64862

Періодизація розвитку української культури. Джерела. Культура на українських землях у найдавніші часи. Стародавня культура східних слов’ян

Лекция

Культурология и искусствоведение

Україна — промислово-аграрна країна. Вона є одним з провідних експортерів деяких видів сільськогосподарської продукції і продовольства, зокрема, соняшникової олії. Народно-господарський комплекс країни включає такі види промисловості як важке машинобудування, чорна та кольорова металургія...

Украинкский

2014-07-15

7.01 MB

14 чел.

Лекція 1. Періодизація розвитку української культури. Джерела. Культура на українських землях у найдавніші часи. Стародавня культура східних слов'ян.

План

  1.  Методологічні засади розуміння національної культури, сутність поняття “національна культура”.
  2.  Культура на теренах України на ранніх стадіях розвитку суспільства.
  3.  Вплив на історико-культурний розвиток слов’ян кочових племен, що заселяли територію сучасної України - кіммерійців, скіфів, сарматів.

1. Методологічні засади розуміння національної культури, сутність поняття “національна культура”.

Україна — унітарна держава. Вона складається з 24 областей, однієї автономної республіки Крим і двох міст з особливим статусом: Київ, столиця і найбільше місто, і Севастополь. Україна є президентсько-парламентською республікою з окремою законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. Найвищим органом державної влади є Верховна рада України, а головою держави — Президент України.

Гімн України Слова Павло Чубинський, 1862. Мелодія Михайло Вербицький, 1863. Затверджений 15 січня 1992 (офіційна редакція) 6 березня 2003 (Закон про гімн).

За останнім переписом населення 2001 року в Україні проживало понад 48 млн осіб. З них 77,8 % становили українці, 17,3 % — росіяни і 4,9 % — представники інших національностей. Частка міського населення складала 32,5 млн осіб (67,2 %). Кількість жінок (53,7 %) переважала над кількістю чоловіків (46,3 %). Офіційною мовою в Україні є українська. В результаті багатовікової русифікації у східних і південних областях поширена російська мова. Більшість населення належить до християн східного обряду — православних і греко-католиків. Серед інших конфесій представлені римо-католицизм, протестантизм, іслам.

Україна — промислово-аграрна країна. Вона є одним з провідних експортерів деяких видів сільськогосподарської продукції і продовольства, зокрема, соняшникової олії. Народно-господарський комплекс країни включає такі види промисловості як важке машинобудування, чорна та кольорова металургія, суднобудування, автомобілебудування, авіабудування, виробництво техніки, обладнання для електростанцій, нафто-газової та хімічної промисловості. Україна є потужним виробником електроенергії. Налагоджено виробництво ракетоносіїв, супутників та обладнання для дослідження космосу. Україна є значним виробником зброї — танків, військово-транспортних літаків, зенітно-ракетних комплексів, оптичного обладнання.

Україна є одним із членів-засновників Організації Об'єднаних Націй, а також членом понад сорока міжнародних організацій.

Україна становить 5,7 % території Європи і 0,44 % території світу. За цим показником вона є другою за величиною серед країн Європи після Росії (або найбільшою країною, яка повністю лежить в Європі). Код країни за системою ISO 3166-1-alpha-2 — UA. Територія України витягнута з заходу на схід на 1316 км і з півночі на південь на 893 км, лежить приблизно між 52°20′ та 44°23′ північної широти і 22°5′ і 41°15′ східної довготи.

Крайній північний пункт — с. Грем'яч Чернігівської області.

Крайній південний пункт — мис Сарич (Автономна Республіка Крим).

Крайній західний пункт — с. Соломоново Закарпатської області.

Крайній східний пункт — с. Червона Зірка Луганської області.

Географічний центр України міститься на північній околиці села Мар'янівка (Шполянський район) Черкаської області.

Згідно з однією із методик вимірювання географічний центр Європи розташований на території України, неподалік міста Рахова Закарпатської області.

Площа виняткової економічної зони України становить 72658 км².

Найбільшими чорноморськими портами є Одеса, Іллічівськ, Херсон, Севастополь, азовськими — Маріуполь, Бердянськ, Керч. Загальна протяжність кордонів 6993 км (із них сухопутних 5638 км). Довжина морської ділянки кордону: 1355 км (Чорним морем — 1056,5 км; Азовським морем — 249,5 км; Керченською протокою — 49 км).

Культура українського народу століттями розвивалася не ізольовано від культур інших народів (литовської, польської, російської та інших) а перебувала, закономірно, в контексті світового культурологічного процесу. Саме тому, українці протягом віків творили свою власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Тим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової культури.

Проблема систематизації культури і розкриття її структури є досить складною та суперечливою. Це обумовлено тим, що людство нагромадило величезний потенціал матеріальних й духовних цінностей, створений в різні епохи різними народами, які тепер стали загальнолюдським культурним сплавом. Зазначимо, що культурний процес — це жива людська діяльність, що опирається на культурну спадщину 1200 поколінь людського роду, які збагатили культуру своїми знаннями, творчістю, новими відкриттями, досвідом, навичками і вміннями. Через обмін цінностями культури розкривається зміст культурного прогресу.

Походження та зміст поняття “культура”.

Слово “культура” походить від латинських слів colo, colere (щось вирощувати, доглядати, обробляти). Звідси culturare (вирощений, оброблений людською працею, доведений до досконалості). Спочатку ці слова стосувалися праці на землі (землеробства): обробка ґрунту, його "культивування", тобто зміни у природі під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами. Вже у цьому первісному змісті терміна було підкреслено важливу особливість культури - її людський фактор, висловлено ідею впливу людини та її діяльності на оточуючий світ. Однак згодом цей термін усе частіше стали вживати у ширшому значенні – стосовно духовно-практичної діяльності людини. Так, відомий римський оратор Марк Ту́ллій Цицерон у своїй праці “Тускуланські диспути” (45 р. до н.е.) називає філософію культурою душі. Щоб стати філософом, вважає він, треба наполегливо вдосконалювати свої розумові здібності, плекати розум, обробляти його, як селянин землю. Отже, основний зміст культури Цицерон вбачав у розвитку мистецької діяльності людини, вдосконаленні її духовного світу. І це перша відома спроба вживання слова “культура” як теоретичного терміна.

В епоху Середньовіччя поняття культури набуває світоглядно-морального змісту. Німецький філософ Самуель фон Пуфендорф (1632-1694) у 1684 р. уперше вживає слово “культура” як самостійний термін для позначення духовного світу людини, що відрізняє її від звичайного тваринного існування. Культура пов’язується зі світосприйняттям, світобаченням, світовідчуттям того чи іншого народу, який займає певний географічний простір. У середні віки набуває поширення комплекс значень згаданого слова, згідно з яким культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, — з досконалістю людини.

В епоху Відродження та Просвітництва поняття культури набуває ще ширшого змісту. Італійський мислитель Джакомо Віко (1668-1744) відводив культурі вирішальну роль у суспільному розвиткові. Нарешті, у XVIII ст. слово "культура" набуло самостійного наукового значення. Зокрема, французькі просвітителі Франсуа-Марі Аруе де Вольтер (1694-1778 рр.), Анн-Роберт-Жак Тюрго (1722-1781 рр.), Марі Жан Антуа́н Ніколя́ де Каріта́, маркіз де Кондорсе (1743 —1794 рр.) вважали, що "культурність", "цивілізованість" нації чи країни на противагу "дикунству" і "варварству" первісних народів полягають у "розумності" суспільних порядків і політичних установ, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв. Французький філософ Шарль-Луї де Секонда, барон Ля Бред і де Монтеск’є (1689-1755) у праці “Про дух законів” доводив, що розвиток культури того чи іншого народу залежить від розміру території держави, від клімату, географічного середовища, ґрунту. Однак уже в межах Просвітництва виникає і критика існуючої "культури" та її носіїв. Французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712-1778) протиставляв культуру “чистій природі”. Згідно з його теорією культуру почали розуміти як “людяність” на противагу “природності”, “тваринності”. Звідси віра в те, що культура – це чиста духовність, яка можлива лише у філософській, науковій та художній творчості. Вважалося, що культуру в суспільстві можна утвердити шляхом піднесення рівня освіти народу, звільнення його від усіляких забобонів, релігійних вірувань, утопічних уявлень з метою побудови “розумної держави” і встановлення таких же суспільних відносин. Однак просвітницькі уявлення про культуру розвіялися під тиском реального суспільного життя ранньобуржуазного суспільства.

Як відомо, життя спростувало сподівання просвітителів на торжество розуму і справедливості у суспільстві. Сутність культури відтак вбачалася у моральній (І.Кант), естетичній (Ф.Шіллер, брати А. і Ф.Шлегелі, Новаліс та інші представники романтизму), філософській (Г.В.Ф.Гегель) свідомості.

Пізніше теоретики наштовхнулись на проблему суперечностей у культурному прогресі людства. Німецький поет, драматург і теоретик мистецтва Йоганн Фрідріх Шиллер (1759—1805) досить точно побачив суперечність між природою й культурою, однобічність людини, яка відірвалася від природи та замкнулася у штучно витвореному нею світі культури. З осмислення суперечностей культури і цивілізації починає відлік сучасний підхід до культури як складного суспільно-історичного явища.

Перше, що слід зафіксувати при розгляді поняття “культура” у тому його вигляді, в якому воно закріплене сьогодні у свідомості, це багатозначність, розмитість меж, використання і вживання з різними відтінками значення. Не так багато існує понять, які були б настільки не визначені, доступні для використання у найрізноманітніших (часто протилежних один одному) значеннях, ніж те, яке ми розглядаємо. Всі дослідники культури з абсолютною одностайністю констатують цю обставину.

Соціально-економічна зумовленість культури перебуває в полі зору мислителів, які схилялись до матеріалізму в поглядах на людину й історію людства. Зокрема, представники української демократичної думки XIX ст. Леся Українка (Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка), Іван Якович Франко, Михайло Михайлович Коцюбинський та інші — пов'язували історію культури з діяльністю народних мас, осмислювали культуру в контексті національно - визвольної та соціальної боротьби. Для них притаманна глибока гуманістична спрямованість, історичний оптимізм, віра в національно-культурне відродження України.

Підбиваючи підсумки екскурсу в історію становлення і розвитку уявлень про культуру, зазначимо що поняття культури пройшло складну еволюцію, поступово збагачуючись за змістом.

Ще у 60 рр. ХХ ст. американські культурологи Алфред Луіс Кребер та Клайд Клакхон, аналізуючи лише американську культурологію, наводили 237 дефініцій (визначень). Зараз ці підрахунки безнадійно застаріли і підвищений інтерес до вивчення культури спричинив лавиноподібне зростання позицій щодо його визначення. Ледве не кожен автор дає власне визначення культури.

Таке семантичне (змістове) розмаїття визначень свідчить про поліфункціональність, складність світу культури й поняття, яке його виражає.

У повсякденному житті слово “культура” розуміють і як те, що характеризує людину в сфері соціальної поведінки, зокрема її тактовність повагу до інших людей, делікатність, уміння завжди знайти міру свого вчинка. Широко розповсюджене ототожнення культури з освіченістю. При цьому не з тим типом освіченості, який виступає синонімом ерудиції, накопиченої розумом інформації а з тим її змістом, що начебто “осідає” у внутрішньому світі особистості, роблячи її носієм якостей, прийнятих як культурні. У цьому разі культура ставиться на один щабель із внутрішньою інтелігенцією, практично ототожнюється з нею.

Інколи у повсякденному вжитку слово “культура” застосовується для характеристики якісного стану тих чи інших явищ. У цьому ключі й випускаються книги з найменуваннями: “Культура мовлення”, “Культура почуттів”, “Про культуру продажу товарів”, “Культура житла” тощо. І хоча це не зовсім буденне, швидше літературно-публіцистичне слововживання, але його витоки слід вбачати саме у буденній свідомості.

Прийнято й розуміння культури як того, що є специфічним для міського способу життя на противагу сільському.

Досить часто термін “культура” наближається до оціночної характеристики форм зовнішньої поведінки людини, виступає як інша назва дотримання норм етикету. “Некультурно поводитесь” – ця поширена фраза явно виражає негативну оцінку тому, хто порушує загальноприйняті норми.

Філософи ж намагаються трактувати слово “культура” у широкому розумінні. Згідно з цим трактуванням культура охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, які вироблені впродовж історії людства. Спробуємо дати прийнятне визначення терміна “культура”.

Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством протягом усієї історії, яка визначає рівень розвитку суспільства, а також сам процес творення та розподілу цих цінностей.

Структура культури. Культуру прийнято поділяти на матеріальну і духовну. При цьому теоретики, як правило, висловивши кілька загальних фраз із приводу матеріальної культури, надалі всю увагу зосереджують на аналізі духовної. До певної міри це виправдане, бо галузь духовної культури значно багатша, багатоманітніша і справді є основною формою існування культури.

Цікаво, однак, те, що ні поділ культури на матеріальну і духовну, ні розуміння самої суті матеріальної та духовної культури не є усталеними. Культурологи висловлюють із цього приводу різні точки зору. Одні вважають духовною культурою наслідки духовного виробництва людства, інші зараховують до нього й саме духовне виробництво. Одні ототожнюють матеріальну культуру з матеріальним виробництвом, інші – зі способом виробництва загалом, укладаючи сюди і частину науки, зокрема технічні знання, які застосовуються у виробництві. Виникають іноді парадоксальні ситуації. Якщо, наприклад, технічні знання використовує інженер на виробництві, то їх відносять до матеріальної культури, а якщо ті ж знання використовує викладач ВНЗ – це вже духовна культура. А до якої культури віднести скульптуру, архітектуру, дизайн?

Про що це свідчить? Про те, що поділ культури на матеріальну і духовну відносний. По-перше, вони не існують цілком відірвано одна від одної, а становлять єдину систему культури як її складові частини. По-друге, цінності  матеріальної  культури завжди містять у собі певний елемент духовної культури через їх художнє оформлення (наприклад, житло, одяг, речі домашнього вжитку тощо). В свою чергу, цінності духовної культури базуються на матеріальній основі (кіно, книги, художні картини, телебачення тощо). По-третє, сучасна цивілізація визначила досить стійку тенденцію в розвитку культури – інтеграцію її складових частин. З одного боку, швидко розвивається і збагачується матеріальна сторона духовної культури – преса, радіо, телебачення, кіно, комп’ютерна та інша сучасна техніка, що використовується у цих видах мистецтва; з другого – спостерігається все більше насичення виробів матеріальної культури духовними цінностями (наприклад, сучасні автомобілі, побутові речі, житло тощо).

КУЛЬТУРА

МАТЕРІАЛЬНА:       ДУХОВНА :

Житло       1. Мова

Транспорт       2. Наука

Знаряддя праці     3. Освіта

Їжа       4. Право

Техніка       5. Етика (мораль)

Комунікації       6. Релігія

Речі повсякденного вжитку    7. Мистецтво.

8. Звичаї

9. Обряди

10. Політика

У сучасній науці виокремлюють такі структурні частини культури на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову і національну культури. Світова культура — це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

Види і форми культури. Протягом соціальної історії люди освоїли, зробили своєю домівкою всю земну кулю, вийшли у космос, винайшли неймовірне за кількістю і якістю число способів діяльності. Якщо спробувати їх згрупувати за прикладними сферами, то можна виділити такі основні форми культури, як матеріальна, духовна і фізична. Зрозуміло, що цей поділ доволі умовний, оскільки в реальному житті ці форми культури взаємопов'язані.

До матеріальної культури належать такі її різновиди: культура праці й матеріального виробництва; культура побуту; культура регіону і місця проживання; особиста культура; фізична культура. Матеріальна культура не рівнозначна матеріальному виробництву. Вона характеризує матеріальну діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток особи і створення умов для реалізації творчих здібностей та обдарувань людини.

Матеріальна культура включає в себе такі елементи, як породи тварин і сорти рослин, грунти і природні речовини (ресурси), які зазнали обробки. У матеріальну культуру входять також: 1) будівлі і споруди, 2) інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності, 3) шляхи повідомлення і засоби транспорту, 4) зв'язок і засоби зв'язку, 5) технології.

Духовна культура утворює досить складну систему, що включає пізнавальну культуру (науку, освіту, філософію), моральну, художню, правову, педагогічну та релігійну культури.

Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп'ютерній техніці, духовна культура стає відносно самостійною від свого творця, людини. У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності оформлюється в філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання) суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія. У майбутньому, можливо, відбудуться революційні зміни духовної культури у зв'язку з розвитком екологічної свідомості і освоєнням космосу.

Деякі культурологи виділяють в окрему структурну частину художню культуру (мистецтво). З точки зору вивчення специфіки художньої культури як наслідку художньо-образної діяльності людини і такої ж практики людства взагалі доцільність цього виокремлення цілком обґрунтована.

Є й інші підходи до питання про структуру культури – за її функціями в суспільстві, організаційними формами існування (держава, церква, школа), за рівнями (особистісний та суспільний) тощо.

Фізична культура - перетворення природного начала в самій людині; формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла.

В основі фізичної культури лежить домашня фізична підготовка, що включає розвиток координації рухів всього тіла дитини (формування макро-дій) і артикуляційного апарату (мікро-рухи щелепно-лицевих м'язів, органів дихання і травлення). Інакше кажучи, це вирішення такого відповідального завдання, як навчання мови, прямоходінню, переміщенню предметів, гігієнічним правилам, культивування відмінностей у поведінці за статевими або віковими ознаками.

На цьому фундаменті надбудовуються всі подальші, більш складні або спеціалізовані, фізичні навички і координовані рухи, на зразок балетного танцю, рухів рук хірурга або фокусника. Щоб усьому цьому навчитися, необхідні не стільки відповідні фізичні дані, скільки багаті культурні традиції і вихована в людині здібність до вдосконалення у відповідності до тих або інших професійних завдань.

Види культури. Крім основних форм культури виділяють також різні її види. Серед безлічі класифікацій можна зупинитися на тій, яка спирається на поняття суб'єкта-носія культури, як найбільш узагальненої і універсальної. Застосовуючи все, що ми вже знаємо про це поняття, отримуємо такий розподіл видів культури: культура суспільства, культура колективу (організації), культура особистості.

Жоден з видів культури не зводиться до двох інших ані в сумі, ані по окремості. Так, культура суспільства - це об'єктивна цілісність культурної творчості, структура і закономірності якої не залежать від діяльності окремих колективів або особистостей, первинних по відношенню до них. Культура колективу складається як результат накопичення досвіду, традицій спільної діяльності групи людей, об'єднаної однією метою. Культура особистості визначається не тільки мірою засвоєння суспільної і колективної культури, але і суб'єктивністю, унікальним характером кожного конкретного “Я”.

Потрібно зазначити, що будь-яка класифікація форм і видів культури, певною мірою, відносна, і в реальній діяльності вони переплітаються, взаємопов'язані між собою. Складність соціокультурної реальності обумовлюється також історичною мінливістю (варіативністю) всіх її істотних характеристик. Тому теоретичні поняття суб'єкта, видів і форм культури потребують подальшого тлумачення за допомогою конкретного історичного матеріалу.

На сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена і широким вживанням терміна "культура" в конкретних дисциплінах. Певну ясність у розуміння поняття «культура» внесла Всесвітня конференція з культурної політики, проведена під егідою ЮНЕСКО 1982 року. Вона прийняла декларацію, в якій культура тлумачиться як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань.

Таким чином, під категорією "українська культура як цілісна система" ми розуміємо:

по-перше, українську культуру слід розглядати як єдине ціле, витворене в галузі матеріального і духовного виробництва українським народом як безпосередньо в самій Україні так і поза її межами;

по-друге, цілісна система культури включає в себе об´єктивну оцінку ідейно-протилежних течій і напрямів у ній;

по-третє, відмова від підходу до вивчення української культури як замкнутого соціального організму;

по-четверте, об´єктивно спричинена нерівномірність розвитку культури, відсутність прямолінійного, одночасного прогресу всіх її видів, галузей і напрямків не можуть слугувати обгрунтуванням надання переваги у вивченні та аналізові тієї чи іншої її складової;

і, по-п´яте, цілісний підхід до культури передбачає аналіз безперервного її розвитку в різні періоди.

Суб'єкти культурної творчості. У філософії суб'єктом називається носій предметно-практичної діяльності і пізнання, тобто джерело активних соціокультурних дій. Для культурознавства істотним є те, що суб'єкт культури - будь то суспільство, колектив або індивід - не заданий природою в готовому вигляді, як продукт біологічної еволюції. Суб'єкти культурної творчості є продуктами історичного процесу, активними агентами якого вони стають в міру оволодіння знаряддями праці, розвитку мови, спілкування за допомогою символів і знаків.

Враховуючи це, можна стверджувати, що провідним суб'єктом культури є все людство, народна маса минулого, сучасного і майбутнього, як творець культурних універсалій. Важко уявити собі існування епохи людських співтовариств, які б без великих зусиль обходилися без, мовного спілкування, тих або інших форм соціальної організації і культурних норм.

Однак різноманітність умов і форм діяльності примушує конкретизувати поняття суб'єкта культури, виділяючи в якості нього великі або малі групи людей. Так, внаслідок впливу етнічних відмінностей можна говорити про нації і народності, як суб'єкти національної культури. Їх специфіка виражається за допомогою поняття національного характеру, національного менталітету. Наочним втіленням особливостей народної культури є фольклор, типові для даного народу житло, костюм, господарські і художні промисли.

Щоб підкреслити активну роль деяких культурних інститутів, їх також наділяють рисами суб'єкта культури: зокрема, кажучи про культуру України, Росії або Франції, мають на увазі діяльність держави. Якщо ж мова йде про мусульманську, католицьку або православну культуру, суб'єктом тут потрібно вважати релігійну спільноту віруючих, церкву.

Разом з тим, відомо, що етнічні, політичні і релігійні чинники культури далеко не завжди узгоджуються між собою. Наприклад, у багатонаціональній державі, будь то Індія, Росія або США, на міжетнічне розмаїття в поведінці людей накладаються відмінності, пов'язані з їх релігійною приналежністю або політичною орієнтацією. Якщо держава не забезпечує рівноправності всіх суб'єктів культури, це може приводити до серйозних суспільних конфліктів.

Однак найбільший ступінь культурних протиріч виявляється тоді, коли суб'єктами культури виступають соціальні і соціо-демографічні групи, класи. Очевидно, що творчі можливості селянства або пролетаріату, феодалів або буржуазії не співпадають. Тут мають значення місце і роль групи в суспільному виробництві, відношенні до власності, рівень доходів. Вікові або гендерні (за статевою ознакою) особливості, обмеження або переваги культурної активності примушують говорити, наприклад, про молодіжну субкультуру або про культурні відмінності між чоловіками і жінками.

Важливу роль в культурі відіграють професійні групи і сім'я, які забезпечують найбільш стійкі механізми передачі культурної інформації загального і спеціального призначення. У сімейному вихованні завдяки зв'язку поколінь дитина засвоює рідну мову та інші найважливіші цінності. У цьому творчому процесі зусилля сімейного колективу забезпечують основу всього подальшого життя людини в суспільстві. Ставши дорослим, кожен з нас підкоряється суспільному розподілу праці. Через існуючу номенклатуру професій ми бачимо певний розподіл культурних обов'язків між групами людей. Спеціалізація не тільки економить сили суспільства, але і підвищує ефективність культурних установлень.

Безпосереднім, хоча і не автономним суб'єктом культурної творчості є окрема особистість, а також особливі соціокультурні групи, які називаються елітою. Індивідуальні творчі можливості людей не однакові, хоча і властиві всім. Вищий ступінь їх вияву пов'язують з обдарованістю, геніальністю людини. У сучасному світі особистий творчий внесок пов'язують з авторством, що має на увазі оригінальність, новизну і неповторність культурного продукту. Еліта покликана зберігати спадкоємність, традиції культурної творчості і здійснювати відбір її найбільш значущих зразків. Еліти, як правило, займають привілейоване місце в структурі суспільства. Розрізняють еліту політичну, наукову, бізнесову, художню, релігійно-духовну, спортивну тощо. Знищення еліти, як вчить нас досвід, веде до трагічних наслідків, викликаючи занепад і деградацію суспільства. Однак і за таких умов соціальна необхідність в управлінні культурними процесами зберігається, а, отже, поступово відтворюється й еліта.

Динаміка культури.

Знайомство з історією культури показує, що її явища не є незмінними. Тому виникають питання про те, як і чому, під впливом яких чинників змінюється культура. Відповіді на ці питання прагне дати вчення про динаміку культури. Сам термін "динаміка" буквально означає “сила”, тобто вчення про сили і рухи, які ними викликані. Культурна динаміка досліджує соціокультурні зміни з позицій розрізнення типів культурного впливу і характеру культурних змін.

Коли мова йде про соціодинаміку, маються на увазі зміни, які відбуваються в культурі і людині під впливом зовнішніх і внутрішніх сил. Зміни - невід'ємна властивість культури. Поняття "зміна" включає в себе як внутрішню трансформацію культурних явищ (нетотожність самим собі у часі) так і зовнішні зміни (взаємодія між собою, пересування в просторі і т.п.).

Типи культурної динаміки. В культурології культурна динаміка описується трьома основними типами взаємодії: фазовою або етапною; циклічною і інверсійною. Найбільш проста концепція культурного розвитку - традиційна теорія лінійного прогресу, тобто цілеспрямованого поступального руху культурних форм, який розуміється в дусі еволюціонізму як удосконалення людського роду, суспільства, окремої людини, а також результатів її матеріальної і духовної діяльності. Цей тип культурної динаміки отримав назву фазового, або етапного. Для його вивчення використовується метод історичної періодизації, провідним критерієм якого є домінантний тип суспільних відносин, тобто соціальність як така. Ядром її виступають класові інтереси в одному з своїх провідних різновидів - майнових переваг, а складається вона під впливом чинників найрізноманітнішого рівня. Тип соціальності складається на основі переважання міжособистісних відносин в доіндустріальному суспільстві, товарно-грошових чинників в індустріальному або ж чинників, які формують масове суспільство у постіндустріальному суспільстві.

В рамках історичного матеріалізму концепція формаційного розвитку культури утверджувала основним чинником зміни у способі виробництва. Відповідно до цих змін виділялися і основні періоди лінійного розвитку світової культури, які породжували відповідні типи культури: первісну, рабовласницьку, феодальну, буржуазну і соціалістичну. Як передбачалося, зміна характеру виробництва тягне за собою і зміну суспільного устрою, а разом з ним і культури.

Якщо змінити масштаб і ввести стадіальний критерій універсального рівня, то культурна динаміка людського суспільства проявиться як загальносвітовий процес зміни всесвітньо-історичних епох: Первісність, Старовина, Середньовіччя, Новий і Новітній час. Динаміка оцінюється в цьому випадку як комплексне поступальне сходження людського співтовариства сходинками історичного прогресу.

Фундамент фазового типу культурної динаміки - соціокультурне перетворення. Воно має місце коли новий стан виникає внаслідок зміни колишнього стану під впливом інтенсивних процесів суспільного оновлення. Розрізнюють три основних види перетворень: реформу, трансформацію і революцію.

Реформою називається зміна, перевлаштування певної частини соціокультурного життя, яка не знищує основ існуючого порядку. У суспільній теорії і практиці до реформ зараховують більш або менш прогресивні перетворення, певний крок до покращення.

Під трансформацією розуміють сукупність явищ і процесів, які поступово і ненасильницьким чином приводять соціокультурну систему до принципово нової якості відносин.

Революцію визначають як глибоку якісну зміну у розвитку. Стосовно ж соціокультурного середовища говорять про докорінну, як правило, насильницьку зміну найголовніших традиційних цінностей і стереотипів (поведінки, свідомості, мислення), зміну ідеології, крутий поворот державної політики в області культури, кардинальне перетворення соціального складу інтелігенції.

Циклічний тип культурної динаміки виходить з уявлення про те, що зміни у світі підпорядковані закону повторюваності, оборотності. Кожна культура проходить певний життєвий цикл від народження до смерті, рухаючись по замкненому колу до початкового стану хаосу. Подібні погляди були поширені у V-IV ст. до н.е. у грецькій (Арістотель, Полібій) і давньокитайській (Сима Цянь) філософії.

Ідея циклічності протистояла ідеї прогресивного поступального розвитку людської культури і у ХIX-XX ст., знайшовши своє відображення в теорії культурно-історичних типів М.Я.Данилевського, в понятті "культурних організмів" концепції О.Шпенглера, кругообігу "локальних цивілізацій" А. Тойнбі.

Зміни в рамках циклу виявляються повторюваними, суспільства рухаються за подібними траєкторіями протягом багатьох поколінь. Сприйняття часу в них також циклічне, тобто таке, яке періодично повертається до початкової точки. Тому минуле поетизується в легендах про "золоту" добу, яка уявляється найкращою, гідною наслідування і відтворення.

Ще одним типом соціокультурної динаміки називають інверсію, яку іноді розглядають як окремий випадок циклічних змін. Однак це не зовсім правильно, бо інверсія описує зміни, які рухаються не по колу, а здійснюють маятникові рухи - від одного полюса культурних значень до іншого і назад. Такий тип динаміки виникає у суспільствах, де не склалося стійке культурне ядро, "золота середина" або міцна структура. Тому ослаблення жорсткої нормативності і обмежень може приводити до розпущеності звичаїв, повна покірність існуючим порядкам і їх носіям може змінюватися "безглуздим і нещадним бунтом", розгул пристрастей і чуттєвості може поступитися місцем крайньому аскетизму і розсудливому раціоналізму. Чим менше ступінь стабільності суспільства і чим слабкіше налагоджені відносини між його різними компонентами, тим більшого розмаху набувають повороти в його духовному і політичному житті.

Інверсійна хвиля може охоплювати найрізноманітніші періоди - від декількох років до декількох століть. Інверсійний характер мали зміни культури в різні часи і в різних суспільствах. У вітчизняній історії на певному етапі такий характер мав перехід від язичництва до монотеїзму, що супроводжувався знищенням попередніх культів, від релігії до атеїзму, що призвів до руйнування колишніх святинь, огульної критики релігії і розправ зі священиками, від культурної ізоляції до інтенсивного наслідування західних зразків, від державно-партійного тоталітаризму до плюралізму як прямо протилежних моделей політичного і культурного життя.

Характер культурних змін. Коли говорять про характер культурних змін, мають на увазі напрям їх впливу на суспільство. З цієї точки зору розрізняють: зміни, які ведуть до збагачення і диференціації культури; зміни, які ведуть до ослаблення диференціації і занепаду культури; і зміни, які можуть ніяк не виявляти себе протягом тривалого часу, прирікаючи культуру на застій.

Збагачення культури прийнято розглядати як процес поглиблення диференціації її структури при збереженні стійкості фундаментальних частин системи, тобто духовно-етичної спадщини. Позитивні зміни завжди пов'язані з формуванням нових жанрів, напрямів, стилів мистецтва, впровадженням нових технологій, появою нових культурних центрів, народженням геніїв і т.д. Нове не завжди може служити синонімом прогресу, а лише в тому випадку, коли воно сприяє духовно-етичному вдосконаленню людини, допомагаючи їй розширювати зону свободи без шкоди для всього живого.

Культурний занепад частіше за все пов'язаний з ослабленням значущості високих сфер культури, її примітивізацією, зростанням прагматичної спрямованості суспільної свідомості, тобто з набором чинників, викликаних стандартизацією життя в умовах масового суспільства. Занепад також може виражати себе або як втома, реакція розслаблення на попередній бурхливий період розвитку культури, або як незадоволення його результатами.

Культурна криза супроводжується різким ослабленням традиційних зв'язків між найважливішими елементами і інститутами культури. Внаслідок цього система зазнає розпаду. Криза може бути остаточною, але може також дати початок формуванню інших, більш актуальних елементів та їх зв'язків, ставши зародком нової культури.

Про культурний застій кажуть, коли зміни не відбуваються протягом тривалого часу. Суспільство виявляє прихильність до традицій, орієнтується на повторюваність норм, цінностей, смислів, знань, розповсюджує заборону на нововведення. У таких соціокультурних середовищах переважає циклічний тип динаміки, випрямити який у лінію поступального прогресивного розвитку не в змозі навіть великі відкриття.

Той або інший варіант культурних змін, як правило, не охоплює культуру загалом. Навпаки, відмінною особливістю будь-якої культури є її багатошаровий характер, внаслідок чого в ній можуть відбуватися одночасно зміни, направлені в різні сторони і з різною швидкістю. Рух до оновлення, як правило, викликає накопичення тенденцій до стабілізації, що приводить рано або пізно до відкочування і зміни орієнтацій.

Крім того, різні компоненти культури змінюються з різною швидкістю. Найбільш стійкою є міфологія, здатна в тій або іншій формі зберігати свої образи протягом багатьох віків. Великий запас консервативності містить в собі і релігія, яка несе функцію інтеграції суспільства. Більш мобільною є художня культура, яка гнучко реагує на зміну духовного стану суспільства або його окремих верств. Але найвищу здатність до змін має наука, яка подвоює свої основні параметри за 10-12 років.

Функції культури. Складний і багатоплановий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед розмаїтих функцій, які виконує культура у суспільному житті, можна виділити кілька найбільш суттєвих.

1. Пізнавальна функція полягає в тому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ та саму себе. Кожен етап пізнання є сходинкою до храму культури. Так, через казки людина розвиває здатність сприймати і переживати уявне як дійсне, вчиться розрізняти на конкретно-образному рівні добро і зло, правду і кривду. Історичні знання формують розуміння історичного процесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства. Філософія закладає логічний та методологічний фундамент осмислення індивідом законів буття й сенсу свого життя. Великим культурологічним потенціалом наділені також природничі та технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу і досягненнями цивілізації. Проте поступ цих наук може створювати й загрозу технократизації людського мислення, дегуманізації змісту пізнавальної діяльності.

2. Світоглядна функція культури проявляється у тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну цілісність елементів свідомості через сприйняття та розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що і світоглядне мислення, і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, згодом у релігії й, нарешті у науковому пізнанні, тобто у тих формах суспільної свідомості, що становлять зміст культури. Отже, культура і світогляд перебувають у діалектичній єдності.

3. Комунікативна функція зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає досвід поколінь у словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії, засобах виробництва, предметах споживання. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші – національний, регіональний, релігійний. Таким чином, символічний зміст культури, забезпечуючи живий зв’язок поколінь, закладає міцний фундамент для становлення духовності людини, розширення її контактів із навколишнім середовищем.

4.Трансляційна функція культури. Це, по суті, та ж комунікація, але розгорнута в соціально-історичному часі і просторі. Під трансляцією потрібно розуміти передусім функцію передачі соціального досвіду від одного покоління людей до іншого, від епохи до епохи. Культура забезпечує спадкоємність людського існування для багатьох поколінь, створюючи більш або менш надійний захист від екологічних законів регулювання життя. Це пояснює, зокрема, постійне зростання населення Землі, серйозний вплив на яке може мати тільки культурний чинник.

Трансляція культури надзвичайно багатопланова. Частіше за все в ній виділяють духовний і матеріальний компоненти. Духовна, або суб'єктна трансляція іноді називається людинотворчою функцією культури, бо вона спрямована на формування особистості в діапазоні, прийнятному для даного суспільства. На цю сторону трансляції працюють всі соціальні інститути і відносини, які ми звикли називати системою виховання і освіти.

