патологією. Завданням цієї комісії є первинна психотерапевтична і просвітницька робота з матір’ю, членами родини (особливо з батьком) і перші поради-рекомендації – до кого звернутися. Зі свого боку в центрах соціально-психологічної підтримки матерів таку жінку повинні прийняти як фахівці, так і матері, які вже виховують дітей-інвалідів. Все це стосується будь-якого часу встановлення захворювання у дитини.

Другий етап – входження у життя сім’ї дитини-інваліда. На жаль, далеко не кожний батько сприймає дитину-інваліда. Поки що немає загальної статистики, проте факт, що більшість сімей дітей-інвалідів без батька, безперечний. Багато б хто з батьків зостався у сім’ях або став краще ставитися до своєї хворої дитини і до життя, якщо б мали можливість спілкуватися, бачитися з іншими сім’ями, іншими батьками, усвідомили, що хворої дитини не треба соромитися, що їй потрібна любов батька.

Отже, завдання другого етапу - створення груп взаємодопомоги батьків, і не тільки батьків, а й всіх членів сім’ї, передусім братів і сестер.

Згідно із положенням Комісії захисту прав дитини ООН брати і сестри дітей-інвалідів – це діти, які потребують захисту і реабілітації. Зокрема відомо, наскільки важко їм не відвернутися від хворого брата або сестри, котрі стали для них джерелом страждань. Брати і сестри інвалідів – особливі діти. Залежно від взаємин у сім’ї вони можуть бути опорою і захистом не тільки своїм рідним, але й багатьом хворим людям, оскільки здатність до співчуття вихована у них з дитинства. З них можуть вийти прекрасні лікарі, вчителі, справжні, а не випадкові соціальні працівники. Проте може статися й навпаки – не отримавши підтримки в добрих починаннях, можуть зламатися і відмовитися від хворого брата або сестри. Ось чому в своїй діяльності соціальний педагог повинен працювати не тільки з дітьми-інвалідами, а й обов’язково з їхніми братами, сестрами, друзями, однолітками. Тому підхід до реабілітації лише дитини-інваліда, незважаючи на її оточення не може дати відповідного результату.

Дітям з обмеженими можливостями потрібні здорові діти для швидкої соціальної адаптації, підтримки та спілкування, а здоровим дітям – хворі, щоб у них виховувалося живе співчуття. Неможливо виховати здатність співчувати в умовах, коли здорові діти практично ізольовані від хворих однолітків.

Тому третім етапом є виховання і розвиток братів і сестер дітей-інвалідів. Але не тільки братів і сестер. Хіба всі діти не потребують просвітницьких гуманістичних програм? В наших навчальних закладах дітей навчають багатьом наукам, проте не має програм, де йшлося б про те, що далеко не у всіх людей є однакові можливості рухатися, адаптуватися, спілкуватися. Діти виховуються так, начебто навколо них взагалі не існує багатьох хворих однолітків. Тому логічно формується четвертий етап соціальної реабілітації дітей-інвалідів.

Четвертий етап соціальної реабілітації – інтегроване виховання дітей, що передбачає не тільки навчання в інтегрованих класах. Практичний досвід такого навчання вже є в багатьох школах поза нашої країни. Узагальнюючи результати, можна сказати: це дуже важко, але цілком можливо, а результати інтегрованого навчання важко переоцінити, оскільки змінюється ставлення до хворих не тільки у дітей, котрі навчаються з ними в одному класі, а й у багатьох учнів школи.

Одне з головних завдань соціального педагога – розробка індивідуальної програми реабілітації. Існуючі психолого-медико-педагогічні комісії, де з першого візиту дитини коло незнайомих людей визначає спосіб її навчання, не вирішать всіх проблем. У батьків тут практично немає ніяких прав, тільки обов’язки. Повинні бути не комісії, а постійно діючі психологічні консультації з широким доступом батьків до інформації про методи і шляхи розвитку дитини. Для того, щоб скористтатися інформацією, батьки повинні навчитися визначати, що краще для дитини, як сполучати роботу і догляд за дитиною. Батьки мають усвідомити, що сьогодні не можна бути пасивними, якщо їх дитина хвора, адже саме вони повинні обрати той напрям, який дасть найкращі результати. На жаль, сьогодні вибір дуже обмежений – спецшкола-інтернат чи так зване навчання вдома. Так зване. Тому що 90% випадків – це чисто формальне навчання, діти ізольовані від своїх однолітків і майже не розвиваються. Спецінтернати і лікують, і навчають, наскільки можливо. Але мають один суттєвий недолік – якщо дитина перебуває там досить тривалий час, то вона майже не пристосована до звичайного життя, у тому числі і до життя в сім’ї.

Виходячи з вище зазначеного, ми дійшли висновку, що в Україні існує комплекс проблем пов’язаних з інтеграцією дітей-інвалідів в суспільство.

Ставлення суспільства до аномальної дитини є певним мірилом його цивілізованості. Донедавна питання дитячої аномалії, інвалідності у нас замовчувалося. Інвалідів намагалися ізолювати від суспільства в спеціальних закладах. Дитина-інвалід та її близьке оточення опинялися сам на сам зі своєю бідою.

Перебуваючи в умовах інтернатного закладу або на вихованні у сім’ї, діти-інваліди та їх сім’ї деякою мірою ізольовані від суспільства і позбавлені можливості вести повноцінний образ життя у відкритому середовищі, яке аж ніяк не відповідає їхнім особливим потребам.

З роками повільна і невпинна гуманізація суспільної свідомості, а також досягнення в різних галузях науки і техніки поставили питання про необхідність інтеграції людей з психофізичними вадами, як соціальної групи, з рештою суспільства, тобто про їхню соціальну реабілітацію.

Провідним компонентом соціальної роботи з даною категорією дітей є формування індивідуальності, її соціалізація з урахуванням потенційних можливостей і потреб кожної дитини. Побудова взаємозв’язків дитини з мікро- і макросередовищем, розвиток її збережених психофізичних можливостей здійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організації дозвілля, творчої та ігрової діяльності, допомоги у самообслуговуванні і пересуванні, забезпечення ліками і продуктами харчування, організації оздоровлення.

У даній роботі розглянуті і проаналізовані основні проблеми соціально-педагогічної реабілітації дітей з обмеженими можливостями, що існують на рівні суспільства в цілому, пов'язані з регіональними умовами і їхнім найближчим оточенням.

Ідеї спільного навчання можуть бути використані й у таких формах роботи як клубі спілкування, творчі лабораторії, ігротеки, літні табори, гуртки з декоративно-прикладної, художньої та літературної творчості, дитячі журнали, конкурси і фестивалі художньої творчості, бібліотечне обслуговування тощо.

Аналізуючи історію розвитку соціальної реабілітації і її сучасний етап, ми прийшли до висновку, що спільне навчання дітей-інвалідів і їх здорових одноліток повинно стати пріоритетним у педагогічній практика. Це у свою чергу потребує наукового розвитку ідеї спільного навчання, розробки концепцій, методик роботи педагогічних колективів. І це повинно стати метою подальших досліджень.


Тема 8: Технологія соціальної реабілітації сім'ї з дітьми з особливими потребами

План

1.Цикл соціально- реабілітаційної роботи

2.Короткотермінові форми роботи.

3.Довготривалі форми роботи.

4.Патронаж як форма соціальної реабілітації

1.Цикл соціально- реабілітаційної роботи

Програма реабілітації— це система заходів, спрямованих на роз виток можливостей дитини і всієї сім'ї, яка розробляється разом із батьками, командою спеціалістів, до складу якої входять лікар, соці альний працівник, педагог, психолог. Це може бути людина однієї з перерахованих вище професій, але в усіх випадках — це куратор, який відслідковує і координує реабілітаційну програму. По закінчен ні терміну дії спеціаліст, який координує послуги для дитини і всієї сім'ї, зустрічається з батьками, щоб обговорити досягнуті резуль тати, успіхи, а також те, чого досягти не вдалося. Після цього бать ки разом зі спеціалістом (командою спеціалістів) розробляють прог раму реабілітації на наступний період.

Що ж являє собою програма реабілітації! Це чіткий план, схема спільних дій батьків і фахівця з розвитку здатностей дитини, її оздо ровлення — соціальної адаптації (наприклад, фахової орієнтації), причому заходи обов'язково охоплюють й інших членів сім'ї. Це мо же стосуватися освіти батьків, психологічної підтримки сім'ї, допо моги сім'ї в організації відпочинку, відновлення сил тощо. На кож ний період програми ставиться ціль, що розбивається на ряд завдань, які охоплюють одночасно декілька напрямів, підключаючи до про цесу реабілітації різних спеціалістів.

До програми реабілітації належать організація сприятливого оточення дитини (обстановка, спеціальне обладнання, засоби взає модії, стиль спілкування в сім'ї), здобуття нових знань і набуття на вичок батьками й усіма близькими дитині людьми.

Після того, як програма розроблена і розпочато реалізацію захо дів, здійснюється моніторинг, тобто регулярне відслідковування хо ду подій. Такий контроль проводиться у вигляді регулярного обміну інформацією між спеціалістом-куратором (або координатором пос луг) і батьками. Куратор допомагає долати труднощі, роз'яснюючи, відстоюючи, де це потрібно, права дитини і сім'ї. У разі потреби ку ратор може відвідувати сім'ю, щоб краще розібратися в труднощах, що виникають при виконанні програми.

