63333

Видатки бюджету на охорону здоров’я

Лекция

Макроэкономика

Видатки бюджету на охорону здоров’я В усіх країнах що володіють великим економічним і науковокультурним потенціалом здоров’я людей вища соціальна цінність а його охорона є важливим напрямом діяльності держави і суспільства та інтегральним...

Украинкский

2014-06-19

280.5 KB

8 чел.

§ 10.5. Видатки бюджету на охорону здоров’я

В усіх країнах, що володіють великим економічним і науково-культурним потенціалом, здоров’я людей – вища соціальна цінність, а його охорона є важливим напрямом діяльності держави і суспільства та інтегральним показником успішності функціонування державних інституцій. Ефективність охорони здоров’я як галузі соціальної сфери полягає у тому, що оберігаючи і відновлюючи здоров’я людини – головної складової продуктивних сил суспільства, вона сприяє зниженню захворюваності, смертності населення, підвищенню продуктивності його праці та продовженню працездатного періоду. Усе це, в свою чергу, підвищує національний дохід країни та позитивно впливає на добробут її народу.

Охорона здоров’я згідно із Законом України „Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 року – це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя, один із пріоритетних напрямків державної діяльності та один з головних чинників виживання і розвитку народу України.

У сучасному світі основними джерелами фінансового забезпечення галузі охорони здоров’я є бюджетні кошти; внески на обов’язкове та добровільне медичне страхування; власні кошти юридичних та фізичних осіб, що надходять у вигляді плати за надані послуги та благодійних внесків.

Бюджетне фінансування характеризується високою надійністю. Проте бюджет будь-якого рівня має безліч напрямків витрачання коштів, тому фінансове благополуччя галузі охорони здоров’я залежить від рівня економічного розвитку та пріоритетів фінансової політики держави.

Страхові платежі є цільовими, що забезпечує ґарантоване спрямування зібраних коштів на фінансування охорони здоров’я. Проте за рахунок страхових внесків акумулюють набагато менший обсяг коштів, ніж той, що може бути забезпечений за рахунок бюджетів. Окрім того, бюджет має перевагу в тому, що зменшення розміру податкових надходжень можна певною мірою компенсувати, збільшуючи обсяг інших видів доходів бюджету, а система страхування такої можливості позбавлена.

Приватні кошти як джерело фінансування безпосередньо пов’язані з національними традиціями, рівнем економічного розвитку держави і платоспроможністю фізичних та юридичних осіб.

Переважання одного із джерел фінансових ресурсів визначає модель фінансового забезпечення галузі охорони здоров’я – страхову, державну (бюджетну) чи платну (приватну).

1) Страхова – модель Бісмарка (названа за іменем німецького державного діяча О. Бісмарка, який уперше запровадив медичне обслуговування на страхових засадах) використовується у країнах із поміркованим рівнем централізації ВВП у бюджеті (Франція, Німеччина, Японія, Люксембург, Австрія, Нідерланди, Швейцарія) – майже 35–45%.

2) Державна (бюджетна) – модель Беверіджа (названа за іменем британського політика У. Беверіджа, проект якого покладений в основу державної системи медичного обслуговування у Великобританії); застосовується, як правило, у країнах із порівняно високим рівнем державної централізації ВВП (Великобританія, Ірландія, країни СНД, Греція, Канада, Данія, Італія) – близько 50–60%.

3) Платна (приватна) модель застосовується у країнах із незначним рівнем бюджетної централізації ВВП (США) – близько 25–30%.

В Україні використовується бюджетна модель фінансового забезпечення галузі охорони здоров’я із залишковим принципом фінансування. Згідно з чинним законодавством покриття витрат, пов’язаних із наданням ґарантованого обсягу медичної допомоги, передбачається за рахунок бюджетних коштів і коштів фондів обов’язкового медичного страхування. Фінансове забезпечення медичних послуг понад базовий стандарт якості загальнодоступної медичної допомоги здійснюється за рахунок коштів добровільного медичного страхування, благодійних внесків та інших джерел.

У сучасних умовах пріоритетним джерелом фінансових ресурсів охорони здоров’я є кошти загального фонду державного та місцевих бюджетів, частка яких у 2010 році становила 87,98%. Питома вага коштів спеціального фонду є невисокою (2005 рік – 11,7%, 2006 рік – 11,3%, 2007 рік – 10,6%, 2008 рік – 8,9%, 2009 рік – 9,4%, 2010 рік – 9,5%, 2011 рік – 12,02%).

Головною проблемою охорони здоров’я є неузгодженість між обсягами гарантованої державою безоплатної медичної допомоги населенню та бюджетних коштів, виділених на організацію її надання. Це призводить до зниження кількості й якості медичних послуг у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та зростання розміру неофіційних платежів за медичну допомогу, яка згідно із конституційними нормами повинна надаватись безкоштовно.

Зважаючи на це, підставою для обґрунтування зростаючої ролі держави у фінансовому забезпеченні та регулюванні галузі охорони здоров’я є:

— неспроможність ринкових механізмів протистояти негативним зовнішнім екстерналіям (ефектам), існуванням інформаційної асиметрії на користь постачальників медичних послуг (теорія відмови функціонування ринку – Дж. Е. Стігліц, П. Самуельсон, Ш. Бланкарт);

— частковою приналежністю охорони здоров’я до суспільних благ, які характерні неподільністю, відсутністю властивостей виключення, суперництва при споживанні (теорія суспільних благ – У. Маццола, К. Вікселль, Дж. Б’юкенен, Р. Масгрейв);

— трактування здоров’я людини як головної цінності суспільства та основи його економічного зростання, а витрат на охорону здоров’я – одного із видів інвестицій у „людський капітал” (теорія людського капіталу та концепція „інвестицій у людину” – Г. Беккер, Л. Туроу, К. Макконелл, К. Уінслоу);

— потреба суспільства, яке в умовах демократії визначає пріоритети державної політики охорони здоров’я (теорія суспільного вибору – Дж. Б’юкенен, Дж. Бреннан, Д. Мюллер, Р. Вагнер).

