63702

Історичні етапи розвитку науки

Лекция

Логика и философия

У зв'язку з такою переорієнтацією науки лідерство в ній починають займати фізико хімічні дисципліни і відповідні прикладні дослідження. Людина суб'єкт пізнання прагне абстрагуватися від об'єкта щоб забезпечити об'єктивність результатів дослідження.

Украинкский

2014-06-23

106.8 KB

2 чел.

З. /. Історичні етапи розвитку науки

Наука — необхідний наслідок суспільного розподілу праці. Вона виникла слідом за відокремленням розумової праці від фізичної, з перетворенням пізнавальної діяльності у специфічний рід занять певної (спочатку дуже малочисельної) групи людей.

Передумови для виникнення науки з'явилися у країнах Стародавнього Сходу: в Єгипті, Вавілоні, Індії, Китаї. Там нагромаджувались і усвідомлювались емпіричні знання про природу і суспільство, виникли основи астрономії, математики, етики, логіки. Вони були пов'язані з потребами розвитку землеробства, будівельної техніки, мореплавства, ремесел, мистецтв тощо.

Надбання східних цивілізацій було сприйняте і перетворене в чітку теоретичну систему у Стародавній Греції, де починаючи з IV століття до н.е. з'явились мислителі, які стали займатися наукою професійно, відмежувавшись від релігійної та міфологічної традицій. З цього часу і до самої індустріальної революції головною функцією науки стає пояснювальна функція, пізнання з метою розширити горизонти бачення світу, природи, частиною якої є сама людина.

В античну епоху складаються теоретичні системи знання в галузі геометрії, механіки, астрономії (Евклід, Архімед, Птоломей), розвивається натурфілософська концепція атомізму (Демокрит, Епікур), робляться спроби аналізу закономірностей суспільства і мислення (Аристотель, Платон, Геродот). За середньовіччя з появою феодалізму розвиваються (особливо в країнах арабського Сходу й Середньої Азії) позитивні наукові ідеї в галузі математики, астрономії, фізики, медицини, історії (Ібн Сіна, Ібн Рушд, Біруні). У Західній Європі, долаючи опір богослов'я, йде процес нагромадження фактичного матеріалу в біології, робляться спроби розвиткуелементів математики і дослідного природознавства (Р.Бекон, Альберт Великий та ін.).

Виникнення капіталізму, розвиток промисловості й торгівлі, мореплавства і військової техніки стимулювали бурхливе зростання наукових досліджень. Вже в епоху Відродження наука пориває з теологією, сприяючи утвердженню матеріалістичних ідей (Дж. Бруно, Леонардо да Вінчі, Ф.Бекон). Великого поширення набуває експериментальне вивчення природи, обґрунтування якого мало революційне значення для науки. Справжній переворот відбувається в астрономії (М.Копернік, Г.Галілей). У ХУІІ-ХУІІІ століттях створюються класична механіка, диференціальне числення, інтегральне числення, аналітична геометрія, хімічна атомістика, система класифікації рослин і тварин, стверджується принцип збереження матерії і руху (І.Ньютон, Г.Лейбніц, Р.Декарт, Д.Дальтон, К.Лінней, М.Ломоносов та ін). В цей же час відбувається подальше оформлення науки як соціального інституту, створюються перші європейські академії наук, наукові товариства, починається видання наукової періодичної літератури. Обсяг наукової діяльності з XVII століття починає подвоюватись приблизно кожні 10-15 років (зростання відкриттів, наукової інформації, чисельності людей, зайнятих наукою).

У кінці XVIII на початку XIX ст. плеяда відомих всьому світу видатних вчених працювала в Росії (О.Бутлеров, П.Лебедєв, М.Лобачевський, Д.Менделєєв, О.Попов, К.Тімірязєв, О.Столєтов, К.Ціолковський та багато ін.).

У зв'язку з промисловим переворотом (кінець XVIII ст.) почався новий етап у розвитку науки. З появою машинного виробництва створюються умови для перетворення науки із споглядальної переважно в активний фактор самого виробництва. Головним стає завдання наукового пізнання з метою перетворення природи, а не тільки вивчення законів її розвитку. У зв'язку з такою переорієнтацією науки лідерство в ній починають займати фізико- хімічні дисципліни і відповідні прикладні дослідження.

У XIX столітті виникли нові фізичні дисципліни: термодинаміка, класична електродинаміка, створюється еволюційне вчення і клітинна теорія в біології, формулюється закон збереження і перетворення енергії,розвиваються нові концепції в астрономії і математиці (Дж.Максво М.Фарадей, ЖЛамарк, Ч.Дарвін, Т.Шванн, М.Шлейден та ін.).

На рубежі XIX і XX століть великі зміни в науковій картині світу і ряд нових відкриттів у фізиці (електрон, рентгенівське проміння радіоактивність тощо) призвели до кризи класичного природознавства і, насамперед, його механістичної методології, у і XX ст. значних успіхів досягли математика і фізика, виникли такі галузі технічних наук, як радіотехніка, електроніка. З'являється кібернетика, яка постійно збільшує свій вплив на подальший розвиток науки і техніки. Успіхи фізики і хімії сприяють глибшому вивченню біологічних процесів у клітинах, що стимулює розвиток сільськогосподарських і медичних наук. Відбувається тісне зближення науки з виробництвом, зростають і зміцнюються її зв'язки з суспільним життям.

В історичному розвитку науки виділяють такі етапи: пранаука - переднаука Стародавнього світу, античності; наука середньовіччя; класична наука; некласична наука; постнекласична наука.

У часи пранауки наука ототожнювалась з філософією, а характер наукової діяльності того часу можна передати словами "любов до мудрості". У пранауковій діяльності були особливості, характерні для неї в пізніші періоди, але кожна з них існувала лише як можливість.

У період середньовіччя формувалася освіта та її організаційні структури - школи (від початкових до університетів), виникли перші власне наукові структури — наукові товариства типу академій (в Англії, Франції), тобто з'явилося підґрунтя для розвитку науки. На цьому етапі ще не проводили наукових досліджень; створювалися лише умови для їх реалізації, розробляли наукові підходи, і насамперед, логічні. Тільки в епоху Відродження починаються наукові пошуки, що знаменують собою перехід до науки класичного періоду.

Класичний період починається з Ф.Бекона, досягає найвищого розвитку в працях І.Ньютона і закінчується періодом творчості А.Ейнштейна, точніше революцією у фізиці в кінці XIX — на початку XX ст., а також великими досягненнями в обґрунтуванні математики, в соціальному пізнанні.

Найважливішою дисципліною класичного періоду була механіка Вона вивчала системи законів, тобто стійких залежностей, що переважно передаються математичною мовою. їх пізнання пов'язанез пошуком причин явищ, знання яких за умови додержання логічних правил мислення обов'язково приведе дослідника до очікуваних наслідків. В основі наукових передбачень лежить експеримент, тобто спеціальне випробування досліджуваного об'єкта для визначення його стабільного, однозначного функціонування в заздалегідь заданих умовах. Людина, суб'єкт пізнання, прагне абстрагуватися від об'єкта, щоб забезпечити об'єктивність результатів дослідження. Вважали, що заради достовірності з описів і пояснень треба виключати все, що стосується впливу людської діяльності на об'єкт. Ідеалом у науці тих часів була побудова абсолютно істинної картини природи. Велику увагу приділяли пошуку очевидних, наочних принципів, що випливають із досвіду, на базі яких можна було будувати теорії, котрі пояснюють і передбачають дослідні факти. Пізнання трактували як теоретичне узагальнення даних спостереження й експерименту. Розум, що пізнає, наділяли статусом суверенності. В ідеалі він мав бути відокремлений від речей і ніби з боку досліджувати їх.

Докорінні перетворення в природознавстві кінця XIX — першої половини XX ст. зумовили перехід від класичної до сучасної, некласичної науки.

Некласичний період розпочинається з виникнення термодинаміки. Якщо в класичній науці її закони і сам предмет вважали незмінними, позачасовими і позапросторовими, то термодинаміка довела: предмет дослідження і знання про нього мінливі, нестійкі. Цю думку підтверджували ідеї неевклідової геометрії, криза канарівської теорії множин, виникнення інтуїціоністської математики, ідеї структуралізму в гуманітарних науках.

У цю епоху розпочинається ланцюгова реакція революційних змін у різних галузях знання: у фізиці (відкриття поділу атома, становлення релятивістської і квантової теорії), в космології (концепція нестаціонарного Всесвіту), у хімії (квантова хімія), в біології (становлення генетики). Пізніше народжуються кібернетика і теорія систем, що відіграли дуже велику роль у розвитку сучасної наукової картини світу.

З часом у різних галузях сформувався стиль мислення некласичної науки. Він характеризувався відмовою від прямолінійного об'єктивізму і розумінням відносної істинності теорій, розроблених на тому чи іншомуетапі розвитку природознавства. Ідеї історичності знань доповнювалися новими уявленнями про активність людини — суб'єкта пізнання. Її розглядали вже як об'єкт, що впливає на навколишній світ. Відповіді природи на запитання людей залежать не тільки від її будови, а й від історичного розвитку засобів і методів пізнавальної діяльності. На противагу ідеалу єдино істинної теорії, що фотографує досліджувані об'єкти, припускається правдивість кількох різних теоретичних описів однієї і тієї самої реальності, оскільки в кожній з них може бути момент об'єктивного знання.

Якщо в класичній фізиці ідеальним вважали характеристику об'єкта "самого по собі", без визначення особливостей його дослідження, то в квантово-релятивістській фізиці неодмінною умовою об'єктивності пояснень є вимога фіксації засобів спостереження. Об'єкт розглядали вже не як річ, тіло, а як процес, що відтворює окремі стійкі стани і зазнає змін в окремих інших характеристиках.

Некласична наука почала досліджувати не просто предмети, що зазнають змін, а об'єкти, недоступні людським органам чуттів (мікро- і макросвіту). Для цього створюють особливий тип лабораторій — складний, насичений технічними засобами технологічний процес на зразок системи сучасного виробництва. Наукові дослідження починають здійснювати спеціально організовані колективи з розподілом праці в них: від генераторів ідей до організаторів їх виконання, з участю інженерів, техніків, лаборантів, які технічно забезпечують функціонування засобів наукової діяльності. Наука в прямому розумінні слова стає різновидом індустрії.

В останній третині XX ст., поряд із незаперечними цивілізаційними завоюваннями науково-технічного прогресу, різко виявилися його негативні наслідки. Глобальні проблеми сучасності, більшість яких породжена саме революційними досягненнями в науці (виживання людини в ядерний вік, екологічний стан довкілля, людське здоров'я тощо), зумовили потребу пошуків його гуманізації. Це, в свою чергу, спричинило якісні зміни в природі науки порівняно з її неокласичним періодом. Є підстави говорити про початок нового — постнекласичного — періоду розвитку науки. Його характеризують дві головні особливості: орієнтація на вивчення природи і Всесвіту в їх динаміці, розвитку. В обох випадках мова йдепро зміну відносин науки і цінностей, котрі тепер розглядають як нерозривні ПОНЯТТЯ.

У сучасній постнекласичній науці змінюється предметне поле досліджень. В орбіту наукового пошуку дедалі частіше втягуються системи, що історично розвиваються. Вони, мабуть, домінуватимуть в науці найближчого майбутнього. Цей тип об'єктів складніший системною організацією, ніж саморегулюючі системи, з якими працювало некласичне природознавство першої половини XX ст. Система, що історично розвивається, формує часом нові рівні своєї організації, поява кожного з яких впливає на ті, що склалися раніше, змінює композицію і характеристики їх елементів. Кожний такий рівень історичного об'єкта є складною саморегулюючою системою, відносно стійкою фазою його еволюції, а поява нових рівнів — переходом від однієї самоорганізації до іншої.

Предметом дослідження постнекласичного періоду є також явища мегасвіту. Наука починає набувати космічного характеру. В поле зору дослідника одночасно потрапляє така велика кількість різних об'єктів, що світ постає хаосом, і завдання полягає не лише в дослідженні якихось відносин, зв'язків, властивостей явищ, а й у тому, щоб, за словами американських учених І.Пригожина та І.Стінгерс, розкрити порядок із хаосу.

Серед еволюційних об'єктів, які вивчає сучасна наука, особливе місце посідають унікальні еволюційні системи, що включають у себе людський фактор. Прикладами є медико-біологічні об'єкти, ряд великих екосистем і біосфера в цілому, явища біотехнології (насамперед генетичної інженерії), системи "людина — машина" (зокрема, комп'ютерні мережі, майбутні системи штучного інтелекту тощо).

Під час вивчення "людинорозмірних" систем пошук істини пов'язаний із визначенням стратегії і можливих напрямів перетворення тих, які безпосередньо стосуються гуманістичних цінностей. У зв'язку з цим змінюється ідеал "ціннісно нейтрального дослідження". Об'єктивне пояснення і опис стосовно "людинорозмірних об'єктів" передбачає наявність ціннісних факторів р обґрунтуванні того чи іншого положення.

Об'єкти, що історично розвиваються і мають у собі людський фактор, найчастіше досліджують у рамках міждисциплінарних програм, які вводять нові елементи в організацію наукової діяльності.Зокрема, передбачають створення наукових співтовариств, які об'єднують фахівців різних галузей знання, залежать від визначення пріоритетних напрямів, пов'язують дослідження з гуманістичними I орієнтирами.

У постнекласичній науці чітко виявляється тенденція на об'єднання найвідаленіших дисциплін із пріоритетом гуманітарних знань, оскільки предметом досліджень є людина і цінності, які вона створила. Культура стає основною предметною галуззю наукових пошуків. Наукове пізнання сприяє поліпшенню "поля життя" людини, стає діалогічним. Про це добре сказав німецький філософ Г.Гадамер. "Всебічно підтримувати діалог, надавати змогу сказати слово й інакомислячому, вміти засвоювати вимовлене ним".

Наука на її постнекласичному етапі є частиною життя суспільства, яку визначають стан культури даної історичної епохи, її ціннісні орієнтири і світоглядні настанови.

Отже, зародившись у стародавньому світі у зв'язку з потребами суспільної практики, почавши створюватись у ХУІ-ХУІІ століттях, в ході свого історичного розвитку наука перетворилась у продуктивну силу і найважливіший соціальний інститут, який суттєво впливає на всі сфери життя суспільства. Сучасна наука становить важливу складову частину науково-технічної революції.

3.2. Українська наука на ранніх історичних етапах

Історичні витоки української науки сягають своїм корінням у глибину культури східного слов'янства, завдяки чому прадавня українська наука збагатилася досягненнями візантійської культури. Поряд із перекладною літературою, через яку потрапило багато відомостей античної науки, тут рано з'явилися й оригінальні праці з різних галузей знання. Важливу роль у культурі княжої доби відіграла поява писемності, яка виникла ще у IX ст., до створення слов'янської азбуки — кирилиці.

Письмові пам'ятки тих часів відмічені пошуками істини, основ буття і громадського правопорядку. Спочатку в них переважає вплив спекулятивної думки, наслідування Візантії. У центрі тодішньої науки стоїть теологія, часто забарвлена філософським змістом. Відповіднітвори зв'язані не тільки з думками отців церкви та античної філософії, а й з народною мудрістю та її оригінальним світоглядом.

