63697

ЛОГІКА ПРАВА

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Логiка в структурi права i право як логiчна система. Форомальна логiка юридична логiка дiалектична логiка права. Логiка норми права.

Украинкский

2014-06-22

335.5 KB

0 чел.

ХРЕСТОМАТІЯ  З  ФІЛОСОФІЇ  ПРАВА

ТЕМА   №  4

       ЛОГІКА   ПРАВА

1. Логiка в структурi права i право як логiчна система.

2. Iсторичнi етапи становлення юридичної логiки.

3. Специфiка предмету юридичної логiки.

4. Форомальна логiка,  юридична логiка, дiалектична

   логiка права.

5. Логiка норми права. Нормативний квадрат i логiчна структура  правовiдносин.

6. Поняття юридичної формули. Логiка як метод права.

1.  Логiка  в  структурi  права  i  право  як  логiчна  система.

Логіка є невід’ємним елементом будь-якої правової реальності, визначальним моментом її внутрішньої сутнісної структури.1 “Разом з етичним елементом, - підкреслював Б.А.Кістяківський, - в праві відіграє величезну роль елемент логічний. Для правознавства, яке слугує практичним цілям, цей логічний елемент має надзвичайно важливе значення”2. Починаючи від структури норми, первинної клітини права, і закінчуючи системою законодавства і системою права, логічність пронизує всю правову матерію, всі етапи її розвитку і функціонування. Недаремно системність і формальну визначеність зараховують до сутнісних характеристик права. З цього приводу В.Є.Жеребкін наголошує: “Юридичне логічно детерміноване”.3 

Але роль логіки в праві набагато важливіша, ніж надання нормам формальної визначеності, а законодавству - системної строгості і несуперечливості. Логіка є гносеологічним механізмом породження права, засобом його реалізації та методом розкриття його сутності, іншими словами, однією з найсуттєвіших констант функціювання права.

Логіка завершує будь-яку систему права. Та чи інша концепція права стає повною і завершеною з експлікацією своєї логіки, яка дозволяє як визначити і розкрити певну правову структуру, так і задати механізм її реалізації. Тоді гносео-онтологічні моделі  стають  гносео-онто-логічними, тобто повними.4 Онтологічне “що” з’єднується з гносео-логічним “як” саме через логіку, вона забезпечує перехід від “що” до “як” права, зв’язує їх. Причому, кожне “що” і кожне “як” має свою логіку і всі вони повинні відповідати одне одному, неадекватна логіка накладає свій відбиток на розуміння і розкриття нового “що” і нового “як”.

Процес виділення логіки певної правової реальності поступовий. “Право може довгий час перебувати в стані логічної безформеності і словесної незакріпленості”, - відзначав І.О.Ільїн. Але неминучим завершенням праворозвитку є “поступове висвітлення і закріплення логічного елементу в “діючих” правових нормах”.5 Неминучим, тому що норма - це завжди судження, логічне судження і воно не може виражатися, змінюватись і реалізуватись інакше, як у відповідності з законами логіки.6 Норма має складну структуру, ця структура завжди знаходиться в динаміці. В нормі-припису може бути відсутня чи то гіпотеза, чи то санкція, чи навіть сама диспозиція, але цілісна природа норми не припускає відсутності хоча б жодного її елементу, і всі вони необхідно повинні бути  присутніми,7 всі вони дійсно є присутніми, але часто розкидані по різних нормах-приписах, тому цілісна, єдина правова норма завжди постає як  логічна норма, як результат логічного аналізу8. Норма ж може бути ефективною, живою нормою, коли вона - цілісна норма. Її цілісність задає, з одного боку, логічну структуру реалізації норми, з іншого боку, розгортається в систему законодавства і систему права, яка завжди виступає як логічна система.9 Система законодавства і норма права як система виступають нескінченним предметом логічного аналізу, який ще не сказав свого останнього слова в правовому пізнанні. З практичного погляду сьогодні важко уявити кваліфікованого юриста, фахівця-правознавця без грунтовної логічної підготовки, без певного рівня логічної культури,10 яка неминуче позначається на його вмінні оперувати правовими поняттями, орієнтуватись в законодавстві, давати тлумачення нормативним актам, здійснювати процедури кваліфікації злочинів та оперувати багатьма іншими прийомами юридичної техніки.11 Звичайно, право не зводиться до логічно-структурованої догматики,  адже є ще “живе право” - чи то Є.Ерліха, чи то Л.Петражицького чи інших. Однак, концентрований вираз “живе право” отримує саме в позитивній догматиці. Це і є та сфера, де право може в чистому виді розвиватися саме собою, за своїми внутрішніми логічними законами, як самостійне явище. Застосування різноманітних логічних теорій, всього арсеналу сучасної логічної науки до аналізу права може дати і дає надзвичайні результати  в розумінні природи права.12 Логіка у взаємодії з правом, стаючи юридичною логікою, формує право, реалізує його і в цілому проявляє себе як фундаментальна логічна константа правового пізнання і загального розвитку права.

2. Iсторичнi  етапи  становлення  юридичної  логiки.

В своєму історичному розвитку юридична логіка пройшла декілька етапів.13 Перший пов’язаний з самим її виникненням і відноситься до часів Стародавньої Греції і Риму, коли бурхливий розвиток господарювання неминуче призводив до численних майнових спорів і вимагав їх постійного судового вирішення. Саме цією причиною пояснюється становлення римського права, яке зберігає своє практичне значення й до нині. В свою чергу судові процеси вимагали розвитку техніки судових дискусій, уміння побудови виправдальних чи обвинувальних промов, логічної побудови аргументації і правил спростування та ін.14 Як свого часу практичні потреби землемірства в Єгипті сприяли виникненню науки геометрії, так інтенсивна юридична практика виступила тут основним джерелом розвитку логічної науки, сприяла її виділенню в окрему галузь знань зі своїм власним предметом і законами. Без обов’язкового засвоєння цих знань і відповідних навичок їх застосування неможливо було сподіватись на успішну юридичну чи політичну кар’єру. Судові промови Демосфена, Ціцерона, Плінія Молодшого15 відзначаються бездоганною логічною організованістю і аргументованістю. Таким чином, на першому етапі логіка хоча й виділяється в окрему науку, але існує і функціонує саме як практичний засіб юридичної діяльності, розуміється як прикладна, інструментальна наука. Це дає всі підстави вказаний період вважати часом виникнення юридичної логіки.

Середньовіччя і Нові часи характеризуються перш за все розвитком чистої логічної теорії. Тут були досягнуті серйозні результати, деякі доробки середньовічних схоластів-логіків, наприклад, використовуються в сучасній комп’ютерній техніці. Для юридичної логіки як самостійної науки середньовіччя є скоріш латентним періодом розвитку, хоча і в цей час, як зазначалося, йшов інтенсивний аналіз логічних прийомів тлумачення класичних текстів римських юристів, перш за все Дигестів Юстиніана, що дозволяло розшифровувати й накопичувати типові схеми техніки оперування з правовим матеріалом  як основи юридичної логіки і правового мислення.16 Цей матеріал став предметом рефлексії та спеціального розгляду вже на початку Нових часів. Відомі праці з юридичної логіки таких авторів, як П.Гамарія (Болонья, 1524), Х.Хегендорфа (Лейпциг, 1531), М.Вігелія (Базель, 1557), А.Фронса (Лондон, 1588). В 1615 році, наприклад, тюбінгенський професор В.Шикхард видав в Гейдельбергу книжку “Logica juridica”, в якій розкривав логічні підстави класифікації правил тлумачення правових норм. Значного поштавху для розвитку юридичної логіки завдали праці класиків філософії та права Нових часів Т. Гоббса та Г.Лейбніця.17

З ХІХ століття починається новий, етап в становленні та розвитку юридичної логіки як науки. Перш за все це пов’язано з поширенням у цей період ідей і практики юридичного позитивізму, який передбачав широке використання логічної техніки в судових процесах, по суті будував на ньому все судочинство. По-друге, в минулому столітті склалася сприятлива гносеологічна ситуація, коли в наявності були як високий рівень логічних знань, досягнутий за попередні часи, так і значний історичний досвід правозастосовчої діяльності. Тому з необхідністю почала актуалізуватись об’єктивна потреба в об’єднанні цих галузей знань з тим, щоб використати їх сумісний потенціал для розвитку як права, так і логіки. Поступова реалізація й задоволення цієї теоретичної потреби призвели до формування міждисциплінарної логіко-юридичної науки, а її практичні досягнення давали всі підстави для досить високої оцінки її значення. “Логіка права, - зазначав в ті часи Р.Ієринг, - є певним чином самий квіт правових положень, екстракт з них.18 Остаточне становлення юридичної логіки як сучасного напряму наукових досліджень ще не завершилось і донині, однак чітко вималювались предмет і стратегія їх  подальшого розвитку.

Фундаментальне обгрунтування логіки як науки, яка розвиває право і права, як логічної системи здійснив Гегель в своїй знаменитій праці “Філософія права”(1820). Можна вважати, що після її опублікування  юридична логіка отримала глибокі теоретичні засади, які забезпечують можливість її інтенсивного подальшого розвитку. Однак слід враховувати й те, що Гегель, вважаючи “мислення – основою права й державного устрою загалом”,19 у своїй праці використовував вищий на той час рівень логічних знань - логіку діалектичну, а юридична практика, і перш за все представники школи юридичного позитивізму обмежувались лише використанням формально-логічних законів і правил у судовій діяльності. Виник певний розрив, навіть суперечність між фундаментальними теоретичними засадами юридичної логіки і практикою її застосування. Увесь подальший шлях еволюції цієї науки пов’язаний саме з подоланням вказаного розриву.

Євген Ерліх (1862-1922), засновник світової соціології права (в минулому декан юридичного факультету (1901), а згодом і ректор університету (1906) Франца Йосифа в Чернівцях)20, автор знаменитої “Юридичної логіки” (Die Juristische Logic. - Tübingen, 1918; друге видання - у 1925 р.), чітко усвідомлював суперечливість між статичною формально-логічною системою, яка використовувалась прибічниками парадигм юридичного позитивізму і динамічною, постійно змінною, прогресуючою системою живого права. Саме ця недостатність, неспроможність формальної логіки охопити, опанувати “живе право” привело Ерліха до радикального висновку про шкідливість застосування логіки в праві взагалі, оскільки вона не тільки не спроможна охопити реального процесу судочинства, але й часто призводить при її використанні до винесення явно несправедливих вироків. Постійна зміна реальної правової ситуації в суспільстві не вкладається в сухий формальний механізм дедуктивного слідування з більшого засновку, який складає статичну правову норму, через конкретний “живий” випадок, до висновку, який з причини поєднання “живого” з “мертвим” перетворюється в юридичну фікцію, або, просто кажучи, в несправедливий вирок суду. Здається, склалася парадоксальна ситуація: автор “Юридичної логіки” виступає проти логіки. Насправді парадокс тут тільки уявний. Є.Ерліх виступав проти абсолютизації юридичними позитивістами використання в праві саме формальної логіки, але доводив необхідність застосування логіки більш вищого порядку, яка б враховувала всю суперечливу динаміку соціально-правових процесів у суспільстві, іншими словами, стверджував важливість переходу юридичної практики на рівень застосування діалектичної логіки права. Для такого висновку у засновника соціології права були всі підстави не тільки тому, що соціальна ситуація в юриспруденції на початку століття вимагала докорінних змін функціонування правового механізму, його серйозної динамізації, але й ще тому, що навіть у період панування юридичного позитивізму судові рішення при наявності прогалин у праві практично ніколи не здійснювались і принципово не могли здійснюватись на основі законів формальної логіки, а вимагали творчого підходу з урахуванням положень всієї системи права як цілого, з елементами суб’єктивізму, що випливали з особливостей правосвідомості судді та ін. Так, Є.Ерліх зауважував, що “юрист, який визнає юридичну логіку, поступово переконується в тому, що суддя на противагу своєму обов’язку при рішенні конкретного правового випадку так чи інакше слідує інтуіції свого власного духу”21. Ця особливість судочинства ще в гегелівський період створювала умови для подолання зазначеного вище розриву між діалектико-правовими засадами юридичної логіки і формально-логічними настановами і судовою практикою юридичного позитивізму. Епохальна праця Ерліха “Юридична логіка” зробила значний внесок у подолання цього розриву. Хоча опоненти знаменитого чернівецького правознавця, наприклад, відомий юрист І.А.Покровський, обвинувачували його в переході з однієї крайнощі в іншу, тобто від абсолютизації логіки юридичними позитивістами до логічного негативізму представників “живого права”,22 в дійсності Є.Ерліх зовсім не заперечував доречність використання логіки в юридичній практиці, він тільки показав обмеженість можливостей формальної логіки і обгрунтував небхідність переходу до логіки юридичного мислення більш вищого порядку, більш складної діалектичної логіки права. Таким чином, саме погляди Є.Ерліха сприяли радикальному переосмисленню предмета юридичної логіки і дали значний поштовх для розвитку цієї науки в 20 столітті.23

3. Специфiка  предмету  юридичної  логiки.

З точки зору сучасного рівня логіко-юридичних знань у загальному плані визначення предмету юридичної логіки може бути сформульоване таким чином:

Юридична логіка - це наука, яка вивчає закономірності застосування логічних теорій у правовому пізнанні і юридичній практиці.

Акцент в цьому визначенні робиться перш за все саме на закономірностях, особливостях, специфіці, відмінностях застосування логіки в праві. В даному випадку логіка постає як прикладна наука, але сам предмет застосування не може не залишати свій відбиток на засобах, особливостях використання логіки. Більше того, розвиток сучасної логічної теорії показав, що логіко-теоретичний аналіз правових явищ, таких як норми права, правової дії і оцінки, особливості слідчої практики, призвели до істотного прогресу і розвитку самої логічної теорії, до виникнення цілих нових напрямків у цій науці, таких як логіка норм, логіка дії, логіка оцінок, логіка питань і відповідей, теорія аргументації і т.д. Подібні процеси взаємозбагачення логіки і права показують, що неможливо уявити якісь значні досягнення сучасного правознавства без використанння все ще “молодої”, але вельми перспективної синтетичної науки - юридичної логіки.

4. Форомальна  логiка,  юридична  логiка,  дiалектична  логiка  права.

Кнапп, Герлдох

ДІАЛЕКТИЧНА І ФОРМАЛЬНА ЛОГІКА В ПРАВОВОМУ РОЗУМІННІ

§ 1. Діалектична логіка і формальна логіка.

Марксизм-ленінізм розуміє під логікою як діалектичну логіку, так і формальну логіку. Загальну характеристику складових частин логіки Енгельс дає в “Анті-Дюринге”, де формальну логіку і діалектику (тим самим і діалект.логіку) визначає як науку про мислення та його закони.

Логіка, що займається людським мисленням, - це наука, яка досліджує, як закономірності його розвитку, так і закономірності, що розкривають правильність ходу думок та істинність результатів мислення.

Діалектична логіка є невід”ємною складовою частиною марксистсько-ленінської філософії, але про її місце в структурі марксистсько-ленінської філософії немає єдиної думки. На відміну від буржуазної філософії, яка вважає, що онтологія і гносеологія, а також формальна логіка (діалектичну логіку буржуазна наука не визнає) перебувають у взаємному протирічі, марксистсько-ленінська філософія розглядає онтологію, гносеологію і діалектичну логіку в єдності. Філософські принципи марксизма діють в рівній мірі, як в сфері буття, так і в сфері сводомості (включаючи пізнання).Цю думку відображає вислів про те, що при розгляді логіки, діалектики і теорії пізнання марксизма “не надо трех слов, ибо eто одно и тоже”.

Разом з тим дана єдність розуміється не як абстрактна, а як конкретна тотожність. Це означає, що при єдності  онтології, діалектичної логіки і теорії пізнання існують також певні відмінності, які є наслідком відмінностей в прояві діалектичних закономірностей в сфері буття (в об”єктивній реальності), в області відносин об”єкта і S (тобто в процесі відображення S об”ект.реальності) та в самому мисленні - як на результаті цього відображення.

