64795

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ЯК СУБ’ЄКТИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Автореферат

Политология и государственное регулирование

Дослідження влади та управління неможливе без аналізу діяльності політичних партій у владних структурах. Тому аналіз впливу інституту політичних партій на державну політику та управління важливий для підвищення їх результативності.

Украинкский

2014-07-11

355.5 KB

5 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT 38

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

ГОНЮКОВА Лілія Василівна

УДК 329 : 351

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ЯК СУБ’ЄКТИ ДЕРЖАВНОЇ

ПОЛІТИКИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

25.00.01 – теорія та історія державного управління

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук з державного управління

КИЇВ – 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній академії державного управління при Президентові України.

Науковий консультант –

доктор політичних наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України

ШКЛЯР Леонід Євдокимович,

Вища атестаційна комісія України,

заступник голови.

Офіційні опоненти:

доктор наук з державного управління, професор,

заслужений діяч науки і техніки України

ГРИЦЯК Ігор Андрійович, 

Національна академія державного управління

при Президентові України, завідувач кафедри європейської інтеграції;

доктор політичних наук, професор

БЕБИК Валерій Михайлович, 

Університет “Україна”, проректор з політичних комунікацій;

доктор наук з державного управління ВАЛЕВСЬКИЙ Олексій Леонідович, Інформаційне агентство “Контекст-медіа”,

керівник відділу політичного аналізу.

Захист відбудеться 20 січня 2011 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.01 Національної академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20, к. 212.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20).

Автореферат розісланий 17 грудня 2010 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради                     А.П.Рачинський


ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Політичні партії існують в усіх політичних системах. Дослідження влади та управління неможливе без аналізу діяльності політичних партій у владних структурах. Тому аналіз впливу інституту політичних партій на державну політику та управління важливий для підвищення їх результативності.

Відіграючи роль посередника між громадянським суспільством і державою, політичні партії становлять частину механізму саморегуляції суспільства незалежно від того, є демократична партія джерелом тоталітаризму чи авторитаризму. Завдяки політичним партіям антагонізм, внутрішньо притаманний відносинам між суспільством і державою, утримується в безпечних для соціальної стабільності межах. Політичні партії не тільки виражають інтереси певних соціальних груп, а й активно формують ці інтереси. Недосконалість політичних партій обертається недостатньою дієздатністю держави, її дезорієнтацією, оскільки втрачається зворотний зв’язок між ними та контроль над політичними процесами.

Партії беруть безпосередню участь у творенні державної політики, реалізуючи свої програми, та в державному управлінні, формуючи владні структури. Їх вплив на державну діяльність відрізняється ступенем залученості, яка залежить від форми правління і типу виборчої системи. Форма правління – президентська, змішана чи парламентська – визначає місце та роль парламентських фракцій при створенні уряду та впливає на взаємозв’язки гілок влади в державі. Тип виборчої системи зумовлює ступінь залученості громадян до демократичних процесів у державі та роль партій в організації роботи законодавчого органу.

Вплив політичних партій на творення та здійснення державної політики – це не тільки важлива теоретична, а й практична проблема, оскільки вона пов’язана з розподілом повноважень між гілками влади, з питаннями оптимізації державно-владних відносин, ефективного творення та результативного здійснення державної політики. Це проблема як колективної, так і персональної відповідальності за проголошення та здійснення стратегії і тактики державного управління.

Актуальність дослідження зумовлена тим, що й досі проблема суб’єктності політичних партій у процесі творення та здійснення державної політики в Україні не стала об’єктом системного вивчення вітчизняної державно-управлінської науки і, відповідно, не знайшла адекватного висвітлення в науковій літературі. 

Філософське осмислення ролі політичних партій у державному управлінні притаманне ще працям Аристотеля, Цицерона, Платона та Сократа. Деякі філософи класичної школи (А. де Токвіль та Дж.Мілль) оцінювали діяльність партій негативно, інші (Ф.Бекон і Е.Берк), навпаки, позитивно. Роль держави як арбітра між конкуруючими партійними угрупованнями обґрунтував Т.Гоббс. Д.Юм убачав у партіях важливий інститут державного правління, який обмежує монархію. Т.Джеферсон, Дж.Адамс, А.Гамільтон, Д.Медісон обгрунтували закономірності поділу американського суспільства на конкуруючі соціально-політичні угруповання.

Засновниками класичної теорії політичних партій вважаються М.Острогорський, Р.Міхельс, М.Вебер. Олігархічні тенденції партії, досліджувані Р.Міхельсом, і типологія, запропонована М.Вебером, на багато років уперед задали напрям дискусій у цій галузі.

Низка методологічних конструкцій, розроблених М.Дюверже, заклала основи сучасної теорії політичних партій та визначила її загальну спрямованість. Доповнили теорію партій та партійних систем Дж.Сарторі, М.Геллахер, М.Лейвер, П.Меїр, зокрема запровадивши моніторинговий компаративний проект, що відслідковував формування європейських парламентів та урядів і роль політичних партій у цьому процесі. Певний внесок у розвиток досліджень про політичні партії зробили також З.Нойман, О.Кіркхаймер, С.Ліпсет, Дж.Лапаломбара, М.Вейнер, В.Кротті, Р.Даль, Р.Рокан, К.Джданда та інші науковці, які розвинули концептуальну та емпіричну основу подальших наукових розвідок.

Проблемам демократичної партійної розбудови у постсоціалістичних країнах присвячені роботи С.Гантінгтона, Дж.Ішиями, Т.Каротерса та ін.

У контексті досліджуваної проблеми становлять інтерес праці сучасних вітчизняних науковців А.Білоуса, А.Гальчинського, В.Кременя, Д.Табачника, В.Ткаченка, М.Томенка, в яких аналізуються трансформаційні процеси та український шлях розвитку. В.Бебик, Д.Видрін, А.Пойченко вивчають технології партійно-політичної діяльності в суспільстві й державному управлінні, зокрема на базі маркетингового підходу до політичних явищ.

Політичні партії сьогодні досліджуються філософськими, політичними, юридичними науками, а також наукою державного управління, зокрема у працях В.Базіва, С.Бондар, В.Баштанника, П.Ворони, Н.Вінничук, Б.Гагалюка, Ю.Ганджурова, Б.Максимця, К.Меркотан, В.Місюри, Н.Піскарьової, Є.Перегуди, Е.Пуфлера, М.Примуша, А.Романюка, О.Совгирі, М.Червоної, Ю.Шведи та ін. Аналізуючи місце і роль партій у формуванні та реалізації державної політики, Б.Максимець доходить висновку, що в теорії державного управління відчувається брак досліджень, у яких партії розглядалися б під кутом зору не лише маркетингових уявлень стосовно участі та конкуренції на ринку політичних послуг, а і їх участі у формуванні та реалізації державної політики.

Динаміка політичних процесів у контексті державно-владних відносин, способи формування та функціонування державних інституцій, принципи і особливості, що базуються на механізмах стримувань і противаг у демократичних суспільствах, досліджуються у працях Р.Арона, Г.Аренд, М.Дюверже, Р.Далтона, Дж.Елстера, Г.Йонаса та ін. Проблеми стабільності політичної системи через легітимність та ефективність влади аналізує С.М.Ліпсет. Сутність легітимності на стадії переходу суспільства від авторитаризму до демократії вивчаються М.Доганом, А.Лійпгартом, Д.А.Растоу, С.Гантингтоном, Ф.Шміттером. Такі питання, як форма правління та виборча система, що забезпечують демократичний розвиток держави, розглядають Х.Лінц, А.Лійпгарт, А.Пшеворський та ін.

Державну політику досліджують сучасні українські науковці О.Дем’янчук, О.Кілієвич, О.Кучеренко, В.Ребкало, В.Романов, О.Рудік, В.Тертичка та ін. Цікавими й оригінальними є публікації, присвячені різноманітним аспектам процесу державної політики В.Бакуменка, М.Білинської, В.Бондаренка, Т.Бутирської, О.Валевського, І.Варзара, Б.Гаєвського, А.Гальчинського, М.Головатого, В.Голубь (Токовенко), І.Грицяка, Ю.Кальниша, Ю.Ковбасюка, В.Козакова, В.Князєва, В.Лісничого, О.Лебединської, М.Логунової, В.Лугового, М.Михальченка, П.Надолішного, І.Надольного, Н.Нижник, М.Пірен, С.Пирожкова, Н.Плахотнюк, А.Пойченка, Г.Почепцова, В.Рижих, В.Ребкала, І.Розпутенка, Ф.Рудича, Ю.Римаренка, С.Рябова, С.Серьогіна, С.Сьоміна, П.Ситника, В.Скуратівського, І.Солоненка, С.Телешуна, В.Троня, В.Трощинського, В.Цвєткова, В.Шаповала, Ю.Шарова, Ю.Шемшученка, Л.Шкляра, В.Якушика, В.Юрчишина та ін.

Незважаючи на те, що останнім часом напрацьований значний науковий та теоретико-методологічний матеріал щодо осмислення ролі і місця політичних партій у державному управлінні як зарубіжними, так і вітчизняними вченими, у згаданій сфері комплексних досліджень цієї проблеми все ж недостатньо. Осмислення досягнень світової та сучасної пострадянської державно-управлінської науки, аналіз вітчизняної практики реформаційних перетворень дають автору підстави запропонувати власне бачення процесу становлення та розвитку політичних партій як суб’єкта державної політики в Україні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. У дисертаційній роботі висвітлюються результати наукових досліджень автора як провідного наукового співробітника, одержані у процесі виконання комплексного наукового проекту Національної академії державного управління при Президентові України “Державне управління та місцеве самоврядування” (ДР № 0199U002827) за науково-дослідними роботами кафедри державної політики та управління політичними процесами, зокрема: “Розвиток культурного потенціалу державного управління в Україні (ДР-ОК № 0101U002903), де дисертант проаналізувала витоки гендерної культури державних службовців; “Розроблення моделі і методики моніторингу взаємодії суб’єктів державного управління та впливу на їх діяльність політичного процесу” (ДР-ОК
№ 0103U006823), де вона розробила та запропонувала технологічний проект формування органами державної влади та основними суб’єктами громадської думки позитивного ставлення до європейської та євроатлантичної інтеграції України; “Політико-управлінська культура державних службовців: стан, суперечності розвитку та шляхи адаптації до ЄС”(ДР
-ОК № 0105U000839), де автор проаналізувала культуру партійних відносин, зокрема формування та прийняття рішень, що впливає на формування державної політики; “Державне управління в умовах політичної реформи: шляхи формування дієвої системи стримувань та противаг” (ДР-ОК № 0107U005907), де вона дослідила проблему взаємодії інститутів політичної системи у процесі розробки та реалізації державної політики; “Концептуальні засади взаємодії політики і управління” (ДР № 0108U002012), де дисертант виявила вплив політичних партій на розвиток політико-управлінських процесів, розглянула їх участь у політико-управлінській діяльності держави і запропонувала для зміцнення політичних партій України підвищити правові вимоги щодо їх діяльності, а також стимулювати їх за допомогою фінансових механізмів.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є теоретико-методологічне обґрунтування суб’єктності політичних партій у процесі творення та здійснення державної політики в сучасній Україні, практична верифікація отриманих результатів.

Для досягнення окресленої мети необхідно було вирішити низку завдань, зокрема:

  •  виявити та описати на основі історіографічного аналізу наукових джерел еволюцію основних напрямів дослідження політичних партій;
  •  з’ясувати та узагальнити концептуальні підходи до формування і здійснення державної політики в Україні;
  •  визначити та дослідити основні тенденції політико-адміністративного регулювання функціонування політичних партій у демократичних країнах;
  •  розкрити й обґрунтувати місце та роль інституту політичних партій у процесі творення і реалізації державної політики в Україні;
  •  здійснити аналіз основного змісту діяльності політичних партій у виборчому процесі та їх впливу на суспільні зміни;
  •  дослідити та обґрунтувати організаційно-політичний вплив партій на законотворчу та законодавчу діяльність держави;
  •  проаналізувати характер участі політичних партій у діяльності виконавчої гілки влади;
  •  сформулювати та обґрунтувати значення політичних партій у функціонуванні інституту президентства;
  •  здійснити емпіричну верифікацію результатів теоретичного аналізу й узагальнення та запропонувати модель політичної партії в умовах трансформації політичної системи України.