Матеріальна, або предметна сторона культурної трансляції виражається в тому, що ми успадковуємо і приймаємо як такий світ штучно створених предметів, споруд, механізмів. Середовище існування людини все більшою мірою завдяки механізмам культурної спадкоємності перетворюється на техносферу. Особливе значення для культурного виживання людства мають механізми успадкування технологічних знань. Саме передача “мозаїки технологій” від покоління до покоління сформувала потребу не просто у словах, а в поняттях про предмети і процеси, залучені до людської діяльності.

Функція трансляції, разом з тим, має свої особливості у передачі інформації. Очевидно, що об'єм соціокультурної пам'яті постійно зростає, але і він не безмежний. Виходячи за рамки комунікації, ця функція передбачає обов'язковий вибір та відбір матеріалу, який передається. А оскільки життєві цілі і потреби людей мінливі, накопичений культурний багаж постійно зазнає переоцінки, переусвідомлення. Не можна заперечувати і можливість втрати культурної інформації.

Функція трансмутації може бути визначена як творча функція культури. Мутацією називають реорганізацію структур відтворення інформації, перебудову самого апарату носіїв інформації. Щоб життя людей в суспільстві було стійким, необхідна різноманітність форм культурної спадкоємності. Збереження соціальної системи через посилення різноманітності елементів і зв'язків між ними - таке основне призначення даної функції культури. Наприклад, у примітивних суспільствах ім'я людини або предмета ніколи не було випадковим, оскільки в них втілювалася передбачувана “програма” поведінки, дій. Однак відомості, які нагромаджуються, у зв'язку з їх значущістю для людського співтовариства, не могли залишатися надбанням лише індивідуального досвіду. Тому виникли нові, надіндивідуальні канали передачі культурної інформації, зокрема міф, а значно пізніше - наука.

5. Нормативно-регулююча функція культури реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства. Якщо, скажімо, для епохи Ренесансу цінністю була універсалізація особи, то для індустріальної доби – її вузька спеціалізація. Однак є цінності, не обмежені історичними рамками, наділені статусом вічності. До них можна віднести, наприклад, християнські 10 заповідей.

Норми у формі моралі, права, звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів служать засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі. Так, цінність “демократія” в античній Греції виражалася зовсім в інших культурних нормах, ніж, скажімо, в ліберальній Англії.

6. Інтегративна функція культури виражається в здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної й ідеологічної орієнтації, національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народи – в світову цивілізацію. Слід, однак, зауважити, що в культурному розвитку має місце тенденція не лише до взаємопритягання, а й до взаємовідштовхування, що проявляється як на рівні культурних типів, так і окремих культурних напрямів. Історія засвідчує, що зближення культур, як правило, проходило на основі генетичної або функціональної спорідненості. Взяти хоча б культурну близькість народів Прибалтики й Скандинавії або Азербайджану й Туреччини.

Особливо велика потреба в інтеграційній функції культури відчувається в сучасних умовах, коли в одних регіонах зростає соціальна напруга, а в інших відбувається бурхливий процес інтеграції (Західна Європа). Сьогодні культурний прогрес спрямований, з одного боку, на інтеграцію народів, соціальних і культурних систем, з другого – на здобуття національного суверенітету й збереження культурної самобутності.

7.Етноформуюча та етнозахисна забезпечують творення неповторного та самобутнього обличчя нації, яке визначається такими факторами, як мова, історія, традиції, одяг, страви, пісні, танці тощо. Ці функції забезпечують цілісність та самобутність нації, оберігають її від руйнівного впливу чужих елементів.

8.Семіотична або символічна закріплює у системі знаків і символів духовні цінності. Опредметнені духовні цінності через літературу, музику, мистецтво набирають певної символічної форми. У них закодовано реальний зміст свідомості та цілу гаму емоцій. Символічний зміст культури забезпечує живий зв'язок поколінь і неперервність культурного процесу.

Культура, як спосіб організації суспільного, групового та індивідуального життя, припускає можливість найрізноманітніших вирішень людських проблем, пристосування до умов соціального часу і простору. Які ж функції повинна виконувати культура, щоб забезпечити, з одного боку, стабільність суспільного буття людей, а з іншого - нові підходи до мінливого світу?

Види культурних норм та їх суспільне призначення

Будь-яке суспільство або окрема соціальна група повинні упорядковувати відносини в своєму середовищі, послабляти тенденції, які ведуть до розладу і свавілля, усувати вплив стихійних настроїв. Суспільство також повинно погоджувати дії окремих осіб і груп, приводити їх у відповідність зі спільними інтересами. Наведення порядку може бути досягнуте через насильство і примус, політичне, ідеологічне або психологічне маніпулювання суспільством. Однак стійке і дійове саморегулювання соціальних відносин досягається також і через культурні норми. Вони забезпечують добровільну і свідому співпрацю людей, спираються на формалізовані мотиви і потреби, які відповідають ухваленим цілям, стимулюють стабільні стосунки в колективі, що спираються на звичні очікування.

Культура регулює виробничу і творчу діяльність людини і особливі форми спілкування між людьми, формуючи при цьому певні трудові, естетичні, етичні, правові та інші навички. Норми культури в їх зовнішньому вираженні передбачають своєрідну символіку, визначену знакову систему, часом досить складну. Перетворення правил і норм культури на стабільний регулятор діяльності людини передбачає, що вони засвоюються людиною, стають її внутрішнім переконанням. Тобто норми культури - це певні зразки, правила поведінки або дії, які стали внутрішніми регуляторами людських дій.

Нормативний бік культури виявляється в таких формах, як обряд, ритуал, етикет, канон, стандарт.

Обряд - це традиційна символічна дія, яка супроводжує важливі моменти життя людини і суспільства, покликана сприяти зміцненню соціальних зв'язків. Наприклад, емоційним і в той же час суспільно значущим є весільний обряд. Форми його в різних етнічних традиціях різноманітні, але спільна основа - освячення нового етапу в житті людини і побажання сімейного благополуччя - у всіх народів незмінна. Символом такого благополуччя в різних етнічних традиціях є, наприклад, рис (Англія, США), пшеничне зерно або хміль (Україна, Естонія та інш.), коржик прісного хліба (азіатська народність).

Ритуал - це вид обряду, який являє собою форму складної символічної поведінки, що історично склалася, впорядковану систему дій, яка покликана підкреслити особливу цінність і значущість для людини певних соціальних відносин або процесів. Ритуал відіграє важливу роль в історії суспільства як традиційно вироблений метод соціального виховання. Всім відома детальність дипломатичних і урочистість військових ритуалів (привітання або прощання зі знаменом).

Етикет як норма культури являє собою встановлений порядок поведінки людини в рамках тієї або іншої соціальної групи. Поведінковий етикет останнім часом привертає все більшу увагу молоді, ділових кіл. У цьому інтересі простежується прагнення до краси і зручності у спілкуванні. Основна соціальна функція етикету - це закріплення внутрішньогрупових і міжгрупових культурних відмінностей (наприклад, придворний, діловий етикет).

Канон - зведення положень, які мають догматичний характер. Слово "канон" має декілька значень: 1) біблійний канон - сукупність книг Біблії, що визнаються церквою “богонатхненними” і застосовуються в богослужінні як “священне писання”; 2) церковний канон - правила в галузі догматики, культу, організації церкви, зведені християнською церквою в закон; 3) канон в мистецтві означає стійке правило художньої діяльності, художні принципи.

Стандарт як вид культурної норми широко використовується в науці, техніці, виробництві. Стандарт являє собою певний зразок (еталон), який приймається як вихідний для зіставлення з ним інших подібних об'єктів. Сучасне масове, серійне виробництво продукції не може існувати без стандартизації, встановлення жорстких параметрів технології виробництва, обов'язкових параметрів якості продукції, яка випускається.

Норми культури мінливі. Вони піддаються тим же трансформаціям, яких зазнає суспільство. Разом з тим, норми культури забезпечують надійність, передбачуваність і загальнозрозумілість поведінки.

Прийнято розрізняти норми загальнолюдські, національні, класові, групові, міжіндивідуальні. Вимоги, які витікають з цих різновидів норм, нерідко розходяться між собою. Група може вимагати від своїх членів дій, які засуджуються суспільством. Іноді, наприклад, колектив виявляє терпимість до порушень норм, неухильного дотримання яких вимагає суспільство.

Норми диференційовані за соціальними структурами, в різних соціальних групах вони можуть відрізнятися за своїм змістом. Норми підтримують дистанцію між класами, професійними групами, станами, забезпечуючи механізм розподілу знань і типів діяльності та відповідно соціального статусу і привілеїв.

Норми відрізняються одна від одної ступенем обов'язковості. Можна виділити спонукальні норми (самовдосконалюйся!) і заборонні норми (не говори неправди!).

Стійкі норми зберігаються протягом багатьох поколінь, отримують етичне обґрунтування, нерідко освячуються авторитетом релігії і підтримуються законом. Часом норми зберігаються ще довгий час після того, як вони втратили свою ефективність, перетворившись в пусті ритуали, в застарілий стиль.

Таким чином, культурні норми - це норми, які підтримують стійкі принципи комунікації, взаємодії між індивідами і різними групами. Різке відхилення від прийнятих норм може розглядатися як ненормальна поведінка, якщо, звичайно, воно не отримає статус оригінальності або талановитості. Норми культури мають велике значення в житті кожної людини і суспільства.

Основні культурні форми. Культура може існувати у різних формах. Основними серед них є елітарна, народна та масова культура. Розглянемо кожну з цих форм культури.

Елітарна культура це висока культура, створена кращими творцями духовних цінностей, орієнтована на привілейовані групи суспільства, яка характеризується принциповою закритістю, духовним аристократизмом і ціннісно-смисловою самодостатністю.

Поняття елітарної культури тісно пов’язане з теорією еліт, що розроблялася італійськими вченими Вільфредо Парето, Гаетано Моска й Робертом Міхельсом. Згідно з теорією еліт (від франц. elite – краще, відбірне, вибране), необхідними складовими частинами будь-якої соціальної структури є вищий привілейований прошарок або прошарки, що здійснюють функції управління і розвитку культури. Визначення еліти у західній науці неоднозначне, але в усіх випадках еліта протиставляється масі. Еліту порівняно з масами характеризує високий ступінь діяльності, продуктивності, активності.

Відносне розшарування культури на “культуру всіх” і “культуру обраних” існувало завжди. Навіть у первісні часи шамани й жерці становили культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності  виникло розрізнення між елітарною культурою “грамотних” людей та фольклорною (народною, етнічною) культурою. У ХХ ст. це розрізнення отримало форму елітарної і масової культури.

Еліта виражає найвищі позиції в економіці, управлінні, армії, церкві, науці, мистецтві тощо. Елітарна культура, зорієнтована на думку її творців, на сприйняття кращою частиною суспільства, яка має особливу сприйнятливість: форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику й призначена для вищих прошарків суспільства. Обсяг інформації, що міститься у сучасних наукових виданнях, надзвичайно складний зміст сучасного мистецтва малозрозумілі, складні для сприйняття і вимагають для свого розуміння певних розумових зусиль та відповідного рівня освіти.

Не маючи ніяких знань у галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології тощо, важко повною мірою оцінити багато видатних шедеврів літератури (наприклад, Гессена, Боргеса), музики (Стравінського, Шнітке), живопису (Пікассо, Далі, Малевича), кіно (Тарковського, Сокурова, Бергмана).

Однак слід зауважити, що не всяка елітарна група може стати суб’єктом–творцем культури. Практика показала, що деякі зразки елітарного мистецтва як форми самоствердження замкнених елітарних груп були відкинуті, виявилися нікому непотрібними.

Повною протилежністю елітарній культурі є масова культура (маскульт) – вид культури, твори якої характеризуються загальнодоступ-ністю, легкістю сприйняття, спрощеністю, розважальністю, підпорядкуванням законам ринку, де поява художніх творів залежить від попиту і пропозиції, домінуванням чуттєвої експресії, бажання отримати задоволення. Масова культура зароджується лише в Новий час у ході процесів індустріалізації та урбанізації, формування транснаціональних корпорацій та індустріального суспільства, становлення загальної грамотності населення, деградації багатьох форм традиційної звичайної культури доіндустріального типу, розвитку технічних засобів тиражування й трансляції інформації і т.ін. Термін “маскульт” уведено американцем Д.Макдональдом, оскільки саме в США це явище виникло в найбільш типових та яскравих виявах. Маскульт найохочіше звертається до таких жанрів мистецтва, як детективний роман, пригодницький і фантастичний жанри, вестерн, мюзикл, любовна лірика, трилер, бойовик, карикатура й комікси в образотворчому мистецтві, естрадна рок- і поп-музика, конферанс та інші розмовні жанри естради. Маскультом можна також вважати синтетичні види шоу-індустрії, стриптиз, масові постановно-видовищні вистави, професійний спорт (як видовище), індустрію відпочинку тощо.

Виділяють такі основні компоненти масової культури:

індустрія субкультури дитинства і масова школа, спрямовані на універсалізацію виховання, стандартизацію ціннісної свідомості людини;

ЗМІ, що інтерпретують актуальну інформацію на основі стандартизованих кліше;

система державної ідеології та масової соціальної міфології, яка контролює свідомість людей та їх електоральну поведінку на основі примітивізації системи цінностей;

організація та стимулювання масового споживацького попиту, що формує стандарти престижності та вкорінює споживання як самоціль існування людини;

формування іміджу та фізичної досконалості індивідів, які запроваджують стандартизований ідеал людини;

індустрія розваг, спрямована на примітивізацію смислів художньої творчості.

У кожній оселі сьогодні, завдяки телебаченню, відео, радіо, музичній техніці можна слухати виконання музичної класики Святославом Ріхтером, побачити шедеври кращих музеїв світу, подивитися кінофільми і театральні вистави найвизначніших режисерів сучасності. Однак масове виробництво та репродукування творів мистецтва обертається появою стандарту не лише в матеріальній, а й у духовній сфері. Чи можете Ви відрізнити у тому потоці музики, який навалюється на Вас щоденно, художнє від нехудожнього, мистецтво від псевдомистецтва, ерзац-культури? Стандартизація смаків призводить до посереднього рівня художніх творів. Досить часто не талант створює імідж тієї чи іншої зірки, а наявність підприємливого продюсера, реклами. Йде гостра конкуренція за глядача, і не випадково ми говоримо про цілу систему шоу-бізнесу. Одиниці ходять до музеїв, на концерти класичної музики, а на шоу-вистави рок-музикантів – десятки тисяч. Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів – навпаки, під її впливом вона деградує, бо її знання спираються на безпосередні емоційні реакції.

Цю особливість духовної культури ХХ ст. підмітив іспанський культуролог Хосе Ортега-і-Гассет, який і запропонував концепцію елітарної та масової культур. Ще в епоху середньовіччя, коли суспільство було поділено на дві соціальні верстви – знатних і плебеїв, існувало благородне мистецтво, що було умовним, ідеалістичним, тобто художнім, і народне – реалістичне й сатиричне. “Нове мистецтво”, - вважає Ортега-і-Гассет, - поділяє публіку на два класи: тих, хто розуміє, і тих, хто не розуміє його, тобто на художників, і тих, хто не є художниками”. З маскультом тісно пов’язане поняття “кіч” . Етимологія цього слова походить від англійського “for the kitchen” – для кухні, німецького музичного жаргону початку ХХ ст. “кitch” – халтура. Отже, кітч псевдомистецтво, позбавлене художньо-естетичної цінності й перевантажене примітивними, розрахованими на зовнішній ефект деталями. Голландський культуролог Йохан Хейзінга, критикуючи сучасну культуру, вважав, що механізація, погоня за ефектами і поява ринку в сфері мистецтва призводить до втрати ігрового начала та кризових явищ у мистецтві.

У маскульті протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів (секс, агресія), та у своєму крайньому відображенні породжує антикультуру, войовничо-вульгарну і ворожу до існуючих у світі порядків узагалі; інша – з урахуванням властивого простим людям прагнення підвищити свій соціальний статус та освітній рівень (популяризація науки, комікси з коротким викладом сюжетів творів класичної літератури тощо). До кінця ХХ ст. друга тенденція помітно посилилася й культурологи почали говорити про зростання мідкультури – культури середнього рівня.

Безумовно, масова культура має і свої позитивні моменти. Розважаючи, приносячи чуттєве задоволення, вона дає людині можливість забути про свої проблеми, відпочити. Однак великою мірою маскульт виявляє згубність для особистості. Фізичні, духовні сили, що могли бути задіяні для вдосконалення інтелекту і характеру, витрачаються на споживання “модних” товарів. А люди, які могли б створити високохудожні зразки мистецтва, використовують свої здібності, талант для задоволення низьких смаків публіки.

У будь-якому суспільстві існує й така форма культури, як народна культура, що створюється непрофесіоналами, але при цьому не виключає високого рівня майстерності, вміння, знання, в основі чого лежить  орієнтування на реалістичне відображення навколишнього життя та вільне володіння народною традицією, національними світоглядними уявленнями.

Найважливіша риса народної культури – її традиційність. Народна культура в історичному минулому значною мірою збігається з етнічною, пізніше набуває вираженого соціального, національного компонента. Традиційна народна культура визначає і нормує всі аспекти життєдіяльності общини: спосіб життя, форми господарської діяльності, звичаї, обряди, регулювання соціальних взаємин членів спільноти, тип родини, виховання дітей, характер житла, тип одягу, харчування, ставлення до природи, світу, легенди, повір’я, вірування, знання, мову, фольклор як знаково-символічне вираження традиції тощо.

Мистецтво як важлива складова духовної культури. Його види та стилі: загальна характеристика. Американський культуролог Альфред Кребер поставив свого часу питання про визначення стилів загальнолюдської культури. Вчений вважав, що стиль властивий усім великим культурам і їх основним формам, поширюючи поняття стилю на науку, ідеологію, мораль та спосіб життя. Визначають стиль епохи геніальні особи, які вносять істотний вклад у розвиток тієї чи іншої галузі культури. Володіючи значним етнографічним матеріалом, американський науковець зробив вдалу спробу узагальнити різні стилі локальних культур і сформулювати концепцію стилів загальнолюдської цивілізації. На його думку, стиль культури – це спосіб життя, система світобачення, дотримання певних неписаних норм і правил творення і співжиття.

Крім того, є поняття художніх стилів (або стилів мистецтва). Це більш вузьке поняття, оскільки воно стосується лише однієї, хоч і такої багатющої сфери духовної культури людства, як мистецтво.

Мистецтво (або художня творчість, художня культура) – це специфічний спосіб людської діяльності, що відображає навколишню дійсність та людську свідомість у художніх образах і є одним із засобів естетичного оволодіння світом.

Існує багато видів мистецтва. Основними серед них є ті, що увійшли у наступну класифікацію:

Художня література.

Тонічне або звукове мистецтво (музика, поезія)

Образотворче мистецтво (живопис, графіка, скульптура)

Просторово-пластичне мистецтво (всі види образотворчого та архітектура)

Декоративно-ужиткове мистецтво (вишивка, гончарство, килимарство, художнє скло, художній метал, ювелірне мистецтво та ін.).

Синтетичне мистецтво (кіно, театр, телебачення, радіомовлення)

Хореографічне мистецтво.

Розрізняють мистецькі стилі цілих культурних епох. Наприклад, від початку середньовічної доби та до сьогодення історія мистецтва знала 11 великих мистецьких стилів, що відповідали конкретним культурним епохам, а саме:

1. Візантійський стиль – припадає на другу половину І тис. н.е. Сформувався у Візантії, поширився на Південну й Східну Європу, частину Азії. Основні риси: урочистість, панування суворого канону (жорсткого правила у формах мистецтва), видовищність, монументальність форм, фрескові розписи в інтер’єрі.

2. Романський стиль – панував у Європі у Х-ХІІ ст. Вважалося, що цей стиль наслідує зразки давньоримського мистецтва, звідси і його назва (лат. Roma – Рим). Насправді ж із давньоримського мистецтва було взято хіба що монументальні, грандіозні розміри й форми, геометричність. Цей стиль асоціюється з міцними лицарськими замками і фортецями доби Середньовіччя. Така ж масивність та геометричність архітектурних форм притаманна й церковному зодчеству тієї доби. Інтер’єри прикрашалися фресками і рельєфною пластикою.

3. Готичний стиль – припадає на ХІІІ – ХV ст. Його формування пов’язане з добою розквіту середньовічних європейських міст, а тому в архітектурі зростає питома вага цивільних будівель. Основні риси: висота і стрункість зовнішніх форм, стрільчастоподібність усіх отворів будівлі, наскрізна різьба баштових шпилів, кам’яні прикраси екстрер’єру, заміна фресок вітражами, кругла пластика як елемент оформлення інтер’єру та екстер’єру.

4. Ренесанс (Відродження) – припадає на ХІV – ХVІ ст. Виник в Італії. Цей стиль є перехідним від доби Середньовіччя до культури Нового часу. Його провідні риси: гуманізм, світський, антиклерикальний (антицерковний) характер, повернення до античної культурної спадщини.

5. Бароко (з фр. дивний, чудернацький, вибагливий) – припадає на кінець ХVІ – середину ХVІІІ ст. Стиль пов’язаний із дворянсько-церковною культурою зрілого абсолютизму, що тяжів до урочистого “великого стилю”. Основні риси: контрастність, напруженість, динамічність образів, афектація, прагнення величі і пишності, надмірний декор, поєднання реальності й ілюзії.

6. Рококо (фр. rocaille – декор. мотив у вигляді раковини) – стильовий напрям у європейському мистецтві першої пол. ХVІІІ ст. Поширилось у добу кризи абсолютизму. Характерною рисою є відхід від життя у світ фантазій; панування граційного, вибагливого орнаментального ритму. Скульптура й живопис, виконані у цьому стилі витончені, декоративні, але неглибокі за змістом.

7. Класицизм (від лат. classicus – зразковий) – стиль у мистецтві ХVІІ – початку ХІХ ст. , що повернувся до античної спадщини як до норми та ідеального зразка. Виник у Франції у часи найвищого підйому абсолютизму. Базувався на ідеях філософії раціоналізму, на уявленнях про розумну закономірність світу, прагнув до піднесених героїчних і моральних ідеалів, до суворої організованості логічних, ясних і гармонійних образів. У архітектурі проявився через такі риси: чіткість та геометричність правильних форм, урівноваженість композиції, логічність планування, поєднання стіни з ордером, стриманість декорування.

8. Ампір (від фр. еmpire – імперія) – стиль у європейському мистецтві першої половини ХІХ ст., що завершив розвиток класицизму. Стиль склався у Франції у добу імперії Наполеона. Основні риси: масивні, підкреслено монументальні форми, багатий декор, опертя на художню спадщину імператорського Риму, давньогрецької архаїки, Стародавнього Єгипту, що мали служити втіленню ідей державної могутності й військової сили.

9. Еклектизм – механічне поєднання різнородних, інколи протилежних стилістичних елементів. Термін уведений ще давніми греками, де еклектизм осуджувався. Як стильовий напрям еклектизм поширився в архітектурі і художній промисловості у ХІХ ст.

10. Модерн (фр. modern – новітній, сучасний) – стильовий напрям у європейському й американському мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ ст. Прийшов на зміну еклектизму. Модерну притаманне використання нових техніко-конструкційних засобів і вільне планування для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих споруд.

11. Модернізм – стиль у літературі та мистецтві, що виник у кінці ХІХ ст. одночасно з модерном та залишається актуальним і до сьогодні. Для нього властивий розрив із традиціями реалістичного мистецтва. Представлений багатьма течіями, зокрема, кубізмом, дадаїзмом, сюрреалізмом, футуризмом, експресіонізмом, абстракціонізмом та ін.

2.Культура на теренах України на ранніх стадіях розвитку суспільства.

Етнонім (ім’я народу) «слов’яни» уперше вживають готський історик Йордан, візантійські автори Іоанн Ефесський, Прокопій Кесарійський і ін. У творі «Про походження і діяння гетів» (VI в.) Йордан пише, що слов’яни діляться на три групи: венеди – у басейні Вісли, склавини – між Дунаєм і Дністром і анти – між Дністром і Дніпром. Колись вони мали одне ім’я – венеди, але пізніше розселилися, змінивши назви «по різноманітним родам і місцевостям». У результаті розпаду древньої ранньослов’янської спільності формуються окремі слов’янські народи, які розселяючись із території загальнослов’янської прабатьківщини, освоюють Балканський півострів, Центральну і Східну Європу.

Тривалий час перед дослідниками поставало питання прабатьківщини слов’ян. Його сформулював ще київський літописець ХII ст. монах Нестор Літописець, автор «Повісті минулих літ». На сьогоднішній день можна виділити декілька теорій.

1. «Дунайська» теорія, висунута самим Нестором. Її підтримували і розвивали відомі російські історики ХIХ ст. Сергій Михайлович Соловйов і Василь Йосипович Ключевський.

2. Концепція чеського вченого ХIХ ст. Любор Нідерле, відповідно до якої балто-слов’янська спільність сформувалася на широких просторах Центральної і Східної Європи.

3. «Південно-прибалтійська», що належить російському досліднику Олексію Олександровичу Шахматову, відповідно до якої балто-слов’янська спільність у басейні Західної Двіни розкололася в результаті переселення зі Скандинавії та басейну Вісли германських (готських) племен.

4. «Вісло-одерська» теорія, сформульована в 1930–1950-х рр. польськими фахівцями.

5. «Синтетична» концепція, розроблена в 1950–1960-х рр. радянськими істориками Борисом Олександровичем Рибаковим, Михайлом Ілларіоновичем Артамоновим, Павлом Михайловичем Третьяковим, що містить у собі висновки як вісло-одерської, так і деяких інших теорій.

Предки українців проживали на досить обширній території, яка має давню історію. Стародавні слов'яни мали тісні зв'язки з різними народами стародавнього світу та їх культурами. Сучасна наука розрізняє такі основні етапи розвитку культури стародавніх слов'ян: мізинський, трипільський і черняхівський.

Довідка. Кіїк-Коба — печера за 25 км від Сімферополя. У 1924—1926 рр. тут знайдено залишки палеолітичної стоянки мустьєр-ської епохи. Це перша знахідка решток первісної людини (неандертальця) на території України.

Життя людей на наших землях за найдавніших часів досліджує стародавня історія України. Цей період був досить тривалим. Сходження людини на нові щаблі розвитку засвідчені зміною знарядь праці. Період, коли основним матеріалом для виготовлення знарядь праці був камінь, називають кам'яним віком. Вчені поділяють його на давній (палеоліт), середній (мезоліт) та новий кам'яний вік (неоліт). На території України давній кам'яний вік тривав близько 1 млн років і закінчився 10 тис. років тому. У науці утвердився поділ палеоліту на ранній та пізній. Мезоліт, або середній кам'яний вік, на території України тривав від 10 тис. років до 7 тис. років від нашого часу; неоліт, новий кам'яний вік, -від 7 тис. до 5 тис. років від нашого часу. Доба кам'яного віку скінчилася з підкоренням людиною першого металу - міді. Отож за кам'яним настав мідний вік, потім тривав бронзовий і, врешті, настав час віку залізного.

Предки сучасної людини вперше з'явилися на території України близько 1 млн років тому. Найдавнішою пам'яткою в Україні є стоянка біля с. Королевого в Закарпатті. На лівому березі Тиси, на терасі заввишки 100-120 м археологи виявили численні кам'яні знаряддя праці - оббиті гальки, ручні рубила, гостроконечники, скребла, вістря рогатин, ножі.

Кам'яний вік охоплює такі основні епохи:

палеоліт (1млн. р. – 15 тис. р. тому) – давньокам'яний вік. Характеризується найбільш примітивним розвитком продуктивних сил і суспільної організації. Саме в палеоліті на територію України насувається льодовик (близько 100тис. р. тому). Кам'яні знаряддя праці виготовляються в основному відколюванням, без шліфування та свердління. Основні заняття людей - мисливство та збирання. Поступовий розвиток людини в палеоліті приводить 30-40 тис. р. тому до появи гомо сапієнс - наближеної до сучасного типу людини. Замість первісного стада в цей час виникає більш досконала форма організації людей - рід. Головну роль відіграє в родовій організації жінка, отже, встановлюється матріархат.

Кісток найдавніших мешканців Україні поки що знайти не пощастило. Та вчені припускають, що це були пітекантропи. Вони прийшли на територію Європи з Африки на початку доби зледеніння. Клімат тоді ще був помірним, проте вже відчувалося холодне дихання льодовика.

Для пітекантропів було характерним:

* використання вогню, хоча вони не вміли добувати його;

• виготовлення знарядь праці оббиванням каменю. Найбільш придатним для цього був кремінь: унаслідок удару від нього відщеплювалися тонкі й гострі частинки, якими можна було різати, шкребти тощо.

Основним знаряддям було ручне рубило, яким можна було колоти, різати, рубати.

Використання дерев'яних знарядь, приміром списів, загострених на кінці способом обпалення над вогнищем. Однак дерево - недовговічний матеріал, тому знаряддя, виготовлені з нього, не збереглися.

Пітекантропи не будували жител, постійно пересуваючись у пошуках їжі. За тих часів у нашій місцевості ще було багато теплолюбних рослин. Тож давні мешканці українських земель живилися їхніми плодами, пагонами, корінцями. Вживали в їжу також м'ясо, полюючи на оленів, антилоп, коней, биків, слонів, носорогів.

Сліди діяльності пітекантропів виявлено неподалік с. Рокосове в Закарпатті, с. Лука-Врублівецька на Дністрі та Амвросіївка в Донбасі, у передгір'ї Криму тощо. Заселення території України відбувалося через Балкани й Центральну Європу. Щоправда, деякі вчені вважають можливими й інші шляхи - через Кавказ.

Археологічні знахідки, що їх відносять до часу 150-40 тис. років тому, засвідчують великі зміни в житті людей. Наступниками пітекантропів вважають палеоантропів, або неандертальців. На території України виявлено чимало стоянок неандертальців (до 200). Основні пам'ятки палеоліту на території України є в Криму: печери Кізіл-Коба, Чокурча, Старосілля, навіс Заскельний. Найдавнішою вважають археологи стоянку біля с. Королеве на Закарпатті. У більш пізній період давньокам'яного віку стоянки з'являються на Десні (Мізин, Пушкарі, Чулатів), Дніпрі (Круглик, Кодак, Кирилівка), Дністрі (Лука-Врубівецька, Молодова), в Донбасі (Амвросіївка).

Зміни природних умов. Унаслідок зледеніння посуворішав клімат: спостерігалися різкі контрасти температур (спекотне літо й люта зима), а кількість опадів була такою, як у сучасних напівпустелях. Льодовик просунувся до північної частини України, а вздовж Дніпра сягав сучасного Дніпропетровська. Постійно віяли сильні холодні й сухі вітри. Території, що безпосередньо прилягали до льодовика, перетворилися на холодні пустелі. На південь аж до Карпат і Чорного моря розпросторилися тундри й холодні степи. За таких умов теплолюбні рослини й тварини зникли. Натомість з'явилися північні. З тварин, приміром, на території України мешкали північні олені, песці, мамонти, волохаті носороги, вівцебики тощо.

Пристосовуючись до суворого клімату, неандертальці часто оселялися в печерах. Про це свідчать численні знахідки слідів їхньої діяльності, виявлені в печерах Криму. У місцевостях, де не було печер, неандертальці споруджували житла. Вони мали округлу форму. Основу житла викладали з кісток мамонтів або каміння. За стіни пра вило гілля, яке встромляли між кістками, а зверху житла накривалися шкурами тварин. Уже за тих часів люди почали користуватися одягом, оволоділи вмінням добувати вогонь. Найпоширенішими знаряддями неандертальців були гостроконечники та скребла. Гостроконечники правили за вістря до списів, скребла - за ножі.

На території України існування неан-дертальців засвідчене відкриттям не лише жител або стоянок, а й решток самої людини.

У печері Кіїк-Коба, що в Криму, було розкопано неандертальське поховання.

В ямі, видовбаній у долівці гроту, археологи знайшли кістяк жінки віком 35 років. На відстані кількох десятків сантиметрів у іншій ямі розкопали кістяк дитини віком 6—8 місяців. Ця знахідка свідчить про те, що неандертальці піклувалися про померлих. Є свідчення й турботи про хворих.

У невеличкому гроті під Одесою виявили величезне скупчення кісток печерного ведмедя - сліди якогось магічного ритуалу неандертальців. Від часів неандертальців збереглася також лопатка мамонта, густо помережана різьбленими лініями, які ніби окреслюють контури тварини.

Отже, паростки духовності проростали в середовищі неандертальців десятки тисяч років. Проте археологічні знахідки засвідчують не лише це, а й первісну дикість і жорстокість людей. Так, чимало знахідок дає підстави твердити, що в середовищі неандертальців було поширене людожерство.

«Людина розумна» (Ноmо sаріепs) з'явилася 40-35 тис. років тому. Більшість дослідників вважають, що неандертальці не були безпосередніми предками власне людини. Вказуючи на суттєві вади їхнього розумового розвитку, прихильники такої думки переконані, що неандертальці поступово вимерли. А «людина розумна» виникла досить раптово в Африці чи Південній Євразії, згодом розселившись на інші території.

Найдавніші рештки людини розумної часу пізнього палеоліту знайдено в печері Кроманьйон у Франції. Тому цю людину називають кроманьйонцем. У кроманьйонців з'явилися знаряддя спеціального призначення:

-скребачки для обробки шкури, різці для роботи з кісткою;

- різноманітні ножі для різання м'яса, дерева, шкіри, верхів'я списів, сокири тощо;

- крім кам'яних, уже були знаряддя з кістки й рогу - голки, шила, руків'я різних інструментів;

- різноманітні прикраси й речі ритуального призначення, як-от браслети, намисто, статуетки, ударні палиці.

За тих часів з'явилися вироби, в яких поєднувалися різні матеріали: камінь і дерево, камінь і кістка, кістка й дерево. На території України досліджено кількасот стоянок пізнього палеоліту. Найвідоміші з них розташовані в селах Мізин на Чернігівщині, Межиріч на Черкащині, Доброничів-ка на Київщині. Знаною є й Кирилівська стоянка в Києві.

Епоха пізнього палеоліту (близько 25 -15 тис. років до н. е.) засвідчує існування на території України певного рівня культури. Так, розкопки біля сіл Мізинь (Чернігівська область), Добраничівка (Київська область) та Гінці (Полтавська область) на р. Удаї (1873 р., Ф. Камінський), Кирилівська в Києві (1893 р., В. Хвойко), печери в Криму (1879—1880 рр., К. Мережковський) виявили житла стародавніх мисливців. Ці житла були споруджені з дерева і кісток мамонта, вони мали вигляд наметів. Було знайдено крем'яні знаряддя праці, невеликі статуетки, що відображали образ матері і прикраси з слонової кістки з геометричним орнаментом.

Федір (Хведір) Кіндратович Вовк (березня 1847 р., с. Крячківка, Полтавщина — 29 червня 1918 р. Гомель, Білорусь)

На багатьох стоянках Верхньої Наддніпрянщини знайдено житла різноманітних конструкцій і функцій. Переважали теплі закриті будівлі округлої форми, споруджені з каменю, дерев'яних жердин, кісток і шкур. У центрі поселень по колу розміщувалися монументальні житла у формі яранги або чуму, як у народів Півночі, з кісток мамонтів і шкур північного оленя з вогнищами. Цим спорудам площею від 18 до 25 кв. м. давні зодчі надавали певного зовнішнього вигляду. Фундамент їх зроблено із двошарової обкладки. Всередині містилися спеціально вкопані черепи мамонтів, що підтримували каркас із жердин і бивнів, накритий шкурами.

