6361

Загальна характеристика онтогенезу людської психіки

Реферат

Психология и эзотерика

Загальна характеристика онтогенезу людської психіки Розвиток і формування Особливості психічного розвитку Рушійні сили розвитку психіки Навчання, виховання і розвиток психіки Вікова періодизація психічного розвитку РОЗВИТОК І ФОРМУ...

Украинкский

2013-01-03

86.5 KB

27 чел.

Загальна характеристика онтогенезу людської психіки

1. Розвиток і формування

2. Особливості психічного розвитку

3. Рушійні сили розвитку психіки

4. Навчання, виховання і розвиток психіки

5. Вікова періодизація психічного розвитку

1. РОЗВИТОК І ФОРМУВАННЯ

Онтогенез людини — це цілісний процес, що знаходить своє вираження в різних і взаємопов'язаних формах (морфологічній, фізіологічній, психічній і соціальній). Це становлення людини як організму, як свідомої суспільної істоти, як особистості.

Для розкриття сутності цього процесу використовують передусім поняття "розвиток" і "формування", часто як синоніми, хоч кожне з НИХ має свою, досить чітко визначену сферу, у межах якої його й доцільно застосовувати.

Найбільш загальним є поняття "розвиток". Найчастіше його використовують для позначення процесу руху від нижчого (простого) до вищого (складного). Під розвитком розуміють кількісні і якісні ІМІНИ живої людської істоти — зміни необхідні, послідовні, пов'язані і псиними етапами її життєвого шляху, і прогресивні, що характеризують її структурне і функціональне вдосконалення. Розвиток людини протікає у трьох сферах: фізичній (динаміка росту і ваги, зміни структури мозку, сенсорні можливості та моторні навички тощо), когнітивній (охоплює зміни, що відбуваються у сприйманні, пам'яті, мисленні, уяві, мовленні тощо) і психосоціальній (розвиток особистості,зміни Я-концепції, емоцій і почуттів, формування соціальних моделей поведінки).

Поняття "формування " застосовують насамперед для характеристики процесу розвитку індивіда під впливом зовнішніх соціальних факторів. У формуванні можна виокремити стихійну компоненту (тобто зміни під впливом некерованих, випадкових факторів, наприклад, неформальних компаній, реклами, моди, музики тощо, характер і наслідки дії яких непередбачувані і цілеспрямовані процес Змін особистості або ж її окремих сторін, якостей внаслідок спеціально  організованих впливів (виховання).

Окрім названих часто використовують також поняття "дозрівання" та "становлення". Під дозріванням розуміють насамперед зміни індивіда чи окремих його функцій і процесів внаслідок  дії  внутрішніх вроджених факторів. Так, можна говорити про дозрівання органічних функцій людини чи всього її організму.

Поняття "становлення "свідчить про набуття  нових ознак та форм   

у процесі розвитку. Можна говорити, наприклад, про становлення характеру людини, її мислення тощо, тобто це поняття доцільно застосовувати тоді, коли йдеться про розвиток якоїсь сторони чи якості особистості як про процес наближення до певного стану.

2. ОСОБЛИВОСТІ ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ

   Кількісні та якісні зміни людської психіки. Говорячи про розвиток людської психіки, насамперед слід наголосити на неперервності цього процесу. Безперервно збільшуються одні та зменшуються інші ознаки людської істоти (фізичні, фізіологічні, психічні тощо )

Крім того, постійно відбуваються "перерви неперервності ", тобто якісні зміни, поява одних і зникнення інших якостей (ознак, властивостей), зумовлені кількісними змінами. Скажімо,фізично зростає організм людини, змінюються  розміри окремих органів, вага тіла,сила м’язів, швидкість  рухів (кількісні зміни), однак перетворення  зародкової клітини на людську істоту чи процес дозрівання організму,вже належить до якісних змін.

Якісні зміни відбуваються і у функціонуванні нервової системи, виражаючись, зокрема, у переході від безумовно-рефлекторного здійснення її регуляційних функцій до регулювання на основі умовних рефлексів, мови, у зміні співвідношень першої і другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини тощо.

Неперервно відбуваються  кількісні зміни у психічному розвитку.

