64709

ІСТОРІЯ РІДНОГО КРАЮ

Книга

История и СИД

Зледеніння на території області його причини. Після просмотру такого уявного фільму можна зрозуміти яке важливе значення мають дві перші геологічні ери відкладення яких широко представлені в Дніпропетровській області.

Украинкский

2014-07-10

1.44 MB

19 чел.

МІСЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ЛІЦЕЙ

НЕДОСЄКІНА Т.В.

ІСТОРІЯ РІДНОГО КРАЮ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Дніпропетровськ, 2010

УДК

ББК

К 75

Т.В.Недосєкіна

Навчальний посібник „Історія рідного краю”. – Д., 2010. –  с.

Рецензент: Кочергін І.О., кандидат історичних наук, доцент НГУ

Навчальний посібник складений за авторською програмою вчителя-методиста Т.В. Недосєкіної, затвердженою ДОІППО та Міністерством освіти і науки України. Є скороченою версією навчальних посібників автора відповідно до вимог навчального плану Міського юридичного ліцею. Він розрахований на учнів 9-х та 11-х класів МЮЛ.

ISBN

© Недосєкіна Т.В. 2010

© 

ЗМІСТ

 1. Мільйони років до нашої ери  4

 2. Кам’яний вік  10

 3. Ранні кочовики  15

Питання до теми 1 ………………………………………………....  27

 4. Слов’яни …………………………………………………………28

 5. Київська держава ………………………………………………  34

 6. Пізні кочовики на території Дніпропетровщини ……………  40

Питання до теми 2 ……………………………………………...….  57

 7. Запорозька Січ …………………………………………………  58

 8. Козацький край …………………………………………………..  64

Питання до теми 3 ……………………………………………………75

 9. Місто на трьох пагорбах ………………………………………. 76

10. Катеринославська губернія – Дніпропетровська область … ….. 83

11. Залізна лихоманка перед буревієм …………………………….. 101

Питання до теми 4 ………………………………………………….. 109

12. Революційний буревій …………………………………………..110

13. Між двома світовими війнами ………………………………… 125

14. Священна війна…………………………………………………. 136

Питання до теми 5 …………………………………………………..162

15. «Союз непорушний республік радянських» ………………….. 164

16. Незалежна Україна……………………………………………….217

Питання до теми 6 ………………………………………………….  240

Зведена таблиця годин і балів ………………………………………241

Література ………………………………………………………….. .242

ТЕМА 1. НАЙДАВНІША ІСТОРІЯ КРАЮ

  1.  Мільйони років до нашої ери

Зміст: Формування сучасного ландшафту Дніпропетровської об-ласті протягом мільйонів років. Зледеніння на території області, його причини. Міф про Атлантиду. Сучасні наукові дані щодо геоісторії краю та України.

Очікуванні  результати:

  •  Знання про джерела вивчення давньої історії краю;
  •  Вміння розповідати про біологічну еволюцію людини;
  •  Розуміння геоісторії планети;
  •  Вміння оперувати новими термінами та поняттями.

Історія – дивна наука. Існує вона не тільки у людському суспіль-стві, державі, народі, її має і наша планета Земля. Пласти земної ко-ри – це величезний музей історії природи. Кожна людина може до-торкнутися до дивовижних експонатів цього музею, відпочиваючи на крутих схилах річок, плескаючись у теплих водах морів, підійма-ючись гірськими стежками, прислуховуючись до шелестіння листя.

Вчені розподілили історію планети на п‘ять ер: архей, протеро-зой, палеозой, мезозой  та кайнозой. Кожна ера має свій поділ за періодами, а періоди –  за епохами.

Тарлінги, автори книги «Рухомі материки», запропонували ціка-вий спосіб переконатися у грандіозності геологічного розвитку на-шої планети. Для цього треба уявити, що дивишся фільм, який три-ває приблизно 1 годину 15 хвилин, до того ж кожна секунда відпо-відає 1 мільйону років у розвитку Землі. За перші 1,5-3 хвилини, а це – 100-200 млн років, ми побачемо, як утворювалась наша пла-нета. Наступні 40 хвилин – 2 400 млн років – будуть присвячені то-му, що відбувалося протягом архейської ери. Близько 20 хвилин – 1200 млн  років – ми будемо слідкувати за подіями протерозойської ери. Палеозой, мезозой і кайнозой займуть останні 10 хвилин, тобто 600 млн років, причому, людина з’явиться за 2 секунди до закінчен-ня фільму. Після «просмотру» такого уявного фільму можна зрозу-міти, яке важливе значення мають дві перші геологічні ери, від-кладення яких широко представлені в Дніпропетровській області.

Сьогодні кожен знає про корисні копалини, які знаходяться в надрах земної кори, про їхнє значення в житті людини. Всі вони – результат тривалого розвитку нашої планети. Кожна геологічна ера залишила свій відбиток у вигляді різноманітних копалин. Надра земної кори нашого Придніпровського краю зберігають багатющі поклади корисних копалин, які є найкрупнішими не тільки в Україні, а й в усьому світі.

Отже, вирушаймо разом у невеличку мандрівку до дивного світу геологічної історії Дніпропетровщини.

Від початку архейської ери нас відділяє приблизно 4 мільярди років. У цей період наша планета була безкрайньою пустелею з на-громадженням величезних гранітних глиб. Вибухи вулканів, сильні землетруси безупинно змінювали вигляд планети. Протягом цієї ери відбувався посилений процес формування земної поверхні. Вчені вважають, що саме в цей час на Землі з’являються перші органічні клітини, живі клітинні істоти у вигляді бактерій та одноклітинних організмів.

Нам, мешканцям Дніпропетровської області, архей залишив на спогад багато цікавих речей. Наприклад, відомі гранітні скелі понад Дніпром проти Монастирського (колишнього Комсомольського) острова у Дніпропетровську. Їм приблизно 2,4 млрд років. Трохи старіші гранітні масиви Токівський (2,6 млрд років), Кудашевський (3 млрд років), Аульський (поблизу Дніпродзержинська).

Славнозвісні дніпровські пороги, які назавжди зникли під водою, також відлічують початок свого існування з архейської ери. Мальовничою прикрасою краєвиду є скелі вздовж берегів річок області: Вовчої, Інгульця, Самоткані, Базавлука, вихід на поверхню гірських пород у с.Лозуватка Криворізького району.


Протерозойська ера
почалася приблизно 3,6 млрд років тому. В цей період наша планета також активно перетворювалась. Саме тоді з’явились перші безхребетні тварини – губки,  хробаки  – й водоро-сті. Жива матерія все більш ускладнювалась, проходячи довгий шлях від одноклітинних до багатоклітинних організмів.

Протерозойська ера залишила нам один з найщедріших пода-рунків – найкрупніше у світі родовище залізної руди на Криворіжжі. Криворізький залізорудний басейн розташований на заході області вздовж річки Інгулець, притоки Дніпра, та її притоків – річок Сак-сагані, Жовтої та Зеленої. Залізна руда залягає вузькою смугою (2-7 км) довжиною більш 100 км. За оцінками вчених на цьому місці розташовано більше 22 млрд т порід, які вміщують залізо, до того ж, вміст металу в цих породах досягає 35-67%. Близька за якістю до криворізької  залізна руда, що знайдена у Нікопольському, Солонян-ському, Криничанському районах.

До протерозойської ери відносять і утворення багатих нікелевих родовищ (Сухохуторське родовище), бокситів для виробництва алю-мінію (Високопільське родовище у с.Шестерня Широківського району). Відлічує свій вік з протерозою і мармур – пречудовий бу-дівничий матеріал. Його багатющі поклади (112 млн  т) відомі на Криворіжжі в районі сіл Жовте та Лозуватка (Фрунзенське родовище).

Палеозойську еру, яка розпочалась десь 570 млрд років тому, вчені поділили на 6 періодів. З того давнього часу збереглися чис-ленні залишки та сліди живих істот у земній корі. На початку палео-зою переважали два кольори: синій колір води безкрайніх морів та цегляний колір мертвої суші. Все життя було зосереджено у морі. У цей період з’являються перші хребетні – риби. У середині ери відбувається поширене опанування суші рослинами та тваринами: різке зменшення морів та жаркий клімат сприяли виходу на сушу з моря земноводних та розповсюдженню перших земних рослин.

Приблизно 360 млн років тому територія Дніпропетровщини була прибережною зоною моря. Тут росли дивовижні рослини – плауни, хвощі, папороть заввишки 50 м (приблизна висота 17-поверхового будинку) та трьох метрів у діаметрі. Ці гіганти утворю-вали густі та непрохідні джунглі. Густі шапки моху покривали гілля. Через дуже теплий та вологий клімат волога просочувала все нав-круги, густий туман багато днів не розсіювався. Сонце не могло пробитися крізь гілки, з дерев постійно крапав дрібний дощ.

Один із періодів палеозойської ери зветься карбоновим або кам’яновугільним, бо саме тоді природа почала перетворювати величезні рослини на поклади кам’яного вугілля. На це їй знадо-билося зовсім “небагато” часу – більше 60 млн років.

На Дніпропетровщині, в районі Павлограда, Новомосковська, Царичанки знаходиться вугленосна жила більш 200 км довжиною та 10-15, а подекуди й 25 км шириною. Запаси вугілля, за даними вче-них, досягають більше 5 млрд т.

До палеозойської ери належать родовища природного газу по-близу с.Михайлівка Царичанського району, с.Перещепино та с.Левенцівка Новомосковського району.

Четверта за рахунком геологічна ера – мезозойська – почалась приблизно 245 млн років тому та поділена на три періоди. У цей час на планеті було жарко і волого. На землі і на суші господарювали величезні плазуни – текодонти, плезіозаври, іхтіозаври, стегозаври, диплодоки, птеранодони, динозаври та інші ісполінські тварини. У цей період з’являються птахи та перші тварини. У рослинному світі відбуваються великі зміни: нові квіткові рослини поступово витіс-няють стару рослинність. Поява квіткових сприяла швидкому роз-витку комах, птахів, ссавців. До кінця мезозою щезають усі групи динозаврів та більшість плазунів. Вчені ще не прийшли до єдиної думки з приводу причин масової загибелі недавніх володарів пла-нети – ящерів-гігантів. Цілком можливо, що причини слід шукати у змінах зовнішніх умов: клімату, рельєфу земної поверхні, рослин-ності, які були викликані, очевидно, змінами нахилу земної осі.

Приблизно 60 млн років тому на території нашого краю росли види дерев, які збереглися до наших днів, такі як граб, дуб, платан, сосна, ялина та не характерні на сьогодні для нас кіпариси, лавр, секвойя. У ті далекі часи наш край населяли дивовижні тварини: гіп-паріони, мастодонти, шаблезубі тигри, жирафи, страуси, леви. Бага-то з них  так і лишилися в минулому.

Останній п’ятий етап у розвитку нашої планети називається кайнозойською ерою, яка розподілена на два великих періоди та сім епох. Почалась кайнозойська ера 65 млн років тому та продов-жується до сьогодення. Ця ера характеризується формуванням су-часного рельєфу, розвитком сучасної флори та фауни, появою лю-дини та її розвитком від давнього до сучасного вигляду. Клімат на планеті у цей час змінювався від теплого до дуже холодного. Саме в кайнозої на планеті був льодовиковий період, який розпочався близько 2 млн років тому.

У цей період на території Дніпропетровщини утворювались різ-ні корисні копалини: буре вугілля (Криворізький, Дніпропетров-ський, Нікопольський райони), каоліни – глини, з яких виробляють вогнестійкі матеріали, фаянс і фарфор (в районі с. Девладове Софіїв-ського району, с.Саксагань П’ятихатського району, смт.П’ятихатки, м.Синельникове), колчеданові руди (Криворіжжя), титанові руди (Самотканське родовище), графіт (на Криворіжжі, поблизу П’яти-хаток). Найкрупнішим родовищем не тільки нашої країни, але й сві-ту, є поклади марганцевих руд Нікопольського басейну, утворення якого вчені відносять до середини кайнозою.

Між с.Чаплі та Придніпровським мікрорайоном Дніпропетров-ська розташований Рибальський кар’єр, в якому знаходиться уні-кальний пам’ятник природи, відомий вченим усього світу. Це – за-лишки давньої фауни, які представлені численними та різноманіт-ними молюсками, залишками коралів, зубів акул та ін. Звідки вони тут з’явились? Все дуже просто: на початку кайнозою море знову покривало територію нашого краю та остаточно відійшло приблизно 13 мільйонів років тому. До речі, назва цього моря – Мандриківське – була дана за назвою с.Мандриківка (зараз це житловий район Дніпропетровська – Перемога). У кінці ХІХ ст. випадково під час копання колодязя в одній садибі була знайдена рідка фауна молюс-ків, не типова для Дніпра. Аналогічні знахідки були винайдені і в інших місцях – на території заводу ім. Карла Лібкнехта, при будівництві Марефо-Херсонського мосту та метро.

Приблизно 13 млн років тому наша головна річка – Дніпро, двічі змінюючи своє русло, попрямувала саме у те, яке відоме нам і сьогодні. Притоки Дніпра зайняли долини, близькі сучасним руслам.

Десь 2 мільйони років тому почався четвертичний період кай-нозойської ери, який вчені донедавна називали антропогеном, тому що вважали, що в саме в цей час з’явилася давня людина. Але зараз є докази, що перші люди з’явились значно раніше. Поступово змінюючись зовні, вони опановують майже всю територію планети.

На початку четвертичного періоду клімат на всій території пла-нети різко змінився, бо з півночі став насуватися льодовик. На те-риторії Східної Європи льодовик сповзав зі Скандинавії. Всього ві-домо три зледеніння, найзначнішим з яких було друге – Дніпров-ське. Воно почалося 300 тис. років тому (за іншими даними – 200 тис. років тому) та тривало приблизно 40-50 тис. років. Під час руху льодовик являв велику руйнівну силу. Уламки скель та каміння ру-хались разом із ним або всередині його льодової маси, або під нею. Такі уламки гірських порід, «оброблені» льодовиком, звуться море-ною. Коли льодовик почав відступати, морени залишились там, де їх залишив льодовик.

Величезна маса льоду кількома смугами розповсюдилася знач-ною територією Європи. Одна смуга дійшла до Дніпродзержинська.

Наш край у цей час був перетворений на лісотундру, де меш-кали мамонти, вопняні носороги, вівцебики, бізони, благородні оле-ні. Кістки деяких з них знайдені на території області та експонують-ся у Дніпропетровському зоологічному музеї ДНУ. За даними вче-них, на широті 67°30 середньорічна температура повітря становила –39,5°С, найхолоднішого місяця  –55°С, а найтеплішого  –25°С.

Відступаючи, льодовик лишив гранітні морени діаметром 5-7 м поблизу сіл Бородаївка та Домоткань Верхньодніпровського району. Відомі моренні утворення гори Калитва, що неподолік с.Китайгород Царичанського району.

Причини зледеніння ще до кінця не з’ясовані. Деякі вчені вва-жають, що утворення льодовикового періоду пов’язано з характером розподілу сонячного тепла на поверхні Землі. Інші вбачають причи-ни у зміні параметрів орбіти Землі під впливом Місяця та Сонця та періодичній заміні нахилу земної осі. Останнім часом стає популяр-ною теорія походження зледеніння – невідомі нам рухи сонячної системи навколо якогось центру. Цей рух також має свої «пори ро-ку». Коли настає галактична «зима», починаються зледеніння. «На-весні» льодовики зменшуються, а «влітку» зберігаються лише нав-коло полюсів (в Арктиці та Антарктиці) та на високих горах. Спо-стерігаючи за сучасними льодовиками, вчені припускаються думки, що давні льодовики рухались зі швидкістю від 40 до 80 м за добу. З відступом льодовика на північ рівень світового океану звичайно під-нявся на декілька десятків метрів, а розміри внутрішніх морів збіль-шилися. У цей період багато річок набули свої початки. Від остан-нього зледеніння минуло лише 10-15 тис років. Оцінюючи можли-вість нового похолодання на планеті, вчені дійшли висновку, що наступний період активізації зледеніння припаде на 4 300 рік нашої ери.

2. Кам’яний вік

Зміст:Археологічні разкопки на території Дніпропетровської області доби кам’яного віку. Землероби та скотарі на території краю. Трипільська культура. Д. І. Яворницький.

Очікувані результати:

  •  Знання того, як відбувався історичний процес на території краю у добу камяного та залізного віків;
  •  Описування занять, побуту і релігійних вірувань найдавнішо-го населення краю;
  •  Вміння робити висновки про зв’язок трипільців з мешкан-цями краю;
  •  Вміння розкривати вплив природних умов на господарське та культурне життя.

Як відомо, вчені для зручності розділили кам’яний вік на три періоди: палеоліт, мезоліт, неоліт. Кожний період відрізняється певними рисами: зовнішнім виглядом людини, заняттями, знаряд-дям праці, організацією взаємостосунків між людьми, рівнем роз-витку первісного мистецтва та релігії.

На території Дніпропетровської області було відкрито багато археологічних пам’яток, що належать до періоду палеоліту: вздовж річок Самари, Дніпра; у Верхньодніпровському, Дніпропетровсь-кому, Павлоградському, Синельниківському, Солонянському райо-нах, всього у 80 різних місцях.

До періоду раннього палеоліту (1 млн – 100 тис. років тому) можна віднести стоянки в балці Круглик на межі Дніпропетровської та Запорізької областей, у с.Василівка Синельниківського району, м.Дніпродзержинську.

Напроти першого Кодацького порога була знайдена стоянка стародавньої людини середнього палеоліту (100-35 тис. років тому), з останками кісток мамонта, вапняного носорога, зубра, гігантського оленя, печерних лева та ведмедя.

До пізнього палеоліту (35-10 тис. років тому) вчені віднесли стоянки та поселення первісних людей біля сіл Волоське Дніпропет-ровського, Василівка Солонянського районів та на території сучас-ного Дніпропетровська.

У період палеоліту людина протягом тривалого часу здійснила перехід від людиноподібної мавпи до людини сучасного типу (австралопітек, пітекантроп, неандерталець, кроманьонець). Вона навчилася не тільки використовувати, але й добувати вогонь, виготовляти найпростіші знаряддя праці, та з їхньою допомогою по-лювати, обробляти шкіри, шити одяг, споруджувати житло. Палео-літ, який закінчився приблизно 15 тисяч років тому, мав велике значення у розвитку людини. З цим періодом пов’язане остаточне виділення Людини Розумної із світу тварин, тобто завершення її біологічної та початку соціальної еволюції*.

До середнього кам’яного віку або мезоліту (10-6 тис. років тому) – можна віднести могильники, знайдені у селах Волоське Дні-пропетровського, Василівка Солонянського районів, у яких захоро-нено більше 90 чоловік. В одного з них у шийному хребці стирчав наконечник метальної зброї. В кістках інших скелетів застрягли уламки кам’яних знарядь, які кидали з досить великої відстані. На півострові Ігрень, у тому місці, де Самара впадає в Дніпро, у 1932 р. археологічна експедиція під керівництвом Д.І. Яворницького, відо-мого українського історика, краєзнавця, відкрила багатошарову стоянку прадавніх людей. У трьох нижчих шарах були виявлені за-лишки згорілого житла, кам’яного знаряддя праці, кістки тварин (тура, зайця, бобра, бика, кози, собаки, риб, птахів, черепах), захоро-нення жінки та дитини. На підставі цих знахідок, вчені зробили вис-новки щодо зміни клімату: потепління та відступу льодовика. У цих же місцях у 80-ті роки було відкрито 10 помешкань, які мали колоподібну форму та площу до 50 кв.м.

У період раннього палеоліту люди жили неорганізовано, безлад-но, їхні стосунки одного з одним майже нічим не відрізнялись від стосунків між тваринами, тому вчені умовно назвали такий колектив людським стадом. Але вже на стадії пізнього палеоліту починаєть-ся перехід від стада до родової общини, бо відлік роду вівся від матері, вона ж була і хоронителькою житла та домашнього вогнища, поки очікувала чоловіка з полювання. Такий період в історії зветься матріархатом. Стародавні люди були дуже залежними від природи, хоча й проживали в її середовищі. Будь-які заняття людей – чи то полювання, чи рибальство, чи збирання – мали привласнюючий характер, тобто первісні люди брали від природи лише те, що вона їм давала.

Більше 150 поселень, знайдені на території нашої області, відно-сяться до неоліту – нового кам’яного віку (6-4 тисячі років тому). Серед них – стоянки та могильники біля сіл Волоське Дніпропет-ровського району, Личкове Магдалинівського, смт.Перещепине Но-вомосковського, Богданівка Павлоградського, Василівка Синельни-ківського, Вовніги, Привільне, Микільське-на-Дніпрі Солонянсь-кого, Івано-Яризівка Царичанського, смт.Царичанка, на півострові Ігрень. На острові Сурському там, де р. Сура впадає в Дніпро, був розкопаний житловий комплекс, який складався з трьох помешкань та загального двору з вогнищем у центрі.

Приблизно 10-8 тис років тому у первісних людей з’являються нові заняття – землеробство та скотарство. Значення цієї події дуже вагоме для подальшого розвитку людського суспільства. Люди вже самостійно могли виробляти продукти харчування. Перехід від привласнюючого господарства, тобто збирання, полювання, рибаль-ства, до виробничого – землеробства, скотарства – називається нео-літичною революцією.

На території нашого краю 4-3 тисячі років тому мешкали ско-тарські племена, поселення та поховання яких знайдені майже в усіх районах нашої області. За спосіб поховання у простих грунтових ямах їх називали племенами ямної культури.

З ранніми скотарями пов’язана поява у наших степах перших курганів – земляних насипів, під якими ховали померлих. Такий ритуал поховання символізував вічне житло та передбачав для не-біжчика досягнення споконвічного раювання. Рови та кам’яні огоро-жі, якими оточували кургани, були символами сонячного культу, підкреслювали вічне оновлення життя та природи. Курган із вели-чезним кромлехом – кам’яним кільцем навкруги, був розкопаний у с.Братське, неподолік від Дніпропетровська. На околиці м.Верхньо-дніпровська учні однієї з шкіл разом із вчителем розкопали анна-логічний стародавній курган.

Особливе місце в релігії стародавніх скотарів займає кам’яна скульптура – стели, які зображували людей. Саме на території на-шої області знайдена найкраща із стел цього періоду – Керносівська, яка передає образ чоловічого божества із зброєю – булавою, луком та сокирою.

Приблизно 4 тис років тому стародавня людина навчилася добу-вати та застосовувати перший метал – мідь. Знаряддя праці з міді були зручнішими та міцнішими. Ними людина могла обробляти більше землі з кращим результатом. Це означало, що врожай був більш високим. Цей період отримав назву енеоліту або мідяно-ка-м’яного віку. Саме в цей період виникає перший суспільний роз-поділ праці: землеробство та скотарство відокремлюються від при-власнюючого господарства (збирання, полювання, рибальства). У залежності від природних та кліматичних умов племена стародавніх людей стали віддавати перевагу одному із занять. Так, у цей період на території України жили землеробські племена трипільської культури та скотарі-кочовики. Але ж контакти між племенами зем-леробів та скотарів не припинялися. Вони постійно обмінювались результатами своєї праці, про що свідчать численні знахідки.

На півострові Ігрень, у селищі Підгородне, на околицях Дніпро-петровська, поблизу с.Волоське Дніпропетровського району, в кургані “Майдан” (зараз м.Новомосковськ) у похованнях була знай-дена трипільська кераміка, а у трипільських поселеннях на річці Дністер – предмети скотарських племен, які проживали на території нашої області. Археологічні знахідки поблизу с.Соколове (Новомос-ковський р-н) на лівому березі Самари, у м.Інгулець (Широківський р-н) допускають припущення про можливе проникнення окремих невеликих груп землеробів у чуже для них середовище кочовиків-скотарів, а також  їх тривале співіснування. Такі самі сліди взаємо-відносин були знайдені у скотарів Подніпров’я з енеолітичними племенами Кавказу.

Розвиткові зв’язків між віддаленими територіями сприяла поява перших колісних повозок. Їх рештки були знайдені в могилах, куди їх клали, щоб забезпечити померлим перехід «до того світу». Колеса повозок, які виготовлялися із поперечних спилків стовбурів дерев, а пізніше – з дощок, міцно кріпилися на обертову вісь. Такі повозки знайдені в кургані “Сторожева могила” біля Дніпропетровська, в с.Олександрівка Дніпропетровського району. В кургані біля с.Новомиколаївка Солонянського району зберігся малюнок повозки з критим кузовом.

На зміну енеоліту приходить бронзовий вік, який продовжував-ся близько 1000 років – від ХХ до Х століть до н.е. Бронза – це сплав міді з різноманітними металами. У давнину для цього викори-стовували, в більшості випадків, олово. В цей період основні знаряд-дя праці, зброя та прикраси виготовлялися з бронзи, яка швидко витіснила мідь, бо була твердішою та гострішою від неї. А литво бронзи було легше, бо вона плавиться при більш низькій темпера-турі (700° - 900° С), ніж мідь (1083° С). Піднесення бронзоливарного виробництва сприяло змінам у стосунках між людьми та народами. У родовій общині головою стає чоловік, а не жінка, тобто відбува-ється перехід від матріархату до патріархату.

На території Дніпропетровської області відкриті стародавні бронзоливарні майстерні біля сіл Волоське Дніпропетровського та Вищетарасівка Томаківського районів, скарби бронзових виробів біля сіл Лобойківка Петриківського та Кіровське Дніпропетров-ського районів.

У 1905 р. у парку ім.Т.Г.Шевченка, що у Дніпропетровську, Дмитром Івановичем Яворницьким була відкрита стоянка давніх людей та знайдені кам’яні зернотерки, різноманітні знаряддя праці, посуд, кістки людей та тварин.

У цей період у Подніпров’ї жили племена, основу господарства яких складало скотарство, яке доповнювалося землеробством. Вони будували житло з дерева та каміння, споруджували кургани та свя-тилища, в яких розміщали стели із зображенням богів та прабатьків. На курганах розводили вогнища з метою очищення померлих від погані. Сліди цього ритуалу знайдені в курганах біля сіл Спаське (Новомосковський), Прядівка (Царичанський) та інших. До того часу відноситься й поява на глиняних посудинах “загадкових знаків”, які вчені розглядають як знаки давньої писемності – піктографії**.

*     еволюція – поступовий розвиток.

** піктографія  тип письма, в якому для передачі мовлення застосовуються малюнки, які позначають не окремі слова, а цілі повідомлення.

3. Ранні кочовики

Зміст: Батько історії Геродот. Кіммерійці: легенда та наукові дані. Скіфи: походження, обичаї. Скіфські кургани. Релігія. Гре-цькі міста-держави. Сармати. Походження, обичаї. Архео-логічні знахідки на території краю доби ранніх кочовиків.    

Очікувані результати:

  •  Знання вкладу кіммерійців, скіфів та сарматів у розвиток культури;
  •  Розуміння зв’язку між застосуванням заліза та утворенням класів і держави.

1.  Довгий час вчені майже нічого не знали про кочові племена кіммерійців, окрім того, що це перший народ на території сучасної України, ім’я якого зберегла історія.

Назва цього народу має греко-фракійське походження та пере-кладається як чорноморські. Існує думка, що саме з цим народом пов’язана назва Криму. Свідоцтва про цей народ в античній історії припадають на VIIIVII ст. до н.е. Перша згадка про кіммерійців – це вірші давньогрецького поета Гомера в поемі “Одіссей”, де він називає північне узбережжя Чорного моря “землею кіммерійців”.

Країна кіммерійців розкинулась на великій території. Основною частиною її були сучасні українські степи між річками Доном та Дністром.

Вчені до сьогодні сперечаються, намагаючись відповісти на пи-тання: звідки прийшов цей народ на територію нашого краю. Відо-мо, що приблизно 3 тисячі років тому деякі землеробські поселення Південного та Середнього Подніпров’я спустошені та спалені  кім-мерійцями.

Батько історії Геродот у своїй багатотомній “Історії” писав, що кіммерійці прийшли з Азії. Більшість сучасних вчених вважають, що вони, залишивши свою правітчизну в нижньому Поволжжі, перекочували через передгір’я Північного Кавказу до українських степів десь три тисячі років тому (900 – 650 рр. до н.е.). Інші вчені вважають кіммерійців корінним населенням України, а їх культуру – продовженням трипільської культури, яка пристосована до табун-ного скотарства. Внаслідок першого суспільного розподілу праці частина населення перейшла до скотарства, що й привело їх на південь у наддніпровські степи.

Кіммерійці – перші скотарі в Україні, які перейшли до кочового способу життя. У с. Родіонівка Криворізького району були знайдені двокільчасті вудила. На Ігренському півострові  знайдено кістяні псалії – пристосування для кріплення вудил та ременів кінської вузди.

Кіммерійці виготовляли зброю та знаряддя праці з бронзи зав-дяки контактам з майстрами по обробці металів з Кавказу, саме вони поклали початок залізної епохи в Україні.

На території нашої області знайдено багато слідів перебування кіммерійців. Це поховання в Апостолівському районі (с.Мар’янсь-ке), Дніпропетровському (с.Олександрівка),  Криворізькому (села Андрусівка, Златоустівка, Орджонікідзе, Родіонівка), Магдалинів-ському (села Олександрівка, Ковпаківка, Личкове), Новомосковсь-кому (села Хащеве, Миколаївка, Спаське, Соколове),  Павлоградсь-кому (с.Булахівка), Солонянському (с.Звонецьке), Томаківському (с.Кисличувате), у містах Кривому Розі, Нікополі.

Для кіммерійських поховань найбільш звичайною та майже обов’язковою річчю є точильні бруски у вигляді вузьких пластин, які підвішувались до пояса господаря крізь отвір (села Звонецьке, Мар’янське, Родіонівка). Типовими для кіммерійців також є банко-подібні посудини з однобічним носиком-зливом (села Орджонікідзе, Хащеве). У деяких похованнях знайдені залізні ножі (села Златоус-тівка, Личкове), келихи та кубкоподібні посудини (села Андрусівка, Звонецьке, Кисличувате, Колпаківка, Миколаївка, Спаське), тер-тушка (с.Булахівка).

Типовими для поховань кіммерійців були курганні земляні насипи, які або спеціально зводили над могилами або робили “впус-кні” поховання в кургани енеоліту, або бронзового віку, збільшуючи їх земляними досипаннями. Деякі поховання супроводжувались стелами, які являють собою плоскі людиноподібні статуї з каменю. Кого зображують ці стели, однозначно важко визначити. Можливо, що вони передають або образи богів, або реальних людей – воїнів.

Досить цікава знахідка була зроблена у 1862 р. у селі Наталівка Олександрівського повіту Катеринославської губернії (зараз це За-порізька область). Випадково знайдена стела зберігається у Дніпро-петровському історичному музеї ім. Д.І. Яворницького. Стела ви-роблена з плоскої кам’яної плити темного зеленкувато-сірого кольо-ру. Її висота – близько 160 см, ширина в середній частині – 61 см, товщина – 12 см. У багатьох місцях стели, особливо на її верхній ча-стині, збереглися ділянки добре відшліфованої поверхні, що свід-чить про старанність майстра під час виготовлення. Основні елемен-ти фігури – голова, руки, лопатки – виконані технікою плоскуватого рельєфу, а предмети зброї виконані технікою заглибленого малюн-ка. Стела зображує воїна, який у правій руці, що злегка піднята, три-має бойову сокиру-молот розкритими пальцями, а в лівій – лук. Між сокирою та луком зображений третій предмет військового призна-чення – булава.

У кіммерійців поступово виникає нерівність та утворюється вій-ськова влада. Це був перший народ на території сучасної України, в якого були царі – племенні вожді.

Історія цього маловивченого народу закінчується у VII ст. до н.е., коли частина його залишила свою країну під тиском скіфів, а інша поступово асимілювалась* із завойовниками.

2.   Давньогрецький вчений Геродот залишив нам дві чудові леген-ди про походження  давнього народу скіфів.

У грізного Зевса та прегарної дочки Борисфена народився син на ім’я Таргитай. Коли він виріс та оженився, у нього народилися сини – Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. Та впали з неба золоті речі: плуг, ярмо, сокира та чаша. Коли до золота підходили старші брати, воно несподівано спалахувало. Оволодіти цими речами вдалося ли-ше молодшому сину, якому брати й віддали Скіфію.

У другій легенді розповідається про те, як син Зевса – Геракл, мандруючи Таврією (Кримський півострів), якось заснув, а коли прокинувся – побачив, що його коні щезли. Пошуки коней привели Геракла до Гілеї (дніпровські плавні), де в одній з печер він побачив дивну істоту: напівжінку-напівзмію на ім’я Єхидна, яка й ховала ко-ней героя. Вона погодилась повернути коней за умови, якщо Геракл одружиться з нею. Від цього шлюбу народилось три сини – Агафірс, Гелон, Скіф. Коли мати запитала Геракла, кому з дітей передати свою країну, він дав їй свій лук та пасок, на кінці якого висіла золо-та чаша і сказав: “Віддай свою країну тому з синів, який зможе під-перезатися цим паском та  натягнути цей лук”. Це зміг зробити тіль-ки молодший син Скіф, він і став родоначальником всіх скіфських царів, які з того часу носять на паску золоту чашу.

Історики до цього часу сперечаються про те, коли вперше з’яви-лися скіфи в Європі. Перші згадки про скіфів у давньосхідних пи-семних джерелах датовані VII ст. до н.е., до цього часу відносяться й перші скіфські пам’ятки на території сучасної України. Самі по собі скіфи, за свідоцтвом Геродота, вважали, що це сталося за ти-сячу років до походу персидського царя Дарія на їхні землі під час скіфо-персидської війни у VІ ст. до н.е.

Багато скіфських курганів, у яких знаходяться поховання рядо-вих  дружинників та які відносяться до раннього періоду історії на-роду, було знайдено на території нашого краю (с.Підгородне Дніп-ропетровського р-ну, с.Мінівка та с.Пролетарське Магдалинівського р-ну, с.Шолохове Нікопольського р-ну, с.Перещепине Новомосков-ського р-ну, с.Вищетарасівка Томаківського р-ну, с.Новопідкряж Царичанського р-ну). Часто скіфи встановлювали на верховинах курганів “камяні баби”, які століттями вражали рідких подорожніх своїм величним спокоєм.

Особливістю цих статуй є обов’язкове зображення меча-акінака та інших військових атрибутів, які зустрічаються в скіфських кур-ганах. Ці  кам’яні статуї достатньо реалістично передають всі  ос-новні риси людського вигляду, з особливою майстерністю зображе-на зброя. А ось деталі одягу часто залишались поза увагою митця. Взагалі відомо більше 50 скіфських статуй, і деякі з них знаходяться в Дніпропетровському історичному музеї  ім. Д.І.Яворницького.

У давніх скіфських курганах, в основному, знаходилась зброя та знаряддя воїнів, вироблені з заліза – списи, мечі, ножі, панцирні пластини обладунку, а також колчани для стріл із бронзовими нако-нечниками.

Саме з розселенням скіфів на території сучасної України остаточно встановився залізний вік. За скіфів залізо було основним металом, з якого виготовляли зброю та знаряддя праці.

Виникнення скіфів, як і їх назва, до цього часу точно не визна-чено. Одні вчені вважають їх нащадками племен, які заселяли Украї-ну в бронзовому віці, інші – виходцями з Азії. Найімовірніше, до Північного Причорномор’я скіфи переселялися кількома хвилями і спочатку уживалися з кіммерійцями, вирушаючи разом проти дер-жав Давнього Сходу. А коли їх стосунки стали ворожими, скіфи ви-тіснили кіммерійців з Придніпровя та, переслідуючи колишніх спільників, вторглися через гори Кавказу в Передню Азію.

Єгипетський фараон відкупився від войовничого народу, який досяг кордонів його держави, багатими дарунками. Протягом 28 років свого володарювання над підкореними країнами скіфи спус-тошили їх надмірною даниною та пограбуванням. Не сподіваючись на перемогу, цар Мідії запросив вождів скіфів на бенкет та, на-поївши, наказав вбити. Після цього скіфські загони вимушені були повернутися до берегів Чорного моря.

Очевидно, саме про цей військовий похід розповідає Біблія: “Ось іде народ з північної країни… тримає лук та короткий меч, жорстокий воїн! Вони не змилуються! Голос їх реве, як море…він знищить жнива і хліб твій, синів та дочок твоїх, овець та корів твоїх, виноград твій та сади твої, та зруйнує мечем міста твої, з якими ти пов’язуєш свої надії”.

Спустошивши багато країн Близького Сходу, скіфи осіли в сте-пах Північного Причорномор’я, утворивши перше державне об’єд-нання на території не тільки сучасної України, а й Східної Єв-ропи – Велику Скіфію.

За свідоцтвом Геродота, який побував у V ст. до н.е. в Скіфії, основною особливістю цієї країни був рівнинний ландшафт майже без лісів, які росли тільки в Гілеї – дніпровських плавнях – та в гирлі Дніпра. На величезній рівнині, вкритій буйними травами, протікало багато річок. Геродот називає лише вісім з них, які були доступні для кораблів з моря. Це Істр (Дунай), Тірас (Дністер), Гіпаніс (Пів-денний Буг), Борисфен (Дніпро), Танаїс (Дон), Пантікап, Гіпакірис та Герра. Відносно трьох останніх річок вчені сперечаються до цьо-го часу. Пантікапом називають чи то річку Конку, чи то Інгулець, у Гіпакірисі вбачають частіше річку Каланчак, а під назвою річки Герри мають на увазі або Конку, або річку Молочну чи Оріль.

Пристосованість скіфів до степових умов була дивовижна. Геро-дот писав: “Оскільки в Скіфії дуже мало лісів, то для приготування мяса скіфи вигадали ось що. Обідравши шкіру з тварини, вони об-чищали кістки від мяса та кидали до казанів місцевого виготов-лення (якщо вони під рукою). Поклавши м’ясо до казанів, підпалю-вали кістки та на них готували. Якщо ж не було такого казана, тоді все м’ясо кладуть до шлунка тварини, підливають води та знизу під-палюють кістки. Кістки чудово горять, а до шлунка спокійно вміщу-ється обчищене від кісток мясо. Таким чином, бик готує сам себе.”

Геродот описав декілька племінних обєднань скіфів, на чолі яких були царі. Скіфи-кочовики пасли худобу, пересуваючись зі своїми стадами та отарами по країні в пошуках пасовищ. Скіфи-орачі жили осіло, сіяли пшеницю, просо, ячмінь, цибулю, часник.

Крім неукріплених скіфських поселень, відомі й скіфські городища, оточені валами та ровами. Кілька століть столицею Великої Скіфії було місто поблизу села Камянка-Дніпровська на березі Дніпра (Запорізька область).

Приблизно з ІІ ст. до н.е. столиця Скіфії була перенесена до Крму в околиці сучасного м.Сімферополя та звалась Неаполь Скіф-ський. Це було пов’язано із вторгненням до Скіфії кочових племен сарматів та поступовим витісненням скіфів із дніпровських степів. Держава скіфів цього періоду звалась Малою Скіфією.

У країні панували царські скіфи, у яких було найбільше та най-краще озброєне й дисципліноване кінне військо. Верховним царем всієї держави був вождь царських скіфів. Крім скіфів на підкореній ними території жили племена інших народів, які залежали від них та сплачували данину.

Скіфське суспільство було розділене на багатих та бідних. Пан-ство зосереджувало в своїх руках величезні багатства: худобу, кош-товності, майно. Поряд з ними виділялась біднота, яка, не маючи за-собів для існування, працювала на багачів. Бідні скіфи, які володіли однією кибиткою, що перевозила пара волів, називались “восьмино-гими”. Але ж найтяжчим було становище рабів, чия праця широко застосовувалась у скіфів.

Поява скіфів у степах сучасної України в часі співпадає з коло-нізацією греками північного узбережжя біля Чорного моря. Грецькі поліси Тіра (м.Білгород-Дністровський), Ольвія (с.Парутіно біля Миколаєва), Херсонес (м.Севастополь), Пантікапей (м.Керч) були безпосередніми сусідами скіфів та мали на них вплив своїм укладом життя та залученням до жвавої торгівлі, яка стимулювала розвиток та економіку Скіфії. Торгуючи з грецькими полісами, скіфи поста-чали їм продукти свого виробництва та купували у греків вино, посуд, зброю, прикраси.

Скіфи були язичниками, як і інші народи давнього світу. Геро-дот вбачав багато спільного в релігії скіфів та греків. Так, верховну скіфську богиню Табіті він порівнював із Гестією, богинею жертов-ного вогнища, покровителькою міст та держави; грізного Папая – із Зевсом, Апі – з Геєю, богинею Землі, Гойтосира – з Аполлоном, Аргімпасу – з Афродитою, Фагімасада – з Посейдоном. Арес та Геракл – просто названі грецькими іменами й уособлюють богів війни, військові сили та доблесті.

Геродот, описуючи Скіфію, розповів про обряд поховання скіфських царів в околицях ріки Герри. Вчені донині сперечаються, яку саме річку мав на увазі грецький історик. Припустили, що Геро-дотову Герру треба шукати перш за все у межах сучасного Ніко-поля, бо до цього місця Дніпро був судноплавним. І справді, саме тут виявлено велике зосередження курганних скіфських могильни-ків, які налічують десятки, а можливо, й сотні могил. Але відносять-ся ці кургани, в основному, до ІV-ІІІ ст. до н.е., а це означає, що вони не могли бути описаними Геродотом.

Нижче порогів знаходились величезні кургани, справжні степові піраміди – до 18-21 м заввишки, розкопки яких принесли українсь-кій археології всесвітню славу. Незважаючи на безжалісне пограбу-вання багатьох курганів, до нас дійшли унікальні шедеври скіфсь-кого мистецтва.

Серед високохудожніх грецьких виробів археологи знаходять багато предметів, вироблених зі срібла та золота. Деякі з них при-крашені сценами з грецької міфології та життя, інші – побутовими сценами з життя самих скіфів та, безумовно, виконані на їхнє прохання.

Чимало вчених вважають, що у виготовленні деяких унікальних предметів брали участь талановиті скіфи, які пройшли необхідну школу грецького мистецтва в майстернях античних ремісників.

До унікальних знахідок можна віднести срібну амфору з позо-лоченою шийкою та ручками, на якій розміщені сцени приручення коней скіфами, яка була знайдена в найвищому скіфському Чортом-лицькому кургані, де були поховані цар та цариця (Нікопольський р-н); набір золотих прикрас для кінських вуздечок та срібний посуд із Хоміної Могили (поблизу м.Орджонікідзе); неперевершену золоту пектораль – шийну гривну – зі сценами з життя скіфів з Товстої Могили (поблизу  м.Орджонікідзе).

Геродот залишив нам історію скіфо-персидської війни VІ ст. до н.е., заради її опису він здійснив свою подорож до Ольвії, де зустрів-ся зі скіфами та збирав по крихтах матеріал для своєї “Історії”. Скі-фи, очолювані царем Іданфірсом, витримали напад персів, що гово-рить про їх життєву та військову мудрість, а також про багато чи-сельність їх війська – адже персидська армія в той час була най-більшою та найсильнішою.

До нас дійшла розповідь Геродота про те, що скіфський цар Аріант, намагаючись перелічити своїх підданих, здійснив своє рід-ний, перший на території нашої країни, перепис населення. Під страхом смертельної кари він наказав всім дорослим чоловікам своєї держави принести по бронзовому наконечнику стріли. Їх виявилось настільки багато, що цар вирішив спорудити з них собі памятник. Він наказав розплавити наконечники та відлити чашу, яку встанови-ли в священній місцевості Ексампеї, десь між Дніпром та Південним Бугом. Геродот підтверджує, що сам бачив цю чашу. Вона вміщу-вала 600 амфор (приблизно 6 000 літрів), а товщина її стінок дорів-нювала 6 пальцям.

Незважаючи на те, що у скіфських курганах, окрім окремих гре-цьких написів, немає жодного слова, написаного рукою скіфа, в на-шій мові збереглися скіфські назви річок степової України. До того ж самі кургани можна вважати своєрідними книгами, ненаписаними  листами у вічність. І хоч кожен з них може бути прочитаним по-різ-ному, але ж всі разом вони є собою надійним джерелом для вивчен-ня побуту, культури, звичаїв та самої історії скіфського суспільства.

3.   Протягом тривалого часу, ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е., у степах Ук-раїни панували сармати, які прийшли з Казахстану, Приуралля, По-волжя. Спочатку вони були добрими сусідами з близькими до них за походженням, мовою та побутом скіфами, а також греками, які про-живали у Північному Причорноморї. Поступово назва “Скіфія” змі-нюється на “Сарматію”, нова культура зливається із скіфською, а на-селення, яке залишилось, асимілює.

Сармати були кочовиками і, як більшість з них, являли собою не одне племя, а союз родинних племен, які часто ворогували між собою.

Назва “сармат” або “савромат” походить від іранського “саор-мант”, означає “оперезаний мечем”. Давньоримський географ Пто-лемей у ІІ ст. н.е. відмічав розселення на узбережжі Меотійського озера (Азовського моря) сарматських племен язигів, роксоланів, аланів, амазонок.

Давньоримський історик та географ Страбон так описував ала-нів: “Вони високі, красиві та світлоголові, а лютість в їхніх очах ви-кликає почуття жаху”. Носили сармати довгі просторі штани, шкіря-ні куртки, взуття з м’якої шкіри та шапки. Основними продуктами харчування у них були мясо, молоко, сир. Жили вони у кибитках, які встановлювали на дво- або чотириколісні візки. Особливе місце займали жінки, серед яких виділялись войовниці, жриці та так звані “цариці” – голови племен.

Геродот у своїй “Історії” повідав легенду про походження сар-матів від союзу амазонок із скіфськими юнаками та розповів про сарматських жінок. Вони вдягались як чоловіки, були гарними наїзницями, полювали, брали участь у війнах разом з чоловіками та не могли вийти заміж, поки не вб’ють ворога. Археологічні розкоп-ки свідчать про те, що сарматських жінок ховали разом із зброєю, часто вони були жрицями.