Зовнішній шар викладали з кісток мамонтів (лопаткових, щелепних, тазових і трубчастих), які утепляли житло. Ця обкладка виконувала і декоративні функції. Найефектнішими були житла Мізина. На правому березі Десни в с. Мізин на Чернігівщині було знайдено поселення давніх мисливців на мамонтів. Археологи дослідили рештки п'яти мисливських жител, місце обробки каменю й кістки, заглиблені вогнища, заповнені кістковим вугіллям, попелом, м'ясні ями, призначені для зберігання запасів м'яса протягом зими. Найбільшу цінність мають виявлені під час розкопок витвори давніх митців: жіночі статуетки та фігурки тварин із бивнів мамонта, унікальні браслети з мамонтових кісток, оздоблені складними різьбленими орнаментами, прикраси з бивнів мамонта і черепашок. Було знайдено також кілька великих мамонтових кісток, розмальованих червоною вохрою. Як уважають дослідники, використовували їх під час свят як музичні інструменти. У поселенні, що його рештки знайдено в Мізині, люди жили 20 тис. років тому. Мешкало в ньому, як уважають дослідники, до 50 осіб.

Ритмічно-композиційне розташування точно підігнаних трубчастих кісток і щелеп створювало своєрідний декоративний орнамент, підкреслений розписом червоною і жовтою вохрою у вигляді меандра, хвилястих ліній і зигзагів. Останніми десятиліттями добре вивчено внутрішній простір жител. Найчастіше в їх центрі знаходять від одного до трьох вогнищ з укопаними навколо кістками. Житла освітлювалися за допомогою переносних "світильників" , зроблених і з кісток мамонта.

У багатьох житлах були спеціальні місця для виготовлення інструментів, предметів озброєння і художніх виробів із кременю, кісток, рогу, бурштину і черепашок. Найцінніші речі тримали в спеціальних схованках — у підлозі, під кістками тварин у стінах або безпосередньо в самих кістках мамонтів. У них знайдено найдавніші скарби — унікальні художні вироби (браслет і три жіночі статуетки з Мізина), ординарні заготовки й інструменти з кременю, бивнів і кісток.

На території України дотепер не знайдено поховання палеолітичної доби. Але археологічні джерела Західної Європи та Сибіру свідчать, що людей тоді ховали здебільшого в одязі, декорованому зооморфними прикрасами. Досить часто в могилах поруч зі скелетами знаходять художні вироби з різьбленої кістки мамонта у вигляді статуеток жінок і тварин.

З усіх видів матеріальної та духовної культури палеоліту найкраще розвивалося образотворче мистецтво, що мало два основних напрями — фігуративний і декоративний, кожен із яких яскраво відображений у творах, знайдених на території України. Фігуративний поділяється на дві великі групи: монументальне мистецтво (розпис печер, кам'яних блоків) і мистецтво малих форм, або мобільне мистецтво (різьблені фігурки людей і тварин із каменю, кісток, бурштину, рогів та бивнів). Декоративні вироби представлені особистими прикрасами, найчастіше вкритими різьбленими візерунками або розписом.

Найціннішою є мізинська колекція стилізованих скульптурних зображень жінок і птахів. Вона відзначається яскраво вираженою художньо-стилістичною своєрідністю, оригінальністю пластичних форм, багатством і складністю декору. Прикладом утілення жіночого образу в дрібній пластиці є невеликі, 2,5—14 см заввишки, фігурки лаконічних, геометрично досконалих форм, що належать до мадленського періоду (XV—XII тис. до н. е.). Нині відомі 17 статуеток, вирізьблених із кістки мамонта. Форми їхніх тіл помітно геометризовані, умовні й симетричні. Довгий загострений стрижень позначає голову, шию і торс, різко переходячи в повні стегна. В одних статуеток верхня частина тіла довша за нижню, в інших — навпаки. В техніці гравірування на деяких із них намічено груди й руки, інші покрито чорною фарбою. На шести фігурках наявний складний геометричний орнамент із трикутників, ромбів, меандра і прямих ліній.

Схематизм передавання деталей пояснюється широким використанням знаково-орнаментального декору на стилізованих фігурках. Ритмічне багатократне повторення незамкнених трикутників або кутів, на думку вчених, пов'язане з жіночою символікою. Деякі дослідники, розгадуючи значення цих образів, бачили в них то реалістичне втілення ідеалу жіночої краси, то канонічно витримані зображення жіночого божества того часу або жриць, учасниць обряду.

Особливою темою в мистецтві палеоліту є фігурки птахів із властивими хижакам рисами. У них маленька голівка, що трохи виступає, широкий короткий тулуб із сильними опуклими грудьми. Довгий, широкий унизу хвіст виконано з особливою старанністю. Крила позначені дуже умовно: вони вирізьблені на тулубі птаха тонкими орнаментальними лініями. Якщо дивитися збоку, виникає враження, наче птах ширяє в небі, широко розправивши крила.

Багатством і несподіваною складністю відзначається зигзагоподібний меандр на тілі мізинських птахів. Він, напевне, не лиш умовно передає оперення, а й має ширше значення, пов'язуючи образ птаха з небом, хмарами або небесною стихією. Проте в багатьох інших давніх народів цей геометричний орнамент асоціюється переважно з водою, підземним світом або небом.

Прикраси й амулети, що мали, мабуть, магічне значення, відігравали важливу роль у житті й мистецтві палеолітичних людей. Крім пишних зачісок і капелюхів, вони носили головні обручі й намиста. На 23-х палеолітичних стоянках на території України знайдено різноманітні типи декоративних прикрас, виготовлених із каменю, бурштину, морських черепашок, іклів тварин і бивнів мамонтів. Під час дослідження Мізинської стоянки виявлено численні фрагменти діадем із різноманітним декором. Але за вишуканістю й багатством орнаментування винятковими є палеолітичні браслети — справжні шедеври косторізного мистецтва, виконані простими знаряддями. Найвідоміший — браслет із Мізина (знайдено 1908 р.), виготовлений у вигляді широкого тонкого обруча, зовнішня поверхня якого повністю вкрита найтоншим симетричним меандровим візерунком, поділеним смугами паралельних зигзагів.

 

Розгортка браслета з мамонтової кістки, знайденого у 1908 році на верхньопалеолітичній стоянці Мізин.

Мізинський Браслет зі Сваргами. Приблизно 18000 років до Р.Х.

Національний музей історії України. Зовсім інакше виконаний ще один браслет, знайдений під час розкопок цього самого поселення в середині 1950-х рр. Він складається з п'яти тонких пластинок із бивня мамонта з просвердленими отворами на кінцях. На кожній із пластин наявний "ялинковий" візерунок, смуги якого поділено ромбами. Однією лінією, лаконічним штрихом утілені правильні геометричні візерунки цих унікальних браслетів.

У XX ст. вчені почали шукати коріння реальних (природних) або культурних прототипів орнаменту. Так, "ялинковий" орнамент, поширений у різьблених кістках Мізина, порівняймо з так званим архітектурним візерунком — повторюваними групами із вкладених одна в одну нижніх щелеп мамонта, що є обкладкою підмурків жител на цій стоянці. Вважають, що основа зигзагоподібного та меандрового візерунків наявна в самій природній будові кісткової тканини бивня мамонта, найкраще помітній на поперечному згладженому зрізі розчленованого бивня. Рівномірна пластинчастість, симетрія розташування його природних конструктивних вузлів зумовили виникнення поширеного в Мізині орнаментального мотиву.

Палеолітична орнаментика у виробах цієї пізньопалеолітичної стоянки мала прямолінійно-геометричний характер. Дуже поширені зигзагоподібні лінії, трикутні фігури, кути, ромби, комбінація і багатократне повторення яких створювали іноді несподівано складні орнаментальні композиції. Саме за багатством і симетричністю візерунка мізинська різьблена кістка перевершує все, що створила людина епохи палеоліту у сфері декоративного мистецтва. Крім того, в цьому невеликому поселенні Верхньої Наддніпрянщини вперше з'явився меандр, який став через багато тисячоліть одним із найулюбленіших орнаментальих мотивів багатьох цивілізацій Європи, Азії й Америки.

Під час дослідження будинку № 1 у Мізині в центральній його частині, ще у 1956 році І.Г.Шовкопляс відкрив цікаве скупчення, в якому акуратно були розміщені кістки мамонта. Знайдено також унікальний музичний комплекс, що спочатку вважався ритуальним. До нього належали розписані червоною вохрою кістки мамонта — лопатка, стегно, фрагмент таза, дві нижні щелепи й фрагмент черепа, а також неорнаментовані молоток із рогу північного оленя й уламок бивня мамонта. Неподалік був різьблений шумливий браслет (своєрідний тип кастаньєт), виготовлений із пластин бивня. Можна стверджувати, що це — одна із найдавніших у Європі музична збірка кісток. Припускають, що їх використовували як ударні музичні інструменти під час ритуальних танців разом із шумливим браслетом.

Різьблені статуетки та прикраси з Мізина — це унікальний прояв художньої творчості. Нефігуративні орнаментальні мотиви — тло, на якому викристалізувалися зображення тварин і жінок. Первісне мистецтво, розвиваючись, дотримувалося певних естетичних норм, підпорядковуючись законам краси того часу. Тому історія художньої діяльності людини — це насамперед історія виникнення та розвитку естетичного начала в її свідомості та творчості. Художники здавна заперечували натуралізм і творили вільно, досягаючи при цьому небувалої виразності й досконалості.

«Людина розумна» постала за часів, коли тривала льодовикова епоха. Найсуворіший клімат установився в Європі 20-17 тис. років тому.

Провідним заняттям «людини розумної» за часів пізнього палеоліту було полювання. На півночі України первісні мисливці полювали на мамонтів, а на півдні - на бізонів. Люди жили й полювали колективами з 30-100 осіб. Усі вони були родичами. Тож дослідники називають такі гурти родовими громадами. Коли випадало особливо велике полювання, об'єднувалися мисливці кількох громад. Зв'язки з іншими громадами підтримувалися також з метою утворення нових сімей. У долинах річок, уздовж яких мешкали тварини, громади мисливців облаштовували свої поселення. Неподалік поселення мисливці чекали на мамонтів, що восени переходили в південніші райони. Полювали за допомогою списів, влаштовуючи для тварин пастки у вигляді ям. Життя мисливців на бізонів також цілком залежало від тварин. Адже впольовані бізони не лише забезпечували людей їжею, а й давали шкури для одягу, взуття та покриття жител, кістки для виготовлення знарядь. З рогів робили посуд, із смужок шкіри та шерсті плели мотузки. Мозок використовували для вичинки шкур, а сухий гній бізонів служив паливом у безлісому степу. Яскравою пам'яткою життєдіяльності мисливців на бізонів є Амвросіївське стійбище в Донбасі. Воно розташоване поруч із велетенським скупченням кісток бізонів. Майже тисячу цих могутніх тварин мисливці загнали в яр.

Наша уява про духовний світ людини пізнього палеоліту доповнюється знахідками музичних інструментів — кістяних сопілок. Отже, крім образотворчого мистецтва, в пізньопалеолітичну добу набули певного розвитку й інші види мистецтва — музика, обрядовий танок тощо. Про це свідчать знахідки кістяних флейт, жіночих статуеток у позі танцю тощо.

Чоловічі зображення епохи палеоліту трапляються рідко. Основну масу зображень складають тварини. Серед чинників, які впливали на формування стилю первісного мистецтва, не останнє місце посідала техніка виконання і матеріал. Художні вироби, датовані одним періодом, в яких використані схожі сюжети, виконані в різному матеріалі, суттєво різняться між собою. Фігурки, виконані у техніці об'ємної скульптури, як правило, більш стилізовані, ніж графічні зображення, написані фарбою чи накреслені на кам'яних плитах. Малюнки на камені й кістці, глибоко вирізані загостреним кам'яним предметом, часто складають враження легких замальовок олівцем. Такі замальовки є серед найбільших ранніх художніх пам'яток палеолітичної доби.

Отже, у палеолітичну епоху людина досягла відносно високого рівня матеріальної і духовної культури. Це стало основою для подальшого поступального суспільно-економічного та культурного розвитку людської цивілізації.

Знахідки культурних пам'яток старокам'яної доби (або так званої мізинської культури) зустрічаються і в інших районах України, зокрема на Київщині, Полтавщині й Тернопільщині.

Численні археологічні матеріали свідчать про невпинне зростання населення території України за найдавніших часів історії людства. Наша земля - одна з найбагатших на пам'ятки кам'яного віку країн Європи. Саме через Україну, котра розташована на крайньому південному заході Східної Європи, відбувалося заселення східної частини європейського континенту.

Близько 16 тис. років тому розпочалося поступове потепління. Льодовик танув, звільняючи від крижаного панцира нові й нові землі. Повітря ставало теплішим і вологішим, побільшало води в річках, з'явилися болота. Сухі степи перетворилися на болотисті тундри, зрідка порослі березово-сосновими гаями. Деякі тварини, не пристосовані до нових кліматичних умов, вимерли. Така доля спіткала, зокрема, шерстистих велетнів - мамонтів, носорогів, бізонів, вівцебиків. Багато холодолюбних тварин відійшло на північ.
Територія України стала землею північних оленів. Вполювати цю прудку й чутливу тварину можна було лише здалеку. Спис був малопридатним для цього. Тому мисливці влаштовували великі колективні лови, вистежуючи тварин під час сезонних переходів. Доба мисливців на північного оленя на землях України порівняно з попередніми епохами давньої історії людства була нетривалою.
 

У той період стародавні слов'яни навчилися добувати вогонь, вміли користуватися ним. Вони не лише виготовляли, але й вдосконалювали знаряддя праці. Людина з печери вийшла жити в наземні будівлі, навчилася споруджувати житло. Головним заняттям було полювання. З'являються примітивні релігійні вірування, зокрема магія, фетишизм, анімізм. Разом з ними формуються елементи первісного мистецтва.

Магія. На дуже ранніх етапах історії виникають і різноманітні магічні уявлення та відповідні дії. Деякі дослідники саме в цьому вбачають специфічну і корінну відмінність первісного мислення від сучасного. Магія – дії та обряди, що здійснюються з метою вплинути надприродним шляхом на довкілля, тварин або людину. Основою магії є уявлення про загальний зв'язок всіх речей і явищ природи, про можливість впливати на ціле через його частину, на людину або тварину – через зображення, спрямовувати хід розвитку подій, заздалегідь імітуючи їх. Наприклад, практично всі племена тропічної Африки, Австралії вірять, що володіння нігтями, волоссям, частинами одягу дає владу над людиною. Тому, якщо волосся і нігті зрізують, то їх ретельно збирають і ховають. Особливо охороняється вождь, оскільки вважається, що від його самопочуття залежить доля всього племені.

Магія за своїми цілями буває багатьох видів: лікувальна (одна із складових народної медицини – замовляння, шепотіння), шкідливоносна (насилання “причини”, “зурочення”), любовна (“причарування”), промислова (забезпечення успіху полювання), аграрна (“стимулювання” сил родючості) тощо.

Одна з найпоширеніших теорій пов'язує походження мистецтва саме з магічними ритуалами, які здійснювалися над зображеннями тварин і мали забезпечити вдале полювання. Типовим є етнографічний опис, що належить досліднику Африки Лео Фробеніусу. Його експедиція зустріла групу мисливців–пігмеїв, яка складалася з трьох чоловіків і жінки. Через нестачу провізії він звернувся з проханням убити антилопу, але був здивований, коли, в принципі погодившись, пігмеї відповіли, що сьогодні без необхідних приготувань на полювання вони не підуть. “Надто зацікавлений дізнатися, в чому ж полягають приготування цих людей, – пише Фробеніус, – я встав задовго до сходу сонця і прокрався в кущі... Вже з початком світанку чоловіки прийшли сюди, але не самі, а разом з жінкою. Вони сіли на землю, повисмикували траву на невеликій поверхні і розрівняли її руками. Потім один з чоловіків сів навприсядки і намалював щось пальцем на піску. Протягом всього цього часу чоловіки і жінка бурмотіли якесь заклинання. Далі – тиша очікування. Нарешті сонце з'явилося на горизонті, і один з чоловіків з натягнутим луком наблизився до розчищеного клаптика землі і націлив на нього лук. Минуло декілька хвилин, і промені сонця торкнулися зробленого на землі малюнка. В ту ж мить з швидкістю блискавки відбулася така сцена: жінка підвела руки, мовби для того, щоб схопити сонце, вимовляючи незрозумілі звуки, чоловік спустив стрілу, жінка закричала ще голосніше; потім чоловіки з їх зброєю стрибнули в гущавину чагарника. Жінка пішла до табору. Я, почекавши, підійшов і побачив, що на вирівняному місці була намальована антилопа, в шию якої встромилася щойно випущена стріла. Коли мисливці повернулися з антилопою, убитою в шийну вену, вони, віддавши здобич, негайно віднесли до малюнка клаптик вовни убитої антилопи і посудину, наповнену її кров'ю, а потім забрали стрілу і знищили зображення”.

Система магічних дій включає особливу обрядовість і особливі предмети – фетиші (фетиш – слово французького походження, воно означає талісман, амулет). Фетишизм – віра в надприродну силу матеріальних предметів. У стародавньої людини об'єктами поклоніння були камені (особливо незвичайних розмірів і форм), дерева (або цілі священні гаї). Форми поклоніння були різними: від принесення жертв до спричинення шкоди. В наші часи фетишизм є складовою частиною всіх розвинених релігій – поклоніння хресту і носіння натільного хреста в християнстві, священний камінь (метеоритного походження) в мечеті Кааба у мусульман і т.ін.

Виконавцями магічних обрядів поступово стають особливі люди – знахарі, чаклуни, шамани, тобто виникає шаманізм. Таким людям приписувалася здатність спілкуватися з надприродними силами, впливати на них за своїм бажанням, подорожувати у потойбічний світ. Як показують етнографічні спостереження, шамани бувають умілими гіпнотизерами, ілюзіоністами, а також і співаками, поетами, розповідачами. Можна пригадати відносно недавню газетну сенсацію, пов'язану з публікацією матеріалів про “безкровні операції” філіппінських цілителів. На російській півночі, де сильно розвинений був шаманизм, знаходилося немало “свідків” того, як шамани літали, оживляли мертвих, бачили за сотні верст, створювали своїх і чужих двійників.

Анімістичні уявлення. Перші поховання належать неандертальцям. Одна з найцікавіших для науки знахідок – поховання двох хлопчиків на річці Сунгір (північ Росії) 23 тис. років тому. Одяг похованих був багато прикрашений намистинами, списи і кинжали з бивня мамонта красиво оздоблені різьбленням. Вивчаючи поховання в горах Загра (Ірак), вчені за аналізом пилку встановили, що останки покоїлися на ложі з квітів. Якщо смерть супроводжувалася ритуалом, це означає, що вона була пов'язана з низкою відповідних уявлень. Цей комплекс уявлень отримав назву – анімізм (від латинського – “душа”).

Анімізм – віра в існування душ і духів. Анімістичні образи – це, по–перше, душі живих людей; по–друге, духи померлих пращурів (тому анімізм нерозривно пов'язаний з культом предків); по–третє, уособлення сил природи (душі озер, гаїв, вітрів тощо).

Обряд поховання у давніх людей був досить складний. Померлих ховали в заглибленнях і ямах, клали на спину, чи на бік в зігнутому положенні, іноді голови огороджували кам'яними плитами. Мертвих наряджали і клали поруч з ними посуд, знаряддя праці, їжу і різні цінні предмети. Наявність поховального інвентаря пояснюється по–різному: або люди намагалися таким чином відігнати смерть від себе, запобігти помсті померлого, або хотіли забезпечити всім необхідним для життя в потойбічному світі, або давали речі в дорогу, щоб померлий добрався до світу предків і знайшов там спокій. У більшості поховань знаходять червону охру – своїм кольором вона нагадує кров – символ життя. Вичерпного пояснення цього ритуалу поки що не існує.

Етнографи зібрали великий матеріал, що характеризує первісні уявлення про душу і потойбічний світ. Адже анімізм властивий усім народам. Ці уявлення містять картини “відлітання” душі вмерлої людини з світу живих, її мандрівок в далеку країну мертвих (в українців це – вирій), а також описи життя, що чекає душу в потойбічному світі. Як писав відомий дослідник первісності Е.Тайлор, “небагато предметів будять в умах поетів-дикунів такі сміливі і живі уявлення, як думка про майбутнє життя”.

Розташування країни духів могло бути різним – під землею, на землі, на Місяці, на зірках. Але вони чітко діляться на дві великі категорії: на думку одних – життя душі в царстві мертвих буде щасливим, а на думку інших – частина душ у потойбічному світі втішається, а частина – страждає. Більшість народів вважала, що душі померлих можуть приходити з царства тіней, відвідувати живих у сні, протегувати їм у земних справах або ж, навпаки, заважати.

Можна простежити, як разом з розвитком самої людини, ускладненням її діяльності, суспільного устрою розвивалися уявлення про навколишній світ. Імовірно, що перші магічні, тотемічні, анімістичні вірування переважають протягом усього верхнього палеоліту. Наприкінці цього періоду вони переросли у певні культи. Таким був, вірогідно, культ жінки-праматері (“палеолітичні Венери”). З виникненням землеробства і скотарства у неоліті пов'язана поява землеробських культів, поклоніння Сонцю, стихіям, виникнення певної картини світу. Поступово утвердилася трирівнева система світобудови: підземний світ – помешкання божеств, зміїв, чудовиськ, земний світ – світ людей, живої природи, небесний світ – помешкання більшості божеств і душ померлих. Три цих світи втілювали в орнаментах на неолітичній кераміці, уявлення про них залишаються й потім. Виникли стійкі міфологічні образи, що пізніше склалися в цільну міфологію.

Довідка. мезоліт (13 тис. р. тому - 7000 р. до н.е.) - середньокам'яний вік. Льодовик починає танути, формується сучасний клімат і ландшафт, північ України покривають ліси. Кількість населення значно збільшується. Люди внаслідок зміни природних умов переходять переважно до полювання на дрібних тварин; винайдено лук та стріли; приручено собаку. Крім мисливства, поширюється рибальство. У знаряддях праці і зброї використовуються мікроліти - крем'яні пластинки різних форм, які слугують лезами до гарпунів, списів, дротиків, стріл і т.п. В первісному суспільстві виникає племінна організація. Запишіть до конспекту найбільш відомі стоянки епохи мезоліту: в Криму - Таш-Аїр, Мурзак-Коба, Заміль-Коба; на Одещині - Білолісся, Гиржеве, Мирне; на Дністрі - Гребеники, в Надпоріжжі - Осокорівка.

Мезоліт (XI—VI тис. до н. е.) — середня кам'яна доба. Назва походить від грецьких слів μέσος — средній и λίθος — камінь. Кінець льодовикового періоду збігся в часі з кінцем палеоліту. Близько 10 тис. років тому в Європі встановився клімат, подібний до сучасного. Близьким до сучасного став і тваринний світ. Північні олені назавжди полишили наші землі, поступившись місцем лосям, благородним оленям, турам, диким кабанам та іншим тваринам. Ці тварини ніколи не збирались у великі стада чи зграї. Полювання перетворилося на копітку й марудну справу. У післяльодовиковий період було винайдено лук і стріли. До спорядження мисливців узимку долучалися лижі. Люди доби мезоліту користувалися також човнами. А ще, уважають дослідники, саме за тих часів було приручено собаку - незамінного помічника під час полювань. Знаряддя для полювання виготовляли з дерева, кістки, рогу та кременю. Малесенькі гострі крем'яні пластиночки закріплювалися в кістяній чи дерев'яній основах. Так виготовлялися ножі, списи, гарпуни, стріли. Нові знання й досвід робили полювання результативнішим, проте і з досконалішими знаряддями воно не завжди було вдалим. Від голодної смерті лісових мисливців часто-густо рятували їстівні ягоди та гриби. А ще вони навчилися рибалити. Лісові мисливці мешкали в північній частині України. На півдні значно більше важили збиральництво й рибальство. Уздовж Дніпра поблизу порогів природа була настільки багатою, що люди могли мати постійні місця проживання. У Криму люди залюбки обживали печери й гроти.

У період мезоліту (близько 15 тис. років до н. е.) став часом стрімких і різноманітних змін у середовищі існування та способі життя первісних людей. Зумовлена потеплінням переміна клімату пробудила до життя нових представників рослинного та тваринного світу. І в цьому новому світі, де не стало велетенських, але малорухливих мамонтів та незліченних гуртів бізонів і північних оленів у прильодовиковій тундрі та сухих холодних степах, а, натомість, вкриті буйними травами неозори й непрохідні хащі лісів опанували прудкі коні, антилопи, кози та стрімкі тури, лосі, благородні олені, кабани, – мусив змінитись і спосіб життя людини. Вже не жінка, берегиня родового вогнища, матір і вихователька дітей, а чоловік – вождь, мисливець і воїн відігравав головну роль у первіснообщинному ладі. На зміну матріархатові прийшов патріархат. Було винайдено нові знаряддя полювання та рибальства: лук зі стрілами, сіті, човни та гачки. Хоча камінь і роги вбитих тварин залишались основним матеріалом, зате значно вдосконалилася техніка їхньої обробки.

І головне – люди перестали бути "бранцями" споконвічних криївок – печер, гротів, скельних навісів. Перед ними відкрився неосяжний простір, який їм судилося завойовувати й освоювати. Зміна способу життя та світогляду не могла не позначитися на мистецтві первісної людини.

Грандіозний пафос печерних розписів поступово згас. На зміну йому у мезоліті прийшли наскельний живопис та петрогліфи (вибиті або вирізані на камені зображення).

В Україні пам’ятки наскельного мистецтва залишились у Криму (Шан-Коба, Мурзак-Коба, Фатьма-Коба), на місці Гребенеківської стоянки в Одеській області та у стародавньому святилищі "Кам’яна Могила" поблизу с. Терпіння Мелітопольського району Запорізької області.

Зараз вона має вигляд великого піщаного пагорба, заваленого кам'яними брилами. Колись давно це був кам'яний моноліт, під яким у ґрунті були прокопані печери. У гротах Могили виявлена велика кількість різноманітних зображень: схематизовані фігури людей, тварин, знаки у вигляді геометричних фігур тощо. Майже всі вони виконані у техніці різьблення. Знайдені також окремі предмети, очевидно культового призначення. Особливий інтерес викликає так званий Грот Мамонта. На його стелі зображені фігури чотирьох биків, які утворивши коло, спрямовують свої роги у різні боки. Вочевидь, первісний художник змалював сцену нападу на тварин якихось хижаків. Трохи збоку відтворені три олені, які йдуть один за одним. На багатьох зображеннях збереглися сліди червоної фарби. Дослідники вважають, що Грот Мамонта відігравав роль своєрідного храму мисливської магії. На одній із картин гроту зображений шаман із піднесеними догори руками, який закликає диких звірів. Його оточують різне мисливське лаштування і вовчі ями.

Це мистецтво дуже відрізняється від типово палеолітичного. Замість реалістичних, однофігурних (рідко кількафігурних) зображень, що точно відтворюють образ звіра, у ньому домінують багатофігурні сцени, дійовими особами яких є не тільки тварини, а й люди, що полюють на них. А головне, попри деяке спрощення й стилізацію зображень, відчувається спроба максимально передати рух, динаміку, дію.

Мезоліт – це своєрідний міст між палеолітом і неолітом. Люди вже перестали бути троглодитами, мешканцями печер, але ще не стали осілими землеробами та пастухами. Попереду ще були відкриття кераміки, перші архітектурні витвори. Але кочівні мисливці мезоліту своїм мистецтвом ніби наближали прийдешні часи, готувалися до нових творчих звершень.

У цей період сформувався сучасний клімат, став близьким до нинішнього тваринний і рослинний світ. Важливим заняттям людини залишалося полювання. Значно зростає роль рибальства. Також набуло поширення збирання черепах, ягід тощо. У межах України можна виділити три групи мезолітичних племен: полісько-північну, наддністрянську і степову, які дещо різнилися між собою побутом та звичаями.

У мезоліті відбувалися значні зміни у виробництві і подальшому вдосконаленні знарядь праці, появились кам'яні сокири, молоти, долота, ножі, було виготовлено лук і стріли. Почалося приручення диких тварин - собак, свиней. Таким чином, виникають перші форми відтворюючого господарства. Судячи з поховального обряду, люди вірили в загробне життя, поклонялися небесним світилам, передусім сонцю. Померлих почали ховати на могильниках, за межами стоянок.

Розвивається рибальство, житлові споруди з'являються на берегах річок і озер. У ті часи вдосконалюються форми організації первісної племінної спільноти людей, формується матріархат, який стає основою суспільного розви Тотемізм. Перші релігійні уявлення виникають уже в палеоліті у зв'язку з особливим ставленням до тваринного світу. Надзвичайно поширеним був на території Європи своєрідний культ ведмедя (дослідники вважають, що мова йшла про печерного ведмедя). Археологам відомі численні культові сховища черепів цього викопного хижака – у Франції, Швейцарії, Австрії, а також в Україні (Іллінка Одеської області). З цього моменту можна впевнено говорити про виникнення тотемізму.

Тотемізм – віра в тварину або рослину, яку давні люди вважали предком роду, з якою зв'язували своє існування і добробут. Частіше тотем був твариною, рідше – рослиною. Тотему приписувалися надприродні можливості, йому поклонялися. Тотемізм набув значного поширення, він існував у всіх народів на первісній стадії. Племена індіанців Північної Америки під час появи там європейців носили імена своїх тотемів. У світі тотемів вживаються такі самоназви, як “люди–леопарди”, “люди–антилопи”. Ставлення до тотемних тварин буває різним. В одних народів суворо заборонено полювання на тотемну тварину і вживання її м'яса, в інших – особливий ритуал поїдання м'яса тотема.

Залишки тотемізму ми бачимо у світі фольклору. У чарівних казках тварини мають надзвичайні здібності, вони часто сильніші за людину, стають її другом, захисником. З тотемізмом пов'язані, очевидно, і перекази про “перевертнів”.

  

Поховання з Thèviec - Музей Тулуз

   

Неоліт (7000 р. - 3000 р. до н.е.) – новокам'яний вік, за якого людина вперше переходить до відтворюючого господарства (неолітична революція). В степових та лісостепових районах України на початку цієї епохи виникає примітивне землеробство і скотарство. Техніка обробки каменю значно вдосконалюється, з'являться свердління та шліфування, виготовляється кам'яна сокира, долото, мотика, кістяний серп, шило і т.п. Виникає ткацтво та гончарство.

Поступово скотарські племена відокремлюються від землеробських і в степових районах України переходять до кочового способу життя. А в межиріччі Бугу і Дністра за неоліту виникає високорозвинута землеробська культура, яку називають трипільською (за назвою с. Трипілля, де 1896р. вперше були відкриті пам'ятки цієї культури). Розквіт цієї культури припадає на період між 3500 та 2700 рр. до н.е. Її племена займають у цей час велику територію від Карпат до Дніпра. Розміри поселень і кількість населення трипільців збільшуються. Окремі поселення за розмірами схожі на міста (250 – 400 га), вважається, що в них жило не менше 10 – 20 тис. чоловік. Цікаво також те, що декілька дрібних поселень концентруються, як правило навколо одного великого. Отже, не виключено, що у трипільців вже існувала певна державна система. Трипільські племена використовували знаряддя праці на тільки з каменю, а й з міді, проте цей метал так і не витіснив камінь. Пізні трипільські поселення були добре укріплені і розташовувались у важкодоступних місцях. Причини зникнення цієї культури на рубежі 2.000 р. до н.е. до кінця не з'ясовані, але очевидно, що їй стали загрожувати зі степу войовничі кочівники.

Відомі трипільські поселення – "гіганти": Майданецьке, Талянки, Доброводи. Важливо підкреслити, що трипільська культура на той час була однією з найбільш розвинених у Європі. Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, просо, льон, в землеробстві застосовували рало і використовували велику рогату худобу як тяглову силу. Гончарне виробництво характеризувалось різноманітністю форм посуду і вишуканим оздобленням його.

Для доби неоліту (близько 7 тис. років до н. е.) був характерним перехід людини від збирання і полювання до хліборобства та скотарства, вдосконалюються знаряддя праці, розвиваються гончарне мистецтво і ткацтво, появляється елементарна культура обробітку землі і сіяння зерна. Все це істотно полегшувало життя тодішніх людей. У цю епоху значно розвинулось орнаментальне шнурове мистецтво, коли керамічні вироби прикрашалися прямими лініями у вигляді шнурів, розмальованих білим, чорним і червоним кольорами. Столовий посуд прикрашався жолобковими рисунками і пишно розмальовувався.

Святилища. Реконструкція. Періть, Ходосовичі

Суть неолітичної революції, як зазначив англійський археолог Вір Гордон Чайлд, полягає в переході від традиційного присвоюючого господарства (мисливство, збиральництво, рибальство) до відтворюючого (землеробство і скотарство). Завдяки цьому люди не тільки досягли помітного зростання продуктивних сил, а й створили сприятливіші умови життя: їжа стала різноманітнішою, її добування стабільним, з'явилися харчові запаси. Перехід від присвоюючих форм господарювання до відтворюючих тривав протягом багатьох століть і мав свої особливості в різних регіонах. У межах України існували дві культурно-господарські зони: південно-західна (лісостепове Правобережжя, Західна Волинь, Подністров'я, Закарпаття) — землеробсько-скотарська та північно-східна (лісостепове Лівобережжя, Полісся) — мисливсько-риболовецька. Найвідомішими пам'ятками неолітичної культури є Кам'яна Могила поблизу Мелітополя, с. Микільська Слобідка на Київщині, с. Бондариха на Сіверському Дінці. До кінця 90-х років археологами виявлено майже 500 осередків життя доби неоліту, що представляють понад десяток неолітичних культур (дунайську, буго-дністровську, сурсько-дніпровську тощо).

Характерні риси неолітичної революції:

1. Винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення знарядь праці. У добу неоліту традиційні форми обробки каменю — оббивання, сколювання, віджим (Відколюючи від кременя дрібними ударами тонкі пластинки, їм надавали необхідну форму, а далі за допомогою кістяної палички - отжімніка - віджимали найдрібніші шматочки кременю. Робота тривала довгі години і дні і вимагала великої обережності й мистецтва. Від незручного удару або віджимання кремінь псувався, і доводилося все починати спочатку. Шляхом віджимання відколювали тонкі і легкі пластини від спеціально підготовленого каменю - нуклеуса (ядриця). Ріжучі краї знаряддя загострювали за допомогою натискання і легких ударів (ретуш).) - поступаються місцем шліфуванню, пилянню, свердлінню.

2. Виникнення нових видів виробництва та виготовлення штучних продуктів. Упродовж сотень тисяч років люди спо-живали те, що дарувала їм природа (власне, тому найдавніші людські заняття - мисливство й збиральництво - вчені називають привласнювальними). На відміну від нього хліборобство і скотарство давали змогу вирощувати щороку новий урожай та збільшувати поголів'я свійських тварин - тобто відтворювати природні багатства. Ось чому нові види діяльності людини вчені домовилися називати відтворювальними. Хліборобство і скотарство виникли в останній період кам'яного віку, що його називають неолітом. У епоху неоліту людина перейшла від пасивного присвоювання дарів природи до активного перетворення навколишньої дійсності силою своїх розуму та рук. Саме в цьому процесі виникає виробництво керамічного посуду, прядіння, а згодом і ткацтво. Вироби з кераміки дали змогу не тільки тривалий час зберігати воду, сипучі продукти, а й готувати варену їжу. Випалена на вогні глина стала першим штучним матеріалом, котрий створила людина. Прядіння зумовило винайдення прясла — першого маленького колеса, яке, можливо, стало прообразом колеса в транспорті. Крім того, на основі прядіння виникло ткацтво, яке дало ще один штучний продукт — тканину.

