65564

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ПЕРІОДУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Автореферат

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Вітчизняне державотворення періоду Центральної Ради один із найбільш складних етапів у розвитку української державності який характеризується боротьбою за суверенітет і незалежність Української Народної Республіки та розробкою нових політикоправових засад національної держави.

Украинкский

2014-07-31

256 KB

1 чел.

PAGE  2

ІНСТИТУТ  ЗАКОНОДАВСТВА  ВЕРХОВНОЇ  РАДИ  УКРАЇНИ

ЗАХАРЧУК Андрій Савович

УДК: 321(091)(477)

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
ПЕРІОДУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Спеціальність 12.00.01 – історія та теорія держави і права;
історія політичних і правових учень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Київ – 2010


Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України.

Науковий керівник:    доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент НАН України
КОПИЛЕНКО Олександр Любимович,
Інститут законодавства
Верховної Ради України, директор

Офіційні опоненти:  доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент НАПрН України

ЯРМИШ Олександр Назарович,
Ради національної безпеки і оборони України,
керівник департаменту з питань діяльності правоохоронних органів

доктор юридичних наук, професор

ФРИЦЬКИЙ Юрій Олегович,
Міжнародний університет розвитку людини „Україна”, завідуючий кафедрою конституційного, адміністративного та фінансового права

доктор юридичних наук, доцент

ЛАДИЧЕНКО Віктор Валерійович,
Київський національний торговельно-економічний університет, професор кафедри правознавства

Захист відбудеться “17” червня 2010 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.867.01 в Інституті законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

Із дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

Автореферат розіслано “    ” травня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої  вченої ради     О.М. Биков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Вітчизняне державотворення періоду Центральної Ради – один із найбільш складних етапів у розвитку української державності, який характеризується боротьбою за суверенітет і незалежність Української Народної Республіки та розробкою нових політико-правових засад національної держави. Такий державотворчий досвід має непересічне значення з точки зору переосмислення та оцінки процесів державного будівництва останніх 20-и років. Проте взаємозв’язок правотворчих процесів початку ХХ століття та початку ХХІ століття у їх взаємодії залишається малодослідженим у вітчизняній науці історії держави і права.

Досвід державотворення періоду Центральної Ради значною мірою впливає на зміст і характер сучасного державотворення. Так, на початку 90-х років активно використовувався досвід Центральної Ради у сфері законотворення, забезпечення прав національних меншин, реформування судової влади тощо. Окремо слід виділити питання захисту прав людини, власності на землю та ін., які були ключовими як на початку ХХ століття, так і залишаються основоположними для сьогодення. І хоча не всі ідеї Центральної Ради знайшли втілення в сучасному державо- та правотворчому процесі, проте і цей досвід є корисним у контексті модернізації українського суспільства.

Пряме запозичення законодавчих напрацювань Центральної Ради бачимо і в сучасній Конституції України. Йдеться, зокрема, про втілення ідеї малого і великого Герба, що дозволило розблокувати конституційний процес у ніч прийняття Основного Закону. Досвід Центральної Ради оцінювався і враховувався й під час прийняття законодавчих актів, спрямованих на розв’язання міжнаціональних проблем, у тому числі Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р.

Характерно, що чимало інших питань, які розроблялися визначними діячами суспільно-політичної думки того періоду, нині знову виходять на перший план. Так, проблема федералізації, яка так активно дискутується сьогодні в наукових та політичних колах, була близькою і для епохи Центральної Ради. Конституція УНР передбачала надання значних прав місцевим громадам та місцевому самоврядуванню, що, на переконання її розробників, мало забезпечити цілісність держави та дотримання прав і свобод її громадян.

Окремо слід наголосити на зусиллях провідних діячів Центральної Ради, спрямованих на врегулювання економічних проблем в умовах фінансово-економічної кризи, питань права власності на землю, реформування аграрного сектора та ін., що залишаються актуальними і сьогодні.

Варто зазначити, що державно-правові акти УНР заклали фундамент для розбудови сучасної української держави, адже політико-правові ідеали як Центральної Ради зокрема, так і української спільноти в цілому, являли собою прагнення до самостійного життя, надихали наступні покоління на боротьбу за повне державно-політичне визволення. З цим пов’язані такі глобальні процеси історичного розвитку, як консолідація нації, подолання розбіжностей у право розумінні населення окремих регіонів держави, що, зокрема, було втілено в Акті злуки УНР та ЗУНР, відродження у свідомості народу державницького ідеалу, який, за словами М. Грушевського, увійшов у свідомість народних мас, створивши нову суспільну правосвідомість. Саме це дозволило сьогодні визначити роль держави як політичної єдності нації, змісту її діяльності та визначити функції сучасної української держави.

Процеси державотворення в Україні кінця ХХ – початку ХХІ ст. збіглися в часі не лише з періодом докорінних політичних і економічних зрушень, а й з суттєвими змінами в системі міжнародних відносин, переходом від ери конфронтації до відкритості та співробітництва. Це не лише прямі збіги, коли Центральна Рада ухвалила перший ратифікаційний закон в історії українського парламентаризму. Це – проблема зовнішньополітичної орієнтації у її оформленні. Зокрема, позаблоковий статус, питання про який активно обговорюється у Верховній Раді, був предметом жвавих дискусій діячів Центральної Ради та знайшов своє відображення у політиці «власного ґрунту і сили».

Проголосивши державну незалежність, українське суспільство, й Україна як держава, перебувають у пошуках власної національної ідеї. Необхідність консолідації української нації, існування якої наприкінці ХІХ ст. довела вітчизняна суспільно-політична думка, стає невід’ємною складовою сучасного державо- і правотворення. Саме через це ідея державності та політико-правовий зміст державотворчого процесу мають бути в центрі уваги вітчизняних науковців. Окремі аспекти досліджуваної проблеми отримали висвітлення у працях видатних українських політичних та громадських діячів того часу, зокрема, таких, як: Антонович В., Бачинський Ю., Винниченко В., Грушевський М., Дорошенко Д., Кістяківський Б., Кістяківський О., Ковалевський М., Костомаров М., Франко І., Христюк П., Шаповал М., а також сучасних дослідників: Атоян О., Бисага Ю., Єрмолаєв В., Журавський В., Зайчук О., Копиленко О., Ладиченко В., Нижник Н., Никифорак М., Оніщенко О., Палієнко М., Рафальський О., Тищик Б., Фрицький Ю.,  Шевченко А., Ярмиш О.

Необхідною передумовою успішної реалізації Україною своїх можливостей є широкомасштабне входження до світового і, насамперед, європейського співтовариства, що зумовлювало б її активну співпрацю з різноманітними міжнародними організаціями у питанні реформування національної правової системи. Не випадково питання конституційного процесу в цілому й змісту Конституції України зокрема, стали предметом розгляду Венеціанської комісії «За демократію через право».

Дисертаційне дослідження є узагальненням досвіду державо- й правотворчих пошуків Центральної Ради в контексті реалізації існуючого на той час вітчизняного й зарубіжного державно-правового ідеалу. Воно дає можливість ретроспективно осягнути здобутки державного будівництва того періоду, зробити відповідні висновки з помилок минулого та спрогнозувати і віднайти стратегічні орієнтири розбудови сучасної української держави.

З огляду на зазначене дослідження політико-правових аспектів вітчизняного державотворення періоду Центральної Ради є актуальним та має важливе значення як для історико-правової науки, так і для юридичної практики сьогодення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано у відділі проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України. Дисертаційне дослідження виконано як складову загального плану науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної Ради України за темою «Стратегія розвитку законодавства України» (державний реєстр. № 0103U007975).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розкриття особливостей процесів і явищ, пов’язаних зі становленням і розвитком ідеї української державності, а також її практичної реалізації, в один із визначальних періодів Української революції, з точки зору їх значення для практики і досвіду сучасного державотворення в Україні. Окреслена мета закономірно визначає завдання дослідження:

– визначити сучасні теоретико-методологічні засади вивчення державно-правових процесів початку ХХ століття;

– простежити рецепцію зарубіжних правових доктрин ідеологами українського державотворення на початковому етапі Української революції;

– встановити вплив державно-правових та суспільно-самоврядних форм організації українських земель на ґенезу ідеї вітчизняного державотворення;

– дослідити концепцію національної державності у вітчизняній правовій науці та визначити вплив і взаємозв’язок із сучасною правовою думкою;

– розкрити особливості розвитку політико-правового ідеалу в період існування УНР;

– визначити концептуальні засади основних напрямів державотворення в таких ключових сферах, як захист прав людини та захист приватної власності;

– окреслити особливості функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування у період Центральної Ради;

– здійснити ретроспективний політико-правовий аналіз сучасного державотворення України;

– визначити вплив зовнішніх чинників на політико-правові аспекти державотворення періоду Центральної Ради.

Об’єкт дослідження – суспільні відносини, що склалися у зв’язку із процесами українського державотворення періоду Центральної Ради.

Предмет дослідження – українське державотворення періоду Центральної Ради та його вплив на державотворчі процесі в Україні кінця ХХ – початку ХХІ ст.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну основу дисертації складає сукупність наукових методів дослідження філософських, загально- та конкретнонаукових. Засадничими принципами наукового пошуку є об’єктивність, усебічність, методологічний плюралізм, конкретно-історичний підхід, єдність теорії та практики, синергізм знання. Базовою методологічною основою є діалектичний метод, який дозволив розглянути державотворчий процес в розвитку з використанням таких понять як «світогляд», «протиріччя», «культура», «трансформація», «свобода» тощо. Діалектичне поєднання ретроспективного та логічного методів дозволило прослідкувати визначальні етапи розвитку держави та права тих країн, до складу яких входили українські землі, відштовхнувшись від категорії «планетарно-історичне» проаналізувати сутність подій в межах локально-історичних соціально-правових формувань.

З урахуванням специфіки проблематики, мети й завдань дослідження, було використано також такі методи та прийоми:

– аналізу, який дозволив з’ясувати сутність окремих подій процесу державотворення, повніше дослідити їх зміст, врахувати різноманіття точок зору щодо сутності зазначеного державно-правового явища;

– синтезу, що дало можливість установити об’єктивну картину змісту, форм і зв’язків структурних компонентів та ознак державотворчого процесу;

– класифікації, для систематизації основних державницьких теорій та в контексті дослідження державотворчих процесів, що дозволило обґрунтувати теоретико-методологічні підходи представників різних теорій до проблеми змісту й сутності вітчизняного державотворення;

– індукції, для формулювання нових теоретичних положень щодо змісту державотворчих процесів, сутності держави та її призначення;

– дедукції, для визначення оптимальних форм держави;

– контент-аналізу документів, дозволив зрозуміти конкретно-історичний зміст подій, пов’язаних як з процесом формування ідей державності, так і з боротьбою за їх реалізацію;

– компаративістики, для порівняння чинних державницьких концепцій, окремих ідей як їхніх складових, що сприяло комплексному дослідженню державотворчих процесів в Україні.

Формально-логічний метод сприяв з’ясуванню та уточненню змісту політико-правових понять і категорій.

Спираючись на дослідницький та евристичний потенціал історичного методу вивчались динаміка та внутрішня логіка процесу державотворення. Такий підхід дав можливість простежити еволюцію процесу становлення української державності, а також наповнити адекватним змістом поняття «держава».

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв’язання. Дисертаційна робота є першим комплексним дослідженням процесу становлення та розвитку ідеології українського державотворення, її практичної реалізації в роки Української революції, а також втілення державно-правової традиції в контексті набутого досвіду, практики сучасного українського державотворення.

