65562

ПРАВОВИЙ СТАТУС РОБОТОДАВЦЯ У ВІДНОСИНАХ З СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАЦІВНИКІВ

Автореферат

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Правовий механізм соціального забезпечення працівників є відображенням певної системи економічних політичних соціальних відносин спрямованих на забезпечення інтересів конкретної особи та суспільства в цілому. Перехід до нових форм ведення господарської діяльності виникнення...

Украинкский

2014-07-31

170 KB

1 чел.

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

ЮРКОВ Максим Олександрович

УДК 349.3

ПРАВОВИЙ СТАТУС РОБОТОДАВЦЯ У ВІДНОСИНАХ З СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАЦІВНИКІВ

Спеціальність 12.00.05 – трудове право;
право соціального  забезпечення

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Київ – 2010


Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі трудового, земельного та екологічного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник – кандидат юридичних наук, доцент  

Панасюк Олег Терентійович,

Київський національний університет
імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри трудового,

земельного та екологічного права.

Офіційні опоненти:    доктор юридичних наук, професор

Попов Сергій Вікторович, 

Кримський юридичний інститут,

заступник начальника,

професор кафедри трудового
та господарського права;

кандидат юридичних наук, доцент

Вишновецька Світлана Василівна,

Юридичний інститут Національного

авіаційного університету,
доцент кафедри цивільного права та процесу.

Захист відбудеться « 20 » грудня 2010 р. о « 10 » годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.04 в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий « 19 » листопада 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради                                                     М. П. Стадник


ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Правовий механізм соціального забезпечення працівників є відображенням певної системи економічних, політичних, соціальних відносин, спрямованих на забезпечення інтересів конкретної особи та суспільства в цілому.

Зазначені відносини функціонують на певних засадах – загальнолюдських цінностях, трансформованих у конкретному історичному та культурному середовищі. Суттєвим фактором розвитку сучасного українського суспільства, засобом формування соціальної та правової держави є конституційне проголошення людини, її прав та свобод як найвищої соціальної цінності.

Перехід до нових форм ведення господарської діяльності (виникнення різноманітних підприємств і організацій, що базуються на різних формах власності, зміцнення їх юридичної та економічної самостійності, розвиток соціального партнерства тощо) привели до зміни правового становища роботодавців у сфері соціального забезпечення, виникнення у них нових прав та обов’язків.

У нових умовах господарювання соціальне забезпечення працівників не повинно протиставлятися розвитку ринкових механізмів. Через правовий механізм регулювання соціального забезпечення має досягатися необхідний компроміс між інтересами роботодавця та найманого працівника, що сприятиме розвитку соціального партнерства між двома рушійними силами економіки.

Зміни у суб’єктному складі роботодавців, а також різноманіття та специфіка правових відносин, що виникають при реалізації прав або виконанні покладених на них обов’язків, вимагають глибокого аналізу чинного законодавства та теоретичних розробок у сфері права соціального забезпечення працівників.

Проблеми у сфері соціального забезпечення формулювались і глибоко аналізувались у працях відомих українських та російських вчених, зокрема: В. С. Андрєєва, Н. Б. Болотіної, В. С. Венедиктова, В. П. Галаганова, Т. З. Гарасиміва, В. В. Жернакова, Л. В. Забєліна, А. Д. Зайкіна, М. Л. Захарова, І. В. Зуба, Р. І. Іванової, А. Є. Козлова, Е. Е. Мачульської, Л. І. Лазор, О. Т. Панасюка, П. Д. Пилипенка, С. М. Прилипка, О. І. Процевського, Б. І. Сташківа, І. М. Сироти, Б. А. Стичинського, В. А. Тарасової, Е. Г. Тучкової, Я. М. Фогеля, В. Ш. Шайхатдінова, Г. І. Чанишевої та ін. Окремим питанням правового статусу роботодавця у сфері трудових правовідносин присвячені наукові праці О. М. Ярошенка, І. М. Якушевої, О. Г. Середи, Т. А. Занфірової.

Водночас, сьогодні виникає потреба глибокого теоретичного дослідження і вдосконалення питань, що стосуються визначення поняття та правового статусу роботодавця у сфері соціального забезпечення працівників.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження правового статусу роботодавця і його участі у соціальному партнерстві виконане на кафедрі трудового, земельного та екологічного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка в рамках теми «Механізм адаптації законодавства в сфері прав громадян України до законодавства Європейського Союзу» (державний реєстраційний номер 0101U003579) і включене до звіту про етап № 4 «Підготовка змін та пропозицій до чинного законодавства України» науково-дослідної роботи № 06 БФ042-01.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є визначення правового статусу роботодавця як учасника відносин з соціального забезпечення працівників, що передбачає, зокрема, проведення аналізу елементів правового статусу роботодавця та форм участі у відносинах з соціального забезпечення; аналіз сучасної системи правових норм, що регулюють відносини соціального забезпечення працівників; визначення правової природи поняття соціально-правової відповідальності роботодавця; дослідження соціального партнерства як форми соціально-правової відповідальності роботодавців.

На основі аналізу науково-теоретичних досліджень, міжнародних та вітчизняних нормативно-правових актів та практики здійснення правового регулювання участі роботодавців у відносинах з соціального забезпечення працівників ставиться за мету виробити нові підходи щодо правового врегулювання відносин з соціального забезпечення, включаючи рекомендації щодо подальшого вдосконалення законодавства та правозастосовної практики.

Відповідно до поставленої мети основними завданнями дисертаційного дослідження є:

1) дослідити категорію «роботодавець як суб’єкт відносин з соціального забезпечення»;

2) визначити елементи правового статусу роботодавця як учасника правовідносин з соціального забезпечення працівників;

3) визначити основні форми участі роботодавців у відносинах з соціального забезпечення працівників;

4) проаналізувати і надати рекомендації щодо вдосконалення законодавства, що регулює питання участі роботодавців у відносинах з соціального забезпечення працівників;

5) визначити зміст і ознаки поняття «соціально-правова відповідальність»;

6) визначити співвідношення категорій «соціально-правова відповідальність» і «юридична відповідальність»;

7) дослідити і надати авторське визначення категорії «соціально-правова відповідальність роботодавця» у праві соціального забезпечення;

8) дослідити проблему правової характеристики соціально-правової відповідальності роботодавців у відносинах з соціального забезпечення працівників та визначити її основні форми;

9) дослідити соціальне партнерство як інтегровану організаційно-правову форму прояву соціально-правової відповідальності роботодавців;

10) виявити прогалини в правовому регулюванні відносин з соціального забезпечення працівників та обґрунтувати нові теоретичні підходи і практичні рекомендації, нові пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України з питань участі роботодавців у відносинах з соціального забезпечення працівників.

Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають у сфері соціального забезпечення працівників роботодавцями.

Предметом дослідження є правовий статус роботодавця у відносинах з соціального забезпечення працівників; теоретичні і практичні проблеми, що виникають у цій сфері та соціально-правова відповідальність роботодавця.

