64446

СТАНОВЛЕННЯ ЕТНІЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ЯК ГАЛУЗІ НАУКОВОГО ЗНАННЯ: ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНИЙ ВИМІР

Автореферат

Психология и эзотерика

Активні процеси усвідомлення національної історії, культури, науки, які відбуваються в Україні, стимулюють зростання потреби в структуризації етнопсихологічних знань. Зростання національної самосвідомості підвищує актуальність дослідження...

Украинкский

2014-07-06

6 MB

5 чел.

PAGE  1


EMBED CorelPhotoPaint.Image.12  

EMBED CorelPhotoPaint.Image.12  

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПСИХОЛОГІЇ ім. Г. С. КОСТЮКА

ДАНИЛЮК ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ

УДК 159.922.4 : 001

СТАНОВЛЕННЯ ЕТНІЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ЯК ГАЛУЗІ НАУКОВОГО ЗНАННЯ: ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНИЙ ВИМІР

19.00.01загальна психологія, історія психології

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня 

доктора психологічних наук

Київ2010

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано в Інституті психології імені Г. С. Костюка НАПН України, м. Київ

Науковий консультант член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор Євтух Володимир Борисович, Інститут соціології, психології та управління Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, директор

Офіційні опоненти:  

доктор психологічних наук, доцент Клименко Віктор Васильович,

Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна” (м. Київ), кафедра психології, професор

доктор психологічних наук, професор Максименко Юрій Борисович,

Південноукраїнський державний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського (м. Одеса), художньо-графічний факультет, декан

доктор психологічних наук, професор Москалець Віктор Петрович,

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

(м. Івано-Франківськ), кафедра загальної та експериментальної психології, завідувач

Захист відбудеться “22” грудня 2010 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.453.01 в Інституті психології імені Г. С. Костюка НАПН України за адресою: 01033, м. Київ, вул. Паньківська, 2.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України (01033, м. Київ, вул. Паньківська, 2).

Автореферат розіслано “20” листопада 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради              В. Л. Зливков


ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Активні процеси усвідомлення національної історії, культури, науки, які відбуваються в Україні, стимулюють зростання потреби в структуризації етнопсихологічних знань. Зростання національної самосвідомості підвищує актуальність дослідження становлення етнічної психології як галузі наукового знання.

До останнього часу етнічна психологія як наука перебувала на початковій стадії розвитку, професійні психологи практично не брали у ній активної участі, й вона, як слушно зауважив С. І. Корольов, була не відокремленою галуззю знань, а радше “психологізованою етнографією”.

Від середини 30-х років ХХ ст. радянські психологи активно уникали будь-яких спроб крос-культурних досліджень і будь-яких інших етнопсихологічних досліджень, самої постановки і обговорення етнопсихологічних проблем. На такі дослідження було накладене тривале табу. Будь-яке дослідження етнокультурних відмінностей сприймалося як потенційно небезпечне незалежно від його мети й висновків. Це призвело до того, що вся етнопсихологічна тематика була віддана на відкуп іншим дисциплінам – етнографії, демографії, історії, філософії, соціології тощо, представники яких і намагалися вирішувати за психологів етнопсихологічні питання.

Дослідження зі становлення етнічної психології як науки здійснювали такі вчені як Т. Р. Вільямс, М. Коул, А. Кребер, Д. Мацумото, А. Радкліф-Браун, Р. Шведер та ін., які прагнули виявити предмет дослідження, проблематику і завдання напрямів цієї галузі знань.

Серед вітчизняних психологів активно цікавилися дослідженням становлення етнічної психології І. С. Кон, С. І. Корольов, Н. М. Лєбєдєва, О. О. Леонтьєв, С. В. Лур’є, В. П. Москалець, А. А. Налчаджян, Л. Е. Орбан-Лембрик, В. М. Павленко, М. І. Пірен, О. П. Платонов, Г. У. Солдатова, Г. В. Старовойтова, Т. Г. Стефаненко, С. О. Таглін, М.-Л. А. Чепа, П. М. Шихірєв та ін.

Етнічна психологія зароджується на стику кількох наук (етнографії, соціології, географії, лінгвістики тощо) та безпосереднє стосується як загальної, так і соціальної психології. Тому етнічну психологію не потрібно ототожнювати з жодною із її “материнських” наук. На сьогодні відбувається становлення понятійного апарату, створюється власна загальна концепція формування етнічної специфіки психічної діяльності.

Як зазначав у середині 80-х років ХХ ст. Б. Ф. Ломов, логіка розвитку суспільних наук веде до того, що на їх стиках з психологічними науками формується цілий “кущ” спеціальних наукових дисциплін і напрямів. Насамперед це – соціальна психологія, а також тісно пов’язані з нею історична, економічна, етнічна, юридична, політична психологія, психолінгвістика та психологія мистецтва. Деякі із цих галузей у нашій країні уже сформувалися і успішно розвиваються як самостійні наукові дисципліни (наприклад, соціальна психологія), інші, перебувають у стадії формування і самовизначення (наприклад, юридична психологія, психолінгвістика і психологія мистецтва), треті ще тільки починають зароджуватися (наприклад, етнічна, економічна і політична психологія).

Проблема дослідження. Домінантна останнім часом зацікавленість до емпіричних даних визначає загалом тенденцію до зниження значущості теоретичних досліджень у галузі етнічної психології (Г. У. Солдатова). Однак розвиток емпіричних досліджень неможливий без наявності надійної етнопсихологічної теорії, яка б мала високий пояснювальний потенціал.

Саме тому вельми актуальним стає рефлексія етнічної психології з приводу неї самої, тобто постає проблема предмета науки, системи її понять, методів, взаємодії з іншими, суміжними дисциплінами. Метафорично з цього проводу висловився П. М. Шихірєв, зауваживши, що наша вітчизняна етнічна психологія перебуває десь посередині між етапом опису і пояснення. З’ясуванню цих проблем і було присвячено це теоретичне дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося в лабораторії загальної та етнічної психології Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України у відповідності з науковим дослідженням за темою Етнопсихологічний дискурс розвитку українського суспільства в умовах глобалізації” (20082011 рр.) (Державний реєстраційний № 0108U000104). Робота узагальнює також досвід співпраці автора з лабораторією історії психології ім. В. А. Роменця Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України, де з 2004 по 2007 роки здійснювалася розробка науково-дослідної теми Джерела формування та історія утвердження предметної галузі української психології”, (Державний реєстраційний № 0104U000505).

Об’єктом дослідження є етнічна психологія як міждисциплінарна галузь знань.

Предметом  становлення етнічної психології як галузі наукового знання.

Мета дослідження: пояснити необхідність створення нової міждисциплінарної галузі знань етнонаціональної психології через послідовний аналіз наявних напрямів етнічної психології.

Досягнення мети здійснювалося шляхом вирішення таких завдань дослідження:

Обґрунтувати необхідність створення етнічної психології, релевантної рівню розвитку сучасного психологічного знання і, як наслідок цього, побудови єдиної міждисциплінарної галузі знань  етнонаціональної психології.

Проаналізувати розвиток основних наукових напрямів етнічної психології як міждисциплінарної галузі знань і визначити основні етапи її становлення.

Встановити особливості співвідношення психології та культури.

Виокремити головні розрізнювальні ознаки етнічних спільнот.

Визначити семантику таких ключових понять, як “психічний склад”, “національний характер”, “етнічний темперамент”, “національні почуття”, “національна самосвідомість” тощо.

Виявити складові компоненти структури психології етнічної спільноти.

Визначити психологічну природу міжетнічних конфліктів і здійснити їхню класифікацію.

Методологія дослідження. У вітчизняній науці, незважаючи на великий інтерес до цієї теми дослідження, немає єдиного підходу до вивчення проблем етнічної психології. У сучасній науці відправною засадою посткласичних наукових уявлень про психічну діяльність людини є мультипарадигмальність.

Предмет дослідження з історії становлення етнічної психології як галузі наукового знання передбачає використання досягнень як історіографії психології (О. О. Будилова, А. М. Ждан, Д. Кляйн, В. О. Кольцова, Г. С. Костюк, Р. Ландін, Т. Д. Марцинковська, П. М. Пелех, А. В. Петровський, Й. Пітер, В. А. Роменець, П. Саугстад, О. М. Тутунджян, М. Г. Ярошевський), так і епістемології історії (К. Беккер, Ч. Бірд, М. Блок, М. Вебер, В. І. Вернадський, Р. Дж. Коллінгвуд, Ш. Ланглуа, К. Поппер, Дж. Поукок, Ш. Сеньобос, Е. Трольч, Л. Февр, М. Фейєрабенд, М. Фуко).

Теоретичними принципами нашого дослідження виступили: принципи детермінізму; єдності свідомості й діяльності; системності; єдності методології, теорії та експерименту; єдності психіки та культури; особистісного підходу; історизму.

Застосовуючи принцип діяльності (О. М. Леонтьєв) до вивчення особистості, яка включена до етнічної групи, ми використовували ряд інших наукових підходів до вивчення та пояснення етнопсихологічних феноменів. Серед них: культурологічний підхід (Л. С. Виготський, В. С. Горський, В. А. Кольцова, М. І. Пірен, В. А. Роменець, С. Л. Рубінштейн), згідно якому поведінка людей розглядається і пояснюється через домінуючі у тій чи тій культурі цінності та правила поведінки. Другий підхідрозгляд фактів через спільну соціальну діяльність людей, в ході якої виникають особливі комунікативні зв’язки. Особливість цього підходу полягає у тому, що їхнє конкретне дослідження можливе тільки через особистість (К. О. Абульханова-Славська, Р. Бенедикт, А. Кардинер, С. Д. Максименко, В. О. Татенко, Н. В. Чепелєва) через аналіз міжособистісного спілкування, і в цьому їхня відмінність від досліджень міжетнічних відносин у широкому розумінні.

Методи дослідження. Для вирішення поставленої наукової проблеми та сформульованих завдань з її розв’язання була розроблена програма дослідження, реалізація якої передбачала застосування комплексу теоретичних методів дослідження:

теоретичного аналізу на основі посткласичної парадигми наукового дослідження; системного, історико-хронологічного, діяльнісного, порівняльного, структурно-функціонального, крос-культурного підходів, в руслі яких використовувалися метод вивчення явищ психіки за продуктами діяльності особистості, метод психо-історичної реконструкції, психолінгвістичні методи, метод аналізу ментальності “крізь призму універсальних категорій культури”.

Наукова новизна дослідження полягає в обґрунтуванні необхідності створення етнічної психології, релевантної рівню розвитку сучасного психологічного знання і, як наслідок цього, побудови єдиної міждисциплінарної галузі знань  етнонаціональної психології.

Вперше:

  •  визначено основні етапи становлення етнічної психології як міждисциплінарної галузі знань та проаналізовано розвиток її основних наукових напрямів;
  •  встановлено особливості співвідношення психології та культури;
  •  уточнено зміст низки таких ключових понять, як “психічний склад”, “національний характер”, “етнічний темперамент”, “національні почуття”, “національна самосвідомість” тощо;
  •  виокремлено головні розрізнювальні ознаки етнічних спільнот;
  •  виявлено складові компоненти структури психології етнічної спільноти;
  •  розроблено класифікацію міжетнічних конфліктів та розкрито їх психологічну природу.

Це дослідження носить міжгалузевий характер і лежить на перетині дисциплін – загальної психології, соціальної психології, історії психології, історичної психології.

Теоретичне значення роботи становлять застосування теоретичного фундаменту наукової етнічної психології для аналізу широкого кола процесів і явищ як індивідуальної, так і групової психології; виявлення історичної та етнічної варіантності загальнопсихологічних явищ, а також їх взаємозв’язок в аспекті індивіда та особистості; розкриття соціокультурної детермінації описуваних явищ (когнітивних процесів, особливостей творчості, суспільної реакції, духовних цінностей тощо), їхнє місце у суспільній свідомості та їх вплив на суспільне буття.

Практичне значення дослідження зумовлено перспективою використання загальної концепції формування етнічної специфіки психічної діяльності з метою розуміння психологічних законів впливу етнічної і культурної належності на життя людини; пояснення проблем міжетнічної взаємодії і сприяння поліпшенню міжетнічних відносин; здійсненні соціально-психологічного прогнозування розвитку політичних, національних та інших процесів у різних регіонах як власної країни, так і світу, із урахуванням специфіки проявів психології представників різних етнічних спільнот.

Особистий внесок здобувача полягає у розробці авторської концепції побудови єдиної міждисциплінарної галузі знань етнонаціональної психології; всі результати дисертаційного дослідження є самостійним внеском автора у вирішення проблеми дослідження, всі публікації за темою дисертації видані без співавторів.

Апробація та впровадження результатів.

За темою дослідження розроблено та опубліковано авторську робочу навчальну програму “Етнопсихологія”, для студентів напряму підготовки 6.030102 “Психологія”.

