63606

ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Лекция

Логика и философия

Але водночас середньовічна філософія зробила неоціненний внесок в освоєння позачуттєвих сутностей сприяла нагромадженню нових знань Тому вона є особливо плідною для вивчення внутрішньої людини Августин та духовних процесів суспільного життя...

Украинкский

2014-06-22

1.79 MB

23 чел.

ТЕМА 4

 ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

 Філософія Середньовіччя, утворившись у суспільстві з однозначною орієнтацією на духовні абсолюти, Із суцільним пануванням релігії, зайняла специфічне місце в європейському духовному житті того часу: вона обслуговувала богослов я. Але водночас середньовічна філософія зробила неоціненний внесок в освоєння позачуттєвих сутнос-тей, сприяла нагромадженню нових знань Тому вона є особливо плідною для вивчення "внутрішньої людини" (Августин) та духовних процесів суспільного життя

У межах християнства "філософія " із самого початку і за суттю була спробою сформулювати і виразити християнське бачення світу й людини.

Фредерик Чарльз Коплстон

Істинна філософія є істинною релігією, і істинна релігія є істинною філософією.

Скот Еріугена

 суттєво igf

^* Після вивчення матеріалу теми Ви повинні

загальні особливості середньовічного типу філософствування;

основні етапи розвитку середньовічної філософії; провідну проблематику середньовічної філософії; загальне значення ідей середньовічної філософії для розвитку європейської культури та науки.

проводити порівняння античного типу культури та філософії із середньовічним типом; виявляти позитивні та негативні риси у середньовічному світосприйнятті;

бачити елементи середньовічних духовних та інтелектуальних надбань у сучасному житті.

особливості середньовічного світобачення, елементи якого ще й донині є органічною складовою частиною європейської духовності;

специфічні  виявлення духовного  світу людини середньовічними філософією та богослов'ям; роль середньовічної філософії у становленні сучасної науки;

нові обрії людського самовиявлення та самоусвідомлення, що були окреслені в епоху середньовіччя.

{_}   План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

  1.  Зміни у світогляді під час переходу від античності до
    європейського Середньовіччя.
  2.  Вихідні ідеї середньовічної патристики. Місце філософії
    У духовному житті Середньовіччя.

Д.З.Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії.

78

 ТЕМА 4 ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

 ТЕМА 4. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

 79


I eg І   ключові терміни і поняття

перєдбачас доведення позитивних якостей Бога до гранично можливого стану повноти

ПРИЧЕТНІСТЬ - у середньовічному світобаченні - основний спосіб утвердження
^ ДУХ — У середньовічному світобаченні сдина справжня форма буття або буттн як

у середньовіччі Бог є Бог-Дух.

ДУША — в Середні віки - джерело і причина людського життя, результат вкорінення

духом і тііом- Через зв'язок із духом душа погтас безсмертною та розумною, через зв'язок із тілом  — індивідуальною, чутливою. дійовою. І спрямовувати свої зусилля вона може

та сенсу божественного оо явлення; середньовічні теологи-екзегети виділили, як правило.

# ІЄРАРХІЯ - структура світоустрою у християнському світобаченні: оскільки кож-
на річ мас свою власну
if унікальну міру причетності до абсолюту, світ постас склад
ною багаторівневою будовою, замкненою нп свій буттєвиН та смисловий центрі тому
ієрархія передбачає 2 типи зв н?ків сущого: взасмоузгодлеєність та підпорядкування.

перекладі значить богослов 'я.- їй змістом - це теоретична складова релігійного віроачен-

• ТЕОЦЕНТРИЗМ - визнання Бога джерелом і основою всього сущого ("Все. що є. -
все від Бога").

* ТРАНСЦЕНДЕНТНІСТЬ (з лат.: за межами зовнішнього, зображуваного/ - харак-

реаліями світу внаслідок того, що незліченно їх перевершус. тобто це позамєлснісіїіь або

* ОБ'ЯВЛЕННЯ - пряме і безпосереднє розкриття Богом своїх намірів та настроїв .іюдяи.
як правило, через обраних осіб: пророків, провидців та ін. Об'явлення не с проявом
"мови
Бога'
1, оскільки наміри Бога не молена передати адекватно ніякими частковими формами.

4.1. Зміни у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя

Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального

80 ТЕМА 4. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

 Грунту всієї античної цивілізації, а разом із ним - руйнування j всього укладу життя.

Римська імперія ввела до свого складу величезну терито-ьрію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, Підпорядкувавши все єдиному центру. Величезна державна фашина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному ^Стані, перемішувала та перемелювала і людей, і культури, і ■релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною fa беззахисною. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не ** ли надійною основою для людського життя.

Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої ^.■погляди та надії до духовного. Тут дуже корисним було ' відкриття античною філософією автономії людського духу, оскільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння життєвим негараздам.

Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Римській імперії були поширені р містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил), ♦ культи різних богів, величезна кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала.

ТОМ, Я

здолав ЇЇ. Як,

# Поява християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно досить швидко поширилося в імперії. Бо саме християнство не просто визнало автономію людського духу, а дало їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу. Це значить, що людина прилучена своїм духовним єством до найбільшої світової всемогутності, адже Бог творить світ, і притому - із нічого. Тобто він перевершує світ своєю силою, і ця могутність були наочно продемонстрована Ісусом Хрис-ікий, саме тому, що ніс в собі цей дух, пройшов крізь смерть та іслідок, вся епоха Середньовіччя жила в умовах доміну-ваніія християнської релігії в усіх сферах суспиіьного життя.

Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Відбулося суттєве просування філософської думки цього часу в таких галузях, як онтологія, логіка і теорія пізнання, антропологія. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.

ТЕМА А. ЗАХЩНОЄВРОПЕЙ

ЇЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ


 k       4

 І      І

світосприйняття Основні світоглядні орієнтири під час переходу від античності до Середньовіччя змінюються на протилежні. Людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи себе, людина, по-перше, # збільшує світовий потенціал добра та світла, а, по-друге, # сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Людське життя набуває цільового спрямування, а історія - часового виміру, оскільки все людство напружено очікує другого пришестя Христа. Бог створює світ із нічого, і тому останній весь час перебуває на межі буття і небуття. Світ існує лише тому, що Бог тримає його у своїй "десниці". Створений світ не впливає на Бога, оскільки Бог - це духовна сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність усіх можливих досконалостей. З цієї причини Бог постає для людини неосяжним і принципово по-зарозумовим (задум Божий невідомий); Бог лише із власного милосердя та любові може відкрити себе людині, і це відбулося, коли Він послав на Землю свого сина - Ісуса Христа. З іншого боку, кожна людина несе в собі "іскру Божу ", тому шлях до Бога лежить через духовне самозаглиблення

82 ТЕМА 4 ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Шнти$нии світогляду

політеїзм (багатобожжя)

богм £■ частиною природи
або уособленням природних
стихій

вихідні якості богів: сила,
могутність

боги впорядковують та
оздоблюють світ

космос, природа - загальні
умови існування богів і людей

людина спирається у своїх
вчинках на знання

головне життєве завдання
людини
- здійснення подвигу

у сприйнятті дійсності
акцент падає на зовнішнє;
внутрішнє проявляє себе
лише через зовнішнє

люди поділяються за етніч
ними та родовими ознаками

панування натуралістичного
світосприйняття

  и^сві

монотеїзм (єдинобожжя)      т Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність) вихідна якість Бога - любов     до людини

Бог творить світ із нічого      
природа не має власної

сутності і не може існувати без припливу божественної енергії

людина в усьому покладається* на віру в Бога

головне життєве завдання      •
людини
- спасіння душі
у сприйнятті дійсності

акцент падає на внутрішнє;
зовнішнє радше заважає
правильно зрозуміти внутрішнє
всі люди є рівними перед

Богом
панування символічного •

 

1-й (П-ІХст)

тапи

итку ньовічної ілософії

тфЬамозосередження і, врешті-решт, через самовдосконалення. Відповідно й розуміння природи, моралі, людських життєвих обов'язків визначали ви-juffKOBO релігійні догмати (вихідні незмінні положення). R( За часовими межами епоха Середньовіччя охоплює період від падіння Римської імперії (іноді - від заснування Константинополя), тобто з IV-V ст., до відкриття Америки (або •падіння Константинополя), тобто до XV-XVI ст.

,1

апологестика патристика

схоластика містика         |

 (X-XVlcm)

ранні (Х-ХІ ст.) і зрілі (ХІІ-ХШст.) •~ пізні (XIV-XVIст.)

Звернімо увагу на те, що під час формування середньовічного суспільства духовні процеси випереджали соціальні, що засвідчує надзвичайно важливу роль духовного фактора в розвитку історії.

4.2. Вихідні ідеї середньовічної патристики. Місце філософії у духовному житті Середньовіччя

в. Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Щблія у складі Старого та Нового завітів. Біблія озброює хри-сщиян цілою низкою вихідних догматів. Але ці догмати потре-&ували певних пояснень і тлумачень, з одного боку, тому, що лю-тна повинна розуміти, у що вона вірить, а, з іншого боку, -тому, Що життя завжди постає багатшим та розмаїтішим, ніж: Мекст, навіть священний; звідси виникає потреба поєднувати оЬгми із змінними ситуаціями життя. Нарешті, тексти Біблії ЩЮть символічний, образно-притчевий характер, і тому потребують певних тлумачень. Перші введення християнської догматики в контекст життя здійснювали апостоли (перші учні Хри-Фа^), але розгалужено та деталізовано здійснили це історичне Швдання, водночас осмислюючи реали життя під кутом зору положень Святого Письма, представники християнської патри-Чпники - так звані Отці Церкви (лат. "pater " - батько). '' На ранньому етапі свого розвитку патристика набула харак-Юеру апологетики (II-IV ст.): перші християнські мислителі Зверталися до римських імператорів або широкого загалу із по-

 83

 4. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ


сланнями на захист християн (давньогрецькою мовою "апологія" - захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі, як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання.

Від самого початку рання патристика (апологетика) поділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний та негативний.

Патристика

Ставлення до античної • філософи

Юстин Мученик

■ Позитивне

Афінагор

Климент Олександрійський

Татіан

■ Негативне

Тертуліан

Арнобій

Прихильники позитивного ставлення - Юстин Мученик (бл. 100-165), Афінагор (IIст.), Климент Олександрійський (150-215), Ориген (185-254) - вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її, тому що вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більш істинне, ніж попереднє.

■ Х«. П'ять аргументів Юстина'щодо переваг християнства над язичнииькою мудрістю   ,'•

аргумент єдності (оскільки Бог єдиний, не треба шукати все нові й
нові початки буття);

аргумент універсальності (християнство відкрите й доступне всім,
незалежно від статі, віку, походження);

аргумент простоти (у християнстві йдеться про те, що зрозуміле
для всіх і не потребує спеціальної освіти);

аргумент    авторитету    (філософію    вигадали    люди,    а    істини
християнства дані
Богом через об'явлення);

аргумент давнини (Юстин посилався на твердження Аристобула
Олександрійського
про те, що греки запозичили філософію у Мойсея,
тобто зі Старого Заповіту).

ТЕМА 4. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

84

 Варто зауважити, що не всі ці аргументи мають однакову виправданість, проте чотири перші використовуються у богослов'ї ще й сьогодні.

Другий напрям апологетики - напрям негативного ставлення до античної філософії, представлений іменами Татіана (125-175), Тертулліана (160-220), Арнобія (260-327), наполягав на рішучому відкиданні античної мудрості як такої, що, порівняно з божественним об'явленням, постає як безумство. Філософські міркування, по-перше, ♦ безпідставні, бо філософи можуть довести все, що завгодно; по-друге, ♦ ведуть до розбещеності та гріха; по-третє, ♦ складні та заплутані. Божественна мудрість та віра живуть у простих душах тому, що вони не підлягають розумному осмисленню та обґрунтуванню, а потребують відданості, любові, щирого почуття до Бога.

# Отже, як бачимо, в основі розмежування патристики на два напрями лежало питання про співвідношення віри та знання у людському світоорієнтуванні, яке майже ніколи не зникало з духовного обрію Середньовіччя.

У перші століття існування християнства інтенсивніше розвивалася східна (грецька) патристика. У її межах найбільш уславлені імена так званих "великих каппадокійців ": Василія Великого (Кесарійського) (329-379), Григорія Богослова (330-389), Григорія Нись-кого (335-394). У їхніх працях розглянуте широке коло питань християнського життя та християнського світобачення, починаючи від ідей натурфілософії (твір Василія Великого "Коментар на шість днів творіння"), антропології (твір Григорія Ниського "Про впорядкування людини '■), пізнання та моральної поведінки і закінчуючи питаннями церковного життя. "Великі каппадокійці" проводили ідею про те, що у світі присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, а оскільки людина є найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним провідником та зосередженням цієї енергії. Звідси випливали тези про важливу роль людської активності у справі спасіння душі та вдосконалення світу.

Важливе значення для християнської філософії мав кодекс праць Діонісія Ареопагі-та під загальною назвою «Ареопагітики» (уперше оприлюднений 532 р.) Тут проведено думку про ■ ієрархічну (суворо підпорядковану) будову світу, в якій кожен вид буття має свою міру причетності до божественного світла; ■ про шляхи богопізнання: ■=> ката-фатичний шлях (позитивний) передбачав вивчення форм буття задля сприйняття величі божественної мудрості, => апофатичнип шлях (негативний) був пов'язаний з відкиданням усього, що пізнане, як несумісного з абсолютністю творця і, отже, передбачав прилучення людини до невимовної таємниці сутності Бога.

Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики - Аврелій А вґустин (А вґустин Блаженний), єпископ Гіппонійський (північ Африки) (354-430). У його численних творах знайшли вираз усі найважливіші проб-

ТЕМА 4. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 85


леми християнського світобачення, але, крім того, у цілій низці своїх ідей та міркувань Авґустин виступив сміливим новатором.

^ Бог є сукупність усіх можливих досконалостей Бог є вічним та завершеним Буттям

Бог творить світ із нічого, бо його могутність необмежена

Можливості Бога у творенні невичерпні

Світ перебуває у повній залежності від Бога, але Бог від світу не залежить

Бог є гарантом безсмертя та спасіння людства

Особливо уважно розглядає Авґустин усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи в людині на перший план людську свідомість. Тут Авґустин вважає основним наявність «внутрішньої людини» (або душі), до якої входять пам 'ять (без того не може бути єдності особи), воля (що пов'язана з первинними мотивами дії) та розуміння.

Авґустин також уперше почав трактувати історію в аспекті її цільового спрямування; зокрема історію філософії він розглядав як єдиний спрямований рух до істини християнського об'явлення.

Ієронім СТРИДОНСЬКИЙ

Суттєву роль в утвердженні християнського світоосмислення відіграли Ієронім Стридонський (340-420), що переклав Біблію латиною; Марціан Капела (V ст.), алегоричний опис наук якого лежав в основі дисциплін "тривіуму" та "квадривіуму" протягом усього Середньовіччя; Северин Боецій (480-524), твір якого "Розрада філософією "доволі органічно поєднував грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Касіодор (477-570), який у своєму маєтку Віварії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.

 

 Підбиваючи підсумок, можна сказати, що християнська патристика вперше докладно розробила ідейні (а не догматичні) засади нового, християнського світобачення. І для того вона використовувала в широкому обсязі досягнення античної філософії. З огляду на це особливо гостро постає питання про місце філософії у духовному житті Середньовіччя, адже філософія та християнська релігія за цілою низкою характеристик протистояли одна одній: філософія прагнула доводити свої міркування до рівня розуміння, а релігія вимагала приймати основні положення на віру.

ФІЛОСОФІЯ, ТЕОЛОГІЯ ТА РЕЛІГІЯ В СЕРЕДНІ ВІКИ

©   Сприяла ■=>   філософізації релігії =>   сакралізації філософії

<>   підпорядкуванню розуму вірі

*'І

©

вимагала приймати свої догмати на віру

©   розробляла

©

ініціювала нову

філософську

проблематику

©    верифікувала істини філософії

©   приписувала людині, як діяти, жити

інтелектуальний інструментарій

© вчила християн розмовляти "філософською " мовою

®   раціонапізовувала релігійні догмати

®   осягала абсолютну істину засобами людського розуміння

Між філософією та релігією утворилась проміжна сфера -сфера теології. Теологія (богослов'я) - ідейна частина релігії, що покликана узгоджувати між собою всі основні релігійні догмати. Філософія «■ по-перше, розробляла інтелектуальний інструментарій, що його використовувала теологія;«- по-друге, авторитет філософії, її поширеність саме там, де утверджувалось християнство, змушували християн "розмовляти" філософською мовою, а тому - і знати її.

Християнство із самого початку своєї історії увійшло у взаємодію з Ш філософією, і цей зв'язок протягом усього Середньовіччя визначався І формулою "Філософія є служницею теології". Цю формулу вперше •    запропонував Климент Олександрійський, підтримав її Петро Дамі-

ані й остаточно вона закріпилася у період зрілого Середньовіччя.

86

 ТЕМА 4. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

 ТЕМА 4 ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

 87


4.3. Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії

Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися в Європі в ІХ-Х ст. У цей час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а християнська релігія пронизувала собою та регламентувала всі сфери і сторони людського життя. У цей самий час формувалися і провідні напрями середньовічного філософування - схоластика і містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень.

Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Отже, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схоластику та містику лежить різне тлумачення співвідношення віри та розуму у справі богопізнання.

Схоластика

©   слід повною мірою використовувати можливості розуму в питаннях богопізнання

®   найкращим засобом діяльності розуму є логіка

Містика

©   розум і роздумування ведуть лише до гріха і

до відходу від шляху віри ©    шлях до Бога лежить через почуття, любов

до Бога та самозречення

ТЕМА 4. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

 У період раннього сформованого середньовіччя (та ранньої схоластики і містики) І.С.Ериугена (810-877) у творі "Про розподіл природи" вперше накреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Ериугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія -з теологією. Ериугену вважають першим видатним представником схоластики. Ансельм Кентерберійський (1033-1109) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог є суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його неіснування було б недоліком буття, а, отже, недосконалістю. Цей схоласт гостро поставив питання про природу ідеальних сутностей, без уваги до яких неможливо збагнути таємниці свідомості. У цей же час Петро Даміані (1007-1072) стверджував, що філософування загрожує християнській душі згубою. Якщо філософія і може бути корисною, то лише як служниця теології. У ставленні до Бога слід покладатися на самовіддану віру.

У період зрілого середньовіччя (ХІІ-ХШ ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети (об'єднання викладачів і студентів). Чи відіграють якусь роль у питаннях християнського благочестя та спасіння душі людські зусилля, людська розумова активність? Це питання лежало у підґрунті дискусій між "номіналізмом " і "реалізмом ", хоч змістовим приводом для сперечання було питання про природу загальних понять (універсалій).

"Реалісти " вважали, що єдина справжня основа буття речей - це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність.

"Номіналісти " ж припускали, що загальні ідеї - це лише імена ( "номі-на "), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божественного творіння світу. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього людське пізнання має своє значення та виправдання.

"Реалісти " були більш ортодоксальними теологами, а деяких "номіналістів" Церква засудила. До "реалістів" належали Ансельм Кентерберійський та Бернар Клервоський, до "номіналістів"- Росцелін із Комп'єня та (у певний період) П'єр Абеляр. Важливо відзначити, що питання про природу загальних понять та їх роль у пізнанні залишається і до сьогодні дуже важливим для філософії, оскільки у деяких течіях сучасної філософії сповідується позиція, за якою єдиною реальністю інтелектуальних актів постає саме мова, а поняття, у такому разі, визначають зміст інтелекту.

У період зрілого Середньовіччя у зв 'язку зі збільшенням інтересу до знання відбулися зміни в історичній долі платонізму та арістотелізму. Раніше,

ТЕМА 4. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 89


коли на першому плані стояли питання про сутність Бога, ієрархію світобудови, про внутрішні характеристики людини, платонізм досить органічно поєднувався з окресленим колом питань. А тепер, у зрілому Середньовіччі, коли акцент було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структурування наук, виявилося, що для такої мети більше підходить філософська спадщина Арістотеля. Його твори (крім логічних) спочатку прийшли до Європи через арабський світ і були зустрінуті Католицькою Церквою та богослов'ям із насторогою: здавалося, що арістотелізм віддає натуралізмом та матеріалізмом. Але вже в 1231 р. створено папську комісію на чолі з Альбертом Больштедтом, "Великим" (1206-1280), яка повинна була вирішити, чи могла б християнська теологія використати арістотелізм. До комісії входив і Тома Аквінський (1225-1274), творчість якого оцінюється як вершина в розвитку схоластики.

У цей же період набула поширення так звана "теорія подвійної істини ", яка стверджувала, що філософія (і наука) мають право на автономний щодо богослов 'я розвиток, оскільки між науками та богослов'ям існують суттєві відмінності: ► філософія (і наука) рухаються від часткового до загального (індукція), а ►богослов'я - від загального до часткового (дедукція), ► філософія та наука є сферами теорії, а ► богослов'я - етики та життєвої практики. Богослов'я не приймало цієї теорії, але думка про те, що існує певна відмінність між знанням священним і світським, від того часу постала як нормальна та виправдана.

ТОМА АКВІНСЬКИЙ

Тома Аквінський (лат. - Томас) став засновником томізму - одного з най-впливовіших напрямів християнської філософії. Докладно вивчивши філософію Арістотеля, Тома А квінський при-йшов до висновку про спорідненість стилю мислення Арістотеля з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на арістотелізм, Тома Аквінський створив всеохоплюючу філософсь-ко-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання.

ТЕМА 4. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

90

 І

 Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію "симфонії (співзвучності) розуму та віри ".

Тому істини теології та істини розуму не повинні входити в конфлікт між собою, але якщо таке відбудеться, слід надати перевагу істинам теології.

-► існують істини, які можна осягнути природним розумом (царина науки та філософії)

^ існують істини, які перевищують людські можливості (вони даються лише в божественному об'явленні і торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі)

існують істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з ~^    допомогою віри (тут філософія і теологія повинні співпрацювати, але філософія повинна узгоджуватись із теологією).

Отже, "симфонія " передбачає підпорядкування природного розуму істинам об'явлення у разі їх зіткнення. Виходячи з таких міркувань, Тома поділяв усі знання й науки на:

# теологію об'явлення;

* природну теологію;

філософію (яка об'єднувала і всі інші науки).

Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати "до речей" (у божественному промислі -це була позиція "реалістів"), "у речах " (як їх сутність та необхідність - це позиція "концептуалістів "), "після речей " (як результат людського пізнання - це позиція "номіналістів'). Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної "симфонії". Те ж саме - і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.

ТЕМА 4. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 91


f

Учення Томи Аквінського в 1879 р. проголошено офіційною філософською доктриною Католицької Церкви під назвою "неотомізму ".

Найвідомішими містиками періоду розвиненого Середньовіччя були Франциск Асизький (1182-1226), Бернар Клервоський (1091-1153) та Джованні Бонавентура (1221-1274). Останній у своєму творі «Путівник душі до Бога» окреслив досить струнку для свого часу класифікацію пізнавальних здібностей людини: чуття, уява, розум, розумове споглядання та розрізняння добра і зла. А в праці "Про повернення наук до теології" Бонавентура дав перелік відомих на той час наук, зарахувавши туди й технічні науки (рукотворні). Але врешті всі ці науки та здібності повинні були підвести людину до "обожнення ", до споглядання Бога через самовіддану любов.

У працях видатного схоласта Роджера Бекона (1214-1292) було високо піднесено роль наук у просвітленні людської душі. Бекон, зокрема, стверджував, що "знання є сила ", що підґрунтям наукових знань постає досвід (хоча у теології вирішальну роль відіграє об'явлення) і що Бог створив світ за допомогою' математики. ИоганнДунс Скотт (1265-1308) у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скоттом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія - теоретичною.

У часи пізньої схоластики Вільям Оккам (1285-1349), розвиваючи ідеї Й. Д. Скотта, наголошував на неможливості розумового осягнення суті Бога: головне тут - творіння, а це акт волі, а не розуму. Мало того, віра неоціненна саме тому, що пов'язана з позарозумовим. Звідси випливає теза про те, що знанню відкриті лише окремі речі. Міркування та обґрунтування не повинні надмірно віддалятися від речей. Із такого перебігу думки логічно випливає принцип "бритви Оккама": не слід збільшувати сутності (під час обґрунтування) без потреби.

Цей принцип, урешті-решт, було спрямовано проти схоластики з її праг-     Вільям ОККА М

92 ТЕМА 4. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

 неннями до нескінченних логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв відходові від схоластичного теоретизування. Представники містики пізнього Середньовіччя Мепстер Ек-харт (1260-1327), Йоганн Таулер (1300-1361), Йоганн Рейсбрук (1293-1381) відомі тим, що, майстерно володіючи словом, особливо наголошували на значенні людської активності в питаннях вибору життєвого шляху та прилучення до божественної благодаті. Вони стверджували, що, відштовхуючись від того, що даровано Богом, людина сама визначає себе власними вчинками, бо здатна роздмухати полум'я із закладеної в неї Божої іскри.

•*■ Завершуючи розгляд ідей схоластики та містики епохи Середньовіччя, слід наголосити, що навряд чи виправдано дивитися на останню як на явище історичного минулого. У схоластичних логічних конструкціях, по-перше, окреслено суттєві характеристики духовного й ідеального в їх адекватних виявленнях, а, по-друге, світобудова вперше постала як взаємодія сил та енергій (а не речей чи стихій, як це було за часів античності). Останнє дало змогу перейти від античних світових стихій до оперування поняттями класичної механіки. Містика, у свою чергу, вимагала бачити в людині не лише те, що пов 'язане з розумом, а дещо глибше вкорінене в людське єство. Це певною мірою випереджувало екзистенціалістське тлумачення людини як "отвору в бутті", отвору, крізь який буття виходить у з 'явлення.

В ідеях зрілого та пізнього Середньовіччя вже можна простежити ¥      зародки ідей пізніших історичних епох, але у сфері виключного 1      акцентування найпершої ваги духовних пошуків ця епоха, напевно, лишається неперевершеною.

