6337

Праісторія українських земель. Ранньоісторичні племена які населяли територію України

Реферат

История и СИД

Праісторія. Передісторія українських земель. Кіммерійці, скіфи, сармати на території Північного Причорномор'я. Античні міста-держави Північного Причорномор'я. Теорії походження слов...

Украинкский

2013-01-03

33.94 KB

13 чел.

Праісторія

1 Передісторія українських земель.   

2 Кіммерійці, скіфи, сармати на території Північного Причорномор’я.    

3 Античні міста-держави Північного Причорномор’я.    

4 Теорії походження слов’ян. Розселення стародавніх східних слов’ян.   

1  Передісторія українських земель. Територія сучасної  України стала заселятися ще в епоху раннього палеоліту – приблизно мільйон років тому. Про це свідчать чисельні археологічні  знахідки.  Зокрема,  археологами досліджені стоянки поблизу с.   Лука-Врублівецька і Сокіл на Дністрі, в печері Кіїк-Коба, в Криму, біля Житомира, а також поблизу сіл Королеве, Рокосів на Закарпатті тощо.   Основним заняттям людей раннього палеоліту було збиральництво, а також полювання на тварин (нерідко великих). У своїй трудовій діяльності вони вже використовували знаряддя праці,   виготовленими переважно з кременю. Постійних жителів і поселень не було, первісні люди постійно переходили з міста на місто  у пошуках їжі.   Про соціальну організацію цієї доби відомо небагато. Основною соціальною одиницею була дородова община (первісне стадо) з невпорядкованими шлюбними відносинами.  Община ґрунтувалася на кровно-родинних зв’язках. Водночас вона виступала  єдиним господарським колективом, зокрема,  при облавному полюванні.   Щодо антропологічного типу людини,  то до 150  тис.  років  існували найбільш ранні типи – пітекантропи та синантропи.   У період середнього палеоліту (150 – 40-35 тис. років тому)   змінився антропологічний тип людини – з’явилися неандертальці.   Це були кремезні, невисокого зросту (160 см) люди, об’єм мозку  яких становив приблизно 1400 см  2  . Вони мали дуже похилий лоб  з великим надорбітальним валиком, нижню щелепу без підборідного виступу,  лицева частина значно виступала вперед.  Основним заняттям неандертальців було полювання на таких великих  тварин, як мамонти, носороги, бізони, північні олені тощо. Близько 100 тис. років тому клімат різко змінюється, розпочинається льодовий період. Як наслідок змінюється і спосіб життя первісних людей.   В якості одягу використовують шкіри тварин,  починають  заселяти печери та відкрили спосіб добування вогню. Там, де не  було придатних для життя печер, виникають штучні житла округлої форми,  обкладені навколо кістками мамонтів і перекриті  шкірами диких тварин.   Неандертальці освоїли нові види господарської діяльності –   полювання,  рибальство. У цю добу триває розвиток техніки обробки кременю та виготовлення знарядь праці.   У період пізнього палеоліту (35-10  тис.  років тому)  клімат  залишається суворим –  холодним та сухим. У цей час завершується формування людини та змінюється організація суспільства.   Сформувалася людина розумна (кроманьйонці та грімальдійці).   Представники нового типа помітно різняться зростом,  будовою  черепа та кістяка. На зміну дородовій общині приходить родова,   пов’язана кровноспорідненими зв’язками.  Родовід ведеться по  материнській лінії, тобто спостерігається матріархат. Матріархат  відповідає періодові, коли панували збиральництво, мисливство і  рибальство.   У період пізнього палеоліту відбуваються зміни у кліматі.   Льодовик відступає на північ,  що спричиняє розселення людей.   Стоянки людей розумних розташовуються поблизу річок, тобто в  містах, де багато їжі. На стоянках будуються довготривалі житла  – землянки та напівземлянки. Декілька таких жител являли собою  поселення.   