Це, зокрема, збільшення (зменшення) з віком утворюваних асоціацій, вироблених навичок, уявлень про світ, пасивного і активного словникового запасу, обсягу уваги, сприймання, пам’яті,швидкості  реакцій тощо.

Слід мати на увазі, що розвиток психічних функцій відбувається нерівномірно: "хвилями" розвиваються психомоторика, мовлення, інтелектуальні вміння (А. Гезелл); прискорення розвитку одних функцій супроводжується сповільненням розвитку інших і навпаки (Б. Ананьєв).

Водночас на всіх етапах розвитку людської психіки відбуваються і якісні зміни. Зупинимось у цьому зв'язку на такому. Внаслідок взаємодії немовляти з оточуючим соціальним і природним середовищем дифузна активність перетворюється на дії, які регулюються образами об'єктів, що, у свою чергу, веде до збагачення чуттєвого пізнання світу. Пізніше з дій дитини складаються різні види її предметної діяльності (гра, учіння тощо), які й детермінують подальший розвиток психічних процесів.

Розвиток довільності запам'ятовування і відтворення поступово робить ці процеси особливими діями (мнемонічними, репродуктивними), зумовлюючи появу здатності не лише відтворювати образи раніше сприйнятих об'єктів, а й перетворювати їх, формувати уявлення про ситуації, яких не було в безпосередньому досвіді. Згодом цей процес набуває відносної самостійності, сприяючи проектуванню цілей і ходу діяльності.

Зароджуване (через сприймання і маніпулювання предметами) наприкінці стадії раннього дитинства наочно-дієве мислення за допомогою мовлення стає наочно-образним, перетворюється на розумову дію, здійснювану спочатку вголос, а потім і "про себе". Далі відбуваються переходи до конкретно-понятійного мислення і до його абстрактної форми та ін.

Вроджені елементарні безумовно-рефлекторні емоції (задоволення, незадоволення, гнів тощо), пов'язані з органічними потребами людини, доповнюються умовно-рефлекторними емоціями, які виникають внаслідок становлення вторинних, специфічно людських потреб.

Вироблення загальних психічних властивостей особистості. Розвиток психічних процесів, формування різних видів діяльності зумовлює становлення психічних властивостей людини, які є потенціальною формою існування перших, їх збереженням навіть тоді, коли вони актуально не функціонують. До психічних властивостей зараховують розумові, емоційні, вольові, моральні і трудові якості, характерні особливості свідомості і самосвідомості людини тощо.

Саме формування системи таких властивостей свідчить про становлення особистості, розвиток здатності людини виокремлювати себе з оточуючого середовища, усвідомлювати буття, виходити за межі минулого і теперішнього, проектувати майбутнє, передбачати не лише найближчі, а й віддалені наслідки своїх дій, усвідомлювати норми суспільної поведінки і керуватися ними тощо.

Розвиток людської психіки включає і зміни особистості загалом, тобто формування її загальних властивостей, зокрема властивостей особистісної спрямованості, особливостей психологічної структури діяльності та розвинутість механізмів свідомості.

Переходи від нижчих до вищих форм психічного життя. Зазначимо  також, що психіка розвивається як дедалі складніша і структурно організованіша динамічна система, тобто процес її розвитку йде від окремих елементів до цілого, від структурно нижчого до вищого цілого через диференціацію наявних структур, виділення окремих функцій і нової їх інтеграції у нове ціле (І. Сєченов).

З огляду на проведені дослідження розвиток психіки доцільно розглядати як необоротну послідовність дедалі складніших структур, в якій генетично пізніші структури виникають з більш ранніх і включають їх у себе у зміненому вигляді. Немає генезису без структури, як немає і структури без генезису (Ж. Піаже).

Безумовно-рефлекторна система роботи мозку дитини є основою виникнення первісної психічної структури,а кожна нова психічна структура утворюється з того, що вже є в психіці, і того, що людина засвоює з оточуючого середовища. При цьому генетично більш ранні структури не зникають з появою пізніших, і принципова можливість повернення до них зберігається.

Закономірності психічного розвитку. Серед основних закономірностей психічного розвитку людини передусім начнемо нерівномірність цього процесу, сутність якої полягає в тому, що навіть за найсприятливіших зовнішніх умов різні психічні явища формуються з різною швидкістю.