Отже, охорона здоров’я є важливим соціальним компонентом держави загального добробуту, визначальною складовою її соціальної політики, яка покликана забезпечити доступність медичної допомоги для всіх членів суспільства незалежно від рівня їх доходів. Для реалізації зазначеної цілі у державному та місцевих бюджетах України передбачаються видатки на охорону здоров’я, які згідно із бюджетною класифікацією включають видатки на фінансування таких закладів і заходів:

— медична продукція та обладнання;

— поліклініки і амбулаторії, швидка та невідкладна допомога (поліклініки загального профілю та амбулаторії, спеціалізовані поліклініки, стоматологічні поліклініки, станції швидкої та невідкладної допомоги, фельдшерсько-акушерські пункти);

— лікарні та санаторно-курортні заклади (лікарні загального профілю, спеціалізовані лікарні та інші спеціалізовані заклади, пологові будинки, санаторно-курортні заклади);

— санітарно-профілактичні та протиепідемічні заходи і заклади;

— дослідження і розробки у сфері охорони здоров’я;

— інша діяльність у сфері охорони здоров’я (будинки дитини, станції переливання крові, інші заклади та заходи у сфері охорони здоров’я).

Розподіл видатків на фінансування галузі охорони здоров’я між державним та місцевими бюджетами регламентується Бюджетним кодексом України.

До видатків на охорону здоров’я, які здійснюються із Державного бюджету України, належать видатки на: первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (багатопрофільні лікарні та поліклініки, що виконують специфічні загальнодержавні функції згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України); спеціалізовану, високоспеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (клініки науково-дослідних інститутів, спеціалізовані лікарні, центри, лепрозорії, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, спеціалізовані медико-санітарні частини, спеціалізовані поліклініки, спеціалізовані стоматологічні поліклініки згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України); санаторно-реабілітаційну допомогу (загальнодержавні санаторії для хворих на туберкульоз, загальнодержавні спеціалізовані санаторії для дітей та підлітків, спеціалізовані санаторії для ветеранів Великої Вітчизняної війни, осіб, на яких поширюється чинність законів України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, „Про жертви нацистських переслідувань”, та інвалідів, загальнодержавні реабілітаційні установи та комплекси для інвалідів згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України); санітарно-епідеміологічний нагляд (санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції, заходи боротьби з епідеміями); інші програми в галузі охорони здоров’я.

Планування видатків Державного бюджету України на охорону здоров’я передбачає розробку головним розпорядником бюджетних коштів галузі охорони здоров’я – Міністерством охорони здоров’я України бюджетного запиту для подання Міністерству фінансів України відповідно до вимог інструкції з підготовки бюджетних запитів, з урахуванням звітів про виконання паспортів бюджетних програм, а також висновків про результати контрольних заходів, проведених органами, уповноваженими на здійснення контролю за дотриманням бюджетного законодавства, у терміни та порядку, встановлені Міністерством фінансів України.

Зважаючи на те, що охорона здоров’я населення – це повноваження держави, делеговане органам місцевого самоврядування для виконання, видатки місцевих бюджетів на охорону здоров’я є видатками, які враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів між державним бюджетом та місцевими.

За рахунок коштів бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів здійснюються видатки, які враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, на:

— консультативну амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення);

— спеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (спеціалізовані лікарні, поліклініки, включаючи стоматологічні, центри, диспансери, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, станції переливання крові);

— санаторно-курортну допомогу (санаторії для хворих на туберкульоз, санаторії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації);

— інші державні програми медичної та санітарної допомоги (медико-соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, центри медичної статистики, бази спецмедпостачання, центри здоров’я і заходи санітарної освіти, інші програми і заходи).

Із районних бюджетів, бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення проводяться видатки, які враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, на:

— первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні широкого профілю, пологові будинки, станції швидкої та невідкладної медичної допомоги, поліклініки і амбулаторії, загальні стоматологічні поліклініки, а також дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти);

— програми медико-санітарної освіти (міські та районні центри здоров’я і заходи по санітарній освіті).

Планування видатків місцевих бюджетів на охорону здоров’я здійснюється із використанням формульного підходу, суть якого полягає у розрахунку обсягу видатків на основі фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригувальних коефіцієнтів до них (зазначені коефіцієнти визначаються з розрахунку на одну душу населення).

Порядок розрахунку обсягу видатків на охорону здоров’я бюджету Автономної Республіки Крим, обласного бюджету, бюджету міста республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, міст Києва та Севастополя, бюджету району визначається Кабінетом Міністрів України.

Фінансове планування у бюджетних закладах охорони здоров’я базується на складанні кошторисів. Визначення розміру окремого елементу видатків за економічною класифікацією кошторису здійснюється за допомогою нормативного методу фінансового планування на базі оперативно-сітьових показників.

Основними оперативно-сітьовими показниками для планування видатків лікарняних, санаторно-курортних закладів, будинків дитини є кількість лікарняних ліжок та ліжко-днів (визначаються множенням середньорічної кількості ліжок на кількість днів функціонування одного ліжка на рік); для амбулаторно-поліклінічних закладів – кількість лікарських посад та лікарських відвідувань.

Головним показником для розрахунку видатків лікарняних, санаторно-курортних закладів, будинків дитини є кількість лікарняних ліжок. Зазначений показник визначають, виходячи із соціально-економічних, демографічних та інших умов території. Під час складання кошторису лікарняних, санаторно-курортних закладів, будинків дитини розраховується середньорічна кількість ліжок (Лс) за формулою:

, де:

Л1 –кількість ліжок на початок планового року;

Л2 – кількість ліжок, які вводяться в дію в плановому році;

М – число місяців функціонування ліжок, які вводяться в дію в плановому році;

Л3 – кількість ліжок, які виводяться з експлуатації в плановому році;

М1 – число місяців функціонування ліжок, які виводяться з експлуатації.

Для визначення видатків амбулаторно-поліклінічних закладів, закладів швидкої та екстреної медичної допомоги використовують показник кількості лікарських посад. Зазначений показник дає змогу розрахувати і кількість лікарських відвідувань (В):

, , де:

Пі – середньорічна кількість лікарських посад і-ої спеціальності у амбулаторно-поліклінічному закладі;

Ді – кількість робочих днів лікаря і-ої спеціальності на рік;

Гі – кількість робочих годин лікаря і-ої спеціальності на день;

Ні – норма прийому пацієнтів на годину лікарем і-ої спеціальності.