Загальна чисельність населення доби пізнього палеоліту на  території сучасної України не перевищувала 6 тис. осіб.   У добу мезоліту (10-6 тис. років назад) льодовик на теренах  Європи остаточно розтанув,  сформувався сучасний ландшафт,   рослинний та тваринницький світ.  У цей час була заселена вся  територія сучасної України, включаючи і північні лісові райони.   Населення становило приблизно 20 тис. осіб, а середній вік складав 20-23 роки.   Природні зміни призвели до вдосконалення знарядь праці і  засобів полювання.  Людина винайшла лук та стріли.  Були одомашнені дикі тварини (спочатку собаку, а пізніше свиня). В Україні налічується майже 1000 пам’яток мезоліту. Відбувається перебудова соціального життя – зростає роль  парної сім’ї.   У добу неоліту (VI-ІІІ тис. до н.е.) природні умови не змінилися і мало чим відрізнялися від сучасних.  Однак у цей період  з’являються нові форми господарства – скотарство і землеробство, а також ремісництво. Ці зміни отримали назву неолітична революція. Суть її полягає у тому, що привласнююча форма господарства поступилася місцем виробничій – відтворюючій.   Ще одним досягненням цього періоду був винахід глиняного посуду.   За характером матеріальної культури та основних видів занять неолітичні культури України підрозділяються на дві зони –   землеробського-скотарські та рибацько-мисливські.   У рамках первіснообщинної формації відбулись також два  великих суспільних поділи праці. Перший характеризується виділенням скотарських племен,  що зумовило значне підвищення  продуктивної праці,  появу додаткового продукту і обміну. Другий великий суспільний поділ праці пов'язаний з виділенням металургії як самостійної галузі виробництва, що призводить до корінних змін в економічній і суспільній структурі.  Доба енеоліту (ІV-ІІІ тис. до н.е.) – це час подальшого розвитку скотарства та землеробства.  Провідну роль серед племен  цієї доби відіграють трипільці.   На пізньому етапі свого розвитку трипільські племена займали величезні простори Східної Європи від Слобідської України до Словаччини і Румунії, від Чернігівщини і Полісся до Чорного моря і Балканського півострова.  Основою життєдіяльності  трипільських племен було землеробство (вирощували кілька сортів пшениці, ячменю, просо, використовували рогові мотики і кістяні серпи) та скотарство (тримали биків, кіз, свиней овець, рідко коней). Надзвичайно розвиненими були гончарство та металообробка. Мідь не тільки кували, але й плавили.   Житла споруджували з глини,  вони мали прямокутну форму, розмір – 30-50 м  2  . Покрівля була двосхила, долівка – глиняна.   Забудова поселень здійснювалася по колу, в центрі якого – загін  для худоби.   Антропологічний тип племен трипільської культури вивчений слабо.   В основі суспільного устрою були спочатку матріархальні, а  потім патріархальні відносини. Про це свідчать знахідки чоловічих статуеток із жезлами в руках як символами влади та певного  соціального стану.  Лад трипільського суспільства був близький  до військової демократії – перехідної ланки до держави.   Паралельно з розвитком трипільської культури на схід від  Дніпра йшов процес формування скотарського господарства. Хоча східні скотарські племена стояли на нижчому рівні розвитку,    ніж трипільці, однак, відрізняючись войовничістю, поступово витісняють або підкоряють трипільців.  З багатоманітності землеробсько-скотарських племен, які жили на великих просторах Східної і Середньої Європи в ІІ тис. до н.е., виділяються племена ку-  льтури шнурової кераміки (назва від глиняного посуду,  прикрашеного характерним орнаментом з відбитків шнура).  Носії цієї  культури були, на думку багатьох вчених, прадавніми предками  слов’ян, балтів та германців.   

