64787

КРИМІНАЛЬНЕ ПОКАРАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ЙОГО ФУНКЦІЙ

Автореферат

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Проблеми інституту покарання в умовах розбудови правової держави в Україні привертають до себе увагу не тільки фахівців але й широкого загалу. Перш ніж у людини з’явилася перша іскра уразумения чому і для чого існує покарання вказував...

Украинкский

2014-07-11

296.5 KB

3 чел.

PAGE  1

КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

                    

ДЕНИСОВА Тетяна Андріївна

                                                                               УДК 343.8  

КРИМІНАЛЬНЕ ПОКАРАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ЙОГО ФУНКЦІЙ

Спеціальність: 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право   

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Запоріжжя – 2010

Дисертацією є рукопис

 Робота виконана в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України

Науковий консультант:

доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України КОСТЕНКО Олександр Миколайович, Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, завідувач відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України ГЛУШКОВ Валерій Олександрович, Національна академія Служби безпеки України, завідувач спеціальної кафедри № 1

доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України ГУТОРОВА Наталія Олександрівна, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, директор Кримського юридичного інституту, заслужений юрист України

доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України МЕРКУЛОВА Валентина Олександрівна, Одеський державний університет внутрішніх справ, перший проректор з навчальної та методичної роботи, професор кафедри кримінального права та кримінології

Захист відбудеться “ 21 січня 2011 р. о 900 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 17.127.07 Класичного приватного університету за адресою: 69002, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70-б, ауд. 124.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Класичного приватного університету за адресою: 69002, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70-б, ауд. 114.

Автореферат розісланий “ 20 ” грудня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради        Н.О. Армаш

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проблеми інституту покарання в умовах, розбудови правової держави в Україні привертають до себе увагу не тільки фахівців, але й широкого загалу. «Перш ніж у людини з’явилася перша іскра «уразумения» чому і для чого існує покарання, – вказував О.Ф. Кістяківський, – воно вже існувало і діяло». І далі, відповідаючи на питання, чим є покарання, він зазначав, що «з точки зору сутності та мети кримінального права як суспільного інституту первинне місце у кримінальному праві, без сумніву, належить покаранню. В ньому виражається душа, ідея кримінального права»1. Осмислення покарання для теорії кримінального права, насамперед пов’язується з дослідженням його значення у вираженні, правовому закріпленні та реалізації карної політики держави. Особливо це стосується ресоціалізації осіб, які відбували покарання в місцях позбавлення волі, та запобігання рецидивній злочинності. Кримінальне покарання як особлива форма державного примусу впливає не тільки на особу засудженого та його найближче оточення, а й на певні соціальні процеси. Цивілізований світ пропонує нову модель ставлення до злочинців, яка полягає, зокрема, в обмеженні застосування кримінальних покарань. Однак, незважаючи на те, що Україна обрала шлях демократичного розвитку, в суспільній правосвідомості домінуючою залишається  думка про те, що активна протидія злочинності повинна бути нерозривно пов’язана із суворістю кримінального покарання. Це може призвести до негативних наслідків, зокрема, до збільшення кількості засуджених, що в свою чергу сприятиме криміналізації суспільства.

Проблеми, пов’язані із покаранням, протягом століть досліджувалися у філософії права, кримінальному, кримінально-виконавчому праві, кримінології, соціології, педагогіці, психології та інших науках. В різні роки оригінальні погляди на вчення про покарання, його функціонування, особливості призначення та виконання окремих видів покарань, знайшли своє відображення в працях М.М.Абрашкевича, Г.А. Аванесова, П.П.Андрушки, Ю.М. Антоняна, Г.З. Анашкіна, В.В. Антипова, М.І. Бажанова, Л.В. Багрія-Шахматова, О.М. Бандурки, Ю.В. Бауліна, Я.М. Брайніна, М.О. Бєляєва, І.Г. Богатирьова, Р.Р. Галиакбарова,  І.М. Гальперіна, М.М. Гернета, О.А. Герцензона, Я.І. Гілінського, В.О. Глушкова, В.В. Голіни, В.К. Грищука, Н.М. Гуторової, І.М. Даньшина, А.І. Долгової, М.Ф. Дєткова, В.М. Дрьоміна, О.М. Джужи, М.Д. Дурманова, В.К. Дуюнова, О.О. Жижиленка, А.П. Закалюка, А.Ф. Зелінського, О.І. Зубкова, І.І. Карпеця, Д.А. Керімова, О.Ф. Кістяківського, М.І. Ковальова, О.Г. Колба, О.М. Костенка, Н.Ф. Кузнєцової, М.Й. Коржанського, В.А. Ломаки, Г.В. Мальцева, Б.С. Маньковського, П.С. Матишевського, М.П. Мелентьєва, М.І. Мельника, Ю.Б. Мельникової, В.О. Меркулової, П.П. Михайленка, В.С. Мінської, О.С. Міхліна, А.А. Музики, С.П. Мокринського, В.О. Навроцького, А.В. Наумова, Й.С. Ноя, В.І. Осадчого, А.А. Піонтковського, С.В. Познишева, С.В. Полубинської, Ю.А. Пономаренка, Г.О. Радова, О.Л. Ременсона, А.В. Савченка,  А.І. Санталова, С.У. Дікаєва, В.В. Сташиса, В.В. Скибицького, А.Х. Степанюка, Є.Л. Стрєльцова, М.О. Стручкова, М.С. Таганцева, В.П. Тихого, Ю.М. Ткачевського, В.О. Тулякова, Г.А. Туманова, І.К. Туркевич, В.М. Трубнікова, В.І. Тютюгіна, В.Д. Філімонова, Є.В. Фесенка, П.Л. Фріса, І.Я. Фойницького, С.Я. Фаренюка, П.В.Хряпінського, В.М. Хомича, Г.Ф. Хохрякова, М.Д. Чадова, В.Л. Чубарєва, В.І. Шакуна, М.Д. Шаргородського, І.С. Шмарова, О.Н. Ярмиша, Н.М. Ярмиш, С.С. Яценка та інших.

Вчені-юристи, використовуючи філософські закони та категорії, сформулювали власне розуміння інституту покарання як засобу запобігання злочинам. Однак наявні наукові розробки ще не вирішили всіх проблем. Теорія не знайшла адекватної відповіді на виклики сьогодення, що стосуються встановлення співрозмірності між тяжкістю вчиненого злочину, особою злочинця і призначеним покаранням, обмеження кримінальної репресії, яка не повинна мати зрівняльного характеру, стримання негативного впливу покарання як на самого злочинця так і на суспільство в цілому. До цього часу точаться дискусії навколо теоретичного осмислення поняття покарання, його сутності та змісту. Немає визначеності щодо філософської і правової доктрин, які покладені в основу вирішення відповідних питань. Більш того, має місце еклектика стосовно застосування ідей природного права, догматичних підходів тощо.

Особливо гостро постають питання про мету покарання та можливості її досягнення, а також реалізації функцій покарання, його індивідуалізації і диференціації та управління процесом соціальної реадаптації засудженого до умов життя в суспільстві. Саме тому комплексне дослідження сутності, змісту, функцій покарання та їх реалізації, формування цілей, системи покарань та визначення ефективності діяльності установ, що їх виконують, є однією з найактуальніших задач юридичної науки і практики боротьби зі злочинністю. Воно має здійснюватись з урахуванням теоретичних положень, щодо сутності і наслідків покарання, викладених у працях Ч. Беккаріа, І. Бентама, Г. Гегеля, О. Кістяківського,  О. Лейста, Ф. Ліста, Ш. Монтеск’є, М. Таганцева, Г. Тарда, Л. Фейєрбаха, Ад. Франка, М. Чубинського та інших. Крім того, розв’язання проблем інституту покарання потребує міжгалузевого підходу, а тому, в рамках цього дослідження увага зосереджена на кримінально-правових, кримінологічних та кримінально-виконавчих аспектах покарання.

Задля дослідження покарання та реалізації його функцій обрано такий вид покарання як позбавлення волі на певний строк, оскільки саме цей вид покарання відзначається високим рівнем репресивності, і, як свідчать численні праці вітчизняних, іноземних науковців та власний досвід, він найбільш пов’язаний із негативними для особи і суспільства наслідками.

Зважаючи на комплексність дослідження, що вивчається, та плин часу, який  змінював ідеологічні і суто практичні парадигми щодо поняття та функцій покарання, обрана тема дисертації видається актуальною.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано відповідно до плану наукових досліджень відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права імені В.М.Корецького НАН України за тематикою «Злочинність і національна безпека України» (державний реєстраційний № 0101U005665) та «Протидія злочинам у сфері службової діяльності (кримінологічні, кримінально-правові та кримінально процесуальні проблеми)» (державний реєстраційний № 0110U002173), а також відповідно до плану наукової роботи Класичного приватного університету (м. Запоріжжя) за напрямком «Кримінально-правова охорона суспільних відносин та запобіжний вплив на злочинність» (державний реєстраційний номер 0105U002568).

Обраний напрям дослідження ґрунтується на положеннях Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 роки, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 1767/2006 р. від 20 грудня 2006 р., Концепції реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженої Указом Президента України від 25 квітня 2008 р. № 401/2008.

Тема дисертації затверджена рішенням вченої ради Запорізького державного університету (протокол № 4 від 24 листопада 1999 р.), уточнена рішенням вченої ради Гуманітарного університету «Запорізький інститут державного та муніципального управління» (протокол № 2 від 24 вересня 2003 р.), а також підтверджена в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України (наказ № 95 від 29 вересня 2009 р.). 

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є формулювання сучасної концепції кримінального покарання на основі вивчення  відповідних його функцій, що є складовою соціально-відновлювальної доктрини.

Для досягнення поставленої мети були поставлені такі завдання:

  •  дослідити генезис інституту покарання, показати його еволюцію та особливості у різні історичні періоди; розглянути теорії щодо поняття, сутності, змісту і мети покарання;

- з’ясувати соціальну роль покарання в системі боротьби із злочинністю в сучасних умовах;

  •  визначити функції покарання та виокремити пріоритетні з них для нашого часу, показати взаємозв’язок функцій, мети і завдань кримінального покарання;

- дослідити систему кримінальних покарань, з’ясувати значення кримінально-правових санкцій і практики їх застосування, необхідність кримінологічного моніторингу при змінах санкцій статей Кримінального кодексу України (далі - КК);

- розкрити сучасний стан правового забезпечення функціонування кримінально-виконавчої служби та безпосередньо установ виконання покарань;

- визначити напрямки та засоби підвищення ефективності застосування покарань і відновлення правослухняної особистості на основі вивчення практики призначення і виконання покарань;

- окреслити коло напрямків та засобів комплексного реформування системи виконання покарань;

- запропонувати нові підходи до розуміння назви і функціонування кримінально-виконавчих установ;

- обґрунтувати доцільність зменшення обсягу та зміни характеру кримінальної репресії шляхом застосування відновлювального правосуддя, медіації, пробаційної діяльності, та інших альтернатив позбавленню волі на певний строк та довічному позбавленню волі;

- узагальнити позитивний досвід залучення громадськості до участі в процесі соціальної адаптації та ресоціалізації засуджених з метою зменшення їх вторинної криміналізації;

- уточнити і розвинути теоретичні положення стосовно кримінального покарання та його реалізації під кутом зору відновлення особистості і забезпечення її правослухняної поведінки;

  •  внести пропозиції щодо вдосконалення кримінально-правового визначення поняття покарання, системи покарань, окремих норм кримінального і кримінально-виконавчого законодавства, пов’язаних із призначенням та виконанням покарання.

Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають при застосуванні інституту кримінального покарання.

Предметом дослідження є кримінальне покарання та реалізація його функцій.

Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети та завдань дослідження, об’єкта і предмета. В ході дослідження використовувався комплекс загальнонаукових та спеціальнонаукових методів.

Застосування історико-порівняльного і формально-логічного методів дало можливість дослідити еволюцію кримінального покарання, порівняти основні категорії досліджуваної проблеми в різні історичні періоди для виявлення спільних та відмінних рис, а також виявити особливості застосування покарань та їх впливу на особу засудженого (підрозділи 1.1., 1.4). Метод структурно-функціонального аналізу дозволив сформувати уяву про покарання як багатоаспектне явище, визначити його соціальну обумовленість, мету, закономірності розвитку та вплив на різні суспільні процеси (підрозділи 1.2., 1.3.). Логіко-правовий метод – для розробки, аргументування і пропонування напрямів удосконалення правового регулювання порядку виконання та відбування покарання та процесу соціальної адаптації та ресоціалізації осіб, які відбули покарання (підрозділи 5.2., 5.3). Використання метода системного аналізу дозволило визначити напрямки оптимізації системи і видів кримінального покарання, вказати на шляхи вдосконалення функціонування кримінально-виконавчої системи (підрозділи 1.4., 5.1.). Порівняльно-правовий метод дав можливість порівняти деякі міжнародно-правові акти, норми законодавства 68 іноземних держав і внести пропозиції щодо вдосконалення вітчизняного національного законодавства (підрозділи 3.1., 3.2., 4.1., 4.2.). Метод моделювання застосовано при підготовці проектів Закону України «Про запобігання правопорушенням та злочинності в Україні», Закону України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк» (підрозділи 2.1., 4.2., 5.2., 5.3). За допомогою соціологічних методів проведено анкетування, вивчено матеріали кримінальних справ, особових справ засуджених, аналіз документів про діяльність кримінально-виконавчих установ, а також проаналізовано статистичні дані судів, ДСАУ, МВС України, Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі - ДДУПВП) – (підрозділи 2.1., 2.2., 2.3, 5.1, 5.2.) і використано власний багаторічний досвід роботи в системі виконання покарань.