Партнерство з батьками передбачає повну довіру, обмін знання ми, навичками, досвідом допомоги дітям із особливими потребами в їхньому індивідуальному і соціальному розвитку. Ці стосунки дають змогу досягати більшої ефективності, ніж якби учасники діяли ізо льовано.

Успіх будь-якого партнерства ґрунтується на спільній повазі. Як що один партнер підозріло або з недовірою ставиться до іншого, їх ній контакт незабаром припиниться. Ще один принцип рівноправ ності партнерів: ні один із них не є важливішим або значущішим, ніж інший, тому соціальному працівникові бажано консультуватися з батьками так само часто, як вони консультуються з ним. Коли соці альний працівник, запитує матір або батька, що їм подобається в їх ніх дітях, для них це часом буває одним із рідкісних випадків ви явлення інтересу не до вад, а до здібностей дитини, тим самим під креслюється повага до батьків і створюється атмосфера довіри підгрупи успішної комунікації.

Проте при зловживанні позицією експерта, односторонньою пере дачею знань, існує ризик збільшити залежність батьків від професій ної допомоги, зменшити їхню самостійність і упевненість у собі. Со ціальний працівник повинен бути відкритим, тоді і батьки будуть розкуті в його присутності.

Зрозуміло, прийняття рішень має бути спільним: батьками і командою спеціалістів.

Навички, необхідні соціальному працівникові для встановлен ня партнерства з батьками дітей-інвалідів:

•уникати одноманітності і пропагувати різні засоби розв'язання
проблем, слухати і спостерігати, досягати домовленостей;

•запитувати так само часто, як запитують його, бути щирим у по
чуттях, щоб батьки могли довіряти йому;

• запитувати "чому" і відповідати "чому";

 не починати нічого поодинці.

2. Короткотермінові форми роботи

Кризовоінтервентна модель роботи з клієнтом передбачає падання Допомоги безпсередпьо в кризовій ситуації. Самі кризові ситуації мо жуть бути обумовлені змінами в природному циклі чи випадковими трав муючими подіями. Проте, не зважаючи на індивідуальні відмінності

Багатоаспектність причин, які призводять індивіда до кризового етапу, його триваліть обмежена, як свідчить практика, приблизно 6 - 7 тижня ми. І втручання спеціалістів у такий період е досить ефективним, оскіль ки в період кризової ситуації людина особливо сприйнятлива і швидко відгукується на прояв допомоги. В такий період використовуются як внутрішні, так і зовнішні ресурси. Незалежно від того, що призвело клієнта до кризового стану, завданням соціального працівника чи педа гога є падання емоційної підтримки і спробувати пом'якшити вплив стре сової ситуації.

Допомогу можна вважати успішною, якщо вдається зняти гостру тривожність, напругу, агресивність, коли з'явиться нове розуміння даної проблеми і починає розвиватися адаптивна реакція.

Поява в сім'ї дитини з певними фізичними чи психічними видами е також причиною таких стресів. З метою попередження негативних наслідків цієї проблеми, сім'ї надається допомога соціального педагога, який оперативно має входити в життєву ситуацію і допомогти мобілізу вати всі сили на підтримку батьків і дитини.

Звичайно, в цій ситуації психологічна допомога є домінуючою. Про те і втручання соціального педагога є виправданим, оскільки допомога має бути не скільки глибоко психологічною, скільки комплексною і широкою за обсягом проблем та учасників подій, чию увагу потрібно привернути до проблеми сім'ї.

Щоб попередити відмову від дитини і включити сім"ю в процес реабілітації, необхідно, щоб вона мала реальну уяву про перспективи дитини і про ту роль, яку сім'я може відіграти в її житті. Головним у цій ситуації є допомога сім'ї подолати пригпічепічсть, розгубленість, відчай, допомогти батькам зайняти активну позицію щодо реабілітації дитини.

З цією метою спеціаліст Центру падає освітню інформаційну допомо гу, яка дозволяє сім'ї "побачити" етапи відиовлювальпого лікування І перспективу дитини, повідомляє про можливості визнання тимчасової інвалідності і пов'язаних з нею пільг. Крім того, і соціальний педагог, і соціальний працівник виступають посередниками між іншими спеціаліста ми, установами і сім'єю.

Таким чином, соціальний педагог шляхом застосування просвітницької і посередницької допомоги досягає ефекту психологічної підтримки, впли ває на почуття сумнівів і страху, які заважають контролю над ситуацією. Крім того, сім'я може бути залучена до програми сімейної терапії і на вчальних трепіпгів, метою яких є налагодження контактів між сім'ями та вирішення скритих проблем, які з'являються в кризових ситуаціях.

3. Довготривалі форми роботи.

Психо-соціальну модель взаємодії з клієнтом предбачає більш повне розуміння людей у контексті існуючої дійсності і використання цих знань у допомозі клієнту. Таким чином, основна ідея цієї моделі полягає в тому, щоб зрозуміти людину в ситуації, пов'язати її почуття, переживання, вчинки з впливом довкілля і, виявивши причинове - -наслідові зв'язки, знайти вихід із несприятливого становища.

В межах цієї моделі аналізується не лише сучасне, але й минуле клієнта, для чого можна використати метод генограм сімейного дерева. Водночас використовується метод індивідуальної роботи, оскільки клієнт в психо - соціальній моделі часто займає пасивну позицію.

Основне завдання даної моделі - зміна клієнта, у конкретному випадку сімейної системи, адаптуючи її до виконання своєї специфічної функції - реабілітації дитини - інваліда.

Використання у роботі соціального педагога різних моделей методів і форми роботи свідчить, що його участь у комплексній реабілітації сімей, які виховують дітей з особливими потребами, з метою підвищення їх соціальної адаптації може давати помітні соціальне значущі і педа гогічні результати.

Перша тактика - безпосередня робота з конкретною сім'єю:

^ відвідування соціальним працівником (чи педагогом) сім'ї, зустріч з усіма членами родини, спостереження за тим, як спілкуються з дити ною, демонструє стратегію поведінки, навчання, вирішення проблем;

^ батьки відвідують спеціаліста і спостерігають, як він спілкується з дітьми, веде прийом, веде консультування;

^ спільна участь у засіданнях комісії, коли обговорюються проблеми їхньої дитини, обговорюються

Друга тактика - опосередкована робота з конкретною сім'єю пе редбачає:

^ ведення детальних записів про дитину батьками і спеціалістом-куратором, падання і інформації батькам про хід реабілітації;

^ забезпечення батьків методичною літературою, створення карт роз витку дитини, передача у тимчасове користування ігор, приладів для розвитку дитини тощо.

Третя тактика - безпосередня робота з групою батьків передбачає:

•зустрічі спеціалістів з батьками дітей в офісі з метою обговорення спільних планів, методик, поведінки батьків;

організацію семінарів для батьків, рольових ігор, бесід, перегляд відеопрограм для занять з батьками;

•залучення батьків до проведення спільних закладів, відпочинку, свят, акцій тощо.

Четверта тактика - опосередкована робота з групою батьків. Вона передбачає такі види роботи:

Інформування батьків про новітні технології роботи з дітьми, підго товка письмових пропозицій і домашніх завдань, копіювання потрібних для батьків матеріалів;

^ проведення опитування шляхом письмового анкетування, підго товка стендів, виставок для батьків;

•підготовка навчально-методичних посібників чи рекомендацій для батьків.

П'ята тактика - розвиток контактів між сім'ями з метою:

^ сприяти створенню мережі няпь серед батьків, обмін досвідом, проведення зустрічей батьків вдома, залучення батьків (чоловіків) до ремонту вдома, залучення батьків (чоловіків) до ремонту обладнання для дітей;

^ допомогти створити асоціацію, групи самодопомоги батьків;

^ активізувати батьків до захисту своїх прав, до роботи в громадсь ких організаціях, до участі у прийнятті рішення психолого-медико-педа-гогічної комісії;

^ створення різного типу клубів для батьків і дітей.

4.Патронаж як форма соціальної реабілітації

Така модель діяльності практикується педіат ричними службами, центрами соціального обслуговування пенсіоненрів та інвалідів. В межах патронажу можуть надаватися різні види освітньої, псхологічної, посередницької допомоги. Саме патронаж дає змогу мобілі зувати сім'ю на подолання проблем у природних умовах і може продовжу ватися досить тривалий час.

Здійснення патронажу потребує дотримання низки етичних принципів: самовизначення клієнта, добровільність прийняття допомоги, конфіденційність, тому завжди слід інформувати сім"ю про візит спеціаліста і його цілі.

Патронаж може проводитися з такими цілями:

^ діагностики: ознайомлення з умовами життя, вивчення можливих факторів ризику, дослідження проблемних ситуацій;

^ контролю: оцінка стану сім'ї і дитини, динаміка проблеми, аналіз ходу реабілітаційних заходів, виконання батьками рекомендацій тощо;

^ адаптивно-реабілітаційної допомоги (освітньої, психологічної, посередницької).

При цьому соціальний педагог повинен завуалювати діагностичні і контрольні цілі, щоб сім'я не відчувала себе підконтрольною і залеж ною. Хоча в асоціальних сім'ях такі цілі не варто скривати, оскільки ці сім'ї мають усвідомлювати невідворотність "втручання" спеціаліста у її життєдіяльність і виховання дітей - інвалідів.