Згідно з економічною класифікацією видатки закладів охорони здоров’я поділяються на поточні (оплата праці персоналу і нарахування на неї, придбання предметів, матеріалів, обладнання, інвентарю, медикаментів, перев’язувальних матеріалів, продуктів харчування, оплата комунальних, транспортних послуг, поточний ремонт тощо) та капітальні (придбання обладнання і предметів довгострокового користування, капітальне будівництво, капітальний ремонт тощо).

Найбільшу питому вагу у структурі видатків закладів охорони здоров’я займають видатки на оплату праці персоналу. Базовим для розрахунку фонду оплати праці медичного закладу є типовий штатний розпис, який формується на підставі наказів МОЗ України. В основу розрахунку посад лікарів, середнього та молодшого медичного персоналу покладено для лікарняних та санаторно-курортних закладів – показник кількості ліжок, для амбулаторно-поліклінічних закладів – кількість населення, яке прикріплене до поліклініки, для будинків дитини – кількість дітей, що в них перебувають.

Тобто, кількість посад лікарів у відділеннях лікарняних, санаторно-курортних закладів, будинків дитини визначається, виходячи із нормативу кількості ліжок на одного лікаря, кількість посад середнього і молодшого медичного персоналу – залежно від кількості ліжок за нормою і кількості посад на один черговий пост. Кількість посад середнього і молодшого медичного персоналу на один черговий пост розраховують шляхом ділення загальної кількості робочих годин на рік на річну норму робочого часу.

Кількість посад лікарів у амбулаторно-поліклінічних закладах визначається на основі нормативу кількості посад на відповідну чисельність прикріпленого населення, кількість посад середнього і молодшого медичного персоналу – виходячи з нормативу чисельності посад на 1 лікарську посаду.

Штат адміністративно-управлінського, допоміжного та господарського персоналу визначають за типовими штатними розписами.

Оплату праці працівників закладів охорони здоров’я встановлюють у розрізі груп персоналу за фактично відпрацьований час, і вона охоплює:

— основну заробітну плату, яку розраховують на основі кількості ставок та посадових окладів для певної групи персоналу;

— доплати за суміщення професій, роботу в нічний час, науковий ступінь та інші доплати, що встановлюють у відсотках від посадового окладу працівника;

— надбавки за тривалість безперервної роботи, почесні звання, знання та використання у роботі іноземної мови, за високі досягнення у праці, виконання особливо важливої роботи, складність, напруженість у роботі, інші надбавки, що визначають у відсотках від посадового окладу працівника.

Визначення посадових окладів та розмірів доплат і надбавок працівникам закладів охорони здоров’я проводиться у тарифікаційному списку на підставі наказів Міністерства праці та соціальної політики і Міністерства охорони здоров’я.

Розміри посадових окладів (тарифних ставок) визначаються за тарифними розрядами Єдиної тарифної сітки, які встановлюються професіоналам, фахівцям залежно від наявної кваліфікаційної категорії, робітникам – кваліфікаційного розряду у межах діапазону, визначеного для цих посад Довідником кваліфікаційних характеристик професій працівників, за такими основними групами: адміністративно-управлінський персонал, лікарі, середній медичний персонал, молодший медичний персонал, працівники аптек та допоміжних лікувально-діагностичних підрозділів, господарсько-обслуговуючий персонал.

Фонд заробітної плати розраховується шляхом множення кількості посад на середню ставку зарплати.

Нарахування на заробітну плату працівників закладу охорони здоров’я – це видатки на оплату єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, розмір якого для бюджетних установ становить 36,3%.

Видатки на придбання предметів і матеріалів для господарських потреб закладу охорони здоров’я, оплату транспортних, комунальних і інших послуг визначають з урахуванням обсягу, режиму, умов роботи зазначеного закладу, діючих норм видатків, цін на товари і послуги.

Обсяг видатків на придбання медикаментів і перев’язувальних засобів визначають за встановленими нормами у розрахунку на один ліжко-день у лікарняних, санаторно-курортних закладах, будинках дитини, на одне лікарське відвідування – амбулаторно-поліклінічних закладах.

Видатки на придбання продуктів харчування у закладах охорони здоров’я розраховують, виходячи з вартості встановленого на 1 хворого набору продуктів харчування, диференційованого за профілем відділень, віковими групами населення, та кількістю ліжко-днів. Обсяг видатків на харчування можуть розраховувати і як добуток грошової норми на харчування одного хворого на день, середньорічної кількості ліжок та кількості днів функціонування ліжка на рік.

Розмір видатків на придбання обладнання й інвентарю короткострокового користування визначається з урахуванням наявності придатного до використання обладнання й інвентарю у медичних закладах, норм, передбачених у табелях обладнання та оснащення закладів охорони здоров’я, затверджених Міністерством охорони здоров’я України.

За КЕКВ „Видатки на відрядження” плануються видатки, пов’язані із оплатою проїзду, проживання, добових відряджених працівників. Розмір зазначеного елементу видатків визначається на основі даних минулих років та норм чинного законодавства.

Видатки закладів охорони здоров’я за КЕКВ „Оплата послуг (крім комунальних)”, „Оплата комунальних послуг та енергоносіїв” обчислюються прямим розрахунком на основі діючих тарифів та порядку розрахунку плати за певні послуги.

Капітальні видатки заклади охорони здоров’я планують, враховуючи наявність обладнання та інвентарю довгострокового користування згідно із переліком, затвердженим Міністерством охорони здоров’я України, методом прямого розрахунку в межах асигнувань, передбачених бюджетом на зазначені цілі.

У закладах охорони здоров’я КЕКВ „Придбання обладнання і предметів довгострокового користування” (ОПд) охоплює суму коштів, необхідних для купівлі зазначених активів і розраховується так:

, , де:

Цx – ціна одиниці обладнання та предметів довготермінового користування x-го виду;

ОПдx – кількість необхідного для функціональних відділень закладу охорони здоров’я обладнання та предметів довготермінового користування x-го виду (згідно з нормативами);

X – кількість видів обладнання та предметів довготермінового користування.

