59898

ОСОБИСТІСТЬ УЧНЯ

Конспект урока

Педагогика и дидактика

Належність особистості до певного суспільства до певної системи суспільних відносин визначає її психологічну та соціальну сутність. Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості виконувані нею суспільні ролі суспільно корисна спрямованість її діяльності.

Украинкский

2014-05-12

102.5 KB

7 чел.

   Попович Ірина Володимирівна,

заступник директора з ВР,

           м. Донецьк, ЗОШ  І-ІІІ ст. № 89         

Виступ на педраді

Тема: ОСОБИСТІСТЬ УЧНЯ

  1.  Поняття про особистість та індивід

Особистість — це конкретний людський індивід з індивідуально виявленими своєрідними розумовими, емоційними, вольовими та фізичними властивостями. Особистість виникла й розвинулася у процесі суспільно-історичного розвитку людства, у процесі роботи.

Належність особистості до певного суспільства, до певної системи суспільних відносин визначає її психологічну та соціальну сутність. Особистість — соціальна істота, суб’єкт Пізнання, активний діяч суспільного розвитку. Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, виконувані нею суспільні ролі, суспільно корисна спрямованість її діяльності.
Однією з найяскравіших характеристик особистості є її індивідуальність, під якою розуміють своєрідне, неповторне поєднання таких психологічних особливостей людини, як характер, темперамент, особливості перебігу психічних процесів (сприймання, пам’яті, мислення, мовлення, почуттів, волі), особливості її мотиваційної сфери, спрямованості.
Особистість завжди конкретно-історична, вона є продуктом тієї доби і тих суспільно-економічних відносин, сучасницею та учасницею яких вона є. Вивчення особистості за суттю — це історичне дослідження процесу становлення особистості за певних соціальних умов Доби, певного суспільного ладу.
Людина — істота природна, але біологічне у процесі історичного розвитку під впливом соціальних умов змінилося, набуло своєрідних специфічно людських особливостей.
Психолог К. Платонов у структурі особистості виокремлює чотири підструктури.

Перша підструктура — спрямованість особистості: моральні якості, установки, стосунки з іншими. Визначається суспільним буттям людини.
Друга — підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички). Набувається досвід у процесі навчання й виховання. Провідним у набутті досвіду є соціальний чинник.
Третя — підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційно-вольовій діяльності людини.
Четверта підструктура — біологічно зумовлені психічні функції особистості. Об’єднує типологічні властивості особистості, статеві й вікові особливості та їх патологічні зміни, що великою мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.

Психологічна структура особистості дуже складна і багатогранна. Пізнавальна, емоційно-вольова діяльність особистості, її потреби, інтереси, ідеали та переконання, самосвідомість тощо — складові духовного життя особистості, які перебувають у складній взаємодії і в своїй єдності становлять її «Я», яке керує всіма аспектами внутрішнього життя та проявами його в діяльності та стосунках з іншими.

С. Л. Рубінштейн зазначав, що особистості характерний такий рівень психічного розвитку, який дозволяє їй свідомо керувати власною поведінкою і діяльністю. Суть особистості, за К. Роджерсом, виражає її самосвідомість, суб’єктивність, здатність діяти свідомо і відповідально.

Отже, особистістю можна назвати людину, яка досягла такого рівня соціального розвитку і самосвідомості, який дозволяє їй знаходити і обирати серед цінностей культури особистісні смисли, самостійно виконувати відповідну перетворювальну діяльність, свідомо і відповідально здійснювати саморегуляцію діяльності й поведінки.

Особистість характеризують такі ознаки:

розумність (визначає рівень інтелектуального розвитку);

відповідальність (рівень розвитку почуття відповідальності, уміння керувати своєю поведінкою, аналізувати свої вчинки і відповідати за них);

свобода (здатність до автономної діяльності, прийняття самостійних рішень);

особиста гідність (визначається рівнем вихованості, самооцінки);

індивідуальність (несхожість на інших).

