64726

УКРАЇНСЬКА ТА СВІТОВА КУЛЬТУРА

Лекция

Культурология и искусствоведение

Справа не в тім скількох представників України ощасливили своєю працею інші народи чи скільки представники інших народів збагатили своїм доробком українців. І тому шановний юний друже моя мета не намалювати цілісну картину висмоктування інтелекту з України це дуже важко або й неможливо зробити одній людині.

Украинкский

2014-07-10

232 KB

1 чел.

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ Україна

П. М. ТАЛАНЧУК

УКРАЇНСЬКЕ ТА СВІТОВА КУЛЬТУРА

(Матеріали до вступної лекції для роздумів студентству)

© Університет "Україна", 2007

Розмірковуючи над матеріалами до цієї лекції, мені менш за все хотілося б представити український народ як нещасний етнополітичний шмат загальносвітової спільноти, який, маючи більш ніж тисячолітню славну історію, вкотре розпочинає справу формування власної держави, до цього часу залишаючись майже невідомим широкому світовому загалу (terra incognito). І якби не Чорнобиль, брати Клички і Руслана Лижичко, то про нас знали б ще менше. А коли починаєш зшивати шматки інформаційної ковдри щодо українського люду та його внеску до світової культури в широкому контексті, то стає моторошно від усвідомлення того, скільки у нас вкрадено, з'яничарено, очужено, привласнено, відчужено. Іноді важко позбутися відчуття того, що українці, як обдарований люд, щедро розкидали по світах своїх геніїв і свої таланти, аби інші народи не вважали себе обділеними божою ласкою.

Але треба бути справедливим, бо і до нас, на цю райську українську землю, також заходили інородці і тут творили науку, мистецтво, медицину, техніку тощо.

Справа не в тім, скількох представників України ощасливили своєю працею інші народи чи скільки представники інших народів збагатили своїм доробком українців. Справа в іншому. Все, що тут в Україні народилося доброго, розумного, геніального, чому сприяв український етнос, його земля і традиції й авторами якого були українці й неукраїнці, освячувалося або як російське, або як польське, або ще чиєсь, але тільки не українське.

І тому, шановний юний друже, моя мета — не намалювати цілісну картину висмоктування інтелекту з України (це дуже важко або й неможливо зробити одній людині). Моя мета — простіша. Я хочу розбудити твій інтерес до самостійного пошуку необхідної інформації, що розкриє перед тобою невідомі й маловідомі сторінки історії України. Моя мета — надихнути тебе для серйозних і систематичних «зустрічей із історією вітчизни, її звитяжцями, героями і негероями — дітьми України, радістю, журбою та печаллю». І якщо в результаті цього пошуку в тебе сформуються непідробні цікавість та інтерес, ти переживеш високі душевні почуття і зможеш усвідомити, хто ти, чого хочеш і до чого прагнеш. Це додасть тобі наснаги до свідомих і самовідданих практичних справ, підкаже можливості коригувати власну діяльність й поведінку в інтересах незалежної, потужної Української держави.

Адже добре відомо, що природним покликанням людини є не тільки боротьба за власне щастя. Повноту і гармонію життя можна відчути, лише усвідомивши себе кровною часткою народу, подолавши почуття егоїзму.

Розпочинаючи цю нелегку роботу пошуку маловідомого для тебе в історії твоєї батьківщини, ти відразу зіткнешся з неабиякими труднощами методологічного характеру: власне, а що це за Україна, коли вона постала як держава, який її внесок у світову культуру, чи знає про це міжнародна спільнота і як вона оцінює цей внесок тощо. Цей перелік можна було б продовжувати і продовжувати.

Я спробую навести думки окремих вчених, педагогів, письменників, журналістів тощо, які вкупі визначать хоч якісь реперні опори для формування цілісного уявлення про те, хто ми є, що ми можемо і чого ми домагаємося.

Почнемо з руди. «Київська Русь перша українська держава», — стверджує Леонід Залізняк [1]. Ось деякі його думки.

Українська історіографія традиційно вважала княжий Київ українським («Історія Русів» тощо). Генетичним підґрунтям Київської Русі були південноруські літописні племена (деревляни, поляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці), що залишили археологічні пам'ятки лука-райковецької культури VIII-IX століть. Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи починають свою національну історію з постання своїх незалежних держав у ІХ-Х століттях. Перші незалежні Французька та Німецька держави виникли 843 року внаслідок розпаду імперії Карла Великого на французьку й німецьку частини. Найдавніше Англійське королівство утворилося в IX столітті. Рівночасно виникло Празьке князівство чехів. А в X столітті починається державна історія поляків і мадярів. Тоді ж таки середньовічна держава утворилася на українських етнічних землях.

Заперечуючи можливість безпосереднього зростання козацької України на спадщині Південної Русі, нерідко посилаються на перерву в історичному розвитку, що нібито сталася після занепаду Русі під ударами татар і перед постанням козацтва, та на відмінність між культурою і мовою двох періодів української історії. Отже, чи була ця прірва між Руссю і козацькою Україною такою глибокою і широкою, що розділяла нібито два окремі народи?

Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козацької України виросла з культури Південної Русі.

За даними археології, форма й орнаментація глиняного посуду відбивають етнічну своєрідність первісних народів. Тобто в давнину кожен етнос виготовляв лише йому властивий посуд. Кожна сім'я ліпила горщики для власних потреб і дуже сталі етнічні традиції виготовлення їх передавалися з покоління в покоління. Інакше кажучи, археологи простежили безперервний розвиток виробництва традиційного українського посуду на Середній Наддніпрянщині, Волині, Галичині, Верхній Наддністрянщині протягом останніх півтори тисячі років. Те саме можна сказати і про традиційні житлові будівлі України. Пізньосередньовічне українське житло розвивалося безпосередньо на місцевому київському ґрунті й виросло з ранньо-слов'янського житлобудівництва. Отже, на українських етнічних територіях між Карпатами і Середньою Наддніпрянщиною вчені виявили безперервну житлобудівну традицію від V століття н. є. до XX століття.

Муроване церковне й світське будівництво в козацькій Україні було репрезентоване унікальним архітектурним явищем, що дістало назву українського бароко. Своєрідність його полягає в органічному поєднанні європейського бароко з архітектурною спадщиною Київської Русі, яка формувалася на Середній Наддніпрянщині з X століття.

Козацтво — один із найвизначальніших чинників, що остаточно вплинув на формування українського народу. Власне козаки побудували другу Українську державу — Гетьманщину. Козацьке повстання на чолі з Богданом Хмельницьким створило умови для перенесення козацького полково-сотенного адміністративного устрою з Січі на всю Україну. Недарма в XVIIXVIII століттях її називали країною козацтва, а українців — козацькою нацією.

Істотною ознакою всякого етносу є мова. Якою ж мовою говорили русичі у стародавньому Києві?

Розпад єдиної праслов'янської мови відбувся майже півтори тисячі років тому. За археологічними даними саме в той час почалося інтенсивне розселення слов'ян зі своєї прабатьківщини між Карпатами і Середньою Наддніпрянщиною по Дунаю в басейн Лаби та Одри, на Балкани, на Верхній Дніпро та на Волхов. Із IX століття простежуються окремі східнослов'янські діалекти, які спочатку мало відрізнялися один від одного. Сучасні лінгвісти також відзначають у мові Південної Русі XI століття наявність багатьох визначальних для української мови особливостей. Серед них найвиразніші — це дієслова на ти (жити, нести тощо), на мо (маємо, віруємо, даємо тощо), кличний відмінок іменника — (брате, дружино, Петре тощо), м'яке «г», злиття «ы» та «і» в середнє «и», і особливо вживання голосної «і» на місці давнього «є», де білоруси й росіяни вживають «є». Наприклад, літо, сніг, сіно, віче, діло, гріх, віз, ліс, діти тощо. Лінгвісти пояснюють ці розбіжності формуванням української мови на основі південнослов'янських говірок уличів, тиверців, волинян, деревлян, білих хорватів, полян, а російської і білоруської — на основі північнослов'янських говірок дреговичів, радимичів, кривичів.

Як відомо, русичі писали запозиченою у Візантії староболгарською або церковнослов'янською мовою, що дуже відрізнялася від їхньої рідної мови, вживаної лише в усному спілкуванні. А проте уважне дослідження київських і галицьких літописів та світської літератури ХІ-ХІІІ століть, розпочате А. Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило і в цих текстах чималий прошарок української лексики. Ось лише деякі приклади: парубок, виникнути, окріп, глум, вежа, батіг, виринути, недбальство, віття, гілля, колода, жито, стегно, лічба, сякий, кицька, трясця, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, гребля, рілля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших.

Козацтво — провідний стан гетьманської держави — розумілося українською спільнотою як прямий нащадок і спадкоємець традицій княжих дружин Київської Русі. «Се ж бо те плем'я славного народу Руського, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах плавало по морю і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Іллірик. Се ж їх предки разом із Володимиром хрестилися», — писало київське духовенство про козаків на початку XVII століття.

Українці належать до народів із визначеним антропологічним типом. Цей український тип окреслили видатний український антрополог Ф. Вовк та його учні. Для більшості українців характерні досить високий зріст, довгі ноги, смаглявий колір шкіри, темне волосся та очі, кругла голова, довгасте обличчя, прямий ніс. Ці особливості будови тіла спостерігаються у 6080 відсотків сучасної сільської людності України. На периферії українських етнічних теренів трапляються домішки інших антропологічних типів.

Прибічники тези про більш пізній час формування українського етносу часто аргументують свою позицію тим, що сам етнонім «українці» поширився лише за часів пізнього середньовіччя. Однак, зміна народом своєї самоназви не є чимось екстраординарним у європейській історії. Так, середньовічні поляки звалися ляхами, румуни — волохами. Росіяни остаточно відмовилися від етноніму «московити» лише за Петра І на початку XVIII століття, і сталося це значною мірою з політичних міркувань. Тобто те, що людність Південної Русі ХХШ століть називалася не українцями, а русами, аж ніяк не заперечує того факту, що в етнічному розумінні вони були українцями на княжому етапі історичного розвитку цього етносу.

Отже, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку. Про це свідчать численні руські й іноземні писемні джерела, безліч даних археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук.

Не менш важливим моментом у самоствердженні і подальшому розвитку Української держави є проблема мови, зокрема державної. Як правдиво, публіцистично і талановито пишуть брати Капранови, «слово «мова» зриває запобіжники, і люди стають неадекватними» [2].

Коли йде дискусія на теми енергетики, фінансів, охорони довкілля — лунають цифри, факти, аргументи. Розмова про мову — суцільні емоції. Інколи це нагадує шаманські камлання. Булгаков! А ті їм — Шевченко! Гоголь! А у відповідь знову — Гоголь! І хором — не дозволимо забути мову батьків!

