5917

Національна економіка. Лекції. Прогнозування і державне регулювання промислового виробництва

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

Прогнозування і державне регулювання промислового виробництва Промисловість як об’єкт регулювання. Показники промислового виробництва. Визначення потреб держави у промисловій продукції та обґрунтування обсягу промислового ви...

Украинкский

2012-12-24

443.5 KB

13 чел.

Тема 1. Прогнозування і державне регулювання промислового виробництва

  1.  Промисловість як об’єкт регулювання. Показники промислового виробництва.
    1.  Визначення потреб держави у промисловій продукції та обґрунтування обсягу промислового виробництва необхідними ресурсами.
    2.  Обґрунтування можливого обсягу виробництва промислової продукції.
    3.  Промисловість як об’єкт регулювання. Показники

промислового виробництва

Найбільшим у структурі виробничої сфери України за усіма показниками є промислове виробництво. Тут зайнято 40% (разом з будівництвом) усіх працівників сфери, виробляється 60% валового суспільного продукту і понад 40% національного доходу.

Від рівня розвитку промисловості залежить технічне переозброєння й інтенсифікація всіх галузей економіки, підвищення рівня життя населення, зміцнення обороноздатності країни. Цим визначається особлива роль промисловості в розвитку й підвищенні ефективності всієї економіки держави. Промисловість визначає масштаби й темпи розвитку інших галузей матеріального виробництва – транспорту й зв'язку, будівництва, торгівлі й громадського харчування й ін.

Промисловість України включає близько 20 галузей (підгалузей):

добувні галузі (електроенергетика, нафтодобувна, газова, вугільна, торф’яна);

чорна металургія;

хімічна і нафтохімічна,

кольорова металургія,

машинобудівна та металообробна,

лісова, деревообробна, целюлозно-паперова;

промисловість будівельних матеріалів;

скляна і фарфоро-фаянсова;

переробні галузі промисловості (легка, харчова, борошномельно-круп’яна, комбікормова, мікробіологічна, поліграфічна тощо)

При характеристиці промисловості виділяють наукомісткі, високотехнологічні галузі, які визначають науково-технічний розвиток країни; матеріало-, енерго- та трудомісткі галузі.

Забезпечуючи народне господарство технікою, машинами та устаткуванням, а також основною сировиною (вугілля, руда), промисловість визначає розвиток усієї економіки, масштаби та темпи усього суспільного виробництва, зростання матеріального добробуту народу.

Основним завданням промисловості – є найбільш повне задоволення суспільних потреб у високоякісній продукції, забезпечення технічного переоснащення та інтенсифікації виробництва. Для вирішення цього головного завдання необхідно:

  1.  збільшувати виробництво, поновлювати асортимент та підвищувати якість промислової продукції;
  2.  здійснювати структурні перетворення у промисловості на користь галузей «Групи Б», тобто підвищувати темпи зростання виробництва предметів споживання;
  3.  раціонально використовувати основні фонди, виробничі потужності, матеріальні, трудові та фінансові ресурси,
  4.  створювати умови для технічного переоснащення та реконструкції основних фондів;
  5.  підвищувати рівень організації виробництва у галузі та інше.

Галузевий поділ промислового виробництва є в основі галузевого державного регулювання. Об’єктами державного регулювання на макроекономічному рівні є міжгалузеві комплекси – єдині господарські системи, які складаються з групи взаємопов’язаних галузей і покликані забезпечити потребу національної економіки у певному виді кінцевої продукції. Предметом державного регулювання в промисловості є обсяг виробництва продукції.

Державне регулювання промислового виробництва ведуть у вигляді прямого державного управління об’єктами (підприємствами) і регулювання їхньої підприємницької діяльності.

Пряме управління промисловим виробництвом  передбачає управління з боку міністерств об’єктами, що є у сфері державної власності; організацію монопольного виробництва деяких видів промислової продукції; індикативне планування; контроль за виробництвом і розподілом частини продукції, яку виготовляють на державних підприємствах.

До методів регулювання підприємницької діяльності в промисловому виробництві належать:

державні дозволи та контроль за розміщенням промислових підприємств;

залучення промислових підприємств до виконання державних та регіональних цільових комплексних програм;

антимонопольні заходи;

застосування системи податків і податкових пільг;

грошово-кредитне регулювання;

регулювання цін на деякі види промислової продукції аж до запровадження державних цін;

використання норм амортизації і інших норм та нормативів.

У процесі формування прогнозів, індикативних планів, вироблення регуляторів щодо суб’єктів ринку, які функціонують у сфері промислового виробництва, обсяги виробництва продукції оцінюють у натуральному та вартісному вираженнях.

Натуральним показником виступає номенклатура промислової продукції – це перелік основних видів промислової продукції із зазначенням їх кількості у натуральному виразі.

Формування номенклатури промислової продукції здійснюється за двома напрямками:

а) прямі угоди підприємств із споживачами;

б) державне замовлення.

У процесі прогнозування і планування розрізняють:

- номенклатуру найважливіших видів продукції, яка є основою для випуску інших видів продукції (продукція базових галузей промисловості). Ця група включає: електроенергію (млрд. кВт-год); нафту з газовим конденсатом (тис.т); газ (млрд. м3); вугілля (млн.т), сталь (млн.т), готовий прокат (млн.т.); мінеральні добрива (тис. т); цемент (тис. т) тощо;

- номенклатуру промислової продукції, яка сприяє розвитку науково-технічного прогресу (станки з програмно-числовим управлінням, комп’ютери тощо);

- номенклатуру промислової продукції, що входить до складу державного замовлення і державного контракту: шкільні підручники, шкільні зошити, лікарські засоби тощо;

- номенклатуру продукції, що характеризує рівень життя і добробут населення: телевізори (тис. шт.), легкові автомобілі (тис. шт.), м'ясо (тис. т), хліб і хлібобулочні вироби (тис. т) тощо;

- номенклатуру продукції, виробництво і розподіл якої контролюється державою.

Загальний обсяг випуску промислової продукції, а також за галузями та підгалузями визначається вартісними показниками. До них належать: обсяг валової, товарної, реалізованої, чистої або нормативно-чистої продукції.

Валова продукція (ВП) – це обсяг усієї випущеної промисловістю продукції, з урахуванням вартості внутрішнього обігу (тобто продукції на власні промислово-виробничі потреби). Величину валової продукції обчислюють у діючих і порівняльних цінах. Цей показник використовується для обчислення показника ВНП та його динаміки.

Товарна продукція (ТП) – це продукція, що пройшла всі стадії промислової обробки і готова для реалізації. До її складу включають готові вироби (ГВ), напівфабрикати (НФ) і побічні роботи промислового характеру.

На основі даних про обсяг товарної продукції визначають структуру промислового виробництва, фінансові показники. Величину товарної продукції обчислюють у діючих і порівняльних цінах.

Реалізована продукція (РП) – промислова продукція, що надійшла у народногосподарський обіг, тобто така, що відвантажена замовникам й оплачена ними. Величину реалізованої продукції визначають на основі показника товарної продукції та залишків нереалізованої продукції на початок і кінець розрахункового періоду (∆ЗРП).

РП = ТП+(-)∆ЗРП        (1.1)

Чиста продукція – характеризує знову створену вартість у промисловості та використовується для обчислення національного доходу; розраховується як різниця між валовою (товарною) продукцією (ВП) та сумою витрат на її виробництво (МВ).

ЧП = ВП – МВ         (1.2)

1.2. Визначення потреб держави у промисловій продукції

Визначення потреб держави в промисловій продукції здійснюється за єдиною загальноприйнятою методикою, але з урахуванням специфіки виду продукції. Основним засобом розрахунку, що використовується для цього є балансовий метод. При цьому складаються два види балансів: баланс засобів виробництва – якщо визначається потреба у засобах виробництва та предметів споживання – якщо, відповідно, визначається потреба у предметах споживання.

За змістом баланси засобів виробництва та предметів споживання не мають суттєвих відмінностей; їх схеми представлені відповідно у табл. 1.1. та 1.2. Більш того, їх ресурсні частини ідентичні. Відмінні лише частини розподілу ресурсів.

Таблиця 1.1

Схема балансу засобів виробництва

Ресурси

(можливості)

Кіль-кість

Використання ресурсів (потреби)

Кіль-кість

1.  Залишки на початок періоду

1  Виробничо-експлуатаційні потреби

2. Виробництво

2. Капітальне будівництво

3. Імпорт

3. Ринковий фонд

4. Розбронювання державного резерву

4. Експорт

5. Інше

5. Закладення до державного резерву

6. Залишки на кінець періоду

Разом:

Разом:

Таблиця 1.2

Схема балансу предметів споживання

Ресурси

(можливості)

Кіль-кість

Використання ресурсів

(потреби)

Кіль-кість

1. Залишки на початок періоду

1.Ринковий фонд

2. Виробництво

2. Неринковий фонд,

у тому числі:

промислова переробка

виробниче споживання,

потреби бюджетних організацій,

  •  потреби інших організацій невиробничої сфери.

3. Імпорт

4. Розбронювання державного резерву

5. Інше

3.  Експорт

4. Закладення до державного резерву

5. Залишки на кінець періоду

Разом:

Разом:

Потреба національного виробництва у сировині і матеріалах включає сумарні їх витрати на виробничо-експлуатаційні потреби, капітальне будівництво, експорт та інші. Для прогнозування перспективної потреби розробляють показники питомих витрат найважливіших видів сировини, палива й енергії на виробництво одиниці продукції.

Питомі витрати (коефіцієнти витрат) є укрупненими нормами витрат найважливіших видів матеріальних ресурсів. Їх розробляють для основних видів продукції, в яких їх використовують, а також у розрахунку на 1 млн. грн. продукції. Обґрунтовують питомі витрати методами техніко-економічного проектування, які охоплюють:

  •  аналіз динаміки питомих витрат на період, який передує прогнозному;
  •  визначення головних факторів, що зумовлюють зміни питомих витрат у прогнозному періоді, і оцінку їхнього впливу на рівень питомих витрат;
  •  розрахунок сукупного впливу факторів на зміну питомих витрат у прогнозному періоді і розрахунок перспективних коефіцієнтів витрат матеріальних ресурсів.

Крім того, потрібно враховувати такі чинники: впровадження нових прогресивних технологій, розширення використання нових видів сировини, зміни у структурі виробництва, підвищення якості продукції, поліпшення показників комплексного використання природних ресурсів, зменшення відходів та втрат ресурсів.

Порядок розрахунку статей зазначених балансів міститься в темі «Прогнозування та програмування національної економіки» (у питанні балансовий метод індикативного планування).

Окремі статті частини «Розподіл» балансу предметів споживання мають певні особливості.

Прогноз потреби населення у товарах народного споживання (стаття «Ринковий фонд») формується на основі використання норм споживання і відомостей про споживчі бюджети; вивчення тенденцій зміни структури споживання.

Стаття «Неринковий фонд» характеризує потреби виробничих споживачів, а також невиробничих споживачів. Ці потреби розраховується нормативним методом відповідно як добуток обсягу виробництва на норму витрат, а також виходячи із чисельності обслуговуючого контингенту населення та душових норм споживання.

Державні потреби у промисловій продукції включають потреби на оборону, утримання державного апарату, охорону здоров’я, освіту тощо. Державна потреба в промисловій продукції забезпечується через державний контракт і державне замовлення. Цю потребу визначають шляхом встановлення переліку видів продукції, необхідної для галузей-споживачів, що фінансуються з бюджету; для формування державних запасів; експортно-імпортних операцій за урядовими угодами, а також переліку видів продукції, виробництво якої потребує стимулювання з боку держави.

Таким чином, для визначення потреби у виробництві промислової продукції необхідно:

1) розрахувати загальну потребу у продукції (частина розподіл);

2) виявити та розрахувати усі окрім виробництва джерела ресурсу даного виду продукції;

3) використовуючи принцип «балансової ув’язки» визначити необхідний обсяг виробництва (Qн):

Qн = підсумок частини «Розподіл» - відомі джерела ресурсу  (1.3)

1.3. Обґрунтування можливого обсягу виробництва

промислової продукції

Обсяг виробництва промислової продукції залежить від сукупної дії наступних факторів:

  •  наявності та ступеню використання виробничих потужностей;
  •  наявності та використання трудових ресурсів;
  •  забезпеченості матеріальними ресурсами;
  •  наявності фінансових ресурсів.

При цьому максимально можливий випуск продукції визначається розміром виробничої потужності. Це випливає із визначення виробничої потужності: виробнича потужність (ВП) – максимально-можливий випуск продукції даної структури в одиницю часу.

Розмір виробничої потужності залежиться від факторів:

  •  кількості обладнання, яким розпоряджається підприємство (Nоблі),
  •  продуктивності одиниці обладнання в одиницю часу (Аоблі),
  •  часу використання обладнання (tоблі).

Залежність виражається наступною формулою:

ВП = ∑ Nоблі* Аоблі* tоблі,               (1.4)

де і – групи обладнання.

З формули випливає, що виробнича потужність – динамічна величина. Це пов’язано зі зміною кількості обладнання, яке може бути виведено із експлуатації або придбано тобто введено в експлуатацію. У зв’язку з цим для визначення розміру виробничої потужності використовується ряд показників ресурсної частини балансу виробничих потужностей (див. табл. 1.3).

Таблиця 1.3

Баланс виробничих потужностей промисловості

Показники

Умовне

позначення

Значення,

ум. од.

1. Виробнича потужність на початок розрахункового року

ВП п.р.

90

2. Введення в дію потужності

ВП введ

10

3. Середньорічне введення в дію потужності

3,5

4. Виведення потужності

ВП вив

5

Продовження табл. 1.3.

5. Середньорічне виведення потужності

1,75

6. Виробнича потужність на кінець розрахункового року

ВП к.р.

95

7. Середньорічна виробнича потужність

91,75

8. Випуск продукції у розрахунковому році

80,28

9. Коефіцієнт використання виробничої потужності

Квик ВП

0,872

10. Резерв потужності, %

Р

12,8

Середньорічне введення у дію потужності та середньорічне виведення потужності визначають з урахуванням терміну використання обладнання.

Якщо терміни введення (виведення) визначені, то розрахунки проводяться за формулою:

,      (1.5)

,        (1.6)

де  та  – відповідно середньорічне виведення потужності та середньорічне в ведення у дію потужності.

Твик. – кількість місяців, коли обладнання працювало.

