60351

СУЧАСНА ПРАКТИЧНА ФІЛОСОФІЯ: ПРОБЛЕМИ, ТЕОРІЇ, КОНЦЕПЦІЇ

Конспект урока

Педагогика и дидактика

Чому етика є складовою частиною філософського знання Функції моралі. Це обумовлено і складністю її предмета і складністю моралі як соціального явища. Філософія загальна соціологічна теорія соціологія моралі соціологія особи загальна...

Украинкский

2014-05-16

115.5 KB

6 чел.

Заняття 2.

Основні парадигми етики як практичної філософії.

Чому етика є складовою частиною філософського знання?

Функції моралі.

Структура етики.

А. М. Єрмоленко, д-р філос. наук, проф.

СУЧАСНА ПРАКТИЧНА ФІЛОСОФІЯ:

ПРОБЛЕМИ, ТЕОРІЇ, КОНЦЕПЦІЇ

Як бачимо, в філософських дискусіях останніх десятиліть особливе місце посідає обговорення питань практичної філософії як прикладної етики, яку Кант називав моральною антропологією. Тематичне поле дослідження на цьому рівні спрямоване вже не стільки на розв’язання проблеми обгрунтування моральних принципів (хоча й ця проблематика лишається вкрай актуальною та важливою, адже від шляхів її розв’ язання залежать і способи її застосування), скільки на її функціонування в конкретних формах людського буття — політиці, економіці, техніці, екології тощо. Отже, необхідність переорієнтації суспільного розвитку потребує пошуків нових підходів до прикладної етики, норми якої могли б впливати на діяльність політика, підприємця, вченого, сприяти розв’ язанню соціальних конфліктів, врегульовувати людські стосунки в різноманітних соціальних сферах. І сучасна практична філософія саме й спрямовує свої зусилля на розв’ язання цієї проблеми, тобто не тільки на дослідження методологічних проблем етики та практичної філософії як наукової дисципліни, а й на проблеми застосування її до конкретних проявів людського буття: легітимації права, політичної системи загалом, економіки, розв’язання екологічних проблем тощо. Проте, як ми бачимо, проблеми прикладної етики постійно наштовхуються на фундаментальні методологічні проблеми: про об’ єктивність, точніше, загальнозначущість норм та цінностей, про граничне обгрунтування моральних належностей, про принципи такого обгрунтування, а відтак про роль філософської науки й можливості тієї чи тієї наукової парадигми.

Взаємодія етики з іншими науками

Етика як самостійна галузь знань виділилась у кінці XVIII ст. Це обумовлено і складністю її предмета, і складністю моралі як соціального явища. У реальному житті мораль не існує автономно, ізольовано, а пронизує усі види діяльності й відносин людини. Мораль як елемент суспільного буття і свідомості, а також моральне виховання як соціальна потреба і завдання, є об'єктом дослідження не лише етики, а й інших наук. Філософія, загальна соціологічна теорія, соціологія моралі, соціологія особи, загальна і соціальна психологія, психологія особи, антропологія, педагогіка, історична наука, етнографія, правознавство та інші науки знаходять свої аспекти вивчення моралі. Знання про мораль формуються й накопичуються в результаті діяльності етиків й істориків, соціологів і психологів, юристів і педагогів, а також представників інших наук, які вивчають людину.

  Якщо заглибитись у віки, то в східній і античній філософії етика спочатку злита воєдино з філософією і правом, мала характер переважно практичної моралі, що викладає тілесну і психічну гігієну життя. Положення етики виводилося безпосередньо з природи будови світу, всього живого, в тому числі людини, що пов'язано з космо-логічністю східної і античної філософії. В особливу галузь знань етика виділена Аристотелем, який вважає етику вченням про душу (психологією) і вченням про державу (політикою); базуючись на психології, вважає етику основою вчення про державу, оскільки її мета — формування добродійного громадянина держави. Від стоїків іде традиційний поділ філософії на три галузі: логіку, фізику (в тому числі метафізику) і етику. Поділ проходить Середньовіччя, сприймається філософією Відродження і XVII ст. Філософ Іммануїл Кант обґрунтовує поділ як розмежування вчень про метод, природу і свободу (моральність). Проте аж до XVII — XVIII ст. етику часто розуміли як науку про природу людини, причини і мету її дій взагалі. Етика, по суті, співпадала з філософською антропологією (у французьких просвітників, англійського філософа Девіда Юма) або навіть зливалася з натурфілософією (Жан-Батіста Робіне, Бенедикта Спінози — їх вчення про субстанції і модуси). Таке розширення предмета етики випливало з трактування її завдань. Етика мала навчити людину правильному життю, виходячи з її ж власної (природної або божественної) природи. Тому-то етика суміщала теорію буття людини, вивчення її пристрастей і афектів психіки (душі) і вчення про досягнення благого життя (загальної користі, щастя, порятунку). Філософ Іммануїл Кант піддав критиці поєднання в етиці натуралістичних і етичних аспектів. Етика — наука лише про належне, а не про те, що є і причино обумовлене, повинна шукати основи не в сущому, природі або суспільному бутті людини, а в чистих позаемпіричних постулатах розуму. Спроба Іммануїла Канта виділити специфічний предмет етики (сфера належного) привела до усунення з неї проблем походження і суспільної обумовленості моралі. Разом з тим практична філософія (якою Іммануїл Кант вважав етику) виявилася нездатною вирішити питання про практичну можливість здійснення принципів, що обґрунтовуються нею в реальній історії. Кантівське переусвідомлення предмета етики набрало широкого поширення в етиці XX ст., причому якщо позитивісти виключають нормативну етику зі сфери науково-філософського дослідження, то етики — ірраціоналісти заперечують її можливості як загальної теорії, відносячи розв'язання етичних проблем до прерогатив особистої моральної свідомості, діючої в межах неповторної життєвої ситуації.