Що цікаво, така ситуація спостерігається не тільки у пострадянських країнах із їхнім знервованим населенням. Спокійний і цивілізований Квебек через мову мало не від'єднався від не менш цивілізованої Канади; шведи ні сіло, ні впало запровадили державну мову, якої зроду не мали; ірландці замінили дорожні написи на ірландські; німці на книжковій виставці у Франкфурті несподівано відмовляються розуміти англійську; португальці погрожують накладати вето на всі закони Євросоюзу, не перекладені португальською; а французи закручують гайки навіть в Інтернеті. І в усіх аргументація головним чином емоційна — починаючи з національної гордості — аж до культурної катастрофи.

Як стверджують науковці, мова — головне, що відрізняє людину від тварини. Спробуймо разом розібратися у складному й дуже емоційному мовному питанні.

На думку братів Капранових, у спілкуванні між двома людьми жодного мовного питання не існує. Порозумітися можна навіть за рецептом відомої коломийки — він усе, що йому треба, на мигах покаже. Держава — ось головна причина будь-яких мовних питань. Коли вживають слово «питання», завжди мають на увазі державну мову. Отже, нам варто лише визначитися з державною мовою — і справу зроблено.

А далі, провівши аналіз, що таке державна мова і навіщо вона потрібна державі, автори визначили п'ять головних функцій мови багатонаціональної держави, якою і є Україна:

1. Мова державного управління обслуговує весь комплекс державного управління (органи державного управління, армія, суди, прокуратура, охорона здоров'я, енергетика, пожежна справа, податківці тощо).

2. Мова міжнаціонального спілкування обслуговує потреби комунікаційного каналу для усіх своїх громадян.

3. Мова інформаційного еквіваленту забезпечує подання всієї інформації, яка циркулює в державі, однією, зрозумілою державі, мовою.

4. Мова інформаційного кордону забезпечує права на іноземні переклади.

5. Мова національного об'єднання забезпечує сплав культур усіх народів держави у базову культуру і є її носієм.

На основі моделювання реальних ситуацій автори дійшли висновку, що дві державні мови у багатонаціональній державі призводять до знищення мов нацменшин.

А якщо дозволити вивчати у школі одну з двох державних мов на вибір і плюс рідну, то в такому разі державні мови перестануть бути мовами міжнаціонального спілкування. Принаймні одна з них.

Тут і до територіального розпаду недалеко. І сам по собі напрошується висновок — у нації має бути одна державна мова. І це повинна бути мова титульної нації — українська.

Цікаві замальовки братів Капранових про мовну ситуацію у Фінляндії, Бельгії та Індії.

Кілька років тому доля занесла нас до країни Суомі. Запросив друг естонець, який живе у Таллінні, а працює на шведів і тому чудово володіє шведською — другою державною мовою у Фінляндії. Естонець обіцяв бути тлумачем і показати нам сувору красу фінських фіордів. Приїздимо до Ґельсінкі — все чудово! Усі назви вулиць двома мовами. Правда, для іноземців не дуже зручно, бо не залишилось місця для англійської. Але що нам іноземці! На телебаченні — шведські субтитри, а коли фільм англійською — то фінські та шведські разом. Важко побачити, що відбувається на екрані — зате все за законом. Від такої картини всезагальної справедливості ми зголодніли й зайшли до піцерії. Наш гід звертається до офіціанта державною шведською мовою і виявляється, що той її не знає. Другий — теж, менеджер — ані чичирк. Люди на вулицях — катастрофа! Фіни не знають державної шведської мови! Ніхто не знає. Тільки в передмісті ми знайшли дідуся, який вчився у школі ще за часів шведського ідеологічного панування і щось пам'ятав. Шведську розуміють хіба що у селах на кордоні. А так — частіше англійську.

Отже, закон, написаний на папері, може залишитися фікцією, якщо не відповідає законам природи, які кажуть, що коли людині треба знати три мови (у фінському випадку — це дві державні плюс англійська, якою розмовляють менше громадян), слабша мова, якою розмовляють менші громади, дефакто помирає.

У Бельгії ми не були. Зате були на міжнародних книжкових виставках, де Фландрія завжди має окремий стенд. Тому що послуговується фламандською мовою. Отже, німці мають спільний стенд, американці — кілька спільних, а бельгійці — французький та фламандський. Причому слід визнати, що фламандський стенд значно кращий. Бо французька Бельгія не витримує конкуренції з французькою Францією у видавничій галузі. Сьогодні існує два інформаційні простори Бельгії, і в умовах, коли територіальні кордони зникли, з'являється реальна загроза існуванню держави. Сильніша Франція поглине франкобельгійський інформаційний простір. Не треба бути ворожкою... Дві державні мови, одна з яких (чи навіть дві) є мовами потужних сусідів, — це загроза сепаратизму, як мінімум, і знищення держави — як максимум.

Ну, а Індія, наприклад? Вона так схожа на нас. Колоніальне минуле. Багато націй. І дві державні мови. Індія — цікавий приклад. Хоч б тому, що там не живе істотна кількість носіїв державної англійської мови. Ця мова однаково чужа всім націям і слугує тільки для зв'язків міжнародних, зокрема з колишньою метрополією. Довелося нам спілкуватися в Києві з однією індійською поеткою. Вона бідкалася, що її рідний народ (один із невеличких в Індії) має постійні проблеми з національною культурою та літературою — адже їх так мало, лише 70 мільйонів (!). Чи може мати власну літературу нація, яка налічує всього 70 мільйонів?!

Дуже часто, особливо в періоди виборчих кампаній, певні політичні сили піднімають на щит питання другої державної мови, або так званої «офіційної». Але офіційна мова повинна мати певні функції. Якщо одну з п'яти, виписаних раніше, тоді ця мова — державна. Таким чином, так звана офіційна є друга державна мова і всілякі спекуляції навколо цієї проблеми замішані на лицемірстві та брехні. Отже, якщо хочемо миру і злагоди у нашій багатонаціональній країні, якщо хочемо, щоб держава була сильною, а культура багатою, якщо хочемо зберегти незалежність і суверенітет не тільки на землі, а й в інформаційному просторі, нам не обійтися без єдиної державної мови як важливого державного інструмента і гаранта дотримання прав громадян на інформацію. Існування решти мов нацменшин може регулюватися хартією, іншими законами, але за однієї умови — вони повинні бути однакові для всіх сущих в Україні національностей, без вирізнення «старшого брата».

Якщо ми раз і назавжди домовимося, що існує одна державна мова, а решті гарантуються реальні (а не декларативні) можливості розвитку, — далі буде легше припинити спекуляції на цю тему, які виникають там, де бракує системи належного правового забезпечення, і взятися за збереження мов, за які ми, українці, несемо відповідальність перед світом. Мов, які не мають своєї держави і, крім України, їх нікому прихистити. А саме — кримськотатарської, гагаузької та ідишу. Бо тут уже справді є над чим поламати голову. Доля держави і мови, їх стан в українських реаліях сьогодні разом із економікою є одним із найбільш подразливих факторів, що визначають стабільність у державі і спокій у суспільстві. Про це красномовно свідчать події середини весни і початку літа 2007 року. Всі ми є свідками того, що наша держава знаходиться сьогодні у глибокій політичній кризі.

Але ми також впевнені, що її можна подолати цивілізованими методами — мирним шляхом. І ми повинні зробити все, аби багатотисячний колектив Університету «Україна» поводив себе саме так і в рамках цієї стратегії.

Ми закликаємо усе українське суспільство, усіх народних депутатів, урядовців, силові структури, державних службовців пройнятися високою громадянською свідомістю у своїх діях, заявах тощо. Мабуть, буде несправедливим думати, що тільки те, що ти робиш і говориш, і є істиною в останній інстанції.

Ми закликаємо усіх без винятку народних обранців відкинути емоції і пам'ятати, що, якщо хочете представляти народ, то мусите говорити тільки про його концентровані інтереси, а не давати волю своїм особистим амбіціям і видавати це за голос народу.

Справа в тому, що у багатьох випадках бухання в широченні грошові груди величезними державницькими кулаками окремими представниками так званої еліти, їх звернення до народу і заяви від імені народу є наскрізь фальшивими, бо вони вже давно втратили зв'язок із простим людом, забули запах гною і стружки дерева, не вміють тримати лопату або молот, живуть своїм ситим життям і роблять усе для того, аби їх товсті дупи не відтягнули від суспільного корита. Їх клятви в любові до українського народу брехливі, а обійми — задушливі.

Усі спроби політичних користолюбців і авантюристів залякати народ розвалом держави, братовбивчою різнею приречені на провал, бо, хоч і ятрить ще рана перекусу хижаками України на Східну і Західну, українці заплатили мільйонами життів і морем своєї крові за те, аби мати свою незалежну державу. Ніякої Югославії в Україні не буде.

Принагідно нагадати, що перед істинним носієм влади — українським народом — всі політичні повії змушені будуть відповідати за свої неправедні дії.

В українському суспільстві розлито багато горючого матеріалу, тож давайте разом зробимо все, аби не знайшлося українського Герострата, який підпалить нашу державу. Хочу звернути особливу увагу на тональність і коректність прийомів у дискусіях.

Під час останнього політичного міжсобойчика — кризи вожді різних калібрів, депутати, лідери партій і просто крикуни, міністри та інша голослива верхівка стільки наговорили всякої всячини, що голова йде обертом. Особливо захищали конституцію, буцімто вона й насправді діє буква в букву: освіта і медицина в нас безоплатна, право на працю всім забезпечено без винятку та ще й із найпристойнішою заробітною платнею, і перед законом всі рівні, як зуби в пилці. І народ наш не якась там отара баранів, а думаючий, одним словом суверен. Тому й сиплються до нього звернення з усіх боків. Одні закликають готуватися і бігти на вибори, інші, навпаки, послати пана Президента далеко, далеко з його указами... І жодному з них у голову не приходить, що простий люд живе своїм, відмінним від їхнього, життям, для дуже багатьох українців наповненим тяжкими турботами про хліб насущний. А проблема в тому, що як тільки захитались крісла під народними депутатами через указ Президента про розпуск парламенту, то вони відчули для себе небезпеку і почали на всі голоси кричати: розкол, розвал, крах, колапс. І все від імені народу, і для блага народу...

Якщо в результаті всього сказаного ви хоч трішки переконалися в тому, що ми є давній народ, що у нас є державотворчі традиції, а мова наша — співуча і самоздатна обслуговувати всі сфери людського життя й діяльності, то давайте подивимося тепер на ті здобутки етнічних і неетнічних українців, які ми втратили в силу тих чи інших причин. Але про які ми повинні знати, аби вони надихнули нас на нові звершення тепер уже для своєї держави і свого народу.

Почнемо з Нобелівських лауреатів [3]. На жаль, Україна формально не має своїх Нобелівських лауреатів.