Якщо терміни введення (виведення) в дію обладнання не визначені, то при розрахунку середньорічного введення (виведення) використовується коефіцієнт 0,35. Таким чином, з урахуванням сказаного:

= ВП введ * 0,35       (1.7)

= ВП вив * 0,35       (1.8)

Середньорічна потужність розрахункового року визначається за формулою:

,   (1.9)

Можливий обсяг виробництва продукції у розрахунковому році визначається за формулою:

    (1.10)

Резерв потужності розраховується як:

Р = (1-КвикВП)*100%       (1.11)

Тема 2. Прогнозування і державне регулювання сільськогосподарського виробництва

2.1. Сільське господарство як об’єкт держаного регулювання економіки. Показники сільськогосподарського виробництва.

2.2. Обґрунтування потреб виробництва сільськогосподарської продукції.

2.3. Обґрунтування можливостей виробництва сільськогосподарської продукції.

2.1. Сільське господарство як об’єкт держаного регулювання економіки. Показники сільськогосподарського виробництва

Сільське господарство належить до важливих галузей матеріального виробництва. Це єдина галузь, яка забезпечує потреби населення у продуктах харчування та постачає необхідну сільськогосподарську сировину галузям промисловості, що випускають продукти харчування для населення.

Таким чином, сільське господарство – це сфера виробництва, призначення якої полягає у забезпеченні галузей народного господарства засобами виробництва (сировиною), а населення - предметами споживання.

Сільське господарство включає 2 підгалузі: рослинництво та тваринництво.

Сільськогосподарське виробництво, перш за все рослинництво, має наступні особливості:

сезонний характер виробництва продукції рослинництва;

головним засобом сільськогосподарського виробництва є земля, яка у процесі постійного використання зменшує свою родючисть, але не підлягає заміні. Крім того, мають місце значні відмінності у родючості земельних угідь;

сільскогосподарське виробництво повязане  з живими організмами, які розвиваються згідно законам природи;

сільське господарство ведеться на значних площах, що визиває великий обсяг внутрівиробничих перевезень;

частина виробленої продукції цієї галузі використовуються як засоби виробництва (до 40%);

результати сільськогосподарського виробництва багато в чому залежать від природно-кліматичних умов;

значним покупцем сільськогосподарської продукції є держава, яка скуповує у порядку державного замовлення певний обсяг необхідних ресурсів.

Головне завдання сільськогосподарського виробництва – зростання виробництва сільськогосподарської продукції з найменшими витратами на одиницю продукції та найбільш повне задоволення потреб населення якісними продуктами харчування та переробних галузей сировиною.

З огляду на те, що у складі сільського господарства виділяють дві суттєво відємні підгалузі, результати сільськогосподарського виробництва вимірюються двома відповідними групами показників (див рис. 2.1.).

Головними показниками рослинництва виступають валой збір та урожайність.

Валовий збір – це натуральний кількісний показний, що вимірює обсяг певного виду продукції, яка вироблена сільськогосподарськими виробниками за рік. Вимірюється у центнерах або у тонах. Наприклад, згідно статистичних даних у 2008 році валовий збір зерна в Україні становив 35 млн. т.

Урожайність культури – це якісний показник, що характерізує виробництво певного виду  сільськогосподарської  продукції в середньому з одиниці земельної площі (в Україні – з одного гектара). Вимірюється у центнерах з одного гектару та визначається за формулою:

У = ВЗ / Sпос , де                                                    ( 2.1)

У – урожайність певної культури, ц/га;

ВЗ – валовий збір певної культури, ц;

Sпос – посівні площі, що зайняті певною культурою, га.

Посівні площі – це розмір земельних площ, які зайняті певною сільськогосподарською культурою. Вони є частиною ріллі і менше неї на площу земельних парів. Обсяг посівних площ, що зайняті певною культурою, можливо спостерігати у балансі ріллі.

Головними показниками тваринництва є валовий випуск продукції та продуктивність тварин.

Валовий випуск продукціїї тваринництва – це натуральний кількісний показник, що вимірює обсяг виробництва продукції тваринництва за рік за її видами ( м’яса у живій вазі, яєць і інш.).

Продуктивність тварин це якісний показник, що визначає корисний вихід продукції в середньому з однієї голови продуктивної тварини. Наприклад, надой молока (літрів) на одну корову за рік, настриг вовни (кілограмів) з однієї овци за рік і т.д. Для його розрахунку використовується наступна формула:

                                  П = ВВ /  Nпог  , де                                                    (2.2)

П – продуктивність тварин;

ВВ – валовий випуск продукції тваринництва;

Nпог - кількість голів (поголівя) продуктивних тварин.

Поголівя продуктивних тварин визначається на підставі відповідного балансу (оборота стада), в якому відображається усе поголівя тварин за віковими (половими) групами.

  1.  Обґрунтування потреб виробництва

сільськогосподарської продукції

Розрізняють державні та внутрішньогосподарські потреби у сільськогосподарській продукції.

Як основний для розрахунку потреб використовується балансовий метод згідно з яким за всіма видами сільськогосподарської продукції розробляються баланси у 2-х варіантах: баланс державних закупівель та баланс валових ресурсів сільськогосподарської продукції.

Значна частина суспільних потреб у продукції сільського господарства забезпечується державним замовленням. Держава закуповує у фермерів сільськогосподарську продукцію для задоволення потреб населення та для промислової переробки. Інша частина використовується для годування худоби, на насіння тощо.

Для того, щоб розрахувати необхідний обсяг закупівлі державою продукції сільського господарства для задоволення державних потреб, складається баланс державних закупівель, який має наступний вигляд (див. табл.. 2.1):

Таблиця 2.1

Схема балансу державних закупівель сільськогосподарської продукції

Ресурси

(можливості)

Кіль-кість

Використання ресурсів

(потреби)

Кіль-кість

1. Залишки на початок періоду

1. Ринковий фонд

2. Державні закупівлі

2. Промислове споживання (промислова переробка)

3. Імпорт

3. Фуражний фонд

4. Розбронювання державного  резерву

4. Експорт

5. Інше

5. Закладення до державного резерву

6. Залишки на кінець періоду

Разом:

Разом:

Більшість статтів розділу «Використання ресурсів» за своїм змістом та методами розрахунків є відомими з теми «Методи індикативного планування», яка викладена у частині першій конспекту лекцій. Виключення складає стаття «Фуражний фонд», яка характеризує потреби у кормах сільськогосподарського походження для тварин, що утримуються у державних зоопарках, звіринцях тощо.

Необхідний обсяг державних закупівель визначається прийомом «балансової ув’язки», як різниця між загальними державними потребами та іншими ( статті 1, 3, 4 та 5) наявними ресурсами.

Забезпечення державних потреб залежить від обсягів виробництва сільськогосподарської продукції сільськогосподарськими виробниками. Ці потреби є складовою загальних потреб у продукції сільського господарства. Для визначення необхідного обсягу виробництва сільськогосподарської продукції в цілому складається другий баланс, у якому спостерігається прямий зв'язок з балансом державних закупівель – баланс валових ресурсів (валового збору)  сільськогосподарської продукції (див. табл. 2.2).

Таблиця 2.2

Схема балансу валових ресурсів сільськогосподарської продукції

Ресурси

(можливості)

Кіль-кість

Використання ресурсів

(потреби)

Кіль-кість

1. Залишки на початок періоду у сільськогосподарських виробників

1. Державні закупівлі

2. Валовий збір (виробництво)

2. Внутрішньогосподарські потреби:

насінний фонд,

фуражний фонд,

страховий фонд,

продаж на ринку населенню

оплата праці продукцією

втрати (невикористані відходи)

залишки на кінець року у сільськогосподарських виробників

3. Інші ресурси

Разом:

Разом:

Стаття «Державні закупівлі» переноситься з ресурсної частини балансу централізованих ресурсів та характеризує потреби держави у сільськогосподарській продукції.

Стаття «Внутрігосподарські потреби» розраховується переважно нормативним методом. Так, для визначення розміру насінного фонду  необхідно володіти даними про посівні площі, що планується засіяти певною культурою, та норму висіву насіння на одиницю площі. Добуток їх (S*N) свідчить про потребу у насінному фонді. Розмір ресурсу на годування тварин визначається також як добуток поголів’я тварин та норми споживання корму.

Для визначення необхідного у розрахунковому періоді обсягу валового виробництва пролукції використовується прийом «балансової ув’язки» потреб та ресурсів сільскогосподарської продукції.  Отриманий таким чином розмір валового збору (виробництва) показує, скільки продукції рослинництва (тваринництва) необхідно отримати у розрахунковому році, щоб забезпечити як державні потреби у ній,  так і  потреби самих господарств.

  1.  Обґрунтування можливостей виробництва

сільськогосподарської продукції

Обґрунтування можливостей виробництва сільськогосподарської продукції здійснюється окремо по галузям рослинництва та тваринництва з урахуванням їх специфіки.

Загальними факторами, що визначають можливість сільськогосподарського виробництва є:

забезпеченість матеріальними ресурсами, та ефективність їх використання,

забезпеченість трудовими ресурсами та їх продуктивність,

забезпеченість фінансовими ресурсами.

Специфічними факторами для рослинництва є наявність посівних площ, що займаються під певну культуру, та урожайність рослинницкої культури, а для тваринництва – поголів’я тварин взагалі та продуктивних у особистості і продуктивність тварин.

Розрахунок можливого обсягу продукції рослинництва базується на залежності, що відображується формулою (2.3):

ВЗ =   Sпос х  У,  де                                                    ( 2.3)

ВЗ – можливий обсяг валового збору певної культури, ц;

Sпос – посівні площі, що будуть зайняті у розрахунковому році певною

           культурою, га;

У – урожайність певної культури, яка очікується у розрахунковому році, ц/га.

Посівні площі, що будуть зайняті певною культурою, плануються згідно сівообігу, який використовується у вітчизняному рослинництві як підгрунтя раціонального використання земельних угідь (ріллі). Інформація про розподіл ріллі за видами рослинницких культур міститься у балансі ріллі.

Урожайність рослинницких культур, що очікується у розрахунковому році, залежить від впливу кліматичних та організаційно-технічних факторів, які планується впровадити у сільськогосподарському виробництві. Головними з них є:

внесення мінеральних та органічних добрив;

використання нових елітних сортів насіння;

впровадження прогресивних форм організаціїї виробництва;

здійснення зрошення (осушення) земель.

Послідовність розрахунку можливого обсягу валовогу збору рослинницкої культури включає наступні кроки:

1. Визначається середня урожайність культури, яка досягнута за 5 попередніх до розрахункового років.

2. Визначається так званий умовний обсяг валового збору продукції за умови, що урожайність культури залишиться на рівні середньої за 5 попередніх років, а посівні площі для виробництва рослинницкої культури заплановані у певному розмірі.

3. Визначається приріст валового збору у розрахунковому році під впливом факторів, що заплановані як такі, що забезпечують зростання урожайності культури.

4. Визначається очікуваний у розрахунковому році можливий обсяг валового збору рослинницкої продукції як сума умовного обсягу валового збору (пункт 2) та очікуваного його приросту (пункт 3).  

Розрахунок можливого обсягу виробництва продукції тваринництва за своєю методикою не відрізняється від методики, що використовується у рослинництві, та базується на наступній залежності:

                                 ВВ = Чпог х П,  де                                                       (2.4)

ВВ – можливий обсяг валового виробництва певної продукції   

        тваринництва;

Чпог - кількість голів (поголівя) продуктивних тварин, що очікується у

        розрахунковому році;

П – продуктивність тварин, яка очікується у розрахунковому році.

Поголівя продуктивних тварин, що очікується у розрахунковому році, визначається за допомогою балансу стада тварин, а продуктивність тварин – методом факторів.

Тема 3. Прогнозування і державне регулювання

трудових відносин

3.1.  Зайнятість населення як соціально-економічне явище. Показники зайнятості населення.

3.2. Трудові ресурси України: їх склад і визначення потреби.

3.3.  Визначення надлишку (додаткової потреби) робочої сили в галузях національної економіки.

3.1 Зайнятість населення як соціально-економічне явище.

Показники зайнятості населення

Згідно з законодавством України зайнятість населення – це діяльність, пов’язана з задоволенням власних та суспільних потреб. Зайнятістю визнається діяльність не тільки на державних підприємствах, але і в особистому, фермерському і інших видах господарств; індивідуальна трудова діяльність; підприємництво і т. п., тобто діяльність, яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці і праві власності на засоби виробництва для виконання цих робіт.

Зайнятість як соціально-економічна категорія характеризує різні форми участі населення у суспільно корисній діяльності з отриманнях відповідних доходів. Виходячи з цього система зайнятості виконує три функції:

  •  економічну – як чинник створення суспільного продукту;
  •  прибуткову – як засіб отримання трудових доходів;
  •  суспільну – як засіб задоволення потреби в праці.

Українське законодавство до зайнятого відносить наступні групи економічно активного населення (громадян) України:

а) громадян, що працюють по найму на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності, в міжнародних і іноземних організаціях;

б) громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів і членів їх сімей, які беруть участь у виробництві;

в) громадян, які вибрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління і громадських організаціях;

г) осіб, які проходять службу в Озброєних силах України, Національній гвардії України, Службі безпеки України, Пограничних військах України, військах внутрішньої і конвойної охорони і Цивільної оборони України, органах внутрішніх справ України, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (не військову) службу;

д) осіб, які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; вчаться в вищих навчальних закладах або загальноосвітніх школах на денній формі навчання;

До складу зайнятого населення не включаються особи, які виконують неоплачувану суспільну або добровільну роботу, і особи, які виконують тільки домашні обов'язки, оскільки вони є неекономічними видами діяльності.

Явищем діаметрально протилежним зайнятості є безробіття. Воно, відповідно, відображає незабезпеченість населення робочими місцями і неучасть його в суспільно корисній діяльності.

Безробіттям називається соціально-економічна ситуація в суспільстві, при якій частина активних працездатних громадян не може знайти роботу, яку вони здатні виконувати. Відповідно, особа, яка не може знайти роботу, називається безробітною.

За визначенням Міжнародної Організації Праці, безробітні – це особи віком  15-70 років (зареєстровані і незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам:

не мають роботи (прибуткового заняття);

активно шукають роботу або намагаються організувати власну справу впродовж останніх 4-х тижнів;

готові приступити до роботи впродовж наступних двох тижнів.

За українським законодавством безробітними вважаються тільки зареєстровані в органах служби зайнятості особи працездатного віку, які шукають роботу. «Зареєстровані безробітні – це працездатні громадяни працездатного віку, які не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів, зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові і здатні приступити до відповідної роботи».

