65513

СПЕЦИФІКА ЛЮДСЬКОГО ІСНУВАННЯ У РЕЛІГІЙНІЙ ФІЛОСОФІЇ В. РОЗАНОВА

Автореферат

Логика и философия

Розанова провидця що у своїх численних замальовках зумів передбачити багато епохальних у тому числі й філософських подій ХХ ст. Розанова актуально й для сучасної культури. Розанова як ідеолога національного і особистого самовизначення який шукав зміст народної душі...

Украинкский

2014-07-31

211 KB

1 чел.

PAGE  2

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

ТОВСТОП’ЯТКО Федір Федорович

 

УДК 1(091):165.61

СПЕЦИФІКА ЛЮДСЬКОГО ІСНУВАННЯ

У РЕЛІГІЙНІЙ ФІЛОСОФІЇ В. РОЗАНОВА

 

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

 

Дніпропетровськ – 2010


 Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара МОН України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор
Окороков Віктор Брониславович,
професор кафедри філософії

                                                Дніпропетровського національного
університету імені Олеся Гончара

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор
Аляєв Геннадій Євгенович,
завідувач кафедри
та соціально-політичних дисциплін;
Полтавський національний технічний університет

імені Юрія Кондратюка,


кандидат філософських наук, доцент
Чичков Анатолій Григорович,
завідувач кафедри філософії

Українського Державного

Хіміко-технологічного університету.

Захист відбудеться 23 грудня 2010 року о 13.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.11 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук при Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Г. Шевченка, 1, Палац студентів ДНУ, к. 30.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Дніпропетровського національного університету (49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8).

Автореферат розісланий 23  листопада 2010 р.

В. о. вченого секретаря

спеціалізованої вченої ради,

доктор філософських наук, професор С. В. Шевцов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Ситуація, у якій опинилася сучасна європейська культура, є дуже неоднозначною. І справа тут не тільки в тому, що, можливо, найбільше уживане слово для характеристики цієї ситуації є поняття «криза», але насамперед у тім, що на початку ХХI ст. з'ясувалося, що жодна з відомих світоглядних дисциплін (ні філософія, ні релігія, ні наука) не зуміла підказати який-небудь конкретний вихід зі сформованої «глобальної» соціальної  ситуації. Ні індустріальне та постіндустріальне суспільства, ні масове суспільство, ні суспільство споживання не змогли уникнути соціальних протиріч. Що чекає нас попереду? – на це питання не може відповісти жодна з наявних філософських концепцій. Ще в більш складній ситуації опинилася більшість пострадянських республік, тому що до глобальної кризи додалась локальна (тобто виник гострий конфлікт глобальних та національних інтересів).

Неоднозначність запропонованих сучасною філософією рішень змусила багатьох її представників звернутися до традиції, що стосується російської та української філософії – до того її періоду, коли був очевидний загальний духовний підйом (кінець XIX – початок ХХ ст.). У такій історико-філософській ретроспективі з'ясувалося, що одним з найбільш вишуканих за стилем викладу й найбільш плідних для пошуків виходу виявилося вчення В. Розанова, провидця, що у своїх численних «замальовках» зумів передбачити багато епохальних, у тому числі й філософських подій ХХ ст.

Маючи значний літературний талант, гостро (навіть геніально) передчуваючи симптоми «кризи»,  В. Розанов розробив таке самобутнє антропологічне вчення, що незважаючи на серйозний розрив у російській культурі ХХ ст., навіть у сьогоденні ім'я його вимовляють у Росії частіше, ніж імена багатьох видатних західноєвропейських філософів. Це говорить про популярність та актуальність його творчості для сучасної Росії. Однак й у Західній Європі, і в Україні шлях, запропонований В. Розановим, розглядають як один із варіантів порятунку культури, як один зі способів подолання масової свідомості.

Пройшло сторіччя, але те, що було актуально для В. Розанова, актуально й для сучасної культури. У такому сенсі вивчення останнього слов'янофіла (так вважав, наприклад, М. Бердяєв) В. Розанова, як ідеолога національного і особистого самовизначення (який шукав зміст «народної душі»),  є актуальним й у цей час, коли проблеми самовизначення і пошуку «національної ідеї» стають домінуючими для багатьох пострадянських республік.

Можна вказати ряд проблем, для вирішення яких творчість російського релігійного філософа В. Розанова залишається актуальною й у сучасних Україні, Росії і Європі: по-перше, це проблема самовизначення та національної самоідентичності, про яку В. Розанов у пошуках «народної душі» написав досить багато творів; по-друге, пошук шляху, за яким повинне рухатися сучасне глобальне суспільство (подолання «точки біфуркації») – В. Розанов як громадянин світу шукав відповідь на питання про долю світу; по-третє, це проблема пошуку сутності сучасної людини, яка близька російському мислителеві; по-четверте, це спроба В. Розанова зрозуміти глибинну антропологію сучасної людини, безсистемної за суттю, але скованої родовими рамками; по-п'яте, це проблема виявлення основоположень справжньої віри, актуальна для сучасної ні у що не віруючої (нігілістичної – за діагнозом Ніцше) людини та ін. Іншими словами, творчість В. Розанова є настільки різноманітною і незвичайною, що є актуальною для низки проблем сучасного суспільства.

Ступінь наукової розробленості. Історіографію, пов'язану з дослідженням творчості В. Розанова, було названо «розанознавством». Вона займає значний період формування російської історико-філософської традиції й починається з 1886 р., практично з виходу першого його твору «Про розуміння».  Можна виділити декілька груп дослідників його творчості у відповідні періоди формування «розанознавства». У перший період (1886 – 1889) це критичні в основному дуже гострі замітки М. М. Страхова, П. Б. Струве, Л. З. Слонимського, А. Н. Богдановича, Вол. Соловйова, А. С. Суворіна та ін.

Другий період – це період становлення В. Розанова як сформованого майстра слова (1900–1919) – набагато більше насичений і значимий в «розанознавстві». У ньому можна виділити статті та замітки про особливості творчості російського мислителя таких його сучасників, як А. Ахматова, О. І. Введенський, М. Бердяєв, С. Булгаков, З. Гіппіус, Е. Голлербах, О. О. Кіреєв, К. Леонтьєв, О. Ф. Лосєв, О. Мандельштам, А. Мейєр, Д. Мережковський, П. П. Перцов, М. М. Пришвін, О. Ремізів, П. Б. Струве, С. М. Трубецькой, П. Флоренський, А. Цветаєва, М. Цветаєва, В. Б. Шкловський, К. Чуковський та ін.

У третій період (після смерті філософа) – скоріше, закордонної та емігрантської критики (1919–1990), – незважаючи на визнання В. Розанова одним з ведучих російських мислителів у Європі, у рідній батьківщині дослідження його вчення були лише епізодичні і в цілому не критичні, а ідеологічні. Четвертий період «розанознавства» – ренесанс дослідницької діяльності (з 1990 – по теперішній час).

Дуже плідним є дослідження вчення В. Розанова (насамперед, у третій і четвертий періоди) у Західній Європі і США. Після смерті В. Розанова в Європі вийшли критичні роботи. Можна вказати на наступних авторів: Е. Александер, С. С. Котелянський, А. Л. Крон, Д. Лоуренс,  Д. П. Святополк-Мирський, Р. Хеє та ін. Уже починаючи з 1960 р. кількість статей і досліджень по вченню В. Розанова в європейських виданнях значно виросло, що говорить про ріст його популярності в сучасному європейському духовному середовищі. Про нього писали Г. В. Адамович, І. Дец, Л. Демблебі, Р. Л. Джексон, А. Зергль,  М. М. Зернов, Ю. П. Іваск, З. Кульбач, Г. Мондрі, Е. Найман, Ж. Нива, Р. Паджіолі, Г. Е. Патнам, І. Фіалковський-Яник, Дж. Чапський, Г. Штаммлер та ін.