Особливо великої поваги набували наукові знання в Київській Русі, де розвивалися головним чином богослов'я, філософія, література, історіографія. Осередками наукової діяльності в ті часи були монастирі, при яких створювались сховища книг, рукописів та архівних джерел. Значні зібрання книг були зосереджені у першій з відомих в Київській Русі Бібліотеці Софійського собору у Києві, заснованій 1037 року Ярославом Мудрим. Протягом XI століття було створено бібліотеки у Києво-Печерському, Києво-Видубицькому, Вишгородському та інших монастирях.

Характерно, що наука у Київській Русі князівських часів перебувала під впливом Візантії. Це, з одного боку, давало значну користь, бо виникала можливість черпати з першоджерел ті здобутки, які залишились від давнього грецького і римського світів: величезне багатство знань, досвіду, понять, традицій. Але, з другого боку, саме ця велич візантійської культури впливала пригнічуюче на розвиток наукового пізнання у Київській Русі — воно в усьому підпорядковувалось існуючим авторитетам і не мало змоги ступити на власний шлях розвитку. Самостійні наукові пошуки з'явилися тільки в тих ділянках, якими Візантія не цікавилась, а саме в тому, що стосувалося безпосередньо Київської Русі. Не маючи чужого матеріалу, русичі мусили самі досліджувати історію походження слов'ян, їхню мову, етнографічну приналежність тощо.

У Київській Русі з'явились перші праці енциклопедичного характеру у вигляді законоправил. Визначною пам'яткою педагогіки стало "Повчання Володимира Мономаха", права — "Руська правда".

Давня наука Київської Русі характерна ще одним: мало проводилося реальних досліджень, зате надзвичайне зацікавлення викликали теоретичні філософські міркування. Але тогочасні філософи не були творцями нових філософських ідей — це були люди, що виділялися своєю освіченістю і допитливістю, тому й їхні сучасники віддавали їм перебільшені похвали. Зрештою, Київська Русь тривалий час не знала перекладів філософських праць Платона 1 Аристотеля.

Спираючись на теологію й філософію, наука в Київській Русі опрацьовувала також інші галузі знання: історію, право,природознавство, математику, астрономію на рівні Візантії Західної Європи.

Природознавству присвячений "Шестиднев", що характеризує окремі царства природи відповідно до днів їх творення за біблією. Про різних тварин, рослини і камені оповідає "Фізіолог". "Космографія" Козьми Індикоплова дає загальну характеристику світобудови. Церковне право опрацьовується в багатьох "кормчих" книгах. Дуже поширені були збірки статей енциклопедичного характеру ("Ізборники князя Святослава", 1073, 1076 рр.), збірки афоризмів ("Бджола", "Ізмарагд" та ін.). Знання-мудрість було у вели­кій пошані не тільки в духовних колах. Князі цікавляться досягненнями культури і сприяють її розвиткові. Не випадково кафедральний собор Києва присвячений святій Софії-мудрості. При ньому створена перша публічна бібліотека. Другий відомий культурний осередок — Києво-Печерська лавра, далі — інші монастирі та княжі двори.

Поруч духовних, що посвятили своє життя науці, багато з'являється і світських осіб. З перших найбільше вславилися як «книжники і філософи» київські митрополити Іларіон та Клим Смолятич. У відомому "Слові про закон і благодать" (близько 1050 р.) митрополит Іларіон, крім церковної проповіді до Ярослава, дає характеристику всім київським князям, починаючи від Ігоря. У полеміці Клима Смолятича з Хомою (близько 1147 р.) використовується аргументація з філософсько-теологічних творів Гэмера, Платона, Аристотеля. Із світських широко відомі своїми знаннями князь Всеволод, який говорив п'ятьма мовами, його син Володимир Мономах, автор твору педагогічного змісту "Повчання дітям", філософ — волинський князь Володимир Василькович.

Основою освіти того часу були переклади з візантійських, грецьких, пізніше єврейських, арабських, латинських джерел. Переклади не тільки збагачували фактичні знання, а й ставали джерелом для розвитку власної думки. З дрібних записів про зміну князів, їхні заповіти, війни, договори, астрономічні явища, стихійні лиха складаються місцеві хроніки-літописи — початок української науки. "Руська правда", найстаріший слов'янський правний кодекс ХІ-ХІІ ст., свідчить про його підготовку й порівняльний аналіз візантійського, західноєвропейського і староруського звичаєвого права.Поряд із місцевими оригінальними історичними працями в XI —XII ст. були поширені й перекладні візантійські хроніки (Іоанна Малали, Георгія Амартоли та ін.). Широкою популярністю на Русі користувалася "Олександрія" — історичний роман про життя і подвиги Олександра Македонського. Ці твори, особливо хроніки, поряд з історичними відомостями давали читачеві й певні знання з античної філософії, середньовічної географії, астрономії тощо. Автори історичних творів робили спроби зв'язати історію України —Русі зі світовою історією.

Точністю географічного опису відзначається опис паломництва Данила Мниха до святої землі (близько 1106— 1108 рр.) в часи короля Балдуїна, багатий на цікаві спостереження чужих країн, їхніх мешканців і стосунків. Він був перекладений у ті часи на німецьку, французьку й грецьку мови.

Оригінальними богословськими творами були коментар до Старого завіту "Толкова Палея", тлумачення, доведене до царя Давида, та його продовження — "Слова святих пророків".

Знання з різних галузей природничих і технічних наук (ботаніки, зоології, ґрунтознавства, географії, геометрії, механіки, фізики, геодезії, астрономії, хімії, техніки) були досить поширені, знаходили практичне застосування в спорудженні архітектурних пам'яток і оборонних укріплень, видобуванні сиродутного заліза і перетворенні його на сталь, одержанні різнокольорових перегородчастих емалей на виробах із золота й міді, виготовленні віконного скла, цегли. Про це свідчать численні вироби ремесла, архітектурні й мистецькі пам'ятки Київської Русі, розвиток землеробства й скотарства, військової справи й торгівлі та багато господарських і технічних досягнень.

Зодчі в X—XI ст. ст. побудували Десятинну церкву, Софійський і Успенський собори в Києві, Спаський собор у Чернігові, потужні оборонні земляні вали з дерев'яними конструкціями-клітями всередині. У ХП ст. в Києві було споруджено велику кам'яну підпірку-стіну біля Видубицького монастиря (1119 р.) і перший міст через Дніпро (1115 р.).

Як свідчить "Руська правда", в Русі проводилися землемірні роботи. Потреби господарства й торгівлі викликали розвиток математичних знань. Чимало письменних людей було не тільки серед князів, дружинників, духовенства, а й серед міських ремісників таторговців. Вони добре розумілися на всіх правилах арифметики знали лічбу великих чисел. В старих джерелах збереглися деякі відомості й про розвиток медичної справи.

Розвиток науки цієї доби спинили, знищивши її надбання, ш^И кочівників та внутрішні чвари й війни. Якийсь час вона знаход|м| захист і опіку в галицько-волинських князів (XII —XIV ст.). Тоді стають помітні впливи й активні контакти із західноєвропейським« ' осередками науки, як це видно з княжих грамот, літописів/^И законодавчих актів і їх зведень.

Факти свідчать про те, що вже в часи праукраїнської Трипільської культури утворилася самобутня міфологічна система світобачення, що здійснила могутній вплив на індоарійський та ранньоантичний світ. Якісно новий етап ментальності розпочався наприкінці IX ст. по завершенні об'єднання східних слов'ян у державних кордонах Київської Русі. Поширення християнської релігії з Києва супроводжувалося витісненням прадавніх міфологічних вірувань, відбувався болісний процес зміни світогляду. Розквіт культури знайшов відображення у створенні багатьох навчальних за­кладів і майстерень (де писали, переписували та перекладали книги), в розвої архітектури, живопису, музики, прикладних мистецтв. Національна релігійна та світська інтелігенція опанувала попередні філософські та наукові набутки, виробляла свої, оригінальні за змістом і формою ідеї і концепції, оприлюднювала їх через книжність.XVI — XVII ст.ст. — це доба українського гуманізму. Із занепадом Візантії нові західні рухи реформації, гуманізму, ренесансу привертають увагу українських освічених кіл. Українська молодь їздить на навчання до університетів у Кракові, Празі, Падуї, Болоньї, до протестантських шкіл Німеччини, до єзуїтських колегій у Польщі. Нові ідеї поширюються в українських культурних осередках і школах. Релігійна боротьба, оборона віри й національної культури вимагають широкої освіти. Навіть у богословській полеміці виникає потреба в знаннях античної філософії, грецької та латинської мов. У полемічних виступах українських гуманістів виявляється різнобічна наукова підготовка. Студії над перекладами та рідною письмовою мовою вимагали філологічних знань, переклади книжок із різних галузей сприяли розробці наукової термінології. В численних дру- карнях разом із церковними і полемічними творами друкуються граматики, словники-лексикони (Памви Беринди, Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького та ін.), проводяться колективні праці над критичними виданнями Святого Письма, видаються богословські трактати, в яких проглядають філософські мотиви. Закладаються основи української граматики, лексикології, музикознавства. Багато зробив культурний осередок у Києво-Печерській лаврі, очолюваний архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. Виняткова роль у розвитку культури XVI —XVII ст.ст. братств — громадських організацій міського й почасти сільського населення України.

Братства — релігійно-національні товариства, які утворювалися при церковних парафіях. Члени ремісничих і цехових організацій по містах України продовжували традицію середньовічних релігійних братств Західної та Східної Європи. Братства насамперед виконували релігійно-благодійні функції: дбали про храми та їх обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, братські обіди, допомагали бідним і хворим, організовували лікарні та ін. Коло діяльності братств, які набирали дедалі більшого впливу, розширилося в XVI —XVII ст., в добу посиленої латинізації та полонізації в Україні. Допомагаючи зберігати віру, обряди та звичаї, братства ставали активними оборонцями національної самобутності народу.

З кінця XVI ст. братства розгорнули культурно-освітню діяльність, відкриваючи школи, друкарні, бібліотеки. Братствам належать великі заслуги в справі підвищення рівня шкільної освіти в Україні. У 80-х роках XVI ст. Львівське Успенське братство організувало перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому початкове навчання прирівнювалося до навчання у школі вищого типу. Слідом за цим братські школи почали з'являтись і в інших містах західноукраїнських земель та Правобережжя.Кола, зв'язані з братствами, добре розуміли суспільне значення шкільної освіти. Братчики й зв'язані з ними освітні діячі намагалися зробити свою школу зразковою. Навчання в ній мало характер "українських студій". Разом з тим школа мала назву греко- слов'янської навіть після того, як було запроваджено в ній вивчення латинської мови. Крім "хлопців", що здобували початкову освіту, при братстві були й "учні вищого ступеня" — студенти, які не тільки самі вчилися, а були одночасно і вчителями-репетиторами школярів, хлопців. Освітній рівень студентів був настільки високий, що декого навіть запрошували на вчителів слов'янської, грецької та латинської мов до інших міст, призначали братськими проповідниками.

У школах вивчали граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, музику, астрономію, які входили до програми середньовічної середньої школи. Ці науки вивчалися також протягом перших років навчання в деяких вищих школах, які до XVI —XVII ст.ст. об'єднували переважно два ступені навчання — середній (гімназія, колегія) та вищий (академія, університет). Лише деякі розвинені гімназії мали філософські та богословські студії і тому підвищували рівень цих студій, вони могли перерости в академії (вищі школи). Так трапилося, зокрема, з Києво-Могилянською колегією.

Львівське братство при церкві Успенія Богородиці (відоме з 1453 p.), яке зміцніло у боротьбі з польським релігійним і урядовим тиском, мало одну з перших в Україні друкарень {Іван Федоров) та видатну братську школу, надсилало вчителів для шкіл у Перемишлі, Бересті, Рогатині, впливало на організацію шкіл у Городку, Галичі, Комарні, Більську.

Засноване в 1617 р. Луцьке братство незабаром також створило школу вищого типу. Про високий рівень викладання в ній свідчить те, що її учні та вчителі не лише декламували, а й складали вірші тодішньою українською мовою. Вчителями Луцької школи були ченці братського монастиря. Програма навчання була наближеною до Львівської. В школі користувалися слов'янськими, польськими книгами. Луцькій школі доводилося багато терпіти від бешкетів католицьких шляхтичів, студентів та вчителів єзуїтської колегії.

Вільніше, ніж у Львові та Луцьку, могли розвиватись українські школи в Києві, оскільки вони були під захистом козаків. Школа братства Богоявлення була організована в 1615—1616 pp. Першими її ректорами були Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович.У 1591 р. Львівське братство надрукувало греко-слов'янську граматику, відому під назвою "Аделфорес". Її написали Арсен Єласонський та його українські студенти. їм належить розробки слов'янської граматичної термінології, яка мала великий вплив на граматики А. Зизанія і М. Смотрицького, а пізніше була використана і для створення російських граматичних термінів.

Поклавши в основу досвід викладання в братській гімназії, написали свої твори відомі вчені: Ааврентій Зизаній — "Лексис" (тобто церковнослов'янсько-український словник) і "Граматику" та Памва Беринда — "Лексикон слов'яно-руський". Лексографічні праці цих авторів сприяли розмежуванню в літературній мові старослов'янської мови й української, підносили гідність української мови, прокладали їй шлях до письменства. Провідну групу становлять видані Львівським братством посібники з класичних мов.

Видатною пам'яткою української педагогічної думки є славнозвісний "Порядок шкільний" — статут школи, який був розроблений Львівським братством. При його розробці враховано досвід Острозької школи. Статут вживався в школах інших братств, зокрема Луцького. Датується він 1586 р.

Статут передбачав тісне співробітництво школи з сім'єю. Запис до реєстру учнів і залишення школи мали відбуватися в присутності батьків, учителя і одного-двох свідків. Увечері діти мали прочитати з поясненнями перед батьками або "господарями", в яких мешкали, все, чого навчились і т. д.

Учитель мусив дбати, щоб учні всі відвідували школу, з'ясовувати причини пропусків. Вранці проводилося опитування "вчорашньої науки" і перевірка домашніх письмових завдань. Після обіду виконувалися самостійні роботи. В суботу до обіду проводилося повторення вивченого за тиждень, після обіду — навчання арифметики, ознайомлення з церковним календарем, співи, бесіди на моральні теми. Взагалі великого значення надавалося повторенню — одному з кращих засобів засвоєння знань. Учитель мав бути зразком моральної поведінки. Покарання учнів мало здійснюватися "не тиранські, но учительські". В статуті підкреслювався демократичний характер школи.

Характерною рисою педагогіки гуманізму вважалося прагнення підготувати учня до участі в громадському житті. В братських школах учні привчалися до громадської діяльності, виконуючи різні виборні посади учнівського самоврядування. Застосовувалася гуманістична ивтодика самостійного опанування наук старшими учнями.

Братські школи відкрили новий етап розвитку народної освіти І Україні, сприяли поширенню на всіх українських землях шкіл, Я утримувалися не церквою чи феодалами, а широкими колами населення міст і сіл. Школи братств безпосередньо передували Київській академії — першому вищому навчальному закладу східнослов'янських народів.

Київська братська школа, об'єднавшись у 1632 р. з Лаврською школою, заснованою 1631 р. київським митрополитом Петром Могилою, стала називатися Київською колегією та 1633 р. офіційно здобула статус вищого навчального закладу. Її фундатор П.Могила власним коштом обновив заклад, вдосконалив систему навчання допомагав неімущим вихованцям.