  Чому етика не є частиною філософії і чому філософія не є етикою? Візьміть будь-який підручник з філософії або звичайний філософський словник. Там можна прочитати, що філософія наука про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. Якщо звернутися до інших філософських шкіл XX ст., то можна констатувати, що екзистенціалізм учення, яке робить можливим людське життя і яке, крім того, стверджує, що всяка істина і всяка дія передбачає деяке середовище і людську суб'єктивність. Герменевтика, за твердженням філософа Ханс-Георг Гадамера, є універсальною філософією сучасності, покликана дати відповідь на основне філософське питання: як можливо розуміти навколишній світ і як в розумінні втілюється істина буття? Таких прикладів різних поглядів на філософію можна навести багато.

  А чим займається етика? Етика — наука про суть і роль моралі. Мораль або моральність, є одне з численних суспільних явищ. Це одна з форм суспільної свідомості, мораль покликана регулювати поведінку людей майже у всіх сферах їх діяльності. У визначенні моралі може бути і дійсно є певна відмінність. Одні філософи, психологи вважають, що мораль — не тільки форма суспільної свідомості, але й частина суспільного буття або аспект суспільних відносин. Інші ж дотримуються класичної концепції, що мораль, насамперед, одна з форм суспільної свідомості, що виявляється в поведінці людей. Але ніхто з філософів досі не стверджував, що предметом етики є самі загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення або, що етика має пояснити розуміння навколишнього світу, як втілюється істина буття. Тоді на якій основі стверджується, що етика — це частина філософії і філософська галузь знань? Посилатися лише на ту обставину, що досі її проблеми формувалися філософами, — справа несерйозна.