У жіночому похованні у с.Соколове Новомосковського району був знайдений багатий інвентар: глечик із крученою ручкою, дві ку-рильниці, брош із зображенням вершника, гарно виконане бронзове дзеркало та багатий набір намиста із скла. Яскравим зразком юве-лірного мистецтва є золота сережка з прикрасами з синього скла, скані та зерні.**

Основним заняттям сарматів було скотарство. Вони розводили овець, коней, крупний рогатий скот. Страбон писав, що “сармати слідують за своїми стадами, вибираючи місцевості, які завжди вкри-ті травою, – взимку в болотах Меотіди, а влітку – на рівнині”. Пізні-ше, вже на початку нашої ери частина сарматів перейшла до осілого способу життя та займалися вже землеробством.

Як і скіфи, сармати вели жваву торгівлю з різними державами. У столиці Сарматії – Танаїсі, що знаходиться в гирлі Дону, можна було купити китайські шовкові тканини та бронзові дзеркала, грець-ке вино та посуд, напівдорогоцінне каміння з Ірану та Індії та кри-шталь з Кавказу. А самі сармати торгували рабами, шкірами та шкі-ряними виробами.

Сармати були гарними ремісниками, прикрашали свої вироби емаллю, різнобарвними скляними бусинами, напівдорогоцінним камінням.

На сучасній території нашої області розкопана велика кількість сарматських курганів та поховань. Ранні захоронення сарматів були знайдені ще у кін. ХІХ ст. – поч. ХХ ст. Д.І. Яворницьким біля сіл Котівка, Мар’ївка Магдалинівського району. У Дніпропетровському історичному музеї зберігається глечикі з розкопок вченого біля с.Афанасівка Новомосковського р-ну, дві цілі римські амфори, знай-дені при будівництві Новомосковського трубного заводу.

Велику кількість памятників сарматської культури винайдено у межиріччі Орілі та Самари, на правому березі Дніпра, біля с.Усть-Камянка Апостолівського р-ну. Для сарматських поховань типо-вими є червонолакові глечики, залізні ножі, бронзові дзеркала, різні прикраси – браслети, намисто, бляшки, каблучки, зажими-фібули.

Вклонялись сармати Великій Богині – богині родючості. Особ-ливе ставлення у них було до меча, який втикали у землю, прино-сячи йому молитви як богу війни. Сармати були войовничими пле-менами. Основою їх війська була кіннота. Вершники були озброєні короткими або довгими мечами, кинджалами, луками, списами, дро-тиками. Античні історики відзначають швидкість атаки, особливо способи кидання дротиків та накидання аркану на ворога. В особ-ливій пошані та любові у них був кінь, упряж якого була багато прикрашена.

У 1972 р. в с.Булахівка Павлоградського району було знайдено багате поховання сарматського воїна, у якого виявлено три вилиті срібні чаші, бронзовий котел, дві срібні бляшки з емаллю, дві на-шивні золоті бляшки, уламки залізної зброї, срібні частини кінської збруї, уламок бронзової судини, залізні скоби та пряжки, п’ять фа-ларів*** зі срібного листа, вкритого золотом із парними малюнками у вигляді листя.

Ховали померлих у курганах з величезною кількістю інвентаря. Особливо багатими були могили сарматських царів та знаті. Аналіз інвентаря для поховання свідчить про те, що сармати перебували під сильним римським впливом.

На межі тисячоліть (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) у Нижньому По-дніпровї склалась достатньо складна ситуація. Римська держава ве-ла жорстоку боротьбу з царем Боспорського царства Мітрідатом VІ Євпатором, яке знаходилось у Криму, за панування у Північному Причорноморї. У цей час посилюється військовий натиск сарматів на сусідні народи та їх активне втручання у військові дії на боці то одних, то інших.

До наших днів дійшли відомості про діяльність сарматської ца-риці Амагі, про союз сарматського царя Гатала з мешканцями Хер-сонесу. У сер. І ст. н.е. римський імператор Нерон послав війська для захисту Херсонесу від кочовиків, спорудив римські гарнізони у багатьох полісах Північного Причорномор’я та Криму. У цей час Ольвія, найкрупніший культурний та торговельний центр Північно-го Причорномор’я, визнала свою незалежність від скіфо-сармат-ських царів Фарзоя та Інансемія.

На Дніпропетровщині на лівому березі річки Кам’янка, у місці, де вона впадає до річки Базавлук поблизу с.Усть-Кам’янка Апосто-лівського району, був знайдений найкрупніший у Східній Європі сарматський могильник, який складався з 71 кургану. Проіснував цей могильник півтора століття: з початку І ст. н.е. до середини ІІ ст., про що свідчать багаті різноманітні археологічні знахідки, які підтверджують вплив на сарматів римської культури та їх успішні військові дії в цей період.

На думку Страбона, контакти з греками та римлянами принесли сарматам та іншим кочовим народам більше шкоди, ніж користі. “Наш спосіб життя зіпсував цих людей, розповсюджуючи між ними такі пороки, як пристрасть до насолоди та розкоші, низькі бажання, вдоволення яких робило їх все більш ненаситними”.

Панування сарматів в українських степах припиняється під тис-ком готів та гунів. Частина їх відійшла у гори Північного Кавказу та Криму, частина залишилась у рідних краях, беручи участь у завойо-вуванні Перенейського півострова разом з германським племям вандалів у V ст.

Пращурами осетинів, невеличкого народу Північного Кавказу, вважають сарматські племена язигів та ясів. Деякі вчені-лінгвісти Росії в ХІХ ст. вважали, що назва “Русь” походить від назви сар-матського племені роксоланів, тобто “світлих аланів” від давньо-іранського “равксена” – світлий.

*  асимілювати – зливатись, розчинятись в іншому народі, культурі.

**  скань та зернь - особлива техніка прикрашання золотих виробів за допомогою найтоншого дроту або    проволоки або краплинок із золота.

***  фалари - елементи войовничого спорядження.

ЗАВДАННЯ ДО ТЕМИ 1 «НАЙДАВНІША ІСТОРІЯ КРАЮ»

1.  Розкажи про палеоліт на прикладі краєзнавчого матеріалу.

2.  Розкажи про мезоліт на прикладі краєзнавчого матеріалу.

3. Розкажи суть неолітичної революції на прикладі краєзнавчого матеріалу.

4.  Чим характеризується енеоліт на території краю?

5. Розкажи про життя кіммерійців, спираючись на краєзнавчий матеріал.

6. Розкажіть про життя скіфів на території краю, користуючись археологічними знахідками.

7. Розкажіть про найвідоміші витвори скіфського мистецтва, знайдених на території краю.

8.  Розкажіть про основні заняття, побут сарматів.

ТЕМА 2. ТЕРИТОРІЯ СУЧАСНОЇ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ У ПЕРІОД КИЇВСЬКОЇ РУСІ

4. Слов’яни

Зміст: Звідки прийшли стародавні слов’яни-анти на територію рідного краю. Городище Башмачка – найдавніший слід пе-ребування слов’ян у нашому краї. "Повість минулих літ". Уличі – східнослов’янське плем’я, яке мешкало на терито-рії сучасної Дніпропетровщини. Хозарський Каганат: те-риторія, заняття населення, стосунки зі слов’янами. Хто такі варяги. Шлях „із варяг у греки”. Дніпровські пороги. Народи степу: землероби та кочовики

Очікуванні результати:

  •  Знання проблем походження та розселення словян;
  •  Вміння описувати заняття, побут і релігійні вірування словянського населення краю;
  •  Розуміння історичних процесів, які відбувалися на території краю;
  •  Знання шляху „із варяг у греки”.

                                             

На сьогодні слов’яни – це найбільша група серед населення Єв-ропи, загальною чисельністю приблизно 250 мільйонів людей, яка заселяє майже половину східної та значну частину північної, цент-ральної й південної Європи, разом – одну сьому частину земної кулі.

Сучасні слов’яни – це велика група окремих народів з окремими державами, яка в минулому повязана спільним походженням і спо-рідненими мовами. Тому зрозуміла зацікавленість вчених давнім минулим цього народу.

Існує кілька теорій щодо походження слов’ян: західна, цент-ральна, східна та азійська. Прибічники західної теорії знаходять пра-вітчизну слов’ян у Західній Європі між рікою Лабою* та Адріяти-цьким морем. Прихильники центральної теорії, серед яких відомі українські та російські вчені, бачать правітчизну слов’ян на терито-рії між Віслою на заході, Балтійським морем на півночі, на півдні – до середини річок Дністер та Дніпро, а на сході – до Дніпра. На дум-ку послідовників східної теорії правітчизну слов’ян треба шукати між Доном і Волгою, на правобережній Україні. Історики, котрі під-тримують азійську теорію, впевнені, що слов’яни  прийшли з Азії.

Як вважають сучасні науковці, перші історичні відомості про східних слов’ян подав Геродот, який в IV книзі своєї багатотомної “Історії” подав докладний опис краю, який на довгі століття зали-шився головним джерелом історичного пізнання України і взагалі Східної Європи. Скіфів  Геродот характеризує як типових скотарів-кочовиків, які пересуваються по степах у  кибитках та  не мають ні рилля, ні міст. Але поряд з цим він докладно описує землеробне на-селення Правобережжя Дніпра та частково Лівобережжя як окремі племена “скіфів-орачів”, “скіфів-хліборобів”, неврів, агафірсів, бу-динів та “борисфенітів”-дніпровців. Різні дослідники саме ці народи вважають нашими далекими пращурами, які були підкорені “царсь-кими” скіфами-кочовиками та відстоюють автохтонну** теорію по-ходження слов’ян. 

 До сьогодні в російській та українській  мовах залишилося чи-мало слів та географічних назв скіфського походження. Наприклад, слова “собака”, при слов’янському “пес”; “топор”, при слов’янсько-му “сокира”. В нашому краї збереглися сліди перебування тут скіфів у назвах річок Домоткань, Самоткань, Сура. Домоткань та Само-ткань – це невеличкі праві притоки Дніпра, їхня назва відповідно перекладається як “річковий колодязь біля великої річки” та “кам’яний колодязь поблизу великої річки”. На правобережжі нашої області є декілька річок із схожою назвою: Мокра Сура, Суха Сура, Комишувата Сура, Маленька Сурка. “Сура” означає – мокра, вихо-дячи з цього, назва Мокра Сура звучить як Мокра Мокра.

Розповідаючи про землеробські племена, Геродот повідомив ба-гато цікавого, наприклад: борисфеніти мали велику кількість горо-дищ, які захищали їхню країну від нападів скіфів-степовиків; кож-ний невр раз на рік перетворювався на кілька днів на вовка, а потім перевтілювався назад у людину; будини взагалі були синьоокі та яс-новолосі. Крім того, Геродот  пише про торгівлю збіжжям, яке везли з Придніпров’я, та називає поліс Ольвію не інакше, як “торжище Борисфенітів”, підкреслюючи цим значення хліборобських племен, що належали до скіфської держави.

Біля с.Привільного Солонянського району, недалеко від Дніпро-петровська, були виявлені залишки двох осель-землянок, які були поєднані між собою переходом, що дає підставу пов’язати ці помеш-кання як із найдавнішими скіфськими землянками, так і зі словян-ським житлом більш пізнього часу.

 Дуже цікаві дві легенди про походження скіфів, що були записа-ні Геродотом, про які йшлося раніше. Як вважають вчені, мова в них йде про дві різні групи населення Скіфії – кочовиків та землеробів. В обох міфах молодші сини  перемагають у змаганнях, тільки один стає власником батьківського лука – символа кочовиків-скотарів, а другий володарем плуга, ярма, сокири та чаші, тобто речей, які є символами орачів-хліборобів.

Після Геродота тільки в І ст. до н.е. та в І-ІІ ст. н.е. римські авто-ри серед безлічі племен, що жили тоді в Європі, згадують слов’ян під іменем венедів. Пізніше, в першій половині VІ ст. у відомостях візантійських істориків для всіх слов’ян також вживається ця назва, але вже вирізняють між ними дві окремі групи племен – склавенів на заході й антів на сході.

 Найдавніша згадка про антів відноситься до ІІІ ст. н.е. На маар-муровій плиті, знайденій у Керчі, в списку боспорян серед осіб різ-ного етнічного походження знаходиться напис “Antas Papi”. Однак в цьому напису не всі дослідники вбачають належність до якогось народу чи племені. Вчені досі не знайшли остаточного пояснення назви “анти”, але більшість з них вважають це слово іранського по-ходження, що перекладається як “край, кінець” і пов’язують його з сучасною назвою нашої держави – Україною.

Слов’янські племена першої половини І тисячоліття жили зде-більшого в неукріплених великих поселеннях, розташованих на со-нячних схилах надзаплави річок. Дворища, в яких жили окремі сім’ї, як правило, об’єднували житло, комору і клуню. Споруди були на-земні та напівземлянкові, зведені на дерев’яному каркасі. В окремих випадках споруджувались городища. Населення користувалося по-судом, виготовленим на гончарному крузі та ліпленим від руки, але траплявся й імпортний посуд, римські амфори, що служили тарою. Головним заняттям у них було землеробство, приселищне скотар-ство та ремесло.

 Сліди перебування слов’ян у нашому краї знайдені в районах Апостолівському (Грушівка, Кут, Ленінське), Верхньодніпровсько-му (Бородаївка, Дніпровокам’янка, Домоткань, Мишурин Ріг), Дніп-ропетровському (Волоське, 1 Травня), Криничанському (Аули, Кри-нички), Магдалинівському (Гупалівка, Краснопілля, Котовка, Лич-кове, Минівка, Осипівка, Чернеччина), Нікопольському (Олександ-рівка, Олексіївка, Покровське, Червоногригорівка, Шолохове), Но-вомосковському (Багате, Перещепине, Орілька, Аннівка), Павло-градському (Олексіївка, Троїцьке), Петропавлівському (Бажани), Синельниківському (Василівка, Діброва, Олексіївка), Солонянсько-му (Башмачка, Микільське-на-Дніпрі), Томаківському (Вищетара-сівка), Царичанському (Бабайківка, Івано-Яризівка, Кабашний Горб, Лисківка, Драгівка, Михайлівка, Новостроївка), містах Дніпродзер-жинську (Романково), Дніпропетровську (Ігрень), Нікополі, Орджо-нікідзе. Взагалі ранньослов’янських поселень та могильників на те-риторії Дніпропетровщини було відкрито близько 60.

Серед поселень слов’ян-антів особливе місце належить городи-щу біля с. Башмачка. Всього на території України відомі лише три поселення з укріпленням цього часу, два – на Миколаївщині й одне – на Дніпропетровщині. Городище було розташовано на високому правому березі Дніпра та мало міцну систему укріплень із земляного валу, кам’яного муру та трьох ліній ровів. На огородженій території загальною площею 2 400 кв.м  знайдені  житлові та господарські будівлі, кам’яні вогнища, гончарний горн. Мабуть, тут знаходився один з центрів залізоробного та кісткорізного ремесел. Навколо го-родища на території, що майже у десять разів її перебільшує, знаходилося поселення.

Житла слов’ян цього часу свідчать про індивідуальний характер ведення господарства. Усі вони, як правило, мають невеликі розміри (10-20 кв.м), тому мешкати в них могли лише окремі родини. Поряд з таким житлом знаходяться господарські об’єкти – ями, льохи, місця для зберігання зерна, в той час як суспільних господарських споруд на поселеннях не знайдено, що також є свідченням індиві-дуального способу ведення господарства.   

Високий рівень ремесла і орного землеробства сприяв широко-му розвитку торгівлі в середовищі давніх слов’ян. Доказом цього є знахідки римських монет та деяких інших імпортних речей у посе-леннях та могильниках. Вони вказують на наявність торговельних зв’язків Подніпров’я з провінціями Римської імперії.

 У І ст. до н.е. Рим пережив кризу, що закінчилася падінням рес-публіки і трохи не спричинилася до падіння римської цивілізації в цілому. Розв’язання всіх внутрішньополітичних проблем Римської імперії проходило під гаслом “Хліба та видовищ!” Тому Рим впро-вадив торгівлю збіжжям, перш за все, зі споконвіку хліборобськими племенами, з якими тривалий час мали стосунки давні греки. Таким чином, давні слов’яни-анти, які з’явилися на міжнародній арені в перші століття нашої ери, продовжували справу своїх попередників – постачали римлянам життєво важливі для них продукти. При цьому треба підкреслити, що анти були лише відносно зацікавлені в підтримці торгівлі з Римом, лише у тій мірі, в якій вони могли ви-возити залишки виробництва, що не знаходили собі споживача в їхньому власному середовищі. Тоді зрозуміло, що слов’яни ввозили з римських провінцій не предмети першої необхідності, а предмети розкоші, а саме монети.

Переважна більшість римських монет, виявлених на землях ан-тів, відноситься до ІІ ст. н.е. (часи Андріана, Антонія Пія, Марка Аврелія). Більшість римських грошей були випадковими знахідками поодиноких монет. До середини ХХ ст. було знайдено 893 римських монети на території України. Вчені вважають, що римська монета була в антському суспільстві грошовим знаком та мала внутрішній обіг. Більш того, у давніх слов’ян існувала навіть власна чеканка мо-нет, яка наслідувала римські зразки. Такі “варварські” гроші знайде-но на наших землях.

 У нашому краї була знайдена деяка кількість римських монет, серед яких два римських денарії імператорів Коммода (176-192 рр.) та Марка Аврелія (161-180 рр.) біля с. Бородаївка Верхньодніпров-ського району. На правому березі Дніпра, між селами Звонецьке та Олексіївка Солонянського району був знайдений боспорський біло-новий статер (261-262 рр.). У с. Микільське-на-Дніпрі Солонянсько-го району на поселенні антських часів була виявлена монета боспор-ського царя Фофорса (286-308 рр.). Взагалі, знахідки монет Боспор-ського царства за його межами надто рідкі.  

На Дніпропетрощині є місце, яке, на думку краєзнавців, несе на собі певний відбиток тих часів. Це – сучасне передмістя Верхньо-дніпровська, колишнє селище з неофіційною назвою Рим. Колись тут був великий лісний масив, що мав офіційну назву – Римський ліс. Мабуть, у ті далекі часи тут був пункт торгівлі з римськими куп-цями. До речі, про це місце є згадки і в стародавніх літописах, але про це мова буде далі.

 В Україні відомі скарби антських часів, що складалися з рим-ських монет. Пізніше з’явилися  змішані скарби та скарби, складені тільки з коштовних речей. Найбільш великий та відомий Переще-пинський скарб був знайдений у 1912 р. у селі Мале Перещепине, що на Полтавщині, майже біля кордону з нашим краєм. Археологі встановили, що він складався протягом кількох століть і належить першому болгарському правителю хану Кубрату та його нащадкам.

 У 632 році хан Кубрат оголосив про відокремлення болгар від Тюркського каганату та утворення незалежної держави, яка сьогодні відома як Стара Велика Болгарія. Нова держава займала значну те-риторію сучасної України, насамперед Приазовє, землі між Дніп-ром та Прутом. Ця стародавня болгарська держава фактично припи-няє своє існування після смерті Кубрата у 668 р. Один з його синів – хан Аспарух – на чолі 150 тисяч переселенців-болгар опановує нові землі в гирлі Дунаю (сучасна територія Південної Бесарабії).

Похований був хан Кубрат на березі річки Ворскла у с. Мале Пе-рещепіне поруч зі своїми скарбами. Починаючи з 2001 р. у його мо-гили проходять Дні памяті великого правителя, де збираються на-щадки хана – українські болгари, бо ймя хана Кубрата стало обєд-нующим фактором для усіх болгар. І це не дивно, бо саме йому на-лежать слова: „Якщо ви будуте завжди разом, вас ніхто не зможе зломити”.

На межі Дніпропетровської та Запорізької областей на території, де колись перебувала військова сторожа, що охороняла переправу через Дніпро, неподалік села Вознесенське був знайдений ще один скарб (Вознесенський скарб). Цей скарб, на думку вчених, свідчить про те, що у антів існувало регулярне військо, для якого військова справа стає не лише джерелом збагачення, а й заняттям.

Візантійські історики у своїх працях розповіли багато цікавого про суспільний устрій антів, їхні релігійні уявлення, тактику веден-ня бою. Найбагатші відомості про давніх слов’ян знаходяться в “Стратегіконі” невідомого автора VI-VII ст. на  умовне ім’я Псевдо-Маврикій, тому що він писав свою працю під час царювання імпе-ратора Маврикія.

Останні відомості про слов’ян у візантійських джерелах відно-сяться до 602 р. Це, на думку істориків, пов’язано з тим, що анти, знесилені у війнах, спочатку з племенами готів (ІІ-ІV ст.), потім з гунами ( IV-V ст.), пізніше з аварами (VI-VII ст.), перестали бути грізним народом для такої могутньої держави, як Візантія.

* Лаба – назва верхньої течії річки Ельби у Чехії.

** Автохтонні племена, тобто місцеве, корінне населення.

4. Київська держава

Зміст: Звідки прийшли стародавні слов’яни-анти на територію рідного краю. Городище Башмачка – найдавніший слід пе-ребування слов’ян у нашому краї. "Повість минулих літ". Уличі – східнослов’янське плем’я, яке мешкало на терито-рії сучасної Дніпропетровщини. Хозарський Каганат: те-риторія, заняття населення, стосунки зі слов’янами. Хто такі варяги. Шлях „із варяг у греки”. Дніпровські пороги. Народи степу: землероби та кочовики.

Очікуванні результати:

  •  Знання проблем походження та розселення словян;
  •  Вміння описувати заняття, побут і релігійні вірування сло-вянського населення краю;
  •  Розуміння історичних процесів, які відбувалися на території краю;
  •  Знання шляху „із варяг у греки”.

Від моменту останньої згадки про слов’ян-антів у візантійсь-ких джерелах пройшло багато часу, за який зникає саме поняття “ан-тів”. Нові відомості про наших пращурів з’являються в ІХ-ХІ ст. у деяких арабських і візантійських авторів. Цікаву інформацію про слов’ян знаходимо у трактаті візантійського імператора Костянтина Багрянородного (сер. Х ст.), де поряд із порадами своєму синові про управління державою він розповідає про життя слов’янських пле-мен, їхні звички, вірування. Докладніші відомості про ці племена подають давньоруські літописці, які писали на сто років пізніше.

Найдавніший літопис, що зберігся до нашого часу – це “По-вість временних літ”, названий так за вступним реченням: ”Ось повісті временних літ, звідки пішла Руська земля…” Цей літопис мав три редакції та увібрав попередні літописні зведення: Київське 1037 р., Новгородське 1050 р., Києво-Печерське 1073 і 1095 рр., які окремо до наших днів не дійшли. Перша редакція “Повісті”, автором якої був Нестор – монах Києво-Печерського монастиря, датується 1111-1113 рр., але, нажаль, вона не збереглася. За вказівкою вели-кого князя Володимира Мономаха твір двічі редагували. Друга ре-дакція виконана в 1116 р. у Видубицькому монастирі в Києві ігуме-ном Сильвестром та збереглася у Лаврентіївському списку Літопису руського. Третю редакцію зробив у Києві невідомий автор у 1118 р. Вона збереглася в Іпатіївському списку Літопису руського. На сьогодні “Повість временних літ” є головною й у багатьох випадках єдиною пам’яткою з історії східних слов’ян та Київської Русі з пер-ших століть нашої ери до початку ХІІ ст.

Згідно твердженням Нестора-літописця, величезна територія від Карпат і до верхів’їв Волги та Дону, від Білого і до Чорного мо-рів була заселена 14 східнослов’янськими племенами. Одне з пле-мен – уличі, або угличі – мешкало вздовж берегів нижнього Дніпра, там, де зараз знаходиться Дніпропетровська область. Ймовірно, що назва цього племені іде від річки Углі, лівої притоки Дніпра, що за-раз зветься Оріль. Існує думка, що перебування цього племені в на-ших краях збереглося в назвах інших річок – Інгулі та Інгульці,  правій притоці Дніпра.

Стародавні словянські слова збереглися в багатьох назвах рі-чок та балок, незважаючи на те, що на території нашого краю пере-бували різні народи, які також залишили свої сліди в географічних назвах. Наприклад, річки Висунь, права притока Інгульця, Вязівок, права притока Самари, Топила, права притока Томаківки. За слов-ником В.Даля давньоруське слово “виска” означає струмок, річечка, що зєднує озеро й річку. Основа слова “вис” у давнину означала “розливатись”, “текти”. Слова “вязань, в’язило мали значення – болото, трясовина, заплава, а топило – це озеро, заливне місце, улоговина в полі з водою у вигляді озера, непрохідне болото з грузь-кими ямами.

Деякі вчені висунули думку, що заміна стародавньої назви ве-неди на словени пов’язана  з розселенням наших пращурів на вели-чезній території: сло-вени” – це люди, які прийшли з землі “вене-дів”. Пізніше, у VІ ст. назва “венеди” зникає, а її місце займають на-зви окремих слов’янських племен. Причому ті, котрі продовжували мешкати на своїх споконвічних землях, мали назву типу “пол-яни”, “деревл-яни”, а племена, які опановували нові території, називалися за новим принципом – “ул-ичі”, “радим-ичі”. Загальною назвою для всіх колоністів у різних місцях було “словени”, що визначало появу людей із землі венедів.

Наш край у часи Київської Русі був південним кордоном роз-селення слов’ян. Вченими знайдено чимало слідів їхнього перебу-вання на Дніпропетровщині – це поселення та могильники, датовані ІХ-ХІІІ ст. в Апостолівському районі (Ленінське), Верхньодніпров-ському (Мишурин Ріг), Дніпропетровському (Волоське, 1 Травня), Криничанському (Аули), Магдалинівському (Бузівка, Гупалівка, Ко-товка, Осипівка), Синельниківському (Воронівка, Мар’ївка), Соло-нянському (Вовніги, Дніпровське), Царичанському (Бабайківка, Іва-но-Яризівка), містах Дніпропетровську (Ігрень, Лоцкам’янка), Дніп-родзержинську (Романкове), Нікополі. Поселення цієї доби – це не-великі селища без слідів укріплень, винятком можуть бути тільки за-лишки городища поблизу с.Мишурин Ріг. Усі вони знаходилися на території, яка становила 2-3 гектара, на відстані 20-40 метрів від бе-рега річки. Житла мали  вигляд землянок та напівземлянок з глино-битними або кам’яними печами у центрі.

Найкраще вивчені поселення цього часу у гирлі р.Сури на пра-вому й лівому берегах поблизу села Дніпровське (колишний Ям-бург), на о. Кам’януватому біля правого берега Дніпра, коло сіл Волоське, 1 Травня, Лоцманська Кам’янка та Ігрень. Були знайдені кам’яні ядрища, наконечники стріл, кінське спорядження, жіночі прикраси, уламки кераміки. Цікаві знахідки були зроблені під час розкопок багатошарової стоянки на півострові Ігрень. Тут виявлені грецькі амфори із Херсонесу, уламки візантійського скляного посу-ду з позолотою, які невідомі в інших місцях,  279 скляних бусин браслетів, сережки із кістяними підвісками, що свідчать про зв’язки з кочовими племенами.

Наявність слов’янських поселень у порожистій частині Дніпра має велике значення, тому що доводить, хто був справжніми госпо-дарями вузлових місць на шляху “з варяг у греки”. Дійсно, переве-зення через дніпровські пороги – дуже складна справа. Знання набу-валися із покоління в покоління і тому, немає сумніву, що такі фахівці були необхідні за всіх часів, незалежно від політичних ситуацій, бо їх праця була потрібна всім.

Аналогічні селища  були знайдені  нижче дніпровських порогів перед островом Хортиця. В одному з них було знайдено цікаву річ, яка більш за все нагадує шахматну фігурку, напевно, короля. Неве-личка за розміром фігурка дає змогу зробити припущення, що вона належала до набору, яким користувалися в дорозі. Подібні знахідки відомі  більш ніж у 20 місцях та свідчать про значний інтерес різних верств населення до цієї гри. Поблизу цих давньоруських селищ під час будови греблі Дніпрогесу та вибирання грунту з ріки було знай-дено багато слов’янських речей і, між іншим, 5 франкських мечів з латинськими написами. До речі, франкський, або каролінгський меч, названий так за ім’ям засновника імперії франків Карла Великого, під час правління якого він з’явився, став типовою військовою зброєю. Цетром виробництва мечів була Рейнська* область. У ІХ-ХІ ст. цей тип озброєння поширився на всю Європу, включаючи й те-рени Київської Русі. Такими мечами були озброєні і загони варягів, і дружинники київських князів. Меч мав такі характеристики: вага – в межах 1,5 кг, довжина – приблизно 1 м, ширина леза – до 6,5 см.

Вперше нашу могутню, широку, повноводну річку Дніпро опи-сав Геродот під назвою Борисфен. Після нього про Борисфен писали інші грецькі та римські вчені: Скімн Хіоський, Страбон, Помпоній Мела, Пліній Молодший,  Клавдій Птолемей, Юлій Солін та інші. Невідомий автор твору “Плавання навколо Понта Евксинського** та Меотичного*** озера” в ІV ст. першим назвав нашу річку Данапрі-сом, що, як вважають сучасні лінгвісти, перекладається, як  “вода, що тече”. Але ніхто з цих авторів не згадував про дніпрові пороги. Перші відомості про цю цікаву особливість Дніпра подає в середині Х ст. імператор Костянтин Багрянородний.

Не дивно, що імператор Візантії першим назвав та описав дніпрові пороги, налічивши їх усього сім. У ті далекі часи між Ві-зантією та Київською державою відбувалися жваві торговельні сто-сунки. Відомим шляхом “із варяг у греки” слов’яни везли до Цар-города****  збіжжя, рибу, хутро та інші вироби, а візантійські купці везли до Києва поволоки, дорогі оздоби, зброю, золоті й срібні мо-нети, духмяне коріння. Дивує той факт, що у жодному з наших дав-ніх літописів немає ніяких посилань на те, скільки на Дніпрі всіх порогів, ні на те, як вони звуться, згадуються вони тільки загально – “пороги”. Повний список дніпрових порогів з’явився значно пізніше – у ХVІ-ХVІІ ст. Пороги були дуже небезпечні під час їх проход-ження та значно заважали судоплавству до будівництва Дніпрогесу вище о. Хортиця у м. Запоріжжі (30-ті роки ХХ ст.). До їхнього за-топлення водами Дніпра вони йшли у такому порядку: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнігов-ський, Будильський, Лишній і Вільний.

З давніх часів повелося, що перш ніж подолати дніпрові поро-ги, загони дружинників, купців, варягів мусили зупинятися для від-починку на одному з великих островів, який передував  порогам і який ніколи не затопляла весняна вода. Треба було підготуватися, оглянути все необхідне спорядження, розвідати, чи немає де воро-жої засідки. Давня назва цього острову Монастирський.

Існує легенда, що святий апостол Андрій Первозванний, подо-рожуючи з проповіддю про Ісуса Христа землями слов’ян, зупиняв-ся на деякий час на одному з найбільших кам’янистих островів Дніпра, молився та поставив хрест, як знак перемоги християнства над язичеством. З того часу острів став осередком християн, котрі мешкали навкруги. Близько 870 р. кілька грецьких монахів на шляху до Києва зупинилися перепочити на острові. Вони, вражені його красою та багатою природою, вирішили залишитися тут назавжди та розповсюджувати  Христову віру серед місцевого населення.

Багато хто з київських князів зупинялися на Монастирському острові на своєму шляху до Царгорода. У 957 р. київська княгиня Ольга, подорожуючи до Візантії, знайшла притулок у гостинних монахів під час сильної бурі. Її супутник, візантійський єпископ Григорій, разом із своїми монахами та з допомогою самарських рибалок спорудив невелику церкву та правив у ній богослужіння.

Пізніше на острові був побудований монастир, який і дав йому назву.

На острові зупинялися й великі князі Святослав та Володимир. До речі, київський князь Святослав загинув на порогах у 972 р., коли повертався додому з військового походу. Він потрапив у засідку, яку влаштували у небезпечному місці печеніги.

Подолавши небезпечні пороги, мандрівники зупинялися на острові Святого Григорія (сучасний  о. Хортиця), де приносили свої жертви та молилися богам із почуттям вдячності.

*        Рейн назва річки, що тече в сучасній Німеччині.

**     Понт Евксинський – грецька назва Чорного моря.

***   Меотичне  озеро – грецька назва Азовського моря.

****Царгород – так слов’яни називали столицю Візантії – Константинополь.

6. Пізні кочовики на території Дніпропетровщини

Зміст: Хозарський каганат. Печеніги. Половці. Боротьба київсь-ких князів із кочовиками. Вплив половців на хід історії. Монголо-татари. Чингісхан. Битва на річці Калка. Сліди монголо-татарської навали на території Дніпропетровщи-ни. Київська Русь – щит між Європою та монголо-татара-ми. Велике князівство Литовське – захист князівств Київ-ської Русі від монголо-татар. Кримське ханство. Османсь-ка імперія.

Очікуванні результати: 

  •  Знання походження, розселення і релігійні вірування кочових народів;
  •  Вміння розповідати про вклад кочових народів у розвиток культури;
  •  Знання подій, що відбувалися на території краю під час монголо-татарської навали;
  •  Вміння розповідати про значення литовської експансії;
  •  Вміння описувати події, які відбувалися на території краю під час панування Польщі та Литви;
  •  Розуміння історичних процесів, які відбувалися на території краю.

Український степ…Безкраї простори здавна приваблювали до себе увагу різних народів: чи то осілих землеробів, чи то кочових скотарів. Часом тут чинилася запекла боротьба за володарювання багатим українським чорноземом, зручними переправами через Дніпро, важливими вузловими місцями торговельних шляхів, що пе-ретинали наш степ з півночі на південь, зі сходу на захід.

Після кіммерійців, скіфів, сарматів у наші краї приходять з пів-нічного заходу Європи готи, які встановлюють майже на два століт-тя своє панування. Напад гунів, кочових племен з Азії,  звільнив міс-цеве населення від готів та приніс нове панування. Гуни після смер-ті свого короля Аттіли втратили свою бойову силу, а з нею й значен-ня в південних степах. У середині VІ ст. з Азії прийшли авари, які майже до початку VІІ ст. панували в наших степах. Аварів та їхніх союзників аланів та угрів змінили булгари, які були витиснуті хозарами.

Біля с. Любимівка Солонянського району було розкопано посе-лення аланів, яке складалося з трьох селищ та було гончарним цент-ром. Тут знайдено 18 горнів, 6 житлових та виробничих, 5 господар-чих будівель. Ця археологічна знахідка є доказом процесу слов’яни-зації кочових скотарських племен та їхнього переходу до осілості.

Біля с. Заплавка Магдалинівського району було знайдено похо-вання кочовика VІІІ ст., яке вчені розглядують як свідоцтво пересу-вання через Приорілля племен булгар або, що найімовірніше, хозар. У похованні були виявлені кістки коня та речі кінської упряжі, обоюдогострий меч довжиною 67 см із залишками дерев’яних піхв, залізний ніж та інші речі.

Хозарський Каганат на початку VІІІ ст. охоплював величезну територію від Дністра до Аральського моря, від Кавказу до В’ятки. Під владою хозар опинилося населення Північного Кавказу, Ниж-нього та Середнього Поволжя, закаспійських степів та пустель, По-доння, українськіх степів, майже всього Криму, окрім Херсонесу, та частина східнословянських племен (полян, северян, радимичів, вя-тичів). Хозарська держава існувала за рахунок збору мита від транзитної торгівлі. У кінці ІХ ст. київський князь Олег звільнив слов’янські племена деревлян, полян і радимичів з-під влади хо-зарів. Існує припущення, що племена тіверців та уличів були союз-никами хозар в їхній війні з угорцями. На жаль, давні літописи про цей союз не згадують, але відомо, що князь Олег воював з уличами й тіверцями, а  головне місто уличів – Пересічень – здалося тільки після 3-річної облоги.

У 965 р. київський князь Святослав із своєю дружиною наніс нищівний удар Хозарському Каганату. Взагалі, наслідки війн 60-х років ІХ ст. із сусідніми кочовими племенами призвели до того, що Хозарія втратила свої головні міста Білу Вежу (Саркел) й Тмута-ракань (Таматарху), що відійшли до Київської держави, лишилася своїх васалів на півночі та частково на Північному Кавказі. З цього часу Хозарська держава втратила свій вплив на міжнародні відно-шення та стала занепадати. В сер. ХІ ст. колись могутня держава пе-рестала існувати під ударами половців, а народ хозари майже повні-стю зник у часи татаро-монгольського панування. Нащадки хозарів існують й до сьогодні під назвою караїмів, невеличкого народу, що населяє Крим та південну Україну. Так сліди колись могутнього на-роду зникли в глибині століть. До речі, нинішна вулиця Ширшова, що у центрі Дніпропетровська, колись називалася Караїмською (також Торговою та Госпітальною) – напевно там жили караїми.

Історія нашого степового краю в середні віки досить темна й маловідома. Свідчення того часу про місцеве населення надто урив-часті й бідні. До того ж треба завжди памятати, що виходять вони від вороже настроєних до кочовиків, сучасників тих давніх подій.

На межі ІХ-Х ст. в історії степової України відбуваються знач-ні зміни. У цей час, з одного боку, міцнішає та набирає сили молода держава – Київська Русь, а з другого – в південні степи вторгаються нові кочові племена печенігів та порушують багатовікову слов’ян-ську колонізацію степової України. Саме під тиском печенігів сло-в’янські племена уличів та тіверців залишили свої оселі та рушили на захід у межиріччя Бугу й Дністра.

З літописів відомо, що у 875 р. київський князь Аскольд “ізбі-ша печенігів” і, мабуть, ця поразка надовго їм запам’яталася, бо про них літописи не згадують до 915 р. “Повість временних літ” пише, що в цей рік печеніги приходили на Русь складати мир. Існує думка, що у цей період (875-915 рр.) стосунки кочовиків та Київської дер-жави мали форму постійного військового союзу. У 920 р. київський князь Ігор, невідомо з яких причин, здійснив похід на печенігів. Піс-ля цього літопис знов згадує цей народ як союзників Київської Русі. Так, у 944 р. князь Ігор найняв їхню кінноту, коли рушив у похід до Царгорода.

Вперше з часів Аскольда печеніги, підкуплені візантійським імператором, напали на Київську Русь й обложили Київ у 968 р., коли київський князь Святослав був з дружиною в Болгарії. Тоді, повернувшись додому, Святослав вигнав печенігів за межі своєї дер-жави, а через чотири роки, повертаючись з останнього військового походу до Києва, князь Святослав загинув на дніпрових порогах від рук печенізького хана Курі.

Ось як про цю подію писав середньовічний візантійський істо-рик Лев Діакон: „Святослав залишив Дористол, повернув відповідно до договору полонених та відплив із залишившимися соратниками, спрямувавши свій шлях на батьківщину. На шляху їм учинили за-сідку пацинаки (так Лев Діакон називає печенігів – авт.) – численне кочове племя, яке… возить із собою житла та більшу частину життя проводить у візках. Вони перебили майже усіх (росів), вбили разом з іншими Святослава, так що тільки дехто із великого війська росів повернувся неушкодженим у рідні місця”.

Серед сучасних істориків панує думка, що хана Курю підку-пила Візантія, щоб позбавитися войовничого князя Святослава та слов’янської воєнної загрози на своїх кордонах. Але деякі вчені ви-сунули іншу гіпотезу.

Відомо, що Святослав поклонявся давнім язичницьким сло-в’янським богам, але під впливом своєї матері-християнки, княгині Ольги, був достатньо віротерпимим й не переслідував християн. По-разка Святослава на Балканах сильно змінила його характер. Повер-таючись додому у 971 р., він послав до Києва наказ спалити хри-стиянські церкви та пообіцяв “ізгубити” всіх християн. Тому кияни були зацікавлені у тому, щоб збожеволівший князь із своєю озвірі-лою дружиною не повернувся до міста. До того ж відомо, що Свято-слав з дружиною страждали від голоду під час зимівки біля дніпро-вих порогів, а кияни ніяк їм не допомогли харчами, хоч степовий шлях був відкритий. Таким чином, можливо, що самі кияни й домо-вилися з печенігами про напад на київську дружину та її князя.

З ініціативи Д.І. Яворницького на пам’ять про цю трагічну по-дію у 1910 р. була встановлена чавунна плита на Ненаситецькому порозі. Після будівництва греблі Дніпрогесу пороги було затоплено, і плита опинилась під водою. Але у 1945 р., коли відступаючі фа-шистські загарбники підірвали греблю і пороги знову опинилися на поверхні, плиту перенесли на правий берег Дніпра в межах с.Ми-кільське-на-Дніпрі.

У цілому, взаємостосунки між печенігами та князем Святосла-вом були складні: деякі з печенігів заважали військовим діям київ-ського князя, інші самі брали у них участь. Взагалі, загибель Свя-тослава ускладнила стосунки між київською державою та пече-нігами.

З 968 до 1036 рр. печеніги набувають значну силу у степовій Україні. Вони мешкали по обох берегах Дніпра, контролюючи дніп-рові пороги. “Повість временних літ” містить звістку за 993 р.: “І тут же прийшли по тім боці від Сули печеніги”, що свідчить про північ-ну межу їхнього оселення. Візантійський імператор Костянтин Баг-рянородний неодноразово згадує про значну торгівлю печенігів із сусідами. Відомо, що печеніги брали активну участь у міжусобних сутичках князів Київської Русі.

Після поразки біля Києва у 1036 р. печеніги перестали загро-жувати київській державі й остаточно втратили своє попереднє зна-чення на Дніпрі та в степу.

У нашому краї залишилося багато слідів перебування тут пече-нізьких орд. Цікаві знахідки зроблені біля сіл Кам’янка (Апостолів-ський), Ковпаківка, Котовка, Поливанівка (Магдалинівський), Спа-ське (Новомосковський), Великомихайлівка (Покровський), м. Пав-лоград, у балці Криничній біля Вільного порога. Серед речей, знай-дених у цих похованнях, зустрічаються бронзові дзеркальця (с.Ков-паківка, балка Кринична), жіночі прикраси – сережки, обручки, пер-ли, намисто (села Великомихайлівка, Кринична балка), бубонці, ножиці (с. Великомихайлівка), кінська упряж (села Ковпаківка, Ве-ликомихайлівка, Кам’янка), лук із стрілами, ніж (с. Кам’янка), кінсь-кі поховання (села Ковпаківка, Великомихайлівка), кераміка, шаблі (с. Ковпаківка).

Цікавою особливістю печенізьких могил є кінотафи – кінські поховання, які відсутні в похованнях пізніших кочовиків.

З середини ХІ ст. і до появи половців на недовгий час наші степи опановують торки – кочові племена споріднені печенігам. Пізніше, десь у ХІІ ст., залишки тюркомовних народів – печенігів, торків та інших – об’єднуються у племена Берендеїв та Чорних Кло-буків та стають на службу до князів Київської держави, відіграючи значну роль в їхній боротьбі проти половців. До речі, назва Чорні Клобуки йде від перетлумачення їхнього імені каракалпаки – чорні шапки.

У нашому краї знайдені поховання чорних клобуків у сіл Бузів-ка та Ковпаківка (Магдалинівський), Перещепине (Новомосковсь-кий), Суха Калина, Миколаївка (Дніпропетровський), Богданівка (Павлоградський), Жемчужне, Преображенка (Юр’ївський). Варте на увагу те, що серед поховальних речей знаходилася слов’янська кераміка з клеймами. Наприклад, на днищі одного з горщиків (с. Жемчужне) зображено клеймо у вигляді колеса з 9 спицями. Такі клейма часто зустрічаються на давньоруських гончарних виробах, де кількість “спиць” та їх розташування можуть коливатися у широ-кому діапозоні, тому що вони уособлюють солярний (сонячний) символ, який шанувався  серед слов’ян.

З середині ХІ ст. майже на двісті років головною силою в українських степах стають половці, яких уперше згадує літопис 1055 р. Назва “половці” є давньоруським перекладом тюркського “кипчак”, що означає “мешканець піщаного (полового) степу”. Вче-ні вважають, що печеніги та половці вийшли від одного предка, бо мали однакову мову. Половці не мали своєї держави, а об’єднува-лися в окремі союзи племен. А взагалі, суспільний устрій половців був типовим для всіх кочовиків середньовіччя. Суспільною одини-цею у них був рід, що мав своє окреме поселення – вежу. Кілька родів об’єднувалися в орди на чолі з ханом. На відміну від поперед-ніх кочових народів у половців існувало рабство, чим і пояснюються їхні набіги на Київську Русь. Головним заняттям, звичайно, було ко-чове скотарство. Половці панували по обох берегах Дніпра, а Оріль була межею між їхніми володіннями та Київською державою. Го-ловні половецькі міста – Шарукань, Суров, Балик – знаходилися на території сучасної Харківщини. У нашому краї половецькі орди мА-ли свої стоянки вздовж річок Орілі та Самари на території сучасного міста Новомосковська та села Голубівка Новомосковського району.

Давньоруські літописи відрізняють два типи цього народу: “по-ловців” й “диких половців”, але всі вони підлягали двом династіям – Каєпичів (у літописах Аєпичі) та Ольберлюєвичів. Верховне дво-владдя, особливо під час воєних походів, залишалося типовим до кінця історії цього народу на території України й Східної Європи. Тому літописи, описуючи воєнні походи половців, часто називають двох ханів.

Стосунки між половцями та князями Київської Русі були надто складні й залежали від багатьох обставин. Давньоруські літописи згадують кочовиків тільки як “диких”, “злих”, “поганих”. Проте ві-домо, що половці складали договори із київськими, чернігівськими, переяславськими князями, які оновлювалися при кожній зміні кня-зів, якщо обидві сторони не мали ворожих намірів. До того ж, князі використовували половецькі загони у своїй міжусобній боротьбі.

Цікаво, що князі своячилися із половецькими ханами. Є відо-мості, що декотрі доньки половецьких ханів, що одружувалися з князями, хрестилися на Монастирському острові. Так, у 1094 р. тут була охрещена донька хана Тугоркана, яка була дружиною Великого князя Київського Святополка. До речі, хан Тугоркан з династії Оль-берлюєвичів увійшов до народних билин та казок під ім’ям “Змія Тугарина” або “Тугарина Змійовича”.