СУТТЄВО №|

Висновки

А Філософія Середньовіччя була складовим елементом християнського світобачення, і тому вона була зосереджена на осмисленні духовних сутностей, тобто сутностей невидимих, позачуттєвих і нескінченних. З одного боку відбувалася "теологізація " філософії, а з іншого - проходила "раціоналізація ", "філософізація " теології. За образним висловлюванням Гегеля, це був час, коли філософія була "інобуттям " теології, а згодом сама теологія ставала "інобуттям " філософії.

ТЕМА 4. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 93


Філософія Середньовіччя успішно засвоювала духовні складники людського буття, виділяючи в них раціонально-логічні та чуттєво-вольові полюси. Вона досить органічно пов 'я-зувала питання життєвої активності з духовною спрямованістю людини, з пошуками шляхів сходження до абсолюту, з визначенням людської долі та проявами свободи волі людини.

У межах середньовічного християнського філософування поступово відбувалося нагромадження знань та ідей, які врешті-решт сприяли виникненню сучасної цивілізації, науки

та освіти.

Резюме

СУТТЄВО KS

Ф При переході від античної епохи до Середньовіччя в європейському світо
гляді відбулися досить радикальні зміни, пов 'язані перш за все із тим, що
тепер зусилля людства спрямовувались на засвоєння внутрішнього, ду
ховного, того, що за своєю суттю постає принципово неспостережува-
ним та безмежним. Ці зміни були зумовлені розповсюдженням в Європі
християнства, яке ставило в центр усіх людських задумів питання про
спасіння душі та духовну досконалість.
s

® Найперші ідейні засади нового, християнського, світобачення були розроблені апологетикою та патристикою, які, активно використовуючи досягнення попередньої античної філософії, створили цілісну систему поглядів на світ, де провідне місце належало вченню про Бога, людину, їх відношення та значення свідомого людського зусилля у питаннях подолання наслідків гріхопадіння, здійсненого першими людьми.

® Розвинена середньовічна філософія розподілилася на два провідні напрями - схоластику і містику; цей поділ був зумовлений як вихідним дуалізмом середньовічного мислення, так і складнощами вирішення в ту історичну епоху питання про співвідношення знання та віри: схоластика вважала, що людина повинна використовувати розум у богопізнанні, базуючи його на логіці, а містика надавала почуттям та вірі вирішального значення у відношенні людини до Бога.

® Історичний розвиток схоластики та містики сприяв підготовці ідейного ґрунту для розвитку новоєвропейської науки, поглибленню людського самоусвідомлення, цивілізаційному оновленню Європи.

94 ТЕМА 4. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

 Гт]       Питання для обговорення на семінарському занятті

/   Причини та зміст радикальних змін у європейському світогляді при переході від античної епохи до Середньовіччя.

  1.  Роль християнської патристики у формуванні ідейних засад середньо
    вічного світобачення. Провідні проблеми апологетики та патристики.
  2.  Схоластика та містика як напрями середньовічної філософії. Вихідні ідеї
    та представники середньовічних напрямів схоластики і містики.

Й Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт

  1.  Основні причини зміни світоглядних орієнтирів при переході від антич
    ності до Середньовіччя.
  2.  Східна та західна патристика: порівняльна характеристика.
  3.  Сучасне значення провідних ідей християнської патристики.
  4.  Вплив ідей візантійської патристики на культуру Київської Русі.
  5.  Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії:
    тотожне та відмінне.
  6.  Провідні ідеї розвиненої схоластики та їх історичне значення.
  7.  Провідні ідеї розвиненої містики та їх роль у людському самоусвідомленні.

сЗг" Завдання для самостійного опрацювання і закріплення

матеріалу з теми

Завдання 1. Розкрийте і поясніть основні відмінності у світогляді античності і європейського Середньовіччя.   "-О'  4Oi*-'fc^ с|н,аЖ!    Jm>

Завдання 2. Поясніть роль апологетики і патристики у формуванні середньовічної духовної культури.

Завдання 3. Розкрийте основні особливості розвитку західної та східної патристики.

Завдання 4. Охарактеризуйте ідейні здобутки Августина Блаженного.

Завдання 5. Зробіть порівняння вихідних ідей схоластики та містики.

Завдання 6. Окресліть історичний зміст концепції "подвійної істини".

Завдання 7. Розкрийте зміст і значення принципу "бритви Оккама".

Ш     Додаткова література з теми

  1.  Блинников Л. В. Великие философьі: Учебньш сяоварь - справочник. 2-е изд. - М., 1997.
  2.  Горбачев В. Г. История философии. - Брянск, 2000.
  3.  История философии в кратком изложении. - М., 1991.
  4.  История философии: Запад - Россия - Восток. В 3 т. - М.,1996.
  5.  История философии: Учебное пособие для вузов / А.Н. Волков, B.C. Горнев
    и др. - М., 1997.
  6.  Кондзьолка В. В. Історія середньовічної філософії. - Львів, 2001.
  7.  Коплстон Ф. Історія середньовічної філософії. - К., 1997.
  8.  Петрушенко В.Л. Формування вихідних засад середньовічного філософствування
    (лекція для аспірантів та здобувачів вченого ступеня). - Львів, 2000.

9. Татаркевич В. Історія філософії. Т.1  - Львів, 1997.

95

ТЕМА 4. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ


і:

ч

ТЕМА 5

 ФІЛОСОФІЯ  ВІДРОДЖЕННЯ

Корінь людського буття полягає у свободі волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.

Данте Аліг'єрі

Головне для людини - уславити себе земними вчинками.

Франческо Петрарка

Людина може сягати Бога, а може стати нижчою від худоби.

Леонардо да Вінчі

 VJ

Унаслідок нагромадження знань, розширення oSkjue суспільного досвіду та кризи середньовічного світобачення у XIV-xVcm Європа вступає в нову історичну епоху - епоху Відродження. Відбувається суттєва світоглядна переорієнтація: набувають цінності пізнання природи та земні вчинки людини, поступово формуються принципи класичної науки. Проте за змістом це була суперечлива епоха, яка не лише підносила та оспівувала людину, а й висвітлювала драматичні сторони її буття. У європейській історії Відродження розглядають як епоху перехідну, що містить у собі елементи Середньовіччя і зародки процесів епохи Нового часу.

СУТТЄВО І<К5

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні

S

я

в

які саме зміни відбулись у християнському світобаченні в епоху Відродження;

Ч> чому гуманістичний світогляд постав внутрішньо суперечливим явищем;

^> якими були провідні змістові акценти у ренесансній філософії.

S

^ пояснити особливості ренесансної трансформації християнського світосприйняття;

^ виділити єдину логічну лінію у розвитку філософських шкіл європейського Відродження;

■** знаходити аналоги між історичними процесами Відродження та сьогоденням.

S

І:

найважливіші особливості розвитку філософії за умов
розвитку основ індустріального суспільства;

суперечливий характер європейського Відродження,
прояви в ньому титанізму та фаустівського духу;

особливості гуманізму як феномену європейської історії;

світоглядне підґрунтя формування вихідних прин
ципів класичної науки.

0  План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

  1.  Поняття "Відродження" і характерні риси духовного
    життя цієї доби.
  2.  Провідні напрями ренесансного філософствування: гу
    маністичний антропологізм, платонізм і натурфілософія.

5.3. Філософські ідеї пізнього Відродження.

96

 ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

 ТЕМА 5 ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

 97


КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

+ МАКРОКОСМ ТА МІКРОКОСМ - поняття, що позначають фундаментальні орієнтири європейського світобачення доби Відродження: макрокосм - великий світ, мікрокосм - малий світ, або людина. Ці поняття співвідносні: мікросвіт с концентрацією та виявленням властивостей великого світу, а останній перебуває у спорідненості із якостями людини.

* АНТРОПОЦЕНТРИЗМ -логічний наслідок тлумачення співвідношення в епоху Відрод
ження макрокосму та мікрокосму: оскільки лише людині в яскравій формі притаманний
розум, то якості світу не лише зосереджені в людині, а й через людину виходять у вияв
лення, усвідомлення; тому людина постає центром та зосередженням якостей світу.

ГЕЛІОЦЕНТРИЗМ - висунуте М.Коперніком положення про те, що доцільніше вва
жати не Землю, а Сонце (Геліос) центром світу (або планетної системи); за часів
Коперніка та пізніше геліоцентризм розглядали як аргумент проти релігійних тверджень
про особливе становище людини в світі.

* СИМПА ТІЯ СВІТОВА - у поглядах та ідеях багатьох мислителів Відродження -
взаємний потяг усіх речей та явищ дійсності на основі того, що світ пронизаний та
поєднаний енергією єдиної світової душі.

ПАНПСИХІЗМ - позиція, яка наділяє усі явища світу душею, оскільки саме світова
душа постає джерелом життя та активності космосу: через це зірки, планети, міне
рали розглядалися як одухотворені істоти.

5.1. Поняття "Відродження" та характерні риси духовного життя цієї доби

Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокуль-турних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані *зі зростанням значення та авторитету міст, *збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV-XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони - осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Яскравим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких людина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV-XV ст., де й виникло явище Відродження.

98

ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

 Річ у тім, що Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом:

> Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально);

у тут розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху.

Велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою.

Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи послужило масове захоплення у той час античною культурою та літературою, які на певний момент постали для культурного загалу як неперевершені зразки людського самовиявлення. Але при всьому тому діячі епохи розуміли, що повернутися у минуле неможливо. Що ж тоді відроджували в зазначену епоху? Певною мірою, безперечно, античну культуру, але ще більше - погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви, а орієнтований на виявлення всієї повноти життєвих проявів людини. Саме такий погляд діячі Відродження знаходили і цінували в античності.

Які ж нові акценти з'явилися у світобаченні Відродження? Філософи й мислителі Відродження почали підкреслювати реальну цінність природи і земного життя людини.

Природа і земне життя людини мають реальну цінність

Світобачення

в enbiy Відродження

Світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога

Найвище творіння Бога - людина

Людина здатна осягати процес творіння, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії

Вони виходили з того, що світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога, і тому було б безглуздо відвертатися від них. Навпаки, пізнання світу дає змогу людині прилучитися до вищої мудрості, закладеної у творіння. Найвище творіння Бога - людина. Людиною завершується процес творіння, тому вона здатна осягти його і творити, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії. Звідси випливає титанізм Відродження - піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.

Піднесення людини до рівня титанічного змагання з Богом мало своїм зворотним боком наближення Бога до людини. Оскільки без божественної енергії існування про-

ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ 99


сто неможливе, то присутність Бога була повсюдна і повсякчасна. Задум Бога пронизував усю світобудову і давав людині можливість сприймати й оцінювати велич божественної мудрості як у спогляданні великого світу, так і у спогляданні малого. Сама людина також мусила явити своїми діями силу й мудрість, від початку закладені в неї. Тому за будь-яких обставин людина повинна була довести свою людську гідність.

Подібне розуміння людини в її ставленні до світу і до себе самої спричинило й те, що саме від людини тепер почався відлік будь-яких вимірів сущого. Виникає перспективне сприйняття дійсності, а на картинах з'являється глибина. Це свідчить про те, що реальність перестали розуміти площинною, тобто позбавленою власного змісту; навпаки, ЇЇ тепер розглядали як самоконцентровану. Водночас перспектива підлягала точному математичному обрахункові. Звідси випливає дуже своєрідне поєднання принципово різних моментів у світосприйнятті Відродження: природа просякнута Богом. Але вона постає для людини як об'єкт; хоч останній має свою утаємничену глибину, його можна "загнати" у формули й розрахунки. Так естетичну цілість реальності під поглядом людини Відродження доповнено інженерним розрахунком і точним обчисленням.

Підносячи людину, оспівуючи її, мислителі Відродження були приголомшені реаліями історії, адже насправді титанічна діяльність людини несла з собою не лише позитивні наслідки, а й інколи просто жахливі. Італію роздирали нескінченні війни, процвітало політичне інтриганство. Діячі Відродження на практиці могли переконатися у тому, що зростання масштабів самовиявлення людини, піднесення її до рівня Бога тягнуло за собою збільшення не лише масштабів позитивного, а й негативного в ній самій. Тому саме в цю добу розгорнулася діяльність інквізиції, і була створена широковідома легенда про доктора Фауста, що заради досягнення особливих знань і здібностей також проявив титанізм, але сатанинський - продав душу дияволові. На деякий час фа-устівський дух - дух бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати безмежне - стає символом європейського духу.

5.2. Провідні напрями ренесансного

філософствування: гуманістичний антропологізм,

неоплатонізм, натурфілософія

У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI - початок XVII ст.). Якщо ж розглядати цю тенденцію докладніше, то можна виділити в її розвитку три періоди:

гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV - середина
XV ст.;

платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV - перша
третина
XVI ст.;

натурфілософський період: друга половина XVI - початок XVII ст.

У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії Данте Аліг 'єрі (1265-1321). Міркування Данте спрямовані на обгрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і

100 ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

 I

 

визнає подвійну природу людини - тілесну і духовну -він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі, волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.

Данте АЛІГ'ЄРІ

Розпочату Данте лінію на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії - Франческо Петрарка (1304-1374), син флорентійського нотаря. Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Він гордовито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план так звану "Studia humanitatis", тобто комплекс учень і роздумів про людину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини - уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у різних своїх виявленнях.

Франческо ПЕТРАРКА

Цю лінію піднесення гідності людини в її земних, природних вимірах продовжували й розвивали учень Петрарки Калюччо Салютаті (1331-1406), Поджо Браччоліні (1370-1459), Лоренцо Ваша (1406-1457). Джаноццо Ма-нетті (1396-1459) у своєму творі "Про гідність і вищість людини" прославляє її як вище творіння Бога. Саме через це людське тіло наділене гармонією і красою, але ще вище стоїть злагодженість і гармонія розуму, бо тільки завдяки розумові людина не лише продовжує, а й завершує процес божественного творіння. Призначення людини - пізнавати й діяти.

• що притаманно

• гідність людини -

природі, те не можна

вона є вище творіння

Поджо

засуджувати

Джа-

Бога

Браччоліні

• у земному житті

ноццо

• людське тіло наділе-

людина керується

Манетті

не гармонією і красою

корисністю і

• вище від нього стоїть

бажанням досягти

злагодженість і гармо-

насолоди

нія розуму

• високе і піднесене

• за допомогою розуму

знання повинно бути

Калюччо

людина завершує про-

Лоренцо

водночас і корисним

Салютаті

цес божественного тво-

Валла

• реальне буття нале-

ріння

жить лише окремим

• призначення люди-

реальним речам

ни - пізнавати і діяти

101

ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ


Отже, гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропо-центричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на:

> обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей;

У   піднесення гідності людини;

У   прирівняння її у чомусь до Бога.

З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.

Названі мотиви звучали також: і у творах представників ренесансного платонізму. Тільки тут вони знаходили більш повне і струнке філософське обґрунтування. Треба також: відзначити, що канонізованому Середньовіччям Арістотелеві мислителі Відродження протиставляли Платона - у працях й інтерпретаціях неоплатоніків. Філософія Платона була різнобарвніша, афористич-ніша, літературно жвавіша (діалоги) й художніша. Отже, більше прийнятний для епохи був платонізм.

Одним із перших платоніків Відродження був кардинал М.Кузанський (1401-Г464), син селянина з м.Куза біля Трира.

Микола Кузанський вважав Бога єдиним початком сущого, але розрізняв Бога в його виявленнях і сутності, яка є невимовна. Виявлення цієї сутності можуть бути лише символічними: через протилежності абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму, через ступінь причетності всіх речей до єдиного. Як сутність, Бог постає можливістю всього, але у згорнутому вигляді. Світ, відповідно, є розгорнута сутність Бога. Микола Кузанський розглядає природу як божественну книгу, що розкриває Бога людині. Можна читати цю книгу й здобувати знання лише про божественне виявлення, але сутність Бога можна осягнути лише через віру. Оскільки сутність Бога невичерпна, то й творіння світу відбувається вічно. Звідси випливає, що Земля не може бути центром світобудови. Але людина водночас являє собою фокус природи, бо в людині всі природні можливості зведені до максимального ступеня. Тому людська природа загалом є суверенною. Якщо б людина спромоглася подолати свою обмеженість, вона могла б стати на рівень з Богом. Людський розум складається з: *відчуття, *уяви, ♦міркувань, *мислення. Розум апріорно (до досвіду) здатний творити судження, але ця здатність реалізується лише у взаємодії людини зі світом. За допомогою розсудку розум утворює поняття, а сам він здатний до охоплення тотожностей за допомогою інтелектуальної інтуїції, що наближає розум до істини приблизно так, як багатокутник наближається до кола.

 

Марсіліо ФІЧІНО

Ще більше в добу Відродження було уславлено ім'я Марсіліо Фічіно (1433-1499), якого більшість дослідників вважає справжнім зачинателем ренесансного платонізму. 7 листопада 1467 року на віллі, яку подарував йому Козімо Медичі, Марсіліо Фічіно відкрив нову Флорентійську платонівську Академію (через 1200 років після того, як Порфирій покинув Рим). Крім того, Фічіно здійснив переклад Кодексу праць Платона латинською мовою, додавши до нього ще й праці грецьких, візантійських та олександрійських неоплатоніків.

Світ є ієрархією форм буття Бог як буття пронизує усю світову ієрархію, вбирає у себе все ( "не Бог у речах, а все у Богові") У центрі світової динаміки перебуває душа, вона є внутрішнім зв'язком світу Душа постає в єдності єдиного і множинного

Життя пронизує весь Всесвіт, влаштовує його гармонію

Все у Всесвіті відчуває взаємний потяг Любов - найбільша сила світу

Оскільки сутність людини пов'язана з її душею, людина увінчує собою всі сутності нижчого порядку, здатна керувати ними, але найбільше собою. Проявом такої сутності людини постає прагнення до свободи і високе її цінування.

Згідно з думками Фічіно, людина потенційно здатна до дій, що можуть прирівнювати її до Бога. Філософ вважав, що за наявності належних засобів людина була б спроможна створити небесне склепіння. Цікавою є така думка Марсіліо Фічіно: усі релігії є лише проявом "усезагальної релігії", вони частково виражають одну істину, відрізняючись мірою її розуміння.

Уславленим учнем Фічіно був флорентійський граф Піко делла Мірандола (1463-1494). Піко погоджується з Фічіно в тому, що людська сутність - це свобода. Як її застосує людина, за-

102

 ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

 ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

 103


лежить від вибору: або до досконалості, угору, або до руйнування, донизу. Новий момент полягав у тому, що, на думку філософа, людині досконалість не надана, але вона може її досягти. Тобто людина є сутністю, що перебуває у становленні; людина стає тим, що вона творить із себе самої.

t

Мірандола вважав також за можливе виокремити з усіх поглядів, ідей, теорій єдину філософську мудрість, що значною мірою піднесе могутність людського розуму. Загалом платоніки додали до гуманістичних поглядів добре осмислену вписаність людини у світове ціле, заакцентували просякнутість усієї світобудови єдиним зв'язком і в цьому аспекті наблизились до позиції панпсихізму (все одухотворене) і навіть гілозоїзму (вся матерія - жива).

ґ

ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ

Нарешті, ще один напрям ренесансної філософії - натурфілософія, тобто філософствування, спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту. Цей напрям, як уже відзначено, був для Відродження закономірним: якщо цінність природи стає визнаною, тоді вона стає об'єктом пізнання та осмислення. Одним із перших натурфілософів Відродження був відомий універсальний митець Леонардо да Вінчі (1452-1519) -

архітектор, фортифікатор, меліоратор, математик, механік, інженер, живописець, мислитель.

Оскільки математика та геометрія не знають якостей, то можуть бути застосовані до пізнання будь-яких речей. У пізнанні ж завдання полягає в осягненні необхідності, що їх визначає закон. Усі названі моменти окреслюють суттєві риси науки, яка, на думку Леонардо да Вінчі, повинна скеровувати практику. Серед засобів науки мислитель називає і розумовий експеримент; виходячи з нього, Леонардо да Вінчі одним із перших відкинув арістотелів-ський якісний поділ світобудови на "підмісячний" і "надмісячний" світи; за Леонардо, Всесвіт однорідний. Для науки ця думка була передумовою визнання загального характеру наукових висновків і принципів.

 ФІЛОСОФСЬКІ ЛЙРКУВАННЯ ЛЕОНАРДО ДА МНШ

Світ є витвором Бога як великого майстра та винахідника Завдання людини полягає у пізнанні природи

Основа пізнання - досвід, а початок - відчуття, серед яких першим є зір На базі досвіду розгортаються міркування, які можна перевірити експериментами Найбільшу достовірність знанню надає математичне обчислення

Леонардо да Вінчі у своїх творах оспівував людину. Водночас у нього з'являється розуміння неоднозначності людини: вона може сягати Бога, а може стати нижчою від худоби. Отже, ми помічаємо тут появу мотиву драматизму і неоднозначності в підході до людини.

Помітний слід і далекосяжні результати залишив у натурфілософії Відродження Микола Коперник (1473-1543). Його твір "Про кругообіг небесних сфер" започаткував революційні зміни в науковій картині світу. Філософія, на думку Коперника, шукає істину в міру досяжності її людським розумом. Світ природи є першим об'єктом пізнання, тому слід займатися не схоластичними сперечаннями, а пізнаванням світу.

Микола КОПЕРНИК

Приблизно в такому ж напрямі розвивалися думки видатних учених і натурфілософів Відродження, таких, як Джіроламо Кардано, Андреа Везалій, Міґель Сервет, Андреа Чезальпіно.

На зламі XV-XVI ст. процеси, характерні для
Відродження, поширюються майже по всій Європі:
від Англії до Швейцарії, від Піренеїв до Угорщини
та Польщі, якоюсь мірою зачіпаючи й Україну (Ру
тенію). Центр активності гуманістичного руху пере
сунувся на північ Європи. Тут виділяються, насам
перед, такі особистості, як
Еразм Роттердамський
(1469-1536), Томас Мор (1478-1535), П'єр деля Рамус
(1518-1572). Еразм Роттердамський написав багато
творів енциклопедичного діапазону. В Ісусі Христі
гуманіст підкреслював його людську природу і вва-
: 'Л'&дагФ'їШЩШ; жав, що треба дотримуватися не канонів чи догм
Еразм релігії, а справжньої "філософії Христа". Тут на пер-

РОТТЕРДАМСЬКИЙ   шому плані виступає етика, розв'язання проблем

104

 ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

 ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

 105


земного життя. Бо подвиг Христа виправдовує цінність та благо природи. Отже, природа - мати, а не мачуха для людини. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця, але оскільки всемогутність Бога людині недосяжна, треба любити людину.

Школо МАКІАВЕЛЛІ

У цей період також розгорталась діяльність Ні-коло Макіавеллі (1469-1527), якого вважають, з одного боку, теоретиком політичного аморалізму, а з іншого - фундатором революційної етики. На думку Макіавеллі, християнські моральні норми добрі, але неможливі для виконання у реальних умовах життя. Тому слід зрозуміти, що доля, обставини й умови життя є невблаганні; їм можна протиставити лише відважність, могутність, натиск. Як і в природі, у суспільстві треба діяти, випереджуючи хід подій, треба вміти бути недобрим. Тут головне - кінцева мета. Якщо вона спрямована на загальне благо, то всі засоби для її здійснення справедливі. Виходячи із таких міркувань, Н.Макіавеллі радив правителям (монархам) не зупинятись у справі державного зміцнення перед використанням будь-яких засобів: цілком сприйнятні шпигунства, доноси, політичні вбивства та ін., оскільки кінцева мета таких дій все ж благородна.

* Отже, ідеї Відродження концентрувалися навколо проблеми співвідношення людини і світу, тобто навколо проблеми співвідношення макрокосму і мікрокосму. Але в цьому співвідношенні в добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх її якостей, в її земних вимірах. Водночас людину було органічно вписано у світоустрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, концентрацією буття. Унаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних рис. У спеціально продуманому й осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм, пантеїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму), панпсихізм та гілозоїзм. Тобто світ сприймали й розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі та внутрішній єдності.

5.3. Філософські ідеї пізнього Відродження

У XVI ст. у філософській думці Відродження починають відчутно проявлятися ознаки ідейної кризи. У цей період гуманізм більше пов'язаний із власними ренесансними культурними

106 ТЕМА б. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

 основами, ніж з античністю. Посилюється тенденція розглядати людину як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт вимірювати людиною, як це було раніше. У міркуваннях про природу людини дедалі відчутніше звучить мотив трагічної долі людини і неможливості для неї переламати хід власного життя.

Зазначені моменти яскраво виявились у творі "Зодіак життя", надрукованому у Венеції 1534 р. Автором його був П'єр-Анджело Мандзоллі з м. Стеллата біля Феррарі. Твір цей був особливо популярний у Європі часів Просвітництва. В ньому, зокрема, зазначалось: "Адже немає, окрім природи, могутнішої у світі причини, Бог лише владний над нею; крім нього, у світі немає нічого ні вище, ні краще природи ".

світ є нескінченним, оскільки невичерпною є енергія Бога

Філософські

ідеї П'єра

Анджело

Мандзоллі

світ існує вічно, твориться Богом з необхідністю необхідність пронизує усю світобудову, визначає природу речей

всюди у світі присутня душа, що його животворить

Бог творить світ не для нас, а для себе Найпершим благом і особистим щастям у земному житті є мистецтво уникати страждань

Всюди у світі присутня душа, що животворить його як загалом, так і в окремих виявленнях. Акцент на всемогутності Бога дає можливість Мандзоллі зробити висновок не лише про нескінченність світу, а й про можливість існування інших планет, заселених живими істотами, - Бог творить світ не для нас, а для себе.

Позаяк людину в судженнях Мандзоллі позбавлено особливого панівного становища у світі, то й суспільне життя для філософа постає позбавленим внутрішньої гармонії, навпаки, - тут панують насильство, лицемірство, грабунки. Це справді "перевернуте життя". Що ж протиставляє цьому автор "Зодіаку життя"? Насамперед, людську свободу й можливість вибору життєвого шляху. Освічена людина завжди протистоїть "черні", цінує гідність і свободу, яку слід спрямувати на загальне благо і вміння досягти особистого щастя у земному житті. А тут найпершим благом є мистецтво уникати страждань. Вихідним у цьому мистецтві є принцип: чого не бажаєш собі, не роби іншому. Досягається ж земне благо через гармонізацію душі й тіла.