У цілому з величезної кількості сучасних російських дослідників В. Розанова хотілося б виділити, з урахуванням заданої теми, таких авторів: В. В. Аверьянов, Ф. Т. Ахунзянова, В. Бібіхин, М. Болдирев, П. П. Гайденко, Д. Галковський, В. Ерофеєв, О. М. Ніколюкін, С. Н. Носов, С. В. Пишун, В. К. Пишун, Д. В. Садченко, А. В. Сьомушкін, О. Д. Сінявський, В. Г. Сукач, В. О. Фатеєв, С. Р. Федякін, С. С. Хоружій, Ю. Кублановський  та ін.

Набагато в меншому ступені, чим у Росії, концепція В. Розанова досліджувалася в Україні. Проте, проблемами, пов'язаними із творчістю російських філософів, у тому числі з вченням В. Розанова або його основних тем, в Україні займалися багато філософів: Г. Є. Аляєв, М. О. Булатов, Є. К. Бистрицький, А. К. Бичко, І. В. Бичко, В. І. Воловік, П. І. Гнатенко, В. П. Загороднюк, Г. А. Заїченко, В. П. Капітон, О. М. Корх,  С. Б. Кримський, В. А. Малахов, В. Б. Окороков, В. А. Панфілов, В. Л. Петрушенко, М. В. Попович, С. В. Пролеєв, В. І. Пронякін, В. Г. Табачковський, С. О. Титаренко, О. С. Токовенко, О. В. Халапсіс, Н. В. Хамітов, В. І. Ярошовець  та ін.

Із зазначеного досить предметного огляду досліджень творчості В. Розанова  можна заключити, що його популярність у Росії, Україні, Західній Європі й в усьому світі все більш та більш збільшується, що, незважаючи на дуже різку критику його творів при житті, свідчить про його пророче чуття до духовних, культурних і філософських подій і цінностей ХХ ст.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов'язана з темою наукового дослідження кафедри філософії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара «Філософія науки й духовна культура на рубежі тисячоліть» (реєстраційний № 0199V001308).

Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є виявлення специфіки існування людини в релігійно-філософському вченні В. Розанова в контексті некласичних філософських концепцій ХХ ст.

Для виконання поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

– провести аналіз російської, української і західноєвропейської дослідницьких традицій в «розанознавстві», щоб визначити основні тематичні лінії творчості В. Розанова, актуальні в період становлення його вчення й у сучасній європейській культурі;

– розкрити сутність маргиналізма та революційного консерватизма В. Розанова в антропологічній перспективі його вчення;

– прояснити релігійно-містичні й старозавітні передумови антропології В. Розанова;

– виявити слов'янофільські й ґрунтовничі основи антропології В. Розанова в контексті ідей представників пізнього слов'янофільства;

– розкрити особливості розанівського релігійно-філософського розуміння людини в контексті некласичних антропологічних вчень ХХ ст.;

– реконструювати релігійну філософію В. Розанова в контексті екзистенціальних і російських персоналістичних філософських концепцій з метою виявлення трансцендентально-екзистенціальної специфіки людини в його вченні й формуванні уявлення про незавершеність його антропологічного проекту.

Об'єктом наукового дослідження виступають релігійно-філософське вчення В. Розанова та можливі його реконструкції у світлі некласичних філософських вчень ХХ ст.

Предметом наукового дослідження є своєрідність і специфіка вчення В. Розанова про людину.

Теоретико-методологічні основи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є основні методи некласичної філософії ХХ ст. Найважливішою складовою частиною наукового арсеналу дослідження є компаративний і концептуальний підходи, що дозволили розкрити не тільки особливості вчення В. Розанова, але також й основні методи дослідження, застосовувані в «розанознавстві» для пошуку системності його вчення.

Для прояснення теоретичних особливостей згаданої, на перший погляд, еклектичності творчості В. Розанова застосовується реконструктивний підхід, що здійснюється з метою виявлення в його вченні ідей більш пізніх антропологічних напрямків ХХ ст. Це дозволило в ряді тематичних напрямків його вчення виявити певну системність.

З метою забезпечення заздалегідь продуманої стратегічної лінії аналізу творчості В. Розанова, використовувалися методологічні можливості, застосовувані в антропології протягом ХХ ст. Йдеться про методологічні прийоми некласичної культури, що сформовані незалежно від творчості В. Розанова або після його смерті – психоаналітичному, структуралістському і постструктуралістському підходах.

Проникнення в специфічний контекст, спроба виявити внутрішнє життя й динаміку думки В. Розанова (те, що в традиціоналізмі й теософії було названо життєдумка) виявилося можливим на основі некласичної феноменології, екзистенціалізму та герменевтики. Розуміння й інтерпретація, властиві герменевтиці, дуже добре підходять до розгляду багатоаспектної антропології В. Розанова. Екзистенціальний підхід дозволив виявити сутність особистої трансценденції у вченні В. Розанова.

Наукова новизна визначається тим, що розкривається специфіка людського існування в релігійній філософії В. Розанова та проводиться екзистенціальна реконструкція його вчення в контексті західноєвропейських антропологічних теорій ХХ ст.

Наукова новизна отриманих результатів конкретизується в наступних положеннях:

– показано, що В. В. Розанов є основоположником неоконсервативної течії в російської філософії ХХ ст.; це пов'язано насамперед з тим, що філософія В. Розанова є інтелектуальною ревізією слов'янофільства (К. Леонтьева, І. Аксакова та ін.) і ґрунтовничих поглядів Ф. Достоєвського, М. Страхова та ін. (як представників класичного російського консерватизму). У такому контексті В. Розанов, у своєму розгляді специфіки людського існування, може бути визначений як один з найбільш оригінальних мислителів консервативного напрямку в європейській філософії, передбачаючи думки і тенденції традиціоналізму (зокрема, Ю. Еволи);

– обґрунтовано, що маргінальність релігійної філософії В. Розанова зумовила новаторське прочитання сутності людини і специфіки її існування, що зближає його позицію з одним з маргінальний напрямків сучасної філософії постструктуралізмом;

– установлене, що вчення В. Розанова про людину містить своєрідний метод, який визначається як гранична індивідуалізація  всякої антропологічної проблематики, будь-якого вопрошання про людину, її існування і її кінцівку. Обґрунтовано, що сам В. Розанов характеризує такий підхід до розуміння людини як персональне, часткове, окреме існування, що з'являється як фундаментальна космічна величина, і вважає індивідуальне існування людини безумовною точкою відліку для всіх інших її виявлень, дій і характеристик;

– виявлено, що сексуальність людини є для В. Розанова не просто однією з характеристик людини, але найбільш істотною для її розуміння якістю. Обґрунтовано, що арістотелівський термін «ентелехія» використовується В. Розановим як базове поняття для сучасного розуміння сутності людини. Показано принципове значення для філософії В. Розанова логічного ланцюжка: тілесність – душа (як ентелехія тілесності) – стать (як реалізація потенцій душі і тіла);

– дослідження релігійних основ і передумов вчення В. Розанова                        про людину, показало, що випливаючи з проблематики і специфіки творів Ф. М. Достоєвського, В. Розанов вибудовує специфічне вчення, що індивідуалізує, своєрідну еготеологію, яка формується на об'єднанні релігійних і сексуальних почуттів людини. Порівняльний аналіз підходів В. Розанова і Ф. М. Достоєвського дозволяє сформулювати їхню відмінність, що виявилася найбільш чітко в пізній період творчості В. Розанова та пов'язана з його відкритою критикою християнства і формуванням власної самобутньої релігійної позиції, яку можна охарактеризувати як неоязичество;

– обґрунтований підхід, відповідно до якого у вченні В. Розанова про людину особистому, інтимному та завжди самотньому положенню людини у світі відповідає її особиста трансценденція, уявлення про персональне божество, що (у термінології екзистенціальних філософів) є екзистенціалом, похідним від факту нашого індивідуального, гранично нюансованого і особистісно насиченого буття;

– на основі дослідження філософського вчення В. Розанова показано, що опис людської долі може ґрунтуватися не тільки на уявленні про смерть, але й на її власній концепції розвитку, як розгортання ціліспрямованих моментів або фаз, закладених усередині кожного окремого організму як потенції. Таке дослідження показує, що й смерть є лише завершенням певного етапу розвитку, ентелехіальним пунктом, що розкриває призначення людини.