У рамках проведеного дослідження:

вперше:

– узагальнено конкретно-історичний досвід створення та функціонування нових національних держав світу початку ХХ ст. та виявлено його основні політико-правові детермінанти;

– визначено, що становлення української держави часів Центральної Ради відбувалося за загальноєвропейською моделлю державності кінця ХІХ – початку ХХ ст. та, відповідно, окреслено основні засади реалізації державно-правових відносин;

– доведено наявність зв’язку між змістом державницької доктрини та історичними умовами її виникнення і розвитку, що є основною умовою об’єктивного розуміння сутності державотворчих процесів;

– визначено теоретико-правовий підхід щодо запровадження нової ідеології державотворення, центральне місце в якій займає положення про забезпечення прав і свобод людини та громадянина;

– виявлено наявність часткової, а в деяких випадках – повної рецепції зарубіжних правових доктрин парламентаризму, конституціоналізму, реалізації принципу народного суверенітету та місцевого самоврядування у діяльності Центральної Ради;

– встановлено основні ознаки поліархічності української держави часів Центральної Ради;

– визначено концептуальні засади створення національної держави періоду Центральної Ради;

– встановлено, що зовнішньополітична орієнтація Центральної Ради зумовила багатовекторність та позаблоковість зовнішньої політики України;

удосконалено:

– зміст конституційно-правового забезпечення особливостей функціонування виконавчої, законодавчої та судової гілок влади в умовах становлення української державності;

– теоретико-правові підходи до становлення та діяльності Центральної Ради в контексті державотворчого процесу;

– періодизацію діяльності Центральної Ради;

набули подальшого розвитку положення про те, що:

– реалізація програмних засад політичних партій періоду Центральної Ради мала вагомий вплив на вироблення державної політики щодо врегулювання міжнаціональних відносин, земельних питань та реформування соціального забезпечення;

– зовнішній чинник відіграв значну роль у становленні України як незалежної держави на початку ХХ ст.;

– майбутнє української державності, як свідчить досвід діяльності Центральної Ради, значною мірою залежить від того, чи зможе влада забезпечити громадянам реалізацію їхніх природних прав

– визнання незалежності УНР провідними державами світу заклало підвалини реалізації нею міжнародної правосуб’єктності.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що висновки дисертаційного дослідження розширюють знання з історії держави та права України, розвивають теорію права, політичних систем, місцевого самоврядування. Висновки дисертації можуть стати основою для визначення шляхів подальшого розвитку Української держави, що зумовлено запропонованими новими підходами та сформульованими пропозиціями щодо реформування політичної системи, політико-правових засад діяльності всіх гілок влади. Теоретичні досягнення можуть бути використані в навчальному процесі (при викладанні таких навчальних дисциплін як історія держави та права, теорія держави та права, історія вчень про державу та право, конституційне право, політологія, історія України і т. ін.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні та практичні положення, висновки й пропозиції дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях відділу проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України, а також викладені в опублікованих працях дисертанта, серед яких 3 монографії: «Державотворчі пошуки на Слобожанщині в контексті Української революції: політико-правовий аспект (березень 1917 – квітень 1918 рр.)» (Суми, 2002. 6,5 д. а.), «Державотворчі пошуки в Україні періоду Центральної Ради: політико-правовий аспект» (Суми, 2003. 11, 12 д. а.), «Державотворення та правотворення доби Української Центральної Ради» (Харків, 2008. – 18,8 д. а) та 25 наукових статей у фахових виданнях.

Теоретичні та методичні аспекти роботи доповідалися на міжнародних, всеукраїнських, обласних наукових конференціях та науково-практичних семінарах: «Социально-экономические проблемы перехода к обществу смешанной экономики» (Суми, 1992); «Социально-экономические аспекты общества при переходе к рынку» (Суми, 1993); «Політична думка в Україні: минуле і сучасність» (Київ, 1993); «Человек: дух, душа, тело» (Київ – Суми, 1996); «Сучасний стан та шляхи реформування соціальної сфери села (на прикладі Сумської області)» (Суми, 2001); «Науково-практична конференція викладачів, аспірантів та студентів Сумського державного аграрного університету» (Суми, 2001); «Історія Сумщини з найдавніших часів до кінця ХІХ ст. Новітня історія Сумщини» (Суми, 2003); «Науково-практичних конференціях викладачів, аспірантів та студентів Сумського національного аграрного університету» (Суми, 2003, 2004, 2005, 2006, 2007, 2008); Міжнародна науково-практична конференція «Аграрний форум-2006» (Суми, 2006); Міжнародна наукова конференція «Інноваційний розвиток суспільства за умов крос-культурних взаємодій» (Суми, 2008); Міжнародна наукова конференція «Громадянське суспільство в Україні: проблеми забезпечення правотворчої діяльності» (Київ, 2008); Міжнародна науково-практична конференція «Інформаційне суспільство в Україні: інформаційно-правова культура, освіта, наука», присвячена Всесвітньому Дню інформаційного суспільства (Суми, 2008); ІХ Всеукраїнська науково-практична конференція «Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні» (Острог, 2008); Міжнародна науково-практична конференція «Аграрний форум-2008» (Суми, 2008). Участь у зазначених конференціях відбувалася у формі доповідей, виступів, повідомлень.

Наукові положення і висновки дисертаційного дослідження апробовані автором при викладанні загальних курсів з історії держави та права України, історії держави та права зарубіжних країн, історії вчень про державу та право, політології, історії України в Сумському національному аграрному університеті.

Публікації. Сформульовані в дослідженні положення, висновки та пропозиції викладені у 25-и наукових статтях, що опубліковані у фахових періодичних виданнях, а також інших наукових публікаціях автора.

Структура дисертації зумовлена її метою та дослідницькими завданнями. Вона складається зі вступу, п’яти розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (445 найменувань). Обсяг дисертації складає 416 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються його мета та завдання, об’єкт і предмет дослідження, методологічні засади, наукова новизна, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, наведені дані щодо апробації та публікації результатів проведеного дослідження, структури та обсягу роботи.

Розділ перший «Джерельна база та новітні підходи дослідження вітчизняного державотворення періоду Центральної Ради» складається з двох логічно взаємозв’язаних підрозділів. У підрозділі 1.1. «Стан наукової розробки проблеми» наголошується, що нагромадження й систематизація знань з історії вітчизняного державотворення є складовою частиною новітнього українського дослідницького процесу, витоки якого сягають другої половини ХІХ початку ХХ ст. Результати тривалих теоретичних напрацювань щодо державотворення знаходимо в працях історика українського права М. Василенка, історико-етнографічній та фольклористичній спадщині Д. Бантиш-Каменського, О. Бодянського, Т. Калиновського, М. Максимовича, Я. Марковича, Р. Марковича, В. Полетики, В. Рубана, О. Шафонського, теоретичних напрацюваннях кирило-мефодіївських братчиків та громадівців – Т. Рильського, Б. Познанського, П. Житецького, П. Чубинського, М. Михальчука, О. Русова, Ф. Вовка, І. Лучицького, О. Кониського, М. Лисенка, М. Старицького, І. Нечуй-Левицького, М. Ковалевського, С. Подолинського, історичних працях М. Маркевича, М. Костомарова, В. Антоновича, мовознавчих дослідженнях О. Потебні, К. Михальчука, І. Франка, А. Кримського, В. Науменка, Є. Тимченка, літературознавчих студіях М. Шашкевича, Я. Головацького та І. Вагилевича в Галичині й М. Максимовича та І. Срезневського – в Наддніпрянській Україні, працях М. Зібера і М. Туган-Барановського у сфері економіки та суспільствознавства.

Проте, за відомих обставин, в українській радянській правовій та суспільно-політичній літературі ця тема тривалий час була заборонена. У 30-х роках минулого століття була перервана практика синтезного підходу до дослідження проблем українського державотворення, біля витоків якого стояли фахівці юридичної, історичної та політичної галузей науки.

Боротьба за державну незалежність зумовила появу численної української політичної еміграції. Важливим аспектом її діяльності у ХХ ст. стали навчальні та наукові установи. У державно-правових дослідженнях українських вчених-правознавців поза межами України можна виділити два (основні) періоди: міжвоєнний (1920-1939 рр.) та повоєнний (1945-1991рр.).

Міжвоєнний (між Першою та Другою світовими війнами) період розвитку державно-правових досліджень у середовищі української еміграції фактично розпочинається із втратою державної незалежності УНР (УНР ЗУНР) та масовим вимушеним виїздом на еміграцію значної частини українських діячів науки та культури, у т.ч. і ряду відомих вчених-правознавців. У цей час створюються та функціонують Український соціологічний інститут у Відні, Український Вільний Університет у Відні (незабаром перенесений до Праги), Українська Господарська Академія в Подєбрадах, Український Високий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова в Празі, та згодом Український Науковий Інститут у Берліні і Український Науковий Інститут у Варшаві.

У державно-правових дослідженнях українських вчених характерними були питання аналізу процесу національного державного будівництва в Україні у 1917–1920 рр., правового обґрунтування необхідності створення тих чи інших державно-правових інститутів (М. Грушевський, В. Винниченко, П. Христюк, М. Шаповал, Д. Дорошенко та ін.). Знаковою рисою політико-правових досліджень цього періоду був аналіз документів діяльності органів державної влади, політичних партій, але він мав недостатньо високий науково-теоретичний і фаховий рівень, ступінь наукової розробки проблеми й об’єктивність. Однак у контексті дослідження правових і політичних аспектів державотворення періоду Української Центральної Ради ці праці стали вагомим досягненням і не втрачають свого наукового значення й сьогодні.

На початку 90-х років, в умовах кризи комуністичної ідеології, посилився інтерес до можливих альтернатив суспільного і державно-правового розвитку, варіантів національно-державного будівництва. Діяльність Української Центральної Ради стала предметом посиленої уваги дослідників. Вагомим здобутком у дослідженні цієї проблеми стала монографія О. Копиленка. Її теоретичною й методологічною основою є праці М. Грушевського. Зазначимо, що монографія О. Копиленка вийшла у світ у той час, коли вітчизняна правова наука лише почала відкривати для себе визначні постаті національно-державних змагань 1917-1920 рр., тому її поява стала визначальною працею у вивченні вітчизняного державно-правового процесу 1917-1918 років.

На основі аналізу праць М. Грушевського, М. Костомарова, В. Антоновича постання Центральної Ради досліднику здається не випадковим, оскільки в другій половині ХІХ ХХ ст. в українській правовій та політичній думці сформувались державницькі погляди щодо майбутнього України (ідея федералізму М. Драгоманова, а також концепції І. Франка, М. Грушевського Д. Донцова, Б. Кістяківського та ін.).

На початку ХХ ст. українська спільнота, в образі політичних партій, ставила за мету покласти в основу формування української державності вимоги широких верств населення: робітників, селян, солдатів, які утворення української державності тісно пов’язували з реалізацією соціалістичного ідеалу, але в питанні державного устрою далі ідеї «федеративно-демократичної республіки» не йшли.

У розділі досліджується процес утворення Центральної Ради, аналізується міжнародне становище УНР, зміна її зовнішньополітичних орієнтирів під час переговорів у Брест-Литовську. Причини поразки Центральної Ради зумовлені глибокими суперечностями між державно-правовими орієнтирами української влади та її стосунками з державами, що її не підтримували. Зокрема, Україна виявилась затиснутою, з одного боку Росією, з іншого Німеччиною.

Прагнення вітчизняних науковців до осмислення державотворчих процесів на основі нових методологічних підходів, можливість доступу до раніше недоступних архівних джерел, спонукали до появи праць, в яких здійснена спроба новітнього вивчення проблем, пов’язаних із діяльністю Центральної Ради. На увагу, у контексті зазначених підходів, заслуговують праці О. Мироненка, В. Солдатенка, В. Верстюка.

Питання національно-визвольної революції включені до узагальнюючої праці В. Кременя, Д. Табачника, В. Ткаченка, багатотомної праці під загальною редакцією І. Кураса, де проблемам Української революції присвячено другий том. Укладачі тому, на основі широкої документальної бази здійснили аналіз теоретико-правових моделей національного державотворення. З’ясовано політико-правові погляди політичних і громадських діячів у контексті їх подальшого впливу на державотворення в Україні. Окремим аспектам державотворчого процесу періоду Центральної Ради присвячені наукові розвідки В. Журавського, О. Рафальського.

Дослідження процесу формування політико-правових ідеалів Центральної Ради, шляхом розширення документальної бази дає можливість проаналізувати глибинну сутність її діяльності. У цьому контексті безперечну цінність становить академічне видання «Українська Центральна Рада. Документи і матеріали». Тут вперше здійснено спробу систематизації документальних матеріалів, присвячених діяльності Центральної Ради (більше 400 документів).

Одним із важливих аспектів вітчизняного державотворення є аналіз радянської державно-правової доктрини. Адже в недалекому минулому поза увагою залишались питання, пов’язані з формами й методами встановлення радянської державності, її легітимності. В останні роки з’явилася низка праць, що дозволяє певною мірою закрити прогалини зазначених аспектів вітчизняного державотворення (В. Рум’янцев, С. Лозовий, В. Сокальський, О. Атоян).