3. Перехід до осілого способу життя. Землеробство і тваринництво були продуктивнішими, ніж мисливство і збиральництво. З появою харчових запасів життя людини стало стабільнішим, міграцію замінила осілість. Про перехід до осілого способу життя в добу неоліту свідчать побудова постійних жител, поява численних поховань померлих недалеко від осель та ін.

4. Активне формування стад свійських тварин, використання їх як тяглової сили. Перехід у неоліті від мисливства до скотарства зумовив приручення майже всіх великих домашніх тварин — бика, свині, кози, вівці. Лише коня одомашнили вже в мідному віці. З появою примітивного наземного транспорту (саней та волокуш) людина починає використовувати худобу як тяглову силу.

5. Суттєві зрушення в демографічній сфері. Значне зростання населення зумовлює помітне збільшення кількості та розмірів поселень, щільності їх забудови. Як свідчать археологічні розкопки неолітичних поховань, зростає тривалість життя людини (в середньому її вік становив уже 30—32 роки).

Перехід до землеробства і скотарства сприяв помітним змінам в організації суспільного життя: зростанню ролі парної сім'ї, розквіту племінної організації суспільства, зародженню інститутів родової влади (поява в похованнях доби неоліту владних символів — кам'яних булав). Цей перехід суттєво вплинув і на світобачення людини, її духовний світ. Землеробський цикл, сезонне розмноження домашніх тварин вимагали розширення традиційного інформаційного кола, виникала необхідність накопичення нових знань. За нових обставин життя неолітична людина мусила не тільки враховувати кліматичні зміни та сезонний кругообіг явищ природи, а й передбачати їх. Під впливом нових знань про навколишній світ примітивна мисливська магія дедалі більше поступається місцем розвинутим землеробським та скотарським культам.

Магія. На дуже ранніх етапах історії виникають і різноманітні магічні уявлення та відповідні дії. Деякі дослідники саме в цьому вбачають специфічну і корінну відмінність первісного мислення від сучасного. Магія – дії та обряди, що здійснюються з метою вплинути надприродним шляхом на довкілля, тварин або людину. Основою магії є уявлення про загальний зв'язок всіх речей і явищ природи, про можливість впливати на ціле через його частину, на людину або тварину – через зображення, спрямовувати хід розвитку подій, заздалегідь імітуючи їх. Наприклад, практично всі племена тропічної Африки, Австралії вірять, що володіння нігтями, волоссям, частинами одягу дає владу над людиною. Тому, якщо волосся і нігті зрізують, то їх ретельно збирають і ховають. Особливо охороняється вождь, оскільки вважається, що від його самопочуття залежить доля всього племені.

У період неоліту зародилася селянська (землеробська) цивілізація, яка незабаром стала панівною в Європі, аж до виникнення і широкої розбудови міст. Її характерними рисами є аграрна економіка; ручна праця; мінімальне споживання і простий побут; уповільнений темп життя; органічне занурення в природу і залежність суспільного розвитку від природно-кліматичних ритмів; природно-демографічна саморегуляція (збільшення кількості харчових продуктів зумовлює посилене розмноження, зменшення — вимирання).

В Україні вищого рівня розвитку в добу неоліту набула трипільська культура (V—III тисячоліття до н. е.). Її назва походить від села Трипілля біля Києва, де київський археолог В. Хвойка провів свої знамениті розкопки. Розвиток цієї культури тривав понад дві тисячі років і охоплював не лише новокам'яну, але й бронзову та залізну епохи. Характерні особливості трипільської культури такі:

трипільці вели господарство колективно, основним джерелом їх існування було хліборобство, скотарство, мисливство й рибальство.

поселення зводились на відкритих місцях, без оборонних споруд. Вони мали форму кола, середина залишалась порожньою й використовувалась як загін для худоби. Хати будувались каркасні, до 140 кв. м площею. Стіни розписувались яскравим орнаментом. Житло було поділене на окремі кімнати, які призначались для різних членів родини. Хату опалювали зведеною з глини піччю. У ній могло проживати до 20 осіб, а поселення, за підрахунками етнографів, налічувало понад 500 чоловік.

трипільці жили великими родами, які очолювались жінками (суспільним устроєм у них був матріархат).

поряд з високою культурою землеробства і скотарства у трипільців на той час існував великий інтерес до мистецтва. Значного поширення набуло виготовлення різних керамічних виробів побутового призначення, зокрема, горшків, мисок, глечиків, декоративної кераміки для прикраси житла. Ці вироби мали яскравий декоративний розпис і привабливий естетичний вигляд. Їхній художній рівень на той час був дуже високий.

трипільці мали досить розвинуті релігійні вірування та поховальні обряди. В їхніх житлах знайдено жертовники, що мали форму рівнокінечного хреста. Цей хрест розмальовувався вохрою і був прикрашений концентричними колами. Він знаходився на підвищенні, а біля нього розташовувались антропоморфні фігурки. Хрестовидні підвищення слугували місцями жертвоприношень богам, яким поклонялись трипільці.

Одну з найзагадковіших археологічних культур Східної Європи — трипільську — відкрив у 1893 р. видатний український археолог, надзвичайно обдарована людина Вікентій В'ячеславович Хвойка (Хвойко; 1850—1914).

Однак В. Хвойка увійшов в історію археології передусім як першовідкривач трипільської культури, розвиток якої в Лісостепу від Дністра на заході до Середнього Придніпров'я на сході — тривав близько двох тисяч років. Пам'ятки цієї найдавнішої землеробської культури були поширені не тільки у Правобережній Україні, а й практично на всій території Молдови та Румунії, де вони відомі як культура Кукутені. За календарною хронологією Трипілля існувало в першій полонині V — останній чверті IV тисячоліття до н. е., виникнувши на основі неолітичної культури Боян.

Нині тільки в Україні досліджено понад дві тисячі трипільських поселень, могильників і курганів. їх вивчало не одне покоління археологів, які значною мірою збагатили науку уявленнями про родоплемінні та суспільні відносини, планування і конструкції найдавніших протоміст, побут, духовну культуру і мистецтво. На початку XX ст. трипільську культуру вивчала плеяда видатних археологів: В. Антонович, М. Біляшівський, Ф. Вовк, В. Городцов, М. Рудинський, О. Спицин, Д. Щербаківський та ін.

На сьогодні відомо близько 30 трипільських протоміст. І якщо на найранішому етапі будівництва деякі з них мали лише 7 жител (Бернашівка на Дністрі), то вже на пізньому були відкриті поселення – 27 жител (Тальянки).

Найбільші протоміста існували на середньому етапі Трипілля (V—IV тисячоліття до н. е.) у межиріччі Південного Бугу і Дніпра. Численні археологічні знахідки свідчать, що трипільці прийшли на землі України з Нижнього Подуна в'я близько 7 тис. років тому, згодом опанували величезні простори Лісостепу України від Дністра до Дніпра, досягши територій Волині та Степового Причорномор'я. Трипільська культура проіснувала на наших землях майже півтори тисячі років - від 4 тисячоліття до н. е. до середини 3 тисячоліття до н. е. Саме з нею дослідники пов'язують утвердження на праукраїнських територіях відтворювального господарства.

Так, площа поселення в Тальянках займала 450 гектарів, а в Марганецькому — 250 гектарів. За приблизними підрахунками археологів, на їх території могло водночас проживати до 10-15 тис. осіб.

Поселення були укріплені сотнями двоповерхових житлово-господарських комплексів, що прилягали один до одного й утворювали єдину потужну стіну. У зв'язку з цим особливий інтерес викликає планування великих поселень. Його головним елементом було створення кількох овалів із двоповерхових будівель, діаметром від 1 до 3,5 км, а також вулиць і кварталів у центральній частині поселення.

Українським археологам удалося на багатьох пам'ятках дослідити значні ділянки таких планувальних структур. Серед них найунікальнішим є новий тип споруд житлово-оборонного призначення, виявлених у Майданецькому. Безліч двоповерхових будівель утворювали два кільця оборони навколо центру поселення. Простір між ними був незабудованим. Вхід до всіх жител орієнтовано до центру. Всі будинки з'єднувалися один з одним за допомогою спеціальної системи переходів на рівні другого поверху. Площа таких житлово-комунальних комплексів була від 60 до 200 і більше кв. м. Найпоширеніші будівлі — від 60 до 160 кв. м, що становили понад 90% від загальної забудови великих поселень. На думку В. Круца, для будівництва одного такого будинку середніх розмірів потрібно було заготовити майже 26 куб. м лісу, що призводило до масового вирубування і сприяло порушенню рівноваги в екологічній системі Лісостепу. Це стало однією з причин поступового занепаду і зникнення всієї трипільської культури.

Збереглися різноманітні глиняні моделі храмів і житлових будинків трипільців, завдяки яким відомо, що їхні архітектурні споруди мали каркасно-стоякову конструкцію, обмазану товстим шаром глини. На них видно не тільки вертикальні стовпи дерев'яного каркаса, а й крокви, дверні отвори, круглі вікна та невеликий ґанок на рівні другого поверху.

       

 

Археологічні розкопки багатьох трипільських протоміст на Черкащині не тільки підтвердили реальність цих мініатюрних глиняних моделей, а й значною мірою збагатили знання про їхню архітектуру, побут і духовну культуру. Так, згідно з реконструкціями М. Відейка, перший поверх цих споруд відводили під різні сільськогосподарські приміщення. На другому поверсі було житло, для опалення якого використовували купольні печі або відкриті вогнища на спеціальних глиняних подіумах. У стелі над ними робили отвори для виходу диму. Стіни та підлогу фарбували червоною вохрою. За периметром стіни стояли довгі лавки заввишки 10-20 см і завширшки 30-40 см. На них виставляли розписний посуд. Із глини робили спеціальні заглиблення з умонтованими в них кам'яними зернотерками.

На другому поверсі кожної будівлі біля вікна був невеликий вівтар у формі хреста або кола, прикрашений спіральним орнаментом. Площа таких житлово-господарських споруд становила від 60-100 до 200-300 кв. м. У деяких будинках знайдено фрагменти печей і стін, обмазаних червоним та білим зі слідами розпису чорною фарбою у вигляді спіралей. У такому самому стилі розписано стіни й на глиняних моделях жител, знайдених у багатьох трипільських поселеннях. Судячи з моделей, дах трипільських будинків був чотирисхилий, можливо, солом'яний. Для спорудження дерев'яних жител використовували мідні та кам'яні сокири.

Крім таких комплексів, вивчено й громадські споруди, серед яких найцікавішими є "храми" з вівтарями, великою кількістю теракотових антропоморфних і зооморфних статуеток та розписного керамічного посуду. Вони дають уявлення про найдрібніші деталі різних, як правило, двоповерхових будівель, які дуже допомагали археологам під час реконструкції дерев'яних фундаментів, знайдених на території протоміст.

Вівтарі та різні культові атрибути навколо них знайдено в багатьох житлах у Шкарівці, Веселому Куті, Миропіллі. Ці сімейні святилища мали форму прямокутника, п'ятилисника, кола або хреста і розташовувалися в центрі будинку. Деякі з них пов'язані з виконанням культів великої богині-матері.

Можливо, у трипільців були й обсерваторії. Одну з них у вигляді складної системи кільцевих ровів із проходами, орієнтованими за чотирма сторонами світу, відкрив В. Круц біля села Козаровичів на Дніпрі. В Майданецькому поселенні знайдено так званий комплекс "М", який віднесено до типу громадських споруд, призначених, мабуть, для збирання загальнопоселенської громади. Його розміри (24x7 м) і загальна площа приміщень (336 кв. м), розташованих на двох поверхах, свідчать про можливість одночасного перебування чималої кількості людей.

Отже, зведення різних багатоповерхових споруд потребувало не тільки значних зусиль багатьох людей та великої кількості будівельних матеріалів, а й певних теоретичних знань і математичних розрахунків. Припускають, що будівництво найбільших протоміст як єдиної системи було викликано централізацією трипільського суспільства. Головний стимул створення цих поселень — необхідність здійснення контролю над певною територією і робочою силою, подібно до землеробських "номів" давньосхідної шумерської цивілізації в IV—III тисячоліттях до н. е. Ареал поширення трипільських поселень у Південно-Східній Європі завдяки цьому може бути внесений до територій формування найдавніших міських цивілізацій мідного віку. Великі трипільські протоміста (Тальянки, Майданецьке та ін.) з населенням від 10 до 14 тис. осіб були економічними, громадськими, військовими та культовими центрами. Крім того, вони відповідають головній "тріаді", що відокремлює місто від сільського поселення. Це наявність не тільки населення чисельністю більш як 5500 осіб, монументальних архітектурних будов, а й "писемності".

Нині відомо понад 100 знаків, нанесених у різних варіантах на керамічний посуд. Як показали дослідження Т. Ткачука, вони об'єднувалися в блоки з певним значенням. Серед них є знаки, відомі і шумерам. Це зірка Інани — знак божества, рослина-ячмінь — знак "дім" і поєднання знаків "рослина" та "вода".

Проте трипільська культура зникла набагато раніше того часу, коли ця знакова система могла б перетворитися на справжню писемність. За багатьма посудинами можна спостерігати тільки процес її зародження, що тривав понад 1000 років.

Найзагадковішою сторінкою в історії духовної культури трипільців є тисячі спалених дерев'яних будівель. Серед цих великих попелищ археологи знаходять безліч розписних посудин, антропоморфних і зооморфних статуеток, спалене зерно та кістки тварин, а часом навіть людські кістки.

На першому етапі вивчення трипільської культури В. Хвойка думав, що це своєрідні поховальні споруди — "будинки мертвих". Згодом археологи вважали, що це звичайні житла людей. Сучасні дослідження цих пам'яток переконали вчених у тому, що трипільці жили за своєрідним замкненим циклом (будівництво—спалювання—будівництво нових поселень), який тривав у середньому 60-80 років. Спочатку споруди були будинками, храмами та громадськими будівлями, а через певну кількість десятиліть вони перетворювалися на притулок для душ померлих із багатим поховальним інвентарем.

Завдяки археологічним знахідкам під час розкопок різних трипільських поселень значною мірою вивчено громадські та домашні ремесла, які охоплювали виробництво знарядь праці, зброї, предметів побуту, одягу та культових виробів. Відкривши трипільську культуру, вчені не сумнівалися в аграрному спрямуванні великих трипільських поселень. На полях трипільської культури вирощували тверді сорти пшениці, ячмінь, горох, просо. Для обробітку полів і збирання врожаю застосовували здебільшого знаряддя праці з каменю, кременю, кістки, рогу та глини, хоча інколи трапляються й мідні вироби. Протягом розвитку трипільської культури поступово вдосконалювалися зубчасті серпи і з'являлися молотильні дошки. Збільшувалася кількість ткацьких верстатів. А шкури обробляли значно менше, аніж у раніших культурах. Землю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, а згодом - ралом. Застосовували, певно, тяглову силу волів. Урожаї збирали кістяними або кам'яними серпами. Зерно мололи на борошно за допомогою кам'яних зернотерок. Відомо також, що племена трипільців розводили велику рогату худобу, кіз, овець, свиней.

Суспільний лад. Трипільська людність жила сім'ями, що об' єднувалися в громади, а пізніше - у племена.

Спершу поселення трипільців були невеликими. У них мешкало по 50-60 осіб. Будинки розташовувалися колом, із загоном для худоби в центрі. Згодом трипільці почали споруджувати велетенські селища - протоміста, в яких мешкало до 10 тис. душ. Протомісто Майданецьке на Черкащині займало площу 300—400 гектарів і складалося майже з 2 тис. жител. Будинки розташовувалися десятьма концентричними колами, розділеними радіальними вулицями. Крім двоповерхових жител, археологи виявили громадські споруди й укріплення, господарські та ритуальні ями. Вчені припускають, що трипільську громаду очолював вождь. Дрібні справи він вирішував сам, а важливі - на радах з усіма дорослими членами громади.

Археологічні знахідки пізнішого часу засвідчують деякі відмінності в побутових речах різних регіонів розселення трипільців. Це свідчить про об'єднання споріднених громад у племена й поступове формування племінних об'єднань.

Найвідоміша в мистецтві Трипілля розписна кераміка виготовлена без застосування гончарного круга. Різні посудини ліпили вручну й обпалювали при високій температурі в спеціальних двоярусних печах. їхні витончені, часом фантастичні форми можна впізнати одразу: "вази" на підставках, грушоподібні жбани з кришками, "кратери" з широким горлом, подвійні "бінок-леподібні" жбани, горшки, миски, чашки. Проте в середньому періоді розвитку виділяються локальні варіанти, що свідчать про існування якихось окремих культур у межах трипільсько-кукутенського суспільства.

Серед усього різноманіття форм кераміки виокремлюють кілька основних типів: посудини із заглибленим орнаментом у вигляді спіралей; тонкостінну кераміку з полірованою поверхнею, прикрашену канелюрами; кераміку з тонкої рожевої маси зі спіральним орнаментом, нанесеним чорною, червоною чи відразу білою, чорною та червоною фарбами. Кожен із цих типів поділяють ще на безліч груп, які відрізняються за кольором глини, випалюванням, обробкою поверхні й технікою нанесення орнаменту.

Стилістичні зміни в орнаментиці помітні на посудинах із заглибленням і розписним декором. На ранньому етапі він покриває всю зовнішню поверхню, частково заходячи на дно та внутрішні стінки. Водночас він вирізняється соковитістю кольорових поєднань, динамізмом і багатством орнаментальних композицій. На пізньому етапі розвитку трипільської культури орнамент займає лише чітко визначену час- трипільських керамічних посудинах, тину посудини, на його плечиках у вигляді стрічки. Різноманітні орнаменти на цих посудинах — безцінне джерело для вивчення світогляду і релігійних вірувань трипільців. Установлено, що в основі орнаментальних композицій були певні космологічні уявлення. Найінформативнішими є стилізовані антропоморфні та.зооморфні зображення, серед яких переважала символіка, пов'язана з небесними світилами (Місяцем) і фантастичним змієм-драконом. Чергування зображень відбиває певні символічні знаки, навертання і форма яких змінювалися в часі, як і стилістика посудин, на яких вони зображені. На думку Т. Ткачука, знакова система трипільської орнаментики — це пульс культури, що реагує на зміни в стані суспільства. Перед початком кризи зростала кількість символів, немовби передрікаючи майбутні катаклізми.

Ще одним із вищих досягнень мистецтва трипільських племен є антропоморфна пластика — різноманітні за стилем і формою жіночі та чоловічі зображення, в яких втілено образи шанованих божеств, що уособлюють у землеробсько-скотарських племен ідею родючості й загального добробуту.

У процесі розвитку трипільської культури антропоморфні статуетки помітно видозмінюються. На ранньому етапі їх зображено у вигляді сидячих фігурок з відкинутим назад торсом і оформленою у вигляді конуса головою. Риси обличчя практично не змальовані, тільки ледь окреслено контури носа. Рук немає. Головну увагу майстри приділяли широким стегнам і довгим витягнутим ногам. Часто вони розділені однією або двома заглибленими смугами або ж укриті вчавленими овалами, що імітують зерна. В цей самий період були поширені й фігурки сидячих у кріслах жінок, тіло яких покрито заглибленими спіралями та геометричними орнаментами. Низ живота обрамлено трикутником, перетнутим косими ромбами.

Сідниці та груди вкриті смугами і ромбами з косим хрестом усередині. На деяких статуетках модельовано ступні ніг і позначено пальці. Дуже рідко трапляються жіночі фігурки з піднесеними до обличчя руками.

На середньому етапі розвитку трипільської культури в стилістиці антропоморфної пластики відбувалися значні зміни. Жіночі фігурки ліпили з рожевої глини і розписували на зразок посудин. Зазвичай це стилізовані статуетки граціозних струнких дівчат, плавні вигини тіла яких закінчуються пласкою схематизованою головою з двома отворами замість очей-ніс, оформлено одним щипком глини. Рук немає, а плечі зроблено у вигляді вугластих виступів із наскрізними отворами. Ноги звужуються у вигляді конусів. На деяких статуетках фарбою нанесено малюнок, що імітує татуювання. На плечі спадає довге чорне волосся. Найпопулярнішими були фігурки жінок, які стоять. Окрім них, відомі статуетки менш умовних обрисів. Це пов'язано з появою наприкінці середнього етапу інтересу художників до реалістичного відтворення найхарактерніших особливостей людського обличчя та костюма. Так, уперше з'являлися майже портретні образи трипільців, з ретельно модельованими окресленнями очей, носа і рота. Серед таких реалістичних голівок є обличчя жінок і чоловіків різного віку, можна навіть визначити етнічний тип давніх трипільців. Крім того, увагу майстрів привертали деталі одягу і взуття, що мали дещо гротескний вигляд на пласких, схематично переданих тулубах.

На пізньому етапі форми трипільської антропоморфної пластики знову поверталися до схематизму й узагальнення, щоправда, в порівняно нових формах. Якщо на ранньому етапі художники ідеалом краси вважали невисоких жінок з гіпертрофовано розвиненими стегнами, то тепер — це фігурки з неймовірно величезними, вкрай умовно переданими ногами. Здається, що мистецтво проходило за замкненим циклом розвитку: простота і схематизм змінилися умовним реалізмом, який знову повернувся до схематичних антропоморфних форм.

Трипільці, крім антропоморфних статуеток, виготовляли і безліч глиняних фігурок диких і свійських тварин. Особливо улюбленими були зображення ведмедя — хранителя і володаря води. Найшанованішими свійськими тваринами, судячи зі статуеток, були вівця, бик і баран. В окремих святилищах знайдено не тільки поодинокі фігурки цих тварин з великими рогами і добре промодельованими формами, а й десятки статуеток, кинутих до культових ям під час релігійних обрядів. Ці зооморфні образи доповнено серією зображень на посудинах: різноманітні наліплювання і цілі посудини у вигляді фігурок тварин.

Найдискусійнішою проблемою в археології і давній історії Східної Європи є доля трипільської культури, що безслідно зникла на зламі IV—III тис. до н. е. Цей процес учені здебільшого пов'язують з переходом до скотарського господарства трипільських землеробів та поступовою асиміляцією їх у середовищі найбільших археологічних культур мідного віку — ямної та шнурової.

Трипільська культура мала широку географію. Племена слов'ян заселяли на той час Придніпров'я, особливо густо був заселений правий берег Дніпра, а також Придністров'я. Вторгнення войовничих кочових племен зі Сходу знищило трипільську цивілізацію, дещо загальмувало розвиток її культури. Окремі елементи культури, а іноді й цілі її пласти були успадковані іншими народами, що проживали в Україні. Вони були збережені, переосмислені й розвинуті в культурі цих народів.

Наприклад, культ Родової матері — образ наймудрішої жінки, яка очолювала рід, і культ Рожаниці — богині родючості, а також обряди, пов'язані з поклонінням Місяцю, збереглися в Київській Русі аж до запровадження християнства. У пізніші часи із скарбниці культури, що розвинулась на грунті трипільської цивілізації, наші далекі предки успадкували навики ремісників, технологію будівельників, культуру землеробства.

Трипільська культура цікава не лише своєю географією, а й тим, що в ній виражено розквіт, вершину первісного землеробського мистецтва, багатого космогонічним та міфологічним змістом. Занепад трипільської культури. Хоч якого високого рівня сягнуло трипільське суспільство, поступово в ньому накопичувалися ознаки занепаду. Виснажені землі давали чимраз менші врожаї, а нових територій, придатних для рільництва, вже не було. Не навчившись відновлювати родючість землі, трипільці розчинилися серед інших народів.

Попри високий рівень розвитку відтворювального господарства у трипільців, трипільська культура не була його єдиним осередком на землях України.

Кам'яний вік змінюється віком металів у II тисячолітті до н.е., після поширення бронзових знарядь праці. Головну роль в господарському житті стали відігравати чоловіки. Внаслідок цього виникає патріархальна організація суспільства.

Отже, за енеоліту в степовій смузі, на противагу хліборобському світові (представленому, зокрема, трипільською культурою), формувався світ скотарів. Саме зі степовим скотарським середовищем дослідники пов'язують виникнення праін-доєвропейців - народу, від якого походять численні сучасні народи індоєвропейської сім'ї, у тому числі й українці.

Довідка. На території сучасної України кам'яний вік змінився добою бронзи (кінець III тис. до н. е. — початок І тис. до н. е.). Бронза — перший штучний метал, який отримували шляхом сплаву міді та олова.

Для розвитку української культури характерний її взаємозв'язок з культурами сусідніх етносів, особливо йдеться про вплив культури народів Сходу і Заходу. Вже в епоху бронзи (кінець IV — поч. І тис. до н. е.) великі маси людей були охоплені міграцією, оскільки вони шукали нових місць поселення. Відбувається активна асиміляція або місцевого населення, або прибульців. У результаті порушується стабільність культурного процесу, виникає неокресленість меж тогочасної культури, з'являються нові елементи культури.

Зброя та інші знаряддя Бронзової доби

Доба бронзи позначилася суттєвими змінами в господарському, політичному та культурному житті суспільства. Свою назву вона отримала від штучного металу — бронзи (сплав міді з оловом, свинцем, миш'яком або сурмою). Перші бронзові вироби, виготовлені на Кавказі та Балканах, почали поширюватися на території України вже на початку II тис. до н. е. Поступово в XVIX ст. до н. е. було налагоджено місцеве виробництво: в Донецькому басейні сформувався центр металургії, а в Карпатсько-Дунайському регіоні — металообробки. Винайдений метал був міцніший за мідь, мав меншу температуру плавлення, що значно спростило технологію обробки. Ці переваги сприяли поширенню та утвердженню бронзи як основного матеріалу для виготовлення знарядь праці, зброї, прикрас. Однак цілком витіснити мідні та кам'яні вироби їй так і не вдалося.
У бронзовому віці суттєво впливали на суспільний розвиток такі чинники:

— зміна кліматичних умов (збільшення вологості);

— підвищення завдяки бронзі продуктивності знарядь праці та боєздатності зброї;

— активізація міграційних процесів.

Саме під впливом цих чинників поглиблюється спеціалізація в господарському житті: на мікрорівні це знаходить свій вияв у самостійному розвиткові металургійного виробництва, на макрорівні — завершується перший великий поділ праці — скотарство відокремлюється від землеробства. Спеціалізація зумовила відособленість господарського та культурного розвитку певних спільнот людей (археологи нараховують до 30 окремих культур), сприяла підвищенню продуктивності праці, що стимулювало появу додаткового продукту, а згодом — посилення міжплемінних контактів (війни, торгівля). У цей час на території сучасної України сформувалися три етнокультурні зони, що суттєво відрізнялися типом господарювання, етнічним складом населення та пануючими віруваннями — Степ (ямна, катакомбна, зрубна археологічні культури), Лісостеп та Полісся (тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська археологічні культури).

Одночасно з трипільцями у степовій смузі мешкала середньостогівська людність. З огляду на інші, ніж на територіях трипільців, природні умови господарство середньостогівців суттєво відрізнялося від трипільського. Середньостогівська культура існувала від середини 4 до середини 3 тисячоліття до н. е. на територіях Степового Придніпров'я, Приазов'я, у басейні Сіверського Дінця та в Нижньому Подонні. Назва походить від урочища Середній Стіг (тепер у межах м. Запоріжжя), де було знайдено пам'ятки тієї культури. Оскільки умови степу придатні' для скотарства, саме воно становило основу господарства середньостогівців. Проте знали мешканці степу й рільництво.

Ще більшої ваги набуло скотарство в житті носіїв ямної культури - людності, що мешкала в степу від середини 3 до початку 2 тисячоліття до н. е. на теренах від Уралу до пониззя Дунаю. В Україні залишки цієї культури знайдено в басейні Дніпра, у Приазов'ї та Криму. Своєю назвою ямна культура завдячує особливостям поховального обряду. Небіжчиків ямники-скотарі ховали в ямах, над якими насипали кургани. Кожен курган правив за родову усипальницю. У похованнях ямників археологи знайшли залишки возів. На великих чотириколісних гарбах ямники перевозили, мандруючи за худобою, запас харчів і знаряддя праці. Рухливо-осілий спосіб життя відобразився у світогляді ямників. Не маючи вільного часу навіть узимку (адже худоба потребує пильного догляду впродовж усього року), ямники не залишили досконалих пам'яток: посуд, хатнє начиння, прикраси в них навдивовижу прості. За храми їм правили кургани, насипані над могилами. Саме біля них ушановували предків, приносили жертви богам, святкували й радилися. На курганах скотарі часом установлювали кам'яні брили. їх трохи обтесували, надаючи вигляду людської постаті. Найбільшим багатством у ямників була худоба. Дослідники вважають, що носії цієї культури започаткували вирощування тварин задля молока. Власне, це й сприяло рухливішому способу життя. Щоправда, вони не відмовилися цілком від рільництва, вирощуючи менш вибагливі сорти пшениці, ячмінь, коноплі та просо.

Творці нової культури за походженням були різні. Частина з них належала до індоєвропейської спільноти. Індоєвропейці принесли на територію України важливі культурні елементи: в суспільній сфері — патріархат, в духовній — культ Сонця, флективну мову (мова, для якої властиве утворення граматичних форм слів шляхом зміни їх закінчень або звуків основи).

Друга частина творців асимільованої культури належала до племен так званих "шнуровиків" які прийшли з півночі, тобто з країн Прибалтики і Центральної Європи. Відбулося змішування двох етносів та їх культур. У цей період, що дістав назву "пізнє Трипілля", культура східних слов'ян зазнає істотних змін: хлібороба замінив вершник, мирного жителя — воїн, вола — кінь і т. д. Поселення виносяться на високі стрімкі берегові масиви, вони оточуються ровами, селище набуває ознак городища. Змінюється характер житла, зводяться малі будинки або напівземлянки, замість печі використовується відкрите вогнище. Зміни відбуваються в системі господарства, різко збільшується поголів'я коней, що посилило швидкість пересування і військову мобільність.

Під впливом радикальних змін у господарюванні в добу бронзи відбулися кардинальні зрушення у сфері суспільних відносин:

1) помітно зростала роль чоловіка в землеробстві, скотарстві, обміні, у всіх сферах суспільного життя, що зумовило еволюційну заміну матріархату патріархатом, утвердження ведення родоводу по батьківській лінії;

2) завдяки зростанню продуктивності праці з'явився додатковий продукт, який поступово концентрувався в руках окремих осіб, що спричинило спочатку майнову, а з часом і соціальну диференціацію суспільства;

3) з великосімейної громади виокремилося мала сім'я найближчих кровних родичів (чоловік, дружина, діти);

4) у процесі інтеграції суспільства формувалися союзи племен, що було зумовлено зростаючими масштабами виробництва та обміну, загостренням внутріплемінних відносин на основі прогресуючої майнової диференціації, потребою захисту власних територій та матеріальних цінностей;

5) ускладнювалася суспільна організація, створювалися особливі органи керівництва союзом племен, виокремився стан воїнів.

Отже, бронзовий вік в історії України був динамічним періодом. У суспільному житті відбулося декілька кардинальних зрушень. Завершився перший великий суспільний поділ праці — виділення скотарських племен з поміж інших; починають формуватися етнічні спільноти людей; майнова та соціальна диференціація суспільства дедалі помітніше впливала на історичний процес.

Розвиток бронзового лиття, виникнення поливного землеробства, поява кочового скотарства, вдосконалення знарядь праці, зростання суспільного продукту висунуло потребу в охороні суспільного багатства. Основною фігурою тоді стає воїн на коні, головною зброєю — лук і стріли. Відбувається мілітаризація суспільства. Деградує мистецтво, зокрема керамічне виробництво, втрачається його технічна й художня досконалість, розписна кераміка зникає, орнамент спрощується. Все це призвело до занепаду культури східних слов'ян. У той же час, трипільська культура збагатила Західну Європу.

Залізний вік (XII ст. до н.е. — IV ст. н.е.). Ранній період ранньозалізного віку традиційно обмежують часом існування кіммерійських і чорноліських пам'яток. Беручи до уваги, що залізний вік почався з часу білозерської та білогрудівської культур, ми вважаємо існування цих культур першим етапом ранньозалізного віку (початок XII — X ст. до н.е.), а кіммерійські, чорноліські та синхронні їм пам'ятки відносимо до другого етапу раннього періоду (IX —перша пол. VII ст. до н.е.). Білозерська культура стала основою кіммерійської, яка є, ймовірно, пізньою частиною білозерської.

Для багатьох народів останній етап розвитку первісного ладу пов'язаний з появою заліза на початку I тис. до н.е. Новий метал був міцнішим і значно поширенішим. Це дало змогу впроваджувати його у всі галузі виробництва, на відміну від бронзи, яку при виготовленні знарядь праці майже не використовували. Там, де раніше не виникла державність, залізний вік в суспільному ладі пов'язаний з “військовою демократією”. З'являється патріархальне рабство, міцнішають зв'язки між племенами (племінні союзи). Для цього часу характерні грабіжницькі війни. Вони сприяли розвитку військової техніки, військової організації, піднесенню військових керівників. Новим у розвитку мистецтва можна вважати появу спеціалізації, виділяються художники, співаки, розповідачі. Провідним видом творчості продовжує залишатися прикладне мистецтво.

3.Вплив на історико-культурний розвиток слов'ян кочових племен, що заселяли територію сучасної України - кіммерійців, скіфів, сарматів.

Кіммерійці - кочовий іранськомовний народ, який примандрував із Нижнього Поволжя у Причорноморські степи у ІХ ст. до н. е. й панував тут упродовж двох століть.

Ареал розселення. У І тис. до н. е. територію Північного Причорномор'я, Криму й Кавказу населяли племена кіммерійців. Вони стали першим народом на території України, що мав власну назву. Про них згадується в поемах відомого давньогрецького поета Гомера, зокрема в «Одіссеї» звав їх дивними доярами кобилиць і молокоїдами, земля яких одвіку хмарами й млою оповита, у творах Геродота, в ассирійських та вавилонських джерелах.

Походження кіммерійців остаточно не з'ясоване. Існують думки, що:

кіммерійці були корінним населенням України;

кіммерійці прийшли на територію сучасної України з Кавказу;

прабатьківщиною кіммерійців було Нижнє Поволжя;

кіммерійці належать до фракійського етносу.

Проте майже всі науковці поділяють думку, що кіммерійці були іраномовними племенами.

Легенда

Коли біля кордонів з'явилися скіфи, кіммерійці зібралися на велику раду. Одна їх частина наполягала на відсічі ворогові, інша вирішила переселитися на нові землі. Після закінчення ради ті, хто не хотів скоритися, схрестили мечі й полягли всі до одного. По закінченні битви переможці з великими почестями поховали загиблих воїнів над р. Дністром і покинули свій край. 

Суспільний лад. З ранніх часів у кіммерійців склалася рабовласницька держава, були сформовані великі військові загони, на чолі яких стояли царі та вожді. Вони вели грабіжницькі війни з сусідами для захоплення їхнього майна. Етнічність кіммерійців остаточно не з'ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їх нього господарства було кочове скотарство, дуже висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковий продукт. Без цього не могли б існувати військові кінні загони згаданого народу, котрі здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню Азію.