 Етика як філософська наука. 
Етика як наука виникла і розвивалася у межах філософії і розглядалася як практична філософія, або моральна філософія. Вона базується на двох засадах: фактах реального морального життя (вчинках індивідів і діяльності соціальних груп) та філософському світогляді. Світогляд не може бути нейтральним, він завжди ціннісно орієнтований. Тому можна стверджувати, що скільки історичних типів світогляду, філософських напрямів, стільки й етичних шкіл, систем. 
Етика здатна викликати у читача або слухача неоднозначні почуття. Вона може розчарувати банальністю висновків. Вона також може вразити своїми величними ідеями. Все залежить від того, якими очима на неї подивитись - бачити в ній розумову конструкцію, чи використовувати в якості критерію оцінки для самого себе. 
Перша систематизована робота з етики, яка одночасно була і першим навчальним курсом з цієї дисципліни, була „Нікомахова етика” Аристотеля. Ця праця виявилася першою не тільки в часі, але й за значенням. Будучи написаною ще в IV ст. до н.е., вона і сьогодні залишається однією з найкращих систематизацій етики. Етика - нормативна наука, до того ще найзагальніша нормативна наука. Її ще називають практичною філософією. Етику вивчають не тільки для того, щоб знати що таке доброчинність, а перш за все для того, щоб бути доброчинним. Мета етики – не знання, а вчинки. 
Як говорив Аристотель, юнак – непідходящий слухач лекцій з етики. При цьому основною ознакою „юнака” він вважав не вік, а незрілість характеру, коли людиною керують сліпі пристрасті, що може відбуватися і з дорослими людьми. Для того, щоб етика приносила користь людині, необхідні дві умови: вміння володіти своїми пристрастями та бажання направляти їх на прекрасні цілі. Насіння етики, як зерна пшениці, можуть прорости лише в тому випадку, якщо потраплять у сприятливий грунт. Цю думку російський філософ XIX ст. В.С.Соловйов висловив трохи інакше у передмові до своєї книги „Виправдання добра”. Він порівнює моральну філософію з путівником, який знайомить з гарними місцями, але не говорить людині, куди їй їхати. Такий путівник не може умовити їхати в Італію того, хто зібрався відправитися в Сибір. Так само, пише він, „ніяке викладення моральних норм, тобто умов досягнення істинної життєвої мети, не може мати сенсу для людини, яка свідомо поклала перед собою іншу мету”. 
Етика не здатна підмінити живу людину в її індивідуальних моральних намаганнях. Вона не може зняти з особистості відповідальність за обрані рішення чи хоча би пом’якшити її. На етику можна спиратися. Вона може допомогти лише тому, хто шукає в ній допомогу. Етика стає дійовою лише в тому випадку, якщо вона знаходить продовження в моральній активності тих, хто має з нею справу, хто її вивчає. В інакшому випадку вона безкорисна і може викликати лише роздратованість. 
Етика являє собою систему знань про певну галузь людського життя, і в цьому сенсі нічим не відрізняється від інших наук чи навчальних дисциплін. Її своєрідність виявляється лише в одному: вона доречна і корисна у системі освіти в тій мірі, в якій сама освіта являє собою не просто навчання, розширення розумового кругозору, але ще й вдосконалення, духовне зростання людини. 
Міркуючи над природою моралі як предмета етики, неважко переконатися, що предмет цей досить своєрідний. Його неможливо звести до звичайного зовнішнього об'єкта, котрий ми можемо виділити з його оточення, описувати, вимірювати, аналізувати як певну окрему цілість. Можна скільки завгодно досліджувати енергетичний аспект того чи іншого людського вчинку, будувати його математичні моделі, розглядати його як фізіологічний акт чи соціальний феномен, як відтворення певних традиційних взірців поведінки, як символічне діяння тощо — і все ж нічого не з'ясувати в його власне моральному єстві. Можна розглядати біологічні, психологічні, соціокультурні, етнічні умови й чинники формування певного типу людської вдачі, осмислювати його під кутом зору фрейдівської концепції лібідо і т. п. — і залишатися як небо від землі далеким від розуміння його етичних характеристик. Осягнути останні неможливо, не вводячи безпосередній предмет розгляду в цілісну систему загального людського осмислення дійсності, що включає ті або інші ціннісні орієнтації, уявлення про добро і зло, свободу й справедливість тощо. Не звертаючися до цієї сфери теоретичних і практичних універсалій ми не в змозі будемо не тільки з'ясувати власне моральну якість того чи іншого людського вчинку, але навіть визначити його принципове відношення до галузі моралі в цілому. 
Проте зазначені універсалії — предмет роздумів і пошуків філософії як особливої галузі людського пізнання. Звідси й випливає, що етика, принаймні у своїй сутнісній основі, може бути тільки наукою філософською (що, зрозуміло, не виключає існування часткових, віддалених від філософської тематики галузей етичного пізнання — скажімо, тих або інших прикладних фахових етик, емпіричного моралезнавства тощо). 
Що ж являє собою мораль як соціальне явище і яку предметну сферу моралі вивчає етика? 
Відомо, що жодна людська спільнота не могла існувати і розвиватися без узгодження різноманітних суперечливих (часто протилежних) інтересів людей, дотримання певних взаємних обов’язків, правил поведінки, які поступово стали звичними, загальноприйнятими, перетворювались на звичаї, традиції, стійки норми моральної поведінки. Отже, суспільство у процесі історичного розвитку виробило особливий соціальний інструмент для регулювання і спрямування поведінки кожної людини, що вона не тільки не руйнувала, а навіть зміцнювала суспільний організм. Цим інструментом (соціальним інститутом) суспільної самоорганізації і є мораль. 
Мораль існує у двох формах: особистісні моральні якості (милосердя, відповідальність, скромність, чесність тощо) і сукупність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень (наприклад, «не вкради», «не вбий» тощо і «справедливо», «порядно», «доброзичливо» тощо). 
Моральні якості характеризують особистість з точки зору її здатності до спілкування з собі подібними і співіснування з ними. Вони виступають як риси характеру і виявляються у взаємовідносинах з іншими людьми. 
Моральні норми та оціночні уявлення виражають інтереси тих чи інших соціальних груп, суспільства в цілому і стають основою поведінки людей. Це знаменник розмаїття індивідуальних дій, один із способів зведення індивідуального до соціального. Вони визначають тип поведінки, необхідний конкретно-історичному суспільству або його більшості. 
Отже, моральні якості (особистісні властивості), з одного боку, і моральні норми та оціночні уявлення, з іншого, реалізуються у стосунках між індивідами й виражають суспільні зв'язки між ними. У першому випадку цей зв'язок виступає у суб'єктивно-особистісній формі, а у другому — як об’єктивований, надіндивідуальний зв'язок. Це дозволяє говорити про мораль як соціальні стосунки. 
Моральне життя людини розпадається на два рівні, дві сфери — сущого і належного. Сфера сущого виражається у реально існуючих норовах, дійсних ціннісних значеннях реальних форм суспільних зв'язків між людьми. Сфера належного містить нормативні настанови моральної свідомості. Отож мораль не зводиться лише до моральної свідомості. Вона є також ціннісним змістом, який полягає в існуючих суспільних відносинах, у практичній взаємодії людей. Узагальнюючи поведінку людей (практику), мораль виробляє певні вимоги, веління (імперативи) «як має бути», які підтримуються громадською думкою та (або) власною совістю людини (переконаннями). Тому мораль, перш за все, виступає як система вимог, норм і правил поведінки людини, що історично склалися і дотримання яких має добровільний характер. 
Мораль виступає як особлива форма ставлення людини до дійсності, до конкретних людей, соціальних груп, до представників світу природи і цінностей культури. 
Отже, мораль зосереджена на людині й виявляє себе у ній як суспільний першопочаток. Вона об'єднує людей, включених у різні види діяльності й стосунків. Найвищий сенс, призначення моралі виражається у забезпеченні цілісності й гармонійності міжлюдських стосунків, наступності історичного розвитку суспільства. Мораль не зводиться ні до релігії, ні до права, ні до будь-яких інших форм духовно-практичного життя, а має свою специфіку й відіграє свою роль у житті людини і суспільства, виражає ступінь їх людяності і є предметом вивчення етики. 
Метою етики є раціональне обґрунтування моралі та виявлення її природи, сутності, місця і значення у розвитку людини і суспільства. У ній осмислюються, узагальнюються, систематизуються історичні форми моральності, аналізуються етичні доктрини, які прагнуть пояснити природу, закономірності розвитку, функції моралі, а також здійснюється аналіз механізмів моральної орієнтації і регуляції, виражених у системі цінностей, норм, принципів, понять моральної свідомості. 
Що ж, зрештою, являє собою мораль як модифікація загального відношення людини до світу? Історія філософії й етики знає чимало спроб відповісти на це запитання. Тут ми пошлемося на визначення моралі професора О. І. Титаренко, —тому, що воно поєднує в чіткій і стислій формулі саме ті риси моралі, які для етики як філософської науки є найістотнішими. Отже, відповідно до даного визначення (з нашими деякими уточненнями) мораль постає як такий практично-оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла. 
Що це, власне, означає? По-перше, мораль як предмет етики являє собою концентрований вияв саме практичного, активно-перетворювального ставлення людини до життя. Вона знаходить свої духовні витоки в царині людської волі, практичного розуму, за словами великого німецького філософа І. Канта (1724—1804). Відповідно до цього, й етику як науку в безмежному океані різноманітних вдач, характерів, форм поведінки і спілкування цікавить передусім вимір належного, того, що має бути: як належить чинити, поводитися, спілкуватися, які цінності слід втілювати в життя, в якому напрямі вибудовувати власну особистість тощо. Для етичної думки останніх століть більш звичною є саме імперативна мораль, в основі якої лежить те чи інше веління (іmреratum з латини — наказ, веління), вимога або заборона щось робити.