Теоретичне й практичне значення дисертаційного дослідження. Проведене дослідження дозволило виявити системну частину вчення про людину російського філософа В. Розанова у світлі некласичних філософських систем ХХ в.; реконструювати розанівське вчення з метою виявлення специфіки й особливостей його антропології; сформувати уявлення про можливе застосування релігійно-філософського шляху В. Розанова до пошуку виходу із кризи сучасного глобального світу; показати, що багато ідей В. Розанова виявилися пророчими й передбачали найважливіші побудови західноєвропейської, української і російської соціальної та антропометричної дійсності.

Отримані результати дослідження можуть бути використані при подальшій розробці філософсько-релігійного вчення В. Розанова, інших маргінальних історико-філософських вчень, системне дослідження яких є важким, а також при аналізі історико-філософських труднощів російської і української філософії кінця XIX – початку ХХ ст. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при читанні лекцій і розробці курсів з історії російської і західноєвропейської філософії, соціальної філософії, антропології та спецкурсів за творчою спадщиною В. Розанова.

Апробація результатів дослідження.

Тема дисертаційного дослідження обговорювалася на теоретичних семінарах і засіданнях кафедри філософії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Отримані наукові результати та матеріали дисертаційного дослідження знайшли відображення в доповідях на всеукраїнських і міжнародних науково-філософських конференціях: Міжнародній науково-теоретичній конференції «Філософський та літературознавчий виміри сучасних гуманітарних досліджень (до 287-ліття з дня народження Г. С. Сковороди)» (м. Суми, 17–19 грудня 2009 р.); всеукраїнській конференції «Філософія і література» (м. Сімферополь, 07 квітня 2010 р.);  Міжнародній науковій конференції: «Життя у вимірах абсолюту як проблема філософії й культури  російського «Срібного століття» (м. Дрогобич, 6–8 травня 2010 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконане самостійно. Висновки й основні положення наукової новизни отримані автором самостійно.

Публікації. Основні положення наукового дослідження викладені в п’яті статтях без співавторів, опублікованих у спеціальних наукових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які включають вісім підрозділів, висновків з розділів і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 222 сторінки, з них – 198 сторінок основного тексту. Список використаних джерел включає 304 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Перший розділ «Огляд літератури та теоретико-методологічні підстави дослідження релігійно-філософського вчення В. Розанова» складається із двох підрозділів, які включають огляд літератури (загальної і тематичної) і теоретико-методологічні підстави дисертаційного дослідження.

У першому підрозділі «Огляд літератури й концептуальних підстав вибору теми дослідження» проводиться теоретико-аналітичний і критичний огляд літератури, присвяченої творчості В. Розанова.

Після загального огляду критичного матеріалу, вже проведеного в «ступені наукової розробленості», проведемо аналіз більше вузьких тематичних блоків творчості В. Розанова. Д. П. Мірський вважав, що він є найбільшим письменником свого часу й вищим втіленням руськості. Про причетність В. Розанова до ґрунтовничності й впливу на нього російських письменників XIX ст. (насамперед Ф. Достоєвського) можна знайти в критиці М. Бердяєва, М. Банерьи, М. Болдирева, М. Г. Зельманова, Е. Ф. Голлербаха, Д. Мережковського, Д. Лоуренса, О. М. Ніколюкіна, С. В. Пишуна, В. О. Фатеєва та ін. Про слов'янофільські коріння В. Розанова можна знайти матеріал у дослідженнях М. Бердяєва, М. Болдирева, Д. А. Лутохіна, О. М. Ніколюкіна, С. В. Пишуна, П. В. Струве та ін.

Паралелі у вченнях Фр. Ніцше і В. Розанова досліджували А. Л. Крон, М. Болдирев, Д. В. Філософов та ін. Д. Мережковський і В. Зеньковський вважали В. Розанова російським Ніцше, А. І. Введенський – антініцшеанцем. Про причетність В. Розанова до символізму писали Е. В. Іванова, М. О. Лоський, А. І. Фомін, А. Білий та ін., до футуризму – В. Н. Дядічев, до нігілізму – О. М. Новіков, П. В. Струве, до містичного пантеїзму – Волзький, до релігійного натуралізму – А. Гулига, В. Зеньковський, В. О. Фатеєв та ін.; до фрейдизму – М. Болдирев, Р. Паджіолі, В. Зеньковський та ін. До аналізу єврейського питання у творчості В. Розанова причетні П. А. Берлін, З. Н. Гіппіус, Е. Курганов, Г. Мондрі, Л. Каціс та ін.

Ряд критиків запропонували нестандартні нові підходи до вивчення системності вчення В. Розанова. Серед них виділимо В. Проскуріну, Д. Мережковського, М. Болдирева, Волзького, В. Зеньковського. А. Гулигу та ін. Вивчення язикових і синтаксичних побудов В. Розанова проводили М. Болдирев, М. В. Дегтярьова, Ж. Ніва, О. М. Ніколюкін, Ю. Б. Орлицький, О. Паскалута, С. В. Пишун, Дж. С. Романов, В. О. Фатеєв та ін.

Сутність антропології В. Розанова досліджували В. Зеньковський, О. М. Ніколюкін, Е. В. Пилюгіна, С. В. Пишун, В. О. Фатеєв, Г. В. Якушев та ін. На думку В. Зеньковского, дослідження філософської антропології В. Розанова – прямий шлях до розуміння його філософії. Метафізичність вчення В. Розанова відзначали Т. В. Артем'єва, М. Болдирев, В. Зеньковський, О. М. Ніколюкін, С. В. Пишун, В. О. Фатеєв та ін. Онтологію В. Розанова досліджували Н. І. Іконнікова, М. Болдирев, О. М. Ніколюкін, В. А. Фатеєв а др.

Трансценденталізм творчості В. Розанова, в силу його особливостей, досліджувався дуже фрагментарно. За цім питанням є матеріали у М. Болдирева, О. М. Ніколюкіна, С. В. Пишуна та ін. Про сутності трансцендентальної суб'єктивності в концепції В. Розанова писав У. С. Вільданов. Саме у В. Розанова Р. Поджіолі знайшов доказ вищої цінності «его».

Багатьох сучасників хвилювала сутність «нової релігійної свідомості» В. Розанова, сформованої в полеміці з Д. Мережковським й орієнтованої на подолання духовної та художньої кризи. Його особливості розкриваються в критиці М. Бердяєва, С. Булгакова, Д. Мережковського, Вол. Соловйова, П. О. Флоренського, С. Л. Франка та ін. Сучасне дослідження проблем «нової релігійної свідомості» В. Розанова проводилося В. Н. Акулініним, П. П. Гайденко, О. Т. Єрмішиним, І. В. Кондаковим М. Болдиревим, О. М. Ніколюкіним, С. В. Пишуном, В. О. Фатеєвим та ін. У цей час вважається, що внесок Розанова в ідеосферу «нової релігійної свідомості» пов'язаний з розробкою їм «метафізики статі» і «метафізики християнства».

Проблеми статі, сім’ї і виховання у творчості В. Розанова досліджували В. А. Бойко, Н. Болдирев, С. Булгаков, Т. А. Волкова, М. М. Глєбов, О. А. Дернів, Н. О. Заозерський, Л. Ф. Каціс, О. О. Кіреєв, Я. Ларвін, І. М. Петракова, С. П. Позднева, В. О. Фатеєв та ін. Про специфіку «людей місячного світла» писали В. Голіков, М. М. Кудряшов, М. П. Лопатін, В. П. Свеницький, А. Д. Скалдин та ін. Статє-пантеїзмом називає вчення В. Розанова О. І. Введенський. Згідно Р. Паджіоллі, для Розанова стать – це сім’я (на відміну від Д. Лоуренса, для якого стать – частина космосу).