Особистість визначають:

  •  неповторні фізичні якості,
  •  психічні процеси,
  •  темперамент,
  •  характер,
  •  здібності,
  •  мотивація
  •  потреби,
  •  інтереси.

Атрибути особистості

  •  Воля
  •  Свобода
  •  Розум
  •  Почуття

Список використаної літератури 

1. Ковалев А. Г. Психология личности. – М.: Просвещение, 1995. – 254 с.

2. Маклаков А. Г.Общая психология. – СПб.: Питер. – 2001. – 592 с.

3. Маслоу А. Мотивация и личность. – СПб.: Евразия, 1999. – 479 с.

4. Психология. Учебник для гуманитарных вузов / Под общ. ред. В. Н. Дружинина. – СПб.: Питер. – 2001. – 656 с.

5. Рубинштейн С. Л. Избранные философско-психологические труды: Основы онтологии, логики и психологии / РАН, Ин-т психологии. – М.: Наука, 2001. – 462 с.

6. Теплов Б. М. Избранные труды: В 2 т. / Ред. – сост. Н. С. Лейтес. – М.: Педагогика, 1995. – 157c.

7. Фрейд 3. Введение в психоанализ. Лекции. – М.: Наука. – 2001. – 455 с.

8. Юнг К. Аналитическая психология. – СПб.: Кентавр. – 2004. — 136 с.

Індивід (лат. individuum — неподільне) — окрема людина, особа в групі або суспільстві, окремий представник людської спільноти.

    Сутність індивіда визначає не тілесна окремість, а сукупність духовно-психологічних рис, які становлять його самобутність.
  
З метою цілісної характеристики окремої людини, її оригінальності, самобутності використовують поняття “індивідуальність”, яке виникло ще в античній філософії (Левкіпп, Демокріт), і по-різному тлумачиться різними галузями гуманітарного знання.

Під «особистістю» розуміють стійку систему соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства або спільності. Поняття “особистість” характеризує суспільну сутність людини, пов’язану з засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства. Біологічна характеристика людини в нього не входить.

Згідно з логікою персоналізму, існування індивіда, вплетене в складну мережу суспільних відносин, підпорядковане соціальним змінам, виключає для нього можливість затвердити своє власне, неповторне «Я». Тому необхідно розрізняти поняття індивіда і особистості. Людина як частина роду (Homo Sapiens), як частина суспільства, є індивід. Про таку людину — біологічного чи соціального «атома» — нічого не відомо. Він анонім (за висловом К'єркегора) — лише елемент, частина, що визначається співвідношенням з цілим. Людина як особистість може затвердити себе лише шляхом вільного волевиявлення, за допомогою волі, яка долає і обмеженість життя людини, і соціальні перегородки як би зсередини людини. У сфері ідей персоналізму розвивається тенденція, яка потім стане заповіддю екзистенціалізму — твердження про принципову ворожість суспільства і особистості.

Особистість, індивід та індивідуальність

  •  Індивід ототожнює загальні властивості людини, як організму.
  •  Індивідуальність ототожнює специфіку окремої людини, причому специфіка ця може носити спадковий чи випадковий характер.
  •  Особистість — результат процесу виховання і самовиховання.
  •  «Особистістю не народжуються, а стають» А.Н. Леонтьєв. 

Діти не мають особистості, оскільки відповідальність за їх вчинки ставиться їхнім батькам. На думку Л.І. Божович, можна виділити два критерії особистості, що сформувалася:

  1.  Людину можна вважати особистістю, якщо в її мотивах існує ієрархія в одному певному сенсі, а саме якщо вона здатна долати власні спонукання заради чогось іншого. У таких випадках кажуть, що суб'єкт здатний до опосередкованої поведінки. При цьому передбачається, що мотиви, по яких долаються безпосередні спонуки, соціально значущі.
    1.  Здатність до свідомого керівництва власною поведінкою. Це керівництво здійснюється на основі усвідомлених мотивів-цілей і принципів.
  •  Особистість — це індивід, який усвідомлює свою індивідуальність.
  •  Для розуміння природи особистості потрібно з’ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній психології. Це на сам перед поняття індивіда, людини, особистості, індивідуальності, суб’єкта.
  •  Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Не слід вважати, що немовля—це „чиста дошка”, на якій під впливом соціуму „пишуться” ознаки людяності. Немовляті притаманні анатомічні та фізіологічні властивості тіла й мозку, що належать тільки людині. Вони забезпечують у перспективі оволодіння прямоходінням, знаряддями праці та мовою, розвиток інтелекту, самосвідомості тощо. Але система біологічних, генетичних, анатомічних, фізіологічних чинників передбачає становлення людини лише в певних соціальних, культурно-історичних умовах цивілізації. Щоб підкреслити біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття індивіда як протилежне поняттю особини тварини.
  •  Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині задатки, анатомо-фізіологічні передумови, закладають підвалини створення особистості. Індивід—це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах.
  •  Якщо уявити, що П. Жане, неймовірне: що в наслідок якихось драматичних подій зникли створені людством культура, мистецтво, наука, техніка, різноманітний предметний світ, інститути людської соціалізації, а меленькі діти залишилися в цих умовах без дорослих, які втілюють у своїй спільній діяльності суспільні стосунки, то розвиток індивіда за антропологічним типом припинився би, став неможливим, а в кращому разі пішов шляхом, характерним для тваринного світу. Зрозуміло, що про розвиток особистості в цих умовах зайве говорити.
  •  Про це свідчать факти з життя дітей, які змалку потрапили до тваринних зграй. Такі діти хоч і народилися індивідами, але їхній розвиток був деформований у середовищі тварин. Тому ці діти не стали людьми, їх так і не вдалося повернути на шлях людського розвитку. Ці факти доводять вирішальну роль соціального оточення, культурно-історичного середовища та властивих людині засобів соціалізації індивіда, творення особистості.
  •  У стосунках з батьками, іншими людьми психіка дитини розвивається саме як психіка людини. На певному етапі постає особистість із притаманними їй соціально зумовленими ознаками—вищими психічними функціями, свідомістю і самосвідомістю, здатністю до активного пізнання та перетворення довкілля та себе.
  •  Особистість—це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається залученістю людини до суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв’язків індивіда з суспільним та природним середовищем. У філософсько-психологічному аспекті особистість—це об’єкт і суб’єкт історичного процесу і власного життя.
  •  В ході свого становлення як особистості індивід поступово стає суб’єктом цілеспрямованого пізнання та перетворення об’єктивної діяльності й самого себе.
  •  Спочатку він приймає—переважно як об’єкт—різнобічні впливи з боку дорослих і створеного людством ще до його народження суспільного, культурного середовища. Цей вплив спеціально організований суспільством у формі ігрової, навчальної і трудової діяльності в умовах сім’ї, дошкільних та шкільних установ, професійної та вищої освіти і виробництва. Одночасно створюються внутрішні психічні новоутворення, які з дитячого віку формують власну свідому активність людини, спрямовуючи її на пізнання й перетворення об’єктивної дійсності та себе.
  •  Розвиток особистості відбувається у конкретних суспільних умовах. Особистість зажди конкретно-історична, вона—продукт епохи, життя своєї країни, своєї сім’ї. Вона—очевидець та учасник суспільного руху, творець власної і загальної історії, об’єкт і суб’єкт сучасності.
  •  У процесі розвитку особистості людина оволодіває засобами людської діяльності та спілкування мовою, в неї формуються вищі психічні функції, свідомість, воля, самосвідомість, вона стає суб’єктом активного цілеспрямованого пізнання і перетворення навколишнього соціального та природного середовища. В неї з’являється здатність до самовдосконалення, самотворення власної особистості в процесі самопізнання, самовиховання та самонавчання. Вона вступає у „суб’єкт-суб’єктні” стосунки з іншими людьми.
  •  Слід адекватно співвідносити поняття людини й особистості. Людина як соціальна біологічна істота є носієм особистості. Поняття людини значно ширше за поняття особистості, бо включає у себе велике коло соціальних і біологічних ознак—антропологічних, етнографічних, культурних та ін.
  •  Поняття особистості тлумачиться неоднозначно—залежно від того, який підхід реалізується дослідником. Можна виділити якнайменше чотири аналітичних підходи—соціально-психологічний, індивідуально-психологічний, діяльнісний та генетичний, реалізовані багатьма психологами.

