64283

УКРАЇНСЬКЕ ПОРІВНЯЛЬНЕ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО КІНЦЯ ХІХ - ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТ.: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС

Автореферат

Литература и библиотековедение

Для сучасного літературознавства характерне розмаїття поглядів та співіснування різних течій, напрямів, шкіл. Посилюється інтерес до інтердисциплінарних, рецептивних, феноменологічних досліджень; вагомою є теорія дискурсу архетипів, концептів...

Украинкский

2014-07-04

303 KB

4 чел.

PAGE  1

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АЛЕКСАНДРОВА Галина Андріївна

УДК 82. 091 Укр

УКРАЇНСЬКЕ ПОРІВНЯЛЬНЕ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

КІНЦЯ ХІХ - ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТ. :

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС

10.01.05 – порівняльне літературознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії літератури і компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор

                                           Київський національний університет імені

                                           Тараса Шевченка, завідувач кафедри

                                           теорії літератури та компаративістики

                                    

Офіційні опоненти:        доктор філологічних наук, професор

                                          Зарва Вікторія Анатоліївна,

                                           Бердянський державний педагогічний

                                           університет, директор Інституту філології,

                                           завідувач кафедри зарубіжної літератури

                                           та теорії літератури                  

                                           доктор філологічних наук, доцент

                                      Лімборський Ігор Валентинович

                                           Черкаський східноєвропейський університет

                                           економіки та менеджменту, завідувач кафедри

                                           теорії і практики перекладу та компаративістки 

                                           доктор філологічних наук, професор 

                                                  Бондарева Олена Євгенівна

Київський університет імені Бориса Грінченка,

                                           директор Гуманітарного інституту, завідувач кафедри                                    

                                           української літератури і компаративістики

Захист відбудеться «24» вересня 20010 р. о   годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступені доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка  01017, м. Київ, бульв. Шевченка, 14).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано « 17 »  серпня  2010 року   

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради                                                            О. В. Наумовська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Для сучасного літературознавства характерне розмаїття поглядів та співіснування різних течій, напрямів, шкіл. Посилюється інтерес до інтердисциплінарних, рецептивних, феноменологічних досліджень; вагомою є теорія дискурсу архетипів, концептів, значно збагатилася теорія наратології, розвивається міфокритика, герменевтика, гендерні студії та ін. Актуалізувалися філологічні концепції, що стосуються комунікативних аспектів тексту (діалог культур, комунікація текстів, подій, фрагментів-ситуацій). Причини виникнення, розвитку та занепаду різних теорій зумовлюють особливе зацікавлення, оскільки дають змогу осмислити специфіку суто літературознавчих проблем і визначити напрям розвитку літературного процесу загалом.

Українське літературознавство не раз було предметом спеціальних синтетичних досліджень (праці Л. Білецького, О. Білецького, Я. Гординського, К. Копержинського, Г. Костюка, В. Петрова, В. Перетца, П. Филиповича та ін.); наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. активізувався інтерес українських учених до проблем вітчизняного літературознавства й критики (праці В. Будного, О. Галича, Я. Гарасима, М. Гнатюка, Л. Грицик, Р. Гром’яка, М. Ільницького, М. Наєнка, П. Федченка, Н. Шумило, М. Яценка та ін.).

Останнім часом в Україні з’явилися праці, присвячені окремим світовим літературознавчим школам (В. Агеєвої, О. Астаф’єва, О. Веретюк, Т. Денисової, Ю. Курносової, Д. Наливайка, Ю. Полікарпової, С. Пригодія, Р. Радишевського, Г. Сиваченко, Е. Соловей, Т. Шадріної, О. Шумської, С. Яковенка та ін.). Проте окремі напрями розвитку літературознавчої науки ще не були предметом диференційного вивчення.

До методологій, важливих не лише для української науки, належить порівняльне літературознавство, або літературознавча компаративістика. З другої половини ХІХ ст. порівняльно-історичний метод активно застосовують науковці різних країн. Він давав змогу дослідникам краще пізнати письменство своєї країни, бо його специфічні риси особливо чітко виявлялися у порівнянні з літературами інших народів. Історія європейської компаративістики, окремих її національних шкіл, докладно висвітлена у працях С. Вольмана, А. Діми, Д. Дюришина, О. Веретюк, Д. Наливайка, Б. Реїзова, Г. Сиваченко, підручнику В. Будного та М. Ільницького «Порівняльне літературознавство» (К., 2008), колективній монографії «Національні варіанти літературної компаративістики» (К., 2009) та ін. В Україні, незважаючи на значну кількість наукових праць, і нині компаративістика вивчена лише фрагментарно, переважно у спадщині окремих її представників (О. Котляревського, М. Драгоманова, М. Дашкевича, І. Франка, А. Кримського та ін.); дослідження стосуються окремих проблем, а не порівняльного літературознавства загалом. Немає фундаментальних узагальнювальних праць, які б враховували не лише певні напрями еволюції ідей, поглядів, концепцій, а й сам процес поступового становлення українського порівняльного літературознавства. Тому видається доцільним проаналізувати розвиток цього напряму в Україні кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. у контексті проблем науки про літературу.

Про порівняльний метод в українському літературознавстві писали М. Драгоманов, І. Франко, В. Перетц, О. Колесса; теорію наслідування в історичній школі розглядав Л. Білецький, порівняльно-історичну школу вирізняли К. Копержинський, П. Филипович; порівняльну – Д. Чижевський; М. Наєнко виокремлює порівняльний напрям в історичній школі; компаративні тенденції і традиції порівняльно-історичного літературознавства аналізує М.Гнатюк. Про порівняльно-історичну школу в фольклористиці говорить Я. Гарасим; М. Дмитренко розглядає теорію запозичення і самозародження сюжетів у межах культурно-історичної школи у фольклористиці.

Дискурсивне вивчення українського порівняльного літературознавства як сукупності міркувань, спостережень, що стосуються певної проблематики, розглядаються у взаємних зв’язках з цією проблематикою, а також між собою, передбачає з’ясування його літературознавчої специфіки, систематизацію параметрів його структурно-семантичної класифікації.

Осмислення теоретико-методологічних засад порівняльного літературознавства, етапів його розвитку в Україні, зв’язків з іншими науковими школами дасть змогу визначити основні напрями компаративних досліджень, риси українського порівняльного літературознавства, а також його функціональні можливості і перспективи у вивченні української літератури як системи, що перебуває в тісних зв’язках з іншими, сприятиме повнішому уявленню про стан сучасної компаративістики.

Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка в межах комплексної теми «Актуальні проблеми філології» (державний реєстраційний номер 02БФ044-01, науковий керівник д. філол. н., проф. Семенюк Г. Ф.). Тема дисертації затверджена на засіданні Вченої ради Інституту філології (протокол № 4 від 13 листопада 2006 року).

Мета дослідження – комплексно проаналізувати теоретико-методологічний дискурс порівняльного літературознавства в Україні кінця ХІХ – першої третини ХХ ст., з’ясувати специфіку розвитку, визначити особливості методології та простежити способи її реалізації в різних дослідженнях.

Досягнення мети передбачає виконання таких завдань:

– розглянути генетичні засади, принципи порівняльного літературознавства, акцентувати роль і місце компаративістики в сучасній науці про літературу, можливості компаративної методології;

– окреслити еволюційні етапи розвитку порівняльного літературознавства як окремого напряму в українській науці;

– визначити особливості українського порівняльного літературознавства, його природу, що інтегрувала різні аспекти вивчення літератури; проаналізувати найвагоміші дослідження цього періоду, основні теоретичні положення, проблематику;

– узагальнити методологічні принципи дослідження літературного процесу і творчості окремих письменників літературознавцями, що працювали в компаративному напрямі;

– простежити внутрішню диференціацію порівняльного літературознавства на концептуальні методологічні течії, з’ясувати причину змін компаративних параметрів;

– через запровадження в поле вивчення нових матеріалів показати неперервність традицій в українському порівняльному літературознавстві.

Об’єкт дослідження – літературознавчі та критичні студії кінця ХІХ першої третини ХХ ст., у яких застосовано порівняльний метод та йдеться про особливості його функціонування в українському літературознавстві (праці І. Айзенштока, О. Багрія, О. Бургардта, Л. Білецького, О. Білецького, І. Брика, М. Грушевського, В. Гнатюка, В. Данилова, М. Дашкевича, М. Драгоманова, М. Драй-Хмари, М. Зерова, С. Єфремова, П. Житецького, О. Колесси, К. Копержинського, Б. Лепкого, А. Лободи, М. Марковського, М. Мочульського, Б. Навроцького, В. Перетца, В. Петрова, М. Петрова, П. Руліна, І. Стешенка, М. Сумцова, П. Филиповича, І. Франка, А. Шамрая, І. Шпитковського, В. Щурата, Ф. Якубовського, Б. Якубського та ін.), надруковані в часописах «Украинский вестник», «Вестник Европы», «Основа», «Университетские известия», «Исторический вестник», «Киевлянин», «Киевская старина», «Зоря», «Діло», «Рада», «Літературно-науковий вісник», «Сяйво», «Україна», «Записки Наукового товариства імені Шевченка», «Известия отделения русского языка и словесности Императорской АН», «Научное обозрение», «Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца», «Украинская жизнь», «Этнографическое обозрение», «Життя й революція», «Записки Українського Наукового товариства в Києві», «Записки історично-філологічного відділу ВУАН», «Збірники історично-філологічного відділу ВУАН», «Критика», «Книгар», «Літературний архів», «Пролетарська освіта», «Червоний шлях», «Шлях», «Шляхи мистецтва» та ін.

Предмет дослідження – еволюційні процеси і типологічні риси компаративістики як концептуально-методологічного напряму в українському літературознавстві кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.

Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні сучасних досягнень вітчизняних і зарубіжних літературознавців, літературних критиків, філософів. Методологічним орієнтиром є праці українських учених Л. Білецького, О. Білецького, В. Будного, Г. Вервеса, А. Волкова, Я. Гарасима, М. Гнатюка, Л. Грицик, Р. Гром’яка, М. Ільницького, І. Лімборського, М. Наєнка, Д. Наливайка, А. Нямцу, С. Росовецького, Г. Сиваченко, М. Ткачука, П. Федченка, Д. Чижевського, західноєвропейських – Б. Бакули, А. Діми, Д. Дюришина, Ф. Жоста, Е. Касперського, А. Маріно, російських – О. Бушміна, О. Веселовського, І. Горського, В. Жирмунського, В. Зусмана, Л. Кишкіна, М. Конрада, Б. Реїзова та ін.

В основу дисертації покладені системний, порівняльно-типологічний, філологічний, історико-хронологічний методи, елементи функціонального підходу. Такий синтез різноманітних дослідницьких методик сприяє поглибленому вивченню порівняльного літературознавства в Україні, його теоретико-методологічного дискурсу і є необхідною умовою для об’єктивних висновків.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим у вітчизняній науці комплексним дослідженням теоретико-методологічних засад українського порівняльного літературознавства кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. як важливого етапу розвитку науки про літературу. У роботі розглянуто умови формування і розвитку порівняльного напряму в українській науці, його національні та європейські джерела, систематизовано і класифіковано основну літературознавчу проблематику, яку розробляли вчені кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. До наукового обігу введено невідомий досі або раритетний літературознавчий матеріал, розставлено нові, сучасні акценти, що дало змогу поглибити знання про українське порівняльне літературознавство, усвідомити напрями його еволюції, висвітлити ключові аспекти компаративних досліджень. У дисертації показано, що літературознавча компаративістика кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. є закономірним етапом розвитку літературознавства; вона характеризується своєрідністю в предметному та методологічному аспектах.

Практичне і теоретичне значення роботи полягає в залученні до наукового обігу, характеристиці та систематизації не вивченої досі наукової спадщини багатьох українських літературознавців, що демонструє глибину проблем вітчизняної літературознавчої думки. Результати дисертаційного дослідження можна застосовувати як у методичному, так і в теоретичному плані: у вивченні історії компаративістики, зв’язків української літератури із зарубіжними, у висвітленні курсу історії української літератури та літературної критики тощо.

Особистий внесок здобувача полягає в системному дослідженні, класифікації порівняльних студій, аналізі їх теоретико-методологічних аспектів. У роботі враховано праці попередників і сучасників, водночас, усі результати, висновки, наукові положення належать її авторові. Монографія, наукові статті за темою дисертації одноосібні.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації викладено в доповідях на міжнародних, всеукраїнських, міжвузівських конференціях, наукових семінарах: «Проблеми розвитку філології в Україні в контексті світової культури» (Київ, 2003), Максимовичівських читаннях (Черкаси, 2004), «Філологія в Київському університеті: історія та сучасність», (Київ, 2004), «Міжнаціональні літературні взаємини у світлі сучасної компаративістики» (Київ, 2004), «Київські філологічні школи: історико-теоретичний спадок і сучасність» (Київ, 2005), «Національні моделі порівняльного літературознавства» (Київ, 2005), «Теоретичні й методологічні проблеми літературознавства: понятійний апарат сучасного літературознавства: «своє» й «чуже» (Київ, 2006), «Актуальні проблеми слов’янської філології» (Бердянськ, 2005), «Леся Українка в критиці та літературознавстві» (Луцьк, 2005), «Феномен А. Кримського у світовій науці» (Київ, 2006), «Концепція нації в творчості Івана Франка» (Київ, 2006), «Актуальні проблеми сучасної компаративістики» (Бердянськ, 2007), «Національна культура у парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики» (Київ, 2007), «Діалог культур: лінгвістичні і літературознавчі виміри» (Київ, 2008), «Мовно-культурна комунікація в сучасному соціумі» (Київ, 2008) «Літературний процес: від класики до постнекласики» (Київ, 2009).

