65295

СУЇЦИДАЛЬНИЙ ДИСКУРС В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ 20-30-Х РР. ХХ СТ. (ПСИХОАНАЛІТИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ)

Автореферат

Литература и библиотековедение

Актуальність дослідження зумовлюється подальшим розвитком психоаналітичної інтерпретації в сучасному українському літературознавстві, що передбачає освоєння нової проблематики, якою є наразі суїцидальна образність.

Украинкский

2014-07-28

165.5 KB

5 чел.

PAGE  19

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

НЕСТЕЛЄЄВ МАКСИМ АРКАДІЙОВИЧ

                                                          УДК 821.161.2-3.09 “19”: 616.89-008.441.44

СУЇЦИДАЛЬНИЙ ДИСКУРС В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ 20-30-Х РР. ХХ СТ. (ПСИХОАНАЛІТИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ)

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Черкаси – 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

  Науковий керівник:  доктор філологічних наук

                                         Зборовська Ніла Вікторівна,

                                         Інститут літератури НАН України,

                                         провідний науковий співробітник

                                         Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка

                                         НАН України.

  Офіційні опоненти:    доктор філологічних наук, професор

Наєнко Михайло Кузьмович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор-консультант Інституту філології;

  кандидат філологічних наук, доцент

        Гузар Зенон Петрович,

        Дрогобицький державний педагогічний університет

        імені Івана Франка,

        професор кафедри теорії та

        історії української літератури

Захист відбудеться ”20” січня 2011 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 73.053.03 у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького за адресою: 18031, м. Черкаси, бульвар Шевченка, 81, другий поверх, зал засідань.

Із дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького за адресою: 18031, м. Черкаси, вул. Університетська, 22.

Автореферат розісланий ”18” грудня 2010 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради                                                О. В. Вертипорох 

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження зумовлюється подальшим розвитком психоаналітичної інтерпретації в сучасному українському літературознавстві, що передбачає освоєння нової проблематики, якою є наразі суїцидальна образність. Суїцидальні мотиви в художньому творі ґрунтуються на основі суїцидальної фантазії, суїцидального бажання, суїцидального вибору і суїцидальної дії. Їх появі в художній літературі сприяла негативна суспільна ситуація 2030х рр. ХХ ст., коли руйнувалася стара патріархальна система й утверджувалося модерне більшовицьке суспільство. Типові суїцидальні мотиви в художніх творах відображали результати модерної адаптації письменників, суперечливі форми самоствердження розгубленого українського суб’єкта. Вони дають глибинне уявлення про модернізацію української літератури в 20-30-ті роки. Важливість літературознавчого аналізу суїцидального дискурсу визначається необхідністю систематичного й узагальненого тлумачення різного роду деструктивної образності у прозових текстах конкретного історичного періоду. Амбівалентність суїцидальної образності в українській літературі 20-30-х років ХХ ст. привертає увагу дослідників своєю складною семантикою. Однак досі не існує концептуальної моделі пояснення потужного естетичного вияву суїцидального дискурсу в літературі „Розстріляного Відродження”.

Суїцидальний дискурс – один із складових модерністського дискурсу. Він характеризується зображенням різного роду автодеструкцій, пов’язаних із несвідомим виявом руйнівних потягів-бажань (зокрема, і потягу до смерті). Адекватне тлумачення суїцидальних вчинків персонажів передбачає звернення до психобіографії письменника, застосування екстралінгвістичних (соціокультурних, психологічних) факторів для розуміння літературних явищ. Суїцидальний мотив у літературному сюжеті – це зображання суїцидальних фантазій і бажань чи дій персонажів, спрямованих на розв’язання конфлікту агресії. Суїцидальний дискурс досліджується також на основі процесів семіотизації образів самогубців (у маргінальних сюжетах твору) та образів смерті (у нав’язливих танатологічних мотивах). Суїцидальний дискурс безпосередньо не є ознакою модерності стилю, скоріше це сфера художнього висвітлення смислових феноменів дійсності, які в різні історичні моменти набувають особливих форм і засвідчують різну символізацію свого вираження.

Виникнення суїцидальних мотивів у художній творчості, з погляду психоаналізу, прямо пов’язане з психобіографією автора. Психобіографії українських митців доби „Розстріляного Відродження”, розглянуті в контексті їх творчості, особливо важливі для усвідомлення появи суїцидальних мотивів у негативній соціальній ситуації.

Згідно з психоаналізом, мотиви суїцидального вчинку не ідентичні явним причинам, тобто існує відмінність між причинами, які виникають у свідомості суб’єкта, і тими спонукальними силами, які ним, як правило, не усвідомлюються. Тому психоаналіз розмежовує свідомі й несвідомі детермінанти суїцидальної дії й тлумачить неусвідомлені причини суїцидальної фантазії чи суїцидального бажання. Актуалізація суїцидальних і парасуїцидальних мотивів у художній семіосфері доби модернізму спонукала до адекватної інтерпретації, яким і виявився психоаналіз неусвідомлених смислів художнього твору. Серед представників психоаналитичної течії, які займались автодеструктивною образністю в художній літературі, особливо виділяються Е. Фромм, Д. Ранкур-Лаферьєр, І. Смірнов, Г. Блум та ін. У сучасному українському літературознавстві активно репрезентують психоаналітичну течію С. Павличко, Н. Зборовська, Т. Гундорова, М. Моклиця, Г. Левченко, В. Захарчук, О. Бідюк та ін. Проте в українській науці відсутній (за винятком деяких спорадичних зацікавлень) повноцінний аналіз феномену самогубства і меланхолії в художніх текстах із застосуванням психоаналітичної теорії.

Меланхолія, або депресія, і самогубство як її кульмінаційний результат пояснювались З. Фройдом як типове розв’язання гострого конфлікту агресії. А суїцидальна поведінка – результат обернення: агресія проти іншого (бажання вбити іншого) трансформується в автоагресію або агресію проти власної особистості. Таким чином, особливо агресивне суспільство революційної перебудови 20-х рр. ХХ ст. сприяло появі суїцидентів серед творчої інтелігенції. Суїцидальна дія в більшовицькому соціумі також була спробою модерної адаптації. Приводом до нового пристосування творчої особистості в модерному суспільстві 20-х рр. служила невдача в реальному житті, розчарування в ідеології, невпевненість і загроза національній ідентичності.

Феноменологічний структурний аналіз виявляє в кожному суїцидальному мотиві протилежні бажання. Агресивний аспект суїцидальної поведінки свідчить про амбівалентність психічних процесів у творчих особистостях у негативній суспільній атмосфері 20-30-х рр. ХХ ст. Змішування мотивів саморуйнації та самозбереження, двополюсна структура суїцидального мотиву (автоагресія – агресія, втеча від світу – заклик до світу), а також специфічність об’єктних відносин (типова депресія виникає як наслідок втрати об’єкта; в українській ситуації це була  і національна втрата) – усе це дає змогу побачити художньо відтворену гостру боротьбу конструктивних і деструктивних сил у суб’єктивній ситуації й об’єктивному модерному українському соціумі. Саме ця боротьба стимулювала стильові пошуки 20-30-х рр. минулого століття та явила епоху, яка дістала парадоксальну назву „Розстріляне Відродження”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана згідно з планом наукової роботи відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України в руслі планової теми „Українська література: новітні інтерпретації” (номер державної реєстрації 0107U003406). Тема дисертації затверджена Вченою радою Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 1 від 10 січня 2007 р.) та на засіданні бюро науково-координаційної ради Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 2 від 24 квітня 2007 р.).

Мета дослідження полягає у з’ясуванні особливостей суїцидального дискурсу в українській прозі 20-30-х років ХХ століття з погляду психоаналізу, у зв’язку з чим передбачено розв’язання таких завдань:

  1.  Виявити та дослідити типові суїцидальні мотиви в прозі доби „Розстріляного Відродження”.
  2.  Дослідити роль об’єктивних факторів в актуалізації суїцидального дискурсу в українській літературі 20-30-х рр. ХХ ст.
  3.  Витлумачити специфіку суб’єктно-об’єктних відносин меланхолійного персонажа в українській прозі першої третини ХХ ст.
  4.  Проаналізувати двополюсну структуру суїцидального мотиву в контексті взаємодії психобіографічного та художнього на прикладі постаті М. Хвильового.
  5.  Визначити своєрідність автодеструктивних спроб модерної адаптації у творах Г. Епіка.
  6.  Виявити типові прояви суїцидальної психодинаміки у прозі В. Підмогильного.