Діалектика - це те загальне, що притаманне діалектиці речей (об”єктив.діалектиці), суб”єктивній діалектиці співвідношення буття та свідомості та діалектиці понять (діалектичній логіці). Об”єктивна діалектика відображається в формах мислення, і саме цим займається діалектична логіка, що досліджує співвідношення форм мислення та їх зміст і предмет.

Діалектична логіка є складовою частиною діалектики, або, вона занурена в неї. Для діал. логіки характерним є те, що закони діалектики, які притаманні об”єктивній дійсності, виступають одночасно і у вигляді логічних форм мислення, і у вигляді специфічних розумових засобів.

Діалектична логіка  в процесі мислення відображає дію об”єктивних закономірностей і складає певну частину суб”єктивної діалектики. Як наслідок, вона виступає в якості “содержательной” логіки.

Формальна логіка історично виникла в рамках філософії і довгий час залишилась її складовою частиною. Формальна логіка утворює самостійну науку в якості основного аргумента наводиться наступний довід: філософія - класова наука, а для логіки характерна безкласовість (він не є ідеальним: якщо все явище класове, складові елементи можуть такими не бути).

Деякі автори вважають  формальну логіку самостійностою наукою, не заперечуючи її  зв”язку з філософією, визнають, що вона має свою філософську основу, що певні її досягнення набувають філософського значення і т.д.

Деякі автори вважають логіку складовою частиною філософії. На користь даного твердження свідчить звичайне визначення предмета філософії - найбільш  загальні закони природи, суспільства і мислення.

На відміну від діалектичної логіки формальна логіка зосереджує свою увагу на формальному аспекті людського мислення, тобто формальна логіка займається в першу чергу проблематикою правильності людського мислення.

Якщо врахувати дане розмежування діалектичної і формальної логіки, стає зрозумілим, що логіка не є єдиною наукою, а розподіляється на 2 науки, які об”єднані спільним предметом - людським мисленням, а можливо також і тим, що разом вони складають частину об”єктивної діалектики.Звідси відсутність визначення логіки, яке об”єднувало б усі складові частини. Кондаков “Лог.словарь”: логіка - сукупність наук про закони і форми мислення, про математично-логічні закони обчислення, про найбільш загальні закони мислення”.(логіка тут не розуміється як, єдина наука, а як їх сукупність).

Співвідношення діалектиктичної і формальної логіки не можна розуміти, як дзеркальне відображення, не можна в діалектичній логіці шукати елементи, які б безпосередньо відповідали певним елементам логіки формальної, і навпаки. Відмінності серед діалектичними і формалітичними логіками не ведуть до їх взаємного заперечення. Навпаки, вони об”єднуються, взаємно доповнюють одна одну.

Діалектична логіка не спростовує формальну логіку, а навпаки, передбачає її дії. Згідно зазначених положень “закони формальної логіки проявляються у свідомості і мають коріння в об”єктивній реальності”. Отже, під формальною логікою ми не розуміємо лише результати людського мислення, адже її закони, прийоми завжди є відображенням певних явищ або відносин об”єктивної реальності.

 

§ 2. Підхід діалектичної і формальної логік до людського мислення

Формальна логіка досліджує формальні аспекти висновків і заключень, зроблених на основі посилань, які базуються на логічних відношеннях; діалектична логіка комплексно вивчає виникнення і розвиток думки в її протирічливому історичному русі.

Ф.Л. зосереджує увагу на процесах руху самої думки, формуючи правила та критерії правильності мислення. ДЛ вивчає людське мислення в історичному конспекті, у його взаємозв”язку та співвідношенні з суспільною практикою, відповідно, в його історичному розвитку.

ДЛ не вважає поняття. категорії і закони постійним, а пов”язує зміст цих форм мислення зі змістом дійсності і самого процесу пізнання в його русі, розвитку. Тому для ДЛ основною є проблема як, яким чином відобразити в поняттях мислення рух, розвиток, внутрішні протиріччя явищ, їх якісні зміни, перехід одного явища в інше і т.д.

§ 3. Істинність і правильність мислення

ДЛ прагне досягти об”єктивно істинного знання. Передумовою досягнення цієї мети є розуміння ідеальних форм реального змісту (тобто логічних категорій) як форм мінливих і взаємопов”язаних, що являють собою систему, що постійно збагачується і розвивається як в окремих складових елементах, так і в цілому. ДЛ не відміняє дію формальної логіки, і вона вимагає, щоб розумові операції були формально вірними, і саме як умова істинності їх результатів. Але істинність логічних прийомів не можна доводити лише в сфері свідомості і її потрібно перевіряти в сфері практичної діяльності людини.

§ 4. Логіка і правове мислення

Мислення юриста - це певний вид професійного мислення, це визначена сфера мислення людини, яка не обмежується суворими рамками і яка визначена своїм предметом, тобто правом.

Предметом правового мислення та його метою передбачені деякі його особливості, перед усім його раціональність та свідома недостатність емоційності, його точність, яка є більшою, ніж в “обьіденом” мисленні.

Правове мислення пов”язане  з високими вимогами його логічності, що підкреслює значення в правовому мисленні логіки діалектичної і формальної. Правовому мисленню відповідає правова мова, в якій виділяють різноманітні частки, приклад, мова правових приписів, наукова мова права... Під правовою логікою ми не розуміємо особливий вид логіки; її особливості (пр. логіки), визначаються особливостями мислення, вони обумовлені предметом і метою останнього, не змінюючи нічого суттєво в загальних основах логіки як такої. По своєму предмету і цілям правова логіка безпосередньо пов”язана з загальною теорією права.

§ 5. Природа діалектичної логіки та її значення для юристів

Правове мислення довгий час вважалося виключно сферою ФЛ. Виходили з того, що при тлумаченні та застосуванні правових норм повинен бути чітко встановлений як зміст нормативного тексту, так і зміст розглянутого випадка. В цьому проявляється специфіка мислення юриста, яка і відрізняє його від “буденної свідомості”, оскільки буденній свідомості притаманне лише застосування окремих аспектів ФЛ і ДЛ при їх взаємопроникненні та поєднанні, але в неусвідомленому вигляді.

Мислення юриста при вирішенні теоретичних і практичних питань не може обмежуватися формально-логічною вірністю висновків. Юридичне мислення можливе лише при поєднанні діалектичної і формальної логік. З однієї сторони, ФЛ в юридичному мисленні використовується, в той час, коли вона обмежена протирічливістю та багатоманітністю об”єктивної реальності, яка в праві відображається і правом опосередковується, а відповідно, є обмеженою також протирічливістю та багатоманітністю самого права. Вимога істинності пізнання права тягне за собою вимогу використання логічних засобів діалектики. З іншої сторони, послідовне застосування діалектики іноді стає неможливим, т.я. може перекрутити однозначність і недвузмістовність певних практичних і правових питань.

ДЛ внаслідок того, що це логіка “Змістовна”, не несе однозначності логіки формальної Тим не менш діалектично-логічний характер юридичного мислення не може вести і не веде до обмеження його точності, оскільки воно, так само як і формально-логічне мислення має притримуватись певних принципів і законів, хоча їх характер відрізняється від  формально-логічних.

Основу ДЛ складають закони, що відображають рух понять (категорій), в яких відображається розвиток реальних об”єктів та окремих їх сторін (аспектів). Під такими законами ДЛ розуміють 3 основних закона діалектики: розподіл деякого цілого (тобто права) та вивчення протилежних його сторін та протирічливих тенденцій його розвитку (закон єдності і боротьби протилежностей); розрізнення кількісних і якісних змін права та їх взаємні переході (закон переходу кількості в якість) та закон заперечення як пошук життєздатних тенденцій розвитку права та їх розмежування з тенденціями, що гальмують його. Поряд із законами важлива роль належить принципам ДЛ. Принципи ДЛ є вихідним початком, положенням діалектичного мислення, які орієнтують, спрямовують підхід до розгляду явища, в нашому випадку до права. Вони являють собою загальну здогадку вірного в наукових категоріях і поняттях.

Принципи ДЛ поділяються на три групи:

1) принципи об”єктивної реальності, які також є принципами її пізнання, а відповідно і логіки (принцип протирічливого розвитку об”єкта); дані принципи відображають в діалектичному мисленні риси самого об”єкта пізнання;

2) основоположні начала діалектики, які пов”язані з проблематикою співвідношення відображаємого об”єкта, процеса відображення та його результата (принцип об”єктивності);

3) принципи, притаманні лише мисленню, оскільки пізнання є не лише аналогом розвитку об”єкта, що пізнається, його буття, але має і власне значення, що залежить від самих якостей відображення дійсності в людському мисленні (пр. від абстрактного до конкретного).

В процесі створення права необхідно враховувати діалектичний характер протиріч в суспільних відносинах. Мова йде про відмінності і протиріччя в потребах та інтересах окремих індивидів, соціальних груп, які, природньо, не можуть не переноситися на цілі прав.регулювання.

Досягнення будь-якої цілі тягне за собою зміну певних суспільних відносин  або деяких їх елементів. Будь-яка реалізація цілі має об”єктивні наслідки, які стосуються різнихх сфер суспільного життя. Зв”язки, які складаються в процесі реалізації цілей не можуть не знаходити відображення в механізмі правового регулювання. Законодавець має прагнути звести до мін. випадки, коли дві з формальної точки зору непротирічливі норми права стають протилежними з точки зору цілей, для досягнення яких вони прийняті.

Одним з важливих питань правоутворення, що виникають на етапі створення тексту правового приписа, є питання однозначності (точності) і невизначеності (неточності) понять. При формуванні легальних* понять зіткаються вимога однозначності правових понять з т.д. законності з вимогою їх достатньої “гнучкості”, яка враховує багатомагонітність об”єктивної реальності.

Отже, мова йде про конкретний прояв співвідношення формальної і діалектичної логік.

5. Логiка норми права. Нормативний квадрат i логiчна структура правовiдносин.

Найбільш явно логічна природа права проявляється в структурі і динаміці елементів норми права. Навіть якщо абстрагуватися від логічної взаємодії між нормами (оскільки вона є предметом самостійної науки - логіки норм24), то вже на рівні первинної клітини права - окремої норми права - ми спостерігаємо складну динаміку елементів її логічної структури.

Внаслідок тривалих дискусій склалися різноманітні погляди стосовно логічної структури норми права, нюанси аргументації яких в окремій статті важко відтворити. Простіше здійснити їх класифікацію за формальним критерієм, а саме за кількістю елементів, якими наділяється сама норма - одним, двома або трьома елементами.

Дослідники даної проблеми, які стверджують наявність у структурі норми тільки одного єдиного елементу - диспозиції, по суті зводять до неї саму норму, підкреслюючи, що саме в диспозиції формулюється правило поведінки, а норма і є правилом поведінки, встановленим або санкціонованим державою25.  Гіпотеза і диспозиція розглядаються лише як атрибути норми, хоча, як зазначає з цього приводу Ю.В.Кудрявцев, “логічніше було б сказати, що відомі найменування - гіпотеза, диспозиція, санкція - суть назви різних норм”, а саме “законодавство є сукупністю норм, гіпотез і санкцій”26.  Але тоді виходить, що, наприклад, гіпотеза - це самостійна норма, яка формулює правило поведінки, а таке припущення  суперечить визначенню самої гіпотези як тільки умови, з настанням якої повинна бути реалізована певна поведінка. Насправді ж, на думку Ю.В.Кудрявцева, гіпотеза досить жорстко пов’язана з диспозицією навіть з чисто логічної точки зору, згідно з якою імплікація (“якщо - то”), як аналог структури норми, складається з двох елементів, pq, де диспозиція постає наслідком гіпотези. Наведені аргументи істотно послаблюють позиції прибічників одноелементної структури норми, але, як буде показано далі, повністю не руйнують їх.

У працях С.С.Алєксєєва, Ю.В.Кудрявцева, А.П.Томашевського, А.Ф.Черданцева27 обгрунтовується концепція двоелементної структури норми права. Основними аргументами тут є, по-перше, твердження про “факультативність” санкції в загальному складі норми, по-друге, санкція розглядається як самостійна норма (охоронна) і постає правилом поведінки для органа держави, який застосовує примусові заходи щодо порушника у випадку порушення ним відповідної основної норми. Сама ж норма права завжди складається з двох елементів - умови і правила поведінки.

Як бачимо, концепція двоелементної структури норми права - це не що інше, як кількісне звуження аргументації (тому й непослідовне) попередньої одноелементної концепції норми права. Там “незаконними”, “атрибутивними” елементами вважалися гіпотеза і санкція, тоді як у даній концепції “факультативним” елементом визначається тільки санкція. Гіпотеза (очевидно, внаслідок переконливості структури логічної імплікації pq, якщо – то) тут визнається “законним” елементом норми. І в першій, і в другій концепції сутністю норми визнається встановлене державою правило поведінки, але з тією різницею, що в одній структура норми зводиться до її так зрозумілої чистої сутності, вираженої в диспозиції, а в другій – враховуються ще й умови правової поведінки субєкта. 

Найбільш переконливою, з нашого погляду, є концепція тричленної структури норми права, яка також має свої  чисто логічні аргументи. Так, якщо уважно розглянути компоненти, з яких складається імплікація, (pq), то стає очевидним, що вона зовсім не двоелементна, як здається прибічникам відповідної концепції, адже “р” імплікації є антецедентом - підставою, умовою, тим, з чого випливає висновок, а “q” -  консеквентом - тим, що випливає з антецедента, результатом слідування, висновком, наслідком. Тому консеквент імплікації відповідає в структурі норми права саме санкції, а не диспозиції, адже санкція є завжди наслідком відповідних дій. Приводячи імплікацію як логічний аргумент на користь двохелементної структури норми, прибічники даної точки зору чомусь не помічають невеличкого символу ““ в структурі самої імплікації, який тут є не тільки головним, але за своїм змістом найважливішим, значущим і визначальним у науці логіки загалом. Більше того, на вченні про логічне слідування, а саме воно в імплікації позначається зв’язкою ““, тримається вся наука логіка. Логіка і є наукою про закони слідування28. Будь-які висновки, отримані всупереч цим законам, є хибними, вони не слідують, не випливають із відповідних засновків, аргументів, фактів. Мислення у формі умовиводів, щоб бути істинним, не може уникнути законів правильного слідування, а спростування  часто постає як демонстрація порушення цих правил при отриманні висновку. Щоб отримати консеквент (наслідок, висновок) з антецеденту (підстав, аргументів, умов), необхідно проявити інтелектуальну активність, здійснити певний процес мислення за відповідними правилами (чи не нагадує це правил поведінки, виражених у диспозиціях?). Тільки дія, розумова інтенсивність може забезпечити логічний перехід, логічне слідування від антецедента до консеквента. Логічне слідування, позначене в імплікації зв’язкою ““, і є певний спосіб інтелектуальної дії, без якої “р” не здатне породити наслідок “q”. Логічне слідування, яке завжди повинно відповідати певним правилам (наприклад, загальним і спеціальним правилам фігур силогізму), є самостійним, самодостатнім і визначальним елементом імплікації, і в структурі норми права відповідає її диспозиції. Тому імплікативна формула “pq” свідчить саме про три-, а не двоелементну структуру норми29. Та навіть якщо на мить і припустити умовно, що тільки “p” і “q” є елементами норми, то тоді “q”, як наслідку, все одно краще було б відвести роль санкції, а не диспозиції, як це прийнято в концепції двоелементної структури. Саме дія має наслідок, а не умова, обставина дії.

