65493

ВЗАЄМОВІДНОСИНИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ Й ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (ЛИСТОПАД 1918 – КВІТЕНЬ 1920 рр.)

Автореферат

История и СИД

Предметом дослідження є основні напрямки та форми двосторонніх відносин УНР і ЗУНР у політичній економічній і військовій сферах. Нижня межа обумовлена утворенням ЗУНР і початком протигетьманського повстання під проводом Директорії в Наддніпрянській Україні.

Украинкский

2014-07-30

173.5 KB

4 чел.

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ТИМЧЕНКО РОМАН ВІКТОРОВИЧ

УДК 394, 912: (477) : (477,8) «1918-1920»

ВЗАЄМОВІДНОСИНИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ Й ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (ЛИСТОПАД 1918 – КВІТЕНЬ 1920 рр.)

07.00.01історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії Української революції 1917-1921 років Інституту історії України НАН України.

Науковій керівник:  доктор історичних наук, професор

Пиріг Руслан Якович,

Інститут історії України HAH України,

завідувач відділом історії

Української революції 1917-1921 років

Офіційні опоненти:   доктор історичних наук

Гай-Нижник Павло Павлович,

Інститут політичних і етнонаціональних

досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України,

старший науковий співробітник відділу

соціально-політичної історії;

кандидат історичних наук

Пилипів Володимир Іванович,

Київський національний університет

культури і мистецтв,  доцент кафедри

історії та музеєзнавства.

Захист відбудеться: «28» січня 2011 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради по захисту дисертацій Д 26.235.01 в Інституті історії України HAH України (адреса: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевеького, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України HAH України (адреса: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий  «___» грудня  2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,  

доктор історичних наук, професор                                                       Гуржій О. І.

                                                                                       

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Доба Української революції 1917-1921 рр. залишила в спадок наступним поколінням явища й події минулого, які з плином часу не втрачають своєї значущості, потребують осмислення сконденсованого в них ретроспективного досвіду як позитивного, так і негативного.

Однією з важливих складових тогочасного революційного процесу була спроба утворення єдиної незалежної соборної української держави. Розвиток національно-визвольного руху, державотворчі зусилля східного й західного українства дозволили в кінці 1918 – початку 1919 рр. проголосити об’єднання двох історично роз’єднаних гілок українського народу в єдине державне тіло. Проте втілити в життя одвічне прагнення українців тоді не вдалося. Більше того, були втрачені й здобутки державної незалежності.

Складні й драматичні події минулого своєрідно екстраполюються на реалії українського сьогодення. При неоднозначному суспільному сприйнятті вони виступають чутливим подразником національної свідомості, стримують консолідацію політичної еліти, підсилюють поле ідеологічної напруженості.

За цих умов дослідження здобутків і, особливо, невдач українського державотворчого процесу початку ХХ століття, нереалізованості об’єднавчого потенціалу нації, роз’єднаності політичної еліти залишається надзвичайно актуальним завданням вітчизняної історичної науки.

Відносини Української Народної Республіки й Західно-Української Народної Республіки в умовах реалізації проголошення Акту злуки 22 січня 1919 р., причини невдачі цього державотворчого проекту складають важливу дослідницьку проблему, яка має суттєве науково-теоретичне й практичне значення. У науковому плані – це здійснення комплексної реконструкції взаємовідносин двох українських демократичних республік, що дасть змогу глибше осмислити складнощі й протиріччя національного державотворення. У практичному сенсі – ретроспективний погляд на тогочасні події дозволить зробити висновки для нинішнього етапу розбудови держави й суспільства. Адже лінія історичного розламу між західними й східними теренами України не подолана й нині породжує болісні колізії внутрішньої конфронтації. З огляду на відсутність комплексного висвітлення даної проблеми в українській історіографії, автор й обрав тему дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.  Дисертація виконувалася відповідно до наукової проблематики відділу історії Української революції 1917-1921 років Інституту історії України НАН України в рамках теми «Українські державотворчі проекти 1917-1921 років: політичний, соціокультурний і етнічний виміри» (Державний реєстраційний №0109U001613).

Об’єктом вивчення є процеси національного державотворення в добу Української революції.

Предметом дослідження є основні напрямки та форми двосторонніх відносин УНР і ЗУНР у політичній, економічній і військовій сферах.

Хронологічні межі охоплюють листопад 1918 - квітень 1920 рр. Нижня межа обумовлена утворенням ЗУНР і початком протигетьманського повстання під проводом Директорії в Наддніпрянській Україні. Верхня межа визначається  укладанням Варшавського договору, за яким УНР визнавала права Польщі на Східну Галичину, що унеможливило подальшу співпрацю українських республік. Для більш повного розкриття проблеми окремі тематичні сюжети виходять за означені часові рамки.

Географічні межі роботи охоплюють дев’ять губерній, які входили до складу УНР і позначені умовною назвою Наддніпрянська Україна, а також західноукраїнські землі, насамперед Східної Галичини, які становили базову територію ЗУНР і мають назву Наддністрянська Україна. Частково вивчення проблематики охоплює територію Північної Буковини й Закарпаття, на які тимчасово поширювалася влада Української Національної Ради.

Мета роботи: дослідити передумови об’єднання УНР і ЗУНР, розкрити значення підписання Акту злуки 22 січня 1919 р., проаналізувати політичне, економічне й військове співробітництво наддніпрянців і галичан, визначити причини нереалізованості соборницького процесу.

Досягнення поставленої мети передбачає послідовне розв’язання наступних завдань:

  •  з’ясувати стан історіографічного освоєння теми, встановити повноту її джерельного забезпечення;
  •  розкрити генезу соборницьких ідей українців напередодні та в добу Української революції;
  •  висвітлити передумови та причини об’єднання Західної і Наддніпрянської України в одну державу;
  •  реконструювати умови підписання Акту злуки 1919 р. й розкрити його сутність;
  •  проаналізувати основні організаційні заходи по втіленню ідей соборності в перші місяці об’єднаної України;
  •  виявити основні протиріччя УНР і ЗУНР у зовнішньополітичній сфері;
  •  охарактеризувати визвольну боротьбу українських військ в умовах переходу Галицької армії на територію Наддніпрянщини;
  •  визначити влив воєнно-політичної ситуації  на характер взаємодії УНР і ЗУНР у кінці 1919 – початку 1920 рр.;
  •  дослідити причини й наслідки невдач соборницьких зусиль УНР і ЗУНР.

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять принципи історизму, об’єктивності, логічності й системності при оцінці відносин УНР і ЗУНР, які дають змогу розглянути факти, події, явища та процеси в їх  ретроспективі послідовно і неупереджено.

У роботі були застосовані загальнонаукові (аналіз, синтез, пояснення, узагальнення) та спеціальні історичні (проблемно-хронологічний, історико-типологічний, синхронічний, порівняльно-історичний, евристичний) методи.

Історико-типологічний метод використовувався для аналізу джерельної та історіографічної бази дослідження. За допомогою порівняльно-історичного методу вдалося визначити спільні й відмінні риси  внутрішньої й зовнішньої політики УНР і ЗУНР, сильні та слабкі ознаки Галицької й Дієвої армій. Проблемно-хронологічний метод надав можливість дослідити окремі питання внутрішнього й зовнішнього співробітництва УНР і ЗУНР, з’ясувати проблеми, які поставали перед українськими республіками в їх хронологічній послідовності, синхронічний – описати події одного періоду в різних регіонах. Методи евристики, системного виявлення інформації  застосовувалися в процесі пошуку тематичних джерел про економічні, військові й політичні взаємовідносини УНР і ЗУНР.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що:

  •  уперше в історичній науці на основі вивчення широкого кола джерел, тематичної літератури здійснене комплексне дослідження взаємовідносин УНР і ЗУНР;
  •  залучено до наукового обігу значний масив джерел, які дозволяють поглибити напрацювання попередників, а також уточнити окремі факти та твердження;
  •  висвітлено основні форми й особливості політичного, військового та економічного співробітництва  УНР і ЗУНР;
  •  виявлено відмінності зовнішньополітичних орієнтацій УНР та ЗУНР, проаналізовано складні відносини українських делегацій на Паризькій мирній конференції;
  •  показано негативний вплив на розвиток об’єднавчого процесу складних міжособистісних взаємин лідерів УНР і ЗУНР;
  •  доведено, що поразка соборницьких устремлінь була зумовлена не тільки розвитком міжнародної ситуації, а  й внутрішніми протиріччями обох державних утворень.