Об’єкт дослідження – теоретико-методологічні засади творення та здійснення державної політики в Україні в умовах демократичних перетворень.

Предмет дослідження – суб’єктність політичних партій у формуванні та здійсненні державної політики в Україні.

Методи дослідження. Для реалізації мети й завдань дослідження використовувалася сучасна наукова методологія, що базується на принципах: єдності початку дослідження й початку розвитку об’єкта, логічного й історичного, сходження від абстрактного до конкретного тощо. В основу методології дослідження було покладено системний підхід, специфіка якого полягає у розкритті цілісності об’єкта і механізмів, що забезпечують його дослідження, у виділенні різноманітних типів зв’язків складного об’єкта й об’єднання їх у єдину теоретичну картину.

У дисертаційному дослідженні використано низку наукових методів. Це, зокрема, діалектичний метод, який дав змогу визначити, обґрунтувати та розкрити в загальному механізмі формування та функціонування державного управління інститути, які впливають на процес творення державної політики; історичний метод, використаний для дослідження розвитку політичних партій як політичного інституту, еволюції їх суб’єктності у процесі розвитку державності; порівняльно-історичний метод, що дав можливість зіставити різноманітні фактори в часі і в різних обставинах з урахуванням специфіки досліджуваних об’єктів; соціологічний метод, який уможливив більш точну оцінку процесів формування та взаємного впливу політичних партій і державного управління, введення цифрових критеріїв, що забезпечують математичну точність понять, зокрема таких, як “ефективність виборчої діяльності”, “значимий вплив”, “легітимність” тощо; структурно-функціональний аналіз, сутність якого полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, що підлягають дослідженню, і встановленні їх місця і значення (функції) для державного управління, вивченні причинно-наслідкових залежностей у взаємодії політичних партій і державної політики та їх впливі на ефективність державного управління; системно-аналітичний метод, який передбачає не тільки використання даних сучасної системології, а й урахування новітніх поглядів на систему в контексті теорії нечітких множин; метод аналізу соціальних циклів розвитку, який дав змогу дослідити еволюцію розвитку держави, обґрунтувати характерні риси та особливості якісних змін перехідних станів держави; структурно-логічне моделювання системи чинників, які визначають ефективність взаємодії політичних партій та інститутів державного управління.

З метою підтвердження об’єктивності та новизни результатів дослідження застосовувалась їх наукова верифікація, що супроводжувалася впровадженням отриманих результатів у практику діяльності органів державної влади України.

У дисертації проаналізовані та використані нормативні-правові документи, дані статистичних довідників, інформаційно-аналітичних бюлетенів та оглядів, монографії, довідкова література, численні офіційні публікації, матеріали дослідницьких, статистичних інститутів та громадських організацій.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертаційна робота є комплексним дослідженням, здійсненим у науковій галузі “державне управління”, у процесі якого автором на основі теоретичного переосмислення еволюції участі політичних партій у державному управлінні та з’ясування історично цілісної картини становлення політичних партій як суб’єктів державної політики отримані нові науково обґрунтовані результати, що в сукупності розкривають закономірності, тенденції, особливості та принципи взаємовідносин держави з політичними партіями у процесі демократизації та оптимізації системи державного управління. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що 

уперше:

  •  розроблено концептуальну модель політичної партії, особливостями якої є врахування взаємодії з громадянським суспільством та органами влади, а елементами умови формування політичної партії, її парадигма та функціональна спрямованість, що відповідає ролі партії у державній політиці перехідного періоду сучасної України;
  •  обґрунтовано єдність ідеологічного, політичного, організаційного принципів партійного будівництва як основоположну ідею, що пронизує всю систему організаційної структури сучасної партії;
  •  виділено функції політичних партій у державному управлінні України, до яких належать: визначення стратегії суспільного розвитку; забезпечення зв’язку між державою і громадянським суспільством; запобігання конфліктам у державі; вироблення та здійснення державної політики; формування парламенту; формування уряду (просування партійних кадрів на всі рівні урядового апарату; супровід роботи партійних лідерів на державних посадах; забезпечення злагодженої діяльності гілок влади); опозиційна діяльність; запобігання конфліктам у суспільстві;
  •  виокремлено функції політичних партій у виборчому процесі, до яких належать: конструктивна, програмна, контрольна, артикуляційна, інтеграційна, комунікативна, генеративна, та завдання партій, такі як забезпечення легітимності проведення виборів, підвищення активності громадян України та рівня довіри до влади, забезпечення чесності та прозорості виборчих кампаній в Україні і перемоги своєму кандидату без серйозних конфліктів у виборчому процесі, що сприяють стабільності, наступності, легітимності виборів та демократичному розвитку держави;
  •  визначено завдання партій у функціонуванні інституту президентства, до яких належать підготовка кандидатів на посаду президента, а також виборчої програми, організаційне та кадрове забезпечення здійснення програми, досягнення стабільності шляхом домовленості з іншими політичними силами, встановлення зв’язку з громадянами, мобілізація громадян на реалізацію програми президента; створення іміджу президента, виконання яких є необхідними і достатніми умовами демократизації інституту президентства;

удосконалено:

  •  формування сучасної парадигми політичної партії, що складається з ідеї, лідера, організаційної структури, ресурсного забезпечення, соціальної підтримки і є елементом державного управління й громадянського суспільства;
  •  трактування поняття партології в державному управлінні як науки, що вивчає вплив політичних партій на творення та реалізацію державної політики, формування владних інституцій (президентства, парламенту, уряду, регіональної та місцевої влади), правила і норми їх взаємодії, функціонування самих партій, принципи їх побудови, методи та напрями співпраці з організаціями громадянського суспільства, органами влади;
  •  індикатори внутрішньопартійної демократії, до яких належать: процедура участі рядових членів партії у виробленні політичного курсу, вплив первинних осередків на прийняття рішень з’їдами партії, участь членів партії у доборі кадрів, порядок формування керівних партійних органів, стиль керівництва, форми організаційної побудови партії, функції та обов’язки партійних осередків, їх членів та керівників, методи роботи;

набули подальшого розвитку:

  •  уявлення про організаційну впорядкованість державно-владних відносин як результат політико-управлінської діяльності політичних партій, що розглядаються як інститут та комунікативний фактор взаємозв’язків держави, суспільства і людини;
  •  уточнення поняття та принципів “партійного будівництва” шляхом виділення більш широкого і вузького варіантів його визначення, що дало можливість побудувати логічний ланцюжок взаємодії ідеології, організаційної структури та методів діяльності політичної партії як основи демократичного державного управління;
  •  аргументи на користь того, що партологія в державному управлінні виявляє руйнівну роль домінування корпоративних інтересів політичних угруповань у державній політиці. Зокрема, аналіз політичного процесу показує, що партії відіграють перебільшену роль на всіх його етапах у сучасній Україні. Це відповідає тоталітарним тенденціям пострадянської доби і вимагає запобігання партизації державної влади.

Практичне значення одержаних результатів. Оригінальні методики, технології і практичні рекомендації, що містяться в дисертаційному дослідженні, використовуються в роботі кафедри державної політики та управління політичними процесами Національної академії державного управління при Президентові України, Інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів Національної академії державного управління при Президентові України.

Актуальними є сформульовані в роботі пропозиції щодо реформування політичної системи України, організаційної побудови політичної партії на базі принципів внутрішньопартійної демократії та гендерної рівності, зміни виборчого законодавства, законодавства про політичні партії з метою підвищення їх відповідальності перед суспільством. Названі пропозиції впроваджуються депутатськими фракціями Верховної Ради України, зокрема фракцією “Наша Україна” (довідка про впровадження від 22 квітня 2008 р. № 04-03/9-88).

Пропозиції стосовно оптимізації інформаційного обміну між владою та громадськістю за допомогою електронних звернень, удосконалення політико-правового та управлінського статусу громадських рад при органах державної влади, запровадження нормативно-правових і управлінських механізмів урахування рішень громадських слухань під час прийняття рішень органами державної влади були враховані Міністерством юстиції України при розробці проекту Закону України “Про концепцію державної міграційної політики” (довідка про впровадження від 29 січня 2010 р. № 18-52/27).

Створено програми підвищення кваліфікації, тематичних короткотермінових семінарів та лекцій “Політичні партії в системі державного управління та місцевого самоврядування”, “Взаємодія органів державної влади і місцевого самоврядування з громадськістю” для навчання державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування м.Києва для Київського міського центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій (акт про впровадження від 30 грудня 2009 р. № 335).

Низка положень дослідження щодо методів та механізмів співпраці громадсько-політичних об’єднань, вимоги щодо аполітичності державної кадрової політики використано при формуванні методично-консультативної бази для удосконалення співпраці місцевих органів виконавчої влади Львівської області з громадянами, що покращило якість надання управлінських послуг Управлінням державної служби Головдержслужби України у Львівській області (акт про впровадження від 10 березня 2010 р.).

Пропозиції щодо вдосконалення фінансування статутної діяльності політичних партій, оптимізації інформаційного обміну між партіями та громадськістю, удосконалення механізмів контролю за використанням бюджетних коштів та коштів із власних фондів під час виборчих кампаній були використані у роботі департаменту внутрішньополітичних питань Головної служби з внутрішньополітичних питань і регіонального розвитку Секретаріату Президента України (довідка про впровадження від 18 лютого 2010 р. № 9-1/268).

Робота являє собою необхідну теоретичну основу для практики формування та творення державної політики в Україні. Особливого значення вона набуває за умов динамічних змін і відсутності цілісних підходів до розподілу повноважень між гілками влади, державно-владних відносин в Україні. Обґрунтовані теоретико-методологічні засади творення та здійснення державної політики політичними партіями в Україні можуть бути використані органами державної влади різних рівнів на практиці, зокрема: при визначенні перспектив державного і регіонального розвитку та ухваленні конкретних управлінських рішень, коригуванні структури органів державної влади відповідно до ідейного змісту державотворення; в навчальному процесі при підготовці фахівців державного управління, політологів, соціологів, філософів, істориків, а також під час викладання спеціалізованих курсів.

Особистий|особовий| внесок|вклад| здобувача|конкурсанта|. Дисертація є|з'являється,являється| самостійною науковою роботою автора. Всі результати отримані безпосередньо дисертантом і відображені|відбиті| в опублікованих роботах. У дисертації не використовувалися ідеї і розробки, які належать співавторам, спільно з|із| якими були опубліковані окремі наукові праці.

Апробація результатів дослідження. Наукові ідеї, основні положення| та результати| дослідження оприлюднені та схвалені на дев’яти міжнародних науково-практичних конференціях: “Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні” (Київ, 2001); “Отечественная философия: современные коллизии” (Крим, 2005); “Актуальні проблеми державного управління на новому етапі державотворення” (Київ, 2005); “Демократичний розвиток України” (Львів, 2006); “ХХІ століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія” (Київ, 2007); журналу “Віче” (Київ, 2007); “Розвиток демократії і демократична освіта” (Крим, 2007); “Державне управління та місцеве самоврядування” (Харків, 2009); “Государственное управление в ХХІ веке: традиции и инновации” (Москва, 2009), а також під час проведення круглого столу “Парламентсько-президентська форма правління: Україна та німецький досвід” (Київ, 2003).

Окремі положення дисертації обговорювалися на тематичних зустрічах, під час публічних виступів автора в органах державної влади і навчальних закладах національної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування.

Дисертацію обговорено й рекомендовано до захисту на міжкафедральному методологічному семінарі викладачів Національної академії державного управління при Президентові України.

Публікації Основні результати дисертаційної роботи опубліковано в 23 статтях у наукових фахових виданнях з державного управління, одній монографії,
чотирьох навчально-методичних посібниках, дев’яти методичних рекомендаціях та шести статтях в інших наукових виданнях. Загальний обсяг публікацій за темою дослідження – 35 друк. арк.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 484 сторінки, з них 406 сторінок основного тексту. Список використаних джерел включає 742 найменування. Дисертація містить 8 таблиць, 7 рисунків, 4 додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено його мету, завдання, об’єкт, предмет і методи, обгрунтовано наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, наведено дані щодо їх апробації.

У першому розділі – “Теоретико-методологічна база дослідження політичних партій у системі державного управління” – на основі аналізу літературних джерел розкрито специфіку феномена політичної партії, що досліджується різними галузями наук і має давню історію. З’ясовано місце партій у політичній структурі суспільства, визначено історичне призначення політичної партії, її соціально-політичні функції з метою виявлення загальних закономірностей розвитку партій, їх місця і ролі в державному управлінні.