Сто один рік тому відсотки, що наросли на капіталі розкиданих по Європі динамітних заводів, у Швеції стали щорічно ділити на 5 рівних частин і присуджувати у вигляді премій. Таким був заповіт власника тих заводів, шведського інженера-хіміка й успішного промисловця Альфреда Бернгарда Нобеля. Вшановувалися найвидатніші відкриття в науці — у фізиці, хімії, фізіології або медицині, а також літературні досягнення і благородна діяльність на ниві збереження миру. А 1968 року державний банк Швеції на честь свого 300-ліття долучив ще й премію в галузі економічних наук. За 100 років престиж цих нагород зріс настільки, що їх вважають найвищою відзнакою за інтелектуальну творчість.

Так, Україна не має своїх Нобелівських лауреатів. А проте це аж ніяк не означає, що український геній обділений увагою Королівської шведської академії. Тут у наших знаннях про самих себе наявна німотна прогалина. У сузір'ї тріумфаторів Нобеля протягом історії премії засяяло немало зірок — із тих, хто народився під українським небом, засвоював під ним науки або ж тривалий час плідно працював і цим наблизив свою зоряну годину.

А світлими головами Україна славилася з давніх-давен. Київського князя Ярослава недарма прозвуть Мудрим. Розвиваючи спадок великого батька, рівноапостольного князя Володимира, хрестителя Русі, він заснував у святій Софії найпершу нашу бібліотеку, існуючі на той час закони звів у єдину «Руську правду» — перший на Русі правовий кодекс, збудував собори, школи. Розпочату ним справу освіти продовжать друкарі Львівського братства і Києво-Печерської лаври, вдосконалять Острозька греко-слов'яно-латинська колегія з її «сімома вільними науками» та Києво-Могилянська академія, що стане першим вищим навчальним закладом усієї Східної Європи. Та історичної ваги праця дала такі далекосяжні плоди, що й шість століть потому чужоземний мандрівник — то був Павло Алепський із Сирії — дивувався: «По всій козацькій землі всі вони, за малим винятком, навіть їхні жінки та дочки, вміють читати».

Проте маховик історії з різних причин розкидав по всьому світові далеко не гірших вихідців із нашої землі. А втім, і тепер розкидає, так само сплачує й нова доба данину нашій недолугості світлими головами.

Пов'язані з Україною факти з Нобелівської хроніки, за якою можна вивчати вершинні злети людської думки за останнє століття, такі маловідомі, що на них, либонь, варто спинитися.

Ілля Ілліч Мечніков (1845-1916) народився на Слобожанщині, поблизу Куп'янська, де Петро І пожалував маєтки його дворянським предкам, здобув освіту в Харківському університеті, багато років був професором в Одесі, в Новоросійському університеті, який носить тепер його ім'я. Понад чотири десятиліття життя, перш ніж прийняти запрошення Луї Пастера і переїхати до Парижа, Нобелівський лауреат 1908 року Ілля Мечников тісно пов'язував свою долю з Україною.

Ще в Одесі він відкриє свою теорію фагоцитозу, за яку й присудять Нобелівську премію в галузі фізіології та медицини. Найбільший після Дарвіна дослідник, — так його називали ще за життя, в уславленому Пастерівському інституті створить лабораторію. Там і продовжить дослідження, які зроблять Мечнікова одним із батьків ембріології, порівняльної патології, імунології та мікробіології. «Він вірить у науку, як у Святе Письмо», — такі високі слова про нашого земляка залишив Лев Толстой.

Зельман Абрахам Ваксман (1888-1973) набув того самого, що й у Мечникова, фаху — вченого-мікробіолога. Тут він винайде гіркий на смак, білий гігроскопічний порошок, здатний боротися з однією із найстрашніших недуг людства. А 1952 року Королівська шведська академія присудить авторові препарату Нобелівську премію в галузі фізіології та медицини за відкриття стрептоміцину — першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу.

Його мати в Прилуках володіла крамницею, а батько на орендованих біля містечка землях грамотно, з науковим підходом, господарював. Від батька допитливий синок прилуцьких Ваксманів, названий за ім'ям мудрого царя Соломоном, успадкує потяг до системного спостереження за ґрунтами. Це визначить майбутнє. Але задля цього спершу доведеться переінакшити родове ім'я на американський кшталт — Зельман Абрахам. Та й добряче попорпатися в землі на фермі у сестер, у штаті Нью Джерсі, розгадуючи водночас мікробіологію ґрунтів. Ще в Одесі перед юнаком постав життєвий вибір: або спробувати після гімназії потрапити до тамтешнього Новоросійського університету, або... Перше, за існуючої для євреїв квотою, видавалося вельми сумнівним. А сестри он кличуть із-за океану: продовжуй освіту в Америці, тут квот немає. 1911 року, 22-х літ від народження, він опиниться у Філадельфії.

Батько Семена Кузнеця (1901-1985) у США змінив своє прізвище на більш звичне для американського вуха — Сміт. А майбутній Нобелівський лауреат з економіки 1971 року, як був удома, в Харкові, так і залишився Кузнецем (1901-1985). Лише віддасть данину орфографії: із Семена стане Саймоном. Батько емігрував до Америки ще до Першої світової війни, мав намір облаштуватися там, а тоді викликати сім'ю. Але подальші події у світі багато що пустили шкереберть, і чекати синів доведеться аж 15 років. Тим часом Саймон (тоді ще Семен) Кузнець на батьківщині у Харкові закінчить реальне училище, встигне постудіювати два роки економічні дисципліни в місцевому університеті. На матеріалах міської статистики опублікує уже в радянському Харкові найпершу наукову статтю. Ступінь магістра економіки він здобуде в Колумбійському університеті. А Нобелівська відзнака підіб'є золотий підсумок під його багаторічними масштабними дослідженнями щодо примноження національного доходу, економічних «циклів Кузнеця» та сучасного економічного зростання. Й — прославить Америку, а не, на жаль, його вітчизну.

Роальд Гофман, найбільший нині в Америці спеціаліст із органічної та квантової хімії. «Україна — обітована земля мого серця», — так в одному з листів освідчується він їй у любові.

Власне, справжнє його прізвище інше. Коли в галицькому містечку Золочів він народився 1937 року в молодій родині випускника Львівської політехніки та місцевої вчительки, вони були Сафранами. Дитиною пройшов із батьками через нацистські концтабори. «У січні 1943 р. мамі зі мною вдалося вирватися з цього пекла, і нас прихистив і замаскував у своєму будинку один український вчитель, добра і правдива людина». Втікачів до закінчення окупації вчитель переховував на горищах — то в себе вдома, то в сільській школі. А батько загинув — при спробі організувати масову втечу з табору. У Польщі мати зустріла іншого чоловіка, такого ж самого біженця Пауля Гофмана. Він усиновив напівсироту, і під цим прізвищем уродженець Золочева, професор Корнельського університету у США Роальд Гофман 1981 р. увінчаний Нобелівськими лаврами в царині хімії.

У тій страшній війні, на якій хлопчик із Золочева дивом порятувався для світової науки, фізик Георгій Шарпак (1924 р. н.) відклав до кращих часів свої лабораторні експерименти і став до зброї у французькому русі Опору. І невтямки було його бойовим побратимам, що прізвище те екзотичною для них українською мовою означає «обідранець», «торботряс», «халамидник». Хоч у далекій Україні Шарпаки аж ніяк не були голодранцями, у Дубровиці під Сарнами родина мала двоповерховий цегляний будинок, який лише нещодавно знесли, а на березі річки Горинь ще й досі вивищується міцна будівля школи, де Георгій розпочав колись свій шлях до верховин знань.

Батько тримав на Рівненщині виробництво цегли і торгівлю нею, а в еміграції у Франції став комерсантом середньої, як то кажуть, руки. А ось син Георгій (або, на французький манір, Жорж) став одним із найталановитіших фізиків-експериментаторів сучасності. Нобелівська премія 1992 року вінчатиме внесок парижанина в теорію фізики, зокрема ядерної, та доробок невтомного винахідника багатожильних, іскрових, пропорційних та інших камер, названих у науці «камери Шарпака». Важко втриматися тут від гри слів: Нобелівські «камери халамидника»...

Нехай і в іншій мовній стихії, але талановиті твори Нобелівського лауреата з літератури 1966 року Шмуеля Йосефа Ангона (1888-1970) увібрали всі барви та звуки рідного Полісся, звичаї, обряди, мову, характери галицьких містечок початку минулого, XX століття. Видатний письменник землі обітованої народився, пізнавав світ людей і розпочав свій блискучий літературний шлях на Галичині. Дослідники його творчості, якою письменник записаний у світові класики, підрахували: у Львові, Бучачі, Коломиї, Тернополі він надрукував майже сім десятків творів. Є історична батьківщина, а є земля батьків, де вперше побачив білий світ. Західна Україна його молодості — це у творчості Ангона залишиться до останнього подиху. Та парадокс долі: на землі батьків його творчості практично ніхто не знає.

Українське коріння (або тривалий час проживали в Україні) мають ще п'ять лауреатів Нобелівської премії: Тадеупі Рейхпітейн (Швейцарія) — премія в галузі фізіології та медицини, 1950 p., народився у Влоцлавені, дитинство пройшло в м. Києві; Гербер Браун (США) — премія з хімії, 1979 p., народився в Лондоні. Батьки — вихідці з України; Петро Капиця (Росія) — премія з фізики, 1978 p., мати — з української родини Стебницьких; Лев Ландау (Росія) — премія з фізики, 1958 p., навчався в Кіровограді, викладав у містах Сімферополі та Одесі; Михайло Шолохов (Росія) — премія з літератури, 1965 p., мати — українка.

Наукову громадськість та й значну частину нашого суспільства дедалі більше цікавить життя і творчість людей науки, техніки, віхи біографії та творча діяльність яких набувала знаковості ще за їх життя.

І зовсім невипадково, що саме серед таких відмічених долею та часом людей помітне місце займають вчені, народжені українською землею.

За словами Петра Кононенка, до найуніверсальніших геніїв Атлантів, на плечах яких тримається храм загальнолюдської цивілізації і культури, належить Володимир Вернадський (1863-1945). Великий українець органічно поєднав у дослідницькому методі аналіз, синтез, передбачення, прогноз, здобутки всіх галузей науки природничої, суспільно-економічної, гуманітарної.

Творець славнозвісної теорії Ноосфери, визнаної найвидатнішим здобутком дотепер існуючої науки, Володимир Вернадський піднісся до висот і суспільно-гуманітарної сфери мислення, зокрема — до проблем українознавства, свідченням чого є його глибока стаття: «Українське питання і російське суспільство» .

Це стаття — заповіт, що вражає не тільки фундаментальністю постановки проблеми та глибиною аналізу минулого, а й провіденційністю погляду в сучасне та майбутнє.