Результати дослідження відображені у монографії та 33 публікаціях, 23 опубліковано у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації зумовлені окресленими завданнями. Робота складається зі вступу, основної частини, яка містить чотири розділи, висновків і списку використаних джерел, що нараховує 667 позицій. Загальний обсяг дослідження – 466 сторінки, обсяг основного тексту 401 сторінка.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі проаналізовано стан дослідження теми, обґрунтовано актуальність і наукову новизну дисертації, сформульовано її мету й завдання, об’єкт і предмет аналізу, окреслено теоретико-методологічну базу, запропоновано рекомендації щодо практичного застосування результатів, вказано на зв’язок із науковими програмами і планами, подано інформацію про апробацію результатів роботи.

У першому розділі «Порівняльне літературознавство: сучасний дискурс» подано огляд досліджень, присвячених історії розвитку порівняльного літературознавства, наголошено дискусійні аспекти.

У підрозділі 1.1. «Еволюційні етапи порівняльного літературознавства» акцентовано на порівнянні як філософській категорії, логічній операції, притаманній людині. «Порівняння», «зіставлення», «діалог» належать не лише до найосновніших принципів культури, а й життя загалом. Порівняльний підхід притаманний для наукової діяльності, це принцип систематизацій і класифікацій у будь-якій сфері знання. У ХІХ ст. він став програмним у різних наукових дисциплінах. Ним оперували представники міфологічної, антропологічної, культурно-історичної, біографічної, психологічної, філологічної літературознавчих шкіл. Порівняльний метод поклав початок новому напряму в науці про літературу – порівняльно-історичному літературознавству, що утворилося поєднанням генетичного підходу (історичного методу) і паралельного розгляду кількох літератур. Нині важко встановити, де була вперше сформульована ідея нової наукової дисципліни – порівняльного літературознавства. На нашу думку, у літературознавстві кожного народу щодо цього є своя «точка відліку».

Зародження, формування і розвиток компаративних поглядів, ідей, концепцій у вітчизняному літературознавстві пройшло три основні етапи (за основу беремо періодизацію Е. Касперського): романтичний, позитивістський і постмодерніcтський (об’єктом нашого дослідження є теоретико-методологічний дискурс кінця першого і другого етапів).

До порівняльних студій, започаткованих в Україні М. Максимовичем, О. Бодянським, М. Костомаровим, О. Котляревським (романтичний етап), наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. звертаються М. Драгоманов, О. Потебня, І. Франко, М. Сумцов, І. Стешенко, В. Перетц, П. Житецький та ін. (позитивістський етап), вони демонструють різні позиції і дослідницькі практики, застосовують досягнення світової науки для вивчення українського фольклору та літератури, їхніх взаємовідношень з іншими літературами, вивчають прямі контакти, впливи, запозичення, типологічні схожості, а також специфічні процеси розвитку національної літератури.

Наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ ст. в Україні існувала співмірна з тогочасною західноєвропейською моделлю компаративістика, яку було заборонено в 1930-х рр. Вона активно використовувала європейські методики, була різноспрямованою, полемічною і міждисциплінарною. Багатьох літературознавців, які працювали в цій галузі, фізично знищили (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара), на довгі роки репресували (О. Дорошкевич, К. Копержинський, А. Шамрай); деякі з них емігрували (Л. Білецький, О. Колесса), припинили літературознавчу діяльність (М. Марковський, М. Мочульський, С. Родзевич, С. Таранушенко) або ж зосередилися насамперед на вивченні українсько-російських зв’язків (О. Білецький, І. Айзеншток, Є. Шабліовський та ін.). Їхні праці було забуто, недооцінено, вони не впливали на подальші літературознавчі дослідження – обірвалася лінія взаємопов’язаних і взаємодіючих дослідницьких підходів, що утворювали теоретико-методологічний «каркас» порівняльного літературознавства. Як наслідок – твердження про «неіснуючу українську компаративістику» (Л. Тарнашинська); висновки про те, що «українська компаративістика все ще залишалася на проблемно-тематичному й теоретико-методологічному рівні перших десятиліть ХХ ст.» (Д. Наливайко) тощо. У перехідний період (90-ті рр. ХХ ст.) українська компаративістика позбулася ізольованості та комплексів меншовартості. У постколоніальному українському компаративному діалозі розширюється теоретико-методологічна база: поєднуються культурологічні, історіософські, соціокультурні, семіотичні та ін. аспекти, але майже не залучаються здобутки українських дослідників попередніх часів, чий досвід важливий і нині.

У підрозділі 1.2. «Формування теоретичного поля компаративістики як наукової рефлексії історико-літературного процесу» наголошується, що компаративістика нині перебуває у процесі трансформації, ревізії своїх засад і  перегляду багатьох практичних і теоретичних понять; уточнено і систематизовано деякі поняття й терміни.

Наголошується, що порівняльне літературознавство, або літературна компаративістика це напрям літературно-дослідницької думки, що склався на ґрунті теорії запозичення з особливим, порівняльно-формальним підходом до вивчення літературних зв’язків, мета якого – вивчати і порівнювати різні літератури і твори між собою (зокрема, й ті, які належать до однієї літератури), виявляти фольклорні чи літературні джерела, впливи, віднаходити схожості і відмінності, визначати їх причини, внутрішні потреби реципієнта, освоєння й трансформацію. Основоположним, але не єдиним чинником компаративістики є застосування порівняльних дій як цілісного й систематично практикованого дослідницького методу.

Схарактеризовано еволюцію наукових поглядів на об’єкт, предмет, мету компаративістики, типи зв’язків, які виникають між літературними явищами.

Зазначено, що нині компаративістика збагачується інтегративними процесами, які відбуваються в сучасних наукових системах, і використовує ідеї герменевтики, рецептивної естетики, теорії інформації, структурної лінгвістики, культурної антропології, інтертекстуальності та ін.

Постмодерністський період характеризується тим, що акцент зацікавлень науковців змістився з предметного поля на саму компаративістику як окремий об’єкт теоретичної рефлексії, як особливу форму дискурсу. Тому компаративістика усвідомлює не лише свою прикладну функцію, а й самостійний духовний вимір, постаючи як метатеорія чи метанаука (П. Зіма, П. Рогуський, Е. Касперський, О. Веретюк), як філософія літератури (Ф. Жост), метамова літературознавства (Д. Наливайко).

Чимало вчених (Б. Бакула, С. Баснет, Ч. Бернгаймер, С.-Т. Зепетнек) вважають: порівняльне літературознавство протягом останнього півстоліття втратило характер відокремленої наукової дисципліни зі строго окресленим, тільки їй притаманним предметом і методологією дослідження, а перетворюється в особливий підхід, що висвітлює різні сфери і аспекти художньої культури. На нашу думку, компаративістика зберігає свою специфіку, оскільки є самостійною наукою, що має предмет, фахову термінологію та методологічні принципи. Попри здатність інтегрувати найрізноманітніші підходи до аналізу літературних творів – історико-генетичний, історико-функціональний, ціннісний, системний, – суттю її лишаються порівняння.

У другому розділі «Початковий етап українського порівняльного літературознавства: джерела і традиції європейських компаративних шкіл» простежується формування цього літературознавчого напряму та розвиток двох його фаз – романтичної (1820–1870 роки) і позитивістської (1880 –1920 роки).

У підрозділі 2.1. «Історико-літературні та етнопсихологічні аспекти в романтичній фазі» аналізується доробок учених, праці яких розглядаються в контексті фольклористики, мовознавства, літературознавства, але водночас належать і до першого періоду розвитку компаративістики в Україні, оскільки вона, як і кожна наука, має свою передісторію.

Важливими кроками на шляху до формування української компаративістики було романтичне захоплення народністю, звернення до фольклорних джерел. Вивчати і осмислювати народнопоетичну творчість було неможливо без порівняння її зі здобутками інших народів. Тому компаративістика сформувалася і розвинулася переважно в межах фольклористики.

Початковим методологічним етапом порівняльного літературознавства вважають міфологічну (арійську) теорію (Л. Білецький, М. Ільницький). В українській науці вона була частиною наукових концепцій М. Максимовича, О. Котляревського, М. Костомарова, О. Потебні, які здійснювали історично-порівняльні досліди над виявами народного духу в міфах та фольклорі, студіювали найдавніші елементи в народних творах та віруваннях. На наш погляд, на формування порівняльного літературознавства в Україні більше вплинули ті їхні праці, у яких акцентовано принцип історизму та етнопсихологічні аспекти порівняльно-історичного підходу.

Зокрема, М. Максимович у поглядах на народну творчість, сконцентрованих у передмові до «Малоросійських пісень», розвинув ідеї видатного німецького вченого-просвітителя Й.-Г. Гердера, який розглядав літературний процес залежно від історичного і духовного розвитку кожного народу, відзначав своєрідність фольклорних і літературних пам’яток різних народів. М. Максимович, торкаючись впливів та запозичень, зазначав, що сучасна йому доба позначена прагненням до народності: вітчизняні письменники використовують зарубіжні твори не як зразок для своїх, а лише як засіб для розвитку самобутньої літератури. Найповніше народність виявилася в піснях, художню своєрідність яких М. Максимович, слідом за М. Цертелєвим, пояснював особливостями походження українського етносу та національним характером через порівняння з російськими піснями. Протилежні риси української і російської народної поезії зумовлювалися особливостями світосприймання і світобачення. Порівняння українських пісень із творами інших народів не було звичайним пошуком аналогій чи джерел, а засобом виявлення того, що єднало їх у тематиці чи формі з піснями російськими, польськими, сербськими, скандинавськими, що становило їхню національну особливість у сфері змісту, образної структури. М. Максимович акцентував не лише на виявленні подібностей і розходжень, а й на необхідності глибокого проникнення в систему духовних цінностей у кожній літературі. Принципи, задекларовані в «Передмові…», наголос на необхідності повернення від штучних канонів до безпосереднього джерела творчості проходять через усі історичні, фольклористичні, філософсько-природничі, етнографічні та лінгвістичні праці вченого і цим засвідчують не лише універсалізм його мислення, а й демонструють синтез різних елементів, з яких поставало порівняльне літературознавство.

Під впливом М. Максимовича в магістерській дисертації «Про народну поезію слов’янських племен» О. Бодянський науково осмислював специфіку фольклору слов’янських народів. Порівняльний аналіз давав можливість простежити спільні риси українського епосу із сербськими юнацькими піснями та російськими билинами і на основі цих спостережень зробити висновки про типові риси для всіх епосів та про специфіку жанру українських дум. Фольклор слов’янських народів учений порівнював за характерними ознаками: народна словесність чехів, моравів і поляків – лірична, словаків – ідилічна, сербів – героїчна, епічна, росіян – описово-розповідна, українців – драматична, що перевершує інші музичністю, пластичністю. У перших десятиліттях ХІХ ст. слов’янські культури, на думку О. Бодянського, долають космополітичні тенденції, відходять від наслідування взірців античної чи західноєвропейських літератур, прагнуть до національної самовизначеності, звертаються до власних культурних джерел і традицій. У цьому полягав шлях до національної самобутності та народності української літератури.

Перші праці М. Костомарова, що стали етапними в розвитку української історії, етнографії, фольклористики, етнопсихології, мали значення і для формування компаративістики. У його «Слов’янській міфології» відображені концепції німецьких і французьких міфологів Ф.-І. Крейцера, Ф. Шеллінга, Я.І. Герреса, Ш.-Ф. Дюпюї, Ж.-Ф. Лафіто; є система зіставлень слов’янських божеств із відповідними міфологічними істотами з давньоіндійської, іранської й скандинавської міфології, акцентовано на спільному і окремому, на «місцевих особливостях» кожного слов’янського етносу. Досліджуючи народне життя у трьох вимірах: духовному, історичному й суспільному, основну увагу М. Костомаров зосереджував навколо гердерівських ідей про історію людства як процес розвитку духу, на розкритті його внутрішніх чинників. У праці «Дві руські народності», своєрідному «підступі до наукової імагології» (Д. Наливайко), слідом за М. Максимовичем, він порівняв характер, етнопсихологію та політичну концепцію українців та росіян, самобутні риси їхньої національної вдачі, розкрив дихотомічність психокультурних і світоглядних установок, що позначилися на усній народній творчості.

Підходи М. Максимовича, О. Бодянського і М. Костомарова стали ґрунтом для вивчення міфологічного, фольклорного, літературного матеріалу О. Котляревським. Переосмисливши здобутки європейської та російської міфологічної школи, взявши за основу положення історичного методу, закладені М. Максимовичем, О. Котляревський одним із перших усвідомив необхідність використання порівняльно-історичного методу. Вчений вимагав щоразу з’ясовувати мету порівняння, яке мало бути суто науковим і звертати увагу на культурно-історичні аспекти. Він вважав перебільшеною роль чужоземних впливів у розвитку української літератури, нарікав на недооцінку вченими її могутньої основи – усної народної творчості («З приводу твору п. Данилевського про Основ’яненка»). Особливістю наукової методології О. Котляревського є те, що він здійснював порівняльні студії на перетині міфології, етнології, літературознавства, юриспруденції і мовознавства, що прокладало шляхи до сучасних інтегральних студій. У його працях «Про поховальні звичаї язичницьких племен», «Давності юридичного побуту балтійських слов’ян» та ін. порушуються питання про образи інших країн та іноземців, що витворювалися в певній національній свідомості й відображалися в літературі.

Отже, в Україні вже в першій половині ХІХ ст. були закладені основи порівняння національних культур (а також окремих їх галузей), які утворили спеціальний тип досліджень. Порівняльні студії виходять за межі фольклору, активно залучаються в дослідження контактно-генетичних зв’язків, перекладу, проблем поетики («Історія української літератури» І. Вагилевича, праці П. Куліша «Про стосунок малоруської словесності до загальноросійської», «Погляд на малоросійську словесність...», «Характер і завдання української критики» та ін.).

Можливості порівняльних студій у пору їх становлення залежали від мети, характеру досліджуваного матеріалу: осмислювалися насамперед реальні факти історичного буття народу і розвиток його художнього слова, які відтворювали самобутність та ідентичність українського духовного світу, формували національну свідомість. Порівняльні дослідження першого періоду мали прикладний характер і перепліталися з широким колом проблем – вивченням мови, історії, етнографії, фольклору, історії, археології, психології, соціології та літератури, орієнтувалися на їхні засади.