Наукові дослідження феномену політичної партії розвивались з огляду на вдосконалення ідеї про представницьку владу, яка в різних державах у різний час мала свою специфіку. Вивчати та пояснювати феномен партії (протопартії) почали ще за часів Аристотеля та Геродота. Н.Мак’явеллі вважав партії рушійною силою політичного процесу (“Флорентійські хроніки”).

У період ХVI-XVII ст. англо-саксонські мислителі намагалися сформувати позитивний образ партій, що справило вагомий вплив на подальший розвиток теорії (Ф.Бекон, Е.Берк). Уже у XVIII ст. лорд Болінгброк вважав партії частиною англійського державного устрою. Негативне ставлення до політичних партій у період зародження капіталізму (Т.Гоббс, Дж.Мілль, Д.Юм) пов’язане з тим, що нові режими, які утверджувались на політичній арені, наполягали на тому, що тільки держава є виразником народного суверенітету (ліберальна традиція) або взагалі волі суспільства (монархічна традиція). Отже, посередницька діяльність будь-яких організацій між владою та народом оцінювалась негативно.

Французька буржуазна революція сприяла кристалізації політичних ідей і більш чіткому розмежуванню партійно-політичних сил (Ш.Монтеск’є,
Ж.-Ж.Руссо, Е.Сійєс, Б.Констан). Описуючи механізми функціонування державно-політичної системи США, А. де Токвіль визнавав політичні партії важливим елементом цих механізмів.

Закономірності поділу американського суспільства на конкуруючі соціально-політичні угруповання обґрунтували Дж.Адамс, А.Гамільтон, Т.Джеферсон, Д.Медісон. Так, Т.Джеферсон вважав, що політичні партії є необхідними інститутами демократичної держави, але політична боротьба має точитись під час виборів, після яких партії мають брати участь в управлінні державними справами.

У центрі уваги німецької політичної теорії здебільшого перебував ідеологічний аспект діяльності партійних угруповань (А.Руге, К.Розенкранц). К.Маркс здійснив перехід від філософської критики до політичної практики. Ф.Ромер, як і Т.Ромер, у вивченні партій дотримувався психологічного підходу. Цей підхід органічно поєднав із соціологічним Ф.Паульсен (“Партійна політика та мораль”).

Й.К.Блунчлі обгрунтував основне методологічне кредо ХХ ст., яке полягало в тому, що партії представляють не державно-правовий, а політичний інститут. Г.Еллінек також розглядав політичні партії як суто соціальне явище, яке виводиться ним за рамки державного управління.

Засновниками “класичної” теорії політичних партій вважаються М.Острогорський, Р.Міхельс, М.Вебер. Соціологічний аналіз феномену політичної партії, проведений названими вченими, дав змогу зрозуміти принципи їх побудови та шляхи подальшого розвитку. Олігархічні тенденції партогенезу, досліджувані Р.Міхельсом, і типологія, запропонована М.Вебером, на багато років уперед визначили напрям дискусій у цій галузі. Дж.Брайс вперше спробував використати системний підхід до дослідження політичних партій.

У період між двома світовими війнами знову підвищилась роль політичних партій у державному управлінні. Після Другої світової війни політичні партії змінюють свою структуру, намагаються стати всеохопними (catch-all parties; А.Кіркхаймер), щоб представляти ширші верстви населення у державній владі, легітимізуватись. Система всеохопних партій ще більше зміцнює інститут лідерства в самих партіях (за Дж.Блонделем).

М.Дюверже розглядає політичну партію не як ідейну чи соціально-класову єдність, а як структурно-функціональну, що дає змогу виокремити функції партії в державному управлінні. П.Бурдьє досліджує соціальні механізми формування та функціонування політичних партій. Заслуговує на увагу його концепція політичного поля – ринку. Дослідження першої половини ХХ ст. сприяли виявленню та категоризації самого феномену політичної партії та його визначення. Розмаїття дефініцій цього явища, свідчить про різні погляди на партії, що визначаються різними методологічними підходами до з’ясування їх сутності, а саме:

  1.  доктринальним (ліберальна концепція): партії – це групи людей, ідеологічно пов’язані між собою (Б.Констан, Б.Франклін, Д.Медісон, Й.К.Блунчлі);
  2.  класовим (марксистська концепція): виникнення і функціонування партій пов’язується з класовим представництвом (К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін);
  3.  інституціональним: партія є політичним інститутом, що діє в політичній системі (Р.Міхельс, М.Острогорський, М.Дюверже, Дж.Сарторі);
  4.  функціональним: асоціації, що мобілізують та активізують діяльність людей, і є базою політичних лідерів, які здійснюють управління державою (Р.Макридіс, П.Меркл, С.Елдерсфельд).

З 50-х по 90-ті рр. ХХ ст. посилюється диференціація партійних досліджень за різними напрямами, спеціалізаціями. Так, розглядається роль партій у державному управлінні при формуванні державної політики та її реалізації (К.фон Бойме, М.Вейнер, Р.Даль, К.Джанда, О.Кіркхаймер, В.Кротті, С.Ліпсет, Дж.Лапаломбара, З.Нойман, Р.Рокан, Дж.Сарторі, Дж.Шлезінджер та ін.). У кінці ХХ – на початку ХХІ ст. започатковано дискусії, зокрема, щодо картелізації партійних об’єднань, різних аспектів партійного членства, зміни їх структури та функцій, у тому числі і в державному управлінні.

У часи створення політичних партій в Україні на рубежі ХІХ-ХХ ст. та у період між двома світовими війнами важливі висновки про особливості формування партій у різних регіонах країни, їх роль у державотворенні зробили К.Антонович, В.Винниченко, М.Гордієнко, М.Грушевський, Д.Донцов, С.Єфремов, А.Жук, М.Залізняк, М.Лозинський, М.Міхновський, С.Петлюра та ін. Але їхні праці мали в основному практичну, а не теоретичну спрямованість. У них викладалися ключові політичні ідеї національно-визвольного руху, навколо яких розгорталася ідейна боротьба.

У 1992-1994 рр. накопичується й узагальнюється емпіричний матеріал, формується основна парадигма вивчення політичних партій у сучасній Україні (В.Базів, А.Білоус, Т.Бевз, В.Бебик, Ю.Ганджуров, О.Гарань, М.Головатий, В.Грищенко, С.Здіорук, А.Колодій, Л.Кормич, Ю.Ключковський, О.Крюков, В.Лісничий, Е.Пуфлер, М.Примуш, Є.Перегуда, А.Романюк, М.Ставнійчук, О.Совгиря, С.Телешун, М.Томенко, Ю.Шведа, О.Шумельда, О.Ярош та ін.).

У демократичних системах партії виконують низку важливих функцій, що дають змогу зберігати політичну систему (і державу) як єдине ціле та підтримувати її в робочому стані (рис. 1). Головне функціональне завдання політичних партій полягає в акумулюванні суспільних інтересів та сприянні їх організованому і цілеспрямованому просуванню в процесі прийняття політичних рішень, тобто у процесі формування та здійснення державної політики. Власне, цим і зумовлюється державницький характер політичних партій (як вважають Е.Шаттшнайдер, К. фон Бойме, Дж.Сарторі, М.Дюверже, Е.Хейвуд, А.Мінтцель і У. Фон Алемані, І.Ільїнський, Л.Ентін, К.Малов, Б.Ісаєв).

Рис. 1. Функції політичних партій у державному управлінні

Дослідження державної політики (П.Браун, Е.Вайнінґ, Д.Веймер, К.Вайс, Б.Гогвуд і Л.Ган, Б.Гурне, М.Говлет і М.Рамеш, О.Гарань, Т.Дай, В.Данн, О.Дем’янчук, О.Кілієвич, Л.Пал, В.Парсонс, Р.Павленко, Г.Райт, В.Ребкало, О.Романов, О.Рудик, С.Телешун, В.Тертичка та ін.) доводить, що значною мірою до її процесу залучені суспільні суб’єкти, до яких належать політичні партії. Безпосередня суб’єктність партій у державному управлінні визначається їх спроможністю (внутрішніми ресурсами) впливати на творення та реалізацію державної політики. Аналіз політичного процесу розкриває впливовість партій на всіх його етапах. Розгляд моделей вироблення і здійснення публічної політики крізь призму взаємодії акторів політичного процесу свідчить про можливість використання цих моделей не лише для пояснення подій у системі державного управління, а й для опису та інтерпретації поточної політичної боротьби, особливостей проведення партіями виборчих кампаній, формування органів влади.

Державна (публічна) політика завжди є політичною – вона базується на цілях і цінностях, що утверджуються в процесі політичної боротьби різних суспільних груп і різних інтересів, які виражають політичні партії. Українська модель вироблення та реалізації державної політики багато в чому залишилась ще радянською: політична партія (блок), що прийшла до влада, намагається контролювати всі гілки влади, не дозволяючи контролювати себе, і, приймаючи політичні рішення, не бере до уваги вимоги інших партій та груп інтересів.

Сьогодні напрями суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України по-різному визначаються не тільки політиками і їх партіями, а й науковцями і політологами. В їх основу покладені різні погляди щодо циклічності та лінійності розвитку, реформування, модернізації чи трансформації суспільства (Е.Афонін, В.Горбатенко, С.Катаєв). Вирішальний вплив на формування теорії модернізації справили праці Д.Ептера (“Політика модернізації”), Г.Алмонда і Д.Пауелла (“Порівняльна політологія. Підхід з позиції концепції розвитку”), Л.Пая (“Аспекти політичного розвитку. Аналітичне дослідження”), С.Айзенштадта “Модернізація: протест і зміна”), С.Гантінгтона (“Політичний порядок в суспільствах, що змінюються”).

Незаперечне науково-практичне значення для розвитку державного управління і дослідження ролі політичних партій у ньому мають праці М.Головатого, М.Михальченка, Ф.Рудича, в яких аналізуються соціально-політичні процеси, розглядаються загальні проблеми пізнання сучасного суспільства у контексті системно-цивілізаційної методології. Слід також виділити праці Е.Афоніна, С.Рябова та ін.

У контексті аналізованої проблеми становлять інтерес фундаментальні дослідження Національного інституту стратегічних досліджень, що викладені у низці монографій, а також Національної академії державного управління при Президентові України, Інституту соціології НАН України, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України, Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України та інших навчальних і наукових закладів.

Питання функціонування владних інституцій в Україні розглядає досить широке коло вітчизняних суспільствознавців: Ю.Алексеєв, С.Балан, О.Бандурка, В.Барков, А.Білоус, О.Бойко, A.Гальчинський, В.Гречанко, В.Журавський, В.Іщук, Т.Каменчук, О.Категоренко, В.Коновалов, В.Кулик, О.Лисенко, О.Майборода, С.Наумкіна, М.Ніколаєва, В.Ребкало, П.Сацький, Л.Шкляр.

Дослідження особливостей виникнення й еволюції національної партійної системи, порівняльний аналіз функціонування політичних партій у перехідних суспільствах, аналіз програмних документів політичних партій, а також висвітлення правових і політичних проблем парламентських виборів в Україні та їх правового забезпечення здійснено в роботах В.Базіва, В.Бичека, М.Білецького, О.Бриндак, С.Здіорука, Л.Кормич, І.Калмакан, І.Кресіної, М.Погребинського, Є.Перегуди, Ф.Рудича, М.Томенка, Ю.Шведи та ін.

Проблему правового забезпечення діяльності політичних партій у виборчому процесі, зокрема і фінансування, вивчали В.Аніщук, Л.Амджадін, Л.Бернштейн, С.Василюк, Н.Гаєва, В.Долежан, А.Коваленко, A.Колпаков, Д.Лук’янов, О.Мазур, О.Миланко, Є.Перегуда, А.Романюк, О.Совгиря, М.Ставнійчук, С.Телешун, Ю.Шведа, О.Шумельда та інші дослідники.

Результати парламентських виборів 1994, 1998, 2002, 2006 та 2007 рр. проаналізовані та узагальнені в роботах таких авторів, як В.Бала, Р.Балабан, B.Вітковський, О.Гарань, О.Дергачов, І.Жданов, В.Кампо, І.Кресіна, О.Лукаш, В.Олійник, Я.Павловський, Є.Перегуда, М.Плав’юк, М.Рагозін, М.Рибачук, І.Рожкова, В.Якушик та ін.