Динаміку видатків бюджетів України на охорону здоров’я у 2005–2011 роках характеризують дані табл. 10.8.

Таблиця 10.8

Динаміка видатків бюджетів України на охорону здоров’я
у 2005–2011 роках

Роки

Зведений бюджет, млн грн

Державний бюджет

Місцеві бюджети

всього, млн грн

частка у видатках зведеного бюджету,%

всього, млн грн

частка у видатках зведеного бюджету,%

2005

15476,4

3508,0

22,7

11968,3

77,3

2007

26717,5

6321,0

23,7

20396,5

76,3

2009

36564,9

7534,9

20,6

29029,9

79,4

2010

44745,3

8759,0

19,6

35986,3

80,4

2011

48961,62

10223,86

20,9

38737,76

79,1

Як свідчить аналіз даних табл. 10.8, обсяг видатків зведеного бюджету України на фінансування галузі охорони здоров’я за період 2005–2011 роки зріс у 3,2 рази. Основним джерелом фінансових ресурсів зазначеної галузі залишалися кошти місцевих бюджетів, абсолютна величина яких збільшувалася. Спостерігалася тенденція до зменшення частки коштів державного бюджету з 22,7% у 2005 році до 20,9% у 2011 році і зростання питомої ваги коштів місцевих бюджетів з 77,3% у 2005 році до 79,1% у 2011 році у структурі джерел фінансового забезпечення охорони здоров’я.

Структура видатків зведеного бюджету України на охорону здоров’я у 2005–2011 роках відображена у табл. 10.9.

Дані табл. 10.9 свідчать, що упродовж 2005–2011 років найбільша частка бюджетних коштів спрямовувалась на фінансування лікарень та санаторно-курортних закладів – 69,7–71,7%, дещо менша – на утримання поліклінік, амбулаторій, швидкої і невідкладної допомоги – 13,8–14% та фінансування іншої діяльності у сфері охорони здоров’я – 9,4–14,2%, найменша – на фінансування досліджень і розробок у сфері охорони здоров’я – 0,6-0,7%.

Незважаючи на зростання обсягів видатків бюджетів на охорону здоров’я і у відсотках до ВВП (з 3,51% у 2005 році до 3,72% у 2011 році) та ВНД (з 3,55% у 2005 році до 3,77% у 2011 році), дані показники залишаються в Україні майже у 2–3 рази нижчими порівняно з країнами-членами Європейського Союзу і не належать до числа соціальних пріоритетів держави, оскільки за рекомендаціями Всесвітньої організації охорони здоров’я для забезпечення ефективної і кваліфікованої медичної допомоги державні витрати на охорону здоров’я повинні становити 7–10% від ВВП (у країнах Європейського регіону зазначений показник становить близько 7,7%, країнах-членах Європейського Союзу – 8,7%). Зважаючи на вищевикладене, необхідність реформування управлінських та економічних засад вітчизняної системи охорони здоров’я не викликає сумнівів.


Таблиця 10.9

Структура видатків зведеного бюджету України на охорону здоров’я у 2005–2011 роках

Показники

2005

2007

2009

2010

2011

млн грн

частка, %

млн грн

частка, %

млн грн

частка, %

млн грн

частка, %

млн грн

частка, %

Медична продукція й обладнання

26,3

0,1

Поліклініки і амбулаторії, швидка та невідкладна допомога

2150,2

13,9

4643,4

13,8

5050,4

13,8

6266,6

14,0

6873,6

14,0

Лікарні та санаторно-курортні заклади

10882,9

70,3

23627,9

70,4

25494,7

69,7

32073,8

71,7

34900,6

71,3

Санітарно-профілактичні, протиепідемічні заходи і заклади

784,3

5,1

1566,4

4,7

2325,7

6,4

2067,1

4,6

2048,6

4,2

Дослідження і розробки у сфері охорони здоров’я

99,96

0,6

231,5

0,7

248,9

0,7

265,3

0,6

319,3

0,7

Інша діяльність у сфері охорони здоров’я

1559,2

10,1

3490,7

10,4

3418,9

9,4

4072,6

9,1

4819,5

9,8

Разом видатків зведеного бюджету на охорону здоров’я

15476,5

100

33559,9

100

36564,9

100

44745,4

100

48961,6

100


§ 10.6. Видатки бюджетів на фізичну культуру і спорт

Фізична культура і спорт є особливою сферою, яка впливає на розвиток духовних і фізичних якостей людини. Фізична культура – це складова частина загальної культури суспільства, яка спрямована на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості (Закон України „Про фізичну культуру і спорт”).

Функціонування сфери фізичної культури залежить від рівня розвитку суспільства (соціального, політичного, економічного, наукового, духовного тощо), а також наявності та стану матеріальної бази (стадіонів, басейнів, спортивних кортів і майданчиків, залів, палаців, спортивних приладів та інвентарю, спортивної форми тощо). Специфіка послуг, які надаються у сфері фізкультури і спорту, обумовлена виконанням наступних соціально-економічних функцій: виховної, лікувально-оздоровчої, рекреаційної, відтворювальної, інформаційно-дозвільної, пізнавальної, національно-патріотичної, оборонної та рекламної.

Основними показниками розвитку фізичної культури держави є:

— рівень здоров’я, фізичний розвиток та підготовленість різних верств населення;

— ступінь використання фізичної культури в різних сферах діяльності;

— рівень розвитку системи фізичного виховання;

— рівень розвитку самодіяльного масового спорту;

— рівень забезпеченості кваліфікованими кадрами;

— рівень впровадження у фізичну культуру досягнень науково-технічного прогресу;

— відображення явищ фізичної культури в засобах масової інформації, у творах мистецтва і літератури;

— матеріальна база;

— рівень спортивних досягнень тощо.

Згідно із Законом України „Про фізичну культуру і спорт”, фінансове забезпечення заходів з фізичної культури і спорту здійснюється за рахунок державного бюджету, місцевих бюджетів; коштів фонду соціального страхування, а також позабюджетних надходжень: внесків підприємств, установ та організацій, об’єднань громадян, окремих осіб, коштів від фінансово-господарської діяльності закладів фізичної культури і спорту та організацій фізкультурно-спортивної спрямованості, а також від продажу прав на використання спортивної символіки і на телевізійну трансляцію спортивних змагань, від проведення фізкультурно-спортивних та інших видовищних заходів, спортивних лотерей тощо.