У підрозділі 2.2. «Між контактологією і типологією: позитивістська фаза» розглядається діяльність дослідників, які представляли другий етап розвитку порівняльного літературознавства в Україні. Першим українським компаративістом називають М. Драгоманова. Вільно володіючи кількома мовами, він залучав до своїх студій концепції Т. Бенфея, М. Мюллера, Ф. Буслаєва, О. Пипіна, О. Веселовського, О. Конта та ін. Учений надавав перевагу з’ясуванню історико-літературних контактів, а не генетично спільних джерел чи типологічних явищ. М. Драгоманов наголошував: будь-яке фольклористичне і літературознавче дослідження без порівняльних «виходів» у словесність інших народів є лише стосом сирого матеріалу, науково ненадійним. Він, як і О. Веселовський, будував свою теорію на синтезі методів, які використовували представники трьох шкіл (міфологічної, мандрівних сюжетів, антропологічної); кожний із них, за його словами, має бути прикладений «на своєму місці». Засади теорії М. Драгоманова такі: знайти й проаналізувати всі відомі варіанти твору; звернути увагу на окремі мотиви, порівняння яких веде до найдавнішого варіанта, до «ембріона», з якого виріс твір у всіх його текстуальних варіаціях, визначити місця його постання та мандрівок. Особливо він наголошував на з’ясуванні міри оригінальності основного варіанта та «етичних і соціальних цілей» усіх його переробок. «Соціологічно-порівняльний» (Л. Білецький) метод М. Драгоманова приводив до нагромадження однотипних матеріалів і перебільшення запозичень в українському фольклорі. Але дослідник усвідомлював: в основі цього процесу лежать глибокі історичні причини; подібний стан характерний і для фольклору інших народів. Заслуга вченого не лише в тому, що, спираючись на порівняльний метод і використовуючи величезний фактичний матеріал, він доводив інтернаціональність багатьох тем, мотивів, сюжетів, структурних утворень національної фольклорної свідомості. Його літературознавча концепція на перше місце ставила національно-культурний розвиток у контексті міжнародних духовних зв’язків, була естетично-ідеологічним фундаментом формування нового типу національно-художньої свідомості, його виходу з вузької провінційності.

Порівняльний метод був одним із основних у системі літературознавчих поглядів І. Франка. Як і М. Драгоманова, вченого вважають фундатором українського порівняльного літературознавства, його центральною постаттю. Дослідник синтезував принципи і методи позитивізму, еволюціонізму, теорію Т. Бенфея, досвід О. Веселовського, О. Пипіна, О. Потебні, М. Драгоманова, М. Дашкевича. Вивчення мандрівних ідей, сюжетів та літературних форм, перехрещення різноманітних впливів, їхніх модифікацій відповідно до особливостей національного літературного руху – риси, які характеризували його літературознавчі дослідження. Структуру національної літератури він уявляв як органічний сплав місцевих елементів з міжнародними, трансформованими і засвоєними згідно з національними потребами. Метод І. Франка – дедуктивний: спершу слід окреслити «суцільний образ» літературного явища на національному ґрунті, лише після цього доречно проводити аналогії та порівняння.

Основну увагу вчений приділяв контактному і генетичному чинникам. Він заперечував тезу про нерівноправність учасників літературної взаємодії і наголошував: активність, вибірковість літератури-реципієнта багато в чому визначає характер взаємодії та її результати. Основне для літературознавця – показати, як чужі, запозичені елементи письменник «перетоплював у своїй душі», виявити «міру перероблювання». Перспективною була думка про те, що набуте в результаті контактів підпорядковується законам нової художньої цілісності.

Франкова концепція культурних і літературних взаємин Сходу і Заходу, орієнталістичний матеріал у його наукових працях підтверджують, що вчений був принциповим противником європоцентризму. І. Франко не раз вказував на перспективні можливості порівняльного методу, але застерігав і від зловживань ним, критикуючи студії М. Дикарева, Ю. Яворського та ін. Літературознавча практика І. Франка підтвердила його постійне звернення до проблем компаративістики, теоретичне осмислення цього напряму та впровадження його здобутків у дослідницьку практику. Він є зачинателем в українській науці  порівняльного літературознавства в системі мистецтв («Із секретів поетичної творчості», розділи «Поезія і музика», «Поезія і малярство»).

Отже, в українській літературознавчій думці кінця ХІХ ст. спостерігається активне формування опертого на західноєвропейські наукові школи і орієнтованого на національні проблеми дискурсу порівняльного літературознавства. Культурно-історична школа, до якої зараховують М. Максимовича, О. Бодянського, М. Костомарова, М. Драгоманова, І. Франка поступово нагромаджувала порівняльний матеріал народної словесності і літератури, утверджувала історико-генетичний підхід і на основі цих досліджень давала змогу створити перші історії літератури.

Третій розділ «Компаративістика й історія літератури»: завдання, основні напрями досліджень» присвячено аналізові порівняльних підходів до фактів і явищ літературного процесу в авторських історіях української літератури, які узагальнювали погляди дослідників на літературний процес, його вивчення, основні методи дослідження явищ.

У підрозділі 3.1. «Генетично-контактні підходи: ретроспективний і проспективний аспекти» основна увага приділяється праці, яка стала першою спробою системно оглянути нове українське письменство і українсько-інонаціональні літературні взаємини. «Нариси історії української літератури ХІХ ст.» М. Петрова підтверджували, що на цьому етапі компаративістика була важливим складником методологічного арсеналу, за допомогою якого вивчалися літератури. Зусилля автора спрямовані насамперед на те, щоб довести – українська література відображала напрями сусідніх. Тому науковий пошук дослідник скерував на відшукування впливів і запозичень. Він виявив багато фактів взаємодії національних та інонаціональних складників в українській літературі, що, згідно із завданням автора, давали змогу точніше з’ясувати, які елементи в українській літературі є національними, а які виникли як вплив чи запозичення. Впливи бачилися йому завжди однобічними. Переважала позитивістська фактографія і механістичний виклад міжлітературних взаємин, зіставлення швидше осягнені інтуїтивно, а не випливають з ґрунтовного аналізу літературного процесу. Наголошується не на спільних аспектах, які об’єднують українську літературу з російською, а на домінуючому становищі останньої. У дослідженні М. Петров віддавав перевагу аналізові безпосередніх контактів. Попри всі недоліки, «Нариси…» створили передумови для студій про українсько-інонаціональні літературні контакти, показали, що літературні зв’язки є необхідним компонентом національного письменства, який супроводжує його розвиток.

У підрозділі 3.2. «Міжлітературні комунікації: проблема зовнішніх і внутрішніх контактів» йдеться про знакову для українського літературознавства рецензію М. Дашкевича «Відгук про твір п. Петрова “Нариси історії української літератури ХІХ ст.”». Кардинально переосмислюючи і руйнуючи концепцію М. Петрова, М. Дашкевич заперечив запропоновану ним схему розвитку української літератури та її «рушійних сил». Вплив російської літератури він визнавав, але не вважав його, як М. Петров, універсальним, не надавав йому ролі конструктивного чинника. М. Дашкевич доводив, що українська література, як і будь-яка інша, навряд чи виникла б завдяки стороннім впливам: очевидно, що середовище, у якому вона існувала, мало в собі творчий потенціал і було здатне оригінально трансформувати запозичені елементи. Керуючись принципами європейських учених Шасле і Кертінга, які вбачали одне з найважливіших завдань історії літератури у з’ясуванні міри оригінальності певних літературних творів за допомогою розшукування їхніх джерел і порівняння з іншими подібними творами, М. Дашкевич прагнув простежити своєрідність українського письменства. Схожості й аналогії, на його думку, потрібно встановлювати чітко й обережно, бо інакше можна дійти неправильних висновків. Російська література в період становлення не була самобутньою, а наслідувала європейські течії. Українське письменство могло засвоювати європейські напрями й моделі і без російського посередництва. Розуміння російської та української літератур як самодостатніх систем, якісно відмінних за головними складниками, рушійною силою, поетикою, проблемно-тематичним комплексом дало змогу М. Дашкевичеві показати принципову диференціацію ідей і художніх засад, визначити оригінальні риси української літератури.

Концепція М. Дашкевича відрізнялася від засад М. Петрова не лише загальною оцінкою українського літературного процесу, а й розробкою проблем теорії і практики порівняльного літературознавства. Рецензія засвідчувала: твори не можна розглядати в контексті впливу та запозичень як віддзеркалення іноземного досвіду; на першому плані мають бути внутрішньо-іманентні акценти. Застосувавши досягнення європейського порівняльного літературознавства до явищ українського літературного процесу, М. Дашкевич заклав основи для подальшого дослідження вітчизняного письменства, його методологія набула розвитку у студіях послідовників – С. Єфремова, І. Стешенка, А. Лободи, М. Марковського, К. Копержинського та ін.

Підрозділ 3.3. «Концепція міжлітературності як чинник розвитку письменства» базується на «Історії українського письменства» С. Єфремова, концепція якого, схарактеризована як ідеологічна (Л.Білецький), народницька (М. Наєнко), соціологічна (М. Гнатюк), переосмислюється під кутом зору використання в ній культурно-історичного та порівняльного методу (Г. Костюк, Е. Соловей). Для С. Єфремова, послідовника Ф. Гатнера, історія літератури була насамперед історією ідей, які для нього – не ілюстрація суспільних ідей, а поєднання творчої сили нації з міжнародними впливами. Він зауважував, що кожне національне письменство зазнає різного характеру впливів од інших письменств, органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим «натуру» нації, її ідеали й змагання, інтереси й потреби. За С. Єфремовим, чужі зразки, мандрівні сюжети українське письменство переймало не механічно, а творчо, пристосовуючи їх до національного світогляду, моральних, інтелектуальних та естетичних потреб. Власні основи, на його переконання, зумовлюють інтерес до чужого і водночас протистоять впливам. Одне з центральних питань, яке розглядав літературознавець, – генетичні зв’язки між давнім і новим письменством. Картину літературного руху перших десятиліть ХІХ ст. С. Єфремов характеризував як поєднання «перехрещених на всі боки впливів» з місцевим національним підґрунтям та романтичним напрямом. Осмислення впливів, зокрема, української школи в польській літературі й творчості російських письменників, що писали на українські сюжети, приводить С. Єфремова до висновку: такі автори допомагали зростанню в українській літературі національної самосвідомості; так у «чужій одежі» сприймалася ідея національного відродження. Шляхом порівняльного вивчення автор показав, як українська література позбувалася «лушпиння чужих форм». У першому періоді (до кінця ХІV ст.) народна мова пробивається на чужій основі; у другому (кінець ХІV – кінець ХVІІІ ст.) вона починає домінувати; у третьому (від кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст.) сама стає основою, що «принатурює», органічно перетворює чужі впливи. Порівняльні аспекти «Історії…» С. Єфремова акцентували на можливостях для літератури у творенні власних цінностей серед світових культур. Учений наголошував на міжнародному контексті, означив шляхи запозичення і способи обробки мандрівних образів і сюжетів, простежив суголосність із загальним європейським літературним процесом.

У підрозділі 3.4. «Діалогічне розуміння літератур» характеризуються погляди Б. Лепкого, який послідовно наголошував на самостійності розвитку української літератури, починаючи від найдавніших часів. У «Начерку історії української літератури» він заперечив теорію М. Погодіна, доводив, що давньоруське письменство – українське, вводив його в загальноєвропейські естетичні координати, вважаючи співмірним із європейською художньою практикою. Автор акцентував на протилежності, інакшості ідей і характеру літературних творів «Києва» та «Москви», їхній духовно-культурній відмінності. Наголошуючи на самобутності давньої української художньої творчості, літературознавець враховував і зовнішні культурні впливи та запозичення. Орієнтальні впливи (індійські, хозарські, старогебрейські), Б. Лепкий виокремлював у билинах і казках; акцентував на скандинавських і західноєвропейських впливах. Але найсильнішими на межі двох тисячоліть були візантійські впливи, змодифіковані і пристосовані до нашої культури, через які Україна долучилася до античності. Автор наголошував: становлення літературних жанрів у давній українській літературі відбувалося в процесі творчого засвоєння запозичених із Візантії та Болгарії жанрових форм, які взаємодіяли з автохтонною усною словесністю. Простежив Б. Лепкий і розвиток українського письменства у зв’язку з сербсько-болгарськими та латинськими впливами. Україна на своєму історичному шляху перетиналася з різними народами, і тому «...щось ми від них, а щось вони від нас мусіли переняти». Йшлося про перехрещення актів впливу і сприйняття, про спільну дію прямих і зворотніх зв’язків як двосторонній, відкритий процес. Доцільним був розгляд міжнаціональних контактів на рівні жанрів і стилів – адже вони є стійкими структурними утвореннями, константами літературного процесу, що забезпечували його тяглість. Праця засвідчувала, що літературознавство вийшло за межі традиційних зіставлень і протиставлень різнонаціональних літератур у часі й просторі лише під кутом зору впливу однієї на іншу. Відбувається формування нового погляду на історико-літературний процес, нової парадигми думки, у межах якої історія літератури постає як історія діалогу літератур, як колообіг спілкування.