Методи дослідження. Мета і завдання дослідження, а також його специфіка предмета зумовили і методологію дослідження, яка полягає в гармонійному поєднанні системи загальнофілософських, загальнонаукових та спеціально-наукових методів.

У дослідженні використані передусім формально-логічні (дедукція, індукція, аналіз, синтез) та системно-структурні методи (системний аналіз, структурний аналіз).

Аналіз вітчизняного, зарубіжного, міжнародного законодавства і теоретичних розробок фахівців права соціального забезпечення зумовлює широке застосування компаративних методів. Насамперед у дослідженні застосовуються: загальнофілософський метод наукового пізнання і принципи системності для характеристики роботодавців як суб’єктів права соціального забезпечення, виокремлення видів соціального забезпечення працівників (п. 1.1, п. 1.3); загальнонаукові методи: структурно-функціональний, формально-логічний і порівняльний для розкриття правових дефініцій, сутності та змісту правового статусу роботодавців, соціально-правової відповідальності роботодавців, соціального партнерства, основних об’єктів відносин з соціального забезпечення працівників (п. 1.2, п. 2.1, п. 2.2, п. 2.3, п. 3.1); спеціальні методи – формально-юридичний та порівняльно-правовий при визначенні механізму правового регулювання реалізації роботодавцями повноважень у соціально-забезпечувальних відносинах та реформування цієї сфери (п. 3.2; п. 3.3).

Використання методу комплексного аналізу дало змогу сформулювати ряд наукових дефініцій, а також прикладних положень дисертаційного дослідження. Для тлумачення положень чинного законодавства та визнаних положень правової доктрини був застосований дедуктивний метод.

Теоретичний метод аналізу використовувався при дослідженні різноманітних правових явищ, пов’язаних із темою дослідження.

З метою створення комплексного уявлення про місце роботодавця в системі соціального забезпечення; про значення соціальної відповідальності і соціального партнерства застосовано діалектичний метод пізнання, виходячи із взаємозалежності системи правового регулювання та стану відносин, що складаються у суспільстві.

Емпіричну базу дослідження становлять: Конституція України, міжнародно-правові документи, Кодекс законів про працю України й інші закони України, нормативно-правові акти Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, накази міністерств і відомств України, а також практика застосування трудового законодавства та законодавства в сфері соціального забезпечення.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше в Україні виконане комплексне дослідження особливостей правового регулювання участі роботодавців у відносинах з соціального забезпечення працівників та їх соціально-правової відповідальності. Новизна дослідження полягає у таких положеннях, висновках і пропозиціях, що виносяться на захист:

уперше:

– сформульовано новий підхід до визначення категорії поняття роботодавця як особи, що має право використовувати найману працю (укладати трудові договори) та яка є активним (основним) учасником відносин з соціального забезпечення працівників. Обґрунтовано необхідність закріплення такого поняття на законодавчому рівні;

– проаналізовано таку категорію, як «правовий статус суб’єкта правовідносин з соціального забезпечення працівників»;

– сформульовано авторське визначення явища «соціально-правова відповідальність роботодавця», під яким слід розуміти комплексне, інтегроване явище, що являє собою різновид соціальної відповідальності та набуває ознак юридичної відповідальності за умови нормативного закріплення;

удосконалено:

– обґрунтовано на основі аналізу теоретичного матеріалу та чинного законодавства, що роботодавець є суб’єктом як трудових відносин, так і відносин з соціального забезпечення працівників. При цьому роботодавець виступає суб’єктом відносин з соціального забезпечення працівників як під час існування трудових відносин, так і після їх закінчення;

– обґрунтовано положення про те, що роботодавець як суб’єкт відносин може брати участь у відносинах з соціального забезпечення працівників прямо (шляхом встановлення додаткового соціального забезпечення для працівників, встановлення додаткових порівняно із законодавством пільг та компенсацій, різних видів допомог працівникам) або опосередковано (шляхом відрахування внесків до Пенсійного фонду та інших фондів соціального страхування);

набули подальшого розвитку положення про те, що:

– соціально-забезпечувальна правосуб’єктність роботодавця дає підстави виробити поняття правосуб’єктності роботодавця у сфері соціального забезпечення працівників як організаційно та економічно зумовленої суспільно-правової властивості, що полягає в забезпеченні державою особі (юридичній чи фізичній) здатності мати права, нести обов’язки у сфері соціального забезпечення працівників і своїми діями їх утворювати та здійснювати;

– соціальне партнерство є інтегрованою організаційно-правовою формою соціально-правової відповідальності роботодавця;

– удосконалення правового регулювання участі роботодавців у відносинах з соціального забезпечення працівників потребує перегляду не лише окремих норм права, а й з огляду на сучасні тенденції розвитку суспільних відносин у цій сфері докорінного реформування системи соціального забезпечення, що пов’язано із делегуванням окремих функцій держави роботодавцям, працівникам та їх організаціям.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені в дисертації наукові положення, висновки та пропозиції можуть використовуватись: а) у науково-дослідній сфері – для подальших досліджень у науці права соціального забезпечення і трудового права щодо визначення специфіки правового регулювання діяльності роботодавців у соціальному забезпеченні працівників; б) у навчальному процесі – під час читання лекцій і проведення практичних занять для студентів юридичних вузів та факультетів, а також підготовки відповідної методичної літератури; в) у практичній діяльності – рекомендації, які обґрунтовані в дисертації, мають за мету вдосконалення практики застосування норм чинного законодавства щодо участі роботодавців у відносинах з соціального забезпечення працівників; г) у правотворчості – під час розробки законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, покликаних регулювати повноваження роботодавців щодо соціального забезпечення працівників.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою роботою. Основні теоретичні положення та розробки, що характеризують наукову новизну дослідження, теоретичне і практичне значення його результатів, одержані дисертантом особисто.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження апробовані у виступах на таких науково-практичних конференціях, як: міжнародна науково-практична конференція студентів та аспірантів «Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників» (Київ, 2005 р.); міжнародна науково-практична конференція студентів та аспірантів «Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників» (Київ, 2006 р.); науково-практична конференція «Соціально-захисна діяльність держави в умовах ринкових відносин» (Чернігів, 2007 р.); міжнародна науково-практична конференція студентів та аспірантів «Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих вчених» (Київ, 2007 р.). Також доповідалися на засіданні кафедри трудового, земельного та екологічного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка 19 лютого 2010р. у науковому повідомленні на тему: «Соціально-правова відповідальність роботодавця у відносинах з соціального забезпечення працівників».

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертації відображені у восьми наукових працях (шести статтях, опублікованих у фахових виданнях, і тезах двох наукових доповідей на наукових і науково-практичних конференціях).