Господарське життя і побут. Більшість кіммерійців вела кочовий та напівкочовий спосіб життя, тому їх поселення були, як правило, короткотривалими. Гомер згадує цей народ як «уславлених кобилодойців, молокоїдів убогих, над усіх на землі справедливих». Проте вони були не лише скотарями, а й хліборобами. Для деякої частини кіммерійського населення саме хліборобство було головним заняттям.

Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.

Серед домашніх промислів високого розвитку досягли кераміка та лиття бронзи, з якої кіммерійці виготовляли знаряддя праці та зброю (хоч під час археологічних досліджень знайдено и залізні знаряддя праці). Кіммерійці не будували жител, а їхнє життя збігало в нескінченній мандрівці степом або верхи на конях, або в кибитках, запряжених волами. Основою їхнього господарства було конярство. Те, чого не могли дати коні, кіммерійці завойовували.

Археологічні розкопки свідчать, що з далеких воєнних походів воїни-скотарі привозили продукти хліборобства та вироби ремісників.

Кіммерійці були для свого часу неперевершеними майстрами військового спорядження. Головною зброєю кіммерійських воїнів був потужний далекобійний лук. Луки виготовляли з дерева, кістки та рогу. На озброєнні мали мечі, кинджали, кам'яні бойові молотки, булави У ближньому бою вони застосовували залізні мечі завдовжки понад метр. Уміли користуватися кіммерійці й списами, проте значного поширення ця зброя в них не набула.

Релігія та мистецтво. Багатих родичів кіммерійці ховали в глибоких ямах, а зверху насипали кургани. На голови покійників клали бронзові вінки. Своєрідним видом кіммерійського мистецтва є кам'яні стели, на яких зображені кам'яні фігури без голови з широким поясом, кинджалом, сагайдаком і точильним бруском. Своїх померлих родичів кіммерійці ховали під курганами, у гробницях із дерева. В гробницю клали зброю та особисті речі небіжчика. Відомі й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури: чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям (іноді — з підбоями) у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовим руків'ям та залізним лезом), збруя (часто стременоподібні вудила), а жінок — золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд. Посуд зберігав білозерські традиції (товстостінні круглотілі горщики, часто орнаментовані наліпним валиком із "вусиками", кубки з циліндричними шийками та черпаки, орнаментовані канелюрами, шишечками), але зникли одноручні черпаки, поширилися лощені кубки та дерев'яні кубки із золотими пластинками. На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. Поширилася цільнозалізна зброя, в тому числі й залізні наконечники стріл, замість стременоподібних — двокіль-часті вудила. У посуді стали переважати кубки, подібні до жаботинських (прикрашені геометричним орнаментом).

Для релігійного світогляду кіммерійців характерні віра в душу та життя після смерті. На побутування у них культу Богині-матері вказують стели із зображенням жінки, які мали культовий характер. Культ Богині-матері — найхарактерніша риса формування релігійної свідомості багатьох народів. У кіммерійців цей культ є відлунням релігійного культу дотрипільської та трипільської доби. Глиняні жіночі статуетки з підкресленими жіночими рисами дають уявлення про тогочасний релігійний світогляд і про начало формування ще в тодішню епоху культу Роду і Рожаниць, поширеного у дохристиянських віруваннях східних слов'ян.

Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер. Складні орнаменти прикрашали руків'я кинджалів, деталі вузди, наносилися на посуд. Основу декору становили різноманітні геометричні фігури — спіралі, ромби, квадрати. Найкращими зразками кіммерійського геометричного стилю можна вважати різьблені кістяні прикраси кінської вузди з кургану поблизу с. Зольне в Криму. До нас дійшли і деякі зразки кіммерійської монументальної скульптури—статуї, що, вочевидь, зображували воїнів. Вони мали вигляд кам'яних стовпів, на яких рельєфно зображувалися предмети одягу і зброї. Такі статуї встановлювалися над похованнями знатних кочівників.

Кіммерійці здійснювали завойовницькі походи в Малу Азію, де воювали з Урарту, Ассирією, Лідією, Фригійське царство. Звичайно, трофеї, добуті у військових походах, справляли великий вплив на формування культури кіммерійців До того ж кочовий спосіб життя і войовничість цих племен значною мірою відбилися на їх матеріальній культурі. Передусім, все це стосується предметів озброєння та спорядження верхового коня. Серед знайдених деталей вузди заслуговують на увагу вишукані фігурні пряжки з жолобчастими боковими платівками. Вчені з'ясували, що саме такі пряжки прикрашали ремені верхових коней в ассирійських зображеннях на рельєфах палаців царів Саргона II і Ашшурбаніпала. У постійних війнах слабшала кіммерійська держава. Самобутня кіммерійська культура складалася й розвивалася в період із IX ст. і була перервана на початку VII ст. до н. е. новою хвилею кочових племен зі Сходу — скіфів, з якими пов'язаний наступний етап у давній історії нашої країни.

Для історії народів, які мешкали на землях України за давніх часів, ця обставина важлива тим, що саме кіммерійці були першими, хто з-поміж мешканців Степу навчився виробляти той метал; ось чому з ними пов'язаний початок залізного віку на наших степових теренах. Кіммерійці були першим народом на українських землях, якого дослідники називають кочовим.

Кіммерійські старожитності

Таври

Ареал розселення. У гірських та передгірних районах Криму в І тис. до н. е. проживали племена таврів (назва походить від грецького tavros — бик). Учені вважають, що саме від них виникли назви Кримського півострова — Таврида, Таврика, Таврія.

УII ст. до н. е. Таврику підкорив понтійський цар Мітридат VI Євпатор, а в другій половині І ст. до н. е. її захопили римські легіони.

Суспільний лад. З другої половини І тис. до н. е. в таврів з'явилася майнова нерівність, сформувалася родова аристократія. У ІХ-І ст. до н. е. існувала рабовласницька держава таврів — Таврика. Таврійські царі час від часу вели війни з греками, які намагалися захопити їхні землі, вони також воювали зі скіфами та сарматами.

Господарське життя і побут. У гірських місцевостях таври займалися тваринництвом, а в долинах — хліборобством. У їхньому житті великого значення набуло рибальство. Знали вони й різноманітні ремесла: обробку каменя та металів, гончарство, ткацтво.

Наступним етапом формування культури східнослов'янських племен була скіфська культура (VI—II ст. до н. е.). Скіфи (сколоти) — кочові іраномовні племена, що жили в VII — III ст. до н.е. в степах Північного Причорномор'я.

Ареал розселення. Про ранній етап їхньої історії збереглися відомості в малоазійських джерелах, де скіфи виступають під назвою «ішкуза». Про скіфів збереглися відомості в ассирійських (VII — VI ст. до н.е.), де скіфи виступають під назвою «ішкуза» і грецьких VI — V ст. до н. е. — Гіппократ, Страбон, Есхіл, Аристофанта інші) писемних джерелах. Грецький історик Геродот присвятив скіфам четверту книгу своєї «Історії», писав, що самі скіфи називали себе околотами, описав їхню територію, заняття, побут, звичаї, релігію й похід проти них перського царя Дарія І. 

Велика територія на півдні між Доном та Дунаєм, де розселилися скіфи, отримала назву Скіфія. Геродот, який відвідав цю країну, залишив відомості, що цей кочовий народ поділяється на скіфів-скотарів, скіфів-орачів та царських скіфів.

Суспільний лад. Основою скіфського суспільства була невелика сім'я, яка володіла худобою та домашнім майном. Скіфські племена становили особливу етнічну групу, споріднену з іранцями, фракійцями, балтами, слов'янами, але не тотожну з цими етносами. Геродот, який побував у Скіфії у V ст. до н.е., описав їх звичаї у своєму творі "Історія". Він сповіщає, що біля Меотіди (Азовське море) жили царські скіфи, а трохи північніше від Борисфена (Дніпро) і на схід у лісостеповій зоні Подніпров'я — скіфи-кочівники.

На чолі скіфської рабовласницької держави стояли племена царських скіфів. Вони вважали всіх інших скіфів та підлеглі їм нескіфські племена своїми рабами. У VII-VI ст. до н. е. царські скіфи поділялися на три племінні союзи, кожен з яких очолював цар, тому можна сказати, що на чолі Скіфії в цей час стояли три царі. У IV ст. до н. е. влада над усіма скіфами зосередилася в руках одного царя — Атея. Йому належала вся військова, політична та судова влада. Крім того, він частково виконував функції верховного жерця. Влада царя обожнювалася.

Скіфи-скотарі кочували на схід від пониззя Дніпра разом з численними стадами в пошуках нових пасовищ. Сім'я скіфа пересувалася в чотири-, шестиколісних кибитках, укритих шатрами, які захищали її від дощу, снігу, вітру. Поруч їхав озброєний скіф. У разі нападу ворогів кибитки швидко ставили в коло, створюючи своєрідний укріплений табір.

У Подніпров'ї жили скіфи-хлібороби. Вони сіяли пшеницю, жито, ячмінь, коноплі, використовуючи великий плуг та тяглову силу волів. Деякі вчені гадають, що скіфи знали садівництво. Скіфи були вправними ремісниками. Про це свідчить чимало предметів з бронзи, заліза, золота й срібла, знайдених під час розкопок скіфських курганів.

Скіфи-орачі, що жили між Дністром і Дніпром, скіфи-хлібороби в низов'ях Дніпра та інші. У V—IV ст. до н.е. скіфи досяґли значної військової й економічної могутності, підтримували активні зв'язки з античними містами Північного Причорномор'я, здійснювали військові походи на сусідні й віддалені землі.

Скіфська держава мала дві столиці. Спочатку головним містом Скіфії було Кам'янське городище, що на Дніпрі, а згодом стало місто Неаполь. Скіфська держава поділялася на округи (номи), на чолі яких стояли вожді, призначені царем.

Все це засвідчує, що в Скіфії мало місце соціальне і майнове розшарування суспільства. Кожний суспільний прошарок походив від одного із синів першого скіфа Таргітая і мав свій священний атрибут. Для воїнів атрибутом була бойова сокира, для царів і жерців — чаша, для землеробів — плуг і ярмо. За скіфською міфологією, ці золоті предмети впали з неба на початку світу й відтоді стали об'єктом поклоніння. Скіфське суспільство зазнало впливу індоіранських культурних традицій.

Скіфи вели родовід по чоловічій лінії; у них було поширене багатоженство, причому старша жінка посідала привілейоване становище. До нас дійшли відомості, що скіфські жінки користувалися рум'янами й білилами.

Довгий час у суспільному житті скіфів велику роль відігравала рада скіфів (народні збори). Проте з розвитком рабовласницьких відносин її роль зменшується.

У III ст. до н. е. сарматські племена витіснили скіфів з території Північного Причорномор'я.

Господарське життя і побут. Скіфи залишили багату й різноманітну культуру. Позаяк скіфи були кочівниками, вони не залишили після себе поселень. Єдиними пам'ятками їхнього життя є могили-кургани (їх нараховувалося кілька сотень) військово-племінної верхівки. Курганні поховання розкривають картину глибокого майнового розшарування скіфського суспільства, зв'язку кочової верхівки з античною цивілізацією, стан військової справи в скіфів, релігійні вірування. Перебування скіфів у степах Північного Причорномор'я сприяло поширенню скіфської матеріальної й духовної культури серед осілих землеробських племен. Зокрема, там поширилися скіфська зброя і похоронні традиції, про що свідчать численні кургани на Середньому Дністрі. Скіфи вірили, що смерть людини означає закінчення її життя земного й початок потойбічного. Могили заможних скіфів облаштовувались як підземні житла. Зверху підземне житло перекривали дошками й насипали над ним курган. Що шанованішим був небіжчик, то вищий курган насипали над його могилою. Бідніших скіфів ховали без значних урочистостей у звичайних ямах.

Економіка скіфів базувалася на кочовому господарстві (розведенні коней, великої та дрібної худоби), різних промислах, торгівлі з античними містами, пограбуваннях і данині сусідніх племен. Значного розвитку досягли чорна металургія й ковальство, виготовлення візків, зброї і кінської збруї. В основі духовної культури кочових скіфів лежали традиції середньоазіатських іраномовних племен (саків, массагетів), такзваний «звіриний стиль» у мистецтві.

Певний вплив на формування духовної культури скіфів мали малоазійські народи і грецька культура, що активно формувала естетичні смаки скіфської знаті.

На культуру скіфів значно вплинули традиції античного світу, безпосередньо — міста-колонії на узбережжях Чорного і Азовського морів. У VI ст. до н. е. на колоніальних територіях виникають грецькі міста-поліси: Ольвія — на березі Буго-Дністровського лиману; Тирас — у гирлі Дністра; Пантикапей — на місці сучасної Керчі; в V ст. до н. е. було засновано місто Херсонес біля сучасного Севастополя.

Виникнення грецьких колоній істотно вплинуло на економічний та суспільний розвиток скіфських племен. Стародавня Греція стала постійним ринком збуту продуктів скіфського господарства: зерна, худоби, шкіри тощо. Частина кочівників осіла поблизу міст і стала займатися хліборобством та ремеслом. Розвивається гончарне і ювелірне мистецтво, виготовляються прикраси зі штампованого й кованого золота, виникає складна технологія виготовлення кольорової емалі, чорніння срібла тощо. Грецька колонізація Причорномор'я сприяла включенню культурної традиції східних слов'ян до еллінського культурного поля.

Повсякденним заняттям царських скіфів була військова справа. Озброєння скіфів складалося з коротких та довгих мечів, списів, дротиків, бойових сокир, луків тощо. Ніхто не міг зрівнятися зі скіфами у вправності користуватися луком. Тіло й голову скіфського воїна захищали металеві та шкіряні панцирі. Основну бойову силу скіфів становила важкоозброєна царська кіннота. Давньогрецький лікар Гіппократ писав, що навіть скіфські дівчата вправно їздили на коні, стріляли з лука, кидали дротики й верхи билися з ворогами. Заміж вони не виходили доти, доки не вбивали трьох ворогів. Під час битви скіф нерідко випивав кров убитого ворога, а його голову приносив і клав перед царем. За це він одержував частину здобичі. Скіфські воїни були мужні й кмітливі в бою. Наприклад, під час війни з перським царем Дарієм вони застосовували тактику виманювання та знесилення ворога.

До військових здобутків скіфів можна віднести й перемогу над грецьким військом під командуванням давньогрецького полководця Олександра Македонського 331 року до н. е.

Релігія та мистецтво. Релігія скіфів досягла розвинутого політеїзму. Скіфська релігійно-міфологічна система сполучала у собі елементи зооморфної символіки звіриного стилю з антропоморфною міфологемою, поєднуючи вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливом грецької міфології.

Скіфи мали свій пантеон богів. За даними Геродота, особливою пошаною у них користувались сім головних богів (Табіті, яку Геродот ототожнює з грецькою Гестією. Табіті символізувала жіноче народжувальний початок в природі і була божеством світла і вогню. Життєдайні стихії — землю і воду — уособлювала богиня Апі. Своїм прабатьком і чоловіком богині Апі скіфи вважали Папая. Шлюб Папая і Апі — це союз неба і землі, джерело всього живого. Вони вважалися прабатьками людей і творців усього земного світу. Богинею життя і смерті була Аргімпаса, охоронцем худоби — Гойтосир. Найближчим до людей та їх охоронцем виступає Геракл, частково злитий з образом грецького міфологічного героя. Особливе місце у скіфському пантеоні належало богові війни Аресу. Тільки Аресу скіфи споруджували святилища, приносили пожертви.

Один з цих богів мав вигляд старовинного залізного меча, Геродот розповідає, що скіфи на честь цього бога будували із гілля величезний вівтар, на вершині якого ставили рівнокінечний хрест, і приносили цьому богові в жертву домашніх тварин і кожного сотого полоненого).

Одяг скіфів, який був пристосований до верхової їзди, прикрашався хутром, оздоблювався золотими нашивними платівками. У скіфських похованнях знаходили іноді велику кількість таких платівок. Основою скіфського мистецтва був так званий звіриний стиль. Зображення птахів, риб, оленів, вовків прикрашають зброю, кінську вузду, предмети побуту. Традиції скіфського звіриного стилю надовго пережили своїх творців і простежуються у мотивах давньоруського мистецтва. Зразки скіфського монументального мистецтва представлені зображеннями першопредка у вигляді суворого воїна.

Археологи ретельно досліджують перебування скіфів на теренах України. На землях нашої держави залишилося чимало скіфських поховань — курганів. Найвідомішими знахідками із життя скіфів стали золота ваза із зображенням побутових сюжетів (з кургану Куль-Оба), золота пектораль — нагрудна прикраса (з кургану Товста Могила) та золотий гребінь із зображенням батальної сцени (з кургану Солоха). Розкопки показали, що з небіжчиком клали його зброю, коштовності й побутові речі, забитих коней і слуг. Скіфське мистецтво збагатило слов'янську культуру, зокрема — житлове будівництво.

Померлих знатних скіфів ховали під курганами, висота деяких із них досягала 20 м. У поховальну камеру клали тіло померлого, вбитих з цього приводу рабів, служниць, коней, а також предмети розкоші, зброю. Одним із найбільших скіфських курганів вважається Чортомлицький поблизу м. Нікополя Дніпропетровської області. Його висотадосягала 20 м, а окружність 350 м. У великих камерах-катакомбах були поховані цар, цариця, шість воїнів та 11 бойових коней. Біля похованих лежала велика кількість коштовних речей, мечі, сагайдаки зі стрілами, головні убори і одяг з золотими і срібними прикрасами, золотий, срібний посуд та інші предмети.

Розкопки скіфських могил дали достовірні свідчення рівня розвитку скіфського мистецтва. Для скіфів золото не було дорогоцінним металом чи символом знатності. Цей дуже пластичний матеріал використовувався для прикрас, творчості, мистецтва. На всіх знахідках — витончені композиції, багаті сюжети, що ніколи не повторюються. На весь світ відомі такі шедеври мистецтва, як золотий гребінь з кургану Солоха, на якому зображений бій скіфів з греками, золота оббивка горита з кургану Чортомлик, деталі кінської упряжі , одягу, головних уборів, металевий посуд.

Шедевром скіфського мистецтва є золота пектораль, знайдена при розкопках Товстої Могили. Діаметр прикраси — 30 см, вага — 1150 грамів. Три її яруси мають вигляд півмісяця, між витими джутами — чудові витвори образотворчого мистецтва. У середньому ярусі розміщені скульптурки птахів, рослинні мотиви. На двох інших — зображення сцен боротьби звірів та сюжети з скіфського життя. У центрі верхнього фриза — двоє роздягнених до пояса скіфів, які шиють сорочку із овечої шкіри, розтягнувши її за рукава. Біля них знаходяться горити з луками і стрілами. Праворуч і ліворуч від цієї сценки зображені тварини. Молодий скіф, присівши, доїть вівцю, інший —сидить біля неї, тримаючи в руках амфору. За своїми художніми якостями виріб не має собі рівних серед знахідок степової Скіфії.

Багато виробів з металу, одяг для скіфів виготовляли майстри-греки причорноморських міст-колоній Ольвії, Пантікапея, Херсонеса. Грецька культура справила значний вплив на скіфів.

Легенда

Коли перське військо було повністю знекровлене, скіфи надіслали Дарієві послання — мишу, жабу, горобця та п'ять стріл. Завойовник думав, що скіфи складають зброю, адже по-своєму прочитав послання: «Ми, скіфи, здаємося тобі, Дарію, усіма своїми землями (миша живе в землі), водами (жаба — у воді), повітрям (горобець), і всім містом (стріли)».

Але скіфи насправді мали на увазі зовсім інше: «Якщо ви, перси, не зариєтеся в землю, як миші, або не пострибаєте у воду, як жаби, або не злетите в повітря, як горобці, то будете побиті нашими стрілами». Зазнавши великих утрат, Дарій покинув країну скіфів.

У скіфському суспільстві утверджується рабовласництво, розвивається державність, виникає Скіфське царство, територія якого простяглась від Дунаю до Дону (VIIV ст. до н. е.).

Коли до кордонів скіфської держави наблизились межі Римської імперії, скіфська культура зазнала істотного впливу римської. Наприклад, на лівому березі Дніпра біля м. Заліщики знайдено сліди укріплень римського імператора Траяна. З того часу як римський легіонер вступив на землю скіфської держави, зав'язуються торговельні та культурні зв'язки між двома країнами.

В історію скіфи ввійшли як вправні вершники, що мали досить могутню "варварську" державу і велику армію. Їхні стосунки з сусідами не завжди були дружніми. Могутність скіфської держави підірвали перси, особливо знесилив їх похід царя Дарія. Довершив розгром цієї імперії перський цар Антей та македонський цар Філіпп — батько Олександра Македонського. Остаточно скіфська держава була знищена готами. Після цього скіфи розчинилися серед інших племен і були асимільовані ними.

Скіфська культура становить собою синкретичний сплав культурних традицій скіфського суспільства, що своїм корінням сягають до мідного віку, та античної культури грецької цивілізації. Підтвердженням цього служить скіфська кераміка, прикрашена тисненим геометричним орнаментом, і декоративне мистецтво скіфів, основою якого є анімалістичний стиль, тобто зображення тварин.

Шедеврами скіфського мистецтва є малюнки на відомих вазах з Гайманової та Чортомлицької могили; гребінь із Солохи та пектораль з Товстої могили. Художній вигляд мають скіфські кам'яні статуї із зображенням воїнів. Оригінальна пам'ятка скіфської скульптури — зображення бога Папая, що знайдене на Лисій горі в Дніпропетровській області. Від скіфів, на думку О. Пріцака, українці успадкували деякі елементи одягу (білу сорочку, чоботи, гостроверху козацьку шапку), окремі деталі озброєння (сагайдак, пернач), запозичили окремі слова (собака, топір та ін.).

Деякі вчені вважають, що скіфи були сміливими, хоробрими і здібними воїнами-вершниками, але поганими ремісниками. Їхні мистецькі твори виконувались переважно іноземними майстрами, зокрема грецькими. Для скіфської культури, зокрема для мистецтва, властива міфотворчість, але ця риса характерна й для культур інших народів.

З'ясувалося, що осмислення навколишнього світу грунтувалося на міфологічному мисленні. Для вираження міфологічної картини світу необхідні символічні знаки й образи, яких у скіфів не було. Вони запозичують символіку в культурі інших народів, але осмислюють її по-своєму. Це приводить до виникнення так званого звіриного (анімалістичного) стилю у скіфському мистецтві. Згодом цей стиль стає надбанням не лише української, але й європейської культури.

Велика Скіфія. За часів найбільшої могутності скіфи поширили владу на багато сусідніх народів. У 5-4 ст. до н. е. їхня держава сягнула розквіту. Вчені вмовилися називати її Великою Скіфією. Територія Великої Скіфії, за свідченням Геродота, становила величезний квадрат, південний край якого простягнувся вздовж Чорного моря від Дунаю до Азовського моря. Відповідно північний її кордон мав би пролягти приблизно вздовж Прип'яті, через Чернігів, Курськ і далі до Воронежа. Ті землі, розповідає грецький історик, населяли скіфські та нескіфські племена. До скіфських племен Геродот зараховував власне скіфів (скіфів-кочовиків), царських скіфів, скіфів-орачів, скіфів-землеробів. У Причорноморських степах мешкали скіфи-кочовики та царські скіфи. Що ж до територій, заселених скіфами-орачами та скіфами-хліборобами, то дослідники протягом тривалого часу сперечалися. Нині панує думка, що скіфи-орачі мешкали в лісостеповій зоні Пра вобережної України, а скіфи-землероби - на Лівобережжі. Іранськомовними були скіфи-кочовики та царські скіфи. Вони, власне, панували у Великій Скіфії, підкоривши інші племена. Про могутність скіфської держави тих часів свідчать царські кургани. Більшість із них відкрито в Нижньому Подніпров'ї. До найвідоміших належать кургани Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила, Товста Могила та ін. Казкова розкіш начиння царських курганів творилася працею численних народів, що населяли Скіфію. Важливим джерелом збагачення для царських скіфів були землі скіфів-орачів та скіфів-хліборобів. Ці скіфи вирощували пшеницю не лише для власного споживання, а и на продаж.

Найвищого піднесення Велика Скіфія досягла в 4 ст. до н. е. за часів царя Атея. З грецьких джерел довідуємося, що той цар-воїн підкорив своїй владі всі скіфські землі від Дунаю до Дону. Свідченням могутності Атея було те, що він карбував власну монету. Атей провадив активну загарбницьку політику. У 4-3 ст. до н. е. становище Скіфії погіршилося.

Причинами занепаду скіфської держави дослідники вважають погіршення природних умов (висихання степів, збідніння трав'яного покриву внаслідок тривалого витолочування стадами худоби), занепад господарського життя Лісостепу через жорстоке використання його ресурсів. Велика Скіфія припинила існування. Проте самі скіфи не зникли з історичної арени: вони відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії. Перша у Нижньому Подніпров'ї, Нижньому Подунав'ї та в Північному Криму; друга - у Степовому та Передгірному Криму зі столицею Неаполем.- У середині VІI ст. до н.е. у південноукраїнських степах з'явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси, а частково асимілювавши кіммерійців. За Геродотом, Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, що традиційно називають племенами, або союзами племен. Так, калліпіди, або елліно-скіфи — населення з ознаками грецької та скіфської культур на Побужжі поблизу Ольвії, алазони — населення у Молдові, скіфи-орачі — у Лісостепу Правобережжя, скіфи-землероби — у Лісостепу Лівобережжя, скіфи-кочовики проживали у степу на схід від Дніпра до Геросу (Молочної), а далі — до Меотиди (Азовського моря) і Дону та у Степу Криму — царські скіфи.

Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. Одна з них стверджувала,, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до навали перського царя Дарія і були пов'язані з Дніпром, оскільки їхній першопращур Таргітай вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфена (Дніпра). Сини Таргітая, яких звали Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, започаткували три гілки скіфського народу. До них з неба впали золоті дари: рало (плуг) з ярмом, сокира та чаша. При спробі двох старших братів наблизитися, до золота, воно спалахувало вогнем, і лише Колаксай зміг заволодіти ним. Це було розцінено як знамення богів, тому брати визнали головування над собою молодшого брата — Колаксая. Він поділив країну між своїми синами на три частини і в найбільшій залишив золото, яке скіфські царі вважали священним і якому щорічно приносили жертви.

Ця й інші міфологічні конструкції скіфської доби формулюють триєдність (верх, середина, низ), або тріаду: верхній світ (небо), світ людей (землю) і нижній світ (потойбічний — підземне царство), або небо, гора, вода, або царі (воїни), жреці, землероби (дивись найвизначнішу пам'ятку скіфського періоду — золоту пектораль). Сюжет міфу дуже нагадує східнослов'янські сюжети та пізніші казки про три царства: мідне, бронзове і золоте. Золоте царство дісталося молодшому братові. Не випадково, мабуть, саме молодший брат завжди перемагає в наших казках. Звичаї, пов'язані з трьома священними предметами — ралом, чашею і сокирою — відомі також у кельтів.

Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Пониззя Дніпра, бо першим скіфським царем був Скіф — син Геракла та діви — Схидни, яка жила у Гілеї. Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їхніми символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга, очевидно, про степових скотарів (їхніми символами названі лук, пояс, чаша). Центральним районом Скіфії вважають Степ. Майже єдиним видом пам'яток тут були курганні поховання, більшість з яких, на жаль, в різні часи було пограбовано. Ранні скіфські поховання (друга половина VII —V ст. до н.е.) були зазвичай впускними до курганів бронзового віку. Прості скіфи поховані у прямокутних ямах, випростаними на спині, поруч лежав посуд (келих з прокресленим орнаментом, іноді грецький посуд), вудила зі стременоподібними кільцями, наконечники стріл, іноді кістки барана. Основною відмінністю поховань від попередніх — кіммерійських — була західна орієнтація кістяка та наявність прикрас із "скіфським звіриним стилем". Так звані багаті поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше — дерев'яних стовпових гробницях, що імітують будинок. При випростаних кістяках лежали стела, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Найвідомішим прикладом таких курганів є Литий (Мельгуновський) курган, розкопаний поблизу Кіровограда.

Унікальним курганом цього часу є Ульський (на Кубані). Висота його насипу сягала 15 м. У дерев'яній гробниці знайдено лише кам'яний жертовник. Біля склепу лежали кістяки двох биків, по обидва боки від нього — 360 кістяків коней. У розвинутому (класичному) періоді (IV—III ст. до н.е.) поховання стали масовими. Особливо багато могильників з'явилося на Подністров'ї. Кургани мали висоту близько 1,5 м, діаметр — близько 25 м, насипалися двома прийомами; перший насип, з ровом, будували одразу, а після тризни досипали другий насип. Основною формою поховальної споруди стала катакомба. Випростані кістяки знайдені на підстилці з трави або дерева. Чоловіків супроводжувала зброя (пара списів — праворуч біля голови, сагайдак зі стрілами — ліворуч біля пояса). При кістяках жінок знайдено браслети, намисто, кульчики, прясла, дзеркала. Біля голови кожного померлого клали їжу (ногу коня, рідше — бика, вівці) та ніж. Заможних померлих ховали у катакомбі, рідше — у дерев'яній гробниці. В Криму гробниці виготовляли також з каменю та сирцевої цегли. Крім скіфського інвентаря, обов'язковою була грецька кераміка.

Величезні кургани почали споруджувати для знаті (кургани Мелітопольський, Куль-Оба, Солоха, Гайманова Могила). Насипи сягали 6— 19,5 м. Нерідко їх оточували кам'яною обкладкою. Центральне поховання було зазвичай чоловічим, померлий мав багаті вбрання та зброю. Іноді в інших камерах катакомб поміщали "царицю", "зброєносців", слуг, коней, собак, багаті набори посуду, зброї, прикрас (наприклад, у Чортомлику виявлено близько 4 тис. прикрас із золота, у Товстій Могилі — 600).

Найважливішою пам'яткою осілості степової Скіфії є Кам'янське городище кінця V —початку III ст. до н.е. (с. Кам'янка Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром та Білозерсь-ким лиманом). Площа городища сягала 12 км2. Забудовано було лише середню частину каркасними великими житлами з кількох кімнат та акрополь кам'яними будинками, що мав площу 32 га. Городище було центром ремесла, насамперед металургійного, торгівлі. Крім цього городища, по обидва береги Дніпра існувало кілька поселень, де знайдено скіфський і грецький посуд, залишки металургійного та ковальського виробництва. Степові скіфські пам'ятки значно відрізнялися від пам'яток інших районів посудом. Ліпний скіфський посуд Степу мав видовжені пропорції, відігнуті вінця; краї вінець (або шийки під вінцями) прикрашалися ямками, валиками. Для ранньоскіфських пам'яток були характерні келихи. Починаючи з VI ст. до н.е., у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд.

Іншим важливим районом скіфської культури був Лісостеп Правобережжя, де відомі кургани, поселення й городища. На відміну від степових, лісостепові пам'ятки продовжили традиції не кіммерійців, а чорнолісців: у їхньому матеріальному комплексі репрезентовані посуд жаботинського зразка, тюльпаноподібні горщики, черпаки. Городища тут з'являються в першій половині VI ст. до н.е. й існують до кінця скіфського часу: Пастирське (18 га) на Київщині, Немирівське (1 тис. га) на Поділлі.

Господарство окремих районів Скіфії було неоднорідним. У Степу домінувало кочове скотарство, в Лісостепу — землеробство. Водночас для частини населення Скіфії професією стала війна. В бою застосовували дальнобійний лук, короткий меч (акинак), дротик, бойову сокиру, клевець, пращу. Захисний обладунок складався зі шкіряного панцира з нашитими на ньому металевими пластинками ("лускою"), щита, шолома, поножів. З кінця III ст. до н.е. до IV ст. н.е. центром Скіфії був Крим, де скіфи заснували своє царство, відоме в літературі як Мала Скіфія, із столицею в Неаполі Скіфському. Розвиток скіфів у Криму відбувався під значним впливом греків. Другий (скіфський, або скіфо-античний) період епохи раннього заліза у Північному Причорномор'ї закінчився з приходом сарматів.

Сармати

Ареал розселення. Сармати (савромати) — давньогрецька назва групи кочових ірано-мовних племен, що жили в VI — V ст. до н.е. у степах Поволжя, Уралу й Казахстану, а в III ст. до н. е. — IV ст. н.е. — на території степової смуги України і, частково, на території Румунії. Йменням «сармати» їх нарекли греки та римляни. Вчені припускають, що ця назва походить від давньоіранського слова «саоромант», що означало «оперезаний мечем». За даними Геродота, сармати були союзниками скіфів під час скіфо-перської війни наприкінці VI ст. до н.е. Вони поділялися на кілька територіально-племінних груп: аорсів (на схід від Дону), сираків (Прикубання), роксоланів і аланів (у Північному Причорномор'ї, тобто «Скіфії»). Територію проживання сарматів зазвичай поділяють на Азіатську Сарматію (на схід від Дону) і Європейську Сарматію. Наймогутнішими сарматськими племенами були язиги, роксолани, аорси, сіраки та алани.

Дослідники поділяють історію сарматів на 4 етапи: савроматський — (VIV ст. до н.е.), ранньосарматський, або прохорівський (ІІІ — ІІ ст.до н. е.), середньосарматський (І ст. до н.е. — II ст. н. е.), пізньосарматський (середина IIIV ст.).

За легендою, що її переказував Геродот, сармати походили від союзу скіфів з амазонками — міфічним жіночим племенем, яке жило без чоловіків, народжуючи дітей від своїх полонених і залишаючи в живих лише дівчат. Войовничий дух сарматів, які згодом витіснили скіфів-кочівників у Крим, викликав здивування й захоплення сусідніх народів. З історичних джерел відомо, що жінки в сарматів користувалися такими ж правами, як і чоловіки. Дуже часто племена очолювали в них жінки, котрі керували громадою в усіх справах, у тому числі й у військових.

У легендах залишилися згадки про войовничий дух сарматів та їх мужню рішучість у бою. Мабуть, саме через це українсько-польська шляхта XVI — XVII ст. витворила етногенетичний міф походження саме від сарматів (українська шляхта — від сарматського племені роксоланів).

Суспільний лад. У сарматському суспільстві досить помітними були пережитки матріархату (велику роль відігравали жінки). Не випадково грецькі історики називають сарматів «підданими жінок». Геродот повідомляє, що сарматські жінки були рівноправними з чоловіками, нагадували легендарних амазонок: їздили верхи, полювали, брали участь у боях нарівні з чоловіками, вдягалися, як чоловіки, і не одружувалися доти, поки не вбивали хоча б одного ворога. Інколи вони виконували функції жриць. У Миколаївській обл. знайдене багате поховання сарматської жриці І ст. н.е. Вона була вбрана в найдорожчий одяг з шовкової пурпурної тканини, вкрита прозорим серпанком. Одяг її був прикрашений різнокольоровими намистинами, золотими бляшками, золотою вишивкою. Чобітки теж були розшиті золотими бляшками. Поруч лежала велика кількість речей з коштовним камінням, сріблом, золотом. Участь жінок у військових діях разом з чоловіками породила у греків міф про амазонок (грецьке "а мазос" — без груді). За переказами сарматські дівчата відрізали собі праву грудь, щоб не заважала діяти у бою мечем і луком. Поховання сарматських жінок зі зброєю виявлені на південному сході України.