Отже, серед синів українського народу однією з наймасштабніших постатей є вчений-енциклопедист, природознавець, мислитель світового рівня Володимир Іванович Вернадський. Він здобув визнання як основоположник наукових напрямів і нових наук про Землю, творець революційного вчення про біосферу, організатор і перший президент Української академії наук, геніальний теоретик, який визначив магістральний шлях пізнання Всесвіту і законів розвитку цивілізації. Авторитет ученого був незаперечним як у Російській імперії, а потім — у Радянському Союзі, де він жив та працював, так і за кородоном. Про це свідчить, зокрема, обрання його академіком Імператорської Академії наук, Паризької і Чехословацької академій наук, почесним членом Асоціації наук Великої Британії та багатьох авторитетних зарубіжних наукових товариств.

Лише геній задовго до появи висотної авіації і космічних кораблів міг так пророчо уявити собі Земну кулю: «Своєрідним, єдиним у своєму роді, відмінним і неповторним в інших небесних тілах являється нам Лик Землі — її зображення в Космосі, що вимальовується зовні, збоку, з глибини безмежного небесного простору. В Лику Землі проявляється поверхня нашої планети — біосфера, зовнішня оболонка, що відділяє її від космічного середовища».

Більша частина життя В. І. Вернадського була пов'язана з Україною. У Харкові минули його перші десять щасливих дитячих літ. У селі Великі Шишаки на Полтавщині Вернадські мали садибу, куди майже щороку на літо приїздили всією родиною. Батько багато розповідав Володимирові про історію і культуру українського народу, генеалогію сім'ї Вернадських. Один із предків Володимира по батьковій лінії належав до запорізької старшини, воював у війську Богдана Хмельницького.

Вчення Вернадського про біосферу має величезне науково-практичне значення. Воно є основою пізнання законів розвитку природи, зокрема «колиски» людської цивілізації — Землі, розробки заходів, необхідних для її охорони від негативних природно-техногенних змін, і передбачення цих змін. Це необхідно сучасній людині, щоб вижити на планеті, забезпечити майбутнє своїм нащадкам. Адже, як писав великий Гете: «Люди підкоряються законам природи навіть тоді, коли діють проти них».

Багатогранна наукова творчість Володимира Івановича спиралася на унікальну ерудицію, зумовлену широтою його інтересів. Він вивчав класиків світової літератури, філософії, науки, глибоко аналізуючи зміст їхніх творів (Достоєвського, Данте, Бальзака, Тургенєва, Дідро, Спінозу, Канта, Фульє, Берклі, Шопенгауера, Гегеля, Сведенберга, Флоренського, Гюйо, давньоіндійських і китайських мудреців).

Коло інтересів Вернадського аж ніяк не обмежувалося сферою інтелектуальної творчості. «Я ніколи не жив самою лише наукою», — сказав одного разу він.

В історії науки важко знайти вченого, який зробив би так багато для людства, як В. Вернадський. Він був «хрещеним батьком» багатьох видатних учених сучасності, створив десятки нових науково-дослідних інститутів, музеїв, наукових шкіл. Геніальні ідеї Вернадського — про геологічну вічність життя, про планетарну роль людини і людства, про розширення наукової свідомості у світі — вражаюче сучасні, точні, з великим пророчим потенціалом. Праці вченого мають неоціненне світоглядне значення, оскільки спонукають нас заглиблюватись у проблему місця та ролі людини у природі й суспільстві, замислитись над одвічним питанням: хто ми є і чого хочемо досягти для себе та своїх дітей? Він — один із геніальних мислителів людства, які, за словами Льва Толстого, «здатні бачити через голови інших людей і століть» та вести їх за собою.

Ще одна зірка першої величини — Іван Пулюй (1845-1918). Ім'я Івана Пулюя гармонійно ввійшло в науку всередині 19 століття, щоб із новою силою довести світові, що українська земля славна не лише своїми поетами і художниками, а й винахідниками та науковцями.

Видатний електротехнік, знаменитий фізик і громадсько-політичний діяч, відомий учений і патріот України Іван Пулюй народився 2 лютого 1845 року в релігійній греко-католицькій родині містечка Гримайлів, що на Тернопільщині.

Світова наукова громада знає професора Пулюя як визначного теоретика й експериментатора, автора багатьох неординарних наукових праць, оригінальних і цінних винаходів, загальновизнаного фахівця зі спорудження електростанцій, висококваліфікованого знавця зі стародавніх мов.

Іван Пулюй стояв біля витоків одного із найвизначніших досягнень людства — відкриття Х-променів, отримав перші високоякісні світлини з їх застосуванням. Всі експерименти з Х-променями вчений проводив із вакуумними трубками власної конструкції. Об'єктом його уваги були також проблеми молекулярної фізики, дослідження властивостей та природи катодних променів. Ним опубліковано десятки статей і брошур, понад 50 наукових праць. У галузі електротехніки Іван Пулюй удосконалив технологію виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп, першим дослідив неонове світло. Ряд промислово розвинених країн Європи запатентували запропоновану Іваном Пулюєм конструкцію телефонних станцій та абонентських апаратів, зокрема застосування розподільчого трансформатора. З участю земляка запущено ряд електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині, а також першу в Європі — на змінному струмі. Досі залишається спірним питання про відкриття рентгенівських променів. Якщо Рентгена знає нині весь світ, то ім'я Івана Пулюя тільки здобуває обшири. На думку науковців, внесок Рентгена у дослідження Х-променів є явно завищеним. Рентген надавав значення тільки фактам, а не їх поясненню. Як не дивно, певний час він заперечував вивчення механізму явищ, у тому числі й нововідкритих променів. Іван Пулюй досліджував мікроскопічні процеси (на атомно-молекулярному рівні).

Дослідники наукових здобутків Івана Пулюя стверджують, що вже через півтора місяця від першого повідомлення Рентгена і до появи його другої статті Пулюй подає другу ґрунтовну працю, присвячену вивченню Х-променів, яка містить значно глибші, порівняно з Рентгеном, результати про природу та механізми виникнення цих променів. Пулюєві рентгенограми мали вищу якість, ніж Рентгенові, тривалий час залишалися неперевершеними за технікою виконання. Пулюй зробив перший знімок повного людського скелета. На думку Ю. Гривняка, Рентген був знайомий з Пулюєм під час роботи в лабораторії Кундта і провадив досліди з катодними трубками під впливом Пулюя. Чи не тут бере початок «випадкове» відкриття? Гельмут Лінднер у книзі «Картини сучасної фізики» відзначає, що шлях, яким Рентген прийшов до свого відкриття, є загадковим. Дослідники життя та діяльності Рентгена не залишили поза увагою і такий факт, пов'язаний із відкриттям Х-променів: працюючи в лабораторії, він перебував у повній ізоляції від зовнішнього світу, записи про свої спостереження тримав у таємниці і заповідав спалити відразу після смерті. Що було й зроблено. Посилаючись на досліди своїх попередників у галузі газорозрядних процесів, Рентген ніколи не згадував Пулюя чи його трубки, хоч вони у той час були добре відомі серед науковців. На дослідників діяльності Івана Пулюя ще чекають нові знахідки. Та вже й нині їх достатньо, щоб вважати Івана Пулюя основоположником науки про рентгенівські промені аж ніяк не меншою мірою, ніж Рентгена.

Як тут не згадати важливі слова Альберта Ейнштейна, з яким був добре знайомий Іван Пулюй (учений не раз відпочивав на дачі у Пулюя, вони поруч мешкали у Празі в 1911-1912 роках): «Не можу вас нічим утішити: що сталося — не відстанеться. Хай залишається при Вас сатисфакція, що й Ви зробили свій внесок у епохальне відкриття. Хіба цього мало? А коли на тверезий розум, то все має логіку. Хто стоїть за Вами, рутенійцями, яка культура, які акції? Прикро Вам це слухати, та куди подінешся від своєї долі? А за Рентгеном — уся Європа». А все ж таки, чому приховувалася інформація про доробок Пулюя у відкритті Х-променів? Можна сказати так: багатьом, на жаль, і вченим, і урядовцям упродовж довгого часу не хотілося, щоб український народ на прикладах своїх представників науки міг усвідомити свою велич.

Але не тільки науковими дослідженнями вичерпується талант Івана Пулюя. Науковопопулярні книги «Непропаща сила», «Нові і перемінні звізди» глибоко філософські, в них формується мета наукового пізнання як відкриття законів природи за допомогою досліду.

Іван Пулюй — прекрасний перекладач з оригіналів Біблії, Псалтиря, молитовників. Широко відома його активна позиція щодо захисту прав українського народу, його політичних свобод, рідної мови, велика організаційна робота на культурно-просвітницькій ниві. Вчений створив фонд допомоги бідним українським студентам, що навчалися за кордоном, сприяв вирішенню проблем українських біженців під час Першої світової війни. Велична постать Івана Пулюя і на громадській ниві. Ще гімназистом Пулюй засновує молодіжний гурток для вивчення і популяризації української історії та літератури. У студентські роки перекладає українською мовою підручник геометрії, пізніше виступає за створення українського університету у Львові, друкує статті на захист української мови. В роки Першої світової війни виступає за відродження української державності. За свідченням очевидців, Іван Пулюй знав 15 мов, у тому числі давні — грецьку і гебрейську.

Відкриття і праці, залишені ним, вписані в історію світової науки. Нині його ім'я займає чільне місце у переліку славетних діячів вітчизняної науки та культури. Помер видатний вчений та громадсько-культурний діяч Іван Пулюй 31 січня 1918 року у Празі, де і похований.

Життя Івана Пулюя пройшло в основному за межами України. Але помислами і добрими справами він залишався серед свого народу, співпереживав за його долю, підносив його велич. Сьогодні ім'я вченого світової слави Івана Пулюя повертається із забуття як символ інтелектуальної могутності українського народу й орієнтир майбутніх звершень нашої держави.

Культура і наука кожної нації належать людству. Але наш святий обов'язок знати свою історію, своїх світочів науки і культури. І однією із першопричин цього є необхідність постійно спростовувати інформацію, широко вкорінену в світові довідники та енциклопедії про те, що дуже багато видатних особистостей — представників української землі «born in Russia».

Як тут не згадати відомий історичний факт, що Чарльз Дарвін є нащадком київської княжни Анни. Видатний англійський учений Френсіс Гальтон у книзі «Спадковість генія» пояснював мудрість британського природознавця тим, що він (учений) походить від найрозумнішої жінки свого часу — королеви Анни, доньки Ярослава Мудрого. А, починаючи з XV століття, вихідці з України брали участь у формуванні системи університетської освіти ряду країн Європи. У середні віки кілька сотень наших земляків здобули вищу освіту в провідних університетах Італії, Польщі, Німеччини, Франції, Англії, десятки з них стали їх професорами і навіть ректорами. Були серед них і представники натурфілософії — науки, в колі якої формувались елементи фізичних наукових знань (виділення фізики як окремої науки з натурфілософії припадає на початок XVII ст.). Українські учені також зробили вагомий внесок у становлення фізики як окремої науки в класичний період її розвитку. За деякими даними майже 200 учених-українців наприкінці XIX — на початку XX ст. працювали за кордоном і користувалися неабияким авторитетом у науковому світі.