Структура роботи зумовлена об’єктом, предметом, метою, завданням дослідження і композиційно складається із вступу, двох розділів, що містять по три підрозділи, висновків до розділів, загальних висновків до дисертації, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи становить 197 сторінок; загальна кількість сторінок основного тексту дисертаційного дослідження – 177 сторінок; список використаних джерел включає 201 найменування на 20 сторінках.


ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, висвітлюється зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, завдання, об’єкт та предмет дослідження, розкриваються методологічні, теоретичні та емпіричні основи дослідження, доводиться наукова новизна положень, що виносяться на захист, та практичне значення отриманих результатів, наводяться відомості про їх апробацію.

Перший розділ «Правові основи діяльності роботодавця як учасника відносин з соціального забезпечення» складається з трьох підрозділів і висновків до розділу та присвячений дослідженню правового регулювання участі роботодавця у відносинах з соціального забезпечення працівників, визначенню елементів правового статусу роботодавця та аналізу форм його участі у соціально-забезпечувальних правовідносинах, визначенню місця роботодавця в системі сучасного права соціального забезпечення.

У підрозділі 1.1 «Поняття роботодавця як суб’єкта правовідносин з соціального забезпечення працівників» вивчається правова природа поняття роботодавця шляхом дослідження його семантичного значення та формально-логічного аналізу його правового статусу.

У дисертаційній роботі проаналізовано категорії «суб’єкт правовідносин» та «суб’єкт правовідносин з соціального забезпечення». У ракурсі онтології права соціального забезпечення досліджено зміни в складі суб’єктів таких відносин. Проаналізовано сучасні підходи до визначення права соціального забезпечення та запропоновано концептуальні зміни, що пов’язані з критичним аналізом суб’єктного складу таких відносин.

Проведений аналіз соціально-правових відносин свідчить, що роботодавці здійснюють соціальне забезпечення працівників як безпосередньо (приймають на роботу осіб, що потребують соціального захисту (наприклад, інвалідів, неповнолітніх), запроваджують програми підвищення фаховості працівників; реалізують програми з охорони та зміцнення здоров’я працівників підприємства; реалізують благодійні і спонсорські проекти тощо), так і опосередковано (шляхом відрахування внесків до Пенсійного фонду та фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування).

Доктрина права в аспекті поглядів на суб’єкти права соціального забезпечення потребує визнання роботодавця учасником відносин з соціального забезпечення працівників. Об’єктивним доказом цієї необхідності є наявність у роботодавця обов’язків та прав, змістом яких є соціальне забезпечення та/або інші види матеріального забезпечення. Інтеграційною основою для участі у правовідносинах з соціального забезпечення працівників є наявність у роботодавця певного правового статусу.

Виходячи з існуючої доктрини права соціального забезпечення (у вузькому сенсі), слід визначати право соціального забезпечення як систему норм, що регулюють соціально-захисну діяльність держави щодо захисту населення від негативних наслідків соціальних ризиків, або, за іншим визначенням, як систему норм що регулюють діяльність держави в особі її органів стосовно формування та розподілу (перерозподілу) суспільних фондів та яка здійснюється щодо соціально незахищених верств населення. Проте в сучасних умовах розвитку суспільних відносин зазначені визначення не повністю відповідають дійсності, оскільки право соціального забезпечення регулює не лише діяльність держави в особі її органів, а й інших соціально відповідальних (соціально-забезпечувальних) суб’єктів, таких як роботодавець. Крім того, соціальне забезпечення поширюється не лише на осіб, які зазнали негативних наслідків соціальних ризиків, а й на осіб, які таких ризиків, ще не зазнали або можуть їх взагалі не зазнати.

Підкреслюється, що роботодавець наділений трудовою та соціально-забезпечувальною правосуб’єктністю, і прийняття на роботу працівника зобов’язує його вступати у відносини з соціального забезпечення, а також дає можливість самостійно, на власний розсуд здійснювати заходи щодо надання соціального забезпечення в формах і розмірах, що перевищують мінімальні вимоги законодавства.

Проведений аналіз дає можливість визначити такі ознаки роботодавця: 1)  це – фізична або юридична особа; 2) це особа, яка відповідно до законодавства на підставі трудового договору, є учасником трудових та інших тісно пов’язаних з трудовими правовідносин з працівником, тобто може використовувати найману працю; 3) це особа, яка може в добровільному порядку, чи зобов’язана на вимогу закону, здійснювати соціальне забезпечення працівників.

У даному контексті особливу увагу приділено детальному аналізу поняття «роботодавець», що зумовлено об’єктивною складністю досліджуваного явища. Слід зазначити, що в правовій літературі вже тривалий час точиться дискусія з приводу поняття «роботодавець», тому що відсутня єдність при його використанні як у трудовому праві, так і у праві соціального забезпечення.

Якщо однією стороною у трудових правовідносинах беззаперечно виступає працівник, тобто фізична особа, то щодо другої сторони у науковців та навіть законодавця найменування є різні. Її називають «власник або уповноважений ним орган», «підприємство», «підприємець», «наймач», «працедавець», «роботодавець» та ін. Однак усі ці визначення характеризують одну сторону правовідносин - яка наймає працівника на роботу. Наявність суперечностей зумовлена тим, що у Кодексі законів про працю України відсутнє визначення роботодавця як сторони трудових правовідносин. У ст. 21 Кодексу зазначається про власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу чи фізичну особу – як суб’єкта трудових правовідносин, при цьому законодавець не дає визначення цього поняття.

Правовий статус роботодавця поєднує в собі ознаки суб’єкта трудового права і права соціального забезпечення. Наприклад, якщо роботодавець приймає на роботу працівника він не лише зобов’язаний визначити йому робоче місце та ознайомити з трудовим розпорядком і виплачувати заробітну плату, а й здійснювати відрахування до Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування. Частина обов’язків роботодавця містить в собі ознаки одночасно трудового права і права соціального забезпечення, як наприклад: створення належних умов праці, надання відпустки по пологах, прийом на роботу інвалідів та ін.

Таким чином, соціально-забезпечувальні правовідносини можуть виникати стосовно мінімальних соціальних благ, визначених державою, а також інших благ, встановлених соціально відповідальними (соціально-забезпечувальними) суб’єктами самостійно.

У підрозділі 1.2 «Елементи правового статусу роботодавця як учасника правовідносин з соціального забезпечення працівників» досліджено правовий статус роботодавця як учасника зазначених відносин через його елементи.

Проаналізовано наукові підходи до визначення правового статусу особи та відмінності між суб’єктом права та правовідносин, а також особливості соціально-забезпечувальної правосуб’єктності роботодавців.

Такий аналіз дав підстави для висновку, що соціально-забезпечувальна правосуб’єктність є передумовою виникнення суб’єктивних прав та обов’язків з соціального забезпечення. Реалізація правосуб’єктності роботодавця здійснюється в тих правовідносинах, що становлять предмет права соціального забезпечення і трансформується в суб’єктивні права та обов’язки.