Велику роль у політичному житті сарматів відігравала військово-племінна верхівка. Широко використовувалася праця рабів. Історики вважають, що сармати в політичному розвитку не перейшли до утворення держави.

На початку нашої ери (близько IV ст. н.е.) сармати були витіснені з території України готами та гунами. На думку вчених, гунам удалося асимілювати деякі сарматські племена, культурні традиції сарматів прищепилися в антів.

Господарське життя і побут. Традиційна сарматська культура відома в основному за похованнями. Поруч з небіжчиками в похованнях знаходять кістки овець, мечі із серпоподібним або кільцеподібним лезом, бронзові фібули й дзеркала, ліпний і гончарний посуд. Могильники нараховують до сотні поховань (Усть-Кам'янка). Знахідки, що належать до сарматської культури Північного Причорномор'я, мають деякі відмінності: це золоті, срібні й бронзові прикраси в поліхромному стилі, бронзові казани із зооморфними ручками; часто зустрічається привізний глиняний і скляний посуд. Багате сарматське поховання досліджене під курганом Соколова Могила біля села Ковалівка Миколаївської області. Основою господарської діяльності сарматів були різні види скотарства. Також вони полювали в степах на диких звірів. На початку нашої ери частина сарматів перейшла до осілого способу життя й стала хліборобами.

Важливу роль відігравали промисли, ремесла, торгівля із сусідами. У соціальному житті панувала військово-племінна верхівка, частими були війни. Згідно з даними античних авторів, своїм зовнішнім виглядом і способом життя сармати нагадували скіфів-кочівників. Основними продуктами їхнього харчування були м'ясо, молоко й сир. Як й інші кочівники, вони жили в наметах, що стояли на дво- і чотириколісних візках.

Велике значення в житті сарматів мали війни. Вони спонукали до створення великих племінних союзів. Сарматська кіннота довгий час не знала собі рівних у Євразійському степу. Зазвичай сарматські воїни були вдягнені в шкіряні або металеві шоломи, панцирі, озброєні щитами, луками, довгими списами та мечами, вона наступала замкнутим клином, проти якого не могло встояти жодне військо.Їхнє військо складалося з важкоозброєної піхоти та кінноти, яка відігравала вирішальну роль у воєнних діях сарматів.

Помітне місце в житті сарматів займали ремесла (гончарство, ткацтво, теслярство, ковальство, обробка дерева й шкіри), промисли й торгівля.

Браслет Соколова Могила

Релігія та мистецтво. Характерною рисою релігійних вірувань сарматів було багатобожжя (семибожжя) з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням сонцю та вогню, а також культ великої богині-матері — Астарти, яка вважалася покровителькою коней. Меч у сарматів уособлював бога війни (не даремно їхня давня назва «савротати» в перекладі з іранської означає «оперезаний мечем»). Пізніше сармати стали поклонятися ще й божествам, які уособлювали річки та озера. Існувала віра в чарівну силу каміння, з якого виготовляли амулети, особливою магічною силою наділялося дзеркало. Сармати вірили в очисну силу вогню.

Археологічними доказами цього є сліди вогнищ під курганами, обпаленість дерев'яних поховальних конструкцій, вугілля в сарматських могилах тощо. Також у сарматів був поширений культ предків. Основними пам'ятками тисячолітнього перебування сарматів є численні кургани, що досягають інколи 5-7 метрів у висоту та поширені насамперед у Степу — Лісостепу, але розсіяні практично по всій території нашої країни. Савроматські та сарматські кургани найчастіше розташовуються групами на високих місцях, вершинах пагорбів, звідки відкривається широка панорама неосяжних степів. У багатих сарматських похованнях чимало ювелірних виробів та посуду з коштовних металів. Вони є складними поховальними спорудами. Сарматська поховальна споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної в плані ями, перекритої деревом, іноді — кам'яним закладом. Деякі ями мали підбої. Ховали головою на південь або північ. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м'яса; жінок — найчастіше прикраси, прясла. Пізні поховання часто були основними в курганах; ями трансформували в неглибокі катакомби. Унікальним є поховання сарматської жриці І ст.н.е. в Соколовій Могилі на Південному Бузі. Ще одним із найбагатших сарматських поховань є могила "цариці" в кургані Хохлач на Подонні. Вона відома як "Новочеркаський скарб", бо в ній було знайдено 700 золотих бляшок.

Поміж найбільш відомих археологічних пам'яток сарматського часу в Україні — так звані «царські» кургани біля с. Пороги Вінницької обл., де поховано «царя» та його дружину, кургани з багатими похованнями «цариць-жриць» Соколова Могила на Миколаївщині та Ногайчинський курган у Криму. Рядові сарматські поховання або містяться під невисокими курганними насипами, або є впускними чи ґрунтовими (язиги). Небіжчика клали випростаним на спині головою на північ на дно прямокутної вузької ями, іноді перекритої деревом. У чоловічих могилах найчастіше знаходять кілька залізних вістер стріл, меч, точильний брусок, у жіночих — сіроглиняні глечики, прикраси (намисто з напівкоштовних каменів чи скла, амулети, бронзові круглі люстерка, фібули-застібки тощо).

Сарматські поховання вирізняються особливими предметами матеріальної культури: ножами з вузьким держаком, біконічними та яйцеподібними пряслами, а також притаманною лише їм зброєю. У II —І ст. до н.е. сармати користувалися короткими мечами з кільцевим навершям і прямим перехрестям, а потім у них з'явилися довгі мечі; з І ст. до н.е. поширилися й залізні трилопатеві наконечники стріл. (Основні форми посуду репрезентовані горщиками з кулястим тулубом, циліндричною шийкою, відігнутими вінцями; вони орнаментовані горизонтальними лініями, зигзагами. Пізніше з'явилися горщики з широким дном і високими вінцями. Вживалися також глеки яйце- і грушоподібної форм, із циліндричними шийками, а також бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками. Менше знайдено місцевих мисок і зовсім мало — античного посуду. На відміну від скіфів сармати дуже полюбляли фібули — заколки для одягу.

Образи тварин посідали визначне місце в релігійно-культових уявленнях сарматів. Одним з головних культів був культ коня. Коням приносили жертви, і коней приносили в жертву. Правда, найчастіше сармати, жаліючи коня, клали в могилу господаря його символ — узду.

Для культури савроматів і сарматів раннього періоду притаманим був звіриний стиль подібний до скіфського: прикраси, одяг, зброя, посуд і інші побутові предмети прикрашали стилізованими зображеннями (плоскими, гравірованими, рельєфними, об'ємними з золота, бронзи, кістки, рогу, каменя) тварин. У III ст. до н. е. з'являється і з II ст. до н. е. досягає розквіту характерний для сарматів «поліхромний стиль»; прикраси, одяг, взуття, вироби з металу оброблялися самоцвітами, намистами, бісером, кольоровою емаллю і ін. Поступово зображення тварин втрачають реалістичність і схематизуються. Зі знахідок цього часу на території України найбільш поширені срібні золочені прикраси кінської збруї — фалари. На початку нашої ери знову поширюється вироби у «звіриному стилі» Майже всі вони — золоті або плаковані золотою платівкою з рельєфними зображеннями і знайдені в похованнях сарматської верхівки. Це переважно атрибути влади (гривни, набірні пояси, коштовний посуд), парадні зброя та збруя, в жіночих похованнях діадеми і амулети, які могли належати жрицям. Ці речі вже суттєво відрізняються від скіфських і містять елементи середньоазійського поліхромного стилю: безліч вставок з каменю. Особливо сарматам подобалася бірюза і червоні камені, якими прикрашали очі, вуха, хвости та інші частини тіла тварин. Деякі вироби, створені еллінськими майстрами для сарматів, наприклад на Боспорі, вражають своєю вишуканістю. Зокрема, відтворена у безлічі книг застібка для плаща у вигляді дельфіна. Її виконано з золота, а тіло дельфіна виточено з гірського кришталю. Браслети, шийні гривні, безліч золотих бляшок для одягу зроблено для сарматів ювелірами з різних країн Азії і Європи. Дещо пізніше сарматський поліхромний звіриний стиль було занесено сарматами, готами та гунами в Європу. Тут він домінував у прикладному мистецтві від Середземного моря до Скандинавії протягом усього І тис. н. е. Саме в цій мистецькій традиції корені звіриної орнаментики, якою скандинавські вікінги вкривали борти своїх дракарів, а давньоруські монахи-літописці прикрашали рукописи XII—XIII ст.

Сарматські племена продовжили традиції скіфського мистецтва. Вірування сарматів мало чим відрізнялися від скіфських. Основними у сарматів були культи сонця і вогню та Великої Богині-матері Астарти, а також культ бога війни, уособленням якого був меч. Сармати вірили у потойбічне життя, тому великого значення у їх віруваннях набував культ мертвих. Елементи релігійної системи скіфів перейшли до сарматів, а згодом сармати передали їх у спадок слов'янам. Зокрема, під впливом сарматської культури у слов'ян змінився тип поховань і поховальний ритуал, а наділення дзеркал особливою магічною силою спостерігається і в українському світогляді.

Одним із головних релігійних культів сарматів був культ коня. Часто до могили померлого клали не коня, як це робили скіфи, а його вуздечку. Завдяки цій традиції до нас дійшло сарматське кінське спорядження. Вуздечки шляхетних вершників оздоблювали фаларами — круглими бляхами із золота або срібла, прикрашеними рельєфними зображеннями або рослинним орнаментом.

У 1986 році археолог Є.Беспалий дослідив у сарматському могильнику Дачі унікальний кінський набір кінця І ст. н. е. Основу двох фаларів (а всього їх було 11) становить бронзовий диск, інкрустований золотом, білою та блакитною емаллю. У центрі сяє яскраво-червоний сердолік, а з країв — виконані у високому рельєфі чотири постаті левів, м'язи яких передані бірюзовими вставками. Краї фаларів оздоблені дрібними сердоліками та бронзою. Ці фалари прикрашали ремені нагрудника на плечах коня, а на грудях, де ремені сходилися, кріпилася масивна золота бляха, інкрустована сердоліком. Золотими кільцями бляха фіксувалася на нагруднику. Решта золотих фаларів слугувала для прикрашення вузди.

Зброя і кінське спорядження було неодмінною належністю чоловічих похорон. У похованнях жінок переважали прикраси. Сармати принесли новий стиль прикладного мистецтва — поліхромний. Вироби прикрашалися вставками з рубінів, смарагдів, гранатів, сердоліку або кольорової емалі — червоної, блакитної, білої. Чудові зразки таких прикрас знайдені у похованнях сарматської знаті. Унікальну колекцію прикрас знайдено у Криму в похованні заможної сарматки. Прекрасні золоті браслети, діадеми, персні, вкриті перлами, мініатюрні золоті флакони для парфумів—все це вражає своєю вишуканістю. Найбільше враження справляє застібка-фібула, зроблена увигляді дельфіна. Тулуб виготовлено з прозорого гірського кришталю, а голівка та хвіст—золоті. Обов'язковими в жіночих похованнях були дзеркала—бронзові або білонові (сплав міді й срібла). У II ст. до н. е. — І ст. н. е. це були невеличкі дископодібні люстерка в дерев'яних футлярах. Пізніше зі Сходу були завезені великі дзеркала. Майже в кожному жіночому похованні знаходили намиста зі скляних або кам'яних намистин. Інколи до складу намиста входили й коштовні камінці, а також плакетки з єгипетського фаянсу у вигляді левів, жуків-скарабеїв, жабок, які правили за намистини і, водночас, за амулети-обереги.

У середині III ст. військова могутність сарматів на території Правобережної України була істотно ослаблена готами, а в IV ст. вони були розгромлені і частково асимільовані гунами. Від середини III ст. н.е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей період тут з'явились вихідці з Прибалтики — готи. Вступивши в спілку з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне з сарматських угруповань), готи здійснювали спустошливі напади на римські міста Північного Причорномор'я.

Готи

У середині II - на початку III ст. на історичну арену виходять готи (готони) - давньогерманські племена.

За твердженням античних авторів (Пліній, Тацит, Птоломей), готи на початку нашої ери жили на південному узбережжі Балтійського моря й у низов'ях Вісли, куди після об'єднання з гепідами, вандалами й тайфалами (балтськими племенами) переселилися зі Скандинавії (Готланд). З другої половини II ст. готи почали рух на південь, у першій половині ІІІ ст. вони досягли Північного Причорномор'я, де близько 260 р. захопили ряд античних міст-держав — Ольвію, Тиру й Боспорське царство. Племена готів поділялися на племінні групи, на чолі яких стояли вожді, або конунги. Готи в союзі з іншими племенами здійснювали успішні військово-піратські походи на Кавказьке узбережжя Чорного моря, у Малу Азію і на Балканський півострів (Дакію, Мезію). Вели війни проти Римської імперії, що призвели до втрати Римом Дакії. У другій половині ІVст. з готами успішно боролися анти. Готи, що осіли на захід від Дністра, називалися вестготами (візіготи, тервінги), під проводом династії Амалів. а племена, що жили в низов'ях Дніпра – остготами (остроготи, гревтунги), якими правила династія Балтів. У цей самий період готи створили сильне політичне об'єднання на чолі з остготським «королем» Германаріхом.

Мавзолей Теодоріка  в Равенні,                                           готи

єдиний істотний залишок готської архітектури

Поселення готів звалося Gothiscandza, що як вважається, знайшло відбиток в імені міста Гданськ. Вважають, що готи в IV сторіччі також взяли участь у формуванні Черняхівської культури яка належала до різних етнічних груп.

Вестготи почали одне з перших головних "варварських" вторгнень до Римської Імперії у 263 р., пограбувавши Візантій 267 року. 268 року вони зазнали нищівної поразки від військ Клавдія II в битві при Найсусі (Naissus) (Ніш, Сербія) і були витиснені за Дунай 271 року. Вони оселилися на північ від Дунаю, де створили незалежне королівство у щойно покинутій римлянами провінції Дакія.

Протягом IV століття під впливом торгівлі та військових угод зі Східною Римською імперією остготи та вестготи у значній мірі романізувалися. У цей час вони прийняли християнство у формі аріанства.

Остготи були завойовані гунами в 370-х рр. Під тиском гунів король вестготів Фрітигерн (Fritigern) 376 року попросив у імператора Східного Риму Валента дозвіл поселитися зі своїми підданими на південному березі Дунаю. Валент дозволив і допоміг готам перетнути річку (ймовірно, біля фортеці Дуросторум (Durostorum)). Але внаслідок голоду почалась Готська війна (377-382), під час якої Валента було вбито в битві під Адріанополем (Adrianople) 9 серпня 378 р.

Вестготи під проводом Аларіха захопили Рим у 410 р. 418 року Флавій Август Гонорій надав вестготам Аквітанію, де вони завдали поразки вандалам. До 475 р. вестготи захопили більшу частину Іберійського півострова. Були вигнані з Аквітанії франками, заснували Іспанське королівство, що проіснувало до завоювання його маврами (арабами) у 711 р.

Згодом, під тиском могутніх войовничих кочівників зі сходу — гунів, вестготи й частина остготів перейшли на правий берег Дунаю (з дозволу римлян). Решта остготів залишилася під гунами й навіть зберегла свого короля.

 

Руїни цитаделі готського              Руїни готської фортеці Фуна (с. Лучисте, Крим)

міста Дорос (Мангуп)

Готи напали на антів (які в той час також визнавали владу гунів) і стратили їхнього царя Божа, його синів і 70 прибічників.

Джерела

Йордан про походження та дії гетів Через те, що, дотримуючись сказаного старшими письменниками, я, наскільки зумів, розвинув (ті події), коли обидва племені, остроготи й везеготи, становили ще одне ціле, а також вірогідно простежив (історію) везеготів, які вже відокремилися від остро-готів, доведеться нам знову повернутися до стародавніх їхніх скіфських поселень і подати так само послідовно генеалогію та діяння остроготів. Про них відомо, що після смерті їхнього короля Германаріха вони, відокремлені від везеготів і підкорені владі гунів, залишилися в тій самій країні, причому Амал Вінітарій утримав усі знаки свого панування.

Гуни А у IV ст. н.е. у степовій Україні з'явилися нові кочівники — гунни. Сарматська культура зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ. На цьому епоха раннього заліза закінчилася.

Гуни — великий кочовий народ, що сформувався на території Центральної Азії в монгольських степах наприкінці ІІІ ст. до н.е. Уперше згадується в китайських джерелах. Під ударами китайців гуни змушені були перекочувати на захід.

У кінці II ст. н. е. частина кочівників, поєднавшись у межиріччі Волги й Уралу з місцевими племенами угрів, вирушила на захід.

На початку ІІ ст. н. е. гуни з'явилися в степах Північного Причорномор'я і, скориставшись тим, що основні гарнізони римських військ були кинуті на захист кордонів Римської імперії від готів, зруйнували майже всі античні міста-держави. Вистояли тільки Пантикапей і Херсонес. Скоривщи аланів, вони у 375 р. на чолі з вождем Баламбером (Балмиром) розбили готів та антів і зайняли простір між Доном і Карпатами.

На думку деяких дослідників, підпорядкування гунами остготів і витиснення вестготів у фракію дало початок Великому переселенню народів. Протягом 395 — 415 рр. гуни здійснили походи в Закавказзя, Сирію, Каппадокію, Месопотамію, Фракію й Іллірію. У 420 р. гуни перемістилися в Паннонію (Угорщина). У 445 р. вождем гунів став Аттіла, при якому гунська держава досягла найбільшої могутності. До складу держави гунів входила територія Північного Причорномор'я за назвою Припонтійська Скіфія, а на думку частини дослідників — і значна частина території всієї сучасної України — Велика Скіфія. У 447 р. гуни на чолі з Аттілою здійснили похід на Східну Римську імперію і дійшли до околиць Константинополя. У 451 р. їхні війська напали на Галлію. Однак після битви з римлянами і їхніми союзниками 15 червня 451 р. на Каталаунських полях наступ гунів був тимчасово зупинений. У 452 р. гунські війська вдерлися в Італію. Після смерті Аттіли (453 р.) боротьба за владу між його синами й повстання скорених племен призвели до розпаду гунської держави. У 455 р. у битві біля Недао (Паннонія) гуни були розбиті й відступили в південноукраїнські степи. Зазнавши поразки у 469 р. у Фракії від візантійської армії, вони незабаром розсіялися по різних територіях.

Спосіб життя. У гунів не було постійних осель, вони кочували разом зі своєю худобою і не будували куренів. Кочували по степах, заходили в лісостепу. Зовсім не займалися землеробством. Все своє майно, а також дітей і людей похилого віку, вони возили в кибитках на колесах. Через брак пасовищ вони вступали в боротьбу з ближніми і далекими сусідами, вишикувавшись клином і видаючи при цьому грізний завиваючий крик.

Дивним чином, абсолютно протилежні свідчення містить «Історія готів» Пріска Панійський, який відвідав столицю Аттіли, і описав дерев'яні будинки з прекрасним різьбленням, в яких жили «гунські» вельможі, і хатини місцевих жителів - скіфів, в яких доводилося ночувати посольству в дорозі. Свідоцтва Пріска є повною протилежністю вигадкам Амміана про те, що «гуни» бояться будинків, ніби проклятих гробниць, і тільки під відкритим небом почуваються затишно. Той же Пріск описує, що військо «гунів» жило в наметах.

Гуни винайшли потужний далекобійний лук, який досягав у довжину більш ніж півтора метрів. Він робився складовим, а для більшої міцності і пружності його зміцнювали накладками з кісток і рогів тварин. Стріли вживалися не тільки з кістяними наконечниками, але з залізними і бронзовими. Робили і стріли-свистункі, прикріплюючи до них кістяні просвердлені кульки, які видавали в польоті страхітливий свист. Лук вкладався в особливий футляр і прикріплювався до пояса ліворуч, а стріли перебували в сагайдаку за спиною воїна справа. «Гунської лук», або скіфський лук (scytycus arcus) - за свідченнями римлян, найсучасніше і ефективніша зброя античності, - вважався дуже цінною військовою здобиччю у римлян. Флавій Ецій, римський полководець, який прожив 20 років заручником серед гунів, поставив скіфський лук на озброєння в римській армії.

Небіжчиків часто спалювали, вважаючи, що душа померлого швидше полетить на небо, якщо зношене тіло буде знищено вогнем. З небіжчиком кидали у вогонь його озброєння - меч, сагайдак зі стрілами, лук і збрую коня.

Римський історик Амміан Марцеллін, «хрещений батько гунів», так описує їх: ... всі вони відрізняються щільними та міцними руками і ногами, товстими потилицями і взагалі настільки жахливим і страшним виглядом, що їх можна прийняти за двоногих звірів або уподібнити сваям, які грубо витесують при будівництві мостів.

«Гуни ніколи не прикриваються ніякими будівлями, маючи до них огиду як до гробниць ... Кочуючи по горах і лісах, вони з колиски привчаються переносити холод, голод і спрагу, і на чужині вони не входять до житла за винятком крайньої необхідності; у них навіть вважається небезпечним спати під покрівлею.

... Але зате, як би приросші до своїх витривалих, але потворних на вид конячкам і іноді сидячи на них по-жіночому, вони виконують всі свої звичайні справи; на них кожен з цього племені ночує і днює ... їсть і п'є і, пригнувшись до вузької шиї своєї худоби, занурюється в глибокий чуйний сон ...

На противагу Амміану, посол до гунського царя Аттіли Пріск Панійський так описує гуннів: Переправившись через якісь річки, ми приїхали у величезне селище, в якому, як говорили, знаходилися хороми Аттіли, більш відомі, ніж у всіх інших місцях, збудовані з колод і добре вистроганих дощок і оточені дерев'яною огорожею, опясувавши їх не для безпеки, а для краси. За царськими хоромами видавалися хороми Оногесія, також оточені дерев'яною огорожею, але вона не була прикрашена баштами подібно до того, як у Аттіли. Всередині огорожі було безліч будівель, з яких одні були з красиво прілажених дощок, покритих різьбленням, а інші - з тесаних і вискобленних до прямолінійності колод, вставлених в дерев'яні круги ...

Оскільки дружина у них складається з різних варварських народів, то і дружинники, окрім свого варварської мови, переймають один від одного і гуннску, і готську, і італійську мову. Італійську - від частого спілкування з Римом.

Подолавши певний шлях разом з варварами, ми, за наказом скіфів, приставлених до нас, виїхали на інший шлях, а тим часом Аттіла зупинився в якомусь місті, щоб одружитися з донькою Ески, хоча вже й мав багатьох дружин: скіфський закон дозволяє багатоженство.

Кожен з присутніх по скіфській чемності вставав і подавав нам повний кубок, потім, обійнявши і поцілувавши випив, приймав кубок назад.

Джерела

Наслідуючи доблесть свого діда Вультульфа, він, хоч і був нижчий від Германаріха за щастям і удачею, з гіркотою переживав підкорення гунам. Потроху звільняючись з-під їхньої влади й намагаючись виявити свою силу, він скерував військо на землі антів і, коли прийшов туди, у першому бою був переможений, але згодом став діяти рішучіше й розіп'яв їхнього короля Божа із синами його та сімдесятьма старійшинами для того, щоб залякати, щоб трупи розіп'ятих подвоїли страх підкорених. Проте так вільно панував він ледве впродовж одного року: (такого стану) не стерпів Баламбер, король гунів; він прикликав до себе Геземунда, сина великого Гуннімунда, який, пам'ятаючи про свою присягу й вірність, підкорився гунам зі значною частиною готів і відновив з ним союз, повів військо на Вінітарія. Довго вони билися; у першій і другій битвах переміг Вінітарій. Навряд чи хтось зможе згадати бойовище таке, як це, що влаштував Вінітарій у війську гунів! Однак у третій битві, коли обидва (супротивники) наблизилися один до одного, Баламбер, підкравшись до річки Ерак, пустив стрілу та, поранивши Вінітарія в голову, убив його; потім він узяв собі за дружину його небогу Вадамерку й відтоді володарював у мирі над усім підкореним племенем готів, але так, що готським плем'ям завжди керував його власний царьок, хоч і (відповідно до) рішення гунів.

Скіфи та сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Ці два народи мали розвинуту міфологію. Відомі міфи про походження скіфів, культ божеств (очевидно, зведених до єдиного державного пантеону). Греки ототожнювали ці божества зі своїми: Табіті — з Гестією, Папая — зі Зевсом, Am — з Геєю, Гойтосира — з Аполлоном, Аргімпасу — з Афродітою, Тагимасада — з Посейдоном. На чолі пантеону стояли Табіті (найважливіша з-поміж скіфських богів), Папай, Апі. Скіфи не робили своїм богам жодних зображень (за винятком бога війни Ареса, ім'я якого Геродот подав грецькою мовою). Аресу скіфи присвячували віткнутий у купу хмизу (на погребальному вогнищі) меч-акінак. У сарматів верховним божеством була, можливо, богиня родючості Астарта, пов'язана з культом Сонця й коня. Іншим їхнім відомим богом був Танаїс. Постійні військові сутички, пошуки шляхів виживання у боротьбі проти ворогів слугували, вочевидь, основною причиною виникнення мистецтва, що отримало назву скіфського й сарматського звіриного стилю. Він полягав у зображенні хижаків, сцен їхньої боротьби, шматування ними здобичі, руху загалом, у тому числі й кругового. Значна частина таких зображень на предметах із коштовних матеріалів (насамперед, із золота), знайдена в найбільших скіфських курганах, може бути пояснена скіфськими міфами.

Під впливом на скіфську культуру греків із VI ст. до н.е. значення звіриного стилю зменшується, поширюються зображенням сцен із грецьких міфів. Чи не найкращим доказом цього є чотири однакових обкладки сагайдаків із зображенням сцен "життя Ахілла", що походять із різних курганів — Чортомлика, Іллінець-кого, Мелітопольського, П'ятибратнього.У скіфів та сарматів збереглася основна частина ознак поховального обряду, які утвердилися ще в епоху бронзи, астральна й космічна символіка, котра забезпечувала потрапляння душ на небо, антропоморфні скульптури. Останнім часом зроблено висновок стосовно ритуального характеру пограбувань курганів скіфів і сарматів ще на стадії їх добудови, оскільки предмети, забрані з могили, вважалися священними.

Усі ці знахідки свідчать про тісні зв'язки сарматів з античними містами Північного Причорномор'я. Ці міста мали тісні контакти з кочовиками та племенами Лісостепу, а отже, і значний вплив на розвиток культури скіфо-сарматських племен. Про це свідчать численні знахідки предметів античної культури у похованнях і поселеннях скіфів і сарматів. Особливо тісні зв'язки з варварським населенням мав Боспор. Ольвія якийсь час перебувала у певній залежності від скіфського царя Емінака, срібна монета якого карбувалася саме у цьому місті.

Очевидно, найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, зберігши частину ознак ранньозалізного віку.

  1.  Грецька колонізація Північного Причорномор’я. Античні впливи на розвиток української культури. 

Із загальної історії стародавнього світу згадаймо, що з VII ст. до н. е. у Північному Причорномор'ї починається грецька колонізація. Вона зумовлювалася низкою причин, але найголовніша з них — відносне переселення, бо всі землі в материковій Греції були розподілені. «Колонізацію» в даному випадку треба розуміти як господарське освоєння греками Північного Причорномор'я. Новозасновані колонії не залежали від міст митрополій, але мали з ними єдині культи і літочислення.

У своїй основі релігія колоністів була, звичайно, грецькою. На початку нової ери в північно-причорноморських містах поширюються й негрецькі культи. Основу вірувань становило багатобожжя. До того ж античні божества на Півдні України мали свої особливості, їх життя описується в численних міфах, частина яких пов'язана саме з Північним Причорномор'ям. Зокрема ті, що розповідають про пригоди Ахілла та Іфігенії.

У VI-! ст. до н. е. найголовнішим божеством у Північному Причорномор'ї вважався Аполлон. Великого значення набули культи Зевса, Афіни, Афродіти, Гермеса в різних епіклезах (Зевс Сотер — Рятівник, Артеміда Агротера — Сільська, Афродіта Уранія — Небесна тощо). На Боспорі найпопулярнішим був культ Афродіти Уранії, у Херсонесі — Діви, в Ольвії й Тірі — культ Афіни.

У перші століття нової ери відбуваються зміни у пантеоні богів, які виявилися у зменшенні ролі божеств та універсалізації їх функцій. У III ст. н. е. на Боспорі поширюється християнство, пізніше відбувається й християнізація Херсонеса, хоч поряд із цим тривалий час все ще продовжують функціонувати окремі античні культи.

Мистецтво у Північному Причорномор'ї було подібним до мистецтва Греції. Як і в Греції, тут існували всі основні категорії цієї сфери людської діяльності. У північно- причорноморських містах розвивалася скульптура, живопис, архітектура, прикладні види мистецтва — виготовлення прикрас, розписування посуду тощо. Високого розвитку набули музика, література, театральне мистецтво. Звичайно, значному розвитку майстерності причорноморських митців сприяли тісні контакти із Середземномор'ям. Водночас, самостійний розвиток місцевої традиції у контакті з культурою навколишніх племен сприяв самобутності. Особливо яскраво це відбилося у скульптурі, монументальному живописі, архітектурі. Скульптура міст античного Причорномор'я представлена найкраще з усіх видів мистецтва. Відома велика кількість скульптур малих форм — статуетки, рельєфи, стели. Окреме місце посідають монументальні твори. На Боспорі у надгробках виробився досить виразний місцевий реалістичний стиль. Саме тут знайдена найбільша кількість скульптурних пам'яток. Митці прагнули до індивідуалізації образів, їм були властиві реалістичність і майстерність виконання, яка майже не поступалася аналогічним творам з Еллади.

З-поміж пам'яток, які найкраще збереглися, — поховальні споруди. Деякі з них являють собою шедеври античної архітектури. Склепи Боспору є найяскравішим явищем у монументальному живописі.

Елліни вміли будувати морські кораблі, виробляли гарний посуд на гончарному колі, зброю, прикраси тощо. Грецькі майстри користувалися переважно металевими інструментами, широко застосовували свинець, олово, срібло, залізо. Вироби греків археологи знаходять у скіфських та слов'янських похованнях. Грекам були вигідні мирні відносини зі скіфами, сарматами, слов'янами, бо у них вони вимінювали на свої вироби хліб, шкіри, хутра тощо.

Грецька колонізація відіграла важливу роль в історії України. Елліни були на вищому, ніж скіфи, сармати, слов'яни, рівні культурного та господарського розвитку. У греків уже була розвинена держава, вони мали писемність, розвивалася наука.

Торговельні, політичні взаємини місцевого населення з греками Причорномор'я не могли не позначитися на соціально-економічному, політичному і культурному розвитку цього населення. Під впливом античних міст у скіфів формувалася державність, виникали міста й поселення, збудовані у грецькій містобудівній традиції. Вплив античної цивілізації виявився у спорудженні фортець, у виготовленні кераміки, високохудожніх прикрас. Поряд зі скіфами під цивілізаційний вплив давньогрецьких держав півдня України підпадали й інші племена, що проживали тоді на цій території. Зокрема, це стосується сарматів і антів.

Колонізація відбувалася в кілька етапів: вибір місця для колонії, набір колоністів, призначення керівника, саме переселення, заснування поселення і розвиток нового поліса. Експедиції налічували кілька сотень людей. Керував нею ойкіст (архаїсі), який призначався державою і походив з давнього знатного роду і перед дорогою переселенці питали долі в оракула Аполлона, який був їхнім покровителем.

Колоністи намагалися відразу стати політично та економічно незалежними від метрополії. Найбільше переселенців було з іонійського міста Мілета, хоча Надчорномор'я колонізували також вихідці з інших грецьких міст. Так з'являються міста-держави: Ольвія (Очаківський р-н Миколаївської обл.), Тіра (м. Білгород-Дністровський), Херсонес (Севастополь), Пантикапей (Керч), Фанагорія (на Таманському п-ові), Керкініда (Євпаторія), Німфей (у складі сучасної Керчі), Танаїс (Ростовська обл.), Теодосія (Феодосія) тощо.

Грецькі поліси були більш розвинені з погляду державності і права порівняно з державами кочовиків, а згодом і слов'ян. Грецька колонія складалася з центра — поліса, а також із прилеглих землеробських поселень (хори), розташованих навколо міста, селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та культові райони, що поділялися на квартали. Ремісничі квартали та житла бідаків були винесені на околицю. У центрі міста знаходилася головна площа — агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімнасії, крамниці. До агори прилягала священна ділянка — теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд з містом знаходився цвинтар-некрополь. Грецькі міста були благоустроєними, мали спеціальні гідросистеми, в яких вода подавалася керамічним водогоном, широкі вулиці завжди були чистими.

Економічним базисом полісів була антична форма земельної власності, яка у греків мала подвійний характер: як власність державна і як власність приватна. Право приватної власності на землю мали лише чоловіки-громадяни поліса, які одержували громадянство завдяки своєму походженню від громадян. Молодь, перед тим як одержати громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам. Окрім громадян, які мали всі права, в полісах мешкали особисто вільні, але обмежені в правах — метеки, периеки, вільновідпущені, а також безправні раби. Вільні громадяни — жінки та іноземці — не користувалися політичними правами. Одним з найважливіших обов'язків громадянина поліса була оборона його від ворогів. Всі громадяни поліса від 17—18 до 60 років складали народне ополчення. Заможні громадяни служили вершниками або гоплітами. В пізніші часи міста набирали військо з найманців: греків, фракійців, скіфів. Озброєння колоністів залишилося грецьким, але військова тактика змінилася, пристосувавшись до бою кіннотою.

Специфіка полісних відносин сприяла формуванню полісної ідеології, полісного патріотизму. Вищим органом державної влади були народні збори (екклесія). Брали участь у зборах чоловіки-громадяни, які набували повної дієздатності лише з 25 років. Компетенція народних зборів була широкою: прийняття законів, вибори посадових осіб, регулювання морської торгівлі, зовнішньополітичні зв'язки та укладання договорів, питання грошово-фінансових відносин, оподаткування тощо. Народні збори обирали Раду 500 (400) — герусію, ареопаг, буле, сенат. Обирали також суд присяжних, виборні колегії стратегів, архонтів, продиків (юристів), базилевса (верховного жреця). Рада була постійнодіючим органом влади, підготовляла законопроекти, здійснювала контрольні функції.

Вищі посадові особи — архонти і стратеги — відали військовими справами. Агораноми — контролювали правопорядок у місцях торгівлі; астиноми — стежили за порядком у місті; номофілаки — контролювали дотримання законів. Така структура управління була притаманна більшості полісів. Але в залежності від того, яку вагу в політичному житті набули торгово-ремісничі прошарки суспільства і землероби-общинники в боротьбі з рабовласниками, поліси були або демократичними республіками типу Афінської демократії, або аристократичними республіками з олігархічним правлінням.

Історія довела, що нехтування демократичними інститутами, концентрація влади в руках купки олігархів і непідконтрольність влади стає підґрунтям для зловживань і зміни форми держави. Так, у грецькому полісі Пантикапеї, де аристократи мали більше прав, ніж в інших містах, а уряд, що обирався народними зборами, не був їм підзвітний, один з аристократів — Спартак — захопив владу і передав її своєму синові. Так встановилася правляча династія, а Пантикапей став центром Боспорського царства.