Важливу роль у розвитку й становленні української державності відігравала зовнішньополітична діяльність Центральної Ради. Проблемі переговорів у Бресті присвячено ряд праць вітчизняних дослідників, які розглядали це питання як через призму становлення вітчизняної дипломатії, так і в контексті ведення переговорів з представниками Четвертного союзу (Д. Вєдєнєєв, І. Гошуляк, Д. Будків).

Характерною рисою сьогодення є створення фундаментальних досліджень, у тому числі енциклопедичних видань, що є вагомою ознакою розвитку державно-правової науки. Чільне місце серед них належить шеститомній «Юридичній енциклопедії». Це перше в Україні видання, яке дає читачеві об’єктивну, науково вивірену інформацію у сфері державно-правового життя, розкриття суті та форм його людського виміру, змісту, напрямів розвитку та функціонування правових інститутів і процесів. Значне місце в енциклопедії займає висвітлення внеску українських та зарубіжних мислителів минулого й сучасних науковців у розвиток державно-правових проблем, національних проблем державотворення, правотворчості, розкриття процесу державно-правової розбудови сучасної України.

Вітчизняні дослідники чимало зробили для наукового відтворення персонального внеску у відродження національної державності видатних діячів, учасників революції.

Слід відзначити, що проблема українського державотворення періоду Центральної Ради на регіональному рівні досліджена недостатньо. Переважна більшість науковців, торкаючись тематики пов’язаної з розробкою та реалізацією державницьких ідеалів, зосереджує увагу на подіях, що розгорталися в Києві.

Процеси державотворення розглядаються крізь призму формування ідей державності населенням окремих регіонів України, аналізу державно-правових доктрин національних та загальноросійських політичних партій, їх практичної реалізації в процесі державотворення, протистояння з більшовицькою політико-правовою доктриною.

Зважаючи на те, що радянська суспільна наука розглядала події 1917-1920 рр. З точки зору підготовки й здійснення соціалістичної революції та побудови класової держави (через що питання про необхідність державно-правового дослідження діяльності Центральної Ради не ставилось), на наш погляд, сьогодні маємо значний доробок, пов’язаний з вивченням державотворчої діяльності Центральної Ради.

Підрозділ 1.2. «Сучасні теоретико-методологічні засади вивчення державно-правових процесів початку ХХ століття» ґрунтується на необхідності гармонійного поєднання існуючих методів правового дослідження. Звернення до сучасної методології як умови всебічного вивчення політико-правових засад вітчизняного державотворення, пов’язане з використанням синергетичного підходу. Поєднання синергетичного й цивілізаційного підходів дозволяє не лише дослідити різноманіття національних правових культур і специфіки національно-державних утворень, але встановити характер та межу взаємодії між ними. Слід по-новому дослідити питання, пов’язані з пріоритетом державних інтересів над особистими, примат держави над правом, свободу вищої державної влади від власних законів тощо.

Аналізуючи правові та політичні аспекти державотворення періоду Центральної Ради, необхідно звернути увагу на державно-правові форми функціонування Росії. Важливим елементом дослідження є аналіз політичних і правових ідей, концепцій, теорій, що виникли в умовах української й російської дійсності. Варто взяти до уваги й те, що будь-які зміни в державі та у праві пов’язані з їх попереднім усвідомленням людьми. Такі зміни відображаються, перш за все, у людській свідомості, у ставленні людської спільноти до соціально-політичного та правового оточення.

Державотворчі процеси періоду Центральної Ради слід розглядати з точки зору історико-логічного методу як у світовому, так і в регіональному масштабі. Політико-правові ідеї Французької революції, буржуазних революцій ХІХ ст. були тим помітним чинником, що визначав зміст державницьких концепцій в українських землях кінця ХІХ – початку ХХ століть.

Вагоме місце в дослідженні державотворчих процесів періоду Української революції посідає державно-правова ідеологія, що виникає на історичній основі. Мається на увазі соціальний, економічний, політичний та історико-культурний аспекти розвитку території України.

Дослідження феномену Центральної Ради потребує переосмислення на якісно новому рівні таких фундаментальних проблем історії держави та права, як становлення державної влади, її відповідність правовій формі діяльності з точки зору взаємозв’язку, взаємозалежності політики, закону і права.

У другому розділі «Теоретико-правова ідеологія вітчизняного державотворення», що складається з трьох підрозділів, охоплено коло проблем, пов’язаних з теоретичним аналізом політико-правових аспектів державотворення наших, з’ясовано специфіку та загальні риси державницьких доктрин тих країн, з якими в різні часи була пов’язана політична доля України. У підрозділі 2.1. «Зарубіжна політико-правова доктрина» було проаналізовано західноєвропейську та американську державницьку ідеологію у контексті сприйняття українською спільнотою західної політико-правової доктрини. Розгляд праць таких мислителів як Ж. Боден, Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо дав можливість сформувати основні принципи політико-правової ідеології, пов’язаної з реалізацією права на державну незалежність. Згідно з концепціями мислителів, складовими чинниками державотворення мало стати утвердження державно-правового статусу етнічних територій, проблеми, пов’язані із формуванням національної ідентичності як основної складової держави.

Майбутнє української державності залежить від того, чи зможе влада забезпечити громадянам реалізацію їхніх природних прав. Саме тому теорія природного права й суспільного договору стала теоретичним обґрунтуванням становлення національної державності, проголошувала право націй на самовизначення, оскільки в ній закладено тезу про право людини змінювати такий державний порядок, де нація не може повною мірою самовдосконалюватись і розкрити власні здібності.

Дж. Локк і Ш. Монтеск’є вважають, що свобода є правом робити все, що дозволено законами. Тому, на наш погляд, проблема рамок свободи, шляхом свідомого дотримання закону, постає однією із головних в українському державотворенні.

Природно-правова традиція мала визначальний вплив на Американську і Французьку революції й зумовила виникнення держави сучасного типу демократичної, конституційно-правової, де визначено межі свободи людини. Орієнтація на правові засади мала стати складовою ідеології вітчизняного державотворення. У майбутній українській Конституції мали знайти своє відображення основні засади держави нового типу – принцип природного права та розподілу влад, пріоритет прав людини.

Поряд з тим політико-правові методи, що супроводжували становлення державності, мали неправовий, жорстокий характер. Перспективи вітчизняного державотворення були пов’язані з тим, чи відобразить політико-правова доктрина необхідність захисту державної незалежності збройним шляхом.

Успіхи вітчизняного державотворення значною мірою залежали від ефективності державно-владного механізму. Державотворчий досвід США свідчить, що функції державного управління здійснюються розгалуженою системою спеціально створених органів. Це пов’язано з наявністю таких владних інститутів, як глава держави і уряд, парламент, а також суди. Тут формується держава, яка не допускає деспотичного використання своїх повноважень.

Поділ політико-правової думки на різноманітні, за змістом, державно-правові течії відбувався в процесі боротьби між феодалізмом і капіталізмом. Тому утворення партій зумовлене поглибленням суперечностей у державно-правових відносинах, а основним змістом їх діяльності стали вимоги такої форми державної влади, як представницько-конституційна держава, що уособлювала на практиці ідею парламентаризму. Практичне втілення ідея парламентаризму в її основних сучасних вимірах вперше знайшла саме в Англії. Йдеться про представницький характер парламенту, його діяльність на постійній основі, двопалатну структурованість, а головне визнання за парламентом функції законотворення.

Зазначимо, що український державотворчий процес має будуватись із врахуванням особливостей парламентаризму в окремих країнах. Це стосується проблем двопалатного парламенту, визначення характеру і змісту депутатського мандату, принципу виборчої системи.

Глибина розробки зарубіжною політико-правовою думкою ідеї державності була пов’язана із ставленням як європейських мислителів, так і урядів до українського питання.

Політико-правові ідеали європейських мислителів з означеного питання носили здебільшого полемічний характер, оскільки виражали погляди й інтереси двох протилежних таборів: про- та антиросійського. Найбільш прихильною до України була німецька політико-правова думка та політичні доктрини її союзників. Предметом їх аналізу стали питання, пов’язані із відродженням української державності, та шляхи побудови незалежної Української держави.

Важливим фактором, що вплинув на формування та розвиток ідеї української державності, стала боротьба слов’янських народів за створення незалежних держав. За цих умов лідери польського визвольного руху визнали право українського народу на державну незалежність. Але уже на рубежі ХІХ ХХ століть політико-правова ідеологія більшості діячів польського національно-визвольного руху ігнорувала право українського народу на державну незалежність й базувалася на територіальних претензіях до України. У свою чергу, політико-правові ідеали російських політичних партій не були направлені на реалізацію права української нації щодо утворення власної держави.

Державно-правові ідеали початку ХХ ст. формувалися під знаком народного представництва, закріплюючись у гаслах про необхідність скликання Установчих зборів. Доведено, що, на відміну від Заходу, ідея Установчих зборів набула в Росії значного поширення. Тому, за певних обставин, українська спільнота могла використати Установчі збори як представницький орган з метою реалізації державницького ідеалу.

З кінця ХІХ століття відбувається трансформація російської правової доктрини в напрямку від правового нігілізму до ліберальних ідей. У межах ліберальної традиції зароджується російська філософія права. Право сприймалося як умова творчої реалізації особистості. Подальший розвиток концепції природного права знайшов своє відображення в ідеї про право людини на достойне існування, реалізацію якого має забезпечити держава, що знаходимо в поглядах В. Соловйова.

Зазначені політико-правові ідеали не були безпосередньо пов’язані з проблемами вітчизняного державотворення, оскільки центральною постаттю доктрини виступав окремо взятий індивід, а не людська спільнота. Разом з тим, у контексті ідеї української державності, зазначені політико-правові ідеали мали важливе значення при умові здобуття Україною державної незалежності. Саме в дихотомії держава – особа держава має забезпечити реалізацію природних прав і свобод індивіда.

Становлення доктрини вітчизняного державотворення значною мірою було зумовлене формою державного правління в Росії. Російська влада не спромоглася гармонізувати державно-правові відносини шляхом переходу до конституціоналізму і, як наслідок, вдосконалити форму правління. Відсутність правових, легальних основ для розвитку ідеології вітчизняного державотворення мала негативний вплив на процес становлення Української держави.

У підрозділі 2.2. «Державно-правові та суспільно-самоврядні форми організації українських земель і їх вплив на ґенезу ідеї вітчизняного державотворення» вперше здійснена спроба проаналізувати вплив державно-правових та самоврядних інституцій на становлення та розвиток державницької політико-правової доктрини. Формування державно-правової ідеології, як свідчить світовий досвід, найбільшої активності набуває за умов існування або власної державності, або ж під впливом на державотворчий процес об’єктивних і суб’єктивних факторів. Водночас формування й реалізація державно-правових ідеалів значною мірою залежить від усвідомлення власної етнічної ідентичності, що зумовлена особливостями державно-територіального устрою.

У процесі дослідження отримала подальший розвиток думка про те, що з кінця ХVІІІ століття в Україні відбувається впровадження імперських владних структур. Зазнає змін державно-територіальний устрій. Це, у свою чергу, вплинуло на процес формування державно-правових ідеалів.

Скасування кріпосного права, епоха лібералізму кінця ХІХ початку ХХ ст. створили широкі можливості для суспільно-політичної діяльності. Саме земства звернули увагу уряду на такі суттєві питання державного життя, як обмеження селянства в правах, необхідність скликання народного представництва та ін.

Правова свідомість українських селян пореформених десятиліть характеризувалася збереженням патріархальних норм звичаєвого права. Станова самобутність українських селян, у поєднанні з соціально-правовими обмеженнями в адміністративних і судових повноваженнях, недосконалість сільської демократії, зумовила їх другорядну роль у суспільстві.

Реалізація «мотивів свободи» була тією чи іншою мірою справою інтелігенції. Саме з ініціативи української демократичної інтелігенції було створено політично-координаційний центр всього українства Центральну Раду. В основу української політико-правової доктрини початку XX століття була покладена думка про те, що носієм національно-державної ідеї може бути лише українське селянство.

