65404

Благодійність та суспільна опіка в Україні (кінець ХVІІІ – початок ХХ століття)

Автореферат

История и СИД

Глибина і міцність вітчизняних традицій милосердя багатий історичний досвід поєднання державного громадського і приватного компоненту в практиці вітчизняної благодійності які відобразилися як у багатоманітності напрямів так і у великій кількості форм її існування...

Украинкский

2014-07-29

404 KB

1 чел.

PAGE  1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ «ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ

ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ»

СТУПАК ФЕДІР ЯКОВИЧ

УДК 94(477).«17/19»:061

БЛАГОДІЙНІСТЬ

ТА СУСПІЛЬНА ОПІКА В УКРАЇНІ

(кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.)

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

                                

Переяслав-Хмельницький – 2010

            Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Офіційні опоненти:         доктор історичних наук, професор

                                         Казьмирчук Григорій Дмитрович,

                                         Київський національний університет

                                         імені Тараса Шевченка,

                                         завідувач кафедри історії

                                         для гуманітарних факультетів;

:                                         доктор історичних наук, доцент

                                         Робак Ігор Юрійович,

                                         Харківський національний медичний університет,

                                         професор кафедри історії та основ економічної теорії;

                                        доктор історичних наук, професор

                                        Шип Надія Андріївна,

                                        Український державний університет

                                        фінансів та міжнародної торгівлі,

                                        професор кафедри суспільних наук.

Захист відбудеться «28» січня 2011 р. об 11.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 27.053.01 в ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» за адресою: Київська область, м. Переяслав-Хмельницький, вул. Сухомлинського, 30.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» (Київська область, м. Переяслав-Хмельницький, вул. Сухомлинського, 30).

Автореферат розісланий «27» грудня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради                                           О. Ф. Глоба


ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Відродження української державності, реформування суспільства надає нового імпульсу розвитку соціальних відносин у країні. Виникають проблеми, повязані з появою нових форм власності, майновою диференціацією населення. На жаль, сьогодні значна частина населення України потребує соціального захисту, якого держава ще неспроможна надати повною мірою. Вирішення цієї проблеми є важливим завданням, адже сучасні досконалі форми соціального захисту – гарантія стабільності в державі. Виникла необхідність усвідомити об’єктивні передумови розвитку благодійності, її ролі в суспільстві.

Актуальність дослідження в аспектах світоглядному і конкретно-історичної практики очевидна з ряду причин.

Об’єктивне вивчення і висвітлення витоків, сутності видів і форм доброчинної діяльності та соціальної підтримки в Україні дає багатий матеріал для критичного осмислення і використання в нинішніх непростих умовах, коли полярними стали не лише погляди, але й матеріальний стан різних прошарків населення, коли такі соціальні патології, як жебрацтво, безпритульність та інші, викликані безробіттям, міграційними процесами, соціальним напруженням у суспільстві, збільшують ряди потребуючих соціального піклування. Це важливо не лише з точки зору організації елементарної турботи про нужденних членів суспільства, які мають на це право за фактом самого існування, але й з точки зору вивчення історичного досвіду, позитивного і негативного, в справі організації і регулювання процесу благодіяння.

Глибина і міцність вітчизняних традицій милосердя, багатий історичний досвід поєднання державного, громадського і приватного компоненту в практиці вітчизняної благодійності, які відобразилися як у багатоманітності напрямів, так і у великій кількості форм її існування, дають цінний матеріал, який в умовах соціально-економічних реформ і створення нових форм соціальної і духовної допомоги малозабезпеченим в Україні, має практичну потребу.

Особливу актуальність проблемі світоглядних засад, історії і практики доброчинності в Україні надають, на наш погляд, моральні характеристики предмету дослідження. Наочний опис морального прикладу – дієвий прийом виховання. Об’єктивно відтворена історична картина соціальної підтримки та доброчинності в Україні дає багатий матеріал для перетворення морального виховання у практичну дійсність, що так необхідне сьогоднішньому суспільству.

Актуальність теми дослідження обумовлена також її недостатньою розробкою у вітчизняній історичній науці. Це пов’язано в першу чергу з тим, що тривалий час питання допомоги малозабезпеченим верствам населення у дорадянський період перебували поза увагою історичної науки. Радянська історіографія була затиснута ідеологічними настановами і явище благодійності та соціальної допомоги майже не досліджувалося.

Історія осмислення соціальної допомоги не набула належного відбитку.

Автори відповідних досліджень не виходять за межі окремих фрагментів історії соціальної допомоги і доброчинності, обмежуються межами певного часового зрізу, що не дозволяє бачити її як цілісний багатоаспектний процес. Виникла потреба комплексного осмислення соціальної допомоги у вітчизняній культурно-історичній перспективі.

Знання історії доброчинності та соціальної допомоги в Україні може сприяти пошукові оптимальних шляхів розв’язання проблем сьогодення. Цим значною мірою визначається актуальність даного дослідження.

Не менш важливими постають проблеми власне історії як наукового знання.

Отже, обрана тема дослідження має наукове, суспільно-політичне значення, чим і обумовлена її актуальність.

Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб об’єктивно проаналізувати історичний досвід доброчинності та суспільної підтримки в соціальній історії України, всебічно вивчити, узагальнити й висвітлити основні тенденції та найхарактерніші особливості соціально-доброчинної діяльності минулого.

У відповідності з метою дослідження поставлені такі завдання:

спираючись на аналіз фактичних, документальних, архівних матеріалів, наукових досліджень теоретично осмислити сутність, зміст і структуру соціальної допомоги в Україні, як соціально-історичного феномену;

провести конструктивний аналіз наукової літератури з проблеми історії доброчинності та суспільної опіки;

розглянути процес оформлення суспільної підтримки на основних етапах її соціально-історичного розвитку;

прослідкувати генезис вітчизняної державної і недержавної форм захисту і підтримки різних категорій нужденних;

на основі вивчення теоретичної спадщини минулого в галузі допомоги малозабезпеченим виявити і концептуально обґрунтувати основні історичні тенденції оформлення наукової парадигми соціальної допомоги в Україні;

розглянути особливості соціальної діяльності приказів громадської опіки, земських і міських органів самоврядування;

показати історичні причини трансформації ідеології допомоги і підтримки в контексті державної і громадської практики соціальної допомоги.

Об’єкт дисертаційного дослідження – феномен благодійності та соціальної підтримки в процесі його історичного розвитку із врахуванням при цьому еволюції від особистої потреби в акті благодіяння до усвідомленого громадянського обов’язку.

Предмет дослідження – історико-теоретичні засади феномену доброчинності та суспільної опіки, напрями, форми і методи соціально спрямованої і благодійної діяльності приказів громадської опіки, земських і міських органів самоврядування, як специфічний вид суспільної практики і галузі наукового пізнання.

Хронологічні межі дослідження охоплюють час від кінця ХVІІІ, коли зі створенням приказів громадської опіки оформлюється законодавча практика допомоги і підтримки на державному рівні, до початку ХХ ст., коли після 1917 р. суспільство було повністю поставлене під контроль держави.

Територіальні межі дослідження охоплюють дев’ять українських губерній, що перебували у складі Російської імперії.

Методи дослідження. Важливими шляхами розв’язання проблеми даного дослідження є застосування загальнонаукових (типологізація, класифікація), міждисциплінарних (структурно-системний підхід) та власне історичних (проблемно-хронологічний, структурно-системний, історизму, історично-аналітичний) методів дослідження. Дисертантом застосовувалися методи порівняльного аналізу між різними регіонами України.

Проблемно-хронологічний метод, використаний під час дослідження, дозволив з’ясувати еволюцію різних форм благодійності та соціальної допомоги в діяльності державних інститутів, органів самоврядування, окремих осіб; особливості їх розвитку в тогочасних соціально-економічних умовах. Він сприяв обґрунтуванню часових рамок висвітлення теми, позаяк було з’ясовано основні етапи становлення і функціонування самого явища, тобто унікального соціально-економічного феномену. Метод структурно-системного аналізу був важливим для виокремлення цілого та його частин у системі соціальної підтримки населення. Історико-порівняльний метод використано з метою виялення специфіки багатопланового спрямування соціальної політики у матеріальному забезпеченні нужденних категорій населення, для визначення спільного і відмінного, загального та одиничного, для аналізу закономірностей суспільного розвитку. Метод історизму означає об’єктивне висвітлення подій та явищ, неупереджене тлумачення суспільних відносин, унеможливлює їх ідеологізацію, перекладення уподобань історика на конкретні історичні процеси. Визнавши історичний факт існування зазначеної системи, дисертант сприйняв її як суспільне явище, уникаючи позитивного або негативного тлумачення суспільного розвитку.

Відсутністю глибоких розробок проблеми соціальної підтримки та доброчинності в Україні зумовлений вибір теми дослідження і наукова новизна дисертації.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дана робота є першою спробою комплексного вивчення мало розробленої теми. В процесі дослідження досягнуто результатів, які обумовлюють наукову новизну. Вона полягає в тому, що:

- уперше в сучасній вітчизняній історіографії здійснена спроба вивчення феномену благодійності, його світоглядних основ і конкретно історичного досвіду при одночасному вивченні еволюції від особистої потреби до усвідомленого громадянського обов’язку;

- уперше процес допомоги і підтримки розглянуто на значному відрізку часу від кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст.;

- прослідковані основні етапи становлення та розвитку вітчизняної моделі доброчинності та соціальної допомоги;

- на основі толерантності до багатої дорадянської спадщини в галузі теоретичних пошуків з проблеми історії і практики суспільної опіки та благодійності враховано соціокультурну специфіку феномену добродійності і тривалість процесу його еволюції;

- вироблено теоретичне обґрунтування благодійності як соціокультурного феномену;

- до наукового обігу вперше введено новий специфічний пласт джерел з фондів 22 державних архівів України;

- доповнена історична картина діяльності держави як ініціатора, законодавця і виконавця у створенні та регулюванні системи соціальної підтримки;

- прослідкована історія процесу на основі зміни найважливіших понять, що ідентифікують різні етапи розвитку доброчинності та соціальної допомоги;

- аналіз приватної ініціативи у сфері доброчинної підтримки нужденних дозволив доповнити історичну картину і з’ясувати певні закономірності і особливості становлення громадянського суспільства в другій половині ХІХ - початку ХХ ст.

Запропоновані в дисертації методи, використані законодавчі акти, статистичні та довідкові матеріали, архівні документи забезпечили наукову та практичну новизну дослідження.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані при написанні конкретно-проблемних та узагальнюючих праць з історії України, при розробці лекційних курсів з історії доброчинності, меценатства та соціальної роботи, спецкурсів з проблем соціальної допомоги, доброчинності, генезису суспільної думки про соціальну роботу. Матеріали та висновки дослідження можуть використовуватися при підготовці підручників і навчальних посібників, при написанні дисертаційних, дипломних та курсових робіт.

Дане дослідження може допогти іншим галузям науки (соціології, соціальної та історичної психології, соціальної політики, політології) при вивченні питань, пов’язаних з різними сторонами соціальної роботи, управління, соціальної сфери та ін.

Введені до наукового обігу архівні джерела дозволили автору розглянути мало вивчені й зовсім не досліджені аспекти й факти в історії доброчинності та соціальної підтримки.

Особистий внесок здобувача. Дослідження виконано самостійно, усі наукові результати одержані дисертантом особисто. Усі публікації автора за темою дослідження одноосібні.

Апробація результатів дисертації здійснена у формі обговорення на засіданні відділу історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Основні положення і результати дисертаційного дослідження були апробовані на міжнародних та всеукраїнських наукових з’їздах, конгресах, конференціях, симпозіумах: міжнародна наукова конференція «Перша світова війна: історичні долі народів Центральної та Східної Європи», Чернівці, 1998; міжнародний симпозіум «Історіографія в системі історичної науки», Херсон, 1999; Всеукраїнська наукова краєзнавча конференція «Велика Волинь», Стара Синява Хмельницької і Любар Житомирської областей”, 2000; міжнародна науково-краєзнавча конференція «Житомирщина на зламі тисячоліть», Житомир, 2000; Всеукраїнська конференція «Бердичівщина: поступ у третє тисячоліття», Бердичів, 2001; науково-краєзнавча конференція «Роль архівів у дослідженні історії міст і сіл Великої Волині», Житомир, 2002; Всеукраїнська конференція «Історія міст і сіл Великої Волині в контексті регіональних досліджень», Коростень, 2002; наукова конференція «Життя і наукова діяльність С. А. Томіліна – служіння справі охорони здоров’я населення України», Київ, 2002; VII з’їзд Всеукраїнського лікарського товариства, Тернопіль, 2003; міжнародний конгрес істориків України, Кам’янець-Подільський, 2003; Всеукраїнська наукова історико-краєзнавча конференція «Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині», Ковель, 2003; міжнародна науково-практична конференція «Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості», Донецьк, 2003; п’ята Сумська наукова історико-краєзнавча конференція, Суми, 2003; Всеукраїнська наукова конференція «Вивчення історичної та культурної спадщини Правобережної України: проблеми і перспективи», Біла Церква, 2004; Всеукраїнська науково-практична конференція «Волинський музей: історія і сучасність», Луцьк, 2004; ХХ Міжнародний Київський симпозіум з наукознавства та історії науки і техніки «Академічна наука: минуле, сучасне, майбутнє», Київ, 2004; Всеукраїнська науково-практична конференція «Історичні витоки козацького роду в Україні», Вінниця, 2004; 10-та Республіканська конференція з історії медицини та охорони здоров’я, Мінськ, 2004; XIV Волинська наукова історико-краєзнавча конференція, Володимир-Волинський, 2004; Ювілейний VIII з’їзд Всеукраїнського лікарського товариства, Івано-Франківськ, 2005; Всеукраїнська науково-краєзнавча конференція: Бердичів древній і вічно молодий, Бердичів, 2005; ІІ міжнародна науково-практична конференція «Викладання актуальних питань геронтології у підготовці спеціалістів для системи медичної і соціальної допомоги людям літнього віку», Київ, 2006; Наукова конференція «Меценатство і благодійність: події, постаті, фундації», Чернігів, 2006; міжнародна науково-практична конференція до дня здоров’я, Київ, 2007; Восьма науково-практична конференція «Сіверщина в історії України», Глухів, 2009.

Публікації. Матеріали і результати дисертаційного дослідження висвітлені у монографії, 23 статтях у фахових наукових виданнях, 30 збірниках наукових праць, матеріалах і тезах конференцій.

Структура дисертації визначена логікою поставлених завдань і фактологією соціально-історичних процесів, підпорядкована меті дослідження. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (807 найменувань). Таблиць в тексті дисертації – 3. Загальний обсяг дисертації – 380 с., повний обсяг дисертації – 434 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі міститься концептуальна постановка проблеми, обґрунтована актуальність теми, визначені мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, його хронологічні і територіальні рамки, розкриті наукова новизна та практичне значення роботи, наведені дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі «Історіографія, джерела та методологія дослідження» проаналізовано стан вивчення проблеми у вітчизняній та зарубіжній науці, охарактеризовано наявні джерела та методологічні засади роботи.

У підрозділі 1.1. «Історіографія проблеми» зроблена спроба історіографічного аналізу дорадянського, радянського і сучасного (пострадянського) періодів феномену доброчинності та соціальної допомоги.

Спеціальне і цілеспрямоване вивчення історії соціальної допомоги та доброчинності в Російській імперії розпочалось у середині ХІХ ст. Опис соціальної допомоги та підтримки не був термінологічно визначеним, і проходив у двох культурно-історичних парадигмах: суспільна опіка («общественное призрение») і християнська благодійність (в кінці ХІХ ст. осмисленими як благодійність). Не виділяючи в історичній науці суспільну й приватну допомогу в якості самостійного предмету вивчення, такі історики як М. Карамзін, В. Ключевський, С. Соловйов використовують стосовно ранніх сторінок князівської допомоги християнські поняття «жебраколюбство» («нищелюбие»), «милосердя» та більш пізнє світське поняття – «благодійність». Один з перших світських підходів до історії досвіду соціальної допомоги в Росії дається в роботі А. Стога «О общественном призрении»1, яка протягом першої половини ХІХ ст. стала, по суті, єдиним історичним дослідженням, присвяченим даному питанню. Підкреслюючи важливість державного підходу в справі суспільної опіки, А. Стог уперше в російській історіографії спробував показати еволюцію державного підходу до проблеми допомоги та підтримки нужденних, починаючи з ранніх сторінок історії Х – ХІІ ст. Він підкреслював нерозривний зв’язок, що існував ще і в ХІХ ст. між медичною допомогою і суспільною опікою у тісному значенні цього слова. Історіографія християнської благодійності розвивалася за декількома напрямами: осмислення ідеології та практики милосердя в християнському світі; виявлення і категорування тенденцій і форм приватної християнської благодійності; формування та опис окремих етапів доброчинності2. З робіт по систематизації літератури з означеної проблеми відомому російському бібліографу В. Межову належить бібліографічний покажчик книг і статей3. Цю працю продовжив А. Селіванов4. Історія і розвиток церкви в Російській державі були проаналізовані Є. Смирновим, який також розглянув проблему благодійності як суспільне явище5. Нові форми і напрями добродійної діяльності примушували дослідників звертатися до історії розвитку благодійності в Росії. І. Прижов, перу якого належить праця «Нищие на святой Руси»6, досліджує причини та історію походження жебрацтва. Аналіз причин і суті жебрацтва, визначення шляхів його ліквідації стає з 60-х рр. ХІХ ст. предметом журнальних і газетних публікацій, а потім і професійних досліджень, а деякі з них вийшли окремими публікаціями7. в яких показано розуміння причин такого соціального явища як жебрацтво, відмова від спроб бачити його лише в індивідуальних людських вадах, таких як лінощі, невігластво, пияцтво. Викликає інтерес доповідь А. Селіванова на І Всеросійському з’їзді діячів з громадської і приватної опіки8, у якій доповідач розмежовує громадську та приватну благодійність, розкриває позитивні та негативні сторони. Деякі дослідники обрали історію становлення та розвитку благодійності як взагалі, так і за окремими напрямами, спеціальним предметом для своїх досліджень. Один лише Є. Максимов опублікував на цей час понад 15 книг і брошур з питань благодійності, не враховуючи маси його журнальних публікацій9. Деякі відмінні особливості притаманні монографії П. Георгієвського10. Загальним проблемам благодійності присвячена робота В. Преображенського11, в якій він підкреслює роль особистості у справі виявлення милосердя. Для узагальнення досвіду допомоги нужденним в країнах Західної Європи використовувалися праці Е. Мюнстенберга Г. Шмоллера, Оссонвіля12, С. Гогеля13, В. Дерюжинського14. В роботах, присвячених земському і міському самоврядуванню, тема організації, суті та проблем суспільної опіки стає обов’язковим атрибутом дослідження15. При аналізі робіт з історії доброчинності можна виділити декілька монографій фундаментального характеру, в яких досить повно проаналізовано проблему благодійності. Великий інтерес викликають монографії «Благотворительная Россия»16, «Общественное и частное призрение в России»17, «Благотворительность в России»18.