Згадаємо перш за все Юрія Дрогобича, видатного філософа, астронома і медика середини XV ст., ректора Болонського університету. Непересічним українським фізиком був Іван Земанчик — професор фізики й математики Львівського університету, декан Краківського університету. Були серед українців і ті, хто своїми відкриттями наблизили день польоту в космос першого землянина. А саме: герой Вітчизняної війни 1812 p., нащадок славних запорожців О. Засядько; народоволець Микола Кибальчич; теоретик космонавтики Костянтин Ціолковський (повне прізвище — Ціолковський-Наливайко. Предки К. Ціолковського — вихідці з Волині, далекі родичі гетьмана Северина Наливайка, чим учений пишався); людина драматичної долі, один із піонерів ракетної техніки і теорії космічних польотів Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей); конструктор космічних систем Сергій Корольов; винахідник дальнобачення Борис Грабовський.

У 1968 році, коли весь світ із хвилюванням слідкував за польотом американських астронавтів на Місяць, один із керівників американської програми «Аполлон» Джон Хуболт сказав: «Кондратюк приблизно 50 років тому розрахував, що схема відділення останнього модуля від космічного корабля-носія є в енергетичному відношенні кращим способом посадки на Місяць». Хто ж такий Кондратюк, про існування якого більшість фахівців дізналися тільки завдяки програмі «Аполлон»?

Народився Олександр Шаргей 21 червня 1897 року в Полтаві, в Україні. У 1914 році, будучи 17-літнім учнем Полтавської міської гімназії, він розпочинає роботу «по визначенню основних положень ракетного польоту». Все це у маленькому тоді містечку Полтаві, без вивчення досягнень сучасної світової науки. Рукопис із 104-х сторінок учнівських зошитів був насичений принципово новими ідеями й сміливими науково-технічними рішеннями щодо теорії і практики космічних польотів.

Закінчити навчання у Петроградському політехнічному інституті, в який він вступив після закінчення гімназії, Олександру Шаргею не дала Перша світова війна. Він був мобілізований на фронт. У часи громадянської війни, що вирувала в Україні після революції, Олександра Шаргея мобілізують спочатку до білої, а потім до денікінської армії, які чинили опір більшовикам. І хоча молодий Олександр не воював у жодній із них подовгу, оскільки був мирною людиною за своєю природою і переконаннями, для нової влади він став запеклим ворогом. А далі — переховування, бідність і голод, чорні роботи. Але весь цей час він не розлучався зі своїми зошитами, які вважав своєю справжньою працею. Щоб уберегти себе і близьких людей від неминучої політичної розправи, Олександр Шаргей змінює прізвище і біографію, тепер він Юрко Кондратюк. Під цим ім'ям він і стане відомим світові.

У 1927 році Юрій Кондратюк приїздить до Новосибірська будувати механізовані елеватори. За два роки до цього він надіслав у Москву свій рукопис «Завоювання міжпланетних просторів». Але, незважаючи на схвальні рецензії науковців, його роботу не поспішають видавати. Тоді він друкує книгу власним коштом. А от за будівництво найбільшого у світі зерносховища без жодного цвяха (їх просто не було), його як шкідника народного господарства було заарештовано. Під час ув'язнення Кондратюк розробляє на конкурс незвичайний проект вітроелектростанції, не володіючи щонайменшим досвідом у цій галузі. Його проект здобуває перемогу з-поміж розробок двох спеціалізованих наукових інститутів. Для складання робочого проекту його переводять у Харків. По дорозі в новий пункт призначення в Москві відбувається його зустріч із Сергієм Корольовим, який запропонував йому місце головного теоретика в секретному «Реактивному інституті». Але через своє приховане минуле Кондратюку довелося відмовитися. Важко уявити, що відчувала в цей час людина, захоплена космосом, і як би могла скластися історія світової космонавтики, якби геніальний учений прийняв ту пропозицію. Побачити в дії свій гігантський вітряк Кондратюку також не вдалося: будівництво було заморожене. Стомлений і розчарований, Кондратюк у 1941-му добровольцем пішов на фронт і у 1942-му загинув.

Справжнє ім'я винахідника «місячної траси» було з'ясоване тільки у 1970 році. Більшість ідей Кондратюка, що свого часу вважалися абсурдними, втілені в життя і тепер їх вважають єдино можливими. А геніальності цієї людини й досі дивуються вчені. Його ім'ям названий кратер на Місяці, а також мала планета-астероїд. Сьогодні про його винаходи, кожне з яких є прозрінням, і долю, яка пошматована примхами історії, розповідають численні книги і публікації, а також музеї в Полтаві і Новосибірську. І зорі, і люди намагаються спокутувати провину перед цією видатною людиною.

4 жовтня 1957 року, коли перший штучний супутник вийшов на орбіту Землі, німецький вчений Герман Оберт, який вважається одним із батьків теорії космонавтики, написав листа: «Ви втілили в життя мрію, яка жила в нашій свідомості роками... Людство вдячне Вам». Цей лист був адресований радянському конструктору першого супутника Сергію Павловичу Корольову. На жаль, цього листа адресат так і не отримав.

Епоха перших визначних досягнень в освоєнні космічного простору нерозривно пов'язана з ім'ям Сергія Корольова, який народився в Україні в м. Житомирі 12 січня 1906 року. Освіту майбутній геній космонавтики здобув в Одеській професійно-технічній школі, Київському політехнічному інституті та Московському вищому технічному училищі ім. Баумана. Ще в Одесі Корольов зацікавився конструюванням планерів. Згодом він захопився ідеєю створення літального апарату ракетного типу.

За життя Сергія Корольова його ім'я було відоме тільки вузькому колу колег і родичам. Напевно, не було за всю історію радянської науки вченого більш засекреченого, ніж Корольов. Його ім'я як основоположника практичної космонавтики з'явилося у пресі тільки у день його смерті. Навіть стаття в одній із закордонних газет носила назву «Похорон невідомого». І тоді мало хто знав про складну долю людини, яка пройшла радянські концентраційні табори, підневільний труд у секретних лабораторіях, відсутність визнання, але, незважаючи на це, втілила свою мрію в життя і перемогла силу земного тяжіння.

Під керівництвом С. П. Корольова був розроблений перший штучний супутник Землі, реалізовані польоти космічних кораблів «Восток» і «Восход», які вперше в історії людства пілотувалися людиною.

Завдяки Сергію Корольову до вирішення задач практичної космонавтики було залучено чимало українських учених та інженерів. В Україні почала діяти потужна промислова база, його ідеї дали імпульс для подальшого розвитку космонавтики його учнями та послідовниками. І напевно, у тому, що на цей час Україна за кількістю ракет, які запущені у космос, посідає четверте місце у світі, поступаючись тільки Європейському космічному агентству, Росії та США, є й заслуга нашого земляка — Сергія Павловича Корольова. Ті, хто працював разом із Сергієм Павловичем, казали, що з ним було важко. Він був однаково вимогливий до всіх, шанобливо ставився до знаючих спеціалістів і нетерпимо до верхоглядів, а в принципі — справедливий і добрий. Але головною рисою його характеру була цілеспрямована працьовитість. У справі він був просто одержимим. Сам входив із головою в ідею та й інших умів так захопити, що люди у творчому горінні забували про дні тижня і час доби. Про це говорила і мати Сергія Павловича: «Наші предки — українські козаки, і син мій успадкував від них, як видно, вміння, дерзновенність, волю, ту волю, яка допомогла йому сягнути омріяної мети».

Щодня в нашому домі спалахує екран телевізора і ми спостерігаємо за подіями на усіх континентах Землі. І це чудо ми називаємо звичайним словом — телебачення. Нам здається, що воно було завжди. Проте люди старшого покоління пам'ятають часи, коли екранчики перших «КВНів» спалахували в небагатьох квартирах і дивитися телевізор збиралися всі сусіди.

Телебачення — це пересилання на відстань зображень рухомих і нерухомих об'єктів за допомогою електричних сигналів, що поширюються каналами зв'язку. Над ідеєю дальнобачення (так називалося телебачення) працювало багато учених і радіоентузіастів із усіх країн світу. Але створити повністю електронну систему передачі на відстань рухомого зображення і здійснити сім десятиліть тому практичну трансляцію за цією схемою вперше у світі пощастило лише Борису Павловичу Грабовському (1901-1966) — сину видатного українського поета-демократа Павла Арсентійовича Грабовського.

Тонкоплівкові технології, гетеролазери, надчисті («космічні») кристали, однокристальні мікропроцесори, радіаційна фізика твердотільних матеріалів, модерна сенсорика — аж не віриться, що всі ці сучасні, актуальні й перспективні напрями охоплювала одна людина, видатний український фізик, професор Олександр Смакула (1900-1983). Олександр Смакула блискуче освоїв основи квантової механіки, яка тільки-но створювалася, і застосував їх для розв'язання механізмів взаємодії електромагнітного випромінювання з кристалом. Він також використав поняття квантових осциляторів для опису та пояснення радіаційного забарвлення кристалів, вивів кількісне математичне співвідношення, відоме як формула Смакули.

Олександр Смакула увійшов в історію науки як один із найвидатніших українських фізиків XX ст. Він є гордістю не лише українського народу, а й світової науки. Понад 40 років свого життя Олександр Смакула віддав науці за межами України. «Але своєї Батьківщини не забув і повік не забуду», — писав він у 1964 році.

У 1951 р. О. Смакула був запрошений до Массачусетського технологічного інституту. Цей науковий заклад вважається найкращою вищою технічною науковою інституцією в Америці. У той час у цьому інституті працювало багато видатних світових учених: творець кібернетики Вінер, засновник математичної теорії пересилання інформації К. Шеннон, фахівці з теорії інформації Д. Віснер та квантової механіки Д. Слейтер та багато інших. Серед цієї наукової еліти професора О. Смакулу вважали одним із кращих. Він здобув пошану за енциклопедичні знання з різних технічних ділянок науки, зареєстрував багато патентів, написав чимало наукових праць. Професор О. Смакула написав фундаментальну монографію «Монокристали: вирощування, виготовлення і застосування», яка вийшла 1962 р. Олександр Смакула досліджував і органічні кристали, що згодом дало змогу синтезувати вітаміни А, В2 та D. Вчений долучився до розвитку квантової теорії, мав чимало ґрунтовних ідей про багаторівневість структури навчального процесу в університетах, про гуманізацію й екологізацію освіти, про наукову термінологію, про гармонію фундаментальних і прикладних досліджень, теорії й експерименту. Він є автором понад 100 наукових праць.