Патронаж має епізодичний характер або регулярний, залежно від розробленої стратегії щодо конкретної сім'ї.

Таким чином, можна стверджувати, що патронаж - одна із форм робо ти соціального педагога, яка проявляється у відвідуванні клієнта вдома з діагностичними, контрольними адаптивпо-реабілітаційпими цілями, що доз воляє налагоджувати і підтримувати тривалі зв'язки за клієнтом, своєчасно виявляючи його проблемні ситуації, падаючи термінову допомгу.


Тема 9: Технологія соціальної реабілітації підлітків з девіантною поведінкою.

План

1.Основні принципи соціальної реабілітації підлітків з девіантною поведінкою

2.Етапи реабілітаційної роботи.

1.Основні принципи соціальної реабілітації підлітків з девіантною поведінкою

Під девіантною ( лат. – відхилення) поведінкою розуміється:

  1.  вчинок, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим або фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам);
  2.  соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, що не відповідають офіційно встановленим або фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).

У першому значенні девіантна поведінка переважно предмет психології, педагогіки, психіатрії. В другому значенні – предмет соціології і соціальної психології. Зрозуміло  таке дисциплінарне розмежування відносне. Вихідним для розуміння відхилень слугує поняття „норма". У теорії організації склалося єдине – для природних і суспільних наук – розуміння норми як межі, міри припустимого ( з метою збереження і зміни системи). Для фізичних і біологічних систем – припустимі межі структурних і функціональних змін, при  яких забезпечується збереження об'єкта і не виникає перешкод для його розвитку. Це – природна ( адаптивна) норма, що відбиває об'єктивні закономірності збереження і зміни системи. Соціальна норма визначає історично сформований у конкретному суспільстві межу, міру. Інтервал припустимого ( дозволеного або обов'язкового) поводження, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій. У відмінності від природних норм фізичних і біологічних  процесів соціальні норми складаються як результат адекватного або перекрученого відображення у свідомості і вчинках людей об'єктивних закономірностей функціонування суспільства. Тому вони або відповідають законам суспільного розвитку, будучи „природними", або недостатньо адекватні їм. А те і вступають у протиріччя через перекручений – класово обмеженого, релігійного.

Суб'єктивістського, міфологізованого відображення об'єктивних закономірностей.  У цьому випадку аномальною стає „ норма", „нормальні" відхилення від неї. От чому соціальні відхилення можуть мати для суспільства різні значення. Позитивні слугують засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних або реакційних стандартів поведінки. Це соціальна творчість, наукове, технічне, художнє, суспільно-політичне. Негативні - дисфункціональні, дезорганізуюють систему, підриваючи часом її основи. Це – соціальна патологія: злочинність, алкоголізм. Наркоманія, проституція, суїцид.  Границі між позитивним і негативним поводженням рухливі в часі і просторі соціумів. Крім того, одночасно існують різні „ нормативні субкультури" ( від наукових співтовариств і художньої „богеми" до співтовариств наркоманів і злочинців).

Девіантна поведінка неповнолітніх має свою специфічну природу і розглядається, як результат социопатогенеза, що йде під впливом різних цілеспрямованих, організованих і стихійних, неорганізованих дій на особу дитини, підлітка, хлопця. При цьому, велику роль серед причин, обуславлівающих різні відхилення, грають соціально-психологічні, психолого-педагогічні і психобіологічні чинники, знання яких необхідне для ефективної виховної профілактичної діяльності. Таким чином, саме в профілактиці асоціальної поведінки неповнолітніх особливе значення набуває психологічного знання, на основі якого досліджується природа поведінки підлітків, що відхиляється, а також розробляються практичні заходи по попередженню асоціальних проявів.

Девіантна поведінка є зараз найбільш актуальною проблемою. І якщо раніше вважалося, що поведінка, що відхиляється, властиво виняткова підліткам чоловічої статі, то останніми роками і підлітки жіночої статі привертають все більше уваги. І справа не тільки в зростанні дрібних правопорушень, алкоголізації і токсикоманій у дівчат. Украй важливим є те, що ці відхилення набувають у них великої соціальної значущості і, відповідно, бувають важчими. При цьому підлітки жіночої статі все частіше стають «натхненниками» і ініціаторами порушень поведінки у хлопчиків.

У числі різноманітних, взаємозв'язаних чинників, обуславлівающих прояв поведінки, що відхиляється, можна виділити такі, як:

  •  Індивідуальний чинник, що діє на рівні психобіологічних передумов асоціальної поведінки, які утрудняють соціальну адаптацію індивіда;
  •  Психолого-педагогічний чинник, що виявляється в дефектах шкільного і сімейного виховання;
  •  Соціально-психологічний чинник, що розкриває несприятливі особливості взаємодії неповнолітнього з своїм найближчим оточенням в сім'ї, на вулиці, в учбово-виховному колективі;
  •  Особовий чинник, який, перш за все, виявляється в активно-виборчому відношенні індивіда до середовища спілкування, що віддається перевазі, до норм і цінностей свого оточення, до педагогічних дій сім'ї, школи, громадськості, а також в особистих ціннісних орієнтаціях і особистій здібності до саморегулювання своєї поведінки;
  •  Соціальний чинник, що визначається соціальними і соціально-економічними умовами існування суспільства.

Виявлення негативних впливів утруднене, перш за все, тому що вони не виступають ізольовано, а представляють взаємодію найрізноманітніших чинників, що діють з різним негативним внеском у розвиток поведінки, що відхиляється: людський розвиток обумовлений взаємодією багатьох чинників: спадковості, середовища (соціальної, біогенної, абіогенної), виховання (вірніше за багато видів направленої дії на формування особи), власної практичної діяльності людини.

Можна відмітити, що у віці 12-13 років поведінка безпосередньо пов'язана з ситуаційними чинниками, бездоглядністю і некритичністю відносно поведінки мікросоціуму.

Витоки учбових неуспіхів і аномальної поведінки лежать в педагогічній і соціальній занедбаності, різних відхиленнях в стані фізичного і психічного здоров'я. Цей взаємозв'язок був помічений ще в минулому столітті, але актуальна вона як пояснення сучасних реалій. По більшій же частині відхилення в поведінці обумовлені не природженими психічними і фізіологічними дефектами, а було наслідками неправильного виховання і в сім'ї і в школі.

Набуває особливої актуальності дослідження девіантної поведінки неповнолітніх і шляхи його корекції у зв'язку із зниженням вікових меж. Найчастіше коріння агресивності і підвищеної тривожності йде в раннє дитинство, закріплюючись або згладжуючись в пізнішому віці.

Нижня вікова межа відхилень в поведінці дуже рухома і причини відхилень глибоко індивідуальні. Наприклад, вже в старших групах дитячих садів (дослідженням було охоплено 384 дитину дошкільних установ івано-франківської області) в поведінці 12-13% дітей спостерігалися істотні відхилення. Серед них: відсутність контакту з однолітками із-за невміння вирішувати конфлікти "мирним" шляхом, прагнення дезорганізовувати колективну гру, пізнавальну діяльність дітей, якщо в ній не задовольняються його суто особисті інтереси, відсутність елементарних навиків і звичок культурної поведінки (ввічливості, акуратності, старанності і ін.), образливість, упертість, спалахи озлобленості, аж до прояву агресивної поведінки.

2.Етапи реабілітаційної роботи.

Коректувальна робота по профілактиці поведінки, що відхиляється, з підлітками має свої особливості. На початкових етапах не показані групові форми. Не говорячи вже про практично неминучу негативну консолідацію підлітків в групі, індивідуальна робота з підлітком є ефективнішою. Із самого початку, паралельно, необхідно починати роботу з сім'єю. Після діагностики сімейних відносин і ступеня їх дисгармонійної повинна слідувати психокоректувальна робота як індивідуальна, так і групова. Але основний акцент слід робити на індивідуальній роботі з підлітком. Абсолютно неефективними виявляються загальні бесіди про необхідність "добре поводитися".

Особливе місце в коректувальній роботі слід приділяти формуванню круга інтересів підлітка також на основі особливостей його характеру і здібностей. Необхідно прагнути до максимального скорочення періоду вільного часу підлітка - "часу дозвільного існування і неробства" за рахунок залучення до позитивно формуючих особу занять: читання, самоосвіта, заняття музикою, спортом, і т.д.

При непродуктивній діяльності в період вільного часу – «нічогонероблення» - неминуче швидке повернення підлітка в асоціальну компанію і рецидив делінквентності.

Ведіть же дітей в спортивні школи, привчайте удома до щоденної гімнастики, підсовуйте гантелі і еспандери, залізні гирі і боксерські рукавички. Хай б'ють один одного в мирній бійці. Аби не допустити, щоб агресія накопичувалася, подібно до статичної електрики. Адже воно має властивість вибухати хворобливими розрядами.

Виходячи з того, що розвиток дитини здійснюється в діяльності, а підліток прагне до твердження себе, своєї позиції, як дорослий, серед дорослих, то необхідно забезпечити включення підлітка в таку діяльність, яка лежить у сфері інтересів дорослих, але в той же час створює можливості підлітку реалізувати і затвердити себе на рівні дорослих.