У підрозділі 3.5. «Колізії впливів і зустрічних течій» аналізуються компаративні аспекти в «Історії української літератури» М. Возняка. У періодизації автор брав до уваги насамперед впливи, яких зазнавала українська література: 1) давній період з візантійськими впливами і переважно староболгарською мовою (Х–ХV ст.); 2) середній із західноєвропейськими впливами і активним проникненням у староболгарську мову власне української мовної стихії (ХVІ–ХVІІІ ст.); 3) новий з утвердженням суто національних рис у змісті і формі (від кінця ХVІІІ ст.), з прилученням до європейського літературного розвитку. Особливу увагу учений звертав на візантійський вплив, що перехрещувався з впливами народів, які заселяли Україну раніше або з якими вона межувала. Тому в українському житті, мові й словесності полишали сліди іранці, скіфи, тюрксько-татарські та степові азійські племена, скандинавці, німці, литовці, поляки, чехи, мадяри, румуни. Літературознавець, слідом за І. Франком, особливо наголошував на ролі перекладної літератури в розвитку української, обстоюючи думку про різні функції перекладу; визнавав перевагу перекладного письменства над оригінальним в давній Україні: у тогочасного читача відмінність між перекладом і оригінальним твором стиралася. Перекладач, не змінюючи основної думки твору, замінював чужі риси в ньому національними, текст мимовільно ставав переробкою, перекладені пам’ятки «українщилися», впливаючи на зміст, стиль, мову, композицію оригінальних творів, виконуючи ту саму функцію в загальнонаціональному літературному процесі, що й оригінальні. М. Возняк акцентував на відображенні в давньоукраїнській літературній традиції загальноєвропейського літературного руху на рівні тематики, окремих прийомів, стильових ознак. Коло охоплюваних порівнянням персоналій і проблем досить широке, історичний метод поєднувався з соціологічним, філологічним, межі порівняльного літературознавства, таким чином, розширювалися, що свідчило про потребу урізноманітнення контактно-генетичних досліджень. Про важливість генетичних і типологічних порівнянь свідчили синхроністичні таблиці, які давали можливість простежити рівень розвитку української літератури в зіставленні із західноєвропейськими і російською у певні історичні моменти та співвіднесеність історичних або культурних подій у світі з проявами вітчизняного письменства.

Підрозділ 3.6. «Проблема транслятора та реципієнта» ґрунтується на аналізі компаративних підходів, використовуваних і напрацьованих в «Історії української літератури» М. Грушевського. Вона крізь призму зіставлення підтверджувала: українське письменство є не лише часткою історичного та соціального буття народу, а й результатом його контактів і зв’язків з іншими літературами світу. Дослідник наголошував: кожна література має дві основні частини – «народні в обробленні і широко інтернаціональні в своїм складі». Зустрічі й боротьба різних культур, сполучення різних релігійних доктрин, цивілізаційних течій, культурних комбінацій – чинники, які, на його думку, формували синкретичний духовний світ наших предків, що вбирали культурні елементи зі східних і західних джерел. Значний історико-культурний інтерес має простеження «кружлянь» інтернаціональних мотивів, їхній внутрішній зв’язок із нашими темами і між собою. Шлях М. Грушевського у порівняльному вивченні літератур передбачав використання комплексних підходів: вилучати пізніші впливи й інкрустації, доходити до найраніших форм. Учений деталізував завдання порівняльно-історичного дослідження: окрім «анатомії» тем, треба мати на увазі їхню «фізіологію». Після з’ясування походження теми слід вияснити, які зміни відбувалися із запозиченим мотивом на рідному ґрунті; після вияснення становища запозиченого мотиву в міжнародному «крузі» – його історію в українському літературному «крузі». Теза про вирішальну роль явища-реципієнта передбачала й неминуче врахування другого учасника міжлітературного процесу – того, що сприймається, і, як підсумок – йшлося про модифікацію сприйнятої художньої цінності в новому контексті. Як і М. Драгоманова та І. Франка, М. Грушевського цікавила Індія як джерело мандрівних сюжетів, тем, мотивів, що, пройшовши шлях зі Сходу на Захід, позначилися і на творах українського письменства. Але поряд із індійською «лабораторією», належну увагу він звертав і на передньоазійську, вавилонсько-сирійсько-іудейську, висвітлював не лише впливи і запозичення, а й ступінь «одомашнення», органічного засвоєння інтернаціональних, мандрівних тем. Інтердисциплінарні дослідження М. Грушевського-історика повніше залучали багатство сусідніх культур і літератур для динамічного вивчення складних культурних проблем, глибшого розуміння значення національної словесності, демонстрували відкритість українського літературознавства і його адаптованість до застосування різних методів і теоретичних моделей компаративістики. По суті, його дослідження чітко окреслювали тематичний рівень компаративістики та його перспективність; до контактно-гентичних підходів долучаються й елементи типологічних.

Проаналізований матеріал показує: компаративна стратегія наявна в усіх розглянутих історіях вітчизняної літератури; це засвідчувало загальну тенденцію, пов’язану з усвідомленням міжлітературних закономірностей. Основна ідея компаративних «ліній» – вписати рідну словесність у світовий контекст. Порівняльне літературознавство перебувало в тісному зв’язку з історією літератури, «порівняльна історія літератури знайшла собі в українському літературознавстві сприятливий ґрунт» (О. Білецький). Воно, по суті, порушує ті самі проблеми, що й історія літератури (джерела, особливості становлення і розвитку, взаємозв’язки і взаємовпливи, «своє» і «чуже», переклад, традиційні сюжети і образи, зв’язок літератури з історією, релігією, культурою тощо). Від наукового обґрунтування оригінальності й самостійності української літератури до розгляду її як органічного складника європейського контексту – такі етапи еволюції компаративного дискурсу в українському літературознавстві. У такому контексті набували особливої осмисленості й цілеспрямованості й інші проблеми дослідження художніх особливостей українського слова, підтверджуючи: історія літератури як наука збудована на широкому порівняльному методі (П. Филипович), порівняльне літературознавство – невід’ємний складник історії кожної літератури (П. Ван Тігем).

У четвертому розділі «Множинність порівняльних підходів у літературознавчих дослідженнях» розглядається теоретичний дискурс у порівняльних літературознавчих студіях, що постав як результат синтезу, підсумку емпіричних досліджень, та конкретні методичні підходи, які реалізовувалися під час вивчення творчості окремих письменників.

У підрозділі 4.1. «Трансформації компаративних методик в українському літературознавстві: від О. Котляревського до Б. Якубського» аналізуються теоретичні положення вітчизняних науковців, що осмислювали функціонування порівняльного напряму. Уже в другій половині ХІХ ст., осмислюючи факти подібності в різних літературах, дослідники акцентували, що найоб’єктивнішим для з’ясування проблем оригінальності і окремої літератури, і літератури світової, є порівняльний метод. О. Котляревський зауважував, що завдяки цьому методові історичні дослідження стали на реальний ґрунт і з випадкового знання перетворилися на наукові. М. Дашкевич зазначав: шлях порівняльних досліджень дає можливість підійти до відкриття загальних законів, до розуміння суті літературних явищ («Поступовий розвиток науки історії літератур і сучасні її завдання»). Історик літератури має опиратися на широкі порівнюючі досліди, наголошував О. Колесса і проводив паралелі з роботою лікаря, який має знати не один людський орган, а біологічні закони та анатомію цілого організму («Шевченко і Міцкевич»). Пізнавальне значення порівняльного методу, який дає можливість осягнути «загальне братерство цілого людського роду», акцентував А. Кримський. М. Грушевський вважав: завдання порівняльних досліджень з’ясувати розміри і характер запозичення, час, обставини, визначити причини схожості (рівнобіжність, запозичення, конвергенція). На думку В. Перетца, порівняльний метод найоб’єктивніший; його мета з’ясувати походження пам’яток літератури й процес їхнього творення шляхом порівняння, що допускає можливість широких міжнародних впливів. Учений відзначав і «підводні камені», які загрожують історикові письменства, оскільки літературні форми можуть зароджуватися самостійно, без запозичення, і наголошував, що зловживання порівняльним методом, яке проглядалося вже в той час, стало ознакою відсутності будь-якої школи («Із лекцій з методології російської літератури»).

Л. Білецький не виокремлював порівняльно-історичної школи, а лише відмежовував у розвитку історичної школи теорію наслідування, яка в українському літературознавстві оформилась у двох напрямах: порівняльно-міфологічному (основоположник Я. Ґрімм, в Україні – О. Котляревський) і порівняльно-історичному (від Т. Бенфея до М. Драгоманова). Другий напрям він ділив на ідейно-соціологічний (М. Драгоманов, М. Сумцов, В. Гнатюк, В. Щурат) та формально-поетикальний (О. Колесса, Я. Гординський, Т. Сушицький, В. Бойко, П. Филипович). Тогочасна українська наука рухалася, за словами Л. Білецького, «…по шляху порівняльного дослідження, вбираючи в себе й принципи інших теорій, напрямів: історичної чи психологічної та філологічної» 1.

Для К. Копержинського порівняльний принцип лежить в основі будь-якого дослідження, особливо при студіюванні тексту філологічною школою. Порівняння може обмежуватися вивченням текстологічної історії твору (варіанти й редакції); різних творів одного письменника; твір може порівнюватися з творами інших авторів. Тому філологічна школа, на його думку, є водночас школою порівняльно-історичною, що розв’язує широкі історико-літературні завдання і не обмежується літературою однієї нації чи країни. Зближення думок чи ідей творів він вважав спрощеним використанням порівняльно-історичного методу, переконував, що вплив можна довести тільки в разі текстологічної близькості («Українське наукове літературознавство за останнє десятиліття, 1917–1927»). Перспективним, таким, що виводить письменство з вузьких національних меж, називав порівняльний метод П. Филипович, але вважав, що спостереження над запозиченнями, наслідуваннями не мають самостійного значення, а лише подають матеріал для глибших висновків і допомагають зрозуміти місце письменника серед сучасників та попередників, риси його творчості («Українське літературознавство за 10 років революції»).

На рівень, спрямування і проблематику порівняльного літературознавства вплинула літературна дискусія 1925–1928 років, яка виявила багато проблем, зокрема історіософських (ідея культурних циклів, візія «азіатського ренесансу» в мистецтві), культурних (орієнтація на культурну Європу, відмежування від Москви). Гасла МХвильового («психологічна Європа») й МЗерова («до джерел») навертали національну культуру й літературу до світової та європейської традиції.

1927 р. Б. Якубський єдиним основним синтезувальним принципом і методом літературознавства називав соціологічний, чи марксівський. Метод порівняльний, як і інші літературознавчі шляхи дослідження літератури, він розглядав як допоміжний аналітичний прийом для соціологічного тлумачення твору. 1930 р. порівняльний метод уже називають ідеалістичним, застарілим, реакційним. В. Перетц змушений з огляду на це кваліфікувати його не як систему філософських понять, а лише як робочий прийом для виявлення культурних і літературних зв’язків у словесній творчості всіх народів, як метод підготовчої обробки літературного матеріалу для подальшого соціологічного аналізу. 1934 р. став початком «ліквідації філологічного й порівняльно-історичного напрямків в українському літературознавстві… З допомогою репресій і адміністративного тиску, – констатував Б. Кравців, – знищено не тільки обидва ці напрямки і їх діячів, але й цілу опрацьовувану ними ділянку»2. Ідеологічний чинник, що запанував в усіх сферах наукової діяльності, завдав непоправної шкоди літературознавству в цілому й компаративістиці зокрема, спотворив її принципи й оголосив лженаукою на кілька десятиліть, що значною мірою зруйнувало спадкоємність національного історико-літературного мислення й звузило методологію пізнання літературних явищ.

У підрозділі 4.2. «Порівняльно-історичний і типологічний принципи: контрастні і аналогічні контексти» аналізуються компаративні студії над творчістю Івана Котляревського, Тараса Шевченка і Лесі Українки, що демонстрували зв’язки з фольклором, явищами європейської літератури і традиціями українського письменства.

4.2.1. «Спадщина І.Котляревського в компаративних вислідах». Розглянуто шляхи пошуків джерел «Енеїди» І. Котляревського, що на той час було важливим для з’ясування генези нової української літератури. Рівень самостійності цього твору намагалися визначити О. Котляревський, П. Куліш, С. Стеблін-Камінський, М. Мінський, М. Петров, але вони керувалися здебільшого логічними міркуваннями чи здогадами, а не порівняннями травестій поеми Вергілія. Пошуки активізувалися до 100-річчя «Енеїди», коли принципово важливим стало значення «чужого» матеріалу в творчому освоєнні запозиченої І. Котляревським схеми, і ширше – в контексті національної літератури, оскільки це торкалося головного – шляхів розвитку українського письменства. Уперше таке порівняння здійснив М. Дашкевич («Малоросійська та інші бурлескні (жартівливі) „Енеїди”»), виводячи генезу твору І. Котляревського від італійського поета Дж. Лаллі, французького П. Скаррона, австрійського А. Блюмауера, німецького Й.-Г. Шмідта та помічаючи величезну схожість чи деякі збіги «Енеїди» І. Котляревського з поемою М. Осипова. Літературознавець не дійшов висновку, чий вплив був визначальним, висловив навіть припущення про можливе наслідування М. Осиповим української «Енеїди». Значно категоричніше це питання розв’язав І. Стешенко («І. П. Котляревський і Осипов у їх взаємовідношенні»), який після порівняння текстів усіх «Енеїд» переконував: І. Котляревський наслідував М. Осипова, який, своєю чергою, копіював А. Блюмауера, і широко користувався Вергілієм. Головний недолік праці І. Стешенка полягав у тому, що, порівнюючи суто зовнішній бік різних «Енеїд», він обійшов увагою питання їхньої внутрішньої спорідненості, не з’ясував, чи був самостійним І. Котляревський. Дослідження зовнішньо-контактних зв’язків з пародією М. Осипова, що ґрунтувалися на запозиченні загальної схеми композиції, окремих епізодів, елементів бурлескного стилю, зовнішньої структури художніх образів не могли пояснити причини звернення Котляревського до травестування античного першоджерела, проблемно-тематичні та композиційно-сюжетні зв’язки «Енеїд».  

Інший підхід демонструвала розвідка П. Житецького «„Енеїда” Котляревського і найдавніший список її у зв’язку з оглядом малоросійської літератури ХVIII століття». Учений шукав основи літературної творчості в життєвому укладі, у психіці письменника та середовищі, до якого він належав і де розвивався його хист. Дослідник долучився до тверджень М. Петрова, який у пародіюванні народного життя І. Котляревським убачав продовження карикатурного зображення дійсності, джерела якого – в комічних інтерлюдіях, і порівняв «Енеїду» з явищами української літератури ХVІІІ ст. Окрім зовнішньої побудови, взятої від «Енеїди» М. Осипова чи П. Скаррона, показав автор студії, поема закорінена в минулому української літератури. І. Котляревський, оновлюючи світову фабулу, «влив в старий міх нове вино української народної творчості». Отже, дослідник доводив, що «Енеїда» – синтез досвіду української літератури ХVІІІ ст. і момент її відродження.