107

ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ


Драматичні мотиви в оцінці становища та сутності людини ще більше посилені у творах французького гуманіста Міше-ля Монтеня (1531-592). У центрі уваги його "Досвідів"перебуває звичайна людина.

Оскільки остаточних і надійних знань немає і не може бути, прояви людей нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від самозречення до високопарної пихатості. Але слід розуміти, що людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя є ніщо інше, як мистецтво гідно підготуватися до смерті. Тобто треба жити різноманітно і дати проявитися усім своїм силам і здібностям, щоб повною мірою виконати своє життєве призначення. "Краще наше творіння - життя у згоді з розумом". Іноді Монтень вважає селян взірцями людського життя - життя у злагоді з природою, але частіше прославляє індивідуалізм і самозаглиблення.

Бог проявляє себе як необхідність, що панує у природі; може існувати багато світів. Кожна людина є представником людського роду

Всі релігії мають принципову єдність і базуються на звичаях

Звичаї необхідні для регулювання і закріплення соціальних зв'язків

Кожна людина є представником людського роду Шлях до пізнання лежить через самоаналіз У самоаналізі й пізнанні ми повинні покладатися на розум і піддавати все сумніву

>    Інтуїція не дає надійних знань і не може зробити людину кращою

Загальні тенденції розвитку духовного життя епохи позначилися на тому, що в пізньому Відродженні запанувала натур^ філософія. Серед представників цього напряму треба вщ-знач"итй"насамперед Бернардіно Телезіо (1509-1598). Основний твір філософа має характерну назву: "Про природу згідно з її власними початками" (1565 p.). Вихідна ідея Телезіо полягає у тому, що пізнання людини має бути спрямоване на тілесні сутності, бо у світі немає сил або сутностей, не пов'язаних із тілесністю. Тому в пізнанні слід йти за відчуттям і природою. Відповідно, людина повинна спиратися на розум і

108 ТЕМА 5 ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

 відчуття тоді, коли вони досягають очевидності в пізнанні. Звідси випливає такий висновок: пізнання Бога лежить за межами природного розуму людини.

Безперечно, "зіркою першої величини" натурфілософії пізнього Відродження є Джордано Бруно (1548-1600). Вихідна категорія міркувань Бруно - Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування.

♦ Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю мак
симуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей.

Джордано БРУНО

Матерією Всесвіту є світло, яке є єдністю мож
ливості та дійсності, суцільною актуальністю.

У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма.

Розгорнута матерія втілюється у мінімумі - атомі,
що має потенції максимуму.

♦ Активність матерії спричиняється світовою душею - загальною фор
мою, яка містить у собі розум і загальну причину.

♦♦♦  Світова душа все пронизує й одухотворює, стаючи початком життя; останнє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот.

♦ Умовою існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу),
тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки
душа, рух, відчуття притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі мо
жуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти.

Бруно також вважав, що і Сонце, і планети не є вічними. Бог, на думку Бруно, тотожний природі і являє себе як сукупність законів Всесвіту. У Бруно вибудовується така низка ототожнень: природа дорівнює => буттю, буття =* сутності, сутність => Богові, Бог => внутрішній основі речей.

Пізнання розпочинається з відчуття, що дають нам речі та образи

 ПОГЛЯДИ ;

Джордано Бруно на пізнання

Образи попередньо впорядковує уява, а розсудок виводить із них загальне

Інтелект, подальша сходинка, переводить знання в ранг мислення

Розум знаменує охоплення вихідної єдності буття, тобто споглядання Бога (інтелектуальна інтуїція)

ТЕМА 5 ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

109


*■ Учення Бруно частково приєднується до міркувань представників зрілої і пізньої схоластики, а частково стає попередником пізніших опрацювань (І.Кант).

У людині Бруно висував на перший план душу, але душа не відділена від тіла, а користується ним. Про це свідчать, зокрема, гнучкість і досконалість людської руки - органу органів людського тіла. Шлях до людської могутності відкриває так звана "практична магія" - наслідування творіння. "Практична магія" потрібна людині в земному житті, де людина утверджується за допомогою дії у праці. Щодо потойбічного життя, якщо таке існує, то воно не схоже на земне життя, а наше життя - єдине й неповторне. Тому його треба цінувати, долати мужньо всі негаразди і прикрощі заради сходження до вищого розуміння світу. Бруно прославляє також людське співжиття, підпорядковане законові загальної корисності. А релігія радше потрібна для управління варварськими народами.

# Як бачимо, філософські погляди Бруно були своєрідним згущенням філософських ідей Відродження. У Бруно концепція світу постає досить продуманою і стрункою. Світобудова - цілісна, жива, динамічна. Людина органічно вписана у природу, яка поки що різнобарвна, сповнена несподіваних таємниць.

Відродження на той час уже перекидало місток до Нового часу й передавало новій епосі історичну й інтелектуальну естафету. Як це відбувалося, можна побачити на прикладі ідей Галілео Галілея (1564-1642), який висловився так: "Ярадше прагну знайти одну істину, хоча б і в незначних речах, ніж; довго сперечатися про найбільші питання, не досягаючи ніякої істини". Відповідно до такого розуміння мети пізнання, суттєво змінюється не лише зміст світосприйняття, а й навіть літературний стиль Г. Галілея: він стає лаконічним, чітким, максимально наближеним до сучасного наукового стилю.

Природа для Галілея уже не наповнена таємничими силами і навіть не одухотворена матерія, а сукупність законів, які можна пізнавати за допомогою експериментів і математики: "Природа невблаганна і незмінна, й зовсім не дбає про те, стануть чи не стануть її приховані основи та спосіб дії досяжними для розуміння людей, оскільки вона ніколи не переходить межі накладених на неї законів". У цьому міркуванні Галілея яскраво виявляється один із непохитних постулатів подальшої європейської класичної науки: об'єкт байдужий щодо пізнання або непізнання його з боку людини і зовсім не змінюється у процесі пізнання. Особливо часто й рішуче наполягає Галі-

 лей на тому, що саме математичне пізнання найбільш надійне й перспективне для пошуків істини: "Літерами такої книги (книги природи) постають трикутники, кола, кулі, конуси, піраміди та інші математичні фігури".

Виходячи з таких тверджень, Галілей уперше чітко висловився стосовно так званих "первинних " і "вторинних " якостей речей: "Не думаю, що для збудження у нас відчуттів смаку, запаху і звуку від зовнішніх тіл вимагається що-небудь, крім розміру, числа та повільних або швидких рухів; вважаю, що якби вуха, язики та носи раптом зникли, то форма, число та рух залишились би, але не запахи, смаки та звуки. Я глибоко певен, що без живого єства останні являють собою не більше, ніж: імена, подібно до того, як лоскотання та сверблячка не більше, ніж: імена, якщо немає пахв та шкіри навкруг носів".

♦ Отже, за Галілеєм, первинні якості пов'язані з геометрично-математичними вимірами речей, а вторинні - з особливостями будови людини. Звичайно, що при такому розумінні людина - уже не мікрокосм, природа - не одухотворена сутність. Проте це відкривало нові перспективи для точної науки, яка й виходила з урахування первинних якостей. Шлях, на який став Галілей, вів до класичної механіки зокрема й до класичної науки загалом.

СУТТЄВО ІвЯ

Висновки

і£в Перегляд провідних філософських ідей доби Відродження дає можливість виразно побачити перехідний характер епохи, яка була суперечливою, неоднозначною: новації тут переплітались із середньовічною містикою, оптимізм і піднесення людини - з трагізмом і визнанням несумісності певних людських якостей.

Загалом філософська думка Відродження еволюціонувала від етичного гуманістичного антропологізму - через пла-тоністські синтези й одухотворення космосу - до натурфілософії, яка дедалі більше ставала аскетичною, суворою, максимально наближеною до класичної науки та досить віддаленою від живоїрізновимірноїлюдини.

Характерними парадигмами філософського мислення Відродження були антропоцентризм, пантеїзм, панпсихізм, гілозоїзм, залучення геометрично-математичного апарату до розв'язання натурфілософських проблем.

Водночас слід підкреслити, що доба Відродження має своє привабливе і світле обличчя; її образ не можна звести лише до містка між: певними епохами; вона має свою принадливість, свою неповторність.

110

 ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

 ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ

 111


СУТТЄВО Ш,

ТЕМА 6

І

 

-(і

 ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

Знання — це сила.

Френсіс Бекон

Кожний народ тим більше є громадянським і освіченим, чим краще в ньому філософствують.

Рене Декарт

Філософія є донькою мислення.

Томас Гоббс

Ідеї і поняття не є природженими, вони так же мало народжуються разом з нами, як мистецтва і науки.

Джон Локк

 Філософія Нового часу являє собою принципово новий рівень у розвитку європейської філософії: вона розвивається у діалозі з експериментальною наукою, що виникає саме в цей час. У зв'язку з цим філософія досягає нового рівня деталізації власної проблематики, стає більш диференційованою і розгалуженою, а тому - більш системати-зованішою. Виникають національні філософії, формуються нові напрями філософського знання, такі, як гносеологія, антропологія, методологія, історія філософії.

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні

ч> в чому проявлялася справжня новизна нової історичної епохи;

се

В

^> якими були основні змістові наголоси у новоєвропейському світогляді;

Ч> як провідні напрями новоєвропейської філософії розвивали та виражали ці наголоси.

S

М

■** визначати зміст основних філософських позицій, що сформувались у епоху Нового часу;

®° бачити та пояснювати внутрішній зв'язок між основними напрямами новоєвропейської філософії;

^ виділяти та пояснювати принципові новації у філософських ідеях цієї епохи.

S

найважливіші особливості розвитку філософії за умов
розвитку основ індустріального суспільства;

зміст і спрямованість провідних проблем новоєвро
пейської філософії;

особливості тлумачення людини й суспільства у філо
софії Нового часу.

LJ   План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

  1.  Панорама соціокультурних та духовних процесів у
    Європі Нового часу та особливості розвитку філософії.
  2.  Методологічні пошуки Ф. Бекона та Р. Декарта.
  3.  Теорія пізнання Т.Гоббса та Дж. Локка. Скептицизм П.
    Бейля та Д. Юма, сенсуалістські максими Дж. Берклі.
  4.  Б. Спіноза та Г.Лейбніц - тотожність і відмінність їх
    вчень про субстанцію.
  5.  Б.Паскаль і філософія Просвітництва про місце і роль
    людини у світі.
  6.  

  1.  

114

 ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

 ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

 115


КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

ДЕЇЗМ - розповсюджена в Новий час позиція, згідно з якою Бог створив світ, надав
йому власних законів і далі вже не втручається у його функціонування; творчі ідеї Бога
в бутті світу набувають характеру необхідності, пізнання якої стає завданням людини.
^ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД
- панівний в Європі тип мислення за умов утвердження індивідуа
лізму та буржуазних суспільних стосунків; він Грунтувався на "трьох китах": а) на
виключній довірі фактам ("краще один раз побачити, ніж сто разів почути"); б) на чіткій,
ясній та зрозумілій логіці; в) на культивуванні активності (за будь-яких обставин краще
діяти, аніж нічого не робити).

ОБ'ЄКТ І СУБ'ЄКТ - провідні категорії світоосмислення епохи Нового часу: об'єктом
позначали частину (фрагмент) природи, на яку спрямовувалась активність людини, суб'єк
том - людину як вихідний пункт проявів активності розумового та матеріального планів.

ЗАКОН - форма прояву необхідності у природі, об'єктивний, сталий, повторюваний
тип зв'язку між процесами та явищами дійсності або всередині них; в попередні епохи
закон розглядався переважно як юридичний закон або владна норма.

СУБСТАНЦІЯ - одне із центральних понять новоєвропейського світоосмислення, що
позначало таку основу світу, яка охоплювала та пронизувала собою всі форми та яви
ща дійсності, була самовладною та не потребувала
для свого буття ніяких інших дже
рел або причин.

Ilk РЕЛІГІЯ І МОРАЛЬНІСТЬ - унаслідок розповсюдження у духовному житті Європи Нового часу деїзму та ідей Просвітництва з'явилась тенденція пов'язувати релігію лише із моральністю, звільняючи від її впливу всі інші сфери життя та діяльності. Тим самим заперечувався теїзм - позиція розуміння Бога як єдиного Творця, упорядника світу та джерела усякого буття.

6.1. Панорама соціокультурних та духовних

процесів у Європі Нового часу та особливості

розвитку філософії

Вступаючи в Європу Нового часу ми можемо сприймати її як добре знайому і майже сучасну нам, бо й справді у цю епоху сформувались деякі такі засади та елементи європейського цивілізованого життя, які діють і до сьогодні, а деякі з них залишились майже без змін. Йдеться перш за все про формування основ індустріального суспільства.

За часом ця епоха охоплює період із XVII ст. до кінця XIX ст.; після цього починається період так званої "новітньоїісторії", що триває і по наш час. Проте філософія цього періоду завершується першою третиною XIX ст., що є прикладом випереджаючого розвитку духовних процесів порівняно із політич-

П6 ТЕМА б. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

 ними та соціально-економічними. А це, у свою чергу, свідчить про творчий характер людського мислення.

* За соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин. Зараз термін "буржуазний " не дуже вживаний, проте у даному випадку йдеться про фіксацію того факту, що у самих засадах суспільного життя відбулися суттєві зміни: центр життя - виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності змістився у міста, де почали бурхливо розвиватися різноманітні форми промислової діяльності (слово "буржуа " в перекладі з французької означає "мешканець міста"). Врешті це привело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність взагалі.

Паралельно зі змінами у діяльності відбувались і зміни у суспільних стосунках: ^розриваються колишні зв'язки особистої залежності людини від людини, *зникає "велика сім 'я ", а натомість *з 'являється вільний, автономний індивід (що є засадою явища під назвою "буржуазний індивідуалізм"). Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя, зростання масштабів соціальної динаміки.

В цей час вже завершується епоха географічних відкриттів (Ф.Бекон казав: "Принаймні в нашу епоху земна куля якимсь дивним чином стала відкритою і доступною для вивчення"), але породжений нею тип активної самодіяльної особистості не лише не зникає, а знаходить все нові сфери застосування своєї активності. Тому це ще й ■=> епоха буржуазних революцій, які брали на себе місію докорінної зміни всіх сторін життя, це також о епоха формування національних держав, значна частина яких існує і по сьогодні, це ■=> епоха наполеонівських походів, що сприяли швидкому руйнуванню в Європі застарілих соціальних відношень. І все це, врешті, потягнуло за собою значні зрушення у духовному житті взагалі, та у світоглядних орієнтирах людини, зокрема.

Розвиток мореплавства, виробництва, зростання міст та соціальної динаміки привели до швидкого розвитку наукового знання: наука в цю епоху стає провідним чинником життя та життєвих зрушень. З'являється перша завершена та експериментально підтверджена наукова теорія - механіка /. Ньютона. Вплив її на всі аспекти життя був колосальний, адже це вперше людина спро-дукувала такий інтелектуальний витвір, який дозволяв отримувати точні та незаперечні практичні результати. Ідеї та принципи механіки настільки поширились, що врешті виник так званий "механістичний" світогляд.

Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя:

^>   з 'являється мистецтво в його сучасному розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку;

ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ 117


^   народжуються роман як літературний жанр, опера, сучасний

театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;

%   виникають національні Академії наук, з 'являються перші газети та

часописи, у тому числі - і наукові, з 'являється міський транспорт.

Все це приводить до того, що один окремо взятий індивід постає основним суб'єктом життєдіяльності, тобто він може сам, на свій розсуд організувати власне життя. Тому показовою для епохи стає фігура Робінзона - відомого персонажа літературного твору Д.Дефо, бо ця людина на ділі продемонструвала, як це можна зробити, опинившись у ситуації повної відсутності соціальних умов людської життєдіяльності.

На що ж спирається тепер індивід у своїй здатності наодинці вибудовувати власне життя? Перш за все, на свою діяльну активність; гаслом епохи стає теза "За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж; нічого не робити". По-друге, індивід спирається тепер на мислення "здорового глузду ", яке включає у свій зміст два непорушні моменти: опору на факти ("Краще одного разу побачити, ніж: сто разів почути") та ясну, чітку і зрозумілу логіку; ми побачимо далі, що філософи даної епохи зробили багато для обґрунтування мислення "здорового глузду".

Нарешті, все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:

світ тепер розглядається людиною як об'єкт, на який спрямовується
людська активність, а сама людина
- як су б 'єкт, тобто вихідний авто
номний пункт такої активності;

світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого
був механічний годинник;

людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його (гасло "Знання
є сила " стає показовим у цьому плані);

природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише
основою для росту людської могутності;

нарешті, вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна
перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його опти
мальним.

У духовний світ людини XVII-XVIII ст. проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього. Діяльність людей починають розглядати не як кругообіг подій, де немає ні початку, ні кінця, а як розвиток від примітивних до доскона-

118

ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

 ліших форм існування суспільства. Ці питання досліджували італійський філософ Д.Віко (1668-1744), французький учений Ж. Тюрго (1727-1781), німецький філософ Й.Г.Гердер (1744-1803). Зміна ідей про суспільний розвиток у думках цих учених ішла від погляду на історію як кругообіг трьох епох - божественної, героїчної, людської (Д. Віко) - до тлумачення її як нескінченного прогресу буржуазного суспільства (Ж.А.Кондорсе). Можна сюди також додати такі епохальні відкриття у науці, як винахід компаса, пороху, книгодрукування, парового двигуна та ін. Свобода людини, її більша цінність порівняно з природою і соціальними інститутами - це те гасло, з яким людина Нового часу йде в майбутнє. Знаряддям досягнення свободи є знання.

Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії: J*   філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. Узв 'язку з цим чільне місце у філософських пошуках посідає розроблення правильного методу осягнення істини;

* філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів) : виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін.;

♦І* розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня його систематизації - утворюються так звані "філософські системи ", досить типові для даної епохи.

* Отже, нарис тих змін, яких зазнало життя в Європі в епоху Нового часу, засвідчує, що це справді була епоха новацій, якісних змін та зрушень в усіх сферах життя; цікаво зазначити й те, що новою себе відчувала та визначала сама ця епоха, тобто це вона сама назвала себе Новим часом.

6.2. Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта

Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф. Бекон (1561-1626). У своїх творах із симптоматичними назвами "Новий Органон" та "Нова Атлантида" він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки в

ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ 119


подальшому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф.Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень.

Ф.Бекон розрізняв "плодоносне" та "світлоносне" знання. Плодоносне - це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне - це те, що збільшує можливості пізнання. До цього часу, на думку Ф.Бекона, знання були переважно просвітляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину. Проте шлях до істини - процес суперечливий.

У процесі пізнання людині перешкоджають

ідоли"

Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані "ідоли". Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два "ідоли" пов'язані з самою людиною, два останні -із соціальною діяльністю людини.

 ► "ідоли роду" - це загальні помилки, яких людина допускається в пізна
вальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людсь
ких органів відчуття

 ^ "ідоли печери" - це помилки, які ми робимо виходячи з нашого рівня осві
ти, виховання, оточення

 ► "ідоли ринку" - це омани, пов 'язані з людським спілкуванням, неправиль
ним використанням мови, некритичним ставленням до інформації (на
приклад, неправильно називаються речі, явища)

 ►   "ідоли театру" - це орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю

зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Цей вид оман, на думку Ф.Бекона, - це найзгубніший для людей шлях тому, що він блокує їхню ініціативу, самостійність, змушує критично ставитись до будь-яких суджень, вірити хибним теоріям, а то й химерам, освяченим традиціями (звучить дуже сучасно!)

Ф.Бекон, аналізуючи і критикуючи стан речей у пізнанні, пропонує свій новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці - це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці - це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.

120 ТЕМА 6 ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

 Так само треба діяти і в науці:

не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальню
вати;

не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності;

не користуватися тільки тим, що наявне.

Ф.Бекон критикує тих, хто з абсолютною довірою ставиться ■      до знання, хто йде за авторитетами, хто віддає перевагу одному *       з видів наукової діяльності - емпіричному (збір фактів) чи раціональному (продукування теорії з теорії).

Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із заснов-ників індуктивного методу пізнання.

ЬЦе такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них. Така позиція називається емпіризм.

Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф.Бекон підкреслював, що "розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним" і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.

Ф. Бекона

емпіризм

Р. Декартпа

юнаЛ

рашоналізм

"^    Вихідна основа пізнання

Факти

Діяльність розуму

Індукція "Знання є сила"

Метод пізнання Вихідне гасло

Дедукція

"Мислю,

отже існую'

Ця ж проблема хвилює і Р.Декарта (1596-1650), який у питанні про метод науки займав іншу, в чомусь - прямо протилежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вва-

ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ 121


жали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки". Він сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту. S   Правило перше - наголошує, що за істину можна приймати тільки те,

що ясне, виразне, самоочевидне.

S Правило друге - вимагає ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно. Цей шлях повинен привести до двох висновків: • перший -унаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отримують об'єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; • другий -дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання. S Правило третє - скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли "з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини".

S   Правило четверте - передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно. Декарт був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю природою є однаковими, а тому існує перспектива створення єдиного для всіх людей виправданого методу достовірного пізнання. Прийнявши цей метод, будь-яка людина зможе ним скористатися і отримати надійні результати. Але, якщо пізнання залежить віддій розуму, останній повинен містити в собі початкові ідеї.

вроджених ідеї Бога, буття, числа, проти
лежності, тілесності і структурності тіл,
свободи волі, свідомості, існування самих по
нять

—» сюди входять аксіоми логічного судження:

^        ♦ "не можна одночасно бути і не бути "

"з нічого не буває нічого "

"ціле більше від своєї частини "

♦♦♦ "будь-яка протяжність є подільною " <♦ "лінія складається з точок " ♦!♦ "у будь-якої речі є причина" •ї« "сумнів є актом мислення "

тих, що виникають з чуттєвого досвіду

тих, що формує сама людина

 Але ці ідеї людина знаходить в інтелекті не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знаннями задовольнятися все життя. Проте критичний підхід до знань скоріше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадійними (тут Р.Декарт у чомусь нагадує Сократа). Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно. Отже, за Р.Декар-том, необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого продукування. Французький філософ був впевнений у тому, що людина, яка наполегливо шукає надійних знань, неодмінно стане науковцем. А свідоме пізнання потребує виправданого методу, який можна знайти знову-таки лише в самому людському розумі (бо від нього залежить пізнання). Причому цей метод, за Р.Декартом, повинен спиратися на дедукцію - виведення часткових ідей із вихідних ідей розуму, але для цього треба мати певні незаперечні вихідні ідеї. їх Декарт зміг вивести шляхом застосування так званого методичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на заперечення пізнання, а на його покращення.

За Р.Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р.Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумніваюсь, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа "Cogito ergo sum " — "Мислю, отже існую ".

Виголосивши тезу "Cogito ", Декарт почав наголошувати на тому, що після неї наступною очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує і що Він нас не обманює. Декарт вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування, породжена не людським індивідом, а більш високим розумом (і це, напевне, правильно у тому сенсі, що не сама людина і не за довільним своїм бажанням створює цю здатність).

І;

а,"

єдине, що може бути надійним джерелом "природного світла ", є Бог

Бог - основа світобудови і пізнання

світ складається з двох окремих субстанцій, матеріальної та духовної

першоосновою матеріальної субстанції є протяжність

протяжність необмежена, необмежений і Всесвіт

матеріальна субстанція єдина і всюд+и одна й та сама, нескінченоподільш

духовна субстанція непротяжна й неподільна

І

у головним атрибутом духовної субстанції є мислення

>. взаємодія між субстанціями в світі зумовлена посередництвом Бога

122

 ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

 ТЕМА 6 ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

 123


Оскільки методологічна позиція Р.Декарта окреслюється як раціоналізм, то він поділяв думки Г.Галілея щодо того, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною основою істинного пізнання хоча б вже внаслідок того, що вони є простими та очевидними побудовами розуму.

Говорячи про речі лише остільки, оскільки вони сприймаються розумом, ми називаємо простими ті, пізнання яких є ясним і виразним; такими є фігура, протяжність, рух та всі інші речі, складені з цих простих. Лише з них можуть бути утворені ідеї всіх речей.

Цими міркуваннями Декарт вводить у контекст філософії Нового часу поділ якостей речей на "первинні" і "вторинні". Цікавими та симптоматичними були й міркування Декар-та про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв'язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людини як від істини, так і від правильного життя. Ф Отже, перші методологічні розвідки у філософії Нового часу були і цікавими, і продуктивними. Вони подвійно орієнтували науку на факти та на незаперечну з логічної точки зору розумну очевидність, що підводило до розуміння науки, як знання, що функціонує на емпіричному та теоретичному рівнях. Окрім того, це були докладні розробки засад мислення "здорового глузду".

6.3. Теорія пізнання Т.Г. Гоббса та Дж. Локка.

Скептицизм П. Бейля та Д. Юма,

сенсуалістські максими Дж. Берклі

Ф.Бекон і Р. Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму і в дечому абсолютизували індуктивний і дедуктивний шляхи пізнання. Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійснив англійський філософ Т.Гоббс (1588-1679). Як і

 

Ф.Бекон, Т.Гоббс вбачає у знанні силу. Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається із відчуття і ніколи не виходить за межі доступних чуттю реалій. Проте існують знання всезагальні та необхідні (наприклад, математичні); на думку Т.Гоббса, і такі знання пов'язані із чуттям тим, що вони постають особливим - точним і фіксованим використанням знаків мови.

Томас ГОББС

Т.Гоббс поєднує індукцію і дедукцію, бо вважає, що спочатку треба йти шляхом пізнання простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Пізнання через аналіз виявляє головні акциденції (властивості речей): *протяжність, *місце, *рух, *якість.

Будучи номіналістом, Т.Гоббс вважав, що у світі існують тільки конкретні речі, не існує вроджених ідей, а "знаки" (слова) є універсаліями (термінами) для позначення подібності різних речей. Наприклад, таке поняття, як "матерія" лише тільки знак уявлення про колір, тепло, звук. Універсали дають нам можливість у процесі аналізу підводити елементарне під визначення загального.