Не можуть вважатися безробітними:

особи віком до 16 років (виняток складають, ті хто працював, але був звільнений у зв’язку з реорганізацією, ліквідацією або скороченням чисельності);

ті, хто вперше шукає роботу та не має професії (наприклад, випускники загальноосвітніх шкіл);

ті, хто двічі відмовився від пропозицій роботи після реєстрації у державній службі зайнятості;

ті, хто має право на пенсію.

Оскільки не всі безробітні схильні до реєстрації, безробіття складається з двох компонентів: зареєстрованого та незареєстрованого.

Причини наявності незареєстрованого безробіття: достатньо жорсткі критерії надання допомоги, її низькі розміри, затримки в її виплаті, непрестижність роботи, яку пропонують служби зайнятості та низький рівень її оплати. Це часто призводить до того, що значна частина населення, перш за все чоловіки, відмовляються від реєстрації, шукаючи роботу самостійно.

Основними показниками кількісної оцінки зайнятості населення є:

• чисельність зайнятих/безробітних;

• рівень зайнятості/безробіття населення;

Абсолютним показником зайнятості населення виступає чисельність зайнятих. Вона визначається на основі чисельності груп економічно активного населення, що відноситься до зайнятого, про що мова йшла у попередньому питанні. Інформація про чисельність зайнятих міститься в статистичної звітності, що складається щорічно Державним комітетом статистики України. У ній містяться дані про склад населення за статтю, віком та місцем проживання (міське і сільське населення).

Серед відносних показників кількісної оцінки зайнятості, перш за все, виділяють:

1. Рівень зайнятості населення (Кз). Він визначається як відношення зайнятих до загальної чисельності населення:

Чисельність зайнятого населення

Кз = ------------------------------------------------------- *  100% (3.1)

Загальна чисельність населення

Даний показник відображає залежність зайнятості від демографічних факторів (коефіцієнта народжуваності, смертності і приросту населення). Він є однією з характеристик добробуту суспільства.

2. Рівень зайнятості працездатного населення (Кзпн).

Цей показник пов'язаний з динамікою працездатного населення залежно від змін демографічних і соціально-економічних факторів. Він розраховується як відношення чисельності зайнятого населення до чисельності всього працездатного населення (трудових ресурсів):

Чисельність зайнятого населення

Кзпн = ---------------------------------------------------------* 100% (3.2)

Чисельність працездатного населення

3. Рівень зайнятості трудових ресурсів суспільства за сферами суспільно-корисної діяльності. Він вимірюється у вигляді відсотка зайнятих навчанням, в домашньому господарстві і в інших видах суспільно-корисної діяльності. Визначаються вони аналогічно попереднім показникам з метою встановлення необхідних пропорцій у розподілі трудових ресурсів.

Безробіття як соціально-економічне явище, протилежне зайнятості, і вимірюється також за допомогою абсолютних і відносних показників.

Абсолютними показниками безробіття є:

1. Загальна чисельність безробітних – фіксується як по всій сукупності населення, так і по окремим групам (за статтю, віком, освітньою підготовкою і т. п.).

2. Середня тривалість безробіття розраховується для осіб, які раніше мали роботу.

3. Середня тривалість пошуку роботи розраховується для всього незайнятого населення (включаючи тих, хто вперше вийшов на ринок праці і раніше не мав роботи). Її розрахунки можуть виконуватися як по всій сукупності безробітних, так і за окремими групами – професійним, соціально-демографічними і т. п.

До відносних показників безробіття відносять:

рівень безробіття;

структуру безробіття.

Рівень безробіття за методологією МОП визначається відношення (у відсотках) кількості безробітних віком 15-70 років до економічно активного населення (робочої сили) зазначеного віку. Рівень зареєстрованого безробіття визначається відношенням (у відсотках) кількості безробітних, зареєстрованих в державній службі зайнятості, до працездатного населення працездатного віку.

Структура безробіття може визначатися як за чисельністю безробітних, так і за тривалістю періоду безробіття. Структура безробіття за чисельністю безробітних визначається за статтю, віком і місцем проживання безробітних.

Головним джерелом інформації є статистична звітність, що складається за результатами реєстрації безробітних службами зайнятості, і розрахунки чисельності і складу пропозиції робочої сили на ринку праці, а також обстеження населення з питань економічної активності, які, починаючи з 1995 року, щоквартально проводить Держкомстат України.

3.2 Трудові ресурси України: їх склад і визначення потреби

Трудові ресурси – це частина населення країни, яка завдяки своїм фізичним можливостям і трудовим навичкам приймає або може приймати  участь у різних сферах економічної діяльності. В складі трудових ресурсів виділяють три категорії населення.

1. Працездатне населення працездатного віку. Відповідно до Конституції Україні до цієї категорії належать чоловіки віком 16-60 років і жінки віком 16-55 років за винятком інвалідів 1 та 2 груп, а також осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах (частка цієї категорії приблизно становить 85%).

2. Особи старші працездатного віку, тобто громадяни пенсійного віку, що продовжують своєю працею приймати участь у різних сферах економічної діяльності (їх частка – 12%).

3. Особи, що не досягли працездатного віку. Це підлітки до 16 років, які за особливим дозволом відповідного Державного органу беруть участь у певних видах економічної діяльності на особливих умовах.

Одним з інструментів регулювання використання трудових ресурсів в Україні є розробка різних видів трудових балансів, що розробляються при складанні програм соціально-економічного розвитку країни. До найважливіших видів трудових балансів відносяться: зведений баланс трудових ресурсів, баланс ринку праці, баланс робочої сили.

Зведений баланс трудових ресурсів України – це прогнозно-аналітичний документ, який складається з 4 розділів: 1 і 2 – ресурсна частина; 3 і 4 – розподіл ресурсів. Перший розділ зведеного балансу трудових ресурсів містить інформацію про загальну кількість населення країни, у другому відображається кількісний склад трудових ресурсів, у третьому та четвертому розділах фіксується інформація про розподіл трудових ресурсів за видами зайнятості, сферами та галузями економіки. Спрощена схема балансу представлена у таблиці 3.1

Таблиця 3.1

Спрощена схема зведеного балансу трудових ресурсів України

Показники

Базовий період

Розрахунковий період

Розділ 1. Населення

Розділ 2. Трудові ресурси – всього

          у тому числі:

  1.  Працездатне населення працездатного віку.
  2.  Особи старші працездатного віку.
  3.  Особи, що не досягли працездатного віку.

Розділ 3. Розподіл трудових ресурсів

за видами зайнятості:

  1.  Зайняті у різних сферах економічної діяльності.
  2.  Ті, що навчаються з відривом від виробництва (у тому числі ті, що проходять професійну підготовку та підвищення кваліфікації).
  3.  Незайняте працездатне населення – всього

з них – безробітні

Розділ 4. Розподіл трудових ресурсів

за сферами та галузями економіки:

1. Зайняті у галузях сфери виробництва – всього

у т. ч. за окремими галузями: промисловість; будівництво; сільське господарство; транспорт; інші сфери.

2. Зайняті у галузях сфери послуг – всього

у т.ч. за галузями: охорона здоров’я; фізична культура; освіта; житлово-комунальне господарство; апарат органів державного управління; інші галузі.

Розробляється баланс кожні 5 років Міністерством праці та соціальної політики спільно з Міністерством економіки. Звітний баланс складається на базі перепису населення, що проводиться раз на 10 років. Дані в балансі фіксується з розбивкою на міське і сільське населення та використовуються при розробці програм соціально-економічного розвитку.

Баланс є інструментом і інформаційною базою державного регулювання трудових відносин. Метою розробки балансу як інструменту державного регулювання є визначення очікуваної чисельності незайнятого населення. Для її визначення слід від прогнозованого значення чисельності трудових ресурсів відняти розраховане значення показників: очікувана чисельність зайнятих у різних сферах економічної діяльності та розрахункове значення очікуваної чисельності учнів з відривом від виробництва.

3.3 Визначення надлишку (додаткової потреби) робочої сили

в галузях національної економіки

Основою державного регулювання ринку праці є розрахунок потреби (надлишку) робочої сили. Відповідні розрахунки здійснюють за допомогою балансу робочої сили, який складається в галузевому та кваліфікаційному розрізах. Він має вигляд, представлений у таблиці 3.2.

Вихідним показником балансу є загальна потреба в робочій силі у розрахунковому році у відповідній галузі, яка залежить від обсягу виробництва продукції або послуг, від зміни продуктивності праці (для виробничої сфери) та від зміни норми обслуговування (у сфері послуг).

Загальна потреба в робочій силі у галузях промисловості визначається виходячи з виробітку одного працівника. Виробіток розраховується на одного працівника промислово-виробничого персоналу (ПВП), тому відношення обсягу виробництва на виробітку ПВП дає нам показник чисельності промислово-виробничого персоналу в промисловості.

Таблиця 3.2

Спрощена схема балансу ринку праці

Показники

Всього

У т.ч. за галузями

Галузь 1

Галузь 2

1. Загальна потреба в робочій силі у розрахунковому році.

2. Наявність робочої сили на початок року.

3. Приріст (+) або зменшення (-) робочої сили

4. Вибуття робочої сили з наявного складу протягом розрахункового року з різних причин

5. Надлишок (-) або додаткова потреба (+) у робочій силі у розрахунковому році.

  1.  спрямування надлишку робочої сили: на пенсію, в інші галузі народного господарства,
  2.  джерела покриття додаткової потреби у робочій силі.

Однак, загальна чисельність робочої сили в промисловості включає також непромисловий персонал, частка якого в загальній чисельності робочої сили коливається від 5 до 10%. Їх при визначенні чисельності робочої сили слід додати до чисельності ПВП. Отже,

Тпвп = Q/q,        (3.3)

де, Тпвп – чисельність промислово-виробничого персоналу;

Q – обсяг виробництва продукції;

q – рівень продуктивності праці ПВП.

Трс = Тпвп/dпвп,       (3.4)

де, Трс – загальна численність робочої сили у промисловості;

dпвп – питома вага промислово-виробничого персоналу у загальній чисельності робочої сили у промисловості.

У сільському господарстві рівень продуктивності праці вимірюється показником – виробітка одного працівника, зайнятого у сільському господарстві. Тому відношення необхідного обсягу виробництва продукції на показник виробітки дає нам показник необхідної чисельності робочої сили у сільському господарстві.

Потреба в робочій силі у галузях сфери послуг (освіті, охороні здоров’я та інших) виходить з наступної залежності:

Чисельність робочої сили = Чисельність населення (контингенту   

обслуговування) * норму обслуговування населення  (3.5)

Дана норма є соціально-економічним нормативом і встановлюється як правило, в розрахунку на 10 тис. населення.

Приклад, якщо чисельність населення – 1 млн. чоловік, а норма обслуговування – 20 лікарів на 10 тис. населення, то потреба у лікарях складе: 1 млн * 20 / 10 тис = 2 тис лікарів.

Таким чином методика розрахунку надлишку (додаткової потреби) робочої сили зводиться до наступних стадій:

- визначення загальної потреби в робочій силі;

- розрахунок приросту (+), або зменшення робочої сили (-) шляхом віднімання від загальної потреби у робочій силі її наявності на початок року;

- розрахунок надлишку або додаткової потреби у робочій силі у розрахунковому році як добуток приросту (зменшення) робочої сили і її вибуття з наявного складу протягом розрахункового року.

Після проведення відповідних розрахунків приймається обґрунтоване рішення щодо покриття додаткової потреби у робочій силі або ліквідації надлишку. Для цього аналізуються усі можливі варіанти.

 3.4. Державне регулювання оплати праці

Оплата праці – це заробітна плата, яка обчислюється, як правило, у грошовому виразі та яку за трудовим договором роботодавець або уповноважений ним орган виплачує працівнику за виконану ним роботу або надані послуги.

Складається оплата праці з основної та додаткової заробітної плати. Основна заробітна плата залежить від результатів роботи і визначається тарифними ставками, розцінками, посадовими окладами, а також надбавками та доплатами, визначеними чинним законодавством України (за роботу в нічний час, у святкові та вихідні дні і т.п.). Додаткова оплата визначається залежно від результатів діяльності підприємства і видається у вигляді премій, винагород і т.п.

Розрізняють наступні види та форми регулювання оплати праці:

• Державне регулювання здійснюється:

  •  методами прямого регулювання, які зводяться до наступного: держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встановлення мінімальної заробітної плати, різних норм і гарантій в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях та установах, мінімальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств;
    •  непрямими методами регулювання – регулювання фонду споживання, оподаткування доходів працівників.

Договірне регулювання оплати праці здійснюється на основі системи тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому рівні (генеральну тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), і виробничому (тарифна угода в колективному договорі) рівнях.

Державне регулювання здійснюється відповідно до Конституції України, Закону України «Про оплату праці», Кодексу законів про працю.

Договірне регулювання здійснюється відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди».

Основним елементом державного регулювання оплати праці є регулювання мінімальної заробітної плати.

Мінімальна заробітна плата – це визначений державою розмір заробітної плати за просту некваліфіковану працю, нижче якого не може здійснюватися оплата за фактично виконану роботу найманому працівникові. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою для підприємств усіх форм власності та господарювання.

Розмір мінімальної заробітної плати визначається на основі прожиткового мінімуму, який представляє собою вартість мінімального набору життєвих засобів, необхідних для відтворення робочої сили.

Розрізняють біологічний і соціальний прожитковий мінімум. Біологічний включає тільки продукти харчування, а соціальний – як продукти харчування так і непродовольчі товари і певний обсяг послуг.

Розмір прожиткового мінімуму визначається методом споживчого кошика. Сутність його полягає в тому, що по-перше, визначається перелік життєво важливих засобів, необхідних для відтворення здібності людини до праці; по-друге, виявляється їх обсяг, у розрахунку на місяць; з урахуванням вартості одиниці кожного засобу визначається вартість всього набору, шляхом добутку на вартість одиниці.

В Україні споживчий кошик включає тільки продукти харчування із 22 найменувань, в т.ч. борошно пшеничне, хліб пшеничний, вермішель, крупа мана, яловичина, свинина, курятина, молоко, сметана, сир, маргарин, яйця, цукор, рослинна олія, картопля, капуста, морква, цибуля, буряк, яблука.

При розрахунку кількості перерахованих продуктів харчування виходять з того, що людині для відтворення фізичних здібностей до праці необхідно в середньому 2500 кілокалорій на добу.

Тема 4. Прогнозування і державне регулювання соціального розвитку та рівня життя населення

4.1. Соціальна політика держави: мета, пріоритети, принципи.

4.2. Соціальні індикатори (показники) рівня життя.

4.4. Номінальні та реальні доходи населення: склад та методика розрахунку.