Торкаючись питання історіографії доброчинно-меценатської діяльності часів Козаччини-Гетьманщини, зазначимо, що тритомна «История запорожских козаков»19 Д. Яворницького є однією з найцінніших пам’яток вітчизняної дорадянської історіографії. Деякі факти та важливий матеріал знаходимо в роботі митрополита Є. Болховітінова «Вибрані праці з історії Києва»20, в «Історії міста Києва» М. Берлинського21.

За законом 1775 р. «Об учреждении для управления губерний» створювалися прикази громадської опіки – установи із соціальними функціями, на які покладалось провадження питань суспільної опіки й медичного забезпечення. В літературі дорадянського періоду в оцінці приказів громадської опіки існували дві стійкі тенденції. Деякі автори, такі як А. Стог, К. Мушинський22 та інші писали про прикази захоплено, як про установу, що здатна до забезпечення суспільних потреб. Інша, критична точка зору подається переважно в працях Є. Максимова. У його роботі «Приказы общественного призрения в их прошлом и настоящем»23, оцінюючи діяльність приказів, автор вважає підсумки її незначними.

Стосовно діяльності земств, відзначимо працю Є. Максимова «Очерк земской деятельности в области общественного призрения»24. Слід назвати книгу Б. Веселовського25, що містить розділи про земську суспільну опіку, освіту та медицину. У 1890-1893 рр. був виданий «Земско-Медицинский сборник», опрацьований Д. Жбанковим26. «Русская земская медицина»27 з’ясовує історію, устрій і характер земської медицини. Френкель у своїй книжці «Очерки земского врачебно-санитарного дела»28 дав опис графіків та інших експонатів різних виставок по деяких губерніях. Дослідження З. Френкеля було гідно оцінено сучасниками і назване підручником із земської медицини. У книзі відомих земських діячів Г. Львова і Т. Полнера29 був підведений підсумок великого періоду діяльності земств. Значним внеском в історіографію діяльності земських установ є робота М. Капустина «Основные вопросы земской медицины»30.

Проблемам діяльності міських громадських управлінь після реформ другої половини ХІХ ст. присвячена значна кількість наукових досліджень. Перші спроби проаналізувати міське положення 1870 р. були зроблені в роботах професора Харківського університету І. Дитятіна31. На початку ХХ ст. з’явилися дослідження, де аналізувалася діяльність органів міського управління, переосмислювалися методи роботи міських дум32. Є. Максимов є автором значної праці33 про участь міських громадських управлінь у справі підтримки малозабезпечених. У монографії Д. Багалія і Д. Міллера34 вперше систематизовано великий фактичний матеріал з розвитку міського господарства Харкова, показано основні заходи щодо розв’язання проблем народної освіти та охорони здоров’я в місті.

Феномен благодійності не досліджувався в радянський період, оскільки суперечив ідеологічним настановам вітчизняної історіографії. Тут не можна не згадати брошуру Поля Лафарга35 1905 р., яка просякнута недовір’ям до всіх проявів доброчинності.

На момент «перебудови» в оцінці явища благодійництва сталися певні зрушення – від різко негативної до підкреслення об’єктивно буржуазної суті благодійності. Тим не менше був зроблений висновок про ідеологічну неприйнятність вивчення вітчизняної моделі дорадянської благодійності. У цьому причина того парадоксу, що наукова література з проблеми, за невеликим виключенням, належить перу американських дослідників і створена у 1980-1990-ті рр. Вивчила це питання відома московська дослідниця Г. Ульянова36. Цінною в контексті проблеми є серія статей, написаних А. Лінденмейєр, в першу чергу, робота «Добровільні товариства і російське самодержавство: аспект приватної благодійності»37, де на прикладі благодійних товариств і закладів розкрита політика самодержавства стосовно самодіяльних об’єднань. О. Боханов у монографії «Коллекционеры и меценаты в России»38 звернувся до проблеми доброчинної діяльності російських підприємців. В наступній монографії «Крупная буржуазия России. Конец ХIХ ст. – 1914 г.»39 він відзначив, що цивільні класні звання ціла когорта представників великої буржуазії одержала не лише за підприємницьку діяльність, але й за опікунство у навчальних і благодійних закладах, інші некомерційні заняття. Нашої проблеми торкається в біографічному аспекті книга Б. Ананьїча «Банкирские дома в России. 1860-1914 г.»40. Тенденції та особливості розвитку благодійності в Росії розглядає петербурзька дослідниця О. Павлова41, однак її історичний екскурс завершується XVIII ст. В статті Я. Щапова42 вперше прозвучала думка про необхідність багатоаспектного вивчення історії благодійності. Значним доробком у вивчення історії благодійності стали праці відомої московської дослідниці Г. Ульянової, особливо її узагальнююче монографічне дослідження «Благотворительность в Российской империи, ХІХ – начало ХХ века»43. Однією з перших робіт у вивченні історії державної опіки та благодійності стало дослідження С. Поляруш44, причому воно стосувалося Лівобережної України. В останні роки деякі українські дослідники звернулися до висвітлення доброчинно-меценатської та інших видів діяльності відомих представників підприємницької еліти. Так, дослідила підприємницьку та меценатську діяльність родини Терещенків О. Ткаченко45. Всебічно з’ясував багатогранну доброчинну та культурно-освітню діяльність цієї ж родини О. Донік46. Прикладом персонологічних досліджень є робота Т. Ткаченко47, в центрі уваги якої постать відомого українського благодійника та громадського діяча Г. Галагана. У монографії Т. Лазанської проаналізовано форми державного втручання в економічну, господарську та епізодично доброчинну діяльність торгово-промислового класу і окремих його представників48. В монографії В. Молчанова з’ясовується специфіка пенсійного забезпечення громадян, взаємозв’язок життєвого рівня й стану благодійності49. У 1994 р. з’явилась публікація М. Дмитрієнко і О. Яся50, у якій благодійність аналізується як атрибут громадянського суспільства. Цікавою є робота В. Ковалинського про меценатів Києва51. Різні питання з окресленої проблеми досліджують в своїх роботах А. Нарадько, Т. Курінна, О. Кравченко, Т. Ніколаєва, І. Суровцева, О. Хаустова, Ю. Гузенко, В. Корнієнко, Н. Загребельна, С. Горохов 52 та ін. Особливий пласт новітньої літератури з історії благодійності і громадської опіки формують навчальні посібники53. Спробою показати багатоманітність проблематики з соціальної роботи стала «Антология социальной работы»54.

Гетьманам, старшині та козацтву присвячено чимало наукових праць і літературних творів. В контексті розгляду доброчинної діяльності деякі факти знаходимо в роботах В. Смолія та В. Степанкова55, І. Крип’якевича56, Д. Дорошенка57, Т. Яковлевої58, М. Андрусяка59, О. Оглоблина60, Т. Геврика61, Л. Алексієвець62, а також у низці журнальних публікацій63. У монографії Д. Степовика64 висвітлюється історія Києво-Печерської лаври упродовж всієї історії монастиря. У своїй дисертації С. Кагамлик65 торкається правової та матеріальної підтримки монастиря з боку гетьманів. Т. Яковлева66 у своїй ґрунтовній праці подає структуру пожалувань гетьманів. У роботі С. Павленка наводиться перелік виділених гетьманом І. Мазепою коштів на доброчинні справи, подається список церковних споруд збудованих на кошти гетьмана67. Дослідник І. Лиман68 розкриває ставлення козацтва до церков і духовенства, їх підтримку, місце Києво-Межигірського монастиря в духовному житті Запорозьких Вольностей69.

Періоду діяльності приказів громадської опіки присвячені роботи М. Мирського70, О. Соколова, С. Верхратського71. Наслідком різнобічного вивчення діяльності приказів в Україні авторами даного дослідження стали монографія, а також публікації в періодиці72.

Історіографія земств за своїми масштабами та глибиною досліджень займає визначне місце в історії Росії і України. В дисертації О. Мармазової73 робиться висновок, що саме земства як найбільш ефективна система місцевого самоврядування найбільше вплинули на покращання стану освіти в Україні наприкінці ХІХ початку ХХ ст. В роботі В. Курченко74 досліджується земська діяльність в Україні у галузі освіти, зокрема створення земствами навчальних закладів, їх матеріально-технічне забезпечення. Свою оцінку діяльності земств у галузі освіти дає В. Борисенко75. Доброчинну діяльність громадських організацій у роки Першої світової війни на широкому колі архівних джерел та літератури розглядаютьу своїй монографії О. Реєнт і О. Сердюк76. Н. Шапошнікова77 у своїй роботі торкається питань надання земствами соціальної допомоги біженцям в роки Першої світової війни. О. Донік78 показує всебічну підтримку біженців у східних українських губерніях різними громадськими організаціями та органами самоврядування. В дослідженні І. Верховцевої з’ясовується організація земствами Правобережної України медичного обслуговування населення та допомога соціально незахищеним категоріям громадян79. Стосовно історії земської медицини, то важливим етапом була цінна робота, виконана С. Ігумновим80. Певну цінність має збірник, що вийшов до століття земської медицини під назвою «Очерки истории русской общественной медицины»81, в якому більшість робіт присвячено земській медицині. Деякі роботи радянського періоду стосувалися історії розвитку земської медицини в різних губерніях України82. Цінним внеском у висвітлення історії земської медицини стали праці про діяльність окремих земських діячів та лікарів. Серед них – книга С. Кагана83 про О. Корчака-Чепурківського, наукове дослідження О. Грандо84 про С. Ігумнова. Значний інтерес має дослідження Л. Карпова85. Серед робіт сучасного періоду особливо слід відзначити монографію М. Мирського86, де історії земської медицини присвячено окремі розділи. До сучасних робіт українських науковців з історії земської медицини належить дисертація О. Рогози87, в якій досліджується діяльність земств України по забезпеченню сільського населення медичною допомогою. Н. Рубан88 вивчала розвиток земської медицини. О. Майстренко89 дослідила роль Херсонського земства в організації медичної допомоги.

Новітній етап вітчизняної історіографії характеризується відродженням і активізацією інтересу до теми самоврядування міст. У дослідженні О. Головка90 комплексно розглядається історія Харківського міського самоврядування у 1893-1917 рр. О. Марченко91 досліджує проблему становлення, розвитку і функціонування органів міського самоврядування на Півдні України у другій половині ХІХ ст. У дослідженні Л. Шарої92 висвітлюється проблема становлення та функціонування органів самоврядування у містах і посадах Чернігівської губернії в останній третині ХІХ ст. Розвиток медицини в Харкові досліджував І. Робак93. Різнобічна діяльність міських громадських управлінь із соціальної підтримки та доброчинності висвітлюється у публікаціях авторів цієї роботи94.

Отже, проведений аналітичний огляд наявної літератури дорадянського, радянського і сучасного періоду показав відсутність в історіографії наукових робіт, присвячених комплексному дослідженню проблеми суспільної опіки та благодійності в Україні.

У підрозділі 1.2. «Джерела дослідження» відзначається, що одними з найважливіших джерел дослідження є матеріали з фондів Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, Державного архіву м. Києва, 18-ти державних обласних архівів України та державного архіву Республіки Крим. Вибір і кількість архівів обумовлені прагненням роботи з документами і матеріалами, що дозволяють не лише змоделювати історію соціальної допомоги та доброчинності через звернення до різних фактів на прикладі різних губерній і міст, але й впевнитись в об’єктивності і повноті інформації та висновків.

До опублікованих джерел відносяться акти законодавчого характеру, які містяться в «Полном Собрании Законов Российской империи» і «Своде Законов Российской империи» і дозволяють скласти уявлення про загальні тенденції у політиці верховної влади щодо опіки та благодійної діяльності, про створення, структуру, компетенцію доброчинних інституцій та їх взаємодію з державними установами. Значну інформативну цінність мають видання з універсалами Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича. Окрему групу джерел складають статистичні матеріали, до яких належать статистико-економічні огляди по українських губерніях за різні роки. Недоліком оглядів є нераціональна методика статистичних підрахунків, відтак неповна і недостатньо точна інформація. Використані опубліковані документи, що відображають їх діяльність у різних сферах: журнали зібрань, засідань, протоколи та постанови земських та міських управлінь, звіти, кошториси прибутків і видатків, розпорядження, службове листування, прохання, клопотання. Узагальнення та аналіз статистики суспільної опіки в українських губерніях Російської імперії зроблено в довіднику «Россия. 1913 год». Важливим фактом суспільного життя стала поява спеціальної періодики з проблеми благодійності. Журнали «Детская помощь», «Вестник благотворительности», «Трудовая помощь» охоплювали усі види благодійності. Сторінки газет також містили багатопланову інформацію про різні сторони соціально-доброчинної діяльності.

Отже, комплексне дослідження масиву вказаних вище архівних та опублікованих джерел дозволяє зробити висновок, що він є достатньо репрезентативним і загалом сприяє вирішенню поставлених у монографії завдань.

У підрозділі 1.3. «Методологія дослідження» визначаються методологічні засади дисертації. Методологічна база дослідження включає характеристику підходів, принципів та методів наукового вивчення проблеми. Методологічну основу роботи складає комплекс базових принципів і підходів: багатофакторність, об’єктивність та системність, які реалізовані за допомогою широкого спектру загальноісторичних, загальнонаукових, міждисциплінарних та спеціальних методів. Добір методів дослідження залежав від поставленої мети і конкретних завдань роботи. Автором застосовувалися як загальнонаукові: дедукції і індукції, аналізу і синтезу, описовий, кількісний, типологізація, класифікація, так і конкретно-історичні: проблемно-хронологічний, структурно-системний, історизму, історично-аналітичний. Серед спеціальнонаукових методів важливу роль у проведенні дослідження відіграли методи політології, соціології, психології, математичної статистики, джерелознавства. Загалом же автор не відкидав раціонального, що має місце в різних школах і теоріях, намагався застосувати їх при дослідженні обраної теми, зважаючи при цьому на власне розуміння співвідношення цих методів.

У другому розділі «Історико-теоретичні засади феномену доброчинності та суспільної опіки» досліджується історичний розвиток доброчинності та соціальної допомоги на різних етапах історії.

Благодійність, як соціальний феномен, що має багатовікову історію, можна впевнено, на наш погляд, вважати елементом культури, який вказує одну з особливостей способу життя, властивих суспільству протягом його розвитку. У всі часи і в усіх народів більше чи менше визнавався обов’язок надавати допомогу неімущим і слабким. Благодійність у звичайному розумінні цього слова з’являється в Європі разом з утвердженням християнства. За Євангелієм від Матвія, будуть допущені в Царство боже і матимуть вічне життя ті, хто були милосердними: давали їжу голодним, притулок – подорожнім, одяг – роздягнутим, відвідували хворих, пом’якшували долю ув’язнених. Основною заповіддю стала любов до ближнього: «...полюби ближнього свого, як самого себе...». З часом діяльність християнина набуває різних форм. Вона не обмежується лише підтримкою всередині християнської общини, а має своє продовження в соціумі, куди переносяться принципи, світобачення, цінності і нормативна поведінка по відношенню до інших членів спільноти. До XIX ст. склались передумови для того, щоб допомога і взаємодопомога оформились в єдиний соціокультурний процес, зі своїми традиціями, принципами, цінностями, формами. До того ж у цей період склався певний підхід до розуміння різних феноменів, таких, як бідність, жебрацтво, безпритульність, сирітство і т. ін. Все це вимагало від суспільства не лише системного осмислення, але й практичних кроків у розв’язанні проблем соціальної патології. Важливе значення для формування за рубежем сучасної системи соціальної допомоги мали принципи Ельберфельдської системи, що отримала свою назву від міста, де вона була ефективно застосована. В Україні, з ії історично сильним впливом державної і церковної влади, традиція піклування про нужденних завжди була іншою. Опорою народу у важкі роки були монастирі, де знаходили притулок немічні та осиротілі. Серед основних напрямів соціальної допомоги у Київській Русі важливе місце належало князівській благодійності. Іншим напрямом соціальної підтримки була церковно-монастирська благодійність. Згідно з християнським вченням про любов до ближнього православна церква відігравала провідну роль у доброчинній діяльності. З метою упорядкування благодійності в 996 р. князь Володимир видав Статут, згідно з яким соціальна опіка віддавалася під захист церкви. В Статуті згадуються лікарі та лікарні, а при перерахуванні осіб, підвідомчих церковній юрисдикції, знаходимо людей церковних, богадільних. Статутом були передбачені джерела фінансування для утримання церковних структур та їх благодійних закладів. Для цього встановлювалась «десятина» на утримання монастирів і церков, а також богаділень, лікарень і «странных неимущих», змістом якої було щорічне відрахування десятої частини грошових надходжень від хліба, худоби, судових мит і т. ін. Княжа влада та духовенство застосовували на практиці такі форми благодійності, як годування жебраків та убогих, заснування монастирських лікарень, відкриття училищ для сиріт, викуп полонених, виділення коштів для будівництва житла після сильних пожеж у містах, навчання ремеслам дітей малозабезпечених та убогих батьків, роздавання милостині та ін. Влаштування церквою лікарень. притулків допомагало послабити суперечності середньовічного міста, піднімало престиж і роль церкви.