Першими ректорами колегії були І. Трофимович-Козловський і С.Почаський. Ректор І.Гізель запровадив систему класів, за якою здійснювалося навчання. Повний курс навчання тривав 12 років. У класах аналогії й фарі вчили читати й писати, в граматиці вивчали повні курси граматик, у синтаксимі — перекладали. Викладалися також катехізис, арифметика, нотний спів, частково - інструментальна музика й малювання. З цих нижчих класів учень переходив у середні — піїтики й риторики. У вищих класах колегії два роки вивчалася філософія, яка поділялася на діалектику, логіку, фізику й метафізику. Польський уряд не дозволяв викладати в колегії богословські науки, інакше заклад мав би право носити титул академії. Студенти діставали ґрунтовну філологічну підготовку, знання слов'янської і старої української літературної, грецької, латинської, польської, згодом російської, французької, німецької, староєврейської мов. Вони оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну грецьку й римську, частково середньовічну літературу, історію, географію. Пізніше були введені курси математики та медицини. Розширювалося значення художньої і музичної освіти.

Колегія мала велику й ґрунтовно підібрану бібліотеку. В другій половині XVIII ст. вона налічувала 12 тис. томів і безліч рукописної літератури та документів.

Уже в часи митрополита П. Могили колегія була не тільки навчальним закладом, а й осередком учених та письменників України. Це так званий Києво-Могилянський атеней, до якого

входили визначні культурні діячі: філософ Й. Кононович-Горбацький, письменники А.Кальнофойський, С.Почаський, Й.Калимон, Т.Баєвський, Х.Євлевич та ін. Найдавнішою поетикою, створеною у Київській академії, вважається "Книга про поетичне мистецтво" (1637 р.) А.Стерновецького. Найдавніший курс риторики написаний 1635 р. И.Кононовичем-Горбацьким. І.Галятовський створив перший вітчизняний курс гоміолетики (теорії проповіді). Ректор колегії А.Баранович заснував Києво-Чернігівський культурний осередок, діяльність якого пов'язана з друкарнею, яку було відкрито 1674 р. у Новгороді-Сіверському. Усі члени осередку були вихованцями Київської академії та розвивали традиції київської школи поезії.

У 60-ті роки XVII ст. колегія прийшла до занепаду, але наприкінці 60-х років навчання у ній відновлене.

У грудні 1670 р. в універсалі польського короля Міхала Вишневецького заклад визнано академією. В Росії статус академії підтверджено царськими указами 1694 і 1701 рр. У цей час з її стін виходять видатні діячі української культури С.Яворський, Д.Туптало, А.Стаховський, Й.Кроповський, А.Боболинський та ін. Розквіт закладу припадає на кінець XVII — початок XVIII ст., особливо в час ректорства Й.Кроповського і патронату над Київською академією гетьмана І.Мазепи. У цей час відновилися публічні диспути, для чого видавалися спеціальні тези, проводилися культурно-мистецькі свята на кінець навчального року з виставами, декламаціями, іграми. Феофан Прокопович у 1704—1705 рр. викладав в академії поетику, яка вплинула на українське і російське книжне віршування. Він створив трагікомедію "Володимир" - перший український драматичний твір на теми з рідної історії.

Новий етап розвитку академії пов'язаний з діяльністю Р.Заборовського, який став київським митрополитом 1731 р. З його ініціативи розширюється навчальна програма, вводиться курс лінгвістики, зростає кількість студентів. В академії навчалась українська молодь усіх станів з Лівобережжя, Західної України, Закарпаття, серби, румуни, болгари, греки та ін. Р.Заборовський згуртував новий культурний осередок — Могиляно-Заборовську академію, до якої входили М.Довгалевський, С.Аяскоронський, Конюскевич, Г. Сломинський, Т.Александрович, Г.Кониський, С.Кулябка, С. Тодорський та ін.У другій половині XVIII ст. Київська академія поступово перетворюється на становий духовний навчальний заклад. Останнім великим ученим академії був І.Фальковський. Він займався географією, астрономією, математикою, історією, архітектурою викладав в академії арифметику, геометрію, алгебру, вищу математику, німецьку мову, філософію. / Фальковський заснував культурний осередок «Вільне поетичне товариство».

Академію закрито в 1817 р. Її традиції і функції перейняли Київська духовна академія, яку відкрито 1819 р., та Київський університет, заснований у 1834 р.

Київська академія мала велике й вирішальне значення для становлення й розвитку української науки, культури і літературного процесу в XVII —XVIII ст. У ній сформувався один із центрів філософської думки слов'янського світу. Філософські праці 1 Й.Кононовича-Горбацького, І.Гізеля, Й.Кроповського, Ф.Прокоповича, М.Козачинського, Г.Кониського, Г. Сковороди, Я.Козельського залишили яскравий слід в українській культурі. В академії навчалися історики С.Величко, Г.Грабянка, П.Симоновський, В.Рубан, М.Бантиш-Каменський, М.Берлинський. З неї вийшли державні діячі України і Росії: гетьмани Іван Самойлович, Юрій Хмельницький, Іван Мазепа, полковник Семен Палій, віце-канцлер Олександр Безбородько.

У Київській академії відбувалося становлення української літературної мови, склалася літературна і поетична школа — К.Сакович, ЛБаранович, І.Максимович, Д.Туптало, Ф.Прокопович, Г.Кониський, М.Довгалевський, І.Некрашевич, Г. Сковорода. Професори академії написали десятки курсів поетик, в яких розроблялася теорія українського поетичного мистецтва — Ф.Прокоповича, П.Конюскевича, МДовгалевського, Г.Кониського та ін.

Викладачі й вихованці академії видали велику кількість українських поетичних книжок, укладали рукописні збірники, до яких записували пам'ятки літератури. У Київській академії виник і розвинувся український театр, в якому розігрувалися містерії. Для нього писалися драми й діалоги, ставилися інтермедії та інтерлюдії на теми з місцевого життя. Від шкільного театру беруть свій початок вертеп і вертепна драма. Феофан Прокопович започаткував жанр трагікомедії і ввів за античною традицією хор.

У Київській академії навчалися українські художники І.Мигура, ГЛевицький, Д.Гамеховський, А. Тарасович, композитори М.Березовський, А.Ведель. Тут виховувалася практично вся творча й наукова українська інтелігенція тих часів.

Випускники Київської академії викладали в так званих колоніях- колегіях, які були не тільки в Україні (Чернігів, Переяслав, Харків), а й у Білорусії та Росії. Система навчання в цих учбових закладах будувалася за київським зразком, а самі колегії гуртували значні культурні кола.

Академія підтримувала наукові зв'язки з відомими освітніми закладами Кракова, Галле, Магдебурга, Константинополя.

У XVI — XVII ст. (до національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького) Україна входила до складу Речі Посполитої і була втягнута в загальноєвропейський соціально-політичний процес. Цей період позначений формуванням політико-правових ідей в Україні, яке відбувалося в тісній взаємодії з розвитком польської політичної думки. Водночас на ґрунті формування в Україні реформаційних ідей у середовищі книжників братств та Острозького культурно-освітнього центру, зокрема у творах І. Вишенського та X. Філалета, обґрунтовуються ідеї всесвященства, контролю та виборності ієрархів, відкритого обговорювання питань віри й участі всіх у їх вирішенні. З ідеї демократизації церкви поступово починають викристалізовуватися ранньобуржуазні політичні принципи, а з проголошеної ними свободи сумління виникає принцип інтелектуальної та моральної автономії особистості, обстоюються гідність, права, звичаї, культура, віра і мова українського народу. Кульмінацією розвитку політико-правової думки тогочасної України була "Конституція" і "Вивід прав України" гетьмана Пилипа Орлика. Останній документ був написаний з метою захисту національно- державних прав українського народу перед міжнародною громадськістю. Політико-правові ідеї плідно розвивали також Петро Могила, Феофан Прокопович та інші діячі української культури.

Наука Києво-Могилянської академії відзначалася синтезуванням запозичених із прастарої традиції ідей, що складали підґрунтя духовної творчості України попередніх епох, із науковими надбаннями латинського Заходу. Цей підхід, утверджуючи високий статус раціонального знання, відіграв величезну роль у становленні

теоретичного мислення в Україні. Водночас Академія поступово витворила те інтелектуальне тло, на якому започаткувався пощу* базових понять новітньої філософії і науки, а також зробила вагомий внесок у збереження історичної пам'яті українського народу.

Видатні українські філософи І.Гізель, Г. Щербацький, Ф.Прокопович сприяли значному поступу в натурфілософії, гносеології, психології, в державно-правових ідеях.

Найвідомішим українським філософом є, безперечно, Г. Сковорода. Його містична наука богопізнання та незвичайний спосіб життя мандрованого мудреця вже двоє сторіч привертають увагу істориків культури. В центрі його уваги була проблема людського щастя: щастя людини полягає в праці, яка відповідає її природним нахилам. Критерій розумності суспільних порядків, моральних понять і дій Сковорода вбачав у їхній відповідності "природі людини". Веління природи, за Сковородою, є веління бога в людині. Пізнання природи — це пізнання бога.

Найдавніша з відомих пам'яток української історіографії - "Короткий київський літопис", складений у кінці XV — на початку

XVI  ст. В ньому вміщено багато оригінальних відомостей з історії України кінця XV — початку XVI ст., особливо Київщини та Волині. В цілому літопис висвітлює події з IX ст. до 1515 р.

Інтенсивний розвиток української історіографії починається з кінця XVI ст. Він був безпосередньо пов'язаний із боротьбою українського народу проти гніту шляхетської Польщі. У творах І.Вишенського, М. Смотрицького та в ряді документів XVI — початку

XVII  ст. обґрунтовується спільність походження та історичного розвитку східнослов'янських народів, спадкоємність політичного й культурного життя в Україні з часів давньої Русі.

Гостре політичне спрямування мають і українські літописи XVII ст., що їх вели в багатьох монастирях (Густинський літопис, написаний українською мовою, близькою до народної, Межигірський, Острозький, Хмельницький та ін.).

У другій половині XVII ст. (1674 р.) в Київській академії видано першу узагальнюючу працю з історії України і Росії з найдавніших часів — "Синопсис" І.Гізеля, що довгий час був підручником з історії в Україні, в Росії та в ряді зарубіжних країн. Його перевидавали майже ЗО разів. Близькими за змістом до "Синопсису" є "Хроніки"кладача Київської академії Ф.Сафоновича та "Літопис си єсть кройника" її вихованця Л.Боболинського.

Багато важливих подій в історії українського народу та діяльності його героїв відображено в народній творчості того часу — історичних піснях, думах і легендах.

Етнографічні матеріали про побут і звичаї українського народу в XV—XVIII ст.ст. містяться переважно в історичних працях, літописах і хроніках та в деяких творах І.Вишенського, Г. Сковороди та ін. У XVIII ст. проведено перші спеціальні експедиції для збирання етнографічних матеріалів, видано перші праці з української етнографії (Г.Калиновського, Я.М.Маркевича та ін.). Давно з'явився в Україні і науковий інтерес до етнографії інших народів. Його свідченням є рукописна книга "Космографія", складена в XVII ст. невідомим українським автором. В ній на основі російських і західноєвропейських джерел описано природу й населення багатьох країн світу.

Українське мовознавство виникло досить давно, разом з остаточним сформуванням української писемної (книжної) мови, з потреб її граматичної регламентації. У XVI -XVII ст.ст. така регламентація староукраїнської (слов'яно-руської) мови здійснювалася за допомогою граматичних праць із церковнослов'янської мови Траматіка словенська..." Лаврентія Зизанія (1596 р.) і особливо «Грамматіки словенскія правилное синтагма...» М.Смотрицького (1619 р.), спільних для всіх східнослов'янських мов. Остання довгий час була посібником з мови в Україні та в Росії. Одночасно з'явилися й праці з української лексикографії — "Лексис" Лаврентія Зизанія (1596 р.) і знаменитий "Лексикона славеноросскій й ймень толькованіе" Памви Беринди (1627 р.), що містить близько 7 тис. слів та їх пояснення і є важливим джерелом для мовознавчих досліджень.

Велику увагу розвиткові староукраїнської мови приділяли в Київській академії, особливо питанню поліпшення її стилю і вдосконалення синтаксису. На книжній мові XVIII ст. помітний вплив народнорозмовних елементів (мова "Літопису Самовидця" і літопису С.В.Величка, віршів Г.С.Сковороди і драм Г.Кониського тощо). На їх основі формувалася нова українська літературна мова. Першимвидатним літературним твором, написаним цією мовою, була "Енеїда" .Котляревського (1798 р.).

Літературознавство і мистецтвознавство в Україні почало інтенсивно розвиватися лише в XIX ст., хоч зародки його беруть свій початок ще з часів Київської Русі. Однією з найдавніших пам'яток українського літературознавства є книга невідомого київського автора "Оглавленіє книг, кто їх сложил" (1665 р.). Питання поетики, красномовства, теорії драми тощо розглядалися в працях Ф.Проколовша, Г.Кониського, С.Ляскоронського та ін.

Значного розвитку в Україні в XIV—XVIII ст. досягла архітектура. Будували оборонні укріплення, споруджували і перебудовували великі кам'яні замки та фортеці на заході України (Луцьк, Хотин, Кременець, Кам'янець-Подільський) та дерев'яно-земляні вали і башти на сході (Київ, Чернігів, Черкаси, Запорізька Січ тощо), будували кам'яні й дерев'яні церкви та цивільні будинки в містах, палаци в багатьох маєтках. Поширився і набув національних рис архітектурний стиль — бароко. У XVIII ст. в цьому стилі споруджено Київську академію (надбудував Й.Шедель в 1732—1740 рр.), так званий Ковнірівський корпус у Києво-Печерській лаврі (С.Д.Ковнір, 1721-1772 рр.) та Браму Заборовського Софійського собору в Києві (1746 р.), собор Юра у Львові (БМеретин, 1745-1770 рр.), Успенський собор Почаївської лаври (Г.Гофман, Ф.К.Кульчицький та М і П.Полейовські, 1771 - 1791 рр.).

Природничі і технічні знання в Україні до XIX ст. мали здебільшого прикладний характер і тому не знайшли помітного відображення в спеціальних працях. Але про значний обсяг цих знань свідчить високий розвиток багатьох галузей економічного життя України того часу — землеробства і садівництва, ремісничого й мануфактурного виробництва і промислів, будівельної справи (архітектури) й торгівлі.

Вивчення математики — арифметики й геометрії — в XVI — XVII ст. провадилося в братських школах і Київській академії.

У XVI-XVII ст. було складено перші карти і "чертежі" — дорожні схеми України для військових та інших потреб. У 30-і - 40-і роки XVII ст., наприклад, французький інженер Г.-Л.Боплан за завданням польського уряду склав топографічні карти майже всієї України, а в середині століття вітчизняні картографи склали"Чертежь Украинскимъ и Черкаскимь городам от Москвы до Крыма". Значні геодезичні вимірювання в Україні було здійснено у XVIII ст. у зв'язку з картографуванням, землевпорядкуванням, будівництвом міст, шляхів тощо.

Багато різноманітних практичних знань із хімії, насамперед неорганічної, було поширено в Україні, особливо в поліських і лісостепових її районах, у зв'язку з виготовленням і використанням металів, їхніх сплавів, скла, фарб і емалей, паперу й чорнила, поташу й смоли, селітри й пороху.