Доба бронзи (друга половина ІІІ – початок І тис. до н.е.) характеризується подальшим зростанням кількості населення, активізацією міграції,  появою надлишків виробництва,  соціальним  розшаруванням, початком загарбницьких війн. На зміну матріархату приходить патріархат.   У цю добу винайшли бронзу, колісний транспорт, ткацький  верстат. Відбувся суспільний поділ праці –  виділення скотарських племен.   Отже, становлення і розвиток суспільних зв’язків в Україні  відбувалися протягом багатьох тисячоліть.   

2  Кіммерійці,  скіфи,  сармати на території Північного  Причорномор’я.

У І тис. до н.е. на теренах сучасної України відбулися докорінні зміни у розвитку тогочасного суспільства:   з’явилися нові етнічні спільноти, поміж яких виділялися агресивні кочовики.   Найдавнішими кочовиками, які опанували землі Північного  Причорномор’я,  вчені вважають кіммерійців.  Про них вперше  згадується у давньогрецьких міфах, “Одіссеї”  Гомера, “Історії”   Геродота та “Географії” Страбона. Гомер “людей кіммерійських”   розміщує поблизу входу до потойбічного світу –  царства Аїда.   Геродот називає топоніми та гідроніми, пов’язані з історією кіммерійців:  кіммерійські стіни,  кіммерійські переправи,  Кіммерія,   Кіммерійський Боспор. Страбон, відстоюючи думку про давні історичні корені кіммерійців у Північному Причорномор’ї,  пише  про Боспор Кіммерійський, про місто Кіммерік, кіммерійські поселення, про гору Кіммерій у Гірському Криму.   Археологічні дослідження довели, що існування кіммерійців  на території Північного Причорномор’я слід визначати періодом  у вісім століть – з середини ІІ тис. до VІІ ст. до н.е.   Кіммерійці відносяться до племен зрубної культури. Їхньою  прабатьківщиною вважається територія Нижнього Поволжя,  однак у формуванні кіммерійського етносу також взяли участь племена,  які прийшли з території Казахстану і Південного Сибіру.   Однак етнічна приналежність кіммерійців остаточно не з’ясована.   Лінгвісти вважають, що за мовою, найімовірніше, кіммерійці належать до іранської групи.   Ці племена раніше від інших народів Південно-Східної та  Центральної Європи опинилися у безпосередніх контактах з передовими країнами Східного Середземномор'я, вони перші у досить широких масштабах оволоділи стародавньою технологією  виготовлення заліза і сталі.   До речі, стародавня технологія одержання заліза з болотяної  руди сиродутним засобом була досить складною і малопродуктивною.  Руду промивали,  подрібнювали і просушували на відкритих вогнищах (так званий агломераційних процес). Потім разом з  деревним вугіллям її завантажували у горно, на дні якого розкладалося багаття. Каркас металургійного горна виготовляли з заліза  і каменю та обмазували глиною. Шари руди і деревного вугілля  чергувалися. У верхній частині горна залишали невеликий отвір  для виходу відпрацьованих газів,  у нижній –  робили сопла,  до  яких приєднувалися шкіряні міхи. За допомогою цих міхів у горно нагніталося не підігріте,  так зване “сире” повітря,  а температура в горні досягала 1200  º   С. Хоча, як відомо, при інтенсивному  згорянні деревного вугілля оксиди заліза відновлюються вже при  температурі 900  º   С.  Технологія сиродутного процесу полягала в  тому,  що залізо концентрувалося в нижній частині горна у  в’язкому тістоподібному стані. При такому технологічному процесі приблизно 50% заліза залишалося в шлаках.   Після закінчення технологічного циклу давні майстри розбирали каркас горна і виймали залізну з пористою поверхнею болванку – крицю, після відповідної обробки якої на ковадлі отримували досить високої якості залізо, з якого виготовляли знаряддя праці, побутові речі, предмети озброєння.   Кіммерійці використовували залізну зброю.  Зброя була  представлена: залізними кинджалами, мечами з бронзовою брускоподібною рукояткою, списами та стрілами з залізними наконечниками з довгою втулкою і плоскою ромбічною або овальною  голівками. Це дало кімерійцям  змогу у VІІІ-VІІ ст. до н.е. проникнути на територію Передньої й Малої Азії, розгромити місцевих  зверхників та спустошити їхні землі.   Серед кіммерійських пам’яток, відомих археологам, переважають курганні поховання та городища.  Зокрема,  вченими досліджені кургани поблизу хутора Чорногорівка (До-  нецька область),  Сімферополя,  селища Комишуваха (Луганська область), селища Велика Білозерка (Запорізька область)   тощо.   Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер.  Типовим було створення кам’яних антропоморфних статуй,  на яких  висікалось зображення воїна у різноманітній військовій амуніції.   Керамічні вироби представлені горщиками тюльпаноподібної  форми,  кількома видами келихів і великих посудин,  орнаментованих різьбленими трикутниками, пофарбованими білою пастою.   