Славну сторінку в історію вітчизняної доброчинності вписали українські гетьмани, козацька старшина та рядові козаки. Чільне місце серед філантропічних діянь цього періоду посідає підтримка Києво-Могилянської академії. Ще на початку свого існування Київська братська школа отримала охорону та матеріальну підтримку Війська Запорозького та визначного мецената-фундатора гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Доброчинна діяльність тривала і в часи гетьмана Богдана Хмельницького. Великої уваги надавав Б. Хмельницький Києво-Могилянській колегії. Прикладом надання матеріальної допомоги є розпорядження про передачу Київському Богоявленському монастиреві кількох сіл, надання привілеїв шинкування горілкою й медом без податків, що було важливою статтею прибутків Братського монастиря. Б. Хмельницький продовжував традиції запорожців щодо спорудження православних храмів, жертвування на їх утримання, взяття під захист їх служителів. Широко відома зведена коштом Хмельницького у Суботові Іллінська церква. Його ж коштом заново позолочений купол собору Михайлівського Золотоверхого монастиря. Низку гетьманських універсалів одержав Києво-Микільський Пустинний монастир. Межигірський монастир одержав від гетьмана село Чернин, містечко Вишгород з селами Петрівці і Мощани. На Лівобережжі опікою гетьмана чи не найбільше користувався Густинський монастир. Універсалами підтверджувались права монастирів на подаровані або куплені землі, млини, пасіки тощо, на сичення меду. Безперечною заслугою гетьмана було те, що у вирі воєнних та політичних подій у його діяльності знайшлося місце для добродійних справ.

Надзвичайну сторінку в історію доброчинності вписав гетьман Іван Мазепа. У своїй доброчинно-меценатській діяльності І. Мазепа значну увагу приділив Києво-Могилянській академії. Своїми універсалами Мазепа підтвердив усі попередні надбання Братського монастиря й подарував від себе 17 дворів на Подолі та деякі села. Крім того, Мазепа щороку давав на стипендії студентам 1000 золотих, поповнював бібліотеку різними книжками. Коштом Мазепи постали кам’яні споруди Братського монастиря та Богоявленська церква, збудовано новий навчальний корпус Академії. Прикладів доброчинності Мазепи відомо чимало. Лише на будови та оздобу Києво-Печерської лаври Мазепа витратив більш, як мільйон золотих. З величних церков, побудованих коштом Мазепи поза Києвом, має особливу цінність Вознесенський собор з монастирем у Переяславі, на що витрачено понад 300 тисяч золотих. З будов, які лише докінчувалися коштом Івана Мазепи, згадаємо Спаську церкву Мгарського монастиря, фінансування трапезні Густинського і Мгарського монастирів. Залишив І. Мазепа доброчинний слід і в Чернігові, де побудував у Борисо-Глібському монастирі церкву св. Івана Предтечі і велику кам’яну дзвіницю, взяв участь у завершенні Троїцького собору в Іллінському монастирі, подарував кафедральному Борисо-Глібському собору розкішні срібні ворота, споруджений також іконостас для Введенської трапезної церкви Троїцько-Іллінського монастиря. У Батурині побудовано п’ять церков на кошти гетьмана. Троїцькому храму І. Мазепа подарував понад 20 тис. золотих, Миколаївському – чотири тис. золотих. На будівництво Воскресенської та Покровської церков було виділено 15 тис. золотих. Були позолочені бані Софійського собору, на що І. Мазепа витратив п’ять тисяч дукатів. Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві реставрований за часів І. Мазепи. Головна соборна церква Успіння Богородиці Києво-Печерської лаври була розбудована на кошти Мазепи. Гетьманом здійснено видатки на позолочення бані Успенської церкви, великий дзвін і дзвіницю до Печерського монастиря. Троїцька церква над головною брамою Лаври остаточному оформленню й цінному стінопису завдячує І. Мазепі. На кошти гетьмана навколо Верхньої Лаври споруджено кріпосну стіну. На Кирилівській церкві у Києві на кошти Мазепи було збудовано чотири наріжні бані й пишний бароковий причілок на фасаді. За даними С. Павленка, на виділені Мазепою кошти збудовано 26 соборів, церков та дзвіниць. Меценатство І. Мазепи сягало Палестини, Антіохії, Александрії, грецького Афону і Царгорода. На замовлення гетьмана зроблено срібну плиту до церкви Гробу Господнього в Єрусалимі. Мазепа подарував срібну миску до церкви Гробу Господнього в Єрусалимі з надписом. Збереглася по нинішній день у Єрусалимі Плащаниця, яку подарував до церкви Гробу Господнього гетьман І. Мазепа.

Після 1709 р., незважаючи на складну ситуацію, благодійно-меценатська діяльність не припинилася. Гетьмани і козацька старшина опікувалися культурно-освітньою нивою. Так, гетьман ІСкоропадський для матеріального сприяння Київській академії передав Братському монастиреві кілька сіл. Визначними фундаціями Скоропадського були розбудова Гамаліївського Харлампієвого монастиря на Глухівщині; відбудова після пожежі 1718 р. Києво-Печерської Лаври; фамільна мурована церква Іоана Предтечі у Стародубі; Троїцький собор у Глухові. Гетьман Д. Апостол видав універсал, що підтверджував права Києво-Братського монастиря на володіння селами та угіддями, які йому належали. Крім того, Д. Апостол відновив щорічні виплати з військового скарбу (200 дукатів). Іконостас Георгіївської церкви Видубицького монастиря в Києві подарувала дружина гетьмана ДАпостола. За його правління засновано відому Глухівську співацьку школу, в якій за 40 років дістали освіту понад 300 музикантів, солістів і регентів, зокрема й Д. Бортнянський і М. Березовський. Важливою виявилась донаторська, ктиторська і фундаторська діяльність старшини.

Не стояло осторонь благодійності та меценатства й рядове козацтво. Причини щедрості запорожців до храмів і духовенства слід шукати в притаманному козакам легковажному ставленні до грошей, багатства, в погляді на пожертви як на можливість замолити гріхи, в любові козаків до прикрашання релігійних споруд та ін.

Відзначаючи доброчинно-меценатську діяльність часів Козаччини-Гетьманщини як «позитив», задля об’єктивності, історичної правди, не слід забувати й про менш приємні обставини. Не торкаючись політичних аспектів, зазначимо, наприклад, що збереглися скарги з різних міст Гетьманщини на утиски й кривди з боку старшини і духовних осіб. Що ж до селянства, то воно, за словами О. Оглоблина, «переживало процес дальшого збільшення «підданських» повинностей і загального зубожіння. Концентрація землеволодіння і політичної влади в руках козацької старшини мала своїм головним джерелом і разом з тим своїм головним наслідком зростання визиску селянської маси».

На складному історичному шляху поступово розвивалися різні форми суспільної опіки, у якій чітко окреслюються два провідних напрями – продовження традицій особистого благодіяння та захисту нужденних і посилення організуючих засад, вдосконалення форм і масштабів державної підтримки соціально вразливих верств населення при збереженні доброчинної діяльності церкви.

Особливо плідним і актуальним за завданнями і результатами їх здійснення виглядає досвід розвитку благодійності, опіки, соціального забезпечення у пореформений період ХІХ ст., основними принципами якого були: децентралізація системи опіки, передача державою благодійних органів, організацій та установ органам земського та міського самоуправління; індивідуалізація допомоги населенню; переважна увага до профілактики збідніння і безробіття; перехід до здебільшого «відкритого» типу суспільної опіки, тобто соціальному забезпеченню поза благодійними закладами. Важливим засобом було державне і громадське стимулювання благодійної діяльності: право носіння мундирів і знаків відповідних відомств; нагородження орденами і медалями; фінансові та інші пільги; персональні пенсії і допомоги; надання дворянського звання, почесних громадян; прийоми в імператорській сім’ї, в губернаторів; присвоєння імен філантропів і меценатів благодійним закладам, музеям, бібліотекам, школам, інститутам, вулицям тощо.

Перша світова війна, створивши нову екстремальну ситуацію, активізувала благодійну діяльність в Росіі, яка відзначається в цей період досить значною розгалуженістю. Діяли Комітет Великої княжни Тетяни Миколаївни (Тетянинський комітет), Олексіївський Головний комітет, Олександрівський комітет, Комітет Великої княгині Єлизавети Федорівни; Морське благодійне товариство, Скобелєвський комітет, Романовський комітет, Комітет Великої княгині Марії Павлівни, Товариство повсюдної допомоги постраждалим на війні нижчим чинам та їх сім’ям, Георгіївський комітет. Найбільш масовими організаціями, яким підпорядковувалися благодійні інституції, були міністерство внутрішніх справ та Відомство православного сповідання і військового духовенства. Головними самостійними центрами благодійності були чотири відомства: Відомство установ імператриці Марії; Імператорське людинолюбне товариство; Російське товариство Червоного хреста; Попечительство трудової допомоги. Філантропічні заклади та організації були підвідомчі міністерству народної освіти, військовому міністерству, міністерству юстиції, міністерству імператорського двору, міністерству шляхів сполучення, морському міністерству, міністерству землеробства та державного майна. Нужденні отримували допомогу також через міські та земські установи, прикази громадської опіки, церковно-парафіяльні опікунства і станові громади. У 1909 р. утворився Всеросійський союз установ, товариств і діячів з громадської та приватної опіки. Він став ініціатором двох загальноросійських з’їздів діячів благодійності.

Як відомо, благодійний канал громадської допомоги незаможним було закрито після 1917 р., коли держава оголосила себе єдиним гарантом соціальної, в тому числі й медичної допомоги.

У всьому світі громадська допомога завжди складала вагому долю зусиль суспільства і держави з покращання добробуту і здоров’я людей. Як не парадоксально, але чим цивілізованіше суспільство, тим сильніше в ньому розвинені благодійні структури, тим масштабніша суспільна допомога, включаючи благодійну. Благодійність, народжена ідеями милосердя, гуманності, а також економічними інтересами, живлячись пожертвуваннями заможних осіб, організацій, товариств, має економічне, соціальне, моральне і навіть політичне значення. Ідеї доброчинності, що відроджуються в теперішній час, – найкращий доказ відновлення справедливості.

У третьому розділі «Діяльність приказів громадської опіки» аналізуються особливості діяльності в Україні такої важливої установи із соціальними функціями, як прикази громадської опіки (ПГО).

       У підрозділі 3.1. «Загальні положення та фінансова діяльність» розглядаються основні засади та напрями фінансової діяльності приказів громадської опіки в українських губерніях. Вказано, що система державної опіки почала складатись в Україні з останньої чверті XVIII ст. До цього піклування про найбідніші прошарки населення мало церковно-громадський характер, залежало від приватної ініціативи. Проведення важливих практичних заходів щодо створення системи державної опіки пов’язане з законом «Учреждения для управления губерний» 1775 р., за яким засновувалися прикази громадської опіки. Приказу доручалось «попечение и надзирание о установлении и прочном основании: 1) народных школ; 2) установление и надзирание сиротских домов для призрения и воспитания сирот мужескаго и женскаго пола, оставшихся после родителей без пропитания; 3) установление и надзирание гошпиталей или больниц для излечения больных; 4) установление и надзирание богаделен для мужескаго и женскаго пола убогих, увечных и престарелых, кои пропитания не имеют; 5) установление и надзирание особого дома для неизлечимых больных, кои пропитания не имеют; 6) установление и надзирание дома для сумасшедших; 7) установление и надзирание работных домов для обоего пола; 8) установление и надзирание смирительных домов для обоего же пола людей». Інакше кажучи, прикази опікувалися в губерніях справою початкової освіти, громадського здоров’я, суспільної благодійності і частково пенітенціарною справою. Така всебічність допомоги незаможним членам суспільства і відзначена різноманітність закладів свідчила про те, що система державної підтримки осіб, які не мали майна, визначеного соціального статусу і не могли забезпечити себе власною працею, перебувала на етапі становлення. Діяльність приказів в Україні відзначалась досить високою активністю. За кількістю опікуваних та затрачених на них коштів вони займали провідні місця в Російській імперії. Для виконання своїх функцій приказам громадської опіки було виділено з державної скарбниці 15 тис. руб. з дозволом «умножить сумму раздачею онной из процентов и принятием подаяний». Серед способів примноження капіталів було надання грошових сум в кредит, під заставу в банк, прийняття пожертв. Дозволено було встановлювати кухлики. Певною мірою ПГО відігравали роль своєрідних банків. Прикази спрямовували свої кошти в обіг, позичаючи їх на невеликі строки. Міністерство внутрішніх справ стимулювало прикази до збільшення коштів. До цього можна віднести, зокрема, дозвіл на ведення господарських і майнових операцій: здача в найм лавок, будинків, кузень, млинів, садів, городів, заохочення добування торфу, заготівлі дров для продажу. У розпорядження ПГО потрапили суконні та цегельні фабрики. На користь приказів йшла й частина прибутку від продажу гральних карт. Певною підмогою для формування коштів стали апеляційні і митні суми, що стягувалися в міських думах, повітових судах з відвідувачів при реєстрації документів. Певне значення мали кошти, які надавали міста на утримання закладів ПГО, адже користувалися ними мешканці міст. Запровадження принципу самофінансування означало, що уряд намагався перекласти проблему підтримки нужденних елементів суспільства на місцеву адміністрацію. При вивченні архівних документів нами виявлені часом неочікувані й неординарні штрихи до характеристики цих суспільно-державних організацій. Таким, на нашу думку, є один з шляхів забезпечення себе коштами. Наприклад, на рахунок Подільського ПГО були внесені кошти від продажу архіву лікарні після закінчення узаконеного терміну зберігання. В Житомирі від продажу призначених до знищення архівних справ Волинським приказом громадської опіки «по благотворительной части выручено 163 руб. 41 коп.». Ця сума була перерахована в недоторканий капітал, проценти з якого призначалися на утримання сиріт і підкидьків. Ілюстрацією фінансової діяльності можуть бути статті прибутків та видатків, в тому числі доброчинного характеру: прибутки від капіталів приказу, від капіталів за заповітами, від кухликового збору «для богоугодных заведений», допомога міст, за лікування в лікарнях, за догляд у богадільні, пеня та штрафи; видатки на утримання сиріт та підкинутих дітей, на роздачу бідним коштів від кухликового збору. Отже, прикази громадської опіки, перебуваючи під безпосереднім контролем МВС, збільшували свої капітали за рахунок фінансових операцій, приватних пожертвувань, а також від ведення самостійної господарської діяльності.

У підрозділі 3.2. «Навчально-виховні заклади» розглядається діяльність різних навчально-виховних закладів періоду діяльності приказів громадської опіки на території українських губерній.

Стаття 385 «Учреждения для управления губерний» розкривала обов’язки приказів щодо дітей-сиріт. Останні віддавалися у сирітські будинки, а за відсутністю коштів – у селянські сім’ї за помірну платню. Доцільним вважалося не лише опікування, а й навчання малолітніх грамоті та ремеслам. Архівні документи свідчать про те, що дітей з виховних будинків передавали на утримання приватним особам, зокрема у села. По досягненню 12 років і закінченню навчання за програмою парафіяльних училищ сироти розподілялися приказом громадської опіки: хлопчики – в гімназії пансіонерами, у фельдшерські школи, школи садівництва, шовківництва, виноробства і землеробства, «до благодійників», до купців, підприємців, художників, ремісників, у друкарні; дівчатка – у виховні заклади, приватні пансіони, до майстрів, у навчальні заклади «повивального мистецтва», до різних осіб. Окрім мережі різних закладів, прикази громадської опіки утримували пансіонерів у навчальних закладах інших відомств, надавали допомогу на утримання в інститутах шляхетних дівчат, в університетах, академіях, гімназіях і повітових училищах. У 1852 р. було прийнято рішення утримувати за рахунок ПГО до 140 стипендіатів на медичних факультетах університетів і в медико-хірургічних академіях.

Важливо нагадати ще про одне починання другої половини XVIII ст. –виховні будинки, опікунами яких були відомі люди. Видатний літератор І. П. Котляревський був опікуном полтавського будинку для виховання дітей бідних дворян.