Про причетність  В. Розанова до ґендерного напрямку сучасної культури міркували І. В. Кондаков, І. П. Смірнов, Т. В. Сидеєва та ін. І. В. Кондаков проводив аналіз порівняльного змісту гендерного начала у Вол. Соловйова, М. Бердяєва і В. В. Розанова. Т. В. Сидеєва здійснила пошук гендерних начал у В. Розанова в контексті російської філософії кінця XIX – початку ХХ ст.

Екзистенціальне осмислення його творчості є цілком закономірним. За цім питанням можна відзначити дослідження А. А. Ісаєва, М. Болдирева, О. М. Ніколюкіна та ін. Зокрема, М. Болдирев затверджував: «Гоголь – весь форма (метафізична) при майже нульовій екзистенціальній змістовності, Розанов – весь змістовність (екзистенціальна) при майже нульовій формі».

Особливості розуміння В. Розановым різних релігійних напрямків аналізувалися російськими і західноєвропейськими дослідниками. Проблеми християнства у його творчості вивчали С. Булгаков, Н. Бердяєв, А. А. Ізмайлов, Д. Мережковський та ін.; юдофільства і юдаїзма – К. В. Мочульський та ін.; язичества – М. Бердяєв, М. Болдирев, А. Гулига, П. П. Кудрявцев, О. М. Ніколюкін, З. В. Пишун, О. Селівачев, В. О. Фатеєв та ін.; іудаїзму – М. Бердяєв та ін.; релігії побуту – В. Германов та ін.; звертання до древніх культів (єгипетських та іудейських) – Юр Адам (Великобританія), М. Болдирев, О. Ілецький, Вл. Меденица (Сербія), С. В. Пишун, В. А. Фатеєв та ін. У цілому, незважаючи на таку розмаїтість релігійним тем і форм, порушених В. Розановим, М. Бердяєв вважав рівень його знань з історії релігії не дуже високим.

Вочевидь, що справжнє розуміння творчості В. Розанова, його справжня оцінка і роль у сучасній філософії могли відбутися тільки наприкінці ХХ – початку XXI ст., коли контури нової антропології (що включає ідеї несвідомого) починають знаходити певне значеннєве фарбування. В. Розанов передбачав нову антропологію й виявився пророком культури ХХ ст.

У другому підрозділі «Теоретико-методологічні основи дослідження й можливості реконструкції релігійної антропології В. Розанова» розглядаються теоретико-методологічні основи дослідження й можливості реконструкції творчості В. Розанова.

Прояснення теоретичної можливості такого очевидного еклектизму творчості В. Розанова є завданням будь-якої реконструкції його філософського вчення про людину. Його вчення може бути розглянуто як персоналістична і релігійно-екзистенціальна антропологія, у якої досить еклектично сполучаються елементи різних релігійних і філософських систем. Проте, можна досить чітко виділити два відмінних один від одного підходи В. Розанова до вивчення людини та її положення у світі. Тому й у дисертації має місце реконструкція релігійних поглядів В. Розанова у їх відношенні до наукових антропологічних концепцій свого часу.

Завдання дисертаційного дослідження полягає не стільки в тому, щоб методично і неупереджено зареєструвати й інтерпретувати точку зору В. Розанова, скільки в тому, щоб вирішити у світлі сучасних досягнень, наскільки правильна та актуальна його антропологія, визначити цю антропологію з погляду деякої традиційної теорії істини.

З урахуванням специфіки творчості В. Розанова і великої кількості різнорідного критичного матеріалу дуже важливими для аналізу його вчення є компаративний і концептуальний підходи, а також методи дослідження, використані для пошуку системності його вчення.

Одна з методологічних проблем, що стоїть перед дослідником творчості В. Розанова, – проникнення у специфічний контекст його творчості, спроба виявити внутрішнє життя й динаміку його думки. Тому діяльність розуміння і інтерпретації, що властиві герменевтиці, дуже підходять до розгляду релігійно-філософської антропології В. Розанова.

З урахуванням близькості ідей В. Розанова до ряду мислителів некласичної філософії ХХ ст., у дисертаційному дослідженні також застосовуються психоаналітичний, структуралістський, постструктуралістський, а також феноменологічний та екзистенціальний підходи.

У другому розділі «Екзистенціальна реконструкція релігійно-філософських ідей В. Розанова в контексті антропологічних концепцій ХХ ст.» проводиться реконструкція творчості В. Розанова у світлі некласичних філософський теорій ХХ ст.

 У першому підрозділі «Проблема пошуку основних аспектів антропології В. В. Розанова» проводиться аналіз основних аспектів творчості В. Розанова. Проблема ідентифікації В. Розанова як філософа, мислителя складається зовсім не в систематизації його спадщини й доданні його ідеям більшої визначеності або однорідності. Необхідно розібратися насамперед з тематичними напрямками його текстів, спробувати представити їх у вигляді більш-менш зв'язної системи. Виділимо основні тематичні блоки релігійної філософії В. Розанова: 1) філософія російської літератури: В. Розанова можна вважати родоначальником відверненої релігійно-філософської інтерпретації російської літератури ХIХ – початку ХХ ст.; 2) філософія російської історії: якщо пов'язувати історіософську тенденцію у філософії В. Розанова з його антропологічною спрямованістю, то можна відзначити, що остання безумовно є домінуючою; історія як така, без участі окремої людської істоти для В. Розанова, – абстракція, гола схема, безжиттєвий механізм, навряд чи вартий уваги;  3) філософське розуміння національності, або народ, як філософська проблема: за В. Розановим, будь-який систематичний і повний розгляд людини з необхідністю повинний містити в собі розгляд її як істоти етнічної, приналежної до певного, одного і тільки одного народу; 4) філософія релігії і релігійності: В. Розанов може вважатися найбільш видатним експертом свого часу в області психології релігії та релігійної віри (з відомими застереженнями, концепція релігійності В. Розанова є своєрідним психоаналізом релігії); 5) метафізика статі та сексуальних відносин: сюди ж необхідно віднести численні тексти В. Розанова, присвячені сім’ї і сімейному питанню; 6) метафізика людської долі: В. Розанова цікавить не тільки доля, майбутнє людини, але і її реальні можливості, то, чим ми дійсно володіємо в кожен конкретний момент. Зазначені шість тематичних блоків у загальному й цілому окреслюють специфіку людського існування в релігійній філософії В. Розанова.

Другий підрозділ «Сутність людини в концепції В. Розанова у світлі психоаналітичних, антропологічних і деконструктивістських вчень ХХ ст.» присвячений порівняльній характеристиці вчення В. Розанова про людину і вчень мислителів, що представляють антропологічний напрямок ХХ ст. За багатьма питаннями погляди В. Розанова збігаються з позицією представників сучасної релігійної антропології. Наприклад, точка зору, що висловлена представником соціальної антропології ХХ ст. А. Р. Редкліффом-Брауном, заснована на відмові у певному сенсі від еволюціонізму, цілком співзвучна інтуїціям В. Розанова. Парадоксальним образом консерватизм В. Розанова виявився близьким найбільш сучасним ідеям в області культурної антропології і новітнім відкриттям у цій області.