Нова держава — Боспорське царство — об'єднувала територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря аж до гирла Дону. Державний устрій Боспорського царства — рабовласницька монархія. Міста, що входили до царства, мали певну автономію. Тут зберігалися органи самоврядування (народні збори ради міст, виборні посади). Вони мали право проводити самостійну політику в торгівлі, карбували монету тощо. На чолі держави стояв спадковий цар. Функції виконавчої влади виконували посадові особи, призначені царем — начальник двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, відповідальний за культи та ін.

Суспільний лад Боспорського царства характеризувався наявністю рабовласників і рабів. До рабовласницької знаті належали цар. жреці, великі землевласники, купці (судновласники, работоргівці). власники великих промислових майстерень, а також воєначальники, які були одночасно великими землевласниками. Найбільшими купцями вважалися сам цар і керівні посадові особи, в тому числі й воєначальники. Купці користувалися правом безмитної торгівлі. Вільні землевласники повинні були служити у війську й віддавати цареві значну частину свого врожаю.

Земля в Боспорському царстві була державною власністю, і розпоряджатися нею міг лише цар. Землі належали також храмам. Всі інші землевласники могли користуватися землею, яка надавалася у володіння царем за умови виконання певних повинностей стосовно царя. Основною робочою силою були раби, які поділялися на приватновласницьких і державних. Державні раби знаходилися в дещо кращому становищі, ніж приватновласницькі, яких використовували на громадських роботах (наприклад, у промислових майстернях, пекарнях) і в домашньому господарстві.

Водночас із рабською працею застосовувалася праця землеробського залежного населення (пелати). Вони знаходилися на різних щаблях соціальної залежності, були зобов'язані обробляти землю і віддавати значну частину врожаю тим, хто володів земельними угіддями. Найнебезпечнішими злочинами вважалися: змова проти життя царя, повстання проти влади царя, таємні відносини з іншими державами тощо. За такі злочини карали смертю.

У 107 р. до н. е. Боспорське царство перейшло під владу царя Понту Мітрідата Євпатора. Пізніше (з І ст. н.е.) цей регіон потрапляє до сфери інтересів Римської імперії. Тут простежуються впливи римського законодавства. Більшість грецьких міст-полісів припинила своє існування у IV ст. н.е. й лише Крим залишився в руках Візантії.

Незважаючи на те, що грецькі міста-поліси були першими на території України організованими державами з високим рівнем культурного життя й мали позитивний вплив на інші, в тому числі і українські племена, все ж їх, а також Боспорське царство не можна вважати представниками української державності, хоч вони й діяли в Україні. Для грецьких колоністів «варвари» були тільки предметом експлуатації; грецькі колонії не зжилися з Україною, а репрезентували тут чужі інтереси.

Появу перших грецьких поселень у Північному Причорномор'ї та Криму історики відносять до середини VII ст. до н. е. При цьому користуються зазвичай терміном «колонізація». До переселення на чужину греків спонукали різні причини:

- прагнення до збагачення через розвиток торгівлі. На нових землях переселенці сподівалися закладати міста - своєрідні торговельні бази, через які прагнули збувати у віддалені землі вироби грецьких майстрів;

- пошук джерел сировини для ремісничої діяльності греків, адже Греція - гірська країна, в ній мало орної землі, корисних копалин,інших природних багатств;

- втеча від злиднів на Батьківщині.

У колонізації Північного Причорномор'я та Криму велику роль відіграло грецьке місто Мілет, розташоване в західній частині Малої Азії, - більшість колоній на північному узбережжі Чорного моря засновано вихідцями саме з нього.

Першою грецькою колонією на півдні сучасної України вважають поселення на острові (за тих часів - півострові) Березань неподалік сучасного міста Очакова Миколаївської області. Мілетяни почали облаштовувати його в середині VII ст. до н. е. Історики припускають, що те поселення називалося Борисфенідою (від грецької назви Дніпра - Борисфен). Протягом VI- V ст. до н. е. грецькі переселенці оволоділи всім північним узбережжям Чорного моря. Найвідомішими серед них були:

Тіра - біля гирла р. Тірас (Дністер) (на місці сучасного Білгорода-Дністровського);

Ольвія - на правому березі Бузького (Буго-Дністровського) лиману (біля сучасного с. Парутина Миколаївської області);

Пантікапей - на Керченському півострові (на місці нинішньої Керчі);

Херсонес Таврійський - в околицях сучасного Севастополя;

Керкінітида - вздовж Каламитської затоки Чорного моря (на місці сучасної Євпаторії).

Як і в Греції, усі великі міста були оточені міцними оборонними мурами з вежами та мали укріплені гавані. Усередині вони поділялися на квартали. У центрі міста розташовувалася головна площа - агора, поряд з нею - священне місце з храмами, капищами, жертовниками - теменос. Навколо аго-ри будували важливі громадські споруди. У деяких містах їх розташовували на укріпленому пагорбі - акрополі. Будинки зводили з каменю, стіни тинькували, дах накривали черепицею. Місцевою особливістю північночорноморських міст були підвальні житлові приміщення. Вулиці планувалися прямими. Вони перетиналися під прямим кутом або розходилися променями, їх забруковували каменем або череп'ям. Уздовж вулиць прокладали каналізаційні труби. Були в грецьких містах і водогони. Кожне місто мало сільськогосподарську округу - хору. Хори складалися з невеличких поселень або й містечок, мешканці яких жили з городництва та садівництва, вирощуючи сільськогосподарську продукцію на продаж.

Державне життя античних міст Північного Причорномор'я та Криму складалося так само, як і в Греції. Разом із хорою кожне місто являло собою окрему державу-поліс. Чорноморські міста-колонії зберігали цілковиту незалежність щодо тих грецьких міст, переселенці з яких їх закладали. За устроєм грецькі поліси в Північному Причорномор'ї були рабовласницькими демократичними чи аристократичними республіками. Отож, найвищу владу в них зазвичай мали народні збори («народ») і ради, до складу яких входили найповажніші громадяни. Рада готувала проекти різних постанов. Народні збори їх схвалювали, а втілювати в життя були покликані обрані на певний термін службовці - архонти, стратеги та ін.

Самостійне існування грецьких полісів Північного Причорномор'я ґрунтувалося на тому, що кожен із них сам себе забезпечував усім необхідним для життя. Провідними заняттями колоністів були вирощування винограду, городини, рибальство й переробка риби, скотарство. Високого рівня досягло ремісниче виробництво - металообробка, гончарство, ткацтво, виготовлення виробів із скла, дерева, кістки. Великої слави зажили грецькі майстри-ювеліри. це вони виготовляли дивовижні прикраси на замовлення скіфських вельмож, зокрема й славнозвісну пектораль скіфського царя. У грецьких містах вирувала торгівля. Основними товарами, що вивозилися до Греції, були збіжжя, худоба, шкури, хутро, солона риба, сіль, раби. Купували міста-колонії металеві вироби, зброю, тканини, коштовні прикраси, посуд, прянощі, оливкову олію та вина. Греки підтримували постійні контакти з місцевим населенням, торгуючи також і з ним. У кожному грецькому місті-колонії карбували власну монету.

На нові місця греки переселялися разом із своїми богами. Щоправда, з часом дедалі більшого значення набували місцеві особливості в значенні окремих культів. Найшанованішим із божеств у Північному Причорномор'ї був Аполлон. Грецькі переселенці вірили, що саме він є заступником колоністів.

Культи відправлялись у капищах, храмах, на вівтарях та й просто у житлових будинках. Про неабияку освіченість колоністів свідчить велика кількість знахідок із різноманітними написами на речах - посвятами, побажаннями, іменами і навіть шкільними вправами, а також листів, вирізьблених на свинцевих пластинках Одним із центрів грецької колонізації в Північному Причорномор'ї був Керченський півострів. Обабіч Керченської протоки, яку греки називали Боспором Кіммерійським, від 7 ст. до н. е. існувало багато держав-полісів, як-от: Пантікапей, Феодосія, Нім-фей, Мірмекій, Тірітака, Фанагорія та ін. Близько 480 р. до н. е. там виникло Боспорське царство, що об'єднало більш як 20 грецьких міст. Столицею держави став Пантікапей. Боспорською державою правили царі. За часів найвищого піднесення Боспорської держави (4 ст. до н. е.) її територія обіймала Керченський і Таманський півострови, Східне Приазов'я, пониззя Кубані, а також дельту Дону. Крім греків-переселенців, до неї входили численні місцеві племена. З-поміж причин, що спонукали грецькі міста-поліси до об'єднання, дослідники називають передусім загрозу завоювання скіфами. За часів розквіту Боспорське царство було основним постачальником хліба в міста Причорномор'я та Середземномор'я. Головним торговельним партнером боспоритян стали Афіни. Від другої половини II ст. до н. е. становище Боспорської держави почало погіршуватись. Зростала загроза з боку скіфської держави у Криму. Непевний у своїх силах, боспорський цар Перісад V близько 107 р. до н. е. передав владу понтійському цареві Мітрідатові VI Євпатору. Під час переговорів про передачу влади на Боспорі спалахнуло повстання скіфів під проводом Савмака. Повстанці вбили Перісада, проголосивши царем свого ватажка. Та через рік, покаравши заколотників, Мітрідат VI приєднав Боспор до своїх володінь. Щоправда, це не додало сили ні Боспорському, ні Понтійському царствам, на які зазіхали римські володарі. Невдовзі Боспорська держава потрапила під зверхність Риму. Проіснувала Боспорська держава до другої половини 4 ст., переживши кілька періодів піднесення. Щоправда, колишньої величі досягнуто не було. Врешті-решт, вона впала під натиском гунів.

Занепад грецьких міст Північного Причорномор'я. Історія Боспорського царства яскраво засвідчує існування двох періодів в історії античних міст-держав у Пів нічному Причорномор'ї. Перший історики називають грецьким (він тривав від VII до І ст. до н. е.), другий - римським (від І ст. до н. е. до ІІІ ст. н. е.). Період залежності, як це зазвичай трапляється в історії, не був щасливим для грецьких міст. З кожним роком вони втрачали свої сили й багатства, потерпаючи як від втручання готів і наступів кочівників, так і від внутрішніх чвар і розбрату. У 70-х pp. ІV ст. майже всі античні держави Північного Причорномор'я занепали. Вціліли лише Херсонес і Пантікапей, які, потрапивши під владу Візантійської імперії, опинилися під її захистом.

Слов'яни-предки 15 сучасних європейських народів, у тому числі й українського, формувалися протягом ІІ-І тис. до н. е. на лісистих просторах від Вісли до Дніпра. Століття за століттям - і в археологічних культурах лісостепової частини України таких ознак духовного життя, побуту й господарства, властивих за пізніших часів слов'янам, стає більше, що дає змогу дослідникам називати нашу землю прабатьківщиною слов'ян. Проте багато вчених зародження слов'ян пов'язують із ширшими теренами - від Одри до Дніпра.

Особливості речових пам'яток давніх слов'ян.

Поселення давніх слов'ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на південних схилах річок.

За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від V ст. - з кам'яною піччю на долівці.

Померлих одноплеменців праслов'яни та слов'яни здебільшого спалювали.

Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками.

Своєрідними були також знаряддя праці слов'ян та їхні прикраси.

Від початку І тис. н. е. кількість слов'янських пам'яток невпинно зростала, проте археологам досі не пощастило відкрити археологічну культуру до V ст., яка повністю належала б праслов'янським чи слов'янським племенам.

До V ст. слов'янські пам'ятки входили до м'ятками інших народів. Так, на межі ер їх складу археологічних культур поряд із па-   вирізняють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та пшеворській, поширеній на території Польщі. У зарубинецькій культурі слов'янські пам'ятки є основними за наявності балтських і германських. У пшеворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими. У ІІІ ст. н. е. на території України за участю слов'янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип'яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд із слов'янами її творили племена готів, скіфо-сарматів, фракійців та ін. Власне слов'янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в V- VI ст.

Мешкаючи на віддалених од виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов'яни досить пізно потрапили на сторінки книжок. Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам І-ІІ ст. Плінію Старшому, Тациту й александрійському географові Птолемею (ІІ ст.). Усі троє називали слов'ян венедами і розповідали про них як про окремий народ, що мешкав на схід од Вісли, в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їхній слов'янській частині. Птолемеи серед венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву «слов'яни».

Докладніше розповідають про слов'ян джерела VI ст. й наступних. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії готів Йордан у книзі «Про походження та діяння гетів» (інша назва цієї книги - «Гетика») 551 р. «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавінів...» говорив Йордан про слов'ян. Назви «склавши» та «анти» щодо слов'ян поряд із назвою «венеди» трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов'ян на різні племінні об'єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли - анти - в Подніпров'ї, склавіни - між Дністром і Дунаєм.

Про походження назв, що їх уживали щодо слов'ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них - венеди та анти - є іншомовними (перша - германського, друга - іранського походження); третя, склавіни, - видозмінена самоназва «слов'яни». Отож, етнонім «слов'яни» вживається в джерелах від VI ст.

Археологічні знахідки не заперечують свідчень, а навпаки - переконують, що слов'яни від самого початку своєї історії виступали як окремі, хоч і споріднені, більші чи менші групи - об'єднання родів - племена, союзи племен. Отож їм були властиві складні й різноманітні суспільні відносини. Не останню роль при цьому відігравали контакти слов'ян з іншими народами, включення до їхніх державних утворень, як це було, скажімо, за панування готів, і запозичення від них досвіду суспільного життя. Слов'яни жили племенами, що їх очолювали обрані громадою вожді. Вождів обирали з-поміж вихідців із найзаможніших сімей. Саме за вождями закріплювалася верховна влада, до повноважень якої належали перерозподіл додаткової продукції, що вироблялася, організація оборони під час воєнних подій, спорядження військових дружин тощо. Згодом влада вождів стала спадковою. Участь у бурхливих подіях спонукала слов'ян до згуртування. Отож, коли з'являлася потреба боронитися від сильного ворога, слов'янські племена об'єднувались у великі військові союзи. Прикладом такого союзу може бути антське об'єднання.

Утворення великих союзів племен учені вважають таким рівнем суспільних відносин, що передує державі. Отже, давні слов 'яни в V - VIІ ст. упритул наблизилися до створення держави.

Про переддержавний рівень суспільних відносин у давніх слов'ян свідчить влаштування ними своїх поселень. Менші з поселень скупчувалися навколо більших -своєрідних племінних центрів. Останні були й ремісничими осередками. Згодом такі великі поселення перетворювалися на укріплені городища. Залишки великого слов'янського міжплемінного центру археологи знайшли, приміром, на Волині - це Зимнівське городище. Про досить складні суспільні відносини у слов'ян, формування в них племінної верхівки - свідчать джерела VI ст. Не суперечать розповідям давніх істориків і археологічні знахідки скарбів на слов'янських територіях, володіли якими за життя, безперечно, найзаможніші й наділені владою представники слов'янських племен. З-поміж таких пам'яток і Мартинівський скарб, що, за припущеннями учених, належав комусь із антських вождів. Багато свідчень вказує на особливу роль у житті слов'ян спільних рад, на яких ухвалювалися найважливіші рішення. «Ці племена, склавіни й анти, не підлягають одній людині, -писав у VI ст. Прокопій Кесарійській, - а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони обмірковують спільно».

Рільництво та скотарство. Давні слов'яни жили з хліборобства та осілого скотарства. Вони вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, льон і коноплі, віддаючи перевагу ярим сортам. Сіяти озимину навчились у другій половині І тисячоліття. З городини знали горох, ріпу, редьку, цибулю й часник. Довгий час панівною у хліборобстві була перелогова система. На Поліссі для обробітку Грунту застосовували ще підсіку, коли вирізалася й випалювалася ділянка лісу. З тварин розводили велику й дрібну рогату худобу, овець, свиней. Помічниками в слов'янських господарствах були воли та коні. Живучи поміж лісів, у краю річок та озер, слов'яни не нехтували тисячолітнім мисливським і рибальським досвідом. Полювали не лише для того, щоб здобути додаткові харчі, а й заради хутра - чи не найціннішого товару, що його слов'яни збували сусіднім народам.

Розвиток ремесла. З-поміж ремесел особливого розвитку досягай ливарна справа й ковальство. На початку н. е. всі етапи виготовлення речей з металу - від видобутку руди до виготовлення певного знаряддя - були справою одного майстра-коваля. Згодом, коли металургія відокремилася від ковальства, почали виникати спеціалізовані виробничі осередки. Такий осередок, приміром, було знайдено в Гайвороні на Південному Бузі: археологи виявили там 24 горни, а також залишки печей для підготовки руди для плавки - потужності, що дозволяли забезпечити залізом землі цілого племінного об'єднання. Вражає майстерність слов'янських золотарів. На зламі ер різноманітні прикраси виготовляли ще способом кування. Проте від ІІ ст. дедалі ширше почали застосовувати спосіб відливки. Він, зокрема, був покладений в основу виробів, що їх називають виїмчастими емалями - цих прикрас найбільше знайдено в Подніпров'ї. Своєрідним у слов'ян було виробництво глиняного посуду. Тривалий час, навіть після того як від інших народів було запозичено гончарний круг, кераміка аж до Х-ХІ ст. лишалася ліпною.

Торгівля. Існування у слов'янських землях спеціалізованих ремісничих осередків, зокрема металургійних та гончарних, засвідчує розвиток торгівлі. Підтвердження цього археологи мають і в численних знахідках монет різних народів. Слов'яни залюбки торгували з населенням Подунав'я, Центральної Європи й Прибалтики, а згодом - із мешканцями римських і візантійських провінцій та античних міст Північного Причорномор'я. У слов'янські землі за тих часів потрапляли посуд, вироби із скла, бронзи, срібла й золота, вино, олія. Натомість вивозилися хутро, мед, віск, шкури, зерно. У VI - VIІ ст. слов'янські племена Подніпров'я контролювали торговельний шлях Дніпром, що сполучав Балтійське й Чорне моря.

Розселення антів і склавінів відбувалося за часів, знаних в історії як Велике переселення народів. Перейняті ним, слов'яни брали активну участь у воєнних подіях, здобуваючи досвід державного життя, що його згодом втілили у власних державах.

Під владою готів і гунів. У ІІІ ст. готи остаточно утвердилися в Причорноморських степах. їхня держава об'єднала числен ні народи тих земель, у тому числі и слов'ян-антів. Стосунки двох народів не були безхмарними. Та, вочевидь, на початку готського панування переважала згода у спільних воєнних походах на володіння Римської імперії. Коли ж римським володарям було під силу протидіяти готам, германці спрямовували свою войовничість проти колишніх союзників. У таких сутичках потерпали й анти. Тож не дивно, що антські ватажки шукали можливості послабити готів.

Слушною нагодою стала навала гунів. Анти скористалися їхньою підтримкою. Готів було подолано й витіснено у межі Римської імперії. У складі гунського об'єднання слов'яни торували собі шляхи в Подунав'я й на Балкани, виступаючи то як союзники кочовиків, то як їхні підлеглі. Найбільшої могутності гуни досягай за часів Аттіли, та після його смерті ув 453 р. швидко знесилились. Позбувшись залежності від гунів, слов'яни могутнім потоком рушили на землі Візантії. Так було започатковано велике розселення слов'ян.

Поділ слов'ян на західних, східних і південних відповідає сучасному станові слов'янства. Як твердять дослідники, у VIІІ-ІХ ст. не існувало ні східної, ні західної, ні південної слов'янської спільноти, а були східні, західні та південні слов'янські племена або їх союзи, названі за місцем їх розселення. Ці племена ставали основою етногенезу сучасних слов'янських народів. Отже, Велике переселення народів мало непроминальне значення для подальшої долі слов'ян. Підхоплені ним, перемішалися слов'янські племена і на нових територіях дали початки сучасним слов'янським народам.

Велике переселення народів. Формування слов’янської культури. Держава антів.  На початку нашої ери посилюється тиск на грецькі міста з боку кочівників, а ослаблена Римська імперія вже не здатна їх захистити. Рабство, що раніше відігравало у грецьких колоніях значну роль в соціально-економічному житті, переживає занепад. В III ст. н.е. у Причорномор'ї встановлюється панування готів (германських племен, що прийшли з узбережжя Балтійського моря) а в другій половині IV ст. – гуннів (войовничих кочівників, навала яких зі Сходу привела в Європі до небаченого спустошення). Гуни остаточно знищили грецькі міста. Вцілів лише Херсонес, який ще тисячу років існував як форпост Візантійської імперії у Причорномор'ї.

Поява гуннів відкрила епоху Великого переселення народів, у процесі якого значною мірою сформувалася сучасна етнічна карта Європи. Гуни створили у Північному Причорномор'ї власну досить сильну державу, визначним керівником якої був полководець Аттіла. З часом гуни асимілювали з іншими народами.

II ст. до н.е. — час, коли в лісостепових і лісових областях Середнього Придністров'я, на Волині, у Південній Білорусі набула поширення так звана Зарубинецька культура. Свою назву вона дістала від могильника біля с. Зарубинці на Київщині. Голов ним заняттям племен цієї культури було землеробство. Займалися вони також скотарством, полюванням, рибальством та збиральництвом. На місцях поселень археологи виявляють залишки залізодобувних горнів. Глиняний посуд ліпний, частково лощений, чорного та світло-коричневого кольору, існували обмінні зв'язки з античними містами, римськими провінціями і сарматами. У II ст. н.е. ця культура перестала існувати. Переважає думка, що носіями цієї культури були праслов'яни.

У II ст, н.е, зарубинецька культура в південній, лісостеповій частині змінюється черняхівською, назва якої походить від с. Черняхів Кагарлицького р-ну Київської обл. Залишки цієї культури можна Зустріти від Карпат до Сіверського Донця. Особливістю її є застосування гончарного круга для виготовлення глиняного посуду. Трапляються залізні наральники, серпи, сокири, струги, пилки, долота, свердла, ножі тощо. Головними заняттями племен черняхівської культури були орне землеробство та скотарство. Розвивалися гончарне ремесло, виготовлення ювелірних прикрас. Поселення були досить великими й нараховували іноді до 70 наземних будівель. Племена черняхівської культури вклонялися явищам природи, були язичниками. Вони входили до військово-політичного союзу на чолі з готами, до якого належали і слов'яни. Припинили своє існування наприкінці IV — у V ст. н.е.

Дедалі важливішу роль у житті людей, які населяли землі України, відігравали торгові й культурні зв'язки з античними містами-державами на узбережжі Чорного моря. Час їхнього існування відповідав скіфському періодові в степах Північного Причорномор'я. Засновані вихідцями з Греції як торгові факторії, ці міста — Тіра (в гирлі Дністра), Ольвія (в гирлі Південного Бугу), Пантікапей (на місці сучасної Керчі), Феодосія, Херсонес (на території м. Севастополя) — згодом перетворилися на самостійні поліси з високорозвиненими ремеслами, архітектурою та мистецтвом. Вони здійснювали великий торговельний обмін з Грецією, постачаючй їй збіжжя, худобу, шкіру, хутро, рабів тощо; а звідти завозили вина, оливкову олію, зброю, тканини, мармур, кераміку, ювелірні вироби та предмети розкоші. Висока культура цих античних міст сприяла розвиткові економічного життя і суспільних відносин місцевих племен, що було запорукою їхнього подальшого прогресу.

У політичному аспекті античні міста відрізнялася за формою правління. В республіках Ольвія, Тіра, Херсонес та деяких інших законодавча влада належала народним зборам, до яких входили всі вільні громадяни — чоловіки, а в монархічній Боспорській державі зі столицею Пантікапей влада царя поєднувалась із самоуправлінням міст.

Загальна криза рабовласницької системи торкнулася й античних міст-держав Північного Причорномор'я. Економічний занепад посилився внаслідок навали готів у III ст.

Перші відомості про слов'ян, які мешкали на і великій за обсягом території між Дніпром та Віслою, від степів Північного Причорномор'я до берегів Балтики, належать до І ст. н.е. Римський вчений Пліній Старший в "Природничій історії" згадує їх під назвою "венеди". Слов'яни – автохонне населення сучасної України. Воно не прийшле, сформувалося на цій території, освоювало й розвивало пустельні колись землі. Уже в трипільський період Україна набуває ознак, що й донині притаманні українському народові, його культурі. Від трипільських часів існують в Україні хліборобство, використання волів, відповідний реманент і упряж, хати, обмазані глиною, розписані яскравими фарбами ззовні і всередині, мотиви вишиванок. Сучасне українство є однією з гілок історичного слов'янства, автохтонне на своїй землі.

У VI ст. н.е. готський історик Іордан говорить про дві великі групи слов'ян, мешканців півдня Європи — склавінів і антів. Останні створили східну гілку слов'янства і населяли територію від Дунаю до гирла Дону і Азовського моря. Анти заклали підвалини етносів східних і південних слов'ян і були найбільшою племінною групою давніх слов'ян в IV-VII ст. Їхнім археологічним відповідником є пеньківська культура, поширена від Пруту до Оскола . Вони мешкали в напівземлянках з вогнищами, пізніше — кам'яними печами з лежанками, підвалами для зберігання харчових припасів. Поруч із житлами будувались господарські приміщення та майстерні. У землеробстві застосовували перелогову систему та парову з двопільною і привільною сівозмінами. Значного розвитку набули ремесла. Споруджували укріплені городища. Політичний устрій антів стародавні історики називають народовладдям, коли на чолі племені стояв князь та старійшини, основні питання вирішували народні збори — віче. Анти вели різні війни, зокрема проти Візантії, брали активну участь у колонізації Балкавеького півострова. До нас дійшли імена антських князів— Божа, Ардагаста, Пирагоста, дипломата Мезамира. На початку VII ст. назва антів зникла із джерел, а їхній племінний союз розпався.

Слов'яни-предки 15 сучасних європейських народів, у тому числі й українського, формувалися протягом ІІ-І тис. до н. е. на лісистих просторах від Вісли до Дніпра. Століття за століттям - і в археологічних культурах лісостепової частини України таких ознак духовного життя, побуту й господарства, властивих за пізніших часів слов'янам, стає більше, що дає змогу дослідникам називати нашу землю прабатьківщиною слов'ян. Проте багато вчених зародження слов'ян пов'язують із ширшими теренами - від Одри до Дніпра.

Особливості речових пам'яток давніх слов'ян.

Поселення давніх слов'ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на південних схилах річок.

За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від V ст. - з кам'яною піччю на долівці.

Померлих одноплеменців праслов'яни та слов'яни здебільшого спалювали.

Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками.

Своєрідними були також знаряддя праці слов'ян та їхні прикраси.

Від початку I тис. н. е. кількість слов'янських пам'яток невпинно зростала, проте археологам досі не пощастило відкрити археологічну культуру до V ст., яка повністю належала б праслов'янським чи слов'янським племенам.

До V ст. слов'янські пам'ятки входили до м'ятками інших народів. Так, на межі ер їх складу археологічних культур поряд із па-   вирізняють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та пшеворській, поширеній на території Польщі. У зарубинецькій культурі слов'янські пам'ятки є основними за наявності балтських і германських. У пшеворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими. У III ст. н. е. на території України за участю слов'янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип'яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд із слов'янами її творили племена готів, скіфо-сарматів, фракійців та ін. Власне слов'янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в V-VI ст.

Мешкаючи на віддалених од виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов'яни досить пізно потрапили на сторінки книжок. Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам I-II ст. Плінію Старшому, Тациту й александрійському географові Птолемею (II ст.). Усі троє називали слов'ян венедами і розповідали про них як про окремий народ, що мешкав на схід од Вісли, в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їхній слов'янській частині. Птолемеи серед венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву «слов'яни».

Докладніше розповідають про слов'ян джерела VI ст. й наступних. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії готів Йордан у книзі «Про походження та діяння гетів» (інша назва цієї книги - «Гетика») 551 р. «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавінів...» говорив Йордан про слов'ян. Назви «склавши» та «анти» щодо слов'ян поряд із назвою «венеди» трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов'ян на різні племінні об'єднання. Так, за Йорда- анти - в Подніпров'ї, склавіни - між ном, венеди мешкали в басейні Вісли,   Дністром і Дунаєм.

Про походження назв, що їх уживали щодо слов'ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них - венеди та анти - є іншомовними (перша - германського, друга - іранського походження); третя, склавіни, - видозмінена самоназва «слов'яни». Отож, етнонім «слов'яни» вживається в джерелах від VI ст.

Археологічні знахідки не заперечують свідчень, а навпаки - переконують, що слов'яни від самого початку своєї історії виступали як окремі, хоч і споріднені, більші чи менші групи - об'єднання родів - племена, союзи племен. Отож їм були властиві складні й різноманітні суспільні відносини. Не останню роль при цьому відігравали контакти слов'ян з іншими народами, включення до їхніх державних утворень, як це було, скажімо, за панування готів, і запозичення від них досвіду суспільного життя. Слов'яни жили племенами, що їх очолювали обрані громадою вожді. Вождів обирали з-поміж вихідців із найзаможніших сімей. Саме за вождями закріплювалася верховна влада, до повноважень якої належали перерозподіл додаткової продукції, що вироблялася, організація оборони під час воєнних подій, спорядження військових дружин тощо. Згодом влада вождів стала спадковою. Участь у бурхливих подіях спонукала слов'ян до згуртування. Отож, коли з'являлася потреба боронитися від сильного ворога, слов'янські племена об'єднувались у великі військові союзи. Прикладом такого союзу може бути антське об'єднання.

Утворення великих союзів племен учені вважають таким рівнем суспільних відносин, що передує державі. Отже, давні слов 'яни в V-VII ст. упритул наблизилися до створення держави.

Про переддержавний рівень суспільних відносин у давніх слов'ян свідчить влаштування ними своїх поселень. Менші з поселень скупчувалися навколо більших -своєрідних племінних центрів. Останні були й ремісничими осередками. Згодом такі великі поселення перетворювалися на укріплені городища. Залишки великого слов'янського міжплемінного центру археологи знайшли, приміром, на Волині - це Зимнівське городище. Про досить складні суспільні відносини у слов'ян, формування в них племінної верхівки - свідчать джерела 6 ст. Не суперечать розповідям давніх істориків і археологічні знахідки скарбів на слов'янських територіях, володіли якими за життя, безперечно, найзаможніші й наділені владою представники слов'янських племен. З-поміж таких пам'яток і Мартинівський скарб, що, за припущеннями учених, належав комусь із антських вождів. Багато свідчень вказує на особливу роль у житті слов'ян спільних рад, на яких ухвалювалися найважливіші рішення. «Ці племена, склавіни й анти, не підлягають одній людині, -писав у VI ст. Прокопій Кесарійській, - а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони обмірковують спільно».

Рільництво та скотарство. Давні слов'яни жили з хліборобства та осілого скотарства. Вони вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, льон і коноплі, віддаючи перевагу ярим сортам. Сіяти озимину навчились у другій половині I тисячоліття. З городини знали горох, ріпу, редьку, цибулю й часник. Довгий час панівною у хліборобстві була перелогова система. На Поліссі для обробітку Грунту застосовували ще підсіку, коли вирізалася й випалювалася ділянка лісу. З тварин розводили велику й дрібну рогату худобу, овець, свиней. Помічниками в слов'янських господарствах були воли та коні. Живучи поміж лісів, у краю річок та озер, слов'яни не нехтували тисячолітнім мисливським і рибальським досвідом. Полювали не лише для того, щоб здобути додаткові харчі, а й заради хутра - чи не найціннішого товару, що його слов'яни збували сусіднім народам.

Розвиток ремесла. З-поміж ремесел особливого розвитку досягай ливарна справа й ковальство. На початку н. е. всі етапи виготовлення речей з металу - від видобутку руди до виготовлення певного знаряддя - були справою одного майстра-коваля. Згодом, коли металургія відокремилася від ковальства, почали виникати спеціалізовані виробничі осередки. Такий осередок, приміром, було знайдено в Гайвороні на Південному Бузі: археологи виявили там 24 горни, а також залишки печей для підготовки руди для плавки - потужності, що дозволяли забезпечити залізом землі цілого племінного об'єднання. Вражає майстерність слов'янських золотарів. На зламі ер різноманітні прикраси виготовляли ще способом кування. Проте від II ст. дедалі ширше почали застосовувати спосіб відливки. Він, зокрема, був покладений в основу виробів, що їх називають виїмчастими емалями - цих прикрас найбільше знайдено в Подніпров'ї. Своєрідним у слов'ян було виробництво глиняного посуду. Тривалий час, навіть після того як від інших народів було запозичено гончарний круг, кераміка аж до X-XI ст. лишалася ліпною.

Торгівля. Існування у слов'янських землях спеціалізованих ремісничих осередків, зокрема металургійних та гончарних, засвідчує розвиток торгівлі. Підтвердження цього археологи мають і в численних знахідках монет різних народів. Слов'яни залюбки торгували з населенням Подунав'я, Центральної Європи й Прибалтики, а згодом - із мешканцями римських і візантійських провінцій та античних міст Північного Причорномор'я. У слов'янські землі за тих часів потрапляли посуд, вироби із скла, бронзи, срібла й золота, вино, олія. Натомість вивозилися хутро, мед, віск, шкури, зерно. У VI-VII ст. слов'янські племена Подніпров'я контролювали торговельний шлях Дніпром, що сполучав Балтійське й Чорне моря.

5. Особливості культури східних слов’ян: міфологічні і релігійні уявлення, побут і повсякденне життя.

Доба VI—IX ст. в історії східного слов'янства характеризується глибокими якісними суспільними змінами, визріванням, та становленням тих факторів суспільного життя, що сприяли в IX ст. виникненню Давньоруської держави на теренах Східної Європи.

Соціально-економічна сфера. Система господарювання східних слов'ян ґрунтувалася головним чином на землеробстві. Допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли. Протягом VII—IX ст. значно удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Розширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні знахідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства.

Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціальній сфері. Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархальних зв'язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.

Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшаруванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодальної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація — землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

У IV—VII ст. у східнослов'янських племен значного поширення набувають ремесла — залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі, що визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежав стан двох основних життєзабезпечуючих сфер — землеробства та військової справи.

На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад 30 назв), удосконалюється технологія, якість продукції підвищується.

Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і всередині общин, що сприяло активізації торгівлі та виникненню і зростанню кількості постійних поселень, у яких відбувався міжобщинний обмін, — «градів».

Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва в VIII—X ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, — збагачувало слов'янську родоплемінну знать, посилювало диференціацію суспільства, з іншого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів та створення власної державності. До того ж торгівля сприяла державотворчому процесу, ніби «зшиваючи» в одне ціле строкаті клаптики земель слов'янських сусідських територіальних общин.

Політична сфера. Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII— IX ст. набирає силу процес об'єднання окремих племен та їхніх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення — племінні князівства та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ранньодержавного осередка в дніпровських слов'ян з єдиновладним правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема, французька урядова придворна хроніка «Бертинські аннали» повідомляє про послів «народу Рос», які 839 р. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого в Інгельгейм.

У V—VI ст. суспільний лад слов'ян перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася в руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися в VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:

1) еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає. На передній план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова);

2) зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади;

3) прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

Сфера культури та побуту. Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов'ян зберігала спільні риси. Як правило, слов'янські поселення мали площу 1— 2,5 га і розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. — пічкою-кам'янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий ґрунт для консолідації слов'ян.