У підрозділі 3.3. «Богадільні та виправні заклади» зясовано значення богаділень та виправних закладів приказів громадської опіки. Богадільні призначались для «не имеющих пропитания убогих, увечных и престарелых обоего пола гражданского ведомства из всех состояний». При вирішенні питання прийому у богадільні перевага надавалась тим, у кого не було родичів, які могли б забезпечити прожиття. У богадільнях опікувалися усі люди вільного стану, похилого віку, убогі, каліки; кріпосні селяни не приймалися. За певну плату від державного казначейства у богадільні приймалися: скалічені нижчі чини; скалічені вихованці з колишніх військових кантоністів; сини нижчих поштових службовців, незаможні і нездатні до праці; солдатки, як замужні, так і вдови, невиліковно хворі, психічно хворі, похилого віку та каліки. Пізніше у вказані добродійні заклади направлялися за розпорядженням губернської адміністрації: скалічені бродяги, нездатні до переїзду в Сибір; жінки з немовлятами, що підлягали за бродяжництво засланню до Сибіру на поселення, до закінчення вигодовування; відставні нижчі чини, які жебракували чи тимчасово звільнені для покращання здоров’я; інваліди з арештантських рот; виключені з духовного звання, що через старість чи каліцтво не можуть працювати та ін. Для немічних, які залишались без будь-яких занять, прикази громадської опіки повинні були надавати можливість для читання та слухання священних книг. У великих чи віддалених від міста богадільнях, або коли декілька закладів приказів були об’єднані в одне господарство, влаштовувалися церкви. ПГО забезпечували свої заклади релігійною літературою. Певною підмогою для функціонування богаділень були внески заможних осіб. Дотримувався територіально-становий принцип, який, на нашу думку, можна оцінити як логічний і раціональний. На початку XX ст. утримування було безплатним і з платою. За нашими підрахунками, опікувані за плату складали 23%. Крім богаділень приказів громадської опіки, у губернських і повітових містах існували богадільні, відкриті і утримувані коштом міст, окремими станами, добродійниками, національно-релігійними громадами.

Прикази завідували закладами виправного характеру – робітними та упокорювальними будинками, які можна назвати першими закладами для вирішення питань безробіття. Тут відшкодовувалися заподіяні збитки. Усіх людей, які «праздно шатаются» або займаються жебрацтвом, закон приписував забирати і направляти в робітні будинки. Робітні будинки не набули належного розвитку. В упокорювальні будинки дозволялося здавати непокірних поміщикам кріпосних; відправлялись туди й інші категорії «злочинців». У цих закладах був встановлений напівтюремний режим з примусовою працею та тілесними покараннями. У деяких закладах вказаного типу поступово накопичувалися особи з різними фізичними вадами, які врешті так і залишались довічно у богадільнях чи при лікарнях.

Отже, діяльність мережі спеціальних благодійних закладів системи ПГО – богаділень, заповнила важливу нішу у соціальному захисті населення, мала позитивне суспільне значення. Богадільні виконували суто добродійну функцію. Стосовно ж робітних та упокорювальних будинків зазначимо, що вказані інститути – не що інше, як виправні заклади, куди розміщували за незначні злочини і вчинки. Відзначимо також, що назва цих закладів – виправні, – є умовною, адже вони виконували певні функції опіки, хоча задумані як близькі до тюрем.

Підрозділ 3.4. «Приказна медицина» висвітлює медичну допомогу як особливий напрям діяльності приказів громадської опіки. Стаття 386 «Учреждений» детально характеризувала місцезнаходження лікарень. У лікарнях передбачалось опікувати «всякого звания бедных и неимущих безденежно, прочих же больных и господских служителей только тогда принимать, когда порожние места случатся, и класть особо, а плату за излечение сих установить умеренную». Оплата за лікування і утримання в лікарні була помірною і вносилась за місяць наперед при прийомі хворого. Стосовно військовослужбовців, то на підставі положення комітету міністрів 1816 р. «За пользование в больницах военных чинов стягувалось 50 копійок за добу з кожного хворого. Прикази громадської опіки почали на нових засадах організовувати допомогу й душевнохворим: відкривали психіатричні відділення в лікарнях, на вимогу «устроить в каждой губернии особые дома для умалишенных» будувалися спеціальні будинки для божевільних («жовтий дім»). Хоча оплата довго не змінювалась і зовсім не відповідала дійсним витратам лікарень, МВС, з метою доступності лікарень для незаможних, не підвищувало її. Однак зі зменшенням коштів ПГО, з одного боку, зростанням цін на усі необхідні предмети, з іншого боку, примусило МВС відступити від цього правила і підвищити плату за лікування. В цілому підкреслимо, що оплата для цивільних хворих стягувалася лише з імущих хворих, а за неімущих, що належали до різних відомств і громад, оплачували останні. Проте закон цей поширювався лише на громади податні, в яких існувала кругова порука. Стосовно амбулаторного прийому, то він був безкоштовним, за виключенням представників державних відомств. В лікарнях дореформеного періоду навіть штатні ліжка не завжди були заповнені. Негативна оцінка, яку давали приказній медицині діячі більш прогресивної – земської медицини, на нашу думку, навряд чи правомірна. Незважаючи на всі її недоліки, обумовлені бідністю, нестачею медичного персоналу, низькою культурою тощо, вона була все ж таки формою державної медицини. Прикази громадської опіки намагалися поліпшувати медичну справу. Так, Київський ПГО ще у 1844 р. розглядав питання про покращання побутових умов хворих та інвалідів у міських і повітових лікарнях та інвалідних будинках і «об искоренении разных злоупотреблений в больницах». Гадаємо, що сучасної охорони здоров’я практика діяльності приказної медицини має значний інтерес. Отже, створення приказами громадської опіки медичних закладів ознаменувало новий важливий етап історії медицини – появу так званої «приказної медицини». Вона проіснувала майже сто років, а в деяких губерніях ще довше. Прикази заклали основи цивільної охорони здоров’я населення і досягли певних успіхів порівняно з доприказною медициною. В той же час не можна не погодитися з численними авторами кінця ХІХ початку ХХ ст., які оцінювали приказну систему управління медичними закладами як уже неприйнятну в нових історичних умовах. На зміну приказній прийшла земська медицина.

Відзначимо, що прикази громадської опіки займалися багатьма проблемами навчального, благодійного, медичного та виправного плану. Підвищенню рівня соціальної опіки заважали всевладдя бюрократії, надмірна централізація управління, постійна нестача фінансових коштів, дефіцит кваліфікованого персоналу та ін. Опіка не була обов’язковою для всіх незаможних, а була лише вибірковим факультативним явищем. Прикази громадської опіки хоча й проводили роботу з надання підтримки незаможним, проте не могли задовольнити усі потреби населення. Цьому сприяла і «погана слава» дореформених закладів суспільної опіки. Система опіки, створена законом 1775 р., не мала альтернативи дуже довго. Діяльність приказів громадської опіки склала цілу епоху в історії благодійності.

У четвертому розділі «Соціальна діяльність земств» аналізується діяльність земських органів самоврядування з соціальної допомоги населенню і в галузях земської освіти та медицини.

У підрозділі 4.1. «Земська суспільна опіка» розглядається соціально спрямована земська робота. Зазначається, що поряд з іншими обов’язками з розвитку місцевого господарства та побуту до компетенції земств увійшло «завідування земськими лікувальними та благодійними закладами... турбота про опіку бідних, невиліковно хворих та божевільних, а також сиріт і калік та інші заходи опіки... способи припинення жебрацтва», участь у «піклуванні про народну освіту, народне здоров’я і в’язниці» та ін.

Земські видатки поділялися на обов’язкові і необов’язкові (на народну освіту, медицину, ветеринарію, утримання управи та ін.). Необов’язкові видатки за 24 роки (1866-1890) зросли з 43,6 до 53,2%, що свідчить про переорієнтування земськоі діяльності; адміністративні видатки скоротились з 14,4 до 7,0% , на освіту та медицину зросли відповідно з 7,6 до 14,7% і з 9,2 до 15,5%. Це є доказом активної ролі земств у справі створення народної школи та поліпшенні медичного забезпечення населення.

Земські установи або самі влаштовували різні благодійні заклади і доглядали в них нужденних, або надавали матеріальну підтримку благодійним закладам, чи видавали грошову допомогу окремим особам і сім’ям. Більша частина витрат на доброчинну допомогу населенню відшкодовувалась з поточних коштів земських установ. Опіка інвалідів та літніх осіб у богадільнях не набула розвитку в земствах, і навіть дещо скоротилась. Ті, хто підлягав опіці, переводились в пенсіонерів, які отримували певну пенсію і влаштовувались на квартирах.

Губернські земства витрачали на організацію суспільної опіки значно більшу частину свого бюджету, ніж повітові. В українських губерніях у 1901 р. ними було асигновано: у Таврійській – 10,0%, Херсонській – 4,93%, Катеринославській – 3,2%, Чернігівській – 3,82%, Харківській – 1,38%, Полтавській – 0,44%. За активністю у суспільній опіці серед повітових земств виділяється Полтавська губернія. Проте фінансування суспільної опіки губернськими земствами усе-таки було незначним.

Окрім надання допомоги невиліковно хворим, особам, нездатним до праці, жебракам, земства влаштовували професійні школи, товариства допомоги, будували тимчасові приміщення для безпритульних, «странноприимные дома» для переселенців та робітників, відкривали довідкові контори для врегулювання пересування робітників та пошуку роботи. Земські установи здійснювали диференційований підхід до проблем нужденних. Створювались спеціальні фонди, окремо для ремісників, бідних жінок, учителів тощо.

Не менш важливу роботу земські установи проводили з профілактики збідніння. З цією метою створили позичково-благодійні капітали, емеритальні каси, діяльність яких спрямовувалася на підтримку переселенців, на ремонт і будівництво квартир, будинків. Земства займались громадськими роботами, надавали одноразову допомогу до різних свят (Різдво, Пасха), вносили оплату за навчання. Використовувалися традиційні кухликові збори.

У земських бюджетах найбільшу частину займали видатки соціального характеру – медицина, народна освіта. Земства остаточно спеціалізували та виділили медицину й народну освіту, що було важливо з точки зору організації ясел для дітей, встановлення стипендій, організації опіки хроніків, сімейної опіки душевнохворих. Органи земського самоврядування надавали добродійну, фінансову та медичну допомогу сім’ям нижчих військових чинів та офіцерів, дітям-сиротам та іншим категоріям нужденних. За законом від 25 червня 1912 р. надавалась продовольча допомога родинам призваних на військову службу. Задовольнялися різні клопотання про надання допомоги, виділялися кошти на допомогу сиротам, удовам, надавалися кошти на лікування працівникам земських установ, колишнім працівникам та їх родинам.

Одним із спрямувань земської опіки була підтримка благодійної мережі. Київське губернське земство надавало субсидії Маріїнській общині сестер милосердя. Ковельська повітова земська управа підтримувала місцеве товариство допомоги бідним. Субсидію отримало Подільське губернське попечительство дитячих притулків. Кошторис Олександрівської повітової земської управи містив статті видатків на підтримку Катеринославського благодійного товариства, товариства піклування про підкидьків, товариства піклування про дітей, дитячих притулків, товариства допомоги нужденним учням в губернській земській фельдшерській школі. Полтавське земство допомагало кременчуцькому товариству допомоги бідним, Полтавському, Лубенському, Роменському благодійним товариствам. Волинське губернське земство надавало субсидії житомирському дитячому санаторію. Земські органи розширили мережу богаділень, сирітських будинків, брали на себе піклування про незаконнонароджених дітей, підкидьків. Поширеною формою була опіка за рахунок благодійних товариств. Організовувалися такі форми підтримки, як денні притулки, ясла, ремісничі класи, землеробні колонії і ремісничо-виправні притулки.

Земська соціально спрямована діяльність мала досить різноманітний характер, що видно з переліку її видів. Земства допомагали постраждалим від паводку, неврожаю; допомагали родинам нижчих чинів, призваних в армію; підтримували селян-переселенців; оплачували навчання, утримували стипендіатів у навчальних закладах та пенсіонерів; створювали та фінансували будинки й колонії для душевнохворих, колонії для неповнолітніх злочинців, притулки для підкидьків; будували благодійні заклади різних типів; видавали позики безземельним селянам на придбання землі. Надавалась допомога грішми, речама, продуктами; у пошуку роботи, для чого створювалися бюро й контори працевлаштування, організовувалися громадські роботи; підтримувались благодійні товариства та різні заклади.

Під час Першої світової війни окрім допомоги пораненим, біженцям, родинам мобілізованих, земства брали участь у хлібних заготівлях для потреб армії, закуповуючи борошно. У вересні 1914 р. за участю Сумської повітової земської управи було закуплено 20 тис. пудів житнього борошна.

Звісно, не можна змальовувати соціальну роботу земських органів лише світлими тонами, без проблем, труднощів та недоліків. За оцінкою сучасників, земства виділяли безпосередньо на потреби громадської опіки недостатні суми. Це було пов’язано з недостатнім бюджетом земств, урядовими обмеженнями їх фінансово-економічної діяльності, досить слабкою фінансовою допомогою з боку держави. Підсумки соціальної роботи земських органів у багато разів перевищували аналогічні показники діяльності бюрократичної адміністрації неземських губерній та областей. Аналізуючи й оцінюючи діяльність земських органів самоуправління в сфері суспільної опіки, можна стверджувати, що хоча суспільна опіка вважалася «факультативною діяльністю», результати були в цілому досить відчутними. Безсумнівною заслугою земств було те, що соціальний захист став розглядатися як найважливіша суспільна справа. Діяльність земств була спрямована не лише на пом’якшення наслідків цих явищ, але й на попередження їх та знайшла широкий і багатогранний характер.

У підрозділі 4.2. «Земська освіта» відзначається, що з боку земств зростала зацікавленість шкільною справою. Піднесення народної освіти перетворювалося в одну з гострих і нагальних проблем, розв’язанням якої й займалися земства. Земці організовували школи, відкривали бібліотеки, видавали книги для народу. Незважаючи на тяжкі умови, в яких діяли земські установи, невпинно збільшувалась мережа початкових шкіл. Важливим питанням земської діяльності в галузі народної освіти було її фінансування, яке сприяло поширенню початкової освіти в губерніях України. У 1878 р. земства утримували на своєму рахунку 1403 початкові школи, в 1898 р. їх кількість зросла до 3687, в 1910 – до 5147, а в 1914 р. – до 7082 земських шкіл. Покращувалася і якість початкової земської освіти. У 1898 р. одна земська школа припадала на 4100 жителів. У 1910 р. одна земська школа в шістьох українських губерніях в середньому припадала на 3400 жителів, а в 1913 р. – на 2400 жителів. Існували правила, згідно з якими не всі учні ставали власниками свідоцтв про завершення навчання у школі. Якщо учні не досягали відповідних стандартів, продовжували навчання. Однак з року в рік успішність у навчанні поліпшувалася. Отже, земці опікувалися й якістю навчання. Крім початкової освіти, земства активно підтримували середню, середню спеціальну та вищу освіту. Катеринославське губернське земство виділило три тис. руб. на облаштування нового учительського інституту і міського училища при ньому. На кошти Полтавського губернського земства існувала Миргородська художньо-промислова школа ім. М. В. Гоголя.

Земства вирішували й проблему педагогічних шкільних кадрів, які отримували освіту при школах, педагогічних класах, учительських семінаріях, гімназіях, а також у вищих навчальних закладах. З метою вивчення педагогічного досвіду і вдосконалення учительської роботи повітові земські установи щорічно збирали учителів на семінари й курси. Для прискорення підготовки учителів земства організовували курси, на яких навчалися від декількох десятків до 300 осіб.

Земські установи забезпечили школи підручниками, посібниками, науковою та художньою літературою, письмовими знаряддями. Створювалися склади якісних і дешевих книжок. Розвитку освіти сприяли й земські бібліотеки-читальні.

Земства надавали увагу й діяльності на ниві культури, підтримуючи корисні ініціативи, або й самі ставали ініціаторами тих чи інших починань. Змства брали активну участь у відбудові церковних храмів. Подібну діяльність підтверджує участь Волинського губернського й Овруцького повітового земств у відбудові Василівського собору в Овручі в 1908-1912 рр., на що виділено 30% усіх затрат. Конотопське земство зініціювало створення при ньому історичного музею. Земства встановлювали правила про порядок призначення земських стипендій.

Участь приватних осіб у будівництві та оформленні шкіл полягала у наданні коштів, різноманітних матеріалів, палива, різних внесків. І. Я. Дунін-Борковський заповів Чернігівському губернському земству близько 400 тис. руб. для запровадження у навчальних закладах стипендій, пожертвував 100 тис. руб. для спорудження будинку реального училища, значну допомогу від нього отримали чоловіча і жіноча гімназії в Чернігові. П. І. Харитоненко щорічно надавав 2800 руб. на утримання Сумського парафіяльного училища і 180 руб. Засумському училищу. Родина Харитоненків підтримувала 2-у жіночу гімназію, надаючи щороку від однієї до трьох тис. руб. Цей же навчальний заклад мав таких постійних благодійників, як його почесна попечителька М. А. фон Лоретц-Еблін, О. Д. та І. Д. Траскіни, М. Ф. та І. О.Асмолови, М. О. Суханов, графиня Толстая та ін. М. А. Терещенко надав 100 тис. руб. для реорганізації місцевої прогімназії в гімназію та побудови для неї нового цегляного приміщення. Особливо відзначимо діяльність чернігівського музею української старовини імені В. В. Тарновського, який утримувало губернське земство.

Отже, завдяки земській і добродійній діяльності зростала кількість і якість освіти. Вважалося, що питання про здійснення загального початкового навчання в земських губерніях, завдячуючи піввіковій роботі земств і надходженню коштів, було вже близьким до свого вирішення. Отже, земськими органами самоврядування надавалася значна підтримка розвитку народної освіти.