Практичне значення дисертації полягає в суттєвому поповненні знань з історії України часів Директорії та ЗУНР, накопиченні конкретно-історичного матеріалу щодо їх взаємовідносин, виявленні впливів особливостей історичного минулого західних і східних теренів України на сучасні внутрішньосуспільні процеси.  Дослідження важливе й для формування об’єктивного погляду  на регіональні відносини в сучасній Україні. Отримані результати можуть бути використані для підготовки спеціальних та узагальнюючих праць з історії Української революції, а також у процесі викладання нормативних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорена та схвалена на засіданні відділу  історії Української революції 1917-1921 років Інституту історії України НАН України. Крім того, основні положення та висновки дослідження представлені в доповідях на наукових конференціях, наукових читаннях та круглих столах: Наукових читаннях «Українська революція 1917-1921 рр.: подвиг героїв Крут (Ніжин, 24 січня 2008 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії» (Київ, 19-20 травня 2008 р.); Науково-практичній конференції «Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року» (Чернігів-Тростянець, 28-29 травня 2008 р.); IV Міжнародній науковій конференції «Знаки питання в історії України: особа і суспільство в історико-культурному просторі» (Ніжин, 11-12 грудня 2008 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Соборність як чинник українського державотворення (до   90-річчя Акту злуки)» (Київ, 21 січня 2009 р.); Наукових читаннях, присвячених 130-річчю від дня народження С. В. Петлюри (Фастів, 28 квітня 2009 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Кам’янець-Подільський – остання столиця Української Народної Республіки» (Кам’янець-Подільський, 6-7 жовтня 2009 р.); V Міжнародній науковій конференції «Знаки питання в історії України: Україна на перехресті цивілізацій» (Ніжин, 26-27 листопада 2009 р.).

Публікації. Основні результати дослідження знайшли відображення в шести наукових статтях у фахових виданнях, а також чотирьох публікаціях у збірниках матеріалів наукових конференцій (загальний обсяг 5,5 друкованих арк.).

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження й складається із списку умовних скорочень, вступу, 4 розділів, поділених на 10 підрозділів, висновків – 207 с., списку використаних джерел та літератури (720 позицій). Повний обсяг дисертації – 279 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір та актуальність теми, визначено об’єкт і предмет роботи, мету й завдання, хронологічні й географічні межі, сформульовано наукову новизну й методологічні принципи дослідження, розкрито практичне та теоретичне значення дисертації.

Перший розділ – «Стан наукової розробки та джерельна база дослідження» – присвячений аналізу здобутків учених у вивченні проблеми й характеристиці комплексу джерел дисертаційного дослідження. У першому підрозділі – «Історіографія проблеми» – оцінюється стан наукової розробки даної теми. Проведений аналіз дозволив поділити наявну історичну літературу на чотири групи: 1) українська зарубіжна історіографія, 2) радянська, 3) сучасна українська, 4) зарубіжна. Кожній із них притаманні певні риси, які виокремлюють її з-поміж інших.

Проблеми історії взаємовідносин УНР і ЗУНР, соборницьку боротьбу обох республік, причини й невдачі цього процесу почали висвітлювати   провідні діячі Української революції, які змушені були залишити батьківщину. Серед них слід виділити праці В. Винниченка, І. Мазепи, П. Христюка, М. Шаповала, Л. Цегельського та М. Лозинського, для яких характерний умовний поділ на «проуенерівський» і «прозуенерівський» табори1. Це своєрідний симбіоз спогадів і елементів наукового аналізу із залученням документальних джерел. Автори відображають власне, нерідко суб’єктивне бачення перебігу подій, не сприймають позиції інших дослідників, насамперед ідейних опонентів. Дані праці вимагають критичного ставлення й визначення об’єктивності викладеного матеріалу в порівнянні з іншими джерелами. Звичайно, на це вплинуло невдале завершення процесів національного державотворення та пошук його винуватців.

Праці представників державницького напрямку української історіографії, насамперед Д.Дорошенка, відзначаються об’єктивним висвітленням подій, що передували об’єднанню обох частин України2. У літературі міжвоєнної доби події, пов’язані з підписанням Акту злуки, нерідко розглядалися в загальному контексті Української революції без достатньої акцентації їх значущості.

Післявоєнна діаспорна історіографія вже немає такого рельєфного поділу на протиборчі табори й позначена більш ґрунтовним документалізмом, дослідницькою аналітичністю, зваженістю оцінок подій Української революції. Переважна більшість учених (М. Стахів, І. Нагаєвський, С. Шевчук, С. Ярославин) високо оцінюють Акт об’єднання України в одну державу, хоча й відзначають, що він носив декларативний характер і не призвів до здійснення заповітної мети3. Загалом представники української зарубіжної історіографії зробили значний внесок у вивчення історії взаємин УНР і ЗУНР.

Радянській історіографії даної теми властиві ідеологічна заангажованість, замовчування або ж деформація дійсних фактів на догоду існуючій політичній доктрині. У працях істориків  СРСР Директорія кваліфікується як «контрреволюційна організація», «петлюрівська банда», котра тримала в покорі населення лише засобами масового терору. ЗУНР дістала оцінку «контрреволюційного витвору» панівних класів Галичини проти інтересів українського народу. Акт злуки УНР і ЗУНР  замовчувався або характеризувався як спілка «дрібнобуржуазних сил» та «куркульства» проти радянської влади з метою перешкодити прагненню західноукраїнських селян і робітників об’єднатися з Радянською Україною. Одинокою спробою наукового аналізу подій на західноукраїнських землях, що обумовили утворення ЗУНР, стало дослідження О. Карпенка4. Однак  воно було розцінене як прояв буржуазного націоналізму. В той же час археографічні напрацювання радянських істориків і архівістів складають важливий сегмент сучасної джерельної бази.

З відновленням незалежності України відбулися концептуальні зміни в підходах вітчизняної історичної науки до висвітлення подій  революційної доби. Учені по-новому оцінюють значення Акту соборності, визначають причини й передумови його підписання, аналізують вплив цієї події на подальший хід Української революції. Тематика досліджень надзвичайно різноманітна. Зокрема, дослідники, які вивчають історичну літературу з даної теми (В. Великочий, В. Капелюшний, Я. Калакура, А. Панчук), відзначають, що вона має вагоме політико-практичне значення й потребує подальшого опрацювання5.

Серед сучасних дослідників питань української соборності варто виділити праці І. Гошуляка, який розглядає  розвиток об’єднавчих ідей від зародження до укладання Акту злуки6. І. Курас  та В. Солдатенко розкрили сутність доцентрових та відцентрових тенденцій, визначили логіку конфлікту між соборністю й регіоналізмом. Вагоме місце в роботі відводиться  проблемам, які постали перед молодими українськими республіками в боротьбі за власну незалежність7. Заслуговує на увагу дослідження П. Гай-Нижника, присвячене питанню формування органів державної влади УНР періоду Директорії та ЗУНР, аналізу законопроектів і постанов урядів обох республік8.

О. Павлюк та І. Дацків розглядають проблеми єдності українців у вирішенні першочергових завдань зовнішньої політики й визначають міжнародні чинники, які стали на заваді реалізації Акту злуки. В. Головченко, охарактеризувавши соборницьку боротьбу українців на міжнародній арені, підкреслює, що об’єднана УНР мала зовнішньо-демонстративний, пропагандистський, а не державний характер. Сучасних політиків від повторення помилок, допущених керівництвом УНР і ЗУНР у 1918-1919 рр., що привели до завоювання її сусідами, застерігає В. Ткаченко.