Про те, що концепції двоелементної структури норми права “чогось бракує”,  свідчить точка зору С.С.Алєксєєва, яку можна було б назвати перехідною до визнання триелементного складу норми. Відомий теоретик поділяє всі норми права на “норми-приписи” і “логічні норми”. “Норма-припис, як правило, відповідає первинній структурній частині тексту нормативного акту (статті, пункту, абзацу статті, конкретній фразі тексту). ... Логічна норма, покликана виражати в основному зв’язки між спеціалізованими нормативними приписами, їх державно-владні, регулююче-примусові якості, у більшості випадків міститься в декількох статтях  нормативного акту або навіть у статтях різних нормативних актів”30. Якщо норма-припис, а саме вона частіше використовується в нормативних актах, як правило, складається з двох елементів (гіпотези-диспозиції в регулятивних нормах, диспозиції-санкції - в охоронних), то логічна норма має обов’язково триелементну структуру. Виявляється ж вона тільки внаслідок цілої низки логічних операцій, пошукової й аналітичної роботи, тобто як результат певних пізнавальних процесів. “Найменування “логічне”, - зазначає С.С.Алєксєєв, - у даному випадку використовується тільки для того, щоб вказати на спосіб виявлення елементів норми (логічний аналіз), їх своєрідність (вони виражають логіку права) і тим самим відокремити норми з усіма (трьома) елементами від конкретних норм-приписів. ...Так що в кінцевому підсумку регулятивні й охоронні норми-приписи виражаються у вигляді логічних норм, де є всі три елементи - гіпотеза, диспозиція, санкція”31. В усякому випадку “тільки за  наявності всіх своїх основних елемнтів норма права може забезпечити державно-владне, юридичне регулювання суспільних відносин”32.

Хоча Ю.В.Кудрявцев і відносить С.С.Алєксєєва до прибічників концепції двоелементної структури норми33, насправді, як ми бачимо, в останнього розроблено досить оригінальну систему аргументації, що обгрунтовує ідею трьохелементної структури норми права, без якої вона не може реалізувати свою природу і соціальне призначення в усій повноті. Норма-припис - це робочий, техніко-юридичний спосіб її функціювання в законодавстві та правозастосуванні, правом же вона стає тільки у повноті своїх елементів, їх єдності й структурній цілісності. Інша річ, що забезпечується ця цілісність (коли норма стає правом) тільки як результат пізнавальної роботи, логічного аналізу, інтелектуальної напруги і гносеологічної інтенсивності загалом. “Цінність тричленної формули полягає в тому, що вона стимулює практичних працівників до ретельного й усебічного аналізу нормативного матеріалу в повному його обсязі, до співставлення нерозривно пов’язаних між собою статей і нормативних актів, до виділення та співставлення умов застосування правової норми, її змісту, наслідків її порушення”34.

Однак проблема логічної структури норми права не вичерпується вирішенням питання про кількість її складових елементів. Ситуація значно ускладнюється, коли стає необхідним враховувати і динаміку елементів норми права. А це трапляється майже постійно, оскільки право не є якимось статичним явищем, відображаючи і регулюючи соціальний розвиток, воно не може не бути динамічним, мінливим, навіть суперечливим. Тому для аналізу структурної динаміки норми права стає вже недостатнім апарат формальної логіки, виникає потреба у використанні певних принципів і методів діалектичної логіки, призначеної саме для аналізу процесів динаміки, розвитку35. “Гносеологічний аналіз права,- як зауважує Н.Нєновські, - неможливий без діалектичної логіки”36.

Чому серед теоретиків права, криміналістів тривають дискусії про статус певних елементів відповідних норм права, а саме: те, що в одних випадках визнається як «гіпотеза - санкція», в інших - як «диспозиція - санкція», те, що для одного суб’єкта права визнається як санкція, для іншого, уповноваженого - постає як диспозиція і т.ін.? Ці непорозуміння, які породжують численні дискусії, викликані функціональною динамікою елементів правової норми, зумовленою у свою чергу динамікою правових процесів загалом. В цих умовах окремий елемент норми права не залишається абсолютно незмінним, статичним, таким що не відчуває впливу інших елементів і загальної соціальної ситуації, яку покликана врегулювати норма. Тому за певних умов елементи норми права мають здатність змінювати своє функціональне призначення, переходити один в одного. І тоді справді те, що для одного виступає як санкція, для іншого суб’єкта права може бути тільки гіпотезою, а в інших випадках - диспозицією норми тощо. Наприклад, згідно  Ст.1764 Кримінального кодексу України судові рішення, вироки, ухвали, які набрали чинності (санкція), обовязкові до виконання всіма службовими особами (диспозиція), і за умисне їх невиконання карається штрафом (санкція). Аналогічні ситуації ККУ фіксує в Ст.183 (“Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти”), Ст.1832 (“Невиконання вироку суду про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю”) та ін.

Діалектико-логічна взаємоперетворюваність елементів норми в правовому процесі має глибокі онтологічні засади. Як уже зазначалось,  на буттєвому рівні структурі норми відповідає зв’язок «причина - дія - наслідок». Але водночас очевидно, що в процесі розвитку те, що було наслідком, стає причиною подальших змін, дія може стати причиною інших дій і сам наслідок може поставати у формі певної дії.

Темпоральний аспект суперечливих буттєвих процесів так само вказує на функціональну взаємонасиченість їх складових. Якщо в структурі норми права гіпотезі відповідає минуле, диспозиції - теперішнє, санкції - майбутнє, то так само очевидним є те, що в процесі функціонування права санкція тільки для нас є майбутнім, для іншого уповноваженого суб’єкта права вона стає теперішнім способом діяльності по застосуванню права. Кожний момент теперішнього викликаний минулим і зумовлений майбутнім, тобто в ньому певною мірою присутні моменти минулого і майбутнього. Так само кожний елемент норми права певною мірою «насичений» акцидентальними моментами, властивостями інших її елементів. В диспозиції в неявній формі завжди «присутня» санкція, інакше, як зауважує Ю.В.Кудрявцев, диспозиція, взята само собою, є висловленням,  яке не має сенсу37. Гіпотеза також безсмисленна, якщо не передбачає диспозицію, саме диспозиція перетворює безлику масу розмаїття фактів у визначені юридичні факти, осмислені обставини і умови дії. Взаємонасиченість властивостями і характеристиками всіх структурних елементів норми права і їх відносна тотожність і відмінність зумовлюють можливість їх взаємного переходу одне в одного і забезпечують динаміку правового процесу. Інша справа, що в такому випадку значно ускладнюються пізнавальні операції, з ними пов’язані, але це виступає тільки зайвим свідченням того, що без певної гносеологічної інтенсивності право не може існувати.

На прикладі норми права чудово видно, що право може функціювати саме як пізнавальний, гносеологічний процес, поза яким воно втрачає свою регулятивність. Концепція триелементної структури норми права, на наш погляд, не тільки більш повно розкриває її структурну специфіку, але й показує, що її логічні й гносеологічні властивості відображають саму природу норми, ігнорування якої сприяє дисфункціональності права загалом.

6. Поняття  юридичної  формули.  Логiка  як  метод  права.

Хоча національно-психологічний та соціально-історичний фактори відігравали велику  роль у розвитку римського права, вони не можуть порівнятися з особливим значенням логічної константи, яка  повною мірою проявила тут свою гносеологічну силу і міць. Римськими юристами був розроблений специфічний метод правового мислення, юридична логіка та філігранна техніка оперування з правовим матеріалом, саме завдяки якій тепер справжні юристи усіх країн і всіх часів говорять однією і тією ж самою мовою”.38  Недаремно Г.Лейбніц порівнював римське право з математикою, маючи на увазі як його універсальність, так і наявність у ньому величезної кількості формул, юридичних формул, без яких неможливо уявити сучасне право. Дійсно, на певному етапі розвитку легісакційний процес у класичний період поступово переростає у формулярний процес. А вісссю всього формулярного процесу є формула”.39

Юридична формула – найвизначніше, на наш погляд, гносеологічне досягнення римського права, саме з її відкриттям розпочинається справжня юридична наука, юриспруденція стає самостійною інтелектуальною силою, здатною на саморозвиток. Формула тут була результатом, метою, а головне - механізмом і мовою розвитку права, тобто саме на ній сконцентрувались усі пізнавальні процеси, пов`язані з правом. Те найбільш цінне, що римське право дало людству, пов`язане саме з юридичними формулами, в яких у концентрованій формі виражено накопичений правовий досвід і які й сьогодні є найефективнішим гносеологічним засобом розвитку права. Юридична техніка, норми права, інститути, підгалузі й галузі права, презумпції і принципи права – все це породження юридичної формули, її різновидів і способів її функціонування. Цей факт, на наш погляд, до кінця ще не усвідомлений, не оцінений і недостатньо вивчений у нашій юридичній літературі. Найбільшою дослідницькою увагою логіко-гносеологічна природа юридичної формули користувалась у прибічників юридичного позитивізму в XIX ст., наслідком чого є сучасна юридична техніка; проте разом з критикою логіцистських надмірностей юридичного позитивізму  з теоретичного поля зору випала формулярна природа права. Формула – це мова права, спосіб його існування і розвитку. Вона найбільш адекватно виражає логічну природу і структуру права, чудово показує, чому автентичним методом права є саме логіко-догматичний метод. Право не вичерпується формулою, але воно завжди намагається виразитись у формулі й відобразити у ній певні соціальні відносини як чіткі, ясні й однозначні правовідносини. Тому без формул, по суті, немає й права, залишається тільки абстрактна ідея справедливості, яка не має конкретних форм застосування. Юридична формула є концентрацією загальної ідеї права стосовно певного виду поведінки. Наука права розвивається формулами, і школа римського права, яка відкрила і створила видатну формулярну систему права,40 надзвичайно цінна і для сьогоднішньої юридичної науки.Римське право,- підкреслює Д.В.Дождєв,- має вивчатися не тільки як основа сучасних правових систем, але і як цінний досвід правового розвитку з притаманними  йому реальними труднощами, суперечностями та досягненями…”.41

 Якщо легісакційний процес був формальним більше в розумінні обов`язкової ритуальності, то формулярний процес був формальним у розумінні розробки юридичних формул, причому в письмовій формі. Від претора залежало, в якій формі він виразить у позові  юридичну сутність спору, вільно викладену йому в простих словах сторонами. Формули повинні були тепер не тільки слугувати знаком юридичної волі, а й виражати специфічні особливості того чи іншого правовідношення”.42 Згодом було розроблено сотні формул процесуального та матеріального характеру, способи технічних операцій в середині формули й оперування різними формулами. Хто з юристів сьогодні не знає, що ризик випадкової загибелі речі несе власник цієї речі”, “нехай буде вислухана й інша сторона”, “дія не робить винним, якщо не винен розумі т.д., і т.ін. Ці формули, безліч яких можна знайти в юридичній літературі, присвяченій римському праву,43 складають надійний фундамент сучасної юридичної науки і практики. Але зараз нас більше цікавить гносеологічна природа юридичної формули самої собою, яка й зумовлює її універсальне та позаісторичне значення.44

Передусім розглянемо процес виникнення формули. Вона ніколи не посіла б такого місця в системі римського права і механізмі розвитку права загалом, якби сама не була породженням надзвичайно напруженої діалектичної, навіть антиномічної суперечливості між формулою і казусом, одиничним фактом і загальним правилом, конкретною поведінкою і нормою. Формула – це засіб боротьби з навалою казусів, які, у свою чергу, ніяк не хочуть” вичерпатися простою формулою, оскільки казус – це саме життя, дійсність, реальність, яку повністю ніяк не втиснути в будь-яку схему. Однак без формули юрист втрачає орієнтири в реальності, не здатен відокремити головне від другорядного, чинити розсуд над масою фактів, які всі тоді стають рівнозначними. З гносеологічного погляду  формула це узагальнення, типологізація подібних фактів, а отже і виділення головних і другорядних їх ознак. А це вже прямий шлях до виявлення найважливіших характеристик правовідносин і далі до сутнісних властивостей права. Чому ж вважається, що римське право мало казуїстичний характер? Тому, що юристи того часу добре усвідомлювали: життєве розмаїття (особливо в період найвищого розквіту держави в її класичний період) не вичерпується жодною формулою чи певною їх кількістю. Казус – це жива матерія права і тому він первинний і визначальний. Право є розв`язанням казусів, а не нав`язуванням абстрактних схем реальності. Звідси і певні побоювання загальних визначень. У цивільному праві,- читаємо ми в Дігестах у Яволена Пріска,- всяке визначення загрожує небезпекою, бо чимало випадків, коли воно може бути спростоване.45  Якщо так, то чому ж тоді юридична формула посідає таке визначне місце в системі права? Тому, що вона була єдиним способом виживання й опанування навалою тих життєвих обставин, перед якими волею долі опинилися римляни. У будь-якому випадку, велике накопичення формулярного матеріалу, видання цілої низки збірників формул, вимагало певної їх систематизації, узагальнення вже самих формул. Одні з них відійшли на другий план, залишились окремими нормами, інші поступово стали основою правових інститутів, перетворились у галузеві принципи, презумпції. Формули як результат первинної обробки правового матеріалу, вже служили основою подальших теоретичних узагальнень. Класифікація речей у відомих Інституціях Гая – лиш окремий приклад цього гносеологічного процесу. І коли вже римська імперія розпалась і втратила національні й соціальні джерела свого розвитку, право продовжувало розвиватися, використовуючи свій внутрішній інтелектуальний потенціал, накопичений за рахунок саме формулярної системи. Кодифікація Юстиніана є прикладом внутрішнього саморозвитку права, який свідчить, що не слід зводити римське право до чисто кзуального права, або як це називається в методології науки – емпіричної стадії правової науки, оскільки римські юристи дали нам також чудові взірці теоретичних досліджень, у яких було досягнуто піднесення правових положень до рівня логічних моментів системи”. “Право, приведене до своїх логічних моментів,- зазначав Р. Ієрінг,- дає нам азбуку права. …Безпосередня практична потреба призводить тільки до пізнання правових положень; тільки народ, що володіє особливо щасливим обдаруванням,  може рано перейти від правових положень до винаходу азбуки права. …Саме в цьому виявилось особливе призначення римського народу до культури права”.46 На прикладі юридичних формул, які стали мовою юристів усіх часів,47 ми бачили, як саме гносеологічні, пізнавальні процеси, їх надзвичайна інтенсивність зумовили і забезпечили велику кількість правових досягнень, якими людство користується й сьогодні.

Кожна наука, як відомо, відрізняється від іншої своїм власним специфічним предметом і методом. У праві цей метод, а саме формально-догматичний метод, має логічну природу, що свідчить про логіко-гносеологічну природу самого права.48 Причому те, що метод цей має логічну природу, ніяк не може бути випадковим для права. “Юридичний метод, - підкреслює Р.Ієринг, - не є чимось ззовні занесеним в право, а навпаки, вимагається з внутрішньою необхідністю самим же правом єдиним способом вірного практичного володіння ним.”49 Оскільки метод завжди зумовлюється предметом, то в даному разі логіка як метод зливається з самим правом, трансформується в ньому, стає юридичною логікою. І навпаки, логічна природа права породжує правову логіку як свій метод саморозкриття і самореалізації.50 “З точки зору дійсно наукового пізнання, - зауважував той же Б.А.Кістяківський, - абсолютно неприпустимий... “відрив” нормативного і логічного розгляду права від реального його розгляду”.51 Чисто формального, чисто структурного аспекту права, який би не визначався самим реальним правом,  просто не існує.52 Завжди відбувається взаємодія і взаємозлиття формального і правового, утворюється певна формально-правова синкретичність. Закономірності її функціонування вивчає юридична логіка - наука про правовий метод. Отже, метод права не суто правовий і не суто логічний, це синкретичний логіко-правовий метод, який відображає формально-змістовну залежність права.

Існуює таємниця методу, магія методу. Найголовніше - це метод. Будь-яка проблема знімається методом. Право дійсно має свій специфічний метод. Ним є формально-догматичний метод, який має свою специфіку. Догма - це положення позитивного закону. Право по своїй природі не виступає чистим правом, а по своїй формі - є логіко-правове явище. Існує логіко-правова синкретична єдність та цілісність. Логічна структура права утворює саму внутрішню сутність права, субстанцію права і без логічної форми право не може існувати як право. Право не є право, а право є логіко-правове право. Право тоді є право, коли воно логіко-правове. Логіка складає внутрішню структуру права, його каркас. Право по своїй субстанції логічно і тому методом права виступає формально-догматичний метод як єдність логічного і правового.  Це не логічний метод - він враховує специфіку права і це не чисто правовий метод, тому що він побудований на логічних засадах.