Бюджетні кошти є основним джерелом фінансового забезпечення заходів з фізичної культури і спорту. Впродовж 2005–2010 років суми коштів, які виділялись з бюджетів різних рівнів, щороку зростали (табл. 10.10). Зростання обсягів бюджетного фінансування було особливо відчутним у 2009–2010 роках, що пов’язано з фінансуванням витрат на підготовку національних збірних команд в олімпійських та параолімпійських зимових іграх у 2010 році та із підготовкою країни до проведення заходів Євро-2012.

Таблиця 10.10

Динаміка і частка видатків бюджетів на фізичну культуру і спорт
у 2005–2011 роках

(млн грн)

Група видатків

Роки

2005

2007

2009

2010

2011

1) Видатки державного бюджету на фізичну культура і спорт

293,4

518,0

1462,7

2812,3

1408,4

– частка у видатках державного бюджету на духовний та фізичний розвиток,%

23,0

26,1

45,5

54,4

36,8

– частка у видатках державного бюджету,%

0,26

0,3

0,6

0,9

0,4

2) Видатки місцевих бюджетів на фізичну культура і спорт

592,7

1019,2

1224,9

1478,2

1603,9

– частка у видатках місцевих бюджетів на духовний та фізичний розвиток,%

27,2

27,5

24,0

23,2

23,2

– частка у видатках місцевих бюджетів,%

1,1

1,0

0,9

0,9

0,9

3) Видатки зведеного бюджету на фізичну культура і спорт

886,1

1537,2

2687,6

4290,5

3012,3

– частка у видатках зведеного бюджету на духовний і фізичний розвиток,%

25,7

26,3

32,4

37,2

27,8

– частка у видатках зведеного бюджету,%

0,6

0,7

0,9

1,1

0,7

Відповідно до розподілу видатків між бюджетами, встановленого Бюджетним кодексом, з державного бюджету фінансуються заходи з підготовки резерву та складу національних команд та забезпечення їх участі у змаганнях державного і міжнародного значення, підготовка і участь національних збірних команд в олімпійських та параолімпійських іграх; державні програми з інвалідного спорту та реабілітації тощо. З місцевих бюджетів утримуються дитячо-юнацькі спортивні школи; дитячо-юнацькі спортивні школи інвалідів та спеціалізовані спортивні школи параолімпійського резерву республіканського і обласного значення; заходи з фізичної культури і спорту та організації фізкультурно-спортивної спрямованості та спортивні споруди місцевого значення тощо. За рахунок видатків місцевих бюджетів, що не враховуються при значенні обсягу міжбюджетних трансфертів, також фінансуються місцеві програми з розвитку фізичної культури і спорту.

З державного бюджету фінансується значна кількість бюджетних програм у сфері фізкультури і спорту. Це такі програми: „Фізична і спортивна підготовка учнівської та студентської молоді”; „Державна підтримка Всеукраїнського фізкультурно-спортивного товариства „Колос” на організацію та проведення роботи з розвитку фізичної культури і спорту серед сільського населення”; „Фінансова підтримка параолімпійського руху в Україні”.

Видатки місцевих бюджетів на фізичну культуру і спорт враховуються при розрахунку обсягів дотацій вирівнювання і плануються відповідно до порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Установи фізичної культури і спорту, як і інші бюджетні установи складають фінансовий план – кошторис. Існує певна специфіка при плануванні кошторисних показників у цих закладах. Зокрема, розрахунок фонду оплати праці передбачає врахування певних особливостей галузі.

Важливим нормативним актом при плануванні видатків на оплату праці в установах фізичної культури і спорту є Наказ Міністерства України у справах молоді та спорту „Про впорядкування умов оплати праці працівників бюджетних установ, закладів та організацій галузі фізичної культури і спорту” від 23 вересня 2005 року, який було прийнято з метою виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року № 1298 „Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери” (зі змінами і доповненнями). Цим наказом затверджено:

— розміри тарифних розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників бюджетних установ, закладів та організацій галузі фізичної культури і спорту;

— схеми тарифних розрядів посад працівників бюджетних установ, закладів та організацій фізичної культури і спорту за розрядами Єдиної тарифної сітки;

— показники для віднесення установ, закладів та організацій до груп за оплатою праці керівників і спеціалістів.

Також працівникам, які працюють у сфері фізичної культури і спорту законодавством передбачені надбавки і доплати.

Планування інших статей кошторису відбувається у загальноприйнятому для бюджетних установ порядку.

Крім коштів, які надходять закладам фізичної культури і спорту з бюджетів різних рівнів, вони також мають право одержувати доходи від власної некомерційної діяльності. Перелік дозволених платних послуг у цій галузі визначено постановою Кабінету Міністрів України „Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися закладами фізичної культури і спорту, що утримуються за рахунок бюджетних коштів” від 14 квітня 2009 року № 356.

Згідно цієї постанови, заклади фізичної культури і спорту можуть надавати платні послуги за організацію і проведення фізкультурно-спортивних та спортивно-видовищних заходів; проведення групових та індивідуальних занять з фізичної культури і спорту згідно з абонементами та квитками; надання спортивних споруд для проведення спортивно-видовищних заходів, занять з фізичної культури і спорту, організацію спортивно-оздоровчих таборів; проведення семінарів з питань фізичної культури і спорту; надання послуг з прокату спортивного спорядження, обладнання та інвентарю тощо.

§ 10.7. Видатки бюджетів на духовний і фізичний розвиток

Духовний і фізичний розвиток людини є пріоритетним напрямом політики соціально-орієнтованої демократичної держави. Держава має забезпечувати необхідні організаційно-управлінські, правові та фінансово-економічні умови для створення, збереження і поширення культурних цінностей, розвитку фізичної культури і спорту в суспільстві. Духовно розвинута і здорова нація є запорукою соціального благополуччя та економічного процвітання будь-якої країни.