Дослідники історії ЗУНР (М. Литвин, К. Науменко, Б. Тищик, С. Макарчук) приділяють велику увагу вивченню питання соборності. Вони високо оцінюють підписання Акту злуки в січні 1919 р. й відзначають, що повного об’єднання не відбулося через низку різних факторів – внутрішнє протистояння урядів УНР і ЗУНР, несприятливе зовнішньополітичне становище9.

Не оминули питання історії взаємовідносин УНР і ЗУНР науковці історії революційного руху 1917-1921 рр.10. Зокрема, В. Верстюк вважає, що існування державності в Східній Україні та створення ЗУНР склали передумови неминучого об’єднання українців, яке закономірно увінчалося підписанням Акту злуки. Причини поразки визвольного руху 1918-1920 рр. учений вбачає у внутрішньо- і зовнішньополітичних обставинах тогочасної України. О. Рубльов і О. Реєнт відзначають, що коли б національна державність зміцнювалася, то зменшувалася б і кількість непорозумінь між урядами УНР і ЗУНР. Втрата території, цілковитий хаос тільки збільшували протистояння, що привело до повного розриву.

Регіональну специфіку, прагнення буковинців та угорських українців до об’єднання з Наддніпрянщиною вивчали О. Добржанський, І. Дробот, В. Яремчук. Проблемі соборності України у добу П. Скоропадського та політики гетьмана, спрямованої на приєднання етнічних українських земель, присвячені праці Р. Пирога та Ф. Проданюка.

Питання військової взаємодії УНР і ЗУНР у 1919 р., боротьби УГА на теренах Наддніпрянської України досліджені Б. Савчуком, О. Левченком, О. Щусь та М. Ковальчуком. Вони майже одностайні в думці, що взаємна недовіра між керманичами УНР і ЗУНР стала важливою причиною військових поразок об’єднаної української армії в 1919 р.

Проблеми взаємовідносин УНР і ЗУНР відображають дослідження, присвячені історичним постатям. Зокрема, С. Литвин, В. Сергійчук та Б. Дорошенко-Товмацький, аналізуючи життя й державну діяльність С. Петлюри, визначили його ставлення до галицьких політиків11. Вони відстоюють тезу, що Головний Отаман підтримував ідею об’єднання УНР і ЗУНР та сприяв її всебічній реалізації. Спільною рисою даних праць є  наголос на провідній ролі  С. Петлюри в боротьбі за українську державність при певній недооцінці зусиль галицьких діячів. О. Павлишин дослідив політичне співробітництво УНР і ЗУНР через призму особистісних взаємин лідерів обох державних утворень, роль окремих політичних діячів, їх власних орієнтацій у вирішенні міждержавних справ12.

Переважна більшість українських дослідників відзначають, що підписання Акту злуки було величною подією в історії, незважаючи на те, що його постулати так і не втілилися в життя. Лише окремі вчені піддають сумніву ці твердження. Зокрема, Д. Яневський вважає, що Акт соборності був підписаний групою з п’яти приватних осіб від імені неіснуючої УНР та представниками легітимної ЗУНР,  А. Мальгін кваліфікує його як свято ефемерної єдності української держави13.

Представники російської історіографії (Д. Бондаренко, І. Михайлов, С. Волков, В. Шамбаров) проблеми українського об’єднавчого процесу фактично обходять. Вони ігнорують роль національного чинника в подіях 1917-1921 рр. і згадують про українців у контексті боротьби проти Білої або Червоної армій. Лише А. Марчуков відзначає, що українцям не вдалося створити єдину державу через різні інтереси й психологію «галицьких» і «російських» українців14.

Працям польських дослідників (С. Рутковський, Т. Добковський, З. Карпусь,  М. Клімецький) властива негативна оцінка українського національного руху, адже Східну Галичину вони розглядають як власну територію, а війну проти українців за ці землі кваліфікують як справедливу15.

Другий підрозділ  «Джерельна база» – присвячений характеристиці різноманітних за походженням, ступенем інформативності й змістом архівних та опублікованих документів, пресових видань та спогадів безпосередніх учасників подій, використаних у процесі написання дисертації. Архівні матеріали займають одне з головних місць у фактологічному забезпеченні даної роботи. Найбільша кількість документів, які розкривають історію взаємовідносин УНР і ЗУНР зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Фонди Директорії УНР (ф.1429), Диктатора Західної Області Української Народної Республіки (ф.2192), колекції матеріалів УНР і ЗУНР (ф.4465) містять закони, накази, універсали, декларації, звернення, які відображають діяльність вищого державного керівництва, спрямовану на реалізацію Акту злуки УНР і ЗУНР, розкривають основні причини розходжень між українськими урядами в ході визвольної боротьби. Матеріали про співробітництво у військовій сфері  відклалися у фондах військового міністерства УНР (ф.1075),  Державного Секретаріату військових справ ЗУНР (ф.1073), Головного управління Генерального штабу УНР (ф.1078), Штабу діючої армії УНР (ф.3172), Начальної Команди Галицької армії (ф.2188).

Вагомі інформативні джерела з теми зберігаються в Центральному державному історичному архіві України у м. Львові. Офіційні документи, вирізки з газет, замітки знаходяться у фонді Наукового товариства ім. Т. Шевченка (ф. 309), Колекції документів про діяльність урядів і армій УНР і ЗУНР (ф. 581), Українського горожанського комітету м. Львова (ф. 462), особових фондах С. Томашівського (ф. 368), М. Тишкевича (ф. 681), Г. Степури (ф. 760).

Окремі документи (резолюції, постанови, протоколи засідання уряду ЗУНР) з історії взаємовідносин УНР і ЗУНР зберігаються в Державному архіві Львівської області. Матеріали про боротьбу українських військ проти Червоної армії виявлені у фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України.

В архіві Бібліотеки Народової у Варшаві серед фондів Наукового товариства ім. Т. Шевченка є документи президії Державного Секретаріату ЗУНР про діяльність закордонних місій восени 1919 р., матеріали про складне становище українців у роки польської окупації.

Особливу увагу дослідників привертає колекція українського політичного діяча А. Жука (MG30,C176), яка зберігається в Бібліотеці та Архіві Канади (м. Оттава). У фонді представлені документи, статті, газетні вирізки з історії українських земель у складі Австро-Угорщини, бюлетені дипломатичних представництв УНР, звернення голови української делегації в Парижі М. Тишкевича 1919-1920 рр. Цінну інформацію з досліджуваної теми містить листування А. Жука з Л. Цегельським, С. Петлюрою, В. Липинським, В. Темницьким, М. Васильком.

Під час роботи над дисертацією було використано великий масив опублікованих джерел. Збірники документів з історії ЗУНР, Директорії, Галицької армії, українсько-польських відносин, міжнародної дипломатії 1917 – 1921 рр. містять значний фактологічний матеріал для дослідження військового й політичного співробітництва українських республік, діяльності їхніх делегацій на Паризькій мирній конференції.

Матеріали преси й спогади безпосередніх учасників подій дозволяють доповнити архівні дані, глибше зрозуміти ситуацію навколо тієї чи іншої події, сам її перебіг. Ці види джерел використовувалися з врахуванням партійної чи урядової приналежності друкованого видання, особистих позицій  авторів, їх ролі в тогочасних подіях. Для встановлення повноти картини досліджуваної проблеми, зокрема, мотивації поведінки, ставлення провідних політичних і військових діячів до подій 1918-1920 рр. залучено епістолярні матеріали.