Матеріали досліджень доповідалися на міжнародній зарубіжній конференції: XII Міжнародна конференція “Актуальні проблеми психологічної науки – Актуалія 2005” (Люблін, Польща, 2005); на міжнародних конференціях в Україні: “Проблема особистості в сучасній науці: результати й перспективи досліджень” (Київ, 2003–2007); “Генеза буття особистості” (Київ, 2006); “Я, взаємини, любов” (Київ, 2006); “Проблеми становлення фахівця-психолога у процесі вузівського навчання” (Ніжин, 2006); “Іван Франко та Митрополит Андрей: Мойсеї українського народу” (Київ, 2006); “Психологічні аспекти національної безпеки” (Львів, 2007); Психолого-педагогічні чинники становлення особистості в поліетнічному середовищі (Мукачево, 2008); “Проблеми духовності в психології розвитку особистості” (Ніжин, 2008); “Соціалізація особистості і суспільні трансформації: механізми взаємовпливу та вияви” (Чернівці, 2009); “Культурно-історичний та соціально-психологічний потенціал особистості в умовах трансформаційних змін у суспільстві” (Одеса, 2009); на всеукраїнських науково-практичних конференціях та семінарах: “Перспективи розвитку соціогуманітарних наук у класичних університетах (соціологія, психологія, педагогіка)”, (Київ, 2004); “Картина світу українців: історико-психологічний вимір” (Київ, 2005); “Тенденції розвитку психології в Україні: історія та сучасність”, (Київ, 2006); “Проблеми білінгвізму в Україні: основні напрямки та підходи” (Київ, 2006); на конгресах: ІІ всеукраїнський психологічний конгрес, присвячений 110 річниці від дня народження Г. С. Костюка (Київ, 2010); І всеукраїнський конгрес із соціальної психології “Соціально-психологічна наука третього тисячоліття: досвід, виклики, перспективи” (Київ, 2010) та обговорювалися на засіданнях лабораторії загальної та етнічної психології і лабораторії історії психології ім. В. А. Роменця Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України, методологічних семінарах з проблем викладання етнопсихології, які проводилися кафедрою соціальної психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Кандидатська дисертація на тему: “Історія психології в Україні: Західні регіони (кінець ХІХ – початок ХХ століття). Проблеми періодизації та основні напрямки” була захищена в 1998 р. Положення та висновки кандидатської дисертації в докторській дисертації не використовувалися.

Публікації. За темою дисертації видано монографію. Основний зміст дисертації викладено також у 30 публікаціях, у тому числі – 23 статті у фахових виданнях. Усі публікації у фахових виданнях видано без співавторів.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається із вступу, 7 розділів, висновків, а також списку використаних джерел, що налічує 998 найменувань, з них 172 – іноземною мовою. Загальний обсяг дисертації 507 сторінок, з них основної частини 415 сторінок. Робота містить 2 таблиці на двох сторінках та 5 рисунків на чотирьох сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт, предмет і мету роботи, сформульовано завдання, висвітлено методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, подано відомості про апробацію, основні публікації автора та структуру дисертації.

У першому розділі Проблемне поле етнічної психології як науки здійснено характеристику головних напрямів етнічної психології: виокремлено фундаторів, підходи до вивчення, основні теми досліджень, засадничі принципи і настановлення, мета і завдання, методологічні та концептуальні проблеми.

На сьогодні виокремилися кілька споріднених напрямів етнічної психології: “крос-культурна психологія” (Р. Болтон, М. Борнстейн, А. Геддон, М. Герсковіц, Д. Кемпбелл, К. С. Маєрс, У. Мак-Дуґалл, С. Міхельсон, Р. Поллак, У. Х. Р. Ріверс, М. Сіґалл), “психологічна антропологія” (Р. Бенедикт, Ф. Боас, Е. Воллес, Дж. Гоніґман, Дж. Ґорер, К. Дюбуа, А. Інкельс, А. Кардинер, Д. Левенсон, Р. Ле Він, Р. Лінтон, М. Мід, М. Спіро, Ф. Хсю), “культурна психологія” (Дж. Брунер, Л. С. Виготський, М. Коул, О. Р. Лурія, Дж. Міллер, Д. Прайс-Вільямс, С. Тулмін, Р. Шведер), “індигенна психологія” (Р. Діас-Герреро, В. Енрікес, А. Лаґмей, Ф. М. Саху, Д. Сінха).

Крос-культурна психологія базується на засадах загальної психології. На сьогодні представники традиційної, загальної психології якщо й визнають значний вплив культури, то вважають, що він здійснюється через універсальні механізми, які й є об’єктом їхніх інтересів. Використовуючи методи загальної психології, крос-культурна психологія досліджує представників різних етнічних груп або, правильніше, представників різних культур.

Якщо психологія сегментована на специфічні тематичні галузі, то особливістю крос-культурної психології є те, що вона не є темоспецифічною. Крос-культурні дослідження охоплюють широке коло феноменів, пов’язаних з людською поведінкою, – від психічних пізнавальних процесів до мови, від виховання дітей до психопатології. Крос-культурні дослідження проводять у будь-якій спеціальній галузі або дисципліні всередині психології.

Психологічна антропологія є своєрідним гібридом культурної антропології та психології, що синтезує у собі концепції етнології, психології та соціології (А. Р. Радкліф-Браун). Головною особливістю цього гібрида, який став відомим спочатку під назвою “Культура і особистість”, а пізніше отримав назву “психологічна антропологія”, є дуалістичний підхід до дослідження суспільства: через одночасне і взаємопов’язане вивчення культури та особистості із застосуванням аналізу і етнографічних, і психологічних даних.

Культурна психологія синтезує риси загальної психології, крос-культурної психології, психологічної антропології намагаючись позбутися вад кожної з цих галузей. Головним її постулатом є відмова від тези про існування універсальних і, головне – фіксованих законів психічного життя, які притаманні загальній психології. Культурна психологія не намагається розуміти психіку як універсально функціонуючий пристрій. Вона, на відміну від загальної психології, не відокремлює внутрішні психічні структури та процеси від умов зовнішнього середовища.

Представники культурної психології (Дж. Брунер, М. Коул, Дж. Міллер, Р. Шведер) стверджують, що людина є творцем свого розвитку, однак, поставлена в певні умови, повністю не панує над своїм вибором. Відтак психічні процеси зображаються як культурно зумовлені й варіюють у заданих культурою умовах діяльності. Таким чином, культурна психологія спонукає уникати припущень про психічну єдність або універсальні механізми, які лежать в основі людської психології, й замість цього розглядати способи, за допомогою яких індивідуальна психологія є культурно конституйованою і культурно змінюваною.

І, нарешті, індигенна або, в нашому розумінні, багатокультурна психологія, яка містить унікальні психології великої кількості культур по всьому світі, які можуть і не асимілюватися якоюсь єдиною психологією. Прихильники цього напряму (В. Енрікес, Ф. М. Саху, Д. Сінха) описують моделі поведінки певного етносу мовою локальної, регіональної культури: так, як їх розуміють самі носії цієї культури в рамках їх власного неповторного культурного простору.

Інтерес до розроблення, дослідження унікального в людській психіці у багатокультурній психології не відкидає можливості побудови універсальної, загальнолюдської психології. Така побудова розглядається як віддалена перспектива, яка підлягає вивченню в аспекті розвитку етнопсихологічних досліджень.

З іншого боку, відсутність цілісної етнопсихологічної концепції призводить до того, що коло таких важливих методологічних питань, як визначення проблеми, предмета досліджень та об’єкта, характеристика завдань, використання поняттєвого апарату, як правило, здійснюється відповідно з принципами і напрямами наукової школи дослідника.

Узагальнену характеристику головних напрямів етнічної психології подано в табл. 1.

Таблиця 1

Характеристика головних напрямів етнічної психології

Характе-ристики

Напрям

Крос-

культурна психологія

Психологічна антропологія

Культурна психологія

Індигенна психологія

Фундатори

Р. Болтон, М. Борнстейн, А. Геддон, М. Герсковіц, Д. Кемпбелл, К. С. Маєрс, У. Мак-Дуґалл, С. Міхельсон, Р. Поллак, У. Х. Р. Ріверс, М. Сіґалл

Р. Бенедикт, Ф. Боас, Е. Воллес, Дж. Гоніґман, Дж. Ґорер, К. Дюбуа, А. Інкельс, А. Кардинер, Д. Левенсон,

Р. Ле Він, Р. Лінтон, М. Мід, М. Спіро, Ф. Хсю

Дж. Брунер, Л. С. Виготський, М. Коул, О. Р. Лурія, Дж. Міллер, Д. Прайс-Вільямс, С. Тулмін, Р. Шведер

Р. Діас-Герреро, В. Енрікес, А. Лаґмей, Ф. М. Саху, Д. Сінха

Підхід до вивчення

etic підхід

emic підхід

emic підхід

emic підхід

Основні теми досліджень

Не є темоспе-

цифічною, адже крос-культурні дослідження охоплюють широке коло феноменів, пов’язаних з людською поведінкою – від психічних пізнавальних процесів до мови, від виховання дітей до психопатології

Дослідження особливостей формування національного характеру; проблема розуміння та співвідношення норми й патології в різних культурах;

аналіз значення раннього досвіду дитинства для формування особистості

Дослідження, спрямовані на виявлення контекстуальної природи психічних процесів; цікавить не психічна єдність людського роду, а етнічні відмінності в думці, суб’єктивності, емоціях

Дослідження поведінки, яка відповідає соціокультурним фактам локального суспільства людей; надмірне підкреслювання відмінностей у поведінці, які виявляються у різних культурах

Засадничі

принципи і настановлення

Дослідження подібності й відмінності психологічних змінних у кількох культурах і етнічних спільнотах

Вивчення систематичних зв’язків між психологічними змінними, тобто між внутрішнім світом людини, і етнокультурними змінними на рівні етнічної спільноти

Дослідження особистості у історичному і соціокультур-

ному контексті; відмова від тези про існування універсальних і фіксованих законів психічного життя, які притаманні загальній психології

Вивчення особистості в конкретному культурному контексті для забезпечення потреб людей у цьому контексті

 Продовження табл. 1

Характе-ристики

Напрям

Крос-

культурна психологія

Психологічна антропологія

Культурна психологія

Індигенна психологія

Мета і завдання

Створення всеосяжної універсальної психології; співставлення двох або кількох культур з метою пояснення міжкультурних відмінностей або міжкультурної подібності

Опис універсальних принципів, не припускаючи

a priori існування психологічних універсалій; зрозуміти систему тих, хто вивчається та викласти свої спостере-

ження в кон-

цептуальних рамках об’єкта вивчення

Розуміння того, як взаємодіють психіка і культура у конкретному контексті; прагнення уникати прямих протиставлень культур, допускаючи їх лише як

виняток в опосередко-

ваній формі

Створення багатокультур-

ної психології, яка містить унікальні психології великої кількості культур по всьому світі,

які можуть і не асимілюватися певною єдиною психологією

Методо-

логічні та концепту-

альні проблеми

Проблеми, які пов’язані з психометричною еквівалентністю і з різними рівнями аналізу (культур, суспільства, особистості, поведінки)

Проблеми спільної наукової мови (поняттєвого апарату) і гносео-

логічного підходу, прийнятного для психології

Відсутність загальновизнаного наукового напряму; синтез рис загальної психології,

крос-культур-

ної психології, психологічної антропології, прагнення позбутися вад кожної з цих галузей знань

Прагнення уникнути вже існуючих концепцій, теорій і досліджень, а відтак труднощі у визначенні, що таке “локальна” психологія

Труднощі, пов’язані з визначенням предмета етнічної психології, характерні й для вітчизняної психології. Зараз існує три засадничі підходи з цього питання (В. М. Павленко, С. О. Таглін). Перший нагадує крос-культурну психологію Заходу. Його прихильники (Г. В. Старовойтова) вважають етнопсихологію галуззю загальної психології й, використовуючи поняття та методи останньої, вбачають свою мету у встановленні конкретних проявів, особливостей формування та перебігу психічних процесів і станів у представників різних народів.

Оскільки етнопсихологічні особливості (гіпотетично) можуть формуватися й в онтогенезі, й у філогенезі, то етнопсихологічна проблематика має безпосередній зв’язок з загальнопсихологічною проблемою розвитку психіки (або з “генетичною психологією”), а обмеження етнічної психології дисциплінарними рамками одної соціальної психології або її розгляд як “периферійного” розділу етнографії навряд чи виправдані.

Другий підхід трактує етнічну психологію (у нашому розумінні національну психологію) як галузь соціальної психології, що вивчає процеси міжетнічної та внутрішньоетнічної взаємодії на груповому рівні (С. І. Корольов, Л. М. Дробіжева). Його відмінність від першого підходу полягає в тому, що в центрі уваги перебувають не окремі представники етнічних спільнот, а цілісні групи і принципи їхнього психогенезу, розвитку, взаємодії тощо.