Державна політика в сфері духовного і фізичного розвитку в України базована на положеннях Конституції України, якою зазначено, що культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами. Також в основному Законі проголошено, що держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Кошти державного і місцевих бюджетів є важливим джерелом фінансового забезпечення потреб духовного та фізичного розвитку в країні. Як свідчить аналіз статистичних даних, впродовж 2005–2010 років суми видатків зведеного бюджету на фінансування духовного і фізичного розвитку в Україні щорічно зростали і лише у 2011 році їх обсяг зменшився порівняно з 2010 роком (рис. 10.2). Позитивним аспектом є те, що частка видатків зведеного бюджету на духовний і фізичний розвиток до ВВП за 2005–2010 роки постійно зростала і у 2010 році мала максимальне значення – 1,2%.

Рис. 10.2. Динаміка видатків зведеного бюджету України на духовний і фізичний розвиток та їх частки у ВВП у 2005–2011 роках

Видатки місцевих бюджетів є пріоритетним джерелом фінансового забезпечення духовного і фізичного розвитку, їх частка у загальній сумі видатків зведеного бюджету на духовний і фізичний розвиток у 2011 році становила 64% (табл. 10.11).

Відомо, що основними перевагами фінансування потреб духовного та фізичного розвитку з місцевих бюджетів є можливість максимального наближення до споживачів послуг, врахування місцевих проблем, гнучкість та оперативність. Законом України „Про місцеве самоврядування в Україні” визначено делеговані і власні повноваження органів місцевого самоврядування у сфері духовного і фізичного розвитку.

В структурі видатків державного і місцевих бюджетів на духовний і фізичний розвиток основний обсяг бюджетних коштів спрямовується на фінансування культури та мистецтва, наприклад, у 2011 році – це близько 40% коштів державного бюджету і 74% коштів місцевих бюджетів.


Таблиця 10.11

Видатки державного і місцевих бюджетів України на духовний і фізичний розвиток у 2005–2011 роках

(млн грн)

Група видатків

Роки

2005

2007

2009

2010

2011

Видатки державного бюджету

Фізична культура і спорт

293,4

518,0

1462,7

2812,3

1408,4

Культура та мистецтво

532,4

768,2

1074,6

1379,6

1513,2

Засоби масової інформації

433,2

669,1

650,9

936,2

859,6

Дослідження і розробки у сфері духовного та фізичного розвитку

13,3

18,3

23,7

27,3

34,9

Інша діяльність у сфері духовного та фізичного розвитку

1,5

14,1

4,4

10,1

14,2

Духовний та фізичний розвиток, усього

1273,7

1987,7

3216,3

5165,5

3830,4

Видатки місцевих бюджетів

Фізична культура і спорт

592,7

1019,2

1224,9

1478,2

1603,9

Культура та мистецтво

1459,7

2500,0

3689,7

4666,8

5102,3

Засоби масової інформації

123,7

180,8

196,8

211,7

218,3

Духовний та фізичний розвиток, усього

2176,1

3700,0

5111,5

6359,8

6924,4

Видатки бюджетів на культуру і мистецтво. Культура – це важлива сфера життя суспільства, в якій зберігається і використовується культурно-історична спадщина країни, створюються умови для розвитку мистецтва і творчості. Ця сфера активно впливає на інтелектуальний і емоційний розвиток молодого покоління та суспільства загалом.

Головним завданням державної політики у сфері культури є забезпечення громадян необхідними умовами для культурного розвитку, а саме: доступу до надбань і цінностей вітчизняної й світової культури, активної участі в культурному житті з максимальним урахуванням при цьому культурних потреб та інтересів усіх суб’єктів культурного процесу.

В період незалежності України першим нормативно-правовим актом, яким було визначено правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в Україні і врегульовано суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей, стали Основи законодавства України про культуру, прийняті 19 лютого 1992 року. Відповідно до даного документу фінансування культури здійснюється на нормативній основі за рахунок державного і місцевих бюджетів, а також коштів підприємств, організацій, громадських об’єднань та інших джерел.

Фінансове забезпечення витрат на культуру і мистецтво обумовлене специфікою галузі культури. З одного боку, культура вимагає свободи художньої творчості, свободи слова, свободи друку тощо, а з іншого боку, в умовах ринкової економіки значна частина організацій культурно-мистецької сфери є економічно неприбутковими, однак суспільно необхідними. Отже, держава, яка зацікавлена в існуванні та розвиткові культури, має дбати про перспективи галузі і стан її фінансового забезпечення.

На сучасному етапі розвитку бюджетних відносин, основними джерелами фінансового забезпечення вітчизняної галузі культури є:

— кошти державного бюджету;

— кошти місцевих бюджетів;

— кошти від надання платних послуг закладами культури і мистецтва;

— кошти благодійних організацій;

— кошти меценатів, добровільні пожертвування фізичних осіб.

Найважливішим джерелом фінансування закладів культури і мистецтва є кошти державного і місцевих бюджетів, а кошти, отримані з інших джерел – це лише додаткові фінансові ресурси.

Видатки бюджетів на культурно-мистецькі заклади і заходи розмежовано Бюджетним кодексом України. Даним розподілом встановлено, що за рахунок коштів державного бюджету фінансують заклади національного значення: національні театри, філармонії, бібліотеки, музеї і виставки, заповідники тощо. Тоді, як з місцевих бюджетів фінансують обласні, районні сільські, селищні та міські заклади культури і мистецтва: філармонії, театри, клуби і бібліотеки, музеї, виставки, будинки культури, школи естетичного виховання дітей тощо.

В результаті законодавчого розмежування видатків на культуру і мистецтво між бюджетами, структура видатків державного і місцевих бюджетів дещо відрізняється. Зокрема, в структурі видатків державного бюджету найбільша частка коштів витрачається на утримання театрів і заповідників. А пріоритетними статтями фінансування культури і мистецтва з місцевих бюджетів є утримання клубних закладів і бібліотек (рис. 10.3.). Кошти місцевих бюджетів займають домінуюче значення у фінансуванні видатків на утримання закладів і проведення заходів у сфері культури і мистецтва – 77% у загальній сумі бюджетних видатків на дані цілі за даними 2011 року.