Кіммерійці цілком пристосувалися до природних та економічних умов Північного Причорномор’я.  Основу їхнього господарства становило кочове тваринництво, провідне місце в якому  посідало конярство. Воно забезпечувало верховими кіньми воїнів  та чабанів, давало значну частину продуктів харчування.   У соціальній організації кіммерійців спостерігався перехід  від родоплемінних відносин до рабовласницьких.  Виділявся заможний прошарок населення – вожді і царі. В їхніх руках накопичувалися пасовиська,  кінські табуни,  багатства.  Однак цей  процес не закінчився створенням держави,  тому що у VI  ст.  до  н.е. кіммерійців починають витісняти скіфи.   Частина кіммерійців покинула Північне Причорномор’я під  ударами скіфів, основна ж маса асимілювалася у скіфському етнічному середовищі.   Найдавніші згадки про скіфів датуються серединою VІІ ст.   до н.е. і містяться в ассирійських клинописах. Спочатку володарі  Ассірії використовували їх як найманців для боротьби з сусідами,   а потім скіфи чверть століття панували в Передній Азії, грабуючи  держави. У зв'язку з цим, мідійський цар Кіаксар запросив скіфських царів на банкет,  де їх було отруєно. Скіфи змушені були  повернутися на простори Прикубання та Північного Кавказу. Надалі вони рухаються у західному напрямку і опановують землі від  Дону до Дунаю,  а також контролюють Крим, Керченський і Таманський півострови. Наприкінці VII ст. до н.е. завершилося політичне формування Скіфії, до складу якої входили різні за етнічним походженням племена:  власне іраномовні скіфи у Причорномор’ї,  праслов’яни –  у лісостеповій зоні Дніпро-  Дністровського межріччя,  фракійське населення –  у Подунав’ї.   Геродот підрозділив їх на скіфів-орачів (розташовувалися на захід від Дніпра), скіфів-землеробів (Лівобережжя), скіфів-скотарів  (степові райони на схід від Дніпра) і царських скіфів (узбережжя  Азовського моря і степовий Крим).  Назва цього політичного  утворення – Велика Скіфія. За свідченням Геродота, її територія  була дуже великою і мала форму рівностороннього чотирикутника.   Суспільний лад скіфів VII-IV  ст. до н.е. визначався скотарським характером виробництва. Висока продуктивність скотарства сприяла швидкій майновій диференціації. Вчені вважають, що  скіфське суспільство належить до ранньокласових.  Багаті скіфи  володіли основною масою худоби, мали численних рабів. Разом з  рабами важку роботу виконували збіднілі родичі.  Скотарський  характер виробництва визначав соціально-економічний і політичний розвиток скіфського суспільства.   Скіфська держава мала військовий характер,  який відповідав умовам розвитку кочового господарства V-IV  ст.  до н.е.  у  скіфів було сильне, добре озброєне і дисципліноване військо. Ос-  новою військових підрозділів – рід і плем’я, які втратили свої виробничі і соціальні функції.  Політична гегемонія у Скіфії належала царським скіфам.  Найважливіші питання розглядалися на  зборах воїнів.  Особлива роль відводилася воєначальникам (царям,  василевсам, базилаям). Авторитет і вплив цих осіб зріс під  час перської навали,  яку очолював Дарій (VІ ст.  до н.е.).  У цій  війні скіфи використали тактику спаленої землі, тому нападники,   дійшовши до Волги,  повернули назад.  Поразка Дарія принесла  скіфам славу непереможених.   Під керівництвом скіфських воєначальників відбулася консолідація всіх скіфських племен,  причому найбільша заслуга в цьому була царя Атея. Він усунув інших вождів, узурпував владу,   надану йому воїнами союзу племен. З їх допомогою він перетворив Велику Скіфію на могутню державу. Її центром вважається  Кам’янське городище (поблизу села Кам’янка-Дніпровська Запорізької області). Площа городища сягала 12 км  2  , акрополь займав  32  га.  Там мешкала аристократична частина населення та були  розташовані громадські будинки та храми.  Зафіксовані залишки  кварталів, де мешкали майстри – ковалі та металурги.   Влада царя була необмеженою. Цар був військовим начальником і верховним суддею,  що мав права винесення смертного  вироку. Його влада спиралася на раду старійшин, рішення начальників, які очолювали військо. У скіфському суспільстві царська  влада вважалася божественною за походженням. Єдиними владиками над собою скіфські царі визнавали Папая і Табіті.   У державі, як вже зазначалося, центральне місто відводилося царським скіфам, усі інші племена вважалися їхніми рабами та  сплачували данину. Крім данницьких відносин мали місце і безпосередньо військові походи, під час яких царські скіфи грабували інші народи. Ударною силою у них була кіннота, існували загони важко озброєних вершників.  Воїна-скіфа захищав панцир  або шкіряна куртка,  бойовий пояс,  шолом та щит.  