Для В. Розанова в пізній період формування його антропології стає домінуючою вже екзистенціальна складова, тобто  розвиток В. Розанова як релігійного мислителя йде за шляхом все більшої відмови від наукового дискурсу до все більшої індивідуалізації сенсу людського існування і сутності людського буття. Тому проведення порівняльного аналізу вчення В. Розанова про людину, її сутнісних характеристик і специфіки людського існування і вчень представників сучасних напрямків філософії (екзистенціального, психоаналітичного, структуралістського, гендерного та ін.) є цілком виправданим. Необхідно відзначити, що відношення В. Розанова до статі може бути описане як у рамках класичної версії психоаналізу, так і з позиції аналітичної психології К. -Г. Юнга. В «Опалих листах», як й у багатьох інших своїх текстах, В. Розанов описує систему відносин між статями як якусь програму, що діє на фізіологічному, психологічному, колективному, соціальному рівнях, причому робить це в точній відповідності з юнгіанським розумінням колективного несвідомого.

Для опису сутності такого архетипічеського підходу В. Розанов використає термін «ентелехія», причому, у його класичному аристотелівському розумінні. Подальші екскурси В. Розанова в природу статевих відносин і зіставлення їх з релігійністю носять родовий і міфологічний характер. Власне кажучи, тут ми зіштовхуємося зі створенням розанівської персональної міфологічної системи. З погляду В. Розанова, душа – це ентелехія, тобто  мета і повна реалізація тіла, останнє (перед смертю) втілення нашої тілесності. Але суть, смисл і самий спосіб існування душі полягає в зляганні, статевому зусиллі, що розуміється гранично широко, як загальна креативна процедура, властива також ідеальному Творцеві світу. І хоча збіг висловлень В. Розанова і класичних психоаналітиків виглядає вражаючим, в широкому сенсі говорити про загальні системні закономірності передчасно.

Другою надзвичайно актуальною сучасною теорією, з якою необхідно порівняти позицію В. Розанова, є теорія ґендеру, або принципу, відповідно до якого, наше уявлення про стать є соціально сконструйованим концептом. Зрозуміло, В. Розанов не може вважатися предтечею і, тим більше, родоначальником подібного (ґендерного) підходу, оскільки був сином свого часу, прихильником консервативної ідеології. Однак тут очевидні й деякі паралелі.

Ґендерні теоретики вважають, що навіть поверхневий погляд на історію людства показує, що зв'язок між статтю, владою і можливістю здійснення людиною своєї соціальної місії очевидний. Саме так робить і В. Розанов, власне кажучи ніколи не надаючи слово тим групам населення, які вважає вторинними до якоїсь соціокультурної домінанти: жінкам, дітям та ін.

Відповідно до концепції М. Фуко, знання, істина, науково обґрунтовані висновки – результат наукового дискурсу, що і встановлює розходження між знанням і незнанням. Саме для цього потрібні соціально сконструйовані інститути і організації, що сформовані історично. Але і В. Розанов шукає в проблематиці статі якусь родову домінанту, що орієнтує наступний розвиток європейської культури.

Таким чином, з порівняльного аналізу антропологічних поглядів В. Розанова і представників некласичної філософії ХХ ст. слідує, що багато ідей європейських мислителів із проблем статі, існування людини, розвитку культури були досліджені російським філософом (ще на початку ХХ ст.) набагато раніше західноєвропейських філософів або незалежно від них.

У третьому підрозділі «Маргіналізм і революційний консерватизм вчення В. Розанова і його філософська перспектива» розглядається принципова можливість уявлення поглядів В. Розанова про людину в якості цілісної теоретичної системи. У цьому підрозділі показується, що цілий ряд особливостей концепції філософа: розмитість, спонтанність, суперечливість є скоріше необхідними компонентами для опису дійсної складності й суперечливості самої ситуації людської присутності у світі.

Системне вивчення та опис людини в західноєвропейській філософії (М. Шелер, Х. Плеснер та ін.) при всьому їх наукообразії і видимій повноті страждають, як це ні дивно, відстороненням від самого предмету дослідження, не враховують деяких якостей, властивих людині. Навпроти, В. Розанов при видимій безсистемності слідує за сутністю самої людини, її надмірністю, непередбачуваністю, парадоксальністю.

У глибинній основі людина описується В. Розановим як принципово статева, сексуальна істота, тому авторське бачення сутності людини може бути «прочитаним» як метафізика статі. Стать і статевий потяг є у В. Розанова принциповою основою, фундаментом людської релігійності.

Незважаючи на своє особисте перебування в лоні християнської церкви, В. Розанов створив теоретичну систему, за духом і буквою суперечною християнству. Для нього немає вищої релігії, ніж релігія сім’ї. Однак у християнстві він зустрічається з ненависним йому ідеалом аскетизму, чернецтва, дівоцтва, практично відсутнім в іудаїзмі і язичестві. Так В. Розанов попадає в інший релігійний контекст – неоязичество, язичеський консерватизм і навіть язичеський гуманізм, що стає системоутворюючою основою його творчості. У такому розумінні його філософія може бути цілком адекватно зіставлена з консервативною традицією у західній філософії (Р. Генон, Е. Юнгер, Ю. Евола та ін.). Робота останнього «Метафізика статі» містить чимало точок дотику з позицією В. Розанова, включаючи частину критики християнського світогляду.

В. Розанов одержав при житті досить обвинувачень у маргіналізмі, розбещеності, епатажності та ін., однак, письменник залишався зовсім байдужий до подібних випадів, розуміючи, що говорить насправді не про якісь «маргінальні», але про найважливіші і актуальні речі.

Маргіналізм філософської концепції Розанова може бути розглянутий щонайменше у двох аспектах: по-перше, з погляду вибору проблематики (зосередженості на теорії статі), по друге – вибору метода. Сама творчість В. Розанова щодо цього може бути визнана новаторською навіть без урахування її конкретних висновків і результатів. Метод В. Розанова не генетичний і не структурний, але скоріше нагадує картографування духовних ландшафтів. Він не підлягає «розгвинчуванню» на структурні компоненти, не вбачається прямим поглядом, його можна лише підглянути, але не можна зупинити й зафіксувати. Тут більше підходить екзистенціальне визначення («от він!») у дусі М. Ґайдеґґера або Л. Вітгенштейна. Для В. Розанова характерний філософський імпресіонізм.

Таким чином, своєрідний консерватизм В. Розанова доповнюється маргіналізмом, а цій проблематиці відповідає своєрідна «методологія», що нагадує філософську техніку постструктуралізма і представляє собою процедуру ретельного «обмацування» матеріалу. Для В. Розанова характерна відсутність твердої аксіоматики, повільне вивільнення різнорідних фактів й обставин людського існування (різоми), які згодом поступово зливаються в цілісний образ і створюють зв'язну картину нашої присутності у світі.

У четвертому підрозділі «Філософська творчість В. В. Розанова як теоретичне самовизначення консервативної ідеї» аналізується консерватизм В. Розанова як особливий спосіб самовизначення й саморозуміння, присутності у світі.

Для вирішення проблеми консерватизму творчості В. Розанова (1856–1919), його можна розглянути у зіставленні з ідеями   італійського традиціоналіста Ю. Еволи (1898–1974). Евола втілює собою активність легіонера і очевидне служіння своїм соціальним і релігійним ідеалам, більш-менш чітко сформульованим. На противагу цьому, В. Розанов демонструє відсутність чіткої позиції відносно як соціуму, так і релігії й говорить про служіння своєму індивідуальному і сімейному існуванню. Містеріальний характер статевих відносин визнавали обидва автора, але якщо для В. Розанова відносини між статями робили людину рівним Творцеві і тому мали цінність самі по собі, то для Ю. Еволи стать була важливою лише в силу її причетності Ідеї і ще вимагала очищення в горні якихось вищих принципів.