Об’єкт дослідження прозові твори письменників доби „Розстріляного Відродження”, у яких проявляються суїцидальні мотиви.

Предмет дослідження психоаналітична інтерпретація суїцидальних фантазій або мотивів і психобіографічних фактів, що моделюють суїцидальний дискурс української літератури 20-30-х рр. ХХ ст.

Методи дослідження. Для реалізації поставленої мети застосовується класичне психоаналітичне тлумачення смислу художнього твору, зокрема розв’язання конфлікту агресії в катастрофічних умовах модернізації культури. Також застосовуються феноменологічно-структурний аналіз суїцидального мотиву в концепції К. Меннінгера й сучасне теоретичне осмислення неофройдистами проблем автодеструкції в художній творчості. Загалом класичне психоаналітичне тлумачення поєднується з феноменологією, структурним аналізом, гуманістичним психоаналізом, соціологією й філологічним аналізом (аналізом мотивів, лейтмотивів, художньої образності, художнього конфлікту тощо).

Наукова новизна дослідження. Предмет дослідження (суїцидальні мотиви в художній літературі епохи модернізму) визначає новизну дослідження. Уперше проведено психоаналітичну інтерпретацію художнього дискурсу самогубства в українській прозі доби „Розстріляного Відродження” загалом і на прикладі творчості М. Хвильового, Г. Епіка та В. Підмогильного зокрема. У дисертації зроблено спробу психобіографічних студій, за допомогою яких аналізуються основні рушійні сили (бажання) в житті творчого суб’єкта, що визначають його творчі пошуки, а також –  непримиренні конфлікти суб’єктивного й об’єктивного характеру. У дослідженні обґрунтовується й застосовується психоаналітичний метод для інтерпретації суїцидальних мотивів у художній прозі, психобіографічних фактів, різного роду конфліктів, зокрема конфлікту самоствердження, конфлікту агресії, конфлікту, пов’язаного з модерною адаптацією тощо. Це сприяє розвитку психоаналітичної теорії художнього твору й цілого літературного періоду.

Практичне значення дисертації полягає в можливості використання результатів цього дослідження для спецкурсів, пов’язаних із застосуванням психоаналізу в теорії й історії літератури. Матеріали дисертації можуть також послужити для розробки теоретичних та історико-літературних навчальних курсів в університетах та інститутах гуманітарного профілю під час вивчення літературного процесу 20-30-х років ХХ століття в новітніх інтерпретаціях.

Апробація результатів дослідження. Основні результати роботи оприлюднено на таких науково-теоретичних конференціях: І Міжнародній науково-практичній конференції „Наукова молодь: досягнення та перспективи” (Луганськ, 2006); ІХ Міжнародній науковій конференції молодих учених (Київ, 2007); VІ Всеукраїнській науковій конференції молодих учених-філологів „Vivat academia” (Львів, 2008); Міжнародній науковій конференції „Східнослов’янська філологія: від Нестора до сьогодення” (Горлівка, 2008); Міжнародній науковій конференції „Мультикультурні аспекти сучасного літературознавчого дискурсу” (Чернівці, 2008); ІІ Міжнародному науковому симпозіумі „Сучасні проблеми літературознавства” (Тбілісі, 2008); Міжнародній науковій конференції „Інтертекстуальність в системі художньо-філософського мислення: теоретичний та історико-літературний виміри” (Луцьк, 2009); Міжнародній науковій конференції „Місто – як – текст: літературні проекції” (Бердянськ, 2009); VIIІ Всеукраїнській науковій конференції „Слобожанщина: літературний вимір” (Луганськ, 2010); V Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська література в контексті світової літератури” (Одеса, 2010).

Публікації. Основні положення досліджуваної проблеми висвітлено у 22 одноосібних наукових статтях, із них 14 надруковані в збірниках наукових праць, затверджених ВАК України як фахові видання.

Структура й обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (362 позиції). Дослідження викладене на 215 сторінках, із них 178 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі йдеться про феномен самогубства як проблематику епохи модернізації культури; визначається предмет, об’єкт, мета, завдання, методологія літературознавчого дослідження, обґрунтовується його актуальність і наукова новизна, теоретичне та практичне значення дисертації, наводяться відомості про апробацію отриманих результатів.

У першому розділі Суїцидальні мотиви в українській прозі 20-30-х рр. ХХ ст.” увагу зосереджено на причинах появи в модернізмі своєрідної суїцидальної образності, викликаної осмисленням мілітаризму та меланхолії в українському творчому середовищі.

У першому підрозділі Самогубство як суб’єктно-об’єктний фактор в українській художній реальності розглянуто суїцид не тільки як факт літератури модернізму, а і як реальну соціально-психологічну проблему доби. Американська дослідниця Е. Несбет вказала на глибинну взаємодію літературних фактів і фактів життя в модерністській творчості. Меланхолія й посттравматичні неврози українських революційних митців початку ХХ ст. свідчать про загострення суб’єктно-об’єктних відносин, бо, як відомо, меланхолійний суб’єкт – це суб’єкт, який болісно переживає втрату улюбленого об’єкта. Людина, схильна до депресії, реагує на втрату об’єкта почуттям провини, що спричиняє активізацію моральних пошуків. Суїцидальна дія або суїцидальна фантазія виникає як результат меланхолійної, тобто депресивної динаміки. Психопоетика доби грандіозних соціокультурних перетворень наповнена амбівалентними почуттями – від емоційної захопленості до панічного страху (професор К. Платонов доволі влучно характеризував у 1924 р. стан багатьох тодішніх історичних суб’єктів як „натхненно-боязкий настрій”).

Нове світовідчуття, викликане зміною державного ладу та відповідно перетвореннями в ідеологічному плані, насичує всі сфери суспільного життя агресивною проблематикою та характеризується появою суголосного добі розгубленого творчого суб’єкта, який перебуває під впливом культурно-етнічної трансформації космополітичного міста й національного села. Персонажі новел М. Чернявського та П. Панча закономірно постають як жертви зіткнення ворожого локусу міста (раціонального) з архаїчним локусом села (ірраціональним).

Суїцидальний дискурс за таких умов нерідко породжується несумісністю старих і модерних поглядів на дійсність, дисбалансом моделей мислення, що взаємно заперечують одна одну. Ця суперечність зумовлює появу образів „зайвих людей” у модерністській прозі А. Головка, О. Слісаренка, Д. Тася, О. Кундзіча, І. Микитенка, О. Демчука, Б. Антоненко-Давидовича, В. Домонтовича, Д. Бузька, М. Могилянського, В. Вражливого. Суїцидальна дія також часто постає як результат невдалої спроби модерної адаптації. Катастрофічна проблематика в текстах модернізму обумовлена складними психологічними станами персонажів, які більше бояться життя, ніж смерті, тож шукають у самогубстві звільнення від гнітючих суспільних обставин.

Образ комсомольця в українській літературі цієї доби часто є прикладом того, як під впливом комуністичної ідеї людина змінюється в суспільстві, хоча нерідко на цьому шляху особистість проходить складні випробовування, душевні хитання й робить суїцидальні спроби через невдалі намагання адаптуватись до нового життя (зокрема, у текстах В. Кузьміча, Л. Первомайського й І. Кириленка). Намагання авторів у 20-30-ті роки показати персонажів, які, відчуваючи свою чужорідність і зайвість, усе ж таки адаптуються до суворої дійсності, є символічним актом біографії письменників, які таким чином фіксують успішну спробу нової адаптації. Однак цей процес успішної адаптації творчої особистості в новому суспільстві часто звучав психологічно непереконливим.

В українській літературі 20-30-х рр. ХХ ст. самогубство усвідомлюється автодеструктивним фактом у загалом деструктивній об’єктивній реальності. Суїцидальні мотиви вказували на невдачу модерної адаптації, невдачу в інтимному житті, невпевненість особистості й загрозу національній ідентичності. У прозі негативна соціальна ситуація призводила до збільшення кількості персонажів-маргіналів, які відчувають свою чужорідність і зайвість у новому часі, про що свідчила депресивна тональність творів. Письменники-модерністи, аналізуючи агресію в соціумі й нові більшовицькі характери, часто наголошували на проблематичному сприйнятті більшовицьких цінностей, показуючи конфлікт творчого індивідуалізму з неприйнятним масовізмом і колективізмом. Парадоксальне самоствердження ослабленого українського суб’єкта через суїцидальний вибір – це один із виявів трагедії української нації, яскраво зафіксований у художній літературі.