Нормативну базу дослідження становить Конституція України, КК України, Кримінально-виконавчий кодекс України  (далі – КВК), нормативно-правові акти Державної кримінально-виконавчої служби України (далі – КВС) та міжнародно-правові акти з питань застосування покарання.

Теоретичним підґрунтям для написання дисертації послугували наукові праці вітчизняних та зарубіжних учених у галузі філософії і теорії права, кримінології, кримінального і кримінально-виконавчого права та законодавство як нашої держави, так і деяких іноземних країн.

Емпіричну базу дослідження становлять дані, отримані при аналізі й узагальненні матеріалів 716 кримінальних справ, розглянутих судами України у період з 2000 р. по 2008 р., за якими засуджено 1053 особи; матеріали особових справ та індивідуальних карток 2880 засуджених; опублікованої судової практики, судової статистики та інформації МВС України і ДДУПВП; результати анкетування та інтерв’ювання 446 співробітників КВС, суддів, адвокатів, прокурорів, психологів, соціологів, представників громадських організацій «Донецький меморіал», «Пенітенціарне товариство України», «Чернігівський жіночий правозахисний центр» та 540 засуджених, які відбували покарання в місцях позбавлення волі.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в дисертації сформульована і обґрунтована концепція реалізації функцій покарання в умовах переходу до правової держави і гуманного ставлення до засуджених, задля відновлення їх особистості та запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Провідна ідея дисертаційної роботи: розробка доктринальної концепції юридичної природи, поняття, ознак, мети і функцій кримінального покарання та внесення наукових пропозицій щодо запровадження комплексу законодавчих і правозастосовних заходів стосовно реалізації функцій покарання заради відновлення особистості з правослухняною поведінкою.

На основі проведеного дослідження сформульовані положення, які репрезентують його наукову новизну, становлять внесок у розвиток вітчизняного кримінального, кримінально-виконавчого права і кримінології, а саме:

вперше:

на підставі філософського і юридичного (кримінально-правового та кримінально-виконавчого) розуміння соціальних явищ визначено в чому полягає феномен покарання. В основу цього визначення покладено дуалістичний характер покарання, оскільки, з одного боку, покарання передбачає кару та відплату за вчинений злочин, а з іншого, – виправлення засудженого, запобігання ним вчинення нових злочинів і соціальне відновлення його особистості;

доведена невідповідність між існуючими функціями, видами, строками покарання, умовами виконання покарань і сучасними соціальними умовами та моральними стандартами суспільства. Зроблено висновок, що покарання необхідно привести у відповідність до нинішніх тенденцій гуманізації суспільства;

обґрунтовано, що теперішні функції покарання неадекватно закріплені у чинному кримінальному та кримінально-виконавчому законодавстві і що на сучасному етапі розвитку суспільства потрібно надати пріоритет соціально-відновлювальній та запобіжній функціям покарання;

встановлено, що система покарань повинна бути усталеною протягом певного періоду. Сучасний розвиток кримінального законодавства має бути спрямований на забезпечення гуманного ставлення до особи, яка вчинила злочин. В історичній ретроспективі це виглядає так: відмова від помсти, каліцтва, каторжних робіт, смертної кари, поступове витіснення позбавлення волі на певний строк, розширення застосування альтернативних видів покарання (громадські роботи, штраф тощо) та заходів виправного впливу;

доведено, що цілі покарання обумовлюють його соціальні функції, оскільки кожна мета, визначена в законі, досягається за рахунок функціональних особливостей певного виду покарання. Мета виправлення досягається за рахунок виховної і виправної функцій, а показником її досягнення є добровільна відмова засудженого від вчинення нового злочину в період та після відбування покарання в межах строку погашення судимості. Превентивна мета досягається за рахунок запобіжної функції, що характеризується створенням певних умов, які об’єктивно перешкоджають засудженому вчиняти новий злочин. Відновлення особистості з правослухняною поведінкою досягається соціально-відновлювальною функцією, показником якої є свідоме прагнення до законослухняної поведінки та успішна реадаптація у суспільство;  

на основі сучасних даних аргументовано необхідність прийняття моделі, яка передбачає впровадження нових ідей щодо кримінального покарання і спирається на принципи гуманізації, адекватності, справедливості. Запропоновано віднести до інших заходів кримінально-правового характеру такі виправні заходи як примусові виправні програми, медіацію, пробацію та поручительство. Призначення цих заходів полягає у ресоціалізації осіб, які звільняються від відбування покарання та спеціальній превенції;

обґрунтовано, необхідність включення відшкодування шкоди до елементів покарання, оскільки потерпіла особа також є суб’єктом кримінального правовідношення. Наявність шкоди та її характер впливають на вид і міру кримінальної відповідальності, тому відшкодування шкоди може розглядатись як елемент цієї відповідальності. Включення відшкодування шкоди до елементів покарання підвищує рівень захисту інтересів потерпілих, позаяк це позбавить їх особисто вживати заходів щодо судового захисту своїх порушених цивільних прав;

запропоновано концепцію удосконалення системи кримінальних покарань, яка передбачає її кримінологічне обґрунтування, а саме визначення того, наскільки реалізація кримінальних покарань у судовій та кримінально-виконавчій практиці сприяє запобіганню новим злочинам. Систему кримінальних покарань можна визнати ефективною якщо фактичні результати її дії на злочинність максимально збігаються з поставленою кримінологічною метою, тобто є запобіжними;

вноситься пропозиція про заміну підходів до реформування кримінально-виконавчої системи, а саме, зміни «виправної колонії» на «пенітенціарну установу». Це дозволить оновити підходи до відбування покарання, позбутися радянських стереотипів, коли виправлення засудженого вважалося досягнутим, якщо подавлялася його воля і насильно виконувався виробничий план. Нинішній підхід має будуватися на гуманістичних ідеях визнанні людини найвищою соціальною цінністю, де основним результатом покарання стають каяття особи,  її ресоціалізація та подальша правослухняна поведінка;

внесено та обґрунтовано зміни, доповнення і власна редакція низки норм кримінального, кримінально-виконавчого законодавства, інших нормативно-правових актів, що стосуються інституту кримінального покарання;

удосконалено:

визначення поняття покарання, де основна увага акцентується на тому, що воно слугує відновленню особистості з правослухняною поведінкою. Через розкриття структурних елементів покарання встановлено коло його основних загальносоціальних, кримінально-правових і кримінально-виконавчих функцій, які виражають об’єктивні можливості певного виду покарання в організації суспільних відносин і зв’язків, що виникають в процесі призначення і виконання покарання;

визначення цілей покарання з урахуванням факторів, які ускладнюють їх досягнення в умовах позбавлення волі. Вони полягають у виправленні та ресоціалізації засуджених, реституції, а також запобіганні вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Встановлено, що, крім кінцевих цілей покарання, існують проміжні цілі, які досягаються на кожному етапі його застосування за допомогою кримінально-правових і кримінально-виконавчих функцій;

наукові положення про необхідність визнання основним напрямком протидії злочинності не каральні репресії, в тому числі розширення обсягу застосування позбавлення волі на певний строк і довічного позбавлення волі, а усунення чи нейтралізацію дії криміногенних факторів, які обумовлюють злочинність, з метою їх подолання;

обґрунтування потреби прийняття низки законодавчих та організаційних заходів, спрямованих на реформування політики держави у сфері застосування покарань (визнання недоцільності тривалих строків позбавлення волі для більшості засуджених, обмеження перебування під вартою підсудних у період розгляду кримінальних справ до вступу вироку в законну силу, застосування покарань, альтернативних позбавленню волі, а також розширення застосування таких запобіжних заходів, як підписка про невиїзд, особиста порука, порука громадської організації або трудового колективу, застава);

аргументацію тези, що в нових соціально-економічних умовах та існуючого рівня моральності суспільства мету виправлення засудженого слід розуміти не тільки в педагогічному, а і юридичному сенсі. Це означає, що мета покарання досягається, якщо засуджений після його відбування і відпрацювання виправних програм відмовиться від вчинення нового злочину;

дістало подальшого розвитку:

положення науки кримінального права про те, що покарання як соціально-правовий феномен може бути представлено, по-перше, як правова абстракція; по-друге, як захід індивідуального примусу; по-третє, як управлінський процес;

ідея, згідно з якою кримінологічне обґрунтування системи покарань є прийнятним для такого ж обґрунтування будь-якого виду кримінального покарання або певної їх комбінації у судовій чи кримінально-виконавчій практиках;

аргументи щодо безпосереднього впливу на побудову системи покарань принципів законності, гуманізму, справедливості, рівності осіб перед законом, диференціації кримінальної відповідальності, індивідуалізації покарання, економії кримінальної репресії тощо;

положення про те, що умови утримання в пенітенціарних установах повинні бути визначені виключно в законі і не можуть залежати від відомчих актів чи рішення персоналу установи.

Практичне значення одержаних результатів. Теоретична і практична значущість одержаних результатів полягає в тому, що викладені в роботі висновки та пропозиції можуть бути використані:

- у законотворчій діяльності – при підготовці проектів законів про внесення змін і доповнень до КК України щодо визначення поняття, мети і функцій покарання, окремих видів покарань, а також  до КВК України стосовно виконання та відбування кримінальних покарань (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження в правотворчу діяльність Верховної Ради України № 04-19/14-2492 від 27.08.2009 р.);

- у правозастосовчій діяльності – при вирішенні судовими та кримінально-виконавчими органами проблемних питань застосування покарань (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження в правозастосовну діяльність при вирішенні судовими органами проблемних питань застосування покарань Апеляційним Судом Запорізької області № 127 від 21.04.2009 р.);

- у навчальному процесі – при проведенні лекцій, семінарських і практичних занять з курсу кримінального та кримінально-виконавчого права, кримінології та інших дисциплін у вищих юридичних навчальних закладах і на юридичних факультетах, а також під час підготовки підручників, навчальних і методичних посібників (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження у навчальний процес Класичного приватного університету № 18 від 10.12.2008 р.).

Окремі результати дослідження були використані при підготовці: проекту Закону України «Про запобігання правопорушенням та злочинам в Україні», висновку щодо проекту Концепції соціальної адаптації осіб, які відбували покарання у виді позбавлення волі, підручника «Кримінально-виконавча психологія» та навчальних посібників: «Кримінальне покарання та функції його призначення і виконання за законодавством України», «Кримінально-виконавче законодавство України у схемах»; «Кримінально-виконавче право», а також при викладанні дисциплін «Кримінальне право», «Кримінологія», «Кримінально-виконавче право».

Особистий внесок здобувача в одержання наукових результатів, що містяться в дисертації. Положення, які викладені в дисертації та виносяться на захист, розроблені автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам, у дисертації не використовуються. Висновки і положення дисертації носять самостійний характер.

Апробація результатів дисертаційного дослідження проводилася на:

міжнародних та регіональних науково-практичних конференціях (50): м. Варшава (Польща): 2003 р., 2010 р.; м. Вашингтон (США): 2001 р.; м. Вільнюс (Литва): 2006 р.; м. Дніпропетровськ: 2000 р., 2001 р., 2006 р., 2007 р., 2009 р.; м.Запоріжжя: 1996 р., 1997 р., 2000 р., 2002 р., 2003 р., 2004 р., 2005 р., 2006 р., 2007 р., 2008 р., 2009 р., 2010 р.; м. Київ: 2002 р., 2005 р., 2007 р., 2009 р.; м. Луганськ: 2000 р.; м. Львів: 2003 р., 2004 р., 2005 р., 2006 р., 2007 р.; м. Нижній Новгород (РФ): 2008 р.; м. Одеса: 2004 р., 2007 р., 2010 р.; м. Псков (РФ): 2006 р., 2007 р., 2009 р.; м.Санкт-Петербург (РФ): 2005 р., 2008 р.; м. Святогірськ: 2007 р.; м. Стамбул (Туреччина):  2001 р.; м. Толедо (Іспанія): 2002 р.; м. Уфа (Башкирія, РФ): 2007 р.; м.Харків: 2001 р., 2002 р., 2004 р., 2007 р., 2008 р.; м. Хельсінкі (Фінляндія): 2003 р.; м. Челябінськ (РФ): 2007 р.;

міжнародних та регіональних семінарах і симпозіумах (11): м. Запоріжжя: 2002 р., 2003 р., 2005 р.; м. Київ: 1997 р., 2007 р.; м. Луганськ: 2007 р.; м. Москва (РФ): 2003 р.; м. Одеса: 2004 р., 2006 р.; м. Санкт-Петербург (РФ): 2007 р.; м. Харків: 2000 р.;

круглих столах та громадських слуханнях (8): м. Донецьк: 2001 р.; м. Запоріжжя: 2006 р.; м. Київ: 2001 р., 2005 р.; м. Чернігів: 2003 р., 2004 р., 2005 р., 2006 р.

Публікації. Основні результати дослідження викладені у 74 наукових публікаціях, у тому числі 5 монографіях, 1 підручнику, 5 навчальних посібниках, 43 наукових статтях, що надруковані у фахових юридичних виданнях України (34) та інших держав (11), 19 статтях в інших наукових виданнях, а також звітах, тезах виступів на конференціях, симпозіумах, семінарах, круглих столах та громадських слуханнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, які об’єднують чотирнадцять підрозділів, висновків, одинадцяти додатків на 79 сторінках та списку використаних джерел (708 найменувань) на 63 сторінках. Повний обсяг дисертації становить 505 сторінок, обсяг основного тексту – 358 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі показується актуальність теми дослідження, його зв’язок із науковими програмами, планами та темами, формулюються мета і завдання роботи, її об’єкт і предмет, розкривається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо їх апробації.

