ID: 60202

Название работы: Людина і природа: трагедія чи ідилія

Категория: Конспект урока

Предметная область: Педагогика и дидактика

Описание: Зявляється Гамлет. Гамлет: Купатися чи не купатися мені Питання це тривожить мозок мій. Ліворуч у напівтемряві зявляється тінь батька Гамлета. Батько Гамлета: Гамлете синку мій Гамлет озирається: Хто тут Батько Гамлета: Це я твій тато що рано у могилу зліг.

Язык: Украинкский

Дата добавления: 2014-05-15

Размер файла: 51.5 KB

Работу скачали: 1 чел.

Раковський К.В.

Заступник директора

з виховної роботи,

вчитель української мови

та літератури ЗОШ І –ІІІ ст.№7

м.Переяслава-Хмельницького

“Людина і природа: трагедія чи ідилія”

(Театралізоване дійство на екологічну тематику)

Мета: виховувати дбайливе ставлення учнів до навколишнього середовища, привернути увагу до глобальних екологічних проблем та примусити замислитись над шляхами їх розв’язання.

(На сцені зображено похмурий берег моря: на задньому плані (картина або слайд) – вежі нафтовидобувних платформ та труби нафтогонів, на передньому плані (на сцені) – різноманітне сміття (пластик, бляшанки і т.ін.). З’являється Гамлет).

Гамлет:

Купатися чи не купатися мені –

Питання це тривожить мозок мій.

А як купатися, то попливти мерщій туди,

У далечінь, де в масній плямі

Шукають свою здобич чайки,

Хапаючи бридкі морські створіння

У знівечені кислотою дзьоби?

Таке купання – геть невтішна річ,

Бо потім  можна заробить хвороби

І не піднятися від них із свого ліжка вже до скону.

Сумні діла у нашім королівстві.

(Ліворуч у напівтемряві з’являється тінь батька Гамлета).

 Батько Гамлета:

Гамлете, синку мій!

Гамлет (озирається):

Хто тут?

Батько Гамлета:

Це я, твій тато, що рано у могилу зліг.

Послухай же мене.

Підступний дядько твій приніс наїдки,

Що були сповнені нітратів.

Гамлет:

Мій дадько? Клавдій? Ось у чому річ!

А я страждав і мучивсь над питанням,

Хто батька мого в гріб завів.

Так це був він?

Батько Гамлета:

Так, Гамлете, мій сину дорогий.

Остерігайсь його, й тебе готовий він

В могилу положити передчасно.

Гамлет:

Дякую, батьку,

Слова твої запам’ятаю,

І дядьку Клавдію помщуся.

Батько Гамлета:

Прощавай!

(Тінь Батька зникає).

Гамлет:

То, певно, Клавдій – геній той лихий,

Що всіх людей до прірви заганяє.

Сади свої він трунком обробляє,

Людей здоров’ям зневажає,

Щоби ріка прибутків була власна.

Смачного!     Їж мерщій, нещасний!

Та ні, стривай, я викрию цей злочин твій.

Облишиш промисел ганебний свій.

(Гамлет збирається йти, але на сцену виходить Офелія).

Офелія:

Гамлете, ось де ти, коханий мій.

А я тебе шукала у палаці,

Коли до моря вийшов ти помилуватися,

Як виграє великим різнобарв’ям

Нафтова пляма в передвечір’я час.

Як гарно тут, лише нестерпний сморід від риби та молюсків,

Що померли від задухи та хімічних компонентів,

Якими так багата нафта.

Гамлет:

Про що говориш ти, Офеліє?

Помилуватись?  Чим?

У чому ти ідилію тут бачиш?

Мабуть, у тому, що повільно гине все і скоро черга й наша стане?

Офелія:

Не варто перебільшувати, любий.

З’їж краще яблучко, яке воно смачне,

Неначе промовляє: „З’їж, із’їж мене.”

Гамлет:

Не хочу їсти я  це яблуко  масне,

Згубити швидко може і тебе й мене.

Бо пестициди там,

Ще й добрий шмат хімічної таблиці.

Офелія:

Тоді скоштуй стегенце куряче в фритюрі!

Гамлет:

Ти збожеволіла, Офеліє?!

Як можна зараз їсти курку.

Це смерть миттєва, це капут.

(Оце так  влип!)

Забула, видно, про ”пташиний” грип!

(На сцену вбігає налякана Дездемона. За нею женеться Отелло).