У 20-ті роки ХХ ст. у літературознавстві знову активізувалася думка про наслідування І. Котляревським чужих, зокрема російських зразків. М. Зеров, І. Айзеншток характеризували його як провінційного поета-читача, що запозичував задум, композицію й художні засоби своїх творів.

Складним вважав питання про впливи на «Енеїду» М. Марковський, бо в тексті І. Котляревського знаходив те, що свідчило не лише про схожість із твором М. Осипова, а й про інші джерела. Для порівняння дослідник використав різні тексти й видання поеми, оприсутнив культурний контекст, звірив джерела, здійснив їх діахронне зіставлення, продемонстрував методологічне мислення, що тяжіє до герменевтики. М. Марковський наполягав на тому, що І. Котляревський почав писати ще в семінарії, без впливу М. Осипова, користуючись багатьма джерелами: Вергілієм, П. Скарроном і А. Блюмауером, польським перекладом Я. Кохановського; відзначив уміння трансформувати запозичений матеріал. На думку М. Марковського, М. Осипов, ознайомившись із українським твором у рукописі, скористався ним, а після виходу його поеми в М. Осипова запозичив І. Котляревський – отже, вплив був обопільний, двовекторний.

Гіпотезу М. Марковського заперечували І. Айзеншток, М. Зеров, П. Филипович. Вони вказували, що шлях зовнішніх порівнянь, відзначення випадкових збігів або дрібних ремінісценцій не пояснює причин впливів, не з’ясовує безпосередньої генетичної залежності між порівнюваними творами, це – «історично-порівнюючий метод звивороту» (І. Айзеншток). Однаковими, по суті, доказами І. Стешенко і М. Марковський довели цілком протилежне: перший – що І. Котляревський запозичував у М. Осипова, другий – що, навпаки, М.Осипов написав свою «Енеїду» під враженнями українського твору.

Порівняльне студіювання «Енеїди» демонструвало, як аналіз ставав довільним і механічним в обох випадках – і коли вважалося, що наслідував І. Котляревський, і коли стверджували, що запозичено в нього. Це зумовлювало виходи за межі контактно-генетичних підходів, активнішого використання типологічних.

Уже 1922 р. Б. Лепкий пропонував розглядати поему І. Котляревського в контексті художніх ідей доби Відродження, ставити її поряд не з А. Блюмауером і М. Осиповим, а з Д. Бокаччо та Л. Аріосто. Компаративістський дискурс навколо «Енеїди» триває і досі, даючи можливість збагнути художнє мислення поета, на новому рівні простежити генетичні зв’язки із твором Вергілія (В. Неборак), осмислити типологічну спорідненість з античним світом, літературою Середньовіччя, Ренесансу і Просвітництва, поетикою бароко (П. Хропко, М. Яценко, М. Ткачук, І. Лімборський та ін.).

Проблеми порівняльного вивчення гостро постали і в дискусіях про джерела п’єси «Москаль-чарівник», бо сюжет про зрадливу жінку був поширений і в фольклорі, і в літературах багатьох народів. Окрім того, зміст водевіля перегукувався з п’єсою В. Гоголя-Яновського «Простак», дата написання якої була невідомою. Порівняльні студії розвивалися в кількох напрямах: 1) пошуки прасюжету в українському фольклорі (С. Стеблін-Камінський, М. Костомаров, М. Петров); 2) простеження міграції фольклорного сюжету в інших літературах (М. Сумцов, М. Дашкевич, В. Перетц, О. Малинка); 3) дослідження зв’язків твору з традиціями давньої української літератури (М. Драгоманов, І. Стешенко, М. Грушевський, І. Франко, М. Возняк). Порівняння мали і генетичний, і типологічний характер: питання, хто написав раніше п’єсу – І. Котляревський чи В. Гоголь-Яновський, а, отже, інтерес до наслідувань переріс у зацікавлення національною моделлю сюжету серед подібних у світовій літературі: твір було поставлено у контекст закономірного всесвітнього колообігу ідей, образів, форм.

Пошуки джерел «Наталки Полтавки» концентрувалися навколо з’ясування впливу на неї водевіля О. Шаховського «Козак-віршувальник» (М. Дашкевич, М. Марковський); дослідники звертали увагу на їхню сюжетну та композиційну схожість. Полемізуючи з ними, П. Рулін переконував у жанровій подібності між «Наталкою Полтавкою» і «Мельником» О. Аблесимова, виводив сюжетну схему п’єс від пізньої грецької комедії (Менандр), до латинської комедії Плавта і Теренція, комедії масок,
Ж.-Б. Мольєра, міщанської драми, ранньої мелодрами.

Творчість І. Котляревського стала для українських порівняльних досліджень певною платформою для розв’язання питання не лише про входження українського письменства до світової літератури, а й про те, що естетична вартість літературного твору не зростає лише завдяки використанню відомого «сюжету, взятого з чужої ниви» (С. Смаль-Стоцький), це визначає лише його художність, «змістовна форма». У процесі роботи над творами І. Котляревського українська компаративістика еволюціонувала, «росла» проблемами, завданнями, можливостями (текстологічні зіставлення із твором-оригіналом та переробками, внутрішні впливи у межах однієї літератури – спадкоємні зв’язки нової української літератури з давнім письменством і народнопоетичною творчістю).

4.2.2. «Компаративні розмисли над Шевченковими творами». Аналізується порівняльне прочитання Шевченкової творчості, яке розпочалося вже з другої половини ХІХ ст. На початку в дослідженнях домінували контактні зв’язки, пошук впливів та запозичень. Найближчим генетичним і типологічним рядом для Т. Шевченка були, з одного боку, О. Пушкін і А. Міцкевич, як найвидатніші представники слов’янських літератур, з другого – представники «третього ряду» серед російських поетів – О. Кольцов, І. Нікітін, І. Козлов. У першому випадку важливим чинником стали роль і значення поета в історії національної літератури, у другому – головним критерієм вважали народність. Другий тип порівнянь згодом відкинуто, оскільки схожість була суто зовнішньою: ці творчі постаті різні за світоглядом і поетикою. Особливу увагу звертали на першу добу в Шевченковій поетичній діяльності, позначену безперечними впливами романтизму та українського народнопоетичного стилю.

Принципові положення щодо індивідуального осмислення поетом фольклорних мотивів, сюжетів, засобів висловив І. Франко, наголошуючи на свідомому творчому підході до фольклору і форм його літературного освоєння, що підказали Шевченкові ідеї романтизму. Іншої думки додержував М. Сумцов, вважаючи головною складністю вивчення поезії Шевченка те, що вона наскрізь насичена народністю, і майже неможливо визначити, де закінчується українська народна поезія і починається особиста творчість. Він виокремлював два споріднені елементи: народність зовнішню (запозичення, наслідування) і внутрішню, психічно успадковану. Для визначення зовнішніх, запозичених елементів варто підшукати безпосередні джерела у фольклорних творах. Внутрішні народні елементи, основні в Шевченковій поезії, визначити досить важко і в повному обсязі неможливо, стверджував М. Сумцов: вони надають національного колориту кожному, навіть чужому, позиченому сюжету.

Впливи Міцкевича на Шевченка простежував І. Франко, вбачаючи їх не лише у творах романтичного періоду, а й у змісті та формі історичних поем. Імпульсами до написання поем «Сон», «Кавказ», «Суботів», «Великий льох», вважав І. Франко, могли бути ймовірніше «Дзяди», «Валленрод», «Петербург», аніж твори будь-кого з російських поетів. Дослідник наголошував на спільних пунктах дотику між поемами «Сон» Шевченка і «Петербург» Міцкевича (їх продовжують сучасні студії О. Астаф’єва, Ю. Булаховської, В. Гуменюка, Є. Нахліка та ін.).

О. Третяк простежував у баладах «Причинна», «Утоплена», «Русалка» сюжетні ходи й образні деталі, суголосні з деякими місцями із творів Міцкевича «Гражина», «Утеча», «Рибка». Збіги між баладами Міцкевича і Шевченка на тематичному, сюжетному рівні та у використанні деяких прийомів відзначив і О. Колесса, одначе наголосив: сліди Міцкевичевого впливу не принижують вартості творів Шевченка, не заперечують його геніальності, а навпаки, доводять, що поет перебував на висоті духовного руху свого часу.

Спостереження І. Франка і О. Третяка про впливи Міцкевича і Пушкіна М. Драгоманов вважав лише поверховими здогадами, схожими на гру в порівняльний метод. Завдання історика літератури, вважав він, показати не вплив конкретного польського чи російського твору на Шевченка, а загальний ідейний напрям та літературну манеру. Особливу увагу М. Драгоманов акцентував на широких контекстах вивчень, врахуванні різних чинників: особисте знайомство, літературне оточення, вплив попередніх українських письменників, тобто наголошував на значенні контактів і літературної традиції.

Як поезія Пушкіна, так і Шевченка позначена загальнолюдськими прагненнями, думками і почуттями, тому важко вказати вплив одного поета на іншого, – наголошував М. Петров, зауважуючи: вплив Пушкіна у Шевченка заступали українські нашарування. М. Сумцов намагався знайти сліди цього впливу («Братья-разбойники» – «Варнак») і переконував: у творчості Шевченка мало збігів з російським поетом, ще менше наслідувань. Шевченкове слово розвивалося в іншій площині культурно-історичних і літературних інтересів, ніж творчість Пушкіна. Шевченко в трактуванні М. Сумцова – поет настільки оригінальний, що всі впливи перетворював у своєрідні форми, відповідно до особливостей власного характеру та українського народного світогляду.

Є. Ненадкевич, координуючи свої погляди зі студіями про Міцкевича та Пушкіна, долучився до ланцюга європейської літературознавчої традиції (В. Спасович, Й. Третяк), надаючи своїм спостереженням виразної національної орієнтованості. Зіставлення трьох «пам’ятників Петра» (Шевченків «Сон», «Дзяди» Міцкевича, «Мідний вершник» Пушкіна), співвідношення поетичних концепцій, а ширше – трьох ракурсів бачення поетами однієї проблеми – дало змогу дослідникові наголосити цілковито інший регістр теми Шевченкової поеми (переплетення національних та соціальних мотивів) та виявити особливості психології поета.

Розширив контексти Шевченкового художнього простору О. Багрій, звертаючи увагу на звязок тематики й композиції його творів з тогочасною літературою. Творчість Шевченка він вважав синтезом попереднього і сучасного йому українського письменства і виявом прилучення її до сусідніх європейських літератур. На думку дослідника, лише після з’ясування міри залежності Шевченка від сучасних йому літературних явищ можна вичерпно уявити його творчу оригінальність. Він доводив: основний пушкінський жанр – ліро-епічна байронічна поема – стає провідним і для Шевченка. Важливим виявилося спостереження: для поем Шевченка російською мовою притаманні невластиві тогочасній українській поезії байронічні настрої, які зникають або трансформуються, коли поет стоїть на ґрунті рідного слова.

У парадигму байронізму вписував Шевченкову творчість і М. Марковський, доповнивши студії О. Колесси, який вважав, що загальний тон Байронової поезії відбився у «Варнаку» та «Москалевій криниці», і додав до цього ряду поему «Титарівна». Байрон, за спостереженнями М. Марковського, вплинув на еволюцію Шевченкової творчості: якщо спершу його ліризм зумовлювався особистими мотивами («Причинна», «Тополя»), то під впливом англійського поета витворилася оригінальна форма ліро-епічної поеми, у якій панує ліризм і майже не залишилося фактичної подієвої основи, а натомість центральними стають авторові переживання.

Значно ширше впливи байронізму розглянув П. Филипович – не автономно, а в контексті літературного руху доби – романтизму. Він доводив, що в творах російською мовою Шевченко продовжував байронічну традицію, яка панувала тоді в поезії, бо ним володіла «чужа стихія». Цілком протилежна в цьому аспекті українська творчість Шевченка – універсального песимізму, критицизму, «світової туги» П. Филипович у ній не знаходив, бо для цього «ґрунту не було». Шевченко в концепції дослідника постає не як наслідувач Байрона, а як реципієнт байронізму в цілому, що сприймав його у взаємодії з національною фольклорною традицією.

Зміщував погляди на проблеми поетики, наполягаючи на порівнянні ранніх Шевченкових поезій з творами російських письменників 30-х років ХІХ ст. С. Родзевич. Дослідник спостеріг у Шевченкових творах одночасний вплив кількох літературних шкіл. Сюжетну схему багатьох Шевченкових творів – «кохання дівчини-селянки до пана-москаля» – дослідник виводив від сентименталізму, зазначаючи, що в добу романтизму її наповнюють побутовими мотивами місцево-часового значення. Сюжет «Катерини» С. Родзевич наближав до «Еди» Є. Баратинського і «Бідної Лізи» М. Карамзіна. Характеризуючи Шевченкову поему як романтичний твір, джерелом якого є «байронічна» поема, учений наголошував: Шевченко не брав механічно окремих образів і мотивів, а майстерно об’єднав їх, водночас відходячи від жанру, який витісняла з літератури сентиментально-реалістична повість, проза натуральної школи.

Генетичні зв’язки однойменних різножанрових творів Шевченка досліджували І. Франко й І. Стешенко. І. Франко, аналізуючи реалізацію Шевченкового задуму в різних жанрах (поемі й повісті «Наймичка»), розкривав специфіку почерку поета й прозаїка, його творчу лабораторію. Порівнявши окремі епізоди і сцени в повісті й поемі, І. Франко доводив гіпотезу про те, що першою написано повість, прагнув збагнути причини різного мистецького впливу однакового сюжету у творах різних жанрів і простежити сюжетні модифікації. Завдання І. Стешенка – вказати причини написання Шевченком повістей російською мовою. Він переконливо доводив, що першими з’явилися однойменні українські твори. Дослідник вважав повісті художньо слабшими за відповідні поеми, і причину цього вбачав у тому, що Шевченко писав їх без натхнення, а повторення сюжетів виявилося негативним чинником для повістей. Порівняння І. Стешенка зводилися насамперед до констатації переваги поетичних Шевченкових творів, позначених «печаттю натхнення», над «малохудожніми» повістями, що засвідчували згасання творчої енергії, оскільки вона йшла на опанування незвичною формою втілення думки.