У другому підрозділі Деструктивна психосемантика мілітаризму проаналізовано мілітаризм як систему ідеологічних засобів у художніх творах, спрямованих на виправдання війни в суспільстві. Мілітаризм прямо пов’язаний із деструктивністю. Війна – це не лише індивідуальна, а і соціальна катастрофа, передчуттям якої була сповнена література кінця ХІХ – початку ХХ ст., зокрема декаданс і модернізм, де постало травматичне й посттравматичне осмислення мілітаризму.

У текстах О. Турянського, П. Панча, О. Слісаренка, П. Іванова, А. Любченка, Л. Первомайського, Ю. Яновського та В. Кузьміча розкриваються різні варіанти переживання військового стану – від героїчного прийняття загибелі (парасуїцидальний аспект) до зумисної активізації автодеструктивних проявів як агресії, скерованої на себе (суїцидальний аспект).

З. Фройд пояснював імпульсивний чи інстинктивний героїзм бажанням „зберегти віру підсвідомого в безсмертя”, оскільки наше підсвідоме базується на архаїчному уявленні предків про власну незнищенність. Маскулінізація у сприйнятті військових подій у творчості митців цього часу призводить до символізації й навіть романтизації зброї як втілення неконтрольованої чоловічої сили та сваволі, що водночас посилює автоагресивну проблематику тексту (зокрема, у новелі В. Кузьміча „Наган № 22738”). Мілітарний герой при цьому зображується як особистість, для якої інтереси батьківщини вищі за власні, та таким, що може перебороти себе задля суспільної мети. Прийнявши колективістську ідею за провідний орієнтир, суб’єкт позбувається індивідуалізму та включається в колективну тілесність, здатну без вагань прийняти соціально корисну смерть (а нерідко й самогубство), саможертовно утвердити більшовицькі цінності. Романтичне сприйняття військових подій, реальної смерті й реальних страждань, перетворення реального безсилля в романтичну ілюзію всемогутності було свідченням катастрофи свідомості в художній творчості.

В українській літературі деструктивні мотиви мілітаризму є в багатьох творах, де діють психічно й фізично надломлені персонажі. Окрім цього, соціальні катаклізми мілітарного часу, загостривши проблему життя та смерті, виокремили в українському повоєнному прозописі суїцидальну проблематику, яка поряд із деструктивними мотивами містила також яскраво виражені конструктивні мотиви, що свідчило про інтенсивну боротьбу мотивів саморуйнації й самозбереження в художніх пошуках письменників.

У третьому підрозділі Меланхолійний аспект суїцидального дискурсу досліджено художні версії самогубства, пояснені меланхолійними мотивами. У психоаналізі меланхолія – це синонім депресії. Психоаналітичне тлумачення самогубства безпосередньо пов’язане з меланхолією, оскільки суїцидальний вчинок розуміється як кінцевий вияв депресивної психодинаміки. В українській прозі 20-30-х рр. ХХ ст. меланхолійні афекти є доволі важливими, а їх дослідження в контексті суїцидального дискурсу цього періоду допомагає краще усвідомити модерну невротичну проблематику.

Меланхолійна настроєвість передбачає перевагу опосередковано суб’єктивної сповіді, найчастіше вона характерна при змалюванні колізій інтимних взаємовідносин, зокрема кохання. Філософ С. Жижек характеризує меланхолійні любовні стосунки як такі, що базуються на амбівалентному переживанні втрати, а символізація втрати еротичного об’єкта на психічному рівні як основа меланхолійного настрою широко розповсюджена в літературних творах. Незважаючи на те, що в дійсності жінки рідше здійснюють самогубства, в українській літературі новітнього часу ніколи не бракувало жіночих персонажівсуїцидентів, що було пов’язано передусім із процесом маскулінізації жінки.

У творах Г. Михайличенка, Г. Косинки, С. Васильченка, П. Панча, Д. Тася, Г. Брасюка, С. Жигалка, Я. Качури, Л. Скрипника, О. Кундзіча, О. Копиленка, В. Гжицького, Л. Первомайського, О. Слісаренка, П. Капельгородського та ін. актуалізується меланхолійний настрій як такий, що мотивований відчуттям втрати. Меланхолія прямо пов’язана з проблематикою міста й села, „зайвих людей” та екзистенційними конфліктами, що призводять до актуалізації суїцидальної поведінки.

В українській прозі доби „Розстріляного Відродження” аналіз меланхолії як глибинної засмученості, втрати цікавості до об’єктивного світу (з його колективістською ідеологією та класовою ненавистю), втрати здатності любити, що виражається в докорах совісті й бажанні самопокарання, – усе це служить розумінню катастрофічної модернізації. Прикметно, що в текстах цього періоду символізація втрати виявляється на декількох тематичних рівнях: це втрата не лише коханої людини (приватна історія), а і втрата вітчизни. Символізація суб’єктивно-об’єктивної втрати веде до переживання своєї трагічної зайвості. Меланхолік виявляє погіршення свого самопочуття, надзвичайне спустошення душі. Суб’єкт відчуває себе невартим коханої людини, ні до чого не придатним у соціумі. Суїцид також фіксує відчуження від суспільства, стає своєрідною формою активізованого індивідуалізму.

У другому розділі Самогубство в житті та творчості М. Хвильового запропоновано аналіз взаємодії психобіографічного й художнього в ситуації М. Хвильового, зокрема, суїцидальний аспект поетики його прози.

У першому підрозділі Психобіографічний аспект творчості М. Хвильового визначаються особливості психобіографії митця, у якій спостерігається амбівалентне ставлення до батька та приховано негативні стосунки з матір’ю. Самі родинні відносини замасковано зображуються в романі „Вальдшнепи” (зокрема, у російсько-українському конфлікті персонажів), а також є важливими при аналізі психотипу автора. Під час психоаналітичного дослідження біографії письменника зроблено спробу отримати відповіді на два запитання: по-перше, які основні рушійні сили (бажання та пристрасті) в житті творчого суб’єкта визначають його поведінку; по-друге, які внутрішні й зовнішні обставини обумовили розвиток саме таких пристрастей, відтворених у художній прозі.

Своє самогубство М. Хвильовий оцінює як самогубство-попередження. Так, з одного боку, він як революційний романтик залишався вірним комуністичним ідеалам, а з іншого – як реаліст не міг збагнути, що ж відбувається: українські романтики були „найщирішими комуністами”, але національна катастрофа насувалась і була неминучою. „Радикальна автентичність” (Г. Грабович) письменницького суїциду є результатом неподоланої роздвоєності, виходом із якої була лише смерть.  

На відміну від інших митців-самогубців (А. Казки, Б. Тенети, І. Микитенка), які працювали у 20-30-ті роки ХХ століття, М. Хвильовий зробив зі свого суїциду демонстративний акт честі. „Авторська психоідеологія” (Л. Плющ) ранніх творів М. Хвильового проектується в його текстах на літературні типи „зайвих людей”, надломлених „горожанською війною”, соціально-психологічним конфліктом чи меланхолією. Психоаналітична інтерпретація прози М. Хвильового дозволяє краще усвідомити ту фатальну розщепленість, яка призвела до суїциду. М. Хвильовий здійснив суїцид у час катастрофічного загальносвітового обезцінювання людського життя, і його смерть була символічним неприйняттям цього процесу.

У другому підрозділіРомантична візія суїцидальних мотивів у новелістиці письменника розглянуто суїцидальну образність у малій прозі М. Хвильового в ракурсі романтичного дискурсу. Загалом образ смерті – доволі поширений образ новелістики прозаїка, а романтична візія суїцидальних мотивів у творах М. Хвильового засвідчує наявність інтенсифікованого потягу до смерті як парадоксального засобу для самоствердження персонажів. „Тінь самогубства” (Г. Грабович) є визначальним нав’язливим мотивом, навколо якого будується сюжет новел письменника („Життя”, „Легенда”, „Редактор Карк”). Військові ситуації у прозі М. Хвильового нерідко призводять до оспівування героїзованої загибелі, що є маніфестацією автодеструктивних проявів особистості. Суїцид для письменника – це універсальне вирішення життєвої ситуації надломленого інтелігента („Редактор Карк”) і розчарованої чекістки („Заулок”). Самогубство його персонажів – це актуалізація романтичного бунту, а нав’язливість Я-наративу в М. Хвильового, зокрема у знаковому творі „Я (Романтика)”, є теж опосередкованим суїцидогенно небезпечним фактором. Смерть матері в його новелах подається як моральне самознищення головного героя, що пов’язано з суперечливим ставленням сина до матері на ґрунті втрати основоположних цінностей.