Другий розділ – «Передумови українського об’єднавчого процесу» – присвячений аналізу подій, які передували злуці УНР і ЗУНР. У першому підрозділі – «Українські землі в умовах завершення Першої світової війни» – висвітлюється розвиток соборницьких ідей напередодні та в добу революції. Українці протягом багатьох століть перебували в складі різних держав. Однак їхнє прагнення до об’єднання не зникло, а залишалося важливим імперативом національного буття. Великої популярності ідея соборності набула в середині ХІХ ст. серед представників «Руської трійці» та Кирило-Мефодіївського товариства, а особливої актуальності на межі ХІХ-ХХ ст., що зумовлено активізацією суспільного життя, утворенням політичних партій та громадських організацій.

Перша світова війна сприяла розвитку національно-визвольних рухів у Європі, а українці не були виключенням у цьому відношенні. Після ліквідації в Росії царської влади, вони утворюють свій власний орган самоуправління – Центральну Раду, яка дбала про збирання всіх українських етнографічних земель, опікуючись водночас і  долею Галичини. На переговорах з країнами Четверного союзу однією з умов підписання мирного договору було утворення окремого коронного краю для Східної Галичини й Буковини. У свою чергу, підавстрійські українці з радістю зустріли проголошення IV Універсалу й підписання Брестського договору. Однак зміни в політичному керівництві Наддніпрянської України перешкодили Центральній Раді довести розпочату справу до завершення.

Об’єднавчу політику продовжив П. Скоропадський. Суперечливе ставлення гетьмана до галичан відбилося й на виробленні та здійсненні зовнішньополітичної лінії щодо західноукраїнських земель. Та все ж головним гальмівним чинником виступала залежність української влади від Австро-Угорщини, війська якої окупували значні терени Української Держави. Небажання австрійської влади розв’язувати проблему західноукраїнських земель посилювали східний вектор у зовнішній політиці гетьманату. І все ж, незважаючи на суттєві труднощі, у кінці гетьманського правління  активізувався процес зближення обох гілок українства.

У другому підрозділі – «Державотворчі чинники об’єднання України» – аналізуються процеси і явища, які справили безпосередній вплив на об’єднання  українських республік, дається характеристика підписання передвступного договору в грудні 1918 р. У результаті поразки країн Четверного союзу в Першій світовій війні центр соборницьких волевиявлень перемістився з Наддніпрянщини до Східної Галичини, де була утворена власна держава – ЗУНР. Ця подія сприяла піднесенню патріотичних почуттів у підавстрійських українців, серед яких посилився рух за об’єднання з Наддніпрянською Україною. З’явилася реальна можливість злуки обох гілок українства. Однак галицькі політики не наважувалися вступати в тісні  відносини з гетьманатом, який узяв курс на федеративне об’єднання з небільшовицькою Росією, а тому просили тільки військової допомоги.  П. Скоропадський, який не хотів втягуватися у війну з Польщею, погодився направити лише загін Січових Стрільців. Однак їхні командири  відмовилися вирушати на допомогу галичанам, вважаючи важливішим участь у повстанні Директорії проти гетьманського режиму.

Невдалий перебіг війни галичан з поляками змусив УНРаду звернутися за допомогою до Директорії, війська якої вели успішні бойові дії проти гетьманату. 1 грудня 1918 р. у Фастові було підписано передвступний договір про злуку УНР і ЗУНР, який започаткував процес об’єднання Західної й Наддніпрянської України в одну соборну державу. Підписуючи прелімінарний договір, галицькі делегати  були не впевнені в стабільності влади Директорії та й до соціалістичних поглядів її керівників ставилися насторожено. Однак початок співробітництва відкривав Галичині перспективу отримання військової допомоги, а Директорії – підняти свій авторитет в очах громадськості й почати втілювати в життя ідею збирання етнічних українських земель в одне ціле.

Третій розділ – «Втілення в життя Акту злуки України» – присвячений підписанню Акту соборності й основним заходам по реалізації його ідей. У першому підрозділі – «Акт соборності 22 січня 1919 року: прийняття, сутність, оцінка» – характеризуються умови та сутність укладання Акту злуки, даються оцінки сучасників цієї події. На засіданні в Станіславові УНРада ратифікувала Фастівський договір і ухвалила рішення відправити делегацію до Києва для остаточного закріплення об’єднання України. Однак серед галицьких політиків не було єдності щодо подальшого існування власної держави. Більшість діячів  виступала проти повного включення ЗУНР до складу УНР, тому вимагали об’єднання на правах широкої автономії. 21 січня 1919 р. під час наради Директорії та Ради Народних Міністрів  із представниками Галичини були схвалені акти злуки двох республік.

22 січня 1919 р. відбулася історична подія – УНР і ЗУНР задекларували об’єднання в одну незалежну соборну державу. ЗУНР стала називатися Західною Областю УНР і відповідно до історичних відмінностей отримала право на ведення власної політики до скликання Всеукраїнських Установчих Зборів. Трудовий Конгрес затвердив Акт злуки, надавши йому легітимізації. З огляду на складне воєнно-політичне становище УНР було ухвалено всю верховну владу передати Директорії, до складу якої мав ввійти один представник Галичини. Згодом ним став Є. Петрушевич.

У другому підрозділі – «Політичні, військові й економічні взаємовідносини українських урядів у першій половині 1919 р.» – відтворюється характер воєнно-політичного й економічного співробітництва УНР і ЗОУНР, визначаються основні чинники, які заважали цьому процесові. Реалізація завдань об’єднання українських земель вимагала тісної й скоординованої співпраці урядів УНР і ЗОУНР. Певні зрушення сталися у військовій і економічній сферах.  На допомогу УГА було направлено одну дивізію отамана Долуда, Перший Правобережний республіканський полк, окрему Козятинську піхотну бригаду, артилерійські й аеропланний полки. Хоча більшість із них через низьку боєздатність так і не змогла реально посилити військову міць Галицької армії. Також надавалася значна фінансова підтримка уряду ЗОУНР на ведення продовольчих операцій, відродження товариства «Сільський господар», культурних організацій тощо. Крім того, до Галичини надходили  продукти харчування та зерно, а звідти вивозилися паливно-мастильні матеріали.

Досягнення єдності в політичній сфері наштовхнулося на значні труднощі. Галицькі лідери не сприймали соціалістичну ідеологію Директорії, водночас наддніпрянці не могли погодитися з незалежним становищем ЗОУНР і весь час намагалися обмежити її автономію. З цією метою була створена спеціальна ревізійна комісія, а прем’єр УНР Б. Мартос зволікав з наданням фінансової допомоги уряду ЗОУНР. Фактично функціонували два незалежних центри, які не бажали йти на компроміс. Відрізнялися й закони, які були прийняті на теренах обох українських республік. Більшість державних актів Ради Міністрів стосувалися Наддніпрянщини, а Державного Секретаріату – Галичини. Юридичними документами ЗОУНР, які відповідали ідеям соборності,  були лише деякі закони, зокрема про запровадження в обіг гривні (4 квітня 1919 р.) та про громадянство  (8 квітня 1919 р.).

Враховуючи складне становище українських армій, у травні 1919 р. одноосібна влада в Наддніпрянщині зосередилася в руках С. Петлюри, а через місяць Є. Петрушевич був проголошений Диктатором ЗОУНР. У відповідь його виключили зі складу Директорії й утворили в уряді УНР Міністерство у справах Галичини для управління західноукраїнськими землями. Ці події загострили й без того непрості взаємовідносини між лідерами республік, але до відкритого протистояння справа не дійшла.

Третій підрозділ – «Розходження зовнішньополітичних орієнтацій» – присвячений діяльності українських делегацій на Паризькій мирній конференції, відносинам з сусідніми державами, а також висвітленню причин непорозумінь між урядами УНР і ЗОУНР у питаннях міжнародної політики. Необхідність міжнародного визнання вимагала від керівництва УНР і ЗОУНР ведення спільної закордонної політики. З цією метою на Паризьку мирну конференцію була відправлена об’єднана делегація. На порядку денному конференції майже весь час фігурувала справа Західної України, а про Соборну Україну згадувалося лише епізодично. Тому галичани, сподіваючись на реалізацію принципів декларації В. Вільсона, намагалися весь час діяти окремо від загальноукраїнської делегації. Вони видавали свої відозви, листівки, зміст яких нерідко суперечив заявам керівництва об’єднаної місії. Врешті  внутрішнє протистояння призвело до розколу, і в грудні 1919 р. галицькі представники В. Панейко та С. Томашівський вийшли зі складу спільної делегації.