Продовжив спробу порівнянь Шевченкових творів українською і російською мовою М. Марковський. Невдачі останніх він пояснював психологічними причинами: коли Шевченко писав російською, «то грали не ті пружини творчості». У порівнянні для М. Марковського важлива не хронологія, а художнє опрацювання однакового факту. Літературознавець пропонує спершу звернути увагу на питання, порушені в однойменних творах, і виявити те, що особливо бентежило автора, якщо він двічі звертався до того самого сюжету, а потім обміркувати, як він їх розв’язував. М. Марковський порівняв «Слепую» з «Відьмою», «Слепую» з «Мариною», «Варнака» з однойменною повістю і «Княжну» з повістю «Княгиня», скрізь наголошуючи перевагу українського слова над російським. Ці дослідження вдосконалювали форми і засоби порівняльного методу, підтверджували актуальність поєднання фактологічних аспектів і здобутків у царині психології.

Компаративні дослідження здійснювали і на основі окремих Шевченкових творів. Зокрема І. Франко вважав, що лише таке студіювання стане основою наукового огляду поетової спадщини. Особливу увагу звертали на «Гайдамаки» – твір, у якому поєднувалися фольклорні характеристики і літературні ознаки романтизму. Як романтична історична поема, «Гайдамаки» були пов’язані з українською та польською літературною традицією. Генезу твору намагалися віднайти М. Дашкевич («Канівський замок» С. Гощинського), І. Шпитковський («Вернигора» М. Чайковського). Б. Навроцький вказував на співдію багатьох чинників у творенні цієї епопеї: оповіді очевидців, польська літературна традиція оброблення «коліївського» сюжету, польські революційні впливи, історичні джерела, зв’язок із із загальною романтичною традицією та попередніми поетичними задумами. На першому місці для дослідника – вивчення історичної (ідейної, соціальної) основи, на якій у перспективі художнього оформлення «під перехресними впливами» розвинулися суто літературні особливості поеми. Автор розглянув твір на спільному для української, російської і польської літератур тлі байронізму, проаналізував стилістичні зв’язки «Гайдамаків» з українською літературною (М. Маркевич, А. Метлинський) і народнопоетичною традицією, з поетикою польських романтиків і схарактеризував стиль поеми як книжний варіант поетики українського фольклору, що впливав на Шевченка і безпосередньо, і через літературні виявлення.

Простеживши генетичний звязок між поемою Шевченка «Сон» та фантазією «Привиди» І. Тургенєва, М. Мочульський показав, як російський письменник використав Шевченків задум, переробив основні елементи його поеми, що нового вніс у них. Літературознавець доводив, що І. Тургенєв узяв у Шевченка не лише загальні контури його візії, а скористався і поетичними картинами та орнаментикою. З цими аргументами не погодився І. Айзеншток: щоб пояснити творчий задум І. Тургенєва, не обов’язково стверджувати факт літературного запозичення. Мотив польоту над землею, як стрижень, на який нанизано епізоди, міг утворитися самостійно чи був узятий із повісті «Сильфіда» В. Одоєвського – для підтвердження цього можна знайти значно сильніші докази. Але в такому «літературному розшуку», на переконання І. Айзенштока, немає жодної потреби. Ланцюг імен Одоєвський – Шевченко – Тургенєв цікавий історикові літератури як зразок опрацювання певного літературного мотиву представниками різних поетичних шкіл і напрямів, тобто схожість між їхніми творами – суто типологічна.

Отже, різні підходи, сформовані в порівняльних студіях І.Айзенштока, О. Багрія, О. Колесси, М. Марковського, М. Мочульського, Б. Навроцького, М. Петрова, С. Родзевича, І. Стешенка, М. Сумцова, О. Третяка, П. Филиповича, І. Франка, І. Шпитковського, В. Щурата та ін., давали змогу глибше проникнути у художній світ Шевченка, розглянути принципи його структурування, моделювання образної системи; для цього був потрібен, окрім вітчизняного контексту, широкий спектр світової літератури. Типологічна спорідненість його творчості із загальним романтичним рухом доби, відштовхування від запозиченого і синтез, перехрещення фольклорних і літературних впливів, трансформація їх поетом – такі ознаки Шевченкової творчості виявляли компаративні дослідження.

4.2.3. «Традиційні сюжети і образи в осягненні творчості Лесі Українки». Осмислюються традиційні сюжетно-образні структури як важливий різновид запозичень, який виник внаслідок генетичних і контактних зв’язків, типологічних збігів; кожний з них охоплює «якесь явище, якийсь факт людської психології вселюдського, позачасового значення» (Б. Якубський); вони «проходили через горнило власної переробки, принатурювалися до місцевих потреб» (А. Ніковський), але «кістяк їх лишався непорушним» (М. Драй-Хмара). Важливим матеріалом для порівняльних студій стала поезія і драматургія Лесі Українки; побудована шляхом символічного зміщення часового і просторового вимірів, вона наснажувала українське письменство світовими темами і образами, акцентувала на універсальних людських цінностях. Значна частина лесезнавчих досліджень 1920-х років – це з’ясування історії певного сюжету в її творах, пошуки запозичених та оригінальних елементів. Підвищена увага до компаративних аспектів пояснювалася тим, що письменниця не лише завдяки об’єктивним передумовам, а й через суб’єктивні причини була залучена до складної системи комунікацій з іномовними літературними явищами. У центрі досліджень були філософські ідеї, художні образи, характерні для світової культури і творчо інтерпретовані поетесою. У спадщині Лесі Українки були представлені всі різновиди ТСО: міфологічні, фольклорні, релігійні (зокрема, біблійні), легендарні, історичні, літературні.

У першій збірці Лесі Українки вказували на компілятивне наслідування Т. Шевченка, П. Куліша, Олени Пчілки, М. Старицького, Г. Гейне, О. Пушкіна, А. Міцкевича та інших авторів, а в моделі її поетичного мислення значне місце надавали впливам; у творчості зрілого періоду помічали: вона «скидає з себе впливи один за одним» (Б. Якубський), її голос стає самостійним і оригінальним. Від співів про долю рідного краю та ліричних закликів до боротьби за його врятування поетеса переходить до загальнолюдських, всесвітньо-традиційних тем. Тому перед дослідниками поставало питання: яке значення мав такий вибір, у чому полягала ідейна та художня вага й цінність цих незвичайних в українській літературі тем і сюжетів. Про «екзотизм» творчості Лесі Українки писали А. Ніковський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, О. Дорошкевич, В. Василенко, П. Филипович. Судження про його детермінованість зводилися до кількох чинників: довгі й далекі мандрівки поза межами України, незмога дістати відповідні джерела, бажання простору для думки, прагнення вийти за межі народницької тематики, орієнтація на інтелігентного читача, потреба вдаватись до алегоризму, продиктована суспільною атмосферою.

Більшість досліджень – це порівняння творів Лесі Українки і першоджерелами та іншими інтерпретаціями ТСО у світовій літературній традиції. Зокрема, А. Ніковський визначив походження та джерела поеми «Ізольда Білорука». Дослідник розглянув сюжетні схеми світової літератури, що дали авторці матеріал для поеми і довів: вихідним джерелом стала реконструкція Ж. Бедьє. Зіставляючи «Ізольду Білоруку» з його твором, учений дослідив текстові перегуки, відстежив запозичення кожного окремого фрагмента сюжету. Такий метод дослідження дав змогу дійти висновку: Леся Українка, відповідно до власної творчої мети, свідомо відступила від фабули французького автора, тому поема постала як оригінальний твір.

Одним із найбільш повторюваних у творчості Лесі Українки був образ Прометея. П. Филипович, прагнучи з’ясувати природу прометеївського звучання її поезії, констатував: у Лесі Українки немає власної оригінальної версії давньогрецького міфу, немає відмінностей чи доповнень, літературних і смислових новацій до світового сюжету. Образ Прометея постає в діахронній проекції, учений відтворює не лише європейський контекст історії сюжету, а й вітчизняні традиції. Показано, як, не виходячи за межі усталених літературних інтерпретацій образу Прометея, поетеса зуміла поєднати його символічні риси з психологією своїх героїв, йдучи за традицією Д. Байрона, П. Шеллі.

Інший тип аналізу представлений у статті «„Одно слово” Лесі Українки», де немає розгорнутої характеристики тематичних аналогій, а докладно проаналізовано поетичну структуру двох творів, зіставлено композицію поеми Лесі Українки та Пушкінових «Циган». Дослідник допускав можливість синтезу вражень поетеси від реальної постаті Павла Грабовського і літературного зразка – вставного оповідання про засланого Овідія з пушкінського твору. П. Филипович зазначив, що зовнішнє запозичення не позбавило поему органічності та своєрідності, наголосив: поетеса, звертаючись до світових сюжетів, створювала оригінальні літературні версії.

Досліджуючи генезу поеми «Русалка», яку І. Франко, М. Зеров, М. Драй-Хмара розглядали як запізніле наслідування Шевченкових ранніх творів, П. Филипович вважав, що обмежитися лише констатацією одного впливу не можна; потрібно з’ясувати й інші чинники та простежити, чим відрізнявся твір, написаний на початку 1880-х років, від романтичної балади 1840-х років. Розглядаючи різні варіації теми, дослідник обґрунтував думку про незалежне походження їх у Й.-В. Ґете, Г. Гейне, А. Міцкевича, О. Пушкіна, О. Кольцова, М. Лермонтова, Л. Мея, Є. Гребінки, Т. Шевченка, І. Франка, Я. Щоголева, О. Олеся. Діахронні зіставлення П. Филиповича, що охоплювали вертикаль літературної еволюції на рівні теми та її варіантів, засвідчили суто літературну традицію «Русалки» Лесі Українки, вироблену романтичною школою; показали, що вже в ранній творчості поетеси літературні елементи були сильніші, ніж фольклорні та Шевченкові впливи.

Схожість «Лісової пісні» із «Затопленим дзвоном» Г. Гауптмана, що розвивали загальну романтичну тему «людина і природа», помітили М. Євшан, М. Драй-Хмара, М. Зеров; перегуки між творами докладно розглянув В. Петров. На його думку, тематична й текстуальна близькість «Лісової пісні» і «Затопленого дзвону» пов’язує Лесю Українку з символізмом та неоромантизмом початку ХХ ст. Спільною є тематика, тотожна будова обох п’єс. Дійові особи розподілені за кількома планами на кілька окремих груп. Учений окреслив лише спільне та відмінне і не робив жодних висновків про наслідування – йшлося про творче переосмислення образів, ситуацій Лесею Українкою. Його студія – і генетична, і типологічна водночас. Не наполягаючи на тому, що «Затоплений дзвін» міг бути взірцем для Лесі Українки, дослідник показав, як однакова тематика зумовила подібну проблематику творів, логіку розвитку теми, конфлікту, і водночас відзначив самостійність, оригінальність художньо-стильового втілення, а також – залежність інтерпретації фольклорного та літературного матеріалу від авторської концепції та національного контексту, у якому постали твори.

У компаративному аспекті на широкому епічному тлі М. Драй-Хмара простудіював поему «Віла-посестра». Завдання автора: знайти фольклорні запозичення, відгуки, нашарування в поемі на тематичному, мотивному, стилістичному, формальному рівнях. Підґрунтя ідейно-тематичної структури поеми вчений знайшов у сербському (частково й українському) епосі, відзначив відштовхування від зразків, використання їх лише як «канви» для власних філософських роздумів. М. Драй-Хмара наголошував: не завжди можна достовірно визначити, звідки запозичено певні стильові і формальні елементи, бо вони характерні і для сербського, і для українського епосу, закорінені в глибини психології творення, а не в національні традиції. Це підтверджувало правдивість міркування О. Веселовського про те, що епос кожного історичного народу – міжнародний. Студія М. Драй-Хмари – багатоаспектна: у ній розглянуто генетичні зв’язки і типологічні схожості, контакти і рецепцію. На противагу йому, Б. Якубський розглядав поему лише як стилізацію сербських народних дум, наслідування яких зроблено досконало й майстерно з використанням «світового сюжету» – історії вірного кохання.

Осмислюючи своєрідну трансформацію євангельських колізій у драматичній поемі «На полі крові», Є. Ненадкевич відзначав, що Лесі Українці вдалося створити складну й оригінальну модель загальновідомого матеріалу, який вона трактувала з погляду соціально-ідеологічних реалій початку ХХ ст. Учений прагнув визначити місце української поеми серед обробок сюжету про Юду і накреслити для неї історико-літературну перспективу. Найближчими попередниками Лесі Українки були Л. Андрєєв і Т. Гедберг, психологію образу яких ускладнювали ірраціональні елементи та відсутність історичного колориту. Леся Українка дає власну концепцію християнства – раціоналістичну, позбавлену містики, вносить принцип детермінізму, соціальної зумовленості Юдиної поведінки. Опрацьовуючи традиційні структури, письменниця намагалася наповнити їхню одновимірність драматичними суперечностями людських характерів.

Драму «Камінний господар» називали одним із кращих свідчень зрілості літератури (А. Ніковський), сміливим кроком у створенні оригінальної української версії загальнолюдського сюжету (М. Зеров), що національне обертає в загальнолюдське (І. Стешенко). Є. Ненадкевич показав традицію і трансформацію у функціонуванні сюжету й образу, реакцію на світовідчування кожної доби, прагнув усвідомити місце й питому вагу твору Лесі Українки в еволюційному ланцюзі від п’єси Тірсо де Моліна до драматичної поеми О. Толстого. Характерними рисами драми Лесі Українки є модернізація «зсередини»: традиційний сюжет не руйнується, але зміст образів наповнюється новітньою ідеологією й психологією, герої стають суголосними сучасності, символами української дійсності. Такий аналіз давав змогу говорити про «Камінного господаря» в перспективі європейської еволюції цієї легенди як про модерну драму, яка виходила поза межі вузької донжуанівської проблеми, показував, наскільки авторка, вільна від дотримання традицій у тлумаченні класичного образу, збагатила світовий літературний контекст.