У 1107 р. на цьому ж острові хрестилися доньки ханів Боняка та Оселука (династія Каєпичів), які одружилися з синами Володими-ра Мономаха – Юрієм Довгоруким та чернігівського князя Олега – Святославом. Цікаво, що матір’ю Святослава теж була донька поло-вецького хана. Син Юрія Довгорукого, відомий в історії Східної Єв-ропи як князь Андрій Боголюбський, мав подвійне ім’я Китай-Андрій і був онуком не тільки Великого князя Володимира Моно-маха, а й половецького хана Боняка, який майже 50 років очолював Придніпровський союз половецьких орд. Половчанками були і третя дружина самого Володимира Мономаха та його іншого сина – Ан-дрія. Онук Святослава Олеговича – Володимир, син героя “Слова о полку Ігоревім” Ігоря Святославича, взяв шлюб з донькою хана Кон-чака (династія Ольберлюєвичів). Мати чернігівського князя Свято-слава Володимировича “бежала в Половці” і там одружилася з ха-ном Башкордом.

На території Дніпропетровщини знайдено багато половецьких поховань, що датуються ХІ-ХІV ст., в Апостолівському (Мар’ян-ське, Кам’янське), Васильківському (Дубовики), Дніпропетровсько-му (Миколаївка, Підгородне), Магдалинівському (Ковпаківка, Котовка), Межівському (Філія), Нікопольському (Шолохове), Ново-московському (Соколове), Павлоградському (Богуслав, Вербки), Петриківському (Чаплинка), Петропавлівському (Петропавлівка), Покровському (Великомихайлівка), Солонянському (Василівка, Ши-роке), Томаківському (Вищетарасівка), Царичанському (Новопід-кряж), Широківському (Чапаєвка), Юр’ївському (Преображенка) районах.

Археологами зроблені цікаві знахідки, що відрізняють ці похо-вання від інших, серед них – двоколісні візки, жіночі головні убори, розпрямлені гривни – шийні прикраси, слов’янська кераміка з клей-мами та інші речі.

Добре зберігся, завдяки сухості грунту, дерев’яний візок із по-ховання літньої жінки біля с. Чапаєвка. Вчені вважають, що цей ві-зок використовувався за своїм призначенням, а не був спеціально зроблений для поховального обряду.

Дерев’яні дво- та чотириколесні візки широко використовува-лися половцями. Легкі та мобільні візки, зображення яких зустрі-чаються у давніх літописах, були зручні як для невеликих кочових орд, так і для великих військових загонів. Згадує про них і невідо-мий автор “Слова о полку Ігоревім”: “А половці неготовими шляха-ми побігли до Дону Великого: кричать візки о півночі, наче лебеді переслідовані”. Князю Ігорю треба було прислуховуватися не до ту-потіння коней та криків переляканих птахів, а до вищання й рипіння коліс візків, в яких возили військові обладнання й запаси стріл. Тоді, можливо, його похід був би значно  вдалішим.

Велике зацікавлення вчених викликає головний убір половець-ких жінок своєю складністю та своєрідністю. Оригінальна форма прикрас головного убору чи зачіски у вигляді “рогів” – срібних на-півкіл, має магічне значення й поєднується із символікою барана й дівчини-нареченої. Серед кочових народів Європи та Азії здавна ві-домо про зв’язок культу барана із культом жіночого божества й родючості. Звідси й звичай прикрашати головні убори жінок у ви-гляді “рогоподібних прикрас”, що відображають образ “барана” – символ плодючості, родючості і добробуту. Пізніше “мода” на головні убори та зачіски із “рогами” розповсюджується на Західну Європу, тому не виключено, що вона повязана із половцями.

Особливість багатьох кочових поховань – це встановлення камяних статуй, яка у половців була значно розвинена й поширена на велику територію. У Дніпропетровському історичному музеї  ім. Д.І. Яворницького зберігається найбільша колекція половецьких “баб” – 60 скульптурних пам’ятників, які виготовлялися з вапняку та піщанику й встановлювалися на курганах. Статуї, як правило, зображали половецьких воїнів з їхніми портретними ознаками, що майже не збереглися через рушійні сили природи протягом століть. Інколи на цих статуях знаходять малюнки звірів, фігурки чоловіків, які мали якесь культово-релігійне значення.

У придніпровському фольклорі існує чимала легенд, в яких „баби” – це скам’янілі велетні (“велени”, “великдони”), покарані за те, що плювали на сонце. У народному середовищі виникло двоїсте ставлення до скульптур. Потяг до винищення баб, тобто зображень людей, котрі вчинили важкий злочин, чергувався з побожним вша-нуванням скульптур, знищення яких могло викликати епідемії, го-лод, посуху. Це призвело до масового встановлення баб “на щастя” біля селянських хат, до перевезення з собою на нові місця поселен-ня, складання перед ними пожертвувань. Давні вірування в магічну силу каменя сприяли поклонінню кам’яним бабам. Подекуди роз-повсюдилася віра в лікувальну силу баб, до яких приводили хворих. Зі статуй зішкрябували наліт, що мав нібито лікувальні властивості.

Цікавою особливістю деяких половецьких поховань є знаходь-ження у складі поховального інвентаря гривен – жіночих та чолові-чих шийних прикрас. На камяних половецьких статуях гривна є од-ним з обовязкових атрибутів, але у похованнях вони зустрічаються надто рідко. Гривни прикрашали шию небіжчика або вкладалися йому у праву руку у розпрямленому вигляді. Цікаво, що тільки чо-ловічі поховання могли мати обидви вида гривен. Виконувалися ці речі із срібла чи заліза у вигляді кручених дротів чи прутів. Існує припущення, що гривна уособлювала владу та приналежність її володаря до кочової верхівки.

Про тісні взаємостосунки між кочовим та слов’янським насе-ленням свідчить кераміка, яка була знайдена у похованнях половців. На донці типового слов’янського горщика, знайденого у с. Петро-павлівка, стоїть клеймо у вигляді княжого знаку двозубця. Подібні знаки часто зустрічаються на печатках Київської Русі, на кераміці з Києва. До цього клейма найближчі за типом – знаки князя Ярослава Ізяславича (1148-1154 рр.) та Ростислава Мстиславича (1154 р.). На слов’янському горщику з поховання у с. Богуслав клеймо було зроблено у вигляді тризубця, прототипом якого, мабуть, був знак князя Олега Святославича. На горщику з с. Вербки клеймо було зроблено у вигляді букви N, що вписана в коло. Такий знак зустрічається на кераміці дуже рідко.

До 90-х років ХІ ст. літописи майже не згадують про половців. Але судячи зі спогадів Володимира Мономаха про свою молодість, які він навів у “Повчанні дітям”, то 70-80-ті  роки складалися з по-стійних набігів, сутичок й гонитви, так званої “малої війни” на кордонах Київської Русі. Пізніше, коли Володимир Мономах став київським князем (1113-1125 рр.), він переніс воєнні дії у степ та відвів загрозу подалі від кордонів своєї держави.

Літописи донесли до нас відомості про битви руських дружин з половецькими ордами на землях сучасної Дніпропетровщини. На жаль, точні місця цих битв невідомі, але знання того, що в наших краях відбувалася ІСТОРІЯ, має наповнювати наші серця гордістю. Так, у 1103 р. обєднані сили князів вирушили на дніпрові пороги, нанесли сильну поразку половцям десь у басейні р. Самари, захо-пили багато худоби й челяді. Важливим наслідком цього походу був перехід торків й печенігів на службу до Київської держави та посе-лення їх на південному кордоні для захисту від половців.

На початку весни 1111 р. був здійснений новий похід у степ, де князі одержали блискучу перемогу у битві на річці Сальниця.

Сьогодні в пошуках місцезнаходження цієї річки думки вчених розділилися. Одні вважають, що це сучасна р. Солона, що тече в ме-жах Межівського району Дніпропетровської області та впадає у р. Вовчу, притоку Самари. До речі, на Дніпропетровщині протікать три річки з такою назвою. Але була ще одна Сальниця-річка, що впадала в Сіверський Донець, протікала біля міста Ізюм Харківської області та нині не існує, саме в ній багато вчених бачать літописну річку.

У 1152 р. Мстислав Ізяславич, син київського князя, вирушив громити половців по річкам Углі (Орілі) та Снопороду (словянська назва Самари) тим же шляхом, що у 1103 р. ходив Володимир Мо-номах. Половці, попереджені кимось із руського війська, залишили сімї і вежі та побігли в степ. Князь з дружиною “велику здобич узяв, самих прогнав, вежі їх узяв, коней їхніх і скот їхній зайняв, і безліч душ християнських визволив з полону”, а потім повернувся додому.

У 1170 р. той же князь Мстислав Ізяславич знов здійснив похід на половців “і взяли вежі їх на Углі-ріці, а другі – по ріці Снопо-роду, а самих настигли коло Чорного лісу і тут побили їх”.

Цікава згадка “про град-заставу Рим” зустрічається в давньо-руських літописах, у “Повчанні дітям” Володимира Мономаха, у “Слові о полку Ігоревім”. Можливо, що ця застава була збудована на кордоні Київської держави з Диким полем, щоб своєчасно сповіщати про напад кочових половецьких орд. Точне місцезнаход-ження цієї застави невідомо, але народна назва лісу біля м. Верхньо-дніпровська – Римський – дає підставу робити висновок, що десь у цьому куточку нашого краю й була розташована “град-застава Рим”.

30 липня 1184 р. відбулася відома битва між князями на чолі зі Святославом Всеволодовичем та Рюриком Ростиславичем й полов-цями в гирлі Орілі, поруч із сучасним Дніпропетровськом, в якому кочовики були вщент розгромлені. До полону потрапили 12 ханів разом з Коб’яком та його синами. Цей похід яскраво описує невідо-мий автор “Слова о полку Ігоревім”, до речі, у поході брало участь багато князів, серед них й галицький князь Ярослав Осмомисл, бать-ко Єфросинії Ярославни, дружини князя Ігоря. Похід же самого кня-зя Ігоря героя цієї історичної поеми, відбувся у наступному 1185 р., але був надто невдалим, про що і повідав нам автор “Слова о полку Ігоревім”.

Через три роки, зимою 1187 р., ті ж князі, Святослав та Рюрик, дійшли до Самари вкритим кригою Дніпром й захопили половецьку сторожку. Полонені повідомили, що головні сили половців знахо-дяться біля Голубого лісу, при впадінні річки Вовчої до Самари. Але похід було припинено через великі сніги.

Взагалі кочове населення українського степу у середні віки не було лише ворогом Київської Русі. Повного відриву степу та його населення від життя Київської держави того часу не було й не могло бути. Взаємодія князів та кочовиків мала велике значення для роз-витку обох сторін, їхні стосунки – чи то ворожі, чи то сприятливі та дружні не припинялися ні на одну мить.

Близько 1222 р. найкращі монгольські полководці Джебе та Субутай (Субедей) були послані Чінгіcханом розвідати, “які народи живуть в Європі”. Вони одержали перемогу над багатьма народами, руйнуючи їхні держави – Вірменію, Азербайджан, Грузію, Дагестан. Монгольська армія дійшла до Дону, де відбулася битва з половцями. В цій битві загинули сини половецьких ханів Кончака й Коб’яка, а хан Котян з рештками половців відступив до Дніпра та звернувся за допомогою до свого зятя – галицького князя Мстислава Удатного та інших князів Київської держави.

У Києві відбувся з’їзд князів Київської Русі, де було вирішено допомогти половцям: “Краще нам прийняти їх на чужій землі, ніж на своїй”. У руських князів не було приводів для війни проти монголо-татар, більш того, монголи прислали своїх послів із мирними пропозиціями, але князі вбили посланців та вирушили в Степ.

У квітні 1223 р. військо князів Київської Русі зібралося вище порогів, перейшло брід та об’єдналося з половцями. 23 травня від-бувся перший бій між словянсько-половецьким військом та монго-ло-татарським передовим полком. “І вийшли у поле, і зустрілися з татарами, і стрільці руські перемогли їх, і гнали в поле далеко, забрали їх худобу і зі стадами завернулися так, що все військо наповнилося худобою”. Вісім днів переслідувало 80-тисячне союзне військо відступаючих монголо-татар до річки Калка. І ось – 31 трав-ня 1223 р. відбулася вирішальна битва, в якій загинуло багато князів та дружинників, ледве повернулася додому десята частина. Є відо-мості, що після цієї перемоги монголо-татари гнали рештки дружинників до Дніпра, де був розташований укріплений табір руських військ, розбили й зайняли його, пограбували і зруйнували слов’янське поселення на р.Самарі на Ігренському півострові та мо-настир на острові (Монастирському). “І перемога над усіма князями руськими спала, якої не було ніколи від початку Руської землі. І був плач і стогін по всіх містах та селах”.

Після перемоги над Калкою монголо-татари повернулися на схід, лише через 16 років – у 1239 р. – вони знов вдерлися в Україну та на довгий час встановили свою зверхність.

Сучасна історія зберегла надзвичайно скупі відомості про на-шестя монголо-татар та їх рух в Україну. Відомо, що рухалися вони лівим берегом Дніпра, а переправлялися, можливо, через переправу біля сучасного м.Нікополь, яка відома була ще за часів скіфів.

До сьогодні вчені сперечаються про чисельність війська монго-ло-татар, яке вторглося до Київської держави. Європейські хроністи у своїх літописах відмічали кількість вершників війська хана Батия, що захопило Київ у 1240 р. та вдерлося до Європи, близько пів міль-йону. Пізніше утвердилася цифра 300 тисяч, але сучасні історики доводять, що воно було всього 30-40 тисяч чоловік.

Відомо, що монгольський воїн, вирушаючи у похід, мав що-найменше трьох коней: їздового, в’ючного, бойового. Слід пам’я-тати, що зруйнування Києва відбулося у грудні. Отже, бачимо, що зимою реально не можна було одночасно прогодувати 900-1200 тис. коней, не враховуючи вершників. До того ж, військо у 300-500 тис. вершників розтягнулося би на сотні кілометрів та втратило свою мобільність та маневреність, а це, як відомо, відрізняло військо мон-голо-татар від інших. Таким чином, найімовірніша чисельність мон-гольського війська – 30 тисяч вершників і близько 100 тисяч коней. Але й цю кількість нагодувати було нелегко. Мабуть тому частина монголо-татар під приводом ханського полководця Монке вела війну у половецькому степу, відбиваючи у половців зимівники із запасами сіна.

Більш ніж на 100 років у південних князівствах колишньої могутньої держави – Київській Русі – встановилося монголо-татар-ське іго, що проявлялося у двох формах. Перша – це одержання кня-зями ярлика – грамоти на князювання. Друга – це збирання данини, яка страшним тягарем давила словянське населення, але була най-головнішим джерелом доходів держави монголо-татар Золотої Орди.

З 1239 р. монголо-татари встановили на Київській Русі свій по-рядок збору данини, періодично здійснюючи переписи населення для їх стягнення, про що є згадки у літописах та інших джерелах. Від сплати данини звільнялося тільки духовенство, яке повинно бу-ло молитися  за татарських ханів.

Відомо, що спочатку збиранням податків займалися самі князі, потім – призначені монголами місцеві представники за допомогою баскаків*, а згодом відкупщики податків, здебільшого – мусоль-манські купці.

Основних податків було три: поземельний (подать від плуга), подушний (“вихід” з кожного чоловіка та з кожної голови худоби), под.ворний (залежав від майнового становища платника). Крім цього, баскаки стягували й інші платежі – корм (на утримання хан-ських чиновників), ям (надання підвод для поштової служби та інших потреб), тамга (мито), війна (поставка рекрутів у ханський воєнний похід).

У творі ХІІІ ст. “Житіє Олександра Невського” є відомості, що за часів хана Берке, брата Батия, “було тоді насилля від поганих язичників: згоняли вони християн, наказуючи ходити з ними у похо-ди”. А ось що писав хан Узбек в ярлику для митрополита Петра: “…на службу нашу  з наших улусів наказуємо рать збирати, коли побажаємо воювати; від соборних церквей й від Петра митрополита ніхто не бере ані від людей, ані від всього його причта…” До речі, хани Золотої Орди терпимо ставилися до християн та їх віри.

Половців у ХІІІ-ХІV ст. спіткала сумна доля попередніх кочо-виків. Під тиском монголо-татар у 1240 р. значна їх частина на чолі з ханом Котяном відкочувала до Угорщини. Але переважна біль-шість залишилась на своїх кочовищах під владою ханів Золотої Ор-ди, поступово асимілюючи з монголо-татарами.

Сучасник тих давніх подій арабський історик Аль-Омарі писав: “Половці стали їх підданими. Потім вони змішались і поріднились з ними і земля одержала верх над їхніми природними і расовими при-кметами і вони... якби походили з одного роду…” Численністю по-ловці переважали монголів, тому не дивно, що в Золотій Орді уря-довою, тобто літературною, мовою була не монгольська, а тюркська з великим засиллям половецьких слів. Італійський купець у ХІV ст. радив тим купцям, що їхали на Далекий Схід брати перекладачів, які знають половецьку мову, якою можна з усіма порозумітися.

У нашому краї збереглося чимало географічних назв, повяза-них із перебуванням тут половців та монголів. Назва річки Базав-лук, що бере початок у Криничанському районі, має два переклади: один – “зіпсована вода”, другий – “теляча річка”. Назва річки Ба-санської, лівої притоки р. Томаківка теж має кілька перекладів: з монгольської – “красивий”, з татарської – “місто переможців”, з ту-рецької – “кошмар”, але склад слова “бас” (“баш”) означає “задави-ти”, “підкорити”, “початок”, “голова”. Назва річки Бик, довжина якої сягає 208 км, й досі викликає подив мешканців Петриківського району, але вчені довели, що походження її назви не пов’язано з назвою тварини, а йде від тюркського “буюк”, що перекладається як “довгий”. Назва лівої притоки річки Вовчої – річки Гайчур, що тече у Покровському районі, складається з двох тюркських слів: “гай” – вільно, легко, “гур” (“гул”) – степ, тобто річка, що вільно тече в сте-пу. Невеличка, довжиною 40 км, колись повноводна річка Чаплина, протікає по території трьох районів – Покровського, Васильківсько-го, Петропавлівського. Походження її назви має кілька версій. Одна – від назви птаха “чапля”, які водилися в її заплавах. Друга – від по-ловецького “чап”, що означає “великий”, “розлогий”. До речі, на Дніпропетровщині є ще дві річки з аналогічною назвою – ліва притока Орілі – Чаплинка, ліва притока Самари – Суха Чаплина.

Археологи знайшли на Дніпропетровщині багато поховань, що належать до золотоординського часу, в Апостолівському (Мар’янсь-ке, Камянка), Верхньодніпровському (Акимівка), Дніпропетров-ському (Миколаївка, Підгородне), Магдалинівському (Бузівка, Жда-нівка, Сужено-Варварівка, Котовка, Минівка), Межівському (Філія), Нікопольському (Шолохове), Новомосковському (Попасне, Багате, Василівка, Орілька), Петриківському (Чаплинка), Петропавлівсь-кому (Олександрополь), Пятихатському (Вишневе), Солонянському (Василівка, Широке), Царичанському (Новопідкряж) районах, міс-тах Дніпропетровську, Марганцю, Нікополю, Новомосковську.

Найцікавіші серед знахідок – це кераміка (Чаплинка, Мико-лаївка, Котовка), амулети (Котовка), зброя та кінська упряж (Мико-лаївка, Філія, Шолохове, Широке, Минівка, Новопідкріж, Василівка Солонянського  р-ну), золотоординські монети (Минівка), рибаль-ські гачки (Котовка, Минівка).

Про мініатюрні зображення предків, виконаних з повстини, згадував мандрівник Вільгельм Рубрук у ХІІІ ст.: “...над головою пана завжди буває зображення, чи то лялька, чи то статуетка із повсті, що мала назву брата господаря”. Такі ляльки-амулети треба було завжди мати при собі, їм надавалася сила захищати власника від нещастя. Амулети, що знайдені в похованнях половців в нашому краї, були виконані зі срібних тонких платівок у вигляді людської фігурки з головою та руками.

Серед військового обладнання та кінської упряжі зустрічалися багато прикрашені речі. Найбільше зацікавлення вчених викликало парадне сідло з поховання біля с.Філія, яке майже повністю зотліло, але було відновлено завдяки прикрасам передньої луки з восьми різ-них костяних деталей. На кожній з них були виконані різні зобра-ження – дракона, барса, фантастичної істоти, рослинний орнамент. Вчені висунули припущення, що це сідло було виготовлено в якійсь золотоординській майстерні на замовлення у Степ, але майстер належав до руської школи, що простежується у манері виконання та зображення тварин.

У похованні поблизу с.Минівка знайдено кілька монет часів Золотої Орди: дві дирхеми Узбек-хана, що панував з 1313 по 1339 р. та три – Навруз-хана, що володарював обмаль часу (1359-1360).

Цікавою була знахідка фрагменту чавунного казана у с. Чап-линка. Відомо, що розквіт чавуноливарного виробництва приходив-ся на сер. ХІV ст., коли зявилися високі шахтні печі, в яких виго-товлявся чавун. На Подніпров’ї такі знахідки дуже рідкісні, тому вчені вважають, що чавуноливарний центр був розташований ближ-че до Дону, але існував недовго і це, можливо, пов’язано із склад-ними політичними подіями кінця ХІV-початку ХV ст. (битвою на річці Сині Води, походами Тамерлана в західні улуси Золотої Орди, розпадом держави монголо-татар на окремі частини).

У ХІV ст. на політичну арену виходить Велике князівство Литовське (ВКЛ), основну територію якого складали землі Білору-сії та України.

Великий литовський князь Ольгерд поступово приєднує землі колишньої Київської Русі, веде помірковану політику з татарами, перемагає у битві на річці Сині Води у 1362 р. трьох монгольських ханів, які були майже незалежні від Золотої Орди, звільняє значну частину України від монголо-татарських загарбників.

За правління великого литовського князя Вітовта монголо-та-тари підписали грамоту, в якій зреклися своїх прав на українські землі на користь ВКЛ.

Князь Вітовт будував нові та відновлював старі фортеці, укріп-люючи південні кордони своєї держави. У межах сучасної Дніпро-петровської області було засновано селище Мишурин Ріг (Верхньо-дніпровський р-н), фортеця на горі Калитва, назва якої переклада-ється як “литовське місто” (поблизу с. Китайгород Царичанського р-у). До речі, память про ті часи береже і невеличка річка Литовщина, яка впадає у р. Мала Тернівка, а та, в свою чергу, до Самари.

Майже на 75 років українське населення зазнало спокою від нападів монголо-татар. У сер. ХV ст. Золота Орда розпалася на пять окремих ханств, серед яких було й Кримське ханство. Починаючи з цього часу кримські татари здійснювали постійні набіги в Україну. З 1447 до 1550 року вони 41 раз нападали на наші землі, руйнуючи фортеці, спалюючи міста та села, грабуючи церкви, забираючи у неволю українське населення.

У 1478 р. Кримське ханство підпадає під зверхність Османсь-кої імперії і з цього часу у нашого народу майже на 300 років з’явив-ся новий ворог – турки, які разом із татарами чинили численні на-біги, плюндруючи все навкруги. Але ці жорстокі ворожі напади не зупинили заселення українського степу. З часом українці протиста-вили грізному ворогу власну войовничу силу – козацтво.

*баскаки - збірщики податків.

ПИТАННЯ ДО ТЕМИ 2 «ТЕРИТОРІЯ СУЧАСНОЇ ДНІПРОПЕТРОВЩИНИ У ПЕРІОД КИЇВСЬКОЇ РУСІ»

  1.  Які джерела надають нам відомості про слов’ян?
  2.  Назвіть теорії походження слов’ян та розкрийте їхню сутність.
  3.  Як називали словян на межі тисячоліть? На які групи вони пізніше поділилися та як їх називали?
  4.  Коли і де була знайдена перша згадка про антів? А остання?
  5.  Розкажіть прро городище біля с.Башмачка.
  6.  Що свідчить про стосунки між Римом та словянами?
  7.  Як жили словянські племена, що заселяли територію краю?
  8.  Що ти можеш розповісти про Монастирський острів?
  9.  У хронологічній послідовності назови кочові народи, що мешка-ли на території краю.
  10.  На прикладах доведи, що у VI-VII ст. йшов процес слов’янизації кочових племен та їхній перехід до оселості.
  11.  Де і коли загинув князь Святослав? Як увічнена його память?
  12.  Доведи на прикладах про перебування в нашому краї печенігів та половців.
  13.  Як половецькі жінки вплинули на середньовічню моду?
  14.  Доведи, що стосунки князів К.Р. та ханів-половців коливалися від дружніх до ворожих.
  15.  Які сучасні географічні назви нагадують про перебування в нашому краї половців та монголо-татар?
  16.  Які згадки на території краю залишилися про часи входження українських земель до складу ВКЛ?

ТЕМА 3. ДНІПРОПЕТРОВЩИНА КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

7. Запорозька Січ

Зміст: Причини виникнення козацтва. Запорозька Січ. Дмитро Вишневецький-Байда. Місцезнаходження козацької столи-ці. Обичаї  та  традиції козаків. Козацькі клейноди. Консти-туція Пилипа Орлика.

Очікуванні результати: 

  •  Знання причин виникнення козацтва та утворення Запоро-зької Січі;
  •  Усвідомлення гордості за славне минуле рідної країни, краю;
  •  Знання причин наростання національно-визвольного руху.

Через багатостраждальні українські землі 500 років тому прохо-дила своєрідна межа між двома ворогуючими світами ─ християн-ським та мусульманським. Україна була межею, яка постійно пульсу-вала і змінювалася, палахкотіла вогнем війн та збройних конфлікт-тів. Україна стала передовим краєм Європи, лідером  у протиборстві з Османською імперією, за якою стояли відсталість, рабство та дес.-потизм.

Необхідність боротьби проти навал Кримського ханства та Ос-манської імперії призвела до виникнення українського козацтва, яке вписало багато героїчних сторінок в історію нашої країни. Не лише небезпека з півдня змушувала сміливих та відчайдушних людей бра-тися за зброю. Польські пани, які хазяйнували на цих землях, пригні-чуючи український народ, змушували селян та міську бідноту бігти хоч на  край світу, аби подалі від нелюдських законів і порядків.

Бігли селяни в Дике поле ─ степи, які розкинулися поміж Дніп-ром та Південним Бугом з їх численними притоками. Улюбленими місцями поселень були річки Оріль, Самара, Томаківка, Базавлук, Сура, Інгулець. Особливо приваблювали збіглих селян дніпрові острови, бо пороги часом ставали  надійним захистом від ворогів.

Постійні набіги спочатку печенігів і половців, а потім монголо-татар, кримчаків* та турків призвели до того, що споконвічне сло-в'янське населення мігрувало з рідних місць на північній захід у біль-ше безпечні місцевості. Тих, хто тікав у Дике поле, за пороги, стали називати запорозькими козаками. Запорожці оселялися невеликими зимівниками**, хуторами, селами, займалися рибальством, полю-ванням, бортництвом***, ремеслом. Через ці поселення велася жвава торгівля сіллю та залізом.

У сучасній літературі Дике поле дістало назву „Великого сте-пового кордону України”, до якого входили південні регіони сучас-них Черкаської та Вінницької областей, повністю Кіровоградська, Дніпропетровська, Миколаївська і Херсонська та частково Одеська й Запорозька області.  

Сьогодні, коли кажуть слово «Запоріжжя», то розуміють місто на Дніпрі, розташоване за течією нижче Дніпропетровська. У XVI-XVIII ст. під цим словом розуміли землі, розташовані вище порогів, починаючи від Мишуріного Рогу на півночі Дніпропетровської області. Слово «козак» прийшло зі сходу і означає «вільна озброєна людина» або „вершник” .

Ще за часів Київської Русі через ці краї проходили суходольні шляхи, відомі не менше, ніж водний шлях „із варягів у греки”.

3 часом козаки встановили свою владу на величезній території, аж до берега Чорного моря. Була у них  і столиця, яку називали За-порозька Січ. До речі, слово «січ» походить від слова «сікти», інакше ─ рубати, й означало „укріплення, зроблене з дерева», тобто „січ, засіка”.

Сьогодні достовірно відомо, що на території України було поспіль 8 Запорозьких Січей. Козаки, з різних обставин, вимушені були перено-сити свою столицю з місця на місце. Пять із них знаходилися на території сучасної Дніпропетровської області.

Перша Запорозька Січ була заснована Дмитром Вишневецьким, на прізвисько Байда. Вона знаходилася на острові Мала Хортиця, який поруч із найбільшим дніпровим островом Велика Хортиця, від-разу за порогами. Нині ці острови входять у межі міста Запоріжжя. Вишневецький-Байда об’єднав розрізнені козацькі гурти в одне вій-сько. Звідси гетьман організовував походи у татарські володіння. Достеменно дата заснування першої Січі невідома. Але історики вважають, що ця подія сталася між 1552 та 1556 роками.  На жаль, доля козацького ватажка була трагічною ─ він мученицьки аги-нув у турецькій неволі. У 1563 р. під час військового походу до Молдавії  Вишневецький потрапив у полон, був відправлений до Стамбула і там страчений. Народ не забув про нього. Й досі в Ук-раїні співають «Думу  про Байду», в якій сплелися вигадки і дійсність, обурення та надія.

Ще за життя Дмитра Вишневецького кримський хан неодно-разово намагався  знищити Січ, і це йому, зрештою, вдалося. Примітно, що, після руйнування татарами Хортицької Січі (1554-1564), запорожці відступили до Монастирського острова, що на Дніпрі у нинішньому Дніпропетровську. Саме тут вони почали будувати нову Січ, враховуючи вигідне розташування острова. Однак трагічна смерть Вишневецького зробила ці плани неможливими.

У ХV-XVII ст. в арміях панував принцип самозабезпечення. Солдат повинен був сам прибдати собі зброю, спорядження, коня, провіант і т.п. До того ж, у цей час найприбутковішою статею на по-рубіжжі була торгівля людським товаром. Українських бранців та-тари і турки продавали в рабство на ринках Криму, а татарських і турецьких полонених козаки повертали за викуп.

Спираючись на воєнну силу, козацтво у др.пол. ХVІ ст. здій-снює колонізацію значної території Великого кордону шляхом утво-рення осередків у районах промислів: на р.Самара з форпостом Са-марчук (сучасний Новомосковськ), на островах Великого Лугу (су-часна територія Нікопольського р-ну), на перевозі Переволочна ─ біля впадіння в Дніпро з правого берега р.Омельник ІІ, а з лівого ─ р.Ворскла (біля сучасного с.Мишурін Ріг Верхньодніпровського р-ну), інших місцях  (сучасні Маріуполь, Херсон, Миколаївська обл.).

Згадка про місто Самара, або Самарчук, відноситься до 1576 р. До цього ж року відноситься й згадка про появу тут ченців-пустель-ників. Вони збудували скит, потім невелику фортецю, при якій пос-тавили церкву святого Миколи, шпиталь. Кіш Війська Запорозького виділив ченцям землю. У 1602 р. після прибуття сюди ієромонаха Межигірського Спасо-Преображенського монастиря у Києві Паїсія виник знаменитий Самарський Пустинно-Микільський монастир.

Наступну Січ було збудовано на о. Томаківка на Дніпрі, поблизу нинішнього міста Марганця, що в Дніпропетровській області, і зараз ця терирорія затоплена через Каховську ГЕС. Але і ця столиця – Тома-ківська Січ (1564-1593) – проіснувавши близько 30 років, була зруй-нована татарами.

На період існування цієї Січі припадають блискучі походи за-порожців на турецькі та татарські  фортеці й міста Приазов’я та Причорномор’я. Звичайно козаки спускалися вниз по Дніпру на чов-нах і „чайках” і виходили просто у Чорне море. Але оскільки турки вибудували у пониззі Дніпра могутні фортеці, вони мусили часом обирати довший, але безпечніший шлях. Вони пливли проти течії Дніпра до гирла Самари, далі простували Самарою, Вовчою, Міусом або Кальміусом, пертягуючи в деяких місцях човни волоком по суші, і виходили в Азовське море.

Саме Томаківська Січ стала базою селянсько-козацького повстан-ня під проводом Криштофа Косинського у 1591-1593 рр. В останній період повстання (1593р.), коли козаки штурмували Київ, на Січ вда-рили кримські татари. Після героїчної оборони, переконавшись у не-можливості подолати переважаючі сили ворога, козаки зуміли вночі вийти на човнах з обложених укріплень. Увірвавшись вранці до Січі, татари спалили і сплюндрували її.

Козаки перенесли свій центр на інший острів – Базавлук, що на 30 км південніше Томаківки. Сьогодні це територія Нікопольського району. Доля Базавлуцької Січі (1593-1638) була вдалішою за по-передні. Нова Січ знаходилася в кращому місці укріпленому самою природою, бо там до Дніпра впадали ще три річки: Чортомлик, Під-пільна й Скарбна. Зараз ця територія також знаходиться під водами Каховського моря.

Козаки добре укріпили Базавлуцьку Січ. ЇЇ оточили земляними валами, поставили дерев’яний палісад з вежами, встановили гарма-ти. Перед валом викопано рів, а зимою у льоду вирубувалися опо-лонки, щоб ворог не зміг дістатися до січі по замерзлій воді. Все-редині Січі, біля майдану, де відбувалися козацькі ради, знахо-дились арсенал, церква, далі стояли курені та інші будівлі.

У 1594 р. на Січ прибув Еріх Лясота, посол австрійського імператора, котрий від імені свого короля запропонував козакам виступити проти Османської імперії. Ця місія не мала особливого успіху. У цьому ж році відбулося нове селянсько-козацьке повстан-ня під проводом Григорія Лободи та Северина Наливайко, які брали участь у цьому поході на турків. Григорій Лобода належав до „ста-ринних” козаків, до справжніх запорожців, що вік свій прожили на Низу, вели степові „промисли” в боротьбі з татарами і так здобували майно і славу. Він неохоче допускав до запорозького війська людей неосілих, безземельних, утікачів. Він мав серед козаків добре ім’я, його двічі обирали гетьманом. Северин Наливайко намагався вста-новити добрі зносини з Січчю, але запорожці дивилися на нього зго-ри і з недовір’ям. Але під час повстання вони подали один одному руку і воювали проти Речі Посполитої, але, як відомо, це повстання зазнало поразки.

Упродовж наступних 30 років проблема конфліктів була вирі-шена польським урядом шляхом залучення козацтва до участі у воєнних кампаніях 1602-1621 рр., що вгамувало боротьбу за повер-нення боярських прав, оскільки війна годувала усіх її учасників. Польща у ті часи вела війни з Молдавією, Лівонією, Московією, Ту-реччиною. З Лже-Дмитром І до Москви ходило 12 тисяч  козаків. Пізніше на поклик польського короля у московський похід з’явило-ся 40 тисяч козаків. Але у великій різношерстій масі, яка виступала під ім’ям козаків, справжніх запорожців було небагато. Після закін-чення війни тисячі війська залишилися без утримання і почали гра-бувати населення Литви, Білої Русі, України. Всі ті розбої і насилля відбувалися під знаком козаччини. Звичайно, „старовинні” запорож-ці відхрещувалися від цих ватаг розбійників, але такий стан над-звичайно нашкодив козацькій славі.

Проіснувала Базавлуцька Січ 45 років, і тільки під тиском поль-ського уряду була перенесена.

Наступна, Микитинська Січ (1638-1652), була заснована на  пів-остріві Микитин Ріг. Зараз на цьому місці розташоване сучасне місто Нікополь.

Майже через 15 років козаки перенесли Січ у гирло річки Чорто-млик, де вона уливається у Дніпро, неподалік від Базавлуцької Січі. Час існування Чортомлицької Січі (1652-1709) був найтривалішим ─ десь 57 років.

Пізніше Чортомлицьку Січ стали називати Старою Січчю на від-мінну від Нової, або Підпільнянської Січі (1733-1775). Вона була заснована на р. Підпільна, недалеко від Дніпра, та проіснувала до самого знищення козацтва,  приблизно 40 років.

Дві Січі ─ Кам'янська (1709-1711) та Олешківська (1711-1733) ─ знаходилися на території, яка в ті часи входила до складу Кримського ханства. Загалом  це було майже 25 років.

Стати козаком міг будь-який новоприбулий. Вимога була тільки одна ─ православне віросповідання та обіцянка беззаперечного дотри-мання всіх козацьких звичаїв і традицій.

Козаки жили за законами побратимства. Усі важливі питання во-ни вирішували на гуртових зборах ─ так званій раді, де козаки обирали своїх проводирів ─ козацьку старшину. Головним у них був гетьман. Якщо старшина не справлялася зі своїми обов'язками, її переобирали.

За порушення звичаїв, які надійно зберігали в пам'яті козаки-ве-терани, карали суворо, а інколи навіть страчували. Злодійство, зрада товаришам  немилосердно каралися, а винних, якщо термін їхнього перебування в Січі був менший за сім років, назавжди виганяли з війська. Такий рівень моралі суперечить вигадкам про козаків, як про якихось розбійників. У той час, коли майже у всіх європейських краї-нах господарювали монархи, у запорожців існувала прогресивна ви-борча (республіканська) форма правління. Кожен козак мав право го-лосу. Рада вирішувала проблеми миру та війни, приймала і від-правляла іноземні посольства, займалася судовим розглядом козиць-ких справ. Рада, за звичаєм, збиралась у перший день нового року, а також у день Покрови Пресвятої Богородиці – 1 жовтня за старим сти-лем (14 жовтня – за новим стилем).

Д.І. Яворницький, видатний історик українського козацтва, у 1-у томі "Історії запорозьких козаків" так описав процес обрання гетьмана: "Сперечання продовжувались інколи по кілька годин. Всі кандидати, чиї імена викрикували  на площі, повинні були відразу залишити її та піти в свої курені, щоб особистою участю не впливати на вибір". За зви-чаєм, обраний повинен був двічі відмовитись, і тільки за третім разом погодитися на посаду гетьмана. Щоб надалі він не забував про інте-реси простих козаків і не  принижував їх, старі козаки посипали йому голову піском або снігом, а то й ляпали багнюкою.  А той, хто був об-раний,  повинен був увесь час дякувати за довіру і кланятися на чотири боки. Козаки, в свою чергу, присягали на вірність новому гетьману.

У Запорозькій Січі під загрозою смертної кари було заборонено з'являтися жінкам. Але треба мати на увазі, що Січ була одночасно і фортецею, і військовим табором, тому обов’язком козаків була постійна готовність до відбиття можливих ворожих нападів. А перебування по-руч жінок та дітей, зменшило б боєздатність війська.  Родини козаків мешкали за межею Січі ─ на хуторах та в селах, так званих зимів-никах.

Козаки не мали писаних законів, але у них були інші символи держави та влади ─ клейноди. Це ─ булава, символ гетьманської вла-ди, пірначі, корогви, печатка, литаври (це такі барабани). Клейноди бу-ли святинею Запорозького Війська, їх втрата вважалася злочином.

На гербах Запорозького Війська завжди був зображений оз-броєний козак. Запорозькі прапори, за звичаєм, мали малинові, сині та жовті кольори. В 1710 р. гетьман Пилип Орлик написав конституцію, але, в силу різних обставин, козаки не змогли скористатися цим документом. Цікаво, що конституція Війська Запорозького була написана  майже на 80 років раніше, ніж „Кон-ституція США” – перша в світовій історії конституція держави.

*    Кримчаки ─ народна назва кримських татар.

** Назва хуторів, де селилися сімейні запорожці.

***Бортництво ─ збір меду диких бджіл.

8. Козацький край

Зміст: Муравський шлях. Боротьба козаків з кримськими татара-ми і турками. Петро Конашевич-Сагайдачний. Морські по-ходи козаків. Іван Сірко. Звідки пішла назва Ігрень. Лист козаків турецькому султану. Боротьба козаків проти Речі Посполитої. Фортеця Кодак. Іван Сулима. Французький ін-женер і картограф Гійом Левассер де Боплан. Визвільна війна українського народу. Богдан Хмельницький – гетьман Ук-раїнської козацької республіки. Переяславська угода. Участь козаків у подіях західноєвропейської історії. Тери-торія нашого краю – оборонний рубіж у боротьбі з Крим-ським ханством. Іван Мазепа: пошук шляхів до незалеж-ності України. Зруйнування Запорозької Січі Петром I. Причини відновлення Запоро-зької Січі у межах Росій-ської імперії. Остаточне знищення українського козацтва Катериною II. Петро Калнишевський – останній кошовий отаман. Козацькі села на території сучасної Дніпропет-ровщини.

Очікуванні результати:

  •  Вміння розповідати про військові походи козаків під прово-дом П.Сагайдачного;
  •  Знання причин наростання національно-визвольного руху;
  •  Знання причин та наслідків козацько-селянських повстань проти Польщі у 20-30-х рр. ХVІІ ст.;
  •  Вміння розповідати про події війни 1648-1649 рр. на теренах краю;
  •  Знання причин та наслідків підписання українсько-російсь-кого договору;
  •  Вміти розповідати про причини та наслідки порушення тери-торіальної цілісності української держави;
  •  Вміння розповідати про життя Запорозької Січі під час Руїни;
  •  Вміння розповідати про господарське життя, політичний й адміністративно-територіальний устрій;
  •  Вміти розповідати про причини та наслідки порушення територіальної цілісності української держави;
  •  Вміння розповідати про життя Запорозької Січі під час Руїни;
  •  Вміння розповідати про господарське життя, політичний й адміністративно-територіальний устрій;
  •  Вміння розповідати про причини та наслідки знищення Запорозької Січі.

Через землі сучасної Дніропетровської області у давні часи про-ходив один із трьох шляхів ─ Муравський. Саме ним татари й турки здійснювали свої спустошливі набіги на українські міста та села, забираючи в полон молодь для продажу на невільничих ринках у Криму. Тут, у долинах річок Самари й Орілі, відбувалося багато битв козаків із татарами.

Невдовзі після перших перемог над татарами, козаки стали спо-руджувати укріплення проти набігів своїх заклятих ворогів. На по-чатку 40-х років ХVІ ст. вони спорудили значне укріплення біля рі-ки Оріль, і вже у 1545 р. на Самарі вони разгромили війська крим-ського хана Емін-Гірея, який намагався переправитися через річку. А десь через 70 років тут відзначився славетний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Було це так. Після вдалого морського походу у володіння Турції він отримав звістку про спустошливий набіг кримчаків на українські землі. Підстерігши загарбників у гирлі Самари, Сагайдачний зі своїм військом завдав ворогові нищівного удару. Його дії підтримали полонені, яких ор-динці гнали у неволю. Після короткого, але жорстокого бою, ворог був знищений.

Сагайдачний ─ це прізвисько гетьмана Конашевича  за відмін-ну стрільбу з лука. Річ у тому, що сагайдак ─ це шкіряна сумка або дерев'яний футляр для стріл. Петро Сагайдачний очолював кілька вдалих морських походів козаків до Османської імперії та Крим-ського ханства. Сучасники називали його "мужем рідкісної мудрості й зрілого судження у справах". При ньому Військо Запорозьке сяга-ло 40 тисяч чоловік. Уславився він і як видатний державний діяч та дипломат. У 1617 р. військо запорозьке увійшло до Європейської лі-ги для боротьби проти Порти. Встановив дипломатичні зв’язки з Московським царством, Грузією, Іраном. Неодноразово відправляв козацькі місії до варшави. Помер гетьман П.Сагайдачний 20 квітні 1622 р. від рани, отриманої від отруєнної ногайської стріли у битві під Хотином, де завдяки участі козаків Польща здобула перемогу.

Значна заслуга в тому, що козаки залишилися справжніми „ли-царями” степової України, належить саме гетьману Петру Конаше-вич Сагайдачному, який тримав гетьманську булаву 10 років. Він удержував дуже строгу дисципліну в козацьких полках, система-тично проводив реорганізацію війська. Розуміючи, що козаки не зможуть жити без війни, він звернув увагу свого війська на боротьбу з татарами та турками. Саме  на період існування Базавлуцької Січі припадають найважливіші морські походи козацтва, які сягнули найвіддаленіших кутків узбережжя Чорного та Азовського морів. Судноверф Січі створює потужний морський флот (Сагайдачний збільшив число козацьких чайок до 300), який давав можливість за-порожцям вести бойові дії проти турецького флоту та гарнізонів уз-бережних фортець. За десять років (1606-1616 рр.) було здобуто і зруйновано Кілію, Акерман, Варну, Трапезунд, Сіноп, околиці Кон-стантинополя, Кафу. Морські експедиції були дуже ризиковані, але вони давали багату здобич. Ці напади сковували значні сили против-ника на турецько-татарському узбережжі Чорного моря. У такий спосіб ослаблювалася сила турецько-татарського натиску на україн-ські землі.

Видатний італійський вчений П’єтро делла Валле писав у 1618 р.: „Турки не мають на Чорному морі жодного міста, котре б не взяли козаки... В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі є такою значною силою, що коли додадуть більше енергії, то будуть його повністю контролювати”.

Для тривалого морського походу будували і облаштували чайки дерев'яні човни довжиною близько 20 метрів та шири-ною ─ десь 4 метри. Посередині встановлювали високий стовп щоглу, на який напинали полотняне вітрило. Днища човнів про-смолювали. З обох боків кожної чайки прив'язували в'язанки оче-рету для посилення його рівноваги під час бурь на морі та битв. У кожну чайку брали чотири-шість малих гармат, відповідний запас ядер та пороху. 3 харчів були сухарі, сушена риба, підсмажене бо-рошно. У чайку сідало до 70 козаків влучних стрільців з руш-ниць та веслярів. Слава про відчайдушних козаків поширилася країнами Європи. Італієць д’Асколі писав про них: „Козаки такі відважні, що не тільки при рівних силах, а й лише із 20 чайками не побояться 30 галер падишаха, адже це видно щорічно на ділі”.