Правосуб’єктність роботодавців у сфері соціального забезпечення працівників – це організаційно та економічно зумовлена суспільно-правова властивість, яка полягає в забезпеченні (юридичній чи фізичній особі) здатності мати права, нести обов’язки у сфері соціального забезпечення працівників і своїми діями їх утворювати, здійснювати. Також необхідно зазначити, що момент виникнення соціально-забезпечувальної правосуб’єктності у роботодавців збігається з трудовою та цивільною, в них також є спільність, пов’язана з наявністю повноважень майнового характеру, однак за своїм змістом трудова та/або цивільна не поглинають соціально-забезпечувальну правосуб’єктність.

Якщо брати за основу традиційний підхід до розуміння права соціального забезпечення, то у правовідносинах з соціального забезпечення суб’єктивними правами наділена завжди фізична особа, а юридичні обов’язки покладені на відповідний державний орган, що здійснює соціальне забезпечення, а також на роботодавців (наприклад, роботодавець зобов’язаний надавати працівникові у випадку його хвороби, іншої тимчасової непрацездатності допомогу).

Суб’єктивні права громадян у цих правовідносинах включають право вимагати надання того або іншого виду забезпечення (пенсії, допомоги, компенсаційної виплати, соціальної послуги, пільги) у встановленому законом розмірі й у визначеному порядку, а також здійснення зобов’язаним суб’єктом інших дій з метою реалізації громадянином усіх наданих йому законом можливостей. Юридичні обов’язки суб’єктів, що надають забезпечення, кореспондують суб’єктивним правам громадян. Вони зобов’язані здійснювати грошові виплати, надавати послуги і пільги у визначеному законом або колективним і трудовим договором обсязі, у встановлений термін та у відповідному порядку.

Зазначений підхід був сформований ще за радянських часів і був пов’язаний з тим, що держава поєднувала в собі функції і роботодавця, і органів, що здійснювали соціальне забезпечення громадян. Такий підхід до складу суб’єктів відносин з соціального забезпечення не відповідає об’єктивній дійсності, оскільки не включає дослідження основного учасника таких відносин – роботодавця.

Тому, розглядаючи роботодавця як учасника відносин з соціального забезпечення працівників, потрібно визнати, що він наділений самостійними правами та обов’язками, що характеризують його правовий статус.

До основних прав роботодавців у сфері відносин з соціального забезпечення працівників слід віднести: право встановлювати додаткові порівняно із законодавством соціально-побутові пільги; право встановлення додаткових матеріальних компенсаційних виплат; право вільно розпоряджатися різноманітними соціальними фондами підприємства тощо. Відповідно до основних обов’язків роботодавців в сфері соціального забезпечення належать обов’язки з соціального забезпечення працівників в процесі праці; обов’язок з пенсійного забезпечення працівника тощо. Певний обсяг соціальних прав та обов’язків виникає у роботодавця в рамках його відносин із державою. Це, зокрема, обов’язок надання інформації (щодо працівників, які звільняються; про стан охорони праці на підприємстві, в установі, організації), обов’язок здійснювати обов’язкові платежі в державні централізовані фонди (внески до Пенсійного фонду, фондів державного соціального страхування), а також ряд інших, у тому числі ті, що випливають із адміністративних актів держави та актів її юрисдикції.

Відповідальність роботодавців у відносинах соціального забезпечення працівників буває двох видів: позитивна та негативна (або, за іншим визначенням проспективна та ретроспективна).

Зміст позитивної відповідальності найкраще відображає термін «соціально-правова відповідальність роботодавця».

Юридичні гарантії прав і обов’язків роботодавця як учасника правовідносин з соціального забезпечення працівників можна розглядати у широкому та вузькому значеннях. У широкому значенні до складу таких гарантій можна віднести абсолютно всі умови та засоби, що забезпечують реалізацію прав роботодавця в існуючій багатоманітності реальних проявів життєдіяльності, гарантованих нормами чинного законодавства. У вузькому розумінні юридичні гарантії прав та обов’язків роботодавця як учасника правовідносин з соціального забезпечення працівників – це лише ті законодавчо закріплені конкретні норми, які стосуються вирішення питань соціального забезпечення працівників роботодавцями.

В основу аналізу статусу роботодавця покладено багатоелементний підхід. Цими елементами є: 1) правосуб'єктність; 2) основні права та обов'язки, закріплені законодавством; 3) гарантії здійснення (реалізації) цих прав і обов’язків; 4) відповідальність за належне виконання юридичних обов’язків чи їх порушення. Можливість роботодавця бути суб’єктом відносин з соціального забезпечення працівників підтверджується характеристикою кожного з зазначених елементів його правового статусу.

Підрозділ 1.3 «Правовий статус роботодавця як основа диференціації форм участі роботодавця у соціально-забезпечувальних правовідносинах» присвячений дослідженню основних форм участі роботодавців у соціально-забезпечувальних правовідносинах.

На підставі проведеного дослідження встановлено, що правове регулювання участі роботодавців у соціальному забезпеченні працівників це здійснюване в межах суспільства й держави за допомогою сукупності правових засобів упорядкування участі роботодавців у соціально-забезпечувальних відносинах, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток.

Аналіз сучасних підходів до соціально-забезпечувальних правовідносин становить суб’єктивне право особи на соціальне забезпечення певного виду та відповідний йому обов’язок державних органів (юридичних осіб) призначити чи надати його.

Водночас суспільство змінюється, держава і право розвиваються, виникають нові соціально-економічні умови, концептуально змінюється і підхід до системи соціального забезпечення та його правового регулювання. Зростає роль роботодавця у відносинах з соціального забезпечення.

У цих правовідносинах роботодавець діє в межах свого правового статусу, елементи якого були розглянуті в попередньому підрозділі.

У даному дисертаційному дослідженні розглядається лише правовий статус роботодавця у цих відносинах, тому і форми участі стосуються лише цього суб’єкта відносин.

Форма соціального забезпечення, що здійснюється роботодавцем, може бути різною: у вигляді грошових виплат (пенсії, допомоги, компенсації, субсидії); у вигляді соціального обслуговування (безоплатно або на пільгових умовах) шляхом надання медичної допомоги або лікування, лікарської допомоги, санітарно-курортного лікування, утримання дітей у дитячих установах, соціальної допомоги вдома, утримання в установах соціального обслуговування, професійного навчання і працевлаштування інвалідів, їх транспортного обслуговування, протезно-ортопедичної допомоги; у вигляді пільг (проїзд на транспорті, з оплати комунальних послуг тощо).

Здійснений аналіз дає змогу виділити такі основні форми безпосередньої систематичної участі роботодавця у відносинах з соціального забезпечення працівників, як: недержавне пенсійне забезпечення; виплата додаткової винагороди; соціальне страхування; встановлення та надання допомог; встановлення та надання пільг; утримання об’єктів соціальної інфраструктури; поліпшення умов та підвищення продуктивності праці; охорона життя і здоров’я; професійне навчання; забезпечення зайнятості.