Рис. 10.3. Структура видатків на культуру і мистецтво державного та місцевих бюджетів України у 2011 році

Специфіка планування видатків бюджетів на культуру і мистецтво існує для державного і місцевих бюджетів. Зокрема, бюджетне планування видатків держаного бюджету на культуру і мистецтво здійснюють з урахуванням:

— обґрунтованих потреб, які розраховані закладами культури і мистецтва, віднесених до мережі бюджетних закладів, фінансованих з державного бюджету;

— фінансування бюджетних програм;

— необхідності надання субвенцій з державного бюджету.

Зокрема, перелік і планові обсяги фінансування бюджетних програм встановлюються Законом України „Про Державний бюджет України” на поточний рік”. Щороку у сфері культури і мистецтва фінансується значна кількість бюджетних програм: „Фінансова підтримка національних творчих спілок у сфері культури і мистецтва”; „Фінансова підтримка національних театрів”; „Фінансова підтримка національних та державних художніх колективів, концертних і циркових організацій”; „Премії і стипендії за видатні досягнення у галузі культури, літератури і мистецтва”; „Бібліотечна справа”; „Музейна справа та виставкова діяльність”; „Збереження історико-культурної спадщини в заповідниках”; „Створення та розповсюдження національних фільмів” тощо.

Специфіка планування видатків місцевих бюджетів на культуру і мистецтво обумовлена поділом видатків місцевих бюджетів на ті, що враховуються при визначенні дотацій вирівнювання і ті, що не враховуються.

Обсяг видатків місцевих бюджетів на культуру і мистецтво не може бути меншим, ніж обсяг у році, що передує плановому, скоригований на індекс споживчих цін в середньому до попереднього року, врахований в Основних прогнозних показниках економічного і соціального розвитку України.

Планування видатків місцевих бюджетів, які не враховуються при визначенні обсягу дотацій вирівнювання, здійснюється з ініціативи органів місцевого самоврядування і, як правило, залежить від розміру власних доходів місцевих бюджетів, якими можна розпоряджатися і використовувати для фінансування місцевих потреб. У сфері культури і мистецтва таким чином можуть фінансуватися культурно-мистецькі програми місцевого значення; заходи типового проектування, реставрації та охорони пам’яток архітектури місцевого значення тощо.

Недоліком чинного порядку планування видатків місцевих бюджетів є певна неузгодженість з потребами, розрахованими бюджетними закладами на основі показників кошторисного планування.

Бюджетні установи культури і мистецтва, як і інші бюджетні установи, здійснюють свою діяльність на основі фінансового плану – кошторису. Планування дохідної частини кошторису передбачає врахування граничних обсягів асигнувань із загального і спеціального фондів місцевого бюджету, доведених бюджетній установі від головного розпорядника у лімітній довідці.

Планування статей видатків кошторису бюджетних установ культури і мистецтва проводиться в тому самому порядку, що і в інших бюджетних установах.

Вагомою статтею витрат установ культури і мистецтва є „оплата праці”. Витрати на оплату праці планують на основі типових штатів, які встановлюються законодавством для кожного виду установ. Наприклад, перелік посад професійних творчих працівників театрів та посад (спеціальностей) працівників інших специфічних театральних професій затверджується Кабінетом Міністрів України. Основою для розрахунку фонду оплати праці установ культури і мистецтва є Наказ Міністерства культури і туризму України „Про впорядкування умов оплати праці працівників культури на основі Єдиної тарифної сітки” від 18 жовтня 2005 року. Цим нормативно-правовим документом затверджено:

— розміри тарифних розрядів і коефіцієнтів з оплати праці керівних працівників, художнього, артистичного персоналу, професіоналів, фахівців, службовців, робітників бюджетних установ, закладів та організацій культури;

— схеми тарифних розрядів посад (професій) керівних працівників, художнього, артистичного персоналу, професіоналів, фахівців, службовців, робітників бюджетних установ, закладів та організацій культури;

— показники для віднесення бюджетних установ, закладів і організацій культури до відповідних груп за оплатою праці керівних працівників.

Працівникам, які працюють у сфері культури і мистецтва законодавством передбачені надбавки і доплати .

Видатки за статтею кошторису „Оплата комунальних послуг та енергоносіїв” є другими за величиною в структурі витрат закладів культури і мистецтва. Заклад планує ці видатки окремо для кожного підрозділу: оплата теплопостачання, оплата водопостачання і водовідведення, оплата електроенергії, оплата природного газу, оплата інших комунальних послуг, оплата інших енергоносіїв. Розрахунок здійснюють відповідно до лімітної довідки споживання енергоносіїв на відповідний рік, яку доводять фінансовим органом, шляхом множення фактичного обсягу минулорічної потреби (куб. м, КВт/год, Гкалл тощо) на лімітну вартість за 1 куб. м, КВт/год, Гкалл тощо.

Планування доходів спеціального фонду кошторису, які одержує установа від надання платних послуг, здійснюється на основі розрахунку таких показників: планового обсягу надання тих чи інших платних послуг, а також інших розрахункових показників: площі приміщень і вартості обладнання, іншого майна, яке здають в оренду, кількості місць в гуртожитках, кількості відвідувань музеїв, виставок тощо. При визначенні доходів спеціального фонду кошторису на плановий період обов’язково враховують рівень їх фактичного виконання за останній звітний рік. Видатки спеціального фонду кошторису за рахунок власних надходжень планують у такій послідовності:

— за встановленими напрямками використання;

— на погашення заборгованості установи з бюджетних зобов’язань за спеціальним і загальним фондами;

— на проведення заходів, пов’язаних із виконанням основних функцій, які не забезпечені (або частково забезпечені) видатками загального фонду.

Чинним законодавством закладам культури і мистецтва, які засновані на державній та комунальній власності, дозволено здійснювати власну некомерційну діяльність і надавати платні послуги. Перелік платних послуг затверджено Постановою Кабінету Міністрів України „Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися закладами культури і мистецтв, заснованими на державній та комунальній формі власності” від 5 червня 1997 року № 534. Відповідно до Постанови, заклади культури і мистецтва можуть надавати наступні платні послуги:

— у сфері культурно-освітньої діяльності – проведення вистав; концертів; спектаклів; фестивалів; циркових шоу; навчання у гуртках; навчання на курсах; проведення культурно-мистецьких заходів (презентацій, вечорів); тиражування записів на магнітних носіях; обслуговування екскурсійних груп; відвідування заповідників; бібліотечні послуги тощо.