 

Муромцев С.А.

Что такое догма права?

I

Мы исходим из того воззрения на задачи правоведения, которое сложилось под влиянием позитивизма. С точки зрения этого воззрения задача правоведения как науки состоит в том, чтобы изучать законы определенной группы социальных явлений, которые своею совокупностью образуют право. Поставленное таким образом правоведение должно стать отделом социологии; как вообще законы социологии, так и законы правоведения были бы законами сосуществования (статика) и преемственности (динамика). Социологию не смешивают с историей, так и социологическое изучение гражданского права не следует смешивать с историей этого последнего, а в частности история не то же самое, что динамика. Отношение истории к обеим частям социологии, и к динамике, и к статике – одинаковое: история дает тот материал, из дальнейшей переработки которого получаются и динамические, и статические законы (хотя не на одной только истории они основываются). – В настоящее время часто говорится, что задача истории – открытие законов развития человечества, этот не совсем точный оборот речи не следует понимать в том смысле, что история поглощает собой социальную динамику. Вовсе нет. Если мы остановимся на истории отдельного народа, то такая история вообще неспособна привести к открытию законов, обыкновенно она может служить лишь у проверке законов, открытых другим путем. К открытию законом приводит история, взятая в ее целом и, в частности, историко-сравнительное исследование. Но законы, открываемые в этом случае, суть только те «исторические» законы, которые основаны на методе простого перечисления (per enumerationem simplicem); в их числе одинаково могут быть и законы последовательности, и законы сосуществования. Далее требуется свести эти законы на высшие обобщения психологии и социологии, или, другими словами, соединить их в одно целое при помощи дедукции их психологических и социологических законов. Эту задачу призваны исполнить социальная динамика и статика. Было высказано мнение, что различные истории и динамики есть дело устаревшее (Гольмстень), но, думается нами, устареть не может различение, которое основано на действительном различии предметов.

II

Спрашивая, как при изложенной постановке вопроса о задачах правоведения определяется положение догмы права? Под догмою разумели и разумеют систематическое изложение начал (принципов) действующего права какой-либо страны и какого-либо времени. Такое изложение описывает, обобщает, определяет и классифицирует и в конце концов не имеет ничего общего в исследованием законов. Если систематическое изложение служит подготовительной стадией к этому последнему, то мы имеем дело с описательным правоведением, как частью истории, если же систематическое изложение требуется в виду известных практических целей, то мы имеем догму права в строгом смысле этого слова: догма представляет в надлежащей стройности тот правовой порядок, который юрист-практик должен осуществлять в своей деятельности. Догма составляет отрасль юридического искусства, и как бы ни было разрешен вопрос о положительной науке гражданского права, право догмы на существование остается неприкосновенным.

Было высказано мнение, что догма права соответствует как раз тому отделу науки, которые юристы-позитивисты разумеют под статикой (Гольмстень). В  таким мнении кроется глубокое заблуждение, хотя не трудно открыть его источник. Этот последний надо искать в очевидном желании сохранить в целости современный строй юридической науки, не вступая в то же время в открытое столкновение с новыми требованиями; напротив, при такой постановке вопроса в самом позитивизме надеются найти опору для сохранения правоведения в современном его виде. Спору о плане науки придается такой характер, как будто бы он шел о словах. В истории права желают видеть динамику, а в догме – статику. Был прежде юрист-догматик, знал он догму и историю; но вот появляется позитивность и утверждает, что должна существовать динамика и статика права. Юристу-догматику как бы досадно, что его упрекают в недостатке чего-то; и он спешит удовлетворить пришлеца: «вот вам динамика» – и с этими словами он подает историю, «а вот и статика» - и подает догму, - решение простое и спокойное, но, к сожалению, неосновательное. История по-прежнему остается историей, догма – догмой ,  а динамики и статики нет как нет. И другое недоразумение находит в этом случае свое место. Почему-то предполагают, что юрист-позитивист должен вовсе отвергнуть догму, как самостоятельный отдел правоведения, и вот думают, что оправдают существование догмы, доказав, что она есть лишь один из отделов позитивной юриспруденции: догма есть статика. Такой путь защиты очень рискован: если только доказательство не удается, то придется заключить, что догма не должна существовать вовсе. Не зачем уступать своим противникам более того, чем сами они требуют. За догму говорит вековой опыт юриспруденции, и позитивист охотно признает в ней отдел правоведения как искусства. Нечего, конечно, претендовать на то, что в догме не признают науки, в строгом смысле этого слова; такая квалификация не умаляет значения догмы. Физиология – наука, медицина – искусство; психология – наука, теория воспитания – искусство, и конечно, сделать исследование или написать трактат по медицине или воспитанию не менее почтенно, чем по физиологии или психологии, и для юриста-догматика нет беды, если позитивист, оставаясь верен своей терминологии, не назовет его предмет наукой, и достоинство его нисколько не потерпит, если он не отстоит во что бы то ни стало своего положения, как деятеля «науки».

Наконец, воззрение на догму как на статику подрывает самое себя потому что в конце концов ведет  к полному отрицанию догматического способа изучения, как независимого от истории. В самом деле, согласимся на минуту, что догма есть статика. Но, как показано выше, задача социологического изучения (и статики, и динамики) состоит в построении научных законов, предметом же этого изучения служат исторические (эмпирические) законы; другими словами, - только через посредство исторического изучения можно придти как к динамике, так и к статике, и, стало быть, догме – статике , вопреки прямому намерению самих ее защитников, приходится вступить в тесное соприкосновение с историей! – Справедливость такого соображения не умаляется, когда в ответ на него утверждают, что юридическая справка не имеет ничего общего с статикой Конта и Милля. Напротив, такое возражение лишь обнаруживает силу нашего утверждения. С обеих сторон оказывается одинаково признанным, что статика – в том виде, как ее понимали Конт и Милль, и за ними другие сторонники позитивной доктрины, оказывается не тожественною с догмой права, лишь под условием изменения этого понятия статики возможно придти к подобному отожествлению. Но прежде, чем изменять, не следует ли тщательно обдумать необходимость изменения? Легко отступить тут а там от отдельных положений позитивной системы, переделывая из по своему; но легко ли будет потом сохранить ее целостность и единство, понаделав в ней многие бреши?

Юридическая статика есть часть юридическое науки, догма права есть часть юридического искусства. Статике предстоит исследовать законы сосуществования, догма же лишь описывает, обобщает, определяет и классифицирует, то есть занимается теми процессами, которые ничего общего в исследованием законов не имеют. В догме нет ничего индуктивного и ее обобщение суть не более, как обобщение понятий и предложений, в самой догме нет и силлогизма, и строить силлогизмы приходится лишь юристу-практику, когда отдельные догматические положения он применяет к разрешению казусов. Мы должны развить эти утверждения.

ІІІ.

Итак, что такое догма права?

1. Догма права в строгом смысле

Догма права в строгом смысле есть исследование какого-либо действующего права в интересах применения его на практике. Тип этой догмы выработан в литературе римского права, - романистами, исходившими их той мысли, что римское право (с теми или иными видоизменениями его) есть действующее в строе современного правопорядка. Пухта особенно содействовал тому, чтобы сообщить вполне стройную обработку этому типу и, может быть, до сих пор этот писатель остается наиболее цельным и последовательным догматиком господствующей школы. Вне пределов Германии, где римское право не имело непосредственно действующей силы, догматическая разработка его держалась на том предположении, что оно представляет собою нормальное право, в тех или других границах долженствующее иметь силу. Повсюду, с развитием местного законодательства и литературы, ему посвященной, догматическая разработка была приложена к местному праву.

Догматическое исследование состоит из следующих  процессов:

1) Описание. Догматик описывает разнообразные юридические формы, своею совокупностью образующие право или данный отдел его. Право есть порядок деятельности и потому простейший способ описания его достигается при употреблении глагола, как сказуемого: «Каждый человек почитается субъектом гражданского права», «каждый предполагает добросовестным, пока противное не доказано», и т.п. Подобные предложения передают (описывают) нам какую либо часть правового порядка, - какую либо категорию фактов из ряда тех фактов, совокупность которых мы называем правом. Однако цель догмы простирается несколько далее. Догма составляется для того, чтобы указать гражданину и особенно юристу-практику, какие отношения должны пользоваться юридической защитой и какие не должны иметь ее. Потому в устах догматика каждое из вышеприведенных предложений получает характер повеления, правила (юридическая норма), и имеет, например, такой смысл: «Каждый человек должен пользоваться тою защитой, которая присвоена субъекту гражданского права», «каждый должен предполагать добросовестным, пока противное не доказано» и т.п. Вся догма состоит их правил, и это обстоятельство характеризует ее как искусство. «Повелительное наклонение есть характеристическая черта искусства в отличие от науки. Все, что говорят правилами или предписаниями, а не утверждениями, относящимся к фактам, есть искусство» (Миль).

Факты, передаваемые догмою, разделяются на два рода. Прежде всего догма передает правила, которые предусматриваются и предписываются законами и иными «источниками» права: но  этим не ограничивается назначение догмы. Задача на случай неполноты закона и чтобы устранить противоречия, какие встречаются в законе. Закон может быть неполон, но догматик выходит из предложения его полноты, закон может быть противоречив во всех постановлениях, но догматик предполагает полную солидарность всех его постановлений между собой. Потому догматик постановляет правила даже на те случаи, о которых молчит закон, или относительно которых сам закон устраняет себя своим противоречием. Процесс формулирования подобных правил входит в состав общего процесса юридического творчества, в котором догматик действует на ряду с судьей и законодателем. Этот процесс заслуживает особого анализа , пока мы ограничимся анализом самой догмы. Правила, выработанные в дополнение закона и в устранение его противоречий входят в общий состав ее материала и наравне с остальным материалом подлежат догматической разработке.

2) Обобщение. Форма догматического обобщения есть принцип или начало; принцип есть юридическая норма, обнимающая своим содержанием общие существенные черты многих частных правил или норм. Выбираем, как пример, принцип объективной оценки сделки. Этот принцип предписывает, что неблагоприятные юридические последствия сделки распространяются на участвующих лиц (контрагентов и их преемников) лишь настолько, насколько обстоятельства, которые обусловливают те последствия, были своевременно известны им. В такой своей форме принцип объективной оценки выражает общую существенную черту следующих частных правил: смысл договора определяется в тех пределах, в которых обе договорившиеся стороны одинаково могли и должны были сознавать его; сторона, обманутая при заключении сделки, пока новое, ни в чем не повинное лицо, не стало к ней причастным; сторона, обманутая третьим, посторонним лицом, не имеет права на уничтожение сделки; впавшая в такую ошибку также не должна иметь подобного права, и т.д. Как частная норма, так и принцип выражает требование, чтобы в такими-то обстоятельствами связывались такие-то юридические последствия, но вместе с тем существует важное различие между нормой и принципом. Обычный тип частной нормы может быть представлен такой формулой: «С совокупностью таких-то обстоятельств предписывается связывать совокупность таких-то последствий», причем та и другая совокупность может быть обозначена для краткости особым названием (например, давность – право собственности). Напротив, принцип разбивает эти совокупности на составные их части и формулирует связь какого либо отдельного обстоятельства с каким-либо отдельным  юридическим последствием. Таков тип принципа и он обусловливается именно тем, что принцип – форма общения или отвлечения. Отсюда явствует практическое значение юридического  принципа. С одной стороны, он сразу проливает ясный свет на юридическое значение известного обстоятельства, с другой стороны, судья должен помнить, что на практике редко бывает, чтобы споры имели своим предметом лишь одно  обстоятельство. Почти всегда конкретное положение судебного спора таково, что требуется с совокупностью обстоятельств связать ту или иную совокупность юридических последствий; связь , указанная одним принципом, может противоречить связи, предписываемой другим принципом, и судье не остается другого исхода, как приискать подходящий компромисс. Серия однородных компромиссов, в свою очередь, может быть обобщена в принципе, но за всем тем судье всегда останется обширное поля для самостоятельного творчества, другими словами, судебное творчество составляет необходимое дополнение к догме. Но их этого не следовало  бы заключать об относительно неважном значении самой догмы. Совершенно напротив. Если догматик не в силах овладеть всем разнообразием конкретных положений, то не его дело браться за эту задачу; но этим не умаляется значение другой задачи – формулирования принципов. Здесь мы подходим у давно известной истине. Хорошим законом справедливо починается  такой, который наименее казуистичен, то же самое, и еще в большей степени, прилагается к догме.

Пока мы говорим о принципах, как догматической форме в пределах одной какой либо правовой системы. Будучи результатом обобщения, принцип не содержит в себе ничего сверх тех частных правил, которые он обобщает. Господствующее учение о толковании закона игнорирует это обстоятельство. По этому учению, при пополнении пробелов закона путем аналогии, процесс пополнения состоит в том, что юрист восходит к некоторому правилу или принципу и выводит их него решение по отношению к данному, законом непредвиденному , случаю. Неправдоподобность такого объяснения явствует уже из того, что аналогию, - прием индуктивного свойства, - оно изображает так, как будто бы она была приемом дедуктивным. Сущность юридической аналогии разъясняется в связи с общим процессом юридического творчества. Первый результат ее состоит всегда в формулировании нового частного правила; вслед за тем раздвигается принцип сообразно найденному правилу и только наконец (что имеет значение проверки совершенного обобщения) от принципа  опять переходят к правилу. Этот переход обыкновенно называют выводом, и вообще в догме постоянно говорят о выведении частных правил из принципов. Такая терминология также неправильна: говоря языком логики, мы имеем здесь лишь кажущийся вывод (Миль, кн. II, гл.1, п.2). Так же неправильно употребляется слово  «выведение» и в другом случае. Смотря по надобности одно и то же правило может быть выражено на разные лады; ошибочно говорят здесь о выводе одного правила из другого, тогда как на самом деле здесь происходит так называемое превращение предложений. Это смешение  кажущегося вывода и превращение предложений с выводом действительным и служит источником той распространенной ошибки, по которой дедукция признается одним из методов юридической догмы.

3) Определение. Категории юридических фактов, которые передаются правилами (нормами) или принципами, получают свое особое название, и каждое такое название подлежит определению. Догма изобилует определениями, так, цивилист определяет, например, «источники» права, закон, обычай, право юристов, или: субъект, права, объекты его, юридические акты или отдельные их виды и принадлежности, или: право вещное, право собственности, право по сервитуру и т.д., и т.п. Немцы называют такие определения «определениями понятия» – терминология, которая проникла в русскую литературу и которая не согласуется с требованиями логики (см. Милль, кн. 1, главы I и VIII). Не трудно усмотреть, что каждое догматическое определение распадается на два определения. Во первых, догматик определяет лицо, предмет, акт, положение, с которыми связываются известные юридические последствия. «Вещь есть внешний относительно личности предмет, предназначенный для полного подчинения ее воле» (Пухта); «условие есть будущее, неизвестное, по произволу сторон избранное обстоятельство, в зависимости от которого поставляется существование сделки, или той или другой ее части», «купля-продажа есть консенсуальный договор, по которому одна сторона обязывается к тому-то, а другая к тому-то» – вот примеры, где соединяются оба рода определения. В других случаях они разделяются, например: «обязательство есть правовое отношение, по которому одно лицо имеет право (требования) на действие другого лица» (Пухта) – здесь определяется юридическое последствие, которое может быть связано со многими положениями и событиями. – Из приведенных примеров видно, в чем состоит сущность юридического названия. Оно соозначает сумму всех тех обстоятельств, с совокупностью которых связаны данные юридические последствия, и сумму всех тех юридических последствий, которые связаны с этими обстоятельствами; определение названия поэтому перечисляет все обстоятельства и все последствия, которые соозначают данное название. Юриста не интересует одно сочетание обстоятельств, если в ним не связывается никакое юридическое последствие, если оно не вызывается никаким положением. Если оно определяет «договор», то потому, что с договором связываются многие последствия, и если его интересует не менее того определения «обстоятельства», то единственно потому, что обязательство связывается как последствие, с событиями самого разнообразного свойства.