Основною  зброєю був невеликий складний лук, який відрізнявся далекобійністю (500 м). Використовувалися списи,  дротики,  сокири,  кинджали і короткі мечі (акинаки).   У ІV  ст.  до н.е.,  за свідченням Страбона,  соціально-  економічні стосунки між царськими скіфами та іншими племенами були більш врегульованими. Данина землеробів складалася з  продуктів землеробства, в основному пшениці. Ремісники осілого  населення постачали різні вироби,  зокрема,  знаряддя праці,   зброю,  кінське спорядження (вуздечки,  налобники,  нащічники,   вудила) тощо.   Як свідчить Геродот, Скіфія поділялася на адміністративно-  політичні території (області), а також на менші адміністративно-  територіальні одиниці (номи) на чолі з номархами.   Отже, Велика Скіфія була рабовласницькою державою з визначеною територією, добре розвинутим землеробством, скотарством та ремеслами. Виробництво набуло товарного характеру.   У період свого розквіту (ІV ст. до н.е.) скіфи успішно воювали з Фракією у союзі з Македонією за часів правління Філіпа ІІ.  Однак у 339 р. до н.е. між Македонією і Скіфією спалахнула війна, скіфи були розбиті, загинув Атей. З цього часу розпочинається занепад Великої Скіфії.  Вчені,  зокрема,  наводять наступні  причини занепаду: загострення соціальних суперечностей,  напади македонян та сарматів.   Занепад призвів до розпаду Великої Скіфії і появи Малої  Скіфії. Під контролем її була невеличка степова смуга Північного  Причорномор’я та Крим. Столицею став Неаполь, залишки якого  збереглися на місці сучасного Сімферополя.   Розквіт держави припадає на середину ІІ ст. до н.е. У соціально-економічному плані держава будувалася на традиціях попередньої доби,  а історія Малої Скіфії пов’язана з вдалою боротьбою за контроль над грецькими містами-державами у Криму.   Скіфам вдалося підкорити Херсонес й Ольвію, які сплачували їм  данину.  Також вони ведуть війни з сарматами та Понтійським  царством. Як етнічне та політичне утворення Мала Скіфія припиняє своє існування лише на початку ІІІ ст. н.е. внаслідок гунської  навали.   На схід і південний схід від Скіфії – у степах Подоння, Поволжя, Південного Приуралля і Західного Казахстану – проживали великі групи кочового населення,  які на рубежі ІV-ІІІ ст.  до  н.е. дістали назву сарматів, що в перекладі з перської означає “підперезаний мечем”. Сармати були неоднорідні за етнічним складом і не становили політичної єдності.  За повідомленням Страбона,  племінний склад сарматів становили аорси,  алани,  язиги,   роксолани.   Просунувшись у степи Північного Причорномор’я, сармати  увійшли в контакт з античними містами-державами. Це спричинило поглиблення в них майнової і соціальної диференціації, посилення влади військово-племінної знаті.  На цьому етапі в сарматському суспільстві помітну роль починає відігравати праця  рабів. Також раби стають предметом торгівлі.   У період проживання сарматів у степах Північного Причорномор’я виникають великі союзи племен і кінні дружини на чолі  з відомими вождями. Сармати укладали угоди з античними містами, брали участь у війнах за межами своїх союзів, відправляли  послів до римського імператора Августа. Однак їм так і не вдалося створити власної держави, хоч для цього були створені певні  передмови.  Сарматське суспільство було воєнізованим. Основною ударною силою була,  як і у скіфів,  важка кіннота. Вершники були  озброєні короткими мечами (за типом скіфського акинаку), луками,  дротиками,  кинджалами тощо. Давні історики розповідають  про винахід панцира,  використання тактики замкнутого клина,   про особливі способи метання дротиків та накидання аркану на  противники. Сармати ставали загрозою навіть для римської імперії, яка змушена була захищатися будівлею валів.   Основою життя сарматів було кочове скотарство, розводили  велику рогату худобу, овець, коней. У перші століття нашої ери  перейшли до осілості і почали займатися землеробством. Домінував у сарматів,  на відміну від кіммерійців і скіфів,  матріархат.   Античні вчені називають імена відомих цариць. Матеріальна культура представлена похованнями,  як курганними,  так і ґрунтовими могилами. Виділяються багаті поховання знаті.   Панування сарматів закінчилося у середині ІІІ ст. н.е. з приходом готів,  які відрізали сарматів від античних міст.  Сармати  змушені були відійти в гори Північного Кавказу і Криму. Частина  залишилась на містах колишніх кочовищ,  ставши етнокультурною складовою черняхівської археологічної культури.   Отже,  іраномовні племена заклали підвалини для формування державних традицій на теренах сучасної України, багатовікові зв’язки їх з землеробським населенням українського лісостепу позначився на подальшому етнічному та культурному розвитку.   