Незважаючи на те, що Олександр Смакула був далеко від батьківщини, він завжди залишався патріотом України, підтримував тісні зв'язки з українцями американської діаспори, був дійсним членом наукового товариства ім. Тараса Шевченка, почесним членом Товариства українських інженерів в Америці та інших наукових товариств, учений мріяв побачити Україну. У 1972 р. він узяв участь у Міжнародній конференції з кристалографії, що відбулася у Вірменії, після якої йому дозволили відвідати рідних. Це були перші й останні відвідини ним України, рідного села Доброводи, Тернополя і Києва. Олександр Смакула помер 17 травня 1983 р. у м. Обурні у США, де його і поховали.

Рішенням XXX сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 2000 рік було проголошено роком О. Смакули.

Киянин Ігор Іванович Сікорський (1889-1972), «батько гвинтокрилів», походить із родини православного священика, конструюванням захоплювався з юності, а ідею гвинтокрила йому навіяли малюнки повітряного гвинта, виконані Леонардо да Вінчі.

«Містер гелікоптер» — так українського авіаконструктора Ігоря Сікорського називали в США. Нині його літаками літає Президент США, його ім'я відоме у всьому світі. Однак мало хто знає, що перші кроки в авіаконструюванні Ігор Сікорський робив у Київському політехнічному інституті. Щоправда, тут він провчився недовго. Через три роки майбутнього батька гелікоптерів відрахували. У документах, що нині зберігаються в інституті, зазначено — за несплату. У неповні 23 роки Сікорського запрошують головним конструктором у щойно створене повітроплавальне відділення Російсько-балтійського вагонного заводу. Саме тут у березні 1913-го, після низки фантастичних на той час за технічними якостями біпланів і монопланів, з'явився перший у світі чотиридвигунний повітряний гігант, який назвали «Русский витязь». Саме він став прообразом усіх майбутніх пасажирських літаків, бомбардувальників і транспортних авіамашин. Наступним кроком авіаційної технічної думки став «Ілля Муромець». Аеробус Сікорського піднімав у повітря 17 пасажирів, забезпечував високий, як на той час, рівень комфорту: світло, тепло, туалет і навіть оглядовий майданчик. Саме на «Іллі Муромці» 30 червня 1914 року Сікорський, побивши усі світові рекорди тривалості та висоти польотів, здійснив переліт із Києва до Санкт-Петербурга.

У Санкт-Петербурзі Сікорський підняв на апараті й покатав над містом членів Державної думи, намагаючись зацікавити їх, щоб вони надали кошти на продовження експериментів. І гроші він таки отримав — імператор особисто вручив молодому конструкторові орден Святого Володимира IV ступеня і 100 тисяч рублів. Сікорський із тріумфом на тому ж таки «Іллі Муромці» повертається до Києва.

Долю знаменитого конструктора змінила революція. Його талант став непотрібним на Батьківщині — всі роботи з будівництва нових літаків припинились. Тоді Сікорський вирішив переїхати до США. Там він створив та довів до серійного виробництва вертольоти усіх існуючих класів. До кінця свого життя геній авіабудування так і не зміг повернутися на Батьківщину. Хоч завжди згадував, що саме в Києві, у дворі батьківського будинку зібрав свій перший вертоліт.

Нині американській фірмі, яка носить ім'я Ігоря Сікорського, належить майже третина світового ринку гвинтокрилих машин, її річний оборот складає близько 2 мільярдів доларів. При фірмі діє музей, присвячений видатному діячу світової авіації. Матеріали про Ігоря Сікорського зберігаються у спеціальних фондах бібліотеки Конгресу США, Національного аерокосмічного агентства (NASA). Його пам'яті і славним діянням присвячені сотні книг, альбомів, які видані у десятках країн світу.

«Зірка» американської астрономії, професор Отто Струве — нащадок німецької династії астрономів. Його батько переїхав до Харкова, де працював професором університету і директором астрономічної обсерваторії. І саме в Харкові народився його син Отто, який під час революції й громадської війни воюватиме на стороні «білих» проти «червоних» і згодом йому доведеться залишити Україну. Його шлях проліг через Туреччину до Америки, де Отто Струве, котрий дуже швидко завоював авторитет серед учених астрономічної наукової сфери, судилося у 35-літньому віці стати директором провідної американської обсерваторії «Yerkes». Отто Струве впровадив у астрономічні спостереження використання спектроскопії й отримав вагомі результати, зокрема у вимірюванні швидкості обертання далеких зірок, ставши однією з найяскравіших «зірок» американської астрономії й прилучившись до піднесення її на найвищий світовий рівень.

Георгій (Джордж) Ґамов (1904-1968), котрий по материнській лінії походив зі стародавнього запорізького роду Лебединців, любив жартувати, що один із козаків на знаменитій картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» — його пра-пра-прадід.

Георгій Ґамов народився в Одесі, де пройшли його молодечі роки й початки університетських студій. Закінчував навчання в Ленінграді. Своє перше епохальне досягнення — пояснення ефекту радіоактивності на основі нової тоді квантової теорії він зробив у Західній Європі (1928-1931), будучи у відрядженні. У 1933 році з величезними пригодами Георгій Ґамов залишає Радянський Союз назавжди, і доля приводить його до столиці США, де він стає професором фізики George Washington University.

Джордж Ґамов був ученим широкого діапазону зацікавлень і здобув світове визнання не лише в галузі ядерної фізики, а й астрофізики (як один із авторів теорії Великого вибуху, т. зв. «Біг Бенг»), у біофізиці (запропонував розшифрування генетичного коду). Широкому загалові професор Ґамов відомий як автор понад 30-ти науково-популярних книг про теорію відносності, квантову механіку, космологію тощо. А за книгу «Містер Томкінс у країні чудес», яка допомогла не одному поколінню учнів зрозуміти закони фізики, в 1956 році ЮНЕСКО удостоїла вченого премії за популяризацію науки.

Серед світил американської науки, чия генеалогія пов'язана з Україною, є ще цілий ряд блискучих учених: основоположник теорії міцності матеріалів Степан Тимошенко; новатор модерної генетики Теодозій Добжанський; провідний учасник розробки і виготовлення першої американської атомної бомби Юрій Кістяківський; лауреат академічних, індустріальних і державних відзнак за внесок у розвиток напівпровідникових систем Нік Голоняк; основоположник нового напряму хімії «скорпіонатів» Святослав Трохименко; один із керівників Національного космічного агентства NASA (США), президент Міжнародної академії астронавтики, яка об'єднує понад 1000 найвидатніших науковців усіх ділянок космонавтики світу, Михайло Яримович; видатний ентомолог, перший українець у США, який отримав ступінь доктора наук і звання професора університету, Олександр Неприцький-Грановський та багато інших.

Неможливо не зупинитися хоча б на дуже короткому перелікові видатних українців, які мешкали й творили в Росії. Усі вони разом зробили значний внесок у розвиток культури, мистецтва, науки Російської імперії, Радянського Союзу, а відтак і світової цивілізації.

Видатні діячі, які мали відношення до України за походженням або проживанням, значно прискорили розвиток російської науки, освіти, літератури, творчості, державництва. Завдяки їх зусиллям російська культура отримала потужний імпульс у своєму розвитку і засяяла новими барвами.

Слід підкреслити, що майже всі ці особистості пам'ятали своє українське коріння, цікавилися життям рідної України.

Ось декілька найблискучіших імен.

Гоголь Микола Васильович (1809-1852), етнічний українець, великий прозаїк, драматург. А от чий — український чи російський — до цього часу ідуть суперечки. Загалом же вся творчість великого письменника була спрямована на «очищення серця», «розуміння серцем», щоб досягти хоч якоїсь подоби суспільної гармонії. «Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять шлях, завдавши мені глибокого суму. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага», — писав палко настроєний на самопожертву юнак.

Туга за батьківщиною, за мальовничою Україною, змусила М. Гоголя наприкінці 1833 року клопотатися про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. Спонукала до цього ще й дружба з М. Максимовичем, професором земляком, етнографом, фольклористом, істориком, майбутнім ректором Київського університету. «Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір'їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!», — переповнювався творчими планами письменник. «Туди! Туди! До Києва! Там, або навколо нього, звершалися діяння віковічності нашої... Багато можна буде зробити добра», — писав він про свої сподівання М. Максимовичу. У цей же час він працює над книгами «Арабески», «Миргород» (1835 р.).

З другої половини 30х років подальший розквіт таланту М. Гоголя пов'язаний із його драматургією. Етапною навіть в історії театру стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836 p.). Невдовзі після прем'єри п'єси М. Гоголь виїжджає на досить тривалий час за кордон. Він відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. У 1842 році з'являється друком знаменита поема-роман «Мертві душі». Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Прямим підтвердженням тому було видання «Вибраних місць із листування з друзями» (1847 p.). У 1848 році письменник повертається на батьківщину, посилено працює над другим томом «Мертвих душ», але незадовго до смерті спалює рукопис. Тяжка хвороба обірвала життя неповторного майстра слова у 1852 році.

Антон Павлович Чехов (1860-1904) — видатний прозаїк, драматург. Батько письменника Павло Чех жив у селі Вовча Балка на Харківщині. Матір'ю була Єфросинія Шемко. Бабуся письменника, в якої він часто гостював, розмовляла українською мовою. Звідси у творах А. Чехова так багато українізмів.

«Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко», — писав А. Чехов Агатангелу Кримському. Україна постала в оповіданнях письменника «Степ», «Щастя», «Печеніг», «У рідному кутку», «На шляху». Знаменита акторка Марія Заньковецька стала прототипом головного образу Ніни Зарєчної у п'єсі «Чайка». У планах письменника було поселитися в Україні. Антон Чехов: «У моїх жилах тече українська кров».

Володимир Галактіонович Короленко (1853-1921) — видатний російський письменник, публіцист і громадський діяч, за походженням — українець. Народився у м. Житомирі в сім'ї повітового судді. На Житомирщині минули його дитячі та юнацькі роки. Разом із мудрістю народних пісень, казок свідомість хлопчика вбирала в себе і суворі враження довколишньої дійсності, її багатобарвність.

Упродовж 1896-1900 pp. родина Короленків жила у Петербурзі. Володимир Галактіонович працював редактором журналу «Русское богатство». Саме він і Л. Толстой привернули увагу громадськості до голодомору 1891-1892 pp. (цикл нарисів «У голодний рік»). Володимир Галактіонович виступив на захист цілого народу (вотяків) від огульного і наклепницького звинувачення у вбивстві людини (під час ритуалу), опублікувавши серію статей під рубрикою «Мултанська справа». Його викривальна промова у суді приголомшила всіх. Після чотирьох років бюрократичної тяганини несправедливий вирок було скасовано.