Третій підхід пов’язує етнічну психологію з етнографією та зосереджується на особливостях культури (переважно духовної) певних народів і встановленні її взаємозв’язку з національною психологією (Ю. В. Бромлей).

Етнопсихологія керується принципами загальної психології або, інакше кажучи, використовує індивідуально-психологічний підхід. Враховуючи вплив культури, представники етнопсихології вважають, що він здійснюється через універсальні механізми, які й виступають об’єктом їхніх інтересів. Розглядаючи етнопсихологію як частину загальної психології, шукаючи психологічні універсалії, ми претендуємо на системність аналізу, однак свідомо втрачаємо в його повноті, через те що тимчасово абстрагуємося від безпосередніх соціокультурних наслідків і від шляхів соціально-історичної генези феноменів, що досліджуються.

Національна психологія є частиною соціальної психології, хоча відображає деякі спільні для всіх класів і соціальних верств нації особливості мислення, творчості, суспільної реакції, духовних цінностей, зумовлених культурою, а соціальна психологія вивчає взаємодію стереотипів поведінки окремих класів і соціальних груп певної нації. Парадокс тут суто зовнішній, оскільки соціальна психологія співвідноситься з усією суспільною свідомістю, а національна психологія – лише з її етнічною частиною, яка соціокультурно детермінована.

Таким чином, до проблемного поля етнічної психології, окрім дослідження етнічної варіантності загальнопсихологічних явищ, що базується на засадах психологічного універсалізму, відносять особливості національно-психологічних аспектів соціальної психології груп, проблеми етноцентризму, національних стереотипів, національного характеру, національних почуттів, національної самосвідомості та деяких інших моментів духовного життя нації. Отже, виникає необхідність мати в науковому вжитку більш широке поняття, яке охоплює весь комплекс етнічних феноменів. Найбільш адекватним терміном нам видається термін “етнонаціональна психологія”.

З огляду на це етнонаціональну психологію можна трактувати як науку міждисциплінарну, тобто таку, що перебуває на стику багатьох наук: вона визначає етнічні особливості психіки людей, їхнє національне буття, національний характер, етнічні особливості психофізіології, когнітивних процесів, пам’яті, емоцій, виховання людини, особливості соціалізації особистості, екологічну, землеробську та промислово-технічну культуру, віру, політику, соціопсихологічну систему державотворення та міжнародних форм спілкування.

У другому розділі Становлення та розвиток етнічної психології розглядаються: етнографічні аспекти вивчення етнічних особливостей особистості; зародження етнічної психології в контексті історії та філософії; психологія народів як наука в ХІХ столітті; головні напрями етнічної психології.

Задовго до виникнення самостійної науки про психологію народів існувала наука про народи, їхні побут, культуру, яку називали етнографією. Найглибші традиції наука про народи мала в Німеччині, де 1789 р. сформувався науковий напрям Völkerkunde, який ставив за мету вивчення неєвропейських народів і культур. На початку ХIХ ст. з’являється новий термін “етнологія”: це означало, що зароджується нова наука, яка ставить за мету використовувати етнографічні “польові” матеріали як матеріали для інтерпретації.

Приблизно від середини ХIХ ст. поняття “Völkerkunde” і етнологія розглядалися як рівнозначні – вони означали монографічну й порівняльну науку про людські культури. Синонімічна тотожність понять “етнологія” і “Völkerkunde” в німецькій науці зберігається і дотепер. Окрім того, в німецькій науці про народи сформувався ще один напрям, який отримав назву “Vоlkskunde” (народознавство), що досліджує переважно німецькомовні народи та їхні культури.

У різних країнах термін “етнографія” вживають не в однакових значеннях. Зокрема, етнографію розуміли як суто описову дисципліну, яка є сукупністю фактів і постачає емпіричні дані для теоретичної, узагальнювальної науки – етнології. У вітчизняній науці, починаючи з етнографічної наради 1929 р., коли було вирішено відмовитися від поширеного того часу поряд з поняттям “етнографія” поняття “етнологія”, ця галузь науки стала називатися тільки етнографією.

Окрім того, за аналогією етнографією інколи іменують описовий рівень культурної/соціальної антропології. Хоча якщо бути послідовним, то такий рівень слід іменувати “антропографією” (Ю. В. Бромлей). Спробу встановити своєрідну ієрархію зазначених дисциплін здійснив К. Леві-Строс. Згідно його поглядів, етнологія включає в себе етнографію як попередній етап, а культурна/соціальна антропологія становить останній етап синтезу, який узагальнює висновки етнографії та етнології.

Таким чином, поряд з етнографією досить широко застосовують термін “антропологія”, який уперше з’явився в епоху Відродження. Від того часу, коли термін “антропологія” впроваджено в науковий обіг, він означав “трактат про душу і тіло людини” (Ж. Пуарє). Згодом цей термін по суті в загальній формі значив те саме, припускаючи всебічне вивчення людини, її біологічних і соціокультурних властивостей.

У США антропологію як універсальну науку про людину та її культуру поділяють на два великі розділи: антропологію фізичну та антропологію культурну. Останню визначають як комплекс, “інтеграцію” дисциплін: археології, лінгвістики, етнології, етнографії, фольклористики, які вивчають культуру народів. На противагу американській традиції, в науковій практиці європейських країн і вітчизняній науці до останнього часу тривало розмежування цих дисциплін. Так, під терміном “антропологія” розуміли насамперед фізичну антропологію, науку природничу, на відміну від етнології як гуманітарної науки, яка вивчає культуру і побут первісних народів.

У визначенні самого предмета науки між етнологами Європи і культурними антропологами США по суті немає розходжень. Але якщо в США учені висловлюються за вивчення у рамках етнології (або культурної антропології) сучасних народів, то в країнах Європи вивчення сучасних народів є прерогативою фольклористики.

Нарівні з поняттям “культурна антропологія” широкого розповсюдження в західній етнографії та соціології набуло поняття “соціальна антропологія”, яке вперше вжив Дж. Фрезер. В Англії її визначення настільки ж всеосяжне, як і культурної антропології у США. Соціальну антропологію було визначено як галузь порівняльної соціології, яка вивчає звичаї і соціальну структуру примітивних суспільств.

Уточнюючи розмежування дисциплін, що вивчають первісні суспільства, Радкліф-Браун розумів під етнографією опис безписемних народів, під етнологією – реконструкцію їхнього способу життя, під соціальною антропологією – теоретичну науку, метою якої є порівняльне вивчення форм соціального життя примітивних народів.

З радянських дослідників історії розвитку етнології (антропології) як науки слід назвати Ю. П. Аверкієву, Ю. В. Бромлея, Р. Ф. Ітса, М. В. Крюкова, С. О. Токарева, О. І. Шкаратана та ін. На окрему увагу заслуговують праці російської дослідниці С. В. Лур’є, у яких докладно викладено історію етнології, психологічної антропології.

У процесі розвитку етнології виникли теорії: еволюціонізм (Дж. Леббок, Ю. Ліпперт, Дж. Макленнан, Л. Морган, Л. Окен, Г. Спенсер, Е. Тайлор), дифузіоналізм (Ф. Гребнер, Г. Еліот-Сміт, У. Перрі, Ф. Ратцель, Л. Фробеніус, В. Шмідт), функціоналізм (Е. Дюргайм, Б. Малиновський, А. Р. Радкліф-Браун, Р. Турнвальд), які використовувалися нею в описових етнографічних дослідженнях як пояснювальний механізм.

Головними тезами еволюціонізму є: усі народи і культури з’єднані між собою в один безперервний ряд, який прогресивно розвивається; людська психіка однотипна на всіх етапах розвитку суспільства, тобто закони розвитку мислення універсальні та незмінні.

Для теорії дифузіоналізму найважливіше значення має топографічне середовище, до якого адаптуються людські суспільства. Саме дифузіоналізм найбільшою мірою використовував принцип географічного детермінізму як засадничий принцип пояснення етнічних відмінностей.

Згідно з теорією дифузіоналізму, розповсюдження культурних явищ пояснюється запозиченнями та взаємними впливами. Кожний елемент культури людства виникав лише один раз, а в подальшому щоразу поєднувався з певними культурними колами.

Суттєвою вадою дифузіоналізму було відмежування явищ культури від їх творця – людини і народу, ігнорування суспільної людини як творчої сили, а звідси – або суто механічне розуміння культури як сукупності мертвих речей, здатних лише пересуватися у просторі (Ф. Гребнер), або уявлення про культуру як живий і самостійний організм, незалежний від людини (Л. Фробеніус), або ідея про одномоментне виникнення всієї культури в одному місці й у подальшому її поширенні по Землі (Г. Еліот-Сміт, В. Перрі). Початкові засади дифузіоналізму були правильними. На противагу еволюціоністам, які розглядали людину в культурі абстрактно, поза часом і простором, дифузіоналісти цілком слушно поставили питання про конкретні зв’язки між народами.

Теорія функціоналізму постулює, що будь-який соціальний інститут чи факт культури пояснюється насамперед тими функціями, які він виконує для підтримки і розвитку відповідного соціального цілого. Засади функціоналістського методу вперше сформулював 1895 р. Е. Дюркгайм як такі, що полягають у вивченні функцій соціальних фактів, тобто суспільних явищ. Соціальний факт, за Дюркгаймом, це ті “способи дії, мислення і почування, зовнішні стосовно індивіда”, які наділені примусовою силою і немовби накидаються йому. Дюркгайм рішуче виступав проти спроб пояснити соціальні факти, засновуючись на індивідуальній психології людей (як це робили представники еволюціонізму). На його думку, вивчати потрібно саме соціальні факти, а не наші уявлення про них.

Теоретичні засади функціоналізму заклали Р. Турнвальд і Б. Малиновський, який першим застосував психоаналіз до вивчення культури.

Однак, як і еволюціонізм з дифузіоналізмом, функціональна теорія має свої недоліки. Найголовнішим є виразний антиісторизм; історична реконструкція, на думку представників функціоналізму, непотрібна, оскільки вона не допомагає зрозуміти теперішнє становище речей того чи того народу. Відмовившись від загальноісторичного погляду на людське суспільство та його культуру, вони закрили будь-яку можливість зрозуміти не тільки закономірність загального ходу людської історії, а й умови формування окремих культур і місце кожної з них в історичному процесі.

Перш ніж перейти до розгляду питання про зародження етнічної психології в історико-філософському контексті, спробуємо визначити основні періоди розвитку її як науки. За Г. Еббінгаузом, В. А. Роменцем, С. Л. Рубінштейном психологічну науку загалом можна уявити у вигляді піраміди – символу поступового, прогресивного руху: тисячоліття практичного досвіду; століття філософських роздумів; десятиліття експериментальної науки.

Якщо наукова психологія виникла порівняно недавно, то життєве психологічне знання завжди було включене в різноманітні види людської практики. В історії культури – образах народного світогляду, міфологічних і релігійних уявленнях, філософських і художніх творах – збережено достатньо прикладів докладного опису особливостей особистості, яка завжди є продукт свого часу, своєї культури.

У рамках цієї піраміди відбувалися становлення та розвиток етнічної психології як науки, в якому виокремлюють чотири етапи (рис. 1).

Перший етап (донауковий) включає праці, починаючи від епохи Античності і до середини ХIХ ст.

Другий етап (описовий) тривав приблизно з середини ХIХ ст. до початку ХХ ст. Його визначають провідні ідеї фундаторів психології народів В. Вундта, М. Лацаруса, Г. Лебона, Г. Штайнталя.

Третій етап (експериментальний) у етнічній психології розпочався дослідженнями англійського вченого У. Х. Р. Ріверса, який в крос-культурному дослідженні вивчення сприймання порівняв реакції на ілюзії Мюллера–Лаєра і горизонтально-вертикальну ілюзію у групах із Англії, Індії та Нової Гвінеї. 1925 р. у США вперше було опубліковано соціально-психологічний тест на виявлення етнічної упередженості (шкала Богардуса). Це дало змогу в подальшому перейти від описових характеристик народів до кількісних вимірювань. У 30-х роках ХХ ст. у США утворився перший науковий напрям етнічної психології “Культура і особистість”. У Радянському Союзі створення наукових засад етнічної психології започатковано 1932 р., коли О. Р. Лурія під керівництвом Л. С. Виготського провів в Узбекистані перші польові дослідження з використанням експериментальних методик. Результати цього дослідження опубліковано лише 1974 р. На цьому етапі дослідження з етнічної психології на теренах колишнього Союзу зазнавали суворих заборон (1937–1958).

Четвертий етап (науковий) розпочинається на Заході з 1946 р. і триває до теперішнього часу. Цього періоду зростає кількість публікацій, в яких докладно описано результати експериментальних досліджень з етнічної психології, що стало підґрунтям для створення численних наукових теорій.