Українські уряди не змогли домовитися  про пріоритети  зовнішньої  політики. Головний Отаман найбільш бажаним союзником вважав Польщу, і  з цією метою  неодноразово направляв дипломатичні місії О. Карпинського, П. Левчука, С. Дельвіга, П. Пилипчука до Варшави. Для Є. Петрушевича поляки були головним ворогом, погодитися на переговори з якими він не міг. Не прийняв галицький лідер і запропоновані представником Антанти Ю. Бартелемі умови перемир’я, незважаючи на вмовляння С. Петлюри. Для Є. Петрушевича втрата навіть частини території Східної Галичини вважалася невиправною помилкою, хоча це був певний шанс досягти визнання провідних держав світу й отримати необхідну допомогу для боротьби з більшовиками. Тому суперечлива політика урядів УНР і ЗОУНР так і не принесла бажаного результату у справі визнання незалежності об’єднаної держави.

У четвертому розділі – «Спільні  дії УНР і ЗУНР  по захисту національної державності» – аналізується боротьба українських армій в Наддіпрянщині та заходи урядів УНР і ЗОУНР, спрямовані на порятунок власної державності, визначаються причини поразки соборницьких змагань. У першому підрозділі – «Спроба інтеграції військового потенціалу» – розглянуто передумови, мотиви й процес переходу Галицької армії річки Збруч, її становище на території Наддніпрянщини, проаналізовано спільний похід на Київ, визначено причини відступу українських армій з столиці України. Згода Антанти на окупацію Східної Галичини поляками, відступ Дієвої армії до Збруча вимагали від урядів УНР і ЗОУНР ведення чіткої скоординованої політики. Є. Петрушевич після довгого обмірковування погодився перейти разом з армією Збруч. Населення Наддніпрянщини неоднозначно сприйняло війська УГА, лише з часом їхнє ставлення змінилося на краще.

Незважаючи на перебування обох українських урядів у місті Кам’янці- Подільському, не було створено єдиного політичного керівництва. Війська продовжували мати власне командування, не дивлячись на організацію Штабу Головного Отамана. Спільний похід на Київ відкрив можливість визволення Наддніпрянщини з-під влади більшовиків. Водночас з’явився ще один ворог – Добровольча армія.  Її командувач А. Денікін планував відновити «єдину й неділиму» Росію, а тому  незалежність українських земель взагалі не сприймав, попри  наполягання Антанти об’єднати зусилля проти Червоної армії. Похід УГА й Дієвої армії на Київ став вершиною спільної боротьби за незалежність, однак через нечіткість позиції вищого керівництва та  самовільні дії командуючого операцією генерала А. Кравса місто не було втримано.

У другому підрозділі – «Українські сили в умовах кризи фронтів восени 1919 р.» – проаналізоване становище української армії після відступу з Києва, розглянуто останні спроби політиків та військових УНР і ЗОУНР досягти порозуміння. Відступ з Києва деморалізуюче вплинув на військо. Галичани розуміли, що не вдається реалізувати в життя гасло «Через Київ на Львів», і не бачили сенсу боронити терени Наддніпрянщини в умовах поневолення Галичини. До того ж армія потребувала відпочинку, доукомплектування, постачання амуніції й медикаментів. Ще однією проблемою стало захворювання більшої частини вояків на тиф. Численні наради восени 1919 р. за участю наддніпрянських та галицьких політиків, аби підняти бойовий дух армії та надихнути населення на подальшу боротьбу, не мали успіху. Продовжували домінувати відцентрові тенденції. С. Петлюра закликав Є. Петрушевича вступити у війну проти денікінців, але той довго вагався. Безрезультатними виявилися  й спроби встановити над армією єдине політичне керівництво, адже ні Головний Отаман, ні Диктатор не  бажали поступатися своєю владою. Власні інтереси вкотре взяли гору над ідеєю визволення українських земель і створення соборної держави.

У третьому підрозділі – «Завершення співробітництва УНР і ЗУНР» – визначено мотиви, які змусили Є. Петрушевича й С. Петлюру укласти договори з безпосередніми ворогами, проаналізована їхня сутність та наслідки для визвольних змагань, розглядаються останні спроби військових об’єднати українські армії, а також встановлено причини поразки соборницької боротьби УНР і ЗОУНР.

Очевидність того, що своїми силами досягти перемоги у визвольних змаганнях не вийде, змусила лідерів обох українських республік активізувати пошук можливих союзників у боротьбі за українську державність. Однак навіть в умовах складного геополітичного становища вони не змогли досягти компромісу. Аби врятувати армію від загибелі, командування УГА уклало сепаратну угоду з Добрармією А. Денікіна. Цю подію негативно сприйняла громадськість Наддніпрянської України. Альянс виявився нетривким через швидкий відступ білих під натиском Червоної армії.

Водночас С. Петлюра продовжував вести переговори з Польщею. Місія А. Лівицького започаткувала оформлення юридичної відмови УНР від прав на Східну Галичину. Протидія галицьких представників  укладанню угоди не мала успіху. Підписання договору між УНР і Польщею в грудні 1919 р. і виступ проти нього Є. Петрушевича окремі дослідники розцінюють як факт денонсації Акту злуки, фактичне припинення політичної співпраці між урядами УНР і ЗОУНР. Українські ж військові намагалися ще раз здійснити об’єднання УГА й Дієвої армії, однак роззосередженість сил на великій території й наступ радянських військ завадили це зробити. Галичани, аби врятувати залишки свого війська, згодилися на об’єднання з Червоною армією.

Останньою спробою визволити територію Наддніпрянщини від влади більшовиків стала угода С. Петлюри з Ю. Пілсудським у квітні 1920 р. Результатом цього договору була остаточна відмова УНР від прав на Східну Галичину й спільний українсько-польський похід на Київ, який виявився провальним. У ході цієї операції були розформовані залишки військ УГА, що знаменувало завершення не тільки політичних, але й  військових відносин між УНР і ЗОУНР.

У висновках підсумовано результати дисертаційного дослідження, головні з яких зводяться до наступних положень:

        З’ясовано, що історія взаємовідносин УНР і ЗУНР є складною багатомірною науковою проблемою. Однак незважаючи на суттєві здобутки вчених різних поколінь у вивченні історії взаємовідносин УНР і ЗУНР 1918-1920 рр., можна констатувати, що й досі відсутнє спеціальне комплексне наукове дослідження з даної теми. Результати освоєння джерельної бази засвідчили про її достатню різноплановість та репрезентативність для реалізації поставлених цілей. Вона знайшла своє відображення у всіх її видах: архівних матеріалах, документальних публікаціях, мемуарній літературі,  матеріалах преси, епістолярії.

         Встановлено, що на всіх етапах новітньої історії України ідея соборності була нерозривно пов’язана з ідеєю державності й сприяла розгортанню національно-визвольного руху. Ліквідація самодержавства в Російській імперії, утворення в Києві Центральної Ради й надання автономії українським землям у складі Росії стало важливим етапом на шляху національної консолідації. Наддніпрянська влада (Центральна Рада, П. Скоропадський) робили численні спроби, аби досягти утворення на західноукраїнських землях окремого коронного краю, наголошували на єдності обох гілок українців. Однак через складне міжнародне становище їм не вдалося реалізувати поставлені завдання.