Не зважаючи на труднощі державотворчого процесу, які спричинили занепад державно-правового життя українського народу, приєднання Галичини до Австро-Угорської держави мало ряд позитивних наслідків, зокрема проникнення в українське суспільство передових європейських політико-правових доктрин.

Поряд з тим суперечності в становищі української спільноти зумовлювались економічною та соціальною відсталістю, низьким рівнем правової культури. До цього слід додати засилля поляків в органах місцевого самоврядування. Зазначені обставини не дозволили повною мірою скористатися правами і свободами, гарантованими австрійською конституцією та законодавством.

Підрозділ 2.3. «Концепція національного державотворення у вітчизняній правовій і політичній думці» визначив процес національно-державного відродження, який було започатковано в останні десятиріччя ХVIII століття на хвилі національно-визвольних рухів у Європі. Він також увібрав у себе ідеї західноєвропейської державної традиції й політико-правової доктрини.

З розвитком буржуазного права попередня теза «ми інші, ніж вони, бо в нас інша мова, право та віра» набрала вигляду «ми інші за історією, мовою, характером, духом, тому ми вимагаємо нашого права у нашій державі на нашій території». На Сході України такий розвиток національної свідомості був перерваний після розгрому Кирило-Мефодіївського братства і відновився на ґрунті діяльності хлопоманів, українофілів, громадівців.

Важливу роль у процесі становлення національної самосвідомості відіграла діяльність Харківського й Київського таємних товариств. Державницька доктрина товариств передбачала вирішення національного питання шляхом перетворення Росії у федеративну республіку.

Період після скасування кріпацтва позначився помітним інтересом української інтелігенції до проблем державотворення. Однак спроби, направлені на відродження державницької традиції, натикались на антинаціональну політику царизму.

У 80–90-х роках ХІХ ст. в Україні з’явилася низка організацій молоді, які не тільки прагнули оволодіти творчою спадщиною й досвідом державотворчої діяльності своїх попередників, а й намагалися збагатити цей досвід у галузі теорії й практики українського державотворення.

На межі ХІХ-ХХ ст. українська державницька ідея вступила у фазу нового теоретичного й практичного розвитку. Реалізація ідеалу розглядалось крізь призму конституційної регламентації державно-владних відносин, прав і свобод людини, взаємовідносин особи й держави. Український конституціоналізм знаходить своє відображення в концепціях Т. Шевченка, М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Винниченка, І. Франка, Ю. Бачинського.

З виникненням і становленням фахової юридичної науки вітчизняна державно-правова думка збагатилася працями таких всесвітньо відомих учених-правників, як О. і Б. Кістяківські, М. Палієнко, М. Ковалевський та інші. Теоретико-правові погляди спрямовувались на дослідження етичної природи права, його соціальної сутності, яка відображає значення юридичних інститутів у державному житті. Розглядаючи дихотомію держава особистість, більшість із них надавала перевагу інтересам людини, де держава зобов’язана створити умови для реалізації прав і свобод індивіда.

Політичне пожвавлення української громадськості кінця ХІХ століття створило умови для переростання українського національного руху у нову фазу політичної діяльності. Утворення українських партій, розробка ними державно-правової доктрини, опозиційної монархічній формі правління, стало свідченням нової якості процесу вітчизняного державотворення. Саме тут були закладені основоположні принципи, які мали безпосередній вплив на державотворчу діяльність Центральної Ради.

Утворення українських політичних партій стало об’єктивно зумовленим етапом еволюції українського національно-визвольного руху. Перед його провідниками постійно стояла дилема: або спиратися на широкі верстви українського суспільства (що відповідало національним прагненням лідерів українського руху), або йти в середовище міського, індустріального, переважно зрусифікованого, пролетаріату й спролетаризованих верств села та дрібнопромислового робітництва. Поряд із негативними явищами, такими як організаційна кволість, ідеологічний догматизм тощо, діяльність українських політичних партій підготувала вступ українського національно-визвольного руху в стадію безпосереднього державотворення. У цей період політична боротьба спричинила появу цілої плеяди талановитих діячів, які взяли активну участь у розбудові національної держави в 1917 1918 роках.

Характерна особливість державно-правової культури української громади в Галичині полягала в тому, що вона акцентувала увагу на національній єдності, а не соціальній стратифікації суспільства. Тут майже не було місця для пролетарського класового розуміння державно-правової системи. Ідея української національної державності народжувалася в умовах демократичної виборчої системи.

Під кутом зору державно-правового прогресу існування самодержавства знаменне тим, що саме в цей період населення, через вибори до Державної думи, отримало змогу брати участь у законотворчій діяльності, що зумовило певну еволюцію політико-правових підходів, ставлення українського суспільства до закону, влади та інших державних і правових інституцій. Означений період вітчизняного державотворення характерний тим, що рівень правової культури тогочасного суспільства був одним із визначальних чинників, що зумовили державницьку долю українського народу в ХХ столітті.

У третьому розділі «Еволюція державницької доктрини на початковому етапі Української революції», який складається з двох підрозділів, аналізується процес розвитку та реалізації ідеології вітчизняного державотворення в нових історичних умовах: від початку Першої світової війни до кінця першого періоду діяльності Центральної Ради. У підрозділі 3.1. «Реалізація політико-правового ідеалу в діяльності суб’єктів державотворчого процесу» розглядається реалізація державницького ідеалу, що формувався в цей період.

Наявність у політико-правових платформах національних партій заяв про схильність до монархічної форми правління, що ґрунтується на засадах конституціоналізму, стала свідченням достатньо високого рівня їх державницької зрілості. Адже, будучи з самого початку свого існування прихильниками республіканського устрою, вони тим самим показали, що незалежність України для них важливіша, ніж програмні постулати.

У політико-правових ідеалах національних політичних партій державницька доктрина знаходить своє відображення у формі автономії в складі Російської Федеративної Республіки. Разом з тим, виходячи з поліетнічного складу населення України, сформульовано тезу про забезпечення прав національних меншин.

У середовищі певної частини українського суспільства державницький ідеал набуває самовираження у формі самостійницького статусу України. Але він не знайшов підтримки в українському суспільстві значною мірою через те, що її прихильниками були представники заможних верств. Крім того, в українському національно-визвольному русі великого впливу набуває соціалістична ідеологія. Тому в складі Центральної Ради практично не знайшлося місця тим силам, які поділяли загальнонаціональні, а не соціалістичні політико-правові ідеали.

Свідченням того, що в українському суспільстві не набула завершеного вигляду національно-державна доктрина, стала тактична лінія національних політичних партій під час виборчої компанії до органів місцевого самоврядування. Політико-правові ідеали українських партій, за винятком партій національно-радикального напрямку, знайшли своє відображення у створенні виборчих блоків з російськими партіями соціалістичної орієнтації і, таким чином, підтвердили пріоритет соціально-класового, а не національно-державного чинника. У свою чергу, характер і зміст державотворчого процесу значною мірою визначався впливом загальноросійських політичних партій, їх державно-правовими ідеалами.

Державотворчі пошуки характеризувалися високою активністю численних осередків загальноросійських, польських, єврейських партій. Державницькі пріоритети загальноросійських партій знаходили своє відображення в двох напрямках. Перший, до якого схилялись меншовики, есери, кадети, мав відбуватися в правовій площині, еволюційним шляхом.

Протилежної політико-правової доктрини дотримувалися більшовики. Стоячи на класових позиціях, вони були прихильниками перманентного розвитку революції до її соціалістичного етапу. При цьому використовували не лише мирні, легальні форми, але були прихильниками насильницьких методів боротьби.

Помітний вплив на розвиток революції здійснили єврейські партії. Вони висували гасло національно-культурної автономії. У цьому контексті лідери єврейського національного руху прагнули до тісної співпраці з українським національним рухом.

Незважаючи на те, що польський рух справляв менший вплив на процеси вітчизняного державотворення, зазначимо, що більшість політичних партій підтримувала прагнення українського народу до незалежності.

З подальшим утвердженням ідеї національної державності Центральна Рада поступово набирала ознак всеукраїнського представницького органу. У зв’язку з цим відзначимо значущість ідеї народного волевиявлення в контексті розвитку концепції вітчизняного парламентаризму.

Діяльність Центральної Ради характеризувалася непростими відносинами з Тимчасовим урядом. Адже тільки за наявності дотичних точок зору на процеси національно-державного будівництва був можливий подальший розвиток вітчизняного державотворення. Компромісу було досягнуто на основі політико-правових пріоритетів, в основу яких покладено ідею народного суверенітету. Формою його реалізації мали стати Установчі збори. Проте подальший розвиток подій показав, що центральна влада не була послідовною у своїх діях щодо виконання досягнутих домовленостей.

Відчуваючи загрозу державницьким прагненням українського народу, пов’язану з наростанням кризових явищ у державі, Центральна Рада обґрунтувала новий зміст ідеї Установчих зборів. Суть її полягала в тому, що всі народи, які населяли Росію, володіють суверенним правом на власну незалежність. Досягти її можна шляхом проведення регіональних (національних) Установчих зборів.

Аналізуючи конституційні акти Української Центральної Ради, варто зазначити, що вона зробила все необхідне для правового становлення української державності. Універсали й Конституція УНР є свідченням послідовності процесу вітчизняного державотворення.

Державотворчі процеси охопили й представників української спільноти, що мешкала за межами етнічних українських земель. Відбулося організаційне оформлення українства на теренах Російської держави. Новостворені громадські й політичні структури всіляко підтримували державницьку діяльність Центральної Ради, інформували російське суспільство про мету та зміст українського національного руху. Державницький ідеал українства знаходив своє відображення в еволюції від національно-культурної автономії до ідей федералізму.

Всебічну підтримку державотворча діяльність Центральної Ради отримала й серед українських військових. У численних резолюціях військових з’їздів та зібрань лунали вимоги радикальної зміни державно-правового статусу України. Тому Центральна Рада, не бажаючи загострювати відносини з Тимчасовим урядом, намагалася державницькі прагнення українських військових направити в русло автономізму.

Не сподіваючись на задоволення власних потреб легітимним шляхом, українське селянство й робітництво часто застосовувало неправові, насильницькі методи діяльності. Такий характер відносин становив загрозу процесу вітчизняного державотворення. У цій ситуації зростає роль Центральної Ради. Адже від того, чи зможе вона залишитися лідером українського національного руху, чи здатна вона знайти адекватні правові шляхи досягнення уже сформованого політико-правового ідеалу, залежав успіх вітчизняного державотворення

Події кінця жовтня 1917 року в Петрограді відобразили зміст суперечностей, які сформувались у суспільстві. Проголосивши перехід влади до рук Рад робітничих і солдатських депутатів, більшовики, таким чином, запропонували суспільству нову державно-правову модель розвитку.

У підрозділі 3.2. «Теоретико-правові аспекти становлення та реалізації принципу національно-персональної автономії» досліджується процес формування й реалізації основних політико-правових засад Центральної Ради в національному питанні. У процесі дослідження отримала подальший розвиток теза про те, що успіх державотворчої діяльності Центральної Ради залежав від того, чи отримає вона підтримку з боку національних меншин України.

Варто зазначити, що політико-правові ідеали Центральної Ради ґрунтувались на принципі права націй на самовизначення. Тому її лідери підтримували прагнення представників національних меншин України до реалізації національних пріоритетів, зокрема ідею національно-персональної автономії.

Принципові положення державно-правової концепції Центральної Ради були розроблені Всеукраїнським національним конгресом. Поряд з вимогою автономного статусу України в складі федеративної Росії Конгрес поставив за мету забезпечення прав національних меншин.

Новим кроком у справі вирішення національного питання стало проголошення Центральною Радою Універсалів. Політичні й правові ідеали, викладені в Універсалах, заклали правову основу гармонізації міжнаціональних відносин. У них проголошувалась рівність всіх народів, закріплювались такі принципи природного права, як свобода слова і друку, вірувань, недоторканності особи, вільний розвиток національних мов. Згідно з Універсалами великоруському, єврейському і польському народам надавалось право національно-персональної автономії.

У подальшій діяльності Центральної Ради тенденція залучення представників національних меншин до розробки тактичної і стратегічної лінії державотворчого процесу стала характерною ознакою її діяльності. На нашу думку, це сприяло налагодженню стосунків між українською і неукраїнською демократією. Зумовлені підходи стали свідченням готовності Центральної Ради до порозуміння й рівноправної співпраці з національними меншинами на користь загальноукраїнської справи. Позиція Центральної Ради, зокрема по відношенню до національних меншин, знайшла своє відображення в тексті І Універсалу.