Перший розділ «Покарання як соціальний феномен та його сутність» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Основні методологічні підходи до проблеми покарання» висвітлено еволюцію інституту покарання.

Вивчення світових історичних пам’яток, а також законодавства та звичаєвого права, яке діяло на території України, дозволяє стверджувати, що інститут покарання мав місце у всіх кримінально-правових пам’ятках минулого. Залучення до аналізу проблеми положень, сформульованих іншими галузями знань, дало  змогу представити кримінальне покарання у більш повному та всебічному вигляді, охопити такі його ознаки, які до недавнього часу юридичною наукою не торкалися.

З аналізу наукової літератури виокремлено дві групи політичних теорій держави, які стосуються покарання. До першої групи належать ліберальні теорії держави, що визнають головною її метою забезпечення громадян надійною правовою базою, в межах якої вони могли б самостійно будувати своє життя. Виходячи з принципів цих теорій, держава може карати своїх громадян за умови одночасного обмеження своїх владних повноважень. При цьому суворість покарання повинна відповідати цілям покарання, а державне втручання в особисте життя людини треба мінімізувати.

До другої групи належать утилітарні теорії, які чітко розмежовують інтереси окремих громадян і держави. Теорії покарання, що вироблені в руслі цієї політичної думки, ґрунтуються на положенні, що держава зобов’язана застосовувати запобіжні заходи проти злочинів, а оскільки покарання позбавляє злочинця фізичної можливості шкодити інтересам держави, залякує інших і цим знешкоджує їх готовність до вчинення нових злочинів.

Зроблено висновок, що для обґрунтування інституту покарання не достатньо встановити, що за його допомогою можна досягти певної суспільної мети. З точки зору існуючих доктрин (консеквенціалізм, ретрибутивізм), необхідно подивитись на покарання як на метод за допомогою якого держава має право досягти цієї мети.

Акцентується увага на тому, що властивостей і ознаки покарання змінювалися в залежності від розуміння поняття покарання, його сутності, змісту, постановки цілей, завдань та визначення функцій. Як правило, покарання вважалося помстою чи відплатою за вчинений злочин і не слугувало відновленню правослухняної особи. Базовими положеннями сучасної ретрибутивістської доктрини покарання повинні стати такі: засуджені отримують «справедливе покарання» і страждання від його застосування повинні бути пропорційні тяжкості вчинених ними злочинів; покарання полягає не лише в суворому поводженні зі злочинцем, але й включає громадський осуд та контроль суспільства за його застосуванням; покарання спонукає засудженого до каяття і примушує до правослухняної поведінки, що сприяє його возз’єднанню із суспільством.

У підрозділі 1.2. «Поняття покарання, його сутність, зміст та основні ознаки» досліджено наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених у галузі кримінального, кримінально-виконавчого права та кримінології. Узагальнено тенденції розвитку наукових поглядів на правову природу та сутність покарання. Зазначено, що сучасні дослідження базуються на загальнотеоретичному вченні про покарання, в основу якого покладені праці видатних науковців, зокрема, О.Ф. Кістяківського, С.В. Познишева, М.С. Таганцева, І.Я. Фойницького та ін. Більшістю вчених констатується, що покарання є заходом примусу, оскільки кара є невід’ємною сутністю покарання, яка має функцію не дати можливості засудженому вчинити новий злочин, а зміст покарання полягає у позбавленні або обмеженні прав і свобод особи, засудженої за вчинення злочину (М.І. Бажанов, О.М. Костенко,  П.С. Матишевський, А.А. Музика та ін.). Разом з тим, частина науковців відмічає «кризу покарання», яка полягає у розбалансуванні каральної політики, призначенні покарань, які не відповідають тяжкості злочину, ігноруванні раціональних принципів диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання (С.У. Дікаєв, С.Ф. Мілюков, В.М. Трубніков, В.М. Хомич та ін.). Оскільки суспільство знаходиться у пошуку нової моделі покарання, яка стане найбільш адекватною суспільній небезпечності діяння, розглядаються нові підходи до визначення понять «злочин – покарання». Зокрема, досліджуються проблеми, пов’язані з «лікуванням» злочинця, бо вчинення злочину вважається хворобою, а покарання – болем (Я. Гілінський,  Е. Гондолф, О. Дріджер, Н. Крісті та ін.).

Мають місце і погляди, що склалися протягом тривалого часу не тільки в Україні, але й на пострадянському просторі, які пропагують посилення покарання. До того ж, вони є домінуючими у більшості населення, на що вказують науковці (Г.О. Злобін, Н.Ф. Кузнєцова, С.Ф. Мілюков, О.С. Міхлін та ін.). Автор не поділяє думку деяких вчених, зокрема, С.Ф. Мілюкова про те, що крім широкого застосування позбавлення волі, відновлення смертної кари, слід вводити інші репресивні заходи, які б допомогли стримувати злочинність, наприклад, «не процесуальне затримання», тобто ізоляцію особи в адміністративному порядку для проведення тих чи інших слідчих дій, відновлення такого виду покарання як висилка тощо.

На підставі системного аналізу розглянуто концепції щодо поняття, сутності та змісту покарання. Встановлено, що сутність і зміст покарання завжди знаходяться у єдності між собою, оскільки сутність обов’язково зумовлює типові якості і загалом сам зміст покарання. «Карність» завжди є сутністю кримінального покарання, бо завдяки цьому засуджений позбавляється певних благ, зазнає якихось обмежень прав і свобод і, до того ж, держава примушує його до виконання певних обов’язків. Автором підтримано наукові позиції М.І. Бажанова, О.А. Герцензона, П.С. Матишевського, П.П. Михайленка, В.В. Сташиса, М.О. Стручкова, В.М.Трубнікова та ін., що поняття «покарання» і «кара» є близькими за змістом, але не тотожні.

Окремо розглянуті положення про співвідношення понять «правомірна» та «правослухняна» поведінка. Констатується, що в юридичній літературі для характеристики поведінки суб’єктів права, яка узгоджена з юридичними нормами, найбільш часто використовується термін «правомірна поведінка». Під нею розуміється будь-яка поведінка, що відповідає нормам права. Що ж до використання терміну «правомірна поведінка» в контексті відновлення особи засудженого, на думку автора, є не доречним, тому що: по-перше, акцент робиться лише на формальній стороні співпадіння вимог норм права і реальної поведінки суб’єкта без урахування його мотиваційних чинників; по-друге, основною вимогою правомірної поведінки є легальність або не суперечливість реальної поведінки особи тій моделі, яка закладена в нормах права, тоді як відновлення особистості засудженого передбачає не тільки формування правових уявлень, але й потреби дотримання норм права на рівні стійкого переконання в їх справедливості та необхідності; по-третє, правомірна поведінка за своєю суб’єктивною стороною може бути різною (як соціально-активною так і маргінальною), в той час як відновлення особистості засудженого передбачає формування внутрішньої згоди з моральними і правовими нормами. Тобто, при відновленні особистості засудженого йдеться про формування не просто правомірної поведінки, а пристосованої до умов життєдіяльності суспільства. Тому пропонується використовувати термін «правослухняна поведінка» під яким розуміється визнання засудженим норм і цінностей суспільства, а саме: дотримання правил і обмежень у стосунках з іншими людьми та державою; повага до прав і свобод інших людей на основі усвідомлення власної гідності; сприйняття існуючих етичних та моральних норм.

На думку автора, крім зазначених, важливими критеріями правослухняної поведінки мають бути: високі особистісні якості (вихованість, наявність етичних і моральних цінностей, інтелект, комунікабельність тощо); вміння вирішувати та долати конфлікти; самостійність, здатність приймати відповідальні рішення; підтримка сім’ї та близьких людей.

В дисертації виявлені основні ознаки кримінального покарання, а також дається власне визначення цього поняття, а саме: покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав та свобод засудженого та слугує відновленню особистості з правослухняною поведінкою.

У підрозділі 1.3. «Мета і завдання покарання» проаналізовані сучасні підходи до мети покарання і можливості її досягнення при виконанні і відбуванні окремих видів покарань, особливо тих, що пов’язані із позбавленням волі. Зазначено, що в КК України законодавець називає метою покарання кару засудженого та його виправлення, запобігання вчиненню нового злочину як засудженим, так і іншими особами, а у КВК України – виправлення та ресоціалізацію засуджених.

Аналіз кримінального і кримінально-виконавчого законодавства дає підстави стверджувати, що цілі покарання при його призначенні та виконанні і відбуванні в основному співпадають. Однак кінцевим результатом для кримінально-виконавчого права є не тільки виправлення особи, а і її соціальна реадаптація – ресоціалізація. У КВК відсутня вказівка на таку мету як кара, що на думку автора, є цілком виправданим. Стосовно загальної і спеціальної превенції, у ст. 1 КВК України запобігання вчиненню нових злочинів вказано лише як завдання кримінально-виконавчого законодавства. Дисертант це пояснює тим, що більшість норм КВК спрямована на досягнення мети ресоціалізації та адаптації колишнього злочинця до життя в суспільстві, а це в свою чергу, унеможливить вчинення ним нового злочину.

Розкрито основні проблемні питання щодо визначення мети покарання, особливо стосовно виправлення засуджених. Звернуто увагу на те, що при виконанні покарання всі цілі покарання, незважаючи на їхню відносну самостійність, тісно пов’язані між собою. Але така єдність не виключає певних або пріоритету однієї мети над іншою. Ці зміни можуть бути викликані станом злочинності, новими тенденціями в карній політиці та законодавстві, трансформаціями в соціальному та економічному житті суспільства. На кожному етапі виконання і відбування покарання ставляться певні завдання та проміжні цілі, які і слугують досягненню кінцевих цілей покарання. Запропоновано власне визначення кінцевих цілей покарання, а саме: виправлення та ресоціалізація засуджених, реституція, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

У підрозділі 1.4. «Кримінологічне обґрунтування системи та видів кримінальних покарань» зазначено, що кримінологічне обґрунтування будь-якої правової норми у кінцевому рахунку – це визначення того, наскільки реалізація цієї норми на практиці сприяє запобіганню новим злочинам. У такому розумінні кримінологічне обґрунтування системи покарань збігається по своїй суті з головним її кримінально-правовим призначенням і цілями, які ставить законодавець перед покаранням у кримінальному законі. Показано, що система кримінальних покарань має декілька умовних рівнів свого визначення та реалізації, зокрема, виокремлюються такі рівні: а) визначення і реалізація системи кримінальних покарань у Загальній частині КК; б) визначення і реалізація системи  кримінальних покарань у санкціях статей Особливої частини КК; в) визначення і реалізація системи кримінальних покарань у судовій практиці; г) визначення і реалізація системи кримінальних покарань у кримінально-виконавчій практиці.

Вартий уваги той факт, що визначення та реалізація системи кримінальних покарань здійснюється послідовно шляхом переходу від першого названого рівня до наступних. При цьому обминати чи виключати якийсь рівень не можливо. Звідси можна, на думку дисертанта, більш точно визначити поняття кримінологічного обґрунтування системи кримінальних покарань як встановлення того, наскільки визначення, реалізація та відображення системи кримінальних покарань у Загальній та Особливій частинах КК, а також у судовій і кримінально-виконавчій практиках сприяють запобіганню злочинності.

Розглядається питання адекватності санкцій статей КК України характеру та ступеню суспільної небезпечності окремих злочинів. Автор дійшов висновку, що застосування покарання у виді позбавлення волі на певний строк має серйозні негативні наслідки не тільки для особи, але і суспільства. Цю позицію дисертант доводить на прикладі покарань за вчинення злочинів у сфері господарської і службової діяльності та злочинів проти власності.

Другий розділ «Функції кримінального покарання та їх класифікація» складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Загальносоціальні функції покарання» функції покарання висвітлюються в декількох площинах. Спочатку вони досліджуються у філософському і соціальному аспектах, а потім розкривається їхній юридичний зміст. У роботі простежується тісний зв'язок функцій кримінального покарання з державою, суспільством, правом і показується, що функція в філософській, соціальній або психологічній площині завжди має своє закріплення в чинному законодавстві. Функції покарання починають діяти для реалізації мети покарання. Виходячи з філософсько-правового розуміння функції, визначається поняття функцій покарання, як це специфічний прояв його властивостей, характерний спосіб дії покарання. Вона є перетворенням у дійсність об’єктивних можливостей того чи іншого виду покарання в організації суспільних відносин та зв’язків, що виникають у процесі призначення та виконання кримінальних покарань.

Окреслено та розглянуто загальносоціальні функції покарання, а саме: захисну, каральну, виховну, соціально-відновлювальну, компенсаційну і соціального контролю. Розкриваються умови, за яких покарання стає засобом вирішення соціальних суперечностей, але одночасно є причиною інших суперечностей, а саме конфліктом між особою і суспільством. У зв’язку з цим наголошується, що  кримінальний закон поступово повинен звільнитися від принципу відплати та суворих санкцій, а покарання має розглядатися у площині цивілізованого вирішення конфлікту.

На думку дисертанта, на сучасному етапі розвитку суспільства потрібно надати пріоритет соціально-відновлювальній та запобіжній функціям покарання. Соціально-відновлювальна функція відіграє інтегруючу роль, оскільки вона закріплює позитивні цінності й інтереси людини, сприяє засвоєнню загальновизнаних соціальних норм, є запорукою ресоціалізації засуджених. Водночас, констатується, що в нинішніх умовах така функція практично не здійснюється.