Особливу увагу Т.Гоббс приділяє дослідженню людини. На противагу Арістотелеві, для якого людина є суспільною істотою, Т.Гоббс стверджує, що людина за своєю природою егоїстична. Заради своєї вигоди люди можуть заперечувати навіть геометричні теореми. Усі люди хочуть собі добра, тому прагнуть до самозбереження та уникання зла. Оскільки воля кожної людини детермінована досягненням якоїсь мети, то свободи волі немає, є лише свобода як відсутність перешкод для досягнення мети. Свобода досягається усуненням зовнішніх перешкод або погодженням із зовнішніми чинниками. В цьому сенсі морально лише те, що стосується користі окремого індивіда. Врешті, егоїзм породжує хаос, людьми опановує страх, і вони укладають суспільну угоду для своєї ж користі. Ця суспільна угода передбачає створення єдиного централізованого органу управління суспільними процесами, який і кладе край хаосу та ворожнечі.

124

 ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

 ТЕМА б. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

  125


f

Концепція суспільної угоди Т.Гоббса передбачала, що свою особисту свободу люди передають державі і, по-ступаючись свободою, вводять своє життя у впорядковане русло.

♦• Цей спільний людський витвір - державу - Т.Гоббс вважав найскладнішим та найпотрібнішим для людей; він уподібнював державу біблійній істоті Левіафану та наполягав на тому, що в державі люди позбавляються розбрату і стають ніби єдиною істотою. Моральним тепер є те, що корисно державі. Функції держави полягають у тому, щоб дотримуватися "природних законів": ■=> сприяти самозбереженню суспільства; ■=> оберігати приватну власність; о забезпечувати всім рівні права; ■=> сприяти збагаченню членів держави. Проте кращою державою все ж повинна бути монархія, тому що вона на вершину державної влади зносить людину, єдину волю, а не абстрактний загал, що веде до розбрату.

Водночас Т.Гоббс вважав, що вихідна причина виникнення держави - краще забезпечення природних прав конкретних людей - не повинна втрачатись ніколи. Тому він проголосив принцип прав громадян та принцип "дозволено все, що не заборонено". Філософ також стверджував право громадян постати проти монарха в тому разі, якщо він перестане дбати про їх права та інтереси. В цілому для філософських міркувань Т.Гоббса характерна орієнтація на тілесне, а тому і світ, і людину, і державу він змальовує механістично; через це у пізнанні панує чуттєвість, а у державному правлінні - сила.

Англійський філософ Дж.Локк (1632-1704) постав засновником більш-менш розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування "вроджених ідей", посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Джон ЛОКК ^ наР°Дження мозок людини являє собою, за Локком, "Tabula rasa "-чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж.Локк намагався дістатися до самих підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і

 намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань:

', -ШКІЇРЕЛА ЗНАНЬ ЗАШСЛОККдц *

>  відчуття, які дають нам прості ідеї (біле, овальне,

солодке й т.ін.)

 ^. рефлексія - діяльність розуму, спрямована на зістав
лення й узагальнення простих ідей та утворення на їх
основі "складних ідей"

Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка постає ідея субстанції, яка є найбільш широким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності. Як і Т.Гоббс, Дж.Локк вважає, що загальне знання фіксується у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої "мислячоїсубстанції""(остання не має дослідного підтвердження).

Критикуючи раціоналізм, Дж.Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей: ^>    "первинні" - протяжність, фігура, об 'єм, рух і спокій *Ь     "вторинні" - пов'язані з індивідуальними особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому.

Дж.Локк відомий в Англії як теоретик відомої англійської системи виховання, що передбачала поєднання фізичного, інтелектуального та морального виховання. Для останнього, на думку філософа, зберігають свою чинність положення християнської релігії.

В цілому філософію Дж. Локка відносять до емпіризму, проте його знаменита теза "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях" дає підстави вважати, що це емпіризм сенсуалістського плану, який отримав подальший розвиток в англійській філософії.

Критикуючи філософську позицію Дж. Локка, Дж. Берклі (1685-1753) стверджував, що не лише "вторинні", а й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі ради-

126

 ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

 ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

 127


Джордж БЕРКЛІ

кального сенсуалізму (від лат. "sensus" -відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж.Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза "Esse estpercipi" - "Бути -значить бути сприйнятим ". Він визнавав існування світу у трьох випадках:

коли цей світ сприймає "я ";

коли його сприймає "хтось ";

коли він існує у розумі Бога як сукупність "ідей ", що становлять
єдино можливу основу людських відчуттів.

Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.

Проведений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезентували французький просвітник П.Бейль (1647-1706) і англійський філософ Д. Юм (1711-1776).

Скептицизм, наполягаючи на недосконалості наших відчуттів, відмовляв у праві на істину також: і розуму.

П.Бейль, аналізуючи результати людського пізнання, стверджував, що з однаковою можливістю можна довести як існування, так і неіснування *порожнечі, ^протяжності, *руху, ^субстанції, * матерії тощо. І тому люди повинні утримуватися від визначень. П.Бейль, зокрема, вважав, що:

істина має бути вільна від протиріч

наявність двох протилежних суджень у визначенні одного і того са
мого дискредитує людське пізнання, висвітлює слабкість людського
розуму, тому він має характер не руйнівної, а творчої сили.

Д.ЇОм спрямовував свої міркування також на підвалини людського знання і вважав, що вони існують у двох формах:

у формі чіткого та виразного знання;

у формі непевного, туманного знання.

Юм вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо

128 ТЕМА 6 ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

 про світ, що нас оточує," - підкреслював філософ. Ми всього лише з'єднуємо або не роз'єднуємо наші враження і тим самим нібито конструюємо з них світ. Діяльність розуму не виходить за межі оманливої видимості речей. І в силу цього світ для людини залишається непізнаним.

Виразні знання ми отримуємо у прямому спостере
женні дійсності

Непевні знання ми отримуємо у міркуваннях з приводу
сприйнятого

Між: наданим у чуттях та ідеями нашого розуму не
існує причинного зв 'язку

Певне відчуття може породжувати у різних людей
відмінні, а може й протилежні ідеї

Доведення розуму постають завжди вирогідними

Доводяться лише факти математики - усе інше випли
ває з досвіду

Практична користь стає своєрідним критерієм істин
ності вражень, як і мірилом моральності.

Гносеологічні розвідки розглянутих філософів мали вагоме значення для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Так, не підлягало сумніву те, що пізнання складається із рефлексивних дій розуму та із чуттєво наданого матеріалу, що воно передбачає певну інтелектуальну активність, що пов'язане із досвідом та діяльністю; певною мірою були окреслені пізнавальні можливості цих елементів пізнання і зроблений важливий висновок про неможливість зведення мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу. Разом із тим ці розвідки багато в чому лишались непевними та неповними. Результатом цього стало те, що у філософії сформувалась своєрідна парадигма англійського типу філософствування, яка надавала вирішального значення чуттєво фіксованим фактам досвіду, а логічні міркування ставила в залежність від них.

6.4. Б. Спіноза та Г. Лейбніц -тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію

Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проблеми пізнання та суспільного життя, а й подати свої

129

ТЕМА б ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ


міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голландський філософ Б. Спіноза (1632-1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під...", "бути в основі"). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.Спіноза вбачав у так званому "геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концепцію. В своєму основному трактаті під назвою "Етика" Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Сказане дозволяє побачити Б.Спінозу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує високий рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання.

Отже, за Спінозою, геометричний метод дозволяє стверджувати, що субстанція може бути тільки єдина, оскільки за визначенням субстанція - це причина себе самої, тобто вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього.

субстанція єдина і всеохоплююча, включає в свій зміст всі можливі явища дійсності

мислення і протяжність постають не окремими субстанціями, а атрибутами (найпершими невід 'ємними якостями) єдиної субстанції

у світобудові Бог і природа є те ж саме, тобто

субстанція водночас є абсолютне мислення і вся

реальність

в світі порядок ідей та порядок речей принципово

збігаються

всі речі та явища - лише модуси різні міри

поєднання -мислення і протяжності

людина найбільш яскраве та виразне поєднання

модусу-тіла та модусу-душі

 І

 Голландський філософ зазначав, що ніщо в природі не відбувається без причини. "Не існує, - писав він, - жодної речі, з природи якої не витікала б якась дія". Всі почуття, думки і дії людини виникають в результаті впливу зовнішніх причин. Пізнання світу проходить у своєму розвитку три ступеня. Перший - це чуттєве сприймання зовнішнього світу, уявлення про нього. Другим ступенем є судження розуму і отримання думок. І третім -істинне (інтуїтивне) і аналітичне знання, яке здобувається безпосередньо розумом, і незалежне від чуттєвого досвіду.

Здавалося б, людина приречена на те, щоб перебувати в істинному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її активна властивість - воля - перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей.

Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи, повинна здолати силу бажань і пристрастей, а для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання - інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє бачити все "під кутом зору вічності", тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення.

''-   ТОТОЖНЕ Й ВІДМІННЕ В ОНТОЛОГІЧНИХ4 ,-tl    г'',,'"     "    ПОГЛЯДАХ             .Ч'^скіГ

Б.Спінози

Г.Лейбніца

f

СУБСТАНЦІЯ

9   єдина (Бог тотожний природі)

—•   має атрибути: протяжність і мислення —•   у своїй суті незмінна

м м

к д

д

У

т

ножинна (частинки -онади)

ожна монада с єдністю уховного і тілесного

инамічна, змінна: ніщо світі не повторюється

СУБСТАНЦІЯ

Німецький філософ Г.Лейбніц (1646-1716) захоплювався філософією Б. Спінози, але вважав, що таким чином осмислена субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. На відміну від Б.Спінози, Лейбніц підкреслював, що багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати характеристиками самої субстанції. Перший прин-

130

 ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

 ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

 131


цип його філософії - принцип "усвзагальних відмінностей ": у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій (ні на рівні клітини, ні на рівні атомів, ні на рівні найдрібніших тіл). Порушує подібність уже навіть те, що одна річ за нумерацією є першою, а інша - другою. Отже, речі тотожні самі з собою (відмінні від інших) і займають лише їм притаманне місце у світі (так само, як крапки на лінії).

Лейбніц постулює положення, згідно з якими між полярними явищами існує дуже багато перехідних моментів. На "лінії точок" немає пропусків, кожна річ "прилягає" до сусідньої речі. Згідно з принципом неперервності, ніяка річ не може бути нулем, тому що завжди знайдеться менша і простіша за неї. Завдяки принципу неперервності річ прямує до нуля, а згідно з першим принципом (тотожності), - ніколи його не досягає. Тому точка - це граничний випадок мінімальних відтинків, а лінія - границя кривих. Фізичної порожнечі не існує, не існує й абсолютного спокою (спокій - це дуже "повільний рух"), а в пізнанні омана постає як дуже "мала" істина. На часи Г.Лейбніца цей принцип мав евристичне значення, і сьогоднішнє наукове знання знімає межі між різного виду рухами, (наприклад, вказує на тісний зв'язок живого і неживого).

Недосяжність нуля кладе певну межу змінам речей, завдяки чому вони є монадами як єдність тотожності й відмінності. Отже, якщо між монадами немає порожнечі, і вони пов'язані між собою переходами, то світ загалом утримує у собі всю повноту можливих рухів, світ сам по собі самодосконалий. Характеристику світу охоплює принцип повноти і всезагальноїдосконалості.

Г.Лейбніц постулює також принцип усезагального зв 'язку, коли взаємозв'язок постає як "наперед встановлена гармонія" і випливає з принципу неперервності. Ілюстрацією цього в пізнанні є аналогія (можливість у думках поєднувати речі різного роду) і теоретичні закони (останні відображають зв'язок явищ; під закони можна підвести будь-які факти). Виходячи з поняття нескінченності і принципу повноти, кожне явище можна вважати як досконалим, так і ні, тому кожне явище чимось породжується і в щось перетворюється чи породжує інше явище. Монади Г.Лейбніца прості, неподільні, а тому вічні (смерті підлягає лише те, що розкладається, втрачає свою структуру, а монадам нема чого "втрачати"). Вони У не фізичні точки (останні подільні), у не математичні (вони абстрактні, не реальні), а V особливі - "метафізичні", тобто надфізичні, водночас і •тілесні, і «духовні. Монади дуже активні. Вони породжують «духовний рух, • матеріальний рух і «фізичні процеси.

Існують три класи монад: ♦ перший становить неорганічний світ, ♦ другий - світ тварин і ♦ третій клас - це люди, причому кожному подальшому класу притаманні риси попередніх.

 За Г. Лейбніцем, не існує межі ні в одному з напрямів розвитку монад - ні в бік найменш розвинутих, ні в бік найбільш розвинутих. І тому його монадологія вступала у протиріччя з релігійним трактуванням Бога як єдино само-досконалого.

*У філософії Г.Лейбніца будь-яке судження людини є або істинним, або хибним. Істинним є те, що не містить у собі протиріччя. Виходячи з "наперед встановленої гармонії", Г.Лейбніцу було дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Він вважав, що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра. Ідеї Г.Лейбніца випереджували погляди на світ як субатомний, а також значною мірою вплинули на формування філософських поглядів І. Канта та Г.Геґеля.

6.5. Б.Паскаль та філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі

Блез ПАСКАЛЬ

Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623-1662). У своїй праці "Думки "(що являє собою підготовчі матеріали до праці на захист християнства) Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами.

♦• Отже, людина ніби зависає поміж двох безодень, і ось цю вихідну відсутність опори вона весь час відчуває: тривога, нудьга, невпевненість є її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні.

Людина - це "мислячий очерет ", пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже - мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення

132

 ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

 ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

 133


людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог.

Ш.Л.Монтеск'є (1689-1755) вважав, що у природі й суспільстві існує всезагальна закономірність. Виступаючи прибічником теорії "природного права", Ш.Л.Монтеск'є не поділяв трактувань його як однаково можливого для усіх народів і держав; "універсальність" цього права, за Ш.Л.Монтеск'є, сумнівна тому, що кожен народ має специфічні умови існування і насамперед географічні (клімат, поверхня Землі і т.ін.), а тому кожен окремий народ потребує й особливої форми правління: аристократії, демократії, деспотії або монархії. Так, він стверджував, що на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, тут як засіб виживання можлива тільки демократія. Дуже сучасно звучать слова Ш.Л.Монтеск'є про принцип розподілу влади - законодавчої, виконавчої і судової.

Чи можна влаштувати соціальний устрій на раціональних засадах? Це питання намагався з'ясувати і Ж. -Ж. Руссо (1712-1778). Він вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти.

> природним станом людини є
об'єднання людей у рівноправні
спільноти

рівноправ'я порушила приват
на власність, яка розшарувала
суспільство на багатих і бідних

нерівність людей треба усунути
розумно: кожна людина повинна
володіти рівною часткою влас
ності

На захисті приватної власності стоїть Вольтер (1694-1778). Основні погляди Вольтера: ■=> не допускав критики приватної власності; ^був противником егалітаризму; ■=> на чолі держави повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії; ^царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні закони", гаран-

 том яких є держава; ^раціонально побудоване суспільство -це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність "Я" і суспільного інтересу.

У філософському доробку Вольтера є багато спільного з думками Д.Дідро (1713-1784), а саме: Ф надія на "освіченого монарха"; Ф критика деспотичного правління; <$> аргументи за конституційну монархію. Д.Дідро, будучи прихильником теорії "суспільноїугоди ", висловлював також думки про •республіканську форму правління; «заперечував вимоги Церкви щодо керування державою і втручання її у політику; «пропонував ліквідацію станових привілеїв. Загальнофілософські погляди Д.Дідро ґрунтуються на вченні про матерію, що складається з неподільних частинок - молекул. Причина руху матерії - у ній самій, причому матерія і рух невіддільні, одна форма переходить в іншу. Свідомість своїм походженням, за Д.Дідро, зобов'язана не Богові, а є результатом еволюції людини. Питання теорії пізнання Д.Дідро вирішував з позицій сенсуалізму.

Подібних поглядів дотримувався і П.А.Гольбах (1723-1789), який вірив у здатність людського розуму пізнавати навколишній світ. Віра в людський розум дозволяла П. А.Гольбахові віддавати перевагу діяльності видатних осіб у творенні історії. Та ж сама віра в розум, за П.А.Гольбахом, допомагає людям позбутися тривог перед неминучою фатальністю, яка діє у світі. Ця фатальність породжує як "великих", так і "маленьких" людей; свобода - ілюзорна. Незважаючи на це, П.А.Гольбах не заперечував активності людей (свобода в межах фатальності) і відводив велику роль етиці у вихованні людей.

Тема виховання була однією з провідних у філософії Просвітництва, її теоретичне опрацювання знаходимо у К.А.Гельвещя (1715-1771). Вважаючи, що прагнення до насолоди життям зумовлює вчинки людей і виступає своєрідною рушійною силою розвитку суспільства, К.А.Гельвецій постулював суб'єктом життя ізольованого індивіда. Пристрасті такого індивіда залежать як від природи, так і від навколишнього соціального середовища. Процес формування пристрастей зумовлює етика, і немає жодної людини, яка була б подібна до іншої у своїх пристрастях. Останні є результатом неповторного індивідуального оточення. Щоправда, індивідуалізм у К.А.Гельвеція не приводив до "війни всіх проти всіх", як у Т.Гоббса, а був просто фактичним змістом життя. Прагнення людей повинні скеровувати раціонально створені

134

 ТЕМА 6 ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

 ТЕМА 6 ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

 135


закони держави, або ці прагнення повинні відповідати здоровому глуздові (розумним законам природи). Індивідуальні особливості, нерівність розумових здібностей К.А.Гельвецій виводив із конкретної діяльності, з оточення, з досвіду окремої людини.

Представниками Просвітництва в Німеччині були Х.Вольф (1678-1754), Г.Е.Лессінґ(П29-ІШ),Й.Г.Гердер (1744-1803).

X. Вольф викладав філософію в Галле (1706-1739) і Марбурзі, потім знову в Галле. Його особисте слідування високим моральним засадам, вміння донести складні філософські істини в доступній формі викликали у студентів захоплення і прагнення наслідувати учителя.

У працях "Логіка, або Розумні думки про силу людського розсудку", "Розумні думки про Бога, світ і душу людини, а також; про всі речі в цілому" Х.Вольф, вихований на філософії Р.Декарта, Б. Спінози і, особливо, Г.Лейб-ніца, приходить до висновку, що пізнання оточуючого нас світу може здійснюватись раціонально тоді, коли кожна з наук буде мати чітко окреслений предмет дослідження і не "заходитиме" на терени суміжної. Прихильник освіченого абсолютизму Х.Вольф:

в поміркованій формі проголошував теорію природного права;
•     був палким прихильником гуманізму;

завдання філософії вбачав у визначенні первинної основи існування всіх
живих істот - Бога;

доводив, що немає таких процесів і явищ, яких би розум не зміг витлу
мачити.

"Школа Вольфа", представники якої працювали майже в усіх німецьких університетах, сприяла розвитку раціоналізму не тільки в Німеччині, а й у Франції та Англії.

Г.Е.Лессінґ був активним борцем за демократичні перетворення на німецькій землі, за вільний розвиток культури. Він наполягав на віротерпимості і мріяв про часи, коли просвітницький розум займе місце релігії. Віротерпимість поряд із просвітницьким розумом - це, за Г.Е. Лессінґом, свобода думок, їх вільний, позбавлений політичного тиску розвиток. Гуманізм поглядів Г.Е.Лессінґа яскраво виявився у галузі літератури. Принаймні у драмі "Натан Мудрий" (1779) Г.Е.Лессінґ різко критикував феодальний деспотизм і обстоював ідеї демократичного оновлення Німеччини.

Й. Г. Гердер не обмежувався уявленням про раціоналізм як функціонування тільки розуму. Він стверджував, що людиною керує не тільки розум, а й відчуття. Це являло собою нові підходи у філософії Просвітництва, відкривало теоретичні можливості для пояснення різноманітності людської культури, яка не є шаблонною і не випливає з якогось єдиного для усіх "розуму", а є своєрідною для кожного народу. Світ для Й.Г.Гердера постає як поступовий процес формування Землі й людини. Цим Й.Г.Гердер протистоїть релігійному

 поясненню світу. Мова людини - результат досвіду й розумової діяльності. У своєму розвитку людство повинно прямувати до встановлення гуманізму як прояву Світового Духу. Щоправда, цей шлях не простий, а суперечливий, і на рівні окремих індивідів трапляється розходження мети з результатом дії.

*• У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цього періоду відображали бачення людини в добу Нового часу. Це насамперед непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників, - це "попередня " історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, "продовженням " якої є людина, повинні існувати також: і в суспільстві.

СУТТЄВО ІЄ?

Висновки

tЈa Філософія Нового часу, розвиваючись у діалозі з наукою, приділила значну увагу дослідженням методу істинного пізнання для підвищення надійності й ефективності науки. Ця філософія досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів. Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософствування, вона або підносила людський розум, або піддавала його випробуванням, щоб визначити його потенціал. Філософія Нового часу донині залишається школою європейської філософської культури.

Резюме

СУТТЄВО IgSi

Ф Епоха Нового часу, наслідуючи паростки нового, що зародилися в епоху Відродження, здійснила революційні зміни в усіх сферах суспільного життя, але перш за все це була епоха формування та утвердження буржуазних суспільних відносин, перетворення окремого індивіда на автономну самодіяльну одиницю суспільного життя, становлення засад індустріального виробництва; це була також: епоха панування механістичного світобачення та мислення "здорового глузду ".

136

 ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

 ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ


ТЕМА 7

Ші

 НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

В основі світу лежить ідеальне начало - "ідеальна ідея ", основними рисами якої є активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток.

Георг Геґель

Мислення не може існувати поза людиною і незалежно від неї, тому що воно нерозривно зв 'я-зане з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами.

Людвіг Фейєрбах

 Німецька класична філософія стала закономірним результатом розвитку всієї попередньої європейської філософії. Органічно увібравши в себе вихідну проблематику та найважливіші досягнення попередніх філософів, вона надала 'їм нового звучання, нової інтерпретації та оригінального вирішення. Німецька класична філософія збагатила європейську культуру цілою низкою ідейних надбань, без яких неможливо уявити собі сучасну інтелектуальну ситуацію в суспільстві.

СУТТЄВО WS

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні

чому німецьку класичну філософію виділяють у окремий період розвитку новоєвропейської філософії; на яких світоглядних засадах були створені великі філософські системи німецької класики; завдяки чому та в якому сенсі німецька класична філософія постала вершиною в розвитку новоєвропейської філософії.

пояснювати зміст принципів, обґрунтованих та запроваджених у наукове мислення німецькою класикою; простежувати логіку розвитку проблематики у німецькій класичній філософії; оцінювати загальні результати її розвитку.

що нового внесла німецька класична філософія в європейську філософію, науку та культуру; зміст і значення фундаментальних філософських тем -будови Всесвіту, пізнання, людського буття та духу, якими вони постали у концепціях і вченнях представників німецької класичної філософії; у якому сенсі німецька класична філософія завершила розвиток класичної європейської філософії.

LJ   План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

7.1. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії.

140

 ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 ТЕМА 7 НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 141


  1.  Іммануїл Кант - засновник німецької класичної філо
    софії. Основні ідеї І. Канта.
  2.  Філософські ідеї І.-Г.Фіхте та Ф.-В.-Й.Шеллінґа.
  3.  Філософія Геґеля як найвище досягнення німецької кла
    сичної філософії.
  4.  Антропологічний принцип філософії Л.Фейєрбаха.

КЛЮЧОВІ ТЕРМШИІ ПОНЯТТЯ

АПРІОРНИЙ ТА АПОСТЕРІОРНИЙ -дослівно- "переддосвідний" та "післядосвід-
ний"; поняття філософії
І.Канта, який вважав, що задля пізнання людському розуму
потрібні його власні форми, які передують пізнанню, а тому постають апріорними,
все, що проходить через досвід, набуває рис не просто інтелектуальних форм, а знання,
яке, отже, завжди апостеріорне.

ДРУГА РЕФЛЕКСІЯ (або "РЕФЛЕКСІЯ РЕФЛЕКСІЇ") - за Г.Гегелем, той рівень
самоусвідомлення думки, коли вона фіксує не реальність, а лише свої власні акти, висв
ітлюючи поле свого "чистого " споглядання; саме така рефлексія здатна усвідомлювати
себе як єдине та всеохоплююче середовище будь-якого змісту, а логікою другої рефлексії
може бути лише логіка самовідрізняння та самопоєднання
- логіка внутрішніх супереч
ностей, тобто діалектична логіка.

ПРЕДМЕТ (мислення і пізнання) - частина об'єкта, яка виділена, помічена та відміче
на людиною через віднесення її до певних еталонних систем відліку та визначеності;
через це той же самий об 'єкт може поставати у визначеннях різних предметів для різних
галузей пізнання.

РОЗВИТОК - за Гегелем, такий тип зв'язку, який резюмує, підсумовує всі можливі
зв 'язки та взаємодії дійсності, тобто це є "зв язок усіх зв 'язків "; тому лінія розвитку
найбагатша за змістом від будь-яких інших типів зв'язку, а тому пізнання розвитку
ущііьнюс пізнання, робить його більш насиченим та ефективним

СИСТЕМА ЗНАННЯ — за Геґелем, будь-яке знання, що претендує на те, щоби бути
істинним, має бути системно впорядкованим, адже лише при цьому воно постане поз
бавленим однобокості та випадковості; взаємний зв'язок усіх компонентів знання не
лише робить знання надійнішим, а й доступним для перевірок.

СУБСТАНЦІЯ - СУБ'ЄКТ - основна характеристика абсолютної ідеї у філософи'
Г.Геґеля, оскільки остання не лише все включає у свій зміст, а й постає єдиним джере
лом руху та активності.

Я і ТИ - відношення, яке у філософії Л.Фейєрбаха постає єдиною справжньою осно
вою та умовою людського спілкування- лише тоді, коли ми бачимо у співрозмовнику
"Ти",
тобто принципово рівне та споріднене нашому "Я", можливий справжній, виправда
ний діалог між людьми.

7.1. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії

Уявімо собі, що фахівцям у галузі світової філософії поставили запитання: якщо була б гіпотетична можливість зберегти лише одну історичну форму філософії, яку б саме вони залишили за умови, щоб із неї можна було відродити основну пробле-

142 ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 І

 матику та найважливіші надбання людської думки? Без сумніву, досить велика кількість їх назвала б німецьку класичну філософію. Існує думка, що німецька класична філософія уособлює філософію як таку. Значною мірою це пояснюється тим, що вона постала закономірним результатом попереднього кількатисячолітнього розвитку філософської думки. Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії.