Геологічні знання були тісно пов'язані з пошуками корисних копалин (залізної руди, шиферних сланців, вапняків, солі, янтарю тощо). В XVI ст. почали добувати сіль на озерах поблизу сучасного м. Слов'янська. На початку XVIII ст. відкрито поклади кам'яного вугілля в Донбасі. З кінця XVIII ст. систематичні геологічні дослідження в Україні розпочали комплексні експедиції Російської Академії наук [Я.С.Паллас, В.Ф.Зуєв та ін.). З робіт цих комплексних експедицій кінця ХУЛІ ст. починаються й систематичні наукові дослідження в галузі фізичної географії в Україні. Більш-менш систематизовані відомості з питань економічної географії вперше зустрічаються в описах губерній та різних статистичних збірниках другої половини XVIII ст. (наприклад, "Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 рр.").

Практичні наукові знання в галузі біології — одні з найдавніших в історії людства. Тваринний і рослинний світ України поряд із економічним і політичним життям, побутом і звичаями її населення завжди цікавили вітчизняних та іноземних дослідників. Про них І пишуть мандрівники XVI —XVII ст.ст. М.Кромер, М.Броневський, Г.-Л.Боплан та ін. Відомості про рослинний світ України вміщують так звані лікарські (аптекарські) порадники й зільники XVII ст. До XVIII ст. належать перші рукописні праці українських авторів із цих питань ("Щоденник" Я.А.Маркевича та ін.), друковані праці М.М. Тереховського, а також учасників академічних комплексних експедицій в Україні В.Ф.Зуєва, Й.-АТюльденштедта, М.-С.Палласа. У 1795 р. вихованець Київської академії' Н.М.Амбодик-Максимович опублікував перший вітчизняний підручник із ботаніки, в якому велику увагу приділено вивченню флори України.Перші палеонтологічні дослідження в Україні проведено в другій половині XVII ст. — розкопки решток мамонта на березі 1І Вільшанки (за ЗО км від Харкова).

Помітним було поширення в Україні медичних знань, особливо 1 містах. Вихідцем із Західної України був один із перших українських докторів медицини Г.Дрогобич (Котермак). У 1483 р. у Римі він опублікував книгу "Прогностичне судження..." (латинською мовою). В 1481 — 1482 рр. ГДрогобич був ректором Болонського університету (Італія), а потім багато років працював професором Краківського університету.

З 1593 до 1784 р. в м. Замості існувала Замойська академія, в якій у 30-х роках XVII ст. працював відомий український і польський медик В.Сикст (львів'янин) — один із основоположників водо-і грязелікування. В ряді міст України існували лікарні і госпіталі для хворих та інвалідів. Значний вклад у розвиток медичної науки і практики у XVIII ст. внесли видатні вчені й лікарі, українці за походженням, О.М.Шумлянський, М.М.Тереховський, Н.М.Амбодик- Максимович. У 1787 р. в Єлисаветграді (тепер Кіровоград) було створено першу в Україні медичну школу. Досить поширеними в Україні були також знання з ветеринарії, пов'язані з розвитком скотарства і конярства.

Найпоширенішими в Україні в XIV —XVIII ст.ст. були знання в галузі технічних наук. Інтенсивно розвивалося металургійне виробництво — добування і обробка заліза, а також кольорових металів. Середньовічні сиродутні підприємства — рудні України забезпечували кричним залізом не тільки власні потреби, а й вивозили його в Росію та Польщу. Окремі рудні XVII —XVIII ст.ст. на Житомирщині, Чернігівщині та в інших місцевостях щороку виробляли сотні і навіть тисячі пудів заліза. В кінці XVIII ст. почала розвиватися чорна металургія на півдні України: в 1797 р. став до ладу Луганський ливарно-гарматний завод.

Чималих технічних та інших наукових знань і великого практичного досвіду потребувало виробництво скла, паперу та ювелірних (золотарських) виробів. Значними центрами золотарського художнього ремесла в XVII-XVIII ст.ст. були Київ, Львів, Чернігів, Кам'янець-Подільський, Переяслав, Ніжин, Ромни, Полтава.У кінці XVIII століття в Україні активізувалися наукові дослідження з ботаніки, зоології, анатомії. Щоб створити належні умови для цього у 1822 році було закладено Нікітський ботанічний сад.

У XIX ст. визнаними науковими осередками України стали університети в Києві, Львові, Одесі, Харкові, де успішно працювали В.Бец, В.Докучаєв, О.Ковалевський, М.Максимович, І.Мечніков, М.Пірогов, А.Потебня, О.Рогович, І.Сечєнов та ін.

3.3. Українська наука сучасної доби

Історичні події в Україні на початку XX століття наклали свій відбиток і на розвиток науки та наукових досліджень. Внаслідок безцеремонного державного і партійного втручання в структуру наукової творчості суттєвих деформацій зазнали принципи функціонування наукової спільноти, що в свою чергу негативно вплинуло на формування як соціальної інфраструктури науки, так і внутрішніх механізмів відтворення наукового знання. Деформувалася не лише система наукового суспільствознавства, руйнувалось і природознавство, де шляхом директив перекривались одні наукові напрями і стимулювались інші.

Разом з тим при аналізі розвитку української науки вже в 20-30-і роки не можна оминути суттєвих успіхів і досягнень у галузі природознавства і техніки. Навіть найкоротший перелік результатів у цих галузях переконує в цьому.

Так, академік-математик М.П.Кравчук, займаючись питанням перестановочних матриць і властивостей комутативних підгруп повної лінійної групи, одержав вельми істотні результати, про які оповів на II Всесоюзному математичному з'їзді (1934 р.).Результати світового рівня були отримані в галузі математичної фізики М.М.Криловим і М. М. Б оголю бовим. Роботу М. М. Бо голю бова "Про деякі нові методи варіаційного обчислення" (1930 р.) на Міжнародному конгресі з проблем варіаційного обчислення було відзначено премією Болонської академії наук. Починаючи з 1932 р. М.М.Крилов і М.М.Боголюбов розбудували новий напрям математичної фізики — теорію нелінійних коливань. Науковці створили методи асимптотичного інтегрування нелінійних рівнянь, що описують коливальні процеси, і математичне обґрунтування цих методів. Особливо слід відзначити обґрунтування М.М.Криловим і М.М.Боголюбовим загальної теорії динамічних систем, дуже важливо! для багатьох наукових напрямів. У сучасну науку ввійшли запропоновані ними поняття ергодичної множини, нерозкладного розподілу ймовірностей.

У 1935-1937 рр. М.М.Крилов і М.М.Боголюбов, розробивши загальну теорію мір, зробили достатньо вагомий внесок Н проблематику функціонального аналізу. Разом з М.Г.Крейном вони суттєво означили дослідження українських математиків у цій галузі.

С.Н.Бернштейн запропонував першу аксіоматику теорії ймовірностей і продемонстрував новий підхід щодо доведення граничних теорем для сум випадкових величин, зв'язаних у ланцюг Маркова. Цей підхід став основою для побудови теорії стохостичних диференційних рівнянь. Істотний внесок М.П.Кравчука у теорію кореляції, теорію кривих розподілення, в розробку додатків теорії моментів у математичній систематиці.

Д.М.Сінцов та Г.Ф.Пфейффер досягли значних результатів у галузі диференційних рівнянь. Ю.Д.Соколов опрацював аналітичні і якісні методи небесної механіки. Значний вплив на розвиток якісної теорії диференційних рівнянь мали роботи М.М.Крилова і М.М.Боголюбова, присвячені загальним динамічним системам.

Дореволюційні традиції високого рівня досліджень у галузі аналітичної механіки зберігались у 20-30-і роки в академічних центрах Києва і Дніпропетровська. Більше того, відбулося трансформування наукового пошуку в потужний напрям прикладного характеру. Істотний внесок у це зробив І.Я.Штаєрман. Разом зі своїми учнями В.М.Челомеєм, І.М.Рапопортом і О.Кільчевським він успішно займався проблемами аналітичної механіки суцільного середовища. Колектив знайшов рішення так званої "оберненої задачі варіаційного обчислення", з'ясував умови виникнення параметричних коливань деяких механічних систем.

З використанням розроблених М.М.Криловим і М.М.Боголюбовим асимптоматичних методів періодичних і квазіперіодичних коливань вдало вирішувалися технічні проблеми. Оригінальні дослідження науковців у галузі нелінійних коливань надруковано у монографіях "Новые методы в нелинейной механике и их применение к изучению

работы электрических генераторов" (1934 р.), "Введение в нелинейную механику" (1937 р.).

В Інституті будівельної механіки досконало вивчалися питання механічної міцності конструкцій та матеріалів і взагалі будівельної механіки. Після дослідження втомленості деревини було запропоновано метод оцінки її механічних властивостей. Значного розмаху набули дослідження міцності конструкційних матеріалів. Обґрунтування енергетичного критерію умов руйнування від утоми дозволило проводити розрахунки на втому високонавантажених деталей машин і створювати нові конструкції дослідних машин.

У 30-і роки в розробку актуальних питань будівельної механіки вагомий внесок зробили К.К.Симінський, Є.О.Патон, Б.М.Горбунов, Ф.П.Белянкін, М.В.Корноухов, О. А. Уманський, М.Д.Жудін. Запропонований метод початкових параметрів для розрахунку інженерних споруд, теорія розрахунку балок на пружній основі, теорія просторових рам не лише знайшли широке застосування в проектуванні, але мали і фундаментальне значення. Аналогічну цінність мали дослідження О.М.Динника в галузі стійких прямих стержнів перемінного перерізу, що ґрунтувалися на використанні функцій Бесселя і методи розрахунку арок різноманітного обрису.

Лідером розвитку багатьох напрямів фізики став Харківський фізико-технічний інститут. У 1932 р. в цьому закладі ввели в дію прискорювач і вперше в Радянському Союзі здійснили ядерну реакцію, розщепивши ядро літію. Цей експеримент відіграв вирішальну роль у прогресі прискорювальної техніки і ядерної фізики. Фізико-технічний інститут у 30-ті роки — один із світових центрів теоретичної фізики. Л.Д.Ландау, Є.М.Ліфшиц, ІЯ.Померанчук, Ю.Б.Румер у ці роки розробили термодинамічну теорію фазових переходів, термодинамічну теорію доменної структури феромагнетиків, теорію поглинання високочастотних звукових коливань, електронну теорію металів та ін. Класичні результати одержали харківські науковці в галузі магнетизму, фізики напівпровідників, фізики низьких температур, радіофізики.

У 1929 р. у Києві створено академічний Інститут фізики, в якому головним напрямом досліджень стала фізика напівпровідників. Істотними результатами у цьому напрямі слід вважати розробку сірчисто-срібних фотоелементів із високою інтегральною чутливістю,відкриття явищ від'ємної та замороженої фотопровідності напівпровідників. Науковці ровинули теорію контакту напівпровідника з металом і теорію дифузних напівпровідникових

випрямлячів.

Іншим важливим напрямом розробок Іституту фізики було дослідження електронних явищ на поверхні металів. Лідер пошуку Н.Д.Моргуліс разом зі своїми співробітниками досяг значних результатів при дослідженні поверхонь іонізації і нейтралізації, катодного розпилення і вторинної іонно-електронної емісії. Було обґрунтовано першу квантово-механічну теорію поверхневої іонізації, необхідну для дослідження властивостей металоплівкових катодів. Велике практичне значення мало обґрунтування уявлень про катодне розпилення і вторинну іонно-електронну емісію.

Інститут фізичної хімії у Дніпропетровську й Інститут хімії у Києві значною мірою визначали передовий рівень хімічних наук. Теоретичною основою для розвитку фізичної хімії стало розроблене АВ.Писаржевським уявлення про електрони. Вони дозволили О.І.Бродському з колегами розгорнути доскональне вивчення залежності механізму хімічних процесів від хімічної будови реагуючих речовин. Наслідок — відбудова загальної теорії розділення і ізотопів у дистиляційних і термодифузних колонках і розробка методів ізотопного аналізу водню і кисню. Для прогресу досліджень у галузі ядерної фізики виключне значення мало одержання в Інституті фізичної хімії під керівництвом О.І.Бродського концентратів дейтерію — важкої води.

Л.В.Писаржевський і ВЛ.Ройтер вперше обґрунтували електронну теорію каталізу, М.В.Поляков розробив теорію гетеро- гомогенного аналізу, відкрив явище виходу з поверхні каталізатора в об'єм реакційного середовища.

В.О.Плотников із колегами-науковцями в Інституті хімії одержав вагомі результати, досліджуючи проблеми електрохімії неводних розчинів, Вони опрацювали значну кількість подвійних і потрійних систем із застосуванням неводних розчинів, показали практичне значення неводних розчинів для створення гальванічних елементів та електролітів.

Хімічні інститути брали участь у виконанні програми досліджень із питань розширення сировинної бази коксування за рахунок залучення газового і слабоспікливого вугілля, підвищення технічного рівня коксохімічної промисловості.

Електронна теорія, теорія гальванічних елементів і електродних потенціалів, запропоновані Л.В.Писаржевським, разом з ученням О.І.Бродського про хімію стабільних ізотопів і теорію їх розділення обумовили суттєвий прогрес неорганічної хімії. Здійснено ряд досліджень з питань термохімії комплексних сполук, синтезу і вивченню молекулярно-іонного стану в неводних розчинах, започатковано розвиток хімії рідкісних, рідкісноземельних елементів. Велику користь мали лабораторні дослідження застосування кисню в процесі виплавлення сталі та чавуну.

В Інституті фізичної хімії були розроблені методи аналізу металів і сплавів. Значного розвитку набули теоретично обґрунтовані фізико- хімічні методи аналізу. В Інституті хімії Я.Н.Фіалковим із колегами була проведена значна кількість досліджень у галузі фізико-хімічних і хімічних методів аналізу фармацевтичних об'єктів. АК.Бабко виконав систематичне дослідження реакцій, суттєвих для фотометричних методів аналізу, з подальшою розробкою їх теорії. Він уперше довів ступінчастий характер утворення і дисоціації комплексних сполук.

З 1934 р. в Академії наук почали проводитися дослідження щодо створення технологічних схем водовідпрацювання, сконструйовано вітчизняну апаратуру очистки і знезараження води.

У 30-і роки в Україні почалися систематичні роботи з одержання порошків різних металів методом електролізу розплавів. У 1931 р. В.О.Плотников із співробітниками вперше одержали порошок цирконію. У 1938 р. Е.М.Натансон розробив метод одержання порошків колоїдної дисперсності. Були проведені також перші дослідження з метою одержання залізного порошку з прокатної окалини і рудного концентрату з допомогою газового відновлювача. Ці дослідження мали перспективне значення для подальшого обґрунтування технологічних схем порошкової металургії.

Інтенсивні дослідження з теорії твердого тіла розпочато в 30-і роки в Харківському фізико-технічному інституті. Це місто стало одним з найбільших центрів теоретичної фізики. Фундаментальне значення для розуміння фазових перетворень у твердих тілах мала розвинута Л.Д.Ландаув 1935-1937 рр. термодинамічна теорія фазових переходів другого роду.Істотні результати з теорії слабкої надпровідності (ефект Джозефсона, тунельні контакти тощо) одержав І. О.Кулик у Фізико- технічному інституті низьких температур АН УРСР. Там В.П.Галайко сформулював кінетичні рівняння, які дали змогу дослідити нестандартні і нелінійні явища у напівпровідниках. Н Інституті фізики АН УРСР В. А. Пашицький розглянув новий плазмовий механізм надпровідності у двозонних провідниках, де суттєвою є взаємодія електронів із плазмовим акустичним коливанням.