Функції моралі

У процесі розкриття сутності і структури моралі розглядалося питання про функції моралі. Це пов'язане з тим, що функції моралі визначаються за відношенням до її специфіки, а їх теоретичне розпізнання в значній мірі залежить від розуміння того, що є моральну цьому зв'язку при аналізі існуючих сьогодні точок зору на мораль не Можна було обминути й інтерпретацію функцій моралі. Тим більше ті точки зору, котрі становлять цілий напрям в етиці й за якими мораль має функціональний характер. За всіх відмінностей між c*6jjo інтерпретації моралі виключно за функціональною своєрідністю виходять із теорії, згідно з якою функціональна своєрідність визначається історично конкретним характером моралі, тим, що вона і за своїм змістом зумовлена потребами суспільства, тобто — функціональна. Ця точка зору висвітлювалася досить повно й немає необхідності до неї повертатися. В даному контексті звернення до цього матеріалу пов'язане з розумінням функцій у їхній зумовленості специфікою моральної діяльності. У функціональний підхід до моралі, якщо він застосовує як єдиний спосіб у визначенні її специфіки, означає, що мораль розглядається не в її змістовій своєрідності, не як специфічна форма предметно-змістової діяльності, а як засіб, що обслуговує суспільну діяльність у сфері поведінки розуміння моралі або розглядає поведінку як ді-ялТністьЛабо, абсолютизуючи її значення для моралі, відмовляє їй у діяльнісній сутності, спирається на поведінку при обгрунтуванні практичного значення моралі, виходячи з її прикладного характеру.
Другою характерною для функціонального підходу до моралі ознакою є те, що за різноманітності виокремлюваних функцій моралі фактично всі вони зводяться до регулятивної, комунікативної й виховно-ідеологічної функції, а їх обгрунтування будується на співвідношенні сущого й належного. Оскільки функціональний підхід у своєму принципі покладає виявлення ролі та значення моралі для життєдіяльності суспільства, а його абсолютизація означає вивчення моралі стосовно суспільства й безвідносно до
«логіки моралі», то й суще й належне або розкриваються з потреб суспільної практики взагалі, тобто з позаморальних джерел, або постулюються як «дурні абстракції», а не як «загальне конкретного», в даному разі морального.. Розчленування моралі, навіть якщо розглядати її через функціональну своєрідність, розділення її за відношенням до практики-повєдінки на сферу суспільної свідомості, початково тлумачену як протилежну індивідуальній свідомості, тягне за собою уявлення, що норми, приписи, правила вироблені суспільством у процесі практики, а індивідові належить їх засвоїти. Ставши після засвоєння норм суспільним індивідом, він у моральному відношенні оцінює ситуацію, робить вільний вибір, і одтепер уже свідомо реалізує їх у поведінці. В цьому й полягала суть тлумачення регулятивної функції моралі.
Оскільки засвоєння моралі,, в такий спосіб забезпечувалося й підтверджувалося лише громадською думкою, а умоглядний характер таким чином процедури й не розраховував на муки совісті того, хто здійснив цей вибір або не підтвердив його в своїй поведінці, то громадська (а не суспільна) думка активіеувалася в бік радикальних і за своєю суттю адміністративних форм покарання, оформлюваного як думка трудового колективу. Так і розумілася в етиці свобода морального вибору та відповідальності людини, а регулятивна функція моралі по суті означала приборкання індивіда (запевно не суспільної істоти) суспільними (оскільки вони вироблені суспільством) моральними нормами.
В цій ситуації, наприклад, вірність сімейному обов'язку визначалася не внутрішніми детермінантами, відображала не міру людяності у ставленні до іншого як до людини, особистості, регламентувалася не імперативами почуття совісті, доброти, породжуваними співпереживанням іншому, а виражала норму, пропоновану суспільством виключно зі свого інтересу й аж ніяк не духовного, співвіднесеного не з інтересами індивіда, його самопочуттям, а дуже практичними інтересами, які відверто ігнорують інтерес окремої людини. Кохання, згідно з так тлумаченою мораллю, не сприймалося всерйоз і дозволялося в межах, коли воно не суперечило інтересам суспільства.
Доречно підкреслити, що правові норми з цих питань і їх здійснення були значно гуманнішими за ті, що висувалися як моральні й регулювалися громадською думкою. Для розлучення достатніми вважаються аргументи, котрі свідчать, що подальше спільне життя для подружжя неможливе. Для громадської думки відлік від інтересів подружжя розчинявся в інтересах суспільства. Певно, внаслідок так тлумаченої регуляції моральним способом найважливішої сфери людського життя етика виявилася безсилою перед навалою хвилі вульгарно тлумаченого кохання як сексу, еротоманії та інших подібних явищ. Якось через посталу необхідність допомогти розібратися в так званому
«трикутнику», жінку, яка покохала іншого, спитали: «А як ви ставитеся до чоловіка? Адже йому тяжко, нестерпно боляче, якщо він так вас кохає?» Здивована жінка зізналася, що вона про це й не думала.
Залежати не тільки від тих, хто тобі потрібен, а й від тих, кому ти потрібен... Закон людяності відомий із давніх давен і щоразу оновлюваний історичним контекстом життя. З багатьох його прочитань іще звучить думка Маленького Принца. Екзюпері про відповідальність перед тими, кого ми приручили. Та вже напливає, відроджуючися, пророцтво, що з'явилося на зорі становлення людства: ставлення до іншого є ставленням до самого себе. Його пришестя до нас — не плід містифікацій. Воно наближалося в одкровеннях про людину Маркса, Фейербаха, Фрейда, з болісною гостротою осягалося Толстим і Достоевським, Коцюбинським і Лесею Українкою, як світло далекої зірки дійшло до сучасного людства, оновлене його стражданнями стало стрижнем хвилюючих творів Пастернака й Франсуа-зи Саган.
Тривожний смисл його сучасної актуалізації значною мірою виражений у тому, що це пророцтво в найрізноманітніших варіаціях складає висновки, до яких приходять лікарі, котрі займаються бідами людства, й філософи, котрі досліджують корені цих бід у духовному зруйнуванні людини. В цьому далеко не повному ряді розкривається специфіка моральної детермінації людського розвитку, міститься спростування не лише теорії регулятивної функції моралі, тлумаченої як приборкання індивіда в інтересах суспільства, а й дане з цих позицій визначення моралі, її призначення та своєрідності.