На запобіжну функцію покарання звертають увагу майже всі кримінологи, але, на думку дисертанта, в умовах загального реформування суспільства вона набуває особливого значення. Її роль полягає в тому, що вона виступає важливим елементом цілісної системи соціальної профілактики злочинності взагалі і рецидивної, зокрема. Виконання покарання теж тісно пов’язане з превенцією, оскільки воно впливає не тільки на особу, яка вчинила злочин і визнана винною, але й опосередковано – на середовище засудженого (сім’ю, інших родичів, сусідів), а тому слугує запобіганню вчинення ними нових злочинів.

Захист потерпілого, відновлення його прав та відшкодування шкоди, завданої злочином, виконує захисна функція, яку ще можна назвати компенсаційною, або реституцією. На думку дисертанта, відшкодування шкоди повинно належати до елементів покарання. Це підвищить рівень захисту інтересів потерпілих, позбавить їх необхідності особисто вживати заходів щодо судового захисту своїх порушених цивільних прав. Наведено аргументи на користь поширення покарань, які передбачають відшкодування шкоди, завданої злочином, а також запровадження відновлювального правосуддя та інших заходів кримінально-правового характеру, зокрема, примусових виправних програм; медіації; пробації;  поручительства.

Функція соціального контролю включає негативну моральну та правову оцінку особи злочинця, громадський контроль за відбуванням покарання та нагляд у постпенальний період. Звернуто увагу на те, що в сучасних умовах функція соціального контролю практично втратила своє застосування. Зазначено основні напрямки такої діяльності з боку громадських організацій, бо саме суспільство повинно контролювати застосування покарань, діяльність виправних установ по виправленню та ресоціалізації засуджених.  

Зазначено, що виокремлення загальносоціальних функцій покарання стає можливим лише завдяки встановленню його суті та змісту.

У підрозділі 2.2. «Кримінально-правові функції покарання» розглядаються функції покарання в кримінальному праві. Кримінально-правові функції завжди конкретні, мають адресний характер, враховують індивідуальний та диференційований підхід, а також особливості різних суб’єктів суспільних відносин.

Зазначено, що чинне кримінальне законодавство орієнтує суддів на застосування широкого кола покарань, зокрема, таких, що не пов’язані з позбавленням волі. На матеріалах судової практики встановлено, що в останні роки спостерігається тенденція до зменшення питомої ваги позбавлення волі при призначенні покарання. Проте аналіз кримінальних справ показує, що при винесенні вироку судді найменше уваги приділяють всебічному вивченню особи злочинця. Наведено результати емпіричних досліджень дисертанта, які вказують на те, що при призначенні покарання функції реалізації принципів призначення покарання та забезпечення загальних начал призначення покарання виконуються лише на 57,6 %, а відновлювальна функція – лише на 3,8 %. Перевантаженість судової системи, упередженість суддів, а іноді брак досвіду і некомпетентність, не дають можливості глибоко розглянути характеристику особи, яка вчинила злочин, мотивацію її поведінки тощо. Встановлено, що, оскільки особа злочинця вивчається поверхово і формально, то це орієнтує суддів на застосування більш суворих видів покарань та їх строків. Це може призвести до порушення принципів справедливості, законності та гуманізму.

Окреслено коло кримінально-правових функцій, а саме: реалізації принципів призначення покарання; забезпечення загальних начал призначення покарання; врахування обставин, що пом’якшують чи обтяжують покарання при його призначенні; забезпечення призначення покарання за незакінчений злочин і за злочин, що вчинений у співучасті; призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом; визначення покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків; забезпечення правил складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення; відновлювальну (впровадження відновлювального правосуддя).

Характеризуючи названі кримінально-правові функції, зроблено акцент на тому, що призначенням покарання повинна забезпечуватись ефективна реакція суспільства на злочин, чим буде досягнута невідворотність покарання. В ході судового розгляду справи необхідно задовольнити, насамперед, інтереси потерпілого, усунути впевненість громадян у тому, що органи міліції, прокуратури і суди є корумпованими. Зараз реакція кримінального правосуддя на вчинений злочин є або запізнілою (враховуючи час від вчинення посягання до винесення вироку), що породжує враження безкарності або жорсткою, невідповідною тяжкості злочину і особі винного.

У підрозділі 2.3. «Кримінально-виконавчі функції покарання» встановлено, що в науковій літературі ці функції розглядалися лише частково. Дисертант поділяє погляди М.П. Мелентьєва, Й.С. Ноя і В.М. Трубнікова про те, що функції кримінально-виконавчого права випливають із суті покарання, носять підлеглий характер стосовно певних цілей і що кожна з них для досягнення поставленої мети вирішує певну задачу. Автором визначаються такі кримінально-виконавчі функціі: каральна, охоронювальна, виправна і запобіжна.

Каральна функція випливає із сутності та змісту покарання і реалізується з моменту призначення покарання в процесі його виконання. При виконанні покарання засуджений у повному обсязі має на собі відчути всі несприятливі наслідки вчиненого ним злочину. Позбавлення, обмеження, тяготи і всілякі інші життєві незручності, повинні бути істотним елементом покарання, щоб спогад про них був здатен змусити особу відмовитися від подальшої протиправної поведінки.

Охоронювальна функція покарання виникає з появою кримінально-правових заборон. Однак, на думку дисертанта, охоронювальна функція при застосуванні покарання має більш широкий зміст, оскільки включає в себе не тільки заходи охорони суспільства від злочинних посягань, а й заходи державного примусу, що повинні корегувати поведінку особи, відвернути її від негативної спрямованості та не допустити вчинення злочину в процесі відбування покарання. Реалізація даної функції забезпечується кримінально-виконавчим правом, до якого входить певна низка інститутів і норм, які безпосередньо чи опосередковано спрямовані на вирішення завдань щодо охорони та нагляду за особами, які відбувають покарання. Її реалізацію неможливо  відірвати від правозастосовчої діяльності КВС, бо саме через таку діяльність фактично і здійснюється дана функція.

Виправлення  засудженого – це процес формування власної негативної оцінки свого діяння та стійкої позитивної соціальної установки, яка утримує особу від вчинення злочинів. Наголошується, що виправлення відбувається під впливом державних примусових заходів і обмежень та поєднується із заходами виховного  впливу. Дисертантом розкриваються нові можливості служби пробації, яка в нашій країні ще є недосконалою, і підтримується думка М.І. Хавронюка про те, що в Україні аналог пробації є «ерзац-покаранням». Показаний позитивний досвід Естонії, Канади, Латвії, Угорщини та Чеської Республіки щодо втілення програм медіації та пробації.

Запобігання вчиненню злочинів самим засудженим означає справляння такого впливу покарання, який позбавляє його можливості вчиняти нові злочини. Мета спеціальної превенції досягається двома шляхами: а) особа на певний час позбавляється фізичної можливості вчинити злочин; б) особа знаходиться під страхом застосування до неї покарання за злочин. При аналізі загальнопревентивного значення покарання показано, що більшість авторів обмежується вказівкою тільки на його загрозливий характер, без урахування виховного значення кримінального закону. Але цілком очевидно, що серед громадян з нестійкою поведінкою є частина таких, котрі відмовляються від скоєння злочину не через страх перед покаранням, а в результаті ілюстрації негативного досвіду інших осіб, які відбувають покарання і усвідомлення неприпустимості вчинення подібного.

Кримінально-виконавчі функції покарання показують шляхи досягнення цілей, поставлених перед покаранням, підтверджують пріоритетність соціально-відновлювальної і запобіжної функції покарання, окреслюють напрямки реформування кримінально-виконавчої системи.

Третій розділ «Соціально-відновлювальна функція покарання» має два підрозділи.

У підрозділі 3.1. «Поняття соціально-відновлювальної функції покарання» показана роль даної функції в сучасних умовах реформування українського суспільства. Визначено поняття соціально-відновлювальної функції та розглянуті її ознаки. Вказано, що покарання, незважаючи на свою результативність, пов’язано з негативними наслідками та проблемами можливої криміналізації суспільства за умови ігнорування останнім соціально-відновлювальних заходів щодо осіб, які відбувають покарання.

Зазначено, що соціально-відновлювальна функція пов’язана, насамперед, із соціальною занедбаністю особи і включає в себе виправлення, соціальну адаптацію і ресоціалізацію засуджених в ході відбування покарання та після звільнення. Підкреслено, що покарання не тільки може, але й повинно слугувати відновленню особистості з правослухняною поведінкою, оскільки традиційно вважається, що поведінка людини в цілому залежить від її моральної основи, переконань та уподобань. Ресоціалізація та адаптація колишнього злочинця до нормального життя в суспільстві повинна забезпечуватися шляхом створення певних умов, а саме, надання можливостей отримати професію, освіту, підтримки і соціальної допомоги при звільненні. Ресоціалізація представлена як право засудженого. Особа має право на ресоціалізацію, так само як у попередні епохи стверджували, що вона має право на свободу, безпеку, право на власність, на працю тощо. З іншого боку, соціалізованість фактично виступає обов’язком особи, оскільки вона живе у суспільстві, і всі соціальні норми вимагають від неї цього.

Розглянуто вплив покарання на особу засудженого. Показано, як засуджені вперше і неодноразово ставляться до вчиненого злочину (визнають вину) та сприймають адекватно справедливість винесеного вироку, зокрема, в частині призначеного покарання. У зв’язку з цим вказуються шляхи стимулювання правослухняної поведінки особи, обґрунтовуються підходи до диференціації та індивідуалізації покарань.

В сучасних умовах соціально-відновлювальна функція – це здійснення суспільством комплексного позитивного впливу на засуджених з метою виявлення та нейтралізації негативних якостей особи, заміни злочинної поведінки на соціально схвальну, формування установок і навичок саморегуляції, а також виховання в особи свідомої потреби правослухняної поведінки.

Підрозділ 3.2. «Форми та засоби реалізації соціально-відновлювальної функції покарання» присвячений розгляду ролі суспільства у відновленні особистості з правослухняною поведінкою в процесі відбування покарання та після звільнення від нього. Вказується, що наше суспільство практично не бере ніякої участі у виправному процесі, що в свою чергу унеможливлює ресоціалізацію засуджених та сприяє їх вторинній криміналізації.

Зазначено, що, незважаючи на загальне позитивне ставлення населення до покарання, коли ключовим напрямом вважається посилення репресій, існують серйозні розбіжності між статистикою вчинених злочинів і кількістю покараних, а також між інформованістю громадян про види вчинених злочинів, ступінь їх суспільної небезпеки та реальним станом злочинності. Це підштовхує до пошуків шляхів зменшення застосування суворих видів покарань, що призведе до скорочення кількості засуджених до позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі.

Підкреслено, що соціальне відновлення особистості можливе лише за підтримки суспільства (сім’ї, колективу тощо), допомоги держави та власного прагнення засудженого. Наведено показники, які характеризують особу засудженого. Звернуто особливу увагу на мотивацію злочинної поведінки. Окреслені особливості адаптаційної роботи в місцях позбавлення волі. Підтримано погляди О.М. Джужи, І.Г. Богатирьова, А.П. Закалюка, В.О. Меркулової, Г.О. Радова,  О.Г. Колба про те, що щире каяття злочинця є основною метою системи виконання покарань, оскільки воно стимулює низку позитивних перетворень у засудженого. Показана роль громадських неурядових організацій та церкви у відродженні особи з правослухняною поведінкою.

Підкреслюється, що досвід зарубіжних країн, зокрема Канади, Німеччини, Фінляндії, Швеції, Норвегії, свідчить, що нині широкого застосування набувають процедури примирення, медіації, встановлення заохочувальних санкцій, альтернативних видів покарань, активізується діяльність служб пробації. Все це дає можливість зменшити репресивний ухил покарання та сприяє відновленню особи з правослухняною поведінкою. Зроблено висновок про необхідність впровадження таких новацій в Україні.

Четвертий розділ «Запобіжна функція покарання» включає два підрозділи.

У підрозділі 4.1. «Поняття запобіжної  функції покарання» розглянуто місце покарання у протидії злочинності, сучасні концепції профілактики злочинів та визначено поняття запобіжної  функції покарання, як однієї з пріоритетних.

Автор аналізує ситуацію, що склалася в Україні та намагається знайти шляхи протидії криміналізації суспільства, розглядаючи запобіжну функцію покарання у таких трьох напрямках: 1) запобігання вчиненню правопорушень та злочинів з боку засуджених; 2) запобігання вчиненню нових злочинів засудженими після відбування покарання 3) запобігання вчиненню злочинів іншими особами.

На основі емпіричного дослідження дисертанта встановлено, що сприяє рецидиву злочинів. Зокрема, опрацьовано особові справи та індивідуальні картки 2880 засуджених, аналіз руху спецконтингенту, дані про злочинність в місцях позбавлення волі та дисциплінарної практики ДДУПВП, звіти правозахисних організацій, наукові публікації. Встановлено, що під час відбування покарання засуджені зазнають утисків їхніх прав, приниження честі і гідності, всіляких знущань які починаються ще зі слідчих ізоляторів. Перебування в антисоціальному середовищі провокує засуджених до набуття багатьох негативних навичок, а тому при рецидиві такі особи вчиняють більш тяжкі злочини, ніж ті, за які вони відбували попереднє покарання, і в менш короткі після звільнення строки; проходить «взаємозараження» засуджених, що сприяє посиленню суспільної небезпечності особи і відновленню її злочинної поведінки у майбутньому. Показано, що значна кількість засуджених вже з перших днів перебування під вартою засвоюють негативні правила поведінки в місцях утримання, а згодом, у слідчих ізоляторах, УВП і чітко їх дотримуються. Після вчинення повторного злочину, засуджені частіше виправдовують свої вчинки, краще знають тонкощі «тюремних законів», мають значний «злочинний досвід», що підтверджується проведеним дослідженням.