Творчість М. Хвильового як прибічника „романтики вітаїзму” характеризується актуалізацією індивідуалізму. Нерідко така індивідуальна деструкція спричинена авторським бажанням відтворити „подвійність людини” на прикладі зайвих і часто „шкідливих” постатей. У новелістиці М. Хвильового суїцидальний акт – це результат переосмислення неоромантичної фантазії про революцію. Найхарактернішою суспільною причиною суїцидальної дії стає руйнування національних ідеалів і традицій, запровадження нових колективістських міфів, які конфронтують з індивідуальною совістю, як це показано в психологічному етюді „Я (Романтика)”. Втрата реального суб’єкта кохання („Життя”), тобто нерозділеність почуття, запускає психодинаміку суїцидальної поведінки, що активізує потяг до смерті переважно в психіці жінки. Для письменника зовсім не є обов’язковим зображення суїциду як закінченої дії („Я (Романтика)” та „Мати”), здебільшого автодеструкція є імпліцитною для текстів М. Хвильового, на основі яких поступово усвідомлюється кодекс чоловічої честі й вибір смерті як спокутування провини перед своєю нацією. Незважаючи на те, що схильність до суїциду бере свій початок у моральній конституції, насправді завжди є неусвідомлена причина, пов’язана з убивством. Тому самогубство у творах М. Хвильового явно, а частіше приховано, свідчило про індивідуальну патологію суб’єкта, прямо пов’язану з суспільною патологією, коли фатально знецінювалось людське життя загалом.

У третьому підрозділіТотальність мотиву смерті в художньому локусі замкненого простору („Повість про санаторійну зону”) аналізуються мотиви самогубства персонажів анарха та Хлоні. Обидва персонажі підсвідомо тягнуться до ідеального батьківства як мужності, орієнтованої до життя, але в замкненому просторі санаторійної зони є тільки фантоми та психопати.

У „Повісті про санаторійну зону” подано декілька історій „безґрунтовних романтиків” із надмірним індивідуалізмом, який робить їх серед своєї нації „зайвими” людьми, а в космополітичному більшовицькому суспільстві – „шкідливими” суб’єктами. У процесі індивідуалізації, яка ґрунтувалась на деструктивній невизначеності світогляду, персонажі М. Хвильового втрачають соціальні зв’язки, які давали їм відчуття впевненості. Розрив із спільнотою перетворює їх анархічну свободу в нестерпний тягар. Суїцид у цій ситуації стає втечею від свободи й від самотності на тлі усвідомлення трагічності вибору своєї долі. Ця повість стала розгорнутою сагою для усвідомлення анархізму й самоусвідомлення М. Хвильового. Автор із допомогою образів анарха, Хлоні й авторки повісті відтворив різні етапи депресивної психодинаміки та її кульмінаційний зрив у самогубстві. Письменник наділив суїцид різнобічною семантикою: це й катастрофа свідомості, і наслідок психічної хвороби, і вираження соціального й національного безсилля, і втрата шляху та смислу. Він також образно провів психоаналіз анархізму як небезпечного (надмірного) індивідуалізму.

У третьому розділіХудожні інваріанти суїцидальної образності у прозі Г. Епіка досліджено образи суїцидентів у ракурсі тоталітарних мотивів і зображення „зайвих людей”.

У першому підрозділіПсихобіографічний аспект творчості Г. Епіка” увагу зосереджено на важливості для митця беззаперечного авторитету батька в родині Епіків. Очевидно, звідси можна з’ясувати шанобливе ставлення письменника до влади, що переймає для нього функції батька в соціальному плані, цим і виправдовується настійна та щиросердна праця Г. Епіка на користь суспільства, захист усіх державних рішень і захоплива підтримка всіх вироків влади щодо нього самого.

Тоталітарне начало у творах Г. Епіка – це загрозливе та владне Інше, зазвичай комуністична верхівка чи місцеві представники партії, які здатні і виправдати героїзм, і засудити недостатньо виявлену сміливість і відважність у виконанні гіперболізованого громадського обов’язку. Із цим безпосередньо пов’язані настійні описи станів відчаю його персонажів, посилене зображення конфліктів літературних героїв із соціумом. Повернення Г. Епіка до національної й соборної ідеї після класового деструктивного протистояння і є тим покаянням перед батьками, своїм родом і своєю нацією. Адже патріотизм Г. Епіка глибоко закорінений у його любові до батьків. Закономірно, що почуття глибинної провини за „несвідоме” вбивство своєї нації викликало в душі Г. Епіка „суїцидальний еквівалент”, саморуйнівні вчинки, властиві суїцидентам в умовах нестерпного життя або неподоланих перешкод. Про актуальність „суїцидального еквівалента” для Г. Епіка свідчать його прозові сюжети.

У другому підрозділіРання новелістика та повість „Зустріч”: „суїцидальний еквівалент” у маргінальних історіях проаналізовано ранні твори Г. Епіка в аспекті психологічних комплексів, які активізують суїцидальну поведінку персонажів.

У ранній новелістиці письменника виведено юнаків, які стоїчно переносять страждання й героїчно гинуть заради ідеї, така їх поведінка зрештою характерна для альтруїстичного різновиду самогубств. Комплекс жертовності у творах митця постає як прийняття мазохістського бажання підкоритись сильному, пожертвувати йому свою волю. Персонажі-маргінали в прозі Г. Епіка є самогубцями обставин, яким вони не протистоять, оскільки це – пасивні страждальці. Глорифікація героїчної смерті – провідна тема новел митця, присвячених військовим подіям.

Тяжіння Г. Епіка до тоталітарного вияву сили супроводжується нав’язливим мотивом братовбивства в його ранній творчості, зокрема в повісті „Зустріч”, де стикаються два українські персонажі – символи національного протистояння, у якому перемагає космополітична ідеологія більшовизму. Мотив братовбивчого конфлікту в повісті „Зустріч” є суттєвим у поетиці письменника. Улюбленою художньою ідеєю Г. Епіка є утвердження вольової людини, яка заради майбутнього може пожертвувати родинними цінностями. Знаково, що вже в цій повісті ставлення влади до суїциду подається як ставлення до події, не вартої уваги.

Автоагресивний простір революційної й пореволюційної дійсності відтворюється Г. Епіком із застосуванням прийому протиставлення художньо об’єктивованих архетипів добра та зла, причому ідеологічно суголосне вимогам партії добро завжди перемагає над ідеологічно чужим злом, тим самим його рання проза демонструє високий рівень міфологізованості, відтворюючи нові більшовицькі міфи.

У третьому підрозділіМотив безґрунтянства в психологічній повісті Г. Епіка „Без ґрунту” та суїцидальна образність” мова йде про мотиви втрати соціально-психологічної основи у творчій психології як провідний стимул до автодеструктивної поведінки. Комплекс безґрунтянства у творі „Без ґрунту” окреслює настрій психічної неврівноваженості дійових осіб, порушення душевного балансу та причину суїцидального вибору.

У повісті „Без ґрунту” сюжет побудовано на реалістичному змалюванні тяжкої долі Софії Кравчик, яка потерпає від знущань авторитарного бюрократа Василя Гуменка і, не витримуючи наруги, вчиняє суїцид. У ситуації „безґрунтянства” – втраченого смислу життя – опиняється і кат (Гуменко), і його жертва (Кравчик). „Безґрунтянство” як психічний комплекс виявилось надзвичайно актуальним у біографії Г. Епіка. Спочатку він був зразковим прикладом ідеологічно заангажованого письменника, який беззастережно вірив новій владі. Згодом Г. Епік переживає „потрясіння віри”. Комуністична ідея стає не лише ілюзією, а і космополітичним чинником „безґрунтянства”. Реакцією на глибокі переживання, пов’язані з руйнуванням віри, стає образ жінки-самогубці. Отже, фабула повісті „Без ґрунту” побудована на основі явного та прихованого суїцидального мотиву. Комплекс „безґрунтянства” – особливо важливий для письменника, який із допомогою образів суїцидентів говорить про власний відчай та особисті розчарування в суспільній ідеології.