3  Античні міста-держави Північного Причорномор’я.  Активну участь у державотворенні на наших землях брали греки.   Упродовж ІХ-VІІ ст. до н.е. вони здійснюють колонізацію Північного Причорномор’я. Причинами міграції греків були перенаселення континентальної Еллади,  внутрішня політична,  соціальна  боротьба, міжетнічні конфлікти, необхідність у ринках збуту го-  тової продукції та пошук джерел сировини, продуктів харчування. Також причиною колонізації був недостатній розвиток продуктивних сил, який вимагав обмеження чисельності населення ан-  тичних держав, що призводило до вимушеної міграції.   Важливим фактором заснування перших поселень на території Північного Причорномор’я був пошук джерел сировини, зокрема металів.  У заселенні греками Північного Причорномор’я вчені виділяють кілька етапів:  

1)   Заселення Північно-Західного Причорномор’я та засвоєння Істрії у Подунав’ї та Борисфену на острові Березань (нижня  течі Південного Бугу) (середина VІІ ст. до н.е.).   

2)  Освоєння узбережжя Березанського та Бейкушанського  лиманів.  Виникнення Ольвії,  Пантікапею,  Феодосії,  Гермонесси  тощо (перша половина – середина VІ ст. до н.е.).   

3) Освоєння Нижнього Подністпров’я та заснування Тіри і  Ніконія (друга половина VІ – початок V ст. до н.е.);  

4)  Освоєння території Західного Криму і поява Херсонеса  (кінець V ст. до н.е.).   Кожне місто мало свою полісну організацію і різні форми  правління: монархія, демократична або аристократична республіка.  Єдиним державним об'єднанням грецьких міст-держав було  Боспорське царство, яке утворилось в V ст. до н.е. і охоплювало  Керченський і Таманський півострів та північне узбережжя Азовського моря до гирла Дону.   Усі грецькі поліси були типовими рабовласницькими державами потрібними для своєї метрополії.  Багатіли на торгівлі  хлібом, рабами, ювелірними виробами.   У містах-державах з республіканською формою правління  найвищим органом управління були народні збори всього вільного грецького населення. Іноземці, жінки і раби не мали виборчих  прав. У результаті зборів утворювалися органи управління, приз-  началися посадові особи і здійснювався контроль за діяльністю.   Верховна влада в Боспорському царстві належала царю,   який спирався на багатих землевласників. Досить сильною була  знать місцевих племен. Період найбільшого економічного і культурного розвитку Боспорської держави припадає на ІV-ІІІ ст. до  н.е.  Головну роль відіграє ремісництво і торгівля,  другорядну –   землеробство. У ІІ ст. до н.е. Боспорська держава переживає гостру кризу. У 107 р. до н.е. в м. Пантікапеї у Боспорському царстві  спалахнуло повстання рабів під проводом Савмака. Повстанці захопили місто і проголосили Савмака царем. Але об'єднавши зу-  силля греки придушили повстання.   В історичному розвитку грецьких міст-держав можна зазначити два етапи: 

1. VІІ-І ст. до н.е. – незалежне існування, період  піднесення, збереження еллінської культури і традицій;

2. І ст. до24  н.е. – ІІІ ст. н.е. – перехід під владу Римської імперії, занепад, варваризація населення, загострення соціально-економічних і політичних протиріч.   Таким чином,  грецька колонізація сприяла еволюції державотворчих процесів на землях сучасної України, зокрема, затверджуються демократичні традиції.  Водночас місцеве населення  активно залучається до товарно-грошових відносин і ознайомлюється з новими технологіями та землеробства та ремесла.   

4 Теорії походження слов’ян. Розселення стародавніх східних слов’ян.