Констатується, що рівень правової обізнаності відносно караності діянь у засуджених вперше є досить низьким, проте покарання, як правило, викликає страх у засуджених лише на початку його відбування. Ними наведені інші почуття, зокрема, стурбованості, розпачу, невдоволення тощо. Неодноразове засудження та тривалі терміни призводить до звикання і «зрощування» особи з місцями утримання, що ускладнює процес соціальної адаптації при звільнені особи з місця позбавлення волі, створює відчуття безперспективності майбутнього, розриває соціально корисні зв’язки та сприяє поширенню рецидиву злочинів.

Підрозділ 4.2. «Форми та засоби реалізації запобіжної функції покарання» присвячений розгляду, насамперед, норм кримінально-виконавчого права, які регламентують режим безпеки і спрямовані на протидію правопорушенням, запобігання рецидиву злочинів з боку осіб, що відбувають покарання. Розглянуто низку режимно-профілактичних заходів, які протидіють вчиненню злочинів та інших правопорушень.

Вважається, що оптимальний баланс при реалізації покарання полягає у використанні методів переконання, заохочення та примусу, що досягається  запровадженням відновлювальних програм, які засуджені повинні проходити за рішенням суду в процесі відбування покарання, чи за місцем проживання, або в установах виконання покарань.

Проведений аналіз запобіжної діяльності в УВП свідчить про серйозні недоліки. На жаль, на практиці відсутні вертикальні заходи (правового, організаційно-управлінського, економічного характеру) щодо запобігання злочинам в місцях відбування покарання, де на кожному рівні управлінської діяльності має бути своя система профілактики. Відсутність такої системи, на думку дисертанта, є однією з причин вчинення злочинів та правопорушень в УВП.

З метою зниження рівня рецидивної злочинності вказана низка основних заходів законодавчого, управлінського та організаційного характеру, які сприятимуть мінімізації негативних наслідків покарання, а також  розглянуті основні підходи до проблем виконання та відбування покарань з урахуванням міжнародних стандартів поводження із засудженими.

Зроблено висновок про те, що при призначенні та виконанні покарання необхідно оцінювати не тільки вчинене суспільно небезпечне діяння, а й особу злочинця, спонукати засудженого до зміни злочинної поведінки на суспільно корисну, що сприятиме зменшенню рецидивної злочинності.

П’ятий розділ «Напрямки та засоби актуалізації застосування кримінального покарання» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 5.1. «Загальносоціальні напрямки та засоби вдосконалення застосування кримінального покарання на стадії його призначення» розкрито основні тенденції застосування покарання в Україні. Констатується, що введення набуття чинності новим КК України не змінило загального ставлення суспільства до покарання, а саме прихильності до збереження суворості покарання, про що свідчить стан його призначення, а саме: виправні роботи призначаються в середньому лише у 3,5 %, штраф так і не став домінуючим покаранням і призначається у 4-5 %, а громадські роботи – в 1,7-1,9 %. Натомість відсоток призначення позбавлення волі залишається незмінно високим – більш, ніж 25-27 %. Не можуть не турбувати і показники винесення найвищої міри покарання – довічного позбавлення волі, яке щороку призначається майже 200 особам.

Зазначено, що в Україні тенденція збереження карального напрямку найбільш підтримується суддями та співробітниками правоохоронних органів, зокрема працівниками міліції та прокуратури. За даними їхнього опитування, переважна більшість (61,7 %) дотримується думки, що протидія злочинності має будуватися на широкому застосуванні покарання, особливо такого його виду, як позбавлення волі на певний строк. Представники контрольної групи показали приблизно аналогічний результат (68,9 %). Дисертант співставляє власні результати з іншими дослідженнями, зокрема,  Н.Ф. Кузнєцової, Г.О. Злобіна, О.С. Міхліна і доходить висновку, що пропагування необхідності посилення покарання може призвести до посилення кримінальної репресії, збільшення кола засуджених осіб, панування жорстокості, агресії і насильства, а в кінцевому результаті – до подальших невідворотних негативних наслідків і криміналізації суспільства. Дисертант з цього приводу відстоює власні позиції та поділяє думки М.І. Бажанова, О.М. Джужи, А.П. Закалюка, В.О. Меркулової, В.М. Трубнікова, які вказували на недоцільність довгострокового утримання засуджених і негативні наслідки перебування їх в місцях позбавлення волі.

Розглянуті деякі альтернативні заходи впливу на засуджених та можливості їх використання в Україні. Пропонується розширити застосування штрафу, примусового відшкодування шкоди, громадських та виправних робіт, а також інших заходів кримінально-правового характеру, не пов’язаних з позбавленням волі. Це дозволить досягти економності покарання, забезпечити адекватність тяжкості вчиненого злочину, сприяти відновленню особистості та мінімізувати негативні наслідки покарання. На основі прогресивних концепцій окреслені стратегічні напрямки активної участі громадськості в процесі застосування покарань.

У підрозділі 5.2. «Кримінально-виконавчі напрямки та засоби вдосконалення системи виконання покарань» вказуються фактори, які обумовлюють удосконалення кримінально-виконавчої служби, аналізуються концепції реформування установ та основні етапи удосконалення виправного впливу на засуджених. Зазначається, що КВС знаходиться на зламі, коли, з одного боку, очевидним є суперечність між консервативністю чинного законодавства і всієї системи виконання покарань, а, з іншого, – прагненням держави до гуманізму та демократії.

Серед факторів, що чинять негативний вплив на діяльність КВС, дисертант називає: недоліки в побудові системи управління, наявність усталених стереотипів у  правовому забезпеченні, низький професіоналізм та некомпетентність частини працівників, мілітаризація, поширеність професійної деформації співробітників, відсутність гнучкої маркетингової політики на виробництві, неналежні матеріально-побутові умови, відсутність повноцінного медичного забезпечення, малоефективна соціально-виховна робота із засудженими та  необ’єктивність в оцінці їх поведінки.

Окреслюється коло установ, які мають виконувати кримінальне покарання у виді позбавлення волі та обґрунтовується заміна підходів до виконання покарання в частині позбавлення установ тавра таборів радянського типу. Вказується, що основним підсумком карально-виховного впливу на засуджених має стати каяття особи, її ресоціалізація, відвернення від вчинення нових злочинів та подальша правослухняна поведінка.

З позиції кримінально-виконавчого права та сучасних світових підходів до виконання покарань досліджуються питання організації охорони і нагляду за засудженими, запровадження заходів їх безпеки, поліпшення правового становища, умов відбування покарання, застосування карально-виховних заходів з урахуванням міжнародних стандартів та правил поводження із засудженими.

Вказані також напрямки та засоби удосконалення функціонування кримінально-виконавчої служби, серед яких:  удосконалення законодавчої бази та управління КВС; приведення системи у відповідність до міжнародних стандартів; скорочення чисельності осіб у місцях позбавлення волі; ефективне застосування заходів карально-виховного впливу; дотримання прав засуджених; якісна кадрова робота з персоналом.

Підвищення ролі держави та громадськості в реформуванні кримінально-виконавчої системи повинна відбуватися шляхом взаємної підтримки, взаємного співробітництва та взаємного контролю.

У підрозділ 5.3. «Удосконалення процесу  соціальної адаптації та ресоціалізації осіб, які відбули покарання» зазначено, що ефективність покарання визначається рівнем досягнення поставлених перед ним цілей.

Щороку з установ КВС звільняється близько шестидесяти тисяч осіб. Відмічено, що більшість із них перед звільненням перебувають у стані стресу, спричиненого, з одного боку, страхом перед забутим вже почуттям самостійності та свободи, а, з іншого, – абсолютною безпорадністю та слабкою підготовленістю до самостійного життя. Зважаючи на це, дисертантом визначені напрямки діяльності установ виконання покарань, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо соціального захисту осіб, звільнених з місць позбавлення волі, та проблеми, пов’язані з їхньою ресоціалізацією.

Розкриті основні положення законодавчих та інших нормативно-правових актів, спрямованих на підготовку засуджених до звільнення, вирішення питань їхнього трудового і побутового влаштування після звільнення з місць позбавлення волі.

Одним із пріоритетних автор розглядає функціонування центрів соціальної адаптації осіб, звільнених із місць позбавлення волі, фахівці яких здійснюють соціальний супровід таких осіб. Незважаючи на певні недоліки в їх діяльності, саме вони повинні здійснювати заходи соціального патронажу щодо осіб, звільнених від відбування покарання, розвивати партнерство з організаціями та установами, які причетні до вирішення проблем засуджених, налагодити зв’язки з територіальними органами внутрішніх справ під час здійснення  адміністративного нагляду за звільненими. Підкреслено, що ресоціалізація є своєрідним підсумком застосування покарання  та показником ефективності його функцій.

ВИСНОВКИ

У дисертації викладено концептуальні положення дослідження, а саме, здійснено узагальнення і нове вирішення теоретичних та практичних проблем застосування покарання в процесі реалізації його функцій.

Розкриваючи методологічні підходи до поняття покарання визначено, що більшість теорій покарання обґрунтовує право держави карати на безумовному принципі. Однак, покарання не повинне бути виключно мірою помсти. Воно завжди полягає в засудженні та осуді злочинного діяння поряд з гуманним ставленням до нього.

Розглянуті концепції щодо поняття, сутності, змісту і мети покарання. На основі критичного осмислення наукових підходів визначено, що сутність і зміст покарання завжди знаходяться у єдності між собою, оскільки сутність обов’язково зумовлює типові якості і загалом сам зміст покарання. Встановлено, що «карність» завжди є сутністю кримінального покарання.

Визначено та класифіковано загальні, кримінально-правові та кримінально-виконавчі функції покарання при його призначенні, виконанні і відбуванні. Розкрито зміст пріоритетних функцій покарання: соціально-відновлювальної та запобіжної.

Встановлено, що кримінальне покарання – це своєрідний феномен, який систематизує філософські, правові та соціально-психологічні складові. На підставі такого розуміння визначено, що в основу феномену покарання покладено його дуалістичний характер. З одного боку, покарання передбачає кару та відплату за вчинений злочин, а з іншого, – виправлення засудженого, запобігання ним вчинення нових злочинів і соціальне відновлення його особистості. Залежно від підходів до розуміння покарання, можуть докорінно змінюватися й результати практичного застосування цього інституту.

Наведені висновки та пропозиції ґрунтуються на ретрибутивістській (нон-консеквенціалістській) доктрині кримінального покарання, фундаментальним елементом якої є принцип «покарання може бути виправдане лише у випадку, якщо воно застосовується до особи, яка його заслуговує, є адекватним вчиненому злочину, примушує до каяття і возз’єднання із суспільством». Таким чином, ретрибутивістська доктрина визнає, що злочин не є щось відокремлене від злочинця, а охоплює людину у всій її цілісності. При застосуванні покарання виключається елемент помсти, а його адекватність спонукає засудженого до каяття і правослухняної поведінки.

Доведена необхідність обмеження кримінальної репресії шляхом зменшення карального змісту покарання, оскільки останнє справляє руйнівний вплив як на особу засудженого, так і суспільство. Розвинуті положення стосовно того, що врахування принципів гуманізму, індивідуалізації покарання, законності та рівності громадян перед законом обумовлює необхідність оптимізації мінімальних та максимальних меж покарання.

Констатовано потребу у розробці національної доктрини застосування покарання, частиною якої можуть стати ідеї, викладені у цьому дослідженні. Така доктрина має ґрунтуватися на позбавленні від комплексу свавілля і ілюзій у ставленні до засуджених та можливості впливу на їхню поведінку засобами кримінального і кримінально-виконавчого права.

Визначено, що ефективність функціонування кримінально-виконавчих установ повинна містити наступні складові: неухильне дотримання правил відбування покарання засудженими; сумлінне виконання усіма службами кримінально-виконавчих установ обов’язків, пов’язаних з виконанням покарання, надійною охороною та наглядом за засудженими, забезпеченням безпеки персоналу і засуджених.

Показані загальносоціальні напрямки та засоби актуалізації застосування кримінального покарання на стадії його призначення, виконання та відбування.

Внесені практичні рекомендації, що випливають із результатів дослідження, зокрема, до Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», проектів Закону України «Про запобігання правопорушенням та злочинності в Україні», Закону України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк», Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», КК України, КВК України, ЦК України, ЖК України, Концепції Державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби на період до 2017 року, Концепції законодавчого врегулювання програм відновного правосуддя (медіації) в кримінальному судочинстві України, Концепції створення та розвитку соціальної пробації на 2008 – 2018 рр. та низки нормативно-правових актів Державного департаменту України з питань виконання покарань. Зазначається, що частина ідей та пропозицій автора вже втілені у конкретних нормативно-правових актах.

Зроблено висновок про необхідність прийняття Концепції державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, оскільки її відсутність стане на заваді проведення реформ кримінально-виконавчої системи.

Запропоновано:

1. У Кримінальному кодексі України:

1.1. Назву та зміст ст. 50 КК України викласти у такій редакції:

Стаття 50. Поняття покарання та його цілі

1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину і полягає в передбаченому законом обмеженні прав та свобод засудженого та слугує відновленню особистості з правослухняною поведінкою.

2. Кінцевими цілями покарання є виправлення та ресоціалізація засуджених, реституція, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

3. Покаранням забороняється завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність.

1.2. Вилучити зі ст. 51 КК України «Види покарань» п. 2, а саме: покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та включити в цей пункт покарання у виді примусового відшкодування шкоди.

1.3. Викласти ч. 2 та ч. 3 ст. 52 КК України «Основні та додаткові покарання»  у такій редакції:

Стаття 52. Основні та додаткові покарання

2. Додатковим покаранням є конфіскація майна.