4.5. Баланс доходів і витрат населення: сутність та порядок розробки.

4.1 Соціальна політика держави: мета, пріоритети, принципи

Соціальна політика – сукупність принципів, рішень, дій суспільних об’єктів, що знаходять втілення у соціальних програмах та соціальній практиці з метою задоволення соціальних потреб та інтересів людини, соціальних спільнот і суспільства загалом.

Важливу роль у соціальній політиці відіграють суб’єкти – людина, держава, суспільство, соціальні спільноти та інститути, політичні партії, громадські організації, асоціації громадян, фонди, колективи тощо. Всі вони мають різний суспільний характер, займаються різною соціальною діяльністю, у них різні можливості, масштаби та засоби впливу на розвиток соціального буття, забезпечення соціальної безпеки людини і суспільства.

Основним координуючим суб’єктом виступає держава, яка своїм потенціалом переважає можливості інших суб’єктів цього процесу.

Соціальна політика держави – діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності в країні..

Вона включає:

  •  регламентацію умов взаємодії суб’єктів економіки в соціальній сфері;
    •  регулювання зайнятості населення;
    •  розподіл і перерозподіл доходів населення;
    •  вирішення проблем безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;
    •  формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;
    •  створення системи соціального захисту населення;
    •  забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров’я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т.і.)

Отже основними об’єктами соціальної політики є:

  •  ринок праці та зайнятість населення,
    •  трудові відносини,
      •  оплата праці та доходи населення,
        •  елементи соціальної інфраструктури,
        •  громадяни як споживачі.

В основу реалізації соціальної політики покладено декілька підходів – соціальний, ринковий та їх комбінація.

Соціальний підхід гарантує кожному членові суспільства доходи, не менші за межу малозабезпеченості. Ринковий підхід передбачає створення належних умов для виявлення кожним членом суспільства економічної активності з метою отримання доходів. Комбінований підхід містить елементи перших двох, що забезпечує ефективність соціальної політики та високий рівень добробуту населення.

Соціальна політика реалізується через систему соціального захисту та соціальних гарантій. Соціальний захист – підтримка найбільш вразливих верств населення від негативного впливу ринкових процесів. Соціальні гарантії – це система зобов’язань держави перед своїми громадянами щодо задоволення їхніх соціальних потреб.

Функції державного регулювання рівня життя та соціального захисту населення виконують Міністерство Економіки і Міністерство Праці та соціальної політики.

4.2 Соціальні індикатори (показники) рівня життя

Одним з ключових об'єктів державного регулювання є народний добробут. Зміст цієї категорії розкривається через такі поняття як: умови життя, рівень життя, якість життя.

Умови життя включають об'єктивні обставини життєдіяльності населення: зайнятість, оплату праці і доходи, характер житла, майнову забезпеченість та ін.

Рівень життя – це забезпеченість населення необхідними для його життєдіяльності матеріальними і духовними благами, досягнутий рівень їх споживання і ступінь задоволення потреб людей у цих благах.

Якість життя характеризує, з одного боку самого суб'єкта суспільного життя і потреб (тривалість життя, рівень здоров'я, освіти і т.п.), а з іншого – комфортність, зручність життєвих умов, стан середовища проживання людей.

У процесі розробки прогнозів рівня життя, програм і індикативних планів використовується система показників рівня життя та соціальних гарантій, що включає три групи:

Група 1 – синтетичні показники рівня життя:

1) показники, що характеризують рівень задоволення потреб, пов'язаних з підтриманням життя (коефіцієнти народжуваності, смертності, природного приросту);

2) показники задоволення потреб населення у праці (зайнятість економічно активного населення, тривалість робочого тижня, рівень безробіття та її структура, частка некваліфікованої праці);

3) показники, що характеризують задоволення потреб у розвитку особистості громадян (рівень освіти, частка часу на культурну діяльність, структура вільного часу);

4) показники стану навколишнього середовища;

5) показники рівня та якості забезпеченості житлом (загальна площа житла в розрахунку на одну особу, число членів сім'ї на одне житлове приміщення).

Група 2 - узагальнюючі показники рівня життя населення:

1) виробництво національного доходу (ВВП, ВНП) на душу населення;

2) фонд споживання і його частка в національному доході;

3) номінальні та реальні доходи на душу населення;

4) рівень мінімальної та середньої заробітної плати;

5) мінімальний споживчий бюджет.

Група 3 – натуральні показники, що визначають обсяги споживання конкретних матеріальних благ:

1) забезпеченість населення особистим майном (побутовою технікою, легковими автомобілями і т.п.);

2) споживання продуктів харчування;

3) прожитковий мінімум.

4.3 Номінальні та реальні доходи населення:

склад та методика розрахунку

Всі доходи, отримані населенням країни, поділяються на три категорії:

• номінальні доходи,

• реальні доходи,

• ті, що реально використовуються  або кінцеві доходи.

Під номінальними доходами розуміють ту частину ВВП, ВНП або НД на яку населення має право в результаті здійснення будь-яких видів діяльності, що приносить доход або отримання доходів у виді державних трансфертів (пенсії, допомоги, стипендії), соціальних трансфертів (виплати з фонду соціального страхування та ін.).

Таким чином, номінальні доходи це частина національного доходу, який отримується населенням у вигляді:

  •  натуральних доходів (від особистого підсобного господарства, фермерського господарства, від підприємств та організацій різних форм власності),
  •  грошових доходів (одержуваних населенням від різних підприємств, організацій і установ з урахуванням податків),
  •  непрямих доходів (одержуваних в процесі використання послуг, що надаються безкоштовно установами соціальної інфраструктури, які обслуговують населення.

Реальні доходи населення визначаються шляхом вирахування з номінальних доходів сум, сплачених населенням у вигляді податків, інших обов'язкових платежів та оплати послуг. При цьому враховується індекс цін у звітному або прогнозованому періоді (рівень інфляції). Кінцеві доходи являють собою частину реальних доходів населення, яка використовується безпосередньо на придбання матеріальних благ та послуг.

Кінцеві доходи населення можуть розраховуватися за наступною схемою:

1. Грошові доходи – всього

у т.ч.:

- заробітна плата

- доходи від власності

- надходження від фінансової системи

- пенсії та допомоги

- стипендії

- інші доходи

2. Натуральні доходи від особистого підсобного господарства, фермерських господарств, підприємств і організацій.

3. Матеріальні витрати установ, які безкоштовно обслуговують населення.

4. Разом номінальні доходи населення (п.1 + п.2 + п.З).

5. Обов'язкові платежі та внески.

6. Добровільні платежі та внески.

7. Оплата послуг.

8. Приріст заощаджень.

9. Скорочення заборгованості населення за товари, куплені в кредит.

10. Разом кінцеві доходи у цінах відповідних років (п.4 - п.5 - п.6 - п.7 - п.8 - п.9).

11. Індекс цін і тарифів.

12. Кінцеві доходи у порівнянних цінах і тарифах:

усього,

у тому числі: на душу населення.

13. Індекс зростання (падіння) доходів.

4.4 Баланс доходів і витрат населення: сутність та порядок розробки

У процесі розробки показників рівня життя населення широко використовується звітний і прогнозний баланс грошових доходів і витрат населення. За його допомогою:

1) обчислюють номінальні та реальні доходи населення, його купівельну спроможність.

2) визначають рівень забезпеченості населення готівковою грошовою масою, задають основні параметри для розрахунку показника емісії грошей;

3) визначають середній рівень достатку населення;

4) розраховують показники інфляції і т.п.

Цей баланс, схема якого наведена у таблиці 4.1 відображає обсяг і джерела грошових доходів населення, обсяг і структуру їх витрат, співвідношення між грошовими доходами населення, роздрібним товарообігом і обсягом платних послуг і заощаджень.


Таблиця 4.1

Схема балансу грошових доходів і витрат населення

Доходи

Витрати та заощадження

  1.  Оплата праці.
  2.  Доходи робочих та службовців на підприємствах та організаціях, окрім оплати праці.
  3.  Дивіденди.
  4.  Надходження від продажу продуктів сільського господарства
  5.  Трансфертні платежі (пенсії, допомоги, стипендія).
  6.  Надходження від фінансової системи:
  •  страхові відшкодування,
  •  позики на індивідуальне житлове будівництво,
  •  зміна заборгованості за раніше виданими позиками на споживчі цілі,
  •  відсотки за вкладами,
  •  виграш та погашення по позикам,
  •  виграш у лотерею,
  •  зміна заборгованості населення за придбання товарів у кредит.
  1.  Інші надходження:
  •  від продажу речей через комісійні магазини,
  •  від продажу металолому, утилізаційної сировини тощо,
  •  інші доходи.
  1.  Гроші, отримані за переказом (за винятком переведених сум та внесених сум)

1. Придбання товарів та сплата послуг, всього

У тому числі:

  •  Придбання товарів в усіх каналах реалізації.
  •  Сплата послуг та інші витрати, у тому числі:
    •  оплата житла та комунальних послуг,
    •  оплата побутових послуг,
    •  послуги системи освіти,
    •  витрати на путівки в санаторії та будинки відпочинку. Туризм та медичні послуги,
    •  витрати на кіно, театр,
    •  витрати на всі види транспорту,
    •  оплата послуг зв’язку,
    •  інші витрати.

2. Обов’язкові платежі та добровільні внески, всього

У тому числі:

  •  податки та збори
  •  платежі зі страхування
  •  внески до суспільних та корпоративних організацій
  •  повернення позик
  •  придбання лотерейних білетів
  •  відсотки за кредит
  •  обов’язкові страхові внески до пенсійного фонду

3. Приріст заощаджень у вкладах та цінних паперах, всього:

У тому числі:

  •  приріст вкладів у банках
  •  придбання облігацій
  •  придбання акцій підприємств

4. Придбання житлових приміщень

5. Витрати населення на придбання іноземної валюти

6. Гроші, відправлені за переказом (за винятком сум, що отримані).

Всього грошових доходів

Всього грошових витрат та заощаджень

Перевищення витрат над доходами

Перевищення доходів над витратами

Розробка балансу здійснюється у два етапи. На першому етапі на основі первинних даних розраховується прогнозований розмір грошових доходів населення (як сума цін товарів і послуг які можуть бути запропоновані населенню). На другому етапі здійснюється уточнення показників балансу, виходячи з інформації, що одержується від загальнодержавних органів управління (Міністерства фінансів, Національного Банку) про можливу величину грошових доходів населення в галузях та бюджетні виплати.

На основі даного балансу визначається платоспроможний попит населення як різниця між доходами населення (разом) і сумою статей 2, 3, 4, 5, 6 витратної частини балансу.

Мінімальний споживчий бюджет

Мінімальний споживчий бюджет – це головний соціальний критерій, який визначає межу бідності і реальний рівень життя населення, можливість отримання послуг від установ охорони здоров'я, житлово-комунального господарства.

Показники мінімального споживчого бюджету розраховуються відповідно до Закону про мінімальний споживчий бюджет на основі нормативних показників для населення в цілому, а також для окремих його груп. У основі цих розрахунків лежать розрахунки мінімального нормативного споживчого кошика; прогнозні дані про структуру населення і його поділ за рівнем середнього сукупного доходу на душу з урахуванням оцінки індексів споживчих цін.

Вартісна величина мінімального споживчого бюджету відповідає рівню межі бідності в прогнозному періоді. Натуральна величина цього показника визначає потребу в кількості тих або інших товарних ресурсів на мінімальному рівні. Нижче у таблиці 4.2 наведено структуру мінімального споживчого бюджету.

Таблиця 4.2

Структура мінімального споживчого бюджету

Показники

Всього

У тому числі

На дитину

На дорослого

На людину пенсійного віку

1. Продукти харчування

 

 

 

 

2. Непродовольчі товари

 

 

 

 

Зокрема:

 

 

 

 

а)   одяг, білизна, взуття

 

 

 

 

б)  предмети гігієни, санітарії, ліки та медикаменти

 

 

 

 

в)  меблі, посуд, культтовари ті інші предмети побутового і господарського призначення

 

 

 

 

г)  витрати населення на ведення особистого підсобного госп-ва

 

 

 

 

3. Послуги (витрати на):

 

 

 

 

а)  житлово-комунальні послуги

 

 

 

 

б) побутові послуги, транспортні послуги, зв’язок

 

 

 

 

в) культурно-освітні заходи і відпочинок

 

 

 

 

г) перебування дітей у дитячих дошкільних закладах

 

 

 

 

4. Податки, обов’язкові платежі

 

 

 

 

5. Алкогольні напої, тютюнові вироби

 

 

 

 

Всього за рік

 

 

 

 

Всього за місяць

 

 

 

 

Індексація та компенсація грошових доходів населення

До системи державного регулювання належить також індексація грошових доходів населення. Головна її мета – заощадження життєвого рівня населення у випадках підвищення цін або як мінімум, захист найменш забезпечених шарів населення. Держава може використовувати два варіанти індексації. Один повністю зберігає рівень життя населення, другий передбачає компенсацію лише для частини населення. Індексації підлягають грошові доходи громадян, які не мають одноразового характеру. Для індексації грошових доходів використовують індекс споживчих цін на товари і послуги, які входять до мінімального споживчого бюджету.

Компенсація, на відміну від індексації, передбачає відшкодування подорожчання окремих товарів і послуг (дитячого шкільного одягу, хліба, комунальних послуг і т.п.).

 Тема 5. Прогнозування і державне регулювання інвестиційної діяльності

5.1. Інвестиційна діяльність та інвестиційна політика держави.

5.2. Структура капіталовкладень та її регулювання.

5.3. Державне регулювання інвестиційної діяльності на стадії проектування.

5.4. Державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві як форма реалізації державних інвестицій.

5.1. Інвестиційна діяльність та інвестиційна політика держави

Найвагомішим чинником структурних перетворень в економіці є інвестиції.

У широкому розумінні інвестиції – види майнових і немайнових (інтелектуальних) цінностей, які вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, внаслідок чого створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Такими цінностями можуть бути:

  •  грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;
  •  рухоме і нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування, та інші матеріальні цінності);
  •  майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;
  •  сукупність механічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих;
  •  права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права, інші цінності.

Інвестиції можна робити в основні фонди (будівлі, споруди, машини и й устаткування тощо) та оборотні фонди (для формування виробничих запасів товарно-матеріальних цінностей тощо), у нематеріальні ресурси й активи (цінні папери, патенти, ліцензії тощо).

Інвестиції – це те, що “відкладають” на завтрашній день, для того щоб мати можливість більше споживати в майбутньому. Одна частина інвестицій – це споживчі блага, які не застосовуються в поточному періоді, а відкладаються в запас (інвестиції на збільшення запасів). Інша частина – це ресурси, які спрямовуються на розширення виробництва (вклади в споруди, машини та будівлі).