Каждое догматическое определение выражает вместе в тем и определенное юридическое правило (норму), которое утверждает связь таких-то обстоятельств с такими-то последствиями. Вышеприведенное определение вещи перелагается в правило, которое предписывает защищать господство лица над вещью, как скоро таковое установлено; вышеприведенное определение обязательства перелагается в правило, по которому каждый раз, как в каком либо случае признается существование обязательства, одно из лиц (должник) должно быть принуждаемо к выполнению некоторого действия в пользу другого лица (кредитора), и т.д. Это переложение определения в правило часто, и притом совершенно неправильно, называют «выведением» правила из определения, - точно так же, как неправильно говорят о «выведении» частных правил из принципов.

Если мы помним, что факты правовой области передаются именно правилами  и что правильное определение названия есть то, «которое высказывает факты, обнимаемые значением названия» (Милль), то процесс переложения определений в правила осветится в наших глазах сам собою. В диалектическом развитии догмы правила будут представляться как бы выходящими из определений; на самом деле  определения вырабатываются из правил. Известно, что построение определений вообще дело не особенно легкое; известно также, что успех науки не зависит непосредственно от успеха ее определений. Эти общие истины равно приложимы и к юриспруденции, откуда следует, что «выведение» правил из определений или  так  называемое «развитие» определений не может и не должно играть исключительной роли в догматическом построении.

4) Классификация и основанное на ней расположение юридических правил, принципов и определений в систему составляет высший и последний процессы догмы.

Таковы процессы догматического исследования, если догме приписывают иную роль, чем описанная выше, то это происходит от того, что исчисленные процессы смешивают с другими логическими процессами, ничего общего с ними не имеющими.

2. Общая догматическая теория

Еще римские юристы, излагая свое право, невольно сравнивали его постановления с соответствующими постановлениями других, известных им прав; таким образом слагались общие понятия о гражданских институтах. В современной юридической литературе, при постоянном сопоставлении римского права с местным законодательством и потом – различных местных законодательств между собою, указанное сравнение приобрело обильную пищу и привело к выработке многих общих понятий. Их   выделение в особую область, как предмета особой (общей) догматической теории, представляет свои выгоды и отчасти осуществлено уже в ряде монографий. Остается ожидать появления общих  сочинений по этому предмету.

Область сравнения простирается, разумеется, так же далеко, как самое сходство между постановлениями различных прав. Однако, чем шире в пространстве и во времени будет взята нами эта область, тем менее сходств мы обнаружим, - тем менее  получится обобщений и тем шире будут они. Так, можно  было бы ввести в сравнение все право прошедшего и настоящего, не ограничиваясь ни временем, ни местом, но в таком случае, благодаря постоянной изменчивости правовых форм, мы получили бы только одно общее понятия о праве. Такое широкое распространение границ сравнения, несомненно, имеет свою цену, оно дает наиболее общие понятия, определения и классификацию, подготовляющие правовой материал к индукции.

Но оно не представляет особой догматической цены. Задача догматической теории состоит в тому, чтобы дать правила и определения, способные руководить судебного  практика и облегчить ему его трудное дело. Через сравнение,  через-чур широкое, приобретается слишком мало  истин, пригодных для такого употребления, необходимо сузить границы сравнения, опустить несколько ниже на лестнице обобщений и увеличить самое число их. Сами главные защитники общей теории не долго останавливаются на наиболее общих принципах, каковы «целое больше своей части», «нельзя передать другому более того, что сам имеешь», и в своих дальнейших пояснениях выбирают такие примеры, каковы определения корреалитета и солидаритета, давности и преклюзивного срока и т.п.), - т.е. определения, относящиеся к  институтам права на известной, относительно высокой ступени его развития. Служа потребности современного правосудия, общая догматическая теория должна ограничиться сравнением тех гражданских законодательств, которые стоят на уровне современного развития гражданской жизни образованных наций, желательно бы иметь общую догматическую теорию современного гражданского права образованных наций.

Логические процессы этой  теории должны быть обычные процессы догматического исследования, описанные нами выше. Общая теория дает нормы, принципы и определения, которые получаются через обобщение норм, принципов и определения многих отдельных прав. Коренная ошибка  такого труда, как только что цитированная речь Пахмана, состоит именно в том, что обобщение, которое принадлежит к разряду процессов, подготовляющих факты к индукции (Милль, кн.IV Бэн, кн.I гл.2, ср. Кн.) принято автором за самое индуктивное обобщение, откуда уже само собою выходило, что общие догматические принципы суть, будто бы, законы (Пахман). По другому очевидному недоразумению, автор принял за законы – определения, выраженные в форме предложений (Бэн, указ), или что – то же , словесные предложения за реальные (Милль, кн.I гл.6), - ошибка, впрочем, весьма распространенная и, как показывает логика, всегда служившая источником важных заблуждений. Что предложения в роде: «Обязательство солидарное отличается от корреального таким то признаками, что преклюзивный срок, в отличии от давности, есть то-то, или что между покушением и оконченным преступлением существует такое-то различие», - суть не более как словесные предложения, это не подлежит никакому сомнению. Выше быть указан источник того заблуждения, - что дедукция входит в догматическое исследование, теперь мы знакомимся с происхождением другого заблуждения – касательно индукции. Предположение о том, что индукция составляет один из главных методов юридической догмы, основано на том, хороши известном логике заблуждений, которое процесс образования общих понятий смешивает с индуктивным обобщением и не отличает словесных предложений от реальных.

Это относиться, конечно, к индукции в смысле Милля и Бэна, т.е. к так наз. несовершенной индукции. Иначе будет, если пристать к тому взгляду, по которому индукцией признается также суммирование предложений, так как суммирование предложений, несомненно, свойственно догме, то отсюда пришлось бы заключить, что и догме не чужда индукция.  Так именно думает Гольмстень. Но по неправильному пониманию соответствующего места у Милля (кн. 3, гл.2) или по другой причине, он предполагает, что это – взгляд   Уэвелля. Взгляд Уэвелля относится не к суммированию предложений (Милль, п. 1), но к связыванию фактов (там же, пп. 3 и 4), и если надо было бы найти их достаточное количество среди сторонников так наз. совершенной индукции. Для сохранения престижа догмы статики можно, пожалуй, называть суммирование предложений индукцией, но остается недоказанным, чтобы догме была известна настоящая или несовершенная индукция. С обеих сторон остается, стало быть, бесспорным, что догме неизвестна индукция, в строгом смысле этого слова. Лишь под условием уклонения от этого смысла возможно противоположное утверждение. Нет  сомнения, что как для этого, так и для других уклонений в том же роде, всегда найдется опора в том или другом громком имени, - если не в Уэвелле, то в каком-нибудь другом, достаточно обратиться к старым логикам, или к логикам, в роде Джевонса, чтобы найти так не мало воззрений, противоречащих Миллю и Бэну. Но мы полагаем, что лишь следующая точка зрения обеспечивает правильный путь. Милль, и, опираясь на него, Бэн дали нам наиболее полную и стройную обработку логики. Другие, не менее крупные писатели, как, напр. Уэвелль, могли высказывать, по тому или другому поводу, особенные логические воззрения, но они не исполнили такой полной работы по логике, как двое названных. В  системе этих последних отдельные положения взаимно обусловливают одно другое; кто отвергает одно из них, тот вместе с теми берет на себя ответственность и по отношению к другим положениям, которые могут зависеть от отвергаемого. Дело ли юриста, не задумывающего коренной перестройки всей логики, брать на себе такую ответственность? Не лучше ли нам, юристам, смотреть на свою задачу  более скромным образом? Не постараемся ли мы прежде всего воспользоваться тем богатством, которое кроется в системе Милля и Бэна, а потому уже примемся за ее исправление?  Ото того или другого воззрения на индукцию зависит очень многое; от него зависит и построение дальнейшей теории индукции, и вопрос об отношении индукции к дедукции (особенно в социальных науках), и наконец вопрос о законах. К чему же решаться на такую ломку руководящих понятий? И из за чего? – исключительно из за того, чтобы иметь удовольствие встретить  индукцию также в догме.

Итак, требование о сохранении юриспруденции в смысле «общей теории права» имеет свой смысл, если ввести его в надлежащие пределы. Но возведение этой теории на степень законченной науки и полное отчуждение ее от других отраслей правоведения основывается на ряде логических недоразумений. Не помогает делу и тогда, когда догму превращают в «статику», потому что статические законы или законы сосуществования в большинстве случаев сами происходят от законов последовательности или динамических (ср. Милль, кн.III гл.2). Самолюбие юриста должно удовлетвориться тем заключением, что , поскольку он не  работает непосредственно для практики, он подготовляет явления юридического мира для индукции и дедукции, которыми займется правоведение, как часть социальной науки; значение его работы от того нисколько не умаляется, ибо она навсегда останется необходимой стадией в общем ходе научного исследования. Замкнуться же в цене однажды выработанных понятий, оторваться от жизни, их вызвавшей, и отдаться всецело «исследованию внутренней природы права, как права, и, следовательно, лишь логической конструкции юридических понятий» (Пахман), значило бы не пойти далее диалектики и постоянно рисковать вернуться в область схоластики. Такой оборот игнорирует не только все успехи современной логики, но и успехи самой догматической юриспруденции, которая, начиная с сороковых голов настоящего столетия, настойчиво требует реального исследования взамен диалектического. Думается нам, что сами защитники юриспруденции, как «конструкции юридических понятий», не согласятся с всеми выводами, которые проистекают из их требований, и что многое обусловлено в этом случае неточностью употребляемых выражений. Что-нибудь одно: или – совсем не обращать внимание на требование индуктивной логики и продолжать вращаться в сфере старых методологических понятий; или же, принимая сказанные требования за исходные в своих суждениях, сохранять повсюду надлежащую последовательность.

IV

Законы, в научном смысле этого слова, не следует смешивать ни с юридическими принципами, ни с юридическими определениями. Если мы избегнем такого смешения, то не усомнимся в том, что догма права не занимается вовсе законами права.

  1.  Различие закона и юридического принципа

Очевидно, что закон принимается нами не в узком смысле государственного постановления, которое содержит какое-либо юридическое определение или правило, но в совершенно другом, философско-историческом или, вернее, общенаучном смысле. Под законом мы разумеем постоянство, которое существует в силу природы вещей в отношениях между явлениями, или явлениями и их условиями и последствиями. Формула закона гласит: при таких-то условиях происходит то-то. Это отношение установлено не человеком, но естественными свойствами данных условий, - иначе говоря, самою природой.

Когда в юридическую науку проникла впервые идея закономерности исторических явлений, тогда этой идее было придано неправильное выражение. На историческое развитие человечества, общества и права смотрели как на процессы откровения объективно абсолютного разума, - процесс постепенного осуществления высших принципов жизни. Между прочим развитие  права представлялось, как постепенное осуществление высших принципов (начал) справедливости. Закономерность исторических явлений усматривалась в необходимости их, как результата логически-исторического развития принципов, которые таились в высшем разуме, в высшей справедливости. При таком взгляде закон сливался с принципом, и это смешение царит в юриспруденции  по сию пору. Когда говорят о законах развития права, тогда понимают под ними обыкновенно некоторые общие юридические принципы. Но такое отожествление двух названных предметов содержит глубокую ошибку. Принцип имеет то сходство с законом, что также указывает на связь двух явлений (напр., преступление и наказание); но связь эта установлена в принципе не природою, а человеком. Поэтому принцип относится к совершенно иной категории предметов, нежели закон. Принцип, в чем бы он ни состоял, есть не более как явление.

Наука различает строго явления и их законы. Под явлением разумеются вообще изменения в положении или состоянии предметов; под законами – постоянство отношений, замечаемое при этих изменениях. Явления составляют проявления закона, который неизменяем и постоянен. Закон может быть парализован и своем действии; но он не может быть устранен, как скоро присутствуют условия, к которым он относится. Так, можно препятствовать сближению двух тел; но нельзя устранить самого закона тяготения, который будет продолжать свое действие, например, в форме давления на препятствие. В области человеческого мира каждое действие человека образует явление, установленное действием, либо иным событием, конкретное отношение человека (например, власть его над вещью, лицом) есть также явление. Точно так же имеют значение явлений правило, которое руководит в данное время  и в данном месте поступками людей, и порядок, в который слагают их отношения. Принцип же есть только обобщенное выражение совокупности общих свойств («общего смысла») существовавшего или существующего порядка, существовавших или существующих правил, отношений, действий. Таким образом, юридический принцип выражает собой явление истории права, или, точнее, некоторую совокупность историко-юридических явлений. Юридический принцип служит формулой, которая характеризует так или иначе известную группу правовых отношений и соответствующих им правовых постановлений. Напротив, закон составляет формулу, которая указывает на отношение этих отношений и постановлений, как исторических фактов, между собой, или к другим историческим  фактам. Так, например, формула, которая утверждает, что договоры влекут установляемые ими последствия, коль скоро соблюдена предписанная форма; - или что обманувший  кого либо обязан вознаградить  его за вред, причиненный ему обманом; - или что каждый предполагает добросовестным, пока противное не доказано, - подобная формула есть известное явление истории права. Напротив формулы, которая утверждает, например, что в жизни каждого народа периоду свободного развития юридических идей предшествует период формализма, что такие-то изменения в гражданском обороте сопровождаются признанием преступности обмана, что юриспруденция образованного общества склонна предполагать в каждом лице добросовестность, - подобные формулы выражают собой законы. В первом приведенном нами примере закон означает, что известный род явлений (формализм) предшествует всегда другому их роду; в двух других, - что известные явления сопровождаются всегда другими известными явлениями. Юридический принцип указывает  на то, что должно быть; закон – на то, что есть в силу свойств человека, общества и мира. Юридический принцип составляет продукт человеческой деятельности; закон стоит над нею. Юридический принцип может быть нарушен человеком; нарушение закона свыше человеческих сил. Юридический принцип подлежит критике, критика закона не имеет смысла.

Если даже допустить, что высшие принципы существуют сами по   себе, что история человечества есть только постоянное стремление к  осуществлению  подобных принципов, то и в таком случае они не будут иметь ничего общего с законами. По предположенному воззрению, этим принципам будет принадлежать абсолютное господство в идеальном будущем. Но в прошедшем и настоящем они постоянно нарушаются   людьми. Человек должен познать и усвоить высший принцип для того, чтобы подчиниться ему. Напротив, закон действует совершенно независимо от того обстоятельства, известен или неизвестен он человеку. Человек подчинился закону тяготения с самого начала своего существования, хотя ничего не знал о его существовании. Народы проходили последовательно известные периоды своего развития, хотя ничего не знали ни о необходимости этих периодов, ни вообще о закономерности своего исторического движения. Знакомство человека с законами ничего не изменило в них. Оно послужило только к тому, что посредством изменения данных условий действия закона, человек стал руководить по своим соображениям направлением этого действия. Свойства электричества не изменились от открытий Гальвани, Эрштеда и др., но, комбинируя известным образом условия проявления электричества, человек устроил телеграфы, электрические машины, электрический свет. При данных условиях исторического развития у нас наступит экономическое и нравственное разложение общества точно так же, как оно наступило в древнем Риме и в многих других странах. Но мы можем устранить, либо задержать наступление этого результата путем некоторого воздействия на расположение условий нашего общественного развития. Располагая иначе причины, можно достигнуть иных результатом; но нельзя уничтожить самое действие причин.

Без особых замечаний ясно, что закон, в смысле государственного постановления, относится к области явлений, но не к области законов в научном смысле.