  1.  Як може впливати особистість на колектив у ході уроку?

Вплив класу на учнів пов'язаний, передусім, з тим, що учні широко використовують стандарти оцінок різних явищ і колективних оцінок, що виникають безпосередньо в учбовому процесі, що встановилися в класі, при ухваленні тих або інших рішень, виконанні операцій і аналізі результатів.

При цьому самостійні судження, дії окремих учнів можуть стимулюватися або затримуватися присутністю інших учнів; оцінки і думки класу можуть, розходитися з індивідуальними, пригнічуючи останні або залишаючи їх без уваги; зовні активні члени класного колективу можуть домінувати над більше мислячими, але менш динамічними.

 Клас може прямо підвищувати - знижувати віру окремих учнів у свої сили. Коли клас систематично відкидає судження, дії того або іншого учня, а учитель не звертає уваги, то цей учень може віднести це за рахунок своїх недоліків і зайняти пасивну позицію в діяльності на уроці.

На особливу увагу заслуговує питання про вплив одних учнів на інших в пізнавальній діяльності. Як ніяка інша організаційна форма, урок надає можливість учням вчитися один у одного. І учні широко користуються цією можливістю в першу чергу за допомогою наслідування. Наслідування - це елементарний механізм взаємодії учнів, який розкриває, як відбувається процес, але не пояснює його причин. Один з головних мотивів наслідування - бажання робити так, як роблять ті, кого наслідують. Слабкі і середні по успішності учні зазвичай вибирають в якості об'єкту для наслідування добре успішних учнів, а останні – учителів.  Інший мотив - прагнення до об'єднання з іншими на основі прийняття їх думок, зразків дій і відповідно отримання їх підтримки, схвалення. Цей мотив найширше поширений серед добре і відмінно успішних учнів. Відмітимо, що його вплив виходить далеко за межі уроку: навіть при виконанні домашніх завдань багато школярів, знаючи, що ідея схвалена більшістю учнів класу, прагнуть дотримуватися цієї думки, а не йти проти нього. Третій мотив - пошук легших шляхів виконання вимог: легше наслідувати, ніж знаходити власні оригінальні рішення.

  •  Клас контролює поведінку школярів, і його вплив виходить за рамки учбової діяльності і учбових інтересів в ширші духовні, інтелектуальні і емоційні сфери. Традиції, що встановилися в класі, приймаються учнями і впливають на їх поведінку навіть поза школою. Клас у зв'язку з цим стає найсильнішим інструментом не лише в навчанні, але і у вихованні школярів.
  •  Індивідуальні варіації в потребах і інтересах, в підходах до вирішення різних питань і методах роботи повинні підтримуватися учителем і класним колективом, оскільки без цього неможливе формування творчої індивідуальності. Інтереси, схильності, здібності кожного школяра, як свідчить досвід роботи шкіл, проявляються і розвиваються якнайповніше, коли досить гнучкі і різноманітні види і методи роботи на уроках органічно поєднуються з факультативним зайняттям і різними формами позакласної і позашкільної роботи.

  1.  Способи мотивації особистості на уроці

Найбільша суттєва відмінність нової та старої освітніх парадигм, яку повинні враховувати вчителі, це розуміння навчання у школі не як організації й управління процесом засвоєння учнями знань, вмінь та навичок, а як організації й управління процесом розвитку особистості учня.