Таким чином, інвестиціями вважаються ті економічні ресурси, які направлені на збільшення реального капіталу суспільства, тобто на розширення чи модернізацію виробничого апарату. Це може бути пов’язано з придбанням нових машин, будинків, транспортних засобів, а також з будівництвом доріг, мостів та інших інженерних споруд. Сюди також треба включити витрати на освіту, наукові дослідження та підготовку кадрів. Ці витрати представляють собою інвестиції в “людський капітал”, які на сучасному розвитку економіки набувають все більшого і більшого значення, тому що на сам кінець результатом людської діяльності виступають і будинки, і споруди, і машини, і устаткування, і саме головне, основний фактор сучасного економічного розвитку – інтелектуальний продукт, який визначає економічне положення країни в світовій ієрархії держав.

Інвестиції класифікують за різними ознаками.

І. Розрізняють валові та чисті інвестиції.

Валові інвестиції – це сукупний обсяг інвестицій за конкретний період, спрямованих на будівництво, придбання засобів праці і приріст товарно-матеріальних цінностей.

Чисті інвестиції – це сума нових інвестицій, зменшена на суму амортизаційних відрахувань за деякий період часу.

ІІ. За об’єктами вкладання засобів розрізняють:

реальні інвестиції – це вкладання грошових коштів у реальні активи (матеріальні і нематеріальні), іншими словами це вкладення в основний капітал (придбання машин, обладнання, будівництво, поповнення запасів, тощо). Вкладання засобів у нематеріальні реальні активи, пов’язані з НТП, називають інноваційними інвестиціями.

Фінансові інвестиції – це вкладання грошових коштів у різні фінансові активи, передусім у цінні папери, валюту, розміщення капіталу у банках.

Інтелектуальні інвестиції – купівля патентів, ліцензій, ноу-хау, вкладення у науку, в людину ( освіту).

ІІІ. За характером участі в інвестуванні бувають:

прямі інвестиції – це безпосередня участь інвестора у виборі об’єкта інвестування і вкладанні коштів.

Непрямі інвестиції – це опосередкована участь у виборі об’єкта інвестування і вкладання коштів іншими способами (фінансовими посередниками). Інвестор купує цінні папери фінансових посередників, наприклад, інвестиційні сертифікати інвестиційних компаній.

ІV. За терміном реалізації:

короткотермінові інвестиції – це вкладення капіталу на період не більше одного року.

Довготермінові інвестиції – це вкладання капіталу на період понад один рік. У практиці великих інвестиційних компаній довготермінові інвестиції деталізують так:

а) до двох років;

б) від двох до трьох років;

в) від трьох до п’яти років;

г) понад п’ять років.

V. За формою власності інвестиції поділяються на приватні, державні, іноземні та спільні.

Приватні інвестиції – інвестування, здійснене громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, громадським та релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності.

Державні інвестиції – інвестування, здійснюване органами влади та управління за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів

Іноземні інвестиції – інвестування, здійснюване іноземними громадянами, юридичними особами і державами.

Спільні інвестиції – інвестування, здійснюване юридичними та фізичними особами як України так і закордонних держав.

VI. Економісти розділяють також інвестиції з огляду на спрямованість дій, виділяючи чотири їхні види: нетто-інвестицій, екстенсивні інвестиції, реінвестиції, брутто-інвестиції.

Нетто-інвестиції – це інвестиції на заснування проекту (початкові інвестиції).

Екстенсивні інвестиції – це інвестиції на розширення (збільшення) виробничого потенціалу.

Реінвестиції – повторні інвестиції за рахунок використання прибутку, отриманого від первинного вкладення капіталу.

Брутто-інвестиції – це нетто-інвестиції плюс реінвестиції.

Процес реалізації інвестицій називається інвестуванням, а сукупність заходів, що її забезпечують - інвестиційною діяльністю.

Джерелами інвестиційної діяльності можуть бути:

Внутрішні інвестиції:

  1.  державний бюджет,
  2.  капіталізована частка прибутку підприємств (амортизаційний фонд),
  3.  заробітна плата,
  4.  депозити комерційних банків,
  5.  кошти від приватизації,
  6.  заощадження населення,
  7.  ресурси інвестиційних, страхових фондів, кредитних спілок.

Зовнішні іноземні інвестиції:

  •  приватні іноземні інвестиції,
  •  державні іноземні інвестиції,
  •  кошти міжнародних фінансових організацій та установ.

Практика господарювання свідчить, що основою економічного зростання будь-якої країни є внутрішні інвестиції. Головним внутрішнім інвестором в Україні залишаються самі підприємницькі структури. Основними елементами власних інвестиційних ресурсів є амортизаційні відрахування і прибуток.

Збільшення внутрішніх інвестицій залежить від умов, які забезпечує держава для їх залучення, але не менша роль відводиться самим підприємствам, від ефективності функціонування яких залежать інвестиційні можливості держави.

Розрізняють інвестиційну політику держави та інвестиційну політику інвестора. Обидва рівня тісно пов'язані між собою, мають спільну нормативну базу, однак реалізуються самостійно.

Державна інвестиційна політика — це діяльність держави щодо регулювання інвестиційної діяльності з метою реалізації цілей економічної, науково-технічної та соціальної політики; комплекс економічних, організаційно-правових та інших заходів держави, спрямованих на створення сприятливого інвестиційного клімату, структурну перебудову, підвищення ефективності національної економіки.

Державне регулювання інвестиційної діяльності за своєю суттю це вплив, який чиниться державою, на суб'єктів інвестиційної діяльності в процесі реалізації інвестицій. Таке регулювання здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної та соціальної політики; визначається показниками економічного і соціального розвитку України, республіканськими (АР Крим) і регіональними програмами соціально-економічного розвитку, республіканським і місцевими бюджетами, передбаченими в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності.

При цьому створюються пільгові умови інвесторам, що здійснюють діяльність у найбільш важливих для задоволення суспільних потреб напрямках. Перш за все, у соціальній сфері, технічному і технологічному удосконаленні виробництва, створення нових робочих місць для громадян, які потребують соціального захисту, реалізації інноваційних проектів, в агропромисловому комплексі, у виробництві будівельних матеріалів, в галузі освіти, культури, охорони навколишнього середовища і здоров'я.

Інвестиційна політика в Україні визначена низкою нормативних актів. Так, положення щодо державного регулювання інвестиційної діяльності містяться в декількох нормативних актах. Перш за все, це Конституція України та Закон України "Про інвестиційну діяльність". Однак найбільший вираз вона знайшла в затвердженій постановою Кабінету Міністрів України у 1995 році «Концепції регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки». У ній сформульовані принципи державної інвестиційної політика України, а саме:

  •  послідовна децентралізація інвестиційного процесу;
  •  збільшення частки внутрішніх (власних) коштів суб'єктів господарювання у фінансуванні інвестиційних проектів;
  •  перенесення центру ваги з безвозвратного бюджетного фінансування у виробничій сфері на кредитування;
  •  виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм і проектів, спрямованих на структурну перебудову економіки за адресним принципом;
  •  фінансування будівництва нових об'єктів за рахунок бюджетних коштів на конкурсній основі;
  •  надання переваг у завершенні раніше розпочатих будівель, технічного переозброєння та реконструкції діючих підприємств;
  •  здійснення державними органами контролю за цільовим використанням централізованих інвестицій;
  •  розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;
  •  удосконалення нормативної та правової бази з метою залучення значних обсягів інвестицій;
  •  впровадження системи страхування інвестицій.

Закон України "Про інвестиційну діяльність" закріплює форми державного регулювання інвестиційної діяльності; передбачає порядок розміщення державного замовлення на виконання робіт в капітальному будівництві; визначає основи здійснення державної експертизи інвестицій.

Відповідно до статті 12 частини 1 зазначеного закону державне регулювання інвестиційної діяльності включає:

  •  пряме управління державними інвестиціями;
  •  регулювання умов інвестиційної діяльності (опосередковане управління);
  •  контроль за законністю здійснення інвестиційної діяльності усіма інвесторами та всіма учасниками.

Управління державними інвестиціями здійснюється загальнодержавними, республіканськими (АР Крим) і місцевими органами виконавчої влади і управління та включає:

  •  прогнозування, планування та програмування розвитку національної економіки, її окремих елементів;
  •  формування бюджету, передбачення у ньому обсягів державного фінансування;
  •  планування централізованих державних засобів;
  •  розміщення держконтрактів і контроль за їх виконанням;
  •  визначення умов реалізації інвестиційних проектів та їх експертизу;
  •  проведення інвестиційної діяльності (інвестування бюджетних, позабюджетних та інших коштів, призначених для цих цілей).

Регулювання умов інвестиційної діяльності (вплив на приватні інвестиційні рішення) здійснюється за допомогою макро- та мікроекономічних, інституційних інструментів.

Макроекономічні важелі визначають загальноекономічний клімат інвестицій (ставка облікового процента, рівень інфляції, темпи розвитку, розмір дефіциту державного бюджету, способи його фінансування, зовнішньоекономічний режим тощо).

Мікроекономічні інструменти — це засоби впливу держави на окремі галузі, сфери або окремі складові інвестицій (податкові ставки, норми амортизації, пільгові кредити, гарантії і т. ін.).

Інституційні інструменти дають можливість узгодити дії інвесторів і створюють умови для проведення інвестиційної діяльності у найоптимальнішому режимі.

Державне регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:

  •  системи податків з диференціацією суб'єктів і об'єктів оподаткування, податкових ставок і податкових пільг;
  •  політики ціноутворення;
  •  державних норм, правил і стандартів;
  •  проведення кредитної та амортизаційної політики, в т. ч. шляхом прискореної амортизації основних фондів;
  •  надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей і виробництв;
  •  проведення експертизи інвестиційних програм і проектів будівництва;
  •  визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;
  •  ліцензування спеціальних видів робіт у процесі здійснення інвестиційної діяльності (в проектуванні, будівництві та ін);
  •  контролю за дотриманням державних стандартів, норм, правил, затвердженої містобудівної документації, інвестиційних програм і проектів будівництва.

5.2 Структура капіталовкладень та її регулювання

Близько 80% всіх інвестицій складають реальні інвестиції, спрямовані на розширене відтворення основних фондів виробничого та невиробничого призначення, які отримали назву капітальних вкладень.

Основними складовими капіталовкладень є:

  •  витрати на проектно-дослідну діяльність (розробку техніко економічного обґрунтування доцільності нового будівництва, розробку проектно-кошторисної документації);
  •  витрати на будівельно-монтажні роботи (на будівельні матеріали, використання будівельної техніки тощо);
  •  витрати на придбання різних видів устаткування, машин, механізмів, інструментів та монтаж устаткування (ліфтів).

Прийнято розрізняти:  галузеву, територіальну, відтворювальну та технологічну структури капіталовкладень.

Галузева структура означає розподіл капітальних вкладень за основними галузями економіки. Вона вважається прогресивною, якщо абсолютно й відносно збільшуються капіталовкладення у розвиток провідних галузей, які сприяють науково-технічному прогресу. До таких, насамперед, належать машинобудування, точне приладобудування, хімічна промисловість, розвиток комп'ютерних технологій тощо. Меншу частку займають такі галузі: житлове господарство, транспорт і зв'язок, будівництво об'єктів виробничної та невиробничої сфер, сільське господарство. Стан галузевої структури капітальних вкладень визначає темпи науково-технічного прогресу, ефективність функціонування економіки.

Територіальна структура характеризує розподіл капіталовкладень за економічними регіонами і залежить від низки чинників: стану інвестиційного клімату в регіоні, послідовності ринкових перетворень, рівня економічного розвитку, наявності природних ресурсів, стану виробничної та фінансової інфраструктур.

Відтворювальна структура капіталовкладень характеризується співвідношенням витрат на підтримку діючих виробничних потужностей, модернізацію, технічне переозброєння та реконструкцію підприємств. Ефективною вважається структура з високою часткою витрат на устаткування, що сприяє зменшенню капіталомісткості продукції та зростанню фондовіддачі. Відтворювальна структура впливає на технологічну.

Реконструкція означає повне або часткове переобладнання виробництва, яке супроводжується заміною устаткування, автоматизацією виробництва. Тобто це не тільки просте відтворення основних засобів, а й відновлення їх на більш високій технологічній основі. Під час реконструкції можуть розширюватися окремі будови і споруди виробничого призначення, якщо нове високотехнологічне устаткування не розміщується у старих приміщеннях, а також може здійснюватися будівництво нових споруд виробничого призначення замість тих, що ліквідуються.

Технічне переозброєння — це комплекс заходів щодо підвищення до сучасних вимог технологічного рівня виробництва шляхом оновлення та приросту устаткування. Технічне переозброєння впливає лише на активну частину основних засобів і, на відміну від реконструкції, не потребує додаткового розширення виробничих площ. Метою технічного переозброєння є інтенсифікація виробництва, збільшення виробничих потужностей, забезпечення зростання продуктивності праці та ресурсозбереження.

Між реконструкцією та технічним переозброєнням існує багато спільного відносно кінцевих цілей, складу робіт. Однак суттєва відміна між ними полягає в тому, що реконструкція за своїми масштабами охоплює значно більший обсяг робіт, пов'язаних із переобладнанням діючих і будівництвом нових об'єктів, комунікацій. Щодо технічного переозброєння, то воно означає насамперед упровадження прогресивних технологій з мінімумом будівельно-монтажних робіт. Саме тому частка будівельно-монтажних робіт у процесі технічного переозброєння не перевищує 10 % від загального обсягу капіталовкладень, тоді як під час реконструкції ця частка досягає 50—60 %.

Модернізація здійснюється під час капітального ремонту і полягає в удосконаленні тільки техніки, устаткування, засобів праці.

Технологічна структура капіталовкладень — це співвідношення витрат на будівельно-монтажні роботи, придбання устаткування, інструментів, інвентарю. Прогресивні зрушення в технологічній структурі оцінюються зіставленням у динаміці (порівняно з попереднім або базовим періодом) часток витрат на устаткування або на будівельно-монтажні роботи у загальному обсязі капіталовкладень. Ефективність технологічної структури визначається переважаючою часткою витрат на устаткування і зменшенням частки витрат на будівельно-монтажні роботи. Технологічна структура капіталовкладень має вирішальне значення для ефективного функціонування економіки. Відтворювальна та технологічна структури аналізуються за територіальною ознакою та по галузях.