Основне завдання для Ю. Еволи полягає в створенні якогось елітарного Ордена, члени якого повинні бути здатні прозріти чисті ейдоси й мають чисте знання з божественного джерела. В. Розанов був, зрозуміло, далекий від подібних побудов. По-перше, він ніколи не прагнув виявити якусь надприродну ідею і тим більше – оголосити все природне в людині чимсь низьким і невартим. По-друге, В. Розанов був одним з найбільш радикальних «ґрунтовників» у російської філософії, поступово зміщуючи своє уявлення про народну душу від релігійності християнської до специфічного неоязичества, заснованого на народній фізіології. Особливість філософії і філософствування Розанова полягає у тому, що в них представлена занадто важка печаль нашого існування, туга за втраченою гармонією, за тими традиційними цінностями, про які пише Ю. Евола.

Таким чином, той традиціоналізм і консерватизм, що властивий Ю. Еволі, може бути з деякими застереженнями застосований і до творчості В. Розанова. Більше того, граничний самоаналіз, що відрізняє його психологізм і його стиль мислення, цілком можна розглядати як кінцевий етап самоспостереження російської філософії XIX ст., тобто розглядати як творчий заповіт, як підведення підсумків попередньої російської традиції, як завершення епохи слов'янофільства і консерватизму в російської філософії і культурі.

У третьому розділі «Антропологічний трансценденталізм В. Розанова як граничне втілення російського релігійно-філософського містицизму» досліджуються трансцендентально-екзистенціальні ідеї антропології В. Розанова в контексті його ставлення до слов'янофільства і ґрунтовництва.

У першому підрозділі «Релігійно-містичні і старозавітні передумови вчення В. В. Розанова про  людину» досліджуються міфологічні, філософські і містичні передумови вчення В. Розанова про людину.

Безперечним фундаментом, на якому виростає відношення В. Розанова до людини і її існування, є релігійна віра. У будь-якій релігії, в основі самої релігійності, як думав В. Розанов, лежить якась заклопотаність, неприємність, якийсь екзистенціальний ущерб, що тільки й робить людину схильною до сприйняття будь-яких релігійних істин. На думку В. Розанова, християнство своєї позастатевістю, позасімейністю кидає виклик самому світопорядку, світовому устрою, що було прекрасно задумане (але не цілком ідеально виконано) у Старому Завіті. Такий же суперечливий характер здобуває у В. Розанова його оцінка християнської Церкви. Російський філософ немов навмисно шукає «плями» на самому плані утвору, що тільки в такому значенні стає дійсно адекватним людині й людському існуванню. Саме з уявленням про нескінченний ріст власної малості й пов'язується у В. Розанова його відношення до релігії і Бога, до самого плану божественного утвору.

У цілому релігійно-онтологічна позиція В. Розанова може бути виражена через граничну пристрасть усякої плоті до власного існування, її граничну егоїстичність і, як наслідок, нескінченну ворожнечу із усяким іншим існуванням.

На такому уявленні про релігію ґрунтується у В. Розанова його критика християнської антропології. Як це не парадоксально звучить, але він думає, що християнство, у порівнянні з антропологією Старого Завіту, є дуже раціональним, надто методичним і навіть не позбавленим відомої прагматики. На противагу Новому Завіту В. Розанов не утомлюється підкреслювати в багатьох місцях своїх творів індивідуальний, жагучий, переривчастий, екзистенціальний характер старозавітної релігійності.

Крім відомих релігійних, філософських і літературних джерел, саме особисте життя і доля людини є, на думку В. Розанова, тією фундаментальною передумовою, з якої виростає щира релігійність, при тому не тільки в індивідуальному плані, але й у плані загальнолюдської долі.

У другому підрозділі «Релігійно-філософська антропологія В. Розанова як захід слов'янофільства і ґрунтовництва (на матеріалах Ф. Достоєвського, К. Леонтьева, М. Страхова та ін.)» доводиться, що творчість В. Розанова являє собою своєрідне підбиття підсумків майже столітнього існування слов'янофільства як самобутнього ідейного руху.

Виходячи з узагальненого аналізу творчості В. Розанова, робимо висновок, що воно є продуктом розкладання і виродження слов'янофільської школи, а ті соціальні жахи, з якими він зіштовхнувся наприкінці свого життя, послужили для багатьох переконливим доказом безпідставності слов'янофільських претензій на яке би то ні було культурне лідерство і релігійне відродження Росії.

Можна погодитися з тим, що слов'янофільство з'явилося першим оригінальним і типово російським інтелектуальним продуктом, з яким Росія вийшла на світову інтелектуальну сцену. В. Розанов віддав данину цій течії, примкнувши на початку 80-х років до його ґрунтовницького крила, пов'язаного насамперед з іменами Ф. Достоєвського, М. Страхова й К. Леонтьева. Але важливо відзначити те, що до початку ХХ ст. у соціально-економічній ситуації, що змінилася, слов'янофільство вже не являло собою цілісного руху і говорити про існування його як цілісної течії у цей час, щонайменше, некоректно. У наявності два діаметрально протилежних підходи. Підсумком ставлення В. Розанова до слов'янофільства і його бачення людини (насамперед, – російської людини в її прихильності «ґрунту», моральним підвалинам, православ'ю) можна вважати тотальне розчарування і відмову від колишньої позиції. У цьому можна побачити певну слабкість письменника, його непослідовність, відсутність стійкості і віри в правоту своєї ідеї.

На основі контекстуального аналізу творчості В. Розанова і Ф. Достоєвського можна показати, що подібність або, краще сказати, глибинна відповідність між двома письменниками має більш серйозні підстави і ґрунтується на трьох основних положеннях: 1)  пріоритет індивідуального існування над деперсоніфікованою історичною реальністю й «загальним»; 2) пріоритет екзистенціального, інтимного, чуттєвого начала над холодною наукою, «істиною», ідеями соціального прогресу та ін.; 3) послідовне включення у свою споконвічно християнську позицію численних язичеських (точніше – дуалістичних) компонентів. Послідовний розгляд зазначених положень і ключових фігур їх творчості дозволяє виявити у цих авторів своєрідну екзистенціальну антропологію.

Проте, щирість і правильність критики адептів християнства (К. Леонтьева, К. Победоносцева, Вол. Соловйова, П. Флоренського та ін.) концепцій В. Розанова і Ф.М. Достоєвського не підлягає сумніву, також як і те, що обидва автори виявилися творцями якогось оригінального підходу до розгляду проблем людського існування.

У цілому, на думку В. Розанова, Ф. Достоєвський є наріжним каменем нової релігійності. Проведений порівняльний аналіз дозволяє вказати й на найглибшу особливість творчості В. Розанова – його неприховану прихильність до духовних пошуків Ф. Достоєвського. У тому граничному і радикальному ґрунтовніцтві, що дає сили В. Розанову, полягає і історико-філософська агонія цього напрямку. Разом з його останнім апологетом В. Розановим, він вмирає в російській філософській традиції.

У третьому підрозділі «Сутність особистої трансценденції і кінцівці людського існування (релігійна філософія В. Розанова як незавершений антропологічний проект)» розглядається релігійна філософія В. Розанова в контексті її особистісної віднесеності до екзистенціальних феноменів буття людини. Показано, що у творчості В. Розанова особистий стан трансценденції є найбільш важливою характеристикою людини. Цей мислитель вніс у російську релігійну філософію зовсім особливу екзистенціальну, особистісну складову, яка ніколи раніше не розкривалася з такою силою і повнотою.

Спроба вписати особливі, розрізнені, периферійні для офіційної науки, феномени людського буття в більш широкий контекст привели до появи специфічного розанівського стилю сповідання віри, що може бути охарактеризований як особистісна, або «іманентна трансценденція». Подібне словосполучення виглядає досить суперечливо, але такий взагалі принцип В. Розанова – закладати парадокс у свою позицію по будь-якому питанню. Російський Ніцше, як називали В. Розанова, був найглибший індивідуаліст. Він дозволяв собі всі засоби, щоб відстояти свою індивідуальність, як у житті, так й у літературі. У всій російській і, може бути, світовій літературі немає письменника, що міг би так оголюватися.