Назва Ігреньського півострова також якось пов'язана з татарами та з відомим козацьким героєм Іваном Сірком. Одного разу кримські татари, повертаючись додому з награбованим майном та полоненими, головним чином українськими дівчатами, готувалися до переправи через Дніпро в гирлі Самари. На них у тому місці чекав у засідці загін за-порожців під керівництвом Сірка. Татари були розбиті. Місце своєї по-разки вони назвали „проклятим”, що звучить татарською як "огрінь". У нашій мові це слово з часом дещо змінилось і зараз звучить як Ігрень.

Iван Сірко понад 20 років, був козацьким ватажком, кошовим отаманом. Він здійснив десятки вдалих походів на Крим і Туреччину. Одна з легенд оповідає, що народився Сірко на світ із зубами, і йому пророчили, що він все своє життя гризтиме ворогів Украї-ни. I справді, увесь свій вік Сірко безперестанку воював із турка-ми й татарами. Він переміг їх у 55 великих боях, у малих же су-тичках бував майже щодня. Сірко обирався кошовим отаманом не менше 15 разів, встановивши тим самим своєрідний, як тепер кажуть,  рекорд. Все життя він був заклятим ворогом бусурманів*, які недаремно називали його „шайтаном”.** Сірко наганяв на них такий жах, що татарські матері його іменем лякали дітей. Відвага, сміливість та вдача запорозького отамана оспівані в народних піснях і думах. По-мер він на своїй пасіці в селі Грушівка, що на теренах сучасної Дніп-ропетровщини. Могила Івана Сірка знаходитъся на території сучас-ного Нікопольського району, неподалік села Капулівка.

З іменем Івана Сірка повязаний лист запорожців до турець-кого султана. Народний переказ повідомляє, що турецький султан Магомет IV послав листа запорожцям, де пропонував їм здатися без зброї. Але запорожці, не соромлячись у виразах та висловах, відповіли султану листом, у якому відкидали будь-які припущення щодо наявно-сті в нього доблесті та гідності, глузували з чванькуватого та пихатого володаря Туреччини. Реставрація тексту цього легендарного листа зберігається в історичному музеї ім. Д.І.Яворницького у Дніпро-петровську.

Саме цей лист став основою для написання геніальним худож-ником Іллею Репіним славетної картини "Запорожці пишутъ листа турецъкому султану”. До речі, йому для образу писаря позував сам Дмитро Іванович Яворницький.

Історик Й.Мюллер писав: „Безперечно, що козаки були для Ре-чі Посполитої найнебезпечнішою отрутою і водночас її найміцні-шим щитом”. І дійсно, козаки не тільки захищали південні кордони від турків і татар, а все рішучіше боролися проти польських панів та їхнього гноблення.

У 1569 р. за Люблінською унією була утворена держава з назвою Річ Посполита, яка об’єднала Польщу та Литву. З цього часу всі ук-раїнські землі перейшли під владу Польщі, а білоруські – Литви. При-скорилося закріпачення селян, запроваджувалася панщина, збіль-шувалися податки та оброк, переслідувалися українська мова, зви-чаї, культура. Ситуація ускладнювалася ще й через розбіжності у релігійних віруваннях, тому що поляки сповідували католіцизм, а українці – православну віру. Ціла низка селянсько-козацьких пов-стань прокотилася Україною в першій половині XVII ст. Імена ко-зацьких ватажків Марка Жмайла, Тараса Трясила, Івана Сулими, Пав-ла Павлюка та інших вписані назавжди в історію України та козацтва. Після поразки повстання 1638 р. уряд Речі Посполитої значно урізав права і вольності козаків, примусивши їх перенести свою столицю у місце, менше захищене природою, – на півострів Микитин Ріг – під  контроль польських військ. До того ж, польський уряд прийняв рішен-ня щодо будівництва низки фортець, аби припинити втечу селян на Запорозьку Січ і встановити жорсткий контроль над козаками.

Одна з фортець пов'язана з історією Дніпропетровська. У 1635 р. напроти Кодацького порогу поляками було збудовано фортецю Кодак. Зараз це село Старі Кайдаки у передмісті сучасного Дніпропетровська. Існує легенда про те, що фортецю відвідав Богдан Хмельницький і на питання: чи подобається йому ця твердиня? ─  відповів: «Що руками людини будується, те руками й руйнується». І справді, в тому ж році ця фортеця була зруйнована козаками на чолі з Іваном Сулимою.

 На побудову фортеці польський сейм у січні 1635 р. виділив сто тисяч польських злотих, а в липні цього ж року будівництво фортеці було завершене. Вважається, що будівництво здійснив француз Жан де Маріон, який і став її першим комендантом. Ймовірно, що план фор-теці склав французький інженер Гійом Лавассар де Боплан, який у 1650 р. видав у Франції свою книгу „Опис України або королівства Польського”, першим з іноземців уживши термін „Україна”. Він 17 ро-ків був на службі у польського короля, очолював будівництво фор-тець та інших споруд на півдні України. Складаючи карти Речі Посполитої, він дослідив значну частину України, дніпрові пороги. Після звільнення зі служби, він повернувся до Франції, де видав свій «Опис України», який мав шалений успіх. Значне місце у праці Боплана було відведено козакам. Він із захопленням роз-повів не тільки про козацькі війни та походи, відвагу та мужність степових лицарів, а й про їхнє мирне життя, заняття хліборобством і ремеслами. Ця книга перевидавалася неодноразово різними мова-ми, зокрема українською. Книга Боплана мала велике значення, бо змінила хибний погляд на козацтво, що поширювала в Європі польська шляхта, начебто козаки – то є розбійники та розбишаки.

Зокрема Боплан писав про козаків: «Вони кмітливі і про-никливі, дотепні й надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, проте дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтують та повстають проти шляхтичів, бачачи, що їх у чомусь утискають. Таким чином, рідко коли минає сім чи вісім років, щоб вони не бунтували чи не піднімали повстання проти панів».

Фортеця була побудована на правому березі Дніпра, на високій скелі, яка панувала над його річищем досить вузьким у цьому місці і Кодацьким порогом, а також над гирлом р.Самара, що впадала не-подолік у Дніпро з лівого берега. Матеріалом для побудови фортеці були земля і дерево. Вона мала вали у вигляді чотирикутника з вису-нутими бастіонами і сухими ровами, які прикривалися частоколом з дерев’яних паль. Із західного боку фортеці (зі степу) знаходилися ворота. На валах були встановлені гармати, які прострелювали річище і береги Дніпра біля порогу, а також гирло Самари.

Гарнізон фортеці складався з 200 німецьких драгунів, якими командував заступник коменданта Жана де Маріона ─ комісар Пшиягловський. Зухвала поведінка комісара та його драгунів щодо козаків, які мали в околицях порогу свої зимівники, стала причиною повстання запорожців восени 1635 р., яке очолив гетьман Іван Су-лима. Вночі козаки наблизилися з боку степу до фортеці, зненацька захопили і вирізали всіх драгунів, місцями розкопали фортечні вали, а гармати відвезди на Січ. На Україну із військом вирушив Конець-польський, але до воєнних дій справа не дійшла. Козакам було за-пропоновано вирішити це питання мирним шляхом: видати І.Сули-му та його соратників, яким обіцяно зберегти життя. Але ця обіцян-ка була порушена. І.Сулиму і його побратимів було страчено 12 грудня 1635 р. у Варшаві. Почувши вирок, Сулима попросив ли-ше покласти до своєї труни золоту медаль, отриману особисто від Папи Римського Павла V за визволення з турецької неволі християнських невільників під час боротьби з Османською імперією.

Через кілька років Кодацька фортеця була відбудована поляка-ми. Відновлена була фортеця Кодак за проектом німецького інжене-ра Гектанта поряд з руїнами першої. Нова фортеця була тричі біль-шою за першу, а матеріалом для її побудови так само слугували зем-ля і дерево. В основі її був квадрат, зовнішня сторона якого стано-вила 112,5 м. Навкруги був насипаний і обкладений дерном вал, до-ступ до якого та його бастіонів боронив з трьох сторін глибокий су-хий рів, а з четвертої сторони замість нього був крутий берег Дніп-ра. Розміри фортеці були розраховані на 800 чол. залоги. Ширина валу при фундаменті ─ 24 м, висота ─ 7 м, глибина рову ─ 11 м. Верхів’я валу фортеці довершував менший вал, так званий парапет, який слугував для захитсу артилерії та мушкетерів, що перебували на основному валу. Єдина брама з мостом через рів розташовува-лася із зхідної сторони. У валу з боку Дніпра був вузький прохід для виходу до води. Залогу фортеці складав полк іноземної піхоти чи-сельністю 600 осіб. Комендантом фортеці був призначений Ян Жолтовський, а через рік його змінив Криштоф Гродзинський. Пос-тупово біля фортеці виросло село старі Кодаки, мешканці якого тор-гували з фортецею.

Пізніше її було відвойовано у Речі Посполитої під час націо-нально-визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького. Вона стала надійною опорою у боротьбі козаків проти поляків. Ви-ще по Дніпру козаки заснували поселення Нові Кодаки, яке стало цен-тром козацької округи. Вважають, що слово «кодак» походить від та-тарського «куйдак», тобто „бухта, захищене місце”. Це слово у сучас-них мешканців Дніпропетровська прижилось як «кайдаки».

Найяскравіша сторінка в історії України та козацтва пов’язана з визвольною війною українського народу під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького. Під час війни на території нашого краю було досягнуто чимало перемог.

Саме з Микитинської Січі на початку 1648 р. в усі сторони Украї-ни полетіли універсали*** гетьмана Богдана Хмельницького із закли-ком до повстання проти ляхів. З цієї Січі й вирушили козацькі полки під Жовті Води й Корсунь, де розбили польську армію. Після тих пере-мог розпочався переможний похід, який призвів до визволення більшої частини України від іноземних загарбників і народження української козацької республіки.

Оскільки козакам вдалося позбутися влади Речі Посполитої на значній території України, в тому числі й на січових землях, запорожці прийняли рішення залишити Микитин Ріг і заснувати Січ у більш зручному місці. Так, у 1652 р. було засновано Чортомлицьку Січ. Бог-дан Хмельницький, гетьман тепер вже всієї України, а не лише запо-розьких козаків, почав створювати  незалежну Українську державу. Та-ким чином, Запорозька Січ, передавши владу молодій державі, тепер могла зосередити всі свої сили на боротьбі проти агресії Османської імперії та Кримського ханства.

Гетьман Богдан Михайлович Хмельницький – національний ге-рой українського народу, творець Української держави. Саме він став на чолі визволення України з-під влади Речі Посполитої. В роки ви-звольної війни Богдан Хмельницький проявив себе не лише як видат-ний полководець, але і як тонкий дипломат: завдяки йому Українська держава була визнана країнами Європи. Внаслідок складних внут-рішніх та зовнішніх чинників Б. Хмельницький у 1654 р. склав Пере-яславську угоду, згідно з якою Україна та Росія політично об'єднува-лися. Але до кінця життя Богдан Хмельницький значною мірою прово-див незалежну внутрішню політику, прагнув зміцнити міжнародні по-зиції України.

Невдовзі після смерті Б.Хмельницького Україну було розділено між Росією та Річчю Посполитою. Кордон проходив по Дніпру. Дуже важкі настали часи для українського народу. Не випадково, що саме на цей час припадає сплеск татарсько-турецької агресії. Двоє російських дипломатів, які проїздили через запорозькі землі по дорозі в Крим са-ме у ті часи, північніше річки Самари побачили лише випалений степ.

Але слава запорожців не згасла. Козаки уславилися в Європі під час облоги Відня, столиці Австро-Угорської імперії, з якою тоді воювала Ро-сія. Про подвиги козака Юрія Кульчицького писали європейські газети: він чудово володів турецькою мовою, тож переодягався турком і не раз бував у ворожому таборі, здобуваючи важливу розвідувальну інфор-мацію.

Козаки брали участь у військових походах на Кримське ханство, які організовувала Росія. Одночасно на землях Запорозького Війська зміцнювалися оборонні рубежі, засновувалися фортеці (ретранше-менти), які стали початком багатьох населених пунктів сучасної України.   

Російське військове командування під час війни з Туреччиною перетворило землі уздовж берегів р. Самари на тилову базу своєї ар-мії. Через Самару споруджувалися численні мости для переправи військ та артилерії. Але наприкінці XVII ст. величезна орда все ж про-рвалася на українські землі до Самари, Орілі й Кільчені, пограбував-ши селища та забравши в неволю багато люду.

На початку XVIIІ ст. в Україні сформувався опір несправедливій політиці Російської імперії, який очолив гетьман Іван Мазепа. Опір спричинило те, що російський цар Петро І порушував угоди, підпи-сані ще у 1654 р. Богданом Хмельницьким. Мазепа таємно від російсь-кого царя вступив у союз зі шведським королем Карлом XII. Під час Полтавської битви 1709 року українсько-шведське військо потерпіло поразку від російської армії. Ця поразка мала найтяжчі наслідки для України й, перш за все, для козаків. Російські каральні війська царя Петра I вогнем та мечем пройшли Україною, знищуючи міста і сели-ща. Були вбиті й замордовані тисячі людей, в тому числі у тодішній столиці України місті Батурині. На Чортомлицьку Січ військо карате-лів провів зрадник, і у травні того ж 1709 року Січ було знищено. Піс-ля таких подій, зрозуміло, у рідному краї на козаків чекала смертельна небезпека, тому вони були вимушені погодитися на пропозицію крим-ського хана служити йому. Там, у ханських володіннях, на землях  сучасної Херсонської області, вони заснувати нові – спочатку Кам’ян-ську, а потім Олешківську – Січі.

Іван Мазепа більше 20 років був гетьманом України. Він піклу-вався про розвиток української освіти, науки та культури. Поступово Мазепа дійшов висновку про необхідністъ визволення України від утисків Російської імперії. Під час Північної війни, що точилася між Росією та Швецією, він підписав таємну угоду зі шведським королем Карлом XI, за якою в майбутньому передбачалася незалежність України. Однак плани гетьмана, які він зберігав у глибокій таємниці, стали повною несподіванкою для більшості козаків і через це не були ними підтримані. Після поразки під Полтавою Мазепа відступив ра-зом із купкою козаків до турецьких володінь, де невдовзі й помер.  

Через 25 років після цих сумних подій Росія, готуючись до нової війни з Туреччиною, вирішила відновити Січ, бо царський уряд розу-мів, що козаків краще мати своїми союзниками, ніж ворогами.

Треба зазначити, що козаки з радістю повернулися на рідну землю. Вони заснували Нову (Підпільнянську) Січ, яка й стала останньою в історії запорозького козацтва. 30 років ще знадобилося Російській ім.-перії, щоб перемогти Османську імперію та отримати, нарешті, безпеч-ний „вихід” до Чорного моря. Крім того, Росія приєднала до своїх во-лодінь Кримське ханство, яке стільки столітъ приносило лихо та руїну на наші землі.

Козаки ж та Запорозька Січ були потрібні Росії, доки точилася безперервна війна з татарами й турками на південних кордонах. У мир-ний же час вони тільки завдавали клопотів та неприємностей російсь-кому урядові. Адже саме сюди, в Україну, тікали селяни від панського гноблення, саме тут час від часу спалахували повстання козаків і се-лян, незадоволених політикою російських царів. У 1775 році імперат-риця Катерина II видала наказ про знищення Запорозької Січі.

4 червня 1775 р. потужні російські війська за наказом Кате-рини ІІ оточили Січ. Сили були нерівні, й тому козаки вирішили скласти зброю, сподіваючись на милосердя цариці та її підлеглих. Але царські солдати увійшли до Січі, заарештували старшину та почали руйнувати укріплення та інші будівлі. Знищили все ─ на-віть із козацької церкви забрали коштовні ікони та срібні речі. Ко-шового Петра Калнишевського було заслано до Соловецького мо-настиря, розташованого на острові в Білому морі. Там його заму-рували у темниці без дверей і вікон, тільки через маленький отвір подавали їжу. Так він прожив 12 років. З часом, покарання було де-що полегшено, однак розмовляти йому не дозволяли ні з ким.

Запорожці розбрелися, хто куди. Деякі з них осіли на своїх ху-торах і в зимівниках, навколо яких із часом утворилися поселення. У нинішній Дніпропетровській області це Таромське, Томаківка, Дніпро-дзержинськ, Нікополь, Губиниха, Петриківка, Карнаухівка, Чортомлик, Перещепино. Деякі села увійшли до меж сучасного Дніпропетровська, наприклад: Мандриківка, Лоцманська Кам'янка (Лоцкам'янка), Суха-чівка, Діївка, Березанівка, Кайдаки. Й досі пам'ять про козаків збері-гається нащадками, бо історія ─ завжди навколо нас, треба тільки вміти її читати по тому, що нас оточує.

*    Бусурманами українці називали турків і татар за те, що вони сповідували не православну, а мусульманську релігію, або іслам.

**     „шайтан” ─ турецькою мовою означає „чорт, диявол”.  

***    Універсал ─ наказ або розпорядження, що видавалося гетьманом.

ПИТАННЯ ДО  ТЕМИ 3

«ДНІПРОПЕТРОВЩИНА КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ»

  1.  Назви причини виникнення козацтва.
  2.  Що таке Запорозька Січ, скільки їх було, де вони знаходилися?
  3.  Розкажи про устрій козацького правління та звичаї козаків.
  4.  Хто такі Дмитро Вишневецький-Байда, Пилип Орлик, Петро Сагайдачний, Іван Сірко, чим вони уславилися?
  5.  Де, коли і навіщо було збудовано фортецю Кодак?
  6.  Які причини й наслідки знищення Чортомлицької Січі в 1709 р.?
  7.  Чому російський уряд вирішив відновити Січ? Де знаходилася Нова Січ?
  8.  Чому Катерина II видала наказ про знищення Запорозької Січі? Коли це відбулося?

ТЕМА 4. ЗАСНУВАННЯ КАТЕРИНОСЛАВУ.

УТВОРЕННЯ КАТЕРИНОСЛАВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ

9. Місто на трьох пагорбах

Зміст: Причини заснування Катеринослава. Г.Потьомкін. Забу-дова Катеринослава: Палацова площа, Преображенський собор, палац генерал-губернатора. Верстова миля. Осавул Лазар Глоба. Перебування Катерини ІІ у місті. Перші казен-ні підприємства. Виникнення слободи Сурсько-Литовської. Катеринослав у I пол. XIX ст. Перейменування назви міста на Новоросійськ. О.С. Пушкін Т.Г. Шевченко.

Очікуванні результати:

  •  Розуміння причин заснування м.Катеринослав;
  •  Знання архітектурних пам’ятників ХVІІІ-поч. ХІХ ст. на території міста;
  •  Вміння описувати перебування у Катеринославі відомих осіб.

Місто Дніпропетровськ «народилося» наступного року після знищення Запорозької Січі. 1776 року імператриця Катерини II підписала план забудови міста Катеринослава, як «південної столиці» російської держави. Вже те, що місто було названо іменем самої цариці, багато про що свідчить. Нове місто, за задумом Катерини II, мало стати перлиною російської імперії, як і північна столиця Санкт-Петербург,  втіленням її честолюбних планів. Річ у тім, що імператри-ця мріяла «прорубати вікно» до Азії, на Схід, подібно до її поперед-ника, Петра I, який будівництвом Петербурга, як казали дотепники, «прорубав вікно до Європи» тим, що Росія вийшла на береги Балтій-ського моря. Катерина II прагнула забезпечити Росії вихід до берегів Чорного моря та приєднати до своєї імперії землі Кримського ханства та Туреччини. Російська  імператриця мріяла увічнити своє ім’я в істо-рії вигнанням з Європи турків, чого ніхто з монархів Західної Європи  до цього часу зробити не зміг.

Для заснування Катеринослава спершу було вибране місце у гир-лі річки Кільчені, лівої притоки Самари. Це недалеко від сучасного м. Новомосковська. Однак невдовзі виявилися прорахунки у виборі міс-ця для майбутньої столиці, тож було прийнято рішення про її перене-сення на високий правий беріг Дніпра в район слободи* Половиці між Старим Кодаком та Новими Кайдаками.

Назву «Половиця» вчені пояснюють по-різному. Історик-крає-знавець Д.І. Яворницький вважав, що козацька слобода іменувалася так за назвою невеличкої річки Половиця, яка зливалася із двох річе-чок неподалік від уливання у Дніпро. Звідси, начебто, й така назва: «пів-ріки», «половина». Михайло Шатров, автор книги «Місто на трьох пагорбах», запропонував два інших варіанти пояснення цього слова. Перший ─ від українського слова полуниця, якої росло в цих місцях настільки багато, що колеса козацьких возів фарбувались у червоний колір. Другий ─ від слова «полова», «половий» ─  жовту-ватий, за кольором глиняного грунта, на якому стояла слобода. Існу-ють й інші пояснення цієї назви. Деякі краєзнавці вважають, що назва походить від імені першого поселенця Половика. Інші – від того, що слобода знаходилася на половині (половиці) шляху від Старого Кодаку до Нових Кайдаків.

Точна дата заснування Половиці невідома, але на карті 1751 р. вона вже значиться слободою на карті Де-Боскета. У 1769 році вона була зруйнована татарами, але невдовзі знову відбудувалася. Особ-ливо швидко Половиця почала зростати після зруйнування Січі, коли значна частина козаків осіла на цих землях. Ось як згадувала козацьке поселення стара жителька Половиці: «В левадах, було, росте капу-ста, як цебро за розміром, огірки, соняшники, тютюн і всяка там вся-чина… Слобода була чималенькою, і люди жили все заможні, – ба-гато мали скотини, коней, хліба, сіна, бджіл… Горою стояли  коза-цькі вітряки..., криті очеретом. На Дніпрі теж – водяні млини... сту-котять день і ніч».

Сьогодні від слободи не залишилося жодного сліду, крім землі, на якій вона була розташована. Зараз – це центральна частина Дніпропетровська.

Якщо ім’ям Катерини назвали місто, то життя вдихнув у нього князь Григорій Потьомкін. До речі, він був прийнятий запорожцями до свого війська, якому козаки, за своїм звичаєм, дали прізвисько  як і всім новакам. Дивлячись на перуку князя, яку він носив згідно з євро-пейською модою того часу, не розуміючи чи роблячи вигляд, що цього не розуміють, запорожці прозвали його Грицьком Нечесою.

Світлійший князь мав багато планів щодо нового міста. Перед-бачалося будувати місто «по-столичному» широко, з розмахом. Пла-нувалося будівництво 12 фабрик (фактично було побудовано лише 2), „судилища”, біржі, подвір'я для приїжджих, театру, університету, ака-демії мистецтв, консерваторії, ботаничного саду. Для проектування були запрошені видатні вчені, будівельники, композитори. За проек-том відомого архитектора Івана Старова центр міста розташовувався на одному із трьох пагорбів. Він повинен був містити: Палацеву пло-щу (нині площа ім. Шевченка), замкнену палацем генерал-губерна-тора (нині Палац студентів), прямокутну Соборну (нині Жовтневу) площу, забудовану адміністративними будівлями із Преображенським собором у середині. До речі, Іван Старов є автором Таврійського пала-цу й Олександро-Невської Лаври в Санкт-Петербурзі.

Офіційне заснування Катеринослава відбулося таким чином. У 1787 р. до Катеринослава прибула імператриця Катерина II з числен-ним почтом, до якого входив імператор Австро-Угорщини Йосип II. Під час урочистих закладин фундаменту Преображенського собору імператриця поклала в його основу перший камінь, додавши 8 монет загалом на 67 рублів, що на той час була значною сумою. Другий кА-мінь поклав імператор Австро-Угорщини, який не вірив у побудову не лише храму, а й взагалі нової столиці. З цього приводу він пожар-тував: «Ми з імператрицею Катериною в один день зробили велику справу: вона поклала перший камінь в основу собору, а я другий, й останній». Втім, третій камінь поклав князь Потьомкін.

Слова Йосипа II виявилися дещо пророчими. За проектом,  Пре-ображенський собор мав величезні розміри (довжина 71 сажень**, ширина – 21, висота – 65) міг дорівнювати лише собору Святого Пет-ра в Римі. Але через брак коштів на будівництво він був побудований майже через півсторіччя, у 1835 р., та й був зменшений рівно у 6 разів. Автором нового проекту був відомий архітектор А.Д. Захаров, який створив Кронштадтський собор та Адмиралтейство в Петербурзі. За-раз про початкові розміри  Преображенського собору свідчить огоро-жа, яка побудована на фундаменті, закладеного за першим проектом.

Біля церковної огорожі зі східного боку собору й досі височить верстова миля***  німий свідок перебування цариці в нашому місті. Такі пірамідки ставились уздовж шляхів на відстані 10 верст****одна від одної, щоб можна було вираховувати відстань. Ця верстова миля, як і багато інших таких же  по всій Україні, була споруджена напередодні подорожі Катерини ІІ до наших країв у 1787 р.

Напроти Монастирського острова того ж року почалося будівни-цтво генерал-губернаторського палацу для намісника краю князя По-тьомкіна. Палац, в якому, до речі, князь не був жодного разу, збудува-ли на землях, відкуплених у відставного запорозького осавула Лазаря Глоби.

Палац Потьомкіна – одна з найкращих будівель нашого міста, ві-дома нам як Палац студентів ім. Ю.Гагаріна. Знаходиться він у парку ім. Т.Г. Шевченка – улюбленому місці відпочинку мешканців та гос-тей Дніпропетровська. Парк розкинувся на місці сада, закладеного тут два століття тому козаком Лазарем Глобою. Будучи знаним садів-ником, він розбив три великих сада, залишок життя провів у одному з них, де й був похований у 1793 р. На місці поховання запорозького ко-зака у 1972 р. був встановлений пам'ятник, а пізніше його ім'я було на-дано чудовому парку, який прикрашає наш  Дніпропетровськ й досі (це парк імені Л. Глоби).

Однак, будівництво міста темпами, визначеними Потьомкіним, так і не розгорнулося. Чергова війна з Туреччиною, раптова смерть са-мого князя у 1791 році, а у 1796 році й імператриці, призупинили бу-дівництво «південної столиці». За часів Павла I місто потрапило в опа-лу, було переведено до рівня другорядних населених пунктів. Його назву було змінено на Новоросійськ. У 1802 р. імператор Олександр I повернув місту і первинну назву, і права та привілеї губернського міста. Але «південною столицею» воно так і не стало.

До сьогодення збереглися фінансові документи, які свідчать про витрати на будівництво південної столиці. Копії цих ордерів експо-нуються у музеї історії розвитку фінансової системи Дніпропетров-ської області. Так, із розпорядження князя Г.О. Потьомкіна видно, що на 1786 рік на будівництво міста Катеринослава казною Російської імпе-рії було виділено 200 тис. руб. Відомості Катеринославської Казенної палати свідчать, що в 1794–1795 роках було значне перебільшення витрат понад розпису  бюджету: на «харчування населення» у зв'язку з недородом хліба  у губернії – 150 тис. руб., на перевезення із Кремен-чука і «устроєніє» в Катеринославі моста – 101 тис. руб., на шовково-панчошну фабрику – 151 тис. руб. Крім того, у ці роки надавалися кошти на закупівлю дров для опалювання казенних будинків та на будівництво кам'яної церкви. Цікаві факти пов’язані з мандрівкою Катерини II до Криму з відвідуванням Катеринослава у 1787 р. Так, для покриття частини витрат було введено терміновий податок 20 коп. з кожної душі, що загалом склало 2 млн. руб. Тільки доставка трьох тисяч коней обійшлася казні у 5 млн. руб.

Фактично історію міста складають два періоди, які дорівнюють приблизно одному століттю кожний. Вони, характеризуються різними темпами його розвитку. У першу половину своєї історії місто росло повільно, життя в ньому ледь жевріло, ─ воно було було глухою провінцією.

У 1808 р. у місті працювали: суконна фабрика, близько 30 заво-дів, з них ─ по 8 сальних і свічних, 9 цегляних і по одному мильному та пивовареному. Щорічно проводилося 4 ярмарки.

Перші казенні підприємства ─ суконна та шовково-панчішна фабрики ─ з’явилися в Катеринославі у 1794 р. Цікаво, що обидві фаб-рики під назвою «Катеринославські» були започатковані не в Україні. Суконна ─ в білоруському містечку Дубровна Могилівської губернії у власному маєтку князя Г.Потьомкіна, а шовково-панчішна ─ у містеч-ку Купавна під Москвою. Для розміщення виробничих корпусів та осель для робітників по річці Сурі виділили земель 7 565 га. З Біло-русії було перевезено, окрім машин, 292 майстрових і 205 фабричних селян. Нова слобода отримала назву Сурсько-Литовське, тому що бі-лорусів здавна називали «литвинами», як мешканців Великого князів-ства Литовського. 1798 року у фабричному поселенні мешкало 1193 особи (638 чоловіків і 555 жінок). Пізніше шовкову фабрику закрили, а суконну перевели у нові кам’яні корпуси. До речі, один із них збе-рігся до наших часів. Це ─ колишній ткацький корпус, будівля якого сьогодні відома як хлібозавод № 1, що знаходиться по проспекту Карла Маркса між вулицями Пастера та Привокзальною.

Збільшення  населення міста Катеринослава показано у таблиці:

Рік

Кількість

Рік

Кількість

1781

2 194

1850

8 998

1800

2 634

1865

22 846

1825

8 412

1897

112 839

У пер. пол. ХІХ ст. Катеринослав мав хаотичну і різнохарактерну забудову одно- та двоповерховими будинками. Над містом на горі одиноко височів Преображенський собор. Проспект був занадто ши-рокий для губернського міста. Саме таким  побачили Катеринослав і залишили спогади про нього діячі російської культури: поет О.С. Пушкін, критик В.Г. Белінський, актор М.С. Щепкін, полководець О.В. Суворов, художник-марініст***** І.К. Айвазовський.

У 1820 р. до Катеринослава у розпорядження генерал-лейтенанта І.І. Інзова на службу був висланий за „небезпечні” вірші Олександр Пушкін. Будинок, де він мешкав, точно досі не встановлений, але до-стовірно відомо, що поет бував у канцелярії Інзова. Цей будинок збе-рігся до наших часів (проспект Карла Маркса, 64), а на його фасаді встановлено відповідну меморіальну дошку. Нині там розташований Літературний музей Придніпров’я. А напередодні сторіччя від дня народження російського поета одна з вулиць міста змінила назву на його ім'я (тепер це проспект Пушкіна). Через 2  роки, у 1901 р., по ній було споруджено пам'ятник Пушкіну за кошти городян.

3 ім'ям Олександра Пушкіна пов'язані ще два епізоди з історії на-шого міста. Про один із них він сам писав у листі: «Справжня подія подала мені привід написати цей уривок. У 1820 році, в моє буття в Катеринославі, два розбійники, скуті ланцюгами, перепливли через Дніпро і врятувалися. Їх  відпочинок на острівку, потоплення одного із охоронців мною не вигадані». Тут мовиться про фабулу поеми «Брати-розбійники».

Другий епізод ще цікавіший. Князь Г.Потьомкін замовив відомим майстрам у Німеччині статую Катерини II, аби встановити її в Катери-нославі до прибуття імператриці. З невідомих причин замовлення не було вчасно виконано, а після смерті Потьомкіна про пам'ятник і зов-сім забули. Викупив його О.М. Гончаров, дідусь Наталії Гончарової, майбутньої дружини Олександра Пушкіна. Але встановити пам’ятник в своєму маєтку через якісь причини він так і не зміг. Згадав він про статую імператриці перед весіллям онуки Наталії, бо, не маючи ДОС-татньо грошей, вирішили дати у посаг за нареченою... «мідну ба-бусю». Саме так дотепно називав її поет. Олександр Пушкін не зміг за життя продати статую. Через багато років пам'ятник був придбаний дворянами Катеринослава й встановлений на Соборній площі непо-далік Преображенського собору. Вже на початку XX століття його було перенесено на постамент проти історичного музею (там, де нині стоїть пам'ятник М.В. Ломоносову). На жаль, під час окупації Дніпро-петровська німцями у Другій світовій війні бронзовий пам’ятник було  вивезено до Німеччини.

У одному  із найкрасивіших місць Дніпропетровська ─ на Мона-стирському острові ─ на знак глибокої любові та пошани до великого сина українського народу стоїть пам'ятник Кобзарю ─ українському народному поету Тарасу Григоровичу Шевченку. Сам поет у Катери-нославі не бував, але відпочивав у друзів 1845 року в районі села Старий Орлик, розташованого у гирлі річки Орілі. Нині це околиця нашого міста. Там він намалював два пейзажі ─ «На Орілі» та «Крає-вид з кам'яними бабами».

У сер. ХІХ ст. Катеринослав залишався звичайним губернсь-ким містом. Стати йому справжньою «південною столицею» заважа-ло кілька причин. В опису міста у «Военно-статистическом обозре-нии Российской імперії» були визначені чинники, які перешкоджали зростанню Катеринослава: «Трудно сказать, чтобы Екатеринослав возвысился когда-либо на степень значительного торгового города. Главными причинами тому: 1. Положение его в стороне от сообще-ний, ведущих к портовым и значительным торговым городам; 2. Трудность переправы через р.Днепр и переезда через пески на левом берегу Днепра и 3. Близость значительных по торговле городов Харькова и Кременчга, где с большой выгодой можно делать закуп-ки всякого рода товаров…»

Катеринослав, хоч і повільно, але будувався. Катерининський проспект з'єднав «верхнє» місто (там, де Преображенський собор) із «нижнім» (там, де колись була Половиця). Сам проспект набував біль-ше гідного вигляду: дві окремі проїжджі частини його було забруко-вано, вздовж центральної алеї посаджені тополі, клени, бузок. Особли-вістю міста стали різні назви вулиць по обидва боки проспекту й обер-нена нумерація будинків відносно залізничного вокзалу, побудованого вже наприкінці XIX ст.

У цей час з'являється й знаменита Озерна площа, створена на місці засипаного озера, частина якого збереглась у парку ім. Глоби. Зараз  на місці давньої площі знаходиться ринок, який має в народі назву «Озерка». 

*          Слобода – поселення селян.

**          Сажень – одиниця виміру довжини, яка дорівнює 2,134 метра.

***        Миля -  міра відстані, яка у старій Росії дорівнювала 7 467 метрів.

****  Верста – російська міра відстані. До ХVІІІ ст. межева верста  дорівнювала 2 134 метри,  що складало 1 000 саженів, пізніше її величину зменшили до 1 067 метрів.

*****   Марініст – художник, який зображує у своїх картинах переважно море.

10. Катеринославська губернія – Дніпропетровська область

Зміст: Виникнення Катеринославської губернії. Апостолове. Історія виникнення сіл сучасного Апостолівського району. Василь-ківка та населені пункти сучасного Васильківського району. Заселення території сучасного Верхньодніпровського району. Верхньодніпровськ, Дніпродзержинськ. Дніпропетровський район – ворота обласного центру. Походження назви Кри-вий Ріг. Історія селищ сучасного Криничанського району: ле-генди, перекази. Легенда про виникнення притоки Дніпра – Орілі. Населені пункти Магдалинівського району. Межівсь-кий край – рубіж між козацькими землями та Кримським ханством. Нікопольщина – центр запорозького козацтва. Іс-торія виникнення сіл та містечок Новомосковського району. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир. Виник-нення Павлограду та сіл сучасного Павлоградського райо-ну. Петриківка та села Петриківського району. Петриківсь-кий розпис – унікальне явище українського мистецтва. Пет-ропавлівка – військова слобода. Села Петропавлівського району. Виникнення селища Покровське та сіл району. Істо-рія виникнення П’ятихаток, Жовтих Вод та сіл сучасного П’ятихатського району. Виникнення селища Синельникове – важливого залізничного вузла півдня України. Солоне та історія виникнення сіл Військове, Микільське-на-Дніпрі. Населені пункти сучасного Софіївського району. Народні перекази про виник-нення Томаківки. Селища сучасного То-маківського району. Історія Царичанського краю. Легенда про цілющі якості царичанської мінеральної води. Широків-ський район козацький край. Історія сіл Юр’ївського р-ну.

Очікуванні результати:

  •  Розуміння причин утворення Катеринославської губернії;
  •  Знання легенд та переказів про походження річок, назв та ви-никнення населених пунктів на території сучасної Дніпропет-ровської області;
  •  Вміння описувати культурні, мистецькі, архітектурні перли-ни Дніпропетровщини.

Сьогодні Дніпропетровська область – друга за територією в сучасній Україні. Але так було не завжди. У 1783 р. було утворено Катеринославське намісництво, яке складалося з 15 повітів.*  У 1784 р. в намісництві налічувалося 706 тисяч чоловік на території майже 153 тис. кв. км. До речі,  за площею його територія майже у 5 разів перевищувала територію сучасної Дніпропетровської області, яка нині складається із 22 районів! До складу намісництва входили зем-лі сучасних Донецької, Запорозької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Херсонської областей. Але за два століття кілька разів проводилися адміністративно-територіальні реформи, за якими межі змінювалася. Населення новоствореного на-місництва збільшувалося швидко. Так, 1793 року воно складало вже 819 тисяч осіб.  

У 1796 р. російський цар Павло І ліквідував намісництва, замі-нивши їх губерніями. Тоді й був Катеринослав перейменований на Новоросійськ, а намісництво – на Новоросійську губернію. Але вже 1802 р. наступник Павла І цар Олександр І поділив Новоросійську губернію на Катеринославську, Миколаївську та Таврійську губер-нії. Населення краю швидко зростало завдяки політиці російського уряду, який роздавав землі скасованого Війська Запорозького цар-ським чиновникам, поміщикам, офіцерам та заохочував переселен-ців різноманітними пільгами.  

Інші населені пункти нашого придніпровського краю були за-сновані у разні часи і за різних обставин.

Невеличке степове містечко Апостолове, виникнення якого якнайкраще ілюструє політику царського уряду Російської імперії, виникло після ліквідації Запорозької Січі. У 1793 р. відставний се-кунд-майор Ямбурзького полку Михайло Апостол, правнук геть-мана Данили Апостола, за указом Катерини ІІ одержав земельний наділ площею понад 13 тисяч кв. км для створення нових посе-лень. На честь відкриття в новому селі церкви Святої Покрови во-но стало називатися Покровським. У 1904 р. була побудована заліз-нична станція Апостолове, біля якої виникло й однойменне селище. У 1923 р. це селище було об’єднано із селом Покровським під наз-вою Апостолове; воно стало центром району, набувши 1956 року статусу міста.

У ХVIII ст. на березі річки Тернівки було засноване село Мар’янське,  як запорізький зимівник. Села Велика Костромка (др. пол. ХVIII ст.) та Володимирівка (др. пол. ХIХ ст.) з’явилися, як військові поселення. Села Кам’янка і Михайлівка виникли на початку ХІХ ст. За радянських часів у 20-ті роки ХХ ст. було засновано село Перше Травня, тоді ж українськими селя-нами, що повернулися з Канади після Жовтневої революції, було утворено село Нива Трудова. Історія появи у 1961 р. невеличкого містечка Зелено-дольськ пов’язана. з будівництвом Криворізької ДРЕС-2. Сучасна терито-рія Апостолівського району складає понад 138 тис. кв. км.  Район на-лічує майже 70 тисяч жителів**.  В районі видобувають граніт, який широко відомий не лише в Україні, а й поза її межами. Так, цим  гра-нітом обкладено Московський університет ім. М.Ломоносова, п’єдестали пам’ятників І.Франку в м. Львові, В.Леніну в  Дніпропетров-ську, Л.Брежневу в м. Дніпродзержинську.

 Селище Васильківка, яке згодом стане районним центром, бу-ла утворене 1707 року як козацький зимівник. Його назва походить від найменування урочища на річці Вовчій і пов'язана з іменем першого поселенця Василя Покваліпта. Основними заняттями жите-лів було хліборобство, тваринництво, ремесла. У 1775 р., після лікві-дації козацтва, коли землі колишньої Запорозької Січі були роздані поміщикам і козаки потрапили у кріпосну залежність, зимівник перетворили на військову слободу. За документами того часу, в 1781 р. у ній мешкало близько 750 осіб. Водночас із Василем Покваліптом запорозький старшина Олександр Шпак заснував свій зимівник, який також був перетворений 1775 року на військову слободу Олександрівку (з 1964 р. це с. Великоолександрівка).

На початку ХІХ ст. були засновані села Богданівка, Григорівка, Павлівка. З будівництвом Катеринославської залізниці у 1881-1884 рр. пов’язане виникнення селищ Чаплине та Письменне. У 1923 році Васильківка стала районним центром новоствореного Васильківсь-кого району. Територія району складає 133,0 тис. га, населення близько 37 тис. осіб. Сьогодні це сільськогосподарський район, де по-ширене вирощування зерно-кормових культур та м'ясо-молочне тваринництво. Головні культури, що тут вирощують, соняшник та цук-рові буряки.

Заселення території у межах сучасного Верхньодніпров-ського району відбувалося з незапам'ятних часів. Велику роль в освоєнні тамтешніх земель відігравало українське козацтво. З поч. XVI ст. навколо Запорозької Січі  виникали зимівники. Один з таких зимівників виник на місці сучасного міста Верхньодніпровська.  Піс-ля ліквідації Запорозької Січі землі по річці Самоткані стали влас-ністю князя Г.Потьомкіна, який на місці козацького зимівника зас-нував слободу, названу на його честь Григорівкою. Заселення слобо-ди було завершено до 1779 р., який історики вважають датою засну-вання міста Верхньодніпровська. Коли у 1805 році Катеринославську губернію поділили на повіти, слобода стала повітовим центром і дістала теперішню назву Верхньодніпровськ. У 1923 р. він став центром новоутвореного Верхньодніпровського району.

На території сучасного Верхньодніпровського району знахо-диться місто обласного підпорядкування, один із великих про-мислових та індустріальних центрів Придніпров’я ─ Дніпродзер-жинськ, який за часів Нової Січі було відомий як село Кам'янське.  Перша письмова згадка про нього датована 1750 роком. Засну-вали це село, як і села Романкове, Тритузне, Карнаухівку та ін.-ші, запорозькі козаки. Бурхливий розвиток Кам’янського при-пав на кінець ХІХ ст., коли в ньому стали будувати промислові підприємства, найпотужнішим серед яких був Дніпровський металургійний завод. 1897 р. Кам'янське одержало статус міста, а у 1936 р. – нову назву ─ Дніпродзержинськ.

Одними з найдавніших сіл Верхньодніпровського району є Мишу-рін Ріг (сер. ХVI ст.), Пушкарівка (ХVІІ ст.) та Бородаївка (ХVІІІ ст.), ви-никнення яких пов’язане з козацькими поселеннями. Сучасна територія Верхньодніпровського району сягає 128,6 тис. га. Чисельність насе-лення станом – близько 58 тис. осіб. Сьогодні район є унікальним серед сільських районів області, бо тут вдало поєдналися розвинута багатогалузева мережа промислових підприємств та аграрний сек-тор економіки. Містечко Верхівцеве виникло навколо нової заліз-ничної станції Катеринінської залізниці (нині це Придніпровська залізниця), яку тут проклали 1884 р. Назву і станція, і містечко отримали на честь першого начальника цієї залізниці інженера О.А. Верхівцева. Місто Вільногірськ одне з наймолодших міст Дніпро-петровської області, воно було засноване 1956 року як робітниче селище при гірничо-металургійному комбінаті. Трохи раніше було побудоване селище міського типу Дніпровське для працівників крахмало-патокового комбінату.

Дніпропетровський район справедливо називають воротами обласного центру, оскільки він розташований навколо м. Дніпро-петровська. За віком район досить молодий ─ він був утворений у 1965 р. Найбільшим із населених пунктів району є Підгородне,  перші згадки про яке датуються близько 1600 роком. Тоді вздовж берегів річок Кільчені та Самари до нинішнього села Спаського, яке нині знаходиться на території сучасного Новомосковського району, козаки та старшина із запорозького містечка Стара Са-мара заснували свої зимівники. Кількість козацьких хуторів значно збільшилася після будівництва Богородицької (Усть-Самарської фортеці) у 1688 р. Через 90 років козацькі хутори були об'єднані в одну військову слободу Підгородне, назва якої пов’язана з розташу-ванням поблизу  губернського міста Катеринослава.

У др. пол.ХVIII ст. були засновані: нинішнє селище міського типу Кіровське, села Любимівка, Новоолександрівка, Сурсько-Литовське. Села Миколаївка та Попово-Балівка з’явилися у пер.пол.ХІХ ст. На сьогодні населення району складає близько 81 тис. осіб. У районі сильно розвинені  присадибні ділянки селян, і тому він придбав славу сільськогосподарського «цеху» двох потужних інду-стріальних центрів Дніпропетровська та Дніпродзержинська, за-безпечуючи значною мірою їх населення овочевою та молочною продукцією.

Перша офіційна письмова згадка про Кривий Ріг знайдена у «Розписі заснованих поштових станцій по річці Інгулець від Кре-менчука до Херсона», що датована 1775 р. У той час це було велике запорозьке поселення, яке у 1829 р. було перетворене на військове. З 1860 р. воно набуває статусу містечка. Свою назву місто отримало від форми кривого мису (наче рогу за формою) на злитті річок Інгу-лець і Саксагань, де саме і було засновано перше козацьке поселен-ня. За іншою версією назву місту дав запорожець Ріг на прізвисько Кривий через втрату одного ока в боях, який оселився в цьому ма-льовничому місці. Бурхливий промисловий розвиток району почав-ся у 80-х рр. ХІХ ст., коли почалася розробка залізних руд.

В останню чверть ХVIII ст. виникли села Недайвода та Широке, на початку ХІХ ст. ─ села Валове і Христофорівка, на початку ХХ ст. ─ село Глеюватка, у 20-30 рр. ХХ в. ─ села Веселе, Красіне, Радуш-не і Червоне. Криворізький район було створено у 1925 році. З  1959 до 1965 року в результаті реорганізації район було скасовано, але згодом знову відновлено. Загальна площа району складає 133,1 тис га. Район нараховує близько 44 тис. жителів. Криворізький ін-дустріальний район відіграє провідну роль в економіці Украї-ни, як основна сировинна база для розвитку чорної металургії, що має стратегічне значення для економічної незалежності та безпеки держави.