3. Штраф, примусове відшкодування шкоди та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і  додаткові покарання.

1.4. Включити до КК України ст. 53-1 «Примусове відшкодування заподіяної злочином шкоди» та викласти її у такій редакції:

Стаття 53 –1.  Примусове відшкодування заподіяної злочином шкоди 

1. Примусове відшкодування заподіяної злочином шкоди є грошовою компенсацією, що накладається судом у трьохкратному розмірі щодо спричиненої злочином шкоди.

2. Дві частини відшкодованої шкоди стягується на користь потерпілої особи, одна частина стягується на користь держави.

3. Примусове відшкодування заподіяної злочином шкоди призначається як основне покарання до осіб, які вперше вчинили  умисні злочини невеликої або середньої тяжкості, до інших осіб призначається як додаткове.

4. У разі неможливості відшкодування заподіяної злочином шкоди суд може замінити несплачену суму натуральним еквівалентом з урахуванням майнового стану винного або покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

1.5. З урахуванням того, що при визначенні кримінально-виконавчої установи різного рівня безпеки встановлюються певні заборони та правообмеження, які суттєво відрізняються між собою, змінюють правове становище засудженого і впливають на процес виконання і відбування покарань, вбачається доцільним визначати рівень безпеки  установи лише судом на основі положень, що зазначені у КК України. У зв’язку з цим пропонуємо доповнити ст. 63 КК України «Позбавлення волі на певний строк» ч. 3, ч. 4, ч. 5, ч. 6 та викласти їх у такій редакції:

Стаття 63. Позбавлення волі на певний строк

3. Відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк за вироком суду призначається повнолітнім особам у пенітенціарних установах мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання, середнього рівня безпеки, максимального рівня безпеки.

4. Позбавлені волі на певний строк відбувають покарання у пенітенціарних установах:

-  мінімального рівня безпеки із полегшеними умовами тримання – засуджені вперше до позбавлення волі на певний строк за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, переведені з установ мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання і установ середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому цим та Кримінально-виконавчим кодексом України;

-  мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання – чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі на певний строк за злочини невеликої та середньої тяжкості; жінки, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості; жінки, засуджені вперше за тяжкі та особливо тяжкі злочини; засуджені чоловіки та жінки, які досягли вісімнадцяти років та переведені з виховних установ;

- середнього рівня безпеки – чоловіки, які вперше засуджені до позбавлення волі на певний строк за тяжкі та особливо тяжкі злочини; чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі на певний строк; чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину середньої тяжкості в період відбування покарання та переведені з установ максимального рівня безпеки; жінки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі на певний строк і засуджені за тяжкі та особливо тяжкі злочини; жінки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі;

- максимального рівня безпеки – чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; чоловіки, яким покарання у виді довічного позбавлення волі замінено на покарання у виді позбавлення волі на певний строк у порядку  помилування; чоловіки, переведені з установи середнього рівня безпеки; чоловіки, засуджені за тяжкі та особливо тяжкі злочини, вчинені в період відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк.

5. Для виконання роботи з господарського обслуговування у слідчих ізоляторах можуть утримуватися засуджені, яким призначено покарання з відбуванням в установах мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання та середнього рівня безпеки.

6. Зміна призначеного засудженому виду пенітенціарної установи проводиться судом за підстав і в порядку, встановленому законодавством України.

1.6. У зв’язку із запровадженням відновлювального правосуддя, пробації та медіації, пропонується змінити назву розділу ХIV «Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування» на «Інші заходи кримінально-правового характеру»  та доповнити його наступними статтями 96-1 – 96-6 КК України:

Стаття 96-1. Види виправних заходів кримінально-правового характеру 

1. До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, незалежно від його тяжкості, форми і ступеню вини та призначеного виду і строку покарання, судом застосовуються примусові виправні програми.

2. До осіб, визнаних винними у вчиненні необережного злочину невеликої та середньої тяжкості, або умисного злочину невеликої тяжкості, судом можуть застосовуватися інші заходи кримінально-правового характеру: медіація; пробація;  поручительство.

Стаття 96-2. Виправні програми

1. Виправні програми передбачають проходження засудженим спеціального курсу навчання, вид якого визначається спостережними комісіями відповідно до Закону України «Про пробаційну діяльність і медіацію».

2. Виправні програми призначаються строком від 60 до 240 годин і відбуваються не більш як дві години на день у Центрах соціальної роботи.

3. Засуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі на певний строк або довічне позбавлення волі, виправні програми проходять за місцем відбування покарання.

Стаття 96-3. Медіація

1. Медіацією є вирішення спору за згодою між потерпілим і підсудним шляхом укладення мирової угоди, якщо буде визнано, що внаслідок щирого каяття, відшкодування нанесених збитків та подальшої бездоганної поведінки підсудного він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.

Стаття 96-4. Пробація

1. Пробацією є організація нагляду, застосування виправних програм та контролю за особами, які відбувають покарання, звільненими від відбування покарання з випробуванням, звільненими від відбування покарання вагітними жінками та жінками, які мають дітей віком до трьох років, умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, при заміні невідбутої частини покарання більш м’яким та при звільненні від покарання на підставі Закону України «Про амністію» або акта про помилування.

2. Пробаційний строк встановлюється судом від одного до трьох років.

Стаття 96-5. Поручительство

1. Поручительство полягає у покладанні зобов’язання на особу або громадську організацію, або трудовий колектив про те, що вони ручаються за правослухняну поведінку засудженого в період відбування останнім іспитового строку та контролюють відвідування ним виправних програм.

2. Поручителем сплачується грошовий внесок, розмір якого встановлюється з урахуванням майнового стану засудженої особи та вчиненого злочину, але цей внесок не повинен бути меншим: щодо особи, яка відбуває покарання за злочин невеликої або середньої тяжкості – однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; щодо особи, яка відбуває покарання за тяжкий або особливо тяжкий злочин – двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; щодо вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до трьох років, незалежно від тяжкості вчиненого злочину – однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Розмір грошового внеску повертається поручителю у разі звільнення особи, яка довела виправлення своєю правослухняною поведінкою або відраховується на користь держави, якщо засуджений ухиляється від проходження виправних програм, не виконує покладені на нього обов’язки, вчиняє правопорушення, що потягли за собою хоча б одне адміністративне стягнення, або вчиняє новий злочин.   

3. Іспитовий строк встановлюється судом від одного до трьох років.

Стаття 96-6. Правові наслідки звільнення від виправних заходів кримінально-правового характеру

1. Після закінчення проходження виправних програм та визначеного іспитового строку засуджений звільняється від призначеного йому покарання.

2. Якщо засуджений ухиляється від проходження виправних програм, не виконує покладені на нього обов’язки, вчиняє правопорушення, що потягли за собою хоча б одне адміністративне стягнення, суд визначає йому покарання за злочин, по якому до нього застосовувались виправні заходи кримінально-правового характеру,  і направляє його для відбування призначеного покарання.

3. У разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину суд призначає йому покарання за правилами, передбаченими статтями 71, 72 цього Кодексу.

2. У Кримінально-виконавчому кодексі України та Законі України «Про державну кримінальну службу України»:

2.1. Доповнити ч. 1 та ч. 2 ст. 11 «Види органів і установ виконання покарань» гл. 3 «Органи і установи виконання покарань» та викласти у такій редакції:

Стаття 11. Види органів і установ виконання покарань

1. Органами виконання покарання є: Державний департамент України з питань виконання покарань,  його територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція та інші органи, на які законом покладено обов’язок виконувати покарання.

2. Установами виконання покарань є: арештні доми, гауптвахти, військові частини, дисциплінарні батальйони, пенітенціарні установи, виховні установи.

  2.2. В основу нової системи виконання покарань повинні бути покладені не колонії, а місця відбування покарання (установи). У зв’язку з цим пропонується в КВК України і Законі України «Про державну кримінально-виконавчу службу України» слова «виправна колонія» замінити на «пенітенціарна установа».

2.3. Передбачений в КВК України вид покарання «позбавлення волі» замінити згідно із п. 11 ст. 51 КК України «Види покарань», на «позбавлення волі на певний строк».

2.4. З урахуванням міжнародних стандартів та гуманного поводження із засудженими, пропонується окремі статті КВК викласти у такій редакції:

2.4.1. Частину ч. 4 та назву ст. 94 КВК України «Структурні дільниці виправних і виховних колоній» викласти у такій редакції:

Стаття 94. Структурні дільниці пенітенціарних установ і виховних колоній

4. У дільниці посиленого контролю тримаються засуджені, які під час перебування в дільниці карантину, діагностики і розподілу продовжували протиправну поведінку та  порушували встановлений режим безпеки, не проявили готовності до набуття самокерованої правослухняної поведінки і переведені з інших дільниць у порядку, встановленому цим Кодексом. Строк перебування не повинен перевищувати шести місяців.

2.4.2. Назву ст. 108 «Придбання засудженими до позбавлення волі продуктів харчування і предметів першої потреби» та зміст ч. 1 викласти у такій редакції:

Стаття 108. Придбання засудженими до позбавлення волі на певний строк продуктів харчування і предметів першої потреби

1. Засуджені мають право придбати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби на зароблені кошти, а також кошти, одержані за переказами, за рахунок пенсій та іншого доходу.

2.4.3. Вилучити ч. 2, ч. 3, ч. 4, ч. 5, ч. 6 ст. 108 «Придбання засудженими до позбавлення волі продуктів харчування і предметів першої потреби».

2.4.4. Викласти назву та зміст ч. 3 ст. 110 «Побачення засуджених до позбавлення волі з родичами, адвокатами та іншими особами. Телефонні розмови» у такій редакції:

Стаття 110. Побачення засуджених до позбавлення волі на певний строк з родичами, адвокатами та іншими особами. Телефонні розмови

3. Для одержання правової допомоги за письмовою заявою засуджених або їхніх близьких родичів, або  громадських організацій засудженим надається побачення з адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Побачення надається адміністрацією установи при пред’явлені адвокатом ордера, а іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, іншого відповідного документу, а також документів, що посвідчують їх особу. Побачення надається наодинці. Кількість і тривалість таких побачень не обмежена.

2.4.5. Вилучити ст. 112 «Одержання засудженими до позбавлення волі посилок (передач) і бандеролей».

2.4.6. Викласти назву та ч.3 ст. 113 «Листування засуджених до позбавлення волі» у такій редакції:

Стаття 113. Листування засуджених до позбавлення волі на певний строк

3. Кореспонденція, яку одержують і відправляють засуджені, підлягає перегляду за рішенням суду.

2.4.7. Замінити у ч.1 ст. 118 «Залучення засуджених до позбавлення волі до суспільно корисної праці» словосполучення «повинні працювати» на «мають право працювати», що більш точно відповідає ст. 43 Конституції України.

2.4.8. Викласти назву та ч.3 ст. 118 «Залучення засуджених до позбавлення волі до суспільно корисної праці» у такій редакції:

Стаття 118. Залучення засуджених до позбавлення волі на певний строк до суспільно корисної праці

3. Перелік робіт і посад, на яких забороняється використовувати засуджених до позбавлення волі на певний строк, визначається нормативно-правовими актами та законодавством України  про працю. 

2.4.9. Викласти назву та ч. 1 ст. 120 «Оплата праці засуджених до позбавлення волі» у такій редакції:

Стаття 120. Оплата праці засуджених до позбавлення волі на певний строк

1. Праця осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, оплачується відповідно до її кількості і якості. Форми і системи оплати праці, норми праці та розцінки встановлюються нормативно-правовими актами та законодавством України  про працю. 

2.4.10. Вилучити ст. 86 «Визначення засудженому до позбавлення волі виду колонії».

2.4.11. Привести у відповідність до законодавства України про пенсійне забезпечення ст. 122 «Пенсійне забезпечення засуджених до позбавлення волі», де передбачити обов’язкові відрахування у пенсійний фонд.

3. Внести зміни до Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, зокрема, внести зміни до пунктів 29, 37, 38 і 41 Правил.

 

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Монографії, коментарі, підручники, посібники, довідники

1. Бандурка А.М., Денисова Т.А., Трубников В.М. Общая теория социальной адаптации освобожденных от отбывания наказания (правовой и социально-психологический анализ уголовно-исполнительной политики по реабилитации осужденных): Монография. – Харьков-Запорожье: НУВД, ЗГУ, 2002. – 440 с.

2. Денисова Т.А. Функции уголовного наказания: Монография. – Харьков: Изд-во Нац.ун-та внутр. дел, 2004. - 324 с.

3. Денисова Т.А. Кримінальне покарання та функції його призначення і виконання за законодавством України: Навч. посібник. – Запоріжжя: ГУ „ЗІДМУ”, 2004. – 152 с.

4. Денисова Т.А., Мінаєв М.М. Кримінально-виконавче законодавство України у схемах: Навч. посібник для студентів юридичних вузів та факультетів /За ред. Т.А.Денисової. – Запоріжжя: ГУ „ЗІДМУ”, 2004. – 352 с.

5. Денисова Т.А. Покарання: кримінально-правовий, кримінологічний та кримінально-виконавчий аналіз: Монографія. – Запоріжжя: Вид-во КПУ, 2007. – 340 с.

6. Бадира В.А., Денисов С.Ф., Денисова Т.А., Мінаєв М.М., Хашев В.Г. Кримінально-виконавче право: Навчальний посібник /За ред. проф. Т.А. Денисової. – К.: Істина, 2008. – 400 с.

7. Денисова Т.А., Філей Ю.В. Кримінально-правові санкції та їх застосування за злочини проти власності: Монографія. – К.: Центр уч. літ., 2008. – 176 с.