Слов’яни – назва споріднених народів, які проживали на теренах Європи. Писемні відомості про їхній спосіб життя містяться у творах римських вчених Плінія Старшого, Тацита,   Птолемея.  Найповніші відомості про слов’ян можна знайти в  творах візантійських авторів Йордана і Прокопія Кесарійського.   Згідно з писемними джерелами, слов’яни як самостійна спільнота з’являються на історичній арені на початку І тис.  н.е.  У  цей час вони задіяні у міграційних процесах, що призводить до  поділу їх на три гілки –  венеди (басейн Вісли),  анти (Подніпров’я), склавини (Подунав’я).   В історичній науці найбільш дискусійною проблемою є етногенез (походження)  слов’ян.  Першим звернувся до цієї проблеми Нестор у “Повісті временних літ” (ХІ ст.). Він сформулював дунайську теорію походження слов’ян.  Прихильниками цієї  теорії стали С. Соловйов, М. Погодін , В. Ключевський.   У добу середньовіччя з’явилася так звана азіатська або скіфо-сарматська теорія. Вона була викладена у “Баварській хроні-  ці” (ХІІІ ст.). Ця теорія визнає предками слов’ян скіфів і сарматів,   які залишивши Передню Азію,  пройшли узбережжям Чорного  моря і осіли на півдні Східної Європи. Згодом вони розселилися  на північ і захід.   На початку ХІХ ст. на базі лінгвістичних, археологічних, антропологічних,  етнографічних джерел оформлюється вісло-  дніпровська теорія (Л. Нідерле). Згідно з нею, прабатьківщиною  слов’ян був широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром одвічних земель – Волинь. Прихильниками цієї теорії Були Н. Ша-  хматов, В. Петров.   У 30-40-х рр. вже ХХ ст. була розроблена вісло-одерська теорія (Я. Чекановський), згідно з якою слов’янська прабатьківщина локалізувалася природними кордонами –  річками Віслою та  Одером.   У 50-60-х рр.  ХХ ст.  виникає дніпро-одерська теорія (П.   Третяков,  Б.  Рибаков). Вона органічно поєднала попередні, зокрема вісло-одерську і визнала прабатьківщиною слов’ян територію між Дніпром та Одером. Розробляючи цю теорію, вчені брали  за основу генезис германо-балто-слов’янської спільноти,  який  призвів до появи протослов’ян як самостійної етнічної групи. Цей  стрибок вчені пов’язують з комарівсько-тшинецькою культурою,   яка сформувалася в ІІ тис.  до н.е.  на території Правобережжя і  Польщі.   Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак збагатили і  розвинули дніпро-одерську теорію, чітко визначивши етнографічну основу східного слов’янства та ареал його формування.  На  їхню думку,  етногенез –  тривалий процес. До рубежу ІІ-І ст.  до  н.е.  етногенез розгортається у міжріччі між Віслою та Одером,   поширюючись частково на Волинь, а з появою зарубинецької культури ІІ-І ст. до н.е. переміщується на територію між Віслою і  Дніпром.   Показово,  що прабатьківщина слов’ян територіально співпадає з ядром українських етнічних територій і займає північно-  західну Україну (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщину).   Щодо території розселення східних слов’ян на землях сучасної України, то відповідь на це запитання на дає “Повість временних літ”  Нестора-літописця.  Згідно з літописом,  у середній  течії Дніпра мешкали поляни, на захід і північний захід від них  лежали землі древлян, у басейні Західного Бугу – дулібів, бужан і  волинян. У передгір’ях Карпат жили білі хорвати, у басейні Південного Бугу і Дністра – уличі і тиверці. На дніпровському Лівобережжі по річках Десна, Сейм, Сула і Ворскла розмістилися сіверяни.   Описані в літописі союзи вже остаточно поривали з родоплемінним ладом і ставали на шлях ранньофеодальної державності.   Таким чином,  дослідження українських археологів та істориків дають нам уявлення про неперервність етнокультурних  процесів на землях України, починаючи з ІV тис. до н.е. і закінчуючи останніми століттями І тис. до н.е. Тільки визнання безперервного розвитку народів на землі України з успадкуванням наступними народами культури попередників дає можливість зрозуміти, чому в середині І тис. н.е. ми бачимо на українських землях народ з давніми традиціями, віруванням, досить високим розвитком матеріальної культури.  