У четвертому підрозділіОсобливості характеротворення комуніста-суїцидента в романі Г. Епіка «Перша весна» актуалізується проблематика зображення персонажа, охопленого страхом перед владою, який шукає вихід у суїциді. Сюжет роману відтворює крах творчої людини та її негативну трансформацію.

Протагоніст твору Сергій Голубенко хворобливо переживає власний стан як „безґрунтянство”, як втрату психічної рівноваги, зумовлену соціально-політичними причинами. Він вважає, що зрадив рідний народ тим, що не зміг захистити українське село від деструктивної влади. Голубенко, страждаючи через втрату соціального статусу й родинні складнощі, робить спробу звільнитися через еротичне самозабуття з коханкою Вассою. А його суїцидальний вибір – це вибір суб’єкта, який втратив здатність повноцінно жити. Якщо суїцид для Софії Кравчик був прямо пов’язаний із втратою жіночої честі (на зґвалтування вона відповідає вибором смерті для себе), то суїцид Сергія Голубенка є реакцією на втрату мужності, чоловічої честі.

У романі „Перша весна” ідеологічний сюжет вказує на перемогу більшовиків, а персонажі-індивідуалісти визнають свою катастрофу. Індивідуалізм спочатку усвідомлюється як зайвий, а згодом – як ворожий, що нагадує про персонажів М. Хвильового. Твір Г. Епіка, під цим кутом зору, дозволяє усвідомити наступ авторитаризму, що спонукає національного суб’єкта до самознищення. Кризовий світогляд такого суб’єкта позначений образами смерті й фаталізму. Суїцидальний мотив у розгортанні сюжету прямо пов’язаний із мотивом втрати вічних ціннісних орієнтирів, органічного „ґрунту” для повноцінної творчої діяльності. Сергій Голубенко є втіленням жертовної ідеї й фатального самознищення. Г. Епік у цьому романі продовжує розвивати братовбивчі мотиви в українській літературі доби „Розстріляного Відродження”, водночас переосмислюючи їх в аспекті ідеологічної доцільності (заради розбудови більшовицького суспільства).

У четвертому розділіСуїцидальна тематика у творах  В. Підмогильного” мова йде про особливості висвітлення образів самогубців у неореалістичній прозі письменника.

У першому підрозділіПсихобіографічний аспект творчості В. Підмогильного” досліджується своєрідність нарцистичного характеру, який формується в юності чоловіка. Тому головною психобіографічною проблемою письменника стає усвідомлення нарцисизму в час становлення мужності. Усвідомленню незрілої мужності сприяв психоаналіз, яким В. Підмогильний захоплювався й активно застосовував під час моделювання літературних характерів. Цілком імовірно, що нарцисизм був психологічною необхідністю, усвідомленою В. Підмогильним у період становлення його як творчої особистості. Адже найяскравіше нарцистична орієнтація проявляється в його автобіографічних персонажах.

Уся проза В. Підмогильного присвячена аналізу кризового становлення чоловіка. Протагоністи творів В. Підмогильного – це інтровертні особистості з переважанням нарцистичних рис характеру, тому найчастіше конфлікти його прози – це переважно іманентні ситуації самоідентифікації, пошуки смислу життя, які, зрештою, є спраглими пошуками власної сутності. У суспільно бурхливий час такі персонажі (у певному смислі „зайві люди”) нерідко опиняються в конфлікті з соціумом, що не приймає їх індивідуалістичної життєвої мети.

Якщо в ранній творчості персонажі-юнаки (здебільшого наділені певними автобіографічними рисами) страждають від нарцистичних неврозів і конфлікту становлення мужності, то для пізніших літературних типів визначальними вже є світоглядні конфлікти. Проте спільним для їх зображення є психологізація сюжету, самоаналіз, а для глибинного відтворення душі автор використовує психоаналіз. Тому для прози В. Підмогильного характерні персонажі, які переживають почуття провини чи почуття втрати, схильні до меланхолійного настрою, який часто супроводжується автодеструктивними діями.

У другому підрозділіСуїцидальний аспект ранньої прози письменника” проаналізовано оповідання В. Підмогильного в аспекті нарцистичних конфліктів його персонажів, що в ситуації мікросоціальних конфліктів нерідко вчиняють самогубство.

Цілий ряд творів письменника („Комуніст”, „Важке питання”, „Добрий Бог”, „Гайдамака”, „Військовий літун”, „Остап Шаптала”) засвідчує його зацікавлення суїцидом. Мова йде також про зіткнення особистості з брутальним історичним часом, який нівелює цінність індивіда. Через нарцистичну образу (юнацький максималізм чи дисморфофобію) персонажі В. Підмогильного або стають сильнішими й дорослішають, або гинуть, убиваючи себе. Зокрема, підлітки у творах письменника („Добрий Бог”, „Важке питання”, „Гайдамака”) обирають самогубство як випробування власної волі, що стає болісним тестом на змужніння.

Психологічні конфлікти становлення мужності в новелістиці В. Підмогильного виражаються також у розігруванні суїцидальної ідеї, суїцидальних спроб і суїцидальних дій. Художні образи В. Підмогильного, відбиваючи внутрішні пошуки автора, існують в обмеженому просторі ворожих психічних сил. Вони не можуть уникнути дисгармонії в час становлення або індивідуалізації.

У третьому підрозділіДеструктивна образність у романі В. Підмогильного «Місто»” увагу зосереджено на дослідженні маргінальних суїцидальних мотивів, оскільки психоаналітична інтерпретація художнього твору проводиться через маргінальні образи, сюжети й деталі. Деструктивна образність – це така образність, яка пов’язана з руйнівними мотивами, деструктуризацією психіки на основі переваги потягу до смерті над потягом до життя. Нарцистичний світогляд Степана Радченка з роману „Місто” є антиподом світоглядів суїцидентів-маргіналів Зоськи й Андрія Венедовича. У тексті В. Підмогильного на фоні психокультурного зіткнення міста й села („третьої революції” у візії письменника) показується психологічне й фізичне самознищення нестійкого суб’єкта міста перед наступом агресивного завойовника в образі Степана Радченка. Меланхолійні настрої (символізація втрати себе) в романі „Місто” постають як фактори суїцидального ризику.

Деструктивні мотиви в романі В. Підмогильного загалом не виходять за межі поширених образів української літератури доби „Розстріляного Відродження”, оскільки Зоська Голубовська актуалізує меланхолійний аспект спонтанної емансипації, а Андрій Венедович – це „зайва людина”, яка шукає гармонійний ідеал у дисгармонійному світі. У романі „Місто” жіночий суїцид і чоловіче самогубство є опозицією до того руйнівного індивідуалізму, який притаманний головному чоловічому характеру. Історію Степана Радченка закономірно співвіднести із життям В. Підмогильного. Мова йде про символічне очищення письменника. Однак у соціальнопсихологічному вияві Степан Радченко – це деструкція, обумовлена неусвідомленим сексуальним інстинктом і соціальною анархією. Тобто, очевидно, через цей образ В. Підмогильний усвідомлював власну „тінь”.

У четвертому підрозділіПсихосемантика „логічного” самогубства в «Повісті без назви»” досліджено інтертекстуальну й філософську складову образу суїцидента в повісті В. Підмогильного. Бажання вбити себе в повісті зображене в інтелектуальній аргументації, пов’язаній із теорією випадку фізика Пащенка. Письменник, переосмислюючи образи ідейних самогубців Ф. Достоєвського, наголошує на абсурдності смерті в абсурдному світі. Пащенко, проголошуючи необхідність самогубства, визнає цей вибір таким же довільним, як і смерть від нещасного випадку, що також вводить до філософського підтексту повісті переосмислення ідей Ф. Ніцше.

Ідеологічні мотиви творів Ф. Достоєвського актуалізують у тексті В. Підмогильного мотиви морального жертвопринесення: Пащенко страждає від етичного конфлікту, тому йому треба виправдати свою автодеструктивну дію. Письменник не зображує суїцид Пащенка, оскільки для нього важливішим є порефлексувати над проблемою, щоб з’ясувати її психологічну складність. Загалом основоположні причини антисоціальних устремлінь персонажів В. Підмогильного пов’язані з розчаруванням у раціоцентризмі.