Необхідно окремо виділити дисертаційні дослідження з державного управління. Так, Б.Максимець аналізує місце і роль партій у формуванні та реалізації державної політики. В.Місюра обґрунтував теоретико-методологічні підходи і сформулював практичні пропозиції щодо оптимізації механізмів взаємодії політичних партій та органів місцевого самоврядування у розбудові громадянського суспільства в Україні. Дисертація П.Ворони присвячена пошукам шляхів удосконалення системи місцевого самоврядування в Україні як складової публічної влади. В.Баштанник дослідив особливості діяльності органів влади з урахуванням політико-партійного впливу в період 1991-2001 рр., обґрунтував необхідність підвищення ефективності діяльності управлінських структур регіонального рівня в контексті демократизації суспільних відносин в Україні.

У межах досліджуваної теми вважається за доцільне вказати на окремі інформаційно-довідкові, академічні й енциклопедичні видання, політологічні словники, які суттєво доповнюють політичні надбання вітчизняних науковців. Досить численною й важливою для аналізу проблем розвитку багатопартійності в Україні є низка опублікованих документальних джерел: збірки документів, передвиборних програм українських політичних партій, рейтинги виборчих блоків та партій, результати голосування, довідники. Важливим джерелом наукового пошуку є Конституція України, законодавчі акти, програми та статути політичних партій, матеріали сайтів, виступи політичних лідерів тощо. Значний емпіричний матеріал містять соціологічні дослідження та статистичні дані, а також публікації у періодичних виданнях та Інтернет-джерела.

Огляд наукових праць, що стосуються тематики, пов’язаної з проблемами розвитку політичних партій та їх взаємодії з органами державного управління, засвідчує значні здобутки вітчизняної політичної, історичної, соціологічної, юридичної науки та державного управління у цій царині. Попри існування значного масиву літератури, подальшого дослідження потребують механізм формування владних інститутів, зокрема з’ясування в процесі порівняльних досліджень закономірностей і особливостей формування, функціонування інститутів президентської, законодавчої, виконавчої влади та участі в цих процесах політичних партій, їх впливу на формування й реалізацію державної політики.

Другий розділ – “Концептуальні засади реформування політичної сфери суспільства” – присвячено огляду та аналізу впливів політичних партій на вибір державою напрямів суспільного розвитку, формування стратегії державної політики та методології дослідження.

Початок ХХІ ст. ознаменувався пошуком нових організаційних форм національних держав, що вплинуло і на політичні партії. У період із середини 1980-х – до кінця 1990-х рр. у багатьох демократичних країнах були реалізовані широкомасштабні та комплексні реформи системи державного управління на базі нових концептуальних підходів до державного управління. Важливим аспектом реформування стало залучення інститутів громадянського суспільства до виконання функцій, які раніше належали державі.

Використання методології аналізу державної політики для розгляду політичних процесів дає змогу структурувати процес управління як політичний, у якому бере участь певна сукупність політичних акторів, що взаємодіють між собою. Нині в Україні спостерігається взаємодія кількох фундаментальних теоретико-прикладних наук: політології, соціології, історії, юридичних наук та державного управління, на стику яких народжується специфічний окремий науковий напрям з притаманними йому специфічними методами дослідження – партологія в державному управлінні. У другій половині ХХ ст. інституціональний підхід до політичних партій доповнено структурно-функціональним, який дає змогу зосередити увагу на структурі партії як на політичній організації та її функціях. Його перевагою є врахування багатьох зовнішніх факторів, що впливають на партогенез та партійне будівництво (Ф.Рігс, К.Лоусон, Б.Хенессі, А.Мінтцель, У.Фон Алемані). Ідеї партнерства партії та держави, як і їх конкуренції, мають багато аспектів, актуальність яких зростає у зв’язку зі зміною політичного режиму та формуванням нових інститутів влади. 

Попередні дослідження показали, що для виявлення специфіки українських політичних партій вітчизняні науковці застосовують два основних підходи – інституціональний і соцієтальний. Проте існує низка проблем, пов’язаних із дослідженням логіки і перспектив розвитку партійної системи України у зв’язку з удосконаленням державного управління, перерозподілом повноважень між гілками влади, реформуванням політичної сфери.

Парадигмою дослідження політичних партій залишається бачення їх як інституту влади та інституту громадянського суспільства, що не протиставляє себе ні першому, ні другому, а забезпечує зв’язок держави із суспільними інтересами. Методологічним орієнтиром сучасного етапу політичної реформи має бути створення ефективної системи державного управління, яка б відповідала стандартам демократії. Ця система має бути прозорою. Поняття прозорості пов’язується з комунікацією між владою та суспільством, суспільною думкою (Ю.Габермас). Довіра до влади сьогодні стає багато в чому можливою завдяки новому суспільному (громадському) запиту, який орієнтується на відтворення дієздатних владних інститутів. Проте влада не може будувати державну політику виходячи лише із суспільних очікувань, інакше це буде популізм. У такому контексті виникає проблема розуміння суспільством цілей та змісту дій влади за раціоналістичним сприйняттям цих дій. Саме в цьому аспекті в суспільній свідомості актуалізується тема прозорості намірів влади. Підвищується роль комунікацій і, відповідно, такого інституту, як політична партія, що покликаний здійснювати комунікацію між громадою та владою.

На сучасному етапі для розв’язання проблеми розвитку вітчизняної партології в державному управлінні України необхідно визначити її складові: узагальнити основні тенденції політико-адміністративного регулювання діяльності політичних партій у демократичних країнах; з’ясувати місце та роль політичних партій у процесі творення і здійснення державної політики в Україні та у функціонуванні інституту президентства; проаналізувати основний зміст виборчої діяльності політичних партій у контексті їх впливу на суспільні зміни; з’ясувати організаційно-політичні умови впливу політичних партій на законотворчу та законодавчу діяльність держави; виявити і обґрунтувати інтенсивність участі і завдання політичних партій у діяльності виконавчої гілки влади; розробити модель політичної партії в умовах демократичної трансформації політичної системи.

Визначені таким чином наукова проблема, її складові та основні напрями дисертаційного дослідження вимагають формування й застосування оригінальної методології, що базується на логіці й теорії наукового пізнання. Центральне місце в методології дослідження згаданої проблеми відводиться як загальнонауковим методам, зокрема діалектичному, системному, гіпотетико-дедуктивному, структурно-функціональному, історичному, прогностичному, порівняльним (порівняльно-історичний, порівняльно-політичний), так і спеціальним, а також методам практичної верифікації.

Важливе значення для реалізації свободи політичних партій як специфічного виду свободи об’єднання має принцип ідеологічного плюралізму. Він полягає в конституційному визнанні вільного існування різноманітних ідеологічних течій, інституційним оформленням яких у сучасному світі і є політичні партії. Цим закладається стратегія державної політики, її легітимація, демократизація влади.

Кінець ХХ ст. ознаменувався кризою ідеологій. Для ідеологічного забезпечення виходу із кризи і подальшого суспільного розвитку почали створюватися новітні ідеологічні доктрини. Пошуки соціал-демократами і лібералами нового шляху суспільного розвитку втілилися у творенні концепції “третього шляху”, що базується на ідеї класового партнерства, метою якого декларувався баланс інтересів суспільних груп (рис. 2).

Рис. 2. Втілення ідеологій у державно-політичній практиці

Ідеологічні конфлікти ХХ ст. призвели до переосмислення дослідниками багатьох ідеологій своїх традиційних засадничих принципів. На думку Ф.Фукуями, теза про “кінець ідеологій” слугує доказом того, що ідеологія ліберальної демократії отримала гору над своїми “суперниками”.

Досить складно визначити ідеологічне забарвлення трьох найвпливовіших сил українського політикуму – Партії регіонів, БЮТ та НУНС. Ці політичні сили могли б поділити вітчизняний електорат за ідеологічними симпатіями та забезпечити його ідеологічну структуризацію, що сприяло б прозорості творення державної політики.

Метою будь-якої ідеології є визначення ціннісних орієнтацій та політичних інтересів певної спільноти людей. Завданням держави є створення умов і механізмів узгодження різноманітних ідеологічних систем та цінностей, що існують у суспільстві, на базі конституційних норм. Проблема творення державницької ідеології в Україні залишається актуальною.

Необхідність і неминучість трансформації для України була зумовлена як зовнішніми історичними обставинами, так і внутрішніми потребами. Для успішності трансформаційних процесів потрібно визначити цілі, методи, засоби, об’єкти і суб’єкти цих процесів, врахувати специфіку країни та тенденції загальносвітового розвитку. Саме ці складники трансформації мають відображатись у програмах політичних партій. Це сприяло б прозорості державної політики.

Аналіз політичних програм українських партій доводить, що вони поступово переорієнтовують свої програми і гасла на пошук внутрішніх моделей розвитку держави і суспільства, об’єднавчої ідеї. На підставі співвіднесення демократичних норм і принципів та популістських гасел у виборчих програмах партій можна стверджувати, що саме демагогічність програм не дає змоги партіям формувати чітку, конкретну і послідовну державну політику в Україні.

В історичному контексті політичні партії відіграли неоднозначну роль у відродженні і трансформації Української держави. Їх відволікали від побудови державного будівництва як внутрішні конфлікти, так і зовнішні.

Головним предметом політичної боротьби партій є вплив на здійснення державної влади, її влаштування, сама державна влада. Завоювавши державні позиції, право й можливість виконувати державні функції, партія впродовж певного часу може реалізовувати загальнодержавні інтереси через здійснення державної політики та державної влади.

У третьому розділі  Політико-адміністративні основи діяльності політичних партій в умовах демократизації українського суспільства” – проаналізовано умови, необхідні для ефективної діяльності політичної партії в процесі творення та здійснення державної політики.

Вивчення партійного будівництва розкриває закономірності виникнення, становлення та розвитку політичної партії, принципи її побудови, форми організації, норми партійного життя, методи та засоби політичної боротьби, роботи в масах, норми та принципи керівництва державою (якщо партія при владі) та опозиційної діяльності, взаємодії з громадськими організаціями й іншими партіями, громадянами.

Доведено, що в основу партійного будівництва покладені ідеологічний, політичний та організаційний принципи. Партійне будівництво тісно пов’язане з визначенням та розробкою ідеологічних конструкцій, що формують орієнтири партії у вирішенні важливих суспільних проблем, тобто у творенні державної політики, а також відповідну організаційну побудову, спрямовану на реалізацію програми партії, перетворення її в напрями державної політики. Партії транслюють окремі інтереси із сфери громадянського суспільства у сферу політичних рішень, де вони стають фактом політичних вимог і перетворюються на державні рішення, які вони і здійснюють, перебуваючи при владі. Значення партій у демократичних суспільствах полягає в тому, що вони приводять до створення нових еліт як справжніх представників народу.

Дотримання принципів та норм партійного будівництва є обов’язковою умовою нормального розвитку політичної партії, оскільки вони виходять із закономірностей розвитку суспільства, а партія має виконувати суспільне замовлення й розробляти стратегію суспільного розвитку і тактику її виконання.

Виконанню стратегічного завдання партії – формування та реалізації державної політики – має сприяти внутрішня організаційно-політична єдність, яка виражається у розвитку внутрішньопартійної демократії. Головна проблема внутрішньопартійної демократії – нерозв’язаність суперечності між організацією та індивідуальною свободою, як правило, полягає у нерозвиненості первинних осередків. Іншою важливою проблемою є участь рядових членів партії у виробленні політичного курсу: процедурі укладання порядку денного з’їзду партії; впливі первинних осередків на прийняття рішень з’їздами. Проблематичною залишається участь членів партії у доборі кадрів і, відповідно, можливість їх кар’єрного зростання.

Індикаторами внутрішньопартійної демократії можуть бути: термін перебування на посаді (дотримання принципу ротації кадрів); зосередження посад у руках постійного керівництва; врахування альтернатив при доборі кадрів (дотримання гендерного принципу); масштаби впливу на кадрові рішення керівних груп. Ще одна проблема внутрішньопартійної демократії – “залізний закон олігархії” Р.Міхельса, коли влада, як правило, належить вузькому колу парламентських лідерів, які приймають рішення і впливають на політику як партії, так і уряду, парламенту, а отже і держави. Світоглядні партії менше потрапляють під вплив партійних функціонерів, відмовляються від практики розподілу посад, а в результаті витісняються з державних органів. Розширення внутрішньопартійної демократії призводить до розколів в ідеологічних партіях, а в прагматичних партіях навпаки, до урівноваження інтересів зацікавлених сторін.