Для становлення окремих видів психічної діяльності існують найбільш сприятливі, так  звані сенситивні  періоди  (Л. Виготський,  О. Леонтьєв). Причину такої сензитивності можна вбачати  біологічному дозріванні мозку, а також у необхідності обов'язкової сформованості певних психічних процесів, на основі яких формуються інші.

Друга закономірність розвитку психіки людини полягає в її інтеграції, переході від малосистематизованого з'єднання фрагментарних психічних процесів і станів до чітко окреслених процесів, та якостей особистості (М. Левітов), вироблення дедалі більшої цілісності і стійкості психіки.

Серед закономірностей розвитку психіки назвемо також її пластичність і компенсацію, які полягають у цілеспрямованому формуванні психіки індивіда через навчання і виховання шляхом заміни однієї функції іншою, менш розвинутої — сильнішою за своїм розвитком. Фізіологічною основою цього є пластичність нервової системи.

3. РУШІЙНІ СИЛИ РОЗВИТКУ ПСИХІКИ

Природне і соціальне у психічному розвитку. Не можна зрозуміти закономірності онтогенезу людини на основі даних лише біології або ж етнографії чи психології (І. Кон). Природна (органічна) основа створює передумови цього процесу, а визначальним фактором психічного-розвитку є соціальне середовище, насамперед планомірне, цілеспрямоване навчання і виховання.

Так, генотип визначає анатомо-фізіологічну структуру людського організму, його морфологічні і фізіологічні ознаки, стать, будову нервової системи, стадії дозрівання, деякі індивідуальні морфологічні і функціональні особливості (певну групу крові, особливості обміну речовин, динамічні властивості нервових процесів та ін.), вроджені безумовно-рефлекторні мозкові структури, які регулюють перші акти поведінки дитини, пов'язані з її органічними потребами тощо.

Фонд успадкованих потреб і актів поведінки у дитини дуже обмежений, але її нервова система потенційно містить спадково зумовлені величезні потенції утворення нових потреб, форм поведінки та необхідних для цього нервових механізмів. Вони і є природною основою активності людини, її спроможності навчатись і виховуватись.

Так, найелементарніші, генетично успадковані природні психічні функції слід відрізняти від надзвичайно складної психічної діяльності людини, яка формується впродовж усього її життя. Перші (їх ще часто називають задатками) — це ще не завершені психічні властивості, а природні потенції їх виникнення і розвитку, які реалізуються винятково за допомогою засобів, створюваних людською спільнотою.

Тут уже йдеться про соціальну спадковість, коли дитина засвоює соціальний досвід через спілкування з дорослими, навчання, виховання, спільну трудову діяльність. Саме цей, соціальний шлях впливу родової історії життя людства на онтогенез людської психіки визначає процес соціалізації індивіда, тобто його розвиток як соціальної істоти, як особистості.

Зовнішні та внутрішні умови розвитку. Психічний розвиток визначається єдністю зовнішніх і внутрішніх умов. До перших зараховують умови природного і соціального середовища, м яких людина проживає, навчається, працює, реалізує потенціальні можливості свого розвитку. Однак дія зовнішніх умов па цей процес завжди опосередкована внутрішніми умовами (С. Рубінштейн ).

Зовнішні та внутрішні умови не лише протилежні,а і взаємопов’язані, переходять одні в інші. Так, відбувається "інтеріоризація" практичних, мовних дій, формується здатність оперувати  об'єктами подумки (тобто зовнішнє, об'єктивне стає внутрішнім, суб’єктивним).

Водночас формується спроможність виводити психічні процеси назовні, об'єктувати їх, "екстеріоризувати".

У процесі розвитку змінюється також співвідношення зовнішніх і внутрішніх умов, набуваючи свого неповторного виявлення на ножній стадії цього процесу.

Внутрішні суперечності — рушійні сили розвитку психіки. Людська психіка розвивається як система, що сама себе вдосконалює (І. Павлов). Постійно порушується і знову відновлюється рівновага між організмом і середовищем, причому стан рівноваги є тимчасовим,а процес урівноважування — постійним. Суперечності, що виникають при цьому, спонукають організм до активності, спрямованої на їх подолання, на відновлення рівноваги.

" Зняття" одних суперечностей спричинюється до появи  інших  , які у свою чергу, ведуть до нових дій, до подальшого вдосконалення діяльності особистості.