Значне місце у творчості В. Короленка займає повість «Без язика» (1895), написана під враженням поїздки до Америки. У ній оповідається про гіркі поневіряння українського селянина Матвія Лозинського, який у пошуках кращої долі потрапляє на чужину, але не знаходить щастя і там.

Усі герої творів В. Короленка заслуговують на краще життя. І в прийдешність його письменник свято вірив й попри всілякі труднощі закликав боротися за нього.

Де б не жив Володимир Галактіонович, його завжди тягнуло до рідного краю. Він любив Україну за дивовижну красу її природи, любив український народ за його працьовитість, співучість, нездоланну жагу до волі. Володимир Галактіонович палко захищав від переслідувань царських властей українську культуру і мову, всіляко підтримував прогресивних українських письменників. Міцні узи дружби зв'язували його з П. Мирним, М. Коцюбинським, П. Грабовським. Тема України посідає значне місце в оповіданнях «Ліс шумить», «Без язика», повісті «Сліпий музикант» тощо.

Обкраденою, пригнобленою і безправною, але нескореною — такою побачив він Україну, коли повернувся в неї 1900 р. Понад 20 років письменник жив у Полтаві. Як принциповий прибічник українських селян, він брав участь в організації їх захисту під час судових процесів на Харківщині і Полтавщині, влаштованих у зв'язку з так званими «аграрними заворушеннями» в Україні.

Не послабив В. Короленко своєї літературної й громадської діяльності і в роки реакції. У 1910 р. була опублікована його стаття «Побутове явище», яку негайно заборонила влада. Л. Толстой, зокрема, писав: «Її треба передрукувати і розповсюджувати в мільйонах примірників. Ніякі думські промови, трактати, ніякі драми роками не зроблять однієї тисячної того благородного впливу, який зробила ця стаття». Матеріалом для неї послугували реальні факти страт, розстрілів і поліцейських знущань після поразки Першої російської революції.

В. Короленко висловлювався проти будь-якого терору як білого, так і червоного: «Ні, не вихваляти треба терор, а застерігати від нього, звідки б він не виходив», — писав він у 1919 р. «І благо тій стороні, яка першою зуміє відокремитись від кривавого туману й першою згадає, що мужність у відкритім бою може іти поряд із людяністю та великодушністю до переможеного... Історія нас розсудить...».

Сучасники нарекли В. Г. Короленка «совістю Росії». І зерна доброти й людяності, які він щедро висівав на широку народну ниву, дали буйні сходи, а вогники благородної душі письменника й понині кличуть вперед, шляхом вселюдського поступу.

Шанується пам'ять видатного художника слова в Україні. Ім'я В. Г. Короленка присвоєно Полтавському педагогічному інституту, Харківській державній науковій бібліотеці, Чернігівській обласній бібліотеці. У 1928 р. у Полтаві, 1973 р. у Житомирі відкрито музеї В. Г. Короленка. Починаючи з 1990 p., Спілка письменників України встановила літературну премію ім. В. Г. Короленка за кращий твір, написаний російськомовними літераторами України.

Письменник Іван Бунін (1870-1953) — лауреат Нобелівської премії 1933 року. Рід Буніних (Бунікевських) переселився в Росію (тоді ще Московію) у XV ст. з України. Сам письменник дослідив, що його рід походить з Волині. В Україну письменник потрапив у юнацькі роки. Подовгу жив у Харкові, Полтаві, Одесі, «жадібно шукав зближення з її народом, жадібно слухав пісні, душу його», — зазначав письменник. У його творах «На край світу», «Лірник Родіон», «На чайці», а особливо в «Житті Арсеньєва» Україна постає як місце на землі, де письменник знайшов гармонію між вічністю і красою. «Не можу спокійно чути слів: Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике поле, не можу без хвилювання бачити очеретяні дахи, стрижені селянські голови, жінок у жовтих та червоних чоботях, плетених кошиків, у яких вони носять на коромислах вишні та сливи...». «Чайка скиглить літаючи, мов за дітьми плаче, сонце гріє, вітер віє на степу козачім...». Цей Шевченко — цілком геніальний поет». Дружина письменника В. Муромцева-Буніна згадувала, як Бунін признався, що «ні одна могила великих людей його так не хвилювала, як могила Шевченка». Три країни: Росію, Україну і Францію з'єднав у своєму великому серці видатний прозаїк Іван Бунін.

Великий радянський поет, «трибун революції» Володимир Маяковський теж мав українське коріння. У 1926 році він написав вірш «Долг Украине». І оскільки цей вірш маловідомий широкому загалу, наводимо текст мовою оригіналу повністю.

ДОЛГ УКРАИНЕ

Знаєте ли вы украинскую ночь?

Нет, вы не знаете украинской ночи!

Здесь небо от дыма становится черно,

и герб звездой пятиконечной вточен.

Где горилкой, удалью и кровью

Запорожская бурлила Сечь,

проводов уздой смирив Днепровье

Днепр заставят на турбины течь.

И Днипро по проволокам-усам

электричеством течёт по корпусам.

Небось, рафинада и Гоголю надо!

Мы знаем, курит ли, пьёт ли Чаплин;

мы знаем Италии безрукие руины;

мы знаем, как Дугласа галстук краплен...

А что мы знаем о лице Украины?

Знаний груз у русского тощ

тем, кто рядом, почёта мало.

Знают - вот украинский борщ,

Знают - вот украинское сало.

И с культуры поснимали пенку:

кроме двух прославленных Тарасов —

Бульбы и известного Шевченка,

ничего не выжмешь, сколько ни старайся.

А если прижмут — зардеется розой

и выдвинет аргумент новый:

возьмёт и расскажет пару курьёзов —

анекдотов украинской мовы.

Говорю себе: товарищ москаль,

на Украину шуток не скаль.

Разучите эту мову на знамёнах лексиконах алых, —

эта мова величава и проста:

«Чуєш, сурми заграли,

час розплати настав...».

Разве может быть затрёпанней да тише

слова поистасканного «Слышишь»?!

Я немало слов придумал вам,

взвешивая их, одно хочу лишь, —

чтобы стали всех моих стихов слова

полновесными, как слово «чуєш».

Трудно людей в одно истолочь,

собой кичись не очень.

Знаем ли мы украинскую ночь?

Нет, мы не знаем украинской ночи.

Важко визначити, чого у цьому творі більше гіркоти від втраченої слави предків, гордості за індустріальні звершення в Україні чи пророцтва «чуєш, сурми заграли, час розплати настав...»?!

Я думаю, прийшов час припинити суперечки щодо видатних людей, які за походженням є від одного етносу або народжені однією землею, а живуть і творять серед іншого етносу і вже на другій землі та ще й іншою мовою, кого і чого у них більше, чия кров сильніша, або чий батько старший. У системі координат загальнолюдських цінностей найбільш раціональним представляється такий алгоритм компромісу — той народ, який прийняв до себе особистість, дякує тому і тій землі, що його народили, а не заковтує інородця, пережовує його і видає після цього як своє національне надбання. А народ, який подарував іншому народу, а відтак і світові, свого генія, повинен про це пам'ятати і використовувати для подальшого розвитку інтелектуальної потуги свого народу.

На сьогодні в цій царині поки що існує величезна несправедливість і мабуть не одну книжку треба написати, щоб тільки перелічити всіх діячів науки, освіти, культури, мистецтва, літератури і журналістики, економіки та бізнесу, космонавтики й авіації, військової справи, тих, кого Україна забула і кого значна частина світової спільноти вважає вихідцями з Росії. А немешканці України, українці і неукраїнці, які залишили тут своє серце, увіковічили її своїми діяннями. Творами. Їх не армія — ціла армада.

Декілька замальовок про музику, її творців і виконавців. Музичні традиції в Україні сягають прадавніх часів, про що свідчать фрески із зображенням музикантів на стінах Софії Київської, літописні згадки про співців Бояна та Митусу. Музична освіта пізніше культивувалася у братських школах, Києво-Могилянському колегіумі, у спеціальних школах при Війську Запорозькому, де готувалися оркестранти. Вона була однією з головних дисциплін у системі освіти у Харківському, Переяславському колегіумах, у всіх духовних училищах та початкових школах. Високий рівень музичної освіти серед українців був великою несподіванкою для уже згаданого раніше арабського мандрівника Павла Алеппського, який у 1654 і 1656 роках побував в Україні і відзначив це у своїх спогадах: «Спів козаків тішить душу і зцілює від журби, бо їх наспів приємний, йде від серця і виконується мовби з одних вуст; вони пристрасно люблять нотний спів, ніжні і солодкі мелодії». Визначну роль у розвиткові музичної освіти не лише в Україні, а й у Росії відіграла Глухівська співацька школа, створена з ініціативи гетьмана Данила Апостола 1730 року. Учнів для неї підбирали з усієї України. Крім співу, учні опановували гру на скрипці, бандурі, цимбалах та інших інструментах. Вихованці школи потрапляли до кращих хорів та оркестрів України та Росії, а особливо обдаровані — до придворної капели у Петербурзі. Серед професійних композиторів найбільше вславилися вихованці школи М. Березовський, Д. Бортнянський та А. Ведель.

Бортнянський Дмитро Степанович (1751-1825) — видатний співак, композитор і диригент. Та найбільший успіх мав як композитор, хоровий диригент і педагог. Народився у м. Глухові Сумської області. У 1759-1769 pp. був співаком Петербурзької придворної капели. У 1769-1779 pp. удосконалював свою майстерність в Італії. Початкову музичну освіту здобув у Глухівській співацькій школі, де він навчався у керівника капели, італійського композитора Бальдасаре Галуппі. Згодом Галуппі бере свого вихованця до Італії, де він навчається протягом десяти років у Венеції, Болоньї, Римі та Неаполі. Бортнянський помер 1825 року в Петербурзі, а повне зібрання його творів у 10 томах вийшло лише 1882 року за редакцією П. Чайковського.

Корені Дмитра Бортнянського — в українській культурі, її давній музичній та хоровій традиції, яка пізніше розвинулася у творчості видатних українських композиторів М. Лисенка, К. Стеценка, М. Леонтовича, М. Дремлюги, Л. Ревуцького, К. Домінчена, Б. Лятошинського та ін.

У композитора Чайковського Петра Ілліча (1840-1893) предки були українцями. Його прадід — Федір Опанасович Чайка був хоробрим козаком Миргородського полку. А дід, Петро Чайка, народився у 1745 році в селі Миколаївка на Полтавщині. Його юнаком «віддали в науку» до Києво-Могилянської академії. Тут у Київській академії і сталася метаморфоза із прізвищем, яке перелицювали на російський лад — Чайковський.

Іван Семенович Козловський (1900-1993) — видатний представник української вокальної школи. Володів голосом із тембром широкого діапазону, його виконанню були притаманні емоційність, легкість і теплота звучання, майстерність сценічного перевтілення.