німецька класична філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом

окремий етап

ф щінеЦькоШ І: ^ класичної

крім того, вона ввібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської філософії, починаючи з античної

вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії (тобто по-новому їх осмислила і сформулювала, надала їм нового трактування)

t      Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед чотири про-•      відні принципи, які широко використовуються сучасною наукою.

г

и

L?

активності або діяльності

в основі всіх знань, понять і думок лежить людська активність, ми  знаємо дише те і настільки, що і наскільки увійшло в контекст нашої  діяльності

• системності знання

розвитку

будь-яке знання набуває свого обгрунтування, достовірності та виправдання лише в системі знань

у світі все пов язане з усім; цей загальний зв язок резюмусться єдиним результатом -розвитком

рефлексії

розвиток знань, а також і розвиток узагалі можливий лише тому, що кожен кроку процесах буття входить у єдине цйіе Тому розвиток постає поглибгенням і збагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Розвиток пізнання відбувається через рух від неусвідомленого до усвідомченого, від усвідомленого частково - до усвідомленого повніше та ін

143

ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ


* Зазначені принципи широко використовує сучасна наука; ввійшли вони також: і в масову свідомість, поставши загальноприйнятими наголосами у міркуваннях різних планів.

7.2. Іммануїл Кант - творець німецької класичної філософії. Основні ідеї І. Канта

Початок німецької класичної філософії пов'язаний з діяльністю Іммануїла Канта (1724-1804), який народився і прожив усе життя у прусському місті Кенігсберзі (тепер Калінінград). Тут він закінчив гімназію та університет, у якому пізніше пройшов шлях від доцента до ректора.

Іммануїл КАНТ

Життя І.Канта відповідало його філософським уподобанням: усе в ньому було підпорядковане суворому розпорядку й раз і назавжди прийнятим правилам. У своєму місті Кант вважався зразком пунктуальності. Він щодня здійснював прогулянку в один і той же час, і мешканці мали можливість звіряти годинник за Кантом. Будучи людиною компанійською, він мав багато друзів, але так і залишився самотнім. Кант був членом трьох академій - Берлінської, Петербурзької і Сієнської, а його філософія ще за життя викладалась фактично у всіх університетах Німеччини.

Філософська діяльність /. Канта постала настільки плідною та впливовою, що Я. Голосовкер, філософ київського походження, з цього приводу висловився так: "На шляху людської освіченості існує місток, обминути який неможливо; ім 'я цьому місткові - Іммануїл Кант".

У філософській діяльності І.Канта виділяють три періоди. У докритичний період своєї діяльності /. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів).

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду - "критика ": дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту " у філософії.

144

ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 Характеристика періодів філософської діяльності І. Канта

Часові межі

Назва періоду

проблеми

Яким чином на підставі розгляду самих лише фізичних сил і процесів можна пояснити сучасний стан Космосу

Напрями діяльності та основні праиі

докри-тичний

50-60-тірр. XVIII cm.

спроба пояснити "походження світів, виникнення небесних тіл та причини їх руху ". Праця -"Загальна природна , історія і теорія неба'

"Що я зможу знати ? Що я повинен робити На що я можу сподіватись ?"

кри-    , тичний

70-80-тірр. XVIII cm.

f дослідження "здібності розуму взагалі, тобто у відношенні до всіх знань, до яких він може прагнути. .. ". Праці — "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму ", "Критика здатності , судження "

Питання "Що таке людина ?"

90-ті pp.    рД антропа-^ XVIII cm.    \—U логічний '

'з'ясувати питання про те, чи зможе людина за реальних умов життя t здійснити своє призначення; праця - "Антро-^ пологія з прагматичного уПогляду ".

До І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант "перевернув " це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед - розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: "Природознавці зрозуміли, що розум бачить лише те, що сам створює за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду... і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з одного боку, зі своїми принципами,.. з іншого - з експериментами,.. щоб

ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ 145


черпати із природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує все.., а як суддя, що змушує свідка відповідати на запропоновані запитання ".

Аналогія з наслідками відкриття М.Коперникатут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?

По-перше, Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не є перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.

чуття

/

*

че^ез чуття реальність > нам

дають матеріал (.

к

Джерела ?».А

пізнання

1*

надається

пізнання за ?-|І

/.Кантом ^у

продукує форми    L

к

розсудком

пізнання

реальність мислиться

\

розсуі

)ок

По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтував з необхідністю.

По-третє, > у концепції 1.Канта людина постає творчою і діяльною; при тому чим вона активніша, тим розгалуженішими будуть Ті зв'язки з дійсністю і, відповідно, - ширшими знання. "Коперниканський переворот" І.Канта був першим варіантом обґрунтування у німецькій класиці принципу активності.

Якщо пізнання змінює напрям і здійснюється від людини (як суб'єкта) до дійсності (об'єкта), виникає запитання: звідки людський інтелект бере перший, початковий зміст для своїх побудов? У відповідь на це запитання Кант окреслює концепцію пізнавального процесу, яка починається із визначення джерел пізнання.

146 ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 І. Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які нам надається реальність та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок мислить, а це, за / Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати.

Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і не-впорядкований, але не в тому сенсі, що чуття не дають нічого визначеного, а в тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоб через це вже отримати знання.

Розум (оперує ідеями)

Розсудок

(оперує

апріорними

формами-категоріями)^

Отже, у відношенні до знання матеріал чуття має майже нульовий зміст. Розсудок, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Названі форми - категорії, за Кантом, притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як "апріорні "-переддосвідні, позадосвідні, тобто розсудок їх в собі віднаходить. Тому вони і здатні оформлювати чуттєві дані й бути відкритими та зрозумілими розсудкові. Унаслідок того вони продукують знання необхідні (для дій та споглядання розсудку), а не випадкові.

Сфера досвіду

Діє на органи

Е>     І..

*^^       » Синтез даних чуття тау J               ^]здіріррних формЦ?

^^чуття

[нтелектуаль-          ■■ на активність суб'єкта

Йдучи за Кантом, при людському погляді на світ ми бачимо у сприйнятті предмет (або явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає результатом синтезу апріорних категорій розсудку та матеріалу чуття; останні викликані дією зовнішніх речей на органи чуття. Ця дія є, але вона не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Лише через синтез категорій та матеріалу чуття перед нами постає дещо визначене в інтелектуальному, знаттєвому плані. Наші навички здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом.

ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ 147


* Отже, досвід - це узгодження інтелектуальних форм і даних відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту. Значить, досвідчена людина - це не просто людина, яка багато що бачила, а яка здатна це бачене ще й перевести у певні міркування та висновки.

Якими є речі, що діють нам на органи чуття самі собою? Як учить Кант, на це запитання не існує ствердної відповіді, оскільки ми завжди бачимо те, що набуло визначеності в полі споглядання (тобто те, що вже є результатом інтелектуального синтезу). Річ поза сприйняттям, поза синтезом нам недосяжна й невідома. Роз'єднання речі (річ-у-собі) та предмета дає змогу Кантові (і нам) побачити перспективи пізнання: адже невідому нам річ (об'єкт) можна нескінченно пізнавати, переводячи її зміст у зміст предмета пізнання. Цим роз'єднанням пояснюється також і те, що ту саму річ можуть пізнавати різні науки, вбачаючи в ній різні предмети (бо вони накладають на цю річ різні форми її упорядкування та осмислення).

Чому ж різні люди бачать предмети схожими, а не лише відмінними? Здавалося б, ми могли б довільно оформлювати дані відчуття. Отут якраз і ні, бо, за Кантом, в основі синтезу категорій розсудку та чуття лежать типові просторово-часові схеми наших дій із речами. Тобто ми бачимо в речах передусім такі визначеності, які пов'язані із особливостями наших взаємодій з ними. Тому люди з різним досвідом діяльності, люди різного фаху в тих самих речах бачать різні предмети. Отже, досвід - це досвід діяльності (правда, за Кантом, насамперед розумової). У його основі лежать просторово-часові схеми дії. Результат досвіду - предметний зміст нашого пізнання, побудований категоріями розсудку. А на основі чого ми сполучаємо певним чином самі категорії? За Кантом, існує ще один рівень роботи інтелекту -розум. Він оперує ідеями, які і визначають спосіб упорядкування категорій розсудку. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя і буття: що є Бог, чи існують безсмертя душі та свобода волі. Ідеї не стосуються досвіду, бо виходять далеко за його межі, а тому їх не можна досвідно спростувати або підтвердити. Унаслідок того ідеї можна сформулювати в їх протилежних значеннях; за Кантом - у формі антиномій. Наприклад, можна стверджувати, що світ скінченний, а також, що він нескінченний. Реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді щодо цього питання. На якій же підставі ми зупиняємось на певних ідейних позиціях? За Кантом, тут ми спираємось лише на віру. Звідси випливає знаменита теза /. Канта: "Мені довелося обмежити (окреслити межі) розум, щоб звільнити місце для віри".

Із такого розуміння пізнання випливає, що знання будується радше "згори ", а не "знизу ", що без дій розуму та розсудку наш пізнавальний досвід просто неможливий. Слід зазначити, що

148 ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 сучасна наука підтверджує ці принципово важливі положення філософії /. Канта. Філософія, ставлячи граничні, фундаментальні питання нашого буття, за Кантом, виходить за межі можливого досвідного знання, а тому лишає вирішення таких питань на вибір кожної конкретної людини.

До надбань філософії /. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський "категоричний імператив" ("остаточне повеління"): "Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу... всезагального закону". Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обґрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.

Глибокими і повчальними були ідеї/. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людські дії, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та загальний мир.

І

* Отже, ознайомлення з ідеями І. Канта вводить нас в осереддя фундаментальних проблем філософії, але їхрозв язання Кант здійснює на новому рівні усвідомлення, розроблення та обгрунтування.

7.3. Філософські ідеї Й.-Г. Фіхте та Ф.-В.-Й. Шеллінґа

Ідеї /. Канта із захопленням сприйняв Йоганн-Готліб Фіхте (1762-1814), який ще більше підсилив ідею активності суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити "річ-у-собі", адже вона все одно не мала ніяких визначень. Тому весь зміст пізнання або ж зміст наших уявлень можна вивести з активності Я:

149

ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ


"Джерелом будь-якої реальності постає Я, оскільки воно є безпосереднім. Тільки через посередництво Я і разом з ним надається і поняття реальності".

За Фіхте, самоутвердження Я тотожне з його буттям: "Будь-яка реальність діяльна, і все діяльне є реальністю". Але задля того, щоб із діяльності Я виник хоч якийсь зміст, йому треба мати межі, границі діяльності (безмежне є невизначене). І оскільки єдиною реальністю є лише Я, то воно може розмежуватися тільки із самим собою: Я відрізняє себе від себе ж самого у вигляді не-Я. Із цього протистояння починає розгортатися зміст усієї реальності Я. Насамперед це просторово-часові окреслення дії: реальність Я - це крапка, його відхід від себе -лінія, заперечення лінії - площина, рух площини - об'єм.

Йоганн-Готліб ФІХТЕ

Рух площини

Рух лінії

Я=Я      Я та не Я

рух крапки

Я=неЯ

синтез Я і не Я

Фіхте особливо наполягав на тому, що ретельно фіксована конструктивна діяльність розумового Я відкриває шлях до значного підвищення достовірності та ефективності наукової теорії (і в тому він мав рацію). Щодо людини, то Фіхте вважав діяльність її першим і основним визначенням: "Діяти! Діяти! - ось для чого ми існуємо".

Відповідно, особливою цінністю стає свобода: "Істинною метою людського роду... є не розуміння буття, а розумне становлення через свободу". Досить очевидно, що ідеї'Рі.-Т.Фіхте були співзвучні своїй епосі, а багато в чому знаходять прихильників і в наш час.

Ще одинпредставник німецької класичної філософії Фрідріх-Вільгельм-Йозеф Шеллінґ( 1775-1854), поділяючи думки Канта й Фіхте, по-своєму змінив в ідеях останнього змістові акценти. Шеллінґ вважав, що вихідним пунктом для знання та виявлення будь-якої реальності є Я, яке себе усвідомлює. Будь-які кроки

 

такого самоусвідомлення постають як єдність, тотожність об'єкта та суб'єкта. Останні завжди співвідносні; сказавши "об'єкт ", ми неодмінно маємо на увазі, що таким він є для когось, тобто для суб'єкта, і навпаки. Водночас вони є сторонами розуму, що усвідомлює себе, який лише один може бути початком як знання, так і реальності. Отже, такий розум є єдністю дії та споглядання, фрідріх-Вільгельм-але це вже не окремий індивідуальний ро- йозеф ШЕЛЛІНҐ зум, а всезагальний світовий.

споглядання діяльність

породження свобода

* Шеллінґ робить висновок, що необмежені, довільні прояви Я мають більш цілісний, більш синтетичний характер. Тому мистецтво перевершує науку: "Таким чином постулюється наявність... водночас як свідомої, так і несвідомої діяльності. Такою діяльністю може бути лише естетична діяльність"; митець діє вільно, але не бездумно.

?

Отже, Й. -Г. Фіхте та Ф. -В. -Й. Шеллінґ розвинули ідеї /. Канта в напрямі зближення форм інтелектуальної активності та форм буття, на-•      полягаючи на їх генетичному зв'язку аж до повного ототожнення.

7.4. Філософія Геґеля як найвище досягнення німецької класичної філософії

Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770-1831) народився у м. Штуттгарті, навчався на теологічному факультеті Тюбінґен-ського інституту, займався домашнім учителюванням, був директором Нюрнберзької гімназії і, нарешті, завершив свій творчий шлях ректором Берлінського університету. Саме Геґель у своїх працях надав ідеям класичної філософії системно-

150

 ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 151


завершеного вигляду. До його філософської системи входили як найважливіші досягнення попередньої філософії, так і філософське осмислення основних сфер людського пізнання та життєдіяльності. У 20-ті роки XIX ст. гегелівській філософії було надано статус офіційної філософії прусського уряду.

Георг-Вільгельм-Фрідріх ГЕҐЕЛЬ

Що ж являє собою філософія Геґеля і завдяки чому вона набула таких унікальних рис? Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Геґель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея *усе породжує, #усе охоплює і * все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії).

всеохоплююча реальність (субстанція)

єдиний універсальний чинник усіх форм буття (суб'єкт)

-світловий розум, єдине рефлексивне поле

Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою.

Принципи ^гегелівської філософії,

принцип тотожності мислення і буття (все, що є,по-роджене мисленням і може бути зведеним до нього)

принцип усезагального зв 'язку (все пов 'язане з усім)

принцип розвитку

Якщо абсолютна ідея всеохоплююча, то вона не має і не може мати ніяких зовнішніх чинників для своїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути

152 ТЕМА 7 НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 лише внутрішніми. Постає проблема визначення внутрішніх джерел руху, активності абсолютної ідеї, а отже, і всього, що існує. Оскільки рух - це зміни, то він передбачає наявність внутрішніх відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності. Саме протилежності є граничними межами можливої мінливості будь-яких предметів і явищ у границях певної якості (протилежнішого за протилежне не існує).

Якщо ми розглядаємо речі через протилежності, тобто їх граничні прояви, то ми беремо їх загалом. Враховуючи те, що це є протилежності того ж самого предмета, які невіддільні одна від одної, вони постають разом як протиріччя -єдність та взаємовідштовхування (боротьба) протилежностей. Тобто річ, осмислена через суперечності (єдність та боротьбу протилежностей), постає водночас внутрішньо цілісною, проте варіативно, різноманітно виявленою. Звідси також випливає, що осмислення речі через її суперечливість дає нам змогу ніби затиснути її в її гранично можливі межі, тобто мати її в цілому, а не частково та не однобічно; тому Геґель і висунув в свій час на перший погляд зовсім парадоксальну тезу: "протиріччя є ознакою істини". Але, звичайно, це не слід розуміти як заклик до нагромадження нісенітниць та парадоксів, а лише до вправ у мистецтві брати речі цілісно -як боротьбу протилежностей у межах однієї сутності.

#• Протиріччя постають "душею " всієї конструкції гегелівської філософії. Якщо протилежності дають нам цілісні окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У протилежних виявленнях та окресленнях він ніби сам відрізняється від себе, залишаючись єдиним, але різноманітно виявленим та суперечливим. Саме таке бачення засад світу називається діалектикою. Унаслідок того гегелівську філософію характеризують як діалектичну, а самого Геґеля - як видатного теоретика діалектики. Бо він не лише стверджував, що світ рухливий та змінний через боротьбу протилежностей, а й уперше розкрив зміст та значення протилежних визначень реальності, створив вчення про протиріччя.

Оскільки абсолютна ідея у філософії Геґеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму життєвому циклі через стадії ^тотожності, ^відмінності-проти-лежності та ■=> внутрішнього синтезу. Початкова, змістова тотожність ідеї проявляється в логіці - в русі чистих інтелектуальних форм. Проте тотожність - це лише один бік сут-

ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ 153


ності абсолютної ідеї, а іншій - це відмінність, що доходить до ступеня протилежності. Тому, як каже Геґель, абсолютна ідея "відчуджує" сама себе у стан природного буття, і природа, таким чином, постає у Геґеля як царство нескінченного нагромадження відмінностей; "природа є зовнішньою самій собі" -улюблене визначення Гегеля.

Маючи внутрішньо суперечливий характер, абсолютна ідея проходить три основні стадії свого розвитку, що становлять її життєвий цикл.

Життєвий цикл Абсолютної ідеї у філософії Геґеля

Заперечення 2-ї стадії

(заперечення заперечення) Завершення самопізнання

(абсолютне знання)
"Синтез"

Відмінність -

заперечення попереднього стану

Самототожність ідей -

(їїзміст -логіка) "Теза"

(природа, тобто множинність,

мінливість, еволюція)

"Антитеза"

 Чому ці стадії саме такі? Тому, що вони вичерпують можливі варіанти взаємодії протилежностей у внутрішніх протиріччях абсолютної ідеї: ■=> спочатку домінує (проявляється) одна протилежність ("теза"), & потім її поступово перевершує (через самовиявлення) друга протилежність ("антитеза"), & потім, накладаючись одна на одну, протилежності зливаються ("синтез"). Коли протилежності синтезуються, виникає нова якість, бо виникають нові протилежності і нові межі їх взаємодії. У такому разі, за Геґелем, абсолютна ідея повністю розгортає усі свої можливі визначення, пройшовши шляхом ► еволюції природи, ► людської історії та ► пізнання. Тому весь рух завершується абсолютним знанням. Досвід самовизначень може нагромаджуватись і далі, тому розвиток іде шляхом заперечення та заперечення попереднього заперечення, тобто спіралеподібно. Зазначений тріадний (потрійний) цикл пронизує усю систему філософії Геґеля, бо все суперечливе і рухливе.

СИСТЕМА ФІЛОСОФІЇ ГЕҐЕЛЯ

(основні праці)

"Феноменологія духу " (опис життєвого циклу абсолютної ідеї загалом )

J

І    дух (свідомість)

природа

стадії розвитку абсолютної ідеї

[      "На.

іука логіки

історія суспільства та ncnfta

"Філософія природи "

І    "Філософія духу" І "Філософіярелігії"

"Філософія історії"

"Естетика "

історія суспільства
та особа

Зрозуміло, що цей цикл зумовлений розвитком внутрішніх суперечностей, а оскільки абсолютна ідея являє собою єдину основу усіх явищ та процесів дійсності, то подібний цикл ніби "вкарбований" в усе на зразок своєрідного "генетичного коду" діалектики. Звідси випливає звісна (сумнозвісна) характеристика гегелівської філософії як нагромадження "тріад": теза - антитеза - синтез і т.д.

 І "Історія філософії"]

Наведена схема розгортання гегелівських філософських міркувань демонструє синтетичний і системний характер філософії Геґеля і пояснює, чому і як вона вбирає у себе основні сфери життєдіяльності та пізнання: адже в ній людське пізнання

154

 ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 155


постає як всекосмічна сила виявлення внутрішніх можливостей буття як такого, до того ж воно наслідує усю всесвітню еволюцію. У цій схемі також досить виразно видно основні складники філософської системи Геґеля, бо вони й дають цілісне окреслення "життєвого циклу" абсолютноїідеї. Ця система складається із праць: ♦ "Феноменологія духу" (опис циклу абсолютної ідеї загалом); ♦ праці, що докладно аналізують стадії розвитку абсолютноїідеї- природа - "Філософія природи"; ♦ історія суспільства та осо6а.-"Філософія історії", "Філософія духу", "Філософія права"; ♦ дух (свідомість) - "Наука логіки ", "Історія філософії", "Філософія релігі'Г, "Естетика".

Якщо джерела гегелівської філософської системи містяться у "Феноменології духу ", то серцевина - у "Науці логіки ". Геґель створив принципово нову порівняно з Арістотелевою логіку -логіку діалектичну, логіку протиріч. До неї входять три частини: * буття,* сутність, ^поняття. У кожній її частині зміст та еволюція думки здійснювались через суперечливе співвідношення категорій за законами тріади (наприклад, у розділі "Буття ": якість - кількість - міра). Свою логіку Геґель розглядав як логіку розуму, а не розсудку, тобто це була логіка, здатна здійснювати рух думки в окресленнях цілого, а не часткового, не уникаючи протиріч, але і не консервуючи їх у вигляді антиномій (як це зробив І. Кант).

Як це слід розуміти? Геґель обґрунтував думку про існування трьох рівнів діяльності свідомості: чуттєвість (це те, що надане свідомості), рефлексія (це свідома фіксація чуттєвості, розумове оперування її матеріалом) та рефлексія рефлексії (самосвідомість, фіксація свідомістю своїх власних актів). Ще якогось іншого рівня принципово не може бути, оскільки й надалі, якщо ми спробуємо сходити вище, повторюватиметься лише "рефлексія рефлексії", тобто фіксація рефлексією себе самої. Цілісне, або розумове, мислення -це і є мислення "другої рефлексії", коли думка усвідомлює, що все, що вимальовується у ній, є змістом лише тієї ж самої думки. Тому діалектична логіка Геґеля - це логіка самоусвідомленої думки, логіка вибудовування різноманітного змісту в межах того ж самого розуму. Різноманітність того самого, як це було засвідчено перед цим, виражається у протиріччі; отже, логіка "другоїрефлексії" є логікою протиріч.

Завдяки діалектичному методу мислення Геґель окреслив еволюцію природи, історії та особи як єдиний, але розмаїтий процес, у якому свобода та необхідність, добро і зло, єдине та множинне, сутність і явище постають не

 

Прот йлежності

граничні межі мінливості речей

граничний ступінь відмінності виявлення цілості предметів та явищ

окремими реаліями, а елементами світової цілості, причому розвиненіші форми вбирають у себе попередні, але підпорядковують їх новим законам, і, отже, утворюються не лише система співіснування, а й підпорядкування, тобто ієрархії. Людина, наприклад, у своєму індивідуальному розвитку проходить усі основні моменти загального культурно-історичного процесу. Звідси

протиріччя як єдність та боротьба протилежностей випливала вимога Геґеля: розглядати у межах однієї сутності     кожне явище історично, у розвитку та

крізь його внутрішні протиріччя.

Хоч Геґель і зробив внесок майже в усі сфери пізнання, гідні філософської уваги, досить очевидні недоліки його вчення:

панлогізм, тобто панування логічних конструкцій над усім і всіляким змістом реальності;

* намагання підпорядкувати одиничне, індивідуальне
загальному;

телеологізм, тобто розгляд історії як такої, що йде
до завершення через виконання призначеної їй мети.

* Попри все філософія Геґеля не може не вражати своєю грандіозністю, стрункістю, багатством змісту та майстерністю виконання. Філософія Геґеля була і залишається не лише школою мислення, а й певним перехрестям європейської думки, від якої до сьогодення тягнеться велика мережа зв 'язків і живих струмів.

7.5. Антропологічний принцип філософії Л. Фейєрбаха

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872) після навчання у Гейдельберзі (теологічний факультет) та в Берліні (філософський факультет) став палким прихильником та одним із кращих учнів Геґеля. Деякий час він був викладачем філософських дисциплін, але після того, як виступив із критикою релігії (вихід у 1830 р. книжки "Думки про смерть та безсмертя), був змушений покинути викладацьку діяльність. У 1837-1860 pp. Фейєрбах

156

 ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 157


веде відлюдне життя у селі Брукберґ. В останні роки життя він проявляв цікавість до робітничого руху.

У філософії Л. Фейєрбах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Геґеля, він побачив у ній "логізовану теологію". Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейєрбах дійшов висновку про те, що релігія:

Ф втілює віковічні людські мрії та ідеали;

■*■ змальовує досконалий світ;

■fc виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання.

Звідси випливає висновок філософа: "Релігія постає як тотожний із сутністю людини погляд на сутність світу та людини. Але не людина підноситься над своїм поглядом, а погляд над нею, одухотворює та визначає її, панує над нею. Сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоплює сутність людини, її свідомість та самосвідомість. У релігії немає власного, особливого змісту".

Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона є свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом, слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й необхідні всі прояви людини, або, як каже Фейєрбах, усі її сутнісні сили чи властивості: "Якими є визначальні риси істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття". Тому слід повернутися обличчям до природи, у тому числі й передусім до природи людини:" У чому полягає мій "метод "? Утому, щоб через посередництво людини звести все надприродне до природи та через посередництво природи все надлюдське звести до людини".

Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. Фейєрбах вимагає від філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її дійсних проявів. Мислить, за Фейєрбахом, не душа, не мозок, а людина: " У палацах мислять інакше, німе у хатинках...". Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає "не монолог окремого мислителя із самим собою; це діалог між Ята Ти".

158

На місце любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога - віру людини в себе саму. На думку ■      Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекру-*      чену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом.

ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю - німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне - повернути все це на землю, до людини. Фейєрбах помітив і те, що кришталеві палаци - не найкраще житло для реальної людини, і спробував запропонувати їй дещо інше. Слід сказати, що акцентування принципово діалогічної природи людини, ролі людського почуття, зокрема любові, знайшло зацікавлений відгук у багатьох мислителів XIX та XX cm.

СУТТЄВО ІЙК

Висновки

#£а Німецька класична філософія постала як особливий, вищий етап у розвитку європейської філософії, як концентрація проблем, ідей та надбань класичного типу філософствування.