8. Бочелюк В.Й., Денисова Т.А. Кримінально-виконавча психологія: Підручник. – К.: Істина, 2008. – 396 с.

9. Денисова Т.А. Кримінальне покарання: завдання і функції, практика застосування //Правова система України: історія, стан та перспективи: у 5 т. – Т. 5: Кримінально-правові науки. Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю в Україні /За заг. ред. В.В. Сташиса. – Х.: Право, 2008. – С. 208-219.

10. Бадира В.А., Денисова Т.А. Правові основи виправлення та ресоціалізації жінок, засуджених до позбавлення волі: Монографія /В.А. Бадира, Т.А. Денисова. – Запоріжжя: Вид-во КПУ, 2009. – 168 с.

11. Кримінальне право: Загальна частина: навчально-методичний посібник /С.Ф. Денисов, Т.А. Денисова, В.Г. Лукашевич та ін.; За заг. ред. д.ю.н., проф. В.Г. Лукашевича. – Запоріжжя: КПУ, 2009. – 228 с.

12. Кримінально-виконавче право: Навчальний посібник /Вид. 2-ге, зм. і доп./ За ред. Т.А. Денисової. – К.: Істина, 2010. – 480 с.

2. Статті, що опубліковані  в наукових фахових виданнях України

13. Денисова Т.А. Особливості розробки та реалізації програм боротьби із злочинністю за кордоном //Вісник Запорізького юридичного інституту. – 1998. - № 2. – С.111-116.

14. Денисова Т.А. Про нові підходи боротьби зі злочинністю: зарубіжний досвід //Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. – 2000. – С.119-122.

15. Денисова Т.А. Кримінальне покарання: жорстокість чи необхідність? // Держава та регіони. Серія: Право. – 2001. - № 1.- С.103-106.

16. Денисова Т. Ще раз про виправлення засуджених //Вісник Львівського університету. Серія юрид. – 2004. – Вип.39. – С.587-594.

17. Денисова Т.А. Сутність та зміст кримінального покарання //Вісник Львівського юридичного інституту МВС України. – 2004. - № 2. – С.109-119.

18. Денисова Т.А. Кримінологічне обґрунтування системи кримінальних покарань //Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2005. - № 3. – С.97-103.

19.Денисова Т.А. Culpae poena par esto //Держава та регіони. Серія: Право. – 2005. - № 1.- С.91-96.

20. Денисова Т.А. Криза призначення, виконання, відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк та шляхи її подолання //Проблеми пенітенціарної теорії і практики: Щорічний бюлетень /За заг. ред.  д-ра юрид. наук, проф. А.А. Музики. – К.: КЮІ КНУВС, 2005. – С.324-332.

21. Денисова Т.А. Поняття функцій покарання та їх загальна характеристика //Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького ун-ту управління та права. – 2006. - № 1. – С.222-227.

22. Денисова Т.А. Вплив покарання на особу засудженого //Часопис Київського ун-ту права. – 2006. - № 1. – С.138-143.

23. Денисова Т.А. Корегування мети покарання як крок до гуманізації кримінальної політики //Адвокат. – 2006. - № 8. – С.7-10.

24. Денисова Т.А. Кримінально-правові функції покарання у контексті карально-правової політики держави //Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ. – 2006. - № 2. – С.50-55.

25. Денисова Т.А. Захисна функція кримінального покарання //Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. – 2006. - № 2. – С.207-214.

26. Денисова Т.А. Правосвідомість суспільства та питання призначення і відбування покарання // Вісник прокуратури. – 2006. - № 8. – С.94-101.

27. Денисова Т.А. Залучення засуджених до праці як засіб виправлення особи //Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. – Сімферополь: Таврія, 2006. – Вип. 9. – С.124-130.

28. Денисова Т.А. Сучасні тенденції розвитку каральної політики в Україні у сфері обігу наркотичних засобів //Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2006. - № 2. – С.130-136.

29. Денисова Т.А. Нові підходи до виконання кримінального покарання потребують нового кадрового забезпечення кримінально-виконавчої служби //Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2006. - № 4. – С.190-196.

30. Денисова Т.А. Негативні наслідки застосування кримінального покарання у виді позбавлення волі на певний строк та контроль за їх поширенням //Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2006. - № 3. – С.139-146.

31. Денисова Т.А. Мотив вчиненого злочину як фактор, що впливає на відношення засудженого до вироку суду, призначеного покарання та його відбування //Вісник Львівського університету. Серія юрид. – 2007. – Вип.44. – С.259-265.

32. Денисова Т.А., Максакова Р.М. Позитивні та негативні наслідки надання засудженим до позбавлення волі виборчого права //Держава і право. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2007. – С. 437-440.  

33. Денисова Т.А. Зменшення репресій – зменшення рецидиву злочинів /Актуальные проблемы криминологии и криминальной психологи. – О.: Фенікс, 2007. – С. 68-76.

34. Денисова Т.А., Жовтобрюх М.М. Функції та мета кримінального покарання: методологічні проблеми //Держава та регіони. Серія: Право. – 2007. - № 3.- С.33-38.

35. Денисова Т.А., Пальченкова В.М. Історичний досвід запобігання злочинності шляхом удосконалення системи покарань //Держава та регіони. Серія: Право. – 2007. - № 4.- С.80-84.

36. Денисова Т.А. Кримінально-правова функція забезпечення загальних засад призначення покарання //Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. – 2007. – С.57-64.

37. Денисова Т.А.  Дистанційна освіта: можливість здійснити виправний вплив на засуджених та реалізація права на освіту //Право і суспільство. – 2008. - № 1. – С. 6-9.

38. Денисова Т.А., Бадира В.А. Ціна питання – життєдіяльність кримінально-виконавчої системи //Наука і правоохорона. – 2008. - № 2. – С. 109-119.

39. Денисова Т.А. Надмірна суворість покарання як перешкода розвитку демократичних засад у суспільстві  //Вісник прокуратури. – 2008. - № 5. – С. 94-101.

40. Денисова Т.А. Запобігання злочинам як одна з пріоритетних функцій кримінального покарання //Право України. – 2009. - № 7. – С. 66-72.

41. Денисова Т.А. Ресурсні можливості закону //Держава і право. Вип. 44. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2009. – С. 344-349.

42. Денисова Т.А. Основні тенденції діяльності держави у сфері застосування кримінальних покарань //Вісник Львівського університету. Серія юрид. – 2010. – Вип. 50. – С. 260-267.

43. Денисова Т.А. Режим утримання засуджених як один із засобів удосконалення функціонування системи виконання покарань //Держава та регіони. Серія: Право. – 2010. - № 2.- С.69-73.

44. Денисова Т.А. Реалізація запобіжної функції покарання в місцях позбавлення волі та відновлення особистості з правослухняною поведінкою // Актуальні проблеми держави і права. – Одеса: Юрид. літ., 2010. – Вип. 54. - С. 157- 162.

45. Денисова Т.А. Феномен покарання //Держава та регіони. Серія: Право. – 2010. - № 3.- С.58-63.

3. Статті, що  опубліковані  в наукових виданнях інших країн

46. Hughes D.M., Denisova T.A. The Transnation Political Criminal Nexus of Trafficking in Women from Ukraine // Trends in Organized Crime. – 2001. – Vol. 6. - № 3-4.- P.43-67.

47. Денисова Т.А. Влияние превентивной функции наказания на структуру и динамику преступности в Украине //Криминология: вчера, сегодня, завтра. – 2006. - № 1. – С.277-288.

48. Денисова Т.А. Наказание воспроизводит преступников? //Криминология: вчера, сегодня, завтра. – 2006. - № 2. – С.144-153.

49. Денисова Т.А. Совершенствование процесса социальной адаптации лиц, отбывших уголовное наказание //Revista de stiinte penale. – 2006. – Anuar. – Anul II. – P.132-141.

50. Денисова Т.А. Наказание и его реализация органами уголовно-исполнительной системы Украины – Псков: Псков. Юрид. ин-т, 2006. – С.14-20.

51. Денисова Т.А. Функции наказания и уголовно-исполнительная система Украины. – Псков: Псков. юрид. ин-т, 2007. – С.128-132.

52. Денисова Т.А. Наказание и личность осужденного: от репрессий к милосердию и правосудию. Актуальные проблемы права России и стран СНГ. – Челябинск: Южно-Уральский ун-т, 2007. – С.24-28.    

53. Денисова Т.А. Практика применения  наказаний за преступления в сфере экономики и пути ее совершенствования в Украине. Преступность и проблемы борьбы с ней /По общ. ред. А.И. Долговой, В.И. Каныгина. – М.: Российская криминологическая ассоциация, 2007. – С.463-469.

54. Денисова Т.А., Жовтобрюх Н.Н. Методологическая особенность философско-правового исследования целей и функций уголовного наказания// «Черные дыры» в Российском законодательстве. - 2008. - № 1. - С. 256-259.

55. Денисова Т.А. Проблемы правовых гарантий прав и свобод лиц, отбывающих наказание в местах лишения свободы: Материалы международной научно-практической конференции (17 января 2008 г.). – СПб.: Санкт-Петербургский гуманитарный ун-т профсоюзов, 2008. – С. 79 – 84.

56. Денисова Т.А. Ответственность за легализацию (отмывание) доходов, полученных преступным путем по УК Украины //Легализация преступных доходов как угроза экономической безопасности России: теория, практика, техника гармонизации международно-правовых и национальных механизмов противодействия: Сборник статей /Под ред. д.ю.н., проф. В.М. Баранова, д.экон.н., проф. Л.Л. Фитуни. – Н. Новгород: Нижегородская академия МВД России, 2009. – С. 182-192.

57. Денисова Т.А. Высшее юридическое образование для уголовно-исполнительной системы: от бакалавра до магистра. – Псков: Псков. юрид. ин-т, 2009. – С. 83-89.

4. Публікації, які додатково відображають наукові результати дисертації

58. Денисова Т.А. Жіноча злочинність очами практика //В пошуках альтернатив тюремному покаранню: Матеріали міжнародного симпозіуму 15-16 січня 1997 року. – К.: КІВС, Freedom House, 1997. -  С.58-62.

59. Денисова Т.А. Характеристика женщин-рецидивисток, отбывающих наказание в местах лишения свободы  //Аспект. – 2001.- № 2. – С.14-18.

60.  Денисова Т.А. Преступность и насилие в местах лишения свободы: постановка проблемы //Проблеми  боротьби з насильницькою злочинністю: Зб. матеріалів наук.-практ. конф. (Харків). – Харків: «Лествиця Марії», 2001. – С. 89-93.

61. Денисова Т.А. Торговля женщинами и детьми с целью их сексуальной эксплуатации: криминологический аспект //Правові проблеми боротьби зі злочинністю. Книга перша. – Харків, 2002. – С.5-25.

62. Денисова Т.А. Торговля женщинами и детьми с целью их сексуальной эксплуатации: исследования в Украине  //Злочини проти особистої волі людини: Зб. матеріалів міжнародного наук.-практ. семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) /[Редкол.: В.В. Сташис (голов. ред. та ін.] – Харків: «Лествиця Марії», 2001. – С.176-184.

63. Денисова Т.А. Проблемні питання проведення занять та оцінки знань з фундаментальних юридичних дисциплін //Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2001. - № 3. – С.61-66.

64. Денисова Т.А. Повноваження органів місцевого самоврядування у сфері попередження злочинності неповнолітніх //Громадянське суспільство і політика органів місцевого самоврядування (проблеми теорії і практики). – Львів: Доброчинний громадський Фонд ім. Князя Осмомисла. Наукове товариство ім. Шевченка, 2003. - С.273-279.

65. Денисова Т.А.Передумови створення прогресивної кримінально-виконавчої системи: історико-правовий аспект //Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції (13-14 лютого 2003 р.). – Л.: Львів. нац. ун-т. – 2003. – С. 394-399.

66. Денисова Т.А. Запобіжна функція кримінального покарання щодо жінок, позбавлених волі //Аспект. – 2004.- № 3. – С.5-8.

67. Денисова Т.А. Відновне правосуддя – крок до відновлення соціальної справедливості //Відновне правосуддя в Україні. – 2005. - № 3. – С.83-85.

68. Денисова Т.А. Компенсаційна функція кримінального покарання //Відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності: Матер. наук.-практ. конференції / Ред. кол.: В.В.Сташис (голов. ред.) та ін. – Х.: Вид-во «Кроссроуд», 2006. – С.36-40.

69. Денисова Т.А. Рецензія на щорічний звіт про дотримання прав ув’язнених в Україні, поданий головою правозахисної організації «Донецький Меморіал» за 2005 р., станом на 01.01.2006 р. //Аспект. – 2005. - № 2. - С. 43-45.

70. Денисова Т. Молюся за вас щоденно. – Донецьк: «Донецький Меморіал», 2005. – 20 с.

71. Денисова Т.А. Про доцільність та можливості реформування кримінально-виконавчої системи України //Піднесення до права. – Запоріжжя: ГУ «ЗІДМУ», 2006. – С.35-41.

72. Денисова Т.А. Погляд у минуле для кроку у майбутнє. Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали ХІІІ регіональної науково-практичної конференції (8-9 лютого 2007 р.). – Л.: Львів. нац. ун-т, 2007. – С. 460 – 463.

73. Денисова Т.А. Основні методологічні підходи до питання покарання в контексті демократизації суспільства: історико-правовий аспект. ХХІ століття: Альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія. Матеріали Шостої міжнародної науково-теоретичної конференції. (8-9 червня 2007 р.). - К.: Фенікс, 2007. – С.319-324.