Той самоочевидний факт, що думка людська закріпила моральний спосіб існування як специфічно людський спосіб буття в імперативному законі ставлення до іншого як ставлення до себе в часи, коли те, що ми сьогодні називаємо моральністю, становило основу всіх суспільних зв'язків між людьми, пов'язувало, цементувало їхню єдність, заслуговує на особливу увагу. З розвитком відчуження воно визначається у відчуженні від людини її власної творчої, людської сутності — суспільності — у розсуспільненні. Все це є підвалинами розуміння ролі й значення моральності для людського розвитку. Розглядаючи відчуження в контексті особистішої долі робітника, К. Маркс розкрив її в багатоманітності аспектів відчуження, яке в підсумку відчужує
«саме його життя, моральність.
Характерний для сучасності ретроспективний погляд виражає значно більше, ніж ностальгічний прорив у минуле, в свій початок. Сама ностальгія по минулому виявляється в чітко означеній заданості пошуку духовності, повноти осяяного нею буття. Й те, що становить поетичну цінність нового для мистецтва образу пошуку справжнього, а не
«схожого» буття сучасною людиною, є поетичною ідеєю фільму «Оплески, оплески...», який істотно відрізняється від інших творів, присвячених ідеї творчого відтворення зв'язку віків.
Інтерес до цієї теми сьогодні визначається не масштабами охоплених епох і періодів. Сучасній людині, котра згубила нитку Аріадни, втратила сенс життя, цей сенс під-казується ізсередини — забутою, зневаженою людяністю. Ледь вгадувана, вона проявляється в інтуїтивному пошуку оазисів справжнього буття. В таких клопотах відтворюється чи не найголовніший показник історичної суттєвості духовного напруження сучасної людини. У фільмі це напруження пов'язане з болючим пошуком кінорежисера способу проникнення в світ людей, котрі жили у воєнні роки. Традиційний образ художника, раніше завжди цікавого своїм творчим шаленством, переміщений у фільмі в площину сучасної людини, драматизм існування якої розкривається у відчаї перед загрозою творчого безсилля, котре надає пластичної викінченості образові сучасної людини, поглиненої пошуками самої себе.
Не масштаби часового охоплення, не туга вікового характеру, а пошук змістовного вираження справжності буття, чимраз глибше усвідомлення його як способу відродження, порятунку від страждань, породжених невмолимим розгортанням логіки розсуспільненого життя,— ось що визначає сенс пошуку.
Те, що гострий інтерес до ситуацій і відношень, у яких життя людське поставало вповні, в трепетній напруженості прояву його людського сенсу, в філігранному вираженні самоцінності людського індивіда — а цей інтерес дедалі більше пов'язується з пророцтвами,— свідчить про доленосне значення моральності в житті людей.
Пророцтва, що в своєму загальнолюдському змісті набувають апокаліптичного характеру, не тільки витримують сьогодні перевірку на міцність перед скептичним, не зрівнюваним за руйнівною силою навіть із лазерними пристроями, розумом сучасної Людини. З напрочуд наївним романтизмом кінорежисер поєднує їх із конкретними долями, відокремленими від нього глухою, здавалося б, стіною історичних лихоліть, знаходить зв'язок із їхнім життям.
У цьому глибоко оптимістичному процесі розвитку устремління людини до самої себе, підкріпленого сьогодні працями філософів, і здійснюється процес усвідомлення, з'ясування специфіки морального відродження людства, котрий з необхідністю спонукає етику до теоретичної розробки моралі, знання якої відкрили б закон свободи вибору й моральної відповідальності людини як головну детермінанту її людського благополуччя, як закон людського буття, прочитаний у його позитивному розумінні древніми, як абсолютний моральний імператив, котрий свідчить, що головною функцією моралі є усуспільнення людини.
Про те, що усуспільнення людини відбувається в моральній діяльності, свідчить справжній зміст свободи морального вибору та відповідальності людини. Моральний вибір і відповідальність за нього людини не покладається на неї іззовні, не визначається поза нею покладеними критеріями, а є проявом її суспільної сутності, її внутрішньої свободи.
Свобода морального вибору здійснюється в межах моральної діяльності, розкривається в суворій логіці моральної діяльності, вироблених перевагах згідно з критерієм добра і зла. Це означає, що у ставленні до іншого як до людини суб'єкт морального відношення вибирає через мотиви вибору спосіб, яким здійснюється вибір (співпереживання, співчутливість), у цілепокладанні результату вибору. Взятих у цілому й у кожному з них людина вибирає: бути їй моральним суб'єктом, справді суспільним, людським індивідом, а чи суб'єктом без моральності, частковим, функціональним, позбавленим власного стрижня, людського смислу.
Природно, що розуміти це треба як процес взаємопов'язаних між собою уподобань, переваг. Здійснювані, наприклад, у логіці індивідуалізму прояви зверхності у ставленні до іншого спираються на мотиви утвердження над ним закономірного, коли інша людина є не метою, а засобом. І не в прилученні до неї як до іншого вбачається утвердження себе, не в почутті спільності уявляється результат, а в самоствердженні ціною іншого, в розсуспіль-ненні, в зверхності, переживаній у почутті самовдоволення. Отже, йдеться не про одноразовий акт. Якби це було так, імперативність закону ставлення до іншого як ставлення до себе давно б усвідомилася людством у своїй глибині і серйозності. Ця істина виявляється в пророцтвах мудреців усіх культур і всіх релігій, але зостається не усвідомленою в своєму значенні для людських доль.
Свобода морального вибору, детермінована суспільною сутністю людини, накладувана нею ж і по відношенню до неї відповідальність є відповідальність перед собою за об'єктивний результат вибору, виражений у тому, яким став індивід у людському розумінні.