Д.І.Фельдштейн виділив діяльність, що соціально визнається і соціально схвалювану. Психологічний сенс цієї діяльності полягає для підлітка в тому, що беручи участь в ній, він фактично залучається до справ суспільства, займає в ньому певне місце і утримує свою нову соціальну позицію серед дорослих і однолітків. В процесі цієї діяльності підліток визнається дорослими, як рівноправний член суспільства. Це створює оптимальні умови і для реалізації його потреб. Така діяльність надає підлітку можливість розвитку його самосвідомості, формує норми його життєдіяльності. Але методи і принципи такої діяльності вимагають значного коректування при включенні в неї підлітків, що відрізняються підвищеною агресивністю. Перш за все, необхідна організація системи розгорненої діяльності, що створює жорсткі умови і певний порядок дій і постійний контроль. За умови послідовності, поступовості залучення агресивних підлітків до різних видів діяльності, що соціально визнається, - трудової, спортивної, художньої, організаторської і інших, - важливо дотримувати принципи суспільної оцінки, спадкоємності, чіткої побудови цієї діяльності.


Тема 10: Соціальна реабілітація «дітей- вулиці»

План

  1.  Поняття «Діти вулиці».
  2.  Робота з кризовими сімями як попередження появи «дітей-вулиці»

  1.  Поняття «Діти вулиці».

Державна система соціального захисту, яка трансформується в нових умовах, поки що є не настільки гнучкою, щоб своєчасно і адекватно реагувати на існуючі негативні соціальні прояви. Незахищеною категорією у будь-якій країні є діти, члени сім’ї, що потребують допомоги від суспільства у вирішенні своїх проблем. Більшість таких сімей, як правило, перебувають у складному матеріальному, психологічному, емоційному становищі. Не бажаючи примиритися з реальністю, діти йдуть з рідних домівок. У значної частини з них фактично немає рідних сімей, оскільки батьки п'ють, або перебувають у місцях позбавлення волі. Діти змушенні проживати у чужих людей, у сім’ях родичів, в оточені інших дітей, на вокзалі, залишених будівлях тощо.

За останніх 10 - 15 років кількість дітей, які більшу частину часу, в тому числі й нічного, перебувають на вулиці, набула значного масштабу. З’явилася нова категорія дітей, яких звично називають “діти вулиці". У державних закладах про них говорять як про безпритульних соціальних сиріт, позбавлених батьківської опіки.

У Законі України "Про охорону дитинства" (2001 р.) визначені поняття “безпритульна дитина”, “дитина-сирота”.

В Україні спостерігається катастрофічне збільшення кількості дітей, позбавлених батьківського піклування. Із 80 тисяч дітей-сиріт позбавлених батьківської опіки, лише близько 7% - біологічні, тобто реально не мають батьків. Решта — діти, котрі стали сиротами при живих батьках. Частина таких дітей іде жити на “вулицю”, і вулиця стає них домівкою.

Саме тому постала необхідність надання соціальної допомоги цим дітям, що дозволить їм повернутися (при можливості та доцільності) до рідної сім’ї, знайти інше постійне місце проживання (інтернат, опіку прийомну сім’ю), розпочати повноцінне самостійне життя.

У 90-х роках для вирішення даної проблеми в Україні була система державних і недержавних притулків. Однак, більшість із них є закладами закритого типу, куди діти підліткового віку добровільно звертаються.

За визначенням ЮНІСЕФ, “діти вулиці” - це неповнолітні, для яких вулиця стала постійним місцем перебування. Безперечно, дане визначення не охоплює велику кількість дітей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. Паралельно функціонують два поняття: “діти, які працюють на вулиці” і “діти, які живуть на вулиці разом зі своєю сім’єю”.

За визначенням Дитячого Фонду Об’єднаних Націй до “'дітей вулиці” належать:

• діти, які не спілкуються зі своїми сім’ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках тощо) або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують у новому місці; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

• діти, які підтримують контакт з сім’єю, але через перенаселення житла, експлуатацію та різні види насилля (сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі на вулиці (бездоглядні діти);

• діти — вихованців будинків інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).

Збільшення кількості “дітей вулиці”, в першу чергу, зумовлене динамікою сімейного життя. Як зазначилось у доповіді ЮНІСЕФ Незалежної комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році: “Дитина потрапляє на вулицю через те, що її сім’я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду”.

Результати досліджень Державного інституту проблем сім’ї та молоді, проведених на замовлення Державного центру соціальних служб для молоді у 2002 році показали, що до “дітей вулиці” в Україні слід віднести наступні групи неповнолітніх:

• безпритульні діти - діти, які не мають постійного місця проживання через втрату батьків, асоціальну поведінку дорослих у сім’ї; діти, котрих вигнали з дому батьки;

• бездоглядні діти - діти, які мають визначене місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці більшу частина дня, а іноді й ночі, в результаті неспроможності батьків або опікунів (родичів, бабусь, дідусів) матеріально забезпечувати їх; наявності психічних захворювань у батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

• діти-втікачі з навчально-виховних закладів - діти, яких не влаштовують умови життя й виховання у цих закладах, які зазнали психологічного, фізичного або сексуального насилля у закладах інтернатного типу або притулках;

- діти-втікачі із зовні благополучних сімей - діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному й особистісному розвитку;

- діти, які за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці;

- діти, позбавлені систематичної батьківської турботи, аутсайдери шкільних колективів;

- діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.

  1.  Робота з кризовими сімями як попередження появи «дітей-вулиці»

В Україні до сьогодні не існує вичерпного визначення цієї категорії дітей, тому “дітей вулиці” розглядають як неструктурований об’єкт: до нього належать діти, які залишилися без батьківської опіки й визначеного проживання; діти, які мають сім'ю, але тимчасово втратили з нею зв’язки; мають дім і сім’ю, але перебувають протягом дня на вулиці; які заробляють кошти жебракуванням і крадіжками; схильні до бродяжництва та інших видів асоціальної поведінки. Без сумніву, у різних категорій дітей існує і різна мотивація виходу на вулицю.

Враховуючи багатоваріантність шляхів виходу дітей на вулицю, можна дати таке визначення суті поняття “діти вулиці”:

1). головною ознакою, за якою дитину можна віднести до “дітей вулиці" є та, що більшу частину часу вони проводять саме там;

2). "діти вулиці" - діти, які офіційно не визначені позбавленими батьківської опіки, але фактично можуть бути визнані соціальними сиротами, оскільки батьки з певних причин не займались належним їх вихованням. Поняття “діти вулиці” об’єднує в собі безпритульних і бездоглядних дітей.

Починаючи з 1997 року, в Україні проводився ряд досліджень визначення основних характеристик “дітей вулиці”, з’ясування їх стилю життя й потреб:

• більшість “дітей вулиці” - діти підліткового віку;

• хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток;

• більшість підлітків виховується у багатодітних сім’ях;

• надто часто “діти вулиці” проживають у нетипових для України сім’ях: без батьків або тільки без матері чи без батька;

• серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освічені люди, які мають постійну роботу;

• значна частина “дітей вулиці” мають проблеми з найближчими родичами;

• значний вплив на прискорення процесу переходу дитини до такого статусу має низьке матеріальне становище сім’ї;

• значна частина “дітей вулиці” заробляють гроші самостійно, причому дуже часто “робота” дає гарні прибутки, але є асоціальною: крадіжка, жебракування, надання сексуальних послуг та ін.;

• “діти вулиці” часто зазнають експлуатації й насилля з боку ровесників і дорослих на вулиці та вдома;

• діти нерегулярно харчуються, часто голодують;

• “діти вулиці” вживають алкоголь, наркотики, нюхають клей, палять цигарки.

Причини появи соціального явища “діти вулиці”.

Реальна ситуація в Україні свідчить, що проблема “дітей вулиці” з’явилася не вчора, але за різних умов вона розвивалася по-різному. Іноді навіть важко пояснити, що спонукає дитину залишити родину, школу, близьких людей і йти на вулицю. Проте, сьогодні можна стверджувати, що існує ряд факторів, які, в основному, дозволяють зрозуміти, чому все частіше діти обирають такий ненадійний і часто небезпечний спосіб життя.

Як відзначають у матеріалах ЮНІСЕФ, феномен вуличних дітей є симптомом надзвичайного соціального й економічного неблагополуччя в країні, а потім і в сім’ї.

1. Соціально-економічні умови появи ”дітей вулиці”:

• погіршення матеріального становища значної частини населення України;

• збільшення незайнятих дітей та підлітків;

• економічна експлуатація дорослими дитячої праці (залучення до жебракування, крадіжок, махінацій);

• послаблення відповідальності батьків за утримання і виховання дітей;

• загострення розбіжностей і конфліктів між батьками та дітьми;

• ослаблення роботи з організації дозвілля дітей за місцем їхнього проживання і навчання;

• негативні тенденції у засобах ЗМІ, пропаганда насилля і легкого життя.

2. Відмежування дітей від сім’ї:

- безробіття обох чи одного з батьків;

- відсутність постійного місця роботи батьків чи залучення їх до так званого “човникового бізнесу”:

- відсутність постійного житла;

- розлучення батьків;

- асоціальний спосіб життя одного чи обох батьків;

- примус дітей дорослими членами родини до жебракування;

- злочинні дії батьків;

- різноманітні форми насилля, спрямованих і на дітей;

- раннє або позашлюбне материнство;

- неповна родина;

- новостворені родини


Тема 11: Технологія соціальної реабілітації неповнолітніх, які повертаються з місць позбавлення волі

План

1.Проблема молодіжної злочинності

2.Зміст роботи і напрями діяльності фахівця в роботі з колишніми злочинцями.