Оскільки ефективність використання капіталовкладень значною мірою залежить від прогресивності їх технологічної структури, виникає необхідність аналізу чинників, що визначають цю структуру.

Суттєво впливає на технологічну структуру галузева структура капіталовкладень. Відносне збільшення асигнувань у галузі з традиційно високими частками витрат на устаткування (машинобудування, приладобудування, легка, харчова промисловість) зумовлює зростання активної частки вкладень і покращання технологічної структури. І навпаки, розширення асигнувань у такі галузі, як паливно-енергетичний комплекс, хімічна промисловість, чорна металургія, в яких частка витрат на устаткування значно менша (близько 40 %), призводить до погіршання технологічної структури капіталовкладень.

На технологічну структуру також впливає розподіл капіталовкладень між виробничою та невиробничою сферою, оскільки у виробничих вкладеннях частка будівельно-монтажних робіт нижча, ніж у невиробничих. Тому технологічна структура може погіршуватися за умови збільшення асигнувань у будівництво невиробничих об'єктів соціально-культурної сфери, а також розширення нового будівництва у разі подорожчання будівельно-монтажних робіт.

5.3 Державне регулювання інвестиційної діяльності

на стадії проектування

Держава регулює інвестиційну діяльність у сфері будівництва з метою захисту громадських інтересів споживачів, замовників, жителів, працівників відносно якості, потужності, а також безпеки і відповідності об'єктів будівництва встановленим нормам.

З цією метою використовуються така форма державного регулювання як обов'язкова експертиза інвестиційних проектів будівництва.

З правової точки зору інвестиційний проект – це розроблений за участю проектної організації та прийнятий у встановленому порядку правовий акт інвестора, який містить обов'язкове для суб'єктів інвестиційної діяльності рішення про будівництво і введення в експлуатацію об'єкта.

Особливий статус у здійсненні інвестиційної діяльності мають замовник і підрядник.

Замовник – це суб'єкт інвестиційної діяльності в галузі капітального будівництва, який замовляє у підрядника виконання проектно-вишукувальних, будівельних і пов'язаних з цим робіт. У ролі замовника може виступати як сам інвестор або уповноважена ним особа, в т.ч. консалтингова/інжинірингова організація, що спеціалізується на будівництві.

Підрядник – це організація або індивідуальний підприємець, який на договірних засадах за плату виконує за замовленням замовника проектно-вишукувальні, будівельні та пов'язані з цим роботи. Залежно від обсягу повноважень розрізняють генерального підрядника і субпідрядників.

Генеральний підрядник – це організація, яка забезпечує якісне виконання всього обсягу робіт на об'єкті, що будується і несе відповідальність за це перед замовником. При цьому вона власними силами може виконувати лише частину робіт, а для виконання решти – повинна залучати субпідрядників.

Субпідрядник – це організація, яка за договором з генеральним підрядчиком виконує доручений обсяг і вид робіт і несе відповідальність за виконання роботи перед генпідрядником.

Відповідальність за якість інвестиційного проекту несе проектна організація, яка розробляє такий проект.

Згідно зі статтею 15 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиційні програми і проекти будівництва підлягають обов'язковій державній експертизі на предмет дотримання в них санітарних та епідеміологічних нормативів, нормативів екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки, надійності та необхідної довговічності будинків, споруд а також архітектурних вимог.

Державна експертиза інвестиційного проекту – це офіційна оцінка компетентним державним органом основних даних інвестиційного проекту та його відповідності обов’язковим вимогам.

Державна експертиза інвестиційних програм та проектів будівництва проводиться спеціалізованою державною організацією – Українською державною інвестиційною експертизою, яка створюється та діє у порядку, встановленому КМУ.

Порядок проведення державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва визначається КМУ. Сьогодні такий порядок регулюється Постановою КМУ «Про порядок затвердження інвестиційних програм та проектів будівництва та проведення їх державної експертизи» (2007р.).

Для проведення комплексної державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва інвестор (замовник) укладає угоду з відповідною службою Укрінвестекспертизи, яка залучає на договірних засадах уповноважених юридичних осіб, які відповідно до законодавства мають право проводити державну експертизу. Як правило, державна експертиза проводиться протягом 45 календарних днів, але в окремих випадках при проведенні експертизи більш складних в екологічному плані об’єктів це може тривати і довше. Максимальний строк проведення комплексної експертизи, згідно з нормативними документами, складає 120 календарних днів. Вартість проведення такої експертизи складає не вище 10% вартості розробки інвестиційних проектів та програм.

5.5 Державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві як форма реалізації державних інвестицій

Однією з форм реалізації державних інвестицій є державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві.

Державне замовлення у капітальному будівництві – це договір, що укладається державою в особі уповноваженого міністерства (відомства) або адміністрації регіону з будівельною компанією (підрядником), або забудовником на виконання певного обсягу будівельно-монтажних робіт відповідної якості для введення в експлуатацію об’єкта будівництва. В економічної практиці він трансформується в економічний показник «державне замовлення на введення в дію об’єкта».

Державне замовлення у будівництві встановлюється як на введення в дію виробничих так і невиробничих об’єктів.

Державне замовлення на введення у дію об’єктів повинно бути обґрунтованим:

а) з огляду на потребу суспільства у необхідності введення такого об’єкта;

б)  з огляду можливостей здійснення подібних заходів.

Державне замовлення на виконання будівельних робіт та введення об’єкта в експлуатацію може мати місце лише в тому випадку, якщо виробничі можливості галузі не забезпечують потреби суспільства в той чи іншій продукції (послузі), а недержавні підприємницькі структури галузі не зацікавлені або не можуть забезпечити нарощування обсягу виробництва продукції (послуги) в розмірах, необхідних суспільству. За таких обставин виникає дефіцит продукції або послуги, обумовлений дефіцитом виробничих потужностей (основних фондів), який повинен бути усунений за допомогою збільшення виробничих потужностей (основних фондів) за рахунок державних коштів. Таким чином, першим етапом розрахунку є постановка питання: чи існує потреба в інвестуванні коштів у розвиток тієї чи іншої галузі. Відповідь буде позитивним, якщо при зіставленні необхідного обсягу виробництва продукції цієї галузі з можливим її виробництвом виявиться, що Q необхідний більше Q можливого. Необхідний розмір інвестування повинен забезпечити приріст обсягу виробництва продукції.

При обґрунтуванні можливостей державного замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві та введення в дію об’єктів необхідно мати на увазі, що вони в першу чергу залежать від фінансових ресурсів в державному і в тому числі у місцевому бюджетах.

Розміщується державне замовлення, як правило, на конкурсних засадах з урахуванням економічної вигідності цих замовлень для будівельних підприємств та організацій.

 Тема 6. Прогнозування та державне регулювання транспорту

6.1. Транспорт як об’єкт планування та державного регулювання.

6.2. Методологія державного регулювання перевезень.

6.3. Визначення потреб народного господарства у перевезенні народногосподарських вантажів.

6.4. Обґрунтування можливостей перевезення вантажів (на прикладі залізничного транспорту).

6.5. Державне регулювання пасажирських перевезень.

6.1 Транспорт як об’єкт планування та державного регулювання

Транспорт – галузь інфраструктури. Її призначення – обслуговування галузей матеріального виробництва, невиробничої сфери та населення шляхом надання послуг по переміщенню вантажів та пасажирів. За цієї причини функціонування транспорту по перевезенню вантажів відносять до матеріального виробництва, а по перевезенню населення – до невиробничої сфери.

Продукцією галузі є послуга по перевезенню вантажів та пасажирів. Вона не має матеріально-речового характеру, але (як і всяка інша продукція) має вартість, і таким чином, збільшує вартість продукції, яка створена у інших галузях народного господарства, та привносить свій внесок до загального обсягу створеного у країні ВНП та НД.

Транспорт, що займається перевезеннями вантажів – вантажний транспорт, а перевезеннями пасажирів – пасажирський.

В Україні для перевезення народногосподарських вантажів та пасажирів використовуються наступні 6 видів транспорту: залізничний, автомобільний, водний (морський та річковий), авіаційний та трубопровідний. В останні роки провідне місце в обсязі транспортної роботи посідає автомобільний транспорт (більш ніж 50%), а в обсязі перевезень вантажів – залізничний (до 40%).

При виборі виду вантажного транспорту керуються наступними критеріями:

- вид вантажу (продукції);

- відстані доставки вантажу (особливо важливо для вантажів, що швидко псуються);

- вартість доставки вантажу.

Найбільш дешевим видом транспорту сьогодні є трубопровідний. Однак ним можна перевозити лише окремі види вантажів. Іншим за дешевизною є водний транспорт. Однак він має сезонний характер (особливо, для річкового), не скрізь є суднохідні водойми та швидкість доставки вантажу не велика.

Далі йде залізничний транспорт. З огляду на широку розвиненість в Україні мережі залізничних доріг та достатньо високу швидкість доставки ним вантажів цей вид транспорту займає домінуюче положення у загальному обсязі перевезень. Його доцільно використовувати для перевезення великих за обсягами вантажів на великі відстані.

Головним завдання транспорту, що випливає з його призначення, є задоволення потреб галузей народного господарства у перевезенні вантажів, а населення – у переміщенні. Для вирішення цього головного завдання транспорту треба вирішити наступний комплекс завдань:

підвищити ефективність використання усіх видів транспорту;

скоротити терміни доставки вантажів;

обновити транспортний парк;

скоротити витрати, а відповідно, і вартість перевезень;

підвищити якість обслуговування пасажирів.

Результати функціонування транспорту вимірюються показниками його продукції та роботи.

Показниками продукції є:

Обсяг перевезень вантажів (Q пер), що характеризує масу вантажу, що перевозиться і, відповідно, вимірюється в тонах.

Чисельність пасажирів (Т пас), характеризує кількість перевезених пасажирів і, відповідно, вимірюється у пасажирах. Кількість фактично перевезених пасажирів визначається по кількості проданих білетів.

Показниками роботи транспорту є:

Обсяг вантажообороту (Q ван/об), характеризує роботу по переміщенню вантажів на певну відстань і, відповідно, вимірюється у тонно-кілометрах (т·км).

Обсяг пасажирообороту (Q пас/об), характеризує роботу по пересуванню пасажирів на певну відстань і, відповідно, вимірюється у пасажиро-кілометрах (пасс·км).

Обсяг приведеного вантажообороту (Q пр.ван/об), характеризує роботу усього транспорту загалом. Визначається додаванням першого та другого показника. Але при цьому обсяг пасажирообороту за допомогою відповідних коефіцієнтів перерахунку перераховується у вантажообіг. Вимірюється цей показник у приведених тонно-кілометрах.

Q пр.ван/об = Q ван/об + Q пас/об · k пр,    (6.1)

де k пр – коефіцієнт приведення для відповідного виду транспорту.

Наприклад, для залізничного транспорту k пр = 0,112.  У даному коефіцієнті враховується середня вага пасажира (80 кг) та кількість (вага) вантажу, який дозволено безкоштовно перевозити разом з пасажиром (32 кг).

Між показниками роботи транспорту та продукції транспорту існує наступна заленість:

Q ван/об = Q пер * l пер,       (6.2)

де l пер- дальність перевезень вантажів, км

Q пас/об = Т пас · L пер,       (6.3)

де L пер – дальність поїздки пассажира, км.

Звідси  випливають формули розрахунку середньої дальності однієї поїдки пасажира (L пер) та середньої дальності перевезення вантажів (l пер):

l пер= Q ван/об :∑ Q пер,      (6.4)

L пер = ∑Q пас/об : ∑Т пас       (6.5)

6.2 Методологія державного регулювання перевезень

Державне регулювання перевезень вантажів являє собою вплив держави на процеси, що відбуваються у транспортній галузі і, перш за все, на процес переміщення народногосподарських вантажів.

Виходячи з цього, предметом державного регулювання виступає обсяг перевезень вантажів.

Розрізняють наступні види перевезень:

міждержавні,

міжрегіональні,

внутрірегіональні.

Інструментом державного регулювання виступає державне замовлення на перевезення народногосподарських вантажів – міжрегіональних та міждержавних. Воно поширюється на залізничний, морський, автомобільний транспорт та являє собою угоду, що укладається між державою в особі відповідного транспортного міністерства (міністерства шляхів сполучення, міністерства автомобільного транспорту) з транспортним підприємством на доставку споживачам певного вантажу.

У порядку державного замовлення перевозиться:

1) продукція промисловості та сільського господарства, що виробляється у порядку державного замовлення;

2) продукція (вантажі) , що відправляється на експорт по держзамовленню.

Методологія державного регулювання перевезень являє собою сукупність основних правил, що покладені в основу державного регулювання обсягу перевезень вантажів. Такими правилам є:

Для визначення напрямку, форм та методів державного регулювання обсяг перевезення вантажів обґрунтовується з двох боків: з боку потреб народного господарства у перевезеннях та з боку можливостей транспорту здійснювати перевезення вантажів.

В першу чергу визначається потреба народного господарства у перевезенні вантажів. При цьому застосовуються метод збільшених вимірників, заснований на використанні показника «коефіцієнт перевезення вантажу».

Можливість транспорту здійснювати перевезення вантажів залежить та визначається сукупним впливом наступних факторів:

наявністю та станом транспортних магістралей;

наявністю транспортних засобів та ефективністю їх використання;

наявністю необхідних матеріальних ресурсів (наприклад, запчастин) та ефективність їх використання;

наявністю у галузі робочої сили та ефективністю її використання;

наявністю фінансових ресурсів та ефективністю їх використання.

Під час врахування впливу перерахованих факторів використовується нормативний, балансовий методи та метод факторів.

6.3 Визначення потреб народного господарства у перевезенні народногосподарських вантажів

Як уже зазначалося вище, для визначення потреби народного господарства у перевезенні вантажів використовується метод збільшених вимірників. В основу даного методу покладено коефіцієнт перевезення вантажу (k пер), який показує ступінь перевезення продукції, що виробляється. Визначаеться він за видами продукції за наступною формулою:

k пер =  Q пер : Q вир,       (6.6)

де : Q пер – сумарний обсяг перевезень даного виду продукції (вантажу) усіма видами транспорту;

Q вир – обсяг виробництва даного виду продукції.

Наприклад, коефіцієнт перевезення вугілля в Україні дорівнює 0,950. Це означає, що 95% вугілля, що виробляється у країні, перевозиться різними видами транспорту. (І лише 5% споживається у місцях його видобутку).