Иногда определяют принцип как «общую мысль, проходящую сквозь целый ряд явлений», и путем такого определения думают сблизить принцип с законом (Гольмстень). Однако это есть как раз выражение того воззрения, с которым борется позитивизм. Положение о «мысли, проходящей через целый ряд явлений» есть не более как перефразировка того утверждения, что мировая жизнь есть постоянное и последовательное осуществление идей в ряде явлений, так учили Шеллинг и друг., но не тому учит позитивизм.

  1.  Различие закона и юридического определения

Закон следует отличать также от определений. Определение не связывает двух явлений, но, относясь к названию одного явления, перечисляет признаки этого последнего. Определить название значит указать с точностью предмет, им означаемый, это указание и достигается через перечисление всех признаков данного предмета. Таким образом, напр., предложения: «возвратить значит – отдать обратно полученное», «корреальное обязательство есть обязательство, обладающее такими то свойствами», суть (несовершенные) определения терминов «возвратить» и «корреальное обязательство». Определения, однажды сделанные, могут быть разложены на части путем их словесного преобразования; или же возможно определение одного названия сопоставить с определением другого названия и путем словесного превращения обоих определений получить новые предложения; все такие предложения не будут содержать в себе ничего такого, что не содержалось бы уже в определениях, из превращений которых они получены. Так, из определения термина «возвратить» мы можем получить предложение: «возвращается только то, что получено», а из сопоставленных определений корреального и солидарного обязательства мы можем придти в предложению: «корреальное обязательство отличается от солидарного обязательства такими-то признаками».

Юристу приходится руководствоваться не одними специально-юридическими истинами; он подчиняется также истинам более общего свойства. Так, в догматической юриспруденции находят свое приложение истины, вроде: «целое больше своей части», или «нельзя передать другому более того, что сам имеешь», но происхождение этих утверждений не дает основания называть их законами. Первое из них получается из определения «целого» или «части», второе – из определения термина «передать». Нельзя определить «целое» и «часть», не указав на то, что целое больше  части, а часть – меньше целого; нельзя также определить действие, означенное глаголом  «передать» или существительным «передача» без того, чтобы не указать на то, что передается нечто, состоящее в обладании передающего. Таково же происхождение , напр., известного положения «закон (в смысле государственного постановления) не имеет обратного действия», если только слово «действие» истолковать в наиболее широком значении. В самом деле, нельзя определить термин «возникновение», не указав на то, что предмет возникает, как скоро начинается какое-либо действие на окружающий мир; другими же словами это обозначает, что где нет «возникновения», так нет и действия, а стало быть, ничто, в том числе и постановление власти, не имеет обратного действия. Если же в разбираемом предложении: «закон не имеет обратного действия» слово «действие» истолковать в тесном смысле юридических последствий, то мы получим не более как юридический принцип, который предписывает, что юридические последствия (напр., наказание), которые данное постановление связывает с известным событием (напр., преступлением), не должны применяться к событиям, происшедшим ранее издания этого постановления; как всякий принцип, этот принцип не безусловен и подлежит нарушению. Не только судья по ошибке или злоупотреблению может придать любому постановлению законодателя обратное действие, но сам законодатель может повелеть, что такое то его постановление должно применяться к событиям, которые произошли ранее его издания. Если сказать (как говорит это Пахман), что в этом последнем случае принцип  не нарушается, так как повеление законодателя указывает лишь на то, что «происшедшие события должны обсуждаться как позднейшие», то такой аргумент будет не более как игра словами. Происшедшее во всяком случае  остается происшедшим, хотя бы судья мысленно переносил его в позднейшее время; и если судья, по своей инициативе, или по воле законодателя прилагает к таким событиям постановление, которое издано после того, как они приключились, то это  значит, что постановление получает обратную силу.

Закон утверждается предложением реальным, определение – предложением словесным, другими словами, утверждая закон, мы утверждаем о каком либо предмете какое либо новое свойство, напротив в определении мы связывает это свойство с предметом, как его известный признак. Но каждое реальное предложение, утверждающее о каком либо предмете какое либо новое свойство, по доказательстве своем может быть обращено в словесное предложение, которое связывает это свойство с предметом, как его признак. Таким образом, имея об образовании обществ известное понятия, мы можем связать с ним новое свойство, напр., доказать, что каждое образованное общество разделяет такой-то юридический принцип, а как скоро это последнее будет доказано, то следование данному принципу может стать, в наших глазах, признаком образованного общества и войти в состав его  понятия. После .этого утверждение: «каждое образованное общество разделяет такой то принцип» приобретает характер словесного предложения.

V

О процессах непосредственного юридического творчества и его отношения к догме права

В основе каждого юридического исследования – будет ли оно предпринято с целями практическими или теоретическими – будет ли это работа судьи, юрисконсульта, законодателя или ученого догматика – лежит процесс непосредственного юридического творчества. Он состоит в искании ответов на вопросы новые, действующими юридическими нормами неразрешенные. Судье, юрисконсульту и законодателю эти вопросы подсказывает гражданско-правовая жизнь; догматик же, формулируя их, пользуется как указаниями жизни, так и указаниями собственного воображения и предусмотрительности.

Ответ получается или в форме казуального решения или в форме юридической нормы. Судья и юрисконсульт творят право по преимуществу в форме решений; но, особенно в наше время, судебное творчество проявляется также в формулировке юридических норм (решения кассационных судов, обязательных для ряда однородных дел). Законодатель по преимуществу творит право юридическими нормами; точно так же поступает догматик.

Процесс непосредственного юридического творчества, по существу своему, не отличается ничем от процесса творчества и, в частности, относится к категории практических построений (Бэн, Психология, кн.II, гл.VI, п. 12). Юрист вызывается к творчеству распрею двух сторон или взаимным столкновением интересов многих, - распрею и столкновением, не умиротворяемыми действующим правовым порядком и угрожающими его прочности и господству. Стимул, руководящий юристом, состоит в стремлении охранить правовой порядок, его ближайшая цель – умиротворить происшедшую распрю или столкновение, приведя столкнувшиеся стороны и интересы в гармонию с остальными частями правового порядка. Вопрос, разрешаемый в таком случае юристом, состоит в том, - какие отношения следует предписать столкнувшимся сторонам, чтобы достигнуть сказанного умиротворения и гармонии. Что те или другие отношения будут соответствовать такой цели – это отчасти чувствуется, отчасти проверяется суждением и затем последующей практикою. «Качество ума, называемое суждением, имеет значение, будучи ясным чувством искомой цели и чувством, удовлетворяющим, что построение соответствует цели» (Бэн). Совокупное действие индукции и дедукции составляет существенный элемент юридического творчества, как и всякого построения. Индукция и дедукция не вращаются в этом случае только в области юридических идей; напротив не менее того они оперируют идеями из других областей. Целесообразность решения или нормы, подсказываемых творчеством, определяется критерием, который опирается не только на факты права, но в равной степени – на факты экономии, нравственности, религии и т.д.; чтобы оценить эту целесообразность судья, законодатель и т.д. призывает на помощь всю совокупность своих познаний о человеке и обществе, руководствуются всей жизненной практикой. Чем менее юрист приурочивает свое творчество к специально-юридической сфере, т.е. сфере уже выработанных и  общепризнанных юридических идей, тем более оно оригинально и плодотворно.

Здесь и надо искать точку соприкосновения догматики с индукцией и дедукцией. Выше мы указали, как участвует догматик в процессе непосредственного юридического творчества, и насколько он участвует в нем, насколько догматическое исследование покоится на исследовании индуктивном и дедуктивном. Взятое само по себе, в строгом смысле догматическое исследование есть  лишь воспроизведение той и другой системы права ; но как скоро эта система воспроизводится в видах применения ее на практике, т.е. в интересах ее господства в будущем, то необходимо предусмотреть естественные рост и развитие правового порядка, которые должны произойти в этом будущем; необходимо помнить запас юридических норм, раздвинуть принципы и определения, привести их в известной мере в текучее состояние, дабы они могли овладеть предстоящим развитием. Каков именно тот строй догматической работы, который соответствовал бы высказанным в наше время требованиям, чтобы догма приобрела конструктивный, творческий характер. В этой своей роли догматик приближается к законодателю и догматический элемент его работы переплетается в творческим. Вместе с тем еще раз обнаруживается вся основательность того воззрения, которое приурочивает догматик статике и желает освободить догматика от всякого определения идеи развития. Напротив, развитие и здесь определяет основную, исходную точку зрения на предмет.

Снова нам приходится повторить некоторые мысли, уже выраженные в другом месте. Систематическое изложение юридических норм, предназначенных к применению на практике будет вполне плодотворно лишь в том случае, если последует указание целей, для достижения коих нормы назначают определения института удовлетворить своему назначению, если представить верно соотношение  его различных свойств. Догматическое определение не назначено только для того, чтобы отличить как-нибудь определяемый институт от другого. Напротив, оно служит юристу указанием на то, в каком соотношении находятся различные свойства института. Подчиняясь этому указанию, юрист стремится к поддержанию того же соотношения на практике. Если же указание сделано неверно, то и практика юриста получит неверное направление: он будет стремиться к осуществлению такого соотношения различных свойств института, которое противоречит его природе. Следовательно, для того, чтобы догматическое определение могло удовлетворить своему назначению, необходимо, чтобы оно было выведено из изучения природы института; другими словами, необходимо изучение всего развития его. Только таким путем познается источник различны свойств института, их значение и взаимное соотношение. При пренебрежении этим путем легко впасть в односторонность, отдав излишнее предпочтение свойству, почему либо бросившемуся в глаза. Ничто, например, не кажется проще и вернее определения: право собственности есть полное юридическое господство над вещью. С точки зрения этого определения, каждое стеснение собственника представляется не иначе, как ограничение права собственности, - как некоторая измена логическому совершенству понятия. Отсюда возникает недружелюбное отношение юриста к ограничениям собственности на практике и стремлению его к строгому толкованию их. В полном неограниченном господстве над вещью юрист видит единственный нормальный тип собственности и блюдет за его чистотою в действительной жизни. Между тем историко-культурное изучение права собственности обнаруживает, что «ограничения» его не составляют чего либо враждебного ему по своей природе, но вытекают из тех же источников, как и сама собственность. Обе формы обладания вещами – частная и совместная или  общая – служат в руках общества орудиями для одинаково важных целей и потому обе заслуживают одинакового внимания. Мы узнаем, что право собственности, подобно каждому другому праву, есть лишь средство к достижению некоторых культурных целей и должно оцениваться с точки зрения этих целей. Познание же целей и их соотношения приобретается через изучение права, как социального явления.

Идея развития должна отразиться также на догматической классификации. В настоящее время в догме гражданского права общепринята довольно простая система, соответствующая описательному назначению догмы. Единицею группировки служит институт, общие принадлежности всех институтов излагаются в так назыв. общей части и вся масса отдельных институтов размещается в том или ином порядке в так назыв. особенной части. Самый порядок размещения подчиняется по преимуществу точке зрения описания и институты располагаются сообразно их внешнему сходству и различию. Эти приемы не отвечают всем требованиям творческой догмы. Вместо  группировки институтов по их внешнему виду здесь часто может встретится надобность в группировке их по интересам, которые они представляют в гражданской жизни; догматическая классификация приблизится, пожалуй, к классификации исторической, и тут и там должна будет принять во внимание исторический генезис права. Кроме того не всегда окажется целесообразным удержать институт, как единицу; размещение материала по принципам может принести больше выгоды. Задач исследователя будет состоять в том, чтобы уловить в праве, на пространстве всех его институтов, принципы растущие и падающие, оценить их взаимное соотношение в жизни, их практическое значение, и, излагая их, тем самым изобразить те основные тенденции, за или против которых судебной практике предстоит бороться. В какое отношение этот способ догматической классификации станет к способу господствующему – этого вопроса мы не касаемся и, может быть, ответ на него надо предоставить будущему. Да позволено будет лишь одно замечание. Господствующая догматическая классификация возникла в школе и удовлетворяет прежде всего (по своей простоте и относительной конкретности) школьным требованиям; но помимо школы догматическое исследование должно воздействовать на движение гражданского правосудия, руководить этим движением, и в этой сфере, может быть, имеют свою цену приемы классификации, несколько отличные от общепринятых.

Старченко А.А.

“Логика в судебном исследовании”

§1. Роль аналогії в аналізі доказів

При розслідуванні злочинів аналіз фактів супроводжувався порівнянням окремих обставин цієї справи з фактичними даними, що були доказами по інших справах. Ціль такого порівняння – знаходження подібного в фактах, які порівнюються.

Нерідко, коли знаходять декілька подібних моментів в двох різних випадках, наприклад, в разі однакових методів вчинення декількох різних злочинів по спорідненості методів роблять висновок, що ці злочини скоїла одна особа. З точки зору логіки – це умовивід за аналогією.

Аналогією в логіці називають умовивід від окремого до окремого, в якому через подібність цих предметів або подій в одних ознаках робиться висновок про подібність цих предметів, або подій й в інших ознаках.

В практиці судових розслідувань висновок за аналогією зустрічається при розслідуванні злочинів за способами їх вчинення. В Ленінграді в різний час з 1948 р. по 1950 р. в різних районах були порушені кримінальні справи в зв’язку з  виявленням трупів жінок з ознаками насильницької смерті. В 1948 р. був виявлений труп молодої жінки Б., в 1949 р. – труп К., в 1950 р. в слідчі органи поступила заява гр-ки М. про замах на її життя зі сторони невідомого чоловіка. У всіх випадках був своєрідний спосіб здійснення злочину: злочинець користувався однаково затягнутими петлями для придушення жертв. По закінченню певних строків розслідування по всім цим справам було призупинено. В 1950 р. при розслідуванні справи по звинуваченню З. в згвалтуванні 14-річної П. Під час обшуку на квартирі обвинуваченого була виявлена петля з шнура, подібна на ті петлі, які були виявлені по порушеним раніше справам про вбивства зі згвалтуванням.

Виходячи з цього факту, слідчий звернувся до матеріалів однієї з призупинених справ. Викликана в якості свідка М., на яку раніше було вчинено напад з використанням петлі, впізнала в З. того чоловіка, який хотів її задушити. Подальшим розслідуванням було встановлено інші дані, що обвинувачують З. в вчиненні злочинів. В цій справі своєрідність дій злочинця було підставою для висновку по аналогії про вірогідність вчинення ряду злочинів однією тією ж особою. Хоча подібність вчинення дій ще не є достовірним і кінцевим доказом, який викриває дану особу в здійсненні ряду злочинів, вона допомогла знайти слідчому інші дані, що викривають злочинця.

Отже, потрібно зазначити, що висновок за аналогією дає лише ймовірний результат. Для більшої вірогідності необхідно враховувати всі умови, що висуває логіка. Це: істотність подібних ознак, їх більша кількість, взаємозв’язок між ознаками, відсутність істотних відмінностей між явищами, що порівнюються.

§2. Роль силогізму в аналізі доказів

Велике значення при дослідженні доказів грає дедукція та силогістичні умовиводи. Силогізмом називається дедуктивний умовивід, в якому нове знання-висновок  з необхідністю виходить з двох вихідних суджень-посилок. Меншою посилкою в силогізмі виступає судження, яке містить знання про існування якого-небудь конкретного факту.   

Більшою посилкою в силогічному умовиводі, що встановлює звязок окремого доказу з подією злочину, звичайно виступає загальне судження, яке формує знання про звязки між подібного роду явищами.

Знання – це виражений в різних за своїм характером судженнях, - результат попереднього досвіду. В одному випадку ці загальні судження встановлюються наукою і являють собою достовірні судження. В іншому випадку в якості більшої посилки виступають отримані індуктивним шляхом через прості перерахування, узагальнення, які носять лише вірогідний, проблематичний характер. В залежності від характеру цього узагальнення, тобто від якості більшої посилки, різну цінність має і висновок.

Російський юрист так пише про процес доказування в суді: ”Если пройти мимо частностей приёмов доказывания, то в общих чертах процес доказывания всегда сводится к образованию силлогизма”. Більшою посилкою в цьому силогізмі слугує узагальнення відносно звичайного звязку речей меншою – одиничний факт, що виступає в якості судового доказу.