Вона збагатила науку цілою низкою плідних ідей, що були розроблені з надзвичайною глибиною, розмахом та майстерністю.

Резюме

Водночас німецька класична філософія вичерпала ідейний та методологічний потенціал класичної філософії і постала, з одного боку, неперевершеним взірцем культури мислення, а з іншого - як переддень появи принципово нової І  філософії.

СУТТЄВО Ш

® Німецька класична філософія за часом входить до філософії Нового часу, проте вона змогла ввібрати в свої теорії провідні проблеми всієї попередньої філософії, надати їм нового вирішення, а тому постала завершенням і найвищим досягненням європейської класичної філософії.

® І. Кант, засновник німецької класичної філософії, поклав в основу своєї філософії принцип активності, згідно з яким знання виникають внаслідок інтелектуальної конструктивної діяльності: людина лише тоді здатна угледіти щось у дійсності, коли вона збудує в своїй свідомості певну її модель; завдяки послідовному проведенню цього принципу, І.Кант розробив струнку та деталізовану картину людського пізнання, а також: зробив вагомі внески у цілу низку філософських дисциплін.

ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ 159


ТЕМА 8

 ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX ст.

 У першій третині - середині XIX cm. у Європі розпочався процес досить радикальної зміни у способі філософствування. Наслідком того було виникнення некласичної філософії. її формування йшло кількома напрямами, але всіх їх, за рідкісним винятком, споріднювала орієнтація на провідну роль у людських діях та поведінці людини нераціональних (або ірраціональних) чинників.

Перші десятиріччя після смерті Гегеля були пронизані глибоким переконанням у тому, що філософія наблизилась до свого кінця. Поширювалась впевненість, згідно з якою історія думки досягнула вирішального поворотного пункту і що залишилась лише одна область, у якій треба пізнати істину - конкретне матеріальне існування людини.

Герберт Маркузе

 

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні

^> якими були умови формування найперших теорій некласичної філософії;

S

^ в чому полягають вихідні ознаки некласичності як загальнокультурного явища;

^ що саме та чому некласична філософія не приймала у класичній;

Ь переваги та недоліки некласичної філософії у порівнянні із класичною.

®° проводити порівняння вихідних ідей класичної та некласичної філософії;

*■ знаходити та оцінювати характерні ознаки некласичності в тезах провідних течій європейської філософії другої половини XIX ст.;

^ пояснювати провідні тенденції розвитку некласичної філософії із виходом на процеси сучасного життя.

5

о

♦ вихідні особливості некласичного способу філософствування;

провідні акценти у філософських концепціях XIX ст.;

особливості основних напрямів відходу від класичної
філософії та переходу до некласичної.

LJ   План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

8.1 .Зміна парадигми філософського мислення у XIX - на поч. XX ст.

8.2.Вихідні ідеї А.Шопенгауера та С.К'єркегора. 8.3.Ідеї розроблення "наукової філософії" у європейській філософії XIX ст.

8.4.Ф.Ніцше та ідеї "філософії життя".

162

 ТЕМА 8. ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX ст.

 ТЕМА 8 ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX ст

  163


♦     буття є цілісне, глибинно узасаднене, внутрішньо концентроване

♦    розум є вищою  і найціннішою > частиною людської психіки

розум здатний висвітлити гли- Ф
бини психіки п орозумнити їх

за допомогою розуму людина   ф
спроможна належним чином
організувати своє життя і
взаємини з буттям

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

ВІДЧАЙ ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНИЙ (або тотальний) - за К'єркегором, стан, до якого
людина може прийти внаслідок щирого самопізнання та самозаглиблення. шукаючи і не
знаходячи ні в чому свого життєвого кореня, людина впадає у відчай - відчуття абсо
лютної самотності та відчуження від усього; це відчуття може привести людину до
осмислення свого абсолютного відношення до абсолютного, тобто до Бога, в якому
єдиному знаходить своє виправдання наша індивідуальність.

ВОЛЯ - непояснюване, ірраціональне прагнення до самоздшснення, просте поривання до
буття, що, на думку А.Шопенгауера та Ф.Нщше, лежить в основі будь-якого існування.

ЕКЗИСТЕНЦІЯ - з лат. - існування; цей термін С.К'єркегором був витлумачений у
його початковому значенні - "вихід за межі встановленого, устаченого" - для позначення
провідної особливості людського існування: неузасадненості, відсутності надійних, одно
значних коренів буття

ЖИТТЯ — за Ф.Ніцше, єдина справжня реальність, бо все в світі постає лише різними
проявами життя; в основі життя лежить "воління до волі", тобто бажання прояви
ти воління як таке.

ДІАЛЕКТИЧНИЙ ТА ІСТОРИЧНИЙ МА ТЕРІАЛІЗМ - назва основних філософсь
ких складових вчення марксизму, що прагнув бути системою тверджень про світ, який
в основі своїй - матеріальний, ніким не створений, але динамічний і рухливий; соціальна
історія тлумачилася як різновид матеріального процесу, тому п засади визначали проце
си виробництва. Свідомість і мислення при цьому розглядалися як результат стихійних
перехрещень природних взаємодій, як форма відображення одних матеріальних процесів
у інших; відповідно свідомість не могла мати власного онтологічного статусу: буття
є первинне, а свідомість - вторинна (відображення).

ІРРАЦІОНАЛЬНЕ - таке, що не підлягає розумінню, раціональному поясненню та
тлумаченню.

ПОЗИТИВНЕ - основне поняття філософських міркувань О.Конта: ясне, реальне,
спостережуване, корисне, - те, що повинна вивчати наука, відкидаючи примарне, не
певне, непотрібне людині та суспільству.

8.1. Зміна парадигми філософського мислення у XIX - на поч. XX ст.

У 20-30-х роках XIX cm. філософія Г. Геґеля набула в Європі тріумфального поширення, а в Німеччині її було проголошено офіційною філософією, особливо корисною для зміцнення соціального порядку та виховання молоді. Але якраз на вершині визнання Геґель раптово помер (14листопада 1831 p.), і в європейському філософському житті на деякий час запанували розгубленість і невизначеність: було незрозуміло, куди і як повинна далі розвиватися філософія. Адже геґелівська філософія набула системно завершеного характеру, увібравши в себе як найцінніші здобутки попередньої європейської філософії, так і результати філософського осмислення основних напрямів людської життєдіяльності.

 Здавалось, що завдання філософії тепер зводилось до деяких незначних доповнень і деталізацій. Не один європейський філософ ставив у цей час перед собою запитання: чи можлива філософія після Геґеляї Тому, коли Ф.Шеллінґ, колишній друг Геґеля, оголосив про намір прочитати курс лекцій з філософії принципово іншого характеру, ніж геґелівська, його аудиторія зібрала велику кількість слухачів, серед яких була група видатних осіб, таких як С.К'єркегор, М.Бакунін, Ф.Лассаль, Ф.Енгельс та ін. Лекції Ф.Шеллінґа не задовольнили його слухачів. Але згодом з'ясувалось, що початки справді нової філософії з'явилися у Європі ще за життя Геґеля.

f  У 1819 p. вийшов друком перший том праці А.Шопенгауера "Світ як «  воля та уявлення", який і вважають першою працею нової філософії. Поступово процес формування засад нового філософствування став набувати сили і визначеності: виникла некласична філософія, особливості якої остаточно визначилися у XX ст. А явище некласичності поширилось і на інші сфери життя, такі як мистецтво, наука, культура. Чим же відрізнялась нова, некласична філософія, від класичної? Відповідь на це запитання ми отримаємо, порівнявши вихідні ідеї класичної й некла-сичної філософії.

"Неюіасиннц*' І

Фідосрфіяі

її    ««<-, *

говорити про буття безвідносно до людського сприйняття й уявлення безглуздо; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим

на перший план у людській психіці виходять чинники, які за своєю природою нерозумні або поза-розумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум нездатний їх опанувати розум не лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді заважає цьому.

164

 ТЕМА 8. ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX cm.

 ТЕМА 8. ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX ст.

 165


Як бачимо, за вихідними спрямуваннями думки некласична філософія принципово відрізняється від класичної, що дає підстави стверджувати: під час виникнення некласичної філософії відбулася зміна парадигми (норми, взірця) філософського мислення. До наведеного порівняння слід додати лише одне: йдеться про панівні тенденції У реальному розвитку філософії можна знайти і певні винятки з цих тенденцій, але вони не впливають па картину процесу зміни парадигми загалом. Важливо також врахувати й те, що симптоми та ознаки некласичності проявили себе не лише у філософії: ■=> у літературі їх пов'язують із творами німецьких та австрійських романтиків, ■=> у живописі - із появою спочатку імпресіонізму, а потім - абстракціонізму, супрематизму та ін.; подібні ж тенденції спостерігались у музиці. ^В науці вже у 60-х роках XIX ст. австрійський фізик Е. Мах вперше сформулював принцип відносності, стверджуючи, що в світі не існує привілейованих систем відліку. Все це свідчило про те, що поступово ставились під сумнів та ніби розмивались здавалося б такі красиві та кришталево чисті принципи класики і перш за все тому, що вони, попри їх привабливість, не дуже узгоджувались із життям. Останнє засвідчувало себе скоріше відносним, ніж абсолютним, скоріше неоднозначним, ніж навпаки, та ін.

Некласична філософія, зокрема, наважилася не протиставити людині чисті принципи, а прийняти людину такою, якою вона є у реальності, через це вона навіть у мовному відношенні постала більш •      простою, більш зрозумілою та стилістично більш різноманітною.

Зазначений процес переходу до некласичної філософії не був тотально одноманітним: далеко не всі філософські напрями однозначно та незаперечно у нього вписувались; проте це була пануюча тенденція. Так само не існує і єдиної оцінки цього процесу; скоріше певні переваги нової філософії супроводжувались і неминучими втратами. Напевне тому в подальшому розвитку філософії її некласичність уживалась із певними елементами класики.

8.2. Вихідні ідеї філософії А. Шопенгауера та С. К'єркегора

Засновник некласичної філософії Артур Шопенгауер (1788-1860) народився у Данцигу (тепер Гданськ) у сім'ї комерсанта. 1813 року він захистив докторську дисертацію, присвячену

166 ТЕМА 8 ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX ст

 

\

Артур

логіці, а в 1819 р. вийшло авторське видання його основної філософської праці "Світ як воля та уявлення" (перший том). Книга не мала попиту, але завдяки її виходу А. Шопенгауер отримав посаду доцента в Берлінському університеті. Його наміри позмагатися з Геґелем у справі залучення слухачів на лекції закінчилися сумно: не маючи охочих прослухати курс його лекцій, Шопенгауер був змушений облишити викладацьку діяльність, шопенгауер Лише в 50-ті роки XIX ст. його ідеї почали знаходити зацікавленість і поширення. Що ж це були за ідеї?

світ не можна розуміти як щось, що існує десь за І межами нашого сприйняття

світом ми називаємо те, що сприймаємо як дійсність

наше уявлення про світу стані стабільності утримує те, що світ водночас постає і як воля

все, що являє себе як таке, що існує, тримається на пориві до буття, до самоздійснення

1 воля не підлягає розумовому поясненню; це просто сліпе поривання

оскільки все просякнуто волею, світ являє собою нещадну боротьбу за існування

на рівні людини воля усвідомлена (але не стає розумною)

•* У міркуваннях А.Шопенгауера присутні всі основні характеристики некласичного типу філософствування. Цікаво також: відзначити, що етичні висновки Шопенгауера в дечому подібні життєвим настановам буддизму: людина повинна пригасити сліпі пориви волі.

Іншим фундатором ідей некласичної філософії є датський філософ Сьорен К'єркегор (1813-1855), який народився і все життя прожив у М.Копенгагені. Закінчивши тут теологічний факультет університету і захистивши магістерську дисертацію, спрямовану на дослідження іронії у Сократа, К'єркегор присвятив себе літературній діяльності. За життя філософа його твори були майже невідомі. І лише в XX ст. К'єркегор став одним

ТЕМА 8. ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX ст. 167


із найпопулярніших авторів - творців не-класичної філософії - значною мірою завдяки особливостям стилю його творів: він є експресивним, парадоксальним, суб'єктивно заглибленим {нагадаю, що К'єркегор є також і класиком датської літератури - авт.).

Сьорен К'ЄРКЕГОР

К'єркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження.

першим і єдиним предметом, гідним уваги
філософії, може бути тільки людина

пізнати людину узагальнюючими засобами
науки неможливо, оскільки кожна людина уні
кальна й неповторна

■*■ людина може осягнути себе через внутрішнє переживання та самозаглиблення

 кожна людина проходить три стадії самопізнання і самоутвердження: 1) естетичну,

коли людина прагне здобувати все нові п нові життєві враження; 2) етичну, коли людина стабілізує своє життя дотримуванням моральних норм; 3) релігійну, коли відчуваючи виправданість своєї індивідуальності прямим відношенням до Бога, людина діє на цій засаді, не знаючи ніяких соціальних чи моральних обмежень.

На першій стадії, яку К'єркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженнями; вона хоче все побачити, відчути, випробувати; яскравим уособленням цієї стадії постає відомий літературний персонаж Дон Жуан, який закохувався в усіх жінок. На цій стадії, на думку С.К'єркегора, людина не може себе реалізувати саме тому, що вона занурена у зовнішнє; життя на цій стадії нагадує нескінченну мандрівку по різних враженнях, жодне із яких, як і всі вони разом, не може принести людині життєвої повноти та задоволення: завжди чогось буде бракувати.

У пізніх працях К'єркегор приходить до висновку про те, що обидві перші стадії людського самоусвідомлення та внутрішнього переживання свого життя характеризуються відчуттям людської індивідуальної неузасадненості,

168

ТЕМА 8. ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX cm

 закинутості у цей світ, відчуттям самотності. Щиро переживаючи ці відчуття і не знаходячи способу їх подолати, людина може впасти у стан тотального відчаю - безпорадності, безвиході. Проте, за К'єркегором, саме цей тотальний відчай і може підказати людині її глибинну істину: так, вона справді є абсолютно самотньою, але це значить, що її самотність має під собою абсолютні підстави. Звичайно, що єдиною абсолютною підставою для будь-чого є Бог. Звідси і випливає досить цікава і вагома теза К'єркегора: "Людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного ". Це значить, що лише наявність Бога як абсолюта може виправдати абсолютність людської унікальності. Звідси К'єркегор робить радикальний висновок: оскільки людина у своїй унікальності виходить на прямий зв'язок із Богом, то вона ніби отримує цим санкцію на абсолютну свободу самоздійснень. Твір "Страх і тріпотіння", у якому К'єркегор описав третю стадію людської са-мореалізації, має підзаголовок "Про можливість телеологічного відхилення етичного"; телеологія означає цілеспрямування, отже цей підзаголовок можна прочитати так: можуть існувати цілі, заради яких можна знехтувати етичними принципами та нормами. За К'єркегором, уособленням цієї стадії стає старозаповітний пророк Авраам, цей "лицар віри", який, маючи прямий зв'язок із Богом, був готовий принести у жертву свого єдиного сина Ісаака. К'єркегор ставить питання радикально: або Авраам був надиханий чимсь вищим, і тоді він лицар віри, або він є елементарним злочинцем.

#■ К'єркегор уперше використав термін "екзистенція" для позначення таких особливостей людського буття, як неузасадненість та вихід за всі й всілякі межі. Слово "екзистенція" перекладається з латини як "існування", але у первісному значенні воно вказує на вихід за межі усталеного, встановленого. К'єркегор використав це слово в застосуванні винятково до людини, для позначення найперших особливостей людського способу буття, і тому став ідейним попередником екзистенціалізму - впливової філософської течії XX cm. Неважко переконатися, що і в К'єркегора на перший план виходять позараціональні мотиви й чинники людської поведінки. У зв'язку з таким трактуванням ролі розуму в людському житті позиції А.Шопенгауера та С. К'єркегора позначають як ірраціоналізм, а їх самих визначають як засновників сучасного ірраціоналізму.

У філософських міркуваннях Шопенгау ера та К'єркегора досить

Y

 виразно простежуються особливості некласичного типу філософствування. В їхніх творах людина та реалії її життя постають _ більш різнобічними й суперечливими, ніж у класичній філософії. Крім того, мова їхніх творів наближена до розмовної, а тому й зрозуміліша для усіх.

ТЕМА 8. ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX cm

169


8.3. Ідеї розроблення "наукової філософії" у європейській філософії XIX ст.

Іншим напрямом некласичної філософії, дещо відмінним від людиноцентричного ірраціоналізму, було розроблення "наукової філософії". Представники цього напряму виходили з переконання у тому, що наука в першій половині XIX ст. набула такого розвитку і вийшла на такий рівень володіння знанням, що стала спроможною накреслити повну і струнку картину світобудови в її основних складниках і підрозділах разом з людиною, соціальною історією і людською свідомістю. Звідси робився висновок, що за таких умов потреба у філософії як дисципліні, що окреслює загальну концепцію світобудови, відпадає. Єдиним духовним і світоглядним наставником людини стає наука. Філософія, тією мірою, якою вона ще могла бути корисною (наприклад, як гносеологія), повинна була також стати наукою серед інших наук.

Першим із подібними твердженнями виступив позитивізм, що його розробив Оґюст Конт (1798-1857) колишній секретар французького мислителя-утопіста А.Сен-Сімона. У першій половині XIX ст. О. Конт видав шість томів своєї основної праці «Курс позитивної філософії», де як вихідне фігурує поняття "позитивного". За О.Коптом, воно має такий зміст:

^   позитивне — це спостережуване, на відміну від неспостережу-ваного;

*к>   реальне, на відміну від химерного, ілюзорного;

*Ь   корисне, на відміну від шкідливого;

%   достовірне, на відміну від сумнівного;

^>   точне, ясне, на відміну від непевного;

^   конструктивне, на відміну від руйнівного.

Виходячи з такого розуміння позитивного, О.Конт обґрунтовує "закон трьох стадій" у розвитку теоретичних досліджень людства, що історично йдуть за таким порядком: релігійна, метафізична та позитивна.

Релігійна: пошуки абсолютних знань про явища, які постають продуктом дії надприродних сил; метафізична: пошуки абсолютних знань шляхом виведення реальних подій із абстрактних всезагальних сутностей; позитивна (або наукова): відмова від абсолютних знань; зосередження зусиль на виведенні законів (відношень та послідовності) спостережуваних явищ.

170

ТЕМА 8. ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX cm

 

систематизація знань прояснення мови науки дослідження логіки науки

Позитивна наука, за О.Контом, уже не намагається давати відповіді на запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. На місце запитання "Чому?" вона ставить запитання "Як?". У зв'язку з усім спрямуванням своїх думок О. Конт висуває гасло: "Наука сама собі філософія".

Огюст КОНТ

При цьому з філософії, вважає О. Конт, слід вилучити все те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження.

Як бачимо, О. Конт не вбачає у світоглядному знанні нічого якісно специфічного і ніяк не відгукується на ту нескінченну глибину, яка притаманна людській духовності.

■♦■ Ідеї О. Конта сприяли підвищенню авторитету науки, очищенню її від справді химеричних побудов. Важливе значення мала ідея О.Конта запровадити нову науку "соціологію ", яка ґрунтувалася б на наукових засадах.

Вагомий внесок у розвиток ідей позитивізму в XIX ст. внесли англійці Д. С. Міль (1806-1873) та Г. Спенсер (1820-1903). Іншим варіантом розроблення "наукової філософи"' став марксизм (заснував К.Маркс (1813-1883) та розвинув Ф.Енґельс (1820-1896).

ґ

К.Маркс вважав, що в XIX ст. наука сама спроможна давати відповіді на всі найважливіші питання людського буття. Після відкриття закону збереження і перетворення енергії, клітинної будови органічної матерії, створення еволюційної теорії Ч.Дарвіна світ постав єдиним процесом, де все пов'язано з усім і де людину, соціальну історію і духовні процеси розглядали як результат еволюції матерії, що існує вічно, ніким не створена і нікуди не зникає. Джерелом розвитку матерії постають її внутрішні суперечності.

¥      Таку концепцію світу К. Маркса назвали Карл MA PKC

Ф      «діалектичним матерій іізмом».

ТЕМА 8. ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX ст. 171


Основні положення діалектичного матеріалізму К. Маркс окреслив лише в загальному плані. Філософія була в центрі уваги К. Маркса тільки на початку 40-х років XIX ст., а надалі він спрямував зусилля на розроблення економічних і соціально-політичних проблем. К. Маркс вважав своєю заслугою створення матеріалістичного розуміння історії, згідно з яким хід історії зумовлюють економічні відносини, і він не залежить від свідомості людей. На таких засадах була розроблена теорія класової боротьби, з якої випливало, що робітничий клас, унаслідок свого становища в суспільстві, покликаний ліквідувати приватну власність на засоби виробництва й експлуатацію людини людиною, побудувати суспільство вищої соціальної справедливості - комунізм.

Свою теорію К. Маркс розглядав як ідеологію і методологію робітничого руху. Деякі тези К. Маркса (про ганебність експлуатації людини людиною, про необхідність соціальної справедливості та соціального забезпечення, про право людини на всебічну самореалізацію) і по сьогодні звучать привабливо. Але деякі (про доцільність соціального насильства, про диктатуру пролетаріату, про всесвітню соціалістичну революцію, про автоматичну гарантованість робітничому класу моральних чеснот) і самі по собі, і, особливо в їхньому реальному соціальному втіленні, виявились небезпечними і спрямованими проти людини.

Врешті-решт теорія К. Маркса з її претензією на науковість продемонструвала свій граничний соціальний радикалізм, нетерпимість до інших світоглядних позицій, зухвалу впевненість у непохитній істинності своїх тверджень та історичний месіанізм, тобто переконаність у тому, що вона несе світові найповнішу і найпотрібнішу істину. Можна однозначно стверджувати те, що для марксизму були і є характерними спрощені тлумачення деяких аспектів людського буття, процесів соціальної історії, людської духовності, що йому притаманні елементи утопізму та соціальної міфотворчості.

Нарешті, "природничийматеріалізм "стверджував, що систематизована і з'єднана в одне ціле наука стає справжньою філософією, окреслюючи науково всі основні процеси світу, починаючи від руху атомів і закінчуючи духовними рухами. Основні представники "природничогоматеріалізму" -Л.Бюхнер (1824-1899), Я.Молешот (1822-1893), К.Фогт (1817-1895).

# Отже, напрями розроблення «наукової філософії» у XIX cm., з одного боку, ^безперечно підносили авторитет науки і намагалися наблизити філософію до науки, зробити її положення науково достовірними. А з іншого - ^>цим самим вони виявляли певну нечутливість до питань людської суб'єктивності й духовності, а інколи зображали історію людства як різновид природних процесів.

172

ТЕМА 8. ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX cm.

 Ознайомлення з ідеями напрямів створення "наукової філософії" може породити запитання: на яких підставах їх також відносять до початків некласичної філософії? Здавалося б, вони дуже наближені до класичного реалізму і навіть до просвітництва. При вирішенні цього питання важливо звернути увагу на те, що "наукова філософія" ставила розум (свідомість) у залежність від несвідомих або позасвідомих чинників, вводячи у свій зміст елементи некласичного філософствування поруч із деякими елементами, які наближають її до класики. Наприклад, позитивізм закликав брати до уваги насамперед спостережуване, культивуючи недовіру до розумового конструювання. Марксизм проголошував тезу про те, що свідомість є ніщо інше, як усвідомлення буття і що будь-які утворення у мозку людини є лише своєрідним "випаровуванням" матеріальної дійсності. Для "природничого матеріалізму " повеління об'єкта поставали основними настановами для розуму.

*■ Отже, недовіра до розуму, бажання виявити його залежність від позарозумного є спільною рисою у представників «наукової філософії», яка дає змогу побачити їх певне протистояння ідеям класичної філософії.

8.4. Фрідріх Ніцше та ідеї «філософії життя»

Постать Фрідріха Ніцше (1844-1900) та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у XX ст.

Ніцше був вихідцем з Німеччини, але пізніше прийняв швейцарське громадянство. Будучи досить обдарованим, вже у 25 років отримав звання професора. Його праці досить суперечливі й не підлягають однозначному прочитуванню. В усякому разі слід відрізняти ідеї самого Ніцше від ідей та поглядів "ніцшеанців "-його палких прихильників, котрі, як звичайно, робили наголос на певних змістових акцентах думок Ф. Ніцше.

Ф.Ніцше високо цінував думку А.Шопен-гауера про волю як вихідну основу сущого, але ще більше загострював її. Якщо А.Шопен-гауер говорив тільки про волю до буття, то Фрідріх НІЦШЕ    Ф.Ніцше наголошував на тому, що власне

ТЕМА 8. ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX ст. 173


воля являє собою "волю до волі", тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя для Ф.Ніцше постає першою і єдиною реальністю. Все інше, про що ми ведемо розмову - Всесвіт, природа, почуття та ін., - усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звичайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя: "До цього часу,- наголошував Ніцше,- вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкиданню життя. Усе це є цінності виснажених... "

♦ Ф.Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль - це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути: "Людина, якою вона повинна бути, - це звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно повинно бути". Свою позицію Ф. Ніцше позначає не як "аморалізм " (неморальність), а як "імморалізм " (позаморальність). Мораль, на думку Ф. Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер " тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла " й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною ", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.

Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф.Ніцше були схвально оцінені фашизмом.

Водночас у цінуванні людської індивідуальності можна побачити і гуманістичні акценти філософії Ф. Ніцше. Тому серед послідовників Ф. Ніцше (ніцшеанців) виділяються два напрями:

 *■ радикальні ніцшеанці виводять на перший план у спадщині Ніцше ідеї першого права сили життя, права насильства, надлюдини, виходу за межі моралі; радикальні ніцшеанці були схильні зближати свого ідейного наставника з фашизмом і навіть расизмом;

представники гуманістичного ніцшеанства вважають, що Ф. Ніцше виступав насамперед проти будь-яких обмежень людини, звільняв людину від нежиттєвих догм та забобонів, закликав її покладатися на власну волю, бути непохитною у виконанні життєвої мети. Цікаво відзначити, що серед представників гуманістичного ніцшеанства були відомі видатні письменники Т. Манн, К. Гамсун, у певний час - М.Горький.