Психіка, свідомість дитини, таким чином, розвивається внаслідок її власної діяльності з освоєння об'єктивної дійсності і, діяльності, яка опосередкована взаєминами з дорослими.

Розглядаючи цю схему, зазначимо, що зовнішні суперечності, тобто суперечності між людиною і навколишнім середовищем, самі по собі ще не є джерелом розвитку. Лише тоді, коли вони інтеріоризуються, стають внутрішніми, породжують у самій людині протилежні тенденції, що вступають у боротьбу між собою, вони стають джерелом її активності, спрямованої на подолання внутрішніх суперечностей шляхом вироблення нових способів поведінки.

Як на основну суперечність, що закономірно виявляється па всіх вікових етапах і по-новому визначає розвиток особистості і їм кожному з них, Г. Костюк вказує на розходження між новими потребами,цілями, прагненнями особистості та досягнутим рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення, причому в соціальних умовах процес оволодіння останніми здебільшого відстає від розвитку перших.

Не менш важлива і та обставина, що на ранніх етапах розвитку зазначена суперечність внутрішніх тенденцій, що відбуваються в житті людини, як правило, не усвідомлюється (Г. Костюк). Лише на пізніших етапах вона стає предметом самоусвідомлення, переживається як невдоволеність людини собою, як поява прагнення до подолання цієї невдоволеності тощо.

Конкретизуючи сказане, зупинимось на деяких типових проявах цієї основної суперечності. Так, навчальна діяльність систематично створює розходження між новими пізнавальними цілями, завданнями і вже освоєними учнями способами дій, між новими ситуаціями і попереднім досвідом, між освоєними вже узагальненнями і новими фактами тощо. Ці суперечності розв'язуються через оволодіння новими способами дій, більш досконалими операціями, узагальненими прийомами розумової діяльності.

Мотиваційна сторона розвитку особистості, як правило, випереджує операційну і змістову, спонукаючи до вдосконалення останніх.

Існують розходження між бажаним, очікуваним, і наявним, теперішнім. Суперечності виникають і між досягнутим рівнем розвитку людини й способом її життя, місцем у суспільстві. Вироблення нових мотивів діяльності особистості включає боротьбу старого і нового, вироблення спроможності підпорядковувати безпосередні мотиви більш віддаленим, опосередкованим мотивам діяльності тощо.

Становлення окремих сторін психіки також породжує безліч суперечностей, зокрема при переході, від аналітичного до вищих ступенів розвитку мислення і мовлення, від аналітичного розрізнення ознак об'єктів до їх синтетичного відображення тощо.

Д. Ельконін вважав, що психічний розвиток відбувається у формі оволодіння дитиною діяльностями двох типів: такими, в межах яких відбувається орієнтація в основних смислах людської діяльності та освоєння цілей, мотивів і норм взаємин між людьми (безпосередньо-емоційне спілкування немовляти з дорослим, рольова гра дошкільнят, інтимно-особистісне спілкування підлітків), і тими, в яких освоюються суспільно вироблені способи дій з предметами та еталони виокремлення у предметах тих чи інших сторін (маніпулятивно- предметна діяльність дитини раннього віку, учбова діяльність молодших школярів, учбово-професійна діяльність старших школярів).

Невідповідність потребно-мотиваційної сфери дитини, яка формується через діяльності першого типу, та її операційно-технічних можливостей, якими дитина оволодіває через діяльності другого типу, й становить визначальну рушійну суперечність психічного розвитку  дитини.

Посилення названої розбіжності викликає зміну провідної діяльності, в якій передусім і формуються необхідні дня її подолання психічні новоутворення.

О. Леонтьєв виокремлює такі ознаки провідної діяльності; виникають і диференціюються нові види діяльності;перебудовуються і формуються окремі психічні функції; визначаються зміни  особистості.

Кожному періоду дитинства відповідає своя провідна діяльність, а саме: безпосередньо-емоційне спілкування з дорослим дня немовлят, предметно-маніпулятивна діяльність у ранньому піці, рольова гра у дошкільний період, учбова діяльність для молодших школярів, інтимно-особистісне спілкування для підлітків, учбово-професійна діяльність для періоду ранньої юності (Д. Ельконін).