— у сфері міжнародного співробітництва – проведення міжнародних симпозіумів, науково-практичних конференцій, концертів, фестивалів, виставок, вистав; надання допомоги мистецьким колективам і виконавцям, які приїжджають в Україну чи виїжджають за її межі, в оформленні документів тощо.

— у сфері інших послуг – оформлення інтер’єрів, дизайнерського оздоблення виставочних стендів; роздрібна торгівля сувенірами, виробами народних промислів; ремонт і реставрація нерухомих пам’яток історії та культури тощо.

— у сфері побутових послуг – ремонт побутових приладів та обладнання теле-, аудіо-, відеоапаратури; прокат музичних інструментів, культурно-спортивного туристичного інвентаря, звуко- і відеотехніки; виготовлення фонограм концертів і спектаклів, копій звукозапису музичних творів з фонотек театрів, музеїв, бібліотек, клубних закладів, парків культури та відпочинку тощо.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України „Про затвердження переліку груп власних надходжень бюджетних установ, вимог щодо їх утворення та напрямів використання” від 17 травня 2002 року № 659 власні надходження бюджетних установ використовують відповідно до закону про державний бюджет чи рішення про місцевий бюджет за такими напрямами:

— плата за послуги, що надаються бюджетними установами згідно з їх функціональними повноваженнями – на покриття витрат, пов’язаних з організацією та наданням цих послуг, а також за погодженням з Мінфіном витрат капітального характеру, пов’язаних з наданням послуг із створення умов для початку реалізації інфраструктурних проектів;

— надходження бюджетних установ від господарської та/або виробничої діяльності – на організацію зазначених видів діяльності, а також на господарські видатки бюджетних установ;

— плата за оренду майна бюджетних установ – на утримання, обладнання, ремонт майна бюджетних установ;

— надходження бюджетних установ від реалізації майна – на ремонт, модернізацію чи придбання нових необоротних активів (крім будівель і споруд) та матеріальних цінностей, на покриття витрат, пов’язаних з організацією збирання і транспортування відходів і брухту на приймальні пункти, на преміювання осіб, які безпосередньо зайняті збиранням відходів і брухту, а також на господарські потреби бюджетних установ.

— кошти, які отримують бюджетні установи для виконання окремих конкретних доручень від підприємств, організацій чи фізичних осіб, від інших бюджетних установ – за спеціально визначеними напрямами у разі надходження таких коштів.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

72593. Лица, участвующие в деле о нарушении антимонопольного законодательства. Права лиц, участвующих в деле о нарушении антимонопольного законодательства 14 KB
  Лицами участвующими в деле о нарушении антимонопольного законодательства являются: 1 заявитель лицо подавшее заявление государственный орган орган местного самоуправления направившие материалы; 2 ответчик по делу лицо в отношении которого подано заявление направлены материалы или в действиях...
72594. Рассмотрение дела о нарушении антимонопольного законодательства. Предписание по делу о нарушении антимонопольного законодательства 13.59 KB
  Статья 45 Закона о защите конкуренции регулирует порядок рассмотрения комиссией дела о нарушении антимонопольного законодательства. В процессе рассмотрения дела заслушиваются мнения и пояснения лиц участвующих в деле исследуются доказательства заслушиваются лица располагающие данными...
72595. Понятие и структура рынка. Субъектный состав рынка, его границы 69.17 KB
  Если потребитель готов заменить одну продукцию на другую кардинально отличающуюся от нее по характеристикам например молоко на чай то эти виды продукции составляют группу взаимозаменяемых товаров и определяют так называемые продуктовые границы рынка.
72596. Доминирующее положение на товарном рынке: порядок выявления, определения и доказывания. Качественные и количественные критерии доминирования 16.28 KB
  Доминирующим положением признается положение хозяйствующего субъекта группы лиц или нескольких хозяйствующих субъектов групп лиц на рынке определенного товара дающее такому хозяйствующему субъекту группе лиц или таким хозяйствующим субъектам группам лиц возможность оказывать решающее...
72597. Правовые последствия установления факта доминирования на рынке 11.4 KB
  Закона о конкуренции на товарных рынках; 2 необходимость установить доминирующее положение возникает при осуществлении предварительного и последующего государственного контроля за экономической концентрацией в соответствии со ст. 17 18 Закона о конкуренции на товарных рынках...
72598. Согласованные действия хозяйствующих субъектов. Аффилированные лица и группы лиц. Финансово-промышленные группы, холдинги, объединения (ассоциации и союзы) хозяйствующих субъектов 25.21 KB
  Холдинг -– это организация которая занимает ведущее положение потому что в ее активах находятся контрольные пакеты акций дочерних организаций. Предприятия входящие в холдинг могут быть формально независимы. Также существует так называемый банковский холдинг –- это банковская структура которая обеспечивает деятельность холдинговых компаний.
72599. Антимонопольный орган и его правовое положение. Функции антимонопольного органа. Полномочия антимонопольного органа 20.98 KB
  Федеральная антимонопольная служба является уполномоченным федеральным органом исполнительной власти осуществляющим функции по принятию нормативных правовых актов и контролю за соблюдением антимонопольного законодательства законодательства в сфере деятельности субъектов естественных...
72600. Правовые средства и формы регулирования, применяемые антимонопольными органами. Акты антимонопольных органов 16.44 KB
  Действующее антимонопольное законодательство предусматривает достаточно широкий спектр правовых средств антимонопольного регулирования применяемых компетентным государственным органом в строго определенных случаях и в определенном порядке. Формой антимонопольного реагирования чаще всего является предписание.
72601. Права работников антимонопольного органа при проведении проверок соблюдения антимонопольного законодательства. Обязанность представления информации в антимонопольный орган 12.97 KB
  При осуществлении контроля за соблюдением антимонопольного законодательства работники антимонопольного органа в соответствии с возложенными на них полномочиями при предъявлении ими служебных удостоверений и приказа руководителя антимонопольного органа о проведении проверки соблюдения...