У свою чергу, представники неукраїнських національностей бажали залучитись до співпраці з Центральною Радою з метою підтримки державотворчих тенденцій, направлених на всебічне вирішення національного питання.

Надзвичайною активністю характеризувався національний рух кримських татар, метою якого було самовизначення кримськотатарського народу. Але проти цього категорично заперечував Тимчасовий уряд. Використовуючи ці суперечності, Центральна Рада намагалася всіляко підтримувати національно-визвольний рух на півострові. Разом з тим вона опинилася перед дилемою: погодитися із відродженням державності на півострові, чи включити Крим до складу України.

Нового забарвлення національний чинник набув під час переговорів між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у червні-липні 1917 року. Опираючись на досягнуті домовленості, Рада 3 липня 1917 року оприлюднила текст ІІ Універсалу. Цим актом проголошувалось, що склад Ради поповнюється представниками національностей, що проживали в Україні.

Широкий розмах державотворчого процесу на середину 1917 року, активна участь у ньому представників національних меншин, поставили перед Центральною Радою питання про необхідність перенесення проблем національно-державного будівництва в практичну площину. Власне, Центральна Рада виступила ініціатором вирішення національного питання в загальноросійському масштабі. При цьому йшлося не про державний суверенітет, а про федеративний устрій.

Розбудова жорстко централізованої Російської держави на засадах федералізму стала важливим кроком на шляху до вирішення проблем національно-державного будівництва. Разом з тим непохитна прихильність принципам федералізму (і небажання розвинути їх в напрямку самостійницьких державницьких ідеалів) стала однією із головних причин поразки державотворчого процесу в Україні.

Державотворча діяльність Центральної Ради в етнополітичній сфері не набула б завершального вигляду без розробки й прийняття відповідної правової бази. На цьому шляху важливою подією став Закон про національно-персональну автономію. Більшість українських дослідників звертає увагу на те, що він мав конституційний характер. Аналізуючи передумови та історію його прийняття, відкидаються інсинуації, ніби Центральна Рада загравала з національними меншинами, аби заручитися їх підтримкою. Підтверджується думка про те, що закон логічно випливав з усього попереднього розвитку Української революції, державницьких ідеалів Центральної Ради та її лідерів.

У процесі подальшого розвитку революції удосконалювалися підходи, направлені на розв’язання національних відносин. Вони набували більшої завершеності, досконалості, характеризувалися конкретними практичними заходами. Однак законотворча діяльність Центральної Ради, направлена на задоволення політико-правових ідеалів етнічних груп, була перервана наступом радянських військ, а згодом відмінена урядом гетьмана П. Скоропадського.

Четвертий розділ «Генеза державницької ідеї в контексті зміни правових засад революції» складається з трьох, логічно пов’язаних між собою підрозділів. Підрозділ 4.1 .«Концепція національного державотворення й російська ліберальна державно-правова ідеологія» присвячений проблемам розробки державницької доктрини в період існування Тимчасового уряду, в основу діяльності якого були покладені політико-правові ідеали російського лібералізму.

Після Всеукраїнського національного конгресу Центральна Рада взяла на себе відповідальність за створенню такої системи державно-правових відносин, яка виражала її прагнення до переобрання функцій крайової влади. З метою реалізації поставленої мети було обрано оптимальну, з точки зору правового змісту її реалізації, форму – ведення переговорів з центральною владою.

Не зважаючи на те, що Центральна Рада стала на шлях співробітництва з Тимчасовим урядом, вона не знайшла належної підтримки з боку останнього. Протидія з боку російської влади було зумовлена не лише тим, що політико-правова доктрина уряду захищала принцип єдиної й неподільної Росії. Як засвідчив досвід перебування делегації Центральної Ради в Петрограді, представники російської революційної демократії психологічно були не готові до компромісу з українською стороною. Тому розгляд українського питання набув швидше формально-правового, а не політико-правового характеру. При цьому в політико-правовій доктрині як Тимчасового уряду, так і Центральної Ради ми спостерігаємо спільні точки зору на ідею народного суверенітету.

Небажання Центрального уряду стати на шлях співробітництва не зупинило Центральну Раду в її прагненні сформувати такі політико-правові погляди, які відображали б прагнення до незалежності. Тому проголошенням І Універсалу Центральна Рада задекларувала готовність до реалізації державницького ідеалу, сформованого українською спільнотою на середину 1917 року.

Спостерігаючи за просуванням України до національної державності, Тимчасовий уряд почав демонструвати певне розуміння українських проблем і шукати порозуміння з Центральною Радою шляхом переговорів. Найголовніша ознака цього переговорного процесу Центральна Рада виступала рівноправним партнером Тимчасового уряду. Сторони дійшли згоди, що Генеральний Секретаріат, доповнений представниками національних меншин, є органом крайового управління, відповідальним перед Тимчасовим урядом. При цьому Центральна Рада залишалася вищим органом влади в Україні й зобов’язувалася не чинити будь-яких дій щодо переходу до автономного устрою без участі Генерального Секретаріату. Санкціонувалося право Ради на розробку проекту автономії України за умови, що його подадуть на остаточне затвердження Всеросійським Установчим зборам. Сторони домовилися про негайне затвердження Центральною Радою обговореного за участю міністрів тексту Універсалу, що мав бути опублікований одночасно з декларацією Тимчасового уряду.

ІІ Універсал, що за змістом був більш поміркованим, став втіленням конкретної домовленості з легітимною владою. Фактично це означало визнання Центральної Ради як крайового органу управління. Хоча право затвердження генеральних секретарів надавалося центральній владі, це був тимчасовий, перехідний етап, оскільки, виступаючи проти самочинного запровадження засад автономії, Центральна Рада сподівалася, що Всеросійські Установчі збори закріплять автономний статус України.

Таким чином, російська й українська демократія змогли сформулювати спільні підходи до подальшого бачення державотворчого процесу, в основу якого було покладено ідею народного суверенітету. На цій основі українська спільнота отримала право на реалізацію власних державно-правових ідеалів.

На жаль, органам державної влади Росії не вдалося створити умови для реалізації сформованого державницького ідеалу. Попри всі успіхи державотворчого процесу, і, зокрема, утвердження права українського народу на власну державність, революційній демократії країни не вдалося розв’язати основоположні суперечності у суспільстві. Це стосується проблем війни та миру, не вдалося у визначені терміни провести вибори до Установчих зборів, також залишилися невирішеними важливі соціально-економічні питання.

Використовуючи невдоволення трудящих мас соціально-економічним становищем, більшовицька партія наприкінці жовтня 1917 року, у результаті збройного перевороту, домоглася від ІІ Всеросійського з’їзду Рад робітничих і солдатських депутатів проголошення радянської влади. Із перемогою більшовиків відбувається докорінна зміна форми й змісту державотворчих процесів. Адже Центральна Рада й Генеральний Секретаріат як орган тимчасового представництва краю, що досі входив до складу Російської держави, визнавали Тимчасовий уряд як вищий орган державного управління. Усунення цієї легітимної структури, правоздатність якої обмежувалась Установчими зборами, звільняло Центральну Раду від будь-яких обов’язків щодо нового режиму, який приходив до влади до часу скликання Установчих зборів. Суперечності в становищі Центральної Ради посилювались і тим, що до цього часу революційна демократія Росії й України не розглядала можливі шляхи розвитку революції з точки зору насильницького завоювання влади. Тому перед лідерами Української революції постало питання, пов’язане з необхідністю надання політичної й правової оцінки більшовицькому перевороту.

У підрозділі 4.2. «Українська Центральна Рада й радянська політико-правова доктрина» досліджуються проблеми, пов’язані з пошуком шляхів реалізації ідеї незалежності після більшовицького перевороту. Адже в цей час було перервано загальну тенденцію вітчизняного державотворення, пов’язану зі скликанням Установчих зборів, основне завдання яких полягало у визначенні державного устрою країни.

Доведено, що стоячи перед необхідністю подальшого розвитку державотворчого процесу, Центральна Рада мала відштовхуватися від політико-правових орієнтирів, сформованих у відносинах з Тимчасовим урядом.

Політико-правові ідеали Центральної Ради, у нових умовах становлення української державності, були викладені в ІІІ Універсалі.

Відсутність правової оцінки більшовицького перевороту з боку Центральної Ради, була зумовлена спільним баченням суті соціально-економічних перетворень.

Зміст державотворчого процесу, через призму задоволення інтересів знедолених верств суспільства, був спрямований проти консолідації української нації, що перешкоджало становленню Української держави. Правова недосконалість співвідношення проголошених Універсалом соціально-економічних і політичних реформ полягала, зокрема, у декларованому принципі недоторканності особи з одного боку, а з іншого – в необхідності конфіскації земель окремих категорій населення. Така суперечність зумовила відповідний характер вітчизняного державотворення, при якому ідеал національної держави не став домінуючим. Задекларувавши адекватні більшовицькій політико-правовій доктрині вимоги соціально-економічного характеру, лідери Центральної Ради сподівалися на можливу співпрацю з радянським режимом. Але, відчуваючи можливі ризики такої співпраці, Центральна Рада дистанціювалася від більшовицького режиму проголошенням Української Народної Республіки.

Універсал став помітною віхою в справі національного державотворення. По-перше, тут окреслювалася територія Української Народної Республіки. Це, у свою чергу, знімало з порядку денного проблему українського громадянства. А, по-друге, Центральна Рада зробила ще один крок на шляху до розв’язання національного питання, проголосивши необхідність прийняття закону про національно-персональну автономію.

Дослідженню державотворчого процесу періоду незалежності, проголошеної ІV Універсалом, присвячений підрозділ 4.3. «Розвиток політико-правового ідеалу в період існування Української Народної Республіки». Важливою складовою українського державотворення є те, що на початку 1918 року Україна постала як самостійна, незалежна держава, рівноправний партнер у міждержавних відносинах. Не зважаючи на труднощі, зумовлені прагненням радянської сторони ізолювати представників Центральної Ради, українська делегація змогла, враховуючи внутрішні суперечності в Німеччині та Австро-Угорщині, добитися сприятливого для себе результату.

Враховуючи надбання теоретико-правової доктрини початку ХХ століття, Центральна Рада виходила з необхідності узгодження державно-владних відносин з політико-правовими доктринами союзників.

Державно-правова думка Німеччини відобразила основні принципи лібералізму: особиста свобода та приватна власність як найважливіші суспільні цінності. Домінування зазначених ідеалів забезпечує не лише реалізацію творчих здібностей особистості, її добробуту, але водночас є гарантом державності. Характер відносин між союзниками значною мірою залежав від того, наскільки зміст державотворчого процесу буде відображати їх політико-правові ідеали.

З метою об’єктивного розуміння змісту політико-правових ідеалів доби Центральної Ради необхідно враховувати зрушення, що сталися в правовій психології населення України. В умовах війни (як світової, так і громадянської) та економічної розрухи відбувався процес подальшого зубожіння населення, розклад його соціальної та політичної структури. Як наслідок, відбувалася руйнація традиційних уявлень про правовий порядок і норми суспільної поведінки. Утворюються сприятливі умови для прояву крайніх форм соціального радикалізму. У суспільстві утверджувалася думка, що найбільш сприятливим і ефективним засобом розв’язання соціальних і політичних суперечностей є насильство.

Негативний вплив на формування правових ідеалів населення краю мав заклик більшовиків до ліквідації права власності (гасло «грабувати награбоване»). Із впливом на робітничі маси політико-правових ідеалів більшовиків сформувалося вороже ставлення до права як до явища буржуазного суспільства. У цьому крилася небезпека для вітчизняного державотворення, оскільки свого подальшого поширення набувають класові антагонізми, що, у свою чергу, не сприяло консолідації української спільноти.

У квітні 1918 року антиправовий та антидержавний рух досягають свого найвищого розвитку. Неспроможність Центральної Ради налагодити державне життя шляхом примусу спонукала населення до власної правотворчості. Державотворчі пошуки Центральної Ради розвивалися в напрямку забезпечення соціально-економічних пріоритетів знедоленої частини українського суспільства, основну масу якого становило селянство. Незважаючи на його підтримку, Центральній Раді не вдалося перехопити ініціативу й реалізувати задекларовані політико-правові ідеали.