Попри свою цілком заслужену популярність, світову славу, численні нагороди і престижні відзнаки І. С. Козловський завжди і всюди залишався людиною, і не людиною-космополітом, яка, досягши певних рубежів і становища, могла спокійно і цілком комфортно почуватися у «загальноросійському («загальносоюзному») морі». Співак усе своє життя був і залишався свідомим українцем, непересічним знавцем української музики, активним її пропагандистом, відомим виконавцем українських народних пісень.

Незважаючи на те, що Іван Козловський мав всесвітню славу, був відзначений найвищими нагородами, його важко назвати щасливою людиною. Внаслідок цькування він дуже рано (в 54 роки, хоча з успіхом виступав до 87-ми років) змушений був піти з Большого театру.

Його ніколи не випускали за кордон у розвинені країни. Адже по той бік «залізної завіси» жив (ніхто в СРСР цього не знав) інший знаменитий співак Козловський — Федір Семенович, рідний брат Івана Семеновича. 1919 року він виїхав на гастролі до Європи з хором Кошиця, і там хор залишився.

Козловський був великим українським патріотом. Україна завжди посідала найважливіше місце в його серці. Іван Семенович підтримував найтісніші зв'язки з київськими митцями, із земляками-мар'янівцями. В репертуарі співака були «політично небезпечні» українські твори: «Мені однаково» на слова Т. Г. Шевченка, пісні українських січових стрільців (із дещо зміненим текстом) тощо. Іван Семенович заповів поховати себе в рідній Мар'янівці, сам вибрав місце для могили, але й останню волю митця не було виконано: великий українець знайшов свій останній притулок на офіціозному Новодівичому цвинтарі у Москві.

Московські шовіністи від мистецтва робили і роблять все, щоб викреслити українську сторінку біографії Козловського. Насамперед це стосується видання його українських творів. Якщо оперні арії чи романси російською мовою можна купити, то українські твори неможливо знайти ніде ні за які гроші, хоча на них існує величезний попит. Деякі його найкращі записи українською мовою не перевидавались по 50-60 років. Лише завдяки старанням доньки Анни та Президента Фонду Козловського Бели Руденко 24 березня 2004 р. нарешті відбулася презентація подвійного компакт-диску з українськими творами у виконанні Івана Семеновича.

Вельми красномовними є більшість виданих у Москві біографій Козловського. В одній із довгого переліку композиторів меломан може дізнатися, що Козловський виконував твори маловідомих Шапоріна та Власова, проте у списку немає... українських класиків Гулака-Артемовського та Лисенка. Здебільшого пишуть, що Козловський (який переїхав у Москву вже сформованим, відомим співаком, солістом оперного театру столиці України, маючи 26 років) «является ярким лредставителем русской вокальной школы» (!)

В останні роки шовіністичне нахабство перейшло усі межі — в Москві співакові вже навіть... змінено національність. Він тепер не «советский» чи хоча б «российский» (строго коректно було б «украинский и российский», а… «русский» співак.

Таким же ущемленим у правах людини, заручником компартійної системи був незабутній Олександр Петрович Довженко (1894-1956) — режисер зі світовим іменем, сценарист, драматург. Його фільм «Земля» у 1958 р. на референдумі у Брюсселі увійшов у число 12-ти найкращих фільмів всесвітньої історії кіно.

Приречений обставинами проживати в Москві, О. Довженко весь час був пригнічений постійною тугою за рідною землею і в останні роки свого життя записав у щоденнику:

«Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене у крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідній землі, у Києві, десь над Дніпром, на горі». У 2006 році громадські кола України нарешті підняли питання про перенесення праху О. П. Довженка та його дружини в Україну, про повернення архівів (зокрема щоденників митця, які згідно з волею його дружини закриті в архівах ще до 2009 року) та увічнення його пам'яті. Питання наразі не вирішено і, як висловився Ярослав Проць, «Хресна дорога Довженка до своєї Землі ще не закінчилась»... Вшанування пам'яті Олександра Довженка в Україні є на вкрай низькому рівні. Те, що було зроблено, було зроблено за часів СРСР: з 1957 року Київська кіностудія носить ім'я Довженка, у 1972 було затверджено Золоту медаль ім. Довженка «За найкращий військово-патріотичний фільм», у 1960 році створено музей Довженка у батьківській хаті попри те, що в Україні Довженко був персоною нон-грата. 10 вересня — день народження Олександра Довженка — святкується в Україні як День кіно.

Шановний юний друже! Шановний читачу!

Якщо підібрані і систематизовані матеріали хоч якимсь чином пробудили в тебе інтерес до українства, його місця і ролі у світовій історії й культурі, то я буду вважати, що витратив час на цю роботу недаремно. І якщо хтось із Вас захоче поповнити свої знання у цій царині, то може скористатися списком літератури, представленої у брошурі, і яка, звичайно ж, далеко не вичерпує всіх джерел інформації.

І насамкінець я хочу щиро подякувати всім авторам, які розмістили матеріали на цю тематику в Internet і надали безкорисливу можливість їх використання широкому загалу. Автор із вдячністю використав ці матеріали, не маючи часом можливості зробити посилання і назвати їх прізвища. Моїм виправданням може бути тільки одне — якщо хтось із цих авторів відзначить, що його матеріал використано ефективно на користь нашої спільної справи.

А закінчити я хочу пророчими словами Ліни Костенко [4]:

«Українці це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам'яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм. Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути. Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних обрисів. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців».

Справжня, дійсна українська історія ще не написана, — додамо від себе. Вона чекає свого часу, як і своїх, не чужих істориків.

Ми не повинні допустити, щоб негативне минуле формувало сучасний тип українця. Наше завдання полягає в тому, щоб сучасний українець був здатен формувати належне майбутнє свого народу і своєї держави.

Тож до праці, добірне товариство!

Список використаної літератури

1. Залізняк Леонід. Київська Русь — перша українська держава // Пам'ятки України: Історія та культура.— 1997.— № 3.

2. Капранов В., Капранов Д. Закриваємо тему. Або востаннє про мовне питання // Дзеркало тижня.— 2007.— № 24 (653).

3. Малишевський І. Наші та не наші... // Дзеркало тижня.— 2007.— №48(423).

4. Костенко Ліна. Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала.— 1 вересня 1999 р.— К.: Видавничий дім «KM Academia», 1999.

5. Історія України в особах: Навч. посіб.— Ч. 2 / Під заг. ред. проф. В. П. Шкварул.— Миколаїв, 1993.

6. Коновець Олександр. Український ідеал.— К.: Видавничий центр «Просвіта», 2003.— 196 с.

7. Скляренко В. В., Харченко Т. М. та ін. 100 знаменитих людей України.— Харків: Фоліо, 2005.— 511 с.

8. Абліцов В. Г. Галактика «Україна».— К.: КИТ, 2007.— 435 с.

9. Циганенко Володимир. Народжені українською землею // Київенерго сьогодні.— 2004.— № 82.

10. Вернадський В. І. Українське питання і російське суспільство // Українознавство.— 2003.— № 4 (9).

11. Євтух В. Б., Ковальчук О. О. Українці в Канаді.— К., 1993.

12. Українці в світі.— Київ-Мельбурн, 1995.

13. Довідник з історії України.— К., 2001.

14. Народжені Україною: у 2 т.— К.: Євроімідж, 2002.

15. Енциклопедія історії України.— Т. 1.— К., 2003.

16. Висторобець А. Н. Сергей Бондарчук: Судьба и фильмы.—М., 1991.

17. Пономаньов А. Етнічність та етнічна історія України.— К.: Либідь,1996.

18. Павленко Ю. В. Передісторія давніх Русів у світовому контексті.— К.: Фенікс, 1994.

19. Баран В. Д., Баран Я. В. Походження українського народу.— К.: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, 2002.

20. www.ukrcognita.com.ua

21. http://en.wikipedia.org/wiki


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

10823. Видатні люди. Люди, які самі себе зробили. (Self-Made People.) 50 KB
  Outline for the lesson of English for 11thgraders. Lesson 7 Планконспект уроку з англійської мови для учнів 11х класів. УРОК 7 Тема. Повторення. Я моя сімя і друзі Підтема: Видатні люди. Люди які самі себе зробили. SelfMade People. Мета: Систематизувати матеріал Plural of Nouns та тренувати учнів у ...
10824. Люди, робота і професія. Діагностичне тестування 52.5 KB
  Outline for the lesson of English for 11thgraders. Lesson 8 Планконспект уроку з англійської мови для учнів 11х класів. УРОК 8 Тема: Люди робота і професія. Підтема: Діагностичне тестування. Мета: Проконтролювати розуміння та обговорити текст для домашнього читання. Провести контроль на
10825. Люди, робота і професія. Друзі. для учнів 11-х класів 53.5 KB
  УРОК 9 Тема: Люди робота і професія. Підтема: Друзі Мета: Проаналізувати та обговорити результати діагностичного тесту. Формувати в учнів уміння висловлювати свою думку за темою уроку адекватно реагувати в ситуації спілкування. Практикувати учнів у вживанні видоча
10826. Дорога в житті. Люди, робота і професія 43 KB
  Outline for the lesson of English for 11thgraders. Lesson 10 Планконспект уроку з англійської мови для учнів 11х класів. УРОК 10 Тема: Люди робота і професія. Підтема: Дорога в житті. Мета: Провести вводну бесіду про важливість вибору життєвого шляху. Практикувати учнів у читанні тексту за
10827. Праця - обовязок кожного. Люди, робота і професія 24.02 KB
  УРОК 11 Тема: Люди робота і професія. Підтема: Праця обовязок кожного. Мета: Практикувати учнів у читанні тексту за темою з добуванням основної інформації. Узагальнити у вправах вживання Present Perfect. Обладнання: підручник In the Hospital HO таблиця Present Perfect H02. ХІД У
10828. Різноманітність професій 51.5 KB
  УРОК 12 Тема: Люди робота і професія. Підтема: Різноманітність професій. Мета: Ознайомити учнів зі списком професій та тренувати їх в описанні різних професій. Формувати навички працювати за моделлю. Обладнання: підручник список професій Occupation HO. ХІД УРОКУ I. П...
10829. Вибір професії. Люди, робота і професія 51.5 KB
  УРОК 13 Тема: Люди робота і професія. Підтема: Вибір професії. Мета: Практикувати учнів в аудіюванні тексту за темою. Націлити учнів на оптимальну оцінку своїх можливостей у виборі професії. Підготувати учнів до написання есе про професію. Обладнання: підручник т...
10831. Наука в Україні 49.5 KB
  Урок 15 Підтема: Наука в Україні. Мета: Повторити у вправах граматичний матеріал Числівник. Проконтролювати розуміння та обговорити текст домашнього читання. Практикувати учнів у читанні тексту за темою. Обладнання: підручник текст Science in Ukraine HO1. ХІД УРОКУ 1....