Одним із способів розширення внутрішньопартійної демократії є гендерне квотування, яке спонукає партії до активного залучення до політики жінок, змушує здійснювати підготовку великої кількості кваліфікованих кандидаток для заповнення квот, опікуватися культурою політичної участі, яка є визначальною для культури державного управління (понад 200 партій у світі запровадили квоти). 

Для заохочення громадян до участі у політиці держава запроваджує фінансове регулювання діяльності політичних партій. Метою фінансового регулювання виборчої діяльності є підтримання вільної конкуренції суб’єктів виборчого процесу. На нашу думку, фінансувати варто не просто статутну діяльність, а конкретні, суспільно значущі проекти політичних партій, звіти про виконання яких мають бути оприлюднені на сайтах цих партій, в офіційній пресі і зберігатися в архівах сайтів.

У такій дискусійній та складній царині, як фінансування партій та виборчих кампаній, потрібен ефективний контроль за дотриманням закону. Аналіз структури витрат виборчих фондів доводить, що основні витрати спрямовуються на оплату послуг засобів масової інформації, що свідчить про медіатизацію політичного поля України. Вітчизняне законодавство має оперативно реагувати на нові тенденції і регламентувати віртуальну та медіа-діяльність політичних партій.

Для дієвого контролю необхідно дотримуватись юридичної відповідальності політичних партій за виявлені правопорушення. Така відповідальність у різних її формах (конституційна, адміністративна, а в деяких країнах – навіть карна) має передбачатися законодавством. Крім того, в багатьох країнах юридичну відповідальність несуть не тільки партії чи посадові особи, а й усі фізичні і юридичні особи, що порушують розпорядження про фінансування партій. Правила фінансування політичних партій та виборчих кампаній мають базуватись на принципах, рекомендованих Парламентською Асамблеєю Ради Європи.

Четвертий розділ – Управлінські підходи до проблеми електоральної діяльності політичних партій” – присвячено дослідженню електоральної діяльності політичних партій та її впливу на державну політику.

Ефективність державної влади у сучасних демократичних державах залежать від виборчих процедур, обмеженого врядування більшості і передачі представницької влади (Дж.Сарторі, Р.Таагепера, М.С.Шугарт, М.Уоллерстайн та ін.). Світовий досвід функціонування демократичних режимів засвідчує, що розвинуті демократії не можуть існувати без партій. Існування політичних партій належить до засад репрезентативної функції у демократичній системі.

Існує кілька типів виборчих систем, що відрізняються правилами підрахунку голосів, висування кандидатів тощо. У мажоритарних системах великі партії отримують більше місць, ніж голосів під час виборів, що приводить до формування однопартійного уряду. У пропорційних системах представництво більш пропорційне, що веде до створення коаліційного уряду. Оцінюючи виборчі системи, орієнтуються на такі критерії, як якість представництва та ефективність державного управління, хоча від зміни виборчої системи більше залежать долі політичних партій, ніж суспільства в цілому.

Багатопартійна система вважається найбільш демократичною, оскільки пропонує громадянам широкий вибір альтернатив, змушує партії у парламенті об’єднуватись, шукати компроміс, укладати угоди. Багатопартійне правління є менш стабільним порівняно з двопартійним, але більш гнучким. Парадокс багатопартійності полягає в тому, що за наявності великої кількості партій у здійсненні влади, виробленні та реалізації державної політики реальну участь бере їх значно менша кількість.

Закон України “Про вибори народних депутатів України” (1993 р.) відобразив такі тогочасні суспільні реалії, як становлення багатопартійності, початок інформаційного забезпечення демократизаційних процесів, кризу центральних органів державної влади, збереження місцевих та партійно-господарської еліт й їх подальшу трансформацію. Водночас в умовах перехідного періоду, відсутності належного досвіду державного управління він не міг бути досконалим, містив істотні суперечності й був розрахований на обмежений проміжок часу.

Проблема полягала в тому, що переважна більшість політичних партій не була активними суб’єктами політичної системи українського суспільства, державного управління, виборчого процесу, державної політики. Разом з тим стара партійно-господарська еліта намагалась шляхом зміни виборчого законодавства зберегти свою владу в державі.

Досвід виборчих кампаній дав змогу виявити недоліки політичних партій, зокрема недостатній рівень знань виборчого законодавства, безвідповідальність при підборі кандидатур до складу виборчої комісії, вади правової культури, недосконалість виборчих програм, що не готові трансформуватись у програми державної політики, тощо. Головними об’єктивними цілями введення пропорційної виборчої системи з 2006 р. в Україні було поглиблення політичної структуризації українського суспільства, посилення ролі партій у політичному житті країни та в процесі прийняття державних рішень, їх укрупнення, зміцнення взаємодії між урядом та парламентом тощо. Проте перегляд виборчого законодавства сприяв зростанню кількості політичних партій, а не їх залученню до творення державної політики.

Запроваджений в Україні різновид пропорційної системи із закритими списками має й низку недоліків, головними з яких є зниження особистої відповідальності депутатів, послаблення їхніх зв’язків із виборцями, можливість виникнення диспропорцій у представництві окремих регіонів у парламенті, надмірне зростання ролі партійних лідерів (лідерів фракцій), поглиблення політичної корупції тощо.

Українським виборчим законодавством передбачені виключні права та повноваження партій у виборчій діяльності (рис. 3). Але в українській політиці і, відповідно, в державному управлінні не актори підпорядковуються їхнім системним позиціям (інституціональним ролям), а позиції (ролі) трансформуються залежно від того, хто саме їх займає. Відповідно, викривлених форм у цій ситуації набуває й “парламентаризація” влади. Системна невідповідність парламенту новій інституціональній ролі (парламентсько-президентській формі правління) великою мірою є наслідком збереження українською політичною культурою президентоцентричного формату.

Взагалі виборче законодавство в країнах перехідного періоду, до яких належить і Україна, змінюється доволі часто. Це зумовлено, з одного боку, спробами політиків отримати оптимальну виборчу систему для збереження своєї влади, а з другого – спробами громадян побудувати оптимальну виборчу систему для підтримання життєдіяльності держави і повнішої реалізації своїх прав. Тип виборчої системи безпосередньо стосується основ формування виконавчої влади, визначає відносини між виконавчою і законодавчою владою, тобто реалізує певним чином механізм стримувань і противаг, суттєво впливає на розвиток партійної і політичної системи суспільства, державного управління.

Рис. 3. Роль політичних партій у виборах

Світовий досвід свідчить, що успіх або провал електоральної реформи великою мірою залежить від політичної традиції і суспільного середовища. Доцільно шукати більш гнучкий варіант пропорційної системи, який сприяв би органічному поєднанню інтересів партійно-ідеологічного і регіонального представництва, принципів вибору як між партіями, так і між особистостями, можливо, варто закріпити законодавчо обов’язкові вибори кандидата всередині партії (праймеріз).

У п’ятому розділі – Політичні партії як суб’єкт формування і реалізації державної політики: міжнародний та вітчизняний досвід” – досліджено процедури й середовище творення та здійснення державної політики політичними партіями, суб’єктність партій у формуванні як представницьких, так і виконавчих органів державної влади.

Основним суб’єктом парламентської діяльності є фракція, яку формують політичні партії. Здійснюючи контроль за урядом, парламентські фракції реалізують можливість політичних партій впливати на уряд, відіграють вирішальну роль у формуванні його політики, тобто державної політики. Інтенсивність впливу фракцій залежить від їх чисельності, інтелектуального потенціалу, рівня організації (дисциплінованості під час прийняття рішень), зовнішніх обставин та медіа-ресурсів.

На формування державної політики в демократичних країнах значний вплив справляє парламентська опозиція, що покликана бути противагою урядовій більшості. Ступінь її залучення до державного управління є різним залежно від форми правління та виборчої системи. Обсяг повноважень та прав політичної опозиції визначають культурно-історичні традиції та існуюча політична практика.

Як переконує світовий досвід, нестабільна партійна система, яка еволюціонує до повноцінної, не може складатися із сильних організованих партій. Крім того, перехід від неструктурованої до структурованої партійної системи, як правило, спричиняється загостренням політичної боротьби. Сьогодні в Україні ще бракує внутрішнього парламентського досвіду партійної взаємодії, а отже, українські партії неспроможні забезпечити ефективну парламентську або парламентсько-президентську форму правління.

Взаємовідносини між законодавчою і виконавчою владою є ключовим моментом політичної системи і, відповідно, державного управління. В Україні необхідність реформування й удосконалення політичної системи зумовлена перманентною боротьбою виконавчої і законодавчої гілок влади в умовах відсутності реформи судової системи та дії законів, наявності слабких, невпливових політичних партій, що неспроможні ні представляти інтереси громадян України, ні втілити їх у державну політику. Таким чином, порушується зворотний зв’язок між владою і громадянами, державне управління стає неефективним. Усе це робить уразливою саму систему державної влади і створює кризову ситуацію в країні.

За демократичної форми правління виконавчу владу в державі здійснюють представники однієї або кількох партій, що отримали більшість у парламенті. При цьому члени уряду можуть бути депутатами парламенту, що забезпечує взаємодію гілок влади в державі, спрощує процедуру державної політики. Для пострадянських країн зі змішаною формою державного правління майже загальним правилом є конституювання принципу несумісності депутатського мандата та посади члена уряду.

В інституціональному вимірі деполітизація державного управління потребує чіткого розмежування посад, які є політичними, тобто тих, які обіймають посадовці, призначені з політичних мотивів, і адміністративними, які обіймають професійні державні службовці. Але для цього потрібно визначити сутність політичної посади та внести її у відповідний реєстр.

Як доводить світовий досвід, виконавча влада може здійснюватись міцним урядом більшості, нестійким коаліційним урядом та слабким урядом меншості. Але за будь-яких умов саме парламентські партії відіграють провідну роль у визначенні політики уряду та спрямуванні його дій, базуючись на своїх політичних програмах. А організаційна структура цих партій, їх ідейно-політичне підгрунття визначають стійкість та довготривалість коаліційних урядів. Вважається, що якщо парламентська система ґрунтується на партійно-пропорційних засадах, вона стимулює пошук політичного діалогу і партійно-ідеологічного компромісу при формуванні державної політики. Проте український досвід показав, що не сама форма правління визначає ефективність державної політики, а інституційно-правовий дизайн її суб’єктів. Слабкість політичних партій призводить до колапсу парламентське правління.

Інститут президентства на пострадянському просторі має свою специфіку. У більшості пострадянських країн роль парламенту у формуванні та легітимації уряду є обмеженою. Посада президента дуалістична за своїм характером. З одного боку, президент – глава держави і представник усього народу, з другого – він обстоює партійний політичний вибір (рис. 4). Як свідчить світовий досвід, слабкість багатопартійності може підкреслюватися привілейованим становищем президента, що тяжіє до авторитаризму. Демократичності інституту президентства надають політичні партії, адже вони акумулюють суспільні інтереси і перетворюють їх у державні рішення, державну політику.

Рис. 4. Роль політичних партій у функціонуванні інституту президентства

Дієздатність напівпрезидентської форми правління базується на гнучкій подвійній владній структурі та значною мірою залежить від коливання парламентської більшості. Зміна у владних відносинах (особливо коли ці зміни мають системний характер) змушують змінюватись і самі партії.

Україні необхідно розробити власну інституційну модель взаємодії гілок влади, враховуючи інтереси всіх суб’єктів державно-управлінських процесів. Для цього необхідно посилити суб’єктність громадян у процесі державної політики.

Експерти зазначають, що як ринкова модель економіки, так і партійна модель демократії, що базується на плюралізмі політичних сил та конкурентній боротьбі за державну владу, є більш фундаментальними цінностями сучасного світу, ніж видавалося раніше. Але та модель партії, що склалася понад 100 років тому, тобто модель масової ідеологічної партії індустріального суспільства, нині переживає серйозну кризу. Застаріли традиційні уявлення про функціональне та організаційне призначення політичних партій. Змінилося співвідношення партійних функцій, частину яких взяли на себе сучасні ЗМІ і громадські організації. Міняється співвідношення між партіями і громадянським суспільством, між партіями і групами інтересів, між партіями і рядовими виборцями, між партіями та урядами.