Теоретично значення даного коефіцієнта може змінюватися у сегменті [0; 1]. Практично його значення завжди більше 0, оскільки, як правило, певна частина продукції, що виробляється, завжди транспортується до місць її споживання. Більш того, його значення може перевищувати 1. Це має місце тоді, коли вантаж перевозиться різними видами транспорту.

Факторами, що впливають на коефіцієнт перевезення, є:

зміна кола споживачів продукції:

зміна місць переробки сировини,

поява нових переробних підприємств за межами регіону видобутку сировини;

2) зміна обсягів споживання існуючими споживачами;

3) зміна обсягів переробки на діючих переробних підприємствах.

Методика розрахунку потреб народного господарства в обсязі перевезення даного виду вантажу зводиться до наступних 4 стадій (етапів):

1. Проводиться розрахунок та аналіз показників базисного року:

- визначається сумирний обсяг перевезення даного виду продукції (вантажу) усіма видами транспорту:

Q пер° = ∑ Q пер i°,       (6.7)

де Q пер i° - обсяг перевезення даного виду вантажу у базисному році i-им видом транспорту.

- визначається ступінь перевезення даного виду продукції (вантажу):

k пер° =  Q пер° : Q вир°,      (6.8)

де Q вир° - обсяг виробництва даного виду продукції у базисному році.

Визначається очікувана у розрахунковому році зміна ступеню перевезення продукції під впливом j-их факторів (∆k пер j, k пер j).

Визначається очікувана у розрахунковому році ступінь перевезення даного виду продукції (вантажу):

k пер¹ = k пер° + k пер j      (6.9)

 Визначається очікуваний у розрахунковому році обсяг перевезень даного виду вантажу (продукції):

Q пер¹ = Q пр¹ · k пер¹      (6.10)

6.4 Обґрунтування можливостей перевезення вантажів (на прикладі залізничного транспорту)

Можливості транспорту здійснювати перевезення вантажів, як зазначалося вище, залежать та визначаються сукупним впливом ряду факторів. В першу чергу, можливість перевезення залежиться від потужності та стану транспортної магістралі.

Потужність транспортної магістралі вимарюється двома показниками:

пропускною спроможність транспортної магістралі (ПССМ);

перевізною спроможністю транспортної магістралі (ПВСМ).

Пропускна спроможність транспортної магістралі характеризує максимальну кількість транспортних засобів, які можуть бути пропущені по даній транспортній магістралі в обох напрямках руху. Одиниця виміру – кількість одиниць транспортних засобів.

Перевізна спроможність транспортної магістралі характеризує максимальну кількість вантажів, які можуть бути перевезені по даній транспортній магістралі в обох напрямках руху. Одиниця виміру – тони вантажу. Для розрахунку цього показника необхідно пропускну спроможність транспортної магістралі помножити на середню вагу вантажу, що перевозиться одним транспортним засобом.

На залізничному виді транспорту її розмір залежить від:

збільшення кількості транспортних засобів;

покращення характеристик транспортного засобу.

Для визначення розміру перевізної спроможності транспортної магістралі використовується формула:

ПВСМ = ПССМ · ň        (6.11)

де: ň – середня маса вантажу, що перевозиться одним транспортним засобом, в тонах.

Можливий обсяг перевезень вантажів залежить від кількості транспортних засобів та ефективності їх використання.

Оскільки провідне місце у перевезеннях народногосподарських вантажів займає залізничний транспорт, вплив даного фактору розглянемо на його прикладі.

На залізничному транспорті транспортними засобами для перевезення вантажів є вантажні вагони та локомотиви.

Для визначення кількості транспортних засобів, які можуть бути задіяні для перевезення вантажів, використовуються дані балансу рухомого складу, т. б. балансу вантажних вагонів та балансу локомотивів, який, як і будь-який матеріальний баланс, містить дві частини – «Ресурси» та «Використання». В частині «Використання» міститься стаття (показник) – «Робочий парк вагонів (локомотивів)», яка відображає кількість транспортних засобів, які можуть бути використані безпосередньо для перевезення вантажів.

Ефективність використання транспортних засобів вимірюється наступними показниками:

Оборотом вагону (О ваг).

Середньостатичним навантаженням на ось або один умовний (чотирьохосьовий) вагон (m).

Оборот вагону характеризує ефективність використання вантажного вагону у часі. Цей показник показує час (у годинах або добах) з моменту завантаження вантажу у вагон та до наступного завантаження вантажу у цей же вагон.

Його складові: час на завантаження та розвантаження (складає 35% часу обороту), час у русі (23%), час простоїв на проміжних та технічних станціях (42%).

Чим ефективніше використовується транспортний засіб, тим швидший оборот вагону, тим більше вантажу він здатен перевезти.

Середньостатичне навантаження характеризує ефективність використання вантажопідйомної сили вагону. Цей показник показує середню кількість вантажу (в тонах), яка у середньому перевозиться одним транспортним засобом. Вимірюється т/ваг. Залежить від виду вантажу, що перевозиться.

Розраховується за формулою середньозваженої, де у якості ваги виступає кількість вагонів, що перевозять даний вантаж. Чим більша кількість вантажу, що перевозиться одним вантажним вагоном, тим ефективніше використовується вантажний вагон.

Можливий обсяг перевезень вантажів залежить також від часу, протягом якого буде вестися робота по перевезенню вантажу (Т).

Виходячи зі сказаного вище, для розрахунку можливого обсягу перевезень вантажів використовується наступна формула:

Q пер = N ваг *  m * Т : О ваг      (6.12)

6.5 Державне регулювання пасажирських перевезень

Предметом державного регулювання пасажирських перевезень є обсяг пасажирообороту, що характеризує роботу пасажирського транспорту.

Для вибору напрямків та методів державного регулювання обсягів пасажирообороту необхідно провести розрахунок його очікуваного обсягу.

В основу розрахунку очікуваного обсягу пасажирообороту покладена транспортна активність населення.

Транспортна активність населення вимірюється:

1) Кількістю поїздок, що здійснює у середньому одна людина за рік. Одиниця виміру – поїздок /людину. Визначається за формулою:

Тр.а = N поїзд. : Т насел.,        (6.13)

де Т насел. – чисельність населення у країні у розрахунковому році;

N поїзд – кількість поїздок, що здійснює усе населення за рік. (Чисельно дорівнює кількості пасажирів).

2) Обсягом пасажирообороту, що приходиться у середньому на одну людину на рік. Одиниця виміру – пас·км /чол. Визначається за формулою:

Тр.а = Q пас/об : Т насел       (6.14)

На транспорту активність населення впливають наступні фактори:

зміна грошових доходів населення;

зміна транспортних тарифів;

зростання цін на предмети першої необхідності;

розвиток туризму у країні.

Методика визначення очікуваного обсягу пасажирообороту являє собою наступну послідовність розрахунків:

1. За кількістю проданих білетів визначається чисельність пасажирів у базисному році та на її основі розраховується транспортна активність населення:

N поїзд° = Т пас°        (6.15)

Тр.а° = N поезд° : Т насел°      (6.16)

2. Розраховується середня дальність однієї поїздки пасажира у базисному році

L пер° = ∑Q пас/об° : ∑Т пас°      (6.17)

3. Під впливом зазначених вище факторів прогнозується очікувана у розрахунковому році зміна транспортної активності населення (∆Тр.а ) (для цього використовуються регресійні моделі) та визначається очікувана транспортна активність населення у розрахунковому році:

Тр.а¹ = Тр.а° + ∆Тр.а       (6.18)

4. Експертним шляхом прогнозується очікувана зміна показників середньої дальності однієї поїздки пасажира у розрахунковому році ( ∆ L пер) и визначається середня дальність однієї поїдки пасажира у розрахунковому році:

L пер¹ = L пер° + ∆L пер       (6.19)

5. Розраховується очікувана у розрахунковому році чисельність пасажирів:

Тпас¹ = Тр.а¹ · Т насел¹       (6.20)

6. Визначається очікуваний у розрахунковому році обсяг пасажирообороту:

Q пас/об¹ = Тпас¹ · L пер¹       (6.21)

Порівняння розрахованого показника з можливим обсягом пасажирообороту, що вираховує виробничі можливості пасажирського транспорту, дозволяє виявити необхідність розвитку або стримання функціонування пасажирського транспорту у розрахунковому році або на перспективу.

 Тема 7. Інституціональні форми інтеграції

у світове господарство

7.1. Національна економіка як об’єкт світової економічної системи.

7.2. Особливості міжнародних економічних зв’язків України.

7.3. Зовнішньоекономічна та зовнішньоторговельна політика держави.

7.4. Баланс зовнішньоекономічних зв’язків держави.

7.1 Національна економіка як об’єкт світової економічної системи

Сьогодні на земній кулі нараховується велика кількість країн. Вони досить помітно відрізняються одна від одної як за розміром території й чисельністю населяння, так і за економічною потужністю, тобто їх місцем у світовій економіці. Проте національна економіка кожної країни є складовим елементом глобальної економічної системи. Навіть найменш розвинуті країни докладають свій внесок у світовий процес економічного розвитку – своїми природними чи людськими ресурсами, виробництвом (навіть якщо воно незначного розміру у глобальному вимірі), споживанням імпортної продукції.

У наші часи немає жодної країни, яка б знаходилася за межами світового ринку, не входила в економічні стосунки з іншими державами. Зміцненню економічної взаємодії між країнами, зміцненню їхньої взаємозалежності сприяють процеси глобалізації; глобалізація обумовлює певну стандартизованість не тільки зовнішньоекономічних стосунків країн, але й національних економік. Разом з тим, кожній країні властива певна специфіка її національної економічної структури, властиві саме цій країні риси ділової культури; тим самим за рахунок цього збагачується і світова економіка, вона стає більш різноманітною.

Сукупність національних економік у їх взаємозв’язку становить світове господарство. Але, варто пам’ятати, що не просто сума народних господарств різних країн, а саме їх взаємодія складає цілісну економічну систему.

Основою виникнення світового господарства є поглиблення міжнародного територіального поділу праці. Цей процес полягає у дедалі більш виразній спеціалізації національних економік на виробництві певних товарів та послуг і, як наслідок, у зростанні обсягів обміну ними. Тривалий час міжнародний поділ праці виражався у поширенні міжнародної торгівлі. На певній стадії розвитку його проявом стають міжнародні потоки капіталу та робочої сили, а також виробнича кооперація між підприємствами різних країн, яка особливо активізувалася з другої половини ХХ століття під впливом науково-технічного прогресу. Виробнича кооперація здійснюється не лише у формі обміну деталями, технологіями між фірмами, але й у створенні міжнародних підприємств. Усе це є стимулом для розвитку міжнародної економічної інтеграції, в процесі якої взаємодії національних економік настільки посилюються й ускладнюються, що вони стають невід’ємним органічним доповненням, додатком одна до одної.

Отже, світове господарство являє собою сукупність національних економік, взаємопов'язаних міжнародним поділом праці, науково-технічною та виробничою кооперацією, міжнародною торгівлею, валютним, кредитним та іншими економічними відносинами.

7.2 Особливості міжнародних економічних зв’язків України

Всі держави світу пов’язані між собою складними схемами зовнішньоекономічних відносин – торгівлею, переміщенням капіталів, робочої сили, валютними операціями тощо. Зовнішньоекономічні відносини будь-якої країни розвиваються на основі міжнародного поділу праці та відкритості економіки.

Зовнішньоекономічні зв’язки – це сфера економіки, яка включає комплекс напрямів, форм і методів, спрямованих на переміщення матеріальних, інтелектуальних ресурсів між країнами з метою їх залучення до світової науки, техніки, промисловості, культури.

Зовнішньоекономічні зв’язки існують у різних формах (іншими словами, це форми зовнішньоекономічної діяльності, які відповідно до чинного законодавства, передусім, Закону України «Про ЗЕД», можуть здійснювати суб’єкти ЗЕД, тобто об’єкти ЗЕД):

  •  зовнішня торгівля товарами та послугами,
  •  рух капіталів та іноземні інвестиції,
  •  міграція робочої сили – переміщення працездатного населення, обумовлене економічними чинниками,
  •  науково-технічна співпраця із зарубіжними державами,
  •  валютно-фінансові операції,
  •  міжнародні перевезення,
  •  міжнародний туризм, маркетинг, лізинг – довгострокова оренда устаткування, інжиніринг – інженерно-консультаційні та інженерно-будівельні послуги комплексного характеру під час проектування та спорудження промислових об’єктів,
  •  інші види ЗЕД, не заборонені законодавством (дивись Закон «Про ЗЕД»)

Суб'єкти ЗЕД — це її учасники, здатні відносно незалежно і активно діяти з метою реалізації своїх економічних інтересів. Такими є:

  •  безпосередньо суб’єкти ЗЕД - фізичні особи та юридичні особи – підприємства, фірми, організації. Специфічними суб'єктами ЗЕВ виступають міжнародні підприємства — багатонаціональні корпорації (міжнародні за капіталом та управлінню і міжнародні за сферою діяльності), транснаціональні корпорації (національні за капіталом та управлінням і міжнародні за сферою діяльності);
  •  держави. Держава беруть участь у міжнародних відносинах як безпосередньо, так і через регулювання діяльності інших суб'єктів;
  •  міжнародні організації. Міжнародні організації беруть участь у ЗЕВ в залежності від мети створення, завдань і напрямків діяльності.

Зовнішньоекономічні відносини здійснюються і розвиваються на різних рівнях:

  •  інтеграції (рівень участі у міжнародних організаціях), коли внаслідок інтернаціоналізації переплітаються національні господарства двох або декількох країн і ними проводиться узгоджена торговельно-економічна політика;
  •  на рівні двосторонніх відносин:
    •  контактів (найпростіших економічних зв'язків, які мають епізодичний характер і регулюються, переважно, одиничними угодами);
    •  взаємодії (стійких економічних зв'язків на основі міжнародних угод і домовленостей, укладених на тривалий час);
    •  співробітництва (міцних економічних зв'язків на основі спільних, попередньо вироблених і. узгоджених намірів, закріплених довгостроковими угодами і домовленостями).

І. Стосовно участі України у міжнародних організаціях:

а) Україна співробітничає в більшості найважливіших й найавторитетніших глобальних організаціях. Насамперед, це ООН та її структури, МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку та СОТ.

б) Україна підтримує зв’язки з країнами-сусідами. Ці зв’язки мають:

  •  макрорегіональний характер – у формі великих інтеграційних міждержавних об’єднань;
  •  мезорегіональний характер – у формі прикордонного співробітництва.

На макрорегіональному рівні Україна є членом інтеграційних об’єднань, що сполучають країни Східної й Центральної Європи та Азії. Це – СНД, ЧЄС, ГУАМ.