Більшість проблемних питань етнічної психології поставлено ще в епоху Античності. Якщо Теофраст першим дав визначення характеру окремо взятої людини (“Характери”), то інші мислителі епохи Античності (Гіппократ, Ксенофонт, Платон, Пліній, Страбон та ін.) не тільки робили влучні спостереження, а й намагалися пояснити причини відмінностей одного народу від іншого: посилаючись то на дію географічного середовища (Гіппократ, Аристотель, Ксенофонт, Посидоній), то на взаємні культурні впливи (Геродот, Страбон), то на ступені культурного розвитку (Демокріт, Лукрецій).

Перші спроби давньогрецьких мислителів дати характеристику психологічних особливостей представників інших культур були продиктовані нагальними потребами пізнання сусідніх народів. Навіть самим поняттям “етнос” спочатку вони називали інші народи (не греків), які відрізнялися від них мовою, віруваннями, звичаями, цінностями тощо.

У ХVIII ст. французькі просвітники впровадили до наукового обігу поняття “дух народу” і також пояснювали проблему його зумовленості географічними чинниками. Однак, психологія народу, яку Монтеск’є назвав “загальним духом”, – продукт не тільки клімату, а й низки соціальних чинників, які на певній стадії суспільного розвитку, ставши реальною силою, здійснюють вплив на національний характер народу. У цьому контексті Монтеск’є заявляє, що нижчі сходинки соціально-економічної піраміди, на яких перебуває у певний момент той чи інший народ, то більше тяжіють над ним географічні умови. І навпаки, що вище він піднімається сходами історичного прогресу, то більше впливають на його духовний світ соціальні чинники.

Погляди Монтеск’є зробили значний внесок у розвиток етнопсихологічної думки.

Англійський філософ Девід Юм одним із перших замість “духу народу” використав та розглянув поняття “національний характер”, яке до того часу переважно використовували в літературі про подорожі з метою відобразити специфіку способу життя народів. Головним у становленні національних рис він вважав соціальні (моральні) чинники, хоча і не відкидав впливу природних умов життя спільноти. До соціальних чинників Юм зараховував усе, що пов’язане із соціально-політичними відносинами в суспільстві.

Особливу увагу Д. Юм звернув на проблему психології різних верств суспільства та її співвідношення із загальнонаціональними рисами, адже соціально-професійні групи живуть у неоднакових умовах і діяльність їх є різною. Групові риси характеру, стверджував Юм, мають тенденцію до взаємовпливу, що має наслідком зближення різних груп. Ця тенденція поглиблюється політико-економічними інтересами (ідеться про торгівлю, оборону, управління).

Теорія народів набуває нового виміру в працях італійського філософа Дж. Віко. Через аналіз мови (найголовнішого елемента культури), міфів (підґрунтя культури), ритуалів різних народів він пропонує осягнути справжню людську природу. Закономірність історичного процесу, в розумінні Віко, подібна до індивідуального розвитку людини. Він створив “теорію історичного кругообігу”, згідно з якою всі народи минають три етапи: епоху богів – дитинство людства, епоху героїв – юність людства, епоху людей – зрілість людства. Ідеї Віко розвинуто у теоріях Й. Гердера, Ґ. В. Ф. Геґеля, В. Гумбольдта.

У середині ХIХ ст. Г. Штайнталь та М. Лацарус стали фундаторами нової дисципліни – психології народів. Саме з їхніми іменами пов’язано новий етап – становлення етнічної психології як самостійної дисципліни. Лацарус і Штайнталь брали за основу “дух народу” як певну таємничу субстанцію, що залишається незмінною за різних обставин і забезпечує єдність національного характеру за всіх індивідуальних відмінностей.

Основний зміст їхньої концепції полягає в тому, що завдяки єдності походження і середовища проживання “всі індивіди одного народу мають відбиток особливої природи народу на своєму тілі й душі”. Зміст “народного духу” основоположники “психології народів” пропонували розкривати через порівняльне вивчення мови, міфології, моралі, моральних звичаїв, культури, а також історії окремих народів і всього людства.

Ідеї фундаторів нового напряму отримали розвиток і часткову реалізацію у “психології народів” В. Вундта. Німецький вчений наголошує, що психологія народів – самостійна наука поряд з індивідуальною психологією, й хоча вона користується послугами останньої, однак і сама надає індивідуальній психології значну допомогу, а саме: матеріал про духовне життя індивідів і таким чином впливає на пояснення індивідуальних станів свідомості. На думку Вундта, проблеми Völkerpsychologie пов’язані з тими психічними продуктами, які створено суспільним характером людського життя, і їх неможливо пояснити у рамках однієї лише індивідуальної свідомості, оскільки вони припускають взаємодію багатьох індивідуальних свідомостей. Загальні уявлення великої кількості індивідів виявляються насамперед у мові, міфах і звичаях, а всі інші елементи духовної культури – вторинні й зводяться до них. Звичаї виявляють у вчинках ті самі життєві погляди, які зберігаються у міфах і стають загальним надбанням завдяки мові. Елементи духовної культури мають свою відповідність у індивідуальній психології: так, мова ідентична розуму, міфи – почуттям, а звичаї – волі.

Вундт зазначає, що такі продукти духу, як мова, міфи і звичаї, не піддаються експериментальному дослідженню, на відміну від засадничих психічних процесів, серед яких немає жодного, до якого не можна було б застосувати експериментальні методи.

Серед теорій психології народів слід вирізнити також концепцію Г. Лебона, який наприкінці ХIХ ст. проголосив основним завданням етнопсихологічних досліджень опис душевної організації історичних рас і визначення залежності від неї історії народу, його цивілізації. Всі явища суспільного життя Лебон пояснював станом “расової душі”, яку він вважав так само стійкою, як анатомічна організація раси.

Кожен народ, стверджував Лебон, має свою невидиму душу, яка дістає вираження в його житті, мистецтві та суспільних інституціях. “Душа народу”, під якою Лебон розуміє сукупність моральних та інтелектуальних особливостей, є синтезом усієї минувшини народу, спадщиною всіх його предків і спонукою його поведінки.

На формування психогенезу народу, на думку Лебона, визначальний вплив має усвідомлення спільних ідей, національних інтересів, загальних вірувань, оцінки соціальних ситуацій. Більшість індивідуумів певного народу завжди наділена певною кількістю загальних психологічних особливостей. Індивідуальна свідомість кожної особистості, трансформуючись у свідомість всього народу, стає важливою складовою формування психогенезу сучасних націй.

Питання, які порушив Г. Лебон, а саме: як формується загальна національна мета і як з нею співвідноситься мета індивідуальна, залишаються визначальними для етнопсихологічного вивчення групової діяльності людей різних національностей.

Отже, у концепціях психології народів вивчення особистості здійснювалося крізь призму соціокультурної спільності. Її представники (В. Вундт, М. Лацарус, Г. Лебон, Г. Штайнталь) пояснювали людину, ґрунтуючись на соціально-психологічній характеристиці народу.

У третьому розділі Історія етнічної психології в Україні висвітлено розвиток етнопсихологічних ідей в Україні в ХІХ столітті й становлення вітчизняної етнічної психології в ХХ столітті. Вітчизняна етнічна психологія у ХХ ст. пройшла кілька етапів свого становлення. Умовно можна виокремити п’ять періодів на цьому шляху.

Перший період тривав приблизно до початку 30-х років. Початок ХХ ст. виявився сприятливим часом для швидкого розвитку етнічної психології на теренах Росії та України. Перший етап цього періоду пов’язаний з діяльністю видатних учених В. М. Бехтерева та Г. Г. Шпета, а другий – із дослідженнями засновника культурно-історичної школи у вітчизняній психології Л. С. Виготського.

Етнічна психологія, на думку Шпета, насамперед повинна вивчати переживання людей, які зумовлено соціальними явищами, мовою, міфом, моральними звичаями тощо. Сукупність переживань, що зберігає в собі індивід, Шпет визначає як його духовний уклад.

За всіх індивідуальних відмінностей у людей є типово спільне у переживаннях як відгуках на те, що відбувається перед їхніми очима, розумом і серцем в колективі, в його соціальних умовах стосовно духовних цінностей людства. Якими б індивідуально різними до того, що відбувається довкола, не були спостерігачі щодо певної події чи порядку подій, можна знайти спільне в їхніх реакціях на них.

Типове й спільне ставлення до об’єктивного існує як переживання колективу, вкладене в певний репрезентант народу – верстви, касти, групи. Тут знаходить свій власний об’єкт соціальна й етнічна психологія. Етнічна психологія виокремлюється із соціальної психології й визначається не як пояснювальна, підставова для інших наук дисципліна, а як описова психологія, яка вивчає типові колективні переживання. По суті, Шпет вважає, що вся соціальна й етнічна психологія засадничо є соціальною характерологією.

Розвиваючи ідею зв’язку народної психології з культурою та вивчення її через аналіз продуктів духовної діяльності, Шпет послідовно виокремлює власне психологічний аспект. На його думку, психологічному вивченню підлягають не продукти духовної діяльності, а ставлення людей, свідоме чи несвідоме, до того смислу, який виражає об’єктивно наявне культурне явище. Сфера життя – об’єктивно замкнута, психологічна атмосфера довкола неї – суб’єктивно мінлива. Потрібно уміти читати “вираження” культури й соціального життя так, щоб і смисл їх зрозуміти, й суб’єктивні настрої, які його оповивають, “симпатично уловити, відчути, спів-пережити” (Г. Г. Шпет).

Наприкінці 20-х – на початку 30-х років ХХ ст. Л. С. Виготський розробив культурно-історичну концепцію вищих психічних процесів, згідно з якою вищі, опосередковані знаками психічні процеси людини детермінуються не біологічно, а соціокультурними чинниками. Тим самим Виготський упровадив у психологію новий пояснювальний принцип, до цього часу сповна не реалізований у психологічному вивченні вищих психічних процесів людини. Головним методом дослідження у психології він запропонував вважати інструментальний метод, суть якого полягає в дослідженні поведінки людей у тісному взаємозв’язку з тенденціями історичного, соціокультурного й національного розвитку, в аналізі структури й динаміки інструментальних актів психіки людини. Перелічуючи ті розділи психології, в яких доцільно застосовувати інструментальний метод, Виготський передусім називає “галузь соціально-історичної й етнічної психології, яка вивчає історичний розвиток поведінки, окремі її ступені та форми”.

Як об’єкт етнічної психології Виготський пропонував розглядати й “психологію примітивних народів”, розуміючи під цим порівняння психічної діяльності сучасної цивілізованої людини й первісного “примітива”. Вивчення історичного розвитку людського мислення цікавило Виготського тому, що тут, на відміну від онтогенезу, немає органічного розвитку. Для власне історичного розвитку мислення характерна саме та обставина, що розвиток вищих психічних функцій відбувається без змін біологічного типу людини. Тому ми повинні, як стверджував Виготський, звернутися до філогенезу, який не знає об’єднання й злиття обох ліній розвитку: біологічного й культурного. Завдяки цьому можна спостерігати в “чистому вигляді” такий розвиток мислення, який зумовлений самими лише соціокультурними чинниками.

Особливо важливе значення мала думка вченого про те, що історичний розвиток мислення повинен емпірично вивчатися в тих суспільствах, у яких стрімко відбуваються значні соціокультурні перетворення. Раніше, вивчаючи примітивне мислення у тій чи тій культурі, дослідники намагалися зіставляти його з мисленням європейців, Виготський же пропонує вивчати також історичну динаміку мислення.

Таким чином, вивчення культурно-історичного розвитку психіки не тільки дало змогу Виготському досліджувати “в чистому вигляді” значення соціокультурних чинників у становленні й розвитку вищих психічних процесів, а й створило необхідну передумову для вивчення онтогенезу мислення залежно від культурного середовища.

Другий період розвитку вітчизняної етнічної психології припадає на 1930–1950 роки. У зв’язку з віднесенням етнічної психології до розряду “буржуазних наук”, її розвиток на цей період фактично було зупинено. Відсутність прикладних етнопсихологічних досліджень, репресії стосовно тих учених, які доклали значних зусиль для розвитку науки в попередній період, негативно відбилися на її стані. Було втрачено багато часу й можливостей. Однак ці перешкоди не зупинили розвитку української етнопсихології. Представники української діаспори (І. Мірчук, В. Янів, Я. Ярема та інші) і далі досліджували особливості українського світогляду та духовності.

Наступний період розвитку вітчизняної етнічної психології – 60-і роки – характеризується посиленням уваги дослідників до опрацювання етнопсихологічного тезаурусу, вивчення етнопсихологічних феноменів представниками багатьох суміжних наук: філософії, етнографії, історії, соціології тощо. Одним із перших, хто заявив про необхідність дослідження національної психології, був Б. Ф. Поршнєв. Головною методологічною проблемою етнічної психології він вважав виявлення обставин, які зумовлюють існування національно-психологічних особливостей людей. Цей період розвитку етнічної психології пов’язано з виступами Б. Поршнєва та А. Прангішвілі на VII Міжнародному конгресі етнографів та антропологів (1964), з дискусією на сторінках журналу “Вопросы истории” (середина 60-х років ХХ ст.).