Реалізуючи, присвоюючи свою суспільну сутність у подальших відношеннях до інших (у межах знятої сприйнятливості, розвиненості моральних почуттів) на рівні доступних йому контактів, індивід буде в цих межах дружити, кохати, переживати своє життя, тим і відповідаючи за зроблений вибір.
Проблема відповідальності людини за зроблений нею вибір не випадково позначилася в мистецтві як тема злочину й покарання. Досить звернутися до долі Раскольникова, щоб зрозуміти, що скоєне ним убивство старої лихварки — вчинок, що завершує злочин, виношений гординею гіпертро-фованого
«я». Та саме з ідеї вседозволеності, що пробивається крізь світ людських почуттів, ідеї самоствердження через заперечення своїх моральних залежностей від інших, через утвердження себе над іншими починається руйнація почуттів, спустошення. В ньому передусім і полягає майбутнє покарання. Воно не в тому, що злочин викрили, а в тому, що на шляху до злочину Раскольников руйнував моральні почуття, радість життя — саму здатність жити по-людськи, сам сенс людського життя. Злочин як вчинок лише виявив усю страхітливість того, що наростало в ньому, вивело все це назовні й відкрило йому в його власному стані здійснене падіння.
Свобода морального вибору й відповідальності людини є законом морального способу існування суспільної сутності людини, істинної форми її буття. Об'єктивний характер закону, що визначає його належність до законів, за якими відбувається еволюційний розвиток людства, підтверджується тим, що його реалізація здійснюється в єдності мети і засобів її досягнення. Детермінований суспільною сутністю людини, моральний спосіб її безпосереднього існування розвивається в заданому цією сутністю напрямі становлення людини в процесі її усуспільнення. В цих межах здійснюваний у моральній діяльності вибір виражає певну мету й відповідні їй засоби її досягнення.
Мета визначається в межах усуспільнення людини й перебуває у зв'язку з покладеними в її основу засобами. В свою чергу досягнута мета пертворюється на засіб стосовно нової мети, а досягнуте при її здійсненні знімається в новій меті як її основа. Незалежно від того, в якому аспекті й на якому рівні виявляється ставлення до іншого як до людини, мета й відповідні їй засоби в діалектичній єдності стають підвалинами процесу спадкового розвитку людини, її усуспільнення лише за умови, що цей процес здійснюється в межах моральної діяльності. В цьому розумінні й залучаються поняття моральна ціль і моральні засоби стосовно розкриття необхідності відповідності засобів меті.
Вислів, що ціль не виправдовує засоби, слушний лише в межах моральної діяльності. В цих межах вислів конкретизований Достоєвським, котрий поставив перед людством питання: чи можна побудувати щастя людства ціною сліз хоча б однієї дитинки? І відповідь — так, якщо цією дитинкою буду я. Актуальність цієї відповіді для нашого часу полягає в тому, що тенденція виривати питання, пов'язані з законом єдності цілі і засобів, із морального контексту, переносити їх із справді суспільного буття у сфери відчужених від людини й протипоставлених її індивідуальному буттю суспільних відносин призводить до викривленого уявлення про силу невідворотної дії цього закону в життєдіяльності людей.
Дана одним із героїв Достоєвського відповідь повертає нас у моральне русло. Тільки в ньому народжується відповідь, гідна людини: кожен має право вибрати щастя людства, досягнуте ціною страждань, але — своїх. У цьому моральне, природне право людини, й ідучи таким шляхом до мети, роблячи такий вибір, вона вільна не в тому розумінні, що їй не забороняють, а в тому, що вона вибирає відповідно до свого устремління, а не всупереч йому, в своєму подвигу стверджує свою співпричетність з іншим, із людством, а не руйнує її й таким чином себе. В цьому й полягає її моральність. Коли ж виривають питання з цього контексту, то, втрачаючи моральний смисл, воно стає джерелом спекуляцій філістерів, не здатних охопити масштаби морального зв'язку людей і породжуваних у ньому злетів благородства, виражених у самоствердженні людини. Логіка окремого існування виключає проникнення у сферу, де людська індивідуальність у своєму саморозвитку підноситься до співпричетності з людством. j На завершення роздумів про головну функцію мора-І/лі — усуспільнення людини — необхідно підкреслити таке. ' Функція усуспільнення людини в процесі моральної діяльності має універсальне значення для життєдіяльності людей, її основоположний для суспільного розвитку смисл розкривається по відношенню до того значення, яке вона має для розвитку творчих потенціалів людини, її почуттів і здатностей, для розвитку форм істинно суспільного буття людства.
Здійснювана в моральній діяльності функція усуспільнення виражає специфіку моральної детермінації людського розвитку, виступає підвалинами свободи морального вибору та відповідальності людини, проявляється в єдності моральних цілі й засобів.
Регулятивна функція моралі є похідною стосовно функції усуспільнення, яка випливає з моральної форми суспільного зв'язку людей і виражає вільне, творче, добровільне волевиявлення людини у ставленні до іншого як до людини, спирається на совість людських індивідів та її узагальнене відображення в суспільній думці. Регулятивна функція моралі прямо залежить від рівня морального розвитку суспільства й від характеру зв'язку моральності та моралі.
Розглянуте в попередніх параграфах питання про історичні метаморфози моралі розкрило її залежність від усієї системи суспільних відносин, котрі формують людину і впливають таким чином на її ставлення до іншого як до людини, до суспільства, людства, на історично-конкретний зміст моральних відносин, їхній характер, місце і значення в житті людини. Відповідно до цього здійснюється й процес саморозвитку індивідуальної моральної свідомості до моралі — суспільної форми свідомості, тобто процес узагальнення історично суттєвого в індивідуальній свідомості, його відображення в моралі.