У педагогічній літературі робилися спроби розробити певні вимоги та підходи, здатні забезпечити перетворення навчання у школі з процесу засвоєння знань на процеси розвитку особистості. Серед них найбільш важливі:

  •  навчання повинне мати характер навчально-пізнавальної діяльность учнів, яка має результатом не засвоєння певної суми знань, вмінь та навичок, а зміну якостей особистості, що здобуває свого втілення у діяльності і ціннісних орієнтаціях учня;
    •  учень повинен перетворитися з обєкта навчання на субєкт навчання, тобто разом з учителем стати співавтором навчального процесу, що передбачає його участь в організації і проведенні навчального заняття, його особисту зацікавленість у досягненні позитивних результатів;
      •  вчитель на уроці виступає організатором, керівником і помічником учня в процесі навчально-пізнавальної діяльності, а не основним джерелом знань учня та їх оцінювачем.

Будь-яка діяльність матиме успіх тільки у тому випадку, якщо її учасники зацікавлені у результатах і беруть у ній безпосередню участь. Ступінь активності учасників у процесі діяльності визначається мотивами. Мотиви – це складне, багаторівневе, внутрішнє психічне утворення, що акумулює інтереси, потреби, схильності, уявлення, потяги, очікування значущих для особистості результатів її діяльності.

Мотиви можуть бути різними (економічними, соціальними, пізнавальними тощо), але вони виникають лише в процесі складної внутрішньої психічної діяльності власне суб’єкта.

Мотивація – це процес, у результаті якого певна діяльність набуває для індивіда особистого сенсу. Зовнішня мотивація як вплив учителя на мотиватори учня. Основні: інтерес, проблема, практична цінність. Додаткові: інформування, інструктаж, стимулювання, заборона, прохання, прогноз, показ перспективи. Найбільша проблема у тому, що «не можна зовні у процесі виховання формувати мотиви, на що сподіваються багато педагогів. Мотиви – складне психічне утворення, яке повинен побудувати сам суб’єкт».

Деякі дидактик виділяють три групи прийомів мотивації:

  1.  ті, що стимулюють обов’язок та відповідальність учнів;
    1.  ті, що створюють навчальні проблемні ситуації з наголошенням на практичному та суспільно-соціальному значенні одержаних знань у подальшому житті учнів;
    2.  ті, що формують пізнавальний інтерес учнів.

Метод «Асоціації на дошці». Для посилення емоційності та емпатії бажано використовувати фотографії, пісні, афоризми, вірші.

Метод «Показуха». Учитель вертикально записує на дошці поняття, яке учні повинні опрацювати і назвати його ознаки та асоціації, які воно у них викликає. Основною умовою є те, щоб ці слова мали спільні з основним поняттям літери.

Метод «Картинна галерея». Учитель вивішує на дошці картини, які містять ознаки основного поняття або явища. Обєднавшись у групи, учні через деякий час називають по черзі ознаки поняття, що зображені на картинах. Наведені ознаки вчитель записує на дошці у стовпчик. Після цього відбираються три найбільш характерні ознаки, з якими відбуватиметься подальша робота.

Метод «Мозковий штурм» слушно застосовувати під час мотивації питань, пов’язаних із пошуком шляхів вирішення проблем, а не з усвідомленням змісту понять.

Метод «Альтернатива». Учні отримують робочу картку, на якій записана певна моральна проблема і низка альтернативних пропозицій щодо її рішення. Кожен учень повинен самостійно обрати лише одну із запропонованих альтернатив і пояснити свій вибір.

Учень на уроці повинен бути настроєний на ефективний процес пізнання, мати в ньому особисту зацікавленість, розуміти, що й навіщо він виконуватиме. Без виникнення цих мотивів навчання, без мотивації навчальної діяльності пізнання не можна принести позитивний результат. Для досягнення необхідного результату можна використовувати різноманітні прийоми розвитку пізнавальних мотивів.

ДОНЕЦЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІ СТ. №89

ДОНЕЦЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Виступ на педраді

«Особистість учня»

(30.01.2012 р.)