Таке визначення  провідних видів   діяльності    не є   загальноприйнятим.  Наприклад, Д. Фельдштейн вважає, що провідною діяльністю підліткового віку є розгорнута суспільно корисна діяльність у всіх її формах (трудова, суспільно-організаційна, художня, спортивна, учбова). М. Каган наполягає, що для періоду ранньої юності провідною є ціннісно-орієнтаційна діяльність свідомості, пошук смислу життя, самостійне визначення всіх моральних, політичних і естетичних ідеалів та ін.

Зауважимо, що в усіх цих підходах до осмислення проблеми психічного розвитку зазначаються різні суперечності, але псі поїш, поза сумнівом, є джерелом такого розвитку.

Кризи і стабільні періоди розвитку. Розвиток дитини нерівномірний. На одних етапах (стабільні періоди) зміни у дитячій психіці накопичуються повільно і поступово, на інших (критичні періоди) — вони відбуваються бурхливо й швидко. Послідовність розпитку визначається чергуванням стабільних і критичних періодів. Незначні й малопомітні для оточуючих зміни під час довгих стабільних періодів зумовлюють врешті появу вікових новоутворень внаслідок якісних стрибків у розвитку під час криз.

Критичні періоди розвитку були відкриті емпірично, причому послідовність їх випадкова (криза семи, трьох, тринадцяти і одного року і криза новонародженості). Як влучно зазначив Л. Виготський, якби кризи не були відкриті емпірично, їх потрібно було б придумати теоретично.

Під час кризи дитина у своїх основних рисах за дуже короткий термін змінюється повністю. Це революційний, бурхливий, стрімкий перебіг подій як за темпами, так і за змістом змін, що відбуваються.

Для критичних періодів характерні певні особливості. По-перше, їх межі вкрай невиразні, розмиті. Криза виникає непомітно, важко визначити момент її настання й завершення. Різке загострення (кульмінація) спостерігається лише у середині цього етапу.

По-друге, апогей кризи для оточуючих виявляється у зміні поведінки дитини, її "важковиховуваності". Дитина ніби виходить з-під контролю дорослих, стає капризною, у неї знижуються успішність і працездатність, збільшується кількість конфліктів з оточуючими, її внутрішнє життя пов'язане з болісними переживаннями.

По-третє, розвиток під час кризи має переважно негативний характер. На відміну від стабільних періодів під час криз відбувається скоріше руйнівна, ніж творча робота. Дитина не так здобуває, як щось втрачає із здобутого раніше (наголосимо, що виникнення нового у розвитку обов'язково означає і відмирання старого). Водночас у критичні періоди в розвитку спостерігаються й конструктивні процеси, новоутворення мають перехідний характер, не зберігаючись надалі у тому самому вигляді (наприклад, автономна мова в однорічних дітей).

4. НАВЧАННЯ, ВИХОВАННЯ І РОЗВИТОК ПСИХІКИ

Згідно з теорією Ж. Піаже, онтогенез психіки, розвиток інтелекту — це стихійний процес, підпорядкований природному визріванню операціональних структур, які, у свою чергу, формуються на основі предметно-життєвого досвіду дитини. Відповідно до збільшення і ускладнення досвіду дитини з матеріальними діями відбуваються інтеріоризація предметних дій, перетворення їх на розумові операції. З огляду на сказане процес навчання має пристосовуватися до наявного, вже досягнутого рівня психічного розвитку дитини, визначатися ним.

Принципово іншим є підхід, що випливає з культурно-історичної концепції розвитку людської психіки Л. Виготського і послідовно розробляється у вітчизняній психології (Л. Божович, Г. Костюк, С. Максименко, Н. Менчинська, О. Леонтьєв, А. Петровський, Д. Ельконін та ін.).

Нагадаємо, що Виготський зазначав: вирішальна роль у виникненні вищих психічних функцій належить процесу оволодіння дитиною суспільним досвідом (знаряддями, знаками та слонами, що узагальнено означають об'єкти).

Кожна вища функція опосередкована словами і знаряддями, вона зароджується спочатку як соціальний, міжіндивідний зовнішній акт, що стає надалі індивідуальним, внутрішнім актом..Здійснюється формування психічних функцій у дитини шляхом її "вростання" у людську культуру, яке розпочинається в ранньому дитинстві.