Інший великий центр у галузі теорії твердого тіла виник у Києві, де з кінця 30-х рр. С.І.Пекар та його школа в Інституті Фізики АН УРСР, а згодом, з 1960 р., в Інституті напівпровідників проводили інтенсивні дослідження з теорії неметалевих кристалів.

У Дніпропетровському фізико-технічному інституті з 1932 р. розпочалися фундаментальні дослідження з фізики міцності і пластичності. Тут під керівництвом Г.В.Курдюмова здійснено класичні рентгенографічні дослідження гартування й відпускання сталей, мартенситних перетворень у кольорових сплавах. Провідне місце у дослідженні міцності і пластичності посідає вивчення елементарних процесів деформації і зміцнення матеріалів ракетобудування (В.Ф.Зелінський, А.І.Волощук, А.І.Стукалов).

Значних успіхів українськими ученими досягнуто в галузі фізики низьких температур, розвиток якої почався після створення в Харкові першої в СРСР кріогенної лабораторії, яку очолив А.В.Шубніков. 1931 року в лабораторії розпочалися роботи з рідким воднем, в 1932 - з рідким гелієм. У 1933-1934 рр. Л.В.Шубников і Л.Д.Ландау сформулювали багато наукових напрямків, які з наступні роки розвинулися в фізичні школи Б.Г.Лазарєва, І.М.Ліфшиця, АЛ.Ахієзера.

До перших досліджень з радіофізики в Україні належать праці О.П.Грузинцева, Й.Й.Косоногова, М.Д.Пильчикова і Ф.Н.Швєдова. У широкому плані питання радіофізики і радіотехніки почав займатися у Харківському університеті ДЛ.Рожанський. У 20-х рр. його учні А.О.Слуцкін і Д.С.Штейнберг встановили, що у діоді, поміщеному в магнітне поле, можуть збуджуватися електромагнітні коливання високої частоти. У 1929 р. вони створили магнетронний генератор на довжину хвилі 7,3 см, випередивши зарубіжних вчених. В 1939 р. у

Харківському фізико-технічному інституті був створений перший в СРСР радіолокатор, що давав можливість визначати всі три координати літака під час його руху в повітрі (А.О.Слуцкін, О.Я.Усиков, С.Я.Брауде, І.Д.Трутень та ін.). У ньому вперше в світі застосовано дециметровий магнетрон. У 1944 р. розроблено імпульсний метод і прилад для визначення характеру і місця пошкодження повітряних і кабельних ліній електропередач (О.І.Усиков). Створені у 1977 р. в Інституті радіофізики і електроніки АН УРСР низьковольтні магнетрони безперервної дії міліметрового діапазону (І.М.Вигдорчик, ВД.Науменко, В.П.Тимофеєв) не мають аналогів за кордоном.

Величезний вклад у дослідження фізики плазми, спрямовані на розв'язування таких проблем, як термоядерний синтез, розробка магнітогідродинамічного способу перетворення теплової енергії в електричну, створення нових джерел радіохвиль, освоєння космосу тощо, внесли українські вчені, зокрема Харківського фізико- технічного інституту, Інституту ядерних досліджень АН УРСР, Інституту фізики АН УРСР, а також Київського, Харківського та Ужгородського університетів. Фізики Академії наук України зробили вагомий внесок у розробку теоретичних основ фізики плазми. Великою мірою завдяки їх зусиллям розроблена кінетична теорія плазми. Основною в цьому напрямі є праця АД.Аандау "Кінетичне рівняння у випадках кулонівської взаємодії", створена в Харківському фізико-технічному інституті (1936 р.). Фундаментальні результати з кінетичної теорії одержав М.М.Боголюбов, розробивши строгий метод одержання кінетичних рівнянь із рівнянь механіки (1946 р.). Цікаві результати одержали А.О.Коломенський та О.Г.Ситенко (1955 р.), вивчаючи втрати енергії зарядженої частинки, що рухається в анізотропному середовищі і прикладом якої може бути плазма в магнітному полі. В галузі фізики плазми не можна не згадати таких видатних українських фізиків, як О.І.Ахієзер, В.І.Алексін, В.ВДовгополов, К.М. Степанов, О.Г.Ситенко, Г.Я.Любарський, О.Б.Киценко, ВД.Шапіро, ЕА.Пашицький, П.Н.Томчук, В.М. Чорноусенко, І.ПЯкименко та ін.

Науково-дослідні роботи в галузі зварювання металів розпочалися в Академії наук України з ініціативи Є.О.Патона на кафедрі інженерних споруд, при якій він створив лабораторію зварювання

(1929 р.). Дослідження в галузі зварювання як в нашій країні, так і § кордоном проводилися розрізненими й нечисленними дослідницькими групами, які не могли виявити причин невдалого застосування зварювання. Потрібні були комплексні дослідження, які б охоплювали механіку зварних конструкцій, металургію процесу зварювання, металознавство зварних з'єднань, фізику дуговоїх) розряду Необхідність таких досліджень довів Є.О.Патон. З його ініціативи 1 січня 1934 р. був створений Інститут електрозварювання АН УРСР. Є.О.Патон визначив основні наукові напрями діяльності інституту, які й до сьогодні не втратили своєї актуальності. У період 1937-1941 рр. сформувалось уявлення про дугове зварювання як металургійний процес. Знайдено окремі підходи до розв'язування проблем боротьби з тріщинами і порами в наплавленому металі (В.ІДятлов, А.М.Ланін). Під керівництвом Є.О.Патона розвивалися дослідження з автоматизації дугового зварювання (1934 р.). Створено перші автомати для зварювання відкритою дугою, знайдено шляхи стабілізації дуги і захисту розплавленого металу внаслідок застосування так званих хрестових дротів (1937-1938 рр.), розроблено перші зразки ріжучого основного та допоміжного устаткування, що входить до складу установок для механізованого зварювання. У 1939- 1940 рр. була завершена розробка методу високопродуктивного автоматичного зварювання під флюсом. Інститут розробив технологію зварювання броньованої сталі, що дало можливість створити поточне механізоване виробництво бронекорпусів танків. З допомогою автоматичного зварювання під флюсом було налагоджено виробництво авіабомб, артилерійських систем. Довоєнний і воєнний періоди діяльності Інституту електрозварювання, якому в 1945 р. було присвоєно ім'я Є.О.Патона, можна розглядати як становлення нової наукової школи. Саме в цей період виросли фахівці, які надалі очолили основні напрями наукових досліджень в інституті (В.В.Шеверницький, О.А.Казимиров, Г.В.Раєвський, А.М.Макара, Б.Є.Патон, В.І.Медовар, С.І.ФрумЩ.

У 30-ті роки доля прикладних досліджень в українській науці неперервно зростала. Це було неминуче в умовах індустріалізації країни. До того ж структура народногосподарського комплексу України із промисловістю, яка швидко розвивалася, не тільки черездирективні органи, але й іманентно впливали на підвищення рівня досліджень у галузі прикладного природознавства і технічних наук.

Держава доклала багато зусиль для перетворення науки в реальну силу промислово-господарчого розвитку. Академії наук, на відміну від 20-х років, надавалася суттєва фінансова і матеріальна підтримка. Але вплив на науку з боку партійно-державного апарату здійснювався в жорстоко-тоталітарних формах, часто некомпетентно, що вело до зруйнування механізмів самоорганізації наукової спільноти. Природничі і технічні науки також повною мірою витримали на собі репресивну політику сталінщини по відношенню до інтелігенції. Знищувалися відомі вчені, з ідеологічних міркувань перекривалися перспективні наукові напрями.

У зв'язку зі здійсненням наукових проектів, що потребували значних матеріальних і фінансових ресурсів, наука в XX ст. в багатьох своїх напрямках стала галуззю державної політики, посилилась її залежність від держави. В СРСР розподіл науки і її організація стали функціями державно-адміністративного бюрократизованого управління наукою, яке з часом внесло деструктивні зміни в наукову спільноту і його спроможність до самоорганізації. В таких умовах існування наукового соціуму підсилюється вірогідність помилки у визначенні пріоритетів розвитку науки, фундаментального значення наукових ідей і тем, а також особистих авторитетів учених, рівня їх компетенції і якості результатів досліджень. Найвідомішою з таких помилок була лисенківщина. Використання в науці методів управління виробництвом фактично виключало участь наукової спільноти в оцінці результатів досліджень, у виборі напрямів і об'ємів їх фінансування. Критерії оцінки наукової діяльності все більше набували утилітарного характеру, що невпинно вело до "вимивання" теоретичних розробок.

Дослідження з квантової електродинаміки в Україні були розпочаті в Інституті фізики АН УРСР (1961-1962 рр.), який і досі зберігає у цій галузі провідне становище як за масштабом робіт, так і за науковим потенціалом. В Інституті фізики АН УРСР запропоновано голографічний метод одержання "зображення" самих світлових полів без об'єктів, що збурюють їх. Метод дає можливість відновлювати амплітудно-фазовий розподіл лазерних пучківДослідження з оптичної голографії в Інституті фізики АН УРСР розпочато в 1966 р. з ініціативи Л.Ф.Прихотько.

Серйозні дослідження проводилися в Україні з радіоастрономії, які розпочалися у 1956 p., коли був організований відхід радіоастрономії Інституту радіофізики і електроніки АН УРСР. Перща виконана у відділі робота була присвячена проблемам радіолокації Сонця (Ф.Г.Басе, С.ЯБрауде). Видатну роль у становленні і розвитку астрономії в Україні відіграв О.Я.Орлов. Йому належить заслуга створення Полтавської гравіметричної обсерваторії (1926 р.) та Головної астрономічної обсерваторії (1944 p.).

У повоєнні десятиліття в Україні сформувалися наукові напрями і школи в багатьох галузях науки.

У математиці дослідження з теорії функцій нелінійних диференційних рівнянь і нелінійних коливань вивели українську науку на передові рубежі в світі. Важливі результати були отримані також у геометрії, алгебрі, математичній фізиці. Вченим-математикам належить пріоритет у розробці ефективних методів наближеного інтегрування диференційних рівнянь, побудована строга аксіоматика асимптотичних методів нелінійної механіки і теорія багаточастотних коливань, на основі якої розроблені математичні моделі і алгоритми аналізу складних явищ у нелінійних коливальних системах, які мають широке розповсюдження в природі і техніці.

У галузі обчислювальної математики і інформатики одержали розвиток загальна теорія управління і її додатки до проблеми побудови автоматизованих систем управління, проектування й обробки даних. Вченими побудована теорія інтегрованих систем, що мала велике значення для створення гнучких автоматизованих виробництв. Розроблена вітчизняна технологія програмування, яка за своїми можливостями була на рівні світових досягнень. Важливі результати отримані по теорії дискретних перетворень. Багато було зроблено для розробки базового комплексу математичних і технічних засобів робототехнічних систем автоматизації технологічних процесів. Отримані результати знайшли широке застосування в різних галузях господарства.

Варто відзначити, що перша в СРСР і на Євразійському континенті електронна цифрова обчислювальна машина "МЄСМ" була створена в Україні в 1950 р. в Інституті електротехніки АНурСР Робота над її створенням розпочалася в 1947-1948 рр. під керівництвом С.О.Лебедева |Л.Н.Дашевський; Д.О.Шкабара та ін.). У листопаді 1950 р. запрацював макет "МЗСМ", а 25 грудня 1951 р. машину було введено в експлуатацію. На ній працювали перші програмісти М.Р.Шура-Бура, В.С.Королюк, К.А.Ющенко та ін.

В Обчислювальному центрі АН УРСР було розпочато роботу з метою створення міні-ЕОМ для управління виробничими процесами "Днепр-Г ІВ.М.Глушков, Б.М.Малиновський та ін.) і для інженерних розрахунків — "Промінь" (В.М.Глушков, С.Б.Погребинський та ін.), встановлено тісний зв'язок з промисловістю (Київський завод "Радіоприлад"). Внаслідок спільної праці з заводом у 1961-1962 рр. "Днепр-Г і "Промінь" почали випускатися серійно і набули чималого поширення і визнання не лише в Україні, але і за її межами.

Як експеримент вперше в Європі було здійснено дистанційне керування складними технологічними процесами

(Дніпродзержинський металургійний завод і Слов'янський завод колонної карбонізації) протягом кількох діб підряд у режимі порадника майстра (В.М.Глушков, Б.М.Малиновський).

У 1959 р. в Інституті математики АН УРСР під керівництвом Б.В.Гнеденка було створено групу біологічної кібернетики. Пізніше (1960 р.) організовано відділ біокібернетики (керівник М.М.Амосов), переведений в 1961 р. до Обчислювального центру АН УРСР. Біокібернетики проводили дослідження з автоматизації медичної діагностики, моделювання на ЕОМ вищої нервової діяльності, вивчали процеси керування та моделювання в живих організмах. В 1960 р. було створено апарат "штучне серце-легені", що застосовується для підтримування життєдіяльності людського організму під час операцій на серці (М.МАмосов).

Важливим етапом на шляху подальшого зростання машинного інтелекту було створення міні-ЕОМ "Мир-2" (В.М.Глушков, С.Б.Погребинськийу О.А.Летичевський та ін.), переданої до серійного виробництва в 1969 р. Особливістю машини є передусім схемно- програмна інтерпретація мови АНАЛІТИК, розробленої спеціально для спрощення програмування різного типу аналітичних викладок в алгебрі та аналізі (В.М.Глушков, О.А.Летичевський та ін.). За швидкістю виконання аналітичних перетворень "Мир-2" успішно конкурувала з універсальними ЕОМ звичайної структури, що

перевершували Ті номінальною швидкістю та обсягом пам'яті у сотні

разів. На машині вперше у практиці вітчизняного математичного машинобудування було реалізовано діалоговий режим роботи, щ0 використовує дисплей з світловим пером.

У галузі механіки суттєвий внесок був зроблений у розробку теорії гіроскопів і її додатків, теорії пружності, дослідження фізико- механічних властивостей прогресивних конструкційних матеріалів Велике практичне значення, особливо для машинобудування, мають результати досліджень із проблем динаміки складних механічних систем, міцності матеріалів і конструкцій в екстремальних умовах експлуатації, стійкості пластин і оболонок.

Вагомі результати одержані в галузі механіки гірських порід і їх руйнування, теорії гірських машин і робочих процесів, рудникової аерогазодинаміки. Розвинуті теоретичні основи розробки гірничих масивів, дано теоретичне обґрунтування викидів порід і газу і продовжені методи боротьби з ними, створені нові надійні види гірського транспорту і обладнання, ефективні технології видобутку корисних копалин.

Широкого розвитку в Україні набули дослідження актуальних проблем сучасної фізики, найрізноманітніших її напрямів: теоретичної, фізики твердого тіла, низьких температур, ядерної, радіофізики, напівпровідників, електроніки, фізики плазми.

Фундаментальне і прикладне значення мають досягнення в галузі спектроскопії кристалів, фазових перетворень у металах і сплавах, магнетизму, фізики радіаційних пошкоджень у твердих тілах.

Створена строга теорія квантових станів, що дозволило передбачити новий тип електронних станів — флуктуонів, що відігравали важливу роль у розсіянні кристалами рентгенівських променів, теплових нейтронів тощо.

Потужний розвиток отримала теорія екситонів у молекулярних кристалах, на основі якої передбачені і вивчені їхні оптичні властивості. Розвинуто метод тунельної спектроскопії під тиском.