Слід також відзначити, що у другій половині XIX ст. основи некласичної філософії досить успішно розвивалися у межах нео-кантіанства та неогеґельянства.

У пеокантіанстві найбільш авторитетними були марбурзька і баденсь-ка школи. Баденська школа (Г. Ріккерт, В. Віндельбанд) наголошувала на принциповій відмінності наук про природу (вони діють методами узагальнення, відкриття загальних законів явищ) та науки про культуру. Оскільки в основі культури лежить дух, то ці науки мають описовий характер, бо акти духу унікальні й неповторні. На першому плані тут не закон, а цінності, які не можуть бути раціонально витлумачені. Представники марбурзької школи (Г. Коген, Е. Кассірер) доводили, що наука має характер інтелектуального конструювання і що її зміни зумовлені внутрішніми суперечностями в її конструкціях та інструментах (див. тему 9).

Неогеґельянці (Б. Бозанкет, Дж. Джентіле, Ф. Бредлі) на перший план в ідеях Геґеля виводили елементи, пов'язані з інтуїцією, з неперервністю, підкреслюючи водночас принципово позадосвідний характер найперших істин Геґеля, у тому числі - зводили право індивідуальності до перших метафізичних реалій.

СУТТЄВО Ш

Висновки

і£о У XIX cm. відбулася фундаментальна переорієнтація європейської філософії, пов'язана із запровадженням парадигми (взірця, способу) некласичного філософствування.

Некласична філософія виводила на перший план реальності людської поведінки та позараціональні її чинники, звертала увагу на ті сторони людської життєдіяльності, які перебували поза увагою класики, але при тому вона інколи їх надмірно акцентувала.

Некласична філософія постала як ідейна передумова філософії XX cm.

174

 ТЕМА 8. ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX cm.

 ТЕМА 8. ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX

 cm.

 175


воля являє собою "волю до волі", тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя для Ф.Ніцше постає першою і єдиною реальністю. Все інше, про що ми ведемо розмову -Всесвіт, природа, почуття та ін., - усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звичайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя: "До цього часу,- наголошував Ніцше,- вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкиданню життя. Усе це є цінності виснажених... "

*■ Ф.Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль - це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути: "Людина, якою вона повинна бути, - це звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно повинно бути". Свою позицію Ф. Ніцше позначає не як "аморалізм " (неморальність), а як "імморалізм " (позаморальність). Мораль, на думку Ф. Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер " тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла " й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною ", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.

Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф.Ніцше були схвально оцінені фашизмом.

Водночас у цінуванні людської індивідуальності можна побачити і гуманістичні акценти філософії Ф. Ніцше. Тому серед послідовників Ф. Ніцше (ніцшеанців) виділяються два напрями:

174

ТЕМА 8. ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX cm.

 

радикальні ніцшеанці виводять на перший план у спадщині Ніцше ідеї
першого права сили життя, права насильства, надлюдини, виходу за межі
моралі; радикальні ніцшеанці були схильні зближати свого ідейного настав
ника з фашизмом і навіть
расизмом;

представники гуманістичного ніцшеанства вважають, що Ф. Ніцше
виступав насамперед проти будь-яких обмежень людини, звільняв людину
від нежиттєвих догм та забобонів, закликав її покладатися на власну волю,
бути непохитною у виконанні життєвої мети. Цікаво відзначити, що се
ред представників гуманістичного ніцшеанства були відомі видатні пись
менники
Т. Манн, К. Гамсун, у певний час - М.Горький.

Слід також відзначити, що у другій половині XIX ст. основи некласичної філософії досить успішно розвивалися у межах нео-кантіанства та неогеґельянства.

У неокантіанстві найбільш авторитетними були марбурзька і баденсь-ка школи. Баденська школа (Г. Ріккерт, В. Віндельбанд) наголошувала на принциповій відмінності наук про природу (вони діють методами узагальнення, відкриття загальних законів явищ) та науки про культуру. Оскільки в основі культури лежить дух, то ці науки мають описовий характер, бо акти духу унікальні й неповторні. На першому плані тут не закон, а цінності, які не можуть бути раціонально витлумачені. Представники марбурзької школи (Г. Коген, Е. Кассірер) доводили, що наука має характер інтелектуального конструювання і що її зміни зумовлені внутрішніми суперечностями в її конструкціях та інструментах (див. тему 9).

Неогеґельянці (Б. Бозанкет, Цж. Джентіле, Ф. Бредлі) на перший план в ідеях Геґеля виводили елементи, пов'язані з інтуїцією, з неперервністю, підкреслюючи водночас принципово позадосвідний характер найперших істин Геґеля, у тому числі - зводили право індивідуальності до перших метафізичних реалій.

СУТТЄВО WS

Висновки

&а У XIX cm. відбулася фундаментальна переорієнтація європейської філософії, пов'язана із запровадженням парадигми (взірця, способу) некласичного філософствування.

Некласична філософія виводила на перший план реальності людської поведінки та позараціональні її чинники, звертала увагу на ті сторони людської життєдіяльності, які перебували поза увагою класики, але при тому вона інколи їх надмірно акцентувала.

Некласична філософія постала як ідейна передумова філософії XX cm.

ТЕМА 8. ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX cm 175


О   План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

  1.  Загальні особливості духовних процесів та розвитку
    філософії у
    XX столітті.
  2.  Сцієнтистські напрями в зарубіжній філософії XX ст.
  3.  Напрями антропологічного спрямування.
  4.  Культурологічні та історіософські напрями філософії
    XX ст.
  5.  Релігійна філософія XX ст.
  6.  Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі
    тисячоліть.

КЛЮЧОВІ ТЕРМЩЦІ ПОНЯТТЯ

АБСУРД - у філософських міркуваннях А.Камю - ситуація людського існування, зу
мовлена впевненістю людини у тому, що "Бог помер ", що не існує абсолютної системи
визначення добра і зла, а тому всі вчинки людини стають відносними і втрачають будь-
який сенс.

ВЕРИФІКАЦІЯ - запропонована представниками логічного позитивізму процедура
перевірки наукових знань на істинність: за допомогою апарату математичної логіки
треба було звести положення науки до "атомарних суджень ", а останні - порівняти
із "атомарними фактами".

НЕСВІДОМЕ - приховані глибинні шари людської психіки, результат проявів у ній дії
найглибших інстинктів життя (а за твердженнями деяких дослідників - і набутих люд
ськими поколіннями навичок культурної поведінки); несвідоме відчутно впливає на про
цеси свідомості, особливо - на творчість, уявлення про цінності, життєвий вибір, моти
вацію дій.

"ОТВІР У БУТТІ" - характеристика людини у фундаментальній онтології М.Хай-
деггера: лише через людину буття проявляє себе як буття, оскільки окрім людини ніхто
не усвідомлює себе у своєму відношенні до дійсності; із названої характеристики люди
ни випливають також: "при-бутті-перебування", "вартовий буття", "тут-буття".

ПАРАДИГМА - з давньогрецької: взірець - у філософії та наукознавстві XX ст. -
усталений взірець (еталон) мислення або науково виправданих міркувань, що повинні
приводити до достовірних результатів у науковому пошуку.

ПРОЕКТ- у філософії екзистенціалізму (Ж.-П.Сартр) спосіб реалізації людиною своєї
свободи: постійне і неминуче здійснення вибору, що, врешті, постає не лише вибором
дій, а вибором життєвої долі.

СУБЛІМАЦІЯ - непряме, опосередковане (іноді - символічне) виявлення несвідомого
у діяльності людини.

СЦІЄНТИЗМ - світоглядна установка, згідно із якою лише наукове знання постає
найбільш виправданим, цінним для будь-якого знання.

ФЕНОМЕН - основне поняття філософії Е.Гуссерля: те єдине, що надане нам у досвіді
свідомості, те, що нам реально з 'являється, єдина форма виявлення реальності у свідо
мості та для свідомості

 9.1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософи у XX ст.

За загальним визнанням філософів, істориків, культурологів, політичних діячів та інших інтелектуалів, XX ст. являє собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії - настільки він є насиченим різноманітним змістом.

* Досить лише згадати те, що у XX ст. людство пережило дві світові війни, жахливі чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (також часто із руйнівними наслідками), вперше вийшло за межі земного простору, проникло у світ мікропроцесів, винайшло небувалі засоби оперування інформацією, навчилося трансплантувати органи людського тіла, дешифрувало генетичний код людини і т. ін. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, виникло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації.

У XX ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшення масштабів людських проявів та людської життєдіяльності окремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що характеризує зміни в її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (через Інтернет) із ким завгодно, може розповсюджувати свій вплив і свої думки майже безмежно.

Люди, прилучені до засобів масового знищення, несуть колосальну відповідальність за наслідки своїх дій; те ж саме можна сказати і про тих, хто пов'язаний із особливо небезпечним в екологічному плані виробництвом. Надзвичайно строкатим постає сучасне життя в етнічному плані: різні народи та етноси сьогодні до певної міри перемішалися, досить яскраво проявилася культурна багатоманітність людства.

180

 ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX ст.

 ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX ст.

 181


?

Якщо резюмувати сказане, то можна стверджувати, що суспільне життя у XX cm. постає надзвичайно строкатим, інтенсивним •      та масштабним, різноманітним та суперечливим.

Все це не могло не позначитись на становищі філософії. З'явилися новий тон філософствування, нові світоглядні ціннісні орієнтири, нові філософські парадигми і напрями. Своїм розвитком філософія XX ст. може нагадувати розвиток ланцюжкової реакції, коли із кожного пункту її протікання миттєво відгалужується ціла низка процесів.

вийшла далеко за межі академічних аудиторій постала досить сильно інтегрованою у системи загальної (а не лише спеціальної) освіти

отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції, симпозіуми та семінари, діяльність філософських товариств постала у своїх основних проявах некласичною відчутно змінилася мова філософії: звернена до широкого загалу, вона почала говорити зрозумілою кожній людині, інколи, навіть, буденною мовою

змінилися також її змістові та предметні орієнтації: можна стверджувати, що для філософіїXXст. не існує заборонених тем або зон

©

їй властива колосальна різноманітність, строкатість, насиченість різновидами та варіантами вона не замикається лише на тому змісті, який виник у XX ст., а, навпаки, ніби актуалізує всю попередню філософію відбулася досить радикальна переоцінка ідей, уявлень та цінностей, нарощувалась тенденція мінімалізму у філософії, тобто відмовлення від абсолютів почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та працями і жанрами з інших сфер інтелектуальної діяльності

# Поруч із новітніми філософськими винаходами абсолютно повноцінно та рівноправно існували і існують, нібито, історично віджилі напрями і течії, отримавши інколи додаткову частку "нео-": неопозитивізм, неосхоластика, неотомізм; тут також культивуються деякі напрями давньої східної філософії, античної філософії (наприклад, неоплатонізм), патристики (неопаламізм) та ін. Цим засвідчується той факт, що філософія здатна продукувати деякі вічні теми для людсь-

 кого інтелектуального осмислення. Філософія XX ст. відмовилась від абсолютів, зосередивши увагу на доступному для сприйняття та пізнання; вивела на перший план суб'єктивну реальність, фактично усунувши проблему співвідношення об'єкта та суб'єкта; філософські положення та висновки у XX ст. більше спрямовувались не на пошуки готових чи остаточних висновків, а на інтелектуальне освоєння та проблемне окреслення найперших ділянок того, що можна назвати людською реальністю. Врешті наприкінці XX ст. стає можливим і таке, наприклад, її розуміння: "Філософія може бути технікою встановлення співмір-ності між душею та світом, способом засвоєння світу, створення його прийнятним для людського у ньому розташування у формах, досяжних розумінню, переживанню, інтуїції та містичному осяянню".

сиієнтичний (М.Шлік, Л.Вітгенштейн,

Б.Рассел, Е.Кассірер, Г.Коген, Е.Глазерсфельд,

та ін.)

антропологічний (М.Шелер. М.Хайдеггер,

Основні

напрями у

зарубіжній

філософії

XX ст.

Ж.-П.Сартр, А.Камю, Х.Ортега-і-Гасет,

Е.Муньє, М.Бердяєв, З.Фрейд, К.-Г.Юнг,

А.Адлер, Е.Фром та ін.)

культурологічний (О.Шпенглер, КЛеві-Строс,

Ф.Бродель, Ф.Арієстаін.)

"нова філософська хвиля " та постмодерн

(Б.-А.Леві, А.Глюксман, П.Слотердайк, Ж.Деррида, ЩДельоз)

історіософський (А. Тойнбі, П. Сорокін та ін.) релігійна філософія (Ж.Маритен, Е.Жільсон, Ю.Бохенський, К.Барт, П.Тілліх та ін.)

На ґрунті тісної інтеграції між філософією та мистецтвом, з одного боку, виник жанр філософської (або інтелектуальної) літератури, а, з іншого боку, - жанр філософської есеїстики, яку інколи досить складно відрізнити від літератури. Так само виникли, наприклад, концептуальні живопис і графіка, філософське кіно і т.п. На межі філософії і науки функціонує сучасна аналітична філософія, яка намагається будувати філософські твердження засобами математичної логіки або логізованої лінгвістики. Отримали свій розвиток у XX ст. і жанри інтеграції філософії та релігії, філософії та різного роду езотерики.

# Отже, філософія XX ст. постає перед нами як явище складне, розмаїте, активно-дійове та досить органічно вписане у сучасні культурно-історичні процеси.

182

 ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX ст.

 ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX ст.

 183


Якщо ми прагнемо точності знання, то повинні прагнути і точності використання мови. Точна мова - це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки.

Проте практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших наукових теорій закінчилася невдало. Поступово почала викреслюватися думка про те, що науку та наукові теорії не можна звести до фактів та логіки, що вони являють собою значно складніше утворення. Неопозитивізм же намагався відстоювати свої позиції введенням нових ідей: або ідею послабленої верифікації, або ідею фальсифікації, або - конвенціональності.

Ідея фальсифікації пропонувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому у певному конкретному виявленні воно може бути піддане певному спростуванню; ненаукове знання спростувати неможливо (К. Поппер). Конвещіалісти вважали, що вихідні положення науки усталюються тоді, коли їх згідна прийняти переважна більшість науковців ("конвенція" - угода). На перший погляд, загальний результат діяльності неопозитивізму виявився негативним, проте це не зовсім так.

•Його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки

•Під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку

Сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому ■ завдяки діяльності неопозитивістів, розглядає її як сукупність інте-'      лектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із

дійсністю, а не як картину дійсності.

Стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елементи, які не можна зіставити із фактами. Це, наприклад: © ідеалізовані об 'єкти (ідеальний газ та ін.), © певні принципи (наприклад, принцип простоти), © положення, що фіксують особливості людської інтелектуальної діяльності.

Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні; на початку 70-х років XX ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом ("після позитивізму", або "пізній позитивізм"). Представники постпозитивізму, вважаючи науку складним

186

ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX ст.

 явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Ло-кагпос, М.Полені, П.Фейєрабенд та ін.).

Найбільш авторитетними представниками Марбурзької школи неокан-тіанства були Г.Коген (1842-1918) та Е.Кассірер (1874-1945). Обидва вони присвятили значну частину своїх праць дослідженню вихідних засад наукового пізнання. Г.Коген виділяв три види інтелектуальної діяльності: >теоретичну (наука) Упрактичну (етика) > естетичну (мистецтво), але вважав, що в основі їх всіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е.Кассірер переконливо доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії, навіть якщо вони суперечать останній. Теорія може змінитися лише тоді, коли будуть помічені суперечності в її внутрішній будові. Тоді виникне потреба усунути ці суперечності шляхом конструювання нових предметних визначень дійсності, але це, врешті, приведе до інакшого бачення і теорії, і реальності. В подальшому ситуація буде повторюватися, але її результатом буде суттєве збагачення того предметного змісту, який ми будемо бачити в дійсності.

# Врешті Е.Кассірер дійшов висновку, що вирішальна роль у людсь
кому відношенні до дійсності належить символічній діяльності, і на
звав людину
"Homo simbolicus" (Людина символізуюча).

Представники "радикальної епістемології" (Е.Глазерсфельд, У.Матурана та ін.) вважають, що людські знання постають за суттю інтелектуальним конструюванням; їх завдання полягає не у представленні реальності, а в її творенні на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Єдиним чинником знання постає анатомо-фізіологічна будова людини, її потреба в оптимальному функціонуванні. Проте в такому підході вже зникає різке розмежування наукового та ненаукового знання. Слід сказати, що і в межах неопозитивізму в другій половині XX ст. це розмежування було послаблене. Так, Л.Вітгенштейн врешті почав аналізувати буденну мову, стверджуючи, що філософія є ніщо інше, як критика мови.

# 3 позиції традицій нашої культури (східноєвропейського типу) може
видатися надмірним таке акцентування мовного аспекту людської
інтелектуальної діяльності. Проте воно реально підводило до сучас
них інформаційних технологій. А з іншого боку воно виправдовува
лося прагненням зайняти у вивченні пізнання суто об'єктивістську
позицію: бо реально наука є знаковою діяльністю, і, значить, її об'єк
тивне вивчення передбачає певну, точно фіксовану процедуру спів-

ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX cm. 187


ставлення однієї спостережуваної реальності (реальності фактів) із іншою, також спостережуваною реальністю (реальність текстів та знакових структур).

9.3. Напрями антропологічного спрямування

Другим за значущістю, впливом та авторитетом, а за поширенням, може, й першим напрямом філософії XX ст. постає філософське осмислення людини. Проблема людини у цьому столітті набула особливої гостроти на тлі світових воєн, інтенсифікації міжнародних контактів, боротьби за права людини та ін. За словами М.Шелера, одного із засновників філософської антропології, у XX ст. людина вперше опинилася в ситуації, коли вона остаточно загубила себе, тобто перестала себе розуміти і бути впевненою хоча б в якихось своїх необхідних якостях.

Основні течії

антропологічного

напрямку філософії

XX ст.

 екзистенціалізм

 філософська антропологія

 персоналізм

 фрейдизм

 неофрейдизм

У XX ст. відбулось своєрідне переосмислення проблеми людини у філософії, або й навіть її перше надзвичайно гостре осмислення саме у плані намагання з'ясувати, що, власне, робить людину людиною. Сталося так, що основні течії антропологічного напряму сформувались у XX ст. Це екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, певною мірою - фрейдизм та неофрейдизм; їх парадигми окреслились достатньою мірою у 20-і - 40-і роки.

Екзистенціалізм формувався під суттєвим
впливом іншої філософської теорії, яка ви
никла на початку
XX ст. - феноменології
Е.Гуссерля
(1859-1938). За своїм змістом фено
менологія займає проміжне становище між
сцієнтистською методологією та антропо
логією і культурологією. У першій половині
XX ст. феноменологія була досить пошире- Едмунд

ною і навіть модною філософією. Е.Гуссерль        ГУССЕРЛЬ

 підкреслював, що ми завжди маємо справу з феноменом, тобто з тим, що нам надано, що перед нами з'явилося ("феномен" із давньогрецької - явище, з'явлення). Чи існує щось поза феноменом - питання некоректне, адже свідомість принципово нездатна мати справу з чимось, що не сприйнято нею. А сприйняте і є феномен. Якщо це так, то слід усі наші судження будувати лише на основі дослідження феноменів.

Е. Гуссерль міркує так: феномен наявний у свідомості; отже, він у
ній вибудований. Оскільки дії свідомості є для неї самої прозорими,
вона може відновити ті найперші власні акти, якими вибудовувався
перший "ейдос" (образ та внутрішній сенс) предмета. Коли така про
цедура очищення дій свідомості від усього зайвого, привнесеного у
феномен звичками, наявними поясненнями світу і т. ін., буде здійсне
на (Е. Гуссерль назвав її "феноменологічною редукцією"), ми отри
маємо смислову основу предмета. Е. Гуссерль вважав, що така осно
ва є єдино надійним і остаточним знанням, адже, забравши це із свідо
мості, ми просто залишимо її порожньою. Отже, найперший та непод
ільний предметний зміст свідомості є вічним, незмінним і у плані
значущості - найнадійнішим знанням, віднайдення якого дасть мож
ливість розв'язати цілу низку наукових проблем.

Пізніше феноменологію почали запроваджувати у різні сфери люд
ської діяльності; наприклад, у сферу мистецтва, бо мистецтво без
сумнівно має справу перш за все та переважно із феноменами. Так
само широке використання знайшла феноменологія у культурології,
соціології та політології; зокрема, в останній її методи використо
вують задля створення політичного іміджу (образу) різного роду полі
тичним діячам.

Представники та засновники екзистенціалізму витлумачили феномен принципово інакше: якщо феномен — це єдине, що нам надане як реальність, то у справжній зміст феномену слід залучити всю багатобарвність людської суб'єктивності і прагнути не стільки очистити феномен, скільки прийняти його в усьому його багатстві та неповторності.

§       Найбільшого розвитку та поширення ідеї екзистенціалізму здобу-Ф      ли у Німеччині, Франції, Італії, частково - у Японії.

Засновником філософії екзистенціалізму вважають німецького філософа, колишнього асистента Е.Гуссерля,

188

 ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX ст.

 ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX ст.

 189


М.Хайдеггера (1889-1976), хоча сам він так не вважав і навіть називав свою філософію інакше - "фундаментальна онтологія". Проте у центрі його роздумів, безумовно, знаходилась людина.

Мартін ХАЙДЕГГЕР

Присутній був у М.Хайдеггера і інший, принципово важливий для екзистенціалізму момент: розглядати людину не ззовні, не як об'єкт спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу. За М.Хайдегге-ром, існує принципова відмінність між людиною та іншими речами й явищами: коли ми питаємо про якусь річ, нам вказують на деяку іншу, наприклад: Що є дерево? -Дерево є рослина. Що є рослина? - Це є вид органічних процесів і т. д. Але коли ми питаємо про людину, то в якому б відношенні вона не перебувала, вона ніколи не виходить із самого цього відношення, перебуваючи у його центрі, тобто всі людські відношення замикаються на неї.

Звідси випливає два наслідки:

О людина є буттям, у самому становищі якого завжди стоїть питання про її буття, або ж її буття завжди постає під знаком запитання;

© людина є отвором у бутті у тому сенсі, що лише їй відкрите буття як таке, лише вона може ставити питання про буття та небуття.

♦ Всі людські відношення передбачають буття, бо все, що б не постало перед нами, фіксується перш за все як те, що є. Проте саме буття не стоїть перед людиною у вигляді якогось окремого об'єкта, воно лише присутнє у будь-якому відношенні до будь-якого об'єкта, як модус цього відношення або як нескінченний та недосяжний горизонт людської предметності: коли ми рухаємося, ми бачимо, що горизонт є ось там, де ота вежа, але коли наближаємося до вежі, горизонт знову опиняється попереду. Буття постає перед нами як рух в часі (основна праця М.Хайдеггера - "Буття і час").

На відміну від М.Хайдеггера, який розглядав людину у фундаментальній єдності із буттям, французький екзистенціаліст

 

Жан-ПольСАРТР

Ж.-П.Сартр (1905-1980) зосередився виключно на людині, її внутрішньому самовідчутті та переживанні свого буття. Сартр також виходив із ідеї феномена, із факту початкової наданості нам того, що врешті ми називаємо світом. Проте цей початковий феномен миттєво починає трансформуватися нашою свідомістю, бо саме вона його членує, визначає, ставить у певні відношення, тобто піддає певним запереченням.

За Сартром, людина є таким буттям, через посередництво якого у світ приходить ніщо (основна праця Ж.-П.Сартра -"Буття і ніщо"); поза людиною, в природі, одне буття завжди переходить в інше, а для людини існує як буття, так і небуття. Це значить, що людина не живе лише наявним та наданим, а це, у свою чергу, значить, що вихідною властивістю людини є свобода.

# Саму себе, як реальність, людина також віднаходить у цьому світі (наприклад, коли починає себе усвідомлювати), тому існування передує сутності, а ось останню, власну сутність, людина створює через свободу та вибір. За Сартром, не існує сили, яка б змусила людину діяти (чи жити) тільки певним чином; у кінцевому підсумку, що б не відбувалося, людина сама обирає, що прийняти, що відкинути, куди далі рушити у житті. Смерть Ж.-П.Сартр оцінює негативно, як припинення вибору та свободи. Але він вважає її суттєвим чинником життя. Чому люди не реалізують своєї свободи? Є дві цьому причини: О страх смерті змушує людину ховатися від неї, живучи

"як всі";

© свобода вимагає відповідальності, бо коли ти дієш від себе, а не за вказівкою, або не так, як всі, треба мати сміливість взяти на себе відповідальність за всі можливі наслідки таких дій. Слід також додати, що Ж.-П.Сартр, окрім того, що він був філософом, був ще й активним громадським діячем (у 1969р. відвідав СРСР, був у Києві та Львові) та знаменитим письменником - лауреатом Нобелівської премії.

190

 ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX cm.

 ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX cm.

 191


Інший французький філософ-екзистенціаліст і також знаменитий письменник А.Камю (1913-1960) створив свій варіант філософського осмислення переживання людиною свого буття; його філософія змальовувала буття людини як "буття в абсурді", причиною якого поставала вся ситуація самовідчуття людини сучасної цивілізації.

Ця людина зреклася абсолютів, але якщо б і хотіла в них вірити, все одно ніде їх не знаходить. А.Камю ностальгічно пише про те, що відкриття серед всіх мінливостей сущого якогось єдиного закону, який би пояснив як дійсність, так і людське мислення, привело би людство до такого блаженства, якого воно ще не відало. Але такого закону немає, а у відносному світі будь-які принципи стають також відносними: все втрачає виправдану міру, а, отже, панує абсурд. Але в ситуації абсурду є все ж дещо відносно стале -це сама людина. Людині в цьому світі немає на що сподіватися, окрім себе самої, -так філософія А.Камю із песимістичного абсурдизму переходить у трагічний оптимізм. Так, людині немає на що сподіватися, проте в самій собі вона може знайти силу протистояти абсурду, відносності, безнадії. Тому в своєму есе про Сізіфа філософ пише, що єдиним найпершим питанням філософії може бути лише питання про самогубство, яке він формулює так: чи варте життя того, щоби бути живим? Це питання кожна людина може вирішити лише сама наодинці із собою. В знаменитому романі" Чума" А.Камю описує цілу низку героїв, які, не знаючи,звідки та чому нагодилась на місто чума, не знаючи, чи зможуть вони її перебороти та вижити, діють усупереч безнадії, покладаючись виключно на своє внутрішнє відчуття життя.