З концепції Виготського випливає ряд визначальних для розуміння цієї проблеми ідей, зокрема положення про стадіальність розвитку психічних функцій, про інтеріоризацію як основний механізм цього процесу (зовнішній досвід переходить у внутрішній план, в діяльність, що забезпечує його засвоєння, змінюється за формою від зовнішньої, практичної до внутрішньої, розумової), про розрізнення серед засвоюваних дитиною понять про дійсність емпіричних і теоретичних та ін.

Виготський сформулював тезу про єдність навчання і розумового розвитку, про те, що добре організоване навчання сприяє розвитку, що воно викликає до життя психічні процеси, які без цього взагалі не можуть виникнути і не виникають.

У численних експериментальних дослідженнях було показано провідну, визначальну роль навчання у розвитку чуттєвого пізнання, практичних дій і довільної регуляції поведінки (О. Запорожець), пам’яті (П. Зінченко), мислення і мовлення (Г. Костюк, О. Раєвський, Д. Ніколенко) тощо.

У цілісному процесі розвитку дитини під час навчання можна виокремити три основні і взаємопов'язані сторони: розвиток знань і способів діяльності під час навчання; розвиток психологічних механізмів використання освоєних способів; розвиток загальних властивостей особистості (спрямованості, психологічної структури діяльності, свідомості і мислення).

Найважливіші зміни в розвитку особистості у процесі навчання зумовлені ускладненням знань і способів діяльності. Змінюючи зміст навчання, тобто характер знань і способів діяльності, які передаються дітям, можна істотно змінювати хід їх розвитку.

Так, включення до змісту навчання спеціальних засобів (еталонів форми, кольору, моделей, схем тощо) приводить до принципових змін тих стадій інтелектуального розвитку, які традиційно розглядалися (зокрема, у концепції Піаже) як абсолютні та незмінні (П. Гальперін, В. Давидов, Д. Ельконін).

Скажімо, логічні операції, які, як вважав Піаже, розвиваються лише в 11-12 років, стають доступними вже для дошкільнят за умови застосування в роботі з ними зразків-еталонів для групування предметів за певною ознакою. Останнє істотно змінює у дітей механізми і стадії розвитку операцій класифікації.

Знання — це складна структура, в якій вирізняють особливі завдання, об'єкти та операції (сукупність останніх утворює спосіб розв’язання завдань). Під час навчання відбувається засвоєння певних завдань і способів їх розв'язання. Від узагальненості способу залежить можливість вирішувати ширше коло завдань.

Психологічні механізми розв'язання певних завдань включають як специфічні для окремих навчальних предметів операції, так і більш узагальнені прийоми розумової діяльності (абстрагування, порівняння, аналіз, синтез). Останні не лише виявляються в учбовій діяльності, а й формуються в ній.

Становлення узагальнених психологічних механізмів, що лежать в основі використання способів і знань, — це лише один бік розвитку в процесі навчання. Останній включає також розвиток загальних властивостей особистості, передусім формування спрямованості особистості, психологічної структури діяльності та механізмів свідомості.

З розмаїття ситуативних мотивів, притаманних учінню дітей і підлітків, поступово виокремлюється провідна спрямованість, яка й визначає основні особливості їхньої поведінки. Одним властиві учбова спрямованість, прагнення відповідати вимогам вчителів, отримувати гарні оцінки. Для інших характерні пізнавальна спрямованість, орієнтація на отримання нових знань, вирішення різноманітних завдань тощо. А треті надають найбільшого значення взаємостосункам з оточуючими, і їхні дії детермінуються досягненням певної позиції у групі однолітків або ж у взаєминах з дорослими. Провідна особистісна спрямованість, у свою чергу, визначає багато інших важливих сторін психічного розвитку.

Для керованої навчанням діяльності характерна складна психологічна структура. До неї входять мета (завдання) — уявлення про те, що має бути отримано в результаті діяльності, мотив — те, задля чого здійснюється діяльність, операції і спосіб, необхідний для перетворення об'єкта, об'єкт — той матеріал, перетворення якого приводить до потрібного результату, результат — прогресивні психічні зміни в учнів як суб'єктів цієї діяльності. Названі компоненти не лише виявляються в учбовій діяльності і регулюють її, а й формуються в ній, що спричинює розвиток загальної поведінки особистості (її цілеспрямованості, організованості, довільності тощо).