Моделі партій можуть грунтуватись на різних критеріях, зокрема: історичному, що базується на визначенні місця та ролі партії в історичному процесі (Н.Мак’явеллі, Дж.Брайс, М.Вебер). Структурна модель виникла унаслідок зміни внутрішньопартійної організації під впливом участі у владі (Дж.Брайс, М.Острогорський, Р.Михельс). Функціональна модель бере свій початок від теорії Т.Гоббса, який розглядав державу як організм, у якому партії мали відігравати роль м’язів. У механічній моделі наголос робиться на тому, що партія є механізмом, що рухається від громадянського суспільства до держави і тим самим підтримує в робочому стані державу-суспільство (Т.Джеферсон). На думку Б.Ісаєва, найперспективнішою є модель “партії-дерева”. Партія видається живим автономним організмом, що об’єднує суспільство та державу. Різноманітність досліджуваних моделей визначається дослідницькими підходами і не вичерпується перерахованими. Кожна з них має переваги і недоліки, але вони дають можливість проаналізувати партії в контексті суспільства та держави.

Чинниками парадигми сучасної політичної партії є: ідея, лідер, організаційна структура, ресурси, соціальна підтримка. Сучасна модель політичної партії має структурно-функціональну спрямованість, яка дає змогу проаналізувати участь партії в державному управлінні та її вплив на державну політику.

Причинами несформованості повноцінних політичних партій в Україні є брак певних соціальних верств, які мали б виконувати важливі суспільні функції, зокрема середнього класу; політична слабкість, несамостійність інтелектуальної еліти; кримінально-номенклатурна природа національного підприємництва і політикуму.

Політичні трансформації на сучасному етапі можуть стати важелем, який дасть змогу скоригувати соціальну динаміку, сприяти стабільності держави через стабілізацію державно-владних та політико-управлінських відносин.

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні розв’язано важливу наукову проблему, яка полягає в теоретико-методологічному обґрунтуванні суб’єктності політичних партій у державній політиці, висвітленні закономірностей демократичної модернізації партій шляхом орієнтації на професіоналізм у державному управлінні, суспільний запит, оптимізацію державно-владних відносин для ефективного творення та результативного здійснення державної політики. В роботі вперше у вітчизняній державно-управлінській науці здійснено системне дослідження концептуальних засад ролі сучасної політичної партії у процесі формування та реалізації державної політики, яка базується на комплексі принципів, що структуровані відповідно до основних складових демократичного державного управління. Зокрема, доведена необхідність чіткого регламентування впливу політичних партій на державне управління в Україні як умови демократичного розвитку, що дасть змогу реалізувати людиноцентричну методологічну модель та досягти демократичних змін влади і суспільства.

Отримані результати підтверджують, що вихідна методологія правильна, поставлені завдання реалізовані, мета досягнута. Виходячи з наукової новизни цих результатів та  на основі здійсненого дослідження сформульовано такі висновки і пропозиції.

1. Партії як об’єднання людей, що боролись за владу, існували ще за часів античності. Наукові дослідження феномену політичних партій розвивались з огляду на розвиток ідеї про представницьку владу, зміни в соціально-економічній і політичній сферах життя суспільства. До кінця ХІХ ст. партії розглядались як невід’ємна складова державної влади, у ХХ ст. як політичний, а не державно-правовий інститут, що визначило напрям подальших досліджень, зокрема критику партійного апарату за “шкідливий” вплив на демократичну організацію державної влади та її діяльність. На розвиток партій впливають такі фактори, як загальні закономірності розвитку науки, функціонування ідеологій у конкретній державі та стан і характер діяльності самих партій.

Сьогодні політичні партії розглядаються як складова державного механізму – з одного боку, і громадянського суспільства – з другого. Саме ця їх подвійна природа забезпечує дотримання демократичних принципів державного управління, побудову горизонтальних управлінських структур, дає можливість транслювати вимоги громадян і перетворювати їх у напрями державної політики.

2. Визначення місця і ролі політичних партій у процесі творення та здійснення державної політики в Україні на сучасному етапі сприяє розвитку вітчизняної партології в державному управлінні, тобто науки, яка вивчає вплив політичних партій на творення та реалізацію державної політики, формування владних інституцій (президентства, парламенту, уряду, регіональної та місцевої влади, правил і норм їх взаємодії тощо), їх функціонування, взаємодію організацій громадянського суспільства з органами влади тощо.

Творення державної політики включає широке коло суб’єктів, які взаємодіють між собою, керуючись власними інтересами. Результатом цієї взаємодії і є державна політика. Розгляд моделей вироблення і здійснення державної політики (плюралістичної, марксистської, елітарної, суспільного вибору) крізь призму політичної взаємодії акторів доводить суб’єктність політичних партій у формуванні органів влади, творенні та реалізації державної політики. Безпосередній вплив партій на державне управління визначається їх спроможністю розробляти та реалізовувати державну політику. Адже боротьба за владу – не самоціль, а можливість формувати державну політику залежно від партійної ідеології. Творення державної політики є прерогативою влади, і ключовими суб’єктами цього процесу є державні службовці: міністри, депутати, голови комісій та комітетів, тобто люди, які обираються та висуваються в сучасній Україні за партійною квотою. Разом з тим сильною вважається та держава, що вибудовує політику незалежно від конфліктуючих суспільних інтересів.

3. Українські дослідники зазначають, що система розробки, прийняття та здійснення державної політики в Україні виросла з радянської системи державного управління, і сьогодні влада фактично намагається її реанімувати та підтримувати. Серйозною причиною існування радянських рецидивів у державному управлінні є слабкість політичних партій, що спричиняє кризові ситуації в парламентській та урядовій діяльності, хоча проблему можна розглядати ширше – як низький рівень правової та політичної культури населення України. Доки громадськість не буде контролювати здійснення програм партій, доти партії не будуть керуватись ними при виробленні державної політики, а сама державна політика не стане прозорою, прогнозованою. Водночас немає чіткого визначення джерела державної політики, погано структурований процес її вироблення знижує ефективність самої політики і деструктивно впливає на процес прийняття рішення.

4. Практичні дослідження показують суттєву відмінність державної політики, яку проводять партії різного спрямування, що прийшли до влади. Політичні партії можна розглядати як інститут, який встановлює “правила гри”, що походять від впливових і зацікавлених у певних державних рішеннях суспільних груп на пострадянському просторі (наприклад олігархи, кримінальні угруповання). Іншою рисою названого інституту виступає формальна організація як структурний елемент механізму державної влади та здійснювана ним практика (виборча парламентська, урядова діяльність, формування та здійснення державної політики тощо). Неоінституціоналізм як методологічна орієнтація дослідження демократії базується на переконанні, що політична демократія залежить не лише від економіки і соціальних умов, а й від композиції політичних інститутів. Використання неоінституціонального методу дослідження у державному управлінні сприяє розширенню його меж та об’єктивізації.

Метод конструювання суспільних груп є продуктивним для розуміння природи представництва груп інтересів та можливостей цих груп, зокрема політичних партій. Структурно-функціональний метод визначив напрям дослідження, що втілився в аналізі особливостей, функцій, структури та параметрів політичних партій у державному управлінні і дав змогу позначити, осмислити, описати та порівняти їх роль у процесі формування і здійснення державної політики й функціонування державної влади.

5. В Україні існує змішана форма республіканського правління. Сьогодні (2010 р.) ми знову повернулись до президентсько-парламентської республіки. У період з 2004 по 2010 рр. шляхом внесення змін до Конституції України була сформована парламентсько-президентська республіка, що стало результатом ситуативного компромісу, який виявився у незбалансованості владних повноважень, що спричинило дві проблеми – адміністративно-політичну та партійно-політичну. Адміністративно-політичну проблему закладено в неузгодженості процедури формування уряду, де елементи президентської і парламентської систем суперечать одна одній та викликають суперечності як між Верховною Радою та Президентом України, так і у Верховній Раді між партійними фракціями й окремими депутатами. Партійно-політична проблема полягає в тому, що Президент України та більшість у Верховній Раді можуть належати до різних партій і блоків, мати суттєві розбіжності у політичних поглядах. У цьому разі існуючий дисбаланс призводить до урядової або парламентської кризи, адже жодна з політичних сил не має достатньо ресурсів для реалізації своєї програми як державної.

Зміст сучасних трансформацій об’єктивно визначається необхідністю встановлення універсальних правил гри для всіх суб’єктів побудови держави та творення державної політики, які б забезпечували державі роль неупередженого арбітра. Суб’єкти творення державної політики мають перейти від попередньої системи взаємодії, яка ґрунтувалась на індивідуальній домовленості, до прозорих універсальних правил. Цьому сприяє становлення політичного ринку в Україні на принципі плюралізму.

6. Для просування ідей і цінностей політичної ідеології, перетворення їх у державну політику створюється певна організаційна структура зі своїми правилами і нормами внутрішньопартійного життя, стилем керівництва та механізмами взаємодії із суспільством і владою, тобто партія. Організаційна побудова партії має відповідати її місії – втіленню в життя певного напряму суспільного розвитку, перетворенню програми партії на державну політику. Сьогодні головна проблема розвитку політичної партії – внутрішньопартійна демократія: нерозв’язаність суперечності між організацією і демократією, між підкоренням особистості та її свободою. Її розв’язання полягає в демократизації процедури ротації керівництва партії, висуванні кандидатів на керівні посади, залученні рядових членів партії до прийняття рішень, ґендерному квотуванні. Ці положення варто зафіксувати у статуті партії, що має бути відображено і в законодавстві. Проблеми прозорості процедур формування та прийняття партійних рішень, партійної участі сьогодні виходять на перший план.

7. Зміцненню партій та послабленню їх залежності від олігархів сприяє державне фінансування статутної діяльності. Метою фінансового регулювання діяльності політичних партій з боку держави є заохочення громадян до участі в політичній діяльності. А метою фінансового регулювання виборчої діяльності є підтримання вільної конкуренції суб’єктів виборчого процесу, розвиток політичного ринку. Але держава має фінансувати конкретні суспільно значущі проекти партій, мотивувати громадян до фінансової підтримки партій шляхом надання податкових пільг. Для України важливим є дотримання принципів прозорості, відкритості, підзвітності в процесі фінансування як виборчих кампаній, так і статутної діяльності партій, адже вони є суб’єктами формування органів державної влади, здійснення державного управління.

8. Політичні партії, виконуючи свої функції, прямо чи опосередковано стають причетними до здійснення усіх етапів політичного процесу. Вони артикулюють та агрегують інтереси громадян, поєднавши і перетворивши їх у державні рішення, державну політику, формують уряд для творення та здійснення державної політики. А парламентський контроль здійснюється за допомогою депутатських запитів, Рахункової палати, за посередництвом бюджетного процесу та звітності уряду тощо. Здійснюючи свої функції, партії забезпечують стабільність державної машини, створюють найбільш сприятливі умови для послідовної зміни складу уряду в умовах багатопартійної системи. Це дає підстави для виокремлення функцій політичних партій у державному управлінні України: формування мети та стратегії суспільного розвитку; забезпечення зв’язку між державою і громадянським суспільством; запобігання конфліктам у державі; вироблення та здійснення державної політики; формування парламенту; формування уряду (просування партійних кадрів на всі рівні урядового апарату; супровід роботи партійних лідерів на державних посадах; забезпечення злагодженої діяльності гілок влади); опозиційна діяльність; запобігання конфліктам у суспільстві.

Перетворювальна роль державного управління зводиться до забезпечення не тільки поступального розвитку суспільства, хоча це є головною його метою, а й стабільності суспільних відносин, що зумовлює значимість політичних партій у державному управлінні.

9. Питання про реформи виборчих систем, як правило, порушують ті партії, яким загрожує втрата влади, або партії, які не можуть за існуючої системи прийти до влади. Власне, перехід до пропорційної системи виборів із закритими списками в Україні зумовив збереження старої еліти при владі. Результати ж виборів суттєво залежать від електоральної поведінки, на яку впливають соціально-економічний стан розвитку, показники інфляції, безробіття, рівня життя, тобто ефективність державного управління, а також імідж партійних лідерів, громадська думка, яку здебільшого формують ЗМІ. Оцінюючи виборчі системи, орієнтуються, як правило, на такі критерії, як якість представництва та ефективність державного управління. Завданням політичних партій у виборах є: забезпечення легітимності проведення виборів; підвищення рівня довіри громадян України до виборів та їх активності у виборчому процесі; забезпечення чесності та прозорості виборчих кампаній в Україні та здобуття перемоги своєму кандидату без серйозних конфліктів. Вони також виконують важливі функції у виборах, до яких належать: конструктивна; програмна; контрольна; артикуляційна; інтеграційна; комунікаційна; генеративна.