У Висновках узагальнено результати дослідження. Самогубство є великою таємницею людини, оскільки немає єдиної переконливої теорії щодо того, чому свідомість людини спроможна винести собі вирок. Однак саме художня література дозволяє наблизитись до усвідомлення цього явища, відкриваючи суспільній свідомості таємниці самогубства. Художня інтерпретація теми самогубства передбачає вибір адекватного методу дослідження. На наш погляд, найбільш відповідним є психоаналіз, який дозволяє виявити психологічну складність суїцидального вибору.

1. Усвідомлення революції та громадянської війни початку ХХ ст. в контексті модернізму призвело до усвідомлення деструктивних мотивів у літературі й вивільнення таємних бажань і потягів, основним із яких був потяг до смерті. Тому в прозі й поезії 20-х років ХХ ст. важливим є суїцидальний дискурс, на відміну від наступного десятиліття, коли свідомо замовчується суїцид, а культивуються конструктивні мотиви, пафосне колективне будівництво й соціальне призначення індивіда. Типовими суїцидальними мотивами в українській літературі 20-30-х рр. ХХ ст. є вбивство інтерналізованого об’єкта; автоагресія; спокутування або самопокарання; помста, розплата; сублімаційне вивищення агресивності; бажання опанувати ситуацією, стати активним суб’єктом; вербальна реалізація факту, що емоційно здійснюється в символічному просторі; пошук еротичного контакту через ризиковану гру на межі життя та смерті; бажання симбіотичних відносин, самозречення; оновлення, умовне відродження життя.

2. Модерністська проза реактуалізувала літературний тип „зайвої людини”, що з’явився в ХІХ ст. Постаті персонажів-маргіналів в українській літературі 20-30-х рр. ХХ ст. – доволі поширені, а їх психологічно нестерпна зайвість – це переважно ідейна чи соціальна чужість оточенню, що призводить до меланхолії чи відчаю, від яких шукається вихід у смерті. У повоєнній художній творчості письменники безпосередньо чи опосередковано були фіксованими на фактах війни, переосмислюючи реальні психологічні травми чи аналізуючи посттравматичний досвід. У прозі ця проблематика знайшла своє вираження при зображенні персонажів, які психічно надломлені військовими подіями й неспроможні адекватно адаптуватись до мирного часу. Самогубство в художньому творі доби модернізму нерідко стає також реакцією на загострення світоглядних конфліктів, зокрема тих, що пов’язані з селянським ставленням до землі. Митці „Розстріляного Відродження” активно досліджували наслідки зіткнення села й міста як психологічних просторів, окреслюючи такі межові ситуації цієї культурно-топографічної взаємодії, як убивство й суїцид.

3. Меланхолійні мотиви у прозі 20-30-х років ХХ ст. є основоположними причинами суїцидального дискурсу. Меланхолія як символізація втрати об’єкта кохання або депресія характеризує багатьох персонажів модерністської прози. Образи меланхоліків в українській літературі утворюють активне дискурсивне коло впливового національного психонастрою, викликаного багатозначним розумінням втрати, яка була й національною, й особистою, а найчастіше – це втрата цінності любові. Амбівалентність переживання кохання у творах Г. Михайличенка, Д. Тася, О. Слісаренка та Я. Качури супроводжується втратою смислу життя, конфліктом агресій, який розв’язується за допомогою самогубства.

4. Постать М. Хвильового є визначним прикладом того, як митець, аналізуючи конфлікти власного Я та процеси розпаду свідомості, намагається позбутись потужного впливу потягу до смерті у своєму підсвідомому, сублімуючи його у творчість. Постать М. Хвильового є знаковою в аспекті суїцидального дискурсу доби „Розстріляного Відродження”, адже в його прозі відбувається усвідомлення автодеструкції й підготовка до акту самознищення. Особливості проблематичного змалювання образів самогубців як суб’єктів взаємодії психобіографічного й художнього в життєвій ситуації М. Хвильового дають підстави зрозуміти, що письменник усвідомив трагічну помилку й використав суїцидальну ситуацію як демонстративний акт честі. Самогубство його персонажів – це нова актуалізація романтичного бунту, а егоцентризм як крайній індивідуалізм у творах М. Хвильового, зокрема, у знаковому тексті „Я (Романтика)”, є опосередкованим суїцидогенно небезпечним фактором.

5. У житті й творчості Г. Епіка самогубство є маргіналізованим. У його прозі комплекс жертовності, пов’язаний із пасивним прийняттям смерті, постає одним із варіантів пошуку героїчного самоствердження. Мотив братовбивства й комплекс „безґрунтянства” для творів Г. Епіка – це основні вихідні позиції суїцидальної поведінки його персонажів. Меланхолія національного суб’єкта в романах письменника виявляється сприятливою психологічною атмосферою для автоагресії. Зображення самогубства представника влади в „Першій весні” Г. Епіка є свідченням ущербності самої політики, тоді як сам автор був доволі заполітизованим письменником.

6. В. Підмогильний як один із найяскравіших інтелектуалів свого часу завдяки психоаналізу спромігся виявити головні причини антисоціальних устремлінь, дослідити руйнівну природу чоловічого сексуального інстинкту, а також злочинну дію розуму, тобто згубну раціоналізацію, яка у нього постає головним мотивом суїциду. Як аполітичний дослідник людської душі, В. Підмогильний у своїй прозі висвітлює революційний раціоцентричний комплекс, що є небезпечним для людини. Персонажі в ранній новелістиці В. Підмогильного переживають нарцистичний конфлікт, який стає поштовхом до суїцидальних фантазій, а іронічне авторське переосмислення проблеми творчої людини в деструктивному соціумі виявляє нарцисизм як своєрідний психологічний феномен, що постає на основі деструктивного індивідуалізму.

Актуальність суїцидальної образності в модерністичну добу пояснюється станом творчої інтелігенції й формується на основі посттравматичного світогляду письменників-учасників Першої світової війни, революції та громадянської війни. Оскільки в цей час формувалась модерна імперія з комуністичною (космополітичною) ідеологією, то літературні тексти 20-30-х років відкривають перспективи для психоаналітичної літературної компаративістики.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ІЗ ТЕМИ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті в наукових фахових виданнях

1. Нестелєєв М. А. Роман Г. Епіка „Перша весна” (1931) як вияв стану патогенно деструктивної та автодеструктивної зміни ідеологічних орієнтирів на початку 30-х рр. ХХ ст. / М. А. Нестелєєв // Література. Фольклор. Проблеми поетики : Зб. наук. праць. – Вип. 28. – Ч. 2 / [Редкол. : А. В. Козлов (відп. ред.) та ін.]. – К. : Твім інтер, 2007. – С. 499–505 (0,3 др. арк.).

2. Нестелєєв М. А. Літературознавство, психоаналіз, суїцидологія (деякі методологічні проблеми міждисциплінарного дослідження) / М. А. Нестелєєв // Новітня теорія літератури і проблеми літературної антропології / [Упорядник І. В. Папуша] // Studia methodologica. – Випуск 24. – Тернопіль : Редакційно-видавничий відділ ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2008. – С. 96–100 (0,4 др. арк.).

3. Нестелєєв М. А. Меланхолійний аспект суїцидального дискурсу в українській прозі доби „Розстріляного Відродження” / М. А. Нестелєєв // Наукові записки. Серія : Літературознавство / За ред. проф. М. Ткачука. – Тернопіль : ТНПУ, 2008. – Вип. 25. – С. 50–55 (0,3 др. арк.).

4. Нестелєєв М. А. Суїцидальні мотиви в ранніх творах В. Підмогильного (психоаналітична парадигма) / М. А. Нестелєєв // Актуальні проблеми слов’янської філології : Міжвуз. зб. наук. ст. / [Відп. ред. В. А. Зарва]. – К. : Освіта України, 2008. – Вип. ХІХ : Лінгвістика і літературознавство. – С. 301–307 (0,5 др. арк.).

5. Нестелєєв М. А. Принцип нірвани в художній структурі повісті В. Підмогильного „Остап Шаптала” (фройдівський інстинкт смерті та буддизм) / М. А. Нестелєєв // Питання літературознавства : Науковий збірник. – Чернівці : Рута, 2009. – Вип. 77. – С. 103–109 (0,5 др. арк.).

6. Нестелєєв М. А. Психоаналітичні аспекти суїцидального дискурсу в українській прозі 20-30-х років ХХ ст. / М. А. Нестелєєв // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Випуск 15. – К. : Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2009. – С. 52–55 (0,3 др. арк.).