З іншого боку, виникаюча в цьому процесі єдина складова, виражена в наявному рівні розвитку моральної свідомості суспільства, не маючи чітких інституціональних форм вираження, завжди відтворювалася окремими людьми в художніх творах, в інтерпретаціях етиків, публіцистів. Інтерпретація реальної моральності і тенденцій її розвитку стосовно загальнолюдських моральних цінностей і норм розкрила таким чином їхній історично конкретний смисл і формувала мораль як форму суспільної свідомості. Розрив між офіційно сформульованою мораллю та реальним рівнем розвитку моральності узаконено розглядався як співвідношення між сущим і належним і значно рідше аналізувався як вияв суперечностей між моральним способом існування суспільної, людської сутності та її відчужених форм у соціальному бутті, як результат відчуження людини від власної сутності.
Розвиток індивідуалізму, в логіці якого здійснюється розсуспільнення,— процес, який тривав протягом усієї історії людства. З гіперболізованого прояву
«я», котре самовизначається, виникає на грунті дійсних, у діяльності реалізованих чеснот уже в Едіпа, які породжують почуття зверхності й пов'язане з ним недовір'я до чеснот Креонта, Тересія, йокасти, індивідуалізм, набуваючи сенсожиттєво-го значення, стає самоціллю, просувається до образу леді Макбет. Втрачаючи по дорозі доброзичливість, зміст, що визначає благородство суб'єктивних устремлінь, і трагізм усвідомлення вчиненого, його дійсного смислу для дорогої його серцю спільності, Едіп страждає морально, приголомшений своєю участю в зруйнуванні морального зв'язку — вічних законів богів.
Моральний закон, що проголосив людину мірою всіх речей, осягається королем Ліром ціною власних страждань. Від гинучої ілюзії, що він і є мірою всіх речей, Лір підноситься до істинного смислу в співпереживанні з убогими й знедоленими, зустрінутими на цьому шляху. В співпереживанні з іншими й пролягає шлях до віднайдення в собі міри людини.
Зв'язок віків порушується з руйнацією основи — морального зв'язку людей. Це її, моральності, проблиск у грі актора осяває Гамлета одкровенням:
З-за неї? З-за Гекуби? А що ж йому Гекуба, він— Гекубі? Щоб сльози лити? Що б він учинив, Коли б мав привід для жаги, підказ, Як маю я?
У античних філософів зруйнування законів моральності під міцніючими ударами сваволі, чиненої індивідом, який переступає межі дозволеного людині, свідчить про гіпертрофію
«я», котра посилюється зі зруйнуванням співвіднесеності з іншими до нестримного жадання виявити свою волю ціною зла і задля зла.
На відміну від Медеї, чиненого нею зла на відомщення за потоптану вірність — останнього сплеску моральної об-раженості, що переходить у гординю, леді Макбет чинить зло заради зла. Являючи світові новий ступінь у розвитку принципу індивідуалізму — утвердження кожного над іншим і ціною іншого, вона завершує ряд тих, хто сповідує його як закон нового життя, ним породжених типів. їхній спокій не стрясається бурями страждань, а байдужість
«до всього, що не є я», творить із себе свою суть — зло.
У пророцтві генія, істині про грядущі лихоліття, що відкрилася йому з уповань на гармонію людства, викриті всі грані зла, яке ніс у своєму розвитку принцип індивідуалізму для моральності. В прямій залежності від його наступу опинилася й можливість моральності регулювати життєдіяльність людей. Чимдалі звужуючи свої повноваження, регулятивна функція замикалася сферами так званого особистого життя, та й у ньому втрачала стимулюючу, змістову роль. її основним призначенням стає зняття відмінності, суперечності між мораллю та моральним життям.
Виражені в тлумаченні моралі ідеологізовані інтерпретації загальнолюдських моральних цінностей хоча й містили в собі певну співвіднесеність з реальною моральністю, враховували її стан навіть у кризові для моральної діяльності періоди, але брали тільки ті начала, котрі виражали її загальнолюдський, об'єднувальний, усуспільнюючий смисл. Суперечливість між справжньою моральністю, людяністю, вираженою в моральних цінностях, нормах, принципах, і її історично конкретним формалізованим існуванням розв'язувалася у викривленому тлумаченні моральних цінностей і норм, у пристосуванні їх до рівня, доступного сприйняттю. Так, зведення моральної діяльності до поведінки, специфіки моральної свідомості, вираженої у формі почуттів,— до раціонального осмислення по відношенню до здорового глузду — всі такі перетворення змінювали й особливості регулятивної функції моралі.
Спираючись не на совість, а на здоровий глузд, розраховуючи на суспільну думку не в розумінні виявлених у ній загальної совісливості, доброзичливості, керуючись не загальним моральним законом, що постав із глибин залягання людських почуттів, людських прихильностей, а перетворивши все це на модель здорової домовленості та взаємовигідної поведінки, регулятивна функція моралі стала силою, здатною впливати на зовнішню благопристойність поведінки відповідно до системи поведінкових стереотипів. І маніпулюючи ними, змінюючи їх відповідно до моди, регулятивна функція моралі виконує роль у спектаклі, поставленому режисером, котрий утратив будь-яке уявлення про творчість. Дружба, любов, братерство, героїзм, докори совісті й високі злети в творенні добра, обшири, що відкриваються у злитті з людством, залишаються поза сферою її дії.
Те ж саме відбувається з виховно-ідеологічною функцією моралі. Зі сфери світоглядної, в якій моральна діяльність формувала розуміння людської сутності буття, вона переміщується на рівень ідеологічного впливу, на зовнішню організацію проявів індивідів, у поведінку, так само регламентується міркуваннями здорового глузду й відповідно до цього справляє виховну дію. Але з таким чином організованого суспільного порядку проривається відчай самотності, спустошеність або навіть байдужість не реалізованої співпричетності зі світом, і способи їх подолання криють небезпеки, врегулювати чи зняти які всі, таким способом здійснювані, функції моралі в їхньому сьогоднішньому вираженні неспроможні.
Як подолати моральний вакуум? Досягти дружби? — Дружба сама постає із себе, виникає з любові.
«Любити треба»,— відповідає Достоєвський. Навчитися бачити в іншому — людину, розуміти всі глибинні процеси її неповторного прояву, бачити в них мету, смисл для своєї з ними співпричетності — головна умова для розвитку «людини розуміючої» — моральної.