У підрозділі 4.3. «Земська медицина» оцінюється такий важливий напрям діяльності земських органів самоврядування, як земська медицина – оригінальна організація медичної допомоги, яка не мала аналогів у світі. В дорадянський час підкреслювався нерозривний зв’язок, що існував ще в ХІХ ст. між медичною допомогою і суспільною опікою у тісному значенні цього слова. М. Капустін підкреслював, що на противагу європейській медицині, відповідно якій медична допомога – особиста справа хворого і здійснюється лікарями на правах ремесел і торгівлі, російська земська медицина є громадською справою. В час діяльності земств піклування про лікування хворих швидко вийшло на перший план, і земська медицина склала самостійну галузь земського господарства. Факультативність медичних функцій у діяльності земств під впливом потреб життя поступово почала переходити на другий план. До появи земської медицини сільське населення, яке складало тоді в Російській імперії понад 90%, не мало організованої медичної допомоги. Із самого початку лікарі виступили за необхідність утвердження в земській медицині принципу лікарської допомоги населенню – на противагу тим земським діячам, які з метою економії робили ставку на фельдшерську допомогу. Земська практика низки повітів і губерній невдовзі показала, що фельдшерське лікування обходиться невідповідно дорого, а тому відпадає головний і основний доказ на користь фельдшеризму. У перших проектах переважав роз’їзний тип надання лікарської допомоги. Однак невдовзі з’ясувались усі незручності цієї системи – і для хворих, і для лікаря, і для земства також. На зміну роз’їзній системі в 70-80 рр. ХІХ ст.прийшла нова, стаціонарна система. При цьому в центрі кожної дільниці відкривалась лікарня з амбулаторією. Стаціонарна система показала свої переваги. Так з’явилось одне з найбільших досягнень земської медицини – дільничне обслуговування сільського населення. Сільські дільничні лікарні, які обслуговували певну кількість жителів на прилеглій обмеженій території, стали центром лікувально-профілактичної та санітарної допомоги.

Земським лікарям належить ініціатива розвитку санітарно-профілактичної діяльності як пріоритетного напряму в охороні здоров’я. «Завдання лікувальної медицини та гігієни тут ідуть пліч-о-пліч, у нерозривному зв’язку». Вважаємо, що саме тут, у земській медицині, знаходиться фундамент профілактичного напряму охорони здоров’я – найважливішого в організації й діяльності системи охорони здоров’я.

Питання про платність медичної допомоги у земській медицині має особливий інтерес. Спочатку земства брали оплату за лікування у лікарнях та амбулаторіях, так, як це практикувалось раніше. Однак повітові земства постійно її знижували, відміняли то для однієї, то для іншої категорії хворих. Принцип безкоштовності медичної допомоги став одним із основоположних у земській медицині. Слід зазначити, що підставою для введення безкоштовної медичної допомоги були не лише гуманні міркування, але й практичні спостереження лікарів про те, що встановлення навіть мінімальної оплати зменшує звертання за медичною допомогою, а це позбавляє своєчасно виявляти інфекційних хворих і ефективно боротися з епідеміями.

У розвитку земської медицини особливо виділяють Полтавсько-Херсонський період. Полтавські губернські земські збори у 1865 р. обрали постійну медичну комісію для розробки питання про організацію медичної допомоги населенню. Не чекаючи складання загального плану організації медичної допомоги, за рахунок спеціального півкопійчаного збору з десятини землі було вжито організаційних заходів по боротьбі з сифілісом, що дістав на той час значного поширення. Однак незабаром протисифілітична організація почала втрачати своє спеціальне призначення і включила в коло своєї діяльності надання медичної допомоги й при інших захворюваннях. В «Трудах постоянной медицинской комиссии» чітко відображені прогресивні засади земської медицини. Вперше були викладені основні завдання і положення земської медицини, які в подальшому лягли в основу її діяльності.

Одним з основних обов’язків земської медичної організації була боротьба з епідеміями, яка покладалася на медичний персонал повітових земств. Губернське земство допомагало лише у випадках великих епідемій.

В Правобережній Україні – в Київській, Волинській та Подільській губерніях – тривалий час земська реформа не поширювалась, стан медичного обслуговування залишався майже без змін. Із запровадженням земського управління почалося масове відкриття в губерніях лікарських дільниць, розпочалося будівництво власних будівель. Губернські лікарні поступово перетворювалися у центри кваліфікованої та спеціалізованої медичної допомоги.

Губернськими земствами утримувалися фельдшерські школи. Вагоме значення для забезпечення діяльності системи земської медицини мала приватна ініціатива та благодійність.

Запровадження земської медицини, орієнтованої на доступність медичної допомоги для сільських жителів, покращання її якості та ефективності, формування профілактичних засад призвело до певних позитивних зрушень у медичному забезпеченні, незважаючи на те, що її розвиток гальмували недостатнє фінансування, незадовільне кадрове та матеріально-технічне забезпечення, значна залежність від рівня соціально-економічного розвитку земств, громадянської позиції керівників земських управ, земських лікарів та ін. Проте найважливіше значення земської медицини полягає в тому, що вона наблизила до широких верств сільського населення раціональну медичну допомогу, накопичила величезний практичний досвід в галузі профілактики, діагностики та лікування хвороб різного профілю та організації медичної допомоги населенню за дільничним принципом. Саме земські лікарі з України стали одними з ініціаторів запровадження профілактичного напряму в земській медицині і створення земської санітарної організації. Незважаючи на деякі недоліки, обумовлені соціально-економічними чинниками, земська медицина зробила чимало у створенні прогресивної системи медичної допомоги населенню. Земська медицина виробила особливий тип лікаря – земського, який свою діяльність вважав не заробітчанством, а справою служіння народу. В основі земської медицини був принцип загальнодоступності. Саме в земській медицині виник найбільш прогресивний принцип дільничного обслуговування сільського населення – одне з найбільших досягнень земської медицини, яке реально забезпечило населенню загальнодоступну медичну допомогу. Були закладені основи медичної служби на селі, що є цінним історичним досвідом. При цьому важливо підкреслити науковий підхід земських лікарів до формування такої служби. Одним з основних у земській медицині був принцип безплатності загальнодоступної медичної допомоги. Принцип безкоштовності земської медицини був узаконений урядом В. Плеве, який затвердив спеціальне положення про управління земським господарством, де було сказано, що «во всех содержимых на земские средства сельских лечебных заведениях жители губернии пользуются бесплатно». Місцевій охороні здоров’я слід би перейняти у земської медицини ще один пріоритетний принцип – санітарно-профілактичний напрям. Використання багатого вітчизняного досвіду земської медицини аж ніяк не зводиться до механічного копіювання, до перенесення в сучасні умови усіх її досягнень. Сьогодні інший час, інші соціально-економічні умови, інша медицина. Проте головні цінності земської медицини не повинні бути втрачені. Земська медицина, що проіснувала понад півстоліття, була дійсно унікальним явищем.

      З утворенням земських органів самоуправління розпочався земський етап у розвитку суспільної опіки. Організація суспільної опіки законодавчо так і не була закріплена за органами місцевого самоуправління; вона вважалася «факультативною діяльністю». Аналізуючи й оцінюючи діяльність земських органів самоуправління в сфері суспільної опіки можна стверджувати, що результати були в цілому досить відчутними. Земства вели активні пошуки нових форм з опіки нужденних, зокрема набули поширення так звані економічні заходи виділення дешевих квартир кустарям, організація різних товариств допомоги ремісникам, учителям, організація сільськогосподарських шкіл для бідних селянських дітей. Запобіжними заходами боротьби з бідністю і жебрацтвом стало надання земствами допомоги переселенцям, організація громадських робіт і створення бюро працевлаштування, страхування від нещасних випадків на роботі та ін. Досвід земств у сфері суспільної опіки показує, що надійними джерелами фінансування цієї діяльності були відрахування з місцевих податків, спеціальних джерел фінансування опіки (штрафи, пеня, дотації держбюджету, прибутки від продажу гральних карт та ін.), а також приватні благодійні пожертвування. Безсумнівною заслугою земств було те, що соціальний захист став розглядатися як найважливіша суспільна справа, шо було вкрай необхідно та своєчасно в умовах швидкого утвердження капіталістичних відносин. Земствам багато вдалося зробити в розвитку соціальної сфери, але, як відомо, наступ самодержавства на земство не дозволив реалізувати наявні можливості. Шкільна справа й медицина склали ядро земської діяльності. В роки Першої світової війни потенціал земства розкрився в справі організації допомоги пораненим і біженцям. Однак, незважаючи на велику роботу, проведену земствами у галузі соціальноі політики, вони не розв’язали проблеми ліквідаціі неграмотності, докорінного покращання всієї системи медичного обслуговування.

          У п’ятому розділі «Діяльність міських громадських управлінь з соціальної підтримки та доброчинності» з’ясовано особливості та форми діяльності міських самоуправлінь у соціальному спрямуванні.

У підрозділі 5.1. «Міські бюджети і соціальна підтримка» вказується, що помітне покращання стану соціальної опіки у містах пов’язано з реформою міського самоврядування. У 1870 р. затверджено Міське положення, згідно з яким у містах були створені думи й управи, до компетенції яких входили розвиток народної освіти, турбота про охорону здоров’я жителів. Особливою статтею Міського положення інституціям міського самоврядування доручалось «піклування про опіку бідних та про припинення жебрацтва; створення благодійних та лікувальних закладів і завідування ними на однакових із земськими установами засадах». За новим Міським положенням (1892) до відання органів міського самоврядування входив розвиток освіти, санітарно-медичної справи та благодійності. Отже, соціальна допомога лишалась ланкою діяльності міських управлінь. Головною проблемою міських дум було те, що вони не мали достатніх коштів і прав виходити за межі певного кола предметів оподаткування. В Одесі і Миколаєві був встановлений лікарняний збір. В Ялті, Феодосії, Євпаторії було встановлено збір з курортників.

Створена в роки «великих реформ» 60-70-х рр. ХІХ ст. система міського самоврядування серед головних напрямів своєї діяльності вбачала задоволення соціальних запитів широких верств населення на підвідомчій території. Саме на місцеві інститути самодержавство перекладало основні турботи про розвиток охорони здоров’я та народної освіти. Лише після покриття всіх обов’язкових витрат міське управління мало право спрямовувати кошти, що залишалися, на так звані «необов’язкові витрати»: на утримання лікарень, благодійних закладів, народну освіту, благоустрій міст тощо. Проте саме у цій сфері своєї діяльності міські думи, незважаючи на сукупність несприятливих умов, домоглися найбільших успіхів. Громадське управління одержало досить суттєве позабюджетне джерело фінансування соціальної сфери – у вигляді благодійних пожертв.

Міські видатки в галузі суспільної опіки можна згрупувати за трьома напрямами: 1) утримання благодійних закладів, тобто закрита опіка, 2) відкрита опіка, або допомога поза закладами, 3) надання допомоги та субсидій добродійним товариствам та закладам.

У підрозділі 5.2. «Соціальна допомога» окреслені напрями та форми соціальної підтримки незаможного населення міст. Найбільш поширеною формою допомоги старим, хворим, немічним, сиротам у містах була організація богаділень і притулків. Міські управління надавали підтримку таким закладам інших відомств. Одним із соціально спрямованих питань у діяльності міських управлінь була оплата праці власних службовців та робітників, їх пенсійного забезпечення. Службовцям міського громадського управління надавалась передсвяткова допомога. Міські громадські управління підтримували родини своїх колишніх працівників. З міських доходів надавалася допомога дітям нижчих чинів поліцейських та пожежних команд, родинам нижчих військових чинів, утримувались притулки для літніх самотніх людей. Важливим напрямом соціальної підтримки був догляд за літніми людьми та інвалідами, допомога малозабезпеченим мешканцям. Надавались пенсії та грошові допомоги. Підтримувались благодійні товариства та установи, що не перебували у віданні міста, утримувались заклади допомоги бідним. Доброчинна діяльність органів міського самоврядування відзначалась широким розмаїттям мережі «общеполезных заведений». В Одесі лише у 1912 р. виділена субсидія товариству покровительства колишнім в’язням і безпритульним, Хрестовоздвиженському церковно-парафіяльному попечительству для утримання дитячого притулку, одеському відділенню Російського товариства захисту жінок, попечительству бідних Архангельсько-Михайлівської церкви для дитячої їдальні, Стурдзівській общині сердобольних сестер на утримання амбулаторії, училищу сліпих одеського відділення попечительства сліпих, товариству дешевих нічліжних притулків, товариству виховно-виправних притулків, товариству допомоги бідним на Пересипі для сирітського притулку. Громадське самоврядування Києва надавало допомогу товариству швидкої медичної допомоги, товариству боротьби з заразними хворобами, товариству надання допомоги хворим дітям, медичним закладам Червоного Хреста, медичним закладам благодійного товариства, протитуберкульозному санаторію, пологовому притулку на Подолі, на оплату лікарям за нічні чергування та утримання цих чергувань, на оплату нічних чергувань фельдшериць і повитух, на утримання ліжка імені Пирогова у лікарні благодійного товариства.

Міські управління допомагали працевлаштуванню населення за посередництвом відповідних контор по найму. Мали місце громадські роботи. Громадські управління намагалися створити для бідняків певні житлово-побутові умови. Для прийшлого та місцевого збіднілого населення організовувалися міські нічліжки та дешеве житло. Проте забезпечення дешевими квартирами городян було недостатнім.

Міські думи займалися приватними заповітами та пожертвуваннями на добродійні цілі. У розпорядження міського самоврядування різні особи відписували власні кошти з тим, щоб відсотки з цих капіталів щорічно роздавалися бідним на християнські свята – Різдво, Пасху, а також на утримання богаділень та інших закладів.

Кошти міст поповнювалися за рахунок добродійних внесків великої буржуазії. Київський голова думи П. Демидов пожертвував 70 тис. руб., які були спрямовані на відкриття ремісничої школи, на жіночу гімназію, на будівництво притулку, на організацію міської пошти. Лише М. А. Терещенко пожертвував на громадські потреби понад 5 млн руб., з яких два млн на м. Київ. Щоб зрозуміти повною мірою розмах благодійних внесків минулого, треба враховувати, що 100 000 руб. ХІХ ст. сьогодні еквівалентні приблизно одному мільйону американських доларів. Особливо відзначимо відомого київського благодійника М. П. Дегтєрєва. На його кошти при міській Олександрівській лікарні була збудована церква, старостою якої він був до останніх днів. Разом з іншими киянами Дегтєрєв взяв участь у фінансуванні будівництва Свято-Покровської (Платонівської) церкви. На Подолі у будинку С. Стрельбицького ним заснована богадільня для непрацездатних осіб. М. Дегтєрєв пожертвував 100 тис. руб. на утримання 45 безплатних квартир на Подолі. При заснуванні Політехнічного інституту Дегтєрєв пожертвував 15 тис. руб. на стипендії цього закладу. Така ж сума пожертвувана ним при заснуванні в Києві комерційного училища. У безплатній лікарні для чорноробів Дегтєрєв вніс на утримання п’яти ліжок його імені 25 тис. руб. Надав 15 тис. руб. на влаштування прийомного покою при цій лікарні, а за його заповітом збудовано корпус на 25 ліжок. М. Дегтєрєв заповів свій капітал у сумі близько 2 400 000 руб. і нерухоме майно майже на 1 600 000 руб. на будівництво і утримання благодійних закладів його імені: богадільні на 500 осіб обох статей, притулку на 60 дітей віком від 6 до 13 років і притулку на 100 дітей до 6 років. На благодійні внески сім’ї Бродських та інших подвижників у Києві виникла й діяла одна з найбільших в Україні єврейська лікарня. Серед найбільш значних медичних проектів у Києвї слід також відзначити будівництво безплатної хірургічної «лікарні Зайцева», лікарні для чорноробів та ін. Свій слід у добродійній діяльності залишила й сім’я Грушевських. Батько Михайла Грушевського С. Грушевський лишив по собі досить значний маєток, призначивши його на гуманітарні цілі (стипендії й школу). У духовному заповіті він доручив своїм спадкоємцям заснувати на залишений спадок початкове народне училище у Києві.

Органи міського самоврядування вживали заходів проти дорожнечі товарів і предметів широкого вжитку. В неврожайні роки деякі міські думи намагалися знизити ціни на хліб. До певних успіхів у соціальній сфері можна віднести й створення в зимовий час запасів палива для продажу незаможним городянам за твердими цінами, нижчими від ринкових, збирання управами пожертвувань для закупівлі вугілля для бідних. За поданням благодійних відділень міських управ проводилось фінансування міських дільничних опікунств для бідних.

Соціальні проблеми гостро постали перед органами міського самоврядування в роки Першої світової війни. Однією з них стала допомога родинам осіб, мобілізованих на війну. Органи міського управління докладали зусиль для боротьби з дорожнечею, що була наслідком економічних труднощів воєнного часу. Доводилося докладати значних зусиль, щоб боротися з енергетичною проблемою. Перша світова війна стала справжнім випробуванням для соціальної та санітарно-медичної системи. Скупчення біженців було надзвичайно небезпечним з огляду на санітарно-епідеміологічне становище міст. Біженці користувались безкоштовною медичною допомогою. Протягом короткого часу в Україні за активної участі міських і земських органів управління з’явилася широка мережа госпіталів і лазаретів, наприклад, у Бердичеві – на 6 тис ліжок, в Черкасах – 3,5 тис., в Умані – 450, в Києві було облаштовано 9 госпіталів на 6185 ліжок. Завдяки енергійним і своєчасним заходам органів міського самоврядування в роки Першої світової війни вдалося задовільно розв’язати складні питання допомоги біженцям та евакуйованим, розміщення поранених і хворих військовослужбовців, забезпечувати діяльність мережі медичних закладів, фінансувати важливі соціальні напрями.