3.Етапи роботи з молоддю які повернулись з місць позбавлення волі.

Соціальна робота з неповнолітніми, які порушили закон, складається із соціально-реабілітаційної та профілактичної роботи безпосередньо в місцях позбавлення волі (виховних чи виправних колоніях тощо), а також із роботи на волі, після звільнення - ресоціалізації та соціальної адаптації з подальшою інтеграцією в суспільство.

При цьому слід зазначити, що ресоціалізація спрямована на відновлення у клієнтів якостей, необхідних для нормальної життєдіяльності у суспільстві, засвоєння відпові дних цінностей і соціальних ролей, набуття потрібних навичок. Цей процес передбачає застосування комплексу заходів за двома напрямами: ресоціалізація свідомості особистості (відновлення позитивної системи цінностей, знань, переконань, установок тощо) та ресоціалізація діяль ності (відновлення позитивних навичок, умінь, стилю спілкування тощо). Сутність процесу ресоціалізації полягає у поновленні соціального стату су, втрачених соціальних навичок, переорієнтації особистості на забуті позитивні відносини з людьми, види діяльності, референтні групи сусп ільства.

Соціальна адаптація розуміється як пристосуван ня до нового соціального середовища не на основі утрачених цінностей, властивостей і навичок, а завдяки формуванню нових, яких, з різних причин, у людини до цього часу не було.

2. Зміст роботи і напрями діяльності фахівця в роботі з колишніми злочинцями.

За напрямами конкретна діяльність соціальних працівників включає такі види:

- дослідницьку діяльність, у тому числі соціологічні дослідження, що передбачають вивчення характерних проблем у сфері правопо рушень та злочинності в певному регіоні, визначення першочергових проблем неповнолітніх, які перебувають у місцях позбавлення волі або звільнилися з них тощо;

- організаційну діяльність, що включає планування заходів ЦССМ із залученням широкого кола організацій-партнерів до реалізації програм соціальної роботи з колишніми злочинцями, налагодження відповідних зв'язків із зацікавленими організаціями та структурами; організаційне забезпечення роботи консультативних пунктів при ЦССМ, у слідчих ізоляторах, колоніях тощо;

- науково-методичну діяльність, зокрема, розробка методик проф ілактичного, просвітницького спрямування, психологічних, педагогічних, лекційно-тренінгових форм, методик для спеціалістів ЦССМ з питань організації роботи з неповнолітніми , яка перебуває у конфлікті з законом;

- рекламно-інформаційну діяльність - розробка та видання матері алів з профілактики правопорушень та підвищення обізнаності клієнтів з найбільш актуальних питань щодо майбутнього влаштування життя;

- безпосередню соціальну роботу з клієнтами.

Останній напрям дуже різноманітний за формами, змістом та метода ми. При виборі методів втручання, адекватних особливос тям випадку, (психологічних, педагогічних тощо) соціальні працівники мають користуватися методичною літературою, дос тупними матеріалами, які видає ДЦССМ, Інтернет-програми.

В основному соціальна робота з неповнолітніми, які порушили закон, відбувається в межах діяльності консультативних пунктів, котрі відкриваються при ЦССМ, а також слідчих ізоляторах, колоніях тощо. Така робота передбачає психодіагностику та психокорекцію стану клієнта, тестування, використання тренінгів тощо. Неповнолітнім, їх батькам надається правова та психологічна допомога у формі групових та індивідуальних консультацій. У процесі соціальної роботи з клієнтами організовуються та проводяться різноманітні заходи щодо пропаганди здорового способу життя та правових знань, соціально-прийнят ної поведінки та статевого виховання, сімейного життя та навчання на вичкам спілкування з представниками різних організацій тощо - зага лом за широким спектром тематики, знання з якої потребують відновлен ня або поповнення для успішної ресоціалізації та адаптації.

ЦССМ надають допомогу адміністраціям установ кримінально-виконавчої системи в організації дозвілля та відпочинку засуджених, проведенні культурно-масових заходів тощо. Здійснюється соціальний супровід після звільнен ня з місць позбавлення волі (допомога у вирішенні питань подальшої освіти у вечірніх школах чи ПТУ, працевлаштування, вирішення житло во-побутових проблем тощо).

Коли ведеться соціально-реабілітаційна робота з неповнолітніми, технологічний алгоритм включає:

- збір та аналіз повної інформації про дитину, яка має звільнятися (вивчення її характеристик, особової справи, медичної карт ки тощо);

- знайомство з сім'єю, оточенням дитини;

- бесіда-знайомство з дитиною (з'ясування індивідуально-психологічних особливостей, мотивації подальшої поведінки, характеру стосунків з батьками, міркувань щодо освіти, майбутньої роботи тощо);

- розробка індивідуальних діагностичних карт;

- складання індивідуальної програми реабілітації для успішної адап тації до життя в суспільстві, підбір методів втручання (засобів впливу на свідомість, почуття, волю);

- складання плану соціального супроводу;

- розробка та проведення тренінгів з питань соціальних цінностей, досвіду та стимулювання розвитку позитивних рис характеру, подолання особистих комплексів.

Коли ведеться соціально-реабілітаційна робота з батьками, по слідовність дій включає: знайомство з сім'єю (підготовка до зустрічі, з'ясування мотивації щодо проживання дитини в сім'ї, питання подальшої освіти, роботи тощо); допомога у створенні позитивного сімейного мікроклімату; складання плану соціального супроводу сім'ї; індивідуально-консультативна робота з батьками з подолання кон фліктних ситуацій у сім'ї.

У випадках соціально-реабілітаційної роботи з найближчим ото ченням, вона розпочинається зі знайомства з людьми, з яких воно скла дається (однолітки, друзі, знайомі тощо). Спілкування спрямовується на визначення найбільш референтних (для клієнта) осіб з оточення, з'ясу вання їх індивідуально-психологічних особливостей, мотивації щодо їх допомоги клієнту, прогнозування їх подальшої поведінки, характеру стосунків, що розвиватимуться. Після аналізу отриманої інформації і розробки стратегії втручання ведеться індивідуально-консультативна ро бота з людьми близького оточення.

Важливу частину соціальної роботи на користь зазначеної категорії неповнолітніх становить організаційна робота з державними установами та громадськими організаціями. Вона включає: представництво і захист інтересів дитини, яка відбула покарання, в державних установах; налагодження порозуміння та взаємозв'язків між різними структу рами; координацію роботи фахівців різних установ і організацій на ко ристь клієнта.

3. Етапи роботи з молоддю які повернулись з місць позбавлення волі.

Особливо значущим соціальним інститутом при розгортанні соціаль ної роботи в інтересах неповнолітніх, що скоїли злочин, є спец іалізовані центри ресоціалізації та адаптації. Вони створюються на базі ЦССМ, до структури повинні входити служби соціального супрово ду дітей, які повернулися з місць позбавлення волі, та кризові центри тимчасового перебування для неповнолітніх цієї категорії, які потрапили у складну життєву ситуацію.

У межах діяльності спеціалізованих центрів можна реалізувати такі завдання: підтримку соціально значущих зв'язків ув'язнених неповнолітніх та зага лом соціальної роботи в місцях позбавлення волі; проведення різних видів консультування неповнолітніх, які повернулися з місць позбавлення волі, та їхніх батьків; соціальна допомога неповнолітнім, які повернулися з місць позбавлення волі, та їхнім батькам; соціальний супровід неповнолітніх, які звільнилися з місць позбавлення волі.

На практиці технологія соціальної допомоги неповнолітнім, які повернулися з місць позбавлення волі, включає на підго товчому етапі дві фази: підготовка до повернення потенційного клієнта; процес особистого знайомства і встановлення контакту, який завер шується розробкою плану соціального супроводу клієнта. Другий етап - безпосередня реалізація втручання стає власне етапом реалізації соціаль ного супроводу; третій - підсумковий етап - припинення надання соціальної допомоги і оціночних заходів.

Стосовно першого етапу (перша фаза) - підготовка до повернення потенційного клієнта, то слід зазначити, що етап знайомства й аналізу ситуації може починатися заоч но, ще до встановлення особистих контактів. Тобто робота починається з ініціативи соціального працівника ще до звільнення неповнолітнього, а не внаслідок звернення клієнта.

Доцільність такого підходу зумовлена не лише тим, що у клієнтів цієї категорії може не з'явитися бажання контактувати із соціальною службою, а ще й тим, що перші дні після повернення часто виявляються найбільш критичними для клієнта, таки ми, що значною мірою визначають подальше життя. Адже велика кількість клієнтів цієї категорії є вихідцями з асоціальних родин або є вихованцями інтернатів, і саме в перші дні після повернення в місця попереднього проживання вони підпадають під нега тивний вилив соціальних обставин і оточення.

Соціальний працівник має бути готовим до цього заздалегідь, тому що витрата часу на організацію допомоги уже після повернення клієнта може вкрай негативно позначиться на його подальшому житті. Якщо попередня підготовка до роботи з клієнтом на час повернення не прове дена, допустимі різні варіанти розвитку подій.