         Визначено, що проголошення ЗУНР на західноукраїнських землях й успішне повстання демократичних сил під проводом Директорії відкрили шлях до об’єднання обох гілок українського народу. Вже назва «Західно-Українська Народна Республіка» виражала принцип соборності й спільності з Наддніпрянською Україною, оскільки Директорія планувала відновити Українську Народну Республіку. Однак політики ЗУНР не бажали негайного зближення з Наддніпрянщиною, боячись не стільки важкої геополітичної ситуації у Великій Україні, скільки втрати владних прерогатив у Східній Галичині. Лише невдалий розвиток війни з Польщею прискорив процес об’єднання. Галичани, потребуючи військової й економічної допомоги, звернулися до наддніпрянських політиків, у результаті переговорів був підписаний передвступний договір, а згодом й проголошений Акт соборності.

          На основі реконструкції умов укладання Акту злуки з’ясовано, що об’єднання УНР і ЗУНР мало під собою певні історичні і юридичні підстави, оскільки опиралися на прагнення широких народних мас і були закріплені державно-правовими актами обох українських республік. Україна ставала конфедеративною державою, де уряд ЗОУНР зберігав за собою право проводити свою внутрішню політику на території Східної Галичини. Творці Акту соборності розглядали його як попередній договір про об’єднання, остаточне оформлення якого відкладалося на невизначений термін майбутніми Установчими Зборами. Однак проголошення та затвердження Акту злуки стало визначною подією, яка сприяла зростанню національної свідомості українців, формуванню української політичної нації, її консолідації й знаменувала завершення початкового етапу боротьби за соборність, відкривала можливість практичної розбудови державності України.

           Встановлено, що перша половина 1919 р. позначена співпрацею УНР і ЗОУНР у військовій та економічній сферах. Однак в умовах війни обсяг наданої Наддніпрянщиною допомоги Галичині був досить обмеженим. Політичної єдності двох республік досягти  не вдалося. Виховане за умов конституційної монархії національно-демократичне керівництво ЗОУНР було незадоволене соціалістичними перетвореннями наддніпрянських політиків. Є. Петрушевич, хоча й був членом Директорії, відвідав лише одне її засідання. У Західній Області УНР існували окрема армія й уряд, який проводив свою внутрішню й зовнішню політику. Наддніпрянські урядовці неприхильно ставилися до автономного існування ЗОУНР і  намагалися його обмежити. У той же час окремі галицькі політики вдавалися до спроб усунення С. Петлюри  від влади.

           У ході дослідження виявлено, що через низку причин не вдалося досягти поставлених цілей у зовнішньополітичній діяльності. По-перше, Антанта не визнала ЗУНР незалежною, бо відстоювала ідею відновлення могутності Польщі й негативно ставилася до УНР, оскільки намагалася відродити єдину Російську державу. По-друге, соборну Україну представляли дипломати різних політичних орієнтацій, а їхня фахова підготовка не відповідала рівню завдань Мирної конференції. По-третє,  ускладнювали дипломатичну боротьбу й суттєві розходження в зовнішньополітичних орієнтаціях лідерів УНР і ЗОУНР.

         Встановлено, що перехід Галицької армії річки Збруч відкрив нову сторінку спільної боротьби за українську державність, однак не покращив стратегічної ситуації через взаємну недовіру між лідерами обох республік, неузгодженість у вирішенні важливих політичних і військових питань. Тактичною помилкою був і похід на Київ, на шляху до якого зосереджувалися численні  угрупування червоних військ, а наступ на Одесу давав змогу перепочинку, поповнення складу армії колишніми військовополоненими, отримання морем боєприпасів і медикаментів. Іншим невиправданим рішенням керівництва стало надання провідної ролі УГА в київській операції, воїни якої були мало обізнані з містом і тактикою вуличних боїв. Не передбачив С. Петлюра й можливого протистояння українських військ з Добрармією, яка розвивала наступ на Москву. Ціла низка прикрих прорахунків разом із безпідставним рішенням генерала А. Кравса про відступ і стали головними в захопленні Києва білогвардійськими військами .

           Визначено, що втрата Києва, відкриття нового фронту проти ЗСПР ускладнили змагання за соборну українську державність. Замість боротьби за визволення батьківщини, галичани були втягнуті в безперспективну війну з Добрармією, яка довела УГА до межі катастрофи. Численні наради за участю галицьких і наддніпрянських військових та політичних керівників восени 1919 р. для консолідації українських сил, організації останнього удару не дали бажаного результату.

Є. Петрушевич намагався врятувати залишки УГА ціною об’єднання з Добрармією, уникаючи використання галицьких військ проти Дієвої армії УНР. Ця угода виявилася нетривалою через стратегічну недалекоглядність проводу ЗОУНР, оскільки ЗСПР втрачали свою боєздатність і не могли стримати наступ більшовиків. Головний Отаман же продовжував вести переговори з Польщею і був готовий укласти угоду на запропонованих умовах, аби мати в союзниках фаворита Антанти. Договір між С. Петлюрою і Ю. Пілсудським (квітень 1920 р.) засвідчив відмову УНР від території Східної Галичини. Хоч він і підписувався на таких важких умовах, та лідер УНР вбачав у ньому єдиний можливий шанс для порятунку УНР. Певним виправданням служила сепаратна угода УГА з Добрармією, а також та обставина, що він відмовлявся від територій,  уже й так захоплених поляками. С. Петлюра не міг передбачити, що спільний похід українсько-польських сил на Київ виявиться таким короткочасним і невдалим, у результаті якого буде завойована більшовиками вся територія УНР і ліквідуються залишки УГА. Ці події знаменували остаточне завершення політичної й військової співпраці УНР та ЗУНР.

          На основі широкої джерельної бази встановлено, що поразка соборницьких змагань, завоювання УНР більшовиками, а Східної Галичини поляками обумовлена різними суб’єктивними й об’єктивними чинниками. Міжнародна ситуація (відсутність союзників, негативне ставлення Антанти) була одним із головних факторів поразки українських соборницьких змагань. Проте великий вплив мали й внутрішні причини: відсутність чіткої правової регламентації взаємовідносин УНР і ЗОУНР, значні історичні й культурні відмінності в розвитку обох гілок українства, наявність незалежних політичних і урядових центрів, розбіжність у питаннях стратегії й тактики боротьби за національну державність, непоступливість у прийнятті важливих рішень, взаємна недовіра й некомпромісність їх лідерів.

Вивчення складного, суперечливого і в кінцевому підсумку нереалізованого об’єднавчого проекту доби Української революції 1917-1921 рр. постійно актуалізується нинішніми проблемами державного будівництва, необхідністю подолання історичних відмінностей між західними й східними теренами України, потребою консенсусу політичних еліт на шляху творення консолідованої української нації й сучасної європейської держави. І з цього погляду, взаємовідносини УНР і ЗУНР мають чималий потенціал винесення уроків історичного досвіду.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