Не останню роль у ставленні союзників до Центральної Ради зіграв факт невиконання українською стороною окремих положень двостороннього договору. Тому німецьке командування дійшло висновку про необхідність формування в Україні більш дієздатного уряду.

П’ятий розділ «Сучасне державотворення в Україні: ретроспективний політико-правовий аналіз, актуальні проблеми минулого й сучасності», в якому здійснено порівняльний аналіз державотворчих пошуків періоду Центральної Ради й сьогодення, складається з двох підрозділів. У підрозділі 5.1. «Політико-правові засади становлення національної державності: традиції, досвід, практика» на основі діяльності Центральної Ради аналізуються політико-правові аспекти досягнення Україною державної незалежності.

У процесі дослідження отримала подальший розвиток теза про те, що після поразки Центральної Ради державотворчі процеси знаходять своє відображення в боротьбі різноманітних політико-правових доктрин. Спробу критичного переосмислення державотворчого досвіду Центральної Ради знаходимо уже в період Директорії Української Народної Республіки.

У результаті протистояння політичних сил, які відображали альтернативні державницькі ідеали, на більшій частині території України встановилася радянська влада. Юридичне закріплення радянської державності розпочалося з прийняттям у 1919 році Основного Закону, який за своїм змістом відповідав тексту першої Конституції Радянської Росії. Проголошуючи класовий характер держави, Конституція обмежувала представницькі можливості селянства. Крім того, з утворенням СРСР було обмежено й національні інтереси окремих народів.

Характерною особливістю радянської правової системи в Україні стала повна рецепція права більшовицької Росії. Вона передбачала домінування принципу революційної доцільності, який був повністю підпорядкований класовим інтересам й ігнорував національні політико-правові пріоритети.

На середину 80-х років ХХ століття в Україні сформувалися політико-правові ідеали, які передбачали оновлення економічних, правових та соціальних інститутів. Поряд з тим в українському суспільстві посилилося прагнення до суверенітету та незалежності. Державотворчі ідеали знайшли своє відображення в програмних вимогах політичних партій, що виникли на хвилі демократизації. Вони відображали традиції партій національно-радикального напрямку початку ХХ століття, що не знайшли свого подальшого розвитку в державотворчих пошуках періоду Центральної Ради.

Другу групу політичних сил становили партії, які займали помірковано-державницьку позицію. Державницькі ідеали цих партій перекликалися з політико-правовими доктринами політичних сил соціально-радикального напряму. Їх прихильність до федеративного устрою, як і в період Центральної Ради, значною мірою зумовлювалася прагненням не допустити погіршення соціально-економічного становища республік, пов’язаного із виходом зі складу Союзу РСР.

Проголошені 16 липня 1990 р. Декларацією про державний суверенітет принципи є відображенням не лише історичної правонаступності з ІV Універсалом Центральної Ради. Їх єднає як сама ідея державної самостійності, історична спроба формування української державності в сучасному їх розумінні, так і пошук шляхів її реалізації.

Втілення проголошених державницьких ідеалів ускладнювалося протистоянням із союзним центром. Виступивши з ідеєю укладення оновленого союзного договору, керівництво Радянського Союзу відобразило тим самим політико-правові ідеали Тимчасового уряду, викладені ним у Тимчасовій інструкції Генеральному Секретаріату. У відповідності з її текстом повноваження Генерального Секретаріату суттєво обмежувались у порівнянні з попередніми домовленостями.

Четвертий з’їзд народних депутатів СРСР ухвалив рішення про проведення всенародного референдуму з питання збереження єдності оновленої радянської федерації. Власне, у референдумі знайшла свою реалізацію проголошена ІІ Універсалом Центральної Ради ідея народного суверенітету. Втілення в сучасному державотворчому процесі принципу народного суверенітету зумовлене прагненням максимального використання можливостей безпосередньої форми демократії з метою досягнення державної незалежності.

Як показав досвід державотворення періоду Центральної Ради, розвиток відносин між Україною й Росією має ґрунтуватись на державницькій традиції обох країн. Україна й Росія мають узгоджувати власні інтереси шляхом переговорів, невтручання у внутрішні справи та поваги до права кожного народу на самостійний розвиток. Зазначені підходи знайшли своє відображення в підписанні Біловезької угоди.

Україна прагне визначитись в новому для себе геополітичному оточенні. Однією з основних проблем, пов’язаних з формуванням модерної української нації і держави, є питання впливів Сходу і Заходу. З огляду на це маємо будувати зовнішню політику не допускаючи помилок, здійснених Центральною Радою, коли її політико-правові ідеали, пов’язані з забезпеченням прав особи, недоторканності інституту приватної власності, дотримання і виконання міжнародних угод не знайшли безпосереднього втілення в практиці державотворення.

У підрозділі 5.2. «Політико-правові аспекти сучасного державотворення» зазначається, що особливості вітчизняного державотворення полягають у відході від радянської системи державності, в основу якої було покладено класовий а не національного аспект. Як засвідчив досвід виборчих кампаній 1917 року, українські політичні партії соціально-радикального спрямування поділяли політико-правові ідеали більшовиків.

Паралельно з подіями, направленими на ліквідацію командно-адміністративної системи, в Україні розгортався новітній конституційний процес. У його основу було покладено принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, що є відображенням традицій, закладених Конституцією Української Народної Республіки 1918 року.

Вирішальним моментом на шляху демократичної трансформації політичної системи стало прийняття Верховною Радою Конституції України. Однак її прийняття поставило чимало як практичних, так і теоретичних проблем. Однією з найбільш складних є взаємодія законодавчої і виконавчої гілок влади. Досвід державотворення періоду Української революції дає нам приклад гармонізації відносин між Центральною Радою як законодавчою структурою, та Генеральним Секретаріатом як органом виконавчої влади. В основі їх діяльності було покладено принцип взаємної відповідальності за зміст і характер державотворчого процесу. Завершального вигляду він набрав після проголошення IV Універсалу, коли Центральна Рада сформувала на пропорційній основі, уряд – Раду народних міністрів. По суті, в Україні була встановлена парламентська республіка.

Вивчення досвіду Центральної Ради є актуальним ще й тому, що процеси сучасного державотворення зазнали на собі впливу нерідко протилежних концепцій державності, зокрема й авторитарних. До внесення змін до Конституції центральне місце в системі вищих органів державної влади належало Президенту. З метою здійснення подальших конституційних повноважень була утворена Адміністрація Президента, статус і функції якої домінували над Кабінетом Міністрів і місцевими державними адміністраціями. Подібної централізації влади не знала жодна демократична країна світу і якої не було в колишньому Радянському Союзі. Таким чином спостерігаємо розбіжності в стратегії розвитку української державності, яка полягала в поступовому переході від парламентської до президентської моделі.

Важливим недоліком у взаємодії виконавчої та законодавчої гілок влади стала політична неструктурованість державної влади. Як наслідок, у Верховній Раді України не склалася політична (конструктивна) більшість, сформована за партійною ознакою, як могла б впливати на формування уряду, з одного боку, а з іншого Президент і уряд також не мали необхідної більшості, щоб, спираючись на неї, законодавчо забезпечити програму своєї діяльності. На основі аналізу досвіду державотворення періоду Центральної Ради доведено, що в умовах партійного протистояння політичні дискусії набувають гострого, а часом і жорсткого протистояння. Розв’язання існуючих суперечностей можливе за умови врахування й сприйняття політико-правових ідеалів політичних опонентів. Сформований компроміс породжує не тільки колективну відповідальність за зміст і характер державотворення, а й сприяє вищому рівню політичної й правової культури суспільства. При цьому важливо, на відміну від досвіду Центральної Ради, щоб в державотворчому процесі враховувалися державницькі концепції всього спектру політичних сил – від соціально-радикального до національно-державного.

Зазначені суперечності зумовили необхідність подальшої трансформації політичної системи. За своїм правовим змістом зміни та доповнення, внесені до Конституції України 2004 р., відповідають політико-правовим засадам Конституції УНР 1918 р. Ці два документи пронизані ідеєю народного суверенітету, демократичністю виборчого процесу, декларують принцип розподілу влади.

Також вбачається певний ретроспективний взаємозв’язок у питаннях територіального устрою. У період Лютневої революції Тимчасовий уряд рекомендував утворювати на місцях ради об’єднаних громадських організацій. Така ситуація сприяла тому, що представники українського визвольного руху створили Центральну Раду, яка, на їхню думку, мала стати органом місцевого управління в Україні. У зв’язку з цим перед Центральною Радою постала низка складних проблем, пов’язаних зі створенням механізму управління Україною. Однією з найбільш складних – була проблема державно-територіального устрою. Стоячи на засадах широкого місцевого самоврядування, лідери Центральної Ради використовували традиційну для української політико-правової думки ідею федералізму, що мала забезпечити належне управління великою територією.

Враховуючи досвід державотворчої діяльності Центральної Ради, яка в Конституції УНР 29 квітня 1918 р. закріплювала федеративний устрій України, отримала подальший розвиток думка про необхідність прийняття закону про державно-територіальний устрій. Крім того, вирішення проблем державно-територіального устрою передбачало розробку державної етнонацiональної політики, принципів управління етнічними процесами, методів i засобів соціально-економічного, політичного i правового регулювання міжетнічними відносинами.

Центральна Рада надавала великого значення вирішенню національно-культурного питання, яке мало реалізуватися у формі національно-персональної автономії. У зв’язку з цим важливою складовою державотворчого процесу стало поповнення Центральної Ради на пропорційній основі представниками національних меншин. У складі Генерального Секретаріату утворювалось Секретарство міжнаціональних справ. Демократичного розв’язання національне питання набуло з проголошенням ІІІ Універсалу, в якому знайшла своє відображення ідея національно-персональної автономії. Логічним завершенням державницької діяльності Центральної Ради щодо національних меншин, стало прийняття Закону про національно-персональну автономію.

Подальше вирішення проблем сучасного державотворення можливе за умови врахування об’єктивних факторів розвитку й становлення території України. Сьогодні в основу територіального устрою покладено радянський принцип поділу території на області, який не враховує вищезазначені фактори. Така форма територіального устрою не враховує традиції історичного й державно-правового розвитку українських земель. На наш погляд, це може бути федерація окремих регіонів (земель). Федеративний устрій унеможливлює клановий характер центральної влади, передбачає докорінні зміни державно-територіального устою: на місці 25 областей створення 10-11 земель у відповідності з історичним районуванням. Це, у свою чергу, дозволить визначити оптимальні форми державної влади, провести реформу державно-територіального устрою, підвищити роль представницьких органів влади.

У Висновках викладено основні результати дослідження, обґрунтовано ряд основних та узагальнюючих положень, що винесені на захист, сформульовані пропозиції й рекомендації щодо практичної реалізації досвіду державотворення доби Центральної Ради.

Головними науковими результатами є:

1. На основі проведеного аналізу політико-правової спадщини державницької доктрини, автор дійшов висновку, що правова ідеологія українського державотворення періоду Центральної Ради інтегрувала в себе світову державницьку традицію та характеризувалася світоглядно-аксіологічною цілісністю, системоутворюючим чинником якої виступала ідея державної незалежності.

2. Доведено значення й роль українських політичних партій у процесі формування державно-правових ідеалів. На момент утворення Центральної Ради українська політико-правова думка підійшла не лише з цілісною, сформованою попередніми століттями, ідеєю державності. Вона несла й могутню правову традицію та новий рівень правової культури, що зумовило зміну правосвідомості всієї нації.

3. Аналіз зарубіжних правових доктрин природного права дозволив виявити наявність часткової, а в деяких випадках повної рецепції Центральною Радою ідей парламентаризму, конституціоналізму, реалізації принципу народного суверенітету та місцевого самоврядування.

4. Простежено формування нових політико-правових засад державотворення після проголошення Центральною Радою IV Універсалу; доведено, що основна відмінність політико-правових ідеалів УНР полягає в їх орієнтації на розбудову демократичних засад державно-владних відносин, тоді як політико-правові ідеали більшовицького режиму подібної основи не мали.

5. Встановлено взаємозв’язок між рівнем правової культури та характером революційних подій 1917-1918 років. Зокрема, визначено, що відсутність розуміння суспільством демократичних категорій спричинила неправові форми захоплення влади в Росії та нівелювала альтернативи вибору політико-правових ідеалів.