Створюється враження, що навіть в основі розанівського розуміння божества лежать критерії скоріше психологічні і екзистенціальні, ніж релігійні. Сама наявність у людини певного фізіологічного або психологічного «комплексу» є для В. Розанова достатньою основою і мотивом для розгортання особистісної трансценденції. Необхідність самореалізації, самовтілення, розкриття власних потенцій є принциповою антропологічною характеристикою. За В. Розановим, духовне безсмертя людини й становить суть людської долі. Навіть розанівський апокаліпсис, незважаючи на трагічні інтонації, усвідомлення смертності людини і її нескінченної недосконалості перед неминучістю смерті, є приводом для поглибленої рефлексії.

В «Висновках» представлені підсумки дослідження, які дають загальне уявлення про виконану дослідницьку роботу.

1. В. Розанов, незалежно від західноєвропейських мислителів, знайшов свій російський шлях розуміння релігії, сексуальності й соціальності людини. Основною базовою посилкою всієї його філософії є метафізика статі. Створення ним настільки фундаментальної філософії статі дозволяє затверджувати, що його концепцію, нарівні із психоаналізом З. Фрейда, можна вважати пансексуалізмом. Концептуальний аналіз творчості російського філософа дозволяє довести, що він визнавав роль родових (містичних й релігійних) принципів у формуванні сексуальності і у цілому визнавав роль деякого колективного начала у формуванні людини. Виходячи з цього, його концепцію можна представити як своєрідний психоаналіз релігійності людини.

2. Концептуальний аналіз метафізики статі В. Розанова приводить до цілком закономірного висновку, що його позиція із сексуальних питань цілком співзвучна сучасним ґендерним концепціям, що звели у принцип теорію, відповідно до якої наше уявлення про стать є соціально сконструйованим концептом.

3. У силу того, що на самому початку ХХ ст. В. Розанов намагався вирішувати проблеми, характерні, скоріше, для сучасного мислення, він виявився в певному сенсі пророком, що передбачив багато ідей і тенденції філософських, культурологічних і соціальних концепцій другої половини ХХ ст. Історико-філософські паралелі з В. Розановим приводять нас до структуралістів, постмодернистів і феміністів.

4. Незважаючи на своє особисте тяжіння до християнської церкви, Розанов створив теоретичну систему, що за духом і буквою суперечить християнству. Тому не християнство, а контекст – неоязичество, язичеський консерватизм і навіть язичеський гуманізм – стає для В. Розанова системоутворюючою основою творчості. Щодо цього його філософія може бути цілком адекватно зіставлена з консервативною традицією в західноєвропейській філософії (Р. Генон, Е. Юнгер, Ю. Евола та ін.).

5. Граничний самоаналіз, що відрізняє психологізм В. Розанова і його стиль мислення, цілком можна розглядати як кінцевий етап самоспостереження російської філософії, тобто розглядати як творчий заповіт, як підбиття підсумків попередньої російської традиції, як завершення епохи слов'янофільства і консерватизму в російської філософії.

6. Індивідуальна релігія В. Розанова – це трансценденція людини, для якої несуттєві будь-які колективістські форми сповідання релігії. Власне кажучи, В. Розанов виражає класичний підхід підпільної людини Ф. Достоєвського, спробу забезпечити собі право на заяву особистої сваволі в будь-якій ситуації. У цілому розанівське уявлення про апокаліпсис є приводом для поглибленої рефлексії його творчості.

СПИСОК НАУКОВИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

ЩО ОПУБЛІКОВАНІ У ФАХОВИХ ВИДАННЯХ:

  1.  Товстопятко  Ф. Ф. Религиозная антропология В. В. Розанова и Ф. М. Достоевского: сравнительный анализ / Ф. Ф. Товстопятко // Грані. № 1(63). – Д., 2009. – С. 61–65 (0, 5 др. а.).
  2.  Товстопятко  Ф. Ф. Антропология В. В. Розанова: маргинализм или универсальность / Ф. Ф. Товстопятко // Вісник Дніпропетровського університету. Сер. «Філософія. Соціологія. Політологія». Вип. 20(1). – Д.: Вид-во ДНУ, 2010. – С. 216–222 (0,5 др. а.).
  3.  Товстопятко  Ф. Ф. В. В. Розанов и Ю. Эвола: метаморфозы консервативной идеи / Ф. Ф. Товстопятко // Філософія і соціологія в контексті сучасної культури. – Д.: Вид-во ДНУ, 2010. – С. 139–147 (0,6 др. а.).
  4.  Товстопятко  Ф. Ф. Религиозная философия В.В. Розанова как личная трансценденция / Ф. Ф. Товстопятко // Грані. № 2(70). – Д., 2010. – С. 76–80 (0,5 др. а.).
  5.  Товстопятко  Ф. Ф. Контекст Розанова: революционный консерватизм и антропологическая перспектива / Ф. Ф. Товстопятко // Грані. № 6(68). – Д., 2009. – С. 93–97 (0, 5 др. а.).

АНОТАЦІЯ

 Товстоп’ятко Ф. Ф. Специфіка людського існування в релігійній філософії В. Розанова. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії. – Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара. Дніпропетровськ, 2010.

Реконструкції творчості В. Розанова в контексті сучасних західноєвропейських філософських теорій дозволяє виявити деякі системні закономірності його творчості. З’ясовано, що російський філософ, незалежно від західноєвропейських мислителів, знайшов свій російський шлях розуміння релігії і соціальності людини. Аналіз фундаментальної філософії статі дозволяє стверджувати, що концепцію В. Розанова, як і психоаналіз З. Фрейда, можна вважати пансексуалізмом. У процесі дисертаційного дослідження виявлено, що на самому початку ХХ ст. В. Розанов намагався вирішувати проблеми, характерні, скоріше, для сучасного релігійно-філософського мислення, він виявився в певному сенсі пророком, що передбачив багато ідей і тенденції філософських, культурологічних і соціальних концепцій другої половини ХХ ст. Історико-філософські паралелі із творчістю В. Розанова приводять нас до структуралістських, постмодерністських і феміністських концепцій.

 Ключові слова: слов'янофільство, трансценденція, сексуальність, стать, релігійна свідомість, віра, системність, релігія, неоязичество.

АННОТАЦИЯ

 Товстопятко Ф. Ф. Специфика человеческого существования в религиозной философии В. Розанова. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 – история философии. – Днепропетровский национальный университет имени Олеся Гончара. Днепропетровск, 2010.

Хотя обнаружение системности творчества В. Розанова – задача чрезвычайно трудная (если вообще выполнимая), и он сам неоднократно на протяжении своей жизни менял свои взгляды, предлагается несколько изменить задачу и искать не общее системные корни его учения, а провести сквозную верификацию текстов В. Розанова с учетом их причастности к той или иной проблематике. В этом случае задача аутентичного прочтения творчества В. Розанова будет состоять уже не в систематизации его наследия, а в поиске в его текстах большей определенности или однородности, или выявлении локальных смысловых однородных конструкций учения, которые могут быть идентифицированы как «род исследования» или тема исследования, в своеобразной смысловой и контекстуальной сортировке его текста.

Другая не менее важная задача состоит в реконструкции творчества В. Розанова в контексте современных западноевропейских философских теорий. Такая реконструкция позволяет обнаружить некоторые системные закономерности его творчества, выявить, что скрытым фактором всех размышлений В. Розанова являлась новая антропология. Проведенный анализ философских построений В. Розанова позволяет утверждать, что с определенными оговорками его можно считать новатором в области религиозной антропологии.

Выявлено, что В. Розанов – мыслитель переходного типа, который, с одной стороны, жестко опирался на принципы классической философии (антропологии), а с другой – уже отказался от некоторых из них (в частности, от принципа линейной последовательности фаз развития общества и человека, то есть в определенном смысле отказался от эволюционизма, как доминирующей теоретической модели ХIX – начала ХХ в.). Последняя точка зрения была высказана гораздо позже в антропологии А.Р. Рэдклиффа-Брауна.