Великим досягненням було створення послідовної теорії електронного енергетичного спектру металів, розвиток уявлень про зонну структуру перехідних металів і сплавів на їх основі. Дослідження змін, що виникають у металах і сплавах у процесі термічної обробки, дозволило розробити теорію фазовихперетворень, що має велике значення для металургії. Відкриті нові фізичні явища — проміжний фазовий стан в натиферомагнетиках, електронно-оптичні фазові переходи металів при пружних деформаціях, термопружна рівновага при фазових перетвореннях мартенситного типу.

Вчені-фізики виявили новий тип субструктурного зміцнення в тугоплавких металах і сплавах. Розвиток теоретичних основ цього ефекту відкрив нові можливості для створення тугоплавких сполук, які мають високу низькотемпературну пластичність. Велике практичне значення має розробка фізичної теорії високотемпературної міцності і повзучості гетерогенних систем.

Широко відомими стали роботи з фізики низьких температур. Встановлена природа і вивчені властивості орбітального магнетизму електронів у металах, отримані нові відомості про фізичні властивості кріокристалів. Значно розвинуті уявлення про надпровідність, що дозволило створити нові надпровідні матеріали з рекордними параметрами.

Суттєві успіхи були досягнуті в галузі фізики напівпровідників. Створена фундаментальна теорія поляронів. Експериментально виявлені і вивчені ефекти і явища, які проходять у напівпровідниках у різних фізико-хімічних умовах. Розроблені фізико-технічні основи некогерентної оптоелектроніки — перспективному напрямку в галузі обробки і передачі електричних і оптичних сигналів. Вони стали фундаментальною базою створення принципово нових фотоелектричних приладів.

Широке застосування в народному господарстві знайшли радіофізичні методи дистанційного зондування суші і морської поверхні Землі з аерокосмічних носіїв.

Розвиток праць у галузі фізичної і квантової електроніки передбачив вирішення ряду важливих наукових і прикладних задач. На базі неметалевих кристалів, складних напівпровідників і органічних красителів створений унікальний комплекс лазерів із пристроюваною частотою в широкому діапазоні хвиль, лазерні спектрометри надвисокого руйнування.

Глибокі дослідження фізичної природи процесів переносу електронів в об'ємі і на поверхні твердих тіл привело до виявлення невідомих раніше ефектів, які використовувалися при розробці новихтипів термоемісійних перетворювачів, випрямлячів, підсилювачів елементів пам'яті ЕОМ, при створенні нових мас-спектральних

мікроскопів і т.д.

Значний прогрес досягнутий у дослідженнях з ядерної фізики Створене сімейство нових генераторів, реакторів і прискорювачів призначених як для наукових цілей, так і для використання в народному господарстві. Особливу цінність становлять отримані з високою точністю нейтронні константи важливих реакторних матеріалів.

У дослідженнях з теорії ядра і квантової теорії поля створені 1 дифракційна теорія ядерних процесів, теорії оболонкової структури сферичних і деформованих ядер, ядер важких елементів, слабких взаємодій і т.д.

Піонером у галузі ядерних досліджень в Україні був Харківський фізико-технічний інститут. У 1932 р. вперше в СРСР тут здійснено розщеплення ядра атома літію швидкими протонами на дві альфа- частинки (К.Д.Синельников, О.ІЛейпунський, А.К.Вальтер, Г.ДЛатишев). У 1939 р. у Харкові збудовано перший в СРСР електростатичний прискорювач заряджених частинок на 2,5 МеВ, за допомогою якого К.Д.Синельников і В.К.Вальтер дослідили поглинання швидких електронів речовиною. Вагомий внесок у розвиток ядерної фізики та ядерної енергетики зробив О.ІЛейпунський. Він одержав у 1934 р. перше непряме підтвердження гіпотези нейтрино, досліджуючи імпульси віддачі ядер у бета-розпаді. У 1935-1939 рр. під керівництвом О.І.Лейпунського було досліджено взаємодію нейтронів із різними речовинами — водою, парафіном, залізом та нікелем (Г.О.Голобородько, Л.В.Розенкевич, Д.В.Тимощук).

У Києві ядерні дослідження почалися в 1944 р. під керівництвом О.І.Лейпунського. З 1946 р. цими дослідженнями в Інституті фізики АН УРСР керував М.В.Пасічник. Тут вивчалися взаємодії ядер з нейтронами радон-берилієвого джерела в 100 мКі.

У 1960 р. в Україні до ряду діючих установок введено експериментальний ядерний реактор ВВР-М з тепловою потужністю 10 МВт. З метою прискорення протонів було збудовано електростатичний генератор у стисненому газі на енергію 2,5 МеВ для протонів. В.Й.Стрижак, М.Д.Борисов та інші розробилинизьковольтні генератори протонів. З 1953 р. в Інституті фізики д*І урСР діє циклотрон У-120, який дає змогу прискорювати протони, дейтрони та альфа-частинки до енергій відповідно 6,8; 13,6 та 27,2 МеВ. Дослідження на ядерному реакторі дали важливі відомості про взаємодію нейтронів з різними речовинами, необхідні для вибору конструкційних матеріалів при будівництві промислових атомних електростанцій. На ядерному реакторі працівники багатьох науково-дослідних інститутів досліджують вплив нейтронів та гама- променів на різні матеріали, рослини, мікроби та інші біологічні об'єкти. У 1964 р. створено електростатичний генератор на 5 МеВ. На базі ядерних відділів Інституту фізики 1970 р. в Академії наук України утворено Інститут ядерних досліджень. У 1977 р. тут запроваджено в експлуатацію ізохронний циклотрон У-240.

У другій половині XX ст. Академія наук України перетворилася в загальновизнаний центр у галузі матеріалознавства, Великий розвиток отримали фундаментальні і прикладні дослідження в галузі зварювання і зварювального виробництва. Вперше створені технологія і обладнання для автоматичного зварювання тиском виробів з великим зрізом стиків, принципово нові технології виготовлення високонадійних багатошарових зварних труб і посудин високого тиску. Широке застосування в газовому середовищі, контактне, електрошлакове, електронно-променеве, мікро- і макрозварювання, зварювання вибухом, тертям. Запропоновані і використовуються методи зварювання металів у відкритому космосі.

Великим досягненням українських вчених є створення електрошлакової технології. Розроблені на її основі технології переплаву, рафінування і лиття сталі і сплавів поклали початок новій галузі промисловості Щ спеціальної електрометалургії. Нові результати з фізики і фізико-хімії процесів плавлення і кристалізації металів і сплавів дозволили створити маловідхідні і високоефективні технології електрошлакового кокільного і центробіжного лиття.

Значний внесок зроблений українськими вченими у розвиток порошкової металургії. Засновані наукові принципи процесів виготовлення порошкових чорних і кольорових металів, тугоплавких сполук і створення з них нових матеріалів широкого призначення: композиційних, конструкційних і інструментальних, антифрикційнихфрикційних, жаростійких, армованих, електроконтактних, напівпровідникових та ін. Вивчені фізичні, хімічні і механічні властивості цих матеріалів щодо режимів їх роботи і машинобудуванні, атомній енергетиці, авіаційній техніці. Вперще створені технологічні процеси отримання надтвердих порошкових неіржавіючих сталей, вироби з яких спроможні витримувати великі ударні і статичні навантаження. Запропоновані методи нанесення детонаційних покриттів, які значно підвищують надійність і довговічність різних частин машин і механізмів. Міжнародне визнання отримали праці з синтезу надтвердих матеріалів і їх використання. Встановлені важливі закономірності зародження і росту кристалів алмазу, розроблені фізико-хімічні основи процесів синтезу надтвердих матеріалів і їх композицій. Запропоновані комплекси високовиробничого технологічного устаткування, побудовані могутні спеціалізовані підприємства з випуску синтетичних алмазів, алмазних порошків і інструментів із них.

Принциповою новизною характеризуються роботи по дослідженню і використанню електрогідравлічних явищ. Розвинені наукові основи перетворення енергії сильного електричного розряду в рідині і викликаних ним гідродинамічних явищ. Встановлені закономірності і запропоновані методи розрахунку характеристик цього процесу. Результати дослідження дозволили розробити принципово новий ефективний метод обробки матеріалів у полі ударних хвиль, на основі якого створено ряд високоефективних технологічних процесів. До найважливіших з них відноситься процес електрогідравлічного очищення литва від формовочних сумішей. В Україні і за кордоном за методом імпульсного деформування за допомогою електрогідравлічних установок здійснюється багато операцій високошвидкісної обробки матеріалів.

Значного розвитку в Україні отримали дослідження в галузі фізико-технічних проблем енергетики. Розвиток наукових основ теплометрії дозволив створити серію теплометричних приладів і обладнання для вимірювання та реєстрації теплових потоків. Суттєвих результатів досягнуто в розробці модельних методів в енергетиці, у вирішенні проблем керованого термоядерного синтезу.

В останні десятиліття якісно нового рівня досягли дослідження в галузі хімічних наук. Українські вчені зробили вагомий внесок у розробку проблем каталізу, органічного синтезу, хіміївисокомолекулярних сполук, електрохімії, неорганічної хімії, хімії води тощо. Велике теоретичне і практичне значення мають результати досліджень радіаційних ефектів у хімії, що дозволили створити ряд високотехнологічних хімічних процесів. Широковідомими стали результати досліджень по створенню фосфорорганічних сполук.

3.4. Вклад українських вчених у світову цивілізацію

Проблема пріоритетів наукових досягнень України дуже нагальна. Причиною цьому є те, що донедавна світ нічого не знав про власне українську науку. І це при тому, що першою в світі конституцією була Конституція України, написана Пилипом Орликом. А перший у світі словник комп'ютерної мови, промислово виготовлений штучний алмаз, електричний трамвай, вертоліт, телебачення та багато-багато іншого. Зовсім неможливо перерахувати у невеликій за обсягом праці винаходи та досягнення українських вчених, тому що цей перелік повинен починатись ще від держави Володимира Великого і до сучасної Української держави.

Українська земля щедра на талановитих, геніальних людей. Тому українська наука ніколи не знаходилась на околицях світової науки. Яскравим підтвердженням цього може бути наявність в Україні потужних наукових шкіл, які дали вчених із світовими іменами. Спетр сучасних наукових досліджень українських вчених досить широкий: ядерна фізика, фізика плазми, радіофізика, теорія твердого тіла, механіка, електродинаміка, кібернетика, математика і багато- багато інших. Значні пріоритети має українська наука в галузі проблем міцності матеріалів та конструкцій, лазерних технологій, матеріалознавства.

Україна завжди відзначалася науково-педагогічними пошуками і талантами. Вона дала світові визначних педагогів, багато з яких стали загальновизнаними класиками науково-педагогічної думки. Це Кость Ушинський, Софія Русова, Григорій Ващенко і відомі за радянських часів Антон Макаренко, Василь Сухомлинський. І нині в Україні є чималий загін педагогів-новаторів, які стали відомими в країнах близького і далекого зарубіжжя.Існуюча за радянських часів ідеологія приховувала справжні здобутки української науки та імена тих, хто її творив. Але настав час пригадати імена всесвітньо відомих вчених, виходців з України, які з різних причин змушені були покинути рідну землю. Протягом ВІКІВ кращі представники України, вимушено розсіяні в складних обставинах майже по всьому світу, зуміли досягти неперевершених наукових результатів, які за значенням для людства зробили б честь будь-якому народу світу. Про тих, кого доля забрала за межі України, вже більше не згадувались, їх свідомо забували. Інші, за часів Російської імперії, стали російськими, так само як і їхні наукові здобутки. Показовим щодо цього є авторство І.Сікорського у створенні першого у світі гелікоптера: це сталося у 1909 р. в Києві. Але в УРЕ (та й інших наукових виданнях) вказується, що це відбулося не просто в Києві — в Росії. Коли вже зайшла мова про авіацію, то так само російськими стали добре відомі в авіаційному світі імена вінницького міщанина М.Можайського, що збудував перший літак ще у 80-х роках минулого століття, засновників вищого пілотажу киянина Нестерова та одесита Уточкіна. Перший у світі гідроплан українця Дмитра Григоровича став базовим для аналогічних апаратів у Франції, Великобританії, Італії та США. Перший важкий бомбардувальник (а згодом і гелікоптер) киянина Ігоря Сікорського ввійшов в історію... американської авіації. Як і його багатомоторні гідроплани. Можна лише поспівчувати радянським конструкторам іллюшину, Мілю, Камову, Берієву, яким після еміграції Сікорського довелося винаходити велосипед.

За радянської доби наукові досягнення України, її вчені ставали "вітчизняними", вони збагачували "радянську" науку. Як тут не згадати відомих теоретиків космічних польотів, моторо- та ракетобудування — Кибальчич, Кондратюк, і практиків ракетної, моторної та літакобудівної галузей — Корольов, Янгель, Люлька, Чоломий, Калінін, Григорович, Черновський, Івченко. Серед цих визначних імен не можна не назвати ще одного українця — Тимошенка (якого російське телебачення за давно усталеною імперською звичкою в одній зі сво'іх передач не забарилося "вкрасти" для Росії) — видатного вченого найвищого світового рівня в галузі теоретичної механіки та опору матеріалів, який, як і Сікорський, після жовтневого більшовицького перевороту змушенийбув працювати за океаном і своїми працями надзвичайно сприяв розвитку авіаційних прикладних наук та практиці авіабудівництва.

Механік Сергій Тимошенко, який народився в селі Шпотівка тепер Сумської області в 1878 p., професор Київського політехнічного інституту, один із співзасновників Української Академії наук. Ставши у 28 років професором Київської політехніки, згодом таке ж звання він здобув у трьох російських інститутах: шляховому, політехнічному й електротехнічному. Тимошенко створив перший підручник із курсу опору матеріалів (1911 рік), який і досі є базовим посібником у вузах багатьох країн світу. Йому належать фундаментальні праці з теорії пружності і коливань та міцності пружних систем. Він став одним із перших академіків Української академії наук, заснував Інститут механіки. Радянська влада ж "віддячила" йому за труди дозволом на, фактично, примусову еміграцію.

У 1920 році емігрант із Радянської України деякий час керував кафедрою опору матеріалів в Загребському політехнічному інституті. У 1922 році його запросили на роботу до Сполучених Штатів, де він став професором Мічиганського та Стенфордського університетів. Однак вдячні хорвати Тимошенка не забули й уже за часів соціалістичної Югославії надали йому титул honoris causa Загребської політехніки. Тавро емігранта, яке більшовицька пропаганда начепила С.П.Тимошенкові, не злякало радянських учених, бо з 1928 року і до самої своєї смерті в 1972-му Степан Прокопович мав почесне звання іноземного члена Академії наук СРСР. А ще він був академіком Французької та Американської академій, Лондонського королівського товариства, почесним доктором усіх провідних технічних університетів Європи та США, лауреатом найвищих нагород світової науки за наукові та педагогічні заслуги. Наш земляк зробив у царині теоретичної та прикладної механіки не менше, ніж Ейнштейн, Менделєєв і Нільс Бор у їхніх галузях наукової діяльності.

Єдині, хто активно відхрещувався від геніального земляка, — ідеологи української радянської науки. У коротесенькій довідці в УРЕС (народився, помер, емігрував, працював, створив ряд праць у галузі механіки) ви не зайдете ані натяку на справжні заслуги С.П.Тимошенка у світовій науці загалом і українській зокрема.