Отже, діяльність міських громадських управлінь із соціальної підтримки незаможних відзначалася різнобічністю і, безумовно, сприяла пом’якшенню складного тогочасного соціального становища.

У підроділі 5.3. «Народна освіта» вказується на те, що предметом піклування міського самоврядування була й народна освіта, витрати на яку з часом досягли значних сум. В середньому 75% усіх надходжень на утримання початкових шкіл становили кошти органів міського самоврядування. Вони витрачалися на заробітну плату вчителям, на оплату приміщень, на придбання підручників, навчальних посібників та матеріальну допомогу учням. Увага міських дум поширювалася також на середню, вищу і професійну освіту. За участю органів міського управління відкривалися чоловічі та жіночі прогімназії, гімназії, ремісничі, професійні училища, вони брали участь у їх фінансуванні.

В містах українських губерній у 70-х рр. ХІХ ст. на освіту з бюджету виділялось: у Катеринославській губернії – 13,4%; у Херсонській губернії – 12,5%; у Таврійській – 8,6%; у Чернігівській – 7,3%; у Полтавській – 6,3%; у Харківській – 5,8%; у Київській – 5,2%; у Подільській – 2,1%; у Волинській губернії – 0,6%. Як бачимо, найнижчий показник у правобережних губерніях. Найбільші витрати на освіту були у Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях. За ними йдуть Чернігівська, Полтавська і Харківська губернії. Найменші відповідні видатки були в Київській, Подільській і Волинській губерніях, що очевидно пояснюється тим, що впровадження міської реформи тут було не завершено, а з іншого боку – про ефективність діяльності міських громадських управлінь після реформи.

Міста піклувались не лише про загальну освіту, але й про дуже важливу для незаможного населення – професійну освіту. Приділялась увага й закладам вищої освіти. Звертали увагу й на дошкільне та позашкільне виховання, на влаштування бібліотек, народних читалень. Органи муніципальної влади створювали за межами міст літні оздоровчі колонії для учнів.

Висока платня за освіту призводила до відмови продовжувати навчання. Муніципальні органи влади намагалися запобігти цьому наданням субсидій та стипендій.

Отже, народна освіта була об’єктом постійної турботи органів самоврядування. Міські думи та управи відкривали, повністю чи частково фінансували муніципальні навчальні заклади найрізноманітнішого профілю: дошкільні установи, загальноосвітні та професійні школи і училища, народні університети, недільні та вечірні ремісничі курси для дітей незаможних батьків. Вони активно сприяли організації недільних загальноосвітніх шкіл.

У підроділі 5.4. «Охорона здоров’я населення» відзначено, що спочатку міські управління не дуже ретельно ставилися до розвитку медичних закладів. Не маючи досвіду й коштів, необхідних для створення лікарень, вони інколи обмежувалися розширенням та дообладнанням наявних медичних закладів. Що стосується міських витрат за перебування в лікарнях нижчих чинів поліції та пожежних команд, то слід, насамперед, мати на увазі, що вони були обов’язкові для міських управлінь за законом. Якщо міста не мали своїх лікарень, то вимушені були платити за лікування вказаних чинів земським, приказним та іншим лікарням, що при загальній нестачі коштів вони робили, звичайно, неохоче. Органи міського самоврядування брали активну участь у боротьбі проти поширення інфекційних захворювань. Вони видавали постанови, листівки профілактичного змісту. Разом з поліцією і лікарями міські управління організовували різні запобіжні заходи. В роки епідемій видатки міських управлінь досягали значних сум і лікування та щеплення проводилися безкоштовно. Міста приділяли увагу створенню на ринках найму сільгоспробітників медично-продовольчих пунктів – форпостів профілактики холери та інших інфекційних хвороб. Міське самоврядування піклувалось й про ремонт медичних закладів.

В Харкові та Одесі був установлений лікарняний збір у розмірі один руб. на рік. Це була своєрідна медична страховка. Лікарняний збір сплачували робітники фабрик і заводів, чорнороби, прислуга, візники й торговці вроздріб. Вони отримували лікарняні білети, що давали право на безплатну медичну допомогу в муніципальних закладах. Всі інші особи могли лікуватись в них лише за платню.

Отже, одним з основних напрямів турботи міських дум та управ була медико-соціальна допомога незаможним хворим. Не маючи достатніх коштів для повного фінансування охорони здоров’я, вони активно співпрацювали з благодійними товариствами та приватними особами з метою розширення мережі медичних закладів. Поряд з лікарнями у містах розгорталося амбулаторне лікування населення, відкривалися заклади чи відділення родопомочі, створювалися спеціалізовані санаторії, формувалося медичне страхування.

В цілому міські органи самоврядування чимало зробили в соціальній сфері. У звітах про грошові обороти міських кас твердо встановилися окремі графи видатків на суспільну опіку, народну освіту й медицину. В найбільших містах справа допомоги знедоленим була поставлена з розмахом, вражаючи значною кількістю лікарень, богаділень, притулків та інших закладів, до того ж обладнаних першокласним медичним обладнанням. Одним з важливих джерел фінансування сфери соціальної підтримки, народної освіти та охорони здоров’я стали пожертвування підприємців та інших добродійників. Значну частку благодійної допомоги нужденним надавали різноманітні громадські організації.

Діяльність органів міського самоврядування багато в чому залежала від ініціативності, професіоналізму діячів міського громадського управління. Найбільших успіхів досягнуто у тих містах, де міськими головами були особи, які вболівали за громадські інтереси і разом з гласними, за участю громадськості впроваджували у містах різні проекти, сприяли поширенню в них освіти, медичного забезпечення, а особливо в сфері соціальної допомоги.

Особливо ускладнилась соціальна, освітня та санітарно-медична діяльність органів міського самоврядування під час Першої світової війни. З великими труднощами міська влада розв’язувала завдання контролю за санітарно-епідемічним станом, постачанням важливих предметів і продуктів, намагалась боротись з дорожнечею на найнеобхідніші товари, надавала підтримку родинам військовослужбовців.

Отже, наслідком переходу справи опіки до міських органів самоврядування стало розширення масштабів, виникнення нових форм соціальної підтримки, підвищення загального рівня організації допомоги бідним та хворим. Слабкі сторони їх діяльності не можуть бути підставою для недооцінювання соціальної практики дорадянського періоду. Досвід організації соціальної допомоги малозабезпеченим силами органів міського самоврядування містить чимало раціонального і при творчому підході може бути корисним при розробці та реалізації сучасної соціальної політики держави. Висунувши народну освіту і медицину до ступеня самостійних галузей громадського управління, відділивши їх від справи допомоги бідним та від інших корисних починань, міські думи тим самим спеціалізували й громадську опіку, надали їй характер цільної та самостійної галузі управління. Звичайно, вони не могли поставити усі групи справ на однаковий рівень, і, природно, серед них вочевидь переважала народна освіта, проте безперечно також, що і в суспільній опіці міські управління зробили крок вперед, виявили здатність за певних умов вести справу і розвивати її.

У висновках підведені підсумки та узагальнені результати дослідження.

Відзначено, що процес становлення і розвитку доброчинності та соціальної допомоги в Україні – явище тривалого характеру, яке не має свого історичного завершення та оформлення. Парадигма допомоги і підтримки розвивається і є складною сукупністю історичних суспільних форм захисту і вчень, традицій і звичаїв, законів та індивідуальних дій і вчинків.

Встановлено, що з кінця ХVIIІ ст. зі створенням приказів громадської опіки оформлюється законодавча практика допомоги і підтримки на державному рівні. Законом 1775 р. визначалася компетенція перших органів державної підтримки найменш захищених верств населення і детально регламентувалася робота підвідомчих їм закладів. Була створена нова система допомоги бідним і нужденним, що об’єднала установи суспільної опіки та медичної допомоги. Вперше на загальнодержавному рівні вирішувалась проблема допомоги пауперизованим представникам різних станів. Система опіки, створена законом 1775 р., не мала альтернативи дуже довго. Діяльність приказів громадської опіки становить цілу епоху в історії благодійності.

Дисертантом зазначено, що в післяреформений період найважливішою віхою в історії соціальної підтримки та доброчинності став перехід справ допомоги бідним до земського самоврядування. Земські органи суттєво доповнили систему суспільної опіки, зумівши максимально наблизитись до потреб народних мас. Незважаючи на низку причин об’єктивного і cуб’єктивного характеру, результати в цілому були досить відчутними.

Відчутних результатів у соціальній допомозі домоглися й органи міського самоврядування. Постійно зазнаючи фінансових труднощів, знаходячись під жорсткою бюрократичною опікою губернаторів та міських голів, міські органи самоврядування проявили гідну поваги дієздатність і багато зробили у соціальній сфері. Висунувши народну освіту і медицину до ступеня самостійних галузей громадського управління, відділивши їх від справи допомоги бідним та від інших корисних починань, міські думи й управи тим самим спеціалізували й громадську опіку, надали їй характер цільної та самостійної галузі управління.

Незважаючи на відсутність у земств і міських громадських управлінь реальної самостійності, достатніх коштів, дію застарілого законодавства в галузі благодіяння, земська і міська опіка виявилась значно ефективнішою у порівнянні з приказною опікою.

Автор вказує, що відповідальність за організацію суспільної опіки в Росії законодавчо так і не була закріплена ні за державою, ні за органами місцевого самоуправління; вона вважалася «факультативною діяльністю». Ні Земське, ні Міське положення, даючи самі загальні формулювання, не забезпечували участі громадських сил і не вказували на джерела, з яких треба було брати кошти на опіку. Суспільна опіка не була включена в перелік обов’язкових витрат. Однак кошти на соціальні питання стали істотними статтями видатків необов’язкового бюджету земств і міст, де у звітах про грошовий обіг твердо встановлювалися окремі графи видатків на суспільну опіку, народну освіту, медицину. Дисертант приходить до висновку, що чимало недоліків у діяльності органів самоврядування пояснювалися відсутністю традиційного досвіду громадської муніципальної практики, байдужістю основної маси гласних до громадської справи, некомпетентністю у вирішенні господарчих питань. Головне полягало в тому, що громадські установи з широким полем обов’язків і великою відповідальністю не мали необхідних умов для роботи.

Одним з важливих джерел фінансування сфери соціальної підтримки, народної освіти та охорони здоров’я стали пожертвування підприємців та інших добродійників. Значну частку благодійної допомоги малозабезпеченим надавали різноманітні громадські організації.

Автором встановлено, що наслідком переходу справи опіки до земських і міських органів самоврядування стало розширення масштабів, виникнення нових форм соціальної підтримки, підвищення загального рівня організації допомоги бідним та хворим. Досвід організації соціальної допомоги незаможним силами органів самоврядування містить чимало раціонального і при творчому підході може бути корисним при розробці та реалізації сучасної соціальної політики держави.

В роботі підкреслено, що в Російській імперії, у складі якої перебувала значна частина українських земель, існували й досить вагомі зовнішні чинники благодійності: можливість отримати суспільне визнання, державні чини та нагороди, дворянство та ін. Держава усіляко стимулювала розвиток благодійності, одночасно прагнучи взяти її під свій жорсткий контроль.

Звичайно, вирішення проблеми надання належного соціального забезпечення і медичної допомоги знаходиться в компетенції держави, і лише загальнодержавними заходами можна радикально змінити їх становище. Однак, цілком очевидно, що асигнувань держави на цю мету не вистачає, і вони навряд чи зростуть у найближчому майбутньому. В дисертації підкреслюється визначальне значення у вирішенні соціальних проблем спільних дій державних органів, громадських організацій, трудових колективів і приватних осіб. При цьому в умовах сучасної України на перший план виступає завдання історичного дослідження способів підтримки членів суспільства, які через різні причини виявились нездатними самостійно боротися за гідне існування. Значення соціального досвіду в сучасній Україні вимагає глибокого науково-історичного дослідження тенденцій, історичних коренів, духовних цінностей, форм і методів соціальної допомоги, практичної реалізації її кращих досягнень.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія:

Ступак Ф. Я. Благодійність та суспільна опіка в Україні (кінець ХVІІІ – початок ХХ століття) / Ступак Ф. Я. – К.: Інститут історії України НАН України, 2009. – 269 с.

Статті у наукових фахових виданнях:

Ступак Ф. Я. Проблема благодійності в спеціальній періодиці / Ступак Ф. Я. // Південний архів: Збірник наукових праць: Історичні науки. – Херсон, 1999. – Вип. 2. – С. 148-161.

Ступак Ф. Я. Регіональний досвід соціально-доброчинної діяльності: Сумщина / Ступак Ф. Я. // Сумська старовина. – 2002. – № 10. – С. 209-215.

Ступак Ф. Я. Навчально-виховні заклади Приказів громадської опіки / Ступак Ф. Я. // Схід. – 2003. – № 4. – С. 93-95.

Ступак Ф. Я. Богадільні та виправні установи Приказів громадської опіки в Україні / Ступак Ф. Я. // Схід. – 2003. – № 7. – С. 79-82.

Ступак Ф. Я. З історії приказної медицини / Ступак Ф. Я. // Схід. – 2003. – № 8. – С. 81-85.

Ступак Ф. Я. Доброчинність епохи Козаччини / Ступак Ф. Я. // Київська старовина. – 2003. – № 4. – С. 17-23.

Ступак Ф. Я. Закон 1775 р. і Прикази громадської опіки в Україні / Ступак Ф. Я. // Вісник Академії праці і соціальних відносин. – 2003. – № 4. – С. 113-120.

Ступак Ф. Я. Органи міського самоврядування: питання суспільної опіки / Ступак Ф. Я. // Історико-географічні дослідження в Україні: Збірка наукових праць. – К., 2003. – Ч. 6. – С. 162-173.

Ступак Ф. Я. Історичний досвід соціально-медичної допомоги в містах: аналіз інформації документів та матеріалів / Ступак Ф. Я. // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Збірка наукових праць. – К., 2003. – Ч. 2. – С. 116-130.

Ступак Ф. Я. З історії добродійно-меценатської діяльності епохи Козаччини і Гетьманщини / Ступак Ф. Я. // Наука. Релігія. Суспільство. – 2003. – № 3. – С. 391-396.

Ступак Ф. Я. З досвіду діяльності міських громадських управлінь у галузі народної освіти / Ступак Ф. Я. // Наука. Релігія. Суспільство. – 2003. – № 4. – С. 133-138.

Ступак Ф. Я. Історичний досвід соціальної допомоги в містах / Ступак Ф. Я. // Вісник академії праці і соціальних відносин федерації профспілок України. – 2003. – № 5. – С. 195-200.

Ступак Ф. Я. Історичний досвід медичної допомоги сільському населенню / Ступак Ф. Я. // Український селянин: Збірник наукових праць. – 2003. – Вип. 7. – С. 33-35.

Ступак Ф. Я. Соціальна робота в діяльності органів міського самоврядування: Історичний досвід / Ступак Ф. Я. // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. – 2003. – Вип. 6. – С. 18-22.

Ступак Ф. Я. Добродійно-меценатська діяльність Богдана Хмельницького / Ступак Ф. Я. // Пам’ять століть. – 2004. – № 1. – С. 135-142.

Ступак Ф. Я. Соціальна діяльність міських громадських управлінь у період Першої світової війни / Ступак Ф. Я. // Грані. – 2004. – № 1. – С. 54-58.

Ступак Ф. Я. Доброчинність та соціальна допомога: з історіографії проблеми / Ступак Ф. Я. // Сумська старовина. – 2004. – № 11–12. – С. 160-170.

Ступак Ф. Я. Прикази громадської опіки і системи охорони здоров’я: досвід діяльності / Ступак Ф. Я. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: Українознавство. – 2004. – Вип. 8. – С. 14-17.

Ступак Ф. Я. Доброчинна діяльність гетьмана І. Мазепи / Ступак Ф. Я. // Український історичний журнал. – 2005. – № 1. – С. 138-148.

Ступак Ф. Я. Архівні матеріали про фінансову діяльність Приказів громадської опіки в Україні / Ступак Ф. Я. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: Історія. – 2005. – Вип. 79. – С. 139-141.

Ступак Ф. Я. Земська медицина в Україні / Ступак Ф. Я. // Історичний журнал. – 2009. – № 5. – С. 61-74.

Ступак Ф. Я. Соціальна діяльність органів земського самоврядування у галузі освіти в Україні / Ступак Ф. Я. // Грані. – 2009. – № 6. – С. 55-58.

Ступак Ф. Я. Діяльність земств у галузі суспільної опіки та доброчинності / Ступак Ф. Я. // Наука. Релігія. Суспільство. – 2009. – № 4. – С. 143-148.

Статті і тези доповідей:

Грушевські та добродійність / Ступак Ф. Я. // Наукові записки ТДПІ. Серія: історія. – Тернопіль, 1997. – Вип. 5. – С. 169-170.

Добродійна діяльність Б. Хмельницкого / Ступак Ф. Я. // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості: Матеріали міжнародної наукової конференції. – К. – Запоріжжя, 1997. – С. 192-196.

 Земское призрение на Украине / Ступак Ф. Я. // Бюллетень НИИ социальной гигиены, экономики и управления здравоохранением имени Н. А. Семашко. – М., 1997. – Вып. 2. – С. 93-96.