Окреслені ідеї основних представників екзистенціалізму мали великий вплив на громадську думку середини та другої половини XX cm., на мистецтво, навіть політику. Ця філософія справді поставила людину обличчям до найперших питань життя, зробивши внутрішній світ людини єдиним вихідним пунктом для розуміння всіх аспектів життя. У кінцевому підсумку ця філософія закликала людину бути гідною своїх власних якостей, боротися за свою гідність та збереження своєї індивідуальності. Тому й не дивно, що ідеї екзистенціалізму надихали багатьох людей в роки другої світової війни. Окрім згаданих філософів до екзистенціалістів належали М.Мерло-Понті, Г.Марсель, Н.Аббаньяно, М. деУнамуно, Х.Ор-тега-і-Гасет (у певний період творчості). Під значним впливом екзистенціалізму перебувало багато діячів мистецтва; це, наприклад: письменникиК.Абе, Х.Кортасар, А.Моравіа, К.Ое, М.Фріш, кінорежисери А.Бресон, І.Бергман, А.Тарковський, художник П.Пікассо та ін.

 

Іншою течією цього напряму була філософська антропологія, яку заснував М.Шелер (1874-1928). Згодом вона набула багатьох прихильників, серед яких відомі А.Гелен (1904-1976), Е.Ротхакер (1888-1965), Г.Плеснер (1892-1985). Представники антропології наполягали на тому, що найпершим об'єктом філософського дослідження повинна бути людина, проте людину слід розглядати та вивчати всебічно, в усіх її проявах та характеристиках, залучаючи до її розуміння результати багатьох наук.     Макс ШЕЛЕР

М.Шелер (основна праця - "Становище людини у космосі") вважав, що людина постає унікальним явищем світу, оскільки лише вона прилучена до буття як такого. Наслідком такого прилучення постає людська орієнтованість на цінності: людина перш за все є носієм цінностей, а це значить, що її первинним відношенням є відношення позитивне. Воно проявляється у ставленні до інших, найвищим проявом якого постає любов, бо любов - це унікальна зустріч із іншим, рівним тобі буттям, і входження із ним у співзвучність.

За М.Шелером, найвищою любов'ю є любов до Бога, оскільки лише в ній знаходить повний прояв унікальність людини, її відношення до буття та ціннісні засади. Проте в реальному житті вищі людські цінності скоріше виявляють себе безсилими, а звідси випливає основне завдання людського життя - поєднати духовне із силою життя.

А.Гелен (основна праця - "Людина. Ті природа та її становище у світі") прийшов до висновку, що вихідною особливістю людини постає її недостатність та незавершеність, тобто її непристосованість до виживання на основі біологічних завдатків. Цю недостатність людина компенсує, створюючи культуру: через неї людина надолужує природну обмеженість та досягає відкритості для себе світу. Але історично культура тяжіє до раціоналізації, що веде до втрати людської єдності зі світом. Звідси випливає завдання: повернутися до коренів культури, де панують безсвідомо вітальні сили.

Г.Плеснер називав людину найбільшою таємницею буття, бо людина ніде не знаходить свого завершення і прагне ви-

192

 ТЕМА 9 ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX cm.

 ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX cm

 193


ходити за всі й всілякі межі. Проте вона є принципово ексцентричною і тому знаходить своє вираження у тілесності - як тілесності створюваних нею речей, так і в культивуванні власної тілесності.

Е.Ротхакер, поділяючи багато ідей своїх однодумців, наполягав на тому, що вирішальним чинником буття людини як особи є культуротворення. Він розглядав культуру як відповідь людини на виклик природи. На його думку, культура -це той шар, який людина вичленовує із світу в якості "духовного ландшафту", бо в основі культури лежать людське переживання свого життя та мова.

# До безумовних надбань філософської антропології XX ст. слід віднести акцентування виключного значення проблеми людини для сучасного суспільства та філософії (в тому числі - переконливе доведення втрати людиною XX ст. надійних орієнтирів свого самоздійснення), а також намагання включити в осмислення людини всі її властивості, здатності та прояви.

Микола БЕРДЯЄВ

Персоналізм, наступна течія антропологічного спрямування, на відміну від антропології наполягав на тому, що вирішальним для людини є не якісь її властивості, а те, що вона є особа (лат. - "persona"), точніше -особистість. Яскравими представниками персоналізму були французький філософ Е.Муньє (1905-1950) та російський філософ М.Бердяєв (1874-1948), хоча корені цієї течії сягають у XIX ст., до деяких німецьких та американських філософів. Е. Муньє вважав, що особистість - це прояв вищої, абсолютної духовної сутності в людині. Як особистість, людина не знає ніяких меж і перебуває у постійному творчому становленні, яке є різновидом включеносгі (заангажо-ваності) в буття. Муньє закликав до оновлення суспільства шляхом оновлення, а, точніше, відродження особистості. Тому все, що сприяє розвитку особистості, було прийнятним для персоналізму. Більше того, він наполягав саме на необхідності вітати та позитивно засвоювати різні культурно-історичні та філософські надбання саме тому, що вони можуть постати надбаннями особистості. М. О.Бердяєв у категоричній формі декларував те, що лише особистість може нам пояснити, чим є людина, а не навпаки. Особистість же є абсолютна,

 тобто божественна духовна одиниця, а тому вона у вихідній своїй якості постає як абсолютна свобода, тобто свобода геть від усього, у тому числі й від Бога, бо і у відношенні до Бога особистість має можливість визначатися сама. Відчути в собі особистість, зрозуміти та оцінити її, - все це значить перейти в особливий, творчий режим буття. Проте найбільше закабаляє людину матеріальне, тому, на думку М.О.Бердяєва, матеріалізм та різного роду реалізм є найбільш небезпечними та ворожими людській особистості позиціями.

"t *

Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у XX ст. фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр З.Фрейд (1856-1939). Ідеї З.Фрейда викликали і викликають суперечливе до них ставлення; досить розбіжними постають і їх оцінки. Проте сьогодні можна впевнено сказати, що Фрейду належить не лише відкриття, а й докладне дослідження явища несвідомого в людській психіці. Сам термін "несвідоме"    Зігмунд ФРЕЙД був відомий ще з XVI ст. (його використовували, зокрема, Ф.Шеллінг та Г.Геґель), проте яка реальність приховувалась за ним, залишалось невизначеним.

Вивчаючи різного роду неврози, З.Фрейд прийшов до висновку, що вони зумовлені дією досить потужного шару людської психіки, потужного, проте невидимого, прихованого; цей шар психіки він і назвав несвідомим. У класичному фрейдизмі (а в діяльності З.Фрейда виділяють три окремі періоди) вважається, що за своєю будовою людська психіка нагадує айсберг: найбільша, прихована, але і найпотужніша частина - це несвідоме; за змістом це є прояви у людській психіці найперших та найпотужніших інстинктів життя. Ці інстинкти сягають коренями ще в передпсихічні процеси, тому вони несвідомі і не можуть мати у свідомості адекватного виявлення. Видима частина "айсбергу" складається із двох частин:

свідоме, тобто контрольоване станом бадьорої психіки;

надсвідоме - те, що привнесене у людську свідомість культурними пра
вилами та нормами соціального життя.

Основним поняттям у вченні З.Фрейда є "несвідоме" як специфічний об'єкт глибокого психологічного і соціально-філософського дослідження. Несвідоме невидиме, але воно присутнє у психіці й відіграє величезну роль у життєдіяльності кожної людини.

194

 ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX ст.

 ТЕМА 9 ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX ст.

 195


І

Фрейд зміг проникнути в "темні" пласти і закутки духовного світу людини, на що практично не звертав уваги філософський раціоналізм Нового часу.

суспільна свідомість

Топографічна структура психічного апарату людини

свідоме

- несвідоме

# Несвідоме З.Фрейд називає "Воно", оскільки його дія є безособовою, анонімною; свідоме - "Я", а надсвідоме - "Над-Я". Несвідоме постає в концепції З.Фрейда найпотужнішим та вирішальним чинником людської психіки з однієї простої причини: його зміст формувався мільярди років, у той час, як свідома частина психіки - лише кілька десятків років. У зміст несвідомого, за З.Фрейдом, входять перш за все два найпотужніші інстинкти: "Лібідо"(або "Ерос") - сексуальний інстинкт, та "Танатос" - інстинкт смерті й руйнування. Все живе повинно вмирати та народжуватись, тому воно водночас прагне до самопродукування та знищення вже наявного.

Проте ці найперші інстинкти суперечать культурі, яка, на думку З.Фрейда, постає системою певних заборон ("табу"): інстинкти бажають того, що заборонено культурою та нормами соціального життя. Через це людське "Я" опиняється у ситуації "між: молотом та ковадлом": © з одного боку, на нього тиснуть страшні за силою та недо-

зволеніза прямою реалізацією інстинкти; © з іншого боку, - соціально-культивовані правила і норми.

196

ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX cm.

 Страшна внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість, тому треба знайти способи "розвантаження" психіки. З одного боку, суспільство завжди припускало існування деяких "дозволених форм недозволеного"; за Фрейдом, це є оргії давніх культів, деякі свята (наприклад, купальська ніч), танці, балет, показ мод та ін.; з іншого боку, існують форми "сублімації"" -непрямого вивільнення - енергії несвідомого, наприклад, малювання оголених тіл, писання кримінальних романів та ін. Проте, коли справа доходить до зривів, і людина сама вже не може із ними впоратись, треба вживати процедуру психотерапії- шляхом розпитувань, бесід, вільних асоціацій знаходити спосіб вивільнити, легалізувати заблоковану силу, хоча б, наприклад, у словах. Вчення фрейдизму інколи називають психоаналізом, і це тому, що Фрейд ретельно розробляв методику ідентифікацій проявів несвідомого, наприклад, у сновидіннях, у невимушених обмовках та ін.

Вплив фрейдизму на світову громадську думку у 20-30-ті роки XX ст. був величезний; вчення З.Фрейда, що поширювалось вже на початку століття, сприяло розгортанню так званої "сексуальноїреволюції"". Найважливішим постає те, що воно вже неспростовно доводило: людину та її поведінку не можна звести до розумових розрахунків, що в цілому людина постає значно складнішою, ніж це видавалося класичній культурі. У той же час варто відзначити, що надмірне акцентування дії в психіці людини перш за все та переважно сексуального інстинкту, викликало з боку багатьох вчених та мислителів негативну оцінку.

Вже найкращі учні та послідовники 3. Фрейда, зокрема, К.-Г. Юнг (1875-1961), А. Адлер(ІЮ0-\937)таЕ. Фром(1900-1980) не погодились із таким акцентуванням і дали своє трактування сутності несвідомого. Зокрема, К.-Г.Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки, які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим виявленням формотворення у вигляді символізацій. Тобто людську здатність творити символи, наділяти їх невимірними глибинами, а також і розуміти їх він прямо зводив до дій несвідомого. Такою здатністю К. -Г. Юнг наділяв не індивідуальну психіку, а колективне психічне життя, тому ввів у науковий обіг поняття "колективного несвідомого"; останнє продукує цілу низку таких константних (сталих) психічних структур, які потім пронизують собою майже всі форми певної культури.

ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX cm. 197


Фрейд зміг проникнути в "темні" пласти і закутки духовного світу людини, на що практично не звертав уваги філософський раціоналізм Нового часу.

суспільна свідомість

Топографічна структура психічного апарату людини

свідоме

- несвідоме

# Несвідоме З.Фрейд називає "Воно", оскільки його дія є безособовою, анонімною; свідоме - "Я", а надсвідоме - "Над-Я". Несвідоме постає в концепції З.Фрейда найпотужнішим та вирішальним чинником людської психіки з однієї простої причини: його зміст формувався мільярди років, у той час, як свідома частина психіки -лише кілька десятків років. У зміст несвідомого, за З.Фрейд ом, входять перш за все два найпотужніші інстинкти: "Лібідо"(або "Ерос") - сексуальний інстинкт, та "Танатос" - інстинкт смерті й руйнування. Все живе повинно вмирати та народжуватись, тому воно водночас прагне до самопродукування та знищення вже наявного.

Проте ці найперші інстинкти суперечать культурі, яка, на думку З.Фрейда, постає системою певних заборон ("табу"): інстинкти бажають того, що заборонено культурою та нормами соціального життя. Через це людське "Я" опиняється у ситуації "між молотом та ковадлом": © з одного боку, на нього тиснуть страшні за силою та недо-

зволеніза прямою реалізацією інстинкти; © з іншого боку, - соціально-культивовані правила і норми.

196

ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX cm.

 Страшна внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість, тому треба знайти способи "розвантаження" психіки. З одного боку, суспільство завжди припускало існування деяких "дозволених форм недозволеного"; за Фрейдом, це є оргії давніх культів, деякі свята (наприклад, купальська ніч), танці, балет, показ мод та ін.; з іншого боку, існують форми "сублімації" -непрямого вивільнення - енергії несвідомого, наприклад, малювання оголених тіл, писання кримінальних романів та ін. Проте, коли справа доходить до зривів, і людина сама вже не може із ними впоратись, треба вживати процедуру психотерапії - шляхом розпитувань, бесід, вільних асоціацій знаходити спосіб вивільнити, легалізувати заблоковану силу, хоча б, наприклад, у словах. Вчення фрейдизму інколи називають психоаналізом, і це тому, що Фрейд ретельно розробляв методику ідентифікацій проявів несвідомого, наприклад, у сновидіннях, у невимушених обмовках та ін.

Вплив фрейдизму на світову громадську думку у 20-30-ті роки XX ст. був величезний; вчення З.Фрейда, що поширювалось вже на початку століття, сприяло розгортанню так званої "сексуальноїреволюції". Найважливішим постає те, що воно вже неспростовно доводило: людину та її поведінку не можна звести до розумових розрахунків, що в цілому людина постає значно складнішою, ніж це видавалося класичній культурі. У той же час варто відзначити, що надмірне акцентування дії в психіці людини перш за все та переважно сексуального інстинкту, викликало з боку багатьох вчених та мислителів негативну оцінку.

Вже найкращі учні та послідовники 3. Фрейда, зокрема, К.-Г. ІОнг (1875-1961), Л.Л<)ле//(1870-1937) та £. Фром( 1900-1980) не погодились із таким акцентуванням і дали своє трактування сутності несвідомого. Зокрема, К.-Г.Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки, які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим виявленням формотворення у вигляді символізацій. Тобто людську здатність творити символи, наділяти їх невимірними глибинами, а також і розуміти їх він прямо зводив до дій несвідомого. Такою здатністю К. -Г.Юнг наділяв не індивідуальну психіку, а колективне психічне життя, тому ввів у науковий обіг поняття "колективного несвідомого"; останнє продукує цілу низку таких константних (сталих) психічних структур, які потім пронизують собою майже всі форми певної культури.

ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX cm. 197


# Отже, ключ до розуміння певної культури лежить у її вихідних
символах, в яких дослідник повинен виявити оті сталі формотворчі
структури, що їх К.-Г.Юнг назвав "архетипами" (первинними, по
чатковими типізуючими структурами; термін, що зустрічався вже
в Августина). Сприйняття архетипів постає вирішальною засадою
сприйняття певної культури та входження в її духовний зміст, а
свідоме культуротворення передбачає виведення у сприйняття но
вих форм виявлення архетипів, або хоча б їх використання.

А.Адлер вважав, що провідним мотивом дії несвідомого постає непереборне прагнення самоствердження (як наслідку людської природної недостатності); отже, основне у несвідомому - це воля до влади, а остання вже знаходить свої найрізноманітніші прояви то у вигляді культуротворення, то у вигляді бажання опанувати жінкою (чи чоловіком), то у прагненні політичного лідерства.

Е. Фром намагався пов'язати дію несвідомого, як і всієї людської психіки взагалі, із соціальним життям та суспільними стосунками: тут людина здобуває людські якості та намагається самоутверджуватись. Проте, внаслідок існування непереборної суперечливості між розумом та інстинктами, людина завжди відчуває свою незавершеність, що і постає провідним мотивом її дій.

# Таким чином, можна констатувати, що класичний фрейдизм та
вчення неофрейдизму в цілому окреслили як природу, так і основні сфе
ри проявів несвідомого, пов 'язавщи його із людською вкоріненістю у
глибинні засади буття та у людські індивідуальні та соціальні сто
сунки. У несвідомому знаходить своє виявлення енергія буття до са-
мопроявів та самозасвідчення, яка вводить людину у складні аспек
ти власного самоусвідомлення та взаємин із іншими людьми. В ціло
му ж філософські течії антропологічного напряму досить глибоко і
виразно окреслили ту ситуацію, в якій людина
XX cm. себе проявляла
та усвідомлювала.

9.4. Культурологічні та історіософські напрями у філософії XX ст.

У філософії XX ст. авторитетними та впливовими були ті течії, які намагалися осмислювати суспільство, суспільну історію та соціальні проблеми: адже у XX ст. історія не лише по-

198

ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX ст.

 чала рухатися прискореними темпами, а й ускладнилася такою мірою, що поза філософським її охопленням як цілісного явища навряд чи могла бути вивченою із достовірністю.

На самому початку XX ст. була видана книга німецького філософа та культуролога О.Шпенглер а (1880-1936) "Занепад Європи ", під суттєвим впливом якої перебуває по сьогодні вся європейська соціальна думка. О.Шпенглер виклав у цій книзі власну концепцію культури та історії.

Концепція культури та історії О.Шпенглера

: Ш>  історія людства являє собою сукупність співіснуючих культур ' Ш>  кожна культура є замкненою або локальною, непроникненною зовні, базується на дусі певного народу, який її творить ■■ Ш> усі без виключення прояви певної культури містять в своїй основі якийсь

єдиний "профеномен ", тобто перше формоутворення '■ Ш>   "профеномен ", якщо його відкрити, постає відмичкою для поглибленого

розуміння будь-яких явищ певної досліджуваної культури s Е>  культура - це цілісне утворення; вона являє собою своєрідний універсум буття

кожна культура проходить 4 періоди свого життя: весну, літо, осінь, зиму, тобто вона спочатку іде вгору, але досягнувши вершини, починає занепадати (зокрема, коли переходить у стадію цивілізаційного розвитку) # В основі європейської культури, на думку О.Шпенглера, лежить світ античної культури з її так званим "аполонівським духом ", тобто з її прагненням до ясності, чіткості, гармонійності. Проте від епохи Відродження у ній починає домінувати так званий "фаустівський дух " - дух невизначеного прагнення до вищого, більшого, ефективного. Цей дух веде до наживи, продукування, і він, на думку О.Шпенглера, веде Європу до занепаду і загибелі. Шпенглер вважав, що Європу можна врятувати за умови, що на перший план у її розвитку вийдуть ті народи, які ще не реалізували свій творчий потенціал. Перш за все цю місію може виконати Пруссія, проте, за О.Шпенглером, мають культуротворчий потенціал і слов'янські народи. Як би там не було, але твір О.Шпенглера мав великий резонанс; можна сказати, що після нього думка про кризовий стан європейської культури стає чи не найбільш обговорюваною.

Певні корективи у європейське розуміння культурно-історичного процесу внесла книга "Дослідження історії" англійського

ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX ст. 199


історика А. Тойнбі (1889-1975): тут автор наполягав на тому, що історія постає як єдність і сукупність певного числа (21) цивілізацій. Що таке цивілізації?

# Згідно з А.Тойнбі, історія людства являє собою не сукупність фактів,
а прояв неперервності процесів життя, яке набуває конкретних форм
як відповідь на виклик з боку умов та обставин, за яких воно
здійснюється; такими конкретними формами проявів життя і постають
цивілізації. В їх основі лежить продукування кращою частиною сус
пільства певних сенсів та цінностей, що найбільш щільно концентру
ються у певного типу релігіях, отже, тип цивілізації та релігія поста
ють взаємопов'язаними явищами.

Тойнбі також вважає, що цивілізації можуть вичерпувати свій творчий потенціал, і це відбувається тоді, коли духовна еліта вироджується, а на перший план в суспільних процесах виходить ділова еліта; при цьому релігія втрачає свої духовні прагнення. На відміну від О.Шпенглера, А.Тойнбі вважав, що цивілізації перебувають між собою у більш тісних зв'язках, які можуть поставати не лише у вигляді історичного співіснування (хоча цей тип зв'язку і домінує), а й у вигляді історичного наслідування.

# Згідно з А.Тойнбі, європейська цивілізація переживає кризові яви
ща, проте задля їх подолання необхідно повернутися до найперших
духовних цінностей, тобто певною мірою повернути релігії належне
місце у суспільному житті через творення єдиної світової релігії.

Досить великого значення у XX ст. набули різноманітні концепції технічного детермінізму, тобто концепції, згідно з якими хід суспільної історії визначається розвитком науки, техніки та технології. Це, безумовно, пов'язане із тим значенням, якого набули у XX ст. означені чинники суспільного життя. Проте у XX ст. їх трактування могли поставати як позитивними (тоді подібна позиція позначалась як технократизм -влада техніки), так і негативними (технофобія - страх перед технікою).

Представники технократичного підходу (У.Ростоу, Дж.Гелбрейт, Д.Белл та ін.) стверджують, що переможну ходу технічного прогресу вже ніхто і ніколи не зможе зупинити і що техніка в цілому відіграє позитивну

200

ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX ст.

 роль у розвитку суспільства. Безумовно, наявні й її негативні прояви, проте вона і лише вона сама зможе їх подолати або нейтралізувати (техніка -двосторонній меч). Представники технократичного підходу розробили та запустили у широке використання поняття "постіндустріального суспільства", яке, на їх думку, являє собою новий стан суспільства, де на основі технічного прогресу встановляться безконфліктні суспільні відносини, буде досягнутий новий рівень матеріального забезпечення та інтелектуального життя.

Наприкінці XX ст. найбільш відомим представником цього напряму постає американський соціолог А. Тоффлер, що розробив концепцію так званої "третьої хвилі": історія людства пройшла через сільськогосподарську (перша хвиля), індустріальну революцію (друга хвиля) і у 60-і роки XX ст. вступила у період третьої хвилі - технологічної революції, наслідком якої було виникнення технотронного, постіндустріального суспільства; для останнього є характерними: -*• нові відносини із природою, оскільки через запровадження найновітніших генних та інформаційних технологій людська діяльність вже не буде руйнувати природу; -*■ перетворення інформаційних процесів у найперший засіб людської діяльності; •*■ реалізація нових можливостей для інтелектуальної діяльності та ін.

Представники технофобії [Л. Мемфорд, Т.Адорно та ін.) наполягають на тому, що технічний прогрес веде людство до загибелі чи то внаслідок екологічної катастрофи, чи то внаслідок духовної деградації, оскільки, на їх думку, кожний крок вперед у розвитку техніки приводить до появи нових, значно складніших проблем, що, врешті, і знищать людство.

Серед сучасних концепцій філософії історії варто згадати також концепцію американського соціолога (російського походження) П.Сорокіна (1889-1968), якого вважають одним із "батьків" сучасної соціології та філософії історії. П.Сорокін вважав, що суспільні процеси базуються на діяльності людей, які мають подвійні - матеріальні та духовні прагнення, на основі яких в історії діють найперші групи чинників: несвідомих (інстинкти), біосвідомих (пов'язаних із задоволенням вітальних потреб - голоду, спраги та ін.) та соціосвідомих. Проте саме суспільних якостей усім процесам життя надають останні чинники, що продукують значення, норми та цінності: саме вони стабілізують людські спільності на засадах певних культурно-ціннісних систем.

Серед культурно-ціннісних систем найперше значення для суспільного життя мають істина, добро та краса, що взаємно інтегруються у користі. Ці засади суспільного життя утворю-

201

 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX cm.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

65924. Налоговое бремя и налоговый потенциал 15.99 KB
  На макроэкономическом уровне показатель налогового бремени определяется как отношение общей суммы налоговых отчислений к совокупному национальному продукту. Средний уровень налогового бремени в зарубежных странах составляет обычно 4045.
65925. Концепция жизненного цикла городских объектов 24.36 KB
  Жизненный цикл объекта недвижимости как физического объекта это последовательность процессов существования объекта недвижимости от замысла до ликвидации утилизации. Стадии жизненного цикла объекта недвижимости именуются по-другому: предпроектная проектная строительства эксплуатации закрытия.
65926. СТИХОТВОРЕНИЯ-ЭПИГРАФЫ В.БРЮСОВА: ЖАНРОЛОГИЧЕСКИЙ АСПЕКТ 52 KB
  Эта система отношений распространялась и на эпиграфы которыми предварялись книги разделы книг отдельные стихотворения; эпиграфы становились комплексом взаимосвязанных понятий воплощающих жизненную философию и эстетическую программу поэта.
65927. Управление недвижимостью 24.11 KB
  Управление недвижимостью охватывает следующие направления: экономическое управление доходами и затратами распределение финансовых потоков позиционирование объекта на рынке техническое содержание и развитие объекта недвижимости в соответствии с его функциональным назначением...
65928. ЖАНР В РУССКОМ МОНОСТИХЕ 25.5 KB
  Формальная трансформация близкого по объему жанра хайку. Влияние хайку на развитие русского моностиха по-видимому весьма велико: его отмечают говоря о своем обращении к минимальным поэтическим формам самые разные авторы. В 1990е годы делаются шаги в направлении более интенсивного сближения...
65929. Анализ существующего фонда жилой недвижимости г. Ижевска 34.36 KB
  Характеристика жилищного фонда города В жилом фонде города преобладают многоэтажные жилые дома 5 этажей и выше доля которых составила около 90. В таблице 1 приведены основные показатели характеризующие состояние жилого фонда и изменения за анализируемый период.
65930. СУДЬБА ЖАНРА ПОСЛАНИЯ В ЛИРИКЕ ХХ ВЕКА 169 KB
  Признаки послания подробно описаны но к сожалению не систематизированы и оттого не выявлена модель жанра. С этой точки зрения жанр послания эпохи классицизма может быть описан как система признаков находящихся в достаточно строгих иерархических отношениях...
65931. Факторы, определяющие цену объекта недвижимости 24.19 KB
  Рассмотрим теперь те факторы от которых зависит цена конкретного объекта недвижимости. Местоположение Для многих людей местоположение это одно из наиболее важных условий при выборе объекта недвижимости...