Другий розділ «Зміст соціально-правової відповідальності роботодавця, як елементу його правового статусу» містить три підрозділи. У них досліджується соціально-правова відповідальність роботодавця, її організаційно-правові форми та соціальне партнерство як форма її реалізації.

У підрозділі 2.1 «Категорія соціально-правової відповідальності: поняття, ознаки та зв’язок із юридичною відповідальністю» досліджуються правова природа та юридичні особливості соціально-правової відповідальності роботодавців, що передбачає розгляд основних ознак, властивостей не лише відповідальності у сфері соціальних відносин, а й узагалі юридичної відповідальності, через поняття якої соціально-правова відповідальність набуває певних формальних рис.

Здійснений аналіз дає можливість стверджувати, що, по-перше, юридична відповідальність, як і соціальна відповідальність, має два аспекти – позитивний та негативний (ретроспективний), які взаємопов’язані та є невід’ємними один від одного; по-друге, змістом юридичної відповідальності є виконання врегульованих правом обов’язків, у разі невиконання чи неналежного виконання яких настає відповідальність у її негативному значенні у вигляді державного примусу; по-третє, створення системи правових приписів, які належно виконуються та забезпечуються державою, сприяє забезпеченню законності й правопорядку, профілактиці правопорушень на основі докорінного поліпшення правового виховання громадян, підвищення у них почуття відповідальності та усвідомлення сталості правових вимог.

Встановлюючи ознаки соціально-правової відповідальності, слід виходити з аксіоматичного твердження, що їй притаманні ознаки юридичної відповідальності. При цьому недоцільно ототожнювати ознаки юридичної відповідальності з ознаками соціально-правової відповідальності. Зазначене характеризує потребу іншого підходу до аналізу поняття і змісту відповідальності. Соціально-правова відповідальність інтерпретувалась як: форма суспільних відносин, властивість особистості і особливий стан суб’єктів діяльності.

При цьому недоцільно ототожнювати ознаки юридичної відповідальності з ознаками соціальної відповідальності. Адже зведення суті соціальної відповідальності тільки до негативних наслідків для роботодавця невиправдано звужує роль права, нівелює значення інших соціонормативних регуляторів.

Основними ознаками соціально-правової відповідальності роботодавця як суб’єкта правовідносин з соціального забезпечення працівників є: 1) визнана суспільством і державою його здатність усвідомлювати суспільну значущість своїх дій; 2) виконання зобов’язань з соціального забезпечення працівників понад встановлені чинним законодавством вимоги; 3) свідоме втілення принципів соціальної держави шляхом побудови нової соціально-економічної моделі відносин з соціального забезпечення працівників, що базується на перерозподілі обов’язків щодо соціального забезпечення працівників між державою і роботодавцями. При цьому за умов законодавчого врегулювання тільки мінімальних гарантій у сфері праці та соціального забезпечення, свідоме взяття на себе обов’язку щодо гідного існування працівників у процесі праці і на пенсії; 4) заходом заохочення і юридичною відповідальністю, що закріплені в нормах права, є в даному випадку надання податкових та інших пільг соціально відповідальному роботодавцю, а також суспільне визнання його дій.

Сукупність засобів стимулювання участі суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин та активізації ініціативного виконання ними своїх соціальних обов’язків охоплює така категорія, як «соціально-правова відповідальність». У ракурсі даного дослідження слід зазначити, що відповідальність роботодавців у праві соціального забезпечення найкраще відображати терміном, що вже використовується – «соціально-правова відповідальність роботодавців».

Виникнення цього терміна зумовлене тим, що, беручи участь у трудових відносинах, роботодавець реалізує не тільки трудові, мінімальні соціально-забезпечувальні обов’язки, покладені на нього правовими актами, а й здійснює свідому самостійну соціально-забезпечувальну діяльність щодо працівників.

Проблема нормативного врегулювання зазначених відносин знайшла відображення у площині позитивної і негативної відповідальності роботодавця. Оскільки здійснення заходів щодо соціального забезпечення працівників лише частково регулюється нормативними актами, а частково – іншими соціальними нормами.

Проведений аналіз дає можливість зробити висновок, що соціально-правова відповідальність роботодавця є комплексним, інтегрованим явищем, що являє собою різновид соціальної відповідальності та набуває ознак юридичної відповідальності за умови нормативного закріплення.

Підрозділ 2.2 «Організаційно-правові форми соціально-правової відповідальності роботодавця» присвячений аналізу форм прояву соціально-правової відповідальності роботодавця та виявленню особливостей їх правового закріплення.

Практична реалізація соціально-правової відповідальності роботодавців як позитивної юридичної відповідальності повинна базуватися на певних принципах. Основними принципами соціально-правової відповідальності роботодавців як позитивної юридичної відповідальності є: 1) законність; 2) обґрунтованість; 3) доцільність; 4) своєчасність; 5) добровільність; 6) справедливість.

Потрібно зазначити, що більшість форм соціально-правової відповідальності визначені в правовому полі України. Деякі соціальні зобов’язання роботодавці виконують шляхом укладення договорів з об’єднаннями найнятих працівників — профспілками або їх об’єднаннями відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди». Ці зобов’язання стосуються переважно умов роботи і відпочинку працівників, створення для них за рахунок роботодавців об’єктів соціальної інфраструктури (профілакторіїв, дитячих установ тощо).

Виходячи з проведеного аналізу змісту соціально-правової відповідальності роботодавця та на підставі аналізу основних форм соціального забезпечення населення України, можна визначити і основні форми прояву соціально-правової відповідальності роботодавця. Ними є: 1) забезпечення належного рівня заробітної плати працівникам; 2) соціальне забезпечення; 3) соціальне страхування; 4) соціальна допомога (надання дітям місць у дитячих дошкільних закладах; забезпечення батьків фінансовою підтримкою на розміщення дітей у дитячих дошкільних закладах, підтримання працівників та членів їх сімей у складних життєвих ситуаціях тощо); 5) додаткові соціальні виплати, до яких належать: виплати працівникам при звільненні; підтримання молодих сімей та інші; 6) компенсаційні виплати працівникам, які здійснюються інструментами капіталу підприємства (надання акцій, опціони на акції, випущені для працівників підприємства за ціною, нижчою, ніж для інших осіб, виплати грошовими коштами, сума яких залежить від майбутньої ринкової ціни акції підприємства); 7) забезпечення охорони здоров’я працівників; 8) недержавне пенсійне забезпечення; 9) пільгове професійне навчання працівників; 10) допомога в покращенні житлових умов шляхом сприяння у наданні кредиту, порука перед кредитними установами; 11) забезпечення службовим транспортом та автостоянками, засобами зв’язку та оплата витрат на телефонний зв’язок; 12) культурно-масова, оздоровча робота, спорт тощо. Всі ці форми, правові засоби мають свою власну сферу дії, суб’єктивний склад, матеріальне забезпечення, фонди і відповідну правову регламентацію.