Меценатство в музейній справі / Ступак Ф. Я. // IV Гончарівські читання: Тези доповідей. – К., 1997. – С. 86-87.

Правові аспекти благодійності в Стародавньому Римі / Ступак Ф. Я. // Право та культура: теорія і практика: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – К., 1997. – С. 51-53.

З історії єврейської благодійності / Ступак Ф. Я. // Єврейська історія та культура в Україні: Матеріали конференції. – К., 1997. – С. 322-325.

Феномен благодійності / Ступак Ф. Я. // Агапіт. – 1996-1997. – № 5-6. – С. 46-50.

Из истории благотворительности в Украине / Ступак Ф. Я. // Медицина Беларуси ХХ века: Тезисы докладов Восьмой республиканской научной конференции по истории медицины. – Минск, 1998. – С. 142-144.

К истории благотворительности в Украине / Ступак Ф. Я. // І съезд Конфедерации историков медицины (международной): Тезисы докладов. – М., 1998. – С. 196-197.

Благодійні інститути в Україні за національною і віросповідною ознакою / Ступак Ф. Я. // Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки: Збірник наукових праць. – Хмельницький, 1999. – С. 10-19.

Благодійна трудова допомога на Волині: невідоме-відоме / Ступак Ф. Я. // Болохівщина: земля і люди: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції «Велика Волинь». – Хмельницький, 2000. – Т. 20. – С. 169-171.

Соціальна допомога військовослужбовцям та їх родинам у минулому / Ступак Ф. Я. // Житомирщина на зламі тисячоліть: Науковий збірник «Велика Волинь»: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. – Житомир, 2000. – Т. 21. – С. 157-158.

Благочинна діяльність на початку ХХ ст. / Ступак Ф. Я. // Перша світова війна та історичні долі народів Центральної та Східної Європи: Матеріали міжнародної наукової конференції. – Чернівці, 2000. – С. 148-154.

Земська суспільна опіка на Правобережній Україні / Ступак Ф. Я. // Бердичівщина: Поступ у третє тисячоліття: Науковий збірник «Велика Волинь»: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. – Житомир-Бердичів, 2001. – Т. 22. – С. 155-158.

Прикази громадської опіки на Волині / Ступак Ф. Я. // Архіви – скарбниця людської пам’яті: Науковий збірник «Велика Волинь»: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. – Житомир, 2002. – Т. 26. – С. 154-157.

Діяльність органів міського самоврядування в Житомирі у галузі суспільної опіки / Ступак Ф. Я. // Історія міст і сіл Великої Волині. Науковий збірник «Велика Волинь»: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. – Житомир, 2002. – Т. 25. – Ч. 1. – С. 324-329.

Соціальна діяльність міських управлінь на Волині / Ступак Ф. Я. // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині: Збірник наукових праць. – Луцьк, 2003. – Ч. 1. – С. 33-37.

Традиції доброчинності і Волинь / Ступак Ф. Я. // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині: Збірник наукових праць. – Луцьк, 2003. – Ч. 2. – С. 152-153.

Социально-медицинская деятельность городских общественных управлений в период Первой мировой войны в Украине / Ступак Ф. Я. // Материалы 10-й Республиканской конференции по истории медицины и здравоохранения. – Минск, 2004. – С. 26-28.

Меценатство гетьманів та козацької старшини / Ступак Ф. Я. // Україна – козацька держава. Наукове вид. / Упоряд. Медяк В. В. – Вид. «Емма», 2004. – С. 788-793.

Прикази громадської опіки в Україні: історичний досвід / Ступак Ф. Я. // Вивчення історичної та культурної спадщини Правобережної України: проблеми і перспективи: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. – Біла Церква, 2005. – С. 22-29.

З досвіду діяльності приказів громадської опіки в галузі медицини на Волині / Ступак Ф. Я. // Бердичів древній і вічно молодий: Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції. – Житомир, 2005. – С. 11-13.

Земська медицина в Правобережній Україні / Ступак Ф. Я. // Музейна справа на Житомирщині: історія, досвід, проблеми: Науковий збірник «Велика Волинь»: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. – Житомир, 2005. – Т. 33. – С. 233-242.

З історії діяльності приказів громадської опіки у галузі медицини / Ступак Ф. Я. // ІІ Міжнародний конгрес українських істориків «Українська історична наука на сучасному етапі розвитку»: Доповіді та повідомлення / Українське історичне товариство, Інститут історії України НАН України, Кам’янець-Подільський державний університет. – Вид-во НаУОА, 2007. – Т. 3. – С. 234-239.

Доброчинно-меценатська діяльність доби Гетьманщини на Чернігівщині / Ступак Ф. Я. // Скарбниця української культури: Збірник наукових праць. – Чернігівський історичний музей імені В. В. Тарновського, Чернігівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України. – Чернігів, 2007. – Вип. 8. – С. 265-267.

Історико-теоретичні засади феномену доброчинності та громадської опіки в Україні / Ступак Ф. Я. // Сіверщина в історії України: Збірник наукових праць. – Національний заповідник «Глухів», Центр пам’яткозавства Національної академії наук України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. – К.-Глухів, 2009. – Вип. 2. – С. 217-220.

  1.  Земська медицина в Правобережній Україні / Ступак Ф. Я. // Музейна справа на Житомирщині: історія, досвід, проблеми: Науковий збірник «Велика Волинь»: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. – Житомир, 2005. – Т. 33. – С. 233-242.
  2.  З історії діяльності приказів громадської опіки у галузі медицини / Ступак Ф. Я. // ІІ Міжнародний конгрес українських істориків «Українська історична наука на сучасному етапі розвитку»: Доповіді та повідомлення / Українське історичне товариство, Інститут історії України НАН України, Кам’янець-Подільський державний університет. – Вид-во НаУОА, 2007. – Т. 3. – С. 234-239.
  3.  Доброчинно-меценатська діяльність доби Гетьманщини на Чернігівщині / Ступак Ф. Я. // Скарбниця української культури: Збірник наукових праць. – Чернігів, 2007. – Вип. 8. – С. 265-267.
  4.  Історико-теоретичні засади феномену доброчинності та громадської опіки в Україні / Ступак Ф. Я. // Сіверщина в історії України: Збірник наукових праць. – К.-Глухів, 2009. – Вип. 2. – С. 217-220.

АНОТАЦІЇ

Ступак Ф. Я. Благодійність та суспільна опіка в Україні (кінець ХVІІІ – початок ХХ століття). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» Переяслав-Хмельницький, 2010.

Дисертація є першим комплексним дослідженням дорадянського досвіду суспільної опіки та благодійності. До наукового обігу запроваджуються поняття «соціальна допомога», «соціальна підтримка», які разом з поняттям «благодійність» складають зміст історичного, соціального, психологічного феномену.

         На основі опублікованих і архівних документів, більшість з яких вперше залучена до наукового обігу, проведено конструктивний аналіз наукової літератури з проблеми історії доброчинності та суспільної опіки; розглянуто процес оформлення суспільної підтримки на основних етапах соціально-історичного розвитку; прослідковано генезис вітчизняної державної і недержавної форм захисту і підтримки різних категорій нужденних; на основі вивчення теоретичної спадщини минулого в галузі допомоги малозабезпеченим виявлено і концептуально обґрунтовано основні історичні тенденції оформлення наукової парадигми соціальної допомоги в Україні; розглянуто особливості соціальної діяльності приказів громадської опіки, земських і міських органів самоврядуванн, який містить чимало раціонального і при творчому підході може бути корисним при розробці та реалізації сучасної соціальної політики держави.

          Ключові слова: благодійність, суспільна опіка, Україна, прикази громадської опіки, земства, земська опіка, земська медицина, місцеве самоуправління.

Ступак Ф. Я. Благотворительность и общественная опека в Украине (конец ХVІІІ – начало ХХ века). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 – история Украины. – ГВУЗ «Переяслав-Хмельниций государственный педагогический университет имени Григория Сковороды». – Переяслав-Хмельницкий, 2010.

Диссертация есть первым комплексным исследованием досоветского опыта общественного призрения и благотворительности. В научное обращение вводятся понятия «социальная помощь», «социальная поддержка», которые вместе с понятием «благотворительность» составляют содержание исторического, социального, психологического феномена.

          На основе опубликованных и архивных документов, большинство из которых впервые привлечено в научный оборот, проведен конструктивный анализ научной литературы по проблеме истории благотворительности и общественного призрения; рассмотрен процесс оформления общественной поддержки на основных этапах социально-исторического развития; прослежен генезис отечественной государственной и негосударственной форм защиты и поддержки разных категорий нуждающихся; на основе изучения теоретического наследства прошлого в области помощи малообеспеченным выявлены и концептуально обоснованы основные исторические тенденции оформления научной парадигмы социальной помощи в Украине; рассмотрены особенности социальной деятельности приказов общественного призрения, земских и городских органов самоуправления; показаны исторические причины трансформации идеологии помощи и поддержки в контексте государственной и общественной практики социальной помощи.

Следствием перехода дела опеки к земским и городским органам самоуправления стало расширение масштабов, возникновение новых форм социальной поддержки, повышение общего уровня организации помощи бедным и больным. Слабые стороны их деятельности не могут быть основанием для недооценивания социальной практики досоветского периода. Опыт организации социальной помощи неимущим силами органов самоуправления содержит немало рационального и при творческом подходе может быть полезным при разработке и реализации современной социальной политики государства.

Зрелость гражданского общества определяет не только развитое законодательство, которое защищает права отдельного гражданина, но и наличие благотворительных организаций, чья деятельность направлена на те проблемы, которые не может через разные причины решить государство.

В Российской империи, в составе которой находилась значительная часть украинских земель, существовали и довольно весомые внешние факторы благотворительности: возможность получить общественное признание, государственные чины и награды, дворянство и др.

Решение проблемы социального обеспечения и предоставления надлежащей медицинской помощи нуждающейся части населения находится в компетенции государства, и лишь общегосударственными мероприятиями можно радикально изменить их положение. Однако, целиком очевидно, что ассигнований государства на эту цель явным образом не хватает, и они едва ли возрастут в ближайшем будущем. Кроме того, помощь, необходимая этим лицам, настолько многоплановая и разнообразная, что лишь с привлечением всего населения можно решить эту проблему. Определяющее значение в решении этих острых социальных проблем имеют общие действия государственных органов, общественных организаций, трудовых коллективов и частных лиц.

На фоне изменения характера и форм социальных отношений и возникновения серьезных трудностей, которые человек часто не может преодолеть самостоятельно, возросло значение социальной работы как специализированного вида деятельности.

Наряду с изучением зарубежного опыта организации социальной работы на первый план выступает задача исторического исследования способов поддержки членов общества, которые через разные причины оказались неспособными самостоятельно бороться за собственное выживание и достойное существование.

На основе анализа отечественного исторического опыта установлено, что благотворительность – многовековой социально-психологический феномен. Значение социального опыта в современной Украине требует глубокого, научно-исторического исследования тенденций, исторических корней, духовных ценностей, форм и методов социальной помощи, практической реализации их лучших достижений.

         Ключевые слова: благотворительность, общественная опека, Украина, приказы общественного призрения, земства, земское призрение, земская медицина, местное самоуправление.

F. J. Stupak. Charity and social care in Ukraine (end of XVIII  begin of XX century). Manuscript.

Thesis for the Degree of Doctor of History 07.00.01 History of Ukraine.  SHEE «Pereyslav-Hmelnicki state pedagogical universite by GSkovorody». – Pereyslav-Hmelnicki, 2010.

Thesis is the first comprehensive study of pre-Soviet experience of social care and charity. Introduced into scientific concept of «social assistance», «social support», which together with the notion of «charity» are part of the historical, social, psychological phenomenon.

Based on published and archival documents, most of which were first involved in scientific use, held a constructive review of scientific literature on the problems of the history of philanthropy and social care, the process of design of public support at crucial stages of socio-historical development; retraced the genesis of the national public and private forms of protection and support for different categories of poor, based on the theoretical study of past heritage in aid to poor and conceptually identified the major historical trends in design research paradigm of social assistance in Ukraine, the peculiarities of the social orders of public care, county and city government, which contains many rational and of creativity can be useful in designing and implementing a modern social policy.

Keywords: charity, social care, Ukraine, bidding of public guardianship, zemstvo, area nursing, area medicine, local self-government.

1 Стог А. О общественном призрении в России / Стог А. – СПб., 1818.

2 Ключевский В. О. Добрые люди древней Руси / Ключевский В. О. – М., 1896.

3 Межов В. Благотворительность в России: Библиографический указатель книг и статей / Межов В. – СПб., 1883.

4 Селиванов А. Ф. Библиография о благотворительности / Селиванов А. Ф. // Вестник благотворительности. – 1901. – № 4. – С. 78-82; № 5-6. – С. 82-91.

5 Смирнов Е. И. История христианской церкви / Смирнов Е. И. – Пг., 1915.

6 Прыжов И. Г. Нищие на святой Руси / Прыжов И. Г. – Казань, 1913.

7 Дриль Д. Бродяжничество и нищенство и меры борьбы с ними / Дриль Д. – СПб., 1893; Ливенстим А. Профессиональное нищенство, его причины и формы / Ливенстим А. – СПб., 1900; Максимов Е. Д. Происхождение нищенства и меры борьбы с ним / Максимов Е. Д. – СПб., 1901.

8 Селиванов А. Ф. Первый Всероссийский съезд деятелей по общественному и частному призрению / Селиванов А. Ф. – СПб., б. г.

9 Максимов Е. Д. Историческое развитие общественного призрения в России / Максимов Е. Д. – СПб., 1894; Законодательные вопросы попечения о нуждающихся. – СПб., 1907; Особые благотворительные ведомства и учереждения. – СПб., 1903; Помощь бедным в Древней Руси. – СПб., 1899; Очерк земской деятельности в области общественного призрения. – СПб., 1895; Городские общественные управления в деле помощи бедным. – СПб., 1905; Статистические и финансовые вопросы общественного призрения. – СПб., 1897; Общественное попечение о недостаточном трудящемся населении. – СПб., 1905 та ін.

10 Георгиевский П. И. Призрение бедных и благотворительность / Георгиевский П. И. – СПб., 1894.

11 Преображенский В. О благотворительности / Преображенский В. – Красноярск, 1898.

12 Мюнстерберг Э. Призрение бедных / Мюнстерберг Э. – СПб., 1890; Шмоллер Г. Происхождение, сущность и значение современной благотворительности / Шмоллер Г. – М., 1903. Оссонвиль. Нужда, порок и благотворительность / Оссонвиль. – СПб., 1899.

13 Гогель С. К. Объединение и взаимодействие частной и общественной благотворительности / Гогель С. К. – СПб., 1908.

14 Дерюжинский В. Заметки об общественном призрении / Дерюжинский В. – СПб., 1893.

15 Историческое обозрение мер правительства по устройству общественного призрения в России. – СПб., 1879; Очерк земской деятельности в области общественного призрения. – СПб., 1895.

16 Благотворительная Россия: История государственной, общественной и частной благотворительности в России / Под ред. П. И. Лыкошина. – СПб., 1901.

17 Общественное и частное призрение в России. – СПб., 1907.

18 Благотворительность в России. – СПб., б. г. – Т.1-2.

19 Яворницький Д. І.. Історія запорозьких козаків: У 3 т. / Редкол.: П. С. Сохань (відп. ред.) та ін. / Яворницький Д. І. – К., 1990-1991.

20 Болховітінов Є. Вибрані праці з історії Києва / Болховітінов Є. – К., 1995.

21 Берлинський М. Історія міста Києва / Берлинский М .– К., 1991.

22 Стог А. О общественном призрении в России / Стог А. – СПб., 1818; Мушинский К. Устройство общественного призрения в России / Мушинский К. – СПб., 1862.

23 Максимов Е. Д. Приказы общественного призрения в их прошлом и настоящем / Максимов Е. Д. // Трудовая помощь. – 1901. – № 9-10.

24 Максимов Е. Д. Очерк земской деятельности в области общественного призрения / Максимов Е. Д. – СПб., 1895.

25 Веселовский Б. История земства за сорок лет / Веселовский Б. – СПб., 1909. – Т. І.

26 Жбанков Д. Н. Земско-медицинский сборник / Жбанков Д. Н. – М., 1890-1893. – Вып. 1-7.

27 Осипов Е. А., Попов И. В., Куркин П. И. Русская земская медицина / Осипов Е. А., Попов И. В., Куркин П. И. – М.,1899.

28 Френкель З. Очерки земского врачебно-санитарного дела / Френкель З. – СПб., 1913.

29 Г. Е. Львов и Т. И. Полнер. Наше земство и 50 лет его работы / Г. Е. Львов и Т. И. Полнер. – М., 1914.

30 Капустин М. Я. Основные вопросы земской медицины / Капустин М. Я. – СПб, 1889.

31 Дитятин И. И. Устройство и управление городов России / Дитятин И. И. – СПб., 1875.

32 Семенов Д. Д. Городское самоуправление (Очерки и опыты) / Семенов Д. Д. – СПб., 1901; Шрейдер Г. И. Наше городское общественное управление. Этюды, очерки и заметки / Шрейдер Г. И. – СПб., 1902.

33 Максимов Е. Д. Городские общественные управления в деле помощи бедным / Максимов Е. Д. – СПб., 1905.

34 Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655-1905) / Д. И. Багалей, Д. П. Миллер.– Харьков, 1912.

35 Лафарг П. Благотворительность / Лафарг П. – Одесса, 1905.