Двічі — у 1958 та 1967 роках — Степан Прокопович бував у СРСР, заходив до створених ним Академії наук та Інституту

механіки. І нікому з учених землячків і на думку не спало вшануватй генія бодай honoris causa того ж КПІ, до створення якого Степан Прокопович теж доклав чимало зусиль. "Цинкові ґудзики" радянських "віц-мундирів" переважили золото правди.

На одному з будинків у Празі можна зустріти меморіальну дошку з написом: "Тут жив і 31 січня 1918 р. помер професор Іван Пулюй Щ український вчений і дослідник". На превеликий жаль, ім'я Івана Пулюя, нашого мудрого співвітчизника, увічнене на чужині, не знаходить згадки на сторінках жодного навчального посібника з фізики. А підстави для цього є великі.

Іван Пулюй народився у містечку Гримайлові на Тернопільщині. Гімназійну освіту продовжив на теологічному факультеті Віденського університету (Тернопільщина тоді була частиною Австрійської імперії). Проте в особі І.Пулюя Тернопільщина втратила одного священика. З 1860 p. у Віденському університеті він почав опановувати філософські науки й одночасно працювати асистентом з експериментальної фізики. З часом молодий експериментатор прибув у Страсбург вивчати електрику у самого Рентгена. Успішно співпрацюючи з керманичами європейської думки, захищає дисертацію доктора з відзнакою. В наступні роки праця І.Пулюя знову пов'язана з Віденським університетом, пізніше (з 1884 р.) - він професор фізики німецької вищої технічної школи (Прага).

Що ж принесло широку відомість нашому славетному співвітчизникові? До 1884 р. Європа знала одну електролампу — Едісонову. Та ось на Всесвітній виставці у Штайарі оголосили: лампа Пулюя (він працював над удосконаленням ниток розжарювання) — краща. Іван Пулюй першим дослідив так зване холодне, або неонове, світло, запровадив на телефонних станціях розподільний трансформатор, взяв участь у розробці першої у Європі електростанції змінного струму.Є всі підстави вважати І.Пулюя попередником Рентгена у дослідженні таємничих променів. На жаль, за свідченнями дослідників творчості видатного подолянина (Ю.Гривняк, В.Голованенко), спеціальні наукові видання цей факт відкрито ігнорують. Не давав тверджень на користь Пулюя й найближчий учень Рентгена А.Йоффе. Хоч він і констатував відкриття Рентгена як чистісіньку випадковість — підставою для цього є відсутність будь- яких публікацій німецького фізика на цю тему. А ось Пулюй — справді займався і поведінкою катодних променів у розріджених газах, і газорозрядними трубками. Тобто він готував грунт для грядущого відкриття.

Як відомо, фізик Леонард (Нобелівський лауреат у галузі катодних променів) навіть сумнівався у ймовірності Рентгенового відкриття. Тому слід припустити, що завищена оцінка ролі Рентгена у спогадах Йоффе йшла як від незнання праць І.Пулюя, так і від природного прагнення учня захистити улюбленого вчителя.

Достеменно відомо, що грунтовніше, глибше, ніж Рентген, пояснити природу ікс-променів Пулюй зміг. Це сталося завдяки наявності у нього за плечима безлічі дослідів з катодними трубками. На жаль, немає жодних історичних доказів щодо офіційних спроб вченого відстояти свій пріоритет.

Що ж дає підстави вважати без найменшого сумніву І.Пулюя справжнім першовідкривачем ікс-променів. Дослідник його творчості Ю.Гривняк переконаний, що таке твердження має опиратись на спогади відомого українського біохіміка (з 1925р. академіка АН УРСР), а водночас і професора Чеського університету у Празі І.Горбачевського. Він пригадував, що Пулюй сам розповідав йому про досліди з невидимим промінням. Є свідчення, що говорив Пулюй про свої досліди і на лекціях у Німецькій технічній школі. А не поспішав з пріоритетними публікаціями, бо хотів усе як найґрунтовніше перевірити.

Зовсім прикро, що в енциклопедії Брокгауза і Ефрона І.Пулюя згадано як "чеського фізика". Настав час на повний голос заявити про Пулюя як сина України — великого вченого, філософа і патріота своєї нації. Адже відомо, що він ще у 80-х роках минулого століття створив у Відні гурток з вивчення української історії та літератури, відстоював створення у Львові українського університету, переклав на українську мову навчальні посібники.Приклад з І.Пулюєм далеко не поодинокий. На жаль, у більшості наукових розвідок, присвячених життю й творчості великої плеяди видатних вчених — вихідців з України, не знаходиться й згадки про їх причетність до свого народу, своєї держави, не обминула така доля і Сергія Вишеградського, вченого-біолога із світовим іменем, досягнення якого в галузі мікробіології спричинили чи не революцію

в цій науці. г,

С.Вишеградський народився в Києві у 1856 р. в сім ї юриста.

Навчання у 2-й Київській гімназії він закінчив із золотою медаллю. Після вступу на юридичний факультет Київського університету Святого Володимира юнак невдовзі переводиться на природниче відділення фізико-математичного факультету. Бурхлива вдача молодої людини після 3 курсу університету привели його до Санкт- Петербурзької консерваторії (клас фортепіано у відомого професора Лешетицького). Але згодом консерваторію було залишено — переважив потяг до наук: він залишив консерваторію і вступив на 2-й курс природничого відділення Санкт-Петербурзького університету. В 1881р. після отримання диплому та вченого ступеня кандидата, він залишився в лабораторії фізіології рослин для підготовки професорського звання.

Протягом 1885-88 років, працюючи в Страсбурзі, він вніс фундаментальний вклад у вивчення морфології та систематики бактерій. У 1888-91 роках він працював у Цюріху, продовжуючи свої дослідження, і читав лекції з бактеріології. Результатом роботи стало обгрунтування процесу хемосинтезу.

З 1891 по 1905 рік Вишеградський очолював відділення мікробіології Інституту експериментальної медицини, де вивчав питання життєдіяльності мікроорганізмів. З 1922 р. і до кінця життя С.Вишеградський плідно працював в інституті Пастера в Брі-Конт- Робер у спеціально створеній для нього лабораторії.

Ім'я Вишеградського стоїть поруч з іменами засновників мікробіології — Пастера, Конна, Коха, Мечникова. Наукові заслуги вченого в галузі мікробіології відзначені обранням його почесним членом Французької АН, АН СРСР, а також членом Англійського Королівського товариства. Помер С.М.Вишеградський у Франції, де й був похований.

Отже, і за обставинами життя, й за характером особистості, Вишеградський уособлює образ "громадянина планети". Він народився й ріс в Україні, формувався в українській та західноєвропейській культурах.

До США ви'іхав Г.Гамов, який народився в Одесі в 1904 р., член Американської Національної Академії наук, професор фізики

д^ордж-Вашінгтонського та Колорадського університетів. Він дослідив природу альфа-розпаду, розвинув космологічну теорію "первісного вибуху", зробив внесок у з'ясування генетичного коду. У своїй автобіографії Г.Гамов відзначав, що його мати походила з українського роду Лебединців.

О.Смакула народився в с. Добриводи на Тернопільщині в 1900 р. Професор фізики і засновник та керівник лабораторії фізики кристалів у Массачусетському технологічному інституті. Йому належать праці про оптичні та діелектричні властивості твердих тіл. О.Смакула автор патенту про те, що нанесення відповідного тонкого шару на лінзу набагато підвищує її просвітлення ("шар" Смакули). З 1938 р. О.Смакула був дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка.

У 1992 році львівський "Меморіал" видав збірник нарисів "Аксіоми для нащадків: українські імена у світовій науці". Коли читаєш заключний нарис, не раз перехоплює подих і серце. Хоча це лише перелік прізвищ, звань і посад сімдесяти трьох учених, українців за походженням, котрі зробили величезний внесок у сучасну світову фізику. Це якщо не вся, то переважна частина світової еліти в цій галузі науки. Ім'я кожного з цих людей принесло би славу будь-якій країні. Однак у незалежній Україні переважна більшість цих імен нічого не говорить навіть так званим фахівцям.

Якби науковий і творчий потенціал бодай частини цих людей було використано на користь історичній батьківщині! Зовсім не обов'язково кликати їх назад, будувати для них інститути чи лабораторії в Києві, Харкові, Львові, Одесі. Досить було вчасно знайомити з "їхніми працями вчених України.

Багато людей вважає, що Україна власних космічних досліджень не проводила, а її внесок в космічні справи лише обмежується польотами П.Поповича та виготовленням ракет на Південмаші. Інколи згадують, що С.П.Корольов з України та ще про Ю.В.Кондратюка. Насправді все значно складніше. Україна завжди давала столицям Санкт-Петербургу та Москві не тільки плоди своїх рук, а й мозок своїх найздібніших синів. Багато з них не втрачали зв'язків з Україною і пізніше, коли ставали видатними науковцями та фахівцями.

Коли ж розпочалися дослідження космічного простору на теренах України? Якщо говорити не про стрункі наукові дослідження, а взагалі про невидимий зв'язок людина — Космос, про той інтерес, що

виникав кожного раз у, коли очі вдивлялися в зоряну безодню, то Щ зазначити, що, мабуть, з того часу, коли людина осмислила себе, воЦ почала вивчати, точніше спостерігати і думати, а значить Щ досліджувати. За часів Київської Русі, в період формування основ наукової думки, природознавство, зокрема фізика, не виділялося Щ окремою науковою частиною пізнання світу, було складовою філософії. Філософи з-поміж інших проблем виділяли проблему позаземного простору, дослідження його впливу на людину. Звичайно, ці дослідження були філософсько-теоретичними, але вже тоді висловлювалися ідеї про будову космічного простору, про місце Землі. Людина намагається зазирнути за край планети, сягнути зірок. Згадаємо і той важливий факт, що в традиційній культурі українського народу, його духовній спадщині значне місце займає (і це вже науково обґрунтовано) тема Космосу та його впливу на людину. І це знайшло своє відображення в культурних та наукових здобутках нашого народу. Згодом з'являються наукові центри, а в Україні це перш за все Києво-Могилянська академія. Можна говорити про початок розвитку науки, про якісно новий етап дослідження навколишнього світу, певною мірою науково обґрунтований. Сотні талановитих юнаків наполегливо оволодівають різними науками. Зараз важко сказати, як би зароджувалася і розвивалася українська наука, який внесок було б вкладено у фундамент світової науки, якби не ті незгоди, що торсали українську землю. Безперечно, це ще не були дослідження космічного простору у сьогоднішньому розумінні. Століття невпинного розвитку наукової думки відділяли наших пращурів від практичного втілення казкової мрії — вирватися в Космос. Але були всі передумови для того, щоб народ з такими традиціями народив видатних науковців- дослідників космосу.

У березні 1999 р. виповнилося 118 років з дня страти Миколи Кибальчича, народовольця, учасника замаху на царя, а ще талановитого інженера, який у 1881 р. на стінах тюремної камери розробив проект оригінального літального апарату. М.І.Кибальчич народився 19 жовтня 1853 р. в Коропі — невеликому містечку на березі Десни, що за 128 км від Чернігова, в сім'ї священика Івана Осиповича Кибальчича. Корені талановитого інженера ідуть з української землі. Мати була освіченою жінкою, добре володіла німецькою та французькою мовами. Освіту Микола Іванович

розпочав з семи років, вдома. У 1864 р. М.І.Кибальчич вступив до Новгород-Сіверської гімназії. Свого часу із її стін вийшли тушинський (видатний педагог), медик професор С.Томашевський. У гімназії Кибальчич захоплювався хімією, англійською мовою. Микола

—  задумливий, спокійний юнак. Закінчив гімназію у 1871 р. із срібною медаллю. В цьому ж році його було обрано завідувачем гімназійної бібліотеки. Одночасно працював репетитором та гувернером дітей місцевого поміщика. З 1871 р. М.І.Кибальчич навчався у Петроградському інституті шляхів сполучень, а з 1873 р.

—  У Хірургічній академії. З листопаду 1875 до 1878 р. перебував у в'язниці за революційну пропаганду. Весною 1881 р. розпочався процес "першомартовців" — учасників замаху на царя Олександра Третього. М.І.Кибальчича арештовують як "техніка", що звинувачувався в соціально-революційній участі в замахові на царя та винайденні і виготовленні чотирьох кидальних снарядів для замаху. Прокурор назвав М.Кибальчича "великим спеціалістом і талановитим винахідником". Захисник Герард звернув увагу суду на те, що підсудний у в'язниці розробив проект повітроплавального апарату. Проект літального апарату, ідея якого виникла у М.І.Кибальчича ще до арешту, він малював прямо на стінах камери, доки не принесли папір. Проект передав Герарду.

М.І.Кибальчич першим запропонував аероплан, який переміщувався за допомогою реактивного руху. Сам Кибальчич не ставив питання про використання реактивного двигуна для космічних польотів. Закономірність руху ракети досліджувалася К.Ціолковським через 15 років після смерті М.Кибальчича.

Як учасника замаху на царя завідувача лабораторії вибухових речовин "Народної волі" було засуджено до страти разом з іншими народовольцями. Проект та ескізи М.І.Кибальчича, в яких розглянуто будову літального апарату для польоту людини, порохового двигуна, керування польотом зміною кута реактивного руху, режим горіння, забезпечення стійкості апарату та інше, знаходилися в Петроградській жандармерії до серпня 1917 р., оскільки розгляд вчення вважався несвоєчасним, бо міг викликати "недоречні розмови".

У березні 1918 р. вийшла стаття професора М.Рєпіна "Про проект повітроплавального приладу системи М.І.Кибальчича", в якій визнавався пріоритет М.І.Кибальчича в ідеї застосування реактивногоруху в повітроплаванні. В 1927 р. К.Ціолковський писав: "Першими піонерами були Кибальчич, Гоневиндт, Геєрт, Клинський, Ціолковський та інші...", поставивши, таким чином, М.І.Кибальчича на перше місце серед піонерів реактивного повітроплавання. Я 1931 р. статтю про проект Кибальчича опублікував Я.Перельман - автор "Міжпланетних сполучень". Ім'ям М.І.Кибальчича названо кратер на Місяці.

Серед піонерів-дослідників космічного простору тривалий час не згадувалося ім'я сина української землі, талановитого дослідника і інженера, генія під чужим ім'ям — Олександра Шаргея (Ю.В.Кондратюка). Він народився в Полтаві у 1897 р. Навчався у другій Полтавській гімназії, де виявив здібності у фізико- математичних науках. У 1916 р. вступив до Петроградського політехнічного інституту, в якому провчився один неповний рік — розпочалася перша світова війна. Після школи прапорщиків був відправлений на фронт. У цей період посилено працює над рукописом "Тим, хто буде читати, щоб будувати", де впорядковує свої ідеї про реактивний рух, проблеми використання реактивних приладів для космічних польотів, що окреслилися ще під час його навчання в гімназії. В революцію демобілізувався і повернувся до Полтави, а потім поїхав до Києва, щоб продовжити навчання. У 1919 р. був мобілізований до "білої" армії, з якої вибрався через місяць. У 1921 р. приїздив до Малої Виски (тепер Кіровоградської обл.), де з огляду на своє перебування у "білій" армії (що видається найбільш ймовірним) змінює прізвище та ім'я і стає Юрієм Кондратюком. У Малій Висці, працюючи кочегаром, закінчив роботу "Завоювання міжпланетних просторів", яку видав власним коштом у 1929 р. у Новосибірську. У 1925 р. приїхав до Сибіру, де почав працювати інженером. На початку 1930 р. — ув'язнення за звинуваченням у шкідництві і звільнення за відсутністю достатньої кількості кваліфікованих інженерів. А далі — сповнені наполегливої роботи та неспокою роки, життя під тягарем чужого імені. В середині 1930-х рр. Ю.В.Кондратюк приїздив до Москви, зустрічався з редактором своєї роботи професором В.П.Ветчинкіним, з академіком Михайлом Кравчуком, який високо оцінив математичний талант дослідника. Видатний конструктор ракет С.П.Корольов пропонував Ю.В.Кондратюку співпрацю у своєму конструкторському бюро. Алей відмовився з огляду на свою таємницю. Він продовжував роботу проектом перших потужних вітроелектростанцій в Криму. В 1938 Кондратюк передав свої праці на зберігання досліднику творчості К Ціолковського Воробйову. Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Ю.В.Кондратюк пішов добровольцем на фронт. Загинув видатний дослідник у лютому 1942 р. на Кривцівському плацдармі.