У процесі навчання змінюються також зміст, структура і механізми ідеального відображення дитиною навколишньої дійсності, розвивається її мислительна діяльність, поступово формуються поняття та системи понять, виробляється вміння аналізувати як абстрактні, теоретичні, так і конкретні ознаки, синтезувати їх у певний загальний зміст та ін. Зростає рівень рефлексії, усвідомлення дитиною своїх дій з предметами, предметів у їх різних властивостях і, нарешті, усвідомлення самого себе, власного "Я".

5. ВІКОВА ПЕРІОДИЗАЦІЯ ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ

Психічний розвиток людини поділяється на певні періоди, послідовна зміна яких необоротна і передбачувана. Кожний період (вік) — це своєрідний ступінь психічного розвитку з властивими для нього відносно стійкими якісними особливостями.

Відомо, що вікові психологічні особливості розвитку зумовлені конкретно-історичними умовами розвитку, спадковістю, певною мірою характером виховання, особливостями діяльності та стосунків з іншими людьми, що впливає передусім на специфіку переходу від одного вікового періоду до іншого. Саме тому, що навчання і виховання організовують діяльність дітей поетапно, керують нею на основі нагромадженого досвіду, прагнучи враховувати наявні психофізіологічні можливості, періоди психічного розвитку дитини виявляються тісно пов'язаними зі ступенями навчання і виховання .

За критерії визначення основних періодів індивідуального психічного розвитку треба брати якісні і суттєві ознаки в їх системному зв’язку, який виявляє характерні для кожного віку цілісні новоутворення.. Такими є ті психічні й соціальні зміни в житті дитини, які визначають її свідомість і діяльність, її ставлення до середовища, весь хід розвитку на певному етапі (Л. Виготський).

У вітчизняній психології основні періоди психічного розвитку підростаючого покоління визначають за психолого-педагогічними критеріями, які включають характерну для кожного віку соціальну ситуацію розвитку, передусім зміст і форми навчання й виховання, провідну діяльність "в її співвідношенні з іншими видами діяльності, відповідний їй рівень розвитку свідомості і самосвідомості особистості (центральне вікове новоутворення).

Такими періодами є ранній (від народження до трьох років) і дошкільний (з трьох до семи років) вік; молодший шкільний вік (з семи до десяти років); середній шкільний, або підлітковий, вік (з десяти до п'ятнадцяти років); старший шкільний, або юнацький, вік (з п’ятнадцяти років і до досягнення зрілості). У кожному періоді до того ж вирізняють стадії і фази, які не мають однозначних назв.

Кожному періоду відповідають також свої характерні особливості фізичного розвитку індивіда.

Така періодизація є найпоширенішою у вітчизняній психології. Саме її покладено в основу тієї характеристики вікових періодів, яка наводиться далі.

ПЕРЕВІР СВОЇ ЗНАННЯ

  1.  Охарактеризуйте поняття «онтогенез».
  2.  Розкрийте зміст понять "розвиток" і "формування" у віковій психології?
  3.  Сутність кількісних та якісних змін людської психіки. Поясніть відмінність між ними.
  4.  Вироблення загальних психічних властивостей особистості.
  5.  Назвіть основні закономірності розвитку психіки і охарактеризуйте їх.
  6.  Назвіть основні фактори розвитку особистості і охарактеризуйте їх.
  7.  Рушійними сили психічного розвитку індивіда. Як розв'язується проблема співвідношення розвитку особистості з навчанням і вихованням у сучасній психології?
  8.  Зовнішні та внутрішні умови психічного розвитку людини.
  9.  Сутність та ознаки провідної діяльності на певних вікових етапах.
  10.   На основі яких критеріїв визначають вікові періоди розвитку?
  11.   Кризи і стабільні періоди розвитку особистості.
  12.   Розкрийте сутність проблеми співвідношення розвитку особистості з навчанням.
  13.   Основні моменти культурно-історичної концепції розвитку людської психіки Л. Виготського.
  14.  Охарактеризуйте поняття «знання». Розвиток особистості в процесі навчання.
  15.   Вікова періодизація особистості, основні критерії.