1. Повернення клієнта до асоціальної родини стає приводом до гру пового тривалого зловживання алкоголем. Після цих "свят" з'ясовується, що ні документів, ні грошей на їх оформлення, одягу і харчування у клієнта і в родині немає. Коли клієнт звертається до ЦССМ за допомо гою (або це відбувається з ініціативи інших), організація роботи вимагає витрат і часу. Протягом цього часу клієнт пасивно очікує допомоги, не будучи зайнятий корисними справами, що провокує його до пошуків засобів і способів проведення дозвілля. Або він відразу намагається вирішити фінансові проблеми самостійно, та, не маючи документів і підтримки у працевлаштуванні, найчастіше вдається до нових криміналь них вчинків.

2. Повернення клієнта, у минулому - вихованця інтернату, до роди ни опікунів ускладнює їх матеріальне становище. Опікуни, як правило - люди літні (бабусі, дідусі), живуть на пенсію, часто на мають достатньо високого рівня забезпеченості соціального статусу, впливових зв'язків і знайомств, щоб допомогти колишньому засудженому. До того ж не дуже освічені, слабо орієнтуються в законодавстві, не знають, куди звернути ся за допомогою, якої і самі інколи потребують. За час, поки соціальний працівник організовує допомогу, сценарій життя дитини, у якої інколи немає навіть пристойного одягу (зі старого за час ув'язнення вона виросла) розвивається за попереднім варіантом.

3. Найбільш сприятливий випадок, коли клієнт повертається в нор мально соціалізовану рідну родину, де батьки беруть на себе функції допомоги щодо ресоціалізації та адаптації колишнього засудженого. Але, вирішуючи матеріальні проблеми, батьки далеко не завжди мають достат ню психолого-педагогічну підготовку, щоб захистити дитину від нега тивних наслідків вимушеної незайнятості, яка триватиме певний час, до вирішення проблем щодо продовження навчання, працевлаштування тощо. Запобігти цьому може своєчасне підключення фахівців ЦССМ до соціально-педагогічного процесу, але і в цьому разі його потрібно організу вати заздалегідь.

Отже, оптимальна послідовність дій соціального працівника, який опікуватиме клієнта, передбачає заочне вивчення ситуації, до початку особистого знайомства. Цьому сприяє чинний порядок співпраці ЦССМ і підрозділів Держдепартаменту виконання покарань, яким передбачено, що за місяць до звільнення у ЦССМ за місцем попередньої прописки дитини, яка звільняється, надається інформація з місця позбав лення волі, де майбутній клієнт відбуває покарання.

На підставі цієї інформації соціальний працівник може починати підготовчу роботу. На цьому етапі виникає потреба вивчити родину, куди повертається дитина. Якщо це родина у соціально-психологічному плані нормальна, члени якої здебільшого ведуть соціально прийнятний спосіб жит тя, соціальний працівник може вдатися до таких дій:

- ознайомити членів сім'ї з законодавчою базою стосовно можливо стей надання допомоги неповнолітньому у вирішенні першочергових про блем з боку державних установ і організацій;

- у разі потреби слід організувати попередні заходи щодо оператив ного забезпечення документальної легалізації статусу клієнта, надання йому матеріальної допомоги;

- вивчити можливості зайнятості клієнта (продовження навчання, працевлаштування тощо);

- вивчити позасімейне соціальне оточення, що існувало до ув'язнен ня клієнта, у разі потреби вжити соціально-педагогічних заходів до членів оточення, в разі доцільності - надати їм соціальну допомогу;

- за наявності негативного соціального оточення, ймовірності його впливу на майбутнього клієнта, організувати співпрацю з правоохорон ними органами з метою належної профілактики рецидиву;

- надіслати листа до установи, де відбуває покарання клієнт, для інформування його щодо можливостей співпраці, яка йому пропонується після повернення.

Якщо клієнта очікує асоціальна сім'я, варто починати роботу з орган ізації соціальної допомоги родині. Якщо в цій родині хоча б один з членів не страждає хронічною алкогольною або наркотичною залежністю, має позитивні життєві орієнтації, існує ймовірність доцільності допомоги.

Якщо ця родина не є асоціальною, а може бути визначена лише як неблагополучна, імовірність ефективності допомоги значно підвищується. Тоді до вище названих дій щодо вивчен ня родини у зв'язку з проблемами клієнта додається перша за послідовн істю — вивчення ситуації в родині, члени якої можуть стати клієнтами соціальної допомоги.

Важливим підсумком роботи на етапі особистого знайомства стає розроблений план соціального супроводу клієнта. Цей план повинен вклю чати такі напрями роботи: психодіагностику та психокорекцію стану клієнта; правову допомогу у формі групових та індивідуальних консуль тацій; медичну допомогу (у зв'язку з проблемами здоров'я значної час тини колишніх ув'язнених, особливо щодо захворювань на туберкульоз, інфекції, що передаються статевим шляхом, ВІЛ/СНІД); заходи щодо пропаганди здорового способу життя (безпечний секс, відмова від алкоголю, куріння тощо); роботу з родиною; роботу з позасімейним соціальним оточенням; роботу з влаштування навчання, працевлаштування, змістовного дозвілля.

На другому етапі здійснюється реалізація соціального супроводу клієнта. Процес соціального супроводу стандартизований тим, що соц іальний працівник виступає в ролі соціального менеджера, який виконує ряд типових функцій, зокрема:

1. Оцінююча - визначення конкретних потреб клієнтів і наявних ресурсів.

2. Допоміжна - забезпечення послугами клієнтів, які не здатні самостійно вирішувати свої проблеми.

3. Організаційна - ініціювання зусиль різних установ і фахівців з метою створення умов для задоволення потреб клієнтів і забезпечення якості послуг.

4. Освітньо-виховна - забезпечення клієнта необхідними знаннями і навичками.

5. Консультативна - надання клієнтам інформації про наявні ре сурси і допомогу інших фахівців щодо вибору найбільш ефективного методу допомоги.

6. Посередницька - переадресація клієнтів у відповідні установи і до конкретних фахівців.

7. Координаційна - об'єднання і розподіл зусиль щодо допомоги клієнтів з боку різних установ і фахівців.

8. Адвокатська - захист прав та інтересів клієнта.

9. Адміністративна - планування, облік і контроль заходів із па дання допомоги клієнтам та оцінки її ефективності.

10. Аналітична - збір і аналіз інформації, необхідної для прийнят тя рішень.

Третій етап: припинення надання соціальної допомоги. На підставі аналізу результатів соціального супроводу робиться висновок про його припи нення або, навпаки, про доцільність продовження ще на певний термін. Припинення може бути здійснено як у разі досягнення очікуваних результатів, так і в разі невиконання умов угоди з боку клієнта.

Оволодіння типовими технологіями соціальної роботи, вмінням зас тосовувати їх в конкретних умовах з врахуванням особливостей різних груп і категорій клієнтів - важливий резерв підвищення ефективності зусиль державних органів, громадських організацій, спрямованих на пол іпшення соціального становища і соціального самопочуття підлітків, які потрапили в складні життєві обставини, загального оздоров лення морально-психологічного клімату в суспільстві.


Тема 12:Технологія соціальної реабілітації людей похилого віку.

План

  1.  Літні люди як соціальна спільність.
  2.  Сучасні теорії старіння.
  3.  Сучасні технології соціальної реабілітації людей похилого віку.

  1.  Літні люди як соціальна спільність.

Серед пенсіонерів по праці абсолютна більшість належить пенсіонерам по старості. Є підстави думати, що найближчим часом  цей показник буде коливатися в межах 88 - 90% від числа пенсіонерів по праці. Однак 75% пенсіонерів усе ще залишаються поза сферою уваги і діяльності системи соціального захисту. Саме ці літні і старі люди не можуть реалізувати свої потреби в необхідній їм соціальної допомоги, а те, що вона їм необхідна, особливо при рішенні матеріальних і побутових труднощів, не викликає сумніву.

Насторожує і той факт, що близько 50% старих людей після першого контакту з чиновниками системи соціального захисту не приходять за соціальною допомогою повторно, тому що в них залишається почуття гіркоти й образи. Одна з причин виникнення цього почуття - недостатнє фінансування державою соціальних послуг і пільг для малозабезпечених шарів населення, відсутність строгого обліку адресности соціального захисту.

Диференційований підхід повинний стати обов'язковим у соціальній роботі з людьми похилого віку.