  1.   Тимченко Р. В. Причини та передумови укладання Акту злуки 22 січня 1919 р. / Р. В. Тимченко // Український історичний збірник / Гол. ред. Т. В. Чухліб. – Вип.11. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2008. – С. 203-213.
  2.   Тимченко Р. В. Акт злуки 22 січня 1919 р. та проблеми його реалізації (січень-листопад 1919 р.) / Р. В. Тимченко // Український історичний збірник / Гол. ред. Т. В. Чухліб. – Вип.12. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2009. – С. 183-194.
  3.  Тимченко Р. В. Симон Петлюра і Євген Петрушевич в умовах об’єднання українських армій (липень-листопад 1919 р.): крок до співпраці чи остаточного розпаду? / Р. В. Тимченко // Література та культура Полісся. – Вип. 48: Регіональна історія та культура сучасних досліджень / Відп. ред. і упор. Г. В. Самойленко. – Ніжин: В-во НДУ ім. М. Гоголя, 2009. – С. 101-112.
  4.   Тимченко Р. В. Договір УГА з Добровольчою армією А. Денікіна: вимушений крок чи зрада українській соборності? / Р. В. Тимченко // Література та культура Полісся. – Вип. 56: Проблеми філології, історії та культури ХІХ- ХХ ст. в сучасному науковому контексті / Відп. ред. і упор. Г. В. Самойленко. – Ніжин: В-во НДУ ім. М. Гоголя, 2009. – С. 232-243.
  5.  Тимченко Р. В. Біполярність зовнішньополітичних ідей галицьких українців восени 1918 року / Р. В. Тимченко // Література та культура Полісся. – Вип. 58: Проблеми філології, історії та культури ХХ століття в сучасних дослідженнях / Відп. ред. і упор. Г. В. Самойленко. – Ніжин: В-во НДУ ім. М. Гоголя, 2010. – С. 114-124.
  6.  Тимченко Р. В. Соборницькі зусилля українських республік на міжнародній арені в першій половині 1919 року / Р. В. Тимченко // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць. – Вип. 34.  – К.: ВІР УАН, 2010. – С. 80-89.
  7.  Тимченко Р. В. Злука УНР і ЗУНР в історичній ретроспективі / Р. В. Тимченко // Українська революція 1917-1921 рр.: Подвиг героїв Крут. Матеріали наукових читань (24 січня 2008 р.) / Відп. ред.: В. Ф. Верстюк. – К.: В-во О. Теліги, 2008. – С. 158-169.
  8.  Тимченко Р. В. ЗУНР і Українська Держава: до історії відносин / Р. В. Тимченко // Гетьманат Скоропадського: історія, постаті, контроверсії. Всеукраїнська наукова конференція 19-20 травня 2008 р. Збірник. – К.: В-во О. Теліги, 2008. – С. 123-132.
  9.  Тимченко Р. В. Літо 1919 р. у долі соборницьких устремлінь українців / Р. В. Тимченко // Соборність як чинник українського державотворення (до 90-річчя Акту злуки): Матер. Всеукр. наук. конференції, 21 січня 2009 р. / Відп. ред. Р. Я. Пиріг. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2009. – С. 171-183.
  10.  Тимченко Р. В.Українські делегації на Паризькій мирній конференції / Р. В. Тимченко // Кам’янець-Подільський – остання столиця Української Народної Республіки: Матер. Всеукр. наук. конференції. Кам’янець-Подільський, 6-7 жовтня 2009 р. / Ред. кол. Смолій В. А., Верстюк В. Ф., Завальнюк О. М. та ін. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2009. – С. 263-274.

АНОТАЦІЯ

Тимченко Р. В. Взаємовідносини Української Народної Республіки й Західно-Української Народної Республіки (листопад 1918 – квітень 1920 рр.). – Рукопис

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Інститут історії України НАН України. – Київ, 2010.

У дисертації комплексно досліджуються проблеми взаємовідносин УНР і ЗУНР у 1918-1920 рр., визначаються передумови й причини об’єднавчого процесу, характеризуються події, пов’язані з умовами укладання  Акту злуки,  дається їх оцінка.

Розкрито основні організаційні заходи по втіленню ідей соборної єдності України в економічній, політичній і військовій сферах, висвітлено розбіжності в зовнішньополітичних орієнтаціях політичних лідерів УНР і ЗОУНР. Аналізується спільна боротьба українських армій у Наддніпрянщині. Визначено мотиви й наслідки укладання договорів лідерами УНР і ЗОУНР з Добрармією й Польщею.

На основі відомостей, отриманих у ході дослідження, з’ясовані причини й наслідки нереалізованості об’єднавчих зусиль УНР і ЗУНР.

Ключові слова: Українська Народна Республіка, Західно-Українська Народна Республіка, Директорія, Українська Національна Рада, соборність, Акт злуки, Головний Отаман, Диктатор.

АННОТАЦИЯ

Тимченко Р. В. Взаимоотношения Украинской Народной Республики и Западно-Украинской Народной Республики (ноябрь 1918 – апрель 1920 гг.). – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 – история Украины. – Институт истории Украины НАН Украины. – Киев, 2010.

В работе комплексно исследованы проблемы взаимоотношений УНР и ЗУНР в 1918-1920 гг., которые имеют важное теоретико-методологическое и практическое значение. Их изучение особенно актуально на современном этапе, так как линии раздела между западными и восточными украинскими землями все ещё не преодолены.

Основательное освещение получил вопрос о предпосылках и причинах объединительного процесса двух республик. Указывается, что идея соборности была весьма актуальной для украинцев, несмотря на пребывание их в составе разных государств. Первая мировая война, революции в Российской и Австро-Венгерской империях стали толчком встречному курсу на объединение обеих частей Украины в единое целое.

Особое внимание уделено  условиям подписания Акта соборности и его оценкам современниками. Это событие, несмотря на значительные противоречия, стало важным этапом в истории Украины,  способствовало усилению национальной идентичности, формированию украинской политической нации и ее консолидации.

На основании широкого круга источников, значительная часть которых впервые вводится в научный оборот, проведен всесторонний анализ отношений УНР и ЗОУНР после объединения. Показано активное сотрудничество между республиками в экономической и военной сферах. Рассматриваются причины политического противостояния между лидерами обеих республик, которые обусловлены различным историческим развитием краев и условиями Акта объединения. Ведь национал-демократические политики ЗОУНР не соглашались с социалистической  практикой Директории, стремлением ограничить автономию Восточной Галиции. В диссертации показаны основные направления дипломатической деятельности по международному признанию Украины, проанализирована деятельность украинских делегатов на Парижской мирной конференции. Подчеркнуто, что отсутствие единства в выборе союзников сыграло огромную роль в неудачах утверждения украинской государственности.

Рассмотрена совместная борьба УГА и армии УНР на территории Приднепровский Украины, отношение местного населения к воинам-галичанам, определены причины неудачного похода на Киев и последствия сдачи украинскими войсками столицы Украины. Доказано, что потеря Киева, открытие нового фронта против белогвардейцев усложнили борьбу за соборную государственность, а многочисленные совещания украинской власти не  привели к консолидации сил.

Исследованы мотивы и последствия подписания лидерами УНР и ЗОУНР договоров с врагами  украинской независимости. Е. Петрушевич и С. Петлюра пошли на этот шаг для того, чтобы спасти остатки своей государственности и армии. Определено, что договор УГА с Добрармией и Главного Атамана с Польшей привели к значительному усилению противоречий между правительствами украинских республик и фактическому прекращению отношений УНР и ЗОУНР.

Результаты исследования дали основания для выводов, что неудачи усилий УНР и ЗОУНР по созданию единого суверенного государства детерминированы комплексом внешних и внутренних факторов. Это и военное превосходство противостоящих государств, незаинтересованность Антанты в позитивном решении украинского вопроса, существенные стратегические просчёты политического и военного руководства, отсутствие единства правящих элит обеих республик, несогласованные действия украинской дипломатии, различия в историческом и культурном развитии регионов.

Ключевые слова: Украинская Народная Республика, Западно-Украинская Народная Республика, Директория, Украинская Национальная Рада, соборность, Акт объединения, Главный Атаман, Диктатор.

ANNOTATION

Tymchenko R. Relations of Ukrainian People’s Republic and West- Ukrainian People’s Republic (November 1918 – April 1920). – Manuscript.

The thesis for competitions of science degree in history on speciality 07.00.01 – History of Ukraine. – Institute of History of Ukraine of National Academy of Science of Ukraine. – Kyiv, 2010.

The problems of relations of Ukrainian People’s Republic and West- Ukrainian People’s Republic in 1918-1920 are complex explored in dissertation. The pre-conditions and reasons of unifying process are determined, the events connected with the Act of Unity are characterized and their  appreciation is given.

Basic organizational measures on embodiment of ideas of cathedral unity of Ukraine in economic, politic and military spheres are exposed; divergences in the foreign-policy orientations of political leaders of Ukrainian People’s Republic and Western region of Ukrainian People’s Republic are reflected. The common fight of the Ukrainian armies in Ukraine of Naddnipryanska is analyzed. The reasons and consequences of the treaties by the leaders of Ukrainian People’s Republic and Western region of Ukrainian People’s Republic with the Dobrovolcha army and Poland are defined. On the basis of information, that was got during the research the causes and consequences of unrealizing collegiality fight in 1918-1920 are found out.