10. Практика показує, що розширення чи звуження повноважень законодавчої гілки влади не впливає на якість її роботи, яка залежить від досконалості фракцій. Фракції відповідно до останньої редакції Регламенту Верховної Ради України формують політичні партії. Для ефективної роботи парламенту недостатньо визнати права опозиції, опозиційного уряду та визначити процедуру їх формування, важливо забезпечити дотримання цих прав. Опозиції необхідно надати право на заперечення, право формувати порядок денний одного із засідань сесії тощо. Всі права та обов’язки опозиції мають бути зафіксовані або в Регламенті Верховної Ради України, або в Законі України “Про опозицію”.

11. В Україні місце партій займають адміністративно-економічні угруповання та різноманітні політичні групи тиску, які не репрезентують суспільні інтереси (3-5% населення) і, відповідно, не можуть сформувати повноцінної державної політики, оскільки у них відсутнє стратегічне бачення суспільного розвитку. Вони реалізують власні інтереси вузьких груп, нерідко при цьому завдаючи шкоди інтересам держави і суспільства.

Політична практика країн з коаліційними урядами свідчить, що навіть у відносно стабільних коаліціях процес вироблення політики є менш узгодженим, ніж в однопартійних урядах. Коаліційні уряди є більш обмеженими у спроможності проводити радикальні зміни в державному управлінні та дотримуватися обраного курсу. У разі необхідності здійснення радикальних реформ у державному управлінні більш доцільна президентська або змішана (президентсько-парламентська) форма правління.

12. Ключовою умовою розвитку України має стати запровадження механізму формування уряду згідно з принципом політичної відповідальності, причому ця відповідальність має бути не тільки моральною, а й законодавчо унормованою, не тільки колективною, а й персональною. Необхідно нормативно закріпити єдину, комплексну систему конституційної відповідальності органів державної влади, органів місцевого самоврядування і посадових осіб у формі настання для них несприятливих наслідків за невиконання (неналежне виконання) своїх обов’язків і зловживання наданими правами. Стабільності державного управління сприяє розподіл керівних посад виконавчої влади на адміністративні та політичні. Але необхідно визначити статус політичних посад.

Уряд у сучасних умовах має більше орієнтуватись на горизонтальні зв’язки, у чому йому можуть надати допомогу політичні партії.

13. Демократичність влади за президентської форми правління забезпечують політичні партії як колегіальний орган вироблення державної політики, що впроваджує президент. У противному разі президентська влада перетворюється на одноосібне авторитарне правління. Методи компромісу, переговорів і поділу влади відіграють провідну роль у відновленні демократії.

Роль політичних партій у функціонуванні інституту президентства полягає у підготовці кандидатів на посаду президента, а також виборчої програми; організаційному та кадровому забезпеченні здійснення програми; досягненні стабільності шляхом домовленості з іншими політичними силами; встановленні зв’язку з громадянами; їх мобілізації на виконання програми президента; створенні іміджу президенту.

14. Україна перебуває в процесі демократизації, політичною сутністю якого є розподіл державно-владних повноважень між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади, між центральними та регіональними структурами й органами місцевого самоврядування. Ця політична сутність проявляється через президентсько-парламентську форму державно-владних відносин (як таку, що зумовлена логікою трансформаційного процесу переходу від тоталітаризму до демократії) і знаходить остаточне вираження в змішаній формі правління, що відповідає історичній спадщині, політичній традиції, культурній ментальності України та реаліям сьогодення, а також перспективам подальшого демократичного поступу.

Сучасне суспільство розвивається через циркуляцію в ньому повідомлень, що насичені інформацією і легко декодуються за допомогою громадських організацій і, зокрема, політичних партій. Але держава проявляє себе як фактор непроникливості для ідеології комунікативної прозорості. Носієм комунікативної функції у державі виступають політичні партії як інститут політичної системи, з одного боку, і як інститут громадянського суспільства – з другого.

Якщо змінюється парадигма державного управління і основний наголос переноситься на надання послуг, то змінюються і акценти у функціонуванні політичних партій. На перший план виходить комунікативна функція, що забезпечує зв’язок держави з громадянами. Отже, вимоги сьогодення, участь партій у державному управлінні на базі політичного та ідеологічного плюралізму, у формуванні та реалізації державної політики суттєво змінили організаційну структуру політичних партій, їх функціональну спрямованість та форми політичної діяльності, а також саму суть державного управління.

Щоб забезпечити демократичний розвиток інституту політичних партій, потрібно законодавчо зобов’язати включити до статутів політичних партій такі індикатори, як термін перебування на керівних посадах, зосередження в одних руках керівних посад, гендерні квоти, формування порядку денного з’їздів і конференцій у первинних осередках партій. Для демократизації українського суспільства необхідно переглянути виборче законодавство відповідно до висновків Венеціанської комісії; прийняти закони про парламентську більшість та опозицію з чітким нормуванням відповідальності як партій у цілому, так і їх функціонерів; внести зміни до Регламенту Верховної Ради України, що гарантують права опозиції, а також посаду “політик” до класифікатора.

У дисертаційному дослідженні окреслено низку проблем, що потребують поглиблених досліджень: це і формування державної ідеології, і розвиток партійного законодавства, і фінансування політичних партій, і партійний менеджмент, і політична відповідальність. Ці дослідження в сукупності сприятимуть розвитку науки державного управління, що позитивно вплине на ефективність управління державними справами.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

  1.  Гонюкова Л. Політичні партії як інститут державної політики та управління: теоретико-методологічний аналіз : монографія / Л. Гонюкова. – К. : НАДУ, 2009. – 392 с.

Публікації у фахових виданнях:

  1.  Гонюкова Л. Гендерна методика в аналізі державної політики /
    Л. Гонюкова // Сучасні проблеми державного управління : зб. наук. пр. УАДУ. – К. : Вид-во УАДУ, 2003. – Вип. 1. – С. 190–201.
  2.  Гонюкова Л. Гендерний інструментарій в аналізі державної політики / Л. Гонюкова // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. пр. – Дніпропетровськ : ДРІДУ НАДУ, 2003. – Вип. 3. – С. 107–117.
  3.  Гонюкова Л. Політичні партії як чинник демократизації суспільства / Л. Гонюкова // Актуальні проблеми внутрішньої політики. – 2004. – № 4. –
    С. 103–111.
  4.  Гонюкова Л. Політичні партії в політичних системах, що змінюються / Лілія Гонюкова // Зб. наук. пр. НАДУ. – К. : Вид-во НАДУ, 2005. – Вип. 1. –
    С. 276–286.
  5.  Гонюкова Л. Політичні партії як виразники новітніх політичних ідеологій / Л. Гонюкова // Державне управління в Україні: реалії та перспективи : зб. наук. пр. / за ред. В. І. Лугового ; В. М. Князєва. – К. : Вид-во НАДУ, 2005. – С. 316–324.
  6.  Гонюкова Л. Cтворення політичних партій: необхідні й достатні передумови / Лілія Гонюкова // Вісн. НАДУ. – 2005. – № 1. – С. 406–412.
  7.  Гонюкова Л. Правовий аспект взаємодії громадсько-політичних об’єднань і державної влади / Л. Гонюкова // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. пр. – Дніпропетровськ : ДРІДУ НАДУ, 2005. – Вип. 1(19). – С. 73–83.
  8.  Гонюкова Л. Розвиток законодавства щодо фінансування політичних партій / Лілія Гонюкова // Вісн. НАДУ. – 2006. – № 2. – С. 311–320.
  9.  Гонюкова Л. Організаційна структура політичної партії / Л. Гонюкова // Теорія та практика державного управління : зб. наук. пр. – Х. : Вид-во ХарРі НАДУ “Магістр”, 2007. – Вип. 4 (19). – С. 259–267.
  10.  Гонюкова Л. Організаційні основи будівництва політичних партій /
    Л. Гонюкова // Державне управління: теорія та практика : електрон. наук. фах. вид. – 2007. – № 1(5). – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/Dutp/2007-1/
  11.  Гонюкова Л. Гендерні механізми партійного будівництва / Лілія Гонюкова // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. пр. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 2. – С. 107–114.
  12.  Гонюкова Л. Вплив політичних партій на становлення президентської республіки / Лілія Гонюкова // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. пр. – Одеса : Вид-во ОРІДУ НАДУ, 2008. – Вип. 4. – С. 330–335.
  13.  Гонюкова Л. В. Політичні партії як суб’єктивні чинники державно-політичної кризи / Л. В. Гонюкова // Теорія та практика державного управління : зб. наук. пр. – Х. : Вид-во ХарРі НАДУ “Магістр”, 2008. – Вип. 4 (23). – С. 15–23.
  14.  Гонюкова Л. Вплив політичних партій на становлення президентської форми правління / Л. Гонюкова // Державне управління: теорія і практика : електрон. наук. фах. вид. – 2008. – № 2(8). – Режим доступу : http://www.nbuv. gov.ua/ e-journals/Dutp/2008-2/doc_pdf/gonukova.pdf
  15.  Гонюкова Л. Політичні партії як суб’єкти творення коаліційного уряду / Лілія Гонюкова // Зб. наук. пр. НАДУ. – К. : НАДУ, 2008. – Вип. 1. –
    С. 154–165.
  16.  Гонюкова Л. В. Вплив політичних партій на процеси суспільних трансформацій / Л. В. Гонюкова // Стратег. пріоритети. – 2009. – № 4 (13). –
    С. 34–40.
  17.  Гонюкова Л. В. Політичні партії в державному управлінні: до історіографії проблеми / Л. В. Гонюкова // Державне управління: теорія та практика : електрон. наук. фах. вид. – 2009. – № 2. – Режим доступу : http://www.nbuv. gov.ua/e-journals/Dutp/2009_2/ doc_pdf/Gonyukova.pdf
  18.  Гонюкова Л. Багатопартійність по-українськи / Лілія Гонюкова // Вісн. НАДУ. – 2009. – № 4. – С. 176–182.
  19.  Гонюкова Л. Участь політичних партій у політико-управлінській діяльності держави / Лілія Гонюкова // Зб. наук. пр. НАДУ – К. : НАДУ, 2009. – Вип. 2. – С. 176–182.
  20.  Гонюкова Л. Політичний плюралізм як умова розвитку демократичної держави: європейський досвід / Лілія Гонюкова // Вісн. НАДУ. – 2009. – № 3. – С. 195–202.
  21.  Гонюкова Л. Демократія та політичні партії України: шляхи реалізації / Л. Гонюкова // Державне управління: теорія та практика : електрон. наук. фах. вид. – 2009. – № 1. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/ Dutp/2009-1/ doc_pdf/ GonyukovaLV.pdf
  22.  Гонюкова Л. Політичні партії в державному управлінні: функціональний аспект / Лілія Гонюкова // Зб. наук. пр. НАДУ. – К. : НАДУ, 2010. – Вип. 1. – С. 167–173.
  23.  Гонюкова Л. Методологія дослідження політичних партій в державно-управлінській науці / Лілія Гонюкова // Вісн. НАДУ. – 2010. – № 2. – С. 179–184.

Статті в інших виданнях

  1.  Гонюкова Л. Правова інституціоналізація парламентської більшості й опозиції / Л. Гонюкова // Парламентсько-президентська форма правління: Україна та німецький досвід : зб. наук. пр. / за наук. ред. І. В. Розпутенка. – К. : К.І.С., 2003. – С. 156–163.
  2.  Гонюкова Л. Фінансування виборчої діяльності політичних партій /
    Л. Гонюкова // Розвиток демократії і демократична освіта : зб. матеріалів
    IV міжнар. наук. конф., 28-30 верес. 2006 р., Київ. – К. : Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2007. – С. 19–26.
  3.  Гонюкова Л. Норми та принципи партійного будівництва / Л. Гонюкова // Віче. – 2007. – № 18. – С. 44–45.
  4.  Гонюкова Л. Политические партии в управлении современным государством / Л. Гонюкова // Государственное управление в ХХІ веке: традиции и инновации : 7-я междунар. конф. фак. гос. упр. МГУ им. М. В. Ломоносова, 27-29 мая 2009 г., Москва : материалы конф. : в 3 ч. / отв. ред. И. Н. Мысляева. – М. : МАКС Пресс, 2009. – Ч. 3. – С. 237–245.
  5.  Honiukova L. Mechanizmy rownowazenia udzialu kobiet i mezczyzn w rozwoju partoo politycznych w Ukrainie / Lilija Honiukova. – Nova Ukraina. – 2009. – № 1–2. – P. 137–147.
  6.  Гонюкова Л. Модель сучасної політичної партії / Л. Гонюкова // Освіта регіону. – 2010. – № 2. – С. 16–21.