Структура етики як науки.

Среда, 18 Ноября 2009 г. 21:34 (ссылка) + в цитатник 
Прочитало: 0 за час / 1 за сутки / 6 за неделю / 13 за месяц 

1. Емпірична, або описова етика, яка описує, констатує та аналізує вдачу, звичаї, моральні чесноти представників різних народів і народностей, соціальних груп і прошарків, різних спільнот, які й складають моральні стосунки у суспільстві на різних етапах його розвитку. 
2.
Загальна теорія моралі, або філософські проблеми етики, де мова йде про походження моралі, її сутність, структуру, специфіку, співвідношення моральної необхідності, свободи і відповідальності, моральні аспекти сенсу життя тощо. 
3.
Нормативна етика як зведення вимог, приписів суспільства і стереотипів поведінки особистості, її моральних якостей, які відповідають суспільним моральним нормам. 
4. Теорія морального виховання, або педагогічна етика, яка забезпечує засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки. 
5.
Професійна етика, яка покликана описати й обґрунтувати особливості моралі різних професійних груп, виходячи зі специфіки їхньої діяльності. 
6.
Історія етичної думки, яка демонструє, як утворюється коло етичних проблем, як змінювались способи постановки проблем, підходи до їх вирішення, як поглиблювалось розуміння природи моралі, її призначення і функції у житті суспільства, а також закономірностей її розвитку і функціонування. 
Вона охоплює такі порівняно самостійні галузі дослідження:
Нормативна етика – ставляться та розв’язуються питання сутності добра і зла, сенсу життя, призначення людини, обґрунтовуються певні моральні принципи й норми;
Етична аксіологія – розглядає філософські питання моральних цінностей, мету етики та вивчає структуру моральної свідомості;
Дескриптивна етика, чи соціологія моралі – здійснює конкретно-соціологічний аналіз моралі певної епохи, визначає звичаї, традиції, логіку моральної мови, характерні для відомого історичного часу або соціуму;
Історія етики й історія моралі – перша з них вивчає історичний розвиток етичної думки, а друга – еволюцію моралі яка була, притаманна певній історичній епосі, суспільному прошаркові чи конкретному етносу.
Крім етики мораль вивчають й ін. соц. науки: філософія, психологія, педагогіка, соціологія, юриспруденція тощо. Не плідно: розглядати етику як частину психології чи соціології або зовсім відокремити від цих дисциплін. Доцільно: взаємодія етики з психологією, юриспруденцією та ін. соц. науками. (Етика вивч. Всю сферу моралі як єдиний духовно-практичний комплекс, соц. науки виділяють окремі специфічні аспекти етич. життя суспільства. Взаємодія, взаємопроникнення, взаємозбагачення – ефективний розвиток етики й ін. дисциплін: використ. поняття етики в ін. науках та їх поняття в етиці, спираються на знання один одного).
Условно можно выделить несколько предметных направлений исследования морали, которые ассоциируются с а) собственно философской этикой, или метаэтикой, б) нормативной этикой, в) прикладной этикой.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

51718. Защита населения от аварийных химически опасных веществ 2.73 MB
  Сокращения в тексте: АХОВ – аварийные химическиопасные вещества. Основные способы защиты населения от АХОВ – это: Оповещение населения; Использование средств индивидуальной защиты; Использование защитных сооружений убежищ; Временное укрытие населения в загерметизированных жилых и производственных зданиях помещениях; Заблаговременная эвакуация населения из зон возможного химического заражения АХОВ. Оповещение населения осуществляется путем включения на территории города населенного пункта электросирен и далее – передачи...
51719. Рассмотрим движение тела брошенного под углом к горизонту 121.5 KB
  Запишем уравнения зависимости скорости от времени в проекции на оси ox и oy: В верхней точке траектории тогда время полёта тела до верхней точки. В связи с тем что падение тела продолжается в течение того же времени что и подъём то полное время полёта определяется формулой: Запишем уравнения зависимости координат тела от времени для данного движения: Подставив в уравнение время полета найдём дальность полёта тела. Подставив в уравнение время полёта тела до верхней точки найдём максимальную высоту подъёма тела.
51721. Психолого-педагогические методики диагностики, проектирования, изучения и накопления передового опыта 78 KB
  Психологопедагогические методики диагностики проектирования изучения и накопления передового опыта. Понятие педагогического опыта его разновидности : ошибочный отстающий передовой массовый. Критерии передового педагогического опыта. Методы изучения передового педагогического опыта.
51724. Виступ на педраді вчителя початкових класів 26 KB
  Зважаючи на те що соціальний розвиток починається в дитинстві можна припустити що початкова школа забезпечує становлення особистості її інтелектуальний фізичний і соціальний розвиток. Сучасний етап розвитку освіти вимагає інноваційних процесів нових ідей та творчих пошуків забезпечення всебічного розвитку людини як особистості й найвищої цінності суспільства розвиток її талантів розумових і фізичних здібностей виховання високих моральних якостей. Реалізація акмеологічного підходу до розвитку особистості здійснюється ще в молодшому...
51726. Компьютерная грамотность как исходная цель введения курса ОИВТ в школу 33 KB
  План Организационный момент Постановка цели занятия и проверка домашнего задания Создание схемы к теории Подведение итогов занятия и задание на дом Тип занятия: комбинированный. Продолжительность занятия: 1 часа. 2004 Организационный момент приветствие учащихся проверка посещаемости Постановка цели занятия. Проверка домашнего задания желающие выходят к доске и рассказывают конспект несколько человек отвечают письменно Создание схемы Подведение итогов занятия и задание на дом повторить пройденные темы и быть...