Keywords: Ukrainian People’s Republic, West-Ukrainian People’s Republic, Directory, Ukrainian National Rada, collegiality, Act of Unity, Main Ataman, Dictator.

1 Винниченко В. Відродження нації: (Історія української революції, марець 1917 р. – грудень 1919 р.) : В 3 ч. – К., Відень,1920. – Ч. 3; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції, 1917-1921: [У 3 т.]. – Прага,1942. – Т.1-3; Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1927; Цегельський Л. Від легенд до правди: Спомини про події в Україні пов’язані з Першим листопада 1918 р. – Нью-Йорк, Філадельфія, 1960; Лозинський М. Галичина в роках 1918-1920. – Відень, 1922.

2 Дорошенко Д. Історія України 1917-1923.[У 2 т.]. – Ужгород,1932. – Т. 1; Його ж. Мої спомини про недавнє минуле. – Ч. 2: 3 початків відродження Української державності: (Доба Центральної Ради). – Львів, 1923.

3 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Скрентон, 1962 - 1966. – Т.1-7; Його ж. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923. – Скрентон, 1959-1960. – Т.3-5; Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К., 1994; Шевчук С. Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для Галицької землі, 1918-1939. – Торонто, 1965; Ярославин С. Визвольна боротьба на Західноукраїнських землях у 1918-1923 роках . – Філадельфія,1956.

4 Карпенко О. Ю. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р. // З історії західноукраїнських земель. – 1957. – Вип.1.

5 Великочий В. С. Українська історіографія суспільно-політичних процесів у Галичині 1914-1919 рр.: монографія. – Івано-Франківськ, 2009; Капелюшний В. П. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.). – К., 2003; Калакура Я., Панчук А. Новітня історіографія Злуки УНР і ЗУНР // Українська соборність: ідея, досвід, проблеми (до 80 річчя Акту Злуки 22 січня 1919 р.): Збірник. – К., 1999.

6 Гошуляк І. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки). – К., 2009.

7 Курас І. Ф., Солдатенко В. Ф. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917-1920 рр.). – К., 2001.

8 Гай-Нижник П. УНР та ЗУНР: становлення органів влади і національне державотворення (1917-1920 рр.). – К., 2010.

9 Литвин М. Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. – Львів, 1995; Тищик Б. Й. Західно-Українська Народна Республіка (1918-1923 рр.). Історія держави і права. – Львів, 2005; ; Макарчук С. А. Українська республіка галичан: нариси про ЗУНР. – Львів,1997.

10 Верстюк В. Симон Петлюра: політичний портрет (до 125-річчя з дня народження) // Український історичний журнал. – 2004. – № 3; Рубльов О. С., Реєнт О. П. Українські визвольні змагання, 1917-1921 рр. – К., 1999.

11 Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. – К., 2001; Сергійчук В. Симон Петлюра. – К., 2009; Дорошенко-Товмацький Б. Симон Петлюра: Життя і діяльність. – К., 2005.

12 Павлишин О. Суспільно-політичний портрет українського проводу Галичини й Буковини в революції 1918-1919 років // Україна модерна.– Львів, 2000. – Вип. 4/5.

13 Яневський Д. 33 історичних факти про Злуку [Електронний ресурс]. –  Українська правда. – 2004. – 22cічня. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2004/01/22/2997622/; Мальгин А. Украина: Соборность и регионализм. – Симферополь, 2005.

14 Марчуков А.В. Украинское национальное движение: УССР. 1920-1930-е годы: цели, методы, результаты. – М., 2006.

15; Rutkowski S. Odsiez Lwowa w listopade 1918 r. – Lwow, Warszawa, Krakow, 1926; Dabkowski T. Ukraiński ruch w Galicji Wschodniej 1912–1923. – Warszawa, 1985; Karpus Z. Wschodni sojuszniej polski w wojnie 1920 roku. – Toruń, 1999; Klimecki M. Polsko-ukrainska wojna o Lwow i Galicie Wshodnia 1918 - 1919. Aspekty pollityczne s wojskowe. – Warszawa, 2000.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

43079. Электрический привод системы “генератор-двигатель” 1017 KB
  Номер варианта Закон изменения момента сопротивления рабочей машины Мсм Нм Момент инерции рабочей машины Jм в долях от момента инерции двигателя кгм2 Тип двигателя и способ его питания 2 2000 70 Постоянного тока от генератора постоянного тока Примечание: Характер момента сопротивления реактивный. Требуемую перегрузочную способность двигателя. Средняя температура нагрева изоляции двигателя не должна превышать допустимую.4 Предварительная мощность двигателя рассчитывается по нагрузочной диаграмме и тахограмме рабочей машины.
43080. Возможности и преимущества Microsoft Powerpoint 2010 8.77 MB
  Когда-то слово “презентация” ассоциировалось с кипой бумаг и множеством маркеров. Сейчас программа Microsoft PowerPoint позволяет создавать презентации на компьютере и демонстрировать их в виде слайд-шоу. Приложение PowerPoint входит в состав пакета Microsoft Office, представляющего собой набор программных продуктов для создания документов, электронных таблиц и презентаций, а также для работы с электронной почтой.
43082. Проектирование привода скребкового конвейера, содержащего двухступенчатый горизонтальный цилиндрический редуктор 2.37 MB
  Двухступенчатые горизонтальные редукторы, выполненные по развернутой схеме, отличаются простотой, но из-за нессиметричного расположения колес на валах повышается концентрация нагрузки по длине зуба. Поэтому в этих редукторах следует применять жесткие валы.
43083. Широкополосный резистивный усилитель низкой частоты 2.56 MB
  Порядок расчета. Расчет сквозного коэффициента усилителя Кскв = Uн Ug. Эскизный расчет всего усилителя. В этом расчете коэффициенты усиления эмиттерных повторителей принимаются за единицу т.
43084. Порядок расчета цепи для обеспечения малого ухода постоянной составляющей выходного напряжения 113.5 KB
  Поэтому в усилителе с достаточно большим коэффициентом усиления более 300 за счет нестабильности источника питания и других факторов возможны уходы постоянной составляющей выходного напряжения что может привести к заходу рабочей точки выходного каскада в область насыщения а следовательно к резкому уменьшению коэффициента усиления на средних частотах и изменению формы выходного напряжения усилителя. Предположим что после расчета усилителя на средних частотах известно постоянное напряжение смещения на входном каскаде Обычно...
43085. Расчет частотных характеристик усилительных каскадов 880 KB
  Расчет частотных характеристик усилительных каскадов После расчета всех каскадов на средних частотах необходимо рассчитать полосу пропускания каждого из них. Его можно рассчитать по формуле: где каждый из коэффициентов это коэффициент усиления каждого отдельного каскада с учетом передачи входной цепи. Поэтому для расчета полосы пропускания всего усилителя необходимо рассчитать полосу пропускания каждого. 102 Если перед ЭП стоит усилительный каскад то справедливы...
43086. Определение балансовых запасов и горизонтальной площади залежи 648.5 KB
  Вскрытие месторождения – проведение комплекса горных выработок с целью обеспечения доступа с поверхности к рудному телу или его части и возможности проведения подготовительных выработок. Схема вскрытия – это размещение в пространстве различных по назначению вскрывающих выработок. К данному виду выработок относятся вентиляционные и стволы и штольни квершлаги соединяющие главный и вспомогательный ствол с месторождением капитальные скважины и восстающие и пр. В первом случае околоствольные дворы с полным комплектом выработок...
43087. Ванная печь непрерывного действия 85.5 KB
  Назначение печи. Тип печирегенеративная проточная с подковообразным направлением пламени. Варочный бассейн печи отапливается природным газом. Для отопления варочного бассейна печь оборудована шестью горелками расположенными с торцевой стены ванной печи противоположной ее выработочной части.