6. Переосмислено функції держави в період соціальних потрясінь, зокрема встановлено, що держава в цей період виступає правовим інструментом самозахисту нації. Саме цю функцію і намагалася виконати Центральна Рада через прийняття Універсалів як нормативних інструментів захисту нації та її державності.

7. Встановлено значний вплив правової системи більшовицької Росії на формування радянської правової системи в Україні. Це зумовило домінування принципу революційної доцільності, який був повністю підпорядкований класовим інтересам та ігнорував національні політико-правові пріоритети.

8. Проаналізовано правові засади зовнішньої політики Центральної Ради і визначено, що саме суперечності політико-правових ідеалів діячів Центральної Ради та її союзників стали передумовою поразки Центральної Ради як на зовнішньополітичній арені, так і всередині держави.

9. Доведено наявність правонаступництва Верховною Радою України традицій державотворення Центральної Ради. Проголошення Декларації про державний суверенітет і Акта незалежності України та їх схвалення на Всеукраїнському референдумі стали свідченням відродження політико-правових ідеалів Центральної Ради, що дозволить сучасній українській державі досягти ідеалів людської свободи, індивідуальної самореалізації, а це, у свою чергу, сприятиме консолідації українського суспільства в напрямку розбудови демократичної, правової, соціальної держави.

10. З’ясовано, що правова ідеологія Центральної Ради і відповідно весь процес державотворення у цей період ґрунтувалися на філософії людиноцентризму як прояву гуманістично орієнтованої політики і практики створення держави. Таким чином, в умовах сучасного державотворення надзвичайної ваги набуває проблема формування не лише політико-правових ідеалів, але й морально-етичних орієнтирів, що дозволить мобілізувати зусилля суспільства на розбудову держави.

11. Окреслено основні перспективні завдання науково-дослідної роботи у напрямі становлення української державності, пошуку політико-правових пріоритетів вітчизняного державотворення, що передбачають подальшу підготовку кадрів і зміцнення науково-дослідних інституцій, які комплексно вивчають політико-правові проблеми зародження, розвитку й утвердження української держави.

12. Встановлено, що український політико-правовий ідеал є амбівалентним ідеї права: він характеризується, з одного боку, відсутністю фатальної несумісності, з іншого – будь-якої абсолютизації (чи навіть ідеалізації) права. За певних обставин ідея правосвідомості може набути розвитку, в інших умовах вона не знайде власної реалізації. Відповідно, успіх вітчизняного державотворення неможливий без визнання безумовної цінності права і його реалізації в повсякденній діяльності соціального суб’єкта, а також без такої трансформації державно-правових інститутів, які б стимулювали розвиток позитивно-правових дій і блокували негативно-правові.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

1. Захарчук А.С. Державотворчі пошуки на Слобожанщині в контексті Української революції: політико-правовий аспект (березень 1917 квітень 1918 рр.) / А.С. Захарчук. Суми, ВАТ «Сумська обласна друкарня». Видавництво «Козацький вал». 139 с.

2. Захарчук А.С. Державотворчі пошуки в Україні періоду Центральної Ради: політико-правовий аспект / А.С. Захарчук. Суми, ВАТ «Сумська обласна друкарня». Видавництво «Козацький вал». – 194 с. Наукове видання. Бібліогр.: с. 195–214.

3. Захарчук А.С. Державотворення та правотворення доби Української Центральної Ради / А.С. Захарчук. – Х., "Право", 2008. – 274 с. – Бібліогр.: с. 275 – 298.

Статті та тези доповідей

4. Захарчук А.С. Духовні засади державності в посланні Й. Сліпого і сучасність / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 7. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Спілка юристів України, 2000. – С. 132 – 135.

5. Захарчук А.С. До питання розвитку ідеї державності і проблема особистості (деякі аспекти творчої спадщини М. Драгоманова, М. Міхновського, Д. Донцова) / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 8. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Спілка юристів України, 2000. – С. 509 – 513.

6. Захарчук А.С. Українська Центральна Рада і її державотворча діяльність (до проблеми пошуку джерел в історико-юридичній літературі) / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 9. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Спілка юристів України, 2000. – 45 – 54.

7. Захарчук А.С. Україна і світ: до проблеми пошуку змісту співробітництва / Андрій Захарчук, Олександр Данильчук // Вісник Університету внутрішніх справ. Вип. 12. Ч. 1. – Х.: 2000. – С. 260 – 268.

8. Захарчук А.С. Українська Центральна Рада: до питання державно-правового статусу та проблема періодизації / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 11. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Спілка юристів України. 2000. – С. 63 – 73.

9. Захарчук А.С. Українська Центральна Рада і традиції державно-територіального устрою України: теоретико-правовий і практичний аспекти / Андрій Захарчук, Олександр Данильчук // Парламентська реформа: теорія та практика. Зб. наук. праць. Вип. 6. – К.: 2001. – С. 107 – 116.

10. Захарчук А.С. Розвиток ідей державності в програмних документах партій України національно-радикального напрямку на зламі ХІХ – ХХ століть / А.С. Захарчук // Актуальні проблеми політики. Зб. наук. праць. Вип. 10 – 11. – О.: Юридична література, 2001. – С. 372 – 378.

11. Захарчук А.С. Політико-правові ідеали населення Лівобережної України і Слобожанщини у виборчих кампаніях 1917 р. / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 13. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2001. – С. 53 – 60.

12. Захарчук А.С. Проблема представницьких органів у державно-правовій традиції Росії XVІІІ – початку ХХ століття / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 15. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2002. – С. 57 – 63.

13. Захарчук А.С. Політико-правові аспекти державотворення Центральної Ради в контексті ментальності українського селянства / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 16. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2002. – С. 411 – 416.

14. Захарчук А.С. Українська Центральна Рада в період зламу монархічної державно-правової традиції Росії / А.С. Захарчук // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2002. – Вип. 37. – С. 134 – 141.

15. Захарчук А.С. Українська Центральна Рада: теоретико-правовий і методологічний аспекти дослідження / А.С. Захарчук // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 19. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2003. – С. 156 – 161.

16. Захарчук А.С. Джерельна база дослідження історії держави і права періоду Центральної Ради / А.С. Захарчук // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 20. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2003. – С. 69 – 74.

17. Захарчук А.С. Ідея національної державності в творчій спадщині Тараса Григоровича Шевченка / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 21. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2003. – С. 114 – 120.

18. Захарчук А.С. Націотворчі витоки державотворення (до проблеми етногенезу українського народу) / А.С. Захарчук // Підприємництво, господарство і право. – 2003 – №4. – С. 101 – 104.

19. Захарчук А.С. Державна концепція в програмах політичних партій України початку ХХ століття / А.С. Захарчук // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – №4. – С. 16 – 27.

20. Захарчук А.С. Національне питання в програмах політичних партій і течій Росії початку ХХ століття / А.С. Захарчук // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – №5. – С. 16 – 23.

21. Zakharchuk A. Polish national liberation movement as a factor of state independence formation in Ukraine (XIX – XX centuries) / А. Zakharchuk // Journal of Modern Science, 1/2/2006, II Year. – P. 25 – 29.

22. Захарчук А.С. Теоретико-правові засади вітчизняного державотворення / А.С. Захарчук // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2006. – №1. – С. 11 – 21.

23. Захарчук А.С. Матеріали засідань Української Центральної Ради як джерело дослідження її державотворчої діяльності: до проблеми відносин з Тимчасовим урядом / А.С. Захарчук // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2006. – №3. – С. 23 – 33.

24. Захарчук А.С. Політична система сучасної України: становлення, розвиток та особливості трансформації / А.С. Захарчук // Юридична Україна. – 2006. – №4. – С. 26 – 29.

25. Захарчук А.С. До проблеми формування і становлення радянської політичної системи / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 31. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2006. – С. 75 – 79.

26. Захарчук А.С. Ґенеза моделі національної державності періоду Української революції (лютий 1917 – січень 1918 рр.) / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 34. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2006. – С. 565 – 571.

27. Захарчук А.С. Слобідська Україна – до проблеми державно-правового становища / А.С. Захарчук // Гуманітарно-економічні дослідження. Зб. наук. праць. – Т. 3. – Миколаїв – Одеса: ТОВ ВіД, 2006. – С. 49 – 53.

27. Захарчук А.С. Аграрне законодавство Центральної Ради в контексті вітчизняного державотворення / А.С. Захарчук // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2007. – №8. – С. 22 – 27.

28. Захарчук А.С. До проблеми становлення ідеї української державності: дослідження феномена крізь призму політичної антропології / А.С. Захарчук // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 37. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – 2007. – С. 122 – 126.

29. Захарчук А.С. До проблеми гармонізації вітчизняного й міжнародного права: теоретико-правовий аспект / А.С. Захарчук // Питання та проблеми розвитку правової держави в Україні. Зб. наук. статей: – Суми: Видавництво «Козацький вал», ВАТ «Сумська обласна друкарня», 2009. – С. 217 – 225.

30. Захарчук А.С., Цыганок Н.Г. Крестьянство и становление командно-административной системы // Социально-экономические проблемы перехода к обществу смешанной экономики. (Тезисы докладов Международной научно-практической конференции 23 – 24 июня 1992 года). – Сумы, 1992. – С. 35 – 37.

31. Захарчук А.С., Шпак В.А. Государство как фактор духовно-экономического развития общества // Социально-экономические аспекты общества при переходе к рынку. (Тезисы докладов Международной научно-практической конференции 27 – 28 декабря 1993 года). – Сумы, 1993. – С. 84 – 86.

32. Захарчук А.С., Салабай В.Ф. Кирило-Мефодіївське товариство: до питання про формування основних програмних вимог // Політологічний вісник: Матеріали Всеукраїнської науково-методичної конференції «Політична думка в Україні: минуле і сучасність». Київ, 1 – 4 лютого 1993 року. Ч. 1. – К.: НМК ВО, 1993. – С. 29 – 37.

33. Захарчук А.С., Скловский И.З. Пошук джерел вітчизняної самосвідомості в історіософському контексті творів Григорія Сковороди // Социально-экономические и политические процессы общества в переходный период (материалы докладов международной научно-практической конференции). – Сумы, 1995. – С. 79 – 82.

34. Захарчук А.С., Проценко М.Г. Проблеми духовності у спадщині Г. Сковороди // Человек: дух, душа, тело. (Материалы докладов и выступлений на научно-теоретической конференции. 13 – 14 ноября 1996 года). – Киев – Сумы, 1996. – С. 52 – 54.

35. Захарчук А.С. Соціальні аспекти перетворень на селі на сучасному етапі державотворення // Сучасний стан та шляхи реформування соціальної сфери села (на прикладі Сумської області). Матеріали науково-практичного семінару. – Суми: Видавництво «Слобожанщина», 2001. – С. 54 – 56.

36. Захарчук А.С. Сумщина в контексті державотворчих процесів в Україні (березень – жовтень 1917 р.) // Матеріали п’ятої Сумської наукової історико-краєзнавчої конференції (20 – 21 листопада 2003 р.). Ч.ІІ. Історія Сумщини з найдавніших часів до кінця ХІХ ст. Новітня історія Сумщини. – Суми: СумДПУ ім. А.С. Макаренка, 2003. – С. 117 – 120.

37. Захарчук А.С. Ідея Установчих зборів у програмних вимогах соціалістичних партій Росії початку ХХ століття // Матеріали науково-практичної конференції викладачів, аспірантів та студентів Сумського НАУ (2 – 18 квітня 2003 р.). – Суми, 2003. – С. 311 – 312.

38. Захарчук А.С. Концепція державного суверенітету в політико-правовій доктрині Нового часу // Матеріали науково-практичної конференції викладачів, аспірантів та студентів Сумського НАУ (5 – 21 квітня 2005 р.). – Суми, 2005. – С. 535.

39. Захарчук А.С. Сумщина в останній період діяльності Центральної Ради // Матеріали шостої Сумської наукової історико-краєзнавчої конференції. – Суми: СумДПУ ім. А.С. Макаренка, 2005. – С. 87 – 91.

40. Захарчук А.С. Проблеми правової культури українського селянства в контексті вирішення аграрного питання періоду Центральної Ради // Аграрний форум 2006: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (25 – 29 вересня 2006 р., Суми, Україна). – Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. – С. 304 – 305.