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

83782. Изменение срока уплаты налога и сбора: общие условия изменения срока уплаты; обстоятельства исключающие изменение срока уплаты, органы, уполномоченные принимать решение об изменении сроков уплаты 41.84 KB
  Изменением срока уплаты налога и сбора признается перенос установленного срока уплаты налога и сбора на более поздний срок. Срок уплаты налога и или сбора может быть изменен в отношении всей подлежащей уплате суммы налога и или сбора либо ее части с начислением процентов на сумму задолженности. Изменение срока уплаты налога и сбора осуществляется в форме отсрочки рассрочки инвестиционного налогового кредита.
83783. Порядок и условия предоставления отсрочки и рассрочки по уплате налога и сбора. Инвестиционный налоговый кредит. Порядок и условия его предоставления 48.98 KB
  Отсрочка или рассрочка по уплате налога представляет собой изменение срока уплаты на срок не превышающий один год соответственно с единовременной или поэтапной уплатой суммы задолженности. Отсрочка или рассрочка может быть предоставлена заинтересованному лицу если имеются достаточные основания полагать что возможность уплаты указанным лицом такого налога возникнет в течение срока на который предоставляется отсрочка или рассрочка при наличии хотя бы одного из следующих оснований: 1 причинение этому лицу ущерба в результате стихийного...
83784. Требование об уплате налогов и сборов. Способы обеспечения исполнения обязанностей по уплате налогов и сборов 48.4 KB
  Требованием об уплате налога признается извещение налогоплательщика о неуплаченной сумме налога а также об обязанности уплатить в установленный срок неуплаченную сумму налога. Требование об уплате налога направляется налогоплательщику при наличии у него недоимки. Направляется налогоплательщику независимо от привлечения его к ответственности за нарушение законодательства о налогах и сборах. Требование об уплате налога должно содержать сведения о сумме задолженности по налогу размере пеней начисленных на момент направления требования сроке...
83785. Зачет и возврат излишне уплаченных или излишне взысканных сумм 39.45 KB
  В НК для налогоплательщиков плательщиков сборов налоговых агентов установлены единые правила зачета излишне уплаченных или взысканных налогов сборов и соответствующих пеней ст. Налоговый орган обязан сообщить налогоплательщику плательщику сбора налоговому агенту о каждом ставшем известным налоговому органу факте излишней уплаты и сумме излишне уплаченного взысканного в течение 10 дней со дня обнаружения такого факта. В случае обнаружения фактов свидетельствующих о возможной излишней уплате по предложению налогового органа или...
83786. Налоговая декларация: понятие, общие положения. Порядок внесения изменений и дополнений в налоговую декларацию 49.88 KB
  Налоговая декларация представляется в налоговый орган по месту учета налогоплательщика плательщика сбора налогового агента по установленной форме на бумажном носителе или в электронном виде в соответствии с законодательством РФ. Налоговый орган не вправе отказать в принятии налоговой декларации расчета представленной налогоплательщиком плательщиком сборов налоговым агентом по установленной форме установленному формату и обязан проставить по просьбе налогоплательщика плательщика сбора налогового агента на копии налоговой...
83787. Учет организаций и ФЛ. Порядок постановки на учет и снятия с учета организаций и ФЛ. Идентификационный номер налогоплательщика 41.68 KB
  Порядок постановки на учет и снятия с учета организаций и ФЛ. Юридическое лицо становится субъектом налоговых отношений с момента его государственной регистрации вне зависимости от его постановки на налоговый учет с этого же момента возникает и налоговая обязанность. Постановка на учет в качестве налогоплательщика организации и индивидуального предпринимателя осуществляется вне зависимости от обстоятельств с которыми НК РФ связывает возникновение обязанности по уплате того или иного налога т. Фактически НК РФ называет субъект налоговых...
83788. Налоговая проверка как основной метод налогового контроля. Камеральная налоговая проверка 42.7 KB
  Посредством проведения налоговой проверки возможно сопоставление данных предоставленных налогоплательщиком в налоговый орган и тех фактов которые выявлены налоговым органом. Срок давности проведения налоговой проверки составляет три календарных года деятельности налогоплательщика плательщика сбора или налогового агента. Подобные процессуальные действия называются встречной налоговой проверкой. Однако не следует считать встречную проверку самостоятельным видом налоговых проверок поскольку ее назначение возможно исключительно в пределах...
83789. Выездная налоговая проверка: порядок проведения, оформление результатов 42.96 KB
  Выездная налоговая проверка проводится на территории в помещении налогоплательщика но в том случае если налогоплательщик не может предоставить помещение для проведения выездной проверки она проводится по месту нахождения налогового органа. В случае если налогоплательщик физическое лицо препятствует проведению проверки пп. Выездная проверка налогоплательщика проводится в течение 2 месяцев Срок проведения выездной проверки может быть продлен до 4 или 6 месяцев в следующих случаях: налоговый орган получил информацию которая...
83790. Порядок рассмотрения дел о налоговых правонарушениях. Вынесение решения по результатам рассмотрения материалов налоговой проверки 40.06 KB
  Руководитель заместитель руководителя налогового органа извещает о времени и месте рассмотрения материалов налоговой проверки лицо в отношении которого проводилась эта проверка. Неявка лица в отношении которого проводилась налоговая проверка его представителя извещенного надлежащим образом о времени и месте рассмотрения материалов налоговой проверки не является препятствием для рассмотрения материалов налоговой проверки за исключением тех случаев когда участие этого лица будет признано руководителем заместителем руководителя...