Нагальною проблемою, що вимагає негайного розв’язання, є правове регулювання делегування функцій щодо забезпечення соціальних гарантій та відповідальності за їх реалізацію від держави роботодавцям і працівникам.

Держава має забезпечувати за рахунок бюджетних коштів лише мінімально гарантований рівень медичного, культурного, побутового і соціального обслуговування населення і насамперед найменш соціально захищених громадян.

Аналіз нормативно-правової бази щодо участі роботодавців у відносинах з соціального забезпечення працівників дає підстави зробити висновок, що законодавство потребує оновлення та реформування за такими напрямами:

1) в теорії права соціального забезпечення на сьогодні слід визнати роботодавця повноцінним суб’єктом відносин з соціального забезпечення;

2) під соціальним забезпеченням слід розуміти не тільки підтримку непрацездатних громадян, а й надання певних пільг та допомоги працівникам у процесі праці; при цьому джерелами соціального забезпечення можуть бути і приватні кошти;

3) з метою розширення повноважень роботодавців у соціальному забезпеченні працівників на законодавчому рівні потрібно розробити механізм та закріпити перелік видів соціального забезпечення працівників роботодавцями;

4) враховуючи те, що сфера правового регулювання права соціального забезпечення визначається з огляду на факт соціального ризику, що є підставою для виникнення соціально-забезпечувальних правовідносин, необхідно підкреслити, що момент виникнення соціально-забезпечувальних відносин між працівником та роботодавцем може збігатися з моментом укладення трудового договору між ними; таким чином, докорінно змінюється перелік обставин, за умови настання яких найманий працівник має право на отримання того або іншого виду соціального забезпечення;

5) потрібно сформувати нову правосвідомість роботодавців, тобто побудову ними політики відповідно до основних соціальних цінностей суспільства. Оскільки більшість суб'єктів підприємницької діяльності в Україні ще не досягла необхідного рівня розвитку для формування такої політики, то бажано було б передбачити в законодавстві норми, що покладають на підприємців соціальні зобов’язання (відповідальність), визначити її поняття та основні форми. Особливо необхідним є впровадження певних заходів заохочення, зокрема правових, які б стимулювали соціальну відповідальність підприємців;

6) критерії диференціації обсягу соціального забезпечення роботодавцями працівників (у грошовому чи матеріальному еквіваленті) можуть бути закріплені в Кодексі законів про працю, інших законах, а також в угодах усіх рівнів. На локальному рівні обсяг соціального забезпечення може бути визначений колективним або трудовим договором, спеціальним положенням про надання роботодавцем пільг, допомоги та інших видів соціального забезпечення;

7) слід удосконалити законодавство про соціальне забезпечення, зокрема, прийняти Соціальний кодекс України, де передбачити положення, що відображає основні напрями розвитку соціального забезпечення, визначити особливості правового статусу роботодавця як учасника відносин з соціального забезпечення, розкрити поняття та особливості соціально-правової відповідальності роботодавця та її форми;

8) створити нормативну базу для реформування і децентралізації відносин з соціального страхування працівників, тобто правила добровільного приватного страхування. Для цього слід прийняти закон «Про добровільне соціальне страхування».

У підрозділі 2.3. «Участь у соціальному партнерстві як інтегрована організаційно-правова форма прояву соціально-правової відповідальності роботодавця» досліджуються поняття соціального партнерства, його форми та елементи, а також співвідношення з соціально-правовою відповідальністю роботодавця. 

На підставі проведеного дослідження встановлено, що соціальне партнерство являє собою форму співпраці для досягнення компромісу між інтересами працівників, роботодавців і органів державної влади або місцевого самоврядування, що передбачає вирішення завдань економічного і соціально-трудового характеру. Як організаційно-правова форма соціально-правової відповідальності роботодавців соціальне партнерство означає визнання різного роду соціальних інтересів окремих суспільних груп та надання їм права участі в економічних процесах, у формуванні громадської думки та прийнятті рішень. Сформоване як відносини між роботодавцями і найманими працівниками, соціальне партнерство покликане пом’якшити негативні соціальні наслідки ринкових перетворень, сприяти розв’язанню соціальних проблем на засадах консенсусу, збереження громадської злагоди.

У правовій науці соціальне партнерство розуміється як система колективних відносин між працівниками, роботодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами соціального партнерства у процесі реалізації їх соціально-економічних прав та інтересів.

Складові елементи соціального партнерства з соціального забезпечення працівників мають бути такими:

1) погодження між сторонами соціального партнерства на локальному рівні умов соціального забезпечення працівників у процесі праці, після виходу працівника на пенсію;

2) погодження на національному рівні мінімального переліку обов’язкових зобов’язань роботодавців з соціального забезпечення працівників та відповідальності; розробка різних концепцій і програм соціального забезпечення працівників, та механізму їх реалізації;

3) обов’язкове закріплення на законодавчому рівні механізму реалізації повноважень роботодавців з соціального забезпечення працівників через соціальне партнерство.

Проведений аналіз дає можливість виділити такі форми соціального партнерства, як: діяльність органів соціального партнерства; колективні переговори; колективні договори і угоди; взаємні консультації та інформування сторін соціального партнерства; участь працівників в управлінні підприємством (установою, організацією); спільне управління представниками сторін фондами соціального страхування; вирішення колективних трудових спорів.

До принципів соціального партнерства у сфері праці слід віднести: рівноправність сторін; повноважне представництво сторін; свобода вибору при обговоренні питань у сфері соціального забезпечення; добровільність прийняття на себе сторонами зобов’язань; взаємна відповідальність сторін, їх представників за невиконання зобов’язань за колективними угодами, договорами; сприяння розвитку соціального партнерства з боку держави.

У висновках за результатами дослідження викладені найважливіші наукові результати роботи щодо поставлених завдань, основні з яких полягають у такому.

1. Роботодавець – це фізична або юридична особа, яка наділена трудовою правосуб’єктністю і відповідно до законодавства на підставі трудового договору чи інших договірних форм залучення до праці є учасником трудових відносин та відносин з соціального забезпечення з найманим працівником. Для досягнення галузевої єдності термінології у Кодексі законів про працю України потрібно замінити термін «власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа» на «роботодавець».

2. Роботодавець є суб’єктом як трудових відносин, так і відносин з соціального забезпечення працівників.

При цьому роботодавець виступає суб’єктом відносин з соціального забезпечення працівників як під час існування трудових відносин, так і після їх закінчення. Роботодавець як суб’єкт права соціального забезпечення може брати участь і відносинах з соціального забезпечення працівників безпосередньо (шляхом встановлення додаткових порівняно із законодавством пільг та компенсацій, різних видів допомог працівникам) або опосередковано (шляхом відрахування внесків до Пенсійного фонду та інших загальнообов’язкових фондів соціального страхування).