7. Нестелєєв М. А. Інтертекстуальна психосемантика „хочу / можу” у творах В. Винниченка та А. Головка (суїцидальний аспект) / М. А. Нестелєєв // Науковий вісник Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки. – Філологічні науки. Літературознавство. – № 14. – 2009. – С. 43–49 (0,65 др. арк.).

8. Нестелєєв М. А. Художня концепція свідомого суїциду у „Повісті без назви” В. Підмогильного / М. А. Нестелєєв // Література. Фольклор. Проблеми поетики : зб. наук. праць. – Вип. 34 / [редкол. : Г. Ф. Семенюк (гол. ред.), А. В. Козлов (відп. ред.) та ін.]. – Ч. 2. – К. : Твім інтер, 2009. – С. 374–383 (0,5 др. арк.).

9. Нестелєєв М. А. Рання новелістика Г. Епіка (1901 – 1937) і повість „Зустріч” у контексті парасуїцидальних комплексів жертовності та братовбивства / Максим Аркадійович Нестелєєв // Філологічні трактати. – Том 1. – 2009. – № 1. – С. 37–41 (0,4 др. арк.).

10. Нестелєєв М. А. Антропологічний вимір інстинкту смерті в художньому локусі замкненого простору (на прикладі „Повісті про санаторійну зону” М. Хвильового) / Максим Нестелєєв // Studia methodologica. – Випуск 29. – Тернопіль : Редакційно-видавничий відділ ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2009. – С. 128–134 (0,7 др. арк.).

11. Нестелєєв М. А. Психобіографічний аспект у вивченні творчості М. Хвильового / М. А. Нестелєєв // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка : Філологічні науки. – 2010. – Лютий. – № 4 (191). – С. 54–61 (0,5 др. арк.).

12. Нестелєєв М. А. Екзотичний експресіонізм Дмитра Тася / М. А. Нестелєєв // Історико-літературний журнал. – 2010. – № 18. – С. 535–540 (0,5 др. арк.).

  1.  Нестелєєв М. А. Комуністична мораль і самогубство (на прикладі прози „Розстріляного Відродження”) / М. А. Нестелєєв // Науковий вісник Миколаївського державного університету імені В. О. Сухомлинського : збірник наукових праць / За ред. М. І. Майстренко. – Випуск 6. – Миколаїв : МДУ імені В. О. Сухомлинського, 2010. – С. 60–64. – (Серія „Філологічні науки”). – (0,5 др. арк.).
  2.  Нестелєєв М. Романтична візія суїцидальних мотивів у новелістиці Миколи Хвильового / М. Нестелєєв // Слово і час. – 2010. – № 10. – С. 23–33. – (0,9 др. арк.).

Матеріали й тези конференції

1. Нестелєєв М. А. Психосемантика самогубства як категорії простору („Повість про санаторійну зону” М. Хвильового) / М. А. Нестелєєв // „Східнослов’янська філологія : Від Нестора до сьогодення” : Матеріали Міжнародної наукової конференції. – Горлівка : Видавництво ГДПІІМ, 2008. – С. 262–263 (0,05 др. арк.).

Статті, опубліковані в інших наукових виданнях

1. Нестелєєв М. А. Особливості суїцидального дискурсу в українській прозі першої третини ХХ ст. / М. А. Нестелєєв // Наукова молодь : Матер. І Міжнар. наук.-практ. конф. „Наукова молодь : досягнення та перспективи”. – Луганськ : Знання, 2006. – Т. 1. Психолого-педагогічні науки. Філологічні науки. – С. 211–213 (0,15 др. арк.).

2. Нестелєєв М. А. Маргінальна тематика танатологічного в романі В. Підмогильного „Місто” / М. А. Нестелєєв // Пошуки і знахідки : Матеріали наукової конференції СДПУ (квітень 2006 р.) / [Укладач В. К. Сарієнко]. – Слов’янськ, 2006. – С. 167–173 (0,5 др. арк.).

3. Нестелєєв М. А. Роль мілітарної проблематики в активізації суїцидальних мотивів в українській прозі доби „Розстріляного Відродження” / М. А. Нестелєєв // НАУКА ТА ПРАКТИКА – 2008 : збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції / кол. авт. – Полтава, 2008. – С. 193–197 (0,2 др. арк.).

4. Нестелєєв М. А. Парасуїцидальна парадигма комплексу безґрунтянства у структурі центрального / маргінального (на прикладі психобіографії та повісті „Без ґрунту” (1928) Г. Епіка) / М. А. Нестелєєв // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. т. 23. – Донецьк : Український культурологічний центр, Східний видавничий дім. – 2008. – С. 67–75 (0,45 др. арк.).

5. Нестелеев М. А. Дискурс самоубийства в текстах модернизма / М. А. Нестелеев // Текст / дискурс : проблемы функционирования, анализа, интерпретации : Мат-лы Междунар. заочной науч. конф. (г. Караганда, 20 апреля 2009 г.). – Караганда : Центр гуманитарных исследований, 2009. – С. 73–76 (0,25 др. арк.).

6. Нестелеев М. А. Общие тенденции психоаналитической интерпретации суицидального дискурса в советской литературе 20-30-х гг. ХХ века (на материале украинской прозы) / М. А. Нестелеев // Художественный текст и текст в массовых коммуникациях : материалы международной научной конференции. В 2 ч. Ч. 2. / Смол. гос. ун-т. – Смоленск : Изд-во СмолГУ, 2009. – Вып. 5. – С. 13–19 (0,4 др. арк.).

7. Нестелеев М. А. Психоаналитический метод в литературоведении (на примере советской прозы 20-30-х гг. ХХ ст.) / М. А. Нестелеев // 2nd International Symposium „Contemporary Issues of Literary Criticism”. Proceedings, Volume II (Материалы II Международного научного симпозиума «Современные проблемы литературоведения», т. II). – Tbilisi : Shota Rustaveli Institute of Georgian Literature, 2009. – С. 128–140 (0,9 др. арк.).

АНОТАЦІЇ

Нестелєєв М. А. Суїцидальний дискурс в українській прозі 20-30-х рр. ХХ ст. (психоаналітична інтерпретація) Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 – українська література. – Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького. – Черкаси, 2010.

У дисертації досліджуються художні особливості суїцидальних мотивів у прозі представників „Розстріляного Відродження”. Головну увагу приділено аналізу суїцидального дискурсу в літературі, який функціонує на основі процесів семіотизації танатологічних образів (у маргінальних деталях твору) та семантизації смерті (у нав’язливих мотивах тексту).

У літературі 20-30-х років ХХ ст. самогубець є доволі поширеним художнім образом, що пояснюється негативним впливом революційної ідеології й загальним посттравматичним станом митців повоєнного часу. В українській прозі цього періоду під час осмислення конфлікту рустикального й урбаністичного світоглядів суїцид показано як дезадаптивний вчинок, наслідок неприйняття ворожого часопростору. Також реактуалізація образів „зайвих людей” у модернізмі супроводжується активізацією суїцидального дискурсу, оскільки самогубство зображується як вирішення проблеми суспільно-ідейної чужості (зайвості). Проблема нової моралі та конфлікт „батьків і дітей” також своєрідно загострюють танатологічну образність у літературі, художнє втілення потягу до смерті в текстах цього періоду виводиться з маргінальних мотивів у центральні. Травматичний досвід війни, виявившись у надломлених долях митців, трансформується у психонастрої страху й порожнечі, притаманних персонажам, які стають суїцидентами внаслідок трагічної провини. Меланхолійні мотиви, що полягають у символізації втрати, виявляються провідною причиною суїцидальної поведінки у прозі модернізму. У творчості М. Хвильового, Г. Епіка та В. Підмогильного суїцидальний дискурс набуває свого найбільшого вираження, і саме психобіографічний аспект дозволяє відчитати особливості автодеструктивної образності їх прози.

Ключові слова: суїцидальний мотив, модернізм, психосемантика, психобіографія, художня танатологія.

Нестелеев М. А. Суицидальный дискурс в украинской прозе 20-30-х гг. ХХ ст. (психоаналитическая интерпретация)  Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 – украинская литература. – Черкасский национальный университет имени Богдана Хмельницкого. – Черкассы, 2010.