Четвертий період розвитку етнічної психології охоплює 70–80-і роки. Це період конкретних етнопсихологічних досліджень, під час яких вивчалися соціально-психологічні аспекти міжнаціональних відносин. Особливо цікавили дослідників вплив національних традицій на соціальну регуляцію поведінки й також багатоманіття культурного середовища на психіку представників різних етнічних спільнот.

П’ятий період розвитку етнічної психології розпочинається у 90-х роках (після розпаду Радянського Союзу) й триває дотепер. Він характеризується значним зростанням кількості етнопсихологічних досліджень, збільшенням публікацій з актуальних проблем етнічної психології, проведенням тематичних конференцій.

Загострення міжнаціональних відносин з початку 90-х років ХХ ст. на теренах колишнього СРСР зумовило підвищений попит на рекомендації щодо якісного вирішення етнічних конфліктів й зняло своєрідне табу на вивчення проблем соціальної взаємодії етнічних спільнот. Реалії нашого життя стимулювали численні емпіричні дослідження, головною метою яких є вивчення становлення та трансформації етнічної ідентичності, етнічних стереотипів у системі міжетнічних відносин, проблем етнічних меншин, міграцій, акультурації та інших, насамперед соціально-психологічних проблем.

Зміст четвертого розділу Психологія і культура зосереджується навколо проблем співвідношення психології та культури. Ці дві категорії різнопланові, але складність їх розмежування полягає у тому, що вони в певній частині збігаються або принаймні зближуються. Це дає змогу в багатьох випадках визначити психологію етнічної спільноти через культуру, а факти культури через психічний склад.

Якщо соціологи у дефініціях культури насамперед вирізняють ідеї, які передаються із покоління в покоління, пов’язані з ними системи цінностей, які, в свою чергу, визначають поведінку індивідів і груп, їхні способи мислення та сприймання, то етнопсихологи предметом своєї дисципліни називають суб’єктну культуру (Г. Тріандіс).

Суб’єктна культура – це характерні для кожної культури способи, за допомогою яких її члени пізнають створену людьми частину людського середовища: те, як вони категоризують соціальні об’єкти, які зв’язки між категоріями вирізняють, а також норми, ролі й цінності, які вони визнають своїми. До суб’єктної культури відносять усі уявлення, ідеї та вірування, які є об’єднавчими для того чи того народу і чинять безпосередній вплив на поведінку і діяльність його членів.

Таким чином, незважаючи на те, що науку, яка досліджує проблеми зв’язку культури й психології, називають у вітчизняній традиції етнічною психологією, поняття культури (як етнічної культури) є в ній операціональним і важливим, адже людина в процесі інкультурації засвоює саме культуру, яка в такий спосіб стає психологічною реальністю.

У найважливішому значенні культури для людини як соціальної істоти легко переконатися: достатньо опинитися в іншому культурному середовищі або просто перетнутися з іншою культурою, як норми соціальної поведінки перестануть бути такими (від нормативів величини міжособистісної дистанції в спілкуванні до норм взаємодопомоги, відносин домінування – підкорення, способів вирішення конфліктних ситуацій).

Культурна варіативність людства зазвичай досліджується в еволюційній перспективі, з огляду на середовище проживання людей. Існують кілька культурних характеристик, які змінюються у зв’язку зі зміною середовища. Із цих характеристик складаються так звані культурні синдроми – набори елементів суб’єктної культури, які організовуються навколо певної теми.

Масові порівняльні дослідження різних культур розпочалися у 1960-х роках на Заході, після чого їх розвиток ішов по висхідній. Наприкінці ХХ ст. утворився напрям етносоціальних досліджень – етнометрія, які аналізують ментальні характеристики різних етнічних груп з використанням формалізованих (математичних) методів. Фундаторами цього напряму є Г. Гофстеде, Р. Інґлгарт, Р. Льюїс, Г. Тріандіс, Ф. Тромпенаарс, С. Шварц.

На сьогодні виокремлено близько десяти культурних синдромів, серед них: “індивідуалізм – колективізм”; “простота – складність”: “відкритість – закритість” (Г. Тріандіс), рівень уникання невизначеності; дистанція влади; маскулінність – фемінінність; орієнтація на майбутнє (Г. Гофстеде), контекст: культури високого та низького контексту (Е. Голл), ставлення до представників інших культур, природи тощо (Ф. Тромпенаарс).

Отже, культура й психологія невіддільно пов’язані одна з одною. Існує двосторонній вплив та взаємозв’язок між культурою та психологією особистості.

У п’ятому розділі “Структура психології етнічної спільноти” виокремлено головні розрізнювальні ознаки етнічних спільнот; подана авторська концепція психологічної структури нації.

У науці усталилася думка, що етнічні спільноти відрізняються одна від одної не за однією якоюсь ознакою, а за сукупністю кількох ознак, а саме: мова, територія, спільне походження, економічні зв’язки, політичне об’єднання, культурні особливості, релігія тощо. На перший план у переліку цих ознак можна висувати то одні, то інші. Водночас не обов’язково визначати етнічну спільноту, перераховуючи всі видові ознаки, які мають значення в тому чи тому випадку, тому що жодна з цих ознак не є обов’язковою.

Так, спільність мови є однією з найважливіших, однак необов’язковою ознакою етнічної спільноти, адже однією мовою можуть спілкуватися кілька різних народів: наприклад, англомовні народи (англійці, американці, австралійці тощо); іспанською мовою розмовляють не тільки іспанці, а й латиноамериканські народи, які ведуть своє походження від змішування іспанських переселенців з індіанцями й іншими етнічними компонентами (іспанці, аргентинці, чилійці, кубинці, мексиканці та ін.). Ці випадки неповного збігу етнічної спільноти з мовною не порушують дієвості ознаки спільності мови, оскільки під нею розуміють спільність мови всередині народу, а не поза ним, і для етнічної єдності іспанців не має значення та обставина, що іспанською мовою говорять ще чилійці чи нікарагуанці.

З іншого боку, існують народи, представники яких розмовляють двома мовами, зокрема канадці, ірландці, шотландці, мордва, парагвайці та інші, не говорячи вже про швейцарців і бельгійців, етнічна єдність яких є недоведеною.

Багато сучасних націй сформувалися з різномовних груп населення, тому спільність мови, на відміну від спільності території, слід розглядати не тільки як передумову, базу формування народу, а й як один із наслідків цього процесу, під час якого мовні (діалектні) відмінності поступово нівелюються під впливом системи освіти й норм розмовної мови. У випадку, якщо цей процес не розгорнувся на повну силу, етнічну консолідацію не слід вважати завершеною.

Однак відомі також випадки, коли невеликі етнічні спільноти зберігають чітке уявлення про свою етнічну належність навіть за цілковитої втрати рідної мови. Так трапилося з татарами Литви та Польщі, які забули свою мову, але пам’ятають про своє походження, зберегли багато характерних для татар культурно-побутових особливостей, зокрема релігію, і вважають себе татарами (М. Чебоксаров).

Спільна територія, яка є неодмінною умовою для становлення етнічної спільноти (жоден народ не міг би утворитися без територіального спілкування всіх його частин між собою), згодом може не мати суттєвого значення: на теперішній час майже не залишилося територій з мононаціональним населенням, і немає, вірогідно, жодної етнічної спільноти, представники якої не були б розсіяні по різних куточках земної кулі.

Спільність походження, яка виявляється найвиразніше (хоча й не завжди) в однаковості антропологічного типу, лише в небагатьох випадках має значення як етнічний індикатор (наприклад, афроамериканці у США).

Політична єдність у багатьох випадках є чинником етнічного згуртування, за приклад можна навести утворення нових латиноамериканських націй у межах окремих республік: перуанці, еквадорці, чилійці та ін.; але наявність політичної спільності не обов’язкова для існування етнічної спільноти: є народи, які з давніх-давен розселені у межах двох або кількох держав.

Що стосується економічної або культурної спільності, то обидві ці форми зазвичай бувають дуже невиразними, й доволі рідко їхні межі збігаються з етнічними межами, набагато частіше між сусідніми народами немає визначеної культурної або економічної межі.

Спільність релігії не завжди є обов’язковою ознакою етнічної спільноти: в більшості випадків світові релігії поширені незалежно від етнічних, мовних та інших кордонів.

Окрім перелічених чинників етнічного згуртування, дослідники вирізняють ще спільність психічного складу (М. Раля). На нашу думку, спільність психічного складу є наслідком формування етнічної спільноти. Адже спільність психічного складу передбачає певну одноманітність. Однак багато народів і особливо великих націй складаються з різних класово-професійних, релігійно-етнографічних, статево-вікових та інших груп, які мають настільки різноманітні особливості психіки, що говорити про спільність психічного складу можна лише дуже умовно. Учені (В. І. Козлов, І. С. Кон) зазначають, що правильніше припускати не існування спільності психічного складу етносу, а існування деяких етнічних особливостей психіки, які відображено у специфіці психічної структури того чи того народу.

Поряд з суттєвими ознаками етнічної спільноти часто спостерігають випадкові, але очевидні для групи розпізнавальні ознаки (носіння певного одягу, мовленнєві особливості тощо).

Етнодиференціювальною ознакою, за допомогою якої можна впізнати етнічну групу людей, може бути також так званий шиболет – характерна мовленнєва особливість, за якою можна розпізнати групу людей (зокрема етнічну), своєрідний розпізнавальний “мовленнєвий пароль”.

Таким чином, під етнічною спільнотою розуміють спільність людей, яка ґрунтується на одному або кількох із таких видів соціальних зв’язків: спільність походження, території, мови; ця спільність людей усвідомлює свою належність до неї і має спільну самоназву, а також набула певної єдності матеріальної й духовної культури. Етнічні спільноти принципово відрізняються від тих спільнот людей, які вирізняються за біологічними ознаками, наприклад, від рас, конституціональних типів тощо. Це не знімає проблеми співвідношення етнічних і біологічних груп людства, але виключає можливість їх ототожнення, яке веде до біологізації історії й створює підґрунтя для расистських теорій.

Історично зумовлене співвідношення між цими видами соціальних зв’язків породжує етнічну самосвідомість, за допомогою якої суб’єктивно визначають у наш час етнічну належність тої чи тої людини.

До структури психології етнічної спільноти можна віднести три складові. До першої групи належать найбільш стійкі елементи, пов’язані зі спадкоємністю, які є феноменами масового досвіду спілкування, діяльності й впливу природних умов існування. Ці стійкі елементи ми пропонуємо називати психічним складом етнічної спільноти. Він охоплює її характер, звички, смаки, психологічний аспект звичаїв і традицій тощо.

Другу групу утворюють складники, пов’язані з безпосереднім відображенням буття національної (етнічної) спільноти, які отримали назву національних почуттів. Вони проявляються як емоційні переживання, комплекс почуттів, настроїв тощо. Інакше кажучи, національне почуття є своєрідний душевний стан, який зумовлений об’єктивною суспільною дійсністю, в якому відображено ставлення людей до різних сторін життя власного народу, а також до народів, які мають тісні й тривалі стосунки з ним.

Третім компонентом психології етнічної спільноти є національна самосвідомість, яка в генетичному плані виникає пізніше за дві попередні складові. На становлення національної самосвідомості великий вплив має державність. Ґрунтуючись на двох попередніх компонентах психології етнічної спільноти, національна самосвідомість підсилює, робить більш усвідомленими національні почуття.

У шостому розділі Механізми міжгрупового сприйняття в міжетнічних відносинах здійснено аналіз такого етнопсихологічного феномену як етноцентризм, суть якого розглядається з позиції когнітивної категоризації. Усі групи сприймають одна одну з позиції “ми” і “вони”. Зазвичай “ми” – це сукупність чеснот, тоді як “вони” – збиранина вад. Власні добрі справи члени групи пояснюють своєю природною схильністю до чеснот, а добрі вчинки інших – звичайною випадковістю. Подібна асиметрія у сприйнятті себе та інших необхідна й групам, й індивідам для підвищення самооцінки. Окрім цього, існує ще асиметрична когнітивна категоризація “ми” і “вони”. Виявлена 1977 р. Е. Тверські асиметрія сприйняття оцінки подібності й відмінності об’єктів дає можливість зрозуміти когнітивні причини формування етноцентризму (Р. Нісбетт, Л. Росс). Суть ефекту асиметрії полягає в тому, що, порівнюючи два об’єкти, люди можуть цілком щиро вважати, що один об’єкт схожий на інший (об’єкт А схожий на об’єкт Б), тоді як зворотної схожості не спостерігається (об’єкт Б не схожий на об’єкт А).

Одну з причин цієї асиметрії в процесі порівняння назвав сам Е. Тверські, а слідом за ним на неї вказали К. Голіоук і П. Ґордон. Вся справа в неоднаковій “когнітивній наповненості” порівнюваних об’єктів, тобто “ми” і “вони”. Для кожного члена групи “ми” є важливою, багатою на асоціації категорією, знайомою до подробиць, в яку він включає і себе і яку він обирає за взірець для наслідування. Тоді як “вони” – це абстрактна, збіднена за змістом категорія, в якій може вловлюватися віддалена схожість із “ми”. Тому порівняння здійснюють асиметрично – “вони” схожі на “нас”, але не навпаки, до того ж “вони” можуть бути настільки когнітивно бідними, що всі члени групи будуть однакові на вигляд.