36 Ульянова Г. Н. Новейшая американская историография российской благотворительности (обзор) / Ульянова Г. Н. // Отечественная история. – 1995. – № 1.

37 Линденмейер А. Добровольные благотворительные общества в эпоху Великих реформ / Линденмейер А. // Великие реформы в России. 1856-1874. – М., 1992. – С. 283-300.

38 Боханов А. Н. Коллекционеры и меценаты в России / Боханов А. Н. – М., 1989.

39 Боханов А. Н. Крупная буржуазия России. Конец ХІХ в. – 1914 г. / Боханов А. Н.– М., 1992.

40 Ананьич Б. В. Банкирские дома в России. 1860-1914 гг. Очерки истории частного предпринимательства / Ананьич Б. В. – Л., 1991.

41 Павлова О. К. Благотворительность в России X – XVIII веков. Тенденции и особенности развития / Павлова О. К. // Клио. – 2003. – № 3. – С. 122-131.

42 Щапов Я. Н. Благотворительность в дореволюционной России: национальный опыт и вклад в цивилизацию / Щапов Я. Н. // Россия в ХХ веке. Историки мира спорят. – М., 1994. – С. 84-88.

43 Ульянова Г. Н. Благотворительность и общественное призрение в России ХІХ – начала ХХ века. Институциональное развитие в контексте формирования гражданского общества / Ульянова Г. Н. // Труды Института российской истории РАН. – М., 2000. – Вып. 2. – С. 164-217; Благотворительность и общественное призрение // Россия. 1913 год. Статистико-документальный справочник. – СПб., 1995. – С. 381-392; Благотворительная деятельность в Российской империи как реализация идеи «гражданской сферы» // Гражданская идентичность и сфера гражданской деятельности в Российской империи. Вторая половина ХІХ – начало ХХ века / Отв. редакторы Б. Пиетров-Эннкер, Г. Н. Ульянова. – М.: РОССПЭН, 2007. – С. 100-123; Изучение социальных аномалий, благотворительности и общественного призрения в России // Исторические исследования в России. Тенденции последних лет. – М., 1996. – С. 405-426; Специальная периодика по благотворительности в России. 1870-1907 // Вопросы историографии и источниковедения дооктябрьского периода. – М., 1992. – С. 117-141; Новейшая американская историография российской благотворительности // Отечественная история. – 1995. – № 1. – С. 108-118; Благотворительность московских предпринимателей, 1860–1914. – М., 1999; Благотворительность в Российской империи, ХІХ – начало ХХ века. – М., 2005.

44 Поляруш С. І. Становлення і діяльність органів державної опіки та громадської благодійності на Лівобережній Україні (1775-1918 рр.): Автореф. ... канд. іст. наук / Поляруш С. І. – К., 1996.

45 Ткаченко О. В. Підприємницька та меценатська діяльність родини Терещенків в Україні (1861-1917 рр.): Автореф. ... канд. іст. наук / Ткаченко О. В. – К., 1998.

46 Донік О. М. Доброчинна та культурно-освітня діяльність родини Терещенків в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.): Автореф. ... канд. іст. наук / Донік О. М. – К., 2001.

47 Ткаченко Т. В. Громадська та благодійна діяльність Г. П. Галагана: Автореф. ... канд. іст. наук / Ткаченко Т. В. – К., 2003.

48 Лазанська Т. Історія підприємництва в Україні / Лазанська Т. – К., 1999.

49 Молчанов В. Б. Життєвий рівень населення правобережної України (1900-1914) / Молчанов В. Б. – К., 2005.

50 Дмитрієнко М. Благодійність як атрибут громадянського суспільства: історія і сучасність / М. Дмитрієнко, О. Ясь // Розбудова держави. – 1994. – № 6. – С. 37-44.

51 Ковалинский В. В. Меценаты Киева. – 2-е изд., доп. / Ковалинский В. В. – К., 1998.

52 Нарадько А. В. Благодійність у розвитку освіти в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ століть): Автореф. ... канд. іст. наук / Нарадько А. В. – Запоріжжя, 2002; Курінна Т. М. Розвиток благодійності на Середньому Подніпров’ї (кінець XVIII – початок XX ст.): Автореф. ... канд. іст. наук / Курінна Т. М. – Черкаси, 2004; Кравченко О. В. Благодійна діяльність православної церкви в Харківській єпархії (1799-1917 рр.): Автореф. ... канд. іст. наук / Кравченко О. В. – Харків, 2003; Ніколаєва Т. М. Внесок підприємців в освітньо-культурний розвиток України (остання третина ХІХ – початок ХХ ст.): Автореф. ... канд. іст. наук / Ніколаєва Т. М. – Черкаси, 2005; Суровцева І. Ю. Меценатство в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: Автореф. ... канд. іст. наук / Суровцева І. Ю. – Донецьк, 2006; Хаустова О. В. Розвиток благодійництва у Харкові у другій половині ХІХ – на початку ХХ століть: Автореф. ... канд. іст. наук / Хаустова О. В. – Харків, 2006; Гузенко Ю. І. Становлення і діяльність громадських благодійних об’єднань на Півдні України в дргій половині ХІХ – на початку ХХ ст. (на матеріалах Херсонської губернії): Автореф. ... канд. іст. наук / Гузенко Ю. І. – Черкаси, 2004; Корнієнко В. М. Благодійність в освітянській галузі Харківської губернії (друга половина ХІХ – початок ХХ століть): Автореф. ... канд. іст. наук / Корнієнко В. М. – Харків, 2005; Загребельна Н. І. Громадські гуманітарні організації в Україні у роки Першої світової війни: Автореф. ... канд. іст. наук / Загребельна Н. І. – К., 2004; Горохов С. В. Соціально-економічна діяльність земств Харківської та Чернігівської губерній наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття: Автореф. дис. ... канд.. іст. наук / Горохов С. В. – К., 2008.

53 Фирсов М. В. Краткий курс истории социальной работы за рубежом и в России / Фирсов М. В. – М., 1992; Розелли Н. Социальная работа / Розелли Н. – М., 1994; Бадя Л. В. Благотворительность и меценатство в России. Краткий исторический очерк / Бадя Л. В. – М., 1993; Соціальна робота в Україні: перші кроки. – К., 2000; Понятійно-термінологічний словник з соціальної роботи / Заг. ред. І. В. Козубовської, І. І. Миговича. – Ужгород, 2001. – 152 с.

54 Антология социальной работы / Под ред. М. В. Фирсова. – В 3 т. – М., 1994-1995.

55 Смолій В. А.. Богдан Хмельницький: хроніки життя та діяльності / В. А. Смолій, В. С. Степанков. – К., 1994.

56 Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький / Крип’якевич І. П. – Львів, 1990.

57 Дорошенко Д. Нарис історії України / Дорошенко Д. – К., 1992.

58 Яковлева Т. Гетьманшина в другій половині 50-х років ХVII століття: Причини і початок Руїни / Яковлева Т. – К., 1998.

59 Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч / Андрусяк М. – К., 1991.

60 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба / Оглоблин О. – New York (Нью-Йорк), 1960.

61 Геврик Т. Втрачені архітектурні пам’ятки Києва. – Вид. 4-е. / Геврик Т. – Нью-Йорк-Київ, 1991.

62 Алексієвець Л. М. Києво-Могилянська академія у суспільному житті України (XVII – XVIII ст.) / Алексієвець Л. М. – Тернопіль, 1997.

63 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і духовне життя України / Оглоблин О. // Пам’ятки України. – 1991. – № 6; Січинський В. Зиждитель храмів і скарбів духовних / Січинський В. // Пам’ятки України. – 1991. – № 6; Андрусяк М. Щедрою десницею Вашою / Андрусяк М. // Пам’ятки України. – 1991 – № 6; Зельська І. Українські пам’ятки у Святій землі / Зельська І. // Пам’ятки України. – 1991. – № 6; Мицик Ю. Невідомі документи Івана Мазепи / Мицик Ю. // Пам’ятки України. – 1991. – № 6; Вечерський В. Меценатство української еліти в глухівський період Гетьманщини / Вечерський В. // Сучасність. – 1997. – № 3; Вечерський В. Поминальник української архітектури / Вечерський В. // Пам’ятки України. – 1992. – № 2-3; Лазечко П. Меценати української культури / П. Лазечко, М. Лазечко // Дзвін. – 2003. – № 2; Третяк К. О. Історичний розвиток православної культової архітектури Київщини / Третяк К. О. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: Історія. – Вип. 60; Жук В. Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві / Жук В. // Пам’ятки України. – 1992. – № 2-3; Шамраєва А. Сулимівська церква / А. Шамраєва, С. Юрченко // Пам’ятки України. – 1997. – № 1.

64 Степовик Д. В. Історія Києво-Печерської лаври / Степовик Д. В. – К., 2001.

65 Кагамлик С. Р. Культурно-просвітницька діяльність Києво-Печерської лаври в другій половині ХVII – XVIII ст.: Автореф. дис. ... канд. іст. наук / Кагамлик С. Р. – К., 2000.

66 Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: Причини і початок Руїни / Яковлєва Т. – К., 1998.

67 Павленко С. Іван Мазепа / Павленко С. – К., 2003.

68 Лиман І. І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775): Автореф. дис. ... канд.. іст. наук / Лиман І. І. – Запоріжжя, 1996.

69 Ступак Ф. Я. Добродійно-меценатська діяльність Богдана Хмельницького / Ступак Ф. Я. // Пам’ять століть. – 2004. – № 1; Доброчинна діяльність гетьмана І. Мазепи // Український історичний журнал. – 2005. – № 1; Доброчинність епохи Козаччини // Київська старовина. – 2003. – № 4; З історії добродійно-меценатської діяльності епохи Козаччини і Гетьманщини // Наука. Релігія. Суспільство. – 2003. – № 3; Меценатство гетьманів та козацької старшини // Україна – козацька держава. Наукове вид. / Упоряд. Недяк В. В. – К., 2004.

70 Мирский М. Б. Медицина России XVI – XIX веков / Мирский М. Б. – М., 1900.

71 Верхратський С. А. Сторінки історії медицини на Україні / Верхратський С. А.// Матеріали до історії розвитку охорони здоров’я на Україні. – К., 1957.

72 Ступак Ф. Я. Діяльність Приказів громадської опіки в Україні / Ступак Ф. Я. – К., 2002; Закон 1775 р. і Прикази громадської опіки в Україні // Вісник Академії праці і соціальних відносин. – 2003. – № 4.; Навчально-виховні заклади Приказів громадської опіки // Схід. – 2003. – № 4; Богадільні та виправні установи Приказів громадської опіки в Україні // Схід. – 2003. – № 7; З історії приказної медицини // Схід. – 2003. – № 8.

73 Мармазова О. І. Просвітницька діяльність земств в Україні (кінець ХІХ – початок ХХ ст.): Автореф. дис. ... канд.. іст. наук / Мармазова О. І. – Дніпропетровськ, 1998.

74 Курченко В. В.Діяльність земств України у розвитку освіти (1864-1914 роки): Автореф. ... канд. іст. наук / Курченко В. В. – Харків, 1998.

75 Борисенко В. Й. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60-90-х роках ХІХ ст. Борисенко В. Й. – К. 1980.

76 Реєнт О. П., Сердюк О. В. Перша світова війна і Україна / О. П. Реєнт, О. В. Сердюк. – К., 2004.

77 Шапошнікова Н. О. Продовольче становище в Україні в роки Першої світової війни (липень 1914 – лютий 1917) / Шапошнікова Н. О. – К., 2002.

78Донік О. М. Діяльність громадських організацій і товариств у справі допомоги військовим та цивільному населенню України в роки Першої світової війни (1914-1918 рр.) / Донік О. М. // Проблеми історії України ХІХ – початкуХХ століттяї. – Вип. 4. – К., 2002.

79 Верховцева І. Г. Діяльність земств Правобережної України (1911-1920 рр.): Автореф. дис. ... канд.. іст. наук. / Верховцева І. Г. – Черкаси, 2004.

80 Игумнов С. Н. Очерк развития земской медицині в губерниях, вошедших в состав УССР, Бессарабии и в Крыму / Игумнов С. Н. – К., 1940.

81 Очерки истории русской общественной медицины. – М., 1965.

82 Матеріали до історії розвитку охорони здоров’я на Україні. – К., 1957.

83 Каган С. С. Видатний санітарний діяч України – академік АН УРСР О. В. Корчак-Чепурківський / Каган С. С. – К., 1965.

84 Грандо А. А. Сергей Николевич Игумнов – выдающийся деятель общественной медицины: Автореф. ... канд. мед. наук / Грандо А. А. – К., 1952.

85 Карпов Л. Н. Земская санитарная организация в России / Карпов Л. Н. – Л., 1964.

86 Мирский М. Б. Медицина России XVI – XIX веков / Мирский М. Б. – М., 1996.

87 Рогоза О. М. Діяльність земств України по створенню і розвитку системи охорони народного здоров’я (1864-1917 рр.): Автореф. ... канд. іст. наук. / Рогоза О. М. – Харків, 2002.

88 Рубан Н. М. Розвиток земської медицини в Україні (1865-1914): Автореф. ... канд. іст. наук / Рубан Н. М. – Донецьк, 2004.

89 Майстренко О. А. Роль Херсонського земства в медичному обслуговуванні населення у 1865-1917 рр.: Автореф. ... канд. іст. наук / Майстренко О. А. – К., 2006.

90 Головко О. М. Харківське міське самоврядування у 1893-1917 роках: Автореф. дис. ... канд.. іст. наук / Головко О. М. – Харків, 1997.

91 Марченко О. М. Міське самоврядування на Півдні України у другій половині ХІХ ст.: Автореф. дис. ... канд.. іст. наук / Марченко О. М. – Одеса, 1997.

92 Шара Л. М. Становлення органів самоврядування у містах і посадах Чернігівської губернії в останній третині ХІХ ст.: Автореф. дис. ... канд.. іст. наук / Шара Л. М. – Харків, 2002.

93 Робак І. Ю. Організація охорони здоров’я в Харкові за імперської доби (початок XVIII ст. – 1916 р.) / Робак І. Ю. – Харків, 2007.

94 Ступак Ф. Я. Органи міського самоврядування: питання суспільної опіки // Історико-географічні дослідження в Україні: Збірка наукових праць. – К., 2003. – Число 6; Історичний досвід соціально медичної допомоги в містах: аналіз інформації документів та матеріалів // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – К., 2003. – Число 10 – Ч. 2; Історичний досвід соціальної допомоги в містах // Вісник Академії праці і соціальних відносин. – 2003. – № 5; Соціальна робота в діяльності органів міського самоврядування: історичний досвід.// Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського. – Вінниця 2003. – Вип. 6. – Серія: Історія: Збірник наукових праць; Соціальна діяльність міських управлінь на Волині // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Збірник наукових праць. – Ч. 1. – Луцьк, 2003.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

7173. Теоретичні основи впровадження рейтингової системи педагогічного контролю у процес професійної підготовки майбутніх фахівців з фізичного виховання 289 KB
  Теоретичні основи впровадженнярейтингової системи педагогічного контролюу процес професійної підготовкимайбутніх фахівців з фізичного виховання ЗМІСТ Вступ Розділ І. Аналіз літератури 1.1. Кваліметрія знань як компонент концепції н...
7174. Проверка поведения, ее теоретические основы и ее практическое выполнение 114 KB
  Рудольф Менцель Проверка поведения, ее теоретические основы и ее практическое выполнение I РАЗДЕЛ: Принципиальное наблюдение за поведением защитно-караульной собаки Введение Выращивание — это формирование определенных форм в живом мире. Заводчи...
7175. Металлургия черных металлов. Учебное пособие по дипломному проектированию 2.01 MB
  Введение Во второй части пособия авторы представили методику расчета количества рабочих и ИТР, показан пример расчета фонда заработной платы, расчет себестоимости продукции, дан расчет показателей экономической эффективности проектируемо...
7176. Фобос и Деймос -спутники Марса 263.71 KB
  Кроме того,они открыли две маленькие звезды,или два спутника,обращающиеся около Марса,из которых внутренний удален от центра планеты на 3 ее диаметра,а внешний - на 5 первый обращается в пространств...
7177. Формирование и история развития российского менеджмента 162 KB
  Введение В отличие от западного мира, российский опыт менеджмента современного периода имеет короткий, порядка 20 лет, опыт управления в условиях рыночной экономики. Этот опыт основан на творческой переработке и синтезе зарубежного опыта с учетом ос...
7178. Общая психология. Учебно-методическое пособие 455 KB
  Учебно-методическое пособие содержит в обобщенном виде основное содержание курса общей психологии, что способствует более глубокому и прочному усвоению понятий и категорий в области данной дисциплины, значительно облегчает процесс овладения ее знани...
7179. Конкурсное право 319.16 KB
  Оглавление Глава 1. Понятие и история развития конкурсного права Понятие конкурсного права Римское конкурсное право Французское конкурсное право Конкурсное право Германии Английское конкурсное право Русское конкурсное право Глава 2. Общие понятия ст...
7180. Система менеджмента качества строительных организаций 527.78 KB
  Система менеджмента качества строительных организаций Потребность в создании в строительных организациях систем менеджмента качества (СМК) требует обучения студентов строительных специальностей правилам разработки, внедрения систем менеджмента качес...
7181. Гидропривод сельскохозяйственной техники 2.38 MB
  Гидропривод сельскохозяйственной техники Издание предусмотрено для изучения устройства и принципов работы гидравлических машин объемного типа, контрольно-регулирующих и вспомогательных гидравлических аппаратов сельскохозяйственных машин, для исследо...