Рассмотрение взглядов В. Розанова в сопоставлении с идеями итальянского традиционалиста Ю. Эволы позволяет установить, что по духу работы с антропологическим материалом он очень близок к консерватизму. Приверженность консервативной идее и традиционным ценностям тесно связана с представлением о несовершенстве и даже болезненности современного общества, его закономерным кризисом, упадком и вырождением. Как приверженец консервативного направления, В. Розанов был одним из наиболее радикальных «почвенников» в русской философии, постепенно смещая свое представление о народной душе от религиозности христианской к специфическому неоязычеству, основанному на народной физиологии. Консерватизм В. Розанова оказался близок наиболее современным идеям и тенденциям в области культурной антропологии.

Анализируя «духовное пространство» Н.В. Гоголя, В. Розанов обнаружил религию без плоти, без семени, религии кастратов, старцев, социопатов, «мир во зле», отшельничество, умаление плоти (доводившее до самоубийства). В целом же, по его мнению, главной темой русской литературы (А.С. Пушкина, Н.В. Гоголя, Ф.М. Достоевского, Л.Н. Толстого и др.) является русский человек с его ценностями, смысловыми и религиозными ориентациями.

И хотя та среда, в которой формировались взгляды В. Розанова, сильно отличается от той социальной ситуации, в которой воспитывались З. Фрейд, У. Джеймс, Э. Дюркгейм, можно отметить одинаковость прочтения этими мыслителями важнейших социальных и религиозных вопросов. Русский философ, независимо от зарубежных мыслителей, нашел свой русский путь понимания религии и социальности человека. Создание столь фундаментальной философии пола позволяет утверждать, что его концепцию, наравне с психоанализом З. Фрейда, можно считать пансексуализмом. Но если Фрейд был, по существу, атеистом и противником религиозности, то В. Розанов постоянно подчеркивал мистическую компоненту человеческой сексуальности.

Концептуальный анализ метафизики пола В. Розанова приводит к вполне закономерному заключению, что его позиция по сексуальным вопросам вполне созвучна современным гендерным концепциям, возведшим в принцип теорию, согласно которой наше представление о поле является социально сконструированным концептом. Индивидуальная религия В. Розанова – это трансценденция частного лица, для которой несущественны любые коллективистские формы исповедания религии. Сила и оригинальность В. Розанова именно в его религиозном индивидуализме и антиисторизме.

Более того, предельный самоанализ, который отличает его психологизм и его стиль мышления, вполне можно рассматривать как конечный этап самонаблюдения русской философии, то есть рассматриваться как творческое завещание, как подведение итогов предшествующей русской традиции, итогов почти столетнего существования славянофильства, как самобытного идейного движения (в самом широком смысле, разумеется), как завершение эпохи славянофильства и консерватизма в русской философии.

В процессе диссертационного исследования показано, что в самом начале ХХ в. В. Розанов пытался решать проблемы, характерные, скорее, для современного религиозно-философского мышления, он оказался в определенном смысле пророком, предвосхитившим многие идеи и тенденции философских, культурологических и социальных концепций второй половины ХХ в. Историко-философские параллели с творчеством В. Розанова приводят нас к структуралистским, постмодернистским и феминистским концепциям.

 Ключевые слова: славянофильство, трансценденция, сексуальность, пол, религиозное сознание, вера, системность, религия, неоязычество.

ANNOTATION

Tovstopjatko F. F. Specificity of human existence in V.Rozanov's religious philosophy. – Manuscript.

The dissertation for the receiving of a scientific degree of the candidate of philosophical sciences by speciality 09.00.05 - History of Philosophy. – O. Gonchar’s Dnepropetrovsk national university. Dnepropetrovsk, 2010.

Reconstruction of creativity of V. Rozanov in a context of modern West-European philosophical theories allows to find out some system moments of his creativity. It is revealed, that the Russian philosopher, irrespective of foreign thinkers, has found the Russian way of understanding of religion and a sociality of the person. The analysis of fundamental philosophy of a sex of V. Rozanov  shows, that his concept, as psychoanalysis Z.Freud, is possible to count pansexualism. During dissertational research it is shown, that at the beginning of XX century V. Rozanov  tried to solve problems, characteristic, more likely, for modern religious-philosophical thinking, he appeared the prophet which has anticipated many ideas and the tendencies philosophical, culturological and social concepts of second half XX century. Historico-philosophical parallels with V. Rozanov’s conception result us to structuralistic, postmodern and feministic concepts.

Key words: Slavophile, transcendention, sexuality, a sex, religious consciousness, belief, system, religion, newpaganism.

Підписано до друку 12.11.2010 р. Формат 60х90/16

Друк плоский. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman.

Ум. друк. арк. 0,9. Тираж 100 прим.

_____________________________________________________

Друкарня ДНУ, вул. Наукова, 5, м. Дніпропетровськ, 49050


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

49886. Игра Кубики-перевертыши 132.5 KB
  Цель выполнения данной курсовой работы – формирование представления о взаимосвязи различных стадий единого процесса проектирования сложных программных систем. В результате выполнения работы приобретаются навыки реализации основных стадий разработки: системного анализа, проектирования, программирования и тестирования.
49887. Поняття шлюбу. Особи, які не можуть перебувати у шлюбі між собою 100 KB
  Регулювання шлюбно-сімейних відносин, в усі часи були в центрі уваги держави. В даний час інтерес у цій найважливішій соціобудуючій структурі суспільства ще більше зріс. Саме шлюб є ​​початком і ядром сімї, він повязаний переважно з народженням дітей і їх вихованням
49889. Легальна влада, її сутність та особливості. Процес легітимізації державної влади 142 KB
  Теоретичний і методологічний аналіз категорії влади. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає реальну здатність соціальної групи чи індивіда проводити свою волю; вона є невідємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин якій властивий всеохоплюючий характер здатність проникати в усі види людської діяльності. Міждисциплінарна сутність категорії влади що розглядається як соціологією так і політологією психологією та ін складність у визначенні співвідношення фактичної та формальної влади...
49890. СПЕЦИАЛЬНАЯ ТЕХНИКА ПРАВООХРАНИТЕЛЬНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ 855 KB
  ИВАНОВ СПЕЦИАЛЬНАЯ ТЕХНИКА ПРАВООХРАНИТЕЛЬНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ теоретические правовые и организационные аспекты Курс лекций В курсе лекций рассматриваются теоретические правовые и организационные вопросы применения специальной техники и обеспечения безопасности информации в деятельности сотрудников правоохранительных органов Российской Федерации. В настоящее время для дезорганизации деятельности правоохранительных органов криминалитетом разрабатываются системы несанкционированного съема добывания анализа и обработки оперативнослужебной...
49892. Составление задания на проектирование коровника на 200 голов 201.78 KB
  При большой кратности воздухообмена более 4 проводят расчеты принудительной вентиляции с механическим побуждением движения воздуха. Также описывают расположение и устройство приточных каналов и вытяжных шахт или вентиляторов характеризуют схему воздухараспределения в помещении. В животноводческих помещениях применяют разные по принципу действия и конструктивным особенностям вентиляционные системы: с естественным побуждением тяги воздуха с механическим побуждением тяги комбинированные. Расчет вентиляции в условиях повышенной влажности...
49894. Особливості лексичного складу у творі І.Котляревського «Наталка-Полтавка» 223.5 KB
  У лексиці зовсім інша ситуація: одні слова виходять з ужитку назавжди або згодом повертаються набувши нового значення інші з’являються як питомі або запозичені. Активна лексика – часто вживані загальновживані слова. До активної лексики належать такі семантичні групи: назви спорідненості назви частин організму людини тварин назви свійських і широковідомих диких птахів назви риб рослин явищ природи часових понять жител та їх частин предметів і процесів харчування одягу взуття почуттів кольору смаку розміру чисел...