У багатьох країнах частка осіб, що досягли пенсійного віку, уже наблизилася до максимальної величини й у майбутньому, ймовірно, не зросте. Однак серед населення літнього і старого віку можуть з'явитися важливі зміни, наприклад, збільшиться число "старих", а число людей, що постаріли не більше ніж на 15 років після виходу на пенсію, знизиться. Важливо не змішувати всі групи людей третього віку, а розглядати кожну групу з розривом не більш 5-10 років. Тільки тоді можна одержати об'єктивні дані, що характеризують старих людей, що можуть бути використані для планування соціальної роботи в майбутньому. Звичайно, неможливо прогнозувати,  чи буде сучасне населення у віці 60 - 64 роки через 10 років схоже на групу, який зараз 70 - 74 роки. Однак можна з великою часткою ймовірності припускати, що неминуче зміни в організації соціальних служб і економіці, що вплинуть на зазначені вікові групи. Насамперед , ці дані мають особливе значення для планування діяльності місцевих соціальних служб і установ охорони здоров'я. Так, наприклад, якщо стан здоров'я або фінансово-економічної забезпеченості в якій-небудь вибірці обстежених старих людей виявиться гірше, ніж в інших районах, то можна виділити конкретну проблему, що має безпосереднє значення саме для цієї місцевості, району, регіону. Можуть бути виявлені й інші, не настільки невідкладні, проблеми: демографічні прогнози в більшості районів указують на те, що в наступному десятилітті підвищиться частка старих людей у групі літніх. Таким чином, якщо сучасна система соціальної допомоги і соціальної роботи відповідає потребам цього контингенту і таких служб зараз використовуються в максимальному ступені, то в майбутньому дана система може виявитися неадекватної новим умовам, якщо не запланувати її розширення відповідно до  росту чисельності даної групи населення. Ще більш гострою є необхідність одержання об'єктивних зведень для розумного планування і безпосередньої реорганізації соціальних служб у районах або регіонах, де зараз потреби швидко зростаючого числа старих, залежних від цих служб, не задовольняються повною мірою . Для прогнозування потреб у соціальному обслуговуванні і соціальній роботі важливе визначення динаміки росту чисельності осіб у віці від 75 років і більше, а не загальне збільшення числа людей у віці від 55 років. За даними Інститута соціальних досліджень, 80% осіб старше 75 років - це найбільш безпомічні люди і вони мають потребу в повній сторонній допомозі й обслуговуванні.

Особливої уваги заслуговує і відношення самих людей похилого віку до тієї допомоги, що їм роблять соціальні працівники. Практичний досвід і спеціально проведені дослідження дозволяють виділити кілька визначених стереотипів поведінки з людьми похилого віку.

1. часом неприйняття соціальної допомоги в повсякденному житті, недовіра до соціальних працівників, небажання бути залежними від чужих, сторонніх людей;

2. явні установки, прагнення і наполегливість в одержанні як можна більшої кількості послуг з боку соціальних працівників, покладання на останні виконання всіх побутових обов'язків;

3. незадоволеність своїми життєвими умовами переноситься на соціальних працівників, з якими безпосередньо спілкуються;

4. соціальний працівник сприймається як об'єкт, що несе відповідальність за їхнє фізичне здоров'я, моральний і матеріальний стан.

Звичайно, основна частина населення людей похилого віку, з якими ведеться соціальна робота в різних її видах, виражає свою щиру вдячність соціальним працівникам, високо оцінює їхню працю. Однак нерідким є і недоброзичливе відношення, підозрілість, невдоволення  послугами, що робляться. Іноді прибігають і до надмірного замилування, вихвалянню соціального працівника, щоб домогтися від нього тих послуг, що не входять у перелік виконуваних обов'язків.

Робота зі старими людьми у всіх країнах вважається однієї з найважчих  у всіх відносинах: велике розчарування осіб, що забезпечують обхід за ними; щоб його уникнути, необхідна висока професійна підготовка, розуміння і знання психологічних особливостей  людей похилого віку.

Соціальним працівникам потрібно із самого початку готуватися до того, що в їхній роботі подяк буде значно менше, ніж підозрілості, необґрунтованих обвинувачень, а нерідко і незаслужених образ. Соціальні працівники повинні бути підготовлені до того, щоб бути терплячими й турботливими до будь-якому, навіть дуже примхливій і докучливих людей похилого віку.

Не можна сприймати стару людину ізольовану, поза його життєвим шляхом. Навпроти, те, що він являє собою зараз, є відображення багатоаспектного і багатошарового становлення особистості. Біографія кожної старої людини являє собою відображення вдалої або невдалої долі, можливо, розламаної або порушеного життя.

Саме головне - кожна стара людина є особистість і як особистість має найбільше значення. Особистість - серцевина людського буття, його почуттів, переживань і дій. Особистість визначає і поведінка людини в процесі старіння. Кожна людина унікальна у своєму "Я" і ніяк не може бути підмінений іншою людиною, і в такому виді іншої людини не існує.

Самоцінність людини повинна бути збережена цілком, вона повинна бути неподільної, "індивідус" по-латинському значить "неподільний".

Людина вступає в контакти з навколишніми його людьми, створює з ними тривалі або короткочасні зв'язки, підтримує їхній або відкидає; у ході цих контактів виникає приязнь або ворожість, довіра або недовіра.

На третьому етапі, тобто в старості, у людини з'являється шанс, якщо він правильно переборює цей віковий поріг, знову придбати загублену гармонію, причому на більш високому рівні.

Це коротке введення в суть положень психоаналізу, зв'язаних з питанням психічного старіння індивідуума, дозволяє скласти уявлення про всю складність і психологічні трудності діяльності соціальних працівників

  1.  Сучасні теорії старіння.

Старіння пов’язане зі змінами, що проходять на всіх рівнях організації життєвої матерії. Закономірні вікові зміни організму називають гомеорезом. Визначення гомеореза дозволяє прогнозувати темп старіння – природний, прихований чи повільний.

Існує дві традиційні точки зору на причини розвитку старіння (закономірності):

1. Старіння – генетично запрограмований процес, результат закономірної реалізації програми, закладеної у генетичному апараті.

2. Старіння – результат руйнування організму, викликаний різними факторами, дія яких повторюється і накопичується на протязі всього життя.

Відомий геронтолог В.В. Фролькис писав, що кожна людина легко може визначити відмінність між молодим і старим, але ніхто не може дати вичерпну наукову характеристику суті старіння і механізмів її розвитку. Вчений А. Комфорт підкреслював, що ні одна із висунутих гіпотез не в змозі пояснити старіння.

У даний час існує більш як 200 різних теорій процесу старіння. До прикладу:

1. Вихідною позицією представників так званої теорії зношування є: живі системи старіють під впливом інтенсивних життєвих процесів, а старіння прискорюється чи сповільнюється за законами фізики в залежності від динаміки процесів на рівні клітини, тканин, цілого організму. Вчені цієї теорії доводили, що всі індивіди в популяції мають приблизно однакову тривалість життя, але її межа визначається темпом зношування, при цьому тривалість життя залежить від середньої величини витраченої енергії на 1 кг маси індивіда.

2. Теорія витрачення “життєвої” енергії в клітинах. Представники цієї теорії старіння (М. Бергер) вважають, що кожний організм отримує у спадщину визначену кількість “життєвого фермента”, який з часом витрачається, що наближує організм до смерті.

3. Математична модель старіння і старості дозволила досліджувати старість як закономірні, математичні вимірювані явища, що протікають з поступовим збільшенням захворювань і ймовірності смерті.

4. Інтоксикаційні теорії старіння. В кінці XIX ст. Ч. Бухард висунув положення “Кожен організм є лабораторією для токсинів”. Вчені вважають, що старіння представляє собою процес самоінтоксикації в результаті збільшення рівня токсинів у клітині.

5. Теорію дисгармонії представляє концепція внутрішніх протиріч, згідно якої старіння є результатом порушення можливості оновлення клітини.

6. Існує концепція, яка пояснює старіння впливом біофізичних факторів на генетичний апарат клітин і накопичення радіоактивних речовин. Висока концентрація радіоактивних елементів порушує обмінні процеси і викликає процеси старіння в клітині.

Окрім вище перелічених теорій виділяють ще молекулярні, клітинні та нейрогуморальні механізми старіння.

Суть молекулярних і клітинних механізмів старіння полягає у:

1. порушенні генетичного апарату клітин, програми біосинтезу білка (з віком накопичуються помилки в генетичній інформації, що призводить до появи “дефектних” білків).

2. порушення клітинної біоенергетики.

3. зменшення клітинної маси (відмирання певної частини клітин призводить до того, що на інші клітини випадає велике навантаження, що сприяє їх гіперфункції; викликає старіння).

4. цитоморфологічні зміни (в клітинах, які не діляться накопичуються продукти їх життєдіяльності, що сприяє старінню).

5. функціональні зміни:

- зниження здатності нейронів відтворювати інформацію;

- знижується функція секреторних клітин – синтезувати і виділяти речовини;

- зниження рівня працездатності, та ін.

6. послідовність і закономірність старіння клітин різних типів. Первинне старіння властиве клітинам, що не діляться. Ділення клітин звільнює її від грубих вікових змін. Вважається, що є межа числа ділення клітин, який визначає час життя клітинної популяції і обумовлює старіння.

Теорія старіння, розроблена В. В. Фролькисом. Згідно його вчення, старіння організму пов’язане перш за все з порушення механізмів саморегуляції і процесів переробки і передачі інформації на різних рівнях життєдіяльності. В даний час, на думку вченого, важливі прояви старіння організму є результатом вікових змін мозку.

На думку болгарського геронтолога Г. Стойнева, найбільш близькі до істини теорії і концепції, які представляють старіння як біосоціальні явища, на динаміку яких впливають генетичні, соціальні, економічні фактори.

По суті, кожна із вказаних характеристик старіння є функцією часу, що представляє конкретний вид і форму хронопатології інволюційного процесу.

3. Види старіння.

Одна із основоположних проблем геронтології полягає в наступному: яким слід вважати процес старіння – нормальним, фізіологічним чи хворобливим, патологічним? Це питання дискутується давно. Римський філософ Теренцій Публій вперше висловив думку, що “старість є хвороба”, а Сенека підкреслив, що старість – “невиліковна хвороба”. Гален був переконаний, що старість – це не хвороба, а особливий стан організму і в той же час це не здоров’я, характерне для молодості. Він розміщував старість на півдорозі між хворобою і здоров’ям. Френсіс Бекон вважав, що старість представляє собою хворобу і її треба лікувати.