Праці Ю.В.Кондратюка (О.Г.Шаргея) у 1946 р. було перевидано видавництвом "Оборонгиз", що свідчить про їх важливість для науки.

О.Г.Шаргей незалежно від К.Е.Ціолковського іншими методами вивів основне рівняння руху ракети. Сконструював реактивний двигун, розробив типи палива для реактивного двигуна, запропонував використання гіроскопів для орієнтації космічного апарату, змоделював позаземні станції та їх обслуговування. Висунув ідею польоту до тіл Сонячної системи за допомогою спеціальної схеми, яку пізніше назвуть "зоряною трасою Кондратюка". Саме за цією схемою було здійснено програму "Аполлон", яку розробили американські вчені і яка завершилася виходом людини на поверхню Місяця. Американські конструктори визнали той факт, що вони користувалися ідеями інженера Ю.В.Кондратюка. Після цієї події 1969 р. ім'я дослідника з'явилося в книжках та енциклопедіях. Але його справжнє ім'я, його походження вдалося встановити лише в кінці 1980-х рр. (праці Даценка, Раппопорта). Ім'ям нашого видатного співвітчизника названо кратер на поверхні Місяця та одну з малих планет Сонячної системи.

У листопаді 1999 р. року науковці, конструктори, інженери відзначали 88-му річницю з дня народження Михайла Янгеля — видатного конструктора ракетної техніки, людини, ім'я якої увійшло в історію світової космонавтики. Вшановували вченого у нас, в Україні, бо пов'язаний він з нашою землею міцними вузами.

Прізвище Янгель походить від "янга" — ківш, залізний черпак, у якому козаки варили собі їжу. Запорізькі козаки прозивали кошових "янгалами". Саме прізвище Янгаль носив дід Михайла Кузьмича. Сім'я Янгалів жила на Чернігівщині. За те, що дід, кріпак, кинувся на поміщика із серпом, вислали сім'ю до Східного Сибіру. Янгали стали сибіряками. А згодом і прізвище змінилося — стали Янгелями. Тут, у селі Зирянова Нижньоілімського району Іркутської області 25 жовтня 1911 р. народився Михайло Кузьмич Янгель. У селі закінчив 3-річнушколу, потім семирічку в Нижньоілімську. Трудову ДІЯЛЬНІ^ М.К.Янгель розпочав робітником на текстильній фабриці ім. Червоної Армії та Флоту в м. Червоноармійську під Москвою. В 1931^1 Михайлу Янгелю дали путівку для вступу до Московського авіаційного інституту. Свій дипломний проект — одномісний швидкісний винищувач - готував під керівництвом відомого авіаконструктора М.Полікарпова. Конструктор запримітив настирливого студента і запропонував роботу в себе.

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, М.К.Янгель працював на авіаційному заводі в Москві. Після евакуації заводу знову повернувся до Москви. Після навчання співпрацював з С.П.Корольовим. Це був початок бурхливого розвитку космонавтики. Хоча взаємини двох видатних конструкторів складалися нелегко, робота була плідною. У 1954 р. М.К.Янгель вирушив у відрядження, яке затягнулося на 17 років. Його було призначено головним конструктором одного з провідних КБ на Південмаші. Науковий потенціал, організаторські здібності дозволили М.К.Янгелю перетворити очолюване ним КБ в колиску сміливих ідей, що втілювалися на практиці. В 1960 р. за великий внесок у розвиток науки М.К.Янгелю було присвоєно вчену ступінь доктора технічних наук. У 1962 р. його обрано академіком АН УРСР, 1966 р. - дійсним членом АН СРСР. Під керівництвом М.К.Янгеля розроблялися нові ракетно-космічні системи. Шлях від простого робітника до академіка, нелегкий, сповнений величезних зусиль, напруженої роботи, М. Янгель пройшов впевненою ходою. Михайло Кузьмич помер 25 жовтня 1971 р. Ім'я М. К. Янгеля носять вулиці, пароплав, пік на Памірі. Його ідеї, задуми втілюють в життя численні учні та послідовники видатного вченого.

Велику справу — здійснення мрії людини про політ у космос — робила не одна людина чи КБ. Разом з видатними конструкторами С.Корольовим та М.Янгелем працював Валентин Глушко, який народився 2 вересня 1908 р. в Одесі в сім'ї службовця. Школярем зацікавився астрономією, ставши в 14 років старостою астрономічного гуртка. Цікавився літературою з хімії вибухових речовин. Почав вивчати праці К.Ціолковського з міжпланетних сполучень. Не знайшовши всіх книг Ціолковського в магазинах та бібліотеках, написав йому листа, започаткувавши листування.Отримавши від видатного дослідника навколоземного простору листа та бандероль з книгами, Валентин зайнявся опрацюванням робіт вченого. В журналах з'явилися наукові статті 18-річного юнака. В 1924 р. Глушко закінчив одеську профтехшколу. В ці роки

B. П.Глушко займався в Одеській консерваторії. Потім він вступив на фізико-математичний факультет Ленінградського університету. У квітні 1929 р. Валентин Глушко, бувши студентом випускного курсу, послав на експертизу до відділу військових винаходів проект незвичайного двигуна. Його робота викликала великий інтерес. В 1936 р. двигун В.П.Глушка було встановлено на планері

C. П.Корольова. В 1937 р. В.П.Глушка було репресовано. В 1944 р. його було звільнено. Восени 1947 р. відбулися перші запуски керованої балістичної ракети дальньої дії. Головними конструкторами ракети та двигунів були С.П.Корольов та В.П.Глушко. Сорокап'ятирічного конструктора в 1953 р. обрали членом- кореспондентом Академії наук СРСР. У 1957 р. В. Глушко та С.Корольов — члени Державної комісії по організації запуску першого штучного супутника Землі. У лютому 1958 р. академіку було присуджено золоту медаль із зображенням К.Е.Ціолковського "За видатні роботи в області міжпланетних сполучень". У середині 1974 р. на базі ОКБ В.П.Мішина, наступника С.П.Корольова, ОКБ В.П.Глушка та інших наукових і виробничих організацій було створено науково-виробниче об'єднання (НВО) "Енергія". Керівником і Генеральним конструктором став Валентин Петрович Глушко. В НВО "Енергія" здійснено проекти "Союз" - "Аполлон", виведено на орбіту станції "Салют" другого покоління, пілотований корабель "Союз-ТМ", безпілотний "Прогрес". Найбільшим досягненням НВО "Енергія" стало створення ракети-носія "Енергія" та корабля багаторазового використання "Буран". Народження цієї нової ракетно-космічної системи пов'язане з ім'ям її Генерального конструктора В.П.Глушка, його заступників — Головних конструкторів ракети-носія "Енергія" В.І.Губанова, корабля — Ю.П.Семенова, багатьох вчених та конструкторів. "Енергія" стартувала 15 травня 1987 р. Виведено на орбіту станцію "Мир" — станцію третього покоління. Другий старт ракетно-космічної системи "Енергія" - "Буран" був призначений на 29 жовтня, а третій відбувся 15 листопада 1988 р. За цим стартом В.П.Глушко стежив біля екрана телевізора, будучи хворим. А напередодні 1989 р. його не стад0 Видатний конструктор, академік, він віддав справі освоєння космосу майже 60 років творчої, наполегливої праці.

Із ім'ям кожного вченого в галузі космонавтики так чи інакше пов'язане ім'я людини, яка асоціюється із запусками перших ракет перших кроків в освоєнні космосу. Це видатний конструктору академік Сергій Павлович Корольов. Геніальний вчений, інженер народився в м. Житомирі ЗО грудня 1906 р. Батько, Павло Якович, був викладачем 1-ї Житомирської гімназії. В 16 років Сергій Корольов вступив до льотної спілки. В 1923 р. С.П.Корольов сконструював свій перший планер. З 1922 по 1924 р. Корольов навчався в одеській профшколі. По закінченні вступив до Київського політехнічного інституту. В 1925 р. став членом авіаційної науково- технічної спілки. Був під пильною увагою В.Ф.Боброва, академіка Д.О.Граве, професора Н.Б.Делоне. У 1926 р. перевівся до Московського вищого технічного училища, яке закінчив у 1929 о. Тоді ж взяв участь у побудові планера "Коктебель".

27 червня 1938 р. С.П.Корольова заарештували і засудили до 10 років ув'язнення, він опинився в районі мису Нагаєва. В 1940 р. він розпочав роботу в КБ при НКВС у групі репресованих авіаційних спеціалістів на чолі з Туполєвим. В 1941 р. був призначений заступником цеху авіазаводу, евакуйованого до Омську. В 1942 р. відізваний до Казані в ОКБ двигунобудівного заводу. Розробляв конструкцію ракетного прискорювача (РП) для бойових літаків. В 1943 р. випробовував РП на літакові "Пе-2". Звільнений з ув'язнення в 1944 р. В 1946 р. С.П.Корольов став Головним конструктором балістичних ракет дальньої дії. А в 1947 р. — членом-кореспондентом Академії артилерійських наук. 18 жовтня цього ж року відбувся перший старт балістичної ракети. В 1954 р. він вніс пропозицію щодо створення та запуску штучного супутника Землі, а через три роки, в 1957 р., керував запуском першого штучного супутника. Академіком Академії наук СРСР С.П.Корольова було обрано в 1958 р. У 1959 р. учений працює над автоматичними станціями "Луна-1". Величезним успіхом та результатом багаторічної напруженої роботи став запуск космічного корабля з людиною на борту, і С.П.Корольов — технічний керівник грандіозного проекту. Освоєння космосу продовжувалось: вихід до відкритого космосу, тривалі групові польоти, численніексперименти на борту та за межами космічних кораблів, автоматичні міжпланетні станції "Луна-5" — "Луна-9", "Венера-2", "Венера-З". За цими значними подіями у космонавтиці — постать Генерального конструктора.

Великий вчений та конструктор, С.П.Корольов організовував Зоряне містечко. Наполегливо працював із загоном космонавтів, очолював КБ, збирав матеріал для детальної наукової біографії К.Е.Ціолковського, готував 4-томне видання праць з космічних досліджень. Думка, якій, здавалося, не було перепони, обірвалася 14 січня 1966 р. Та продовжилась дорога в космос. Дорога, вимріяна та виплекана видатними дослідниками, відкрита генієм Сергія Павловича Корольова.

Ми згадали про кількох славних синів України, але серед тих, хто готував, здійснював і перший космічний політ, і подальші — тисячі наших співвітчизників. Та й нещодавно наш земляк О.Маленченко, який родом із Світловодська Кіровоградської області, здійснив політ у складі екіпажу з трьох чоловік російського пілотованого космічного корабля, а Л.Каденюк побував у космосі як астронавт-дослідник у складі американського екіпажу за програмою "Шатл". В Україні знаходяться конструкторські бюро, підприємства по виготовленню ракет-носіїв. Провідне місце тут належить Дніпропетровському "Південмашу", де виготовляють потужні ракети-носії "Зеніт", здатні виводити на навколоземну орбіту будь- які космічні апарати. Україна має необхідний науковий потенціал, щоб бути справді космічною державою.

Звісно, що наведені факти не розкривають повністю всього того внеску, який зробила Україна в світову цивілізацію. Але навіть те, про що йшла мова вище, показує, що Україна повинна зайняти належне місце в світовій спільноті. Щоб досягти цього, кожен з нас повинен усвідомлювати себе, пишатися приналежністю до свогс народу, пишатися його здобутками й минулим, і твердо бутк переконаним у майбутньому.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

72846. Классификация энергетических загрязнений. Естественный фон. Понятие о шумах. Источники шума естественного и техногенного происхождения. Биологическое действие шумов. Нормирование шумов 64 KB
  В окружающую среду поступают энергетические загрязнения в виде шума вибрации электромагнитных долей радиоактивных излучений. Источники: Источники шума в окружающей человека среде могут быть разбиты на две большие группы: внешние и внутренние.
72847. Смог (восстановительный и окислительный). Условия образования смога и методы борьбы с ним 62 KB
  Именно жители английской столицы первыми столкнулись с проблемами связанными с загрязнением городского воздуха. Загрязнение воздуха могут вызывать и входящие в состав топлива примеси в первую очередь соединения серы.
72848. Кислотные осадки. Источники образования и негативное воздействие на биологические объекты 60.5 KB
  Химический анализ кислотных осадков показывает присутствие серной (H2SO4) и азотной ( HNO3) кислот. Наличие серы и азота в этих формулах показывает, что проблема связана с выбросом данных элементов в атмосферу.
72849. Озон и его свойства. Механизм образования и разрушения озонового слоя. Защитные свойства атмосферы от действия УФИ 61 KB
  Эти процессы компенсируются быстрыми реакциями обратного соединения атомов в молекулы поэтому концентрации атомов O и N ниже 100 км очень малы. Но лишь примерно со 100 км атомарный кислород становится одним из основных компонентов атмосферы а на высоте около 150 км концентрации...
72850. Взаимоотношения природы и общества. Парниковые газы и парниковый эффект. Возможные последствия (глобальное изменение климата). Киотский протокол 63 KB
  Взаимодействие общества и природы как естественный и объективный процесс необходимое условие существования человека проявляется в двух основных формах. Использование природных ресурсов выступая одной из форм взаимодействия общества и природы обеспечивает экономические интересы общества.
72852. Понятия ареала, заказника, заповедника, национального парка, ботанического сада. Правовой режим особо охраняемых природных территорий (ООПТ). Правовой режим экологически неблагополучных территорий (зоны чрезвычайной экологической ситуации и зоны экологиче 65.5 KB
  Заповедник - особо охраняемая территория или акватория полностью или частично исключённая из хозяйственного использования в целях сохранения природных комплексов охраны видов животных и растений а также наблюдения за природными процессами;...
72853. Ресурсы окружающей среды. Классификация ресурсов. Законодательство об охране земельных ресурсов, флоры и фауны 66 KB
  Природные ресурсы (естественные ресурсы) - элементы природы, часть всей совокупности природных условий и важнейшие составляющие природной среды, которые употребляются (или могут быть использованы) при данном уровне развития производительных сил для ублажения разнообразных...
72854. Государственные органы охраны окружающей среды 60.5 KB
  Государственные органы охраны окружающей среды Государственные органы управления контроля и надзора в области охраны окружающей среды подразделяются на две категории: органы общей и специальной компетенции.