74. Денисова Т.А. Громадянське суспільство повинно прагнути зменшення кримінальної репресії //Від громадянського суспільства до правової держави. Тези ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції. – Х.: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2008. – С. 266-268.

АНОТАЦІЯ

 Денисова Т.А. Кримінальне покарання та реалізація його функцій. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. – Класичний приватний  університет. – Запоріжжя, 2010.

Дисертація висвітлює комплекс проблем теоретичного і практичного характеру, пов’язаних з інститутом покарання та його практичним застосуванням. Розв’язання цих проблем потребує міжгалузевого підходу, а тому в рамках даного дослідження увага була зосереджена на кримінально-правових, кримінологічних та кримінально-виконавчих аспектах покарання.

У роботі досліджено ґенезу інституту покарання. Встановлено, що кримінальне покарання – це своєрідний феномен, який систематизує філософські, правові та соціально-психологічні аспекти. На підставі такого розуміння визначено, що в основу феномену покарання покладено його дуалістичний характер. З одного боку, покарання передбачає кару та відплату за вчинений злочин, а з іншого, – виправлення засудженого, запобігання ним вчинення нових злочинів і соціальне відновлення його особистості.

Дослідження, його висновки та пропозиції ґрунтуються на ретрибутивістській (нон-консеквенціалістській) доктрині кримінального покарання, фундаментальним елементом якої є принцип «покарання може бути виправдане лише у випадку, якщо воно застосовується до особи, яка його заслуговує, є адекватним вчиненому злочину, примушує до каяття і возз’єднання із суспільством». Таким чином, ретрибутивістська доктрина визнає, що злочин не є щось відокремлене від злочинця, а охоплює людину у всій її цілісності. Разом з тим, при застосуванні покарання виключається елемент помсти, а його адекватність спонукає засудженого до каяття і правослухняної поведінки.

Критично розглянуті концепції щодо поняття, сутності, змісту і мети покарання. Визначено та класифіковано загальні, кримінально-правові та кримінально-виконавчі функції покарання при його призначенні, виконанні і відбуванні. Розкрито зміст пріоритетних функцій покарання: соціально-відновлювальної та запобіжної.

Доведена необхідність обмеження кримінальної репресії шляхом зменшення карального змісту покарання, оскільки останнє справляє руйнівний вплив як на особу засудженого, так і суспільство. Розвинуті положення стосовно того, що врахування принципів гуманізму, індивідуалізації покарання, законності та рівності громадян перед законом обумовлює необхідність оптимізації мінімальних та максимальних меж покарання.

Обґрунтовано напрямки щодо вдосконалення застосування кримінального покарання на стадії його призначення. Розглянуті альтернативні заходи впливу на засуджених та можливості їх використання в Україні. Запропоновано розширити застосування штрафу, примусового відшкодування шкоди, громадських та виправних робіт, а також інших заходів кримінально-правового характеру, не пов’язаних з позбавленням волі. Це дозволить досягти економності покарання, забезпечити адекватність тяжкості вчиненого злочину, сприяти відновленню особистості та мінімізувати негативні наслідки покарання.

Обґрунтовано напрямки реформування кримінально-виконавчої системи та засоби удосконалення функціонування кримінально-виконавчої служби, поліпшення процесу соціальної адаптації та ресоціалізації засуджених.

Сформульовані відповідні наукові пропозиції щодо вдосконалення чинного кримінального і кримінально-виконавчого законодавств України.

Ключові слова: покарання, функції, засуджений, кримінально-виконавча система, соціальне відновлення особи, запобігання злочинам, ресоціалізація.

АННОТАЦИЯ

Денисова Т.А. Уголовное наказание и реализация его функций. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.08 – уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право. – Классический приватный университет. – Запорожье, 2010.

В диссертации освещается комплекс проблем теоретического и практического характера, связанных с институтом наказания и его применением. В работе исследован генезис наказания, его сущность, содержание, цели, функции и задачи,  критически рассмотрены существующие концепции, показан процесс их видоизменения в различные исторические периоды. Поскольку изучение данных проблем требует применения межотраслевого подхода, в рамках этого исследования внимание было сосредоточено на уголовно-правовых, криминологических и уголовно-исполнительных аспектах  наказания.

Установлено, что уголовное наказание – это феномен, который систематизирует философские, правовые и социально-психологические аспекты. Вследствие такого понимания определено, что основу феномена наказания составляет его дуалистический характер. С одной стороны, наказание предусматривает кару за совершенное преступление, с другой, - исправление осужденного, предупреждение совершения нового преступления, а также социальное восстановление его личности.  

Исследование, его выводы и предложения базируются на ретрибутивистской (нон-консеквенциалистстической) доктрине уголовного наказания, фундаментальным элементом которой является принцип «наказание может быть оправданным лишь в случае, если оно применяется к лицу, которое его заслуживает, является адекватным совершенному преступлению, понуждает к раскаянию и воссоединению с обществом». Таким образом, ретрибутивистская доктрина означает, что преступление неотъемлемо от преступника, а охватывает человека во всей его целостности. Вместе с тем, при применении наказания, исключается элемент мести, а адекватность наказания понуждает осужденного к раскаянию и к правопослушному поведению.     

Особая роль отводится исследованию наказания не как некой  абстракции, а как деятельности, когда в ходе его применения изменяется не только личность, претерпевающая определенные ограничения и лишения, а изменяется общество в целом. Данные изменения, как правило, оказывают непоправимое разрушительное воздействие на личность не только осужденного, но и общество, поэтому обосновывается необходимость экономии уголовной репрессии путем уменьшения карательной сути и содержания наказания.

Исследованы и классифицированы общесоциальные, уголовно-правовые и уголовно-исполнительные функции наказания. Показано функционирование наказания в процессе его назначения, исполнения и отбывания. Усовершенствованы положения относительно того, что учет принципов гуманизма, индивидуализации наказания, законности и равенства граждан перед законом обуславливает необходимость оптимизации минимальных и максимальных пределов наказания. Выделены приоритетные функции наказания на современном этапе развития общества, а именно, социально-восстановительная и предупредительная.

Показаны пути повышения эффективности применения наказания на стадии его назначения. Обоснована целесообразность введения альтернативных лишению свободы видов наказаний, а также иных мер уголовно-правового характера. Обосновано расширение применения штрафа, принудительного возмещения вреда, общественных и исправительных работ, а также иных мер уголовно-правового характера, не связанных с лишением свободы. Это позволит достичь экономии наказания, обеспечит его адекватность тяжести совершенного преступления, будет способствовать восстановлению личности и минимизирует негативные последствия наказания.

Указаны направления реформирования действующей уголовно-исполнительной системы, совершенствования функционирования уголовно-исполнительной службы, улучшения работы по социальной адаптации и ресоциализации осужденных и лиц, отбывших наказание.

В работе также формулируются основные научные рекомендации по совершенствованию уголовного и уголовно-исполнительного законодательств и практики их применения.

Ключевые слова: наказание, функции, осужденный, уголовно-исполнительная система, социальное восстановление личности, предупреждение преступлений, ресоциализация.

ANNOTATION

Denysova T.A. Criminal punishment and realization of its functions. – Manuscript.

Thesis for the doctoral degree in law, speciality 12.00.08 – criminal law and criminology; criminal-executive law. – The Classic Private University. – Zaporizhzhya, 2010.

A range of problems of theoretical and practical nature dealing with punishment and its application were elucidated in the thesis. Solution of such problems requires an interdisciplinary approach, and thus the focus of the research was made on criminal, criminological and criminal-executive aspects of punishment. The genesis of the institution of punishment was studied; It was constateted, that criminal punishment is the original phenomenon which systematizes philosophical, legal and socialpsychological aspects. On the authority of such understanding was determined that in the basis of the phenomenon of punishment is fixed its dual nature. Punishment foresees recompense and retaliatory measure for a committed crime punishment, also it foresees correction of convict, prevention his further offenses and social renewal of his personality.

Conclusions and suggestions of researching are based on the non- consequentional doctrine of criminal punishment, the fundamental element of which is the principle of "punishment can be justified only in case if it is used to the person which deserves him, is adequate to the crime, compels to repentance and reunion with society".  Thus, consequentional doctrine acknowledges that a crime is not something separated from a criminal, but embraces a person in all integrity. At the same time, at application of punishment the element of revenge is eliminated, and his adequacy induces convict to repentance and legal behavior.

General, criminal and criminal-executive functions of punishment by its imposition, execution and enduring were defined and classified. The essence of the priority punishment functions (social-renewing and preventive) was described and analyzed.

The necessity of limiting criminal repression by reducing the penal function of punishment since it has unacceptable destructive influence on the convict and society was proved.

It was developed that recognition of the principles of humanism, punishment individualization, legality and equal citizen protection by the law makes it necessary to optimize minimum and maximum punitive measures.

The directions of improvement of criminal punishment application at the stage of its imposition were founded.  Alternative measures of influence  on convict and possibility of its use in Ukraine were considered.

It is suggested to extend application of fine, forced compensation of harm, social and correctional works, and also other measures of criminal character, unconnected with imprisonment. It allows to attain economy of punishment, provides adequacy of enormous, assists   personality renewal of a person and minimization the negative consequences of punishment.

Advancement of criminal-executive system, and development of some provisions when executing convict social adaptation and re-socialization were established. Other but punishment methods of application of criminal character measures were pointed out. Respective suggestions about improvement of active criminal and criminal-executive law in Ukraine were made.

Key words: punishment, functions, prisoner, criminal-executive system, social adaptation of person, prevention of crimes, resocialization.


ДЕНИСОВА ТЕТЯНА АНДРІЇВНА

КРИМІНАЛЬНЕ ПОКАРАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ЙОГО ФУНКЦІЙ

12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право   

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового

ступеня доктора юридичних наук

Підписано до друку 10.12.2010 р. Формат 60х84/16.

Папір офсетний. Друк ризографічний. Умов.-друк. арк. 1,9.

Тираж 100 прим. Замовлення № 38-10 А.

__________________________________________________

Виготовлено на поліграфічній базі Класичного приватного університету

69002, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70 б

1 Кистяковскій А.Ф. Элементарный учебникъ общего уголовного права / А.Ф. Кистяковскій. – М. : Муравей, 1890. – С. 698–764.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

80165. Нарушения нормальной эксплуатации, обусловленные нарушениями в работе вспомогательного оборудования реакторной установки 114 KB
  Рассматривается ситуация, связанная с прекращением подачи охлаждающей воды системы промконтура (TF) на потребители системы. Указанное нарушение может явится следствием отказов в цепях блокировок и механических повреждений насосов
80166. Аварийные режимы, обусловленные несанкционированным изменением реактивности 130 KB
  Мгновенное прекращение расхода теплоносителя в одной из петель первого контура. Срыв естественной циркуляции первого контура. эквивалентную разрыву трубопровода Ду 55; компенсация течи аварийными насосами происходит при давлении контура равным 5560 кгс см2 т.С разрыв трубопровода 1 контура контроль параметров работы механизмов СБ на расхолаживании первого контура при наличии течи эквивалентным Ду 55мм в соответствии с требованиями разделов Течи 1 контура.
80167. Аварийные режимы, обусловленные нарушением режима теплоотвода по второму контуру 163 KB
  Рассматривается авария, связанная с резким увеличением расхода пара от ПГ в результате разрыва главного паропровода 2 контура при работе блока на любом уровне мощности. Предполагается мгновенный разрыв одного из паропроводов.
80168. Аварийные режимы, обусловленные разуплотнением первого контура 298 KB
  В связи с тем, что размер и место утечки является фактором, ограничивающим нормальную работу реакторной установки и вспомогательных систем (например: системы ТК, системы ТF),возможность работы реакторной установки на мощности определяется для каждого конкретного случая.
80169. Максимальная проектная авария – разрыв трубопровода первого контура большого диаметра 131 KB
  В результате выброса горячего теплоносителя давление и активность под оболочкой резко возрастают. С момента разрыва по сигналу аварии происходит запуск механизмов систем обеспечения безопасности. В случае обесточивания секций надежного питания
80170. Аварийные режимы, обусловленные неисправностями предохранительных клапанов компенсатора давления 112 KB
  6 Когда давление в первом контуре уменьшится менее 160 кгс см2 при условии открытого положения УР21S09 закроется УР21S08 что приведет к закрытию главного клапана УР21S01 НУ12 для бл. Когда давление в первом контуре уменьшится до 155 кгс см2 примерно через 35 сек. 7 Давление в УР20W01 увеличивается но не достигнет точки разрыва мембраны 62 кгс см2. 10 Возможно срабатывание АЗ РУ вследствие снижения давления над активной зоной ниже 148 кгс см2.
80171. Тяжелые аварии на АЭС 469 KB
  Тяжелые аварии на АЭС План лекции 1. Ошибки в действиях оперативного персонала при аварии на АЭС ТриМайлАйленд и ЧАЭС. До Чернобыльской аварии случившейся через семь лет авария на АЭС ТриМайлАйленд считалась крупнейшей в истории мировой ядерной энергетики и до сих пор считается самой тяжёлой ядерной аварией в США в ходе неё была серьёзно повреждена активная зона реактора часть ядерного...
80172. Снятие АЭС с эксплуатации 576 KB
  Основные термины и определения Термин Определение Прекращение эксплуатации Заключительный этап эксплуатации энергоблока который реализуется после принятия решения о снятии его с эксплуатации а также в течение которого он приводится к состоянию когда ядерное топливо отсутствует на его территории или находясь в пределах этой территории размещено только в хранилищах отработавшего ядерного топлива предназначенных для долгосрочного безопасного хранения Окончательное закрытие Этап снятия энергоблока с эксплуатации в течение...