А ось Люблинський критично висловився про роль дедукції в пізнанні та про ймовірність дедуктивного висновку: “Наше знание общих законов никогда нельзя назвать истинным, а только более или менее вероятным. Рассматривая вывод по форме силогизма, где в качестве большей посылки выступает общее положение, наш вывод будет настолько же далёк от безусловной истины, как далёко от неё лежащее в основе силлогизма общее суждение. Он всегда будет лишь более или менее вероятным: чем длиннее цепь умозаключений, тем вероятность эта будет всё более и более ослабляться”. І далі: “Признав невозможность произвести какое-либо умозаключение без общего суждения, мы тем самым должны отрицать безусловную достоверность наших знаний”.

Помилковість зведення доказування в суді до силогізму пояснюється тим, що силогізм не вичерпує всього процесу доказування в суді. Силогістичний висновок дійсно застосовується в судовому дослідженні для встановлення причинного звязку окремого факту з подією злочину. Вирішити це питання ще не означає доказати винуватість обвинуваченого. Одиничний факт, що виступає доказом по справі, може висвітлити лише одну обставину злочину, одну сторону головного факту, крім того не завжди цей факт з достовірністю доказує те чи інше положення. Для того щоб доказати головний факт, необхідно привести ряд доказів по справі, розглядаючи їх у взаємозвязку.

§3. Індуктивні узагальнення

Першою узагальнюючою формою висновку в судовому дослідженні, як було вказано вище, виступає індукція.

Індуктивне узагальнення на перших етапах дослідження не ставить своїм завданням вияснення взаємозвязків між фактами, і вирішує по суті справи, лише питання про належність доказів, відбираючи із множинності даних, що оглядаються і аналізуються слідчим, лише факти, які мають спільну ознаку. Кожен з таких фактів хоч і по-різному – з різних сторін і в різній формі – вказує на одну ознаку, спрямовує на думку про їх походження від однієї причини.

Такого роду індукції в судовому дослідженні належить досить важливе значення, так як вона сприяє накопиченню доказового матеріалу, створює той фундамент з фактичних даних, на якому базується вся побудова наступного доказування в суді.

Професор Строгович зазначає: “Путём индукции мы обобщаем признаки ряда фактов, случаев, и из обобщения признаков отдельных фактов, случаев выводим общее правило. Но ведь сколько бы частных случаев мы не изучали, всё это будет сумма частных фактов, и никакого общего правила из этого не получится: его можно предполагать, но нельзя утверждать с достоверностью”.

Це положення може бути віднесено і до індукційних узагальнень в судовому розгляді. Хоча тут мова йде про пізнання одиничного складного поняття, а не про встановлення правил чи закону, якому підкоряється ряд однорідних явищ. Знання про правильність узагальнення, а також про фактичний матеріал, який відноситься до справи, буде при такому підході лише припущенням.

Не дивлячись на вказану обмеженість висновку, індуктивне узагальнення являє собою якісно нову ступінь в дослідженні. Якщо різні одиничні факти, які виступають доказами, дають підставу для маловірогідного висновку про вчинення злочину, то індуктивний висновок про ряд таких фактів збільшує ступінь вірогідності такого знання. Розглядаючи такі докази, як наявність плям крові на одязі обвинуваченого, виявлення в нього вдома сокири з кровю, факт погрози на адресу потерпілого, ми маємо всі підстави для висновку  про належність обвинуваченого до вчиненого злочину. Але наш висновок буде лише вірогідним, так як ми не пішли дальше індуктивного обєднання ряду фактів в одну групу. Але отриманий висновок буде володіти більшим ступенем вірогідності в порівнянні з висновками відносно кожного одиничного факту. Оскільки на початку розслідування індуктивний умовивід – це висновок від ряду фактів без аналізу взаємозвязку між ними, оскільки і висновок в ньому буде лише сумою вірогідностей, але не достовірним знанням, так як сумуючи вірогідність, модна отримати лише більший її ступінь, але не достовірне знання. Для отримання достовірного знання індукція повинна бути повязана з іншими формами висновків і перш за все з дедукцією.

§4. Версія. Побудова судових версій

Гіпотезою в логіці називається припущення, яке пояснює походження конкретних фактів чи причини, що лежать в основі закономірностей явищ, які досліджуються. Пояснити походження явищ, які досліджуються – означає пізнати причину, яка породила дані явища. Взаємозв’язок між явищами, для пізнання якого будується гіпотеза, являє собою об’єктивний зв’язок, тобто такий зв’язок, існування якого не залежить від нашої свідомості. З допомогою гіпотези ми лише відкриваємо цю об’єктивно існуючу  залежність явищ.

В судовому розслідування при поясненні окремих фактів або сукупності обставин, часто висувають ряд гіпотез, які по-різному пояснюють ці факти, тому їх називають версіями (з лат. verso, versare – видозмінювати). Версія в судовому розслідуванні – це одна з гіпотез, що пояснює виникнення і властивості окремих обставин злочину, або подію злочину в цілому.

     Кожний одиничний факт, що виступає в якості доказу сам по собі слугує обставиною лише для малоймовірного висновку про подію злочину в цілому. Але якщо цей одиничний факт буде підкріплено іншими фактами він набуває більшої доказової сили.

Ще в 1876 р. Бентам в “Трактате о судебных доказательствах” писав про те, що “Два момента, весящие каждый в отдельности не больше пёрышка, в случае совпадения давят обвиняемого с тяжестю жернова”.

Таким чином першою і основною умовою побудови версії виступає правило про розгляд індуктивно зібраних фактичних даних в їх взаємозв’язку і обумовленості. Без цього неможливо вирішити питання про причину, що викликала ці факти.

Це можна виразити в формі умовного судження: “якщо існувала причина А, то її діями будуть “-а, -б, -в, -г”. Але, що стосується судового слідства, то воно не вписується в межі формальної логік, для правильності висновку застосовується специфічний характер зв’язків між фактами, який визначається в кожному конкретному випадку комплексом тих реальних умов, в яких скоювався злочин. Це умови місця, часу вчинення злочину, особи злочинця.

Так, по одній справі про вбивство з метою пограбування кравчині К. були добуті наступні дані. Труп 60-річної К. був виявлений в її квартирі, лежав на підлозі. К. була одягнута в старий домашній халат. На трупі виявлені сліди боротьби. Речі були розкидані по кімнаті, платтяний шкаф відкритий, на підлозі лежало зимове пальто К. з залишками відірваного коміра з цінного хутра. Сусідки свідчили, що К. вела замкнутий стиль життя, нікого з сусідів не пускала в свою квартиру. Клієнтами  К. були переважно артисти театрів яким вона шила білизну. К. була охайною жінкою, ретельно слідкувала за своїм одягом. До всіх, хто приходив до неї відносилась обережно, спочатку привідкривала двері не виймаючи цепочки, а потім вже впускала в квартиру, якщо людина була знайома.

Судмедекспертизою було встановлено, що смерть К. наступила від асфіксії в результаті сдавлення шиї руками, а також було встановлено, що К. перед вбивством була згвалтована.

Особливе в даній сукупності проявилося в такому незвичайному факті, як згвалтування 60-річної жінки. Цей факт був для слідчого важливою ознакою, за допомогою якої з числа знайомих потерпілої були виключені чоловіки перестарілого віку та жінки. Але роль цього факту була не лише негативною. Він допоміг звернути увагу на одного з знайомих потерпілої – А., 35-ти років, який рік назад притягався до громадського суду за наклепницьку заяву про те, що він співпроживав з декількома жінками по місцю роботи. Це навело слідчого на версію про причетність А. до грабежу, згвалтуванню і вбивства К. в подальшому дана версія була повністю доказана.

Другим етапом після побудови версій виступає доказ версій з точки зору істинності або хибності. Так, в наведеному прикладі про вбивство та згвалтування кравчині, слідчий дедуктивним шляхом прийшов до висновку, що якщо 35-річний А. вбив та згвалтував кравчиню, то в такому випадку повинні мати місце такі факти. А. буде намагатися забезпечити собі фальшиве алібі чи просто відмовиться відповідати на питання про своє місце перебування в момент вчинення злочину; на тілі А. будуть виявлені сліди боротьби з жертвою – укуси, подряпини і т. д.; у А., або його близьких повинні бути виявлені речі викрадені у К., і т.д.

Перевірка цієї версії може бути здійснена не інакше, як шляхом проведення слідчих дій, спрямованих на виявлення вказаних фактів. Слідчим були заплановані і проведені допит А., вияснення осіб, з якими А. знаходився в близьких відносинах, обшуки у А. і його знайомих, медичне обслідування А., допит свідків по справі і т. д. результати перевірки підтверджували висновки. А. свідчив, що в момент вчинення злочину (з 6 до 8 вечора) він знаходився в одному з магазинів, підбираючи собі обув, і посилався при цьому на завідуючого магазином – свого знайомого. На допиті ця особа не підтвердила покази А. При обшуку у одного з близьких знайомих обвинуваченого – Н.  – були знайдені викрадені у К. речі. На допиті Н. заявила, що ці речі їй приніс А.

Таким чином отримані на даному етапі розслідування факти показували, що слідчий вибрав правильний напрямок, так як отримані факти підтверджували взяту версію.

§5. Вимога логіки щодо побудови всіх версій

Для того щоб уникнути сумнівів у висновку необхідно підійти до вирішення питання всебічно, обєктивно. Необхідно щоб весь зібраний фактичний матеріал був розглянутий не тільки з точки зору доказування однієї визначеної версії, але й з точки зору неможливості пояснити виникнення зібраних фактичних даних іншими причинами. Тобто зібрані в ході розслідування обставини справи викликані одиничною причиною і не м. б. викликані іншими причинами.

Спростовуючи ряд версій та підтверджуючи одну, ми будуємо свій вивід по формі поділяючого категоричного умовиводу. Приблизна схема цього виду умовиводу така:

А або Б, або С, або Д

А не є ні Б, ні С         

Отже, А є Д    

В наведеному вище прикладі даний умовивід буде наступним:

Крадіжка була вчинена або А, або Б, або сторонньою особою.

Крадіжка не була вчинена ні сторонньою особою, ні Б.  

Отже, крадіжку вчинив А.

Слідчий буде обєктивним, і уникне помилки або ймовірного результату лише в тому випадку. Якщо він не обмежиться перевіркою найбільш ймовірної версії, а побудує всі можливі версії, які по-різному пояснюють злочинні діяння, навіть якщо для висунення окремих версій нема вагомих підстав. Це також є необхідною вимогою логіки.

§ 6. Роль експерименту в спростуванні версій

  Серед різних способів і засобів, до яких звертається слідчий  з метою спростування версії, особливе значення належить експериментальній перевірці обставин, що цікавлять суд і слідство. Експериментом називають безпосереднє відтворення якого-небудь явища з метою пізнання окремих якостей і ознак цього явища. Відтворення тих чи інших обставин в процесі судового слідства з метою виявлення фактів які цікавлять суд і слідство набуває значення слідчої дії, яка допомагає встановити нові і перевірити відомі факти. Оскільки спростування версії здійснюється шляхом встановлення фактів, що суперечать слідству, і які витікають з допущеної причини, то слідчий експеримент саме служить одним із способів безпосереднього, досвідченого переконання в існуванні чи неіснуванні таких фактів в реальній дійсності.

З точки зору спростування версій, слід відмітити таких два можливих кінцевих результатів слідчого експерименту, як констатація наявності чи відсутності ознак, які шукаються у предметів і можливість чи неможливість здійснення певного роду дій тими чи іншими особами.

Суттєве значення при спростуванні версій мають головним чином негативні результати експерименту, коли встановлюється неможливість вчинення певних дій чи відсутність певного роду ознак у предметів, що досліджуються.

Наприклад, по одній справі про викрадення товарів з продуктової палатки продавець висунула версію про те, що крадіжка вчинена сторонніми особами вночі шляхом злому замка. Ця версія мала реальні підстави, оскільки дійсно було виявлено, що замок, яким зачинялися двері палатки, був збитий, двері причинені, всередині в безпорядку розкидані товари. Ця версія була включена в план розслідування. Для виявлення наступних наслідків в плані було передбачено ряд оперативних і слідчих дій. Проведеною ревізією була встановлена нестача товарів на суму 20 тис. крб.

Ця нова обставина не узгоджувалась з версією про нічне пограбування палатки, так як в палатці поміщалося товарів максимум на 4-5 тис. крб. Оскільки продавець продовжувала наполягати на своїй версії, слідчий вирішив досвідченим шляхом перевірити цю обставину, для чого до палатки було привезено товару на 20 тис. крб. При спробі помістити цей товар до палатки вияснилось, що там з великими зусиллями розмістили там незначну його частину (на 5 тис. крб.), а решта товарів не містилися в палатці за відсутності місця. Спростування досвідченим, безпосереднім шляхом одного з наслідків, що витікали з версії про нічне пограбування, спростовувало і саму версію.

Якщо спростування окремих версій в судовому дослідженні здійснюється за заперечним модусом умовно-категоричного умовиводу, то виключення вже заперечених версій здійснюється за заперечно-ствердним модусом роздільно-категоричного умовиводу. Якщо фактичний доказовий матеріал по справі можна позначити через Б., а кожну із можливих версій відповідно А, М, К і Н, то формула умовиводу в даному випадку буде така:

Б породжено або А, або М, або К, або Н.

Б не могло бути породжено ні А, ні М.

Отже, Б породжено або А, або Н.

Менший засновок в цьому умовиводі являє собою загальне, підсумкове знання відносно тих версій по справі, які заперечуються. Цінність її полягає в тому, що вона прямо показує, якими з можливих причин, перерахованих в більшій посилці, не могли бути викликані обставини справи, що досліджуються. Це негативне знання про неможливість суперечливого зі спростуванням кожної нової версії звужує коло можливих причин і тим самим конкретизує наше знання, наближаючи його до достовірного пізнання причини злочину.

Таким чином, роль спростування версій в судовому дослідженні заключається в тому, щоб прямим шляхом вказати, чим не могли бути викликані обставини справи, які досліджуються, і тим самим не прямо вказати, де шукати істинну причину даного злочину.  

 

 

    

1 Див.: Бабаев В.К. Логика в сфере права: понятие и основные направления исследования // Советское государство и право. – 1979. - № 7. – С. 44; Крылов В.Н. К проблеме логического начала в познании права // Роль государства и права в совершенствовании социалистического общества (актуальные проблемы теории). – М., 1985. – С. 102-108; Левин И.Д. Право и логика // Известия АH СССР. Отделение экономики и права. - 1944. - № 1-2; Посконин В.В. Логическое начало в познании права // Вестник Удмуртского университета. – Ижевск, 1996. - № 1. – С. 14-23; Старченко А.А. Логика в судебном исследовании. - М.: Гос. изд-во юр.лит., 1958.

2  Кистяковский Б.А. Социальные науки и право. Очеркипо методологии социальных наук и общей теории права. - Москва, 1916. - С. 301.

3 Жеребкин В.Е. Логический анализ понятий права. – К.: Вища школа, 1976. – С. 11.

4 Див.: Введенский А.И. Логика как часть теории познания. 3-е изд. – Пг., 1917. – С. 17-46.

5 Ильин И.А. Понятие права и силы / Опыт методологического анализа // Ильин И.А. Собр. соч. В 10-ти томах. - Москва, 1994. С. 16, 17.

6 Див.: Бабаев В.К. Норма права как истинное суждение // Правоведение. - 1976. - № 2. - С. 30-37.

7 Докладніше аналіз логічної структури норми права див. в підрозділі 12.3. - “Логіка норми права”.

8 Див.: Алексеев С.С. Общая теория права. Курс в 2-х томах. Т. 2. - Москва: Юридическая литература, 1982. - С. 31-81.

9  Див.: Бабаев В.К. Советское право как логическая система. - Москва, 1978; Черданцев А.Ф. Логическая характеристика права как системы // Изв. вузов. Правоведение. - 1983. - № 3.