О. Бургардт дослідив масштабно, на всіх рівнях, вплив поезії Г. Гейне на Лесю Українку. Чинником, який напівсвідомо чи несвідомо приводив до використання ремінісценцій та вживання схожих художніх засобів, він вважав Лесину працю над перекладами поезій Г. Гейне. Ці постаті надзвичайно відрізнялися психологічно – надміру суб’єктивний індивідуаліст і поетеса, що порушувала загальнолюдські проблеми, втілюючи їх у мандрівних сюжетах, тому О. Бургардт наголосив контрастність, а не схожість їхніх поетичних хистів. Літературознавець порівнював не сюжети й мотиви, а окремі компоненти поетичного тексту, акцентував на формальних елементах, образах, засобах художнього оформлення тексту. Це розширювало компаративні спостереження, давало змогу розкрити особливості внутрішньої структури поетичного мислення, його оригінальність і особливість. Питання впливу і типології О. Бургардт розв’язував багатоаспектно: однаковість суспільно-політичних умов, біографічних моментів, тематична та ідейна подібність, паралельний аналіз композиційних елементів поетичних творів Лесі Українки та Г. Гейне та ін.

Такі студії показали особливості використання ТСО Лесею Українкою: врахування функціонування їх у попередні культурно-історичні епохи, концентрація уваги на художньому моделюванні екзистенційних станів психології індивідуума й соціуму, осмислення їх у контексті загальнолюдського морального досвіду.

У Висновках узагальнюються основні результати дослідження.

Аналіз теоретико-методологічного дискурсу українського порівняльного літературознавства дає змогу стверджувати його функціонування як напряму досліджень наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ ст., виявити його особливості, вектори трансформацій і модифікацій, домінантні різновиди.

Діахронний аналіз динаміки цього явища дає підстави констатувати: з-поміж багатьох наукових літературознавчих шкіл Європи, Росії наприкінці ХІХ ст. найсильніше впливала на українську літературознавчу науку порівняльно-історична методологія.

Основними філософсько-естетичними засадами, на яких відбувалося становлення та розвиток українського порівняльного літературознавства, були започатковані з часів романтизму увага до національного чинника у творчому процесі та орієнтація на широкий європейський контекст.

Перший (романтичний) період формування українського порівняльного літературознавства охоплює 20–80-ті роки ХІХ ст. – добу, для якої властиве активне піднесення національної самосвідомості, розгортання наукової й культурної діяльності М. Максимовича, О. Бодянського, М. Костомарова, О. Котляревського. Мета початкових компаративних досліджень – довести культурну й етнічну самототожність через порівняння рівноцінних явищ у фольклорі й літературі інших народів та визначити на підставі цього особливості національного письменства.

У другому (позитивістському) етапі (1880–1920-ті роки) вектори досліджень змінилися: встановлення випадків сюжетно-образної подібності, існування певних жанрів у літературі пов’язувалися насамперед із підтвердженням наявності цього явища в українській літературі, прагненням за допомогою компаративних методик показати його трансформування в українському середовищі, характер і причини змін. Застосування порівняльного методу давало змогу чіткіше простежити процеси «переходовості», помежів’я (Д. Чижевський), на якому зароджуються нові літературні тенденції. Провідними в цей час є категорії впливу і запозичення, що не лише окреслювали залежність явища від іншого, а й передбачали переробку сприйнятого залежно від потреб реципієнта. Усередині цього періоду є певні відмінності: у 1880–90-х роках у дослідженнях (М. Драгоманова, М. Дашкевича, І. Франка, А. Кримського, О. Потебні, М. Сумцова, П. Житецького, І. Стешенка, А. Лободи та ін.) переважають фольклор і давня література; у студіях 1900–1920-х років (М. Грушевський, В. Перетц, Л. Білецький, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Бургардт, М. Марковський, І. Айзеншток, О. Білецький, А. Ніковський, А. Шамрай, Б. Якубський та ін.). поле обсервації розширюється, до нього залучають нову українську літературу, в осмисленні національного літературного процесу звужуються наслідувальний, впливологічний та ідеологічний аспекти, урізноманітнюється методика – майже зникає міфологічний та міграційний напрям, натомість додаються напрацювання інших напрямів, шкіл – психологічної, філологічної, соціологічної. Компаративні дослідження еволюціонують: розкривають насамперед внутрішні основи запозичень; від пошуку аналогій та відмінностей переходять до поглибленого дослідження національної специфіки.  Усвідомлюється потреба звертати увагу не лише на рецепцію мотивів, жанрів, художньої манери творів інших літератур, а й на нові їхні функції і значення у рідному письменстві, що синтезувало глибоку національну основу і культурний досвід людства. На цих етапах порівняльне літературознавство розвивалося головним чином у полі історії літератури, у взаємозв’язках і взаємодії з нею.

Порівняльне літературознавство було багатоаспектним: і напрямом у дослідженні явищ словесності, і найхарактернішою ознакою науки про літературу початку ХХ ст., і своєрідною науковою модою; явищем, яке еволюціонувало, вдосконалювалося, змінювалося залежно від характеру досліджуваного матеріалу і поставлених завдань.

Унаслідок численних компаративних пошуків було зібрано величезний фактичний матеріал. Основний корпус компаративних студій – це емпіричні дослідження, які стосувалися проблем фольклору, давньої і нової української літератури, порівняння їх зі світовими здобутками для з’ясування походження, особливостей, запозичень, впливів, наслідувань, внеску українського письменства у світове.

Особливість розвитку вітчизняної науки полягала в тому, що в Україні не було літературознавців – «чистих» компаративістів: принципи порівняльного літературознавства взаємодіяли з окремими аспектами і засадами інших наукових напрямів, шкіл – психологічної (І. Франко, Д. Овсянико-Куликовський, О. Потебня, О. Білецький), соціологічної (І. Стешенко, Б. Навроцький, Б. Якубський), філологічної (В. Перетц, М. Марковський, П. Филипович, М. Драй-Хмара) та ін. Для українського порівняльного літературознавства означеного періоду характерні дослідження трьох типів – генетичні (порівнювали явища, що виникали в результаті спорідненості за походженням), контактологічні (досліджували культурні взаємодії) й типологічні (аналізували явища, схожі незалежно від контактів), які ще не мали певної системи, але активно впроваджувалися в дослідження (поєднання цих типів студій можна спостерігати, зокрема у І. Франка).

Аналіз порівняльних студій означеного періоду дає підстави сформулювати такі методологічні засади: 1) співмірний вибір об’єктів і коректна постановка мети; 2) об’єктивне визначення ознак порівнюваних літературних явищ; 3) здійснення дослідження на різних рівнях (тематичному, ейдологічному, сюжетному, жанрологічному та ін.) з використанням методів системно-історичного, логічного аналізу, аналогії; 4) виявлення ступеня схожості і відмінностей цих явищ; 5) визначення результатів порівняльного аналізу і можливостей їхнього застосування.

Попри негативний вплив на розвиток порівняльних студій вульгарних інтерпретаторів марксизму, звуження статусу порівняльного літературознавства та фізичного знищення багатьох представників української компаративістики, її внутрішні ресурси не виснажилися, тому методологічні здобутки продовжилися в новій парадигмі – лінія української науки, яка обірвалася у 30-х роках ХХ ст., відродилася і демонструє відкритість, динамічність і зв’язок з вітчизняними і світовими традиціями.


Основні положення дисертації відображено в таких публікаціях:

1. Александрова Г. А. Помежівя (українське порівняльне літературознавство кінця ХІХ – першої третини ХХ століття). – К. : Київський університет, 2009. – 416 с.

Рецензії: Марченко Н. П. Порівнюючи, віднаходити, або Чому вчить доля українського помежів’я // Наталя Марченко // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях, колегіумах. – 2010. – № 6. – С. 125–127; Мосенкіс Ю. Л. Вагомість порівняльного дослідження / Ю. Мосенкіс // Мова та історія. – 2010. – Вип. 133. – С. 71–72; Циховська Е. Д. Усе пізнається в порівнянні // Е. Д. Циховська // Актуальні проблеми іноземної філології : Лінгвістика та літературознавство : Міжвуз. зб. наук. статей / відп. ред. В. А. Зарва. – Бердянськ : БДПУ, 2010. – Вип. 5. – Ч. 1. – С. 253–256; Шаповал М. О. Про українську компаративістику – поліфонічно та багатовимірно / Маряна Шаповал // Українська мова та література. – 2010. – Ч. 13. – С. 24.

2. Александрова Г. А. Дискусії навколо «Москаля-чарівника і різновекторність компаративістичних пошуків / Г. А. Александрова // Київський міжнародний університет. Вісник (Літературознавчі студії). – К., 2003. – Вип. 5. – С. 91–103.

4. Александрова Г. А. Проблеми вивчення традиційних сюжетів, образів, мотивів у порівняльному літературознавстві кінця ХІХ – початку ХХ ст. / Г. А. Александрова // Літературознавчі студії : зб. наук. праць / відп. ред. Семенюк Г. Ф. – К. : Київський університет, 2004. – Вип. 7. – С. 3–7.

5. Александрова Г. А. Шевченко в порівняльному літературознавстві ХІХ ст. : від національного поета до загальнолюдського / Г. А. Александрова // Шевченкознавчі студії : зб. наук. праць / відп. за випуск С. В. Задорожна. – К. : Київський університет, 2004. – Вип. 6. – С. 44–48.

6. Александрова Г. А. Традиції Михайла Максимовича у порівняльному вивченні епосу (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) / Г. А. Александрова // Літературознавчі студії : зб. наук. праць / відп. ред. Семенюк Г. Ф. – К. : ВД Дмитра Бураго, 2004. – Вип. 11. – С. 3–9.

7. Александрова Г. А. Драматургія Михайла Старицького і деякі аспекти порівняльного літературознавства кінця ХІХ – початку ХХ ст. / Г. А. Александрова // Літературознавчі студії : зб. наук. праць / відп. ред. Семенюк Г. Ф. – К. : ВД Дмитра Бураго, 2005. – Вип. 12. – С. 3–9.

8. Александрова Г. А. Проблеми порівняльного вивчення епосу в українській компаративістиці кінця ХІХ – початку ХХ ст. / Г. А. Александрова // Сіверянський літопис. – 2005. – № 1. – С. 120–125.

9. Александрова Г. А. Билини крізь призму різних теорій : до проблеми ґенези й розвитку жанру // Літературознавчі студії : зб. наук. праць / відп. ред. Семенюк Г. Ф. – К. : ВД Дмитра Бураго, 2005. – Вип. 14. – С. 3–7.

10. Александрова Г. А. Східні впливи в билинах і методи їх досліджень наприкінці ХІХ ст. / Г. А. Александрова // Актуальні проблеми слов’янської філології : міжвуз. зб. наук. ст. / редкол. В. О. Соболь (відп. ред.) та ін. – К. –Ніжин : Аспект-Поліграф, 2006. – Вип. ХІ : Лінгвістика і літературознавство. – Ч. ІІ. – С. 538–544.

11. Александрова Г. А. Порівняння як аргумент («своє» і «чуже» у п’єсах М. Старицького) / Галина Александрова // Дивослово. – 2005. – № 12. – С. 43–47.

12. Александрова Г. А. Діалог шевченкознавців-компаративістів : Іван Франко та Іван Стешенко / Г. А. Александрова // Науковий вісник Волинського державного ун-ту ім. Лесі Українки. Луцьк, 2006. – № 6. – Філологічні науки. – С. 201–205.

13. Александрова Г. А. «Нариси історії української літератури» М. Петрова і питання компаративістики другої половини ХІХ ст. / Г. А. Александрова // Філологічні семінари : Національні моделі порівняльного літературознавства / гол. ред. М. К. Наєнко. – К. : Київський університет, 2006. – Вип. 9. – С. 5–11.

14. Александрова Г. А. Порівняльний дискурс «Енеїди» Котляревського в на початку ХХ ст. : голос Агатангела Кримського / Г. А. Александрова // Літературознавчі студії : зб. наук. праць / відп. ред. Семенюк Г. Ф. – К.: Київський університет, 2006. – Вип. 16. – С. 3–7.

15. Александрова Г. А. Розвиток концепцій Франка-компаративіста: Михайло Грушевський / Г. Александрова // Літературознавчі студії : зб. наук. праць / відп. ред. Семенюк Г. Ф. – К. : Київський університет, 2006. – Вип. 18. – С. 5–9.

16. Александрова Г. А. Літературознавча спадщина Івана Стешенка крізь призму компаративістики / Г. А. Александрова // Актуальні проблеми слов’янської філології : міжвуз. зб. наук. ст. / відп. ред. В. А. Зарва. – Ніжин : Аспект-Поліграф, 2007. – Вип. ХІІ : Лінгвістика і літературознавство. –
С. 245–253.

17. Александрова Г. А. Порівняльне літературознавство та компаративістика: історія термінів і наповнення понять / Г. А. Александрова // Філологічні семінари : понятійний апарат сучасного літературознавства : «своє» й «чуже» / гол. ред. М. К. Наєнко. – К. : Київський університет, 2007. – Вип. 10. – С. 127–135.

18. Александрова Г. А. Два погляди на дві «Наймички» (до порівняння різножанрових однойменних Шевченкових творів) / Г. А. Александрова // Теорія літератури. Компаративістика. Художній діалог з історією : наук.-метод. зб. / Гол. ред. Л. В. Грицик. – К. : Київський університет, 2007. – С. 43–50.

19. Александрова Г. А. Літературна компаративістика: межі і відкритість поняття / Г. А. Александрова // Літературознавчі студії : зб. наук. праць / відп. ред. Семенюк Г. Ф. – К. : Київський університет, 2007. – Вип. 19. – Ч. 1. – С. 3–9.