Україна як європейська держава прагне інтегруватися в ЄС. Однак ця організація висуває такі вимоги до своїх потенційних членів, які Україна поки що неспроможна задовольнити. Крім того, наростає конкуренція між європейськими державами за членство в ЄС. Вступ до ЄС відкрив би великі можливості щодо прискорення економічного розвитку і підвищення добробуту нашої країни.

Інтеграція на мезорівні (співпраця прикордонних адміністративних регіонів) успішно розвивається у Західній Європі з кінця 50-х років минулого століття, вона одержала назву «єврорегіони». До компетенції еврорегіонів входить розробка і реалізація комплексних програм з розв'язання спільних соціально-економічних, екологічних та інших проблем. Єврорегіони здебільшого охоплюють транскордонні території сусідніх країн, стимулюючи та активізуючи їхній економічний розвиток на основі інтеграції спільних інтересів. Україна, розташована у центрі Європи, бере активну участь у 4-х єврорегіонах: «Буг» (Волинська область, прикордонні регіони Польщі),; «Карпати» (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька області та суміжні території Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії); «Нижній Дунай» (Одеська область та суміжні території Молдови та Румунії); «Верхній Прут» (Чернівецька області та суміжні території Молдови та Румунії). В межах єврорегіонів здійснюється транскордонне співробітництво між сусідніми країнами. Основними напрямками співробітництва є торгівля, спільне підприємництво, екологія і культура.

ІІ. Рівень двосторонніх відносин

На двосторонньому рівні міжнародних відносин Україна має зв’язки переважно у формі зовнішньої торгівлі та інвестицій.

7.3 Зовнішньоекономічна та зовнішньоторговельна політика держави

Усі форми зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД) регулюються зовнішньоекономічною політикою держави.

Під зовнішньоекономічною політикою держави розуміється система заходів, що здійснюється країною (діяльність держави), спрямована на регулювання економічних відносин країни з іншими державами; на досягнення економікою цієї країни певних переваг на світовому ринку та одночасно на захист внутрішнього ринку.

Зовнішньоекономічна діяльність регулюється правовими, адміністративними та економічними методами.

Правові методи ґрунтуються на використанні положень законодавчих актів України, що регулюють зовнішньоекономічної діяльності: Законів України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про державне мито», «Про квотування та ліцензування експорту товарів (робіт, послуг), «Про єдиний митний тариф» тощо.

Адміністративними важелями є реєстрація учасників, ембарго (повна заборона зовнішньоекономічних операцій), ліцензування, квотування, специфічні вимоги до товарів (маркування, упакування).

Регулювання за допомогою економічних методів здійснюється через мито, податки, кредити, дотації і пільги.

Історично первинною і найважливішою формою (видом) ЗЕД є зовнішня торгівля. Зовнішня торгівля – це система економічних відносин, основна мета якої полягає у ввезенні та вивезення товарів та послуг. Об’єктами зовнішньої торгівлі є товари: готова продукція, сировина, напівфабрикати; продукти інтелектуальної власності: патенти, ліцензії, фірмові знаки та інш.; послуги: міжнародний туризм, транспортні, страхові, посередницькі, будівельні операції тощо.

На ефективність зовнішньої торгівлі впливає політика країни, щодо умов її проведення та використовуваних інструментів регулювання.

В зовнішньоторговельній політиці виділяють дві її форми: протекціонізм та фритредерство (вільна торгівля).

Протекціонізм – політика, спрямована на захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Протекціонізм спрямовано на стимулювання розвитку національної економіки шляхом надання певних переваг вітчизняним виробникам та утворення певних бар’єрів для проникнення іноземних конкурентів на внутрішній ринок. Протекціонізм у міжнародній торгівлі допомагає: дещо зменшити вплив на національну економіку негативних тенденцій, що є на світовому ринку; захисти від іноземної конкуренції національні галузі економіки, які ще не зміцніли; сприяє збільшенню зайнятості населення; дає змогу реалізувати внутрішні програми економічного розвитку. Водночас, протекціонізм, створюючи різні перешкоди на шляху міжнародного товарообміну, може завдати значної шкоди національній економіці, зменшити її ефективність і конкурентоспроможність.

Політика вільної торгівлі проводиться з метою лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, вільного доступу на національний ринок товарів, капіталів, робочої сили тощо. Характеризується мінімальним втручанням держави у процеси ЗЕД, у цьому випадку експортно-імпортні операції регулюються ринком на основі попиту та пропозиції.

Тому сьогодні країни прагнуть проводити гнучку політику зовнішньої торгівлі, яка поєднує елементи протекціонізму та вільної торгівлі.

Інструменти зовнішньоторговельної політики поділяють на митні та не митні. Серед них розрізняють ті, що стимулюють експорт – прямі та непрямі експортні субсидії, й ті, що обмежують імпорт – мито, квоти, ліцензії тощо, тобто торговельні обмеження.

7.4 Баланс зовнішньоекономічних зв’язків держави

Результати взаємодії країни з зарубіжними країнами відображають у платіжному балансі. Платіжний баланс – це статистичний звіт про результати ЗЕД країни за певний період часу, як правило, за рік. Він показує різницю між валютними надходженнями у країну і сумарними платежами за кордон.

У більшості країн платіжні баланси розробляються за схемою, яка рекомендована Міжнародним валютним фондом. Відповідно до рекомендацій усі зовнішньоекономічні операції відображаються у балансі за принципом подвійного запису. До кредитних операцій, які записуються зі знаком «+», відносяться експорт товарів та послуг, отримання доходів, поточних та капітальних трансфертів від нерезидентів. (Трансферт – односторонній переказ (надходження), наприклад, гуманітарна допомога). У результаті таких угод відбувається відплив цінностей та приплив валюти у країну. До дебету відносяться операції, які характеризують придбання цінностей в обмін на валюту і записуються зі знаком «-», наприклад, імпорт товарів та послуг, надання трансфертів нерезидентам, збільшення фінансових активів.

За характером операцій усі угоди у платіжному балансі об’єднуються у три розділи:

І. Баланс поточних операцій. Відображає:

  •  експорт (+) та імпорт (-) товарів – торговельний баланс;
  •  баланс послуг та некомерційних платежів:
  •  експорт та імпорт послуг (оплата перевезень, сервісу, туризму, патентів тощо);
  •  доходи від зарубіжних інвестицій країни (надходження) і доходи від іноземних інвестицій на території цієї країни (платежі);
  •  односторонні трансферти, некомерційні платежі (витрати на утримання дипкорпусу, іноземна гуманітарна допомога, грошові перекази за кордон, кредит без повернення тощо).

Таким чином, поточними операціями є операції з товарами, послугами, доходами від інвестицій та поточні трансферти (тобто чисті грошові перекази).

ІІ. Баланс руху капіталів характеризує приплив (імпорт «+») і відплив (експорт «-») капіталів як довгострокового, так і короткострокового характеру.

Довгострокові операції:

  •  купівля та продаж цінних паперів (портфельні інвестиції);
  •  прямі інвестиції (купівля машин, обладнання тощо);
  •  надання та погашення довгострокових кредитів;

Короткостроковий капітал — високоліквідні засоби (поточні рахунки іноземців у певній країні, казначейські векселі та ін.).

ІІІ. Баланс офіційних резервів. Відображає:

  •  використання офіційних золотовалютних резервів, тобто ресурсів, що знаходяться у розпорядженні центрального банку (зменшення "+", збільшення "-");
  •  зміни у зобов'язаннях країни перед іноземними банками та міжнародними фінансовими організаціями (зменшення "+", збільшення "-").

Відповідно до принципів побудови платіжного балансу він має бути завжди збалансований. Поняття активного і пасивного балансу застосовується лише до окремих його статей. Активне сальдо платіжного балансу — коли надходження у країну перевищують зарубіжні платежі країни. Пасивне сальдо платіжного балансу — коли зарубіжні платежі країни перевищують надходження у країну. Держава врегульовує виникаючу нерівновагу шляхом використання переважно власних золотовалютних резервів, а також зовнішніх позик – кредитів МВФ, та інших міжнародних організацій, короткострокового кредитування.

 Рекомендована література

  1.  Закон України «Про зайнятість населення» вiд 01.03.1991  № 803-XII.
  2.  Кодекс законів про працю України N 322-VIII від 10.12.71 // ВВР, 1971, додаток до N 50, ст. 375.
  3.  Закон України "Про зовнішньоекономічну  діяльність" від 16.04.91 // Відомості Верховної Ради України, 2007 р., N 3, ст. 29.
  4.  Закон України "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.91 // ВВР, 1991, N 47, ст.647.
  5.  Закон України "Про іноземні інвестиції» від 13.03.1992р. // ВВР, 1992, N 26, ст. 357.
  6.  Закон України "Про транспорт» N 233/94-ВР від 10.11.94, ВВР, 1994, N 51, ст.447.
  7.  Закон України "Про залізничний транспорт» N 274/96-ВР від 04.07.96, ВВР, 1996, N 40, ст. 184.
  8.  Бабашкина А.М. Государственное регулирование национальной экономики. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 480 с.
  9.  Бункина М.К. Национальная экономика: Учебное пособие. – М.: Палеотип, 2002. – 487 с.
  10.  Владимирова Л.П. Прогнозирование и планирование в условиях рынка: Учебное пособие. – М.: Издательский дом «Дашков и К0», 2001.
  11.  Волочкова Л.Т. Планирование социально-экономического развития: Теория, методология, организация. Учебное методическое пособие. – СПб, 1999.
  12.  Гриньова В.М., Новікова М.М. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник. – Х.: Видавничий дім «ІНЖЕК», 2004 . – 756 с.
  13.  Державне регулювання економіки / За ред. І.Р. Михасюка. – Л.: «Українські технології», 1999. – 640 с.
  14.  Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С.М. Чистов, А.Є. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. – К.: КНЕУ, 2000. – 316 с.
  15.  Дідівська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. посібн. – К.: Знання-Прес, 2002. – 214 с.
  16.  Егоров В.В., Парсаданов Г.Л. Прогнозирование национальной экономики. – М.: Высшая школа, 2002 . – 304 с.
  17.  Парсаданов Г.А., Егоров В.В. Прогнозирование национальной экономики. – М. Высшая школа, 2002. – 304 с.
  18.  Пухтаєвич Г.О. Аналіз національної економіки: Навчальний посібник. – К.:КНЕУ, 2005. – 254 с.
  19.  Турецкий О.А. Национальная экономика и ее регулирование. – О.: СМИЛ, 2002. – 380 с.
  20.  Швайка Л.А. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – 435 с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

26279. Учет архивных документов 70 KB
  10 Роль учета: Одним из важнейших направлений деятельности государственных и муниципальных архивов является осуществление государственного учёта архивных документов. Учёт одновременно является средством обеспечения сохранности документов их адресного поиска а также создаёт возможность для разработки и использования информационных справочников. На основе данных учётных документов рассчитываются штатная численность сотрудников архивов площади и оборудование необходимые для хранения документов и осуществляется финансирование.
26280. Обеспечение сохранности документов 48 KB
  Обеспечение сохранности документов до середины 30х гг. понималось в комплексе с другими направлениями сбор концентрация в архивах использование документов когда комплектование и использование документов оформляются как самостоятельное направление – проблема обеспечения сохранности включала учет и организацию хранения документов. она связывалась с эвакуацией и реставрацией документов.
26281. Система НСА к архивным документам 19.24 KB
  Назначение СНСА. Понятие первичная информация вторичная информация СНСА архива СНСА АФ РФ Архивный справочник отражение вопросов связанных с НСА в законодательных и нормативнометодических актах РФ в 1990е 2000е годы. Требования предъявляемые к СНСА к документам государственных муниципальных архивов. СНСА это комплекс взаимосвязанных и взаимодополняемых архивных справочников о составе и содержании архивных документов создаваемых на единой методической основе для поиска архивных документов и архивной информации в целях...
26282. Организация документов АФ РФ и других архивных документов в архиве 62 KB
  Организация документов АФ РФ и других архивных документов в архиве Архивы в зависимости от их функций и подчиненности можно разделить на две группы: государственные и ведомственные. Государственные архивы учреждения которые осуществляют собирание хранение и организацию архивных документов в целях их всестороннего использования. Наиболее ценная часть документов архива по истечении срока хранения в ведомстве передается на постоянное хранение в государственный архив. Архивный фонд Российской Федерации это исторически сложившаяся и...
26283. Документационное обеспечение управления как отрасль деятельности 16.88 KB
  Документационное обеспечение управления как отрасль деятельности ДОУ – отрасль деятельности занимающаяся организацией работы с документами начиная с их создания либо получения в организации до их исполненения либо отправления. Наряду с термином делопроизводство в последнее время употребляется и синонимичный ему термин документационное обеспечение управления ДОУ. ДОУ включает в себя две составные части: 1 документирование обеспечение своевременного и грамотного создания документов; 2 организация работы с документами организация...
26284. Правовое и нормативно-методическое регулирование доу в РФ в 1990-2000 гг 131 KB
  Подобные правила закрепляются в актах 4 уровней: федеральный уровень уровень органов государственной власти субъектов Российской Федерации уровень органов местного управления уровень органов управления организаций и их объединениями. Например: по положению в системе нормативных актов по уровню управления: закон распоряжение и т. В соответствии с уровнями управления источниками норм и правил делопроизводства являются: законодательство РФ законодательство субъектов РФ нормативные акты органов местного самоуправления...
26285. ДОКУМЕНТ: ПОНЯТИЕ, ФУНКЦИИ, СВОЙСТВА 20.56 KB
  здесь нашла отражение прежде всего информационная сущность документа. Этот же ГОСТ определяет реквизит как обязательный элемент оформления официального документа. Добавлении в определение функции документа. Управление документами.
26286. Документирование управленческой деятельности 105.5 KB
  Сила – свойство официального документа сообщаемое ему действующим законодательством компетенцией издавшего его органа и установленным порядком документирования.302003 Унифицированные системы документации. Унифицированная система организационнораспорядительной документации. Распространяется на организационнораспорядительные документы относящиеся к Унифицированной системе организационнораспорядительной документации УСОРД постановления распоряжения приказы решения протоколы акты письма и др.
26287. Системы документации 34.5 KB
  Системы документации. ОРД сисма плановой документации первичноучётная документация отчётностатистическая докия трудовая бухгалтерская финансоворасчётная внешнеторговая Ещё есть корпоративные системы документации – совокупность доков которые предназначены для реализации управленческих функций в определённой сфере деятельности или корпорации. На первых порах существовала единая система документации которая по мере развития специализации систем управления утратила свою целостность т. Система коммерческой документации бухучёта...