10 Кнапп В., Герлох А. Логика в правовом сознании. - Москва: Прогресс, 1976. – С. 5-23; Леви Э.Х. Введение в правовое мышление. - М.: Наука, 1995. – С. 9; Aldisert R.J. Logic for lawyers: A guide to clear legal thinking. - N.Y.: Boardman, 1990.

11 Саме з цією метою після недавнього поновлення в Чернівецькому університеті функціювання юридичного факультету на ньому у відповідності з вимогами сучасного рівня правознавства і продовжуючи традиції логіко-юридичних досліджень Є.Ерліха,  з 1992 р. читається курс не чистої формальної логіки, а прикладної юридичної логіки. (Див.: Козловський А.А. Юридична логіка: Програма курсу. Робочий план. Практичні завдання. Бібліографія. – Чернівці, 1997).

12 Див.: Etudes de logique juridique. Pabl. par. Ch. Perelman. - Bruxel-les: Bruylant, 1976; Schreiber R. Logic des Rechts. - Berlin-Gottingen-Heidelberg, 1962; Tammelo J. Outlines of modern legal logik. - Wiesbaden, 1969; Wedberg A. Some problems in the logical analisis of legal science // Theoria.-Vol.17.- Stockholm, 1951; Weinberger O. Logische Analyse in der Jurisprudenz. - Berlin: Duncker & Humblat, 1979; Ziembiński Z. Logiczne podstawy prawoznawstwa.- Warszawa: Wydawnictwo prawnicze, 1966; Земляной М. Hекоторые проблемы современной логики в праве. -Автореф. дисс… канд. филос.наук. - Одесса, 1970; Логические и математические методы в правовой теории и практике. - Ленинград, 1989; Титов В.Д. Можливості застосування сучасної логіки в правових дослідженнях // Вісник Академії правових наук України. – 1997. - № 2. – С. 67-74.

13 Див. Титов В.Д. Історичні взаємозв’язки між логікою та правом. – Х., 1994; його ж: Виникнення юридичної логіки у США // Вісник Академії правових наук України. – 199. - № 4. – С. 129-141.

14 Див.: Молнар А. Формална логика и право - покушаи реконструирана ниховог настанка у античкои Грчкои // Анали Правног фак. у Београду. - Београд, 1993. - Г. 41, бр. 1/2. - С. 145-160; Салогубова Е.В. Доказательства в римском гражданском процессе // Вестн. Моск.ун-та. Сер. 11, Право. - М., 1994. - № 3. - С. 70-78.

15Див.: Vlachos G. La Republique des Atheniens, etat de droit et de justice. Le temoignage de Demosthene // Rev. intern. de droit compare. - P., 1993. - A. 45, N 4. - P. 843-855; Zeber I. Naukleros i doulos emporos w mowie Demostenesa (XXXIV) // Acta Univ. wratislaviensis. - 1987. - N 927. Prawo, N 154. - S.23-36; Classen C.J. Recht - Rhetorik - Politik : Unters. zu Ciceros rhetorischer Strategie. - Darmstadt: Wiss. Buchges., 1985; Gross N.J. Ein beruhmter Rechtsanwalt: Marcus Tullius Cicero // Neue jur. Wochenschrift. - Munchen ; Frankfurt a.M., 1988. - Jg. 41, N 6. - S. 302-307; Radovcic V. Koncepcija tzv. atehnickih (sudskih) dokaza u Ciceronovu dijalekticno-retorickom spisu Topica // Zb. Prav. fak. u Zagrebu. - 1992. - G. 42, br. 1. - S. 77-89; Рогачевский Л.А. Плиний Младший - адвокат // Изв. вузов. Правоведение. - Л., 1990. - № 3. - С. 55-61.

16 Див.: Томсинов В.А. К вопросу о роли римского права и юриспруденции в общественной жизни Западной Европы XI - XIII вв // Проблемы идеологии и культуры. - Свердловск, 1987. - С. 86-103.

17 Див.: Lagerspetz E. Hobbes's logic of law // Hobbes. - Aldershot etc., 1989. - P.142-153; Concepts juridiques et probabilistes chez Leibniz // Rev. d'histoire des sciences. - P., 1993. - T. 46, N 4. - P. 439-485.

18 Иеринг Р. Дух римского права на различніх ступенях его развития. Часть 1. – СПб., 1875. – С. 32.

19 Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – С. 392.

20 У 1989 році в Берліні вийшло четверте перевидання фундаментальної праці Євгена Ерліха “Основи соціології права”. - Див.: Ehrlich Е. Grundlegung der Soziologie des Rechts. - Berlin, 1989. - 439 s. (1. Auflage 1913; 2. Auflage 1929; 3. Auflage 1967; 4. Auflage 1989); Ehrlich Е. Gesetz  und lebendes Recht: vermischte kleinere Schriften. - Berlin: Dunker und Humblot, 1986. - 259 s.  Див.також: Марчук В.П. Євген Ерлiх: сторiнки життя i творчостi // Ерлiхiвський збiрник. Вип. 1. - Чернiвцi, 1994. - С. 5-10.

21 Ehrlich Е. Die Juristische Logik. —  Tübingen, 1918. - S. 289.

22 Покровский И.А. “Прагматизм” и “релятивизм” в правосудии // Вестник гражданского права. — 1916. — № 5. — С. 38.

23 Про гносеологічний статус юридичної логіки як науки див.: Ehrlich E. Die juristische Logic. - Tubingen, 1918; Kaufmann F. Logik und Rechtswissenschaft.- Tübingen,1922; Fabrguettes P. La logique judiciaire et l’art de juder…- P., 1926; Kalinowski G. Introduktion a la logique juridique. - Paris, 1965; Klug U. Juristische Logic. – 3, verb. Aufl.- Berlin, 1966; Tammelo J. Outlines of modern legal logik. - Wiesbaden, 1969; Жеребкин В.Е. Логический анализ понятий права. – К., 1976; Титов В.Д. О предмете юридической логики // Проблемы социалистической законности. – Вып. 22. – Харьков, 1988. – С. 49-55.

24 Див.: Kalinowski G. La logique das normes. - Paris, 1972; Ивин А.А. Логика норм. - М.: Изд-во Моск. ун-та., 1973; Krecht J. Co je normativni logika // Pravnik. - Pr., 1992. - Roc. 131, c.11. - S. 959-966.

25 Див.: Общая теория советского права. - М., 1966. - С. 191-210; Лейст О.Э. Санкции в советском праве. - М., 1962. - С. 11-25.

26 Кудрявцев Ю.В. Нормы права как социальная информация. - М.: Юр. лит., 1981. –


С. 56.

27 Алексеев С.С. Проблемы теории права. Т.1. – Свердловск, 1972. – С. 218-232; Кудрявцев Ю.В. Нормы права как социальная информация. – М.: Юр. лит., 1981. – С. 54-61; Томашевский Н.П. О структуре правовой нормы и классификации её элементов // Вопросы общей теории советского права. – М., 1960; Черданцев А.Ф. Специализация и структура норм права // Правоведение. – 1970. - № 4. – С. 41-49.

28 Див.: Зиновьев А.А. Логическое следование // Проблемы логики и теории познания. – М., 1968. – С. 77-112; його ж: Логическое и физическое следование // Проблемы логики научного познания. - М.: Наука, 1964. – С. 87-150; Боброва Л.А. К проблеме логического следования // Вестник МГУ. - Сер. Философия. - 1966. - № 2; Войшвилло Е.К. Символическая логика (классическая и релевантная): Философско-методологические аспекты. – М.: Высш. шк., 1989. – С. 88-138.

29 Про інші аргументи на користь тричленної структури правової норми, відповідючої логічній формулі (p&q)s, див.: Колошин В. Логічна структура норми права : (деякі практичні аспекти) // Право України. - К., 1995. - № 7. - С. 45.

30 Алексеев С.С. Общая теория права. Курс в двух томах. Том II. - М.: Юр. лит., 1982. - С. 55.

31 Там само. - С. 58, 60.

32 Там само. - С. 57.

33 Кудрявцев Ю.В. Нормы права как социальная информация. - С. 57.

34 Общая теория советского права. - М., 1966. - С. 197.

35 Засновником діалектичної логіки права, як відомо, є Гегель, який вперше свідомо застосував її закони і методи до аналізу права як логічної системи, що розвивається. Див.: Нерсесянц В.С. Философия права Гегеля. – М.: Юрист, 1998. – С. 51-52.

36 Неновски Н. Право и ценности. - М.: Прогресс, 1987. - С. 50.

37 Кудрявцев Ю.В. Нормы права как социальная информация. - С. 56.

38 Иеринг Р. Юридическая техника. - СПб., 1905. - С. 10.

39 Покровский И.А. История римского права. -  С. 139.

40 Аннерс Э. История европейского права. - Москва: Наука, 1994. - С. 81.

41 Дождев Д.В. Римское частное право. - Москва, 1996. - С. 6-7.

42 Томсинов В.А. Юриспруденция в древнем Риме (классический период) // Вестник Московского университета. - Сер.11. - Право. - 1995. - № 2. - С. 35.

43 Див.: История римского права: Конспект. Сост. согласно требованиям прогр. Моск. ун-та 1912 г. с пер. формул и перечнем законов. М., 1912; Бартошек М. Римское право. Понятия. Термины. Определения. - Москва, 1989; Ставнюк В.В. Юридична латина. Основи граматики. Вибрані юридичні терміни, формули, сентенції. - К.: Аквілон-Прес, 1997.

44 Див.: Giaro T. Prawda dogmatyczna i "ponadczasowosc" jurysprudencji rzymskiej // Czas. prawno-hist. - Poznan, 1988. - T. 40, z. 1. - S. 1-32.

45 Перетерский И.С. Дигесты Юстиниана. - Москва, 1956. - С. 68; див. також: Муромцев С.А. О консерватизме римской юриспруденции. - М.,1875.

46 Иеринг Р. Дух римского права на различных ступенях его развития. Ч. 1. - С. 35-36.

47 Аннерс Э. История европейского права. - С. 106.

48 Див.: Лукич Р. Методология права. – М.: Прогресс, 1981. – С. 36.

49 Иеринг Р. Юридическая техника. – СПб., 1905. – С. 6.

50 Див.: Raz J. The inner logic of the law // Vernuft und Erfahrung im Rechtsdenken der Gegenwart. - B., 1986. - P. 101-117; Sajo A. Transformation inside the law // Vernuft und Erfahrung im Rechtsdenken der Gegenwart. - B., 1986. - P. 89-99; Tamayo R. The inner logic of law and legal hermeneutics // Vernuft und Erfahrung im Rechtsdenken der Gegenwart. - B., 1986. - P.119-123; Paychere F. La decouverte du sens en droit par la logique formelle // La decouverte du sens en droit. - Stuttgart, 1992. - P. 31-46.

51 Кистяковский Б.А. Социальные науки и право. - С. 308.

52 Про труднощі логічної формалізації законодавства див.: Бабаев В.К. Формальная определенность и возможности формализации законодательства // Сов. гос. и право. -1978. - № 4. - С. 44-51; Коган В.М. К вопросу о формализации отрасли права // Вопросы кибернетики и право. - М.: 1967. - С. 101-113; Ольшанский А.Г. Проблемы формализации правовых норм // Сов. гос. и право. - 1974. - № 2; Чернобель Г.Т. Формализация норм права // Советское государство и право. - 1979. - № 4. - С. 29-36; Matsumoto H. A study on logical formalization of Hohfeld's fundamental legal concenptions for legal reasoning by intelligent computer systems // Biotechnologie, Ethik und Recht im wissenschaftlichen Zeitalter. - Stuttgart, 1991. - P. 166-172.

21


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

46152. Технология производства земляных и бетонных работ 964 KB
  Тип грунта супесь с примесью щебня 30. Земляным сооружением называется инженерное сооружение устраиваемое из грунта в грунтовом массиве или возводимое на поверхности земли. При строительстве ведется переработка грунта с целью подготовки основания под здания устройства дорог. К основным процессам переработки грунта можно отнести: разработку перемещение и укладку его.
46153. Основы организации работы по ведению бухгалтерского учета в кредитных организациях 200.79 KB
  Введение В процессе становления рыночной экономики когда банки действуют в условиях жесткой конкуренции и нестабильной экономической ситуации бухгалтерский учет не сводится только к отражению операций банка. Основная роль его состоит в использовании бухгалтерской информации для планирования активных и пассивных операций банка. Бухгалтерский учет в банке дает возможность ответа на вопросы о состоянии и движении имущества банка денежных средств кредитов фондов о расходах и доходах финансовых результатах деятельности банка.
46154. Создание поверхности для защиты от коррозии внутренних и внешних поверхностей труб тепловых и водопроводных систем 5.53 MB
  Сбор нагрузок на колонны. Колонны предназначены для поддержания железобетонного перекрытия.396 Этажи От перекрытия и покрытия Собственный вес колонны Расчетная суммарная нагрузка Длительная Кратковременная NДЛ NКР NПОЛН 4 1 1171 1223 Расчет нагрузки колонны Подсчет расчетной нагрузки на колонну. Расчет колонны первого этажа N=3504кН; ℓ 01=2.
46155. Оценка эффективности предпринимательской деятельности ОАО «Газпром» 208 KB
  Анализ эффективности деятельности предприятия ОАО Газпром 8 2. Для повышения деловой и инвестиционной активности предприятия все более актуальна необходимость более эффективного управления ими на основе комплексной достаточно полной и объективной системы оценок их финансовохозяйственной деятельности в сложной экономической обстановке рыночных изменений в условиях динамичной внешней среды. Анализ финансовохозяйственной деятельности служит базой для принятия управленческих решений переоценить его значение для эффективного функционирования...
46156. СИСТЕМНО-СТРУКТУРНЫЕ ПОДХОДЫ К МОДЕЛИРОВАНИЮ СИСТЕМ УПРАВЛЕНИЯ 159 KB
  Суть системного подхода можно определить так: это методология научного познания и практической деятельности а также объяснительный принцип в основе которых лежит рассмотрение объекта как системы. Иерархичность познания требующая многоуровневого изучения предмета: изучение самого предмета –собственный уровень; изучение этого же предмета как элемента более широкой системы вышестоящий уровень; изучение этого предмета в соотношении с составляющими данный предмет элементами нижестоящий уровень. Можно также сказать что системный...
46157. ОСНОВЫ ТРАНСПОРТНО-ЭКСПЕДИЦИОННОГО ОБСЛУЖИВАНИЯ 1.13 MB
  Сироткин ОСНОВЫ ТРАНСПОРТНОЭКСПЕДИЦИОННОГО ОБСЛУЖИВАНИЯ КУРСОВОЕ ПРОЕКТИРОВАНИЕ Учебнометодическое пособие Нижний Новгород 2010 ФЕДЕРАЛЬНОЕ АГЕНАСТВО ПО ОБРАЗОВАНИЮ ГОУ ВПО Волжский государственный инженернопедагогический университет А. Сироткин...
46158. Социология. Общий курс. Учебное пособие 2.78 MB
  социология: общий курс. тощенко получило признание во многих вузах россии так как наука социология в нем трактуется как социология жизни.5я73 тощенко жан терентьевич социология общий курс генеральный директор в. социология как наука.
46159. Web-браузер 16.01 KB
  Среди множества разнообразных программ просмотра гипертекстовых документов наибольшее распространение получили Microsoft Internet Explorer далее Explorer и Netscpe Nvigtor далее Netscpe. Ни та ни другая компания ничего не зарабатывает на распространении своих браузеров Explorer╗бесплатная программа а Netscpe условнобесплатная программа. Далее мы будем ориентироваться на браузер Netscpe. Методы работы с браузером Explorer практически не отличаются от методов работы с Netscpe что позволит приверженцам данного программного продукта...
46160. АДМИНИСТРАТИВНОЕ ПРАВО РОССИИ 797 KB
  Формы и методы государственного управления. Формы государственного управления. Методы государственного управления Правовые акты государственного управления Административно-правовое регулирование в сферах и отраслях управления.