Форми прояву етноцентризму бувають різними: від ідеї історичної місії та обраності власного народу до почуття зневаженої національної гідності, від патріотизму до шовінізму. Бувають випадки, коли стосовно своєї групи висловлюють скепсис і визнають вищість чужої групи. Це явище внутрішньогрупового приниження отримало назву етнічного самоприниження, або антиетноцентризму.

Важливо провести межу між етноцентризмом як загальним процесом, характерним для людей усіх культур, і гнучким або негнучким використанням цього етноцентризму з позитивним або негативним наслідком.

Гнучкий етноцентризм не означає, що ми відмовляємося від власних культурних фільтрів, коли вчимося виявляти гнучкість, а знаходимо способи вносити в них додатки, щоб полегшити собі бачення світу з різних позицій. Ми не втрачаємо себе в цьому процесі, чого обґрунтовано побоюються багато людей, – радше, ми набуваємо нових навичок і знань.

Альтернативою цьому процесу набуття гнучкості є негнучкий етноцентризм. Це поняття належить до традиційного уявлення про етноцентризм як нездатність вийти за межі власних культурних фільтрів у інтерпретації поведінки навколишніх людей. Негнучкий етноцентризм може зумовлюватися незнанням процесів, необхідних для набуття інших культурних поглядів, або відмовою брати участь у подібному процесі.

Отже, етноцентризм – це почуття належності до певної групи і гордість, сформована цією належністю (В. Самнер). Кожній групі властиво пишатися своєю вищістю, постулювати своє божественне походження (про це оповідає міфологія будь-якого народу) і з презирством або страхом сприймати всіх інших. Такий самий висновок, але тільки стосовно мас зробив Г. Лебон, називаючи причиною виникнення в натовпу почуття власної величі й могутності його чисельність.

Увівши поняття етноцентризму, Самнер зосередив увагу на його функціональному значенні. Пізніше, переважно в американській науці, було поставлено питання про походження етноцентризму. Де шукати його корені – в ситуаціях, у яких відбувається зіткнення груп, або в психіці індивідів?

Залежно від відповіді на це питання окреслилися дві головні лінії в розумінні генезису етноцентризму. Першу з них підтримували учені різноманітних світоглядних орієнтацій: їх об’єднувало те, що вони шукали корені етноцентризму у відносинах між групами. Групи змагаються між собою і борються за володіння ресурсами, яких не вистачає для всіх. Війни, агресивні спрямування груп – от ґрунт, на якому виникає етноцентризм.

Поширенішим в науковій літературі виявився другий погляд, згідно з яким конфлікт між групами – лише проективний симптом внутрішніх психологічних станів індивідів. Поставлене перед фактом вродженої агресивності індивідів суспільство спрямовує цю агресивність на інші групи, таким чином, пом’якшуючи або усуваючи боротьбу всередині групи.

Однак, на думку тих, хто причину конфлікту шукав у ситуаціях, “образи ворога” існували протягом всієї історії людства, і якщо вони були безпосередніми причинами конфліктів, то людства уже не існувало б, інакше кажучи, причинами конфліктів завжди були економічні, політичні, соціальні інтереси й суперечності, а не національні стереотипи та “образ ворога”. Не “образ ворога” породжує конфлікти, а ситуація конфлікту, напруженості є ґрунтом для виникнення, становлення і розвитку “образу ворога”.

Сприйняття чужинця як ворога заглиблюється коренями в родоплемінне суспільство. Саме тут закладалися соціально-психологічні механізми “образу ворога”, як правило, з-поза меж свого мікросередовища. Логіка традиційного політичного мислення неминуче веде до формування особливої психології homо hostilis, людини ворожої, яка сприймає навколишній світ апріорі як ворожий, повний ворогів.

Таким чином, не випадково на теренах колишнього Союзу виокремлюється напрям етнічної психології – психологія міжетнічних відносин (Т. Г. Стефаненко), що перебуває на стику двох дисциплін: психології та соціології, з огляду на маргінальність проблеми міжгрупових відносин, її включеність у систему соціологічних знань.

Міжгрупові відносини зазвичай складаються з безперервного чергування конфліктів і співпраці, але головною проблемою для будь-якого суспільства є численні конфлікти. Тому найголовнішим завданням фахівців, які працюють у цьому річищі, є виявлення причин конфліктів і сприяння оптимізації міжетнічних відносин.

У сьомому розділі Психологія міжетнічних конфліктів визначається психологічна природа міжетнічних конфліктів, здійснюється їхня класифікація.

Під етнічним конфліктом розуміють будь-яку конкуренцію між етнічними групами – від реального протиборства за володіння обмеженими ресурсами до конкуренції соціальної – у всіх випадках, коли його суб’єктами стають групи людей, що ототожнюють себе за етнічними характеристиками.

Причини міжетнічних конфліктів повинні розглядатися у рамках більш загальних теорій. Майже всі психологічні концепції явно чи приховано враховують соціальні причини міжгрупових конфліктів і причини соціальної конкуренції та ворожості, які проявляються в діях та уявленнях. В англійській мові є два різні слова на позначення двох видів причин: “reason” (те, задля чого відбувається конфліктна дія, ціль дії) і “cause” (те, що призводить до ворожих дій або міжгрупової конкуренції) (Т. Г. Стефаненко).

Зазвичай психологи не сумніваються в наявності reason у всіх або більшості міжгрупових конфліктів, але ці конфлікти інтересів, несумісних завдань у боротьбі за обмежені ресурси, залишають для вивчення представникам інших наук. А самі як cause розглядають ту чи ту психологічну характеристику.

На сьогоднішній день можна говорити про мотиваційні (А  Бандура, Л. Берковітц, Р. Волтерс, Дж. Доллард, Г. Лебон, К. Лоренц, В. Мак-Дугалл, Е. Міллер, Ф. Перлз, З. Фройд), ситуативні (М. Шериф) та когнітивні (М. Білліґ, Г. Таджфел, Дж. Тернер) теорії конфлікту.

Етнічні конфлікти найчастіше розрізняють за пріоритетною метою. Якщо їх розташувати за складністю досягнення компромісу або врегулювання, типологія має такий вигляд:

  1.  Культурно-мовні конфлікти, пов’язані з прагненням зберегти або відродити повноцінне функціонування мови й традиційної культури в умовах прогресуючої акультурації, яка неминуче приводить до поступового розмивання етнокультурної ідентичності.
  2.  Соціально-економічні конфлікти, які висувають вимоги щодо вирівнювання рівня життя окремих етнічних груп, надання квот “корінному” етносові у владних структурах або елітних верствах.
  3.  Статусні конфлікти, пов’язані з висуненням вимог щодо зміни політичного статусу та обсягу владних повноважень певної етнотериторіальної автономії. Вони найчастіше виникають в умовах організації держави на засадах національно-територіального федералізму.
  4.  Територіальні конфлікти між окремими автономіями в межах єдиного політичного простору федеративної держави або етнічною групою, яка не має власного утворення, з одного боку, і автономією або державою загалом, з іншого.
  5.  Сецесіонні конфлікти, в яких висувають вимоги щодо створення власної незалежної державності або возз’єднання із сусідньою (“материнською”) державою. Вирішення такого конфлікту можливе лише за допомогою зміни територіальних контурів певного політичного простору.

У всьому світі останнім часом найбільше проблем завдають культурно мовні конфлікти. Засадничі проблеми націй і національних держав найчастіше пов’язані не з економікою, політикою чи обороною, а з нематеріальними, невідчутними символами (Л. Фоллерс). Ці символи конкретизують почуття власної гідності й самоповаги. Будь-яка нація повинна визначити для себе, за допомогою яких символів вона хотіла б виразити свої уявлення про себе як такої на індивідуальному та колективному рівні. Особливо багато складнощів з виробленням і реалізацією національної ідентичності постає в тих випадках, коли націю утворює кілька етнолінгвістичних груп.

Саме мова посідає особливе місце серед підставових розрізнювальних компонентів етносу (культура, традиції, міфи, звичаї тощо). “Мовні конфлікти”, які час од часу штучно створюють в Україні, сприяють етнічній мобілізації як українського етносу, так і нетитульних етносів (насамперед російського). Щоправда, вони стають на перешкоді формуванню позитивної національної ідентичності значної кількості громадян України. Адже за цих умов вирішального значення набуває примордіальна солідарність, яка базується на локальних традиціях.

Отже, етнічний конфлікт виникає, як правило, в багатонаціональній (полікультурній) державі й проявляється у формі протистояння “група–група”, “група–держава”. Найбільше зусиль фахівці в галузі етноконфліктології повинні сконцентрувати на запобіганні конфліктам. Важливим елементом запобігання конфліктним ситуаціям є формування системи толерантності в міжетнічній взаємодії.

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі висвітлено шляхи розвитку та становлення етнічної психології, здійснено теоретичне обґрунтування нової галузі сучасної психології – етнонаціональної психології. Проведений послідовний аналіз наявних напрямів етнічної психології, складність етнопсихологічних феноменів, їх неоднозначність та багатоаспектність, що базується на міждисциплінарних підходах до їх вивчення дозволяє зробити наступні висновки:

1.  Центральною проблемою наукового дослідження стало визначення місця етнопсихологічних знань серед психологічних дисциплін, розвитку та становлення наукових напрямів етнічної психології.

Через те, що психологія може позбутися статусу універсальної науки про людську психіку (індигенні психології розвивають науку про поведінку, в якій виявляються соціокультурні факти локального суспільства людей), а також те, що в рамках етнічної психології проводять дослідження як індивідуальної, так і групової психології, нами виокремлено галузь знань, яка поєднує ці розкидані психологічні напрями, – етнонаціональну психологію. Ця нова галузь психологічного знання, ставлячи за мету виявлення універсальних психологічних закономірностей, не відкидає специфічних для окремої конкретної культури особливостей мислення і поведінки.

Якщо крос-культурна психологія акцентує увагу на індивідуальній психології, психологічна антропологія та культурна психологія переважно є психологією соціальних груп, то етнонаціональна психологія, на відміну від своїх попередниць, охоплює як психологію соціальних груп, так і індивідуальну психологію.

2.  Розвиток етнічної психології пройшов свою еволюцію через ряд етапів, які багато в чому співвідносяться із процесом розвитку психології взагалі. У процесі дослідження було виокремлено наступні чотири етапи: донауковий (від епохи Античності і до середини ХIХ ст.); описовий (середина ХIХ ст. – початок ХХ ст.); експериментальний (початок ХХ ст. – середина ХХ ст.); науковий (середина ХХ ст. – до теперішнього часу).

Перший науковий напрям етнічної психології крос-культурна психологія виникає на початку ХХ ст. (його виникненню сприяли крос-культурні дослідження перцептивних процесів, проведені під керівництвом У. Х. Р. Ріверса).

Психологічна антропологія, яка спочатку називалася школа “Культура і особистість”, почала існувати наприкінці 20-х – на початку 30-х років ХХ ст., надавши нового звучання, з одного боку, ідеям Ф. Боаса (зокрема, ідеям культурного детермінізму) та ідеям фройдизму, з іншого (твердженню про те, що різні культурні типи особистості є результатом обмежених варіацій, заснованих на універсальних, інваріантних закономірностях індивідуального розвитку).

Культурна психологія утворилася на ґрунті культурно-історичного підходу, пов’язаному з іменами Л. С. Виготського та О. Р. Лурії. Її відродження у 70-х роках ХХ ст. пов’язане з іменами Дж. Брунера, Дж. Міллера, Д. Прайс-Вільямса, Р. Шведера.

Ідейним предтечею індигенної психології можна вважати М. Мід, яка після однієї зі своїх численних експедицій заявила, що постане “цивілізація множинних стандартів”, яка конче необхідна людству. Цей напрям етнічної психології активно розвивається з кінця ХХ ст. Індигенні (багатокультурні) психології намагаються розвивати науку про поведінку, в якій виявляються соціокультурні факти локального суспільства людей (Р. Діас-Герреро, В. Енрікес, А. Лаґмей, Ф. М. Саху, Д. Сінха).

3.  Розглянувши взаємозв’язок культури й психології, ми дійшли висновку, що психіка і культура взаємозалежні й створюються через діяльність унаслідок взаємовпливу. Культура й психологія невіддільно пов’язані одна з одною. Культура є одним із найважливіших чинників, що формують психіку людини. Культура є обов’язковою умовою становлення особистості; вона імпліцитно зберігає нормативний образ людини, а, отже, справляє визначальний вплив на формування можливих і належних психологічних особливостей особистості. Суб’єктна культура є найбільш інтегральним поняттям у взаємозв’язку “культура й психологія”.

До суб’єктної культури відносяться всі уявлення, ідеї та вірування, які є об’єднавчими для того чи того народу і чинять безпосередній вплив на поведінку і діяльність його членів.

Взаємозв’язок культури та психології двосторонній: з одного боку, культура складається із норм, які визначають поведінку людини, тобто об’єктивовані форми духовної культури формують особливості поведінки особистості та зміст її внутрішніх переживань, з іншого – вона ж виникає внаслідок діяльності людей, включаючи її втілення в матеріальних засобах. Культура не тільки дає засоби для задоволення потреб, а й продукує самі потреби, цінності, ідеали тощо.

Таким чином, культура є основним чинником, який лежить в основі міжетнічних відмінностей психіки і відображає психічну специфіку народу, що необхідно враховувати й у теоретичній, і в дослідницькій роботі.

4.  Теоретико-методологічний аналіз загальної теорії етнічної психології привів нас до висновку, що остання є не чим іншим, як усебічним психологічним аналізом поняття спільноти, насамперед етнічної.

Етнічні спільноти відрізняються одна від одної за сукупністю кількох ознак, таких як мова, територія, спільне походження, економічні зв’язки, політичне об’єднання, культурні особливості, релігія тощо. На перший план серед цих ознак можуть висуватися то одні, то інші.

Однак поряд із найсуттєвішими ознаками етнічної спільноти часто фіксують випадкові, але очевидні для групи розрізнювальні ознаки (спосіб носіння одягу, мовленнєві особливості, наголос).

Таким чином, під етнічною спільнотою ми розуміємо спільність людей, яка ґрунтується на одному або кількох із таких видів соціальних зв’язків, як спільність походження, території, мови; ця спільність людей усвідомлює свою належність до неї і має спільну самоназву, а також має певну єдність матеріальної й духовної культури.

5.  Визначено семантику таких ключових понять, як “психічний склад”, “національний характер”, “етнічний темперамент”, “національні почуття”, “національна самосвідомість”.

Психічний склад являє собою найбільш стійку, консервативну сторону психології етнічної спільноти, яка склалася на основі тривалої історії розвитку того чи того народу. Це складноорганізована експресивна система психічних елементів, яка характеризується широкою варіабельністю й одночасно інваріантністю в змінній багатоманітності психічного життя людей.

Психічний склад це сукупність національного характеру, своєрідних рис етнічного темпераменту, соціальних звичок, психологічного аспекту традицій і звичаїв-ритуалів, моральних звичаїв, емоційно-психологічних реакцій, яка формується історично. Своєрідність психічного складу етнічної спільноти проявляється у деяких особливостях складу розуму, манері сприйняття навколишньої дійсності та реакції на об’єкти зовнішнього світу, в емоційних особливостях тощо.

Національний характер – це соціально-психологічна категорія, яка є сукупністю відображень характерних особливостей способу господарської діяльності й побуту, суспільного ладу і природних умов, культури та вірувань народу. Характер кожної етнічної спільноти є органічною єдністю загального й особливого (одиничного). Подібно до того, як будь-яке загальне в соціальному житті не може бути зведене до простої суми одиничних явищ, національний характер не є механічним поєднанням неповторних етнічних особливостей індивідуальних характерів. Національна своєрідність характеру особистості пластичніша, ніж її темперамент.

Етнічний темперамент є динамічною характеристикою психології етнічної спільноти і виражається у ступені рухливості й збудженості психічних процесів у більшості її представників, реакції на зовнішнє середовище, силі та глибині психічних переживань.

Національне почуття відображає емоційно наснажене ставлення людей як до своєї національної належності, нації, її інтересів, так й до інших націй. У складній структурі комплексу національних почуттів слід розрізняти поряд із почуттям національної гордості, любові до своєї нації також націоналістичні й шовіністичні почуття, їх спрямованість, національні забобони, почуття відчуженості до інших націй.

Національна самосвідомість – це усвідомлення, насамперед, своєї належності до певної етнічної спільноти, сукупність таких почуттів, як любов до Батьківщини, національна гордість, захист національних цінностей, а також ідеологічні моменти, які виражають інтереси національного розвитку.

6.  До структури психології етнічної спільноти ми віднесли три групи компонентів. До першої групи віднесено найстійкіші елементи, пов’язані з наступністю, які є феноменами масового досвіду спілкування, діяльності та впливу природних умов існування. Ці стійкі елементи ми запропонували називати психічним складом етнічної спільноти.

До структури психології етнічної спільноти, крім психічного складу як важливого структурного компоненту, відносять також національні почуття й невіддільну від нього національну самосвідомість.

Психологічна структура нації є складним і суперечливим феноменом, у якому виокремлюють три компоненти, поєднання яких і створює своєрідну структуру, що отримала назву національної специфіки.

7.  Знання національної специфіки того чи того народу може дати ключ до розуміння його історії та прогнозування його безконфліктного майбутнього. Процес формування націй-держав у багатьох регіонах світу ще не завершився, і етнічні групи досить часто претендують не тільки на відокремлення, а й на утворення власної держави. Суперечності між принципом непорушності кордонів держави і правом народностей, етнічних груп на самовизначення, що трактується як право на відокремлення, пронизує сучасне суспільство і є джерелом численних конфліктів.

Теоретичний аналіз сучасних суспільств дав змогу виокремити таку типологію етнічних конфліктів: культурно-мовні конфлікти; соціально-економічні; статусні конфлікти; територіальні конфлікти; сецесіонні конфлікти.

Таким чином, розвиток етнонаціональної психології видається необхідним в інтересах як теорії, так і практики. Етнопсихологічні дослідження можуть сприяти виявленню нових чинників, які впливають на свідомість і поведінку людей під час їх спільної діяльності, в соціально-історичному контексті. Знання цих чинників, з одного боку, збагачує суміжні науки (етнографію, антропологію, культурологію, історію, соціологію, фольклористику), з іншого боку – допомагає вдосконаленню прогнозування і управління етносоціальними процесами сучасності.

Перспективи подальших досліджень у межах цієї теми вбачаються у вивченні соціально-психологічних проблем міжетнічної взаємодії (особливостей міжетнічного сприймання, психологічних механізмів міжетнічної напруги, явищ етноцентризму та етнічної інтолерантності); аналізі ментальних характеристик різних етнічних спільнот із використанням формалізованих методів вимірювання; виявленні специфіки вираження емоційної поведінки представників конкретних етнічних спільнот й узагальненні отриманих результатів з метою констатації закономірностей їх емоційного життя; здійсненні соціально-психологічного прогнозування розвитку політичних, національних та інших процесів у різних регіонах як власної країни, так і світу, із урахуванням специфіки проявів психології представників різних етнічних спільнот; розкритті характерних національних рис психології різних верств суспільства з метою вивчення і узагальнення закономірностей їх розвитку та функціонування; створенні програми й методів соціально-психологічного тренінгу успішної міжкультурної взаємодії й методів етнопсихологічної корекції особистості.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія:

  1.  Данилюк І. В. Етнічна психологія як галузь наукового знання : історико-теоретичний вимір / І. В. Данилюк. – К. : “САММІТ-КНИГА”, 2010. – 432 с.

Навчальні посібники:

  1.  Данилюк І. В. Історія психології в Україні : Західні регіони (остання чверть ХІХ – перша половина ХХ століття) / І. В. Данилюк. – К. : “Либідь”, 2002. – 154 с.
  2.  Данилюк І. В. Етносоціологія : терміни та поняття / В. Б. Євтух, В. П. Трощинський, К. Ю. Галушко, І. В. Данилюк та ін. ; [керівник авторського колективу В. Б. Євтух]. – К. : УАННП “Фенікс”, 2003. – 280 с. (Доробок автора полягає у підготовці 4 статей: “Етнічна психологія”, “Етнічний стереотип”, “Етнічний образ світу”, “Етнопсихологічна дистанція”, загальний обсяг – 1,2 д.а.).

Програма:

  1.  Данилюк І. В. Етнопсихологія. – Робоча навчальна програма. – Навчально-методична розробка / І. В. Данилюк. – К. : Гнозис, 2009. – 52 с.

Статті у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України:

  1.  Данилюк І. В. Становлення та розвиток основних понять етнічної психології : від духу народу до ментальності / І. В. Данилюк // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Соціологія. Психологія. Педагогіка. – К., 2003. – Вип. 17–18. – С. 33–36.
  2.  Данилюк І. В. “Мовні конфлікти” та конструювання етнічної і національної ідентичності / І. В. Данилюк // Соціальна психологія. – 2005. – № 3 (11). – С. 43–51.
  3.  Данилюк І. В. Франц Боас як фундатор етнологічного напрямку сучасної етнічної психології / І. В. Данилюк // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Соціологія. Психологія. Педагогіка. – К., 2005. – Вип. 22–23. – С. 91–94.
  4.  Данилюк І. В. Культурні артефакти як джерела пізнання ментальності народу / І. В. Данилюк // Актуальні проблеми соціології, психології та педагогіки : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. [“Тенденції розвитку психології в Україні : історія та сучасність”], (Київ, 22 трав. 2006 р.) / Київський національний університет імені Тараса Шевченка ; відп. ред. В. Б. Євтух. – К. : “Либідь”, 2006. – С. 2327.
  5.  Данилюк І. В. Дослідження продуктів “народного духу” як джерел пізнання етнопсихологічних знань в Україні у ХVІІІ столітті / І. В. Данилюк // Актуальні проблеми соціології, психології та педагогіки : зб. наук. праць. – К., 2006. – Вип. 6. – С. 67–74.
  6.  Данилюк І. В. Культура і психологія : точки взаємозв’язку / І. В. Данилюк // Соціальна психологія. – 2006. – № 6 (20). – С. 60–67.
  7.  Данилюк І. В. Пізнавальні процеси і культура / І. В. Данилюк // Актуальні проблеми соціології, психології та педагогіки : зб. наук. праць – К. : Фенікс, 2006. – Вип. 7. – С. 135–144.
  8.  Данилюк І. В. Етнографічні аспекти вивчення етнічних особливостей особистості / І. В. Данилюк // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Соціологія. Психологія. Педагогіка. – К., 2006. – Вип. 26. – С. 9–13.
  9.  Данилюк І. В. Предметна область етнічної психології як науки / І. В. Данилюк // Актуальні проблеми психології : Психологія навчання. Генетична психологія. Медична психологія / за ред. : С. Д. Максименка, М. В. Папучі. – Київ-Ніжин : Вид-во НДУ ; ДС “Milanik”, 2007. – Т. 10, вип. 1, ч. 1. – С. 62–65.
  10.  Данилюк І. В. Етнічна психологія як наука / І. В. Данилюк // Актуальні проблеми соціології, психології та педагогіки : зб. наук. праць – К. : Фенікс, 2007. – Вип. 8. – С. 18–27.
  11.  Данилюк І. В. Психологічні виміри культурної варіативності людства / І. В. Данилюк // Актуальні проблеми психології : зб. наук. праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / за ред. С. Д. Максименка. – К. : Логос, 2007. – Т. 7, вип. 13. – С. 215–221.
  12.  Данилюк І. В. Основні диференційні ознаки етнічних спільнот / І. В. Данилюк // Проблеми загальної та педагогічної психології : зб. наук. праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / за ред. С. Д. Максименка. – К. : Гнозіс, 2007. – Т. ІX, ч. 7. – С. 56–64.
  13.  Данилюк І. В. Мова як чинник згуртованості групового “Ми” / І. В. Данилюк // Соціальна психологія. – 2008. – № 1 (27). – С. 60–67.
  14.  Данилюк І. В. Основні напрями етнічної психології як науки / І. В. Данилюк // Актуальні проблеми психології : зб. наук. праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / за ред. С. Д. Максименка. – К. : Логос, 2008. – Т. Х, ч. 5. – С. 145–152.
  15.  Данилюк І. В. Культурна психологія як окремий напрям етнічної психології / І. В. Данилюк // Соціальна психологія. – 2008. – № 4 (30). – С. 86–93.
  16.  Данилюк І. В. Складові елементи структури психології етнічної спільноти / І. В. Данилюк // Наука і освіта. – 2008. – № 7. – С. 66–71.
  17.  Данилюк І. В. Патологія особистості у різних культурах : універсалізм чи культурний релятивізм? / І. В. Данилюк // Актуальні проблеми психології : Психологія навчання. Генетична психологія. Медична психологія / за ред. С.Д. Максименка, М.В. Папучі. – Київ-Ніжин : Вид-во НДУ ; ДС “Міланік”, 2008. – Т. 10, вип. 6,  ч. 1. – С. 198–202.
  18.  Данилюк І. В. Дослідження етнопсихологічних феноменів західноукраїнськими вченими / І. В. Данилюк // Практична психологія та соціальна робота. – 2008. – № 9 (114). – С. 65–72.
  19.  Данилюк І. В. Етнічні відмінності й культура / І. В. Данилюк // Актуальні проблеми психології : Етнічна психологія. Історична психологія. Психолінгвістика : зб. наук. праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / за ред. С. Д. Максименка, М.-Л. А. Чепи – К. : ДП “Інформаційно-аналітичне агентство”, 2008. – Т. ІХ, ч. 3. – С. 69–78.
  20.  Данилюк І. В. Психічний склад як компонент структури психології етнічної спільноти / І. В. Данилюк // Соціальна психологія. – 2009. – № 2 (34). – С. 3–12.
  21.  Данилюк І. В. Національна самосвідомість як компонент структури психології етнічної спільноти / І. В. Данилюк // Проблеми загальної та педагогічної психології : зб. наук. праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / за ред. С. Д. Максименка. – К. : “ГНОЗІС”, 2009. – Т. ХІ, ч. 4. – С. 87–94.
  22.  Данилюк І. В. Етнічна ідентичність як соціокультурний і соціально-психологічний феномен / І. В. Данилюк // Вісник Одеського національного університету, 2009. – Т. 14, вип. 17 : Психологія. – С. 155–162.
  23.  Данилюк І. В. Проблема етноцентризму у сучасній етнічній психології / І. В. Данилюк // Проблеми сучасної психології : зб. наук. праць Кам’янець-Подільського національного університету імені І. Огієнка, Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / за ред. С. Д. Максименка, Л. А. Онуфрієвої. – Кам’янець-Подільський : Аксіома, 2010. – Вип. 7. – С. 168–177.

Статті в інших наукових виданнях:

  1.  Данилюк І. В. Проблеми творчої особистості в працях В. А. Роменця / І. В. Данилюк // “Ars vetus – ars nova” : В. А. Роменець. – К. : Гнозис, 2001. – С. 128–132.
  2.  Данилюк І. В. Культурологічні засади історико-психологічних досліджень / І. В. Данилюк // Вісник Дніпропетровського університету. Педагогіка і психологія. – Дніпропетровськ, 2001. – Вип. 7. – С. 39–42.
  3.  Данилюк І. В. Іван Франко та проблеми психології творчості / І. В. Данилюк // Іван Франко та Митрополит Андрей : Мойсеї українського народу : Міжнар. наук. конф., 1 груд. 2006 р. – К. : ПП М. І. Сергійчук, 2006. – С. 73–82.
  4.  Данилюк І. В. Трансформація етнічної ідентичності та її типи / І. В. Данилюк // Українсько-македонський наук. зб. – К. : НАН України ; Національна Бібліотека України ім. В. І. Вернадського ; МАНМ, 2008. – Вип. 3. – С. 60–65.
  5.  Данилюк І. В. Національна самосвідомість як складовий компонент психології етнічної спільноти / І. В. Данилюк // Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. “Соціалізація особистості і суспільні трансформації: механізми взаємовпливу та вияви”, 14–15 трав. 2009 р. – Чернівці : Книга – ХХІ, 2009. – С. 76–80.
  6.  Данилюк І. В. Етнічна психологія в Україні : становлення та розвиток / І. В. Данилюк // Міжнародний науковий форум : соціологія, психологія, педагогіка, менеджмент : зб. наук. праць. – К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2009. – Вип. 1. – С. 131–145.
  7.  Данилюк І. В. Етнонаціональна психологія як міждисциплінарна галузь / І. В. Данилюк // Матеріали ІІ Всеукр. психологічного конгресу, присвяченого 110 річниці від дня народження Г. С. Костюка (19–20 квіт. 2010 р.). – К. : ДП “Інформаційно-аналітичне агентство”, 2010. – Т. ІІ. – С. 47–50.

АНОТАЦІЇ

Данилюк І. В. Становлення етнічної психології як галузі наукового знання: історико-теоретичний вимір.  Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора психологічних наук за спеціальністю 19.00.01 – загальна психологія, історія психології. – Інститут психології ім. Г. С. Костюка НАПН України, Київ, 2010.

Дисертація присвячена висвітленню шляхів розвитку та становлення етнічної психології. В роботі здійснено аналіз розвитку основних наукових напрямів етнічної психології як міждисциплінарної галузі знань і визначено основні етапи її становлення.

Обґрунтовано необхідність створення етнічної психології, релевантної рівню розвитку сучасного психологічного знання і, як наслідок цього, побудови єдиної міждисциплінарної галузі знань – етнонаціональної психології.

Встановлено особливості співвідношення психології та культури. Виокремлено головні розрізнювальні ознаки етнічних спільнот.

Виявлено складові компоненти структури психології етнічної спільноти.

Визначено психологічну природу міжетнічних конфліктів і здійснено їхню класифікацію.

Ключові слова: етнонаціональна психологія, напрями етнічної психології, співвідношення психології та культури, психологія етнічної спільноти, психічний склад, національні почуття, національна самосвідомість, етнічні конфлікти.

Данилюк И. В. Становление этнической психологии как отрасли научного знания: историко-теоретическое измерение. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора психологических наук по специальности 19.00.01 – общая психология, история психологии. – Институт психологии им. Г. С. Костюка НАПН Украины, Киев, 2010.

Диссертация посвящена освещению путей развития и становления этнической психологии. В работе осуществлен анализ развития основных научных направлений этнической психологии как междисциплинарной области знаний и определены основные этапы ее становления.

Обоснована необходимость создания этнической психологии, релевантной уровню развития современного психологического знания и, как следствие этого, построения единой междисциплинарной области знаний, – этнонациональной психологии.

Из-за того, что в рамках этнической психологии проводят исследование как индивидуальной, так и групповой, психологии, нами выделена отрасль знаний, которая совмещает эти разбросанные психологические направления, – этнонациональная психология.

Если кросс-культурная психология акцентирует внимание на индивидуальной психологии, психологическая антропология и культурная психология преимущественно является психологией социальных групп, то этнонациональная психология, в отличие от своих предшественниц, охватывает как психологию социальных групп, так и индивидуальную психологию.

Установлены особенности соотношения психологии и культуры. Рассмотрев взаимосвязь культуры и психологии, мы пришли к выводу, что психика и культура взаимозависимые и создаются через деятельность в результате взаимовлияния. Культура и психология неотделимо связаны друг с другом. Культура является одним из важнейших факторов, которые формируют психику человека. Культура является обязательным условием становления личности; она имплицитно хранит нормативный образ человека, а, следовательно, оказывает определяющее влияние на формирование возможных и надлежащих психологических особенностей личности. Субъектная культура является наиболее интегральным понятием во взаимосвязи “культура и психология”.

Выделены главные дифференцирующие признаки этнических сообществ. Этнические сообщества отличаются одно от другого по совокупности нескольких признаков, таких как язык, территория, общее происхождение, экономические связи, политическое объединение, культурные особенности, религия и тому подобное. На первый план среди этих признаков могут выдвигаться то одни, то другие. Однако рядом с самыми существенными признаками этнического сообщества часто фиксируют случайные, но очевидные для группы отличительные признаки (способ ношения одежды, речевые особенности, ударение).

Обнаружены составные компоненты структуры психологии этнического сообщества. К первой группе отнесены самые стойкие элементы, которые мы предложили называть психическим складом этнического сообщества. Его следует рассматривать как совокупность национального характера, своеобразных черт этнического темперамента, социальных привычек, психологической стороны традиций и обычаев-ритуалов, нравов, эмоционально психологических реакций, что складывается исторически. К структуре психологии этнического сообщества, кроме психического склада как важного структурного компонента, относят также национальные чувства и неотделимое от него национальное самосознание. Основываясь на двух первых компонентах психологии этнического сообщества, национальное самосознание усиливает, делает более осознанными национальные чувства.

Определена психологическая природа межэтнических конфликтов и осуществлена их классификация.

Таким образом, развитие этнонациональной психологии кажется необходимым в интересах как теории, так и практики. Этнопсихологические исследования могут способствовать выявлению новых факторов, которые влияют на сознание и поведение людей во время их совместной деятельности, в социально-историческом контексте.

Знание этих факторов, с одной стороны, обогащает смежные науки (этнографию, антропологию, культурологию, историю, социологию, фольклористику), с другой стороны – помогает совершенствованию прогнозирования и управления этносоциальними процессами современности.

Ключевые слова: этнонациональная психология, направления этнической психологии, соотношения психологии и культуры, психология этнического сообщества, психический склад, национальные чувства, национальное самосознание, этнические конфликты.

Danilyuk I. V. The Formation Of Ethnical Psychology Into A Field Of Scientific Knowledge: Historical And Theoretical Dimensions. – Manuscript.

A dissertation to seek a scientific degree of Doctor in Psychology, specialty 19.00.01 – General Psychology, History of Psychology. – G. S. Kostiuk Institute of Psychology of the National Academy of Pedagogical Sciences of Ukraine, Kyiv, 2010.

The dissertation highlights the ways of development and formation of ethnical psychology. It analyses the development of the basic research trends of ethnical psychology as interdisciplinary branch of knowledge and determines the main stages of its formation.

The author substantiates the necessity to create a ethnical psychology that is relevant to the modern level of psychological knowledge and, as a result, the research advocates the need to build up an interdisciplinary branch of science referred to as ethnonational psychology.

Some peculiarities of correlation between psychology and culture are established in the work and some basic distinctive features of ethic communities are singled out as well.

The research clears up structural elements of the psychology of an ethnic community.

The psychological nature of the inter-ethnic conflicts is defined and a classification of such conflicts is drawn up.

Key words: ethnonational psychology, trends in ethnic psychology, correlation of psychology and culture, psychology of an ethnic community, mental constitution, national feeling, national self-consciousness, ethnic conflicts.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

47191. Разработка Интернет-сайта для Сибирского центра ФГБУ НИЦ Планета 4.52 MB
  В настоящее время Web-сайт является неотъемлемой частью любой организации. На Web-сайте можно менять информацию несколько раз в день, что обеспечивает оперативность работы, и отслеживание информации в реальном времени. В печатных изданиях надо заказывать рекламу минимум за неделю, а то и больше, так же как и радио – не оперативно.
47193. Реалізація мультисервісної мережі 6.21 MB
  Актуальність розробки мережі У місті діє лише один провайдер який надає ряд телекомунікаційних послуг основними з яких є: місцевий внутрішньозоновий міжміський та міжнародний телефонний звязок телеграфний звязок поштовий звязок послуги передачі даних та інші. Звідси випливає і актуальність проектування нової мультисервісної мережі з наданням послуг Інтернет VoIP та IPTV.2 Сегменти й вузли проектованої мережі Визначимо категорії абонентів які будуть користуватися певними послугами мобільного інтернету–...
47194. Разработка занятий имеющих цель повторения материала по теме «Четырехугольники» 4.48 MB
  В процессе повторения у учащихся развивается память. Эмоциональная память опирается на наглядно–образные процессы, постепенно уступает памяти с логическими процессами мышления, которая основана на умении устанавливать связи между известными и неизвестными компонентами, сопоставлять абстрактный материал, классифицировать его, обосновывать свои высказывания.
47195. Возникновение моббинговых ситуаций внутри коллектива и путей выхода из них на примере магазина «Рибок» ООО «Адидас» 661.5 KB
  Проблема моббинга становится особенно актуальной в последние годы – когда страх потерять работу стал очень популярен а желание сделать карьеру любой ценой уже никого не удивляет. Для достижения поставленной цели необходимо решение следующих задач: определить понятие моббинг в организации; рассмотреть виды типы моббинга проявления и причины появления; провести анализ на наличие моббинга внутри коллектива магазина Рибок и разработать мероприятия по его устранению. Предметом исследования является наличие моббинга ситуаций на...
47196. Разработка стратегии формирования клиентоориентированного состава услуг для целевого сегмента ООО Поликлиника «УРАЛСИБ» в поддержку ее стратегии достижения рентабельного уровня 2.74 MB
  Поликлиника «УРАЛСИБ» существует более 11 лет, и первоначально строилась на средства Урало-Сибирского Банка. Услугами Поликлиники пользовались только сотрудники Банка. При этом Поликлиника полностью финансировалась Банком.
47198. Разработка системы бизнес-процессов, как инструмент повышения результативности действий персонала в поддержку стратегии компании (на примере компании «ИК Ист Коммерц») 1.08 MB
  Цель данного исследования заключалась в оптимизации портфеля БП и разработке критериев оценки эффективности организационной структуры департамента и протекающих процессов с целью повышения уровня обслуживания клиентов. Автор считал, что определение приоритетов усилий сотрудников по различным процессам и адекватное их содержание способно повысить эффективность работы Департамента брокерского обслуживания
47199. Разработка клиентоориентированной стратегии по выводу продукции в целевые розничные сети в интересах продвижения бренда компании на рынке В2В (на примере частного случая компании “Пластал”) 923.5 KB
  Исходя из отмеченного, главной целью предполагаемого исследования выступает разработка клиентоориентированной стратегии производственной компании по выводу продукции строительного назначения в целевые розничные сети (с сильными брендами) в интересах продвижения бренда компании на рынки В2В.