Підготував:

заст. дир. з ВР

Попович Ірина Володимирівна

Донецьк 2012


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

35045. Изотопы в природе 156 KB
  Основная заслуга в открытии стабильных изотопов принадлежит английскому физику Ф. он установил что инертный газ неон атомный вес 202 является смесью двух изотопов с атомными весами 20 и 22. Ученый проводил исследования на протяжении полутора десятилетий и обнаружил 210 стабильных изотопов большинства элементов. Химические элементы как правило представляют собой смесь изотопов т.
35047. Радиоэкология и ОС 99 KB
  В него не включают поступившие в окружающую среду искусственные радиоактивные вещества от испытаний ядерного оружия и от работы предприятий ядерного топливного цикла ЯТЦ. Загрязнение биосферы радионуклидами образовавшимися при испытаниях ядерного оружия. Испытания ядерного оружия в атмосфере были начаты США в 1945 г. большинство стран подписали Договор об ограничении испытаний ядерного оружия кроме подземных.
35048. ХИМИЧЕСКИЙ СОСТАВ АТМОСФЕРЫ 170.5 KB
  Отношение содержание инертных газов в атмосфере Земли к их содержанию в солнечной системе Такое различие указывает что земная атмосфера не есть производная солнечной атмосферы а образовалась при эволюции самой Земли. Если аргон третий по объему газ атмосферы выделился из горных пород значит и остальные газы могли поступить также. Особенно сильное воздействие живые организмы оказали на состав атмосферы.
35049. ГИДРОСФЕРА 118.5 KB
  Воды Мирового океана покрывают 2 3 поверхности планеты и образуют основную массу ее водной оболочки. Воды Мирового океана составляют около 93 всех вод биосферы поэтому можно считать что химический состав гидросферы в целом определяется главным образом химическим составом океанических вод. Существует мнение и не без основания что для Земли характерно постоянное присутствие воды на её поверхности. Катионы переходили сразу в раствор поэтому воды сразу же стали солеными.
35050. Биосфера Состав живого вещества 238 KB
  Сумма зольных элементов это сложный итог взаимодействия живого вещества с земной корой. Поэтому изучение зольных элементов так же важно как и определение главных элементов в организме. С целью исключения влияния сильно варьирующих количеств воды и приведения данных о содержании химических элементов к выражению удобному для сравнения рассчитывают содержание элементов на абсолютно сухое органическое вещество высушенное до постоянной массы при температуре 102 105 оС. В этом случае получают значения содержания элементов не в реальных...
35051. Деформация природных биогеохимических циклов хозяйственной деятельностью человека 204.5 KB
  Значителен расход кислорода на окисление выплавляемых промышленностью металлов главным образом железа. Ежегодно поступающее в окружающую среду количество техногенных тяжелых металлов сопоставимо с массами металлов участвующих в глобальных процессах массообмена таблица 2.3 Массы тяжелых металлов вовлекаемых в техногенную и природную миграцию 103 т год по В. При выплавке металлов также выделяются в атмосферу крупные массы диоксида серы.
35052. Изотопы источники ИИ 52.5 KB
  Основным источником поступления этого радионуклида в организм человека является потребление зеленых овощей. Поглощенная доза облучения всего тела взрослого человека оценивается равной 008 мкГр 8 микрорад в год. Среднее содержание углерода в теле взрослого человека массой 70 кг равно 16 кг т. Годовая поглощенная доза от С14 содержащегося в различных органах и тканях тела человека составляет миллирад: 13 для всего тела; 06 для легких; 05 для гонад; 32 для клеток эндоста; 22 для красного костного мозга.
35053. СЖИГАНИЕ ИСКОПАЕМОГО ОРГАНИЧЕСКОГО ТОПЛИВА 140 KB
  В группу неканцерогенных загрязняющих веществ входят неспецифические наиболее распространенные и повсеместно контролируемые вещества это взвешенные вещества диоксиды азота и серы оксид углерода и озон. Диоксид азота. Основные источники выделения диоксида азота NО2 металлургические производства выхлопные газы автотранспорта тепловые электростанции и различные отопительные установки. Любое сжигание топлива с высокой температурой сгорания приводит к окислению атмосферного азота.