41. Захарчук А.С. До проблеми права власності на землю в громадсько-політичній думці Росії середини ХІХ століття // Аграрний форум 2008: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (15 – 18 жовтня 2008 р., Суми, Україна). – Суми: ВТД «Університетська книга», 2008. – С. 345 – 346.

42. Захарчук А.С., Костюк С.А. До проблеми становлення правової системи в сучасній Україні // Інноваційний розвиток суспільства за умов крос-культурних взаємодій. Матеріали міжнародної наукової конференції. Секція 1. Роль політики в розробці та запровадженні інноваційних моделей розвитку. 20 – 21 лютого 2008 р., м. Суми. – Суми, 2008. – С. 196 – 198.

43. Захарчук А.С. Інформаційні процеси в Україні: до проблеми гармонізації законодавства. // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Інформаційне суспільство в Україні: інформаційно-правова культура, освіта, наука», присвячена Всесвітньому Дню інформаційного суспільства (16 – 17 травня 2008 р., Суми, Україна). – Суми, 2008. – С. 128 – 130.

44. Захарчук А.С. Російська революція й Україна: розвиток державотворчого процесу періоду Центральної Ради. // Матеріали ІХ Всеукраїнської науково-практичної конференції «Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні» (30 – 31 травня 2008 року). – Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2008. – С. 30 – 32.

45. Захарчук А.С. Концепція громадянського суспільства в програмних вимогах політичних партій та об’єднань сучасної України // Громадянське суспільство в Україні: проблеми забезпечення правотворчої діяльності: Матеріали міжнародної наукової конференції (7 квітня 2008 р. м. Київ) / За ред. академіка Академії правових наук України О.В. Скрипнюка. – К.: НДІ приватного права і підприємництва, 2008. – С. 128 – 132.

АНОТАЦІЇ

Захарчук А.С. Політико-правові аспекти державотворення періоду Центральної Ради. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 – історія та теорія держави і права; історія політичних і правових учень. – Інститут законодавства Верховної Ради України. – Київ, 2010.

Дисертація присвячена дослідженню політико-правових проблем становлення та реалізації ідеї української державності періоду Центральної Ради. Доведено, що традиція українського державотворення формувалася як складова світового цивілізаційного процесу. На цій основі утверджувалася ідеологія вітчизняного суспільного й державного буття.

Використовуючи методологічні можливості типологізації політичних партій, як носіїв певних державно-правових доктрин, що відображали політико-правові ідеали українського суспільства, робиться висновок про те, що домінування соціалістичних ідеалів було зумовлене низьким рівнем правової культури українського суспільства. Проаналізовано правові аспекти відносин Центральної Ради та центральних органів влади Росії, з’ясовано особливості правового механізму взаємодії з військовою адміністрацією союзників. З огляду на це аналізуються основні політико-правові аспекти становлення сучасної української держави, виявляються особливості державотворчого процесу, пропонуються заходи щодо реформування та вдосконалення державно-правових відносин в Україні.

Ключові слова: державність, державотворення, державно-правова доктрина, політико-правові ідеали, правова культура.

Захарчук А. С. Политико-правовые аспекты становления государственности в период Центральной Рады. – Рукопись. 

Диссертация на соискание учёной степени доктора юридических наук по специальности 12.00.01 – теория и история государства и права; история политических и правовых учений. – Институт законодательства Верховной Рады Украины. – Киев, 2010.

Диссертация посвящена исследованию политико-правовых проблем становления и реализации идеи украинской государственности, определению основных факторов, обусловивших ее содержание. В работе проанализированы теоретические положения, выдвинутые и обоснованные западноевропейскими, американскими, польскими, российскими и украинскими мыслителями. Обобщен опыт и традиции американского и европейского конституционализма и парламентаризма. Их суть сводится к тому, что были заложены такие принципы правового государства, как распределение власти, национальный суверенитет и права человека. Ориентация на правовые основы должна была стать составной частью идеологии украинской государственности. В будущей украинской Конституции должны были найти свое отражение основные черты государства нового типа, предусматривающего принцип природного права и распределения власти, приоритет прав человека.

На этой основе, а также используя методологические возможности типологизации политических партий, как носителей определенных государственно-правовых доктрин, отображающих политико-правовые идеалы украинского общества, сделан вывод о том, что на момент образования Центральной Рады в Украине сформировалась мощная традиция, отображающая ориентацию на социалистические идеалы. Установлено, что доминирование социалистических идеалов было обусловлено низким уровнем правовой культуры украинского общества. Данное обстоятельство, в свою очередь, определило содержание политико-правовой доктрины Центральной Рады. Анализ текста ІІІ Универсала, а также законодательства Центральной Рады, прежде всего в сфере аграрных отношений, позволил сделать вывод о том, что перспективы украинской государственности были связаны со стремлением Центральной Рады обеспечить потребности обездоленных слоев общества.

В диссертационной работе проанализированы правовые аспекты отношений Центральной Рады и органов центральной власти России. Доказано, что в следствие активной деятельности Центральной Рады, направленной на реализацию права украинского народа на государственность, Временное правительство, с целью разработки общих политико-правовых идеалов, пошло на сотрудничество с представителями украинской демократии. В результате анализа правовых аспектов внешнеполитической деятельности украинского правительства, были определены особенности правового механизма взаимодействия с военной администрацией союзников. Сделан вывод о том, что противоречия в отношениях между союзниками были обусловлены как различиями в восприятии политико-правовых идеалов, так и отсутствием традиции, направленной на гармонизацию национального и международного права. Исходя из выше изложенного, анализируются основные политико-правовые аспекты становления современного украинского государства, определяются особенности институциональной, функциональной и нормативной части процесса становления украинской государственности, предложены пути реформирования и совершенствования государственно-правовых отношений в Украине.

Основные тенденции развития украинской государственности на современном этапе обуславливаются острым пониманием всеми субъектами правоотношений необходимости совершенствования политической системы общества и приведения ее в соответствие с политико-правовыми идеалами, обусловленными традициями и опытом отечественной государственности. На современном этапе назрела необходимость выработки единых согласованных концептуальных основ развития государственности, соответственно, принимая во внимание парадигму необходимости постоянного усовершенствования принципа распределения власти, реформирование государственного механизма, скорее всего, будет проходить в контексте гармонизации отношений между законодательной и исполнительной властью, усовершенствования судебной ветви, учитывая, в том числе, опыт государственности периода Центральной Рады.

Ключевые слова: государственность, становление государственности, государственно-правовая доктрина, политико-правовые идеалы, правовая культура.

A.S. Zakharchuk. Political and Legal Aspects of the State-building in the Central Council Period. – Manuscript.

Dissertation for the Doctor of Law scientific degree 12.00.01 the Theory and History of the State and Law; the Political and Legal Doctrines History. The Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine. Кyiv, 2010.

The dissertation is dedicated to the political and legal issues of the formation and realization of the ideas of the Ukrainian statehood. It was proved that the tradition of the Ukrainian state was formed as a part of the world civilization process. On these bases ideology of domestic public and political life was confirmed.

Using the methodological possibilities of the typology of the political parties, which are the carriers of the certain state-law doctrines that reflect political and legal ideals of the Ukrainian society, we came to the conclusion that the predominance of the socialist ideals originated in the low level of legal culture of the Ukrainian society at that times. There were analyzed the legal aspects of the relations between the Central Council and the Russian central authorities, as well as there were found out the features of the legal mechanisms of the military allies cooperation.

There were analyzed the major political and legal aspects of the modern Ukrainian state. There were detected the features of the state building process and proposed the measures to reform and improve the state -legal relations in Ukraine.

Кey words: statehood, state, state and legal doctrine, political and legal ideals, legal culture. 

Підписано до друку 22.04.2010 р. Формат 60х90 1/16

Гарнітура Times. Папір офсетний

Друк офсетний. Наклад 100. Ум. друк. арк. 1,9. Зам. № 71/5

Видруковано ТОВ “Четверта хвиля”, ДК № 340,

01042, Київ, бульв. Дружби Народів, 19, оф. 509, тел. 221-13-82


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

83497. Європейський суд з прав людини: загальна характеристика діяльності 36.28 KB
  Європейський суд з прав людини утворений і діє на підставі Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод [ 1950 р. Для розгляду справ Суд засідає у складі одного судді комітетами І у складі трьох суддів палатами у складі семи суддів і Великою палатою у складі сімнадцяти суддів. Право на звернення до Європейськими суду зі скаргою про порушення прав людини передбачених Конвенцією 1950 р.
83498. Порядок виконання в Україні рішень Європейського судуд з прав людини 34.98 KB
  Порядок виконання в Україні рішень Європейського суду з прав людини визначається Законом України від 23 лютого 2006 р. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини. 7 цього Закону протягом трьох днів з моменту набуття рішенням Суду статусу остаточного Орган представництва України у Європейському суді з прав людини: надсилає стислий виклад рішення стягувачеві Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини всім державним органам посадовим особам та іншим суб’єктам прямо причетним до справи за якою...
83499. Поняття та джерела міжнародних договорів 32.22 KB
  Право міжнародних договорів це система правових норм що регламентують порядок укладання дії та припинення міжнародних договорів. Основу джерел галузі складають: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. яка розглядає різноманітні питання права міжнародних договорів і є основним джерелом галузі.
83500. Поняття та види міжнародних договорів 35.05 KB
  В залежності від кількості учасників міжнародні договори поділяються на двосторонні та багатосторонні. За ступенем відкритості договори можуть бути відкритими та закритими. Закритими є договори участь в яких залежить від згоди їх учасників. За об’єктом міжнародні договори можуть поділятися на політичні економічні науковотехнічні і т.
83501. Стадії укладання міжнародного договору 39.55 KB
  Можна виділити наступні стадії укладання міжнародного договору: прийняття тексту встановлення автентичності тексту вираження згоди на обов’язковість. Для участі у будьякій з стадій укладення договору представник держави повинен мати повноваження. Повноваження оформлюються документом що видається компетентним органом держави і за допомогою якого одна чи кілька осіб призначаються представляти цю державу з метою ведення переговорів прийняття тексту договору або встановлення його автентичності вираження згоди держави на обов’язковість ДЛЯ...
83502. Застереження до міжнародного договору 36.01 KB
  Застереження це одностороння заява в будьякому формулюванні і під будьякою назвою зроблена державою при підписанні ратифікації прийнятті чи затвердженні договору або приєднанні до нього за допомогою якої вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору в їхньому застосуванні до цієї держави ст. Застереження не повинно суперечити цілям і принципам договору змінювати його головний зміст. Воно не може бути зроблене якщо такого роду застереження заборонені договором або якщо договір допускає лише певний вид...
83503. Депозитарій міжнародного договору. Реєстрація договорів 33.67 KB
  Депозитарій зберігач оригіналу багатостороннього договору і всіх документів що до нього відносяться. Депозитарієм договору може бути одна або кілька держав міжнародна організація або головна посадова особа організації. функції депозитарію серед іншого полягають у: зберіганні автентичного тексту договору і переданих депозитарієві повноважень; підготовці засвідчених копій з автентичного тексту; одержанні підписів під договором та одержанні і зберіганні документів оповіщень і повідомлень які його стосуються; інформуванні учасників і...
83504. Форма, найменування, структура міжнародного договору 36.79 KB
  Коли автентичність тексту договору було встановлено двома або кількома мовами його текст кожною мовою має однакову силу якщо договором не передбачено або учасники не домовились що в разі розходження між цими текстами переважну силу матиме якийсь один певний текст. Міжнародний договір може мати різні найменування використання яких визначається практикою і не впливає на юридичну природу договору. Такими частинами є: найменування або титул; преамбула вказує мотиви укладення договору його цілі та принципи; основна частина статті договору...
83505. Тлумачення міжнародного договору 36.3 KB
  Під тлумаченням договору розуміють з’ясування сенсу та змісту його положень а також справжнього наміру сторін договору. У міжнародній практиці застосовуються два види тлумачення: офіційне та неофіційне. Тлумачення договору державами або міжнародними органами вважається офіційним тлумаченням. У офіційному тлумаченні виділяють автентичне тлумачення яке здійснюється державами що є учасницями договору і має силу положень самого міжнародного договору.