В диссертации исследуются художественные особенности суицидальных мотивов в прозе украинских писателей 20-30-х гг. ХХ ст. Основное внимание уделено анализу суицидального дискурса в литературе, который функционирует на базе процессов семиотизации танатологических образов (в маргинальных деталях произведения) и семантизации смерти (в навязчивых мотивах текста). Самоубийство в художественном произведении эпохи модернизма нередко становится реакцией на обострение мировоззренческих конфликтов, в частности тех, которые связаны с осмыслением архетипа земли (например, при художественном столкновении села и города).

Модернистская проза реактуализировала также литературный тип „лишнего человека”. Персонажи-маргиналы в украинской литературе этого времени достаточно распространены, а их ощущение „лишности” – это преимущественно влияние идейно или социально чужого окружения, которое приводит к меланхолии или отчаянию, выход из которых ищется в смерти. Среди подобных образов, которые служат примером идеологических попутчиков, оказываются в основном интеллигенты. В послевоенном художественном творчестве писатели непосредственно или опосредствовано были фиксированы на фактах войны, переосмысливая реальные психологические травмы или анализируя посттравматический опыт. В прозе эта проблематика нашла свое выражение при изображении персонажей, которые психически надломлены военными событиями и не в состоянии адекватно адаптироваться к мирному времени, а потому нередко заканчивают жизнь самоубийством. На психологическом уровне война вынуждает сублимировать влечение к смерти вовне, провоцируя неконтролированное проявление агрессивности и жестокости, которое в конечном итоге приводит к моральному неврозу, когда суицид становится запоздалым раскаянием и самонаказанием за принесенные другим страдания.

Распространенностью мотивов меланхолии в прозе 20-30-х годов ХХ века можно объяснить в целом и существование суицидального дискурса как феномена катастрофизма в психике индивидов этого времени, поскольку именно меланхолия как символизация потери объекта любви характеризует многих протагонистов модернистской прозы.

Систематически в творчестве трех украинских писателей-модернистов (Н. Хвылевой, Г. Эпик, В. Подмогильный) суицидальный дискурс получает наибольшую активизацию, и именно психобиографический аспект позволяет прояснить особенности танатологической образности их прозы. Господствующим настроением суицидального дискурса в украинской прозе 20-30-х гг. ХХ столетия является отчаяние. Отчаяние продуцируется влиянием большевистского идеологического дискурса и формируется на психологической основе посттравматического мировоззрения писателей-участников Первой мировой войны.

Ключевые слова: суицидальный мотив, модернизм, психосемантика, психобиография, художественная танатология.

Nesteleev M. A. Suicidal discourse in Ukrainian prose of 20-30’s of 20th century (psychoanalytic interpretation)  Manuscript.

The thesis for obtaining the scientific degree of Candidate of Philological Science in speciality 10.01.01 – Ukrainian literature. – Bohdan Khmelnytsky National University at Cherkasy. – Cherkasy, 2010.

The thesis deals with the artistic features of suicidal motives are explored in prose of writers so called „Shot Renaissance”. Basic attention is spared to analysis of suicidal discourse in literature, which functions on the base of processes of semiotization of thanatological images (in the marginal details of work) and semantization of death (in obtrusive reasons of text). In literature of 20-30’s of 20th century the popularity of suicide is explained with the socially historical influencing of communist ideology and common posttraumatic state of post-war time artists. In Ukrainian prose of this period the interpretation of conflict of rustical and urbanistic world views suicide is shown as a disadaptive act, investigation of non-acceptance of hostile time and space. Also the appearance of „unnecessary people” is reactualized in modernism accompanied activation of suicidal discourse, when suicide is represented as an adequate to time decision of problem of publicly ideological strangerness. Traumatic war experience appearing in the broken stakes of artists is transformed in such psychomood as fear and looseness, inherent to characters which make a suicide because of the experiencing of military acts. Melancholic motives which consist in symbolizing of loss are the leading reason of suicidal conduct in modernist prose. The suicidal discourse takes its main manifestation in works of M. Khvyl’ovyj, G. Epik and V. Pidmohylnyj.

Key words: suicidal motive, modernism, psychosemantics, psychobiography, artistic thanatology.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

45892. Приспособления для агрегатных станков и автоматических линий 28 KB
  Приспособления для агрегатных станков и автоматических линий В связи с широким внедрением в промышленность прогрессивного металлорежущего оборудования – станков с ЧПУ а также агрегатных станков и автоматических линий значительно возросли требования к технологической оснастке. Правильное решение вопросов оснащения станков с ЧПУ прогрессивными приспособлениями и другой оснасткой позволяет получить максимальный эффект от внедрения этих станков.
45893. Особенности конструкций приспособлений для сверлильных станков 27.63 KB
  Для устранения этого недостатка применяют многошпиндельные сверлильные головки. Головки могут быть специальными и универсальными. В крупносерийном и массовом производстве в основном применяются специальные многошпиндельные головки т. головки с неизменным расположением шпинделей.
45894. Система допусков и посадок для подшипников качения 14.37 KB
  Выбор посадок подшипников качения Весьма важным в обеспечении высокой работоспособности подшипников является выбор посадок колец подшипника с присоединяемыми поверхностями деталей изделия. Основными факторами определяющими выбор посадок являются: вид нагружения колец подшипника; величина нагрузки интенсивность нагружения; частота вращения; условия монтажа. Главным фактором при выборе посадок является вид нагружения наружного и внутреннего колец подшипника. Если Fr Fc то нагружение колец может быть местным или циркуляционным в...
45895. Допуски и посадки шлицевых соединений 47.67 KB
  Шлицевые соединения предназначены для передачи крутящих моментов в соединениях шкивов муфт зубчатых колес и других деталей с валами.Шлицевые соединения кроме передачи крутящих моментов осуществляют еще и центрирование сопрягаемых деталей. Шлицевые соединения могут передавать большие крутящие моменты чем шпоночные и имеют меньшие перекосы и смещения пазов и зубьев.В зависимости от профиля зубьев шлицевые соединения делят на соединения с прямобочным эвольвентным и треугольным профилем зубьев.
45896. Категории и виды стандартов. Стандарт. Стандартизация 17.75 KB
  Категории и виды стандартов Стандарты в РФ являются обязательными в пределах установленной сферы их действия и подразделяются на следующие категории: государственные стандарты – ГОСТ; отраслевые стандарты – ОСТ; республиканские стандарты союзных республик – РСТ; стандарты предприятий – СТП. Государственные стандарты обязательны к применению всеми предприятиями организациями и учреждениями во всех отраслях народного хозяйства. Государственные стандарты утверждает Государственный комитет по стандартам. Отраслевые стандарты обязательны...
45897. Определение основных понятий менеджмента. Цели менеджмента 12.53 KB
  Термин менеджмент применяется только в отношении управления соцэкономическими процессами производственнохозяйственной деятельности на уровне организации предприятия или фирмы. Менеджер должностное лицо занятое руководством в организации осуществляющий процессы планирования координации регулирования организации и контроля всех видов ресурсов включая трудовые. Конечная цель менеджмента это обеспечение деятельности фирмы путем рациональной организации производственного процессауправления производством развития технологической и...
45898. Функции менеджмента: планирование, организация 12.53 KB
  Функции менеджмента: планирование организация. Планирование это определение будущего желаемого состояния объекта управления то на что направлено управляющие воздействие т. Планирование подготовка сегодня завтрашнему дню.стратегическое планирование высший уровень планирования попытка взглянуть долгосрочный в перспективе основополагающие составляющие фирмы.
45899. Функции менеджмента: учет, координация, контроль 12.37 KB
  Учет это сбор обработка анализ и хранение информации о фактическом состояние объекта управления и связанных с ним объектов внешней среды. Различают следующие виды учета: статистический это сбор информации осуществляемый государственными органами управления по стандартным формам и в строго определенные строки; бухгалтерский учет это сбор информации обо всех затратах объекта управления; оперативный учет это сбор информации состав и сроки предоставления которой определяется субъектом направлении. Большую важность для обеспечения...
45900. Понятие и задачи производственного процесса 13.81 KB
  Под термином процесс на производстве понимается упорядоченное взаимодействие труда и объектов труда направленные на получение требуемого результата протикающие в количественно определенных пространственно временных границах. Производственный процесс представляет собой совокупность взаимосвязанных процессов труда и естественных процессов в результате которых исходные материалы превращаются в готовые изделия.в процессе труда рабочий при помощи средств труда оборудование инструмент оснастка воздействуют на предметы труда...