І. В. Давидовський вважав, що старість може бути ранньою або пізньою виключно з біологічних причин, але як правило, завжди своєчасною, і тільки смерть завжди завчасна.

Види старіння:

Природнє (фізіологічне, нормальне) старіння характеризується визначеним типом і послідовністю вікових змін, що відповідають біологічним, адаптаційно-регулятивним можливостям даної людської популяції.

Сповільнене (ретардіроване) старіння відмічається більш повільним, темпом вікових змін. Проявом цього типу старіння є феномен довголіття.

Передчасне (патологічне, прискорене) старіння характеризується раннім розвитком вікових змін чи більш вираженим їх проявом в цей чи інший віковий період.

Даний процес обумовлений як впливом факторів зовнішнього середовища (кліматичних, професійних, соціально-економічних, екологічних, побутових та ін.), так і дією різних, особливо хронічних, захворювань на функції визначених систем і органів людського організму.

Передчасне старіння виявляється на 4-5-му десятилітті, це одна із причин ранньої дезадаптації, обмеження інтересів, незадоволення життям, дестабілізації особистості. На даному етапі важливим завданням геронтології є не тільки будь-яким чином продовжити життя, скільки навчитися своєчасно розпізнавати суттєві ознаки старіння і, головне, контролювати їх розвиток.

Феномен старіння цікавив людей дуже давно. Міфи і легенди про вічну молодість, довголіття і безсмертя супроводжували людство на протязі всієї історії. З впевненістю можна сказати, що вчення про старість бере свій початок з моменту виникнення медицини.

● Уже в працях Гіппократа і лікарів його школи виявляються перші описи ознак старіння і хвороб у старих людей. Так, на думку Гіппократа, флегматики особливо прийнятні до хвороб старості. Він підкреслював, що люди з холодним темпераментом старіють скоріше. Для холериків, навпаки, старечий вік – самий здоровий період життя. Також було відмічено, що старші люди почувають себе краще літом і на початку осені.

● У Древній Греції вперше була розроблена схема гігієнічного режиму для старих людей. В її основу був покладений принцип “все в міру” – зменшення кількості вживання їжі, збереження звичних навичок і поступове припинення активності трудової діяльності.

Школа Гіппократа вперше розмежувала хронологічний вік людини:

- дитинство до 14 років;

- зрілість від 15 до 42 років;

- старість від 43 до 63 р.;

- довголіття від 64 і старше.

  1.  Сучасні технології соціальної реабілітації людей похилого віку.

Якщо виходити з узагальненої системи принципових положень про зміст діяльності соціального працівника, то виявляється можливим і визначення кола основних задач, покладених на працівників соціальної сфери, у процесі безпосереднього спілкування з людьми.

Це, насамперед :

  •  допомога індивідам і групам, усвідомлювати й усувати утруднення особистого, соціального, екологічного і духовного характеру, що несприятливо впливають на них;
  •  допомагати людям справлятися з цими утрудненнями шляхом підтримуючого, що реабілітує, захисного або коректуючого впливу;
  •  захищати безпомічних відповідно до закону, прибігаючи до використання влади;
  •  сприяти більш широкому використанню кожним клієнтом власних можливостей для соціального самозахисту;
  •  використовувати всі засоби і джерела для соціального захисту людей похилого віку і ін.

Розглянуте коло задач із усією визначеністю показує, що вони містять у собі найширший діапазон тих навичок і умінь, що будуть потрібні соціальним працівникам для їхнього виконання.

Основними обов’язками соціального працівника є:

створювати і підтримувати робочу обстановку й атмосферу;

виявляти і переборювати негативні почуття, що впливають на людей і на нього самого;

пізнавати і переборювати у відносинах з людьми агресію і ворожість;

сприяти наданню фізичної турботи нужденне і старим;

спостерігати, розуміти й інтерпретувати поводження і відносини між людьми;

спілкуватися вербально і письмово;

організовувати і вести бесіду в різних обставинах;

вести переговори, виступати по радіо і т.д.

Поле діяльності соціального працівника дуже широке:

  •  сприяє інтеграції діяльності різних державних організацій і установ по наданню соціально-економічної допомоги населенню;
  •  допомагає в сімейному вихованні;
  •  проводить роботу з пенсіонерами, інвалідами, дітьми;
  •  бере участь у роботі для створення центрів соціальної допомоги, соціальної реабілітації;
  •  працює з неповнолітніми правопорушниками і людьми, що повернулися з ви правничих установ і т.д.

Для виконання цієї багатопланової діяльності соціальний працівник повинний бути готовий виступати в різних якостях, грати безліч ролей.

Розглянуті задачі соціальної роботи, ролі, функції й обов'язку соціального працівника не вичерпують усієї його діяльності, але вони дозволяють простежити і виявити головну, стрижневу ідею, що як би поєднує всі інші складові важкої і вкрай необхідної нині професії соціального працівника, а саме уміння, бажання йти до людей, знаходити форми спілкування з ними, щоб допомогти їм.

Спілкування виступає як одна з головних ролей соціального працівника. При цьому спілкування відбувається на різних рівнях: соціальний працівник як представник держави, що робить допомогу членам суспільства; соціальний працівник-група, і нарешті, соціальний працівник і клієнт. Останнє найбільш значимо, тому що в кінцевому рахунку самим головним є конкретна людина.

Тому оволодіння навичками спілкування вважається дуже важливій і значимим при підготовці соціальних працівників.

До них відносяться:

  •  уміння вислухати інших з розумінням і цілеспрямовано;
  •  уміння виявити інформацію і зібрати факти, необхідні для аналізу й оцінки ситуації;
  •  уміння створити і розвивати відносини;
  •  уміння спостерігати й інтерпретувати вербальну і невербальну поведінку, застосовувати знання по теорії особистості і діагностичні методи;
  •  уміння обговорювати гострі проблеми в позитивному емоційному настрої;
  •  уміння вести дослідження або інтерпретувати висновки;
  •  уміння бути посередником і згладжувати відносини між конфліктуючими індивідами, групами;
  •  уміння інтерпретувати соціальні нестатки і доповідати про них у відповідних службах, інститутах;
  •  уміння активізувати зусилля підопічних за рішенням власних проблем.

У роботі з персоналом необхідно здійснювати індивідуальний підхід до людей на основі не тільки глибокого вивчення особистих і професійно-ділових якостей, але і виявлення інтересів і потреб, створюючи умови для всілякого розвитку творчих здібностей і максимальної трудової віддачі.

Варто також проводити оцінку роботи персоналу соціальних служб. При цьому дуже важливо, щоб вона була об'єктивною тому що це допоможе уникнути помилок і раціонально використовувати кожного працівника.

У її основу повинні бути покладені принципи:

Об'єктивність і незалежність.

Погоджування результатів оцінки з професійним ростом, матеріальним становищем і соціальним статусом оцінюваного.

Щоб атестація проходила на високому організаційно-методичному рівні доцільно використовувати методи експертних оцінок, тестування.

Дуже важливо, щоб у соціальному менеджменті були розвиті такі напрямки як:

  •  формалізація методів і систем добору соціальних працівників;
  •  розробка наукового підходу до аналізу потреб в управлінському персоналі;
  •  підбір і навчання соціальних працівників.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

80427. Принцип разделения властей и его реализация к Конституции Российской федерации 1993-го года 127 KB
  Суть данного принципа заключается в том, чтобы не допустить узурпации власти в руках главы одной ветви власти, чтобы размеренно, путём системы сдержек и противовесов, одна ветвь власти влияла на другую, контролировала и выявляла недостатки в управлении, взаимодействовала, чтобы один орган не оказался таком положении...
80429. Финансово-правовое стимулирование инвестиционной деятельности в субъекте Российской Федерации (на примере Томской области) 43.13 KB
  Как известно, рыночная экономика функционирует по принципу естественного отбора. Но уровень развития производственной, иной хозяйственной деятельности на соответствующей территории едва ли можно назвать исключительно частным делом – ведь от этого зависит уровень жизни проживающих в этой местности граждан.
80430. Компетенция Конституционных ( уставных ) судов Субъектов РФ 111 KB
  Конституции Российской Федерации на основании этих положений разводиться компетенциальный вопрос но вопрос о компетенции и юрисдикции конституционных уставных судов в РФ с судами общей юрисдикцией а именно с публичным производством представляется довольно интересным применительно...
80431. Физическая культура и спорт. Волейбол 1.35 MB
  Товарищеские это неофициальные встречи которые проводятся по взаимной договоренности с целью определения степени подготовленности отдельных игроков и команды в целом к предстоящим соревнованиям а также степени усвоения программного материала.
80432. КЛАССИФИКАЦИЯ НАУК 74.5 KB
  Выявление структуры науки в этом ее аспекте ставит проблему классификации наук раскрытие их взаимосвязи на основании определенных принципов и критериев и выражение их связи в виде логически обоснованного расположения в определенный ряд структурный срез.
80435. Информационная технология. Система стандартов по базам данных. Эталонная модель 151.03 KB
  Информационная технология процесс использующий совокупность средств и методов сбора обработки и передачи данных первичной информации для получения информации нового качества о состоянии объекта процесса или явления информационного продукта.