20. Александрова Г. А. Іван Стешенко: без наслідування обійтися не можна і в ньому... рятунок оригінального духу» / Галина Александрова // Слово і час. – 2008. – № 8. – С. 52–59.

21. Александрова Г. А. До 100-ліття пам’яті Миколи Дашкевича: педагог і його учні (розвиток порівняльно-історичного напряму в українському літературознавстві) / Г. А. Александрова // Актуальні проблеми слов’янської філології : міжвуз. зб. наук. статей / відп. ред. В. А. Зарва. – К. – Ніжин : Аспект-Поліграф, 2008. – Вип. ХVІІ : Лінгвістика і літературознавство. – С. 456–462.

22. Александрова Г. А. Українська компаративістика 1900–1920-х років: теоретичні аспекти й дослідницька практика / Г. А. Александрова // Актуальні проблеми слов’янської філології : міжвуз. зб. наук. статей / відп. ред. В. А. Зарва. – Донецьк : Юго-Восток, 2009. – Вип. ХХ : Лінгвістика і літературознавство. – С. 164–172.

23. Александрова Г. А. «Нариси історії української літератури ХІХ століття» Миколи Петрова : компаративні орієнтири / Галина Александрова // Слово і час. – 2009. – № 2. – С. 82–91.

24. Александрова Г. А. Компаративний полілог українського літературознавства (10–20-ті рр. ХХ ст.) / Г. А. Александрова // Літературознавчі студії : зб. наук. праць / відп. ред. Семенюк Г. Ф. – К.: Київський університет, 2009. – Вип. 23. – Ч. 1. – С. 7–10.

Додаткові публікації:

25. Александрова Г. А. Іван Франко та Микола Дашкевич: спільність теоретичних пошуків / Галина Александрова // Франкознавчі студії : зб. наук. праць / гол. ред. Є. Пшеничний. – Дрогобич : Вимір, 2002. – Вип. 2. – С. 139–145.

26. Александрова Г. А. Михайло Максимович і розвиток компаративних студій в Україні в першій половині ХІХ ст. / Г. А. Александрова // Зб. праць всеукраїнських максимовичівських читань / відп. ред. В. Т. Поліщук. – Черкаси, 2005. – С. 69–76.

27. Александрова Г. А. Знаковість і значущість постаті (До 170-річчя О. Кониського) / Г. Александрова // Дивослово. – 2006. – № 10. – С. 58–62.

28. Александрова Г. А. Франко та Грушевський: теоретичні проблеми порівняльних досліджень / Галина Александрова // Франкознавчі студії : зб. наук. праць / гол. ред. Є. Пшеничний. – Дрогобич : Коло, 2007. – Вип. 4. – С. 5–15.

29. Александрова Г. А. «Історія української літератури» Івана Стешенка: від романтизму до соціологізму / Г. А. Александрова // Волинь філологічна: текст і контекст. Творчість Л. Боровиковського в контексті словянського романтизму : зб. наук. пр. / упоряд. О. В. Яблонська. – Луцьк : Вежа, 2007. – Вип. 2. – С. 355–380.

30. Александрова Г. А. До 90-річчя пам’яті Івана Стешенка: ще одна незавершена «Історія української літератури» / Галина Александрова // Дивослово. – 2008. – № 7. – С. 46–49.

31. Александрова Г. А. Українська компаративістика 10–20-х років ХХ ст. / Національні варіанти літературної компаративістики / Національна академія наук України ; Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка ; Д. С. Наливайко, Т. Н. Денисова, О. В. Дубініна та ін. – К. : Стилос, 2009. – С. 368–374.

32. Александрова Г. А. Відгук Миколи Дашкевича на «Нариси історії української літератури ХІХ століття» проблема зовнішніх і внутрішніх контактів / Галина Александрова // Слово і час. – 2010. – № 6. – С. 95–105.

33. Александрова Г. А. Порівняльні дослідження сюжету в межах національної літератури Г. А. Александрова // Літературознавчі студії : зб. наук. праць / відп. ред. Семенюк Г. Ф. – К.: Київський університет, 2010. – Вип. 26. – С. 3–7.

АНОТАЦІЯ

Александрова Г.А. Українське порівняльне літературознавство кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. (теоретико-методологічний дискурс). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 10. 01. 05. – порівняльне літературознавство. – Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ – 2010.

У дисертації досліджено теоретико-методологічні проблеми порівняльного літературознавства в Україні кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. Уперше залучено до обігу значний масив маловідомих порівняльних студій. З’ясовано джерела формування порівняльно-історичного напряму в українській науці; окреслено його еволюційні етапи. Визначено національну своєрідність, особливості українського порівняльного літературознавства, що інтегрувало різні аспекти вивчення літератури. Для з’ясування наукової проблематики представників порівняльного літературознавства проаналізовано їхні найвагоміші дослідження, осмислено методологічні принципи порівняльного аналізу літературного процесу і творчості окремих письменників. Простежено внутрішню диференціацію компаративістики на концептуальні видозміни і методологічні течії, розкрито причину змін компаративних параметрів. Визначено роль, місце і значення порівняльно-історичного напряму в українському літературознавстві.

Ключові слова: порівняльно-історичний метод, порівняльне літературознавство, компаративістика, історія літератури, вплив, запозичення, діалог, аналогії, переклад, генетико-контактні зв’язки, типологічні схожості.

АННОТАЦИЯ

Александрова Г.А. Украинское сравнительное литературоведение конца ХІХ – первой трети ХХ ст. (теоретико-методологический дискурс). – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальности 10. 01. 05. – сравнительное литературоведение. – Институт филологии Киевского национального университета имени Тараса Шевченко, Киев – 2010.

В диссертации исследованы теоретико-методологические проблемы сравнительного литературоведения в Украине конца ХІХ первой трети ХХ ст. Впервые привлечено значительный массив малоизвестных сравнительных студий. Выяснены источники формирования сравнительно-исторического направления в украинской науке; определены его эволюционные этапы. Раскрывается национальное своеобразие, особенности украинского сравнительного литературоведения, интегрировавшего разные аспекты изучения литературы. Для выяснения научной проблематики представителей сравнительного направления проанализированы их значительные исследования, осмыслены методологические принципы сравнительного анализа литературного процесса и творчества отдельных писателей. Исследуется внутренняя дифференциация компаративистики на концептуальные видоизменения и методологические течения, раскрыты причины изменений компаративных параметров. Определены роль, место и значение сравнительного направления в украинском литературоведении.

Ключевые слова: сравнительно-исторический метод, сравнительное литературоведение, компаративистика, история литературы, влияние, заимствование, диалог, аналогии, перевод, генетико-контактные связи, типологические сходства. 

ANNOTATION

Aleksandrova G.A. Ukrainian comparative literary criticism in the end of XIX – first third of XX century ( theory-methodological discurse). – Manuscript. A dissertation on receiping a scientific degree of the doctor of philological sciences from speciality 10. 01. 05. – comparative literary criticism. – Taras Schevchenco Kiev National University, the Institute of philology. Kyiv – 2010.

Theory methodological problems of comparative literary criticism in Ukraine in the end of XIX – first third of XX century were probed in this dissertation. The new levels of comprehension of comparativistic are offered. A great massive of the less known comparative studios was used. The sources of forming a comparative-historical school in Ukrainian science were found out; their evolutional stages as a separate way of literary thing in the world context was outlined. A national identity, specific features of Ukrainian comparative literary criticism, their complex nature were defined. To find out the scientific problems of the representatives of comparative-historical school, the ponderable researching of the Ukrainian literary criticists were comprehended.

Origin, forming and development of comparative looks, ideas and conceptions in the national literary criticism passed three basic stages: romantic 1820–1870, positivism 1880–1920 and postmodernism (the object of our investigation is the theoretically-methodologial discourse in the end of first and second stages) 

Each of them represents the scientific activity of famous Ukrainian scientists.

It is accented, that the ideas of J.Gerder, J.Grimm, I.Ten, F.Buslaev, O.Veselovskij, etc. different ideological directions were not united mechanically in Ukrainian science, there was an intelligent orientation, their creative working, taking into account a national specific. Limits of comparative literary criticism were wide enough with bringing in of specialist in folklore, ethnographic, historical, ethnopsychological studios. Synthetic combination of scientific approaches was instrumental in forming of effective directions of national comparativistic.

Ukrainian comparativists were interested by the adherence of Kotlyarewskij, Taras Schewchenko and Lesia Ukrainka. It was caused by the desire to find sources of their creativity, to show adherence with previous state literary tradition, folklore and world context.

The adherence of Kotlyarewskij provided for Ukrainian comparative researchings some platform for solving the question of not only about ivolving the ukrainian writers to the world literature but for that esthetic cost of the literary product automatically increases only for using of famous script – this defines only its art.

Taras Schewchenko creativity confirmed of Ukrainian literature to take a place among the developed literatures of the world and became a good material for comparative researchings, wcich gave the possibility to look after the communication of national genio with world literary process on the level of contacts, influences and typological similarities.

The using by Lesia Ukrainka of some common cultural traditional scripts and images gave a possibility to find and look the contact-genetical connections and different typological similarities, which were showed in art modeling and conceiving the universal values on a basis of common cultural experience.

For finding out of scientific problems of representatives of comparative- historical school the most essential researches of the Ukrainian literary critics are analysed.

Having analyzed the comparative researches of M. Dragomanov, I. Franko, M. Dashkevych, A. Kolessa, I. Steschenko, V. Schurat, A. Bagrij, P. Phillipovych, M. Marcovskij, I. Eizenschtock, A.Nikovskij, M. Drai-Hmara, O. Burghardt, E. Nenadkevych etc. such methodological positions of comparative literary criticism are formulated: in proportional choise of objects and correct determination of objects, objective separation characteristics of comparative literary phenomenon, researching on the different levels with using methods of systematical-historical, logical analyses.

Marksism had negative influence on developing comparative-historical literary critisicm: the principles of comparative-lierary criticism began to conceive and use by limitation, restilinearly, its status, functions and researching base decreased. It was showed in physical destroying of specialists, in falsification of some pages of the history of science, in humilitation a fee of the state scientists in solving of many theoretical and methodological questions, in loosing adherence. But the inner resources of comparativistic weren’t exhausted, then the methodological repertory continued in new paradigm – the line of Ukrainian science, which has broken-off in the 30-th years of XX century, is revived and demonstrates openness, dynamism and connection with the world and state traditions.

Key words: comparative-historical method, comparativistic, history of literature, influence, borrowing, dialogue, analogy, translation, genetical connections, typological similarity.

1 Білецький Л. Т. Основи української літературно-наукової критики / Леонід Білецький [упоряд., автор передм. і приміток М. М. Ільницький]. – К. : Либідь, 1999. – С. 307.

2 Кравців Б. Розгром українського літературознавства 1917-1937 рр. / Богдан Кравців // Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою. – ЗНТШ. – 1962. – Т. CLХХІІІ. – С. 238.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

67510. Потоки платежей и финансовые ренты. Сущность потока платежей и основные категории 203 KB
  Потоки платежей являются неотъемлемой частью всевозможных финансовых операций: с ценными бумагами, в управлении финансами предприятий, при осуществлении инвестиционных проектов, в кредитных операциях, при оценке бизнеса, при оценке недвижимости, выборе альтернативных вариантов финансовых операций...
67511. Инфляция в финансово-коммерческих расчетах. Сущность инфляции и необходимость ее учета в количественном анализе 62 KB
  Инфляция это экономическое явление которое возникает вследствие целого комплекса как политических так и социально-экономических событий. Уровень инфляции выступает обобщающим показателем финансово-экономического положения страны. Внешним проявлением инфляции является повышение общего уровня цен...
67512. Типовые приложения финансовой математики. Финансовые функции ЕХСЕL как основа практических расчетов в современных условиях. Сущность финансовых функций 97 KB
  Операции наращения Функции обслуживающие расчеты по операциям наращения позволяют рассчитать будущую стоимость разовой суммы по простым и сложным процентам а также будущее значение потока платежей как на основе постоянной процентной ставки так и на основе переменной процентной ставки.
67513. Кредитные расчеты. Планирование погашения долга. Погашение долга единовременным платежом 129.5 KB
  Количественный анализ долгосрочной задолженности займа применяется для достижения сбалансированности т. адекватности его параметров принятым условиям финансового соглашения путем планирования погашения долга. Планирование погашения долга заключается в определении периодических расходов...
67514. Оценка инвестиционных процессов. Особенности инвестиционных процессов как объекта финансовой математики 79 KB
  Если проект предполагает не разовую инвестицию а последовательное инвестирование финансовых ресурсов в течение нескольких лет m то формула для расчета модифицируется: Показатель NPV является абсолютным приростом поскольку оценивает на сколько приведенный доход перекрывает приведенные затраты...
67515. Управление персоналом 208.5 KB
  Управление персоналом вид деятельности по руководству людьми отдельными работниками группами коллективом направленный на достижение целей фирмы предприятия путем использования труда опыта таланта этих людей и с учетом их удовлетворенности трудом. Основное внимание менеджера по персоналу...
67516. SYNONYMS 48 KB
  A carefully chosen word from a group of synonyms is a great asset not only on the printed page but also in a speaker's utterance. It was Mark Twain who said that the difference between the right word and just the right word is the difference between the lightning and the lightning-bug.
67517. Электропривод как система. Классификация электроприводов. Общие требования к электроприводу. Состав электропривода и назначение его элементов 94.5 KB
  Электрический привод совокупность электродвигательного устройства ЭД передаточного устройства ПУ управляющего устройства УУ усилительно-преобразовательного устройства УПУ и информационного устройства ИУ см. Функциональная схема электропривода Информационное устройство ИУ содержит датчики сигналов.
67518. Учение о биосфере. Ресурсы биосферы и пути их рационального использования 100.5 KB
  Правильно понять найти рациональное решение проблемы взаимодействия системы общество техника природа помогает учение о биосфере принадлежащее русскому ученому Владимиру Ивановичу Вернадскому. К ним относятся: энергия Солнца и ветра почвы земельные ресурсы растения животные минеральное сырьё вода и др.