3. Роботодавець як суб’єкт права соціального забезпечення має відповідний особливий правовий статус, є носієм визначених законом та угодою сторін прав і обов’язків у сфері соціального забезпечення працівників. Зміст правового статусу роботодавця як суб’єкта права соціального забезпечення містить такі основні елементи: правосуб’єктність; основні (статусні) права й обов’язки, закріплені законодавством; гарантії цих прав і обов’язків; відповідальність за належне виконання покладених на суб’єкта прав та обов’язків.

4. Правосуб’єктність роботодавця у сфері соціального забезпечення працівників – це організаційно та економічно зумовлена суспільно-правова властивість, яка полягає в забезпеченні державою особі (юридичній чи фізичній) здатності мати права, нести обов’язки у сфері соціального забезпечення працівників і своїми діями їх утворювати, здійснювати. Момент виникнення соціально-забезпечувальної правосуб’єктності у роботодавців збігається з трудовою та цивільною правосуб’єктністю, однак за своїм змістом вони не поглинають соціально-забезпечувальну правосуб’єктність.

5. Правове регулювання участі роботодавців у соціальному забезпеченні працівників – це здійснюване в межах суспільства й держави за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування участі роботодавців у соціально-забезпечувальних відносинах, їх юридичне закріплення, охорона та розвиток.

6. З огляду на особливе значення та широке використання слід окремою нормою закріпити поняття «соціальний пакет» у главі 1 Кодексу законів про працю України надавши таке його визначення:

«Соціальний пакет – це сукупність додаткових порівняно із законодавством пільг та умов, а також матеріальних та нематеріальних благ, надання яких здійснюється роботодавцем за власною ініціативою та передбачається локальними актами, колективним чи трудовим договором.

Передбачені законодавством права працівника щодо: 1) виплати в повному розмірі належної заробітної плати та надання відпустки; 2) забезпечення необхідних для виконання роботи умов праці, передбачених законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін; 3) загальнообов’язкового державного соціального страхування; 4) надання інших соціальних пільг та гарантій, гарантійних та компенсаційних виплат, передбачених законодавством України, не можуть входити до соціального пакета, оскільки вони гарантовані законом.

Надання соціального пакета працівнику є правом роботодавця.

Після запровадження соціального пакета роботодавець зобов’язаний його виконувати та нести відповідальність за його невиконання».

Також, відповідним положенням потрібно доповнити главу 6 «Гарантійні та компенсаційні виплати» проекту Трудового кодексу України (№ 1108 від 04.12.2007 р.).

7. Соціально-правова відповідальність роботодавця є комплексним, інтегрованим явищем, що являє собою різновид соціальної відповідальності та набуває ознак юридичної відповідальності за умови нормативного закріплення. Основне призначення соціально-правової відповідальності у праві соціального забезпечення полягає у тому, щоб за допомогою правового впливу забезпечувати належне виконання соціальних обов’язків, спонукати шляхом морального і матеріального стимулювання участь роботодавців у відносинах з соціального забезпечення.

8. З метою розширення повноважень роботодавців у соціальному забезпеченні працівників необхідно на законодавчому рівні розробити механізм та закріпити основні форми соціально-правової відповідальності роботодавців. Критерії диференціації обсягу соціального забезпечення роботодавцями працівників (у грошовому чи матеріальному еквіваленті) можуть бути закріплені в Кодексі законів про працю України, інших законах, а також в угодах усіх рівнів. На локальному рівні обсяг соціального забезпечення може бути визначений колективним або трудовим договором, спеціальним положенням про надання роботодавцем пільг, допомоги та інших видів соціального забезпечення.

9. Окремою інтегруючою формою соціально-правової відповідальності роботодавців є соціальне партнерство. Соціальне партнерство – один із найважливіших аспектів організації соціального ринкового господарства й один із найсуттєвіших аспектів договірної роботи між різними соціальними суб’єктами в процесі виробництва. Інститут соціального партнерства в Україні має стати тим повноцінним регулятором тристоронніх відносин «держава – роботодавець – працівник», що сприяє утвердженню справедливого розподілу соціально-економічних ресурсів суспільства. Базуючись на добровільному волевиявленні роботодавців, активній суспільній поведінці, інститут соціального партнерства виступає формою позитивної соціально-правової відповідальності роботодавців, у якій поєднується співробітництво найманих працівників і роботодавців на основі розвитку системи найманої праці з надійним соціальним страхуванням, охороною здоров’я, гарантіями зайнятості.

Список опублікованих праць за темою дисертації:

Одноособові статті у наукових фахових виданнях ВАК України:

1. Юрков М. О. Участь підприємства у соціальному забезпеченні працівника (онтологічний аспект) / М. О. Юрков // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2006. – № 10. – С. 127-133.

2. Юрков М. О. Роботодавець як суб’єкт правовідносин із соціального забезпечення працівників / М. О. Юрков // Наше право. – 2006. – № 3 (перша частина). – С. 88-92.

3. Юрков М. О. Соціальний пакет як різновид соціальної діяльності підприємства: правові аспекти  /  М. О. Юрков // Право України.  2007.  № 7.  С. 38-41.

4. Юрков М. О. Соціальна відповідальність бізнесу. Світовий досвід та розвиток в Україні / М. О. Юрков // Бюлетень Міністерства Юстиції України. – 2008. – № 7-8. – С. 89-98.

5. Юрков М. О. Соціальне партнерство як гарантія соціальної відповідальності роботодавців / М. О. Юрков // Актуальні проблеми права: теорія і практика. – 2009. – № 14. – С. 417-426.

Статті у наукових фахових виданнях, опубліковані у співавторстві:

6. Юрков М. О. Про розвиток недержавного соціального забезпечення / М. О. Юрков, О. Т. Панасюк // Бюлетень Міністерства Юстиції України. – 2005. – № 1.– С. 59-66.

Опубліковані тези виступів на науково-практичних конференціях:

7. Юрков М. О. Правове регулювання відповідальності роботодавців у відносинах з соціального забезпечення працівників / М. О. Юрков // Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих вчених : зб. наук. праць міжнар. наук.-практ. конф. студентів та аспірантів : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. студентів та аспірантів Київського національного університету імені Тараса Шевченка (19–20 квітня 2007 р.). – К. : Промінь, 2007. – С. 196 - 197.

8. Юрков М. О. Роль галузевих угод в системі норм права соціального забезпечення / М. О. Юрков // Соціально-захисна діяльність держави в умовах ринкових відносин: матеріали наук.-практ. конф. (м. Чернігів, 31 травня – 2 червня 2007 р.) - Чернігів – 2007. – С. 120-123.

АНОТАЦІЯ

Юрков М.О. Правовий статус роботодавця у відносинах з соціального забезпечення працівників. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12:00:05 – трудове право; право соціального забезпечення. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2010.

Дисертація присвячена дослідженню правової природи та правових ознак поняття роботодавця як учасника відносин з соціального забезпечення працівників, визначенню правового статусу та форм участі роботодавця як учасника зазначених відносин, аналізу правової природи його соціально-правової відповідальності та її форм.