Дездемона:

Рятуйте, гину!

Гамлет:

Що сталось, Дездемоно?

Дездемона:

Як зазвичай, обід я готувала:

На перше борщ, на друге – напівфабрикат  

у горщику окропом заливала.

Гамлет:

І що?

Отелло:

Де ця нікчемна Дездемона?

Дездемона:

Сховайте ж но мерщій мене!

Отелло:

Ти тут! Іди сюди,

Не буде більш тобі пощади.

Дездемона:

За що, Отелло, любий мій?

Притиш на мить свій гнів лихий!

Отелло:

За що, питаєш ти?  То знай,

За те, що отруїти хочеш.

Дездемона:

Кого? Тебе? Чим можу отруїть тебе?

Отелло:

Я бачив в борщ „стегенце” клала,

Й „приправою” все посипала.

Хіба для тебе це не трунок?

Дездемона:

Який же трунок це, коли усі їдять?

Отелло:

А етикетку ти читала,

Чи часу геть тобі не стало?

Там консервантів цілий ряд,

Хімічні  суміші, добавки,

Кислоти, солі, ще якась бридота.

Хіба це можу їсти я? Помри ж негідна! (Отелло намагається наздогнати Дездемону).

Дездемона:

А-а-а!

Офелія:

То що ж нам їсти, що нам пити?

Як далі, Гамлете, нам жити?

Гамлет:

Не знаю я. Питання це одне

Тривожить мозок мій – й наводить на сумне.

Злий геній  Клавдій – не один такий,

Що з посмішкою на вустах торує шлях лихий.

Є сотні й тисячі в країні Клавдіїв таких.

Хто за мідяник зробить смертний гріх.

Трагедія! Це катастрофа!

О люди, мешканці країни, –

Ми згинем всі, не поодинці згинем,

А всі разом і водночас,

І не пробачить знов природа нас.

(На задньому плані видно постать людини в старому подраному одязі.)

Гамлет:

Ой, хто це узбережжям суне

Обдертий та бридкий – якийсь жебрак.

Та ні, щось точно тут не так.

Корону на чолі примітив.

Король Лір:

Мої вітання, чемне товариство!

Я – Король Лір – нещасний із владик,

Що власним донькам дозвіл давши,

Країну рідну на жахливу смерть обрік.

Гамлет:

Що ж доньки ваші скоїли такого?

Король Лір:

Дозволив їм ліси зрубати,

Щоб за доляри за кордон продати.

Дозволив виловити в морі все живе, що мешкало колись.

Дозволив нафту добувати в морі,

Хоч знав, що може бути горе.

Хоч знав, хоч знав, та що тепер.

Чому раніш я не помер,

Щоби не бачить цього горя.

Та ще моє сумління річ одна гризе,

Ніхто і словом добрим не згадає,

Що доньку меншу вигнав з краю,

Який з дитинства вона рідним називала.

За що, спитаєте, та ні за що.

Бо зупинить мене хотіла,

Про екологію і катастрофу говорила.

Та не послухав я її – ось результат.

Часи змінились на планеті.

Не та тепер уже Земля.

Людина у своєму злеті

Змінила все: моря й поля,

До космосу уже дісталась,

Відкрила генетичний код.

І місця вільного вже не зосталось –

Тут фабрика, а там – завод.

(Виходить Донька Короля).

Донька Короля:

Мій тату, я не гніваюсь одначе

За те, що не послухав ти мене,

Трагедія – це  правда,

Та не катастрофа.

Ще можна врятувати світ від тисячі невтішних бід.

Король Лір

Несамовитий рух опанував нам душі.

Женемось ми за «щастям» крізь роки.

Забули, певно, що безсмертні душі,

Нам же не жить на цій землі віки.

Що по собі полишимо на світі:

Чи техногенну прірву,

Чи квітучий сад.

Часу на роздуми дано так мало –

Ще крок – й не буде вороття назад.

Природи голос нам почути варто,

Й залишити свої бездумні жарти та досліди,

Що ставим над собою, втішаючись, немов

Вже «водим» Божою рукою.

Ми не боги – божки нікчемні,  

Хоча й освічені, але ще досить темні.

Геть ми не чуємо Землі благальне слово.

Бо скоро буде всім: “Gaim over!”

Життя – складна доволі штука.

Все може трапитись у нім.

Ми у нещасті дорікаєм долі.

Хоч власне щастя – нам творить самим.

(Завіса).

PAGE  4