Навчальні посібники, навчально-методичні матеріали:

  1.  Партії та громадсько-політичні рухи: світовий досвід і Україна : конспект лекцій для навч. дисципліни / уклад. В. А. Ребкало, Л. В. Гонюкова. – К. : Вид-во НАДУ, 2004. – 88 с. – Авт. с. 5–50.
  2.  Суспільно-політичні реформи : навч. посіб. / Л. Гонюкова, М. Логунова, В. Ребкало та ін. – К . : Центр навч. л-ри, 2004. – 199 с. – Авт. с. 110–160.
  3.  Логунова М. М. Становлення і розвиток демократії: світовий досвід для України : опорн. конспект дистанц. курсу : навч. посіб. / М. М. Логунова,
    Л. В. Гонюкова. – К. : Центр навч. л-ри, 2005. – 104 с. – Авт. с. 3–15, 31–76.
  4.  Політичні інститути та процеси в умовах трансформації українського суспільства : навч. посіб. / Р. В. Войтович, Л. В. Гонюкова, Н. М. Дармограй та ін. – Одеса : Вид-во ОРІДУ НАДУ, 2006. – 414 с. – Авт. с. 69–149, 180–193.
  5.  Держава і громадянин: шлях до співпраці : наук.-метод. матеріали з питань організації громад. слухань / уклад. : Е. А. Афонін, Л. В. Гонюкова. – К. : Вид-во НАДУ, 2006. – 84 с. – Авт. с. 5–25, 40–63.
  6.  Політико-партійні процеси та становлення громадянського суспільства в Україні : метод. матеріали для самост. роботи слухачів / уклад. В. А. Ребкало, Л. В. Гонюкова. – К. : Вид-во НАДУ, 2007 . – 24 с. – Авт. с. 5–20.
  7.  Гонюкова Л. В. Суспільно-політичні об’єднання: теорія і практика : навч.-метод. посіб. / Л. В. Гонюкова, Б. М. Максимець. – К. : Генеза, 2009. –
    240 с. – Авт. с. 8–84, 136–233.

АНОТАЦІЇ

Гонюкова Л. В. Політичні партії як суб’єкти державної політики в сучасній Україні. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.01 – теорія та історія державного управління. – Національна академія державного управління при Президентові України. – Київ, 2010.

У дисертаційній роботі обґрунтовані теоретико-методологічні засади суб’єктності політичних партій у процесі творення та здійснення державної політики в Україні. На базі вивчення політико-управлінських функцій держави, етапів та суб’єктів політичного процесу виділено функції політичних партій у державному управлінні. Проаналізовано участь політичних партій у виборах, умови їх роботи у законодавчій та виконавчій гілці державної влади, у процесі творення державної політики. Розглянуто та обґрунтовано залежність ефективного державного управління від організаційної структури політичної партії, її згуртованості та дисциплінованості. Доведено важливість розвитку внутрішньопартійної демократії для реалізації функцій демократичної держави через діяльність органів державної влади. Розглянуто напрями державної політики та стратегії суспільного розвитку в програмах партій. Установлено їх залежність від ідеологічної орієнтації та ступеня організованості партії. На базі аналізу світового досвіду розроблено й описано структурно-функціональну модель політичної партії в умовах перехідного суспільства як чинник оптимізації системи державного управління та розвитку громадянського суспільства.

Ключові слова: політична партія, політична система, державне управління, демократія, державна політика, партологія, внутрішньопартійна демократія, партійне будівництво, вибори, фракція, реформа, коаліція, парламент, уряд, інститут президентства.

Гонюкова Л. В. Политические партии как субъекты государственной политики в современной Украине. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора наук государственного управления по специальности 25.00.01 – история и теория государственного управления. – Национальная академия государственного управления при Президенте Украины. – Киев, 2010.

Исследованы основные направления анализа общественной роли политических партий в отечественной и зарубежной литературе в историческом контексте. Заложены базовые принципы теоретико-методологического определения места и роли политических партий в государственном управлении современной Украины. На основе изучения управленческих и властных функций государства, этапов политического процесса и субъектов его осуществления выделены функции политических партий в государственном управлении. Рассмотрены значение, роль и место идеологий (на базе плюрализма) в формировании государственной политики, конфигурации органов власти и взаимоотношениях веток власти. Показано, как от идеологической ориентации зависят не только выбранные партией методы и способы борьбы за власть, но и ее внутренняя структура, направления государственной политики, социальная помощь, развитие отдельных сфер экономики и т.д. Доказано, что форма государственной власти, а значит и методы государственного управления, определенным образом зависят от политических партий, которые, взаимодействуя между собой, создают партийную систему и являются субъектами государственной власти, создания и реализации государственной политики. Партии как субъекты формирования властных отношений определяют характер и направление политического процесса в государстве, что является определяющим как для государственной политики, так и для государственного управления.

Рассмотрены принципы демократии и условия их реализации в партийном строительстве. Выделены основные проблемы демократического развития политических партий. Определены нормы и принципы партийного строительства в наше время. Раскрыты цели государственного финансирования деятельности политических партий, при этом основной акцент сделан на принципах, рекомендованных Парламентской Ассамблеей Совета Европы.

Изучены избирательные системы и их влияние на эффективность государственного управления за рубежом. Мировой опыт функционирования демократических режимов доказал, что развитые демократии не могут существовать без партий. Избирательное законодательство изменяется, как правило, для того, чтобы определенные политические силы сохранили свою власть, а не для обеспечения эффективности государственного управления. Анализ зарубежного опыта позволил выявить недостатки отечественного избирательного законодательства и определить направления его усовершенствования, а также выделить функции и задачи политических партий в выборах. Обоснована нецелесообразность закрытых избирательных списков, а также необходимость усиления ответственности как отдельных лиц, так и организаций за нарушение избирательного законодательства.

Проанализирована парламентская деятельность политических партий в процессе формирования государственной политики. Главным ее субъектом является фракция, которую создают политические партии и их блоки. Контролируя правительство, парламентские фракции дают возможность политическим партиям влиять на правительство, играя решающую роль в формировании его политики. Доказано, что интенсивность влияния фракции зависит от ее численности, интеллектуального потенциала, уровня организации (дисциплинированности при принятии решений), внешних обстоятельств и медиа-ресурсов. Рассмотрены понятие коалиционного правительства, условия его эффективной деятельности и роль политических партий в его формировании и реализации государственной политики, показана необходимость деполитизации государственного управления посредством разделения должностей на политические и административные, определения политики профессией.

Раскрывается содержание демократичности института президентства, которую обеспечивают политические партии как коллегиальный орган разработки государственной политики, проводимой президентом. В противном случае президентская власть превращается в единоличное авторитарное правление. Заданием политических партий является легитимность президентской власти как непременное условие реализации властно-управленческих отношений в демократических государствах.

Анализ и обобщение различных научных подходов в интерпретации моделей политических партий в системе общественных отношений позволил сформировать авторское видение структурно-функциональной модели современной политической партии переходного государства.

Ключевые слова: политическая партия, политическая система, государственное управление, демократия, государственная политика, партология, внутрипартийная демократия, партийное строительство, выборы, фракция, реформа, коалиция, парламент, правительство, институт президентства.

Gonyukova L. V. Political parties as subjects of public policy in modern Ukraine. Manuscript.

Thesis for the Degree of Doctor of Public Administration, specialty 25.00.01 – Theory and History of Public Administration. National Academy of Public Administration, the President of Ukraine. – Kyiv, 2010.

The complex of theoretical and methodological foundations of subjectivity political parties in the process of creation and implementation of state policy in Ukraine are proved in dissertation work. Based on the study of political and administrative functions of the state, phases and subjects of the political process emphasized functions of political parties in state administration. Analyzed the participation of political parties in elections, conditions of their work in the legislative and executive branch of state government, in the process of making national policy. Examined and proved the dependence of effective governance from the organizational structure of the political party, its cohesion and discipline. Proved the importance of development the internal party democracy for the realization of functions of a democratic state through the activities of public authorities. Considered the tendencies of state policy and strategy of social development programs of parties. Proved their dependence on the ideological orientation and degree of organization of the party. Developed and described the structural and functional model of a political party in a condition of transitional society as a factor of optimizing the system of state administration and development of civil society on the basis of analysis of international experience.

Key words: political party, political system, public administration, democracy, public policy, partology, interparty democracy, party building, elections, faction, reform, coalition, parliament, government, institution of presidency. 

Підп. до друку 16.12.2010.

Формат 60 х 84/16. Обл.-вид. арк. 2,56.

Ум.-друк. арк. 2,09. Гарн. Таймс.

Тираж 100 пр.

Свідоцтво серії ДК № 1561 від 06.11.2003.

Віддруковано з оригінал-макета у видавництві

Національної академії державного управління

при Президентові України

03057, Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20, тел. 456-94-36.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

10083. Англо-Американская модель корпоративного управления 310.95 KB
  Англо-Американская модель корпоративного управления Современный американский менеджмент своей главной обязанностью считает заинтересовать работников в труде чтобы их работа была эффективнее. Поэтому американские менеджеры постоянно совершенствуют и улучшают пр
10084. Интересы участников корпоративных отношений 9.37 KB
  Интересы участников корпоративных отношений: менеджеры индивидуальные цели например максимизация оплаты труда рост активов компании как показатель их профессиональной квалификации рост штата сотрудников и пр. работники в качестве индивидуальной цели ...
10085. Картель, Синдикат, Пул 46.25 KB
  Картель Картель объединение как правило фирм одной отрасли которые вступают между собой в соглашение касающееся различных сторон коммерческой деятельности компании соглашение о ценах о рынках сбыта объемах производства и сбыта ассортименте обмене патент
10086. Классификация слияний 95.44 KB
  Узкая специализация: McDonald’s Delta Airlines CocaCola Xerox; Red Cross. Mitsubishi kitpes приблизительно = 28 компаний Mitsubishi Motors Steel Aluminum oil Electric Cement Paper Glass Nicon Bank 5ое место в мире kitpes японская модель которую применяют такие группы Co: Toyota и Toshiba Nee Nissan и Canon. Классификация сл
10087. Корпоративное управление Японии 1.97 MB
  Корпоративное управление Японии. В японских фирмах первостепенное значение придается контролю и управлению непосредственно в цехе на производственном участке. Рабочие выполняют как стандартные операции когда линия работает в обычном заданном режиме так и нес
10088. Немецкая модель корпоративного управления 452.04 KB
  Немецкая модель корпоративного управления В Европейских странах к управлению корпорацией подходят с другой стороны нежели в Америке. Поэтому организация и роль управления корпорацией в немецкой системе значительно отличается от американской системы. Рассмотрим осо...
10089. Немецкая система корпоративного управления 983.35 KB
  Немецкая система корпоративного управления. В отличие от США большая часть акционерного капитала Германии находится во владении других компаний: система взаимного участия компаний во владении акциями охватывает более половины совокупного акционерного капитала в Г...
10090. Отечественная история. Образование Древнерусского государства IX-X вв. Отечественная культура 1-й половины XIX в. 387 KB
  Отечественная история Образование Древнерусского государства IXX вв. Монголотатарское нашествие на Русь и борьба против него. Причины возвышения Московского княжества и его роль в формировании Русского централизованного государства. Внутренняя и внеш
10091. Понятие, содержание, основные механизму корпоративного управления 86.48 KB
  В США 25 млн. владеют акциями 50 млн. ценными бумагами корпораций т.е. каждый 5 чел. В Швеции каждый второй. Раздел 1. Корпоративное управление 1.1 Понятие корпоративного управления его основные элементы Corporate Governance. Корпорация объединение союз ...