Слов'янська міфологія – це сукупність міфологічних уявлень давніх слов'ян, що існували до кінця I тисячоліття н.е. Розселення слов'ян з праслов'янської території по Центральній і Східній Європі від Ельби до Дніпра і від південних берегів Балтійського моря до півночі Балканського півострова вплинуло на розвиток варіантів загальнослов'янської міфології: міфології балтійських слов'ян, міфології східних слов'ян, південнослов'янських племен. Етнографія дозволяє побачити залишкові форми давніх слов'янських обрядів і звичаїв, вивчити їх змістове наповнення. Фольклористика дає можливість пізнати слов'янську язичницьку духовну культуру через казки, перекази, легенди, обрядові пісні тощо. Різні аспекти слов'янського язичництва досліджували М.Костомаров, І.Срезневський, В.Іванов, В.Топоров, М.Толстой.

Серед образів слов'янської міфології виділяються Даждьбог, можливо, Свентовит або Святовит, Сварог, Перун, Волос, Стрибог, Подага, Жива, Лада, Мокоша, Хорс, Яровит або Ярило, Чур, Род и Рожаниця. Житлом богів були гори, скелі, ліс. Сварог - Бог небесного вогню і захисник шлюбу, покровитель сімейного начала: вогонь і шлюб у первісному побуті знаходилися у близьких стосунках. Від Сварога походять інші Боги – Сварожичі. Даждьбога слов'яни розуміли як джерело всіх можливих благ, як вихідний першопочаток життя взагалі. Це Бог земного достатку, символ урожаю. Найбільше звернень до Даждьбога збереглося у хліборобських піснях. Ярило – Бог весняного сонця, Бог кохання, юнацької свіжості, сили і хоробрості. Стрибог – Бог неба, повітря, вітру. Він приносить і довгожданий дощ, і швидкі бурани. Богиня Лада вважалася у слов'ян покровителькою кохання і шлюбу, богинею юності, краси і плодючості. Дочка її, Леля, асоціювалася з весною, розквітом оновленої природи. Волос був Богом багатства, скотарства, пошанування і правильного використання багатств і сил природного світу. Мокоша – покровителька жіночої роботи, прядіння і ткацтва, мати врожаю, жіночої життєвої сили.

Отже, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов'ян у VI—IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших протодержав) сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлення державності в східних слов'ян було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов'янського суспільства, та хозарський каганат, який, постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов'янські землі до консолідації. Водночас історичні факти свідчать, що перші протодержавні утворення — князівська влада та інші елементи державотворчого процесу — мають переважно місцеве походження і виникли задовго до утворення Давньоруської держави.

Розселення антів і склавінів відбувалося за часів, знаних в історії як Велике переселення народів. Перейняті ним, слов'яни брали активну участь у воєнних подіях, здобуваючи досвід державного життя, що його згодом втілили у власних державах.

Анти

Анти (др.-греч. Áνται) - назва слов'янських племен IV-VII століть, що застосовувалося візантійськими письменниками VI-VII століть. Іраномовне слово «анти» походить від давньоіндійського, що означає "кінець", "край", "той, що знаходиться на краю". В такому випадку значення слова "анти" — "ті, що живуть на окраїні". Ним степові скіфо-сарматські племена споконвіку називали порубіжне із Степом місцеве хліборобське населення. Тисячолітнє сусідство з іраномовними народами закріпило назву, яку однак місцеві мешканці озвучували по-своєму. Так постала, як вважає дехто з істориків і мовознавців, назва Україна. Поліетносе об'єднання давньослов'янських племен, що мали зачатки державності вже у IV столітті (вождя Божа, знати, війська). Уже при Боже вони наносили поразки готам, але були розгромлені військами «Вінітарія» Вітіміра. Згадуються у візантійських і готських джерелах VI-VII століть (до 602 р. н. е.). Археологія свідчить, що у V-VII ст. анти були окремим етноплеменним угрупованням слов'янства, що сформувалися у III-IV ст. у складі черняхівської культури в умовах взаємодії слов'ян з іраномовним населенням. Представники пеньківської і іпотештікиндештской культур ідентифікуються з антами. Наступним етапом розвитку культури стародавніх слов'ян була так звана черняхівська культура, яку археологи датують від II до V ст. н. е. Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів. Вперше на історичній арені анти (від грецьк. antai) з'явилися в період наступу тюрксько-монгольських племен на Європу. Перша згадка про антів зустрічається в керченському написі ІІІ ст. н.е. Основні відомості з історіі антів містяться в працях письменників VІ- VІІ ст. (Прокопія, йордана, Агафія, Менандра, Феофілакта тощо).

Анти займали зону лісостепу між Дністром і Дніпром та на схід від Дніпра. Вони знали орне землеробство, осіле скотарство, що відокремилося вже від сільського господарства, ремесло, видобуток і обробку заліза, високорозвинене гончарство, ювелірне ремесло, обробку каменю, кістки, ткацтво тощо. На думку деяких дослідників, в антів існувала внутрішня торгівля, пов'язана з розвитком ремесла, і зовнішня (зокрема з Римом); виник грошовий обіг, для якого могли бути використані срібні римські монети.

Для антського суспільства була характерною сільська громада. Археологам відомі залишки великих поселень антів, що складалися з ряду окремих домогосподарств, ремісничих майстерень. Анти займалися хліборобством. Вони жили окремими родами, які утворювали "город" для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами. Це, очевидно, було територіальне об'єднання подібне до хуторів чи гірських карпатських сіл XIX ст. Згодом навколо города виростали "остроги" як торгові центри, в яких поселялися купці і ремісники. Осідали в цих місцях і багаті люди. Етнографічній науці відомо більше двох тисяч таких поселень.

Майнове розшарування в антів простежується за численними скарбами монет і дорогоцінних речей. Великого розвитку досягло рабовласництво. Візантійські історики пишуть про десятки тисяч військовополонених, що захоплювалися антами з метою перетворення їх на рабів, але форма рабської залежності в антів була м'якшою, ніж у Візантії. У III — IV ст. в антів створюється держава. У писемних джерелах VI — VII ст. згадуються політичні діячі антів: царі — Бож, Ардагаст, Пирагаст; вельможі — Тдарій, Келагаст; полководці — Хільбудій, Доброгаст; дипломат Межамир й інші. Вважають, що ім'я Божа було відоме авторові «Слова о полку Ігоревім», який згадував «врем'я Бусово».

Анти мали сильну військову організацію. Вони вели довгі війни з візантійським царством і багато запозичили культурних цінностей інших народів. Громадсько-політичний устрій антів нагадував демократію грецького типу. Племена антів часто не жили в злагоді між собою, але в часи небезпеки вибирали талановитого полководця або князя і тоді авторитет його влади визнавав весь народ. Поступово розширювалися культурні і економічні стосунки антів з іншими народами, в тому числі і з Візантією.

У IV ст. анти вели завзяту боротьбу з готською державою Германаріха. Розгромивши готів (375 p.), анти заволоділи Україною і розселилися по всій її етнографічній території в нинішніх кордонах. У 385 р. готський король Вінітар (Вітимир) прагнув підкорити антів своїй владі, але зазнав поразки. Пізніше йому вдалося захопити в полон Божа і стратити його разом із синами і 70 вельможами. Анти (слов'янські племена), незважаючи на навалу гунів, зуміли відстояти свою незалежність. У IV—VI ст. виник могутній союз антських племен, який історики називають Антським царством. На чолі антів стояли царі (рекси). З початку VI ст. анти разом із спорідненими склавинами вели наступ на балканські володіння Візантії. Спочатку він мав характер набігів для захоплення полонених і здобичі, але вже під час війни 550—551 рр. частина антів і склавинів залишилася на Балканах. З цього часу швидко розвивається слов'янська колонізація Балкан. З кінця VI ст. анти вели війни з аварами. Держава антів, як політичне об'єднання, припинила своє існування 602 року після кривавої війни з аварами, у якій анти були союзниками візантійців. Ім'я антів на початку VII ст. перестало згадуватися в писемних джерелах, слов'янські племена, звісно, не припинили свого існування. На сторінках руських літописів натомість з'являється інформація про боротьбу з аварами слов'янських племен дулібів.

Культуру антів характеризують знахідки в могильниках біля с. Зарубинці, а потім біля с. Черняхів на Київщині. Так звану зарубинецьку і черняхівську культури характеризує керамічне мистецтво, яке має певні особливості. Кераміка зарубинецької культури вироблялася в основному вручну і мала чорний колір, а кераміка черняхівської культури вироблялася з допомогою гончарного кругу і мала сірий колір.

Найбільш цінним, на думку археологів, виявились знахідки біля с. Черняхів, де було розкопано 250 поховань. Виявилось, що в одних могильниках були поховані спалені покійники згідно зі звичаєм стародавніх слов'ян, а в інших — покійника закопували в могилі.

У розкопаних могильниках була знайдена кераміка, глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста та інші прикраси. У декількох городищах було знайдено обвуглені рештки проса і пшениці, що вказує на досить високий рівень хліборобської культури антів, в інших городищах знайдено склади озброєнь, що засвідчує високий рівень військової культури.

Соціальна структура антського суспільства

Основним осередком суспільства у слов'ян була громада, яка називається в літописі «рід». Судячи з характеру жител і поселень, громада складалася з сімей, які включали лише найближчих родичів. Сімейні звичаї у різних племен розрізнялися. Зазначені візантійцями сімейні порядки, схожі на звичаї полян, описані «Повістю временних літ». Це були патріархальні звичаї, з «ранковими дарами» за наречену і ритуальними вбивствами дружин на могилі чоловіка. Інші племена практикували полігамний шлюб з пережитками матріархату. Основним заняттям общинників було землеробство. Ремесло носило домашній характер.

Воїни. З громади виділяється шар воїнів-професіоналів, які в літній час займалися військовими набігами на Візантію та інші території з метою грабежу і захоплення рабів. Воїни об'єднувалися в невеликі загони по кілька сотень людей («дружини»), які, поєднуючись, могли утворювати армії до 1-2 тисяч осіб. На чолі загонів стояли вожді (князі та «воєводи»), що володіли особливим авторитетом («славою»), загибель яких під час бою повергала воїнів в паніку. Знахідок поховань військової знаті антів практично немає, проте є знахідки скарбів з монетами, золотою та срібною начинням, награбованої під час походів. Озброєння воїнів було легким: щит з шкіряним ременем для носіння і спис, а також стріли з отрутою і сулиці для метання. Збруя згадані лише один раз. особливо характерними для антів були довгі мечі, високої якості. В археології вони дали назву цілому класу подібних виробів, «мечі антського типу». І навіть в англосаксонській поемі «Беовульф» герої борються антських мечами. Племінні ополчення могли досягати значних розмірів і використовувалися для захисту від набігів і при переселенні на нові території, а також під час походу 626 року на Константинополь, коли серед убитих були виявлені і жінки. Анти вважалися найсильнішим слов'янським племенем. Антські воїни служили в армії Візантії, брали участь у морських походах на човнах-однодеревках.

Жерці. У джерелах відсутні згадки про шар жерців, або волхвів, у антів, археологи не виявили яких-небудь великих релігійних комплексів, на яких вони могли проживати. Однак, цей шар, безсумнівно, існував, але не виділявся з числа общинників, так як невеликі жертовні ями знаходилися при селищах, місцями культу були гаї, водойми, дерева і каміння. Полянські жерці відправляли культи і кидали жереб при необхідності обрання людських жертв. Під час неврожаю і голоду в жертву приносилися немовлята і люди похилого віку, в урожайні роки - продукти харчування. Жерці чинили молитви, пов'язані з урожаєм. Проводилися ворожіння. Головним божеством антів і полян був Перун.

Близьким до жерців був шар сказителей («песнотворцев»). Завдяки повідомленням про венедів, які були затримані візантійцями, можна сказати, що оповідачі вже тоді вели свою розповідь під гусельного награвань і виділялися з числа общинників (були затримані відразу кілька людей з «кіфара»), переходили з місця на місце й іноді виступали посередниками в переговорах між племенами. Зображення семиструнних гусель є на фігурках антського типу з-під Велестіно. До нас дійшли оповіді про антське часу: про князів бусі, Кия, про обрах, про хазарах.

Протоміста. З ускладненням соціальної структури антського суспільства з'являються протогородскіх поселення. До антського часу відносять виникнення Києва, мав значення релігійного і племінного центру. Пастирське городище (назва міста не відомо) мало поліетнічне населення. Тут жили воїни і ремісники, які виробляли гончарний посуд та прикраси (фібули, поясні набори тощо), що розповсюджувалися далеко за межі міста і антський землі. У антське час виникає і місто Волинь на Західному Бузі, відомий як поселення воїнів і центр племінного союзу волинян. «Гради» ще не мали ролі торгових центрів. Їхнє населення було непостійним, включало князя, воїнів, жерців і рабів. Тут проходили віча, релігійні свята, бенкети, а фортеці служили для оборони.

Авари

Авари (у давньоруських джерелах — обри) — войовничі тюркомовні племена, які перекочували з Центральної Азії спершу на територію Північного Причорномор'я, а потім і до середньої течії Дунаю, утворивши там у VI ст. Аварський каганат.

Звідти ці кочівники здійснювали свої грабіжницькі набіги на візантійців, слов'ян та франків, не маючи ніякої власної економічної бази, окрім військової сили і зовсім незначного скотарства. Саме це й зумовило внутрішню слабкість і недовговічність держави аварів.

5. Особливості культури східних слов’ян: міфологічні і релігійні уявлення, побут і повсякденне життя.

Доба VI—IX ст. в історії східного слов'янства характеризується глибокими якісними суспільними змінами, визріванням, та становленням тих факторів суспільного життя, що сприяли в IX ст. виникненню Давньоруської держави на теренах Східної Європи.

Соціально-економічна сфера. Система господарювання східних слов'ян ґрунтувалася головним чином на землеробстві. Допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли. Протягом VII—IX ст. значно удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Розширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні знахідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства.

Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціальній сфері. Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархальних зв'язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.

Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшаруванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодальної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація — землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

У IV—VII ст. у східнослов'янських племен значного поширення набувають ремесла — залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі, що визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежав стан двох основних життєзабезпечуючих сфер — землеробства та військової справи.

На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад 30 назв), удосконалюється технологія, якість продукції підвищується.

Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і всередині общин, що сприяло активізації торгівлі та виникненню і зростанню кількості постійних поселень, у яких відбувався міжобщинний обмін, — «градів».

Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва в VIII—X ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, — збагачувало слов'янську родоплемінну знать, посилювало диференціацію суспільства, з іншого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів та створення власної державності. До того ж торгівля сприяла державотворчому процесу, ніби «зшиваючи» в одне ціле строкаті клаптики земель слов'янських сусідських територіальних общин.

Політична сфера. Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII— IX ст. набирає силу процес об'єднання окремих племен та їхніх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення — племінні князівства та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ранньодержавного осередка в дніпровських слов'ян з єдиновладним правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема, французька урядова придворна хроніка «Бертинські аннали» повідомляє про послів «народу Рос», які 839 р. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого в Інгельгейм.

У V—VI ст. суспільний лад слов'ян перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася в руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися в VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:

1) еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає. На передній план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова);

2) зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади;

3) прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

Сфера культури та побуту. Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов'ян зберігала спільні риси. Як правило, слов'янські поселення мали площу 1— 2,5 га і розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. — пічкою-кам'янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий ґрунт для консолідації слов'ян.

Слов'янська міфологія – це сукупність міфологічних уявлень давніх слов'ян, що існували до кінця I тисячоліття н.е. Розселення слов'ян з праслов'янської території по Центральній і Східній Європі від Ельби до Дніпра і від південних берегів Балтійського моря до півночі Балканського півострова вплинуло на розвиток варіантів загальнослов'янської міфології: міфології балтійських слов'ян, міфології східних слов'ян, південнослов'янських племен. Етнографія дозволяє побачити залишкові форми давніх слов'янських обрядів і звичаїв, вивчити їх змістове наповнення. Фольклористика дає можливість пізнати слов'янську язичницьку духовну культуру через казки, перекази, легенди, обрядові пісні тощо. Різні аспекти слов'янського язичництва досліджували М.Костомаров, І.Срезневський, В.Іванов, В.Топоров, М.Толстой.

Серед образів слов'янської міфології виділяються Даждьбог, можливо, Свентовит або Святовит, Сварог, Перун, Волос, Стрибог, Подага, Жива, Лада, Мокоша, Хорс, Яровит або Ярило, Чур, Род и Рожаниця. Житлом богів були гори, скелі, ліс. Сварог - Бог небесного вогню і захисник шлюбу, покровитель сімейного начала: вогонь і шлюб у первісному побуті знаходилися у близьких стосунках. Від Сварога походять інші Боги – Сварожичі. Даждьбога слов'яни розуміли як джерело всіх можливих благ, як вихідний першопочаток життя взагалі. Це Бог земного достатку, символ урожаю. Найбільше звернень до Даждьбога збереглося у хліборобських піснях. Ярило – Бог весняного сонця, Бог кохання, юнацької свіжості, сили і хоробрості. Стрибог – Бог неба, повітря, вітру. Він приносить і довгожданий дощ, і швидкі бурани. Богиня Лада вважалася у слов'ян покровителькою кохання і шлюбу, богинею юності, краси і плодючості. Дочка її, Леля, асоціювалася з весною, розквітом оновленої природи. Волос був Богом багатства, скотарства, пошанування і правильного використання багатств і сил природного світу. Мокоша – покровителька жіночої роботи, прядіння і ткацтва, мати врожаю, жіночої життєвої сили.

Отже, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов'ян у VI—IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших протодержав) сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлення державності в східних слов'ян було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов'янського суспільства, та хозарський каганат, який, постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов'янські землі до консолідації. Водночас історичні факти свідчать, що перші протодержавні утворення — князівська влада та інші елементи державотворчого процесу — мають переважно місцеве походження і виникли задовго до утворення Давньоруської держави.

Термінологічний словник:

Автохтон - місцевий, корінний

Археологічна культура - сукупність схожих речових решток, здобутих під час археологічних розкопок, що належать до одного історичного часу й території. Подібність форми та оздоблення посуду, типу прикрас, особливостей будівництва жител і рис поховального обряду свідчать про належність археологічних пам'яток одному народові чи близьким народам. Назви археологічних культур зазвичай утворюються від назв місцевостей, де було вперше виявлено типову пам'ятку (наприклад, черняхівська культура - від с. Черняхів), або за характерними ознаками археологічних знахідок (культура кулястих амфор, шнурова культура), від особливостей поховань (зрубна культура).

Археологічні пам'ятки - всі матеріальні рештки діяльності людини. Умовно їх поділяють на кілька груп: місця проживання людей (стоянки, поселення, городища та ін.); окремі житла; похо-вальні пам'ятки; культові споруди (храми, святилища); місця для роботи (майстерні, шахти); окремі предмети.

Археологія - наука, яка вивчає історію суспільства за матеріальними залишками життя та діяльності людей - речовими (археологічними) пам'ятками. Досліджуючи окремі старовинні пред-мети та комплекси, що відкриваються завдяки археологічним розкопкам, археологія відтворює історію епох, які мало або зовсім не висвітлені писемними джерелами.

Бронзовий вік - період в історії людства, коли поряд з кам'яними були поширені знаряддя з бронзи (сплав міді з оловом, рідше - свинцем, цинком та ін.). На наших теренах доба бронзи тривала від початку ІІ до початку І тисячоліття до н. е.

Велике переселення народів - грандіозні етнічні переселення, які відбулися в Європі у ІV - VI ст. Спричинене гунською навалою Велике переселення народів зумовило утворення готами низки королівств - вандалів, бургундів, франків, лангобардів та інших, а також англосаксонське завоювання Британії. Велике переселення народів призвело до т. зв. великого розселення слов'ян.

Велике розселення слов'ян - переселення слов'ян, які відбулися в Європі у VI - VIІ ст. в процесі Великого переселення народів, коли слов'янські племена з'являються у Подунав'ї, у глибинних районах Балканського півострова - на півдні, на заході доходять до Ельби та балтійського узбережжя; на північному сході заселяють верхів'я Дону й Волги.

Готи - загальна назва етнополітичного об'єднання германських племен першої половини І тис. н. е., вихідців із Скандинавії, які на початку н. е. переселилися до Прибалтики, а згодом просунулися на південний схід аж до узбережжя Чорного та Азовського морів. Тут вони створили племінний союз, т. зв. Готську державу, яку у V ст. розгромили гуни.

Гуни - кочовий тюркомовний народ, який з'явився в степах України з території Монголії та Китаю, замінивши іраномовних кочовиків, і відкрив епоху Великого переселення народів.

Давні слов'яни - група племен, які належали до індоєвропейської спільноти, предки сучасних слов'янських народів Східної, Центральної і Південної Європи.

Енеоліт - перехідна ланка від кам'яного віку до віку металів, коли з'являються речі з міді -першого металу, опанованого людиною, але провідна роль у виготовленні знарядь праці ще належала каменю. На території України енеоліт тривав у ІV -ІІІ тис. до н. е.

Колонізація - заселення та освоєння вільної території, а також: загарбання якоїсь країни або краю, що супроводжується визиском, підкоренням, а часом і винищенням місцевого населення.

Культура -  все, що створено людським суспільством та існує завдяки фізичній та розумовій праці людей, на відміну від природи

Культурний шар - так археологи називають шар ґрунту, в якому виявлено сліди життєді-яльності людини. Культурні шари можуть лежати один за одним, а можуть бути переділені шарами, в яких культурні залишки відсутні. Адже люди могли залишити стоянку й повернутися до неї тільки за тисячі років.

Літопис – хронологічно послідовний запис історичних подій, зроблений їх сучасником.

Мезоліт - епоха кам'яної доби, що була перехідною між палеолітом та неолітом. На землях України доба мезоліту тривала приблизно від Х до VIІ тис. років тому.

Мистецтво – високий ступінь виявлення майстерності в будь – якій сфері діяльності

Неоліт - доба нового кам'яного віку, заключний етап кам'яної доби, що заступив палеоліт та мезоліт. Назва вживається для епохи, протягом якої людина перейшла до добування їжі, вирощуючи рослини й одомашнивши тварин. На території України вона тривала від VIІ до V тис. (V -ІІІ тис. до н. е.). За іншими даними, вона починається у степовій зоні у VI тис. до н. е., лісовій - у V тис. до н.е., закінчується у степах у І пол. ІV тис. до н. е., у лісостеповій - на поч. ІІІ тис. до н.е.

Ранній залізний вік - один із періодів розвитку людства за археологічною періодизацією. Відзначається остаточним розселенням індоєвропейців, технологічним переламом у виготовленні знарядь праці і зброї, виникненням перших державних утворень, періодом існування найяскравіших кочових утворень. На території України ця доба припадає на І тис. до н. е. – поч. І тис. н. е. і хронологічно відповідає кіммерійській, скіфській та сарматській добам історії.

Сакральний – релігійний, священний.

Стоянка - неукріплене давнє поселення людей кам'яного віку, яке не мало довготривалих споруд.

Українська культура – це сукупність надбань, спосіб сприйняття світу, система мислення та творчості українського народу.

Язичництво – система первісних дохристиянських релігійних вірувань, поглядів і обрядів. У східних слов’ян набуло форми обожнення сил природи, тварин та рослин, а також людино - подібних істот: русалок, берегинь, породіль.

Обряд - це традиційна символічна дія, яка супроводжує важливі моменти життя людини і суспільства, покликана сприяти зміцненню соціальних зв'язків. Наприклад, емоційним і в той же час суспільно значущим є весільний обряд.

Ритуал - це вид обряду, який являє собою форму складної символічної поведінки, що історично склалася, впорядковану систему дій, яка покликана підкреслити особливу цінність і значущість для людини певних соціальних відносин або процесів.

Етикет як норма культури являє собою встановлений порядок поведінки людини в рамках тієї або іншої соціальної групи.

Канон - зведення положень, які мають догматичний характер. Слово "канон" має декілька значень: 1) біблійний канон - сукупність книг Біблії, що визнаються церквою “богонатхненними” і застосовуються в богослужінні як “священне писання”; 2) церковний канон - правила в галузі догматики, культу, організації церкви, зведені християнською церквою в закон; 3) канон в мистецтві означає стійке правило художньої діяльності, художні принципи.

Стандарт являє собою певний зразок (еталон), який приймається як вихідний для зіставлення з ним інших подібних об'єктів.

Мистецтво (або художня творчість, художня культура) – це специфічний спосіб людської діяльності, що відображає навколишню дійсність та людську свідомість у художніх образах і є одним із засобів естетичного оволодіння світом.

Візантійський стиль – припадає на другу половину І тис. н.е. Сформувався у Візантії, поширився на Південну й Східну Європу, частину Азії. Основні риси: урочистість, панування суворого канону (жорсткого правила у формах мистецтва), видовищність, монументальність форм, фрескові розписи в інтер’єрі.

Романський стиль – панував у Європі у Х-ХІІ ст. Вважалося, що цей стиль наслідує зразки давньоримського мистецтва, звідси і його назва (лат. Roma – Рим). Насправді ж із давньоримського мистецтва було взято хіба що монументальні, грандіозні розміри й форми, геометричність. Цей стиль асоціюється з міцними лицарськими замками і фортецями доби Середньовіччя. Така ж масивність та геометричність архітектурних форм притаманна й церковному зодчеству тієї доби. Інтер’єри прикрашалися фресками і рельєфною пластикою.

Готичний стиль – припадає на ХІІІ – ХV ст. Його формування пов’язане з добою розквіту середньовічних європейських міст, а тому в архітектурі зростає питома вага цивільних будівель. Основні риси: висота і стрункість зовнішніх форм, стрільчастоподібність усіх отворів будівлі, наскрізна різьба баштових шпилів, кам’яні прикраси екстрер’єру, заміна фресок вітражами, кругла пластика як елемент оформлення інтер’єру та екстер’єру.

Ренесанс (Відродження) – припадає на ХІV – ХVІ ст. Виник в Італії. Цей стиль є перехідним від доби Середньовіччя до культури Нового часу. Його провідні риси: гуманізм, світський, антиклерикальний (антицерковний) характер, повернення до античної культурної спадщини.

Бароко (з фр. дивний, чудернацький, вибагливий) – припадає на кінець ХVІ – середину ХVІІІ ст. Стиль пов’язаний із дворянсько-церковною культурою зрілого абсолютизму, що тяжів до урочистого “великого стилю”. Основні риси: контрастність, напруженість, динамічність образів, афектація, прагнення величі і пишності, надмірний декор, поєднання реальності й ілюзії.

Рококо (фр. rocaille – декор. мотив у вигляді раковини) – стильовий напрям у європейському мистецтві першої пол. ХVІІІ ст. Поширилось у добу кризи абсолютизму. Характерною рисою є відхід від життя у світ фантазій; панування граційного, вибагливого орнаментального ритму. Скульптура й живопис, виконані у цьому стилі витончені, декоративні, але неглибокі за змістом.

Класицизм (від лат. classicus – зразковий) – стиль у мистецтві ХVІІ – початку ХІХ ст., що повернувся до античної спадщини як до норми та ідеального зразка. Виник у Франції у часи найвищого підйому абсолютизму. Базувався на ідеях філософії раціоналізму, на уявленнях про розумну закономірність світу, прагнув до піднесених героїчних і моральних ідеалів, до суворої організованості логічних, ясних і гармонійних образів. У архітектурі проявився через такі риси: чіткість та геометричність правильних форм, урівноваженість композиції, логічність планування, поєднання стіни з ордером, стриманість декорування.

Ампір (від фр. еmpire – імперія) – стиль у європейському мистецтві першої половини ХІХ ст., що завершив розвиток класицизму. Стиль склався у Франції у добу імперії Наполеона. Основні риси: масивні, підкреслено монументальні форми, багатий декор, опертя на художню спадщину імператорського Риму, давньогрецької архаїки, Стародавнього Єгипту, що мали служити втіленню ідей державної могутності й військової сили.

Еклектизм – механічне поєднання різнородних, інколи протилежних стилістичних елементів. Термін уведений ще давніми греками, де еклектизм осуджувався. Як стильовий напрям еклектизм поширився в архітектурі і художній промисловості у ХІХ ст.

Модерн (фр. modern – новітній, сучасний) – стильовий напрям у європейському й американському мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ ст. Прийшов на зміну еклектизму. Модерну притаманне використання нових техніко-конструкційних засобів і вільне планування для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих споруд.

Модернізм – стиль у літературі та мистецтві, що виник у кінці ХІХ ст. одночасно з модерном та залишається актуальним і до сьогодні. Для нього властивий розрив із традиціями реалістичного мистецтва. Представлений багатьма течіями, зокрема, кубізмом, дадаїзмом, сюрреалізмом, футуризмом, експресіонізмом, абстракціонізмом та ін.

 Література для роботи над темою:

  1.  Археологія України: Курс лекцій / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та ін. - К., 2005.
  2.  Баран В. Д. Давні слов’яни // Україна крізь віки / В. Д. Баран. – К., 1998. – Т. 3.
  3.  Баран В. Д., Козак Д. Н., Терпиловський Г. В. Походження слов’ян / В. Д. Баран, Д. Н. Козак, Г. В. Терпиловський. – К., 1991.
  4.  Борисенко В. Й. Курс української історії / В. Й. Борисенко. – К., 1993.
  5.  Бунятян К. П. Давнє населення України / К. П. Бунятян. – К., 2006.
  6.  Давня історія України: У 2-х т. – К., 1994.
  7.  Етнічна історія давньої України. – К., 2000.
  8.  Залізняк Л. Первісна історія України / Л. Залізняк. – К., 1999.
  9.  Залізняк Л. Походження українського народу / Л. Залізняк. – К., 1996.
  10.  Історія української культури: У 5 т. - Т.1: Історія культури давнього населення України. - К., 2001.
  11.  Каменный век на территории Украины. – К., 1990.
  12.  Москаленко О. Ю. Стародавня історія України з археологією / О. Ю. Москаленко. – Ніжин, 2005.
  13.  Попович М.В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. - К., 2001.
  14.  Рыбаков Б. А. Язычество древней Руси / Б. А. Рыбаков. - М., 1987.
  15.  Рыбаков Б. А. Язычество древних славян / Б. А. Рыбаков. - М., 1981.
  16.  Чмихав М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України / М. О. Чмихав, Н. М. Кравченко, І. Т.Черняков. – К., 1992.
  17.  http://www.ecodesign.kiev.ua/Ru/Publication/pub16_3_1.htm
  18.  http://www.youtube.com/watch?hl=ru&v=c10tKGPNU-M
  19.  http://aratta-ukraine.com/text_ua.php/doc/gallery/doc/gallery/text_ua.php?id=204
  20.  Фільм про Трипільську культуру
  21.  "Світло для світу" (реж. І. Канівець) (частина 1) (рос.)
  22.  "Світло для світу" (реж. І. Канівець) (частина 2) (рос.)
  23.  "Світло для світу" (реж. І. Канівець) (частина 3) (рос.)


Стародавня історія України

49

PAGE1


Житло з кісток мамонта зі стоянки Межиріч.

ІЗ

Довідка. Неоліт (VI — IV тис. до н. е.) — нова кам'яна доба. Назва походить від грецьких слів пеоз — новийіа Ііїпов — камінь.

Бізон

Довідка. Археологія — наука, що вивчає первісні, стародавні та середньовічні матеріальні пам'ятки (стоянки, поселення, поховання, знаряддя праці, рештки зброї, посуд, прикраси, предмети побуту). Досліджують пам'ятки шляхом розкопок, а також у лабораторних умовах.

Археологічна культура — сукупність археологічних пам'яток певної території і часу, що мають місцеві своєрідні особливості. Археологічна культура отримує назву за місцем першої знахідки або за певними визначальними ознаками, наприклад, за формою кераміки, обрядом поховання тощо. Дає змогу встановити рівень розвитку виробничих сил, культури, побуту того чи іншого народу або племені.

Вікентій Хвойка

(1850-1914)

Глиняні моделі трипільського храму (а) і будинку (б).

Реконструкція трипільського святилища.

Орнамент на трипільській кераміці

Глиняна пластика трипільської культури

Антропоморфна та зооморфна фігурки трипільської культури

Кіммерійські старожитності

Геродот (484 до н. е. — бл. 426 до н. е.) Давньогрецький історик. Автор праці, що умовно названа «Історією». В елліністичний час александрійські вчені поділили «Історію» Геродота на дев'ять книг (за числом грецьких муз). Четверта книга є джерелом з історії, етнографії та географії Північного Причорномор'я.

Меч у піхвах. Курган поблизу Великої Білозерки. Запорізька обл.

Золота пектораль

Фібула. Ногайчинський курган. Крим

Сармат-вершник

Реконструкція житлових будинків у Херсонесі

Квартал житлових будинків на околиці міста Ольвії

'гХі>;;.1 ,/::,<. ГКМ  ,Ч(/ІІТ(іЦЧ""І1>АГиіьЧГ."ріІЛ«У'

Авари. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

  1.  

 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

57522. Особливості розвитку культури України другої половини XVIII століття 80 KB
  Тема: Особливості розвитку культури України другої половини XVIII століття Навчальні цілі: охарактеризувати стан розвитку української культури XVIII століття; ознайомити учнів з основними культурними діячами вивченої епохи та їхніми здобутками; Розвивати в учнів уміння аналізувати та систематизувати матеріал робити висновок удосконалювати навички роботи з джерелами знань давати історичну характеристику діячам культури; Сприяти патріотичному вихованню учнів а також виховувати в них естетичні смаки та уподобання; Очікувані...
57523. Люблінська унія. Початок польського володарювання на українських землях 89.5 KB
  Мета: розкрити причини основні положення Люблінської унії з’ясувати політику Речі Посполитої щодо України її політичний устрій та державну систему; показати суттєву зміну становища українських земель...
57524. Політичний і соціально-економічний розвиток Галицького і Волинського князівств. Піднесення Галицького князівства за Володимира та Ярослава Осмомисла 86 KB
  Піднесення Галицького князівства за Володимира та Ярослава Осмомисла. Вчити учнів вмінню показувати на карті території князівств часів роздробленості Русі порівнюючи їх із територіями колишніх племінних союзів східних слов’ян...
57525. Україна в період кризи радянської системи (1964-1985 рр.) 143.5 KB
  Навчальна: Продовжити формування хронологічної, просторової, логічної компетенцій в процесі узагальнення, систематизації та конкретизації подій, явищ та фактів з теми.
57526. The Golden Horse-shoe of Cherkasy Region 48.5 KB
  Objectives: to develop students’ cognitive and creative skills; to provide students with an opportunity to practise listening, reading, writing and speaking skills; to encourage students to work on projects...
57527. Об'єднане королівство Великобританії та Північної Ірландії 96 KB
  There are a lot of countries in the world. And every country has its own customs and traditions. So has Great Britain. Every country has its own flag, symbols and national holidays.
57528. Проблеми жінки у світі. Статус жінки у суспільстві (The problems of a woman in the world. The status of a woman in the society) (Граматичний матеріал) Пряма/Непряма мова - Direct/reported speech) 53.5 KB
  Everyone knows that men and women are very often confused by each other (it`s not surprising). The author of the international bestseller John Gray says it is so because they are from different planets. Men are from Mars, women are from Venus.
57529. Письменники англомовних країн. Книги в нашому житті 54 KB
  Розвиток навичок аудіювання з метою вилучення інформації з прослуханого тексту; активізація вживання граматичних структур Past Indefinite Passive в усному мовленні; Виховувати в учнів почуття любові та інтерес до книги. Розширювати літературний кругозір учнів.
57530. Свята в англомовних країнах 50 KB
  Освітня Познайомитись з традиціями англомовних країн Познайомитись з історією деяких свят Виховна Виховувати в учнів повагу до традицій інших народів.