На підставі аналізу норм законодавства України зроблено висновок, що роботодавець є суб’єктом як трудових відносин, так і відносин з соціального забезпечення працівників, що має відповідний правовий статус. При цьому роботодавець виступає суб’єктом відносин з соціального забезпечення працівників як під час існування трудових відносин, так і після їх закінчення. Роботодавець може брати участь у відносинах з соціального забезпечення працівників безпосередньо (шляхом встановлення додаткових порівняно із законодавством пільг та компенсацій, різних видів допомог працівникам тощо) або опосередковано (шляхом відрахування внесків до Пенсійного фонду та загальнообов’язкових фондів соціального страхування).

Аналізуючи правовий статус роботодавця у відносинах з соціального забезпечення працівників через окремі його елементи (правосуб’єктність, права та обов’язки, гарантії їх реалізації, відповідальність) було встановлено, що фактично існує таке явище, як соціально-правова відповідальність роботодавця. У результаті дослідження соціально-правова відповідальність роботодавця визначена як комплексне, інтегроване явище, що являє собою різновид соціальної відповідальності та набуває ознак юридичної відповідальності за умови нормативного закріплення.

Ключові слова: правовий статус роботодавця, форми участі роботодавця у соціально-забезпечувальних правовідносинах, соціальний пакет, соціально-правова відповідальність роботодавця, соціальне партнерство.

АННОТАЦИЯ

Юрков М. А. Правовой статус работодателя в отношениях по социальному обеспечению работников. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12:00:05. – трудовое право; право социального обеспечения. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. – Киев, 2010.

Диссертация посвящена исследованию правовой природы и правовых признаков работодателя как участника отношений по социальному обеспечению работников, определению правового статуса и форм участия работодателя как участника указанных отношений, анализу правовой природы его социально-правовой ответственности и её форм.

Правовое регулирование участия работодателей в социальном обеспечении работников – это осуществляемое в обществе и государстве с помощью права и совокупности правовых средств упорядочение участия работодателей в социально-обеспечительных отношениях, их юридическое закрепление, охрана и развитие.

В диссертационном исследовании изучаются особенности правового регулирования участия работодателя в отношениях по социальному обеспечению работников, в результате чего работодатель может быть определён как юридическое или физическое лицо, которое использует наёмный труд и является участником трудовых отношений и отношений по социальному обеспечению работников. 

Ключевые слова: правовой статус работодателя, формы участия работодателя в социально-обеспечительных правоотношениях, социальный пакет, социально-правовая ответственность работодателя, социальное партнёрство.

ANNOTATION

Yurkov M. A. The legal status of the employer in the relations of worker’s social security. – Manuscript.

The dissertation for obtaining the academic degree of the candidate of legal sciences, specialization 12.00.05. – Labour law; social security law – Taras Shevchenko Kyiv National University. – Kyiv, 2010.

The dissertation is dedicated to research of the legal nature and features of employer as a participant of relations with regard to social security of the employees, as well as to the definition of legal status and forms of employer’s participation in above-mentioned relations, analysis of legal nature of his legal and social responsibility and its forms.

Based on the analysis of Ukrainian legislation a conclusion was made that the employer is a subject of work relations as well as relations with regard to social security of the employees that has a relevant legal status. At the same time the employer is a subject of relations with regard to social security of the employees both during the existence of these relations and after their termination. The employer can participate in the relations with regard to social security of the employees directly (through establishing additional compared to legislation benefits and compensations, different kinds of help for the employers etc) or indirectly (through allocation of contributions to Pension fund and compulsory social insurance funds).

After the analysis of the legal status of the employer in the relations with regard to social security through its separate elements (legal standing, rights and duties, guarantee of their realization, responsibility) it was established that there actually exists a phenomenon of employer’s social and legal responsibility. The research resulted in definition of social and legal responsibility of the employer as complex, integrated phenomenon that represents a kind of social responsibility and acquires the features of legal responsibility subject to normative consolidation.

Key words: legal status of employer, forms of employer’s participation in social security, social package, social-legal responsibility of employer, social partnership.


Підписано до друку 15.11.2010 р. Зам. № 4/11-2010.

Обсяг 0,9 друк. арк. Формат 60  84/16. Тир. 100.

Видавничий центр Інституту держави і права

ім. В.М. Корецького НАН України. м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

47270. Автоматизация рабочего места специалиста отдела контроля выбросов загрязняющих веществ в атмосферу на предприятии (на примере ЗАО «Каучук» г. Стерлитамак) 3.53 MB
  Основы проектирования базы данных. Проектирование баз данных. Структура всего отчета на основе исходных данных. Для оперативного управления информацией необходимо создание базы данных позволяющей вести точный полный учет заказчиков исполнителей сырья и материалов объема выполненных работ.
47271. Разработка системы электроснабжения новой застройки района крупного города от сети 110 кВ 3.06 MB
  Основные показатели системы электроснабжения города определяются местными условиями: размерами города, наличием источников питания, характеристиками потребителей и т.д. Для принятия той или иной системы построения электрической сети необходимо учитывать мощность и число потребителей,
47272. История государства и права зарубежных стран 299.01 KB
  История государства и права зарубежных стран является историко- правовой наукой по своему научному содержанию и задачам она одновременно относится и к исторической науке и к правоведению. В зависимости от того на познание какого социального объекта направлено ее внимание
47273. Разработка системы электроснабжения микрорайона города 219.04 KB
  Для разработки системы электроснабжения микрорайона города были предоставлены данные о количестве, типе и расположении зданий существующей и перспективной застройки микрорайона.
47274. Определение номинальной мощности трансформаторных подстанций (ТП) 20/0,4 кВ и расстановка ТП на территории района 3.78 MB
  Источником пищеприготовления электроэнергии для электроснабжения заданного района является теплоэлектроцентраль (ТЭЦ), расположенная на расстоянии от района. Номинально напряжение источника питания составляет...
47275. Организация системы видеонаблюдения в главном корпусе Башкирского ГАУ 2.44 MB
  Система видеонаблюдения на базе видеорегистратора. Используемые в данной системе видеонаблюдения камеры являются аналоговыми. Данный тип камер преобразует видеосигнал в формат, который может быть получен телевизионным или другим приемником, например охранным монитором. В то же время система видеонаблюдения является цифровой, так как полученные данные сохраняются на цифровой носитель.
47277. Устройство рулевого управления Зил 5301 76.44 KB
  Для надежности соединений деталей рулевого привода пробки наконечников продольной рулевой тяги автомобиль ЗИЛ5301 и гайки крепления поворотных рычагов и шаровых пальцев зашплинтованы.Все шарнирные соединения рулевого привода для уменьшения износа деталей смазываются через масленки и имеют защитные приспособления от попадания грязи и вытекания смазки. При повороте колёс или наезде на препятствие детали рулевого привода перемещаются друг относительно друга как в вертикальной так и в горизонтальной плоскостях.