Адміністративним центром наступного району є селище Кри-нички, яке виникло у XVIII ст. з вільних козацьких поселень. До-тепер у народі живуть легенди та перекази, ніби близько двох століть тому в районі цих поселень у долині річки Мокра Сура та у прилеглих балках було безліч незамерзаючих джерел із смачною питною водою. Колись через цю місцевість проходив Великий чумацький шлях. Подорожні, а також перші поселенці, копали щороку тимчасові криниці. Звідси й виникла назва села Кринич-ки. Тривалий час у офіційних документах вживалася назва Крини-чуватка.

З козацьких часів існує й селище Аули, яке після знищення Запорозької Січі було перетворено на державну слободу. Про по-ходження назви слободи існує легенда, нібито імператриця Кате-рина ІІ, подорожуючи до Криму у 1787 р., зупинилася на пагорбі і, побачивши на обрії хутір, запитала: «А це що за аул?»

За козацьких часів були засновані села Семенівка (1691 р.), Гуляйполе (1781 р.), Адамівка (1793 р.). Пізніше, у ХІХ столітті, з’явилися села Катеринопіль (1830 р.), Червоноіванівка (1830 р.),  Покровка (сер. ХІХ ст.), Новоселівка (1870 р.), місто Щорськ (1881 р.). У ХХ ст. виникли села Кудашівка (1914 р.), Преображенка (1924 р.), Жовтневе (1928 р.). Криничанський район було створе-но у 1923 р. Він має площу 167,5 тис. га. В районі працюють Аулів-ське водопровідне господарство, яке забезпечує питною водою міста Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Дніпропетровський і Криничанський райони. Основне в економіці району – виробни-цтво продукції сільського господарства.

До 1700 р. на території сучасного Магдалинівського району був дикий степ, яким кочували племена половців, сарматів, печені-гів. Діставалися до цих земель і татарські орди. Перші відомості про поселення району зустрічаються в реєстрових книгах Запорозької Січі 1738 р. Про притоку Дніпра ─ річку Оріль, яка є найчистішою річкою Європи, існує цікава легенда. Жив колись на Ряшанській горі змій, який кожного року забирав у неволю найкращу дівчину з навколишніх сіл. Одного разу в тих краях поселилася сім'я, в якій були три сини-ковалі та красуня донька. Прийшла черга і до дівчини-красуні йти до змія. Не погодилися із цим брати і вирішили битися зі змієм. Сили були нерівними, але любов до сестри надала їм мужності й сили. Юнаки перемогли, змій знесилився і подався до Дніпра пити воду. Брати запрягли його в плуг і на всьому шляху проорали глибоку борозну. Визволені з неволі дівчата заплакали з радощів, і сльозами наповнили борозну. 3 тих пір говорять, що Оріль несе до Дніпра чисті, як дівоча сльоза, води. Особливо красиві її плеса на початку літа, коли на обрамленій зеленим лісом воді ряс-ніє біле латаття. У 1790 р. ці землі були подаровані Катериною ІІ дочці полтавського поміщика Магденка, через що село й дістало таку назву. З ім’ям запорозького козака Василя Кота пов’язане виникнення села Ко-товка, вперше позначене на карті у 1770 р. У ХVІІ ст. виникли села Бузівка, Личкове, Гупалівка. До ХVІІІ ст. відноситься поява сіл Дмухай-лівка, Мар’ївка, Очеретувате, Поливанівка, Топчине, Шевченківка.

Як адміністративна одиниця, Магдалинівський район із цент-ром у селі Магдалинівка заснований в 1925 році. Його площа скла-дає 159,9 тис. га, населення близько  37 тис. На території району протікають чотири річки – Оріль, Кільчень, Чаплинка, Заплавка. Штучна водна артерія (канал) Дніпро-Донбас з’єднала води Дніпра з Північним Дінцем і дала Донбасу як питну, так і технічну воду.

Межівський край своїм корінням сягає глибини віків. Звідси, з Дикого степу, йшли до Дніпра татари, а відважні запорозькі козаки перетинали їм дорогу. На території сучасного села Слов’янки була козацька сторожа, яка охороняла Муравський шлях. Тут стояв із загоном сотник Гончар, який загинув у 1660 р. під час бою з татарами. Відтоді балка, де його було поховано, отримала назву  Балка Гончара. З 1707 р. вона вже згадується серед населених пунктів Запорожжя.  

До ХVІІІ ст. відноситься заснування і сіл Веселе, Зоряне, Новопав-лівка. У 1884 р., у зв'язку з будівництвом залізниці Юзівка*** Кате-ринослав, була збудована залізнична станція Межова, яка дала назву сучасному селищу. У ХІХ ст. також  виникли села Демурине, Іванівка, Преображенка.

Межівський район створений у 1923 р. А саме селище Межова було створено в 1957 році об'єднанням сіл Григорівка, Кам'янка та Новослов'янка. Відтоді воно отримало статус селища міського типу. Пло-ща району сягає 125,1 тис. га, населення   близько 29 тис. осіб. Основ-ні галузі сільського господарства рослинництво та м'ясо-молочне тваринництво. Розведенням великої рогатої худоби та виробниц-твом молока займаються 13 товариств, свинарством 14 госпо-дарств, птицю вирощують і утримують для одержання товарного яйця 3 господарства.

Нікопольщина була центром запорозького козацтва, де протя-гом понад двохсот років знаходилися п'ять із восьми Запорозьких Січей. Усі вони, крім Буцько-Томаківського острова, нині перебувають під водами Каховського водосховища. На початку ХVІ ст. на місці сучасного Нікополя була переправа через Дніпро ─ Микитин Ріг, яку, за народними переказами, заснував козак Микита Циган. Посол німецького імператора Еріх Лясота, який 1594 р. був на Січі, також згадує про неї. Саме тут знаходилася Микитинська Січ, де у 1648 р. Богдан Хмельницький був обраний гетьманом. Поблизу с. Капулівка знаходиться могила славного кошового отамана Івана Сірка. У 1764 р. цар-ський уряд вирішив будувати в цій місцевості пристань з фортецею, яку Кате-рина ІІ  1775 року назвала Слов’янськом. У 1782 р. фортецю перейменували у Нікополь,  тобто  у  „місто перемоги”.

За часів Запорозької Січі було засноване село Шолохове, яке після 1775 р. було перетворено на військову слободу. Село Покров-ське виникло на місці запорозького коша відзразу після ліквідації Нової Січі у 1775 р. До цих же часів відноситься і поява села Черво-ногригорівки.

Площа Нікопольського району складає 194,3 тис. га. Чисель-ність населення – близько 45 тис. осіб. У ХІХ ст. були засновані села Дмитрівка (1857 р.), Кірове (1862 р.), Криничувате (поч. ХІХ ст.), Лош-карівка (др. пол. ХІХ ст.), Новоіванівка (1840 р.). У ХХ ст. з’явилися села Придніпровське (1919 р.), Павлопілля (1925 р.). У надрах Нікопольщини залягають багаті поклади марганцевої руди, промислова розробка  яких розпочалася з кінця ХІХ ст. На початку ХХ ст. на території Городищенсь-кого рудника була побудована залізнична станція Марганець. Інтенсивний розвиток рудників припадає на 30-ті роки ХХ ст. У 1938 р. кілька селищ, що виникали біля рудників, були об’єднані  у шахтарське місто Марганець, яке на сьогодні знаходиться в обласному підпорядкуванні. У 1956 р. кілька ро-бітничих селищ, що виросли поблизу марганцевих рудників, були об’єднані  в місто Орджонікідзе, яке також підпорядковується обласному центру.

На території сучасного Новомосковського району біля броду через річку Самару знаходилося стародавнє козацьке містечко Са-марь, яке було засноване у 1500-1550 рр. З 1576 р. грамотою короля Польщі Стефана Баторія воно надавалося у вічну власність запорож-цям. За часів Богдана Хмельницького містечко було одним із найваж-ливіших центрів транзитної торгівлі на шляху до Запорожжя та Кри-му з добре налагодженим виробництвом селітри, пороху, зброї. У XVII ст. поблизу сучасного Новомосковська запорізькими козаками були засновані кілька хуторів-зимівників. З документів відомо, що в 1672 році в Орловському Куті існував Самарський Пустинно-Миколаївський монастир. На землях між містечком Самарою і Самарським Пустинно-Миколаївським монастирем оселилися запорожці, заснувавши слободу Самарчик, або Новоселицю. Після ліквідації Запорозької Січі за наказом російської імператриці у гирлі річки Кільчені було започатковане місто Катеринослав (точніше Богородицька, чи Усть-Самарська фортеця). Але через невдалий вибір місця в низині, яку часто затоплювало під час повені, місто перенесли на високий правий берег Дніпра, а по-близу побудували повітове містечко Новомосковськ. У 1778 р. Якимом Погребняком у ньому був збудований без єдиного цвяха Троїцький козацький собор, який є перлиною дерев’яної архітектури козацьких часів.

За козацьких часів були утворені села Спаське (сер. ХVІІ ст.), Губиниха (1704 р.),  Голубівка (1745 р.), Перещепине (1764 р.), Вільне (1776 р.), Василівка (1779 р.), Знаменівка (1779 р.), Мико-лаївка (др. пол. ХVІІІ ст.), Новостепанівка (др. пол. ХVІІІ ст.), Піщан-ка (др. пол. ХVІІІ ст.),  Попасне (др. пол. ХVІІІ ст.). Новомосковський район займає площу понад 199 тис. га, мешкає близько 74 тис. осіб. Новомосковщина багата на ліс, водне дзеркало покриває понад 7 тис. га. На території району протікають річки Самара, Самарчук, Оріль, Кільчень, Багата, Татарка, Підпільнянка та інші.

Цікаву та своєрідну історію має сучасний Павлоградський район. У ХVІІІ-ХІХ ст. на території тогочасного повіту історики на-лічують 28 поселень. Основним заняттям мешканців було земле-робство, пізніше тваринництво, а згодом і рослинництво. Мальов-нича місцевість, на якій розташоване місто Павлоград, у XVIII ст. належала до земель Запорозької Січі. Перше поселення Матвіївка пов’язане з ім’ям запорозького військового старшини Матвія Хижняка. У 1777-1779 рр. у Матвіївці розмістили штаб-квартиру Луганського пікинерського**** полку царської армії й тому село згодом було перейменовано в Луганське. У 1784 р. слобода Луган-ська була названа Павлоградом на честь майбутнього імператора Павла І.

У ті ж часи були засновані села Богданівка, Богуслав, Була-хівка, Вербки, В’язівок, Кочеріжки, Межеріч, Нова Русь, Тернівка, Троїцьке.

Павлоградський район розташований на території 145,3 тис. га у центрі Західного Донбасу. Чисельність населення – близько 33 тис осіб. Район утворено в 1923 р., але у період 1959-1991 рр. його територія кілька разів змінювалася. Друга половина XX ст. харак-терна інтенсивною розробкою багатих покладів кам'яного та бурого  вугілля.

Виникнення Петриківки пов'язане з історією Нової Січі. Пер-ші писемні відомості про заснування Петриківки знаходяться у до-кументах XVIII ст. Це клопотання кошового отамана Петра Кал-нишевського та військової старшини перед митрополитом київсь-ким від 20 лютого 1772 р. про відкриття церкви в новому селі Петрівці на річці Чаплинці. Сюди, на місце запорозького зимівника Петриківки, переселилися мешканці сусідньої Курилівки, зруйно-ваної повінню, всього 85 дворів. Але вже в 1775 р. тут налічу-валося 203 двори та 110 бездвірних хат із загальною кількістю на-селення 2445 чоловік. Здавна у побуті жителів Петриківки величез-не значення мав розпис, який наслідував кращі традиції стародав-нього українського мистецтва. Барвниками слугували кольорові глини і рослинні фарби, що виготовлялися з різних трав, ягід, лис-тя та квітів. Й до сьогодення майстри Петриківки вражають світ своїми художніми виробами. У XVIII ст. на місці козацьких хуторів виникли села Єлизаветівка, Курилівка, Миколаївка, Шульгівка.

Площа Петриківського району – 92,8 тис. га, населення складає близько 25 тис. осіб. Як адміністративна одиниця, район утворений на початку 1926 р. У 1963 р. він був розділений між Царичанським та Дніпропетровським районами, але знову відновлений у 1991 р. Район – сільськогосподарський,  основні напрямки: рослинництво (зернові, соняшник, цукрові буряки, овочі), тваринництво (вироб-ництво молока, м'яса), переробка (виробництво тваринного масла, ковбас, олії, борошна, круп).

Витоки історії Петропавлівки сягають 1775 р., коли на річці Бик, при її впадінні до Самари, оселилася перша рота розформова-ного Луганського пікинерського полку із сім'ями. Так утворилася військова слобода, яку за іменами святих Петра та Павла назвали Петропавлівкою. Основним заняттям жителів слободи було хлібо-робство. Тоді ж аналогічно до Петропавлівки були засновані й села Троїцьке (1775), Дмитрівка (1776), Миколаївка (1776), Олександро-піль (1793), Петрівка (1779), Самарське (1777), Хороше (1750)

Площа Петропавлівського району – 124,8 тис. га, з яких близь-ко 5 тис. га – ліси, а 2,14 тис. га – водойми. Населення сягає 36 тис. осіб. Зручне географічне положення сприяло розвиткові торгівлі та ремесел. Сучасний агропромисловий комплекс, в якому діє 24 під-приємства, виробляє 90% продукції. У районі є 4 промислових під-приємства і 5 шахт з видобутку вугілля.

3 історичних джерел відомо, що у XVI-XVII ст. територію, де нині розташований Покровський район, називали Диким Полем. Уздовж річки Вовчої пролягав горезвісний Муравський шлях, яким кримські татари і яничари послуговувалися для розбійницьких нападів на Україну. Відтоді лишилися татарські найменування приток Вовчої Гайчур***** і Янчул******. Офіційна історія району почина-ється з 1673 р. Відомий історик Д.Яворницький у книзі "І.Д. Сірко" писав: "Восени 1673 року І.Сірко зустрівся на Муравському шляху з великим загоном татар, розгромив їх, взяв багато в полон, після чого щасливо повернувся на Січ. Ця битва відбулася в районі Покровсь-кого в день Покрови Пресвятої Богородиці. На знак пам'яті про цю перемогу слободу назвали Покровською". З козацькими часами по-в’язане виникнення у XVII- XVIIІ ст. сіл Гаврилівка та Великомихайлівка.

До ХІХ ст. відноситься поява сіл Андріївка, Просяна, Романки, а до ХХ ст. – сіл Березове, Орли. Площа Покровського району ста-новить 121 тис. га, населення – близько 43 тис. осіб. Як адміністра-тивну одиницю, район було утворено 1923 року. У ньому налічу-ється 5 промислових підприємств і 80 агрогосподарств.

Виникнення П'ятихаток пов'язане з будівництвом Катери-нинської залізниці на прикінці ХІХ ст., зокрема її Саксаганської діль-ниці, яка потім відіграла значну роль у транспортуванні руди з Кривбасу на металургійні заводи Катеринослава та Кам’янського (су-часний Дніпродзержинськ). У 1886 р. на території Саксаганської во-лості Верхньодніпровського повіту розпочалося будівництво вузлової станції, поблизу якої було побудовано перші п'ять хат, звідки й ви-никла назва населеного пункту та залізничної станції П'ятихатки. 3 1923 р. селище центр новоствореного П'ятихатського району. У 1938 р. воно набуло статусу міста. До часів Запорожжя відноситься заснування сіл Лихівки (1740 р.), Жовтого (п.п. XVII ст.), Саксагані (1738 р.), Богдано-Надеждівки (1648 р.), Холодіївки (кінець XVIIІ ст.).

У ХІХ ст. виникли села Вишневе, Красноіванівка, Мар’янівка, Саївка, Троїцьке, Чистопіль. Площа П’ятихатського району – 165 тис. га, населення – близько 52 тис. осіб. Найважливішою галуззю еко-номіки району є сільське господарство: 46 підприємств виро-щують зерно-бобові, технічні, овоче-баштанні та кормові культу-ри. Тваринництво розвивається у м'ясо-молочному напрямку. Ве-лику роль науки в сучасних умовах розвитку сільського госпо-дарства вносять вчені Ерастівської дослідної станції. Колективом станції досягнуто найвищий врожай озимої пшениці в Україні – 73 центнера з гектара.

Славне історичне минуле має місто Жовті Води, пов’язане зі славетною битвою під Жовтими Водами 1648 р., коли військо Бог-дана Хмельницького розгромило польських шляхтичів. Вдячні нащадки дбайливо оберігають історичні пам'ятки того часу. У селі Миролюбівці в 1954 р., у дні святкування 300-річчя підписання Переяславських угод України з Росією, було встановлено мемо-ріальну плиту на честь битви під Жовтими Водами.  

У 1895 р. у тих місцях була започаткована розробка залізо-рудного кар’єру і водночас будівництво селища Жовта Ріка. У 1951 р. поблизу селища Жовта Ріка було знайдено уран. 3 того часу воно стає єдиним центром в Україні з видобутку та переробки уранової си-ровини. 23 травня 1957 р. селище міського типу Жовта Ріка Указом Президії Верховної Ради УРСР було перейменовано на місто Жов-ті Води.

Синельникове виникло на початку XIX ст. на землях, пода-рованих царським урядом генералу I.М. Синельникову.  Спочатку це було селище Павлоградського повіту Катеринославської губер-нії. У зв'язку з будівництвом у 1868-69 рр. на цій території залізни-ці між Лозовою і Олександрівськом (сучасне м. Запоріжжя) тут по-будували залізничну станцію, яка дістала назву від прізвища влас-ника землі Синельникове. Майже одночасно почалося будівни-цтво залізничної колії Синельникове Нижньодніпровськ Катери-нинської залізниці, яке було завершено в 1873 р. 3 цього часу Си-нельникове стає важливим залізничним вузлом півдня України. Поблизу залізничної станції швидко зростало селище, яке дістало таку ж назву. За переписом 1897 р., населення його становило по-над 2900 чол.

На території сучасного Синельниківського району після ліквідації Запорозької Січі виникли населені пункти Роздори, Славгород, Мар’ївка, Старовишневецьке, Дерезувате, Кислянка, Варварівка, Зайцеве, Іларіонове, Луб’янка, Миролюбівка, Раївка.

Синельниківський район – один із найбільших на Дніпропет-ровщині – був утворений у 1923 р. Він  має площу 164,7 тис. га, чисельність населення складає понад 41 тис. осіб. Синельниківщина – аграрний район, господарства якого спеціалізуються у зерновому і м'ясо-молочному напрямках з виробництвом технічних культур. На території району працюють понад 70 господарств різних форм господарювання.

Наприкінці XVII ст. за 2,5 км на схід від сучасного селища Солоне виникло поселення Новоселівка, засноване кріпаками-вті-качами. Але на початку XVIII ст. селян з Новоселівки переселили на землі по річці Солоненькій. Нове поселення дістало назву   Ен-гельгардтівка за прізвищем поміщика, якому належали ці землі.  Пізніше, в 80-х рр. XVIII ст., землі перейшли у власність генерал-лейтенанта Й.Хорвата, який перейменував село на Солоненьке.

Після ліквідації Запорозької Січі на території, де тепер розталова-не селище Військове, почали оселятися колишні запорозькі козаки. Царський уряд також щедро роздавав ці землі поміщикам. В 1780 р. I.М. Синельников, перший генерал-губернатор Катеринославського намісництва, одержав у власність Ненаситецький поріг з прилег-лими до нього землями на обох берегах Дніпра і заснував тут кілька селищ. На землях, які належали дружині Синельникова, виникло се-ло Військове. Воно дістало цю назву тому, що тут селились ті, хто раніше служив у запорозькому війську. Одне з нових селищ Синель-ников назвав на честь свого сина Миколи  слободою Миколаївкою (пізніше вона стала називатися Микільською, а сучасна назва Ми-кільське-на-Дніпрі). Проти цього села був найстрашніший з дев'я-ти дніпрових порогів "Ненаситець". Його довжина була 499 м, а висота падіння води 4,78 м. Жоден із дніпрових порогів не по-глинав стільки жертв, як він.

До ХVІІІ ст. також відноситься виникнення сіл Башмачки, Но-вопокровки, Олександрополю, Павлівки, Сурсько-Михайлівки, Ши-рокого. У ХІХ ст. була створена низка сіл, які нині мають такі назви: Василівка, Дзержинівка, Новомар’ївка, Привільне. Солонянський район був створений у 1923 році. Територія району складає 173,2 тис. га, основними напрямками сільськогосподарського виробництва в районі є овочівництво та садівництво.

У 1793 році на річці Кам'янці виникло село Софіївка, поселен-ці якого були військові, а також козаки і переселенці з Правобе-режної України та Центральної Росії. У ХІХ-ХХ ст. землі, що тепер належать Софіївському району, традиційно використовувалися для сільськогосподарського виробництва. У XIX ст. почали працюва-ти переробні господарства млини, кузні, олійниці, був побудова-ний завод із виробництва землеробних машин, а також цехи з ви-готовлення червоної цегли, черепиці, посуду. Традиційно щороку проводились ярмарки. З козацьких зимівників початку ХVІІІ ст. ви-никло село Ордо-Василівка, а заснування сіл Водяне, Миколаївка, Новоюлівка відносятся до ХІХ ст.

Територія Софіївського району становить 136,4 тис. га, а його населення – близько 27 тис. осіб. 3 1923 р. було утворено Софіївський район із центром в селі Софіївка, яке з 1957 р. набуло статусу се-лища міського типу. В економіці району провідне місце посідає сіль-ське господарство, основним напрямком якого є рослинництво;  значно меншу питому вагу мають тваринництво, садівництво, пта-хівництво, рибоводство, овочівництво. На території району діють понад 70 агроформувань.

Томаківка  старовинне запорозьке займище, що розташоване там, де зливаються дві річки Томаківка і Кисличувата. Колись це був один із островів Дніпра. Заснування поселення Томаківка дату-ється 1552 р. У 1777 р. Томаківка стала державною слободою.

З приводу назви „Томаківка” збереглася така легенда: „Заїхала якось в запорозьку слобідку цариця Катерина. А там саме маки цві-ли. Побачила Катерина ті чудові квіти та й питає: „Що це так гарно цвіте?” Князі та генерали зирк, зирк один на одного і мовчать, бо вони зроду таких квітів не бачили. Коли це з куреня висунувся дід-запорожець. Цариця до нього. „Діду, що це за квіти?” і показує на мак біля тину. „То маківка”, відповідає старий. „Томаківка”, не зовсім уторопавши, засміялася Катерина і додала: „Ну хай же і слобода ця віднині зветься Томаківкою.” Сказала так та й пода-лася далі.”

Запорозькими козаками були засновані також села Топила (п.п. ХVІІІ ст.), Чумаки (п.п. ХVІІІ ст. ), Вищетарасівка (1740), Михайлів-ка (кін. ХVІІІ ст.), Новокиївка (кін. ХVІІІ ст.)

Загальна площа Томаківського району складає 119,1 тис. га, на ній проживає близько 31 тис. осіб. Томаківка, яка за давніх часів була у складі Катеринославського повіту, нині є районним центром Дніпропетровської області. 3 1956 р. Томаківка – селище місько-го типу. З 1963 р. до 1965 р.  Томаківський район був у складі Ні-копольського, але потім його знову було виокремлено в самостій-ний район у складі Дніпропетровської області. Значне місце в еко-номіці району посідає сільське господарство, що спеціалізується на виробництві зерна, м'яса, молока, яєць, вирощуванні технічних та овочевих культур.

Із сивої давнини, від часів козацької вольниці, бере початок чудовий природою, щедрий багатствами надр і полів Царичан-ський край. За часів Київської Русі територія району була у складі Переяславського князівства, а у XIV ст. входила до складу Велико-го князівства Литовського. Від XVII ст. Приорілля входило до скла-ду Гетьманщини та земель Війська Запорозького. Саме в ті часи тери-торія сучасного Царичанського району почала активно заселятися. Першими виникли приорільські містечка Царичанка (1604) та Ки-тайгород (1667); пізніше, у   XVIIІ ст., ─ села Бабайківка, Могилів, Новопідкряж, Прядівка. Сьогодні далеко за межами району відомо про цілющі якості царичанської мінеральної води.

Про цю воду з давнини до нас дійшла поетична легенда. Ось послухайте: „Давно то було, ще коли люди, аби вижити, змушені бу-ли полювати на птахів та звірів, яких у цих краях водилося нелічене. Одного разу трапилося на полюванні нещастя випущена невмі-лою рукою стріла влучила одному з мисливців у груди під самісі-ньке серце. Поклали товариші вмираючого юнака на дно ями, щоб на прощання міг побачити голубе небо... I тут раптом якась невидима сила наповнила тіло пораненого, зупинила кров і вгамувала біль. Юнак підвівся і став придивлятися до того місця, де лежав, там грунт був  вологим. Він пішов вогкою землею вглиб яру, і прийшов до невеликої печери. Почав руками чистити її дно, гребти, звільняючи від верх-нього шару глини та мулу. Йому кинулися допомагати товариші, і скоро з-під їхніх рук весело вдарило джерело, задзюркотів струмо-чок дном яру. Припав до нього спраглими вустами поранений. I яке диво! зарожевіли його щоки, розправилися плечі, до юнака повернулася життєва сила. Зрозуміли тоді мисливці, що джерело не просте, а цілюще, прочистили його гарно та й розповіли всім про свою дивну пригоду. I потяглися до джерельця люди. А вода його виявилася не тільки цілющою, вона ще й молодість та силу повер-тала. Ідуть до джерела старі, а вертаються парубками! Ось і назвали те джерело «Молодильним».

Загальна площа Царичанського району становить 90,3 тис. га, населення сягає 29 тис. осіб. Як адміністративно-територіальна одиниця, район був утворений у 1923 р. на Полтавщині, а з 1932 р. його територія ввійшла до складу Дніпропетровської області. Еконо-мічну основу району складає сільськогосподарське виробництво, основними напрямками якого є рослинництво і тваринництво.

Територія, на якій розташований Широківський район, у прадавні часи була дном моря. Це одноманітна, трохи хвиляста степова рівнина з неглибокими долинами степових річок, з неве-ликими ярами та балками. На берегах річки Інгулець, яка тече  зем-лями Широківщини, є багато джерел питної води,

Широківський район козацький край. Саме козацькі зимів-ники, які виникали по річці Інгулець, згодом перетворилися на ве-ликі поселення, наприклад, села Андріївка, Миколаївка, Шестерня.  У 1775 р. землі Широківщини були приєднані до Новоросійської губер-нії. У ХІХ ст. утворилися села Зелена Балка, Новоселівка, Олександ-рівка.

Площа Широківського району складає 123,9 тис. га, населення – близько 32 тис. Як адміністративно-територіальна одиниця, район формувався упродовж тривалого часу. До 1965 р. підпоряд-кування району неодноразово змінювалося. Сьогодні це район сіль-ськогосподарського виробництва, тут було утворено 39 агрофор-мувань з  рослинництва та тваринництва.

На місці, де тепер розташоване містечко Юр'ївка, близько 1700 р. запорозькі козаки  заснували село Малу Тернівку. Перші посе-ленці займалися хліборобством, скотарством, рибальством та бджільництвом. Тут оселялися, крім козаків, і кріпосні селяни, що втекли від панів під захист Січі. У 1777 р. землі вздовж річки Мала Тернівка отримав у подарунок від Катерини ІІ надвірний радник  Г.Г. Горсеванов, який перейменував село на Юр’ївку.

У ті ж часи виникли села Варварівка (1790), Жемчужне (кінець XVIIІ ст.), Новов’язівське (1782), Олександрівка (кін. XVIIІ ст.), Олексіївка (1789), Чернявщина (1797).

Юр’ївський район має територію 90,2 тис. га, чисельність насе-лення – понад 15 тис. осіб. Юр’ївський район утворено в 1991 р. шляхом виокремлення з Павлоградського району. Сільськогосподар-ські підприємства району, яких налічується 92, мають зерновий та м'ясомолочний напрямки.

Усі райони Дніпропетровської області славні своєю історією, свої-ми ділами. Треба завжди про це пам’ятати і гордитися тим, що Катери-нославщина-Дніпропетровщина    це  край метала і хліба, край ракет і унікальних руд, край високої культури і добрих справ розумних хороших людей.

*  Повіт – адміністративно-територіальна одиниця, що існувала на українських землях від середини XIV ст. до 1923 р.

**   Тут і надалі кількість населення районів подається згідно до Всеукраїнського перепису населення, станом на 01.01.2001 р.

***   Юзівка – давня назва сучасного міста Донецька.

****  Пікинери – легка кіннота російської армії, головна функція якої була охорона південного кордону від набігів кримських татар.

*****  Гайчур – у перекладі: „річка, що вільно тече в степу”.

****** Янчул – у перекладі: „річка, що тече в степу поряд”.

11. Залізна лихоманка перед буревієм 

Зміст: Кримськая війна. Оборона Севастополя. Катеринослав – мі-сто-шпиталь. Севастопольський парк. Кріпостне право та боротьба селян за свою волю. Що принесла селянам ре-форма 1861 р. Розвиток краю наприкінці XIX ст. О.М.Поль. Міст через Дніпро. Гірниче училище. Музей ім. Поля. Розбудова міста. Становище робітників. В. Гіля-ровський. Революція 1905р. Виступи народу в Катерино-славі та губернії. Підсумки революції. „Просвіта”.

Очікуванні результати:

  •  Знання подій світової історії, які відбилися на історії краю;
  •  Розуміння причин „другого” народження краю та його промисло-вого та економічного розвитку;
  •  Вміння описувати революційні події поч. ХХ ст. на теренах області та їхні наслідки

У сер. XIX ст. Російська імперія, намагаючись встановити свій контроль над протоками Босфором і Дарданелами, що з'єднуютъ Чорне й Середземне моря, почала війну із Туреччиною та її союзни-ками – Англією та Францією. Війна широко розгорнулася на морі й на Кримському півострові, за що й отримала назву – Кримська (1853-1856 рр.). Найзапекліші бої велися поблизу Севастополя, оточеному військами ворога. Після 11 місяців оборони захисники вимушені були залишити місто.

Трагедія на Чорному морі відлунилася на берегах Дніпра. Далекий степовий Катеринослав став містом-шпиталем для тисяч солдатів та офіцерів. Саме тут багато із захисників Севастополя знайшли свій ос-танній притулок. Скільки людей було тут поховано – невідомо, але, за даними ревізії 1859 р., у місті проживало близько 17 тисяч мешкан-ців, а на лікуванні перебувало понад 11 тисяч хворих і поранених. До речі, народний переказ доніс значно більшу  цифру ─ 40, а то й 50 тисяч чоловік. У цей період у місті двічі був видатний хірург Ми-кола Іванович Пирогов, який брав участь в обороні Севастополя.

До 100-річчя героїчної оборони Севастополя, у 1954 р., на місці поховання воїнів, померлих від ран, було встановлено пам'ятник героям Кримської війни й закладено затишний парк.

Додаткові витрати на війну лягли важким тягарем  на плечі селян, становище яких дійсно було жахливим. На 1 січня 1859 р. загальна кількість населення губернії складала майже 1 млн. 43 тис осіб, з яких 31,5 %  були кріпаками. Офіційно кріпаки були зобов’язані від-бувати триденну панщину кожного тижня, а фактично вони мусили працювати на пана до 5-6 днів на тиждень. На кожного кріпака для щорічної обробки в середньому припадало 7,3 десятини* землі. То-му не є випадковим, що з 1801 до 1850 року в Катеринославській гу-бернії відбулося 46 виступів селян проти поміщиків, які охопили 70 сіл. І треба зазначити, що це – далеко не повні дані.

Під час Кримської війни в Україні спалахнув селянський рух "Київська козаччина". Масові виступи селян мали причиною чутки про запис у козаки для участі в Кримській війні, й, у такий спосіб, звільнення від кріпацтва.

Після закінчення війни південь Росії охопив рух "У Таврію за волею". Серед селян Катеринославської та Херсонської губерніях про-неслася чутка, що на Кримському перешийку сам цар-батюшка сидить в золотій шапці, і всіх, хто прийшов до нього, відпускає на волю, а ті, хто сиднем сидять, навіки залишаться власністю пана. I люди сім'ями, ро-динами, цілими селами знімалися з рідних місць і тяглися каравана-ми на південь. У Верхньодніпровському та Катеринославському по-вітах Катеринославської губернії від поміщиків втекли всі кріпаки. А це 574 села з населенням майже у 77 тис. чоловік. Великий ук-раїнський поет Т.Г. Шевченко назвав ці масові втечі кріпаків до Криму „сумним катеринославським повстанням”.

Обидва рухи були нещадно придушені царизмом.

Довгоочікувана воля прийшла до селян у 1861 р., про що й було проголошено в царському маніфесті, за яким було скасоване ганебне рабство ─ кріпаччина. Але „визволення” не виправдало сподівань се-лян. Земельні ділянки, які їм надавалися, були настільки мізерними, що селянські родини не могли прогодуватися з них. Так, за переписом на-селення 1858 р. в с. Солоненьке (зараз с. Солоне) проживало 724 се-лянина. За реформою 1861 р. тільки 386 селян отримали земельні наділи по 1,1 десятині на одну особу. Пани – брати Бергмани – після реформи придбали понад 45 тис. десятин землі. Наприкінці ХІХ ст. із 195 сільських господарств цього села 120 мало до 10 десятин, 60 – від 10 до 20 десятин, 15 – понад 20 десятин. Праця робітників-наймитів застосовувалась у 14 господарствах.

У 80-ті рр.. XIX ст. Катеринославська губернія була залучена до економічного буму, який спричинився зародженням чорної металургії в Донбасі та Придніпров'ї. Велика заслуга у промисловому розвитку Придніпровського краю, як центру чорної металургії, належить на-шому земляку Олександру Миколайовичу Полю. Він відкрив неда-леко від тодішнього селища Кривий Ріг на березі річки Саксагань багаті поклади залізної руди. Це відкриття, а також зручний вод-ний шлях давнім Славутичем, привернули увагу промисловців до Катеринослава. Цьому сприяла побудова  Катерининської залізниці із двохярусним залізничим мостом через Дніпро.

До початку XX ст. у місті вже діяло 6 металургійних заводів, серед них:  Брянський (1887), нині завод ім. Петровського, Шодуар А (1892 р.), нині завод ім. Леніна, Гантке (нині завод ім. Карла Лібк-нехта),  Шодуар Б (1899 р.), нині „Комінтерн”,  та інші.

Розвиток промисловості у Катеринославі відбувався швидки-ми темпами та супроводжувався докорінними змінами їх профілю-вання.  

Таблиця 1

Темпи розвитку промисловості у Катеринославі

1880 р.

1903 р.

Фабрики і заводи (кількість)

49

194

Робітники (кількість)

572

10 649

Обсяг виробництва (млн. крб.)

1,5

21,5

Таблиця 2

Профільність промислових підприємств Катеринослава

1880 р.

1903 р.

парові млини

12

11

цегляні

6

9

обробка корисних копалин

2

33

Наприкінці XІX століття у місті вже проживало 220 тисяч осіб, а у всій губернії ─ близько 3 мільйонів. 

Промислова революція внесла зміни в життя мешканців губер-нії. У 1859 р. у Катеринославі відкрилася перша телеграфна станція та було відкрито регулярний рух однотрубних вантажно-пасажир-ських пароходів по Дніпру, який обслуговувало «Першетпароплавне товариство», а у 1864 р. розпочався регулярний поштово-пасажир-ський рух по Дніпру, який зв’язав губернське місто з іншими насе-леними пунктами України. У 1869 р. була прокладена перша лінія во-догону від Соборної (Жовтневої) до вулиці Первозванівської (Коро-ленко). У 1873 р. був відкритий для руху поїздів перший перегін Ло-зова-Олександрівськ (Запоріжжя), з відгалуженням на Нижньодніп-ровськ від станції Синельникове. У 1875 р. був побудований стаціо-нарний вантажно-пвсажирський порт. У 90-х рр. ХІХ ст. у місті по-чали діяти перші телефони. У 1897 р. перший рейс здійснив електрик-ний трамвай за маршрутом «Вокзал-Соборна площа». Він був третім в імперії після Петербургу та Києва. У 1902 р. вулиці Катеринослава вперше почали освітлюватися 450 електричними ліхтарями.

18 травня 1884 р. був відкритий найбільший в Європі двох ярус-ний залізничий міст довжиною 1,5 км і вагою 9 525 т, будівництво якого обійшлося казні в 4 млн. крб. Міст отримав золоту медаль на Все-світній виставці у Парижі в 1889 р. Цей міст, побудований за проектом професора М.О. Бєлєлюбського, і нині прислуговується економіці Ук-раїни. У 1977 р., поруч зі старим мостом, було побудовано одноярус-ний міст, який дозволив розвести зустрічні потяги

У цей період у губернському місті з’являється багато нових установ та чимало красивих будинків, які й досі прикращають місто.

У 1899 р. у Катеринославі було засновано Вище гірниче учили-ще, перетворене у 1912 р. на Гірничий інститут. За замовленням гірни-чопромисловців, архітектор О.М. Бекетов створив проект комплексу споруд інституту. Через нестачу грошей, будівництво розтяглося на кілька років. Але й зараз вражає своєю величністю головний корпус Гірничої тепер вже академії, розташований на нинішньому проспекті Карла Маркса.

У 1901 р.  було створено Наукове товариство, яке розміщувалося в будинку на розі 1-ої Чечелівки та вул. Бойкої (тепер ─ ріг проспекту Калініна та вул. Виборгської). У перші роки існування Наукове това-риство вирішувало багато важливих питань, серед яких відкриття Об-ласного музея, спорудження пам’ятника О.С. Пушкіну, створення наукової бібліотеки тощо.

У 1905 р. на кошти губернського дворянства була споруджена будівля, куди переїхав Музей старожитностей Катеринослава, створе-ний у 1849 р. Музею дали ім'я О.М. Поля, а очолив його Д.І. Яворни-цький.

Відомий російський письменник Володимир Гіляровський наз-вав цей період в історії міста «залізною лихоманкою». Він писав: „У Катеринославі я пробув добу. Це ─ місто на Дніпрі, що зростає не за дні, а за години протягом  останніх 10-12 років. Центральний проспект, що простягся прямою лінією, може суперничати з найкращими вулицями столиць світу. Широкий, прорізаний двома стрічками бульварів і двома коліями елек-тричного трамваю, що охопив і місто, і частину околиць, проспект закінчу-ється на горі величезним Потьомкінським садом, який висить над бере-гом Дніпра.проте, якщо звернути з головного проспекту, вулиці, у більшості, брудні, цілі квартали, що аж рояться людьми, від яких уже з причин історичних чистоти чекати не доводиться... Лише якийсь форс-мажор**, у розумінні зовнішніх санітарних непо-добств, примушує владу вживати заходів, які, втім, виконуються недовго”.

Дійсно, на околиці міста стояли переважно глинобитні та дерев'я-ні хатинки. Більшість населення брала воду з криниць, із Дніпра і ма-лих річок. Не вистачало лікарень та шкіл. Земська лікарня (нині це Об-ласна лікарня ім. Мечникова) не мала можливості вмістити всіх хворих. Пошесті забирали життя тисяч людей. Особливо високою була дитяча смертність. Ось що згадував очевидець: «Голод, злидні й сморід так виснажували протягом зими, що,  здається,  мовби наскрізь світяться діти, на тілі ─ болячки від корости, голівки уражені стригучим лишаєм. Постійно чулося голосіння на кладовищі. Кого ховають? Дитину.» Та й шкіл, звичайно, бракувало. Грамотність в губернії сягала лише 21 %.

У 1909 р. Катеринослав посідав перше місце серед 16 великих міст світу за смертністю населення. Найбільша смертність була у ді-тей у віці до року, вона складала 50 %. За 15 років від інфекційних захворювань (туберкульозу, тифу та скарлатини) померло більше 8 тис. чоловік. Щодо зростання населення у місті, то найсприятливі-шим був 1904 рік, коли народилося 6 444, а померло – 3 607 чоловік. Офіційно робочий день тривав 12 годин, але робітників примушу-вали після закінчення зміни безкоштовно виконувати різну додатко-ву роботу: прибирати цехи, розвантажувати вагони. Половина грошей, які вони отримували за свою тяжку працю, йшла на різного виду штрафи. Крім цього, через погані умови праці, багато робітників трав-мувалися. Наприклад, на Брянському заводі лише за 1898 р. трапило-ся 2 836 нещасних випадків, у результаті чого сотні людей стали ін-валідами.

Не дивно, що в цей час робітники багатьох міст, у тому числі й Катеринослава, все частіше й частіше виходять на демонстрації про-тесту, проводять страйки, вимагаючи полегшення умов життя.

Невдоволення народу своїм становищем призвело до революції в 1905 р. 9 січня увійшло в історію як "кривава неділя", тому що в Петербурзі царськими військами була розстріляна багатотисячна де-монстрація робітників. У відповідь на цей злочин по всій імперії прокотилися демонстрації, страйки, повстання, в яких брали участь тисячі робітників. Звичайно, не оминули революційні події й Кате-ринослава. Вже 17 січня страйкували робітники Брянського мета-лургійного і сталеливарного заводів. А 20 червня робітники міста, які вийшли на демонстрацію, аби підтримати повстанців броненосця „Потьомкін”, були розігнані військами на перехресті Катеринин-ського проспекту й вулиці Провіантської (нині вул. Пастера). Через кілька місяців, 11 жовтня, на перехресті Філо-софської вулиці та Пушкінського проспекту війська відкрили вогонь по колоні демон-странтів. Тоді загинуло 11 чоловік і близько 20 було поранено. На згадку про цю подію там встановлено меморіальний знак. У той же день на перехресті Кудашевської вулиці та Катерининського про-спекту було побудовано одну з перших барикад. Неозброєні студен-ти ─ учасники барикадних боїв ─ протрималися 2 години проти солдат. Тоді загинуло 8 студентів і було поранено 10. На пам'ять про цю криваву подію вулиця змінила свою назву на Барикадну, й на стіні будинку № 40 по нинішньому проспекту Карла Маркса вста-новлено меморіальну дошку. У боях на барикаді на 1-й Чечелівці (сучасний пр. Калініна), які тривали до вечора, загинуло 22 особи і багато було поранено.

За розмахом революційної боротьби Катеринославська губернія посідала одне з перших місць в Україні. У той час  виникали нові політичні партії, громадські товариства, владні органи. Цікавий такий факт: в Україні перша Рада робітничих депутатів, своєрідний орган самоврядування робітників, виникла саме в Катеринославі. Мешканці Чечелівки ─ робітники заводів ─ протягом 18 днів утри-мували владу в своїх руках, не пускаючи на територію свого поселення жандармів та поліцейських. Осторонь не залишилось і селянство: на-весні 1905 р. селянські заколоти охопили територію двох повітів, влітку ─ 4, а восени ─ всіх 8 повітів губернії. Тільки в листопаді-грудні 1905 р. у Верхньодніпровському повіті селяни розгромили 80 маєтків; десятки панських садиб було спалено в Новомосковському повіті. У 1907 р. відбулося 40 селянських виступів.

Придушення революції в Катеринославі почалося 22 грудня 1905 р. уведенням військового стану. Після поразки революції над учасниками цих подій почалася кривава розправа. По всій Російській імперії буду-валися шибениці, оголошувалися жорстокі вироки. Тисячі робітників та селян були заслані до Сибіру на каторгу. Але революція продемон-струвала царському уряду, яка це люта сила ─ розгніваний та при-нижений народ. Революція, незважаючи на поразку, зміцнила впев-пеність робочих та селян в їхній силі, коли вони об'єднані для бо-ротьби за свої права.

Революція принесла українському народові дві значні зміни: влада зняла заборону української мови і започаткувала існування різноманітних українських громадських об’єднань.

У жовтні 1905 р. катеринославський губернатор затвердив ста-тут українського товариства „Просвіта”, до складу якого увійшли найвідоміші громадяни міста – Д.Яворницький, директор Історич-ного музею ім. Поля; А.Синявський, директор Комерційного учили-ща; В.Біднов, відомий український діяч і письменник, та інші. У 1906 р. у місті вийшли одразу два українські тижневики „Запоріж-жя” і „Добра порада”. Але доля цих видань була сумною: якщо останній вийшов чотирма номерами, то перший – лише одним. У 1914 р. відмічалося 100-річчя від дня народження Т.Шевченка. Але російський уряд заборонив будь-які урочистості. Катеринослав став одним із кількох міст, де святкування все ж відбулося, при сприянні Катеринославського губернатора.

*     Десятина – міра площі у старій росії, дорівнювала 1,09 гектара.

** Форс-мажор – надзвичайні обставини. Наприклад, землетрус, повінь та ін.

ПИТАННЯ ДО ТЕМИ 4 «ЗАСНУВАННЯ КАТЕРИНОСЛАВУ.

УТВОРЕННЯ КАТЕРИНОСЛАВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ»

  1.  3 якою метою було прийнято рішення про будівництво Катеринослава?                                                          
  2.  Де було вибране місце для будівництва Катеринослава?
  3.  Яку роль зіграв у долі Катеринослава князь Григорий Потьомкін?
  4.  Що ти можеш розповісти про будівництво Преображенського собору?
  5.  Яка доля палацу генерал-губернатора?
  6.  Розкажи про найдавніші сади-парки Катеринослава та їх засновника.
  7.  Розкажи про розвиток Катеринослава після смерті Потьомкіна та Катерини II.
  8.  Що пов'язує  місто Катеринослав з іменем російського поета Олександра Пушкіна?
  9.  Що ти можеш розповісти про перебування на околицях Катеринослава великого українського поета Тараса Шевченка?
  10.  Зроби необхідні обчислювання, то з’ясуй розміри Преображенського собору в сучасних одиницях вимірювання.
  11.  Коли було утворено Катеринославське намісництво? З якої кількості повітів воно складалося?
  12.  Коли була утворена Катеринославська губернія?
  13.  З якої кількості районів складається сучасна Дніпропетровщина?
  14.  Як ти вважаєш, чому багато міст та селищ сучасної Дніпропет-ровської області було утворено в останній чверті XVIIІ ст.? Доведи свою думку.
  15.  Що з'єднувало Севастополь та Катеринослав під час війни?
  16.  Як населення нашого міста увічнило пам'ять про війну?
  17.  Розкажи про селянський рух середини XIX ст. та причини його виникнення.
  18.  Яка подія спричинила бурхливий розвиток Катеринослава наприкінці XIX століття? 3 яким іменем пов'язана ця подія?
  19.  Розкажи про розвиток Катеринослава у другій половині ХІХ ст.
  20.  Які події відбувалися у нашому місті та губернії під час революції 1905-1907 рр.?  Які підсумки цієї революції?

ТЕМА 5. ІСТОРІЯ КРАЮ В І  ПОЛ. ХХ СТ.            

12. Революційний буревій

Зміст: Події 1917-1920 рр. та наш край. Революційні місця міста. Розповсюдження марксистських ідей. Лютнева револю-ція. Центральна Рада та М.С. Грушевський. Утворення Ради робітничих депутатів. Більшовики Катеринослава. Утворення губернської Української ради. Відновлення робо-ти українських громадсько-політичних організацій. Спро-ба перейменування назви міста на Січеслав. Жовтнева революція.

Очікуванні результати:

  •  Розуміння причин революційних подій у Катеринославі та губернії у 1917-1920 рр.;
  •  Знання та вміння описувати події, які відбувалися в Катеринославі у 1917-1920 рр.

Перша чверть XX століття для нашого народу була бурхливою ─ війни, революції, боротьба за владу між політичними партіями ─ і, як наслідок цього, загибель тисяч і тисяч людей. 1917 рік увійшов до історії нашої країни як рік двох революцій. Це був дуже складний час. Тільки в Катеринославі та губернії влада змінювалася близько 20 разів: Центральна Рада, радянська влада, правління Директорії, військові порядки „батька Махна”, генерала Денікіна... І кожна із цих влад, встановлючи порядок на свій взірець, проливала кров мирного населення.

Події 1917 року в Російській імперії, до складу якої входила Україна,  мали важливі наслідки для світової історії ─ вони на довгі роки розкололи світ на два ворогуючих табори.

Ідеї Карла Маркса та Фрідриха Енгельса стали поширюватися в Катеринославі через членів гуртка самоосвіти гімназистів старших класів, створеного у 1890 р. у Першій чоловічій гімназії міста. Біль-шість гуртківців згодом стала відомими революціонерами.

Гімназія була утворена в 1805 р. і спочатку розміщувалася в одному з будинків у нижній частині міста на розі нинішніх вулиць Леніна та Плеханова. У 1861 р. спеціально для неї було побудоване нове приміщення на Соборній площі навпроти Преображенського собору. Нагляд за будівництвом здійснював губернський архітектор Андрій Михайлович Достоєвський, брат славетного російського письменника Федора Достоєвського. Сьогодні у цьому приміщенні міститься один із факультетів медичної академії.

Керівником гімназійного гуртка був Гаврило Лейтейзен, випуск-ник 1893 р., який згодом став професійним революціонером і був од-ним з організаторів соціал-демократичних гуртків у Катеринославі. Відомо, що саме у листі до нього Володимир Ульянов вперше підпи-сався псевдонімом Ленін, під яким і став всесвітньо відомим політич-ним і державним діячем. Заборонену владою марксистську літературу постачав Олександр Винокуров, випускник гімназії 1888 р., який та-кож став професійним революціонером і одним із засновників Мос-ковської й Катеринославської соціал-демократичної організації. Вино-куров, лікар за освітою, був під час замаху на  В.І. Леніна у 1918 р. поруч із ним, і саме він надав Леніну необхідну першу медичну допомогу. У роки радянської влади О.Винокуров був наркомом* со-ціального забезпечення Російської Федерації. У 1921-1924 рр. входив до Комісії з боротьби з голодом. З 1924 р. очолював Верховний суд СРСР. Саме ця робота дала підстави включити його до списку 136 партійних і радянських керівників, керівних співробітників ОДПУ та ДПУ УСРР, винних у голодоморі на территорії України в 1932-1933 роках. Йому інкримінується запровадження інструкції Верхов-ного суду СРСР, прокурора ВС СРСР і ОДПУ про застосування постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р., т.зв. Закону про п’ять колосків, яка серед інших стала організаційно-правовою під-ставою для проведення в Україні політики Голодомору-Геноциду та репресій.

Коли 2 березня 1917 р. за ст. ст. (надалі в цій главі дати наведено за старим стилем) до Катеринослава дійшла вістка про Лютневу революцію в Петербурзі, то в місті почали створюватися нові органи влади. Катеринославський губернатор А.Г. Чернявський та начальник місцевого гарнізону генерал Вигран заявили про повну підтримку нової влади.

У ніч з 3 на 4 березня приміщенні Губернської земської управи  на розі сучасних вул. Рогальова та площі Д.Бєдного відбулася нарада представників усіх існуючих на той час громадських організацій. Був утворений Катеринославський тимчасовий губернський виконавчий комітет громадських організацій (ГВКГО), в якому зосередилася вища влада в губернії. Були обрані президія з 5 членів та комісари, які мали здійснювати контроль над діяльністю усіх урядових органів та установ. Очолив ГВКГО К.Д. Гесберг, який до цього був головою губернської земської управи.

4 березня 1917 р., як тільки звістка про зречення престолу остан-нім російським царем Миколою II дійшла з Петрограда до нашого міс-та, у приміщенні Наукового товариства в центрі робітничого селища Чечелівка було зібрано Раду робітничих депутатів у кількості 115 осіб. Очолив її меншовик П.М. Орлов. Нині тут міститься Красногвардій-ська районна рада депутатів та районний виконавчий комітет.

5 березня 1917 р. більшовики Катеринослава вперше легально зібралися на міську конференцію у приміщенні Брянської школи, яка була побудована наприкінці ХІХ ст. у центрі Брянської „колонії”, тобто околиці Брянського заводу, де мешкали його робітники. Школа була призначена для навчання дітей працівників заводу. А по вихід-ним тут навчалися читати, писати, рахувати їхні батьки ─ робітники Брянки (нині це металургійний завод ім. Петровського). Але дорослі учні недільної школи не лише опановували елементарну грамотність, але й знайомилися з ідеями марксизму в гуртку, який організували більшовики. Сьогодні, як і 100 років тому, будинок Брянської школи наповнюють дитячі голоси, бо тут працює заклад освіти НВК № 36.

На своїх перших легальних зборах катеринославські більшовики вирішили вести боротьбу за повне знищення старого державного уст-рою ─ рештків царизму  ─ до остаточного встановлення влади робо-чих. 

6 березня згідно з розпорядженням голови Тимчасового уряду князя Г.Є. Львова, надісланому у телеграмі, губернатор та його за-ступник були відстороненні від виконання обов’язків, а управління губернією покладалося на К.Д. Гесберга.

9 березня була утворена Тимчасова рада солдатських депутатів Катеринославського гарнізону, яку очолили Лосський та К.М. Грін-баум. Пізніше, на у травні 1917 р. обидві Ради – робітнича та солдат-ська – були об’єднані (скорочено РРСД) на загальному зібранні, яке проходило у приміщенні Зимового театру (театр російської драми ім. М.Горького). Розташовувалася РРСД у будинку губернатора на розі проспекту та вул. Воскресенської (сучасні пр. К.Маркса та вул.. Леніна). Сьогодні в цьому приміщенні знаходиться одне з відділень Приватбанку.

Таким чином, на Катеринославщині, як і в інших регіонах Росії, в перші місяци революції існувало двовладдя: з боку уряду – ГВКГО, з боку народу – РРСД. Нерідко РРСД діставало перевагу над ГВКГО.

12 березня 1917 р. близько 75 тисяч мешканців міста святкували День Свободи, тобто свято Лютневої революції. Урочиста демонстра-ція розтягнулася майже на 6 км від заводських околиць до Соборної (Жовтневої) площі. Люди зібралися, аби привітати скасування цариз-му. Тоді лунало чимало палких промов із закликом до боротьби за во-лю та рівноправ'я, за щасливе майбуття простого люду. На цій демонстрації вперше гучно про себе заявили революційно налаштова-ні українські політичні та громадські діячі.  

Багатотисячною була і демонстрація 1 Травня, коли колони де-монстрантів пройшли через центр міста від Привокзальної та Брянсь-кої площей. Катеринославський гарнізон виступив під жовто-блакит-ними прапорами.

У березні 1917 р. студентський Виконавчий комітет звернувся до робітників міста із закликом, виголошеним у листівках, створювати свої органи влади.

19 березня відбулися установчі збори спілки металістів, головою якої був обраний О.Г. Жуковський (Мирон Трубний), на честь якого пізніше була перейменована одна з вулиць у нагорній частині міста.

Всього протягом весни 1917 р. було створено 19 профспілок, кількість яких зростала у наступні місяці.

У квітні 1917 р. була створена губернська Українська рада, яка розташовувалася на розі проспекту та вул. Управської (пр. Карла Маркса та вул. Виконкомівській) у приміщенні міської Управи та міської Думи. Сьогодні в цьому будинку знаходиться училище культури.

Навесні відновлює свою роботу „Просвіта”, засновуються „Ук-раїнське учительське товариство”, набувають сили й інші українські партійно-політичні організації.

Цікаво, що саме Є.Вировий, член „Українського учительського товариства” став ініціатором надання нової назви місту ─ Січеслав. Офіційно назва не була затверджена, але набула значного поширення у колах національно свідомої української громадськості.

Наприкінці травня 1917 р. під час Українського губернського з’їзду, організованого губернською Українською радою, виявилися го-стрі суперечності між діячами трьох українських партій – УПСФ (В.Біднов, А.Синявський), УПСР (С.Бачинський, П.Коробчанський, М.Федорів), УСДРП (Ф.Дубовий, І.Мазепа, П.Феденко). Це послабля-ло позиції українських сил в місті, проте в губернії серед селян та солдатів їхня робота була більш успішною. Так, у червні на І губерн-ському селянському з’їзді переважали резолюції російських есерів, то на ІІ з’їзді у вересні – українських есерів, зокрема, були схвалені рішення про автономію України, визнання Центральної Ради вищим органом влади. Змінилося і керівництво Катеринославської Селян-ської спілки на місце проросійські налаштованих братів Строменків був обраний український есер Ф.Сторубель. Це пояснюється етнічним складом Катеринослава. За переписом 1897 р. у місті проживало росіян 41,7 %, українців – 15,8 %.

На червневу кризу Тимчасового уряду робітники Катеринославу відгукнулися демонстрацією, в якій 2 липня взяли участь під більшо-вицькими гаслами робітники всіх заводів міста.

Як відомо, наступного дня – 3 липня – у Петрограді була розстрі-ляна мирна демонстрація трудящих, що стало кінцем двовладдя. Тим-часовий уряд розпочав наступ на Ради та більшовиків. Проте у Кате-ринославі більшовики продовжували працювати легально. Фактично, у місті двовладдя зберігалося до осені, зі значною перевагою револю-ційно-демократичних сил. Виходила їхня газета «Звезда». Міська біль-шовицька організація за 4 місяця збільшилася у 10 разів (на початку березня – 334 члена, у середині липня – 3 500). Очолювали організа-цію у цей час Е.Квірінг, С.Гопнер, В.Аверін. У липні у місті була проведена обласна конференція Криворізько-Донецького басейну.

Взагалі, протягом 1917 р. позиції більшовиків у місті були знач-но посилені. Під їхнім впливом знаходилися майже всі фабрично-за-водські комітети, полкові комітети в частинах місцевого гарнізону, профспілки. До кінця року вони значно посилили свої позиції в Кате-ринославській РРСД.

Влітку-восени 1917 р. значно погіршилося соціально-економічне становище в губернії. Скорочувалося, або зовсім зупинялося, вироб-ництво на промислових підприємствах, зростала кількість без робіт-них, була введена карткова система на продукти. Це викликало неза-довільнення населення. Тільки в липні-серпні 1917 р. відбулося майже 100 страйків.

26-27 жовтня 1917 р. на спільних зібраннях РРСД, міської Думи, політичних партій та громадських організацій було прийнято рішення уповноважити виконком РРСД перебрати на себе владу в губернії та місті, а вищою владою в Україні визнати Крайовий комітет по охороні революції, який був утворений Центральною Радою в Києві.

27 жовтня був створений Військово-революційний комітет, який очолив більшовик В.Аверін.

Але вже наступного дня, 28 жовтня, був утворений губернський революційний комітет (губревком) із представників РРСД, міської Ду-ми та соціалісттичних партій, як вища влада в губернії. 22 листопада він, значно розширений за рахунок Селянської спілки, Української ради, профспілок та інших установ, був перейменований в Губернську революційну раду (ГРР), більшість якої заявила про визнання влади Центральної Ради. Більшовики вийшли зі складу ГРР.

Таким чином, наприкінці листопаду у місті та губернії визна-чилося протистояння між ГРР, яка представляла Центральну Раду, та РРСД, в якій перевага була на боці більшовиків.

Військові частини Центральної Ради у Катеринославі були пред-ставлені Гайдамацьким кошем, куренями вільного козацтв, які перебу-вали в Діївці, Нових Кайдаках та Амур-Нижньодніпровську та мали гарне озброєння, кулемети, понад 10 гармат. Загони гайдамаків були розквартировані в Синельникове, Олександрівську, Павлограді. До ре-чі, тільки в Павлограді знаходилося 2 бронепоїзда та 4 тис. вояків.

Таблиця 1

Склад Бюро Губернської революційної ради

Політичне спрямування

Організації

Кількість

Українські

Селянська спілка

4

УПРС

2

УСДРП

2

Військова рада

1

Позапартійний

1

Неукраїнські

Більшовики

4

Есери

3

Меншовики

1

Бундівці

1

Єврейські соціалісти

1

Всього

20

Більшовики також значно посилили свої озброєні частини. Чи-сельність загонів Червоної гвардії у грудні сягала 3 тисяч. Не вистача-ло зброї, але на прохання більшовиків міста за особистим розпоряд-женням Леніна було надіслано10 тис гвинтівок, 10 млн. патронів, 150 револьверів, 10 кулеметів. Спроба гайдамаків перехопити зброю була відбита робітниками Брянського заводу.

У грудні більшовики створили Військово-революційний штаб і почали підготовку до збройного повстання, призначеного на 28 груд-ня. Прискорило повстання проголошення у Харкові 12 грудня радян-ської ради в Україні та наступ радянських військ, які звільнили  Си-нельникове і Павлоград. Приводом до повстання став бронеавтомо-біль "Грохот", отриманий 25 грудня гайдамаками для посилення свого озброєння та викрадений групою червоногвардійців з приміщення пожежної дільниці, яка і нині знаходиться на перехресті сучасних вулиць Комсомольської та Юрія Савченка (це колишні вулиці Козача та Єлизаветградська).

Наступного дня гайдамацьке командування висунуло більшови-кам ультиматум з вимогами повернути бронеавтомобіль і роззброїти-ся. Коли більшовики відкинули ультиматум, гайдамаки почали арти-лерійський обстріл Брянського заводу. У відповідь катеринославські заводи подали сигнал до запланованого на день пізніше більшовиками збройного повстання. Так 27 грудня 1917 р. у місті почалися запеклі бої між гайдамацькими частинами Центральної Ради та загонами Червоної гвардії більшовиків.

Під час грудневого повстання 1917 р. найзапекліші бої розгор-нулися у центрі міста, і будинок губернатора опинився в епіцентрі подій. Його захищав невеликий загін червоногвардійців (кілька десят-ків чоловік), який відбив п’ять атак гайдамаків вночі 27 та вранці 28 грудня.

Штаб військових частин Центральної Ради містився майже навпроти через проспект у приміщенні поштампу. Отримавши 28 грудня 1917 р. ультиматум від більшовиків з вимогою скласти зброю, штаб не підкорився. Але ситуацію різко змінив, прибувший у Кате-ринослав бронепоїзд. Оточені з усіх боків, захисники були змушені припинити опір, і 29 грудня 1917 р. в Катеринославі була встановлена радянська влада.

Розбудова і зміцнення нових органів влади, перетворення в соціально-економічній сфері (організація народного контролю над виробництвом, введення 8-годинного робочого дня, націоналізація підприємств) проходили в складній суспільно-політичній ситуації.

У січні 1918 р. проходили вибори до Всеросійських Установчих Зборів, за наслідками яких більшовики в Україні отримали близько   10 %, а українські партії – 75 %. Опозиційні більшовикам партії в Ка-теринославі підтримали Всеросійські Установчі Збори, сподіваючись таким чином усунути їх від влади.

Ситуація ускладнювалася й через наступ німецьких та австро-угорських військ, які зайняли Києв,  більшовицька влада переїхала до Катеринослава. 17-19 березня 1918 р. у Зимовому театрі відбувся II Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому було обрано Український Радян-ський уряд. Таким чином, хоч і не надовго, але Катеринослав вдруге став столицею держави.

Таблиця 2.

Результати виборів до Всеросійських Установчих Зборів

По Катеринославу

Партії

Гарнізон

Місто

Кількість голосів

%

Кількість голосів

%

РСДРП(б)

1 756

19,5

20 849

26,4

Кадети

302

3,3

9 244

11,7

Російські есери

1 415

15,7

6 627

8,4

Меншовики

286

3,2

4 601

5,8

Національні соціалістичні партії

3 826

42,5

16 943

21,4

Національні буржуазні партії

769

8,5

15 074

19,1

Інші

653

7,3

5 753

7,3

Всього голосів

9 007

100

79 091

100

Коли наприкінці березня 1918 р. стало відомо про наближення до міста австро-німецької армії, величезні черги добровольців до Червоної Армії вишикувалися біля готеля «Асторія». Взагалі за часи громадянської війни чимало різних владних установ розміщувалися в цій будівлі. Тут працював Катеринославський комітет партії більшо-виків, губернський революційний комітет, штаб військ Центральної ради, білогвардійці армії генерала Денікіна, штаб Махна. Відомий ук-раїнський письменник В.Підмогильний так описав „Асторію” часів громадянської війни: „Постійний штаб усіх переможців над містом і тепер виконав свою звиклу роль. Його кімнати байдуже приймали нову владу, його льох бачив усяких в’язнів, а прапор на даховому шпилі покірно зміняв свої кольори”. Цікаво, що готель потрапив і на сторінки відомого романа О.Толстого „Хождение по мукам”, саме зав-дяки перебуванню тут штабу „батьки Махна”. Дніпропетровець О.Кузьменко, який працював у ті часи в „Асторії” згадував, що сам ба-чив, як отаман-анархіст Нестор Махно власноруч розстріляв із маузе-ра вояка своєї селянської армії за мародерство.

4 квітня німецькі та австро-угорські війська ввійшла до міста і вже наступного дня на Привокзальній площі було розстріляно 500 по-лонених червоногвардійців. У цей період влада у місті належала ГРР та отаману Вільного козацтва Горобцю.

Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. вища влада пе-рейшла до представника гетьмана Скоропадського – губернського ста-рости. Цю посаду по черзі займали підполковник Волошин, полков-ник Осипенко, генерал-майор М.І. Черніков. Замість розпущеної де-мократичної міської Думи була відновлена цензова Дума, скликання 1914 р., яку очолив І.Я. Езау.

У складних умовах діяла Рада робітничих депутатів (РРД), обра-на влітку 1918 р. і в якій керівництво належало меншовикам. Продов-жувало роботу більшовицьке підпілля. На початку квітня вийшов пер-ший номер їхньої газети «Молот».

Таблиця 3

Склад Рада робітничих депутатів м.Катеринослава

Партії

Депутати

Меншовики

50

Більшовики

45

Українські соціал-демократи

32  

Есери

28

Бундівці

23

Єврейські соціалісти

16

Українські есери

5

«Поалей Ціон»

4

Польські соціалісти

1

Безпартійні

30

Інші

12

Всього

246

Соціально-економічна та політична ситуація була досить склад-ною. Націоналізовані промислові підприємства поверталися колишнім власникам, але виробництво на них стрімко згорталося. На початок травня у місті було 50 тис. безробітних. Проте у магазинах було повно продуктів за низькими цінами, придбати які було неможливо більшо-сті населення. Очевидець тих подій Г.Ігренєв писав: «После советской голодовки поражала баснословная дешевизна цен на съестные припа-сы и громадное изобилие их на рынках. Екатеринослав был завален белыми булками, молочними продуктами, колбасами, фруктами и считался в продовольственном отношении самым благодатным горо-дом Украины».

З травня почалися страйки робітників. Найпотужнішим був Все-український страйк залізничників, в якому взяли участь робітники-за-лізничники Катеринослава при підтримці більшості профспілок міста.

Але попри окупацію, кров та руїну тих часів, знаходилося місце й час для вирішення деяких мирних питань. Саме в серпні 1918 р. у Катеринославі було засновано університет із чотирма факультетами, який був розміщений у будівлі 1 Реального училища на проспекті. Проіснував той університет, на жаль, недовго ─ до 1920 р., потім він був перетворений в Інститут народної освіти. Але в 1933 р. інституту знову надали статус університету. Сьогодні в цієї будівлі розташовані аудиторії двох факультетів Дніпропетровського національного універ-ситету. На початку листопада в Потьомкінському палаці відбувся пер-ший університетський бал, в якому брала участь відома кінозірка німого кінематографу Віра Холодна.

Революція в Німеччині відгукнулася в Катеринославі загострен-ням політичної ситуації. На загальних зборах усіх соціалістичних пар-тій та робітничих організацій 8 листопада був обраний новий владний орган – Тимчасовий робітничий комітет (ТРК), члени якого представ-ляли блок партій революційної демократії (меншовики, бундівці, есе-ри та ін.). За закликом ТРК 12 листопада розпочався загальний страйк усіх підприємств міста. 18 листопада війська Директорії зайняли вок-зал, розброївши гетьманську варту.

За ініціативою більшовиків, які оголосили робітничі райони міс-та під своєю владою, у грудня був ліквідований ТРК та проведені нові вибори до РРД. Але петлюрівці силою припинили засідання РРД, на-що більшовики відповіли закликом до загального страйку, в якому взяли участь майже всі підприємства Катеринослава. І вкотре відбуло-ся протистояння політичних сил.

Складність ситуації примусила обидві сторони шукати порозу-міння. У відповідь на гарантії Штабу республіканських військ (петлю-рівців) не розпускати РРД, більшовики припинили страйк. Але питан-ня про владу не було вирішено. Під контролем РРД перебували ро-бітничі райони – Чечелівка, Кайдаки, Амур-Нижньодніпровськ, стан-ція Горяїнове. Центральна частина міста від вокзалу до вул. Садової (Сєрова) була під контролем петлюрівців, від вул. Садової до вул. Уп-равської (Виконкомівська) – окупаційних війьк та міської Думи, а на-горна частина міста – під владою 8 армійського корпусу (білогвар-дійці).

Першими ініціативу проявили петлюрівці. Вони 5 грудня вису-нули німцям і білогвардійцям ультиматум про раззброєння. Після за-вершення терміну ультиматиму петлюрівці почали артобстріл Феодо-сіївських казарм, де містився 8 корпус. Білогвардійські частини у складі 137 кінних і 130 піших бійців при 6 гарматах, 45 кулеметах залишило місто.

12-13 грудня був оголошений військовий стан у місті та губернії та введений комендантський час.

19 грудня петлюрівці вдруге висунули ультиматум окупаційним частинам і на їх відмову почали наступ. Бій у центрі міста з вико рис-танням гармат і кулеметів тривав кілька годин. Німці припинили опір та подалися до Німеччини.

Два тижня з’ясування стосунків між петлюрівцями з одного боку та білогвардійцями і німцями з іншого, більшовики тримали нейтралі-тет і накопичували сили.

Позбавившись двох противників, Штаб революційних військ по-чав наступ на більшовиків. 23 грудня петлюрівці провели селянський з’їзд, який їх підтримав. У той же день вони разгромили більшовиць-кий комітет, а вже 25 грудня більшовики мусили покинути робітниче селище Фабрику та станцію Горяїнове.

27 грудня більшовики в союзі з загонами Н.Махна почали контр-наступ. На їх сторону з артилерією перейшов петлюрівський отаман Г.Мартиненко. Бої тривали 4 дні. 28 грудня Губернський військово-революційний комітет (ГВРК) першими наказами відновив владу Рад та призначив Головнокомандуючим радянської революційної робітничо-селянської армії Катеринославщини Н.Махно, військовим комісаром Г.Мартиненко, комендантом міста М.Хавського.

Але більшовики утримати надовго місто не змогли. Раптовий пе-реможний наступ отамана Самокиша дозволив відновити владу Дире-кторії майже на місяць. Більшовики перейшли у підпілля. Виробни-цтво зупинялося. Постачання хліба до міста відбувалося з перебоями.

27 січня 1919 р. місто було звільнено в наслідок наступу радян-ських військ під командуванням П.Дибенка і відновлена радянська влада, повноваження якої були зосередженні в Раді робітничих депу-татів, де більшість належала комуністам.

На початку березня була запроваджена продовольча диктатура і розпочато переформування повстанських загонів в регулярні частини Червоної Армії. На початку 1919 р. була створена місцева комсомоль-ська організація. Почалося відродження промисловості міста.  

Губернська надзвичайна комісія проводила масові репресивні заходи проти ворогів радянської влади. Г.Ігренєв згадував: «Пошли бесконечные аресты и расстрелы без суда. Хватали направо и налево всех, кто попадал под. руки, не только былых приверженцев гетьмана, но даже и петлюровцев. Многих расстреливали тут же в чрезвычайке, после первого же допроса, часто по недоразумению».

Становище радянської влади навесні різко погіршилося. По всій країні прокатилася хвиля антибільшовицьких селянських повстань, найбільшим з яких було під проводом отамана Григор’єва. 11 травня григор’ївці захопили майже все місто, розстрілявши та закатовавши 200 осіб, серед яких близько 100 проранених червоноармійців.

В ніч на 13 травня у григор’ївців штурмом був відбитий залізни-чий міст через Дніпро і розпочато визволення міста загонами Червоної Армії на чолі з О.Пархоменко. Бої в місті тривали дві доби.15 травня місто було звільнено від повстанців, а Катеринославщина – до кінця місяца.

Нова загроза насувалася з Донбасу. Звідти вели наступ білогвар-дійська армія генерала Денікіна. На захист Катеринослава було мобі-лізовано 8 тисяч мешканців міста. Наступ стримували Дніпровська військова флотилія та частини 14 армії під командуванням К.Вороши-лова, штаб якої розташовувався у місті. Незважаючи на опір загонів червоноармійців, 28 червня 1919 р. в Катеринослав увійшли частини денікінської армії під командуванням генерала Шкуро. Мешканці міс-та, які мріяли про повернення до старих порядків, що були за царату, зустрічали білогвардійців на Соборній площі біля Преображенського собору із дзвонами, потім був молебен. А увечері на честь військових було влаштовано банкет у приміщенні Англійського клубу. Ось як описує генералів Шкуро та Денікіна у своєму щоденнику очевидець тих подій дніпропетровець А.Ф. Стародубов: „Приїхав генерал Шку-ро. Зовнішність: молодий, великий лоб, вуса, років 25, невисокий, во-лосся кучеряві, одягнутий у бурку. Кинджал, шабля та вовча шапка. Приїхав генерал-лейтенант Антін Іванович Денікін. Вигляд: товстень-кий, борода, вуса. У волоссях вже сивина. На вигляд йому років 67, але він бодьорий (йому лише 35 років). У місті, у зв’язку з цим, від-бувся обід на 300 осіб”.

Нова влада розпочала масові репресії. За перших 4 дня було роз-стріляно близько 3 тисяч чоловік. Хронічного характеру набули погра-бування торгової частини міста, Озерного базару, магазинів, приват-них будинків. Козаки, що знаходилися в армії Денікіна, виявили 2 склади вина відомих катеринославських торговців Мізка і Шлапако-вих і в місті почалося масове пияцтво. Влада була неспроможна опа-нувати ці безчинства.

14 липня Кримська дивізія Червоної армії разом із Дніпровською флотилією в черговий раз звільнила Катеринослав, але отримавши підкріплення, білогвардійці знову витіснили радянські війська з міста і продовжили масові репресії проти жителів.

Денікінці відновили права на власність, відродили Спілку помі-щиків та Товариство заводчиків і фабрикантів, сприяли відновленню міської Думи. Але становище влади в губернії було досить складним.  Відчутною була продовольча криза. Ціни на продукти зростали, по-стачання продуктів припинилося. По всій губернії розгорнувся масо-вий повстанський рух селян.

Саме на цей час прийшлася найвища точка розвитку махновсько-го руху. Двічі у період з 28 жовтня по 8 грудня 1919 р. Катеринослав захоплювали війська Нестора Махна. Підірвавши міст, махновці фак.-тично перетворили Дніпро на смугу фронту. Від кулеметної та артиле-рійської дуелі між денікінцями та махновцями страждали здебільшого цивільне населення.

Один із агітаторів пропагандистського штабу „батьки Махна” у листопаді 1919 р., звертаючись до слухачів у залі Громадського зібрання по вул. Клубній (Леніна), наголошував: „Ми, махновці, ─ ті, хто не може миритися із насиллям людини над людиною. Ми ті, хто вирішив жити незалежним, вільним життям чи померти. Ми б’ємося за безвладдя, за зникнення насилля. Ціль наша свята!”  При цьому і ця влада, як і всі попередні, чинила репресії, беззаконня, грабунки. Зараз у будинку міститься Клуб залізничників, музей Придніпровської заліз-ниці та Дніпропетровська обласна філармонія.

8 грудня білогвардійські частини генерала Слащова вибили мах-новців. Вони протрималися у місті до кінця грудня. При приближенні Червоної Армії у місті почалося повстання на чолі з більшовиками.   29 грудня бойові дружини катеринославських робітників захопили за-лізничий вокзал. 30 грудня у місто вступили частини Червоної Армії.

Відновлення радянської влади відбувалося в складних умовах. На металургійних заводах Катеринославщини не працювала жодна із 13 доменних та 24 мартенівських печей. На Брянському заводі з 11 цехів працювало лише 3. На рудниках Криворіжжя з 24 тисяч робітни-ків залишилося не більше 1 тис.

Значне місце у відбудові міста відігравали комуністичні субот-ники. Перший був проведений 7 лютого 1920 р. на розчищенні завалів та відбудові залізничого мосту через Дніпро.

Поступово, хоч і повільно, стали підніматися з руїн корпуси заводських цехів і шахти, житлові будинки, школи, міські будівлі. І мирне життя почало потроху налагоджуватися.

Під час наступу Врангеля у 1920 р. почалася термінова евакуа-ція, але білогвардійські війська були зупинені біля Синельникового. Після розгрому Врангеля на Катеринославщині була розквартирована Перша Кінна армія, а її штаб – у Катеринославі.

Відновлена радянська влада широко використовувала терор і ре-пресії. Була знову сформована Катеринославська губернська надзви-чайна комісія, працівники якої з 1.Х.1920 р. по 1.ХІ.1921 р. затримали 5 166 осіб, з них 452 були розстріляні. До речі, надзвичайна комісія розміщувалася у будинку Комерційного клубу по вулиці Новодворян-ській (Дзержинського). Сьогодні у відновленній будівлі знаходиться фешенебельний комплекс «Опера».

* Нарком – скорочення від „народний комісар”. Так у перші роки радянської влади називали міністрів.

13. Між двома світовими війнами

Зміст: Досягнення та втрати перших п’ятирічок. Г.І.Петровсь-кий та перейменування назви міста на Дніпропетровськ. Будівництво нових заводів. Труднощі життя та умови праці робітників. Причини політики колективізації. Го-лодомор, його наслідки для народу України та Дніпро-петровської області. Репресії проти народу.

Очікуванні результати: 

  •  Розуміння подій, що відбувалися на території краю у 1920-1940 рр.;
  •  Вміння наводити факти щодо зміцнення економічного потен-ціалу області; голодомору, репресій.

Після Жовтневої революції та громадянської війни країну захопила хвиля перейменування населених пунктів на честь револю-ційних вождів. Не минула така участь і Катеринослава. Місту дали назву, яка пов’язала ім’я революціонера-більшовика та радянського діяча Григорія Івановича Петровського з назвою найбільшої ріки України – Дніпра. Ця подія відбулася 20 липня 1926 р. Саме в цей день місто змінило назву на Дніпропетровськ. З 1991 року обгово-рюються пропозиції перейменувати місто, давши йому більш сучасну, не таку довгу назву, наприклад, Дніпро або Січеслав.  

На початку 20-х років Україна була в тяжкому становищі ─ зруйновані заводи, міста, селища. Дуже важко відроджувалася  про-мисловість і сільське господарство.

Криза, сричинена наслідками світової та громадянської воєн, політикою «воєнного комунізму» відчувалася у всіх сферах життя – в економіці, політиці, соціальній сфері. Не працювали майже всі мета-лургійні підприємства Катеринославщини, підвезення по Катеринин-ській залізниці зменшилися у 35 разів, зростала інфляція. У Катерино-славі було зруйновано 320 будівель. Населення губернського міста скоротилося з 268 тис. осіб у 1917 р. до 189 тис. у 1920 р. Населення міст та містечок мігрувало в села, рятуючись від голоду.

Навесні 1921 р. у губернії був оголошений військовий стан через тривалу війну з повстанським рухом Н.Махна, який мав широку під-тримку у селян Катеринославщини, невдоволених продрозкладкою, реквізиціями та примусовою працею.

У березні 1921 р. була проведена «Діївська операція» по прибор-канню селян Діївки та Сухачівки. Заарештовані 19 сухачівців і 10 діїв-ців були розстріляні з кулемету на площі перед селянами. Треба зазна-чити, що командування Харківського військового округу, до складу якого входила Катеринославщина, опротестувало перед партійним керівництвом України використання збройної сили для придушення страйків цивільного населення.

Хвиля репресій проти опозиційних сил розгорнулася після анти-радянського повстання у Кронштадті у березні 1921 р. У Катерино-славі було заарештовано і відправлено до Харкова, столиці Радянської України, понад 100 найвпливовіших у губернії меншовиків.

У кінці травня на підприємстваї Катеринослава прокотилася хви-ля страйків під лозунгом «За вільні Ради». Масові арешти серед страй-куючих залізничників стали приводом для повстання, яке отримало назву «маленький Кронштадт». Через 3 дні повстання було жорстоко придушено: з 200 заарештованих 51 робітника були негайно розстрі-ляні з кулемета на березі Дніпра. В упокоренні страйкуючих брали участь особисто голова РНК УСРР Х.Раковський, командуючий збройними силами України та Криму М.Фрунзе, воєноначальники К.Ворошилов та М.Будьоний.

Опір селян і робітників по всій країні спонукав радянську владу змінити політику «воєнного комунізма» на НЕП.

За часи НЕПу на Дніпропетровщині були відбудовані промисло-ві підприємства, нормалізувалося постачання продовольства, налагод-жувалося мирне життя.

За двадцять років, з 1921 р. до 1941 р., на Дніпропетровщині бу-ли побудовані нові великі заводи ─ коксохімічні (у Дніпропетровську та Дніпродзержинську), металургійний "Криворіжсталь" (у Кривому Розі), трубний (у Нікополі), жерстекатальний (у Новомосковську) та багато інших. Були створені нові шахти та рудники для добування вугілля (Павлоградський район), залізної (Криворіжжя) та марганцевої (Марганець) руд. Водночас відновлювалися металургійні заводи, по-будовані до революції. Наприклад, на заводі ім. Петровського стала до ладу доменна піч ─ найбільша на той час в СРСР. На металургійному заводі у Дніпродзержинську також була побудована домна, яка за технічним обладнанням не поступалася найкращим іноземним. Перші в Радянському Союзі колесопрокатний та трубні цехи, які за потужні-стю дорівнювали до цілих заводів, були збудовані у Дніпропетровську на заводі ім. К.Лібкнехта. У 1937 р. Дніпропетровський завод „Світло-фор” брав участь у міжнародній виставці в Парижі, де його продукція була гідно відзначена золотою медаллю та дипломом.

Тільки з 1928 р. до 1932 р. лише у Дніпропетровській області бу-ло вироблено майже 5 млн. тонн чавуну, 4,5  млн. тонн сталі, близько 4 млн. тонн прокату, здобуто 33 млн. тонн залізної та 6 млн. тонн марганцевої руд. Підприємства нашого краю поставляли необхідну країні білу жерсть, спеціальні труби для розвитку авіаційної, трактор-ної та нафтової промисловості, колеса для залізничного транспорту. Область виробляла чавуну більше, ніж Японія, Італія та Польща ра-зом узяті. Напередодні Другої світової війни в області працювало 16 домен, 36 мартенів, 56 прокатних та трубопрокатних станів, 77 залізо-рудних шахт, 400 підприємств місцевої промисловості. На заводах області вироблялося 20 % чавуну, 16,5 % - сталі, 18 % – прокату, 63 % - залізної та 40 % марганцевої руд від загального обсягу виробництва в СРСР.

23 березня 1939 р. шість заводів чорної металургії СРСР були нагороджені орденами за перевиконання планів, організацію соціа-лістичного змагання, дострокове виконання важливих державних завдань. Серед них орденом Леніна – Дніпропетровський завод ім. Леніна та орденом Трудового Червоного Прапора – Криворізький металургійний завод. Крім цього, у тому ж році орденами й меда-лями була нагороджена велика група працівників Дніпропетров-щини – 292 особи, з них 171 працівник металургійної галузі, 80 – Сталінської (Придніпровської) залізниці. Дніпровському металур-гійному заводу ім. Дзержинського у 1941 році було присвоєно зван-ня „Кращий металургійний завод Радянського Союзу”.

У значному підвищенні видобутку залізної руди позитивну роль відіграло широке розповсюдження методу багатозабійного швидкісного буріння, вперше застосованого бурильником шахти ім. Ілліча О.І. Семиволосом. 27 липня 1940 р. за зміну він пройшов 22 погонних метри, нарубав 184 т руди, виконавши норму на 1 200 %. Його приклад наслідували й інші робітники Криворізького залізо-рудного басейну та всієї країни. На Криворіжжі після тривалого від-ставання вперше було виконано план видобутку руди. 

 З 1929 р. був проголошений курс на колективізацію. До 1937 р. колективізація була завершена, як в Україні, так і в області. 22 травня 1937 р. на ІІІ обласній партійній конференції доповідалося, що на Дніпропетровщині „повністю завершена колективізація, відбулося організаційне і політичне зміцнення колгоспів області, створені міц-ні й стабільні кадри організаторів і стахановців соціалістичного сільського господарства”. У цей період в області діяло 3 600 колгос-пів, 100 радгоспів та 138 машино-тракторних станцій (МТС), в яких налічувалося понад 9 тис. тракторів, 5 781 комбайнів.

Але за «переможними» рапортами обласного керівництва при-ховувалися методи, якими досягалася колективізація. Примусова ко-лективізація і свавільне „розкуркулення”, безжалісне вилучення хліба на селі призвели до голодомору 1932-1933 рр. 

За підрахунками вчених, Голодомор 1932-1933 рр. в Україні забрав до могили від 5 до 11 мільйонів селян, більшість сходиться на числі 8 млн. Щоб повністю оцінити втрати населення України, треба враховувати також значне зменшення народжуваності дітей у 1932-1934 роках. Смертність населення Дніпропетровщини в 1933 році перевищила показники 1927-1930 рр. у 5-6 разів. Керівництво СРСР та України видали цілу низку документів, що ускладнили і без того важке становище на селі. Ці документи - "Про заходи боротьби із розкраданням хліба", "Про заборону продажу хліба нового врожаю до 15.01.1933 р.", так званий закон про п'ять колосків – й досі вражають немилосердністю по відношенню до свого народу.

У Дніпропетровській області репресій зазнали тисячі селян, яких називали "куркулями" тільки тому, що вони не хотіли йти до колгос-пів. Діяло гасло "Хто не йде до колгоспу, той ворог радянської влади!" Так, тільки у Синельниківському районі за 1931 р. було вислано 123 господарі, а з домашніми – щонайменше 500 осіб. I так майже у кожному із тодішніх 55 сільських районів Дніпропетровської області.

4 квітня 1930 року на території Павлоградського та Петропавлів-ського районів почалося збройне повстання українського селянства проти радянської влади. Центрами повстання стали села Богданівка і Тернівка поблизу м. Павлограда. Повстання під керівництвом А.Воронкіна, І.Аксьо-нова та І.Шелепова почалося  з хутору Осадчий. Озброєні старими гвинтівками, обрізами, мисливськими рушницями, кілками та вилами, повстанці почали розправу над радянським і партійним активом. Просу-ваючись до Богданівки через довколишні села й хутори Водяне, Путятино, Кохівку, Мар'ївку та Нову Дачу, повстанці швидко поповнювали ряди.

Ще 2 загони селян з Богдано-Вербки та хутора Сонцево направили-ся до Тернівки на воззєднання з повствшими у Богданівці. Озброєні селя-ни взяли під контроль міст між селами Богданівка і Тернівка та обірвали телефонну лінію. Проте звістка про повстання надійшла до керівництва округу вранці 5 квітня. На боротьбу з повстанцями до Богданівки був ки-нутий каральний загін з 35 чекістів та двох сотень міліціонерів. Бій кара-телів з озброєними селянами тривав 5–6 квітня і завершився поразкою селянського повстання.

За участь у повстанні було засуджено 210 осіб, 27 поставців, включ-но з лідерами руху, страчені. У доповіді Косіору голова ДПУ УРСР В.Балицький рапортував про «розгром банди, яку очолювали колишні білі офіцери й куркулі, які намагалися підняти загальне повстання під гаслом боротьби за незалежність України». 

У 1931-1932 рр. були знешкоджені так звані „контрреволюційні повстанські організації” в селах Магдалинівського, Криворізького, То-маківського, П’ятихатського, Царичанського та інших районів. Заарештовувалися, в основному, селяни-одноосібники, сільські вчи-телі й священики.

Завдяки застосуванню революційних методів соціалістичного переустрою села була досягнута чергова мета „соціалістичного експерименту” – створення колгоспного ладу, який став однією з головних базисних опор радянської планово-розподільчої командної економіки, сформованої в СРСР упродовж 1920-1930-х років.

За офіційною статистикою, середня врожайність зернових культур у 1940 р. становила в Україні 14,6 центнерів з гектара. Уряд і партія через засоби масової інформації називали ці показники високим врожаєм. Проте замовчувалося, що така врожайність була в декілька разів меншою від отримуваної хліборобами Європи на значно гірших, ніж українські черноземи, землях. По області середня урожайність зернових підвищилася з 10,6 центнера у 1934 р. до 16,7 центнера у 1940 р.

З великою натугою після катастрофічних втрат першого року колективізації відновлювалося тваринництво. У 1939 р. було органі-зовано 276 нових тваринницьких та 258 птахоферм.

Для популяризації досягнень передових колгоспів, радгоспів і МТС в області щорічно проводилися зльоти передовиків сільсько-господарського виробництва, а їхній досвід поширювався через за-соби масової інформації. Крім того, область була постійною учас-ницею Виставки досягнень народного господарства (ВДНГ). Так, 1 серпня 1939 р. у Москві на Всесоюзній сільськогосподарській виставці від області брали участь 545 колгоспів, 385 тваринницьких ферм, 13 МТС, 8 радгоспів і 3 798 передовиків сільського господ-дарства, з яких 55 учасників були нагороджені великою срібною, а 267 – малою срібною медалями ВДНГ.

За успіхи у розвитку сільського господарства у 1939 р. серед значної групи передовиків були нагороджені орденами та медалями 82 колгоспника з Дніпропетровської області.

На заклик відомої трактористки України П.Ангеліної „Сто тисяч подруг – на трактор!” вже в 1939 році відгукнулися майже 1 700 жінок області. З них 1 369 стали трактористками, а 328 – комбайнерами.

У цей час значного поширення набула започаткована ще у 20-ті роки шефська допомога міста селу. Так, промислові підприємства Дніпропетровська налагодили шефство над 250 колгоспами краю, допомагаючи в облаштуванні тракторних бригад, ремонті інвентаря, проведенні сільгоспробіт.

Але в умовах колгоспної системи соціалістичне змагання і стахановський рух серед селян здебільшого існував лише на папері та у повідомленнях агітаційно-пропагандистських відділів партій-них комітетів. Тому не дивно, що уряд і партія у 1939 р. запро-вадили обов’язковий мінімум трудоднів „з метою підвищення ви-робничої активності колгоспників і зміцнення трудової дисцип-ліни”.

У звіті Дніпропетровського обкому партії рапортувалося про значне зростання доходів колгоспників за три роки – з 260,9 млн. крб. у 1938 р. до 422,6 млн. крб. у 1940 р. Втім, реальні доходи селян у 1939 р. складали 3,3 кг хліба і 2 крб. грішми на один трудодень.

Незважаючи на досить високу соціальну ціну індустріалізації, загалом вона докорінно змінила у 30-ті роки соціально-економічне обличчя області, а Дніпропетровськ, за висловом видатного вченого-історика, академіка Д.І. Яворницького, за короткий термін пере-творився у „славний український Манчестер”.  

Швидко зростало населення обласного міста та області. Житлова площа в Дніпропетровську у 1924 р. сягала 1099 тис. кв. м. Щоб ви-стачало житла, почали будувати нові робітничі селища ім. Фрунзе та ім. Крупської (район сучасних проспектів Петровського та Металур-гів). На околицях міста, особливо поруч із великими заводами, зрос-тали цілі барачні містечка. За 2 роки (1924-1925 рр.) було збудовано близько 64 тис. кв.м житла. У цей період відбувається «ущільнення» - вселення родин робітників у квартири «буржуїв», що розміщувалися у дворянських кварталах нагірної частини міста, по вулицях Козачої (Комсомольська), Первозванівської (Короленко), Олександрівської (Артема).

9 лютого 1932 р. позачергова сесія ВЦВК УСРР ухвалила рішен-ня про створення в Україні 5 областей: Вінницької, Дніпрропетровсь-кої, Київської, Одеської і Харківської. Дніпропетровська область у складі Української РСР була утворена 27 лютого 1932 р. та займала значну територію. Її південні кордони виходили до берегів Азовсь-кого моря, а територія складалася із частини земель сучасних Доне-цької, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської областей, котрі були утворені протягом 1932-1939 рр. За адміністративно-терито-ріальним устроєм Дніпропетровська область складалася з 4 міст та 50 районів, серед яких 9 – національних: три німецьких (Високо-пільський, Люксембургський, Молочанський); два єврейських  (Но-во-Златопільський, Сталіндорфський); два російських (Кам’янський, Терпінянський), один болгарський (Коларівський); один грецький (Велико-Янисольський). Територія області у цей період сягала 73 149, 4 кв. км, а населення – 4, 0322 млн. чоловік.

Остання – одна з найсуттєвіших – реорганізацій області від-булася 10 січня 1939 р., коли за Указом Президії Верховної Ради СРСР була утворена Запорізька область, до якої зі складу Дніпро-петровської відійшло 28 районів. Протягом 1940-1941 рр. зміни торкнулися лише двох районів Дніпропетровщини, які було  пере-йменовано: Божедарівський район – у Щорський, а Нікопольський – у Чкаловський.

Таким чином, напередодні Великої Вітчизняної війни у Дніп-ропетровській області налічувалося 7 міст обласного під порядку-вання, 16 міст та селищ міського типу та 26 районів. За переписом 1939 р. в обласному центрі мешкало 500 662 особи, а всього в краї проживало 2 273 тис. чоловік, з яких 53 %   у містах, 47 %   на селі. 

Адміністративні реформи не обминули й обласний центр. Як-що дореволюційний Катеринослав не підлягав районуванню за тери-торіальною ознакою, то за часів радянської влади такі зміни відбува-лися неодноразово. Напередодні війни у місті Дніпропетровську на-лічувалося п’ять районів: Амур-Нижньодніпровський (утворений у 1918 р.), Кіровський (утворений у 1932 р. як Цетрально-Нагорний, перейменований у 1934 р. після загибелі С.М. Кірова), Жовтневий (1935 р.), Красногвардійський та Ленінський, які реформувалися протягом 1920-1940 рр. 

Внаслідок багаточисленних реформ адміністративно-терито-ріального поділу та змін в економічній сфері Дніпропетровщина не лише зміцнила свій політичний статус, а й стала одним з епіцентрів індустріального піднесення Півдня України.

До середини 1930-х років у краї була повністю ліквідована непись-менність. Напередодні війни в області було 1 660 шкіл, в яких навча-лося 395 900 учнів та працювало понад 15 тис. вчителів. Крім загаль-ноосвітніх шкіл, у містах і районах області діяло 86 шкіл для доро-слих, в яких здобували освіту понад 7,5 тис. осіб. За успіхи у навчанні та вихованні дітей, за якісну організацію роботи та активну участь у громадському житті у 1939 р. велика група вчителів сільських шкіл була нагороджена орденами і медалями. На Дніпропетровщині дер-жавну нагороду отримали 45 вчителів.

Успішному розвязанню проблеми забезпечення промисловості  кваліфікованими робочими кадрами сприяло створення у 1940 р. сис-теми державних трудових резервів. У Дніпропетровській області до ремісничих училищ та шкіл фабрично-заводського навчання (ФЗН) було прийнято 15 300 юнаків і дівчат, з яких – 7 300 були з колгоспів.

У Дніпропетровську функціонував відновлений університет, а всього в області діяло 16 інститутів (з них 10 – в обласному центрі) та 46 середніх спеціальних навчальних закладів, в яких навчалася майже 31 тисяча студентів.

З вищими навчальними закладами і науково-дослідними інститут-тами Дніпропетровщини були пов’язані широко відомі в Україні та далеко за її межами наукові школи академіків  В.І. Данилова, О.М. Динника, Г.В. Курдюмова, Л.В. Писаржевського, Д.О. Свіренка, Д.І. Яворницького, професорів П.О. Єфремова, Л.Л. Іванова, А.Е. Мали-новського, Л.В. Рейнгарда, В.С. Фінкельштейна та інших вчених.

Зросла кількість і позашкільних установ. У 1941 р. в області пра-цювало 2 палаци піонерів, 39 піонерських клубів, 11 дитячих технік-них станцій, 5 спортивних шкіл, 2 екскурсійно-туристські станції.

У 30-ті роки значно зросли асигнування на охорону здоровя. Так, державні витрати в цю галузь у 1939 р. збільшилися на 20 млн. крб. у порівнянні з 1938 р. і складали 150 млн. крб. Тільки протягом 1938-1939 рр. в краї було побудовано 5 лікарень, 2 поліклініки, 29 дитячих ясел, 4 пологових будинка, 3 молочні кухні. Всього в області у 1940 р. існувало 169 лікарень на 12,2 тисячі ліжок, де працювало 2 802 лікарів і понад 8,5 тис. середнього медичного персоналу. Постій-ними дитячими яслами було охоплено понад 17 тис. дітей, а більше ніж 14 тис. дошкільнят виховувалися у дитячих садках. 

Напередодні війни була сформована разгалужена мережа уста-нов культури. У 1940 р. в області працювало понад 1 400 палаців куль-тури, клубів та хат-читалень. Мешканців області обслуговували 1 342 бібліотеки з книжковим фондом близько 3 млн. примірників, 418 кіно-установок, 8 музеїв, 8 театрів, філармонія. 

У 1936 р. була відкрита перша в Україні дитяча залізниця у міському парку (нині це парк ім. Глоби) в обласному центрі. Вона працює й дотепер, як навчальний полігон для майбутніх залізничників. У місті були розроблені цікаві маршрути екскурсій, які знайомили населення з українською культурою, історією рідного краю.

Важлива подія відбулася 23 лютого 1926 року: вперше в ефірі пролунали позивні міського радіо. І вже через кілька років великі чорні „тарілки” – репродуктори – увійшли в побут населення. У 1939 р. Дніпропетровськ вперше почав приймати з Москви телевізійні передачі на телевізори, які мали крихітний екран (розміром 3 на 4 см). Але ця технічна новинка була ще довго недосяжною для пересічних громадян міста.

У 1939 р. на Дніпропетровщині були утворені обласні відділен-ня Союзу письменників України та Союзу художників України. У цей час в регіоні виходило 182 газети загальним тиражем 467 738 примірників. 

У 20-х роках у Дніпропетровську виходили літературні журнали „Молодая кузница”, „Зоря”, „Мартен”, „Штурм”, навколо яких обєд-нувалися молоді письменники. Тоді ж на заводі ім. Петровського по-чав свою діяльність один з найперших в Україні літературних гуртків „Плавка”. Пізніше подібні групи були утворені і в Кривому Розі, Апо-столівському районі, радгоспі „Веселі Терни” Криворізького району та ін. Саме із середовища літгуртківців у літературу прийшов загін письменників, відомих не лише на теренах області, а й за її межами. Це – О.Й. Билінов, П.М. Біба, С.О. Завгородній, Т.О. Леонова, С.А. Чорнобривець, поетеса Ф.А. Карпенко та інші. На Дніпропетровщині починали свою творчу діяльність народні артисти СРСР І.С. Патор-жинський, В.М. Дальський, народний артист УРСР О.Д. Гай, худож-ники М.І. Сапожников, М.М. Панін, М.С. Погрібняк, С.І. Слободя-нюк-Подолян, Г.А. Невечеря, В.О. Ховаєв, графік В.В. Коренєв, скульптори Г.С. Теннер, О.І. Жерадков.

Розвивалися фізкультура і спорт. Преса тих часів часто писала про спортивні здобутки дніпропетровців – важкоатлета А.Литвиненка, шахістів І.Болеславського та А.Міньковського й багатьох інших. На-передодні Великої Вітчизняної війни значно пожвавилася діяльність фізкультурних організацій, завдяки чому і фізкультурний рух в облас-ті набував все більш масовий характер.

У 20-30-ті роки СРСР справді стала індустріальною державою, побудувавши велику кількість заводів, фабрик, шахт та інших про-мислових об’єктів. Але досягнуто це було за рахунок життя мільйонів людей, тобто, як кажуть, „щастя було побудовано на кістках жертв режиму”. І це зменшує історичне значення здобутків довоєнних років.

Найжахливішим явищем соціальної політики міжвоєнної доби були масові політичні репресії, зловісну силу яких сповна пізнали на собі й дніпропетровці.

За офіційними данними, у 1937 році у Дніпропетровській області було репресовано 17 124 особи, з них за перше півріччя – 703 чол., а за друге – 16 421. Всього у 1937 – рік „великого терору” – на території України було арештовано 159 573 особи. Таким чином, майже 11 % всіх жертв сталінського свавілля у цей період становили мешканці сучасних Дніпропетровської та Запорізької областей, бо остання на той час входила до складу Дніпропетровщини. За перше півріччя 1938 р. тут було арештовано ще 11 835 осіб. Хвилю репресій дещо призупинила постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. „Про арешти, прокурорський нагляд та проведення слідства”, згідно з якою заборонялися масові операції по арештам і висиланням, ліквідувалися позасудові репресивні органи, почався перегляд окремих справ. Наприклад, у Кривому Розі у грудні 1938 р. випустили на волю 60 вязнів. 

Проте після тимчасового послаблення маховик репресій був розкручений знову. У 1939-1941 рр. структури НКВС „підібрали” усіх тих, кого не встигли або не змогли за якимись обставинами засудити раніше.

Загострення міжнародного становища на прикінці 30-х рр., зростання загрози війни сприяли введенню в країні, фактично, режи-му надзвичайного стану та загальної трудової повинності.

Населені пункти Дніпропетровщини все більше нагадували прифронтову зону. Влітку 1940 р. почали вводити часткове затем-нення Дніпропетровська. В обласному центрі на площі Горького за кілька годин бригада трамвайщиків фронтовими темпами підвела одноколійку до воріт Будинку спілок, який перетворили у резервний госпіталь.

На промислових підприємствах, у колгоспах, радгоспах та інших установах і організаціях утворювалися стрілецькі тири, де готувалися „ворошиловські стрільці”. Широко була організована здача норм на значок ГПО („Готовий до праці й оборони”). Майже щодня проводилися навчання груп самозахисту і санітарних дружин ГСО („Готовий до санітарної оборони”).

В авіаклубах готувалися льотчики і парашутисти. У Дніпропет-ровську небувалої популярності набув молодіжний аероклуб по вул. Дзержинського (колишній Будинок техніки і музей металургії, зараз – Опера). Звідси щодня вантажівка вивозила молодих робітників за місто, де їх чекали літаки У-2. Із цієї когорти авіаторів були підго-товлені майбутні Герої Радянського Союзу О.Аніскін, О.Волошин, П.Гусенко, М.Лисенко та ін.

Дніпропетровщина, як і вся країна, була за крок від війни...

14. Священна війна

Зміст: Початок Великої Вітчизняної війни. Оборонні бої за Дніп-ропетровськ. Героїзм курсантів артучилища. Генерал Ю.Г. Пушкін. Боротьба жителів області проти фашистських за-гарбників під час окупації. Партизанська боротьба. Кому-ністичне та націоналістичне підпілля. М.І. Сташков. Г.П. Савченко. Битва за Дніпро. Звільнення краю. Відбудова.

Очікуванні результати: 

  •  Знання подій періоду окупації на території краю;
  •  Вміння наводити приклади, факти щодо руху опору та парти-занської боротьби на території області;
  •  Усвідомлення збитків, нанесених війною області;
  •  Шанування пам’яті загиблих у роки війни

З перших днів війни населення Дніпропетровщини, як і всієї країни, піднялося на захист рідної землі. На 10 липня до військкома-тів надійшло 10 175 заяв із проханням зарахувати до армії, у т.ч. 6 373 від чоловіків, решта – від жінок. Понад 6 170 жінок-домогос-подарок стали до верстатів замість тих, хто пішов на фронт, 1 369 жінок сіли за кермо тракторів, 328 – комбайнів. 

У перші тижні війни в області був сформований корпус з 5 ди-візій, котрий нараховував 50 тис. бійців. З понад 100 тис. осіб були створені загони народного ополчення. На початку липня було орга-нізовано 40 винищувальних батальйонів з чисельним складом у 6 641 ос. та 2 681 група сприяння цим батальонам, які налічували 29 104 ос. На будівництві оборонних споруд від села Кринички Кри-ничанського района по річці Базавлук до села Покровське Чкалов-ського району (Нікопольський район), а також на підступах до Дніпропетровська працювало понад 40 тис. місцевих жителів.

За ініціативою трудящих Дніпропетровського заводу ім. Леніна почався збір грошових заощаджень до фонду оборони. У лабораторіях Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту була створена запалююча суміш для боротьби з танками ворога. У котельно-зварю-вальному цеху заводу ім. К.Лібкнехта цілодобово ремонтувалися тан-ки, які доставлялися сюди прямо з поля бою і знову прямували на пе-редову після заварювання пробоїн.

9 липня 1941 року почалися перші нальоти ворожої авіації на Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Новомосковськ, Павлоград та інші міста області. Наслідком першого бомбардування обласного центру стало виведення з ладу на десять годин залізничного мосту через Дніпро, зруйнування десятків житлових будинків, ушкодження виробничих будівель, загибель 18 чоловік та поранення 24. З цього моменту усі заходи щодо евакуації і, взагалі життя міста проходили під нальотами ворожої авіації. Всього було евакуйовано залізничим транспортом 99 тисяч вагонів, з яких 20 тисяч – з обладнанням, 4,5 тисячі з металом, 17 тисяч із зерном. 

Обладнання металургійних заводів Дніпродзержинська та Кри-вого Рогу, дніпропетровських заводів ім. Петровського та ім. Бабуш-кіна, Дніпровського електровозобудівного заводу було встановлене на Магнітогорському, Кузнецькому, Куйбишевському та ін. підприє-ствах. Гірники Криворіжжя працювали на шахтах Байкала та Благо-датненських рудниках, вчені області допомагали трудівникам Уралу і Карагандинського вугільного басейну вдосконалювати виробничі про-цеси шляхом впровадження своїх винаходів та технологій.

Завдяки самовідданості селян вдалося зберегти і вивезти сотні тонн зерна, м’яса, сала та інших продуктів сільського господарства. Попри всі труднощі, основні матеріальні цінності й кадри робітни-ків Дніпропетровщини було збережено.

На початок серпня 1941 року на фронті склалося досить важке становище. Через тяжкі втрати 6-ї та 12-ї радянських армій напрям Умань–Дніпропетровськ оголився. Його захищала Резервна (пізніше 6-а) армія на чолі з генерал-лейтенантом Н.Є. Чібісовим. Саме сюди й рушила 1-а танкова група ворога під командуванням генерала Клейста.

Вперше на територію області фашисти вдерлися 12 серпня, за-хопивши м. Верховцеве. Наступного дня, 13 серпня, ударні сили групи військ „Південь” під командуванням фельдмаршала Рунд-штедта ввійшли у П’ятихатки та Жовті Води, 15 серпня оволоділи Кривим Рогом та Верхньодніпровськом, 17-го вони вже були у Ні-кополі, Марганці, Апостолове.

19 серпня відбувся перший артилерійський обстріл обласного центру. У той же день 8-ї танкова дивізія полковника Ю.Г. Пушкіна в районі Сухачівки знищила 46 танків противника у „вогневому мішку”. Через кілька днів фашисти відновили наступ. У ніч з 24 на 25 серпня 8-а танкова дивізія мусила відійти на лівий берег Дніпра.

У своїх мемуарах командир 3-го моторизованого армійського корпусу Е. фон Макензен згадував: „Як стійко та завзято билися руські за кожну п’ядь землі – це блискуче висвітлило 19 серпня. Усюди посилився опір, з’явилися нові танкові з’єднання... руським вдалося... навіть досягти прориву – який все ж закінчився знищен-ням великої кількості танків противника (...54 танки), полоненням понад 2 000 руських та врешті-решт не мав ніякого значення.”

За мужність і відвагу, проявлені у боях із зігірбниками, полковнику Ю.Г. Пушкіну було присвоєно звання Героя Радянсь-кого Союзу. Він загинув у бою 11 березня 1944 р. і був похований у Дніпропетровську на меморіальному кладовищі на Жовтневій пло-щі. Мешканці міста засвідчили своє шанування генералу Ю.Г. Пуш-кіну, поставивши бойовий танк Т-34 на постамент на проспекті Карла Маркса у Дніпропетровську. У с. Новоіванівка Баштанського району Миколаївської області, місці його загибелі, споруджено монумент на честь героя.

Курсанти Дніпропетровського артилерійського училища всту-пили в бій о 9 годині ранку 20 серпня, як тільки противник розпочав  артилерійський обстріл міста та мостів через Дніпро. Втрати були величезні: на 26 серпня з первинного особового складу захисників 2 674 курсанта та 256 командирів – залишилися в живих 41 коман-дир та 927 курсантів. А до кінця вересня  їх чисельність скоротилася до 150 осіб.

За мужність та героїзм при обороні міста звання Героя Радян-ського Союзу було присвоєно 16 курсантам. По вулиці Винокурова, там, де точилися бої, встановлено пам’ятник-меморіал. У Самарсь-кому районі Дніпропетровська одна з вулиць носить ім’я Віктора Скоробагатька, студента-гірника, який ставши курсантом, ціною власного життя захистив рідне місто від ворога у серпні 1941 р. Чимало захисників Дніпропетровська назавжди обессметрили свої імена. Це курсанти Ізотов і Малишенко, політрук Журкін та інших.

Саме в ці дні екіпаж бомбардирувальника І.Вдовенка 81-го авіаційного полку повторив подвиг капітана Гастелло, спрямувавши палаючий літак на понтонну переправу через Дніпро. Старшому з них було 22 роки. Посмертно льотчику І.Вдовенку і штурману М.Гомоненку присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а радист В.Карпов і стрілець М.Пулатов нагороджені орденами.

Дніпропетровський плацдарм влітку 1941 року був єдиним німецьким плацдармом на Дніпрі, як у Білорусії, так і в Україні, об-логу якого війська вермахта не змогли подолати, а відтак й розвива-ти подальший наступ без зовнішньої допомоги. Керували обороною командарм 6-ї армії генерал-майор Р.Я. Малиновський та начальник артилерії армії полковник І.Я. Жук.

У зведенні Радянського інформаційного бюро від 1 вересня 1941 р. повідомлялося, що в боях за Дніпропетровськ німці втратили 99 танків, 100 автомашин, 60 протитанкових гармат, 10 бронема-шин, 50 мотоциклів, десятки мінометів і кулеметів. Правда, жодного слова не було сказано про втрати радянських військ.

За даними генерала фон Макензена, трофеями лише його кор-пусу з 13 до 25 серпня стали 341 танк, 591 гармат, 50 літаків, 5 500 брутто-тонн потопленого на Дніпрі тоннажу торгових суден. Було захоплено в полон 33 248 захисників міста, тоді як самі загарбники втратили 373 вбитими, 8 зниклими без вісті, 1 347 пораненими.

У жовтні 1941 р. область повністю була окупована німецько-фашистськими загарбниками. Більшу частину захопила 1 танкова група під командуванням генерала Е. фон Клейста.

У районах, де діяли війська на чолі з нацистами-фанатиками, як Ф.Шернер чи В. фон Райхенау, окупаційний режим був найбільш жорстоким. Воєначальники Е. фон Манштейн та Г. фон Рундштедт, хоча відкрито не протистояли частинам СС у каральних акціях, але й не підтримували їх. Е. фон Клейст і В. фон Леєб не лише заборо-няли формуванням СС проводити карні заходи, а й засуджував їх. Так, фон Клейст у вересні 1942 р. зауважував: „Цей неозорий прос-тір пригнічує мене. А ці безчисленні людські орди! Якщо ми не пе-ретянемо їх на свій бік, то загинемо”.

З 15 листопада 1941 р. увійшла до складу рейхкомісаріату Ук-раїна, який складався з 6 генеральних округів – генералбецирків, се-ред яких „Дніпропетровськ”, що охоплював Дніпропетровську і частково Запорізьку області. Його площа становила майже 52,4 тис. кв. км із населенням понад 2,37 тис. осіб. Генеральний округ поді-лявся на крайзгебіти, тобто округи, до яких входили райони. Гене-ралбецирк Дніпропетровськ складався з 16 округів. У Рейхкоміса-ріаті Україна було 5 крайзгебітів „міського типу”, 2 з яких відноси-лися до генерального округу Дніпропетровськ. Це – Кривий Ріг та Дніпропетровськ. Управління здійснювали генеральний комісаріат, окружні гебітскомісаріати, штадтскомісаріати (у великих містах) та ортскомісаріати (у невеличких містечках). Персонал цих органів був німецьким, окрім нижчих посад. Генералкомісаром був Публіг, штадтскомісаром Дніпропетровська – Клостерман, Кривого Рога – спочатку Дюшон, а пізніше – Фаубель. Комісаріати передбачали від-діли – господарчий, заготівель і постачання, архівний, особового складу, житловий, харчування, культурної політики, науки і мисте-цтва, медичний, фінансовий, праці тощо.

Водночас існували органи місцевого управління – міські, ра-йонні, общинні (громадські) та сільські управи. Очолювали райони начальники райуправ, а громади – бургомістри, в кожному селі призначалися старости. Українська міська управа Дніпропетровська організувалася у вересні 1941 року і складалася з 35 відділів, управ-лінь і команд, в яких працювало 493 службовця. Очолював управу на посаді голови П.Т. Соколовський, секретарем був призначений Є.Г. Фабер. Структура районних і міських управ складалися з таких відділів: загального управління, поліцейський, транспортний, шкіл і культурних закладів, охорони здоров’я, ветеринарний, фінансовий, будівельний, промисловий, пенсійний, постачання і забезпечення робочою силою, пропаганди. Робота сільських управ зводилася до управління територією і забезпечення окупантів продовольством та одягом. Крім того, вони були зобов’язані допомагати німецьким ка-ральним органам у розшуку радянських воїнів, офіцерів, партизанів і тих, хто їм допомогав. Місцева влада всіх рівнів діяла в умовах всебічного контролю та залежності з боку німецьких адміністратив-них і поліцейських органів.

На території області діяли контролюючі поліцейські та караль-ні органи. Серед них айнзацгрупи (оперативні групи) поліції безпе-ки і СД, розвідвідділи абверу (військова розвідка та контррозвідка), охоронна поліція, комендатури, жандармерія тощо. Була створена українська допоміжна поліція, в яку приймали бажаючих з числа українського населення віком від 17 до 35 років по вулиці Жуков-ського, 35, де був розміщений їхній батальон. Придатком каральних органів була система окупаційного законодавства і судочинства, основою якої були суди.

Пересування населення обмежувалося з 8 години ранку до 17 години вечора. Особи ненімецької національності не могли користу-ватися кавярнями, перукарнями, залізницею, телеграфом, поштою. У трамваях передні місця призначалися тільки для німців. Але попри все, у Дніпропетровську діяло 65 крамниць, 8 базарів, 8 ліка-рень на 1 800 місць, 9 поліклінік, 1 пологовий будинок на 130 ліжок, 19 дитячих садків та ясел, 41 школа, 5 технікумів, університет, 2 інститути (інженерів транспорту, політехнічний), 1 науково-дослідницький інститут, 4 кінотеатри, 7 церков та 1 монастир.

Страти відбувалися майже в кожному населеному пункті. У Дніпропетровську 2 грудня 1941 р. було розстріляно 100 заручників за замах на німецького офіцера. За те, що поблизу с. Кринички був перерваний телефонний дріт, німці 24 лютого 1942 р. знищили 70 селян. У Кривому Розі 13 серпня 1942 р. були страчені 10 заручни-ків із населення за 500 м перерізаного кабеля.

Найтрагічнішою подією окупації Дніпропетровська було масо-ве знищення 11 тис. мирних жителів, переважно єврейської націо-нальності, протягом 13-14 жовтня 1941 року у балці проти транс-портного інституту (у районі Ботанічного саду на пр. Гагаріна). Розстріляних, серед яких було чимало ще живих, скидали у рів 13-20 м глибиною, засипали землею. Аби не було чути крики людей, працювали двигуни кількох вантажівок, в небі кружляли три німець-ких літака. Сьогодні там височить пам'ятник жертвам фашизму.

Другим місцем винищення населення Дніпропетровська під час окупації був протитанковий рів у 4-х км від міста поблизу с. Верхнє. Загалом там було страчено від 18 до 20 тис. людей. Зараз це вулиця Енергетична між вулицями Героїв Сталінграда та Янгеля.

У листопаді 1941 р. були знищені 800 психічно хворих людей, які перебували у лікарні на Ігрені. У с. Губиниха Новомосковського району нацисти розстріляли 140 селян колгоспу ім. Шевченка. За зв’язок із партизанами 23 лютого 1943 р. були спалені 197 дворів у с. Новогригорівка, 79 дворів с. Водолазького та 30 дворів с. Петрівка Межівського району.

Восени 1942 р. зявилися спеціально обладнані автофургони-„душогубки”, в які заштовхували 60-80 чоловік, герметично зачиня-ли двері й подавали до кузова відпрацьовані гази.

Поблизу Тихвинського монастиря, що в районі вулиці Чиче-ріна у Дніпропетровську, під час окупації розташовувався табір вій-ськовополонених, більшість яких загинула від голоду, хвороб і зну-щань. Їх використовували на розчищенні мінних полів, будівництві мостів, залізниць. Годували харчовими відходами, тримали просто неба під дощем і снігом. Понад 30 тис. солдатів і офіцерів стали тут жертвами нацистського геноциду, а в цілому на території області під час окупації загинуло 37 185 військовополонених.

Всього в області німецько-фашистськими загарбниками було знищено 78 118 осіб цивільного населення, а у Дніпропетровську – майже 60 тисяч мирних жителів.

У 1941 р. у Дніпроперовську з числа військовополонених був сформований український корпус „Вільне козацтво”. Всього в час-тинах вермахту функціонували дві козацькі дивізії, організовані з мешканців Дніпропетровщини. Табір військовополонених у Павло-граді охороняв загін української допоміжної поліції з 65 осіб, які на лівій руці носили  нашивки жовто-блакитного кольору.

Винищення місцевого населення відбувалося й за рахунок організації штучного голоду через вивезення сільськогосподарських продуктів до Німеччини. На базарах області встановилися занадто високі ціни. Так, 1 десяток яєць коштував 600 крб., 1 стакан цукру – 60 крб., 1 літр молока – 50 крб. Цивільне населення було поділене на 7 категорій, для яких встановлювалися норми споживання хліба. Хлібними картками забезпечувалися лише працюючі, які отримува-ли на день 250 г хліба на себе та 80-100 г на утриманця. Смертність дітей у цей час становила від 57 до 70 % від загальної кількості.

У серпні 1941 р. було введено загальну трудову повинність для населення віком 18-45 років. За ухиляння від реєстрації жорстоко карали, не зупиняючись перед фізичним знищенням. Офіційно робочий день тривав 10-12 годин, але зазвичай він сягав до 14-16. На середньомісячну зарплату робітник міг купити лише 1 кг хліба. У селищі Пятихатки окупанти примусили працювати все населення на ремонті дороги до 20 годин на добу, годуючи людей гнилими помідорами.

Нещадно експлуатувалися селяни, для яких був встановлений мінімум трудоднів: для чоловіків 265, для жінок – 200. Норма обробітку орної землі у Камянському районі складала 5 га на селянина, але через нестачу працівників вона була значно більшою. За німецьким аграрним законом щодо України за свою працю селяни отримували зарплату у розмірі 4 карбованці, що складало 0,4 марки. Наприклад, у тому ж Камянському районі за працю селянам давали 300 г кукурудзи в качанах та 1 крб 20 коп на тиждень. Крім того, вони були зобов’язані здавати збіжжя, молоко, м’ясо, масло, а подекуди ще й накладався додатковий податок у вигляді 17 ц кар-топлі з одного гектара присадибної землі.

Німецькі окупанти організовували спеціальні „трудові табори” для молоді. У таборі, розташованому в 3 км від Дніпропетровська, знаходилося кілька тисяч юнаків та дівчат, які працювали на віднов-ленні Амурського залізничого вузла. Їхній робочий день тривав 14 годин. Один раз у три дні їм видавали 170 г просяного хліба. Дого-довували себе молоді люди кормовими буряками.

З Дніпропетровщини до Німеччини за роки війни було вивезе-но 176 303 особи, а міста Дніпропетровська – 75 тис. осіб. Ухиляння від угону до Німеччини суворо каралося відправкою до табору при-мусових робіт, конфіскацією майна, худоби, спаленням будинків, арештом, розстрілом.

Під час окупації виходила „Дніпропетровська газета”. У будин-ку історичного музею була розташована штаб-квартира штадтскомі-сара. Частина колекції цього та художнього музеїв була вивезена до Німеччини, а із залишків створено один музей. У грудні 1942 р. в ньому пройшла виставка творів художників міста.

2. За даними німецької контррозвідки групи армій „Південь”, на серпень 1943 р. більшість населення області була вороже налаш-тована щодо окупантів.

Однією з форм пасивного спротиву стала допомога населення військовополоненим та червоноармійцям, які потрапили в оточення. У Дніпропетровську група лікарів і медсестер двох лікарень за допо-могою фіктивних документів визволила понад тисячу полонених: у лікарні ім. Мечнікова – 140, в інфекційній – 890. 30 квітня 1942 р. окупаційна влада оголосила про покарання за допомогу військово-полоненим.

Взимку 1941/1942 рр. окупантами була організована акція „Зи-мова допомога” з метою збирання теплих речей для військ вермахту, але населення Дніпропетровщини фактично її зірвало. Кожні 100 жителів мали здати хутряне пальто, хутряну куртку, шапку, жилет, 2 ватні куртки та штани, 5 вапняних шалей або шарфів, 2 пари валя-нок та 5 пар рукавиць. У Дніпропетровську з 120 домоуправлінь 21 не здало жодної речі. У Дніпродзержинську на складі сортування і пакетування прийнятого одягу жінки-робітниці різали кожухи й ін-ший одяг. Таким же чином були зірвані кампанії по збору метало-лому, гуми та іншої сировини.

Саботувалися кампанії гітлерівців й щодо відправки молоді до Німеччини. У квітні 1943 р. з 1 225 юнаків та дівчат, яких планували відправити з с. Томаківка, понад 400 розбіглося.

Широко був разповсюджений саботаж щодо відновлення про-мисловості області. На завод ім. Петровського окупантам замість не-обхідного металу вдалося запустити лише мармеладну фабрику. У Кривбасі добувалося 3-6 т залізної руди за місяць замість заплано-ваних 15 т на добу.  На металургійному заводі у Дніпродзержинську фашисти планували відновити виробництво сталі через 3,5 місяці, а прокату через 4, але отримали першу сталь на 629-й день з початку ремонту, а перший прокат – на 547-й день. За весь час окупації на підприємстві було вироблено сталі стільки, скільки у довоєнний час виплавляли за 5 діб, а прокату за 12 годин. Ті заводи, які все ж таки працювали замість повноцінної продукції випускали сани, жаровні, сільськогосподарський інвентар.

Масовим був і саботаж селян краю. Посівні площі скоротилися до 50 % (по Україні до 65 %). Збирання збіжжя усіляко затягувалося, розкрадалося, пускалося у полову. Перед звільненням у 1943 р. селя-нам вдалося через саботаж затягнути збір врожаю і врятувати 546,5 тис. га зернових і 103,9 тис. га соняшника.

Партизанський рух опору в Україні виник одразу після окупа-ції і діяв він під керівництвом компартії. За статистичними даними, по Дніпропетровщині більшість партизанів була безпартійними. Щодо кількості партизанських загонів, що діяли в області, інформація розбігається. Так, за даними НКВС УРСР, після відступу Червоної Армії з території області у тилу ворога залишилося 50 партизанських загонів загальною кількістю 3 191 особа і 294 диверсійні групи кількістю 1 227 осіб. За звітами Дніпропетровської обласної партійної організації було створено 32 загони загальною кількістю 1 730 партизан.

В умовах степового ландшафту області найбільш ефективною формою партизанських формувань були невеликі загони з 30-40 осіб і групи кількістю від 5 до 20 осіб, які у разі необхідності об’єдну-валися у більш потужні з’єднання. Цетром розташування партизан краю на початку війни були дніпровські плавні в районі Нікополя, де діяло перше в Україні партизанське з’єднання, до якого входило 700 бійців трьох областей – Дніпропетровської, Запорізької та Хер-сонської. Керувала з’єднанням Рада комісарів на чолі з Ф.Т. Рижи-ковим і А.Г. Різниченком. Партизани підірвали міст біля станції Чортомлик та станційні будівлі, розібрали 500 м залізниці, переш-коджаючи вивезенню до рейху марганцевої руди. Загін М.К. Клочка біля Марганця знищив 32 німецьких солдата та захопив катер, який передав до Червоної Армії. Силами загону Різниченка була знищена автомашина з офіцерами, а важливі документи передані команду-ванню Червоної Армії. Загін Гаркавченка з понад 100 партизан, 19 вересня 1941 р. переміг у 5-годинному бою 350 есесівців, що виса-дилися у плавнях під прикриттям гарматного вогню та бомбових ударів. Карателі втратили 150 чоловік.

9 жовтня біля с. Грушовий Кут відбувся 8-годинний бій між загонами І.І. Демченка, Єрмакова і І.І. Карастоянова та батальйоном СС, який намагався форсувати річку Скарбна. У результаті есесівці відступили, залишивши 120 убитими, велику кількість зброї та боєприпасів. З наступного дня есесевці спільно з частинами охорон-них дивізій та таємною польовою поліцією почали щоденний об-стріл і бомбардування плавнів, поступово оточуючи їх. Після запек-лих боїв було прийнято рішення залишити плавні та продовжити боротьбу у підпіллі.

Іншим регіоном концентрації партизан був лісистий район уз-довж р. Самари. Саме тут у жовтні-листопаді 1941 р. партизанські загони, сформовані з мешканців Кіровського та Жовтневого районів Дніпропетровська на чолі з С.Д. Масалигіним і В.О. Шахновичем, допомагали радянським військам стримувати наступ агресора на Донбас. Вони підірвали 2 мости, 2 машини та тягач, спалили стайню з кіньми й обоз з німцями, знищили кілька десятків фашистів.

Окрім цих формувань, у новомосковських лісах діяв загін П.Я. Жученка, в якому налічувалося від 106 до 240 чоловік. У листопаді 1941 р. вони здійснили напад на табір військовополонених у Знаме-нівці, внаслідок якого було звільнено 300 полонених бійців і вбито понад 30 фашистів. Спільно всі загони напали на гітлерівців, що мешкади на території радгоспу „Вільне”, знищивши 30 чоловік.

У відповідь на партизанські дії окупанти посилили свій тиск на народних месників. За 2 тижні (24.12.1941 – 5.01.1942) у боях аги-нуло майже 100 бійців загону Жученка, решта або пішла у підпілля, або влилася до лав Червоної Армії.

У партизанському русі брали участь й інши загони. Так, група Ф.Титова діяла в районі с. Знаменівка, а партизани загону С.Філо-ненка – в околицях с. Миколаївка. Останні були видані провокатор-ром і розстріляні фашистами. У Вільнянському лісі високу актив-ність виявляла група Р.Сербиненка, у Васильківському районі – за-гін на чолі з В.В. Бабичем. Серйозних збитків завдавав ворогу загін П.Кабака, який дислокувався в орловщанському лісі й діяв на терто-рії Васильківського, Новомосковського та Павлоградського районів.

Діяли партизани в Криничанському (О.Тараненко), Магдали-нівському (В.Ситник), Перещепинському (М.Міненко), Синельни-ківському (О.Рожко), Царичанському (О.Мостовий), Широківсько-му (Г.Сєднєв, А.Ткачук) районах, поблизу Кривого Рогу і Марганця.

Більшість партизанських загонів взимку 1941-1942 р.р. була разгромлена або розпорошена загарбниками. За неповними даними німецької польової пошти, в районах Нікополя, Знаменки, Сміли і Черкас в жовтні 1941 р. було вбито 1 025 партизанів і відправлено в табори 2 536. У листопаді в районах Чернігів–Лубни–Миргород–Баранівка, Дніпропетровськ–Запоріжжя, Павлоград–Новомосковськ убито 737 і відправлено в табори 2 290 партизанів; у грудні в райо-нах Чернігів–Гадяч–Миргород–Ольшани, Новомосковськ–Павло-град убито 625 і відправлено в табори 1 024 партизани. Через органі-заційні та кадрові прорахунки, недостатню матеріально-технічну ба-зу, тотальний терор з боку фашистів, 20 партизанських загонів, що діяли у 1941 р., були розгромлені противником взимку 1941-1942 рр.

У 1942 р. на Дніпропетровщині було організовано 4 нових партизанських загони. Окрім цього, у Дніпропетровську були ство-рені 2 підпільні спеціальні школи, де народні месники вивчали зброю, мінну справу, засоби підриву військових об’єктів.

Ситуація змінилася на краще після Сталінградської битви. У червні 1943 р. завдяки інформації партизанського загону ім. Чапаєва на чолі з командиром М.Дудкіним радянська авіація бомбардувала санаторій на р.Самара у Новомосковську, де лікувалися німецькі офіцери. 80 з них були вбиті, а 35 дістали поранення. Радянські літа-ки знищили 2 склади пального у Новомосковську та с. Кочережки, 2 ешелони з боєприпасами та військовим спорядженням, комендатуру Новомосковська, скупчення ворожих військ у селах Всесвятське, Василівка, Андріївка, Знаменівка.

Створений у серпні 1943 р. загін Г.Шконди діяв у плавнях поблизу Нікополя. Партизани захоплювали обози і склади, псували зв’язок, а 13 жовтня, коли частина області була вже звільнена від ворога, загін увійшов до складу регулярної армії.

Активно діяв у Широківському районі на межі двох областей – Дніпропетровської та Миколаївської – партизанський загін Г.Сєднє-ва, який після 2-денних боїв звільнив с. Рахманівку від окупантів.

Партизани Криничанського району разом з частинами Черво-ної Армії брали участь у форсуванні Дніпра та розширенні плацдар-му на правому березі ріки.

За неповними даними, підпільними організаціями, партизансь-кими загонами та диверсійними групами області за роки окупації було знищено 3 200 німецьких солдатів, жандармів і зрадників, пу-щено під укіс 22 ешелони, виведено з ладу 228 автомашин, 72 паро-вози, зруйновано 30 залізничих і шосейних мостів, знищено 3 скла-ди з боєприпасами, 236 одиниць бойової техніки, звільнено з фа-шистських таборів 3 415 військовополонених, врятовано від виве-зення до Німеччини 5 тис. громадян.  

При визволенні області від загарбників партизани тісно взає-модіяли з регулярними військами, допомогаючи у прориві оборон-них споруд, форсуванні річок, наведенні переправ, звільнені населе-них пунктів. Після звільнення вони вливалися до лав армії.

Хоча партизанський рух в краї порівняно з іншими областями України був нечисельним та малоефективним, проте він тримав за-гарбників у постійній напрузі, знекровлюючи їх та підносячи мо-ральний дух і антинімецькі настрої місцевого населення.

На початку війни на Дніпропетровщині були  створені підпіль-ний обком партії, місцем перебуванням якого визначили місто Пав-лоград, 7 підпільних міських і 29 районних комітетів партії загаль-ною кількістю 1 172 учасника. Комуністів у підпільних організаціях налічувалася 143 особи.

До складу Дніпропетровського підпільного обкому партії вхо-дили секретар М.І. Сташков, заступник секретаря Д.Г. Садовничен-ко, Д.С. Ситник. Активно діяли Дніпродзержинська, Криворізька, Новомосковська, Павлоградська організації. Зв’язок між осередками та обкомом здійснювався через зв’язкових В.Я. Портянко, Н.І. Гу-рову, Є.Ф. Коваленко, Н.А. Сарану, М.Ф. Луб’янську. Наприклад, Д.Садовниченко під виглядом мандруючого шевця взуття побував у селах Дмитрівка і Петропавлівка, містах Синельникове і Павлоград, встановлюючи зв’язки з місцевим підпіллям та партизанськими гру-пами, надаючи їм розпорядження підпільного обкому.

З перших днів окупації гітлерівці розгорнули масові репресії проти комуністів, комсомольців, громадських активістів. Багато учасників підпілля були заарештовані та страчені влітку-восени 1941 р. Сумна доля спіткала керівників Широківського, Томаківсь-кого, Солонянського, П’ятихатського, Покровського, Магдалинів-ського, Петриківського районів.

З труднощами зіткнулася й підпільна організація Дніпропет-ровська, яка налічувала 21 комуніста на чолі з В.І. Дудусовим. Від-разу після окупації підпільники були видані зрадником. Врятували-ся від арешту лише 6, у тому числі й Дудусов, який у листопаді 1941 р. перетнув лінію фронту.

У травні 1942 р. на чолі міської підпільної організації став ко-лишній робітник металургійного заводу ім. Петровського політрук Г.П. Савченко, який втік із фашистського полону. Організація у цей період налічувала вже майже 200 членів.

Члени Синельниківського підпільного райкому поширили по-над 500 патріотичних листівок, комсомольці Нікопольської органі-зації „За Радянську Вітчизну” виготовили майже 10 тисяч листівок, 300 плакатів-карикатур під загальною назвою „Подарунок Гітлерові від робітників і селян України”. У листівках розповідалося про справжній стан на фронтах, повідомлялися зведення Радінформ-бюро, викривалася нацистська пропаганда, розкривався зміст фа-шистського режиму. Наслідком закликів до саботажу політичних та економічних заходів окупантів був зрив кампанії щодо збирання теплих речей для війська вермахту, ухиляння від вивезення до Ні-меччині. Підробка печатки Алчевської міської управи членами Си-нельниківського підпілля дала можливість перевести на легальний стан майже 100 учасників підпільної боротьби.

У другій половині 1942 року підпільники створюють бойові і диверсійні групи у Дніпродзержинську, Кривому Розі, Павлограді, Синельниковому, Нікополі, Дніпропетровську.

Однією з перших диверсій був підрив взимку 1941/1942 рр. групою І.Є. Демянченка складу боєприпасів по вул. Лагерна (сучас-ний пр. Гагаріна) у Дніпропетровську. Підпільники Верхньодніпров-ська підірвали механічний цех маслозаводу, а на шляху Верхньо-дніпровськ–Кременчук зруйнували два мости. У січні 1942 р. на станції Павлоград було спалено вантажно-розвантажувальний май-данчик, у жовтні на заводі № 55 підірвано 2 склади зі зброєю та боє-припасами. На перегоні Ігрень–Іларіонове у січні 1942 р. пущено під укіс німецький військовий ешелон, а у листопаді на перегоні Си-нельникове–Письменна у результаті пошкодження залізничного по-лотна пішов під укіс ворожий ешелон з військовою технікою та боєприпасами. У квітні 1942 р. у Дніпропетровську на вагоноре-монтному заводі був спалений склад обмундирування, а у 1943 р. внаслідок диверсії виникла пожежа у воєнному автопарку, згорів ливарний завод і прилеглі будинки. Підпалені цистерни з пальним на станції Нижньодніпровськ-вузол призвели до вибуху ешелону з боєприпасами, що стояв поруч. Влаштоване підпільниками Павло-града коротке замикання на високовольтній лінії вивело з ладу сило-вий трансформатор на міській електростанції і на 9 діб зупинило електропостачання  Павлограда й Дніпропетровська.

На заводі ім. Петровського диверсійна група В.Лодягіна й А.Львова знищила 300 м електрокабелю, зняла та закопала важливі частини обладнання. Підпільна група залізничого депо станції Дніп-ропетровськ на чолі з В.Ю. Анищенком пошкодила 86 і повністю вивела з ладу 3 паровози.

Підпільники активно застосовували саботаж і в сільському гос-подарстві. Синельниківський райком навесні 1943 р. шляхом роз-повсюдження бацил чуми організував падіж 3 тис. одиниць птиці. Було приховано 500 бджолиних вуликів, знищено 75 свиней, на яких укладалися фіктивні акти про падіж худоби.

У лютому 1942 р. у Дніпропетровську було заарештовано 105 комуністів, багато з яких страчено. У березні 1942 р. через зраду фо-тографа, який передав у гестапо негативи фотографій комуністів Ва-сильківського району, що збереглися у нього з довоєнного обміну партквитків, за гратами опинилося багато підпільників району. Наслідком недотримання конспірації стали розгромлені явочні квар-тири і розстріл 16 учасників Синельниківського підпілля.

З липня 1942 р. по січень 1943 р. було завдано тяжкого удару по дніпропетровському підпіллю. За цей час було заарештовано 85 осіб, з них 43 – розстріляно. Серед загиблих – Г.П. Савченко, М.І. Сташков, які попри всі тортури, не видали жодного народного мес-ника. Посмертно Георгій (Юрій) Петрович Савченко був нагородже-ний орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня, а Миколі Івано-вичу Сташкову присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після загибелі Сташкова обласний комітет партії очолив Д.Садовниченко.

Незважаючи на важкі втрати, особливо у 1942 р., комуністичне підпілля не лише вистояло, а й чисельно зросло і спромоглося очолити рух опору на території Дніпропетровської області.

Діяло на теренах області й українське національне підпілля. У південно-східні регіони України з центром у Дніпропетровську була спрямована похідна група ОУН „Південь” під проводом З. Матли (Святослав Вовк), яка налічувала близько 1 000 членів і поділялася на 6 підгруп. Кожна підгрупа складалася з кількох роїв (підрозділів) по 10-15 членів. І підгрупа, і рій мали свій номер та розпізнавальні знаки, які малювали члени цих підрозділів на будинках, мостах, пе-рехрестях, тобто у самих видних місцях. Поруч писали дату, термін перебування в даній місцевості та подальший напрям свого руху. Така система полегшувала звязковим пошук підгруп і роїв.

У Дніпропетровську перші члени похідної групи зявилися в кінці серпня 1941 р. у ході запеклих боїв на Лівобережжі. Спочатку група розмістилася у західному передмісті міста серед італійських військ і почала налагодження зв’язків з місцевою інтелігенцією. Пізніше конспіративні квартири оунівців були розташовані майже у центрі міста – по вул. К.Лібкнехта, 13; вул. Комсомольській, 35, вул. Польовій, 14 (сучасний пр. Кірова).

На початку вересня 1941 р. у приміщенні по вул. Комсомоль-ській, де до війни розташовувався обласний виконавчий комітет (су-часна адреса пр. Кірова, 2), відбулася ініційована професором Дніп-ропетровського транспортного інституту Б.Олійниченком і крайо-вим провідником ОУН З.Матлою нарада, в якій брали участь близь-ко 20 відомих у місті громадян. На нараді було обрано обласну адмі-ністрацію у складі голови Б.Олійниченка, заступника В.Регея. На-чальником відділу освіти обласної управи став співробітник Явор-ницького професор П.Козар, який у 1942 р. очолив археологічну та геологічну експедиції, долучивши до фондів історичного музею 800 одиниць археологічних пам’яток. Створення української адміністра-ції відбувалося за згодою військового командування.  

Українські націоналісти найбільшого успіху досягли в органі-зації молоді і жіноцтва, створенні спортивних установ та інших товариств. При створеному Українському клубі, що знаходився по вул. Леніна, 5 у приміщенні колишнього Будинку Червоної Армії, працювали 3 оркестри, драматичний гурток, хорова капела, капела бандуристів, шаховий і більярдний зали, діяла бібліотека.

У Кривому Розі діяло молодіжне спортивне товариство „Січ”. Молодіжні товариства існували і в с.Широке, у Нижньодніпровську. Найбільш відомими і впливовими як в Україні, так і в краї, були культурно-освітнє товариство „Просвіта” та Український Червоний Хрест (УЧХ).

В основу діяльності „Просвіти” були покладені традиції доре-волюційних просвітянських товариств. Робота була спрямована за напрямками: шкільний, жіночий, юнацький, церковний, агрономіч-ний, друк, антибільшовицька пропаганда та ін. Усі члени товариства поділялися на повноправних (з 18 років), і неповноправних (з 14 до 18 років). Усі просвітяни поділялися на активних, почесних та допомагаючих матеріальною підтримкою членів.

Криворізька міська управа на чолі з С.Шерстюком, котрий вод-ночас був й окружним провідником ОУН-Б, передала всі кінотеатри і клуби міста товариству „Просвіта”. Члени товариства планували спорудити памятник козакам на місці битви у Жовтих Водах, а провулок Петровського у Кривому Розі був перейменований у 1941 р. на імя Євгена Коновальця. Членом ОУН був і голова Дніпродзер-жинської міської управи А.Самойленко.

У Кривому Розі виходила газета „Дзвін”, редактором якої був репресований напередодні війни за націоналістичну спрямованість творів письменник М.Пронченко. За участю редколегії „Дзвону” бу-ла видана збірка українських та козацьких пісень „Тризуб”, куди увійшов і гімн „Ще не вмерла Україна”.

У Нікополі вчителі О.Ф. Поновічний і Є.М. Шкандель заснува-ли газету „Промінь”. У Дніпродзержинську друкувалися „Кам’ян-ські вісті”, а у Дніпропетровську – „Вільна Україна”. Пізніше її пе-рейменували у „Дніпровську газету” і вона стала органом Дніпро-петровської міської управи, залишаючись єдиною в області україно-мовною газетою проросійської орієнтації. Саме ця газета гостро критикувала український націоналізм, розмістивши на своїх шпаль-тах низку матеріалів проти „націоналістів-романтиків” та „наївних фанатиків”, що йдуть проти більшовиків і німців за самостійну Ук-раїну. Окрім легальної преси, ОУН використовувала також і неле-гальну – „Інформатор”, „Вісті”, „Український перець”.

Важливим завданням оунівців була боротьба з комуністичним підпіллям та ліквідація радянських агентів на німецькій службі. Ра-дянське підпілля також значну увагу приділяло боротьбі з націона-лістами. І ті, і ті мали своїх агентів у підпільній мережі один одного.

Націоналістичний рух викликав репресії з боку окупаційної влади. Вже восени німецький підрозділ СД, який був незадоволений втручанням українців у політику, заарештував Регея та 6-х началь-ників відділів обласної управи. Було викрито підпілля у селах Діїв-ка-1 та Діївка-2. На початку 1942 р. гестапо розстріляло редактора криворізької газети „Дзвін” М.Пронченка. У середині 1942 р. була заборонена діяльність „Просвіти”, розпущено Український Черво-ний Хрест, здійснені арешти членів редколегій газет.

З приходом радянських військ основний склад оунівського ру-ху, який не мав фактично підтримки населення Дніпропетровщини, був викритий і знищений.

3. Звільнення області пов’язане з великим літньо-осіннім на-ступом Радянської Армії відразу після переможного завершення Ор-ловської та Белгородсько-Харківської операцій. Згідно з директивою Ставки Верховного Головнокомандування метою загального страте-гічного наступу було звільнення Лівобережної України, Донбасу, форсування Дніпра та визволення Правобережної України.

Битва за Дніпро відбулася у серпні-грудні 1943 р.

У вересні 1943 р. армії трьох фронтів – Степового (командую-чий І.С. Конев),  Південно-Західного (командуючий Р.Я. Малинов-ський) та Південного (командуючий Ф.І. Толбухін) з боями підій-шли до кордонів області. 10 вересня першими зустріли визволителів мешканці районних центрів Межової та Петропавлівки. До кінця вересня були звільнені всі райони лівобережної частини області.

Завдяки спільним діям підпілля і місцевого населення, 100-го і 102-го гвардійських стрілецьких полків Червоної Армії був звільне-ний Павлоград у лютому 1943 р. І хоча цей успіх був тимчасовим, повстанцям вдалося зберегти незруйнованими майже всі підприєм-ства міста, склади з продовольством, лінії зв’язку. Радянським війсь-кам було передано 9 тисяч тонн  зерна, 730 голів великої рогатої ху-доби, 135 свиней, 130 коней, 14 автомашин і 1 млн. крб. Остаточно Павлоград був визволений від фашистських загарбників 18 вересня 1943 р. З наближенням Червоної Армії до Дніпродзержинська проти ворога виступила підпільна група на чолі з П.Педіском, на допомогу якій прийшли підпільники Криничанського району, очолювані сек-ретарем підпільного райкому В.Терещенком. Спільними зусилями місто було звільнене 25 жовтня 1943 р.

Загальний стратегічний план Ставки Верховного Головноко-мандування передбачав форсування Дніпра на території Дніпропет-ровщини з двох плацдармів, один з яких знаходився нижче облас-ного центру за течією ріки між селами Військове та Вовниги Соло-нянського району, інший – вище, між селами Мишурин Ріг Верхньо-дніпровського району та Аули Криничаскького.

На території області форсування Дніпра, захоплення плацдар-мів на правому березі, їх утримання та розширення здійснювалося силами двох фронтів: 3-го Українського під командуванням генера-ла армії Р.Я. Малиновського у складі 46-ї, 1-ї гвардійської, 6-ї, 8-ї гвардійської, 12-ї, 3-ї гвардійської армій, 17-ї повітряної армії, 23-го танкового корпусу, 1-го гвардійського механізованого корпусу та 2-го Українського під командуванням генерала армії І.С. Конева у складі 69-ї, 7-ї  гвардійської, 57-ї, 53-ї, 37-ї армій, 5-ї  гвардійської танкової армії, 5-ї повітряної армії.

Перед військовими частинами 2-го Українського фронту була поставлена задача оволодіти плацдармами переважно на території Верхньодніпровського (населені пункти Бородаївка, Мишурин Ріг, Домоткань, Карнаухівка, Тритузне) і Криничанського (села Аули, Сошинівка) районів. На форсування Дніпра в Солонянському районі у сел Звонецьке, Військове та Вовниги були націлені підрозділи 3-го Українського фронту.

Наприкінці вересня 1943 р. військами обох фронтів було захоп-лено 12 невеликих плацдармів, які згодом були обєднані у пять. Невдалою виявилася спроба оволодіти плацдармом у районі Звоне-цьке та Дніпропетровська, але з початком наступу в ході операції були звільнені селища Діївка і Лоц-Кам’янка, відповідно на північ та південь від обласного центру.  

Першими на території області форсували Дніпро війська 7-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту під командуванням ге-нерала М.С. Шумілова, передові загони якої вийшли до Дніпра у ніч 25 вересня 1943 р. й відразу приступили до переправи.

Першими у с.Бородаївка висадилися 8 розвідників 72-ї гвар-дійської стрілецької дивизії 7-ї гв. армії під командуванням старш-ини Фокіна і, встановивши радіозв’язок з лівим берегом, забезпе-чили переправу спочатку роти гвардії лейтенанта Фартушного, а по-тім і всього полку разом з артилерійськими гарматами та міномет-ною обслугою. При цьому рота Фартушного відбила 13 запеклих атак ворога протягом дня. Особисто командир роти у нерівному бою знищив 16 автоматників і двох офіцерів.  

У ніч на 26 вересня 1943 р. група розвідників у кількості 19 бійців на чолі з командиром взводу 496-ї окремої розвідувальної ро-ти 236-ї стрілецької дивизії 46-ї армії 3-го Українського фронту лейтенантом Шпаковським на двох човнах взяла курс на село Аули Криничанського району. Спочатку ворог не помітив розвідників, але відкрив шалений вогонь, коли почали переправлятися основні сили. Розвідники вступили у нерівний бій, відволікаючи увагу фашистів від переправи. Кілька днів десант тримав оборону на незначному клаптику правого берега Дніпра, відбиваючи контратаки німців і надаючи змогу здійснити переправу радянським військам. Група лейтенанта Шпаковського захопила 4 гармати, тягач із мінометами й мінами, кілька кулеметів.

За 5 днів плацдарм у районі с.Бородаївка був розширений по фронту на 25 км та у глибину на 15 км. Найжорстокіші бої розгор-нулися у період з 29 вересня до 10 жовтня в районі сел Домоткань і Мишурин Ріг.

Ворог, створюючи оборонні рубежі, буквально нашпигував землю мінами. Сапери взводу старшого сержанта Кривощокова ін-женерно-мінної роти 19-ї механізованної бригади 1-го механізован-ного корпусу 37-ї армії під вогнем противника зняли 2 315 мін у пе-ріод з 1 по 10 жовтня 1943 р.

За бої на дніпровських плацдармах у районі від Мишуриного Рогу Верхньодніпровського району до села Аули Криничанського району Героями Радянського Союзу стали 363 воїна. Серед них ге-нерал М.С. Шумілов, старшина Фокін, гвардії лейтенант Фартуш-ний, лейтенант Шпаковський і розвідники його групи, сержант Кривощоков та інші.

Вночі 24 вересня з с.Вороново Синельниківського району у на-прямку Військового відпливли два човни з розвідниками, але досяг-ти правого берега Дніпра та захопити „язика” змогли бійці лише од-ного з човнів. Інший змушений був повернутися, бо його виявив противник. За даними розвідки стало відомо, що берег зміцнений глибоким протитанковим ровом, який проходив у 100 м від берего-вої лінії, траншеями та кулеметними точками. Тому командування 6-ї армії 3-го Українського фронту прийняло рішення про розподіл 250 бійців 78-го гвардійського стрілецького полку на три штурмові десантні групи.

О 3 годині 26 хвилин 26 вересня почалася переправа. Гітлерів-ці не чекали удару в цьому місці, вважаючи, що форсування готуєть-ся в районі о. Хортиця. Скориставшись цим, 1-а десантна група на чолі з гвардії старшим лейтенантом Зевахіним непоміченою дістала-ся берега й при підтримці артилерійського вогню стрімким кидком оволоділа прибрежною висотою і закріпилася на ній. О 4 годині 45 хвилин на правий берег переправився весь 2-й батальон полку разом з батареєю 45 мм гармат. Фашисти, підтримані танками, п’ять разів контратакували радянські позиції, але скинути полк у річку не спромоглися. Розширивши плацдарм до 1 км по фронту та кількох сот метрів вглиб, бійці 78-ого гвардійського стрілецького полку мужньо відбивали атаки противника, знищили 4 ворожих танка та батальон німецької піхоти. Фашисти відступили, а радянські части-ни до ранку вийшли на околицю села.

Саме цей напружений момент, коли на плацдармі у смертель-ному поєдинку зійшлися дві протилежні сили і радянські солдати витримали шалений опір ворога, зробивши ще один крок до Пере-моги, зображений у діарамі „Битва за Дніпро” у Дніпропетровську.

Битва за Дніпро, що почалася у с. Військове, продовжувалася майже місяць, до 23 жовтня 1943 р. 28 діб радянські воїни захищали невеличкий клаптик рідної землі, який сягав 6 км по фронту та 7 км у глибину.

25 жовтня були звільнені крупні промислові центри Півдня України міста Дніпропетровськ та Дніпродзержинськ військами 3-го Українського фронту. Про цю історичну подію завжди нагадуватиме усім поколінням дніпропетровців пам’ятна стела з текстом наказу Верховного Головнокомандуючого, встановлена у центральному міському парку ім. Л.Глоби у Дніпропетровську.

У битві за Дніпро радянські воїни продемонстрували приклади масового героїзму, мужності та відваги. Недаремно кожний п’ятий Герой Радянського Союзу у сумарному вираженні за весь час Великої Віт-чизняної війни отримав це звання за форсування Дніпра. Конкретно це 2 438 осіб, в тому числі 594 здійснили подвиг на території Дніпро-петровської області. Серед Героїв-„дніпропетровців”  –  47 генералів, 1 123 офіцера, 1 268 сержантів і солдатів.

У другій половині жовтня 1943 р. війська трьох Українських фронтів розгорнули бойові дії з дніпровських плацдармів. У ході трьохмісячних боїв війська 2-го та 3-го Українських фронтів в умо-вах сильної осінньої непогоди одночасними скоординованими діями утворили на правому березі Дніпра другий Кременчузько-Дніпро-петровський плацдарм стратегічного значення глибиною до 100 км та шириною по фронту до 450 км, який відіграв важливу роль у повному звільнені області. На лівому березі Дніпра ворог утримував ще невеликий плацдарм в районі Нікополя.

19 жовтня танкісти 5-ї гвардійської танкової армії 2 Україн-ського фронту генерала П.О. Ротмистрова, долаючи найзапекліший опір фашистів та підтримані з повітря льотчиками 5-ї повітряної ар-мії, звільнили місто П’ятихатки – один з найкрупніших залізничих вузлів Дгіпропетровщини й рушили до Кривого Рогу. Намагаючись утримати Нікопольський та Криворізький басейни, німецьке коман-дування перекинуло з Західного фронту 6 танкових та піхотних ди-візій і військові частини з сусідніх дільниць фронту.

Виснажливі бої у напрямку Апостолово–Нікополь тривали з листопада 1943 р. і закінчилися 10 лютого 1944 р. повним розгро-мом нікопольського угрупування фашистів, проти якого героїчно билися бійці 8-ї гвардійської армії під командуванням генерала      В.І. Чуйкова.

Звільненням 22 лютого 1944 року військами 37-ї, 46-ї та 17-ї повітряної армій центру залізорудного басейну міста Кривий Ріг бу-ла завершена Нікопольсько-Криворізька операція, в результаті якої гітлерівські війська втратили десятки тисяч автомашин, тисячі гармат та мінометів, сотні танків.

Повністю Дніпропетровська область була звільнена від німець-ко-фашистських окупантів у лютому 1944 р. після розгрому воро-жого угрупування на річці Інгулець. Війська йшли далі на захід, за-лишаючи поранену землю Дніпропетровщини, де у братніх могилах міст та сіл назавжди залишився прах 135 тисяч радянських воїнів, які загинули смертю хоробрих, наближаючи День Перемоги.

У руїнах лежали міста та села області. Було зруйновано 10 300 будівель на підприємствах, 57 102 житлових 6удинка, 453 лікарні, 1 390 шкіл, 500 дошкільних закладів, 638 клубів. З 16 доменних печей були зруйновані 13, з 36 мартенівських печей – 29, з 56 прокатних станів – 35. На Криворіжжі з 77 діючих до війни руд-ників 54 були зруйновані, а решта затоплені. У Нікопольському мар-ганцевому басейні, який напередодні війни забезпечував рудою більшу частину металургійних заводів СРСР, фашисти вивели з ладу всі рудники, збагачувальні фабрики, знищили цінне устаткування. На Придніпровській залізниці в руїнах лежали 57 % головних шля-хів, 64 % паровозних депо, залізничі вузли по лінії Донбасс–Кривий Ріг, значна кількість пасажирських станцій, мости через річки Дніп-ро, Самару, Вовчу, Інгулець. У сільській місцевості було знищено майже 21 тис. будівель, вивезли близько 600 тис. голів великої рога-тої худоби та коней, понад 3 млн. голів дрібної худоби та птахів.

Нацисти вивезли та знищили архіви, книжкові фонди бібліо-тек, експонати музеїв, обладнання театрів, навчальних закладів. Інує думка, що з Дніпропетровська було вивезено 22 вагони архівних документів. У лютому 1943 р. з Дніпропетровська до Німеччини було відправлено 53 картини, близько 15 тисяч томів книг.

Загальні збитки, нанесені гітлерівцями господдарству Дніпро-петровщини, склали майже 30 млрд. крб. у цінах 1941 р.  

За даними німецької газети „Дойче Украине цайтунг” від 2 лютого 1943 р., майже за три роки – від 14 січня 1939 р. до початку 1942 р. – населення Дніпропетровська скоротилося з 501 тис. до 152 тис., Кривого Рогу – із 198 тис. до 125 тис., Дніпродзержинська – із 148 тис. до 75 тис. чоловік. Всього в області під час окупації фашис-тами було закатовано і вбито 78 118 жителів, 37 185 військовополо-нених, 176 303 особи насильно вивезено до Німеччини на приму-сові роботи, де кожний третій з них помер або загинув.  

Восени 1943 р. широко розгорнулася відбудова металургійних заводів області, на яких працівники налагоджували виробництво, не очікуючи, коли прибуде обладнання з евакуації. Через три дні після звільнення Дніпропетровська на заводі ім. Петровського була пуще-на в експлуатацію електростанція потужністю 6 тисяч кіловатт, що дало можливість подати струм не лише заводу, а й іншим підприєм-ствам. У перших числах листопада першу продукцію почав випуска-ти станкобудівний завод, а мостобудівний завод приступив до вико-нання військового замовлення командування 3-го Українського фронту з виготовлення різноманітних металоконструкцій для мос-тів. На заводі ім. К.Лібкнехта робітники відкопали 25 тисяч коліс, прихованих ще на початку війни. 1 листопада був відновлений рух трамваїв по маршруту № 1, а 11 грудня відкритий рух через деревя-ний залізничний міст через Дніпро у Дніпропетровську.

На 26-й день після вигнання окупантів з Дніпродзержинська на заводі ім. Дзержинського сталевари Ф.І. Маклес та Г.А. Панкратен-ко зварили першу сталь. Вже на початок 1945 р. на заводі працював-ло 5 доменних та 20 мартенівських пічей, 16 прокатних станів, 6 це-хів. Завдяки самовідданій праці металургів заводу країна отримала 65 тисяч тонн чавуну, 58 тисяч тонн сталі, 37 тисяч тонн прокату.  

На 12 жовтня 1943 р. для відбудови залізничих дільниць Лозо-ва–Павлоград, Синельникове–Павлоград, Чаплине–Синельникове було мобилізовано 12 тис.робітників. Залізничники за допомогою населення відновили 2 366 км шляхів.  

У Криворіжжі через рік після звільнення працювало вже 20 шахт, в Марганці – 4.

Cільське господарство Дніпропетровщини зазнало катастрофі-них спустошень за час війни й окупації. Наприклад, у селі Знаменів-ка Новомосковського району фашисти спалили будівлі МТС, школу, 1 022 хати. У колгоспі залишилося всього 8 коней, зовсім не було корів, свиней, овець. У селі Юр’ївка знищено 1 600 голів великої ро-гатої худоби, понівечено всю сільгосптехніку.

Відразу після звільнення краю почалося відродження сільсь-кого господарства. За короткий термін були відновлені 1 693 колгос-пи, 30 радгоспів, 66 МТС. Уже в 1944 р. вони дали для фронту понад 5,733 млн. ц хліба.

У січні 1944 р. колгоспник артілі ім. Петровського Юр’ївського району Х.К. Лобода виступив із почином, внісши із власних збере-жень 35 тис. карбованців на будівництво танкової колони. Населен-ня області відгукнулося на патріотичний почин земляка. Всього на кінець квітня 1944 р. тут було зібрано та внесено до Державного банку понад 100 млн. крб. На прохання трудящих області танкова колонна, побудована на їхні  кошти, отримала назву „Звільнена Дніпропетровщина”. Вже в січні 1945 р. вона прибула у роз поряд-ження 3-го Українського фронту.  

У 1943 р. відновили діяльність державний університет, гірни-чий та медичний інститути, а в жовтні 1944 р. в області вже працю-вало 17 інститутів, 7 науково-дослідницьких установ, 25 технікумів, 1 464 школи, 6 театрів, 36 кінотеатрів, сотні клубів.  

У Дніпропетровську стали до ладу швейна та взуттєва фабри-ки, ряд майстерень, артілі, ланцюжний та цвяховий заводи, цегляні заводи, майстерні по видобуванню каменю та щебеню, шкіряні заво-ди, хлібозаводи № 1, № З, кондитерська фабрика, м'ясокомбінат, борошномельний комбінат, масломолзавод. Взагалі, на 1 січня 1945 р. із 170  підприємств обласного центру працювало 158.

9 травня 1945 р. близько 300 тисяч дніпропетровців взяли участь у мітингу і демострації на честь довгоочікуваної Перемоги.

Серед Героїв Радянського Союзу – 138 уродженців нашої області, а шестеро з них це звання отримали двічі: А.Я. Брандис, Д.Б. Глінка, В.І. Михлик, Г.П. Кравченко, П.А. Таран, О.Ф. Федоров. Ти-сячі наших земляків за час війни були нагороджені орденами та медалями.

Складним та суперечливим був цей період в житті держави. З одного боку масовий безпрецендентний героїзм на фронті і в тилу, з іншого – репресії, які продовжувалися протягом 1941-1945 рр. Жертвами їх, у першу чергу, ставали члени націоналістичних орга-нізацій і громадяни, які ненароком висловлювали антирадянські” погляди. За звинуваченням в антирадянській агітації тільки у 1944 р. було заарештовано 225 чоловік, з яких до вищої міри покарання засудили 24, до 20 років таборів – 41; до 15 років – 73, до 10 років – 40 осіб.  

ПИТАННЯ СЕМИНАРУ ДО ТЕМИ 5

«ІСТОРІЯ КРАЮ В І  ПОЛ. ХХ СТ.»            

  1.  Поширення марксистських ідей у Катеринославі.
  2.  Скласти таблицю «Катеринославщина у 1917-1920 роках»

№№

Дата

Політичні сили

Зміст діяльності

  1.  Події в Катеринославі та губернії протягом 1917 року.
  2.  Події в Катеринославі та губернії протягом 1918 року.
  3.  Події в Катеринославі та губернії протягом 1919 року.
  4.  Події в Катеринославі та губернії протягом 1920 року.
  5.  Якими подіями в Катеринославі відзначився уряд Центральної Ради?
  6.  Якими подіями в Катеринославі відзначився уряд IIавла Скоропадського?
  7.  Якими подіями в Катеринославі відзначився уряд Симон Петлюра?
  8.  Якими подіями в Катеринославі відзначився уряд Радянської Росії?
  9.  Стані господарства  Катеринославщини після революційних подій та громадянської війни?
  10.  Зміни в промисловості краю в 20-30-х роках.
  11.  Голодомор 1932-1933 рр. на Дніпропетровщині.
  12.  Соціальне і духовне життя населення області в 20-30-х роках.
  13.  Передвоєнні репресії на Дніпропетровщині.
  14.  Адміністративно-територіальні зміни в краї напередодні війни?
  15.  Оборона міста Дніпропетровська.
  16.  Адміністративно-територіальний устрій генерального округу „Дніпропетровськ” під час німецько-фашистької окупації.
  17.  Дніпропетровщина під час окупації.
  18.  Опір населення Дніпропетровщині «новим порядкам».
  19.  Партизанський рух в регіоні.
  20.  Узагальнена характеристика комуністичного підпілля на Дніпропетровщині.
  21.  Специфіку націоналістичного руху на Дніпропетровщині.
  22.  Форсування Дніпра в районі Мишурин Ріг – Аули.
  23.  Форсування Дніпра в районі сіл Військове – Вовниги?
  24.  Збитків області під час німецько-фашистської окупації.
  25.  Життя населення краю на завершальному етапі війни.

ТЕМА 6. «ІСТОРІЯ КРАЮ В ІІ  ПОЛ. ХХ СТ.-ПОЧ. ХХІ СТ.»

15. «Союз непорушний республік радянських»

Зміст: Розвиток промисловості та сільського господарства облас-ті у післявоєнні десятиріччя. Голодомор 1946 р. Економіч-ні реформи. Дисиденти. Ракетобудівний комплекс Дніпро-петровщини. Духовне житті в краї. Екологичні проблеми.

Очікування результатів:

  •  Розуміння процесів та подій, які відбувалися в області у 1945-1991 рр.;
  •  Знання причин зміцнення економічного та політичного потенціалу області.

1. Дніпропетровщина у 1945-1953 рр. 

Промисловість. Особлива роль у розв’язані завдань 4 п’ятирічного плану відбудови та розвитку народного господарства України відво-дилася промисловості Дніпропетровської області. На відбудову за-лізниці було асигновано 855 млн крб. На початку 1946 р. був капі-тально відремонтований 2-ярусний залізничний та автомобільний міст через Дніпро у Дніпропетровську, що збільшило обсяг переве-зення вантажів майже у 2 рази у 1946 р. проти 1944 р.

На Дніпропетровській швейній фабриці ім. Володарського у січні 1946 р. вперше у швейній промисловості України було введено в дію 2 механізованих конвеєри, а у квітні – перший струм дала відбудована Криворізька ДРЕС.

За успішне виконання завдань уряду щодо забезпечення вве-дення в дію першої черги заводу „Запоріжсталь” Дніпропетровський завод металоконструкцій був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

У вересні 1947 р. почала діяти перша черга Нікопольського Південнотрубного заводу та був зданий в експлуатацію перший в СРСР стан „Великий штифель”, який випускав безшовні труби ве-ликих діаметрів для нафтової і газової промисловості. У тому ж році став до ладу єдиний в країні цех суцільнокатаних коліс для ваго-нобудівної промисловості на заводі  ім. К.Лібкнехта.

Особливу роль у соціально-економічному розвитку СРСР віді-грало будівництво автозаводу на околиці Дніпропетровська, розпо-чате в 1945 р. Вже у 1947 р. був зібраний перший автомобіль ДАЗ-150 „Українець”, у наступні роки випущені перший автомобіль-амфібія ДАЗ-483 та самоскид ЗІС-585. Однак у 1951 р., у зв’язку із загостренням воєнно-технічного суперництва між СРСР і США, за-вод кардинально змінив свій профіль, ставши одним із най потуж-ніших підприємств оборонної промисловості та отримавши пізніше нову назву – Південний машинобудівний завод (ПМЗ).

У 1948 р. були відбудовані всі шахти і рудники Криворізького та Марганцевого басейнів, видобуток залізної руди у 1950 р. на 18 % перевищив рівень 1940 р. Були відновлені 5 домен, 19 мартенів, 15 прокатних станів, 8 трубозварювальних і трубопрокатних агрегатів, 5 коксових батарей.

Стахановський рух, що виник у роки довоєнних пятирічок, на-бував сили і після війни. Трудовий рекорд встановив сталевар заво-ду ім. Петровського С.П. Лобода. 12 травня 1946 р. він зварив швід-кісну плавку за 4 год. 20 хв. замість 8 год., отримавши 11 т сталі при нормі 4,66 т. Сталевар того ж заводу І.М. Невчас тим же методом перевиконав план на 1 376 т сталі, що дорівнювало майже річній нормі, за що був нагороджений  орденом Леніна.

Вже у 1950 р. на підприємствах області швидкісні методи праці застосовували 47 сталеварів, 54 вальцювальника, 275 верстатників, 27 бригад прохідників Криворіжжя. Але гонитва за рекордами не-рідко затуляла справжню картину. Так, на заводі ім. Петровського протягом 1948-1949 рр. річний план випуску основних видів про-дукції не виконувався, лише за один рік (1949) відбулося понад 60 великих аварій та 755 нещасних випадків, а втрати від бракованої продукції становили понад 17 тисяч тонн металу.

Головною рисою командної економіки радянського зразка була експлуатація трудового ентузіазму народу, його беззаперечної готовності до чергової самопожертви в ім’я „світлого майбутнього”. Так, під час будівництва трубопрокатного цеху Нікопольського з-ду тисячі робітників „виявили бажання” допомогти будівельникам і монтажникам та взяти участь у недільниках, відпрацювавши на бу-дівництві не менше 8 годин. Таким чином, на спорудженні цього об’єкту було безкоштовно відпрацьовано понад 240 тисяч годин. А мешканці обласного центру протягом 1945-1950 рр. відпрацювали на суботниках і недільниках близько 30 млн. годин.

Завдячуючи напруженій праці робітників області та неймовір-ній концентрації матеріальних і людських ресурсів на вирішальних ділянках виробництва, у 1950 р. металургійна галузь перевищила довоєнний рівень на 15 %, у 4 рази перевищили випуск продукції машинобудівники, підприємства легкої промисловості збільшили випуск продукції порівняно з 1946 р. у понад 2,5 рази. У Дніпропет-ровську були відновлені та побудовані протягом 5 років понад 360 тис. кв. м житла, збільшена потужність міського водоводу, відновле-ні всі трамвайні маршрути, з’явився перший тролейбусний маршрут „Залізничний вокзал – парк ім. Т.Г. Шевченка”.

 Сільське господарство. Поступово заліковували рани, заподія-ні війною, й селяни області. Врожай довелося вирощувати у надзви-чайно важких умовах. Так, 2 китайгородські колгоспи Царичансь-кого району на 2263 га орної землі мали лише 177 пар коней і волів та 4 трактори. Оранку вели на коровах, або копали землю лопатами.  Проте у районі таким чином було виконано 60 % польових робіт. 

Планувалося, що Україна в 1946 р. отримає в середньому 6,9 ц зерна з гектара. Але до всіх негараздів та негод додалася страшна посуха і, фактично, врожай по республіці становив 3,8 центнера зернових з гектара.

У документах Дніпропетровського облвиконкому відзначалося тяжке становище населення області. Так, 25 грудня 1946 р. секретар обкому КП(б)У та голова обласної ради депутатів трудящих у допо-відній записці на імя секретаря ЦК КП(Б)У Д.С. Коротченка та го-лови Ради Міністрів України М.С. Хрущова повідомляли про збіль-шення випадків голодування і захворювання в області та прохали про надання термінової продовольчої допомоги. Зокрема, в записці вказувалося, що „у Павлоградському р-ні набряки від голоду й озна-ки дистрофії встановлені у тисячі родин з кількістю утриманців до 3 чоловік, у Нікопольському р-ні – 437 сімей, у Щорсівському р-ні – 225 сімей, позбавлених будь-яких засобів харчування. Аналогічне становище в багатьох інших районах”. Далі мова йшла про те, що хворіли у більшості випадків сім’ї загиблих воїнів, переселенці з Польщі, репатрійовані, непрацездатні самітні люди похилого віку і багатодітні, голова сім'ї яких був або відсутній, або непрацездатний через інвалідність. Спостерігалися випадки залишення дітей батька-ми, що живуть у сільській місцевості, у громадських місцях міст – на вокзалах, у виконкомах міських і районних рад, у міліції та інших установах.

Таке становище спостерігалося практично в усіх районах та містах області, що дає підстави стверджувати: голод 1946-1947 рр. був не стільки наслідком післявоєнної розрухи на селі, скільки ре-зультатом злочинної політики сталінського керівництва щодо селян.

Попри величезні труднощі, у дуже стислий історичний термін – на кінець 4 п'ятирічки в основному були загоєні рани, заподіяні сільському господарству війною, хоча й здійснювалося це виключно командно-адміністративними методами. 

Колгоспи та радгоспи області одержали від держави 3759 трак-торів, 195 нових комбайнів, 500 моторів для ремонту старих ком-байнів, 303 молотарки, 185 локомобілів, 577 автомашин, 1335 оди-ниць причіпного інвентаря. Із інших республік СРСР в область було завезено 7280 голів великої рогатої та 4200 голів дрібної худоби, 27 570 коней. Посівні площі області пере-вищили рівень довоєнного 1940 р. на 14,4 тис. га. У 1951 р. кількість великої рогатої худоби зросла порівняно з довоєнним рівнем на 26,9 тис. голів.

Значну увагу радянські та партійні органи області приділяли організації шефської допомоги сільським районам,  закріпивши за ними промислові, будівельні і транспортні підприємства. Так, заводи АНД р-ну Дніпропетровська протягом лише одного 1948 р. відремонтували для підшефних колгоспів, МТС і радгоспів 20 дви-гунів, 25 насосів, відбудували і розширили зрошувальну сітку в кол-госпах на площі 1028 га. Підприємства Жовтневого р-ну Дніпропет-ровська надали технічну допомогу на суму понад 1,5 млн. крб. підшефним колгоспам Павлоградського та Магдалинівського р-нів.

Кращі сільські трудівники області були відзначені високими урядовими нагородами. Героєм Соціалістичної Праці став Г.І. Байда (колгосп „Комуна”Новомосковського р-ну), який на площі 576 га зі-брав урожай та намолотив 8 000 ц зерна. Багатьох послідовників в області та країні мав Герой Соціалістичної Праці, лауреат Держав-ної премії кукурудзовод М.О. Озерний (колгосп „Червоний парти-зан” Верхньодніпровського р-ну), який вивів новий сорт кукурудзи «Партизанка».

 Поряд із цим слід констатувати, що рівень життя працівників колгоспів залишався досить низьким, адже вони не отримували на-лежної матеріальної винагороди за свою працю. До середини 1950-х рр. селянська родина жила фактично за рахунок прибутку з особис-того господарства, який становив 70-80 %  від усього доходу сім’ї.

Соціальна сфера. Матеріальний рівень життя жителів області був вкрай низький. Особливо гострою залишалась продовольча проблема. Карткова система зберегалася до кінця 1947 р.

Попри всі труднощі та негаразди післявоєнного часу, потроху зростав життєвий рівень населення. Збільшення чисельності місько-го населення через появу нових підприємств потребувало швидкого відновлення комунального господарства, соціальної інфраструктури міст. До 1 600 млн крб було вкладено у комунальне та житлове бу-дівництво міст області, відновлено і збудовано протягом тільки 2 післявоєнних років 1 209 тис. кв. м житлової площі.

На Дніпропетровщині значних успіхів досягла відбудова ме-реж закладів освіти, охорони здоров’я, торгівлі та громадського хар-чування. Так, у 1950 р. нараховувалося 1 830 загальноосвітніх шкіл проти 1 660 у 1940 р., працювало 15 вищих навчальних закладів. На кінець 1940-х рр. лише в обласному центрі працювало 14 лікарняно-поліклінічних закладів, 10 лікарень і диспансерів, а кількість лікарів в області збільшилася майже на 1 000 фахівців.

Застосування методу народної будови прискорило відновлення мережі закладів культури. Вже на початок 1948 р. в області діяли драматичні театри (український  ім. Т.Г. Шевченка та російський ім. О.М. Горького у Дніпропетровську, театри у Кривому Розі, Дніпро-дзежинську та інших містах), обласна філармонія, близько 80 клубів і палаців культури, 192 бібліотеки. Колективи художньої самодіяль-ності області були об’єднані у 300 агітбригад, 500 драматичних, 480 хорових, 275 музичних, 116 танцювальних гуртів, 25 ізостудій. У парку ім. В.П. Чкалова у Дніпропетровську відновила роботу дитяча залізниця.

На тлі відбудови економіки та господарства посилювалася ідеологгічна обробка населення області, яке мусило невпинно підви-щувати свій „ідейно-політичний рівень” у системі політичної про-світи. За даними обласної партійної організації, на кінець 1948 р. ме-режа політпросвіту складалася з 1 676 політшкіл, 1 037 гуртків по вивченню історії ВКП (б), 490 гуртків по вивченню біографії Лені-на, де навчалися 51 тис. комуністів, 6 тис. комсомольців, 9 тис. поза-партійних, а ще 18 тис. осіб вивчали марксистсько-ленінську теорію самостійно. Роботу проводили 4 885 пропагандистів, з них 2 054 особи мали вищу освіту.

В області видавалися 2 обласні, 32 міські та районні газети, майже 8 тис. стінних газет, літературно-художній альманах „Вогні Придніпров’я” обласного відділення Союзу письменників України.

У цей час Дніпропетровську обласну партійну організацію протягом майже 3-х років очолював Л.І. Брежнєв (1906-1982 рр.). Народився Леонід Ілліч у Дніпродзержинську, там же закінчив гімназію, звідти почав свою партійну кар’єру. Вперше на роботу до Дніпропетровського обкому партії на посаду завідувача відділу він був висунутий в травні 1938 р., а вже в лютому 1939 р. його обрали секретарем обкому. Він керував евакуацією промислових підпри-ємств області на початку війни. Вдруге він приїхав до Дніпропет-ровська у голодному 1947-му. Повоєнний Дніпропетровськ завдячує йому швидким відновленням зруйнованого фашистами проспекту К.Маркса, відбудовою промисловості краю. Він особисто стежив за будівництвом автозаводу (Південний машинобудівний завод). Оселився разом із родиною в особняку на Крутогірній вулиці (вул. Рогальова). Перебуваючи на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС з 1964 р. до 1982 р., Л.І. Брежнєв завжди підтримував творчі новації своїх земляків, всіляко сприяв розбудові області.

Репресії.  Хоча у післявоєнний період в краї хвиля репресій трохи вщухла, однак вона не припинялася. Після звільнення області репресії були спрямовані на людей, які з тих чи інших причин залишилися на окупованій фашистами території. Наприклад, у допо-відній записці ректора Дніпропетровського державного універси-тету від 10 січня 1948 р. повідомлялося про велику засміченість професорсько-викладацького складу. Зокрема, йшлося про тих вик-ладачів, які в силу різних причин пережили нацистський режим у місті. За даними ректора, у 1944-1945 навчальному році таких було 42 %, але до 1948 р. їх кількість скоротилася майже вчетверо. При-чому в ході чистки питання про їхні достоїнства як науковців та педагогів зовсім не розглядалися, важливим було лише встановлен-ня місця їх перебування у період війни.

До таборів потрапили також особи, які під час окупації отрима-ли статус „фольксдойчів”, і через цю належність до німецької нації мали певні привілеї – збільшення норми продовольства, звільнення від податків, надання кращого житла тощо. Вони розглядалися як зрадники з відповідними наслідками. Торкнулися каральні заходи й родичів тих, хто пішов на службу до окупантів – поліцаїв, служ-бовців різних установ. Їх дружини та діти віком від 16 років відправ-лялися на заслання, переважно до Казахстану. 

Новий спалах репресій в Україні у післявоєнний час  прийшовся на 1948-1949 роки. Тривав пошук нових „ворогів народу” й на Дніпропетровщині. Заарештовували та відправляли в заслання за обвинуваченням в антирадянській пропаганді, „троцькіз-мі” „українському буржуазному націоналізмі” тощо. Усього в облас-ті за післявоєнний період за „пропаганду” оунівських ідей було заареш-товано і притягнуто до криміальної відповідальності 429 осіб, більша частина яких на сьогодні реабілітована.

Потужний наступ був розгорнутий проти науково-технічної і творчої інтелігенції. На Дніпропетровщині низькопоклонники”, космополіти”, ухильники” знайшлися у державному університеті, сільськогосподарському інституті та інших навчальних закладах. Так, Дніпропетровський обком у доповідній записці на ім’я секрета-ря ЦК ВКП(б) А.Жданова сповіщав, що ряд професорів і викладачів державного університету, гірничого і фармацевтичного інститутів широко користуються закордонними джерелами, а значить, по пуля-ризують праці буржуазних вчених й зовсім недостатньо ви-світлюють роль та місце вітчизняних наукових шкіл. Почався процес "наведення порядку” в літературі, театральному і кіномистецтві, взагалі у духовному житті області. Після сесії ВАСГНІЛ у серпні 1948 р., що засудила вчення основоположників генетики А.Вейсмана, Г.Менделя, Т.Моргана, за пошук їх послідов-ників взялися партійні організації вузів Дніпропетровська. З біб-ліотеки сільгоспінституту вилучили всі підручники з генетики.

Крім гучних політичних справ, в арсеналі репресивно-каральних методів чільне місце займало застосування різноманітних заходів щодо посилення трудової дисціплини на виробництві. Так, у 1949 р. лише у Дніпропетровську було засуджено до різних строків ув'язнення за самовільне залишення робочого місця та прогули понад 5 тис. осіб. Для порівняння вкажемо, що за хуліганство та крадіжку державного і особистого майна громадян у той же рік були позбавлені волі 852 особи, тобто у 6 разів менше.

Проте більшість людей не помічали жорстокості сталінського режиму і були морально готові беззаперечно виконувати найважчу роботу і будь-які вказівки влади за мінімальну винагороду. 

2. Дніпропетровщина у 1953-1964 рр.

Промисловість. У роки 5 п'ятирічки значна увага приділялася питанням промислового розвитку Дніпропетровщини. Особливо швидкими темпами розвивалася металургійна та горнорудна проми-словість. У 1955 р., порівняно з 1950 р., область збільшила вироб-ництво чавуну у 2,5 рази, сталі  у 2,2, прокату  у 1,9, труб  у 1,5, коксу  у 2,2, залізної руди – у  1,8, марганцевої – у 2 рази. За цей час у Кривбасі було споруджено 18 шахт, 6 кар’єрів, 5 заводів, серед яких Південний гірничозбагачувальний комбінат. Всього на Криво-ріжжя припадало 87,5 % видобутку всієї руди в Україні та майже 50 % загальносоюзної. Обсяг валової продукції всієї промисловості області збільшився на 98 % порівняно з 1950 р. Понад план про-дукції вироблено на суму 1 млрд. 45 млн. карбованців.

З будівництвом поблизу Павлограда першої вугільної шахти „Тернівська” було розпочато освоєння нового вугільного басейну Дніпропетровщини, який дістав назву Західного Донбасу. На кінець 1968 року тут працювало вже 4 кам’яновугільні шахти. Павлоград поступово перетворився на центр вугільного бассейну й отримав титул столиці Західного Донбасу. Навколо шахти „Тернівська”, яка у 1959 р. вже видала нагора перші тонни вугілля, виникло шах-тарське містечко Тернівка. У 1954 р. почалося будівництво смт Шахтарське, яке з 1960 р. дістало статус міста та було перейме нова-не на Першотравенськ. У цей же період розпочалася промислова експлуатація Перещепинського родовища природного газу.

Бурхливе зростання індустріальної могутності Дніпропетров-ська загострило проблему його енергетичного забезпечення. Для її розв’язання у 1952 р. на острові Чаплі, що знаходився на лівому бе-резі Дніпра поблизу міста, розпочалося будівництво Придніпров-ської ДРЕС та міста-супутника Придніпровськ. Перший промисло-вий струм надійшов у 1954 р., а через 12 років, коли повністю було завершено будівництво всіх агрегатів станції, вона вийшла на по-тужність у 2,4 млн. кВт. Придніпровська ДРЕС стала найбільшою на той час тепловою станцією в СРСР і Європі.

У період з сер. 50-х рр. до сер. 60-х рр. значна увага була зосе-реджена на введенні в дію нових об’єктів, серед яких 3 домни (заво-ди ім. Дзержинського, ім. Петровського та „Криворіжсталь”), 3 мар-тенівські печі, конверторний цех („Криворіжсталь”), 5 прокатних станів, кисневі станції (заводи ім. Петровського та ім. Дзержин-ського), 3 трубозварювальних стани (завод ім. К.Лібкнехта), коксова батарея (Баглейський коксохімічний завод), друга черга Південного гірничозбагачувального комбінату, кілька шахт і карєрів по видо-бутку залізної та марганцевої руди загальною потужністю 18 млн т  та інші об'єкти. Загальний обсяг капіталовкладень у розвиток мета-лургійної, гірничої, хімічної та інших галузей промисловості краю склав понад 10 млрд крб. На загальносоюзні потреби з області від-правлялося 52 % прокату чорних металів, труб та метизів 74 %. Підвищувався технічний рівень виробництва. У 1956 р., уперше в СРСР, на заводі ім.  Петровського було організовано виплавку сталі у конверторах із застосуванням кисню. Значно підвищився рівень механізації видобутку залізної і марганцевої руд. Підземна доставка залізної руди була механізована на 97 %, збирання породи при проходці гірничих виробіток – на 83 %, підземна відкатка – на 99 %.

Продукція промислових підприємств Дніпропетровщини кори-стувалася попитом не лише на теренах СРСР, а й в усіх країнах соціалістичної співдружності, на Кубі, у країнах Азії та Африки, в Англії, Франції, ФРН, Фінляндії, Греції, загалом у 50 країнах світу.

Успішно розвивалася машинобудівна промисловість області. Дніпропетровський завод пресів, який став до ладу у 1955 р., почав випускати гидравлічні преси зусиллям 200 т, Нікопольський маши-нобудівний завод ім. Леніна розвантажувачі сипучих вантажів із залізничних платформ продуктивністю 300 т на годину, а криворізь-кий завод Комуніст збільшив випуск нового пневматичного об-ладнання для шахт. У 1957-1958 рр